МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДРУКАРСТВА

ФАКУЛЬТЕТ ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНИХ, ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАФЕДРА ГРАФІЧНОГО ДИЗАЙНУ І МИСТЕЦТВА КНИГИ

РЕФЕРАТ
З дисципліни «Історія та культура України»
на тему:
ГЕТЬМАНЩИНА ПІСЛЯ ПОЛТАВСЬКОЇ КАТАСТРОФИ

Виконав:
Студент 1 курсу, групи ЗДЗ-1
Спеціальності “Графічний дизайн”
Фефілов В.В.

Науковий керівник:
доцент
Олійник М. А.

Львів
2023
 ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. Політичні та економічні наслідки 4

2. Мазепинська еміграція 11

3. Політика Росії 15

4. Останні гетьмани 20

ВИСНОВОК 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 29

 ВСТУП

Полтавська катастрофа 1709 року визначила не тільки хід подій на полях битви,
але й долю величезної території, яка протягом попередніх століть носила назву
Гетьманщина. Це була епохальна подія, яка вибухнула серед політичного та
військового турбулентного періоду та викликала неабиякі зміни на карті Європейської
імперської влади.
Полтавська битва, зафіксована в історії як символічний знак рушійної сили
Російської імперії під керівництвом Петра І, стала не тільки частиною міжнародної
політичної гри, але і привела до радикальних змін у політичному ландшафті, особливо
для тієї частини Центрально-Східної Європи, яка раніше відзначалася певним
ступенем автономії.
Гетьманщина, що вже тоді мала багато відзначених подій та етапів своєї історії,
стала учасником серйозних трансформацій, від яких залежала не лише її політична
самобутність, але й економічне та соціокультурне надбання. Цей період після
Полтавської катастрофи став перехідним етапом, де виявились сили інтересів, влади та
культурних трансформацій, що визначали майбутнє не лише Гетьманщини, але і
всього українського етносу.
У цьому рефераті ми розберемо ключові аспекти, які визначили долю
Гетьманщини після подій Полтавської катастрофи, зрозуміємо вплив Російської
імперії на цей регіон та розглянемо ряд аспектів, які сформували його унікальний
шлях в історії Центрально-Східної Європи.
 РОЗДІЛ 1 ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ

У сучасній українській історичній науці існує велика кількість дискусійних

питань. Ці питання постають гостро, останні переважна більшість з них пов'язані з
політичними та ідеологічними переконаннями дослідників. Серед таких особливо
актуальних питань – проблема переходу І. Мазепи на бік Карла XII. Проте предметом
нашого дослідження є наслідки Полтавської битви для Гетьманщини. Слід розрізняти
ці дві проблеми, після того як наслідки «зради» Мазепи проявилися і відчутні вже в
1708-1709 рр. у вигляді повного знищення Меншиковим гетьманської столиці
Батурина, Запорізької Січі та репресій проти тих, хто був прихильником ідей гетьмана.
Наслідки поразки шведських військ під Полтавою мали більш глобальний характер, а
деякі з них помітні й сьогодні. Варто звернути увагу на те, що радянські історики,
праці яких присвячені вивченню Полтавської битви 1709 р., наголошують на її
позитивних наслідках для Росії, навіть не натякаючи на політичні наслідки для
Гетьманщини. Це пояснюється тим, що таким чином виключалися будь-які думки про
історичну обґрунтованість автономії України. Неодноразово в монографіях
підкреслювалась братня єдність російського, українського та білоруського народів у
боротьбі проти шведських загарбників. Просто небезпечно було підкреслювати, що
Гетьманщина і Московія були абсолютно різними, а не єдиною монолітною державою,
і наслідки для обох були теж різними.
Якщо радянські історики досліджували передусім тактику, стратегію та
чисельність воюючих сторін, то сучасні українські дослідники та представники
діаспори звертають увагу на політичні розрахунки Мазепи та його прибічників,
висвітлюють події, які раніше залишались “білими плямами”. Наприклад, зруйнування
Батурина в радянські часи розцінювалось як позитивний стратегічний крок Петра І,
який завадив Мазепі надати Карлу ХІІ суттєву допомогу. Сучасний дослідник С.
Павленко наводить кількість жертв та наслідки такого кроку для населення України.
Щодо наслідків виступу мазепинців, то С. Павленко визначає: “Царизм невипадково
наважився ліквідувати автономний устрій у Гетьманщині не в 1708-1710 рр., як
намічалося, а лише в кінці XVIII ст. У цьому хоча й невелика, але перемога
мазепинців”.
Л. Мельник визначає такі головні наслідки Полтавської битви: кінець двовладдя
гетьмана І. Мазепи та гетьмана І. Скоропадського, припинення військових дій у самій
Гетьманщині, а також зміцнення московського самодержавства і поступове обмеження
влади гетьмана та автономії Гетьманщини. Наслідки поразки гетьмана І. Мазепи для
всіх верств українського населення визначив також Р. Млиновецький. Він, зокрема,
вказує на страшні репресії, проведені проти козацької старшини в Лебедині, повне
підпорядкування української церкви московській церковній владі, ліквідацію
української зовнішньої торгівлі, поступове перетворення рядового козацтва на
напівзакріпачене селянство.
В. Горобець у своїй праці “Присмерк гетьманщини. Україна в роки реформ
Петра І” вказує, що “Інтеграційна діяльність російської корони щодо України значно
посилилась з початком реформаторської діяльності Петра І, яка переслідувала чітко
виражені імперські цілі. Виступ гетьмана Івана Мазепи та його прибічників лише на
короткий час загальмував інкорпораційні процеси, які після їх поразки продовжилися
з новою силою”. Б. Нольде, професор Петербурзької політехніки, аналізував
історичний розвиток відносин України та Москви, звертаючи увагу на їх юридичну
сторону. Хоча Б. Нольде користувався вже виданими документальними матеріалами,
його праця “Автономія України з історичного погляду” цінна тим, що подає еволюцію
політичних відносин між Україною та Росією, а не лише розгляд окремого періоду. Це
дає змогу виявити зміну політичного курсу Москви щодо Гетьманщини після
Полтавської битви. “Перехід до нової форми одностороннього забезпечення автономії
України, – писав Б. Нольде, – стає доконаним після останньої рішучої спроби
української влади скинути з себе підданство Москві після зради Мазепи”.
Б. Якимович указує на такі суттєві наслідки битви: “Полтавська катастрофа
стала найважчим ударом для українського народу, перебила йому хребет, зламала
самостійницькі ідеали. Найстрашніше було те, що на службу державі Петра цілком
переходить і так частково зіпсуте українське духовенство, розриваючи традиції
національної церкви. Московський режим з його батогами, тортурами, засланнями в
Сибір тяжко деморалізує козацьку старшину, еліту українського народу”.
На сьогодні комплексного дослідження наслідків Полтавської битви 1709 р.
поки що немає. Історики висловлюють свої думки з цього приводу в кількох рядках
або в межах спеціальних праць, які так чи інакше торкаються даної проблеми
(наприклад російсько-українські політичні відносини першої половини XVIII ст.) Саме
тому автор ставить за мету визначити та комплексно дослідити політичні наслідки для
Гетьманщини, які принесла Полтавська битва 1709 р.
Згідно з “Військовим енциклопедичним словником”, битва до другої половини
ХІХ ст. – це “вирішальне зіткнення головних сил воюючих сторін, яке розгортається
на обмеженому просторі і носить характер кровопролитної масової і відносно
швидкоплинного рукопашною бою з метою розгрому противника”.
У першу чергу, необхідно підкреслити, що перемога Петра І у Полтавській битві
1709 р. Не була головною і єдиною причиною для розгортання його
централізаторської політики. Такі тенденції існували ще до цієї події. В.М. Горобець
та О.К. Струкевич, які досліджували українсько-російські політичні відносини XVII-
XVIII ст., політичний курс російського керівництва щодо України визначають як
перехідний, за якого продовжували існувати старі “московські” підходи, але дедалі
більшого поширення набували нові – “імперські”.
Ці дослідники вважають, що виникнення і нагромадження інкорпораційних
тенденцій, поява в царському оточенні планів реформування державного устрою
Гетьманщини простежувались з кінця XVII ст. до першої половини 1708 р. В умовах,
коли шведські війська були присутні в Україні, Петро І змушений був тимчасово
відмовитись від реформаторських задумів. Протягом кінця 1708 – першої половини
1709 р. уряд Петра І активно поширює заяви щодо збереження козацьких прав і
вольностей, ліквідує оренди та деякі інші вкрай непопулярні в Україні статті
оподаткування, зобов’язує російських офіцерів поводитися з козацькою старшиною
“наскільки можливо ласкаво” тощо.
Проте здобута під Полтавою перемога дає змогу Москві, відкинувши щойно
декларовану турботу про козацькі права, рішуче перевести стосунки з гетьманом у
зовсім іншу тональність. Тому можемо стверджувати, що Полтавська перемога Петра І
зіграла роль каталізатора в процесі обмеження української автономії, прискорила та
поглибила цей процес. Так, уже 18 липня 1709 р. Петро І запроваджує в Україні
інститут царських резидентів, прерогативою яких був широкий спектр функцій
політичного нагляду, контролю (явного і таємного) за діяльністю гетьмана та
старшини. На цю посаду Петро І призначив стольника Ізмайлова “для своїх, великого
государя справ і порад”. Таємною інструкцією цар зобов’язував його “дивитись
пильно, щоб як у ньому, гетьмані, так і в старшині, і в полковниках жодної схильності
до зради і до підбурення народу не було”. Для реальної підтримки резидента в Глухові
розмістили два піхотних полки. Згодом цю посаду посів стольник Протасьєв. Він
контролював зовнішньополітичну, фінансову, економічну та військову діяльність
гетьмана Скоропадського, брав безпосередню участь у призначенні старшини на
військово-командні посади.
У 1708 р. в Україну вводяться російські полки, десять з яких і після завершення
воєнної кампанії залишаються на її території як гарант лояльності українських
політиків, а їх утримання покладається на плечі місцевого населення. Як зазначає О.
Грушевський, війська повинні були забезпечувати вірність українців та стримувати
можливі ворожі тенденції та настрої, до того ж “ця ціль присутності російських військ
на Україні не була тимчасовою: доглядати за місцевою людністю російський уряд
вважав потрібним і після Полтави”. Коли зовнішня загроза для України зменшилася,
Скоропадський звертався до царя з проханням вивести частину російських військ з
України та зменшити тягар воєнної служби козацьких полків. Петро І не задовольнив
цього прохання, і скарги на прикрий стан України та прохання полегшення були
звичайним рефреном у зносинах Скоропадського з царем. “Петро І нищив Україну
методом охлократичним, – писав В. Липинський. – Систем був такий: обіцювались
пільги народові од панів, якщо народ заявиться за безпосередньою залежністю од
царської влади. Народ, розуміється, заявлявся. Тоді присилали царських урядовців і
військо московське, яке дерло з народу три шкури...”
Так звані “Решетилівські статті” 1709 р. остаточно включали українське
козацьке військо до складу російських збройних сил, зробивши його частиною
царської армії, хоч протягом усієї першої половини XVIII ст. воно продовжувало
зберігати багато самобутності у комплектуванні, внутрішній організації, системі
забезпечення та командування.
У ході ліквідації автономії України козацьке військо втрачало свою відносну
незалежність, що виявилось насамперед у зміні системи керівництва. Перемога під
Полтавою розв’язувала Петру І руки – у другому і третьому десятиріччях XVIII ст. він
почав нищівно ламати усталені форми керівництва та організації козацького війська.
Таким чином, реформаторські тенденції щодо України існували ще до
Полтавської битви, навіть до переходу Мазепи на бік Карла ХІІ. О. Гуржій визначив,
які були плани царя в 1707 р.: “Замість козацького він хотів створити регулярне
наймане військо під командуванням московських старшин... Разом із тим планувалося
скасувати інститут гетьманства, розпустити старшину, а владу в країні передати
губернаторам”. Тобто передбачалась повна ліквідація автономії України. В умовах
присутності шведів в Україні Петру І необхідні були підтримка населення та новий
гетьман, тому реалізовувати ці плани було небезпечно. Полтавська битва сприяла
впровадженню цих планів у життя.
Про стосунки між царем і гетьманом датський посол Юль Юст, який у 1709-
1712 рр. побував у Росії, зазначає: “Цар постійно тримає на Україні міністра, щоб той
пильно стежив за гетьманом... Крім того, під час походів при Скоропадськім стоїть
російський генерал-майор Бутурлін, комендант три- чи чотиритисячного відділу добре
навчених російських жовнірів”.
В досліджуваний нами період існували і “московські” і нові “імперські” підходи.
Адже нерідко сучасні дослідники залишають поза увагою той факт, що до 1713 року
не існувало ні “Росії”, ні “росіян” – існувало “Московське царство”. Проте імперські
тенденції набували все більшої ваги, ставали сильнішими. Автономія Гетьманщини
невпинно обмежувалась, влада царя та царських урядовців посилювалась. Ігор
Андрєєв, російський дослідник, у своїй статті “Мазепа: герой или изменник” зазначає,
що “Імперські інтереси гальмували розвиток не тільки України, а й власне
Великоросії. В кожному випадку при зіткненні імперського і національного перше
переважало”.
Із цього приводу цікавою є думка шведського автора Петера Енглунда, який
займався історією Полтавської битви: “Перемоги часто схиляють до самозаспокоєння і
консерватизму, тоді як невдачі підштовхують до зміни поглядів і розвитку”. Якщо
Швеція позбулась великодержавності, що привело її до економічного добробуту через
відсутність військового тягаря, то Росія, навпаки, мала всі передумови для створення
імперії, яка гальмувала її розвиток. До того ж інтереси Гетьманщини і Російської
імперії були кардинально протилежними: “Петро прагнув створити нову державу,
здатну як у військовому, так і в економічному плані змагатися з європейськими
державами. Ця політика була можлива тільки при найжорстокішій централізації”. Це
суперечило інтересам Гетьманщини, оскільки означало обмеження та згодом
ліквідацію її автономії.
Дозволимо собі не погодитися з думкою радянських дослідників М. Павленка і
В. Артемонова, що “загальною у верхах і низах була ідея рятівниці і святості
центральної влади і добровільного підкорення самодержцю”. Ті, хто не підкорялися,
були нещадно закатовані, інші – залякані та обдаровані маєтностями. Полтавська
битва суттєво позначилась на політичній свідомості української старшини.
Прибічники І. Мазепи були фізично знищені, тому вже не могли проявляти
автономістських ідей. До часів жахливого терору в Україні після полтавського
погрому належать спогади німців Вебера і Манштайна, в яких дуже правдиво
передано настрої українського громадянства під тиранією Петра І. “Московський
генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів
Мазепи безчесно катовано; Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками, і скрізь
відкривається страшна картина варварства переможців”.
Лояльна частина старшини була залякана такими розправами, підкуплена
конфіскованими маєтностями мазепинців. Саме ця частина української старшини
стала політично інертною. На думку російської дослідниці Т.Г. Яковлєвої, “Правда
полягала в тому, що багато старшин спокійно сприйняли перспективу перетворення на
мирних російських дворян-поміщиків, якими вони й стали у майбутньому”. Політичні
привілеї, права, свободи були вже поза увагою, залишався лише матеріальний
добробут. Цієї думки дотримується також і І. Джиджора: “Новий Петрів режим...
замкнув для українського суспільства, головно для вищих його кляс, всякі можливі
дороги і способи для проявлення енергії молодої суспільності з виїмком одної
можливості: устроювати свій добробут по найкращому своєму розумінню”.
Цей приклад підтверджує думку А.Дж. Тойнбі про те, що у випадку, коли група,
стан чи клас відчувають певні утиски, мають великий стимул до розвитку інших
властивостей в інших галузях: “Втративши щось життєво важливе, направляють свою
енергію на вироблення властивості, яка відшкодовувала втрату, у чому, як правило,
досягають значних успіхів”
Цілком зрозуміло, що такою властивістю в боротьбі за виживання стало
прагнення матеріально забезпечити себе і своїх нащадків. Розуміючи, що гетьман має
влади все менше, представники старшини звертаються до царських урядовців за
підтвердженням своїх маєтностей – після нещастя з Мазепою виникли сумніви, чи не
збирається цар скасувати мазепинські роздачі маєтностей. Як зазначав О.
Грушевський, “людність жила в пригніченню, з тривогою дивилася в будуччину”.
Кожен боявся за власну долю. Нагороди за донос викликали цілу хвилю їх. Старанно
розшукувались мазепинці і мазепинські маєтності, щоб скористатись ними. Кожен
чекав доносу, хоч безпідставного, та все ж дуже небезпечного, адже дрібні сумніви в
мазепинстві могли зовсім зруйнувати родину, загубити безвинних людей. Навіть
гетьман не міг почуватися спокійно, він відчував ще більшу небезпеку – “небезпеку
тим страшнішу, що вона йшла від найближчих співробітників гетьмана – старшини,
що посідала знамениту зброю – доноси в Москву. Цими доносами, що кидають таке
похмуре світло на тодішню вищу українську верству, повні архіви московських
приказів”.
Урядовий курс Російської держави стосовно Гетьманщини у 1710 р.
сформулював київський генерал-губернатор Д.М. Голіцин: “Для нашої безпеки в
Україні потрібно насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом, не
потрібно виконувати різні прохання гетьмана, особливо, коли буде просити
нагородить когось селами, млинами або чим-небудь іншим… Коли народ дізнається,
що гетьман такої влади не буде мати, як Мазепа, то сподіваюсь, що будуть приходити
з доносами. При цьому донощику не треба показувати суворість: якщо двоє прийдуть з
брехнею, а суворості їм не буде показано, то третій і з правдою прийде, а гетьман и
старшина будуть боятися”.
Московський уряд не міг примиритися з тим, що більша частина української
старшини, найактивніші її діячі і помічники гетьмана Орлика перебували за межами
його впливу. Адже саме ця частина мазепинців проводила досить бурхливу політичну
діяльність. Щоб їх нейтралізувати, московський посол у Туреччині Шафіров радив
царю змусити родичів емігрантів, які залишались в Україні, писати до мазепинців
листи, прохаючи повернутись. Петро І застосовував метод “заручництва родин”. Тих,
хто повернувся, було жорстоко покарано – спочатку їх довго допитували, а потім
відправляли на заслання до Сибіру.
В одній державі існувало дві еліти, різних за політичною культурою,
менталітетом, уявленнями, що призводило до протиріч та суперечностей. Українській
старшині було важко почувати себе “своїм серед своїх” в оточенні, яке І. Борщак
охарактеризував так: “Московська цивілізація погорджує наукою, нехтує лицарством;
усі від найбільшого боярина до найскромнішого мужика – то царські “раби”. Що вже й
казати про дикі, грубі розривки, про закони, топтані ногами”.
Фактично українська старшина після 28 червня 1709 р. була обезглавлена. Сама
політична та військова ситуація просіяла її, знявши вершки, відділивши
найактивніших та найсміливіших, тих, хто відповідав на виклики московського царя.
Ця частина старшини була за межами України і продовжувала боротьбу. З іншого
боку, маємо всі підстави вважати, що українська еліта, яка залишилась в умовах
московського панування, що значно посилилося після Полтавської битви 1709 р.,
втратила можливість реально впливати на політичну ситуацію в державі, втратила
творчу енергію та прагнення боротись за свої привілеї, залякана петрівським терором,
змістила напрямок своєї діяльності в русло матеріального забезпечення, тому
поступово перетворювалась на малоросійських дворян – поміщиків. На виклик,
кинутий московським самодержавством після Полтави, українська еліта відповіла
пристосуванням до існуючих умов, політичною апатією, що й позначилось на
подальшій долі Гетьманщини і відкрило шлях до ліквідації автономії України.
 РОЗДІЛ 2 МАЗЕПСЬКА ЕМІГРАЦІЯ

Мазепинська еміграція сформувалася з частини запорізьких козаків, які після

зруйнування Чортомлицької Січі перейшли на територію Кримського ханату, а також
з генеральних старшин городового козацтва, котрі після поразки військ І.Мазепи та
Карла ХII в Полтавській битві відступили на територію Очаківського ейялету та
Бендерського ейялету Османської імперії.
Еміграція була зумовлена політичними мотивами – неприйняттям частиною
старшин, городового та запорізького козацтва централізаційної політики уряду
Російської держави та прагненням відокремити з останньої Гетьманщину та
Запорізьку Січ. Еміграційний рух був активізований масовими репресіями проти
"мазепинців", проголошенням запорізького козацтва поза законом указом царя Петра І
від 26 травня 1709, відмовою царських представників прийняти капітуляцію
запорізького козацтва разом із шведськими військами, включенням царем Петром I
території Запорізької Січі до Миргородського полку.
Еміграція з Гетьманщини очолювалася гетьманським урядом Мазепи, а згодом –
Пилипа Орлика. Ці уряди проголошували себе єдиними легітимними представниками
Гетьманщини, вступали в дипломатичні відносини з іншими державами, ухвалювали
нормативно-правові акти тощо. Еміграція з Гетьманщини у своєму розвиткові
пройшла кілька етапів, істотно змінюючи свій характер: масова політична еміграція в
Османській імперії та Молдавському князівстві, втрата еміграцією масового
характеру, перебування групи старшин уряду Пилипа Орлика у Шведському
королівстві, розпад уряду Орлика і втрата еміграцією організованого характеру, її
розпорошення по різних країнах, втрата політичного характеру мазепинської еміграції,
її згасання.
29 червня 1709 частина "мазепинців" на чолі з гетьманом Мазепою
переправилася через Дніпро та залишила володіння Російської держави. 7 липня 1709
вони перейшли кордон Османської імперії, отримали дозвіл на перебування в м.
Бендери і прибули туди 1 серпня 1709. Серед емігрантів було близько 45
старшинських родин. Протягом кількох років їхня кількість збільшилася до кількох
тисяч за рахунок індивідуальної еміграції українських козаків з Російської держави.
Після смерті гетьмана Івана Мазепи, мазепинська еміграція розпочала судовий
процес за його спадщину, відомий як "Бендерська комісія" 1709, який закінчився
поразкою представників гетьманського уряду та Коша Запорозької Січі на користь
А.Войнаровського.
5 квітня 1710 в м. Бендери відбулася рада козацька, на якій було обрано нового
гетьмана – Пилипа Орлика, його уряд, а також затверджено "Договір і постанову між
гетьманом Орликом та Військом Запорозьким" (відомі як "Пакти і Конституції прав і
вольностей Війська Запорозького" 1710). Мазепинська еміграція брала на боці
Османської імперії участь у російсько-турецькій війні, а також воювала з Річчю
Посполитою за опанування Правобережною Україною та Лівобережною Україною.
Членів родин представників мазепинської еміграції, які залишилися в
Гетьманщині, царський уряд піддав репресіям, зокрема, позбавив усіх або частки
земельних володінь, деяких вислав до Москви чи Сибіру. Більша частина старшин-
емігрантів, починаючи від 1709, за посередництва гетьмана Івана Скоропадського,
молдавського князя Кантеміра та єрусалимського патріарха Хрисанфа намагалася
отримати царську амністію. Іменні дозволи на повернення до Російської держави були
надані царем Петром I; гарантувалася амністія, але без повернення відібраних маєтків.
Близько 30 старшин з родинами повернулися з еміграції влітку 1714 і незабаром були
засуджені на довічне заслання. У березні 1714 до Російської держави повернулося
понад 500 козаків; їх було розселено біля Конотопа та Глухова. У квітні 1714
російське посольство в Османській імперії запевнило решту емігрантів в амністії.
Гетьман Пилип Орлик з родиною та 24 старшинами, які складали його
еміграційний уряд 23 жовтня 1714 виїхав з Бендер та 1715 прибув до Шведського
королівства. Андрій Войнаровський 1714 виїхав до Гамбурга, де 1716 був
заарештований російськими резидентами та вивезений до Санкт-Петербурга, а потім –
до Якутська. 1719 частину старшин Пилип Орлик направив з посольством до
Кримського ханату та Олешківської Січі. Григорій Герцик був заарештований
російськими представниками у Варшаві 1720 і засланий до Москви. Федір
Нахимовський і Федір Мирович були депортовані з Османської імперії та оселилися в
Речі Посполитій. На цьому діяльність еміграційного уряду П.Орлика фактично
припинилася. 1720 П.Орлик з родиною та рештою старшин виїхав зі Швеції і після
відмови "Священної Римської імперії германської нації" надати йому політичний
притулок 10 березня 1722 перейшов до Османської імперії.
1734–1735 Пилип Орлик разом з Іваном Герциком, Федором Мировичем і
Федором Нахимовським намагався утворити новий політичний центр еміграції. Після
1735 Мирович та Нахимовський вернулися до Речі Посполитої, а 1754 переселилися
до м. Бахчисарай у Кримському ханаті.
Із смертю Пилипа Орлика, Івана Мировича, Федіра Мировича, Федіра
Нахимовського та Григора Орлика, мазепинська еміграція фактично перестала
існувати.
 РОЗДІЛ 3 ПОЛІТИКА РОСІЇ

Політика царизму щодо автономії України за Петра І та його наступників

зумовлювалась прагненням посилити російський абсолютизм і ліквідувати автономію
української державни, обмежити їхні національні права. Особливо такий процес
здійснювався під час Північної війни. Як бачимо, вже на початку XVIII ст. в Україні
запроваджувався губернський адміністративний устрій. У 1708— 1709 рр.
Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської
губерній на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Одночасно насаджувалися
невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російських
чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо,
судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала
влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента —
Ізмайлова. Він мав стежити за переміщенням запорожців, контролювати
зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на
посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту
наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати "шатості до зради",
контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити
слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним із
головних завдань резидента стало нав'язувати людям думку, що все погане робить
тільки українська старшина, а російський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочували
доноси. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова,
ближче до російського кордону, й оточити її двома полками. За таких умов не могло
бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах
України. Та й характер у Скоропадського був м'яким і податливим, нездатним на
рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі
родичі й, насамперед, молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною
Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм
роз'їдали корупція й зловживання.
 За Скоропадського почалося призначення російських офіцерів на полковницькі
посади, активне роздавання українських земель царським вельможам і одночасно
перенесення в Україну панівних у Росії соціально-політичних стосунків. Дедалі
частіше російський уряд використовував економічний і людський потенціал України
для своєї мети. Справжнім лихом для козацтва став обов'язок брати участь у тяжких
роботах далеко від батьківщини. Так, за дослідженнями В. Борисенка, 1716 р. 10 тис.
козаків копали канал між Доном і Волгою під Царицином, у 1718 р. кілька тисяч їх
зводили укріплення вздовж Тереку, а в 1721 р. 12 тис. українців рили Ладозький канал.
Каторжні роботи, суворі природні умови, голодування, епідемії та хвороби забрали не
один десяток тисяч життів українських чоловіків. Царський уряд залучав козацькі
полки до участі у війні з Персією. У 1721 р. під Дербент виряджено 10 тис. козаків під
командуванням миргородського полковника Данила Апостола. Наступного року під
Сулак вирушило таке ж військо під проводом лубенського полковника Андрія
Марковича. Подібні висилки не припинялись і в наступні роки. Людські втрати,
тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт — трагедія для
українського народу й свідчення про дальшу втрату Україною автономних прав.
Після перемоги в Північній війні й підписання у 1721 р. Ніштадтського миру в
урядових колах Росії точилися розмови про скасування гетьманства в Україні. Поїздка
до Петербурга в квітні 1722 р. лише підтвердила найгірші передбачення
Скоропадського й пришвидшила його смерть. Наказним гетьманом України став
чернігівський полковник Павло Апостол (1722—1723). Російський уряд не визнав
його прав і в липні 1722 р. призначив для управління Україною Малоросійську
колегію (1722—1727). Головною мотивацією нововведення стала декларація захисту
народу від постійних зловживань владою козацької старшини. Серйозні політичні
прорахунки, карколомне збагачення правлячих кіл за рахунок нижчих верств
населення стимулювали подальше втручання російського уряду у внутрішні справи
України й спробу змінити її державний устрій. Такі намагання повністю відповідали
політичному курсові російського уряду, спрямованому на жорстку централізацію
влади в межах всієї Російської імперії. Скасування гетьманства суперечило умовам
"Березневих" і всіх наступних договірних статей України з Росією, було
протиправним, одностороннім актом.
В Україні утворилося двовладдя, коли одночасно функціонували Генеральна
військова канцелярія і Малоросійська колегія. Спочатку їй надавалися тільки
контрольно-касаційні функції в галузі політико-адміністративної влади й розпорядчі
— у сфері фінансів. Колегія почала роботу зі звернення до населення подавати їй
скарги на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. І скарги
посипалися. Тільки в серпні 1722 р. Малоросійська колегія надіслала Генеральній
військовій канцелярії 34 розпорядження про заборону обертати козаків на панських
підданих, позбавлення старшинських маєтків імунних прав при розквартируванні
російських військ, скерування податкових зборів до царської казни тощо.
Порушувалися судові справи про зловживання полковників, інших старшин, а також
судових чинів. Старшинські маєтки оподатковувалися, чого раніше старшина не
допускала, вводилися нові податки.
Реакція козацької старшини на перші дії Малоросійської колегії була різною.
Полковники Григорій Ґалаґан, Яків Маркович, генеральний осавул Яків Лизогуб та
інші можновладці зайняли лояльну позицію щодо нововведення російського уряду.
Цим самим вони сподівалися зберегти за собою владу й нажите багатство. Нечисленна
партія українських автономістів стала в опозицію до Малоросійської колегії.
Спираючись на традиції, договірні статті та царські обіцянки, вона легітимним
способом намагалася відстояти автономний статус України. Очолив автономістів
наказний гетьман Павло Полуботок, людина віддана національній ідеї, рішуча,
енергійна і впливова в козацьких колах. Щоб нейтралізувати втручання
Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини й зняти напругу в
суспільстві, Полуботок почав активно усувати недоліки державного життя. Було
введено інститут асесорів Генерального військового суду, проведено формалізацію
судового процесу, старшині рекомендовано добровільно задовольнити справедливі
претензії позивачів і наказано полковникам нещадно карати призвідців різних
"бунтів".
Одночасно Полуботок рішуче виступив проти втручання Малоросійської колегії
у внутрішні справи Гетьманщини. Але всі його дії в цьому напрямі аж ніяк не
сприймалися абсолютною більшістю вищої козацької старшини. Складену ним у
вересні 1722 р. петицію до царя підписали лише 17 незначних урядовців і жоден з
полковників та генеральних старшин. У петиції висловлювався рішучий протест проти
вимог колегії давати їй на ознайомлення всі рішення Генеральної військової
канцелярії, приймання нею до розгляду справ, що не пройшли попередньої апробації в
нижчих судових інстанціях, оподаткування нових видів господарської діяльності,
ліквідації податкового імунітету козацької старшини та знатного військового
товариства. Крім того, Полуботок домагався дозволу на обрання гетьмана України.
Під тиском автономістів Сенат у листопаді 1722 р. скасував оскаржені укази
Малоросійської колегії, в тому числі про нові податки й оподаткування козацької
старшини.
У листах до Сенату Полуботок знову скаржиться на зловживання президента
колегії С. Вельямінова, клопочеться про повернення привласнених податків і обрання
нового гетьмана. Рішучий спротив Полуботка викликало введення в українських
містах посад комендантів і їхнє втручання у внутрішні справи полків. Тим часом і
Вельямінов не сидів склавши руки. 31 березня 1723 р. він подав Петрові І "Дванадцять
пунктів", зміст яких зводився до необхідності змінити державний устрій України й
збільшити прибутки казни за рахунок українських платників податків. Полуботок
звинувачувався в протидії реформам. У відповідь на них цар вчинив резолюцію: "Бути
сюди Полуботку, Савичу і Чернишу". Сенатським указом Малоросійська колегія 16
квітня була перетворена з контрольної на владну адміністративну структуру.
Законодавчо закріплювались рішення колегії про повернення козацьких прав шукачам
козацтва, ліквідацію незаконних поборів, інших актів Генеральної військової
канцелярії. І цього разу спроби Полуботка організувати масову відсіч діям уряду не
вдалися.
Цар Петро І розлютився за цю сміливість козаків. Він наказав Полуботкові й
генеральній старшині приїхати до Петербурга. З від'їздом Полуботка у червні 1723 р.
опозиційна діяльність майже припинилася, її продовжував тільки миргородський
полковник Д. Апостол. Роздратований Петро І 23 червня 1723 р. видав указ, який
забороняв українцям порушувати питання про гетьманство. Однак це не зупинило
загартованого, скаліченого в січах і добре знайомого Петрові І полковника. Він
надіслав імператорові "Коломацьку чолобитну", де знову порушував питання про
вибори нового гетьмана. Майже одночасно до Петербурга надійшли ініційовані
Вельяміновим скарги стародубських козаків на дії старшини з проханням призначити
їм полковника з числа російських офіцерів. У відповідь імператор наказав кинути до
Петропавлівської фортеці Полуботка з 15-ма старшинами, їх звинуватили в
зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії й наказів царя.
Але гетьман сказав відважно: "Заступаючись за Україну, я не боюся ні кайданів, ні
тюрми. Лучче мені найгіршою смертю вмерти, як дивитися на знищення земляків
моїх!" Крім того, проти Полуботка була порушена судова справа про зв'язки з урядом
Орлика. В тюрмі Полуботок смертельно захворів. В народному переказі
розповідається, що тоді цар прийшов до нього і просив, щоб гетьман пробачив йому.
Полуботок нібито відповів: "За невинне страждання моє й земляків моїх будемо у
спільного Судді, Бога нашого. Скоро станемо перед Ним, і Він розсудить Петра з
Павлом!" Призначений в Україну резидент Рум'янцев з командою приступив до
"викорінення смути". Протягом грудня 1723 — січня 1724 рр. з посад були звільнені
прихильники Полуботка, їхні місця зайняли прибічники Малоросійської колегії.
 4 РОЗДІЛ ОСТАННІ ГЕТЬМАНИ

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та

поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всі
російські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро І.
Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно
уникав антагонізмів з "малоросами". Проте росіяни послідовно намагалися обмежити
українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи
імперських політиків. Найулюбленішим із них був принцип "поділяй і володарюй",
яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною.
Іншим способом було упокорення старшини під острахом підбурювання проти
неї селянства. Кожний прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого
люду на старшину використовувалися центральним урядом як привід для
впровадження адміністративних "покращень". Ці нововведення незмінне
супроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежить
монарше піклування про суспільний добробут.
Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних
мети: цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд, підпорядкувати
українське врятування, економіку, культуру та максимально користатися людськими й
господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становила у цьому
відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших
сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.
Хоч Скоропадський фігурував у планах Мазепи та підтримував ідею автономії
України, Петро І погодився на його обрання, бо той був людиною старою й
ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинив опору реформам Петра І, але й
зробити міг небагато. Одразу після його обрання у 1708 р. цар відрядив до
Скоропадського свого намісника Ізмайлова та два російських полки, давши їм таємні
вказівки заарештувати гетьмана зі старшиною, якщо їхні дії викличуть підозру.
Приблизно в цей самий час Петро І підтверджує договір 1654 р., проте у
найзагальніших рисах.
На прохання Скоропадського підтвердити окремі пункти цар відповів різкою
відмовою, сказавши, що "українці й так мають більші вольності, ніж будь-який інший
народ на землі". Незабаром стала проводитися політика підпорядкування. Резиденцію
гетьмана перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону.
Головнокомандуючим козацького війська було поставлено росіянина. На посади
управляючих територіями полків призначили чужинців і росіян. Уперше росіяни (й
насамперед фаворит царя Олексій Меншиков) отримали на Україні великі
землеволодіння. Навіть за видавничою справою здійснювався нагляд, щоб "українські
книжки бува не суперечили великоруським виданням".
Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та 1722
рр. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених на її
території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будівництві
Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзвичайно
суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати
зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити його у російські порти
Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленими урядом цінами. Нарешті,
російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьманщині своїх
товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, що везли на
північ.
Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійська
колегія - урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, які
постійно перебували на Україні, - дістала право ділити з гетьманом владу. Це вже було
занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербурга
просити царя переглянути цю справу. Петро І відмовив йому, і невдовзі,
повернувшись до Глухова, старий гетьман помер.
Після смерті Скоропадського старшина звертається до царя з проханням
дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом вони обирають
чернігівського полковника Павла Полуботка - людину шановану й тверду. Полуботок
негайно вживає енергійних заходів, щоб стати на заваді Малоросійській колегії,
повторюючи прохання про вибори нового гетьмана. Роздратований його
наполегливістю цар відповідає, що всі гетьмани виявилися зрадниками і виборів не
проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого довіри кандидата. Але відважний
Полуботок не відступався.
Якраз коли Петро І вів війну в Ірані, наказний гетьман добився того, що
імперський Сенат віддав колегії розпорядження, аби та знайомила гетьмана зі своїми
планами й узгоджувала свої дії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було
створено нібито для розгляду скарг українців на адміністрацію й особливо на
корумповану систему судочинства, Полуботок вирішує сам розв'язувати ці справи, а
не лишати їх на розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності,
забороняє хабарі та призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів.
Щоб зменшити кількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом'якшила
визиск своїх підданих.
Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьмана
та його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії.
Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельямінов
переконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадити у
Гетьманщині російські порядки.
Наказний гетьман посилає на Україну емісара, щоб організувати кампанію
петицій, що засвідчила б підтримку українського самоврядування переважною
частиною населення. Ще більше розлючений його непокірністю, Петро І ув'язнює
Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя у 1725 р. рятує їх від
заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, окрім Полуботка:
за кілька місяців до смерті Петра І він помирає в Санкт-Петербурзі у камері
Петропавловської фортеці.
Із смертю Полуботка Малоросійська колегія дістала свободу дій у Гетьманщині.
В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування, що стало для українців справжнім
лихом. У 1724 р. Вельямінов з гордістю повідомляє про підвищення податків на 600%
порівняно з попередніми, отримуваними від Гетьманщини царським урядом. Проте
успіх Вельямінова обернувся його ж поразкою. Він став вимагати, щоб новий податок
сплачували також росіяни, котрі мають землеволодіння на Лівобережжі. Несподівано
князь Меншиков - найвпливовіший в імперії політик, який володів величезними
маєтками в Гетьманщині й був запеклим ворогом української автономії, - став на
захист українського самоврядування, виступивши проти колегії з гострою критикою.
Інші російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії,
позаяк у 1726 р. з'явилися ознаки близької війни з Туреччиною й за цих обставин вони
не хотіли настроювати українців проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та
стратегічні міркування спричинилися до того, що імперська рада розпустила першу
Малоросійську колегію й видала декрет, за яким "для задоволення і заспокоєння
місцевого населення гетьманом має бути обрана людина достойна й віддана".
У жовтні 1727 р. гетьманом обирають 70-річного миргородського полковника
Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цією подією, затьмарювалося тим,
що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяславської
угоди 1654 р., а й нав'язував гетьманові нові обмеження. За всіма
зовнішньополітичними контактами мав наглядати російський намісник, військові
справи - контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати
землі в Гетьманщині. Щоб утішити українців, Гетьманщина з імперського Сенату
передавалася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи
приреченість усяких спроб відновити політичні прерогативи Гетьманщини, Апостол
зосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні.
Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що
забезпечила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729-1731 рр.
серйозно вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх
ретельну ревізію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно
він обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від
нерівноправного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита,
накладені російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог.
Відвоювавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників,
Апостол різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також
поставив під свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського
губернатора. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення
навесні 1734 р. під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території
кримських татар. Апостол не дожив до цієї. події, бо вмер у січні 1734 р.
Із зміною царів у Санкт-Петербурзі змінювалася й їхня політика на Україні.
Зразу ж після смерті Апостола нова імператриця Анна Іоаннівна знову заборонила
вибори гетьмана й заснувала ще одну колегію під назвою "Правління гетьманського
уряду". Складалася вона з трьох росіян і трьох українців на чолі з російським князем
Шаховським. Удаючи, що його колегія існує лише тимчасово, Шаховський мав таємні
інструкції поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керівництві
Гетьманщиною винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що
скасування Гетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам.
Імператорський уряд також видає Шаховському наказ відохочувати
представників української старшини від шлюбів як із польською чи білоруською
знаттю, так і з правобережними українцями. В той же час належало всіляко
заохочувати шлюби між українцями та росіянами. Намагання позбавити українців
самобутності набирали також інших форм.
У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Баратинський заарештував
увесь Київський магістрат, конфіскувавши його давні хартії прав, щоб із часом міщани
забули їхній зміст і не могли порушити питання про свої права, не маючи документів.
Того ж року імперський Сенат двічі відмовлявся затвердити посадником Києва
українця, поступившись лише після того, як було доведено, що у місті немає жодного
росіянина, який міг би претендувати на цю посаду.
За правління Анни Іоаннівни та її могутнього фаворита - німця Ернста Бірона -
старшину Лівобережжя огорнули фаталістські настрої, її представники уникали
громадських справ, зосереджуючись натомість на приватному житті. До цього,
зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу "слова й діла", за яким
найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на ділі ставили
людину під загрозу Таємної канцелярії, де її допитували, піддавали тортурам, могли
засудити до страти чи заслання. Більше того, за принципом "слова й діла" навіть
найближчі друзі або члени сім'ї громадянина були зобов'язані доносити владі про його
підозрілі розмови та поведінку. Відтак страх і підозріливість стали на Лівобережжі
буденним явищем.
За біронівщини, тобто періоду панування фаворита цариці Анни, селяни й
козаки також тяжко терпіли. Найбільші їхні лиха були пов'язані з російсько-турецькою
війною 1735-1739 рр., в якій Лівобережжя слугувало головним плацдармом
імператорського війська. Протягом цих чотирьох років було мобілізовано десятки
тисяч українських козаків і селян. Втрати українців у цій війні сягнули 35 тис., що для
населення близько 1,2 млн. становило величезну цифру. До того ж у 1737-1738 рр.
Україна була вимушена утримувати власним коштом від 50 до 75 російських полків.
Це коштувало Гетьманщині 1,5 млн. карбованців, або в 10 разів більше за її
річний бюджет. Випробування, перед якими поставила українців російсько-турецька
війна, були для них подвійно нестерпними, оскільки війні передувала довга низка
спустошливих конфліктів. Переважна більшість козацько-польсько-російсько-
турецьких воєн, що тривали мало не століття, точилася саме на Україні. До 1740 р.
країна зовсім знекровилася. Навіть російські офіцери, які проїжджали нею, були
вражені картиною її занепаду. Протягом наступних десятиліть українська старшина
скаржитиметься на те, що їхня земля не в змозі оправитися від цих руйнувань.
Та все ж "Правління гетьманського уряду" спромоглося хоч на одне творче
досягнення. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на
Литовський статут XVI ст., у 1728 р. було створено кодифікаційну комісію. У 1744 р.,
через 16 років діяльності, комісія, до якої входило 18 членів, нарешті уклала новий
кодекс під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ".
Якщо Бірон приніс українцям мало добра, то фаворит наступної імператриці
Єлизавети прислужився їм більше. Імператриця взяла морганатичний шлюб з
Олексієм Розумовським - простим вродливим козаком із Гетьманщини, що колись
співав у придворному хорі. Хоч Олексій уникав політики, він палко любив свою
батьківщину. Ймовірно, що це позначилося й на його дружині, особливо після того, як
її з великим ентузіазмом приймали під час відвідин Києва у 1744 р.
З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлизавети з котрим уже
проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імператриці була позитивною.
Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона мала на думці, - молодшому
брату Олексія Кирилові - було лише 16 років, і перш ніж зайняти цю посаду, він мав
набратися досвіду. Кирила послали вчитися до університетів Західної Європи. Тим
часом із Гетьманщини було виведено російські війська, а "Правління гетьманського
уряду" поступово розпущено. Після повернення з Європи Кирила призначають
президентом Імператорської Академії наук. 1750 р. у Глухові 22-річного Кирила з
великою помпою проголошують новим гетьманом.
За Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії.
Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у
придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з
Лівобережжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб
старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції,
Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після
тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними
судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали
звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами.
Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він
розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації
його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планувалося
заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити початковою
освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійсненню цих
планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витонченості,
прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де
виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать поголовне
захоплювалася французькими модами.
Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсуд
правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті
домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з
корпусного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе
шляхтою, тобто дворянством.
Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових
ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з
європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського
звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими
інтересами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії
Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р.
бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між
Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно
розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою
користується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям
дозволялося вести власні справи.
Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в
Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу
раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця
дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини.
Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом
повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на
кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й
старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим,
пов'язаним з Росією лише в особі монарха.
На думку Зенона Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди,
які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський
звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана
спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину взяти постійне
зобов'язання шанувати їхню автономію.
Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на
українську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя
Розумовського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала
Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р.
після деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив
гетьманство.
 ВИСНОВОК

У післяматчевому періоді після Полтавської катастрофи Гетьманщина стикнулася з

рядом складних викликів та змін, які визначали подальший розвиток української
політичної та соціальної ситуації. З одного боку, скасування Гетьманщини та
приєднання до Російської імперії суттєво змінили політичну картину регіону. З іншого
боку, цей період відзначився активними проявами опору та спробами відновлення
автономії. Українська еліта та населення різних регіонів виявили різні ступені
прихильності до нового політичного устрою.
Визначальний період після Полтавської катастрофи на Гетьманщині надав
поштовх для різноманітних трансформацій, що визначали подальший розвиток
української політичної та соціальної ситуації. За відсутності автономії Гетьманщина
стикнулася із складним завданням адаптації до нових реалій під російським
пануванням, при цьому виявилося важливим аспектом збереження української
ідентичності та культурних цінностей. Хоча втрата автономії визначила новий статус
Гетьманщини в складі Російської імперії, проте виявилася важливою фазою в історії,
що визначила подальший шлях розвитку та боротьбу за національні інтереси.
Полтавська катастрофа стала переломною точкою в історії Гетьманщини, що
визначило її майбутнє століття. Втративши свою автономію, український народ
продовжував вести боротьбу за збереження своєї культурної та національної
самобутності. Таким чином, після Полтавської катастрофи формувалися нові реалії,
які визначили хід історії України на протязі наступних століть.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бушин М. І., Калиушко Л. В. Особливості радянської історіографії

Полтавської битви 1709 р.

2. Павленко С. Іван Мазепа.

3. Там само.

4. Мельник Л. Гетьманщина першої чверті ХVІІІ ст.: Навч. посібник.

5. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі “історій”.

6. Горобець В.М. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І.

7. Нольде Б. Автономія України з історичного погляду.

8. Нольде Б. Вказана праця.

9. Якимович Б. Альфред Єнсен та його “Мазепа”

10. Военный энциклопедический словарь

11. Ю.А. Поляков. Как отразить многомерность в истории

12. Горобець В., Струкевич О. Українсько-російські політичні відносини другої

половини XVII-XVIII ст.:.

13. Там само.

14. Грушевський О. По катастрофі 1708 р.: Воєнні роботи

16. Липинський В. Листи до братів-хліборобів.