Цивільне право іспит

1.Поняття, правова характеристика, сторони та форма договору страхування.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події
(страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у
договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові
платежі та виконувати інші умови
договору.Договірє:оплатним,двосторннім,реальним,ризиковим.Сторонами договору страхування є
страховики та страхувальники. Страховиками є фінансові установи, які створені у формі акціонерних,
повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю, а також одержали у
встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхувальниками є юридичні
особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є
страхувальниками відповідно до законодавства України. Договір страхування укладається в
письмовій формі. Договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком
страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

2. Зміст договору страхування.

Договір страхування повинен містити:

— назву документа;

— назву та адресу страховика;

— прізвище, ім'я та по-батькові або назву страхувальника та його адресу;

— зазначення об'єкта страхування;

— розмір страхової суми;

— перелік страхових випадків;

— визначення розміру тарифу, розмір страхових внесків і терміни їхньої сплати;

— термін дії договору;

— порядок зміни і припинення дії договору;

— права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов

договору;

— інші умови за згодою сторін;

— підписи сторін.

3. Права та обов’язки сторін за договором страхування.

Страховик зобов’язаний: ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;

протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів
щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати або
страхового відшкодування страхувальнику;

при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у
передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення
страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу,
пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом;

відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання
або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору;
за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або
збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування;

не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків,

встановлених законом;

надавати відповідним підрозділам Національної поліції інформацію про укладення договорів

обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних
засобів, що підлягають обов’язковому технічному контролю.

Страхувальник зобов’язаний: відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні

страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами
договору;

за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або
збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування;

не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків,

встановлених законом;

надавати відповідним підрозділам Національної поліції інформацію про укладення договорів

обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних
засобів, що підлягають обов’язковому технічному контролю.

вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового
випадку;

повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, передбачений умовами

страхування.

4. Порядок і умови здійснення страхових виплат і страхового відшкодування за договором

страхування.

Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з

договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб,
визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається
страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається
страховиком. Страховик та страхувальник мають право залучити за свій рахунок аварійного комісара
до розслідування обставин страхового випадку. Страховик не може відмовити страхувальнику в
проведенні розслідування і повинен ознайомити аварійного комісара з усіма обставинами страхового
випадку, надати всі необхідні матеріальні докази та документи.У разі необхідності страховик або
Моторне (транспортне) страхове бюро можуть робити запити про відомості, пов'язані із страховим
випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і
організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також можуть
самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку.Підприємства, установи та
організації зобов'язані надсилати відповіді страховикам та Моторному (транспортному) страховому
бюро на запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, у тому числі й дані, що є
комерційною таємницею. При цьому страховик та Моторне (транспортне) страхове бюро несуть
відповідальність за їх розголошення в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених
законодавством України.

5. Відмова у страхових виплатах або страховому відшкодуванні за договором страхування.

Підставою для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування є:

1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані
на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов’язані з виконанням
ними громадянського чи службового обов’язку, в стані необхідної оборони (без перевищення її меж)
або захисту майна, життя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій
страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, встановлюється відповідно
до чинного законодавства України;2) вчинення страхувальником - фізичною особою або іншою
особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного кримінального правопорушення, що
призвів до страхового випадку;3) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про
предмет договору страхування або про факт настання страхового випадку; 4) отримання
страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх
заподіянні;5) несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без
поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та
розміру збитків;

Рішення про відмову у страховій виплаті приймається страховиком у строк не більший

передбаченого правилами страхування та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з
обгрунтуванням причин відмови.

Відмову страховика у страховій виплаті може бути оскаржено страхувальником у судовому порядку.

Негативний фінансовий стан страховика не є підставою для відмови у виплаті страхових сум (їх
частин) або страхового відшкодування страхувальнику.

6. Підстави та правові наслідки припинення договору страхування.

Дія договору страхування припиняється та втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі: 1)
закінчення строку дії; 2) виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному
обсязі; 3) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки.

7. Поняття, правова характеристика, сторони та форма договору доручення.

Договір доручення - домовленість двох сторін, за якою одна сторона (повірений) зобов'язується
вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений
повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договір доручення
укладається здебільшого для одержання певної плати, пред'явлення претензій, наданні товару тощо.

Договір є:♦ оплатний - повірений має право на плату за виконання свого обовязку; ♦ консенсуальний
- договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами
договору;♦ двосторонній - права та обов'язки виникають у обох сторін. Договір доручення може бути
укладений в усній або письмовій формі. Сторонами цього договору є довіритель і повірений, якими
можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Довірителем є особа, яка доручає повіреному виконати
юридичні дії від її імені та за її рахунок.Повіреним є особа, яка зобов'язується вчинити від імені та за
рахунок довірителя певні юридичні дії. Комерційний представник повинен бути зареєстрованим як
суб'єкт підприємницької діяльності.

8. Зміст договору доручення.

Зміст договору доручення, як спільного юридичного акта сторін, становлять, по-перше, умови, щодо
яких сторони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, що приймаються ними як обов'язкові на підставі
чинного законодавства.

Зміст договору, як відомо, розкривається через права та обов'язки його учасників, що визначені
умовами договору.

Відповідно до ст. 1022 нового ЦК України змістом договору доручення мають бути чітко визначені
юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Такі дії мають бути правомірними, конкретними та
здійсненними.

9. Права та обов’язки сторін за договором доручення. Довіритель має право: надати право
повіреному, який діє як комерційний представник, відступати в його інтересах від змісту доручення
без попереднього запиту про це;
у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений;

відмовитися від договору в будь-який час;

відмовитися від договору без попереднього повідомлення про це повіреному, у разі припинення
юридичної особи, яка є комерційним представником.

Довіритель зобов’язаний: чітко визначити юридичні дії, які належить вчинити повіреному, у договорі
або у виданій на підставі договору довіреності;

видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором. Повіреному

доводиться для виконання обов'язків, покладених на нього договором, вступати у взаємовідносини з
третіми особами від імені довірителя. Ці особи мають знати про характер та обсяг повноважень
повіреного. У зв'язку з цим, довіреність легалізує його як представника довірителя перед третіми
особами, відтворює його повноваження, визначені умовами договору;

забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення, якщо інше не встановлено
договором;

Повірений має право: діяти від імені довірителя;

на плату за виконання свого обов'язку за договором, якщо інше не встановлено договором або
законом;

відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і він не міг попередньо
запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит.

Повірений зобов’язаний: вчинити від імені та за рахунок довірителя певні юридичні дії;

вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення;

повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення, як тільки це стане можливим.

10. Підстави та правові наслідки припинення договору доручення.

Договір припиняється на загальних підставах припинення договору (наприклад, виконанням,

проведеним належним чином), а також у разі: відмови довірителя або повіреного від договору;

визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або
визнання безвісно відсутнім;

смерті довірителя або повіреного.

Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору в будь-який час. Відмова від права
на відмову від договору є нікчемною.

Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним,
довіритель повинен відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, а якщо
повіреному належить плата - також виплатити йому плату пропорційно виконаній ним роботі. Це
положення не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг
довідатися про припинення договору доручення.

Відмова довірителя від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих
повіреному припиненням договору, крім випадку припинення договору, за яким повірений діяв як
комерційний представник.

Відмова повіреного від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих
довірителеві припиненням договору, крім випадку відмови повіреного від договору за таких умов,
коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свої інтереси, а також відмови від
договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.
11. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони
(комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
Укладається в простій письмовій формі. Сторонами договору комісії є комісіонер і комітент.
Комісіонер є виконавцем доручення, що дає комітент. Предметом договору комісії є вчинення
одного чи декількох правочинів. Предметом договору комісії є вчинення одного чи декількох
правочинів.

12. Договір комісії з урахуванням його особливостей також має і своєрідні підстави припинення.

Ці підстави можна об'єднати у дві групи: а) відмова від виконання договору, причому в
односторонньому порядку, при загальній презумпції про неприпустимість односторонньої відмови;

б) друга група підстав припинення комісійного договору не залежить від волі сторін договору: щодо
фізичних осіб - смерть особи, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною і позбавлення особи
дієздатності; щодо юридичних осіб - ліквідація, позбавлення ліцензії, реорганізація. Особливість
підстав припинення договору комісії обумовлена наданням комісіонеру права виступати від свого
імені. У той самий час, якщо щось (за аналогією з дорученням) сталося із стороною договору-
комітентом, сам по собі цей факт ніякого впливу на відносини за договором не має, допоки
спадкоємці чи правонаступники не заявлять про інше.

13. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні
(управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату
здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної
ним особи (вигодонабувача). Предметом договору управління майном можуть бути:підприємство як
єдиний майновий комплекс (земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання, сировина і продукція, а
також інші види майна, передбачені для діяльності даного підприємства, а також право на торгову
марку, право вимоги);нерухома річ;цінні папери;майнові права та інше майно.

14. Зміст договору управління майном становлять взаємні права та обов´язки сторін.

15. Обов’язки управителя:- управляти майном особисто, крім випадків встановлених законом; -
підгримувати майно в належному стані, забезпечувати його схоронність, дбати, як про власне;

- надавати установнику управління звіт про управління майном;

- отримати згоду установника управління на відчуження майна, переданого в управління, чи на

укладання щодо нього договору застави;

- у разі припинення договору повернути майно в обумовленому в договорі стані.

Управитель має право:

- із метою забезпечення стабільності управління майном - вимагати усунення будь-яких порушень

своїх прав на майно, що перебуває в його управлінні, тобто скористатися способами захисту права
власності та законного володіння; -на відшкодування необхідних витрат, яких він зазнав при
управлінні майном.

16.Відповідальність управителя: 1. Управитель, який не виявив при управлінні майном належної

турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов'язаний відшкодувати
установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві - упущену вигоду.

Управитель відповідає за завдані збитки, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної
сили, винних дій установника управління або вигодонабувача.

2. Управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним

управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог
кредиторів.
3. Субсидіарна відповідальність управителя, встановлена частиною другою цієї статті, настає також у
разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень,
за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати
про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. У цьому разі установник
управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.

17. Договір управління майном припиняється у разі:

загибелі майна, переданого в управління;

припинення договору за заявою однієї із сторін у зв'язку із закінченням його строку

смерті фізичної особи - вигодонабувача або ліквідації юридичної особи - вигодонабувача, якщо інше
не встановлено договором;

відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором;

визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або
смерті;

відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з
неможливістю управителя здійснювати управління майном;

відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в пункті 6 цієї частини, причини за
умови виплати управителеві плати, передбаченої договором;

визнання фізичної особи - установника управління банкрутом;

повного завершення виконання сторонами договору управління майном;

дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим договором, або за

рішенням суду.

У разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу
сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк.

У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, або майно,
набуте від такого управління, передається установникові управління у порядку, визначеному
договором.

18. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні
(позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник
зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж
кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики укладається як в усній так, і в письмовій
формі. договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів
перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у
випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

19. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму.
Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний
сплатити неустойку, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного
повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів. Якщо договором встановлений
обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення
повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини
позики, що залишилася, та сплати процентів.

20. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується
надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а
позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.Кредитний договір є
консенсуальним,двостороннім,відплатним.Сторонами є кредитодавець і позичальник.

21. Істотними умовами кредитного договору є умови про: предмет кредиту, строк повернення
кредиту, проценти за кредит, вартість інших банківських послуг, майнову відповідальність сторін за
порушення договору, порядок його розірвання та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі
сторін має бути досягнуто згоди.

22. У разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку
застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені у ч. 1 ст. 216 ЦК України, та визначає грошову
суму, яка має бути повернута кредитодавцю.Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому
виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя,
суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Також суд за заявою кредитодавця
накладає арешт на майно, яке було предметом застави, при визнанні недійсним договору застави,
який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором. Умови зняття
арешту та звернення стягнення на арештоване майно встановлені у частинах 3-5 ст. 1057-1 ЦК
України.

23. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої
сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати
вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку,
встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 ЦК України).Договір є одностороннім,реальним,публічним і
відплатним. Сторонами договору банківського вкладу (депозиту) є банк і вкладник.

24. Зміст договору становлять права та обов'язки сторін. Оскільки договір банківського вкладу є
одностороннім, обов'язки по ньому лежать тільки на одній стороні - кредитної організації, у
вкладника є тільки кореспондуючі їм права.

25. За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок,

відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати
розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших
операцій за рахунком. Сторони договору банківського рахунка - банк (фінансова установа) і клієнт
(володілець рахунка). Форма договору банківського рахунка є простою письмовою.

26. Зміст договору банківського рахунка складається з прав і обов’язків банка та клієнта.

27. Банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження.Грошові
кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а
також у випадках, встановлених законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження,
предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.

28. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона
(фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони
(клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується
відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).Договір ж реальним
або консенсуальним,двостороннім і відплатним. Договір факторингу має бути укладений у тій самій
формі, що й первісний правочин, на підставі якого виникло право грошової вимоги, яке передається
чи буде передане фактору. Якщо первісний правочин підлягає державній реєстрації, то й договір
факторингу також повинен бути зареєстрований у порядку, встановленому для реєстрації первісного
правочину, якщо інше не встановлено законом.

29. зміст договору факторингу полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто
останній зобов’язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора
письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні
визначено грошову вимогу, яка підлягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути
здійснено платіж.
30. Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або
фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому
повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому
має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний
строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо
фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання
свого обов'язку перед ним.

31. 1. Клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо
інше не встановлено договором факторингу.2. Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною,
якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не
були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу.3. Клієнт не
відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої
відступається і яка пред'явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором
факторингу.

32. Види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

33. Ліцензія на використання об'єкта інтелектуальної власності - це письмове повноваження, яке

видається особою, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта інтелектуальної
власності (ліцензіар), іншій особі (ліцензіату). Дане письмове повноваження дає право ліцензіату на
використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері.Ліцензія на використання об'єкта
інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною
ліцензійного договору.Цивільним кодексом України передбачено три види ліцензії: виняткова,
невиключна, одинична.

34. За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на
використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною
згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

35. Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності -
це договір, за яким одна сторона (творець - письменник, художник тощо) зобов'язується створити
об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в
установлений строк. Істотними умовами договору про створення за замовленням і використання
об'єкта права інтелектуальної власності є: предмет договору, строк створення об'єкта права
інтелектуальної власності, способи та умови його використання, ціна. Умови договору, що обмежують
право творця на створення інших об'єктів права інтелектуальної власності в майбутньому, є
нікчемними.Предметом договору про створення за замовленням і використання об'єкта права
інтелектуальної власності є твори літератури, науки, мистецтва та інші об'єкти права інтелектуальної
власності.

36. За договором про передання майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що є
суб’єктом майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності) передає другій стороні частково
або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах. Суб'єктами
договору є автор або його правонаступник, з одного боку, і набувач (користувач) авторських прав - з
іншого. Форма договору:правочини щодо розпоряджання майновими правами на об’єкти
авторського права або об’єкти суміжних прав вчиняються у письмовій (електронній) формі.
37. Поняття, правова характеристика, сторони та форма договору

комерційної концесії.

Договір комерційної концесії - це договір, за яким одна сторона (правоволоділець) зобов'язується

надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог
комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду
товару та (або) надання послуг (ст. 1115 ЦК).

Правова характеристика договору: консенсуальний, двосторонній, оплатний.

Сторони в договорі комерційної концесії. Особливість договору комерційної концесії полягає в

тому, що сторонами можуть бути лише фізичні та юридичні особи, які є суб'єктами
підприємницької діяльності.

Правоволоділець - виробник товарів (робіт, послуг), який використовує належні йому права в
підприємницькій діяльності, має комерційний досвід і ділову репутацію та зацікавлений у
розширенні свого бізнесу.

Користувач - юридична або фізична особа, зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності,

яка має намір скористатися комплексом прав правоволодільця.

Форма договору комерційної концесії та його державна реєстрація. Договір комерційної концесії
укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цього договору він є
нікчемним. Цей випадок є винятком із загального правила. Більш строгий підхід законодавця
стосовно форми зазначеного договору можна пояснити тим, що він застосовується лише у сфері
підприємницької діяльності, а тому є потреба стабілізувати відносини в цивільному обороті.

38. Зміст договору комерційної концесії.

За договором комерційної концесії одна сторона (правовласник) зобов'язується надати другій

стороні (користувачеві) за платню (роялті) право користування відповідно до її вимог комплексом
належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або)
надання послуг.

Договір комерційної концесії є одним із новітніх договірних інститутів у цивільному праві України.
У світовій практиці відповідний інститут має назву «франчайзинг» (. franchissage — пільга,
привілей).

Суть відносин, що виникають внаслідок договору комерційної концесії полягає в тому, що одна
сторона передає іншій стороні за платню на певний строк чи безстроково права на
використання торговельної марки, фірмового найменування, ноу-хау тощо, надає їй
консультаційну чи технічну допомогу у виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт і наданні
послуг. Така схема дає великим компаніям можливість розширювати ринки збуту, а маленьким та
середнім — ефективно здійснювати підприємницьку діяльність, використовуючи при цьому засоби
індивідуалізації, ноу-хау, репутацію та діловий досвід перших.

За розподілом прав і обов'язків у зобов'язанні, що виникає за ним, договір є двостороннім —

права і обов'язки мають обидві сторони.

За способом укладення договір комерційної концесії є консенсуальним — він вважається

укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов.

Сторонами у договорі виступають суб'єкти підприємницької діяльності.

Договір комерційної концесії є самостійним видом цивільно-правового договору (а не

різновидом ліцензійного договору).
39. Права та обов’язки сторін за договором комерційної концесії.

Відповідальність сторін за договором комерційної концесії.

Стаття 1115. Договір комерційної концесії

1. За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати

другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом
належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або)
надання послуг.

Відносини, пов'язані з наданням права користування комплексом прав, регулюються цим

Кодексом та іншим законом.

1. Правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і

надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної
концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов'язаних із
здійсненням цих прав.

2. Правоволоділець зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії:

2) надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у

навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;

3) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються)

користувачем на підставі договору комерційної концесії.

Стаття 1121. Обов'язки користувача

1. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за

договором комерційної концесії, користувач зобов'язаний:

1) використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі

способом;

2) забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються,

надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг),
що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем;

3) дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення

відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню
цих прав правоволодільцем;

4) надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати,

купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у правоволодільця;

5) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання
ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії;

6) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього

конфіденційну інформацію.

Що стосується взаємної відповідальності правоволодільця і користувача, то вона встановлюється

сторонами в договорі, виходячи з принципу свободи договору.
Оскільки користувач укладає договори з третіми особами від свого імені, але з використанням
засобів індивідуалізації (комерційного найменування чи торговельної марки) правоволодільця, то
відповідальною особою перед третіми особами є не лише користувач, а й право- володілець.

Такі законодавчо встановлені додаткові обов'язки правоволодільця направлені, перш за все, на

підвищений захист прав споживачів. Їх наявність пояснюється тим, що споживач досить часто
переконаний, що купує товар чи отримує послугу безпосередньо у правоволодільця. Оскільки
конструкція договору комерційної концесії дає можливість іншій особі використовувати ділову
репутацію правоволодільця, то споживач повинен бути впевнений, що якість реалізованого товару
чи наданої послуги з використанням того самого комерційного найменування чи торговельної
марки завжди відповідає певному рівню.

Однак оскільки неналежна якість продукції за договором комерційної концесії негативно впливає
перш за все на ділову репутацію правоволодільця, то, як уже зазначалось, умовами договору
можна

звільнити правоволодільця від передбаченого законодавством обов'язку контролювати якість

товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем.

У зв'язку з існуючою ймовірністю ввести в оману третіх осіб стосовно реального виробника по
відношенню до виготовлених товарів, виконаних робіт чи наданих послуг за договором
комерційної концесії, за укладеними з користувачем договорами купівлі-продажу, підряду тощо,
встановлена також відповідальність правоволодільця.

За загальним правилом вона є субсидіарною і настає за вимогами, що пред'являються до

користувача у зв'язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних,
наданих) користувачем. У цьому випадку третя особа повинна звернутися спочатку до користувача
як сторони за договором, і лише у випадку незадоволення всіх заявлених вимог є можливість
звернутися з ними до правоволодільця.

Винятком є солідарна відповідальність правоволодільця і настає вона за вимогами, що

пред'являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця. У цьому
випадку споживач має можливість на власний вибір вирішувати, до кого заявляти вимоги - до
користувача чи правоволодільця.

Таким чином, по відношенню до вимог третіх осіб до користувача як виробника товарів

встановлена більш сувора відповідальність пра- воволодільця. Обумовлена вона потребою
спонукати правоволодільця належним чином контролювати якість продукції користувача і таким
чином захистити права споживачів.

40. Підстави та правові наслідки припинення договору комерційної концесії.

Припинення договору комерційної концесії може бути здійснене на підставах, передбачених

загальними положеннями про зобов' язання (глава 50 ЦК), нормами про договір комерційної
концесії (ст. 1126 ЦК) чи самим договором комерційної концесії. Оскільки договір комерційної
концесії підлягає реєстрації, то щоб реєстр відображав дійсний стан речей, законодавством
введена вимога державної реєстрації припинення договору.
Оскільки строк не є істотною умовою, то договір комерційної концесії може бути укладений на
певний строк чи на невизначений строк. Якщо строк дії договору не встановлений, то кожна із
сторін у договорі комерційної концесії має право у будь-який час відмовитися від договору,
повідомивши про це другу сторону не менш як за шість місяців. Зазначений строк надається
сторонам, щоб підшукати інші можливі варіанти діяльності. Так, правоволоділець зможе створити
іншу ланку замість користувача, уклавши аналогічний договір, а користувач - підготуватися до
налагодження власного бізнесу або підшукати іншого правоволодільця. Враховуючи специфіку
правовідносин, сторони в договорі можуть змінити передбачений законодавством строк, але лише
в сторону збільшення.

Законодавством про договір комерційної концесії передбачено дві додаткові підстави його
припинення.

По-перше, договір припиняється у разі оголошення правоволоділь- ця або користувача

неплатоспроможним (банкрутом).

Вважаємо, що стосовно правоволодільця зазначена підстава є недоцільною у зв'язку з тим, що

оголошення банкрутом не завжди тягне ліквідацію суб'єкта, а налагоджена мережа значно
підвищує вартість його бізнесу.

По-друге, договір припиняється у разі припинення права право- володільця на торговельну марку
чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом. Ця обставина ще
раз підкреслює значення засобу індивідуалізації (комерційного найменування чи торговельної
марки) для договору комерційної концесії, без якого він об'єктивно не може існувати.

У той же час припинення права на інший об'єкт інтелектуальної власності не є безумовною

підставою припинення чинності договору. Якщо в період дії договору комерційної концесії
припинилося право, користування яким надано за цим договором, дія договору не припиняється,
крім тих його положень, що стосуються права, яке припинилося, а користувач має право вимагати
відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати, якщо інше не встановлено
договором.

Виходячи з принципу належного виконання договору, правоволо- ділець безпідставно не має

права змінювати комерційне найменування чи торговельну марку, право користування якими
надано за договором комерційної концесії. Однак, якщо в силу об'єктивних причин (за наявності
рішення суду про заборону використання комерційного позначення чи визнання свідоцтва на
торговельну марку недійсним тощо) правоволоділець втрачає право на використання зазначених у
договорі позначень, як варіант виходу з ситуації, він має можливість скористатися іншим засобом
індивідуалізації.

41. Договір про спільну діяльність: поняття, правова характеристика, види,

форма, зміст.

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) юбов’язуються спільно діяти без створення
юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Юридична характеристика договору:

 двосторонній,

 консенсуальний.

Спільна діяльність може здійснюватися двома способами:

  шляхом об’єднання вкладииків-учасників (просте товариство)´,

 без об’єднання вкладників-учасників

Форма договору про спільну діяльність - письмова.

Договір про спільну діяльність може здійснюватися у вигляді ДОГОВОРУ простого

товариства, за яким сторони (учасники) беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та
спільно діяти з метою одержання прибулу чи задля досягнення іншої мети.

Предметом договору простого товариства є спільна діяльність для досягнення спільної

встановленої мети.

Сторонами за договором простого товариства можуть бути фізичні та юридичні особи.

Якщо договір укладається для здійснення підприємницької діяльності, то сторонами є
лише суб’єкти підприємницької діяльності та

комерційні організації.
Зміст договору простого товариства становлять права та обов’язки

учасників.

Права та обов’язки учасників простого товариства:

 участь в управлінні діяльністю товариства;

 участь у веденні спільних справ, зокрема, кожний учасник має право діяти від імені всіх
учасників, якщо договором не встановлено, що ведення справ здійснюють певні учасники
чи спільно всі учасники договору. Повноваження учасника перед третіми особами по-
свідчуюгься довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого
товариства;

 право володіти, користуватися та розпоряджатися майном товариства;

 кожний учасшік договору простого товариства має право ознайомлюватися з усіма

документами щодо ведення спільних справ учасників;

 право на інформацію (ст. 1136 ЦК України);

 внесення вкладу (матеріальних, нематеріальних благ: знань, навичок, умінь, ділової

репутації, ділових зв’язків);

 ведення спільної діяльності (через особисту участь, внесення вкладу, внесення майна).

42. Договір простого товариства: поняття, зміст, відповідальність сторін.

За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої

вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст. 1132 ЦК
України).

Договір простого товариства є консенсуальним (вважається укладеним, якщо сторони досягли

згоди за всіма істотними умовами), може бути двостороннім або багатостороннім.

Істотними є умови договору простого товариства про: предмет, внески учасників у спільну справу,
їх права та обов'язки щодо ведення спільної діяльності.
Предметом договору простого товариства є спільна діяльність його учасників, спрямована на
досягнення визначеної ними мети.

ЦК України не передбачає будь-яких обмежень на види діяльності, які можуть бути предметом
договору простого товариства. Таким чином, у межах договору сторони можуть здійснювати будь-
яку діяльність, не заборонену законом.

Строк дії договору простого товариства, як правило, зумовлений досягненням його мети.
Незалежно від цього сторони можуть вказати у договорі певний строк його дії. У разі якщо такий
строк у договорі не зазначений, а також не вказано способу його визначення, то договір простого
товариства вважається укладеним на невизначений строк

Відповідальність учасників договору простого товариства за спільними зобов'язаннями

Залежить від виду діяльності, якою займається просте товариство. Так, якщо товариство
займається діяльністю, яка не є підприємницькою, то кожний з учасників відповідає за спільними
договірними зобов'язаннями всім своїм майном пропорційно вартості його вкладу в спільне
майно. Виняток становлять випадки, коли спільні зобов'язання виникають не з договору. В такому
випадку відповідальність учасників буде солідарною (ч. 1 ст. 1138 ЦК України).

У разі здійснення простим товариством підприємницької діяльності, закон встановлює для його
учасників солідарну відповідальність незалежно від того, виникла вона з договору чи з інших
підстав (ч. 2 ст. 1138 ЦК України).

43. Підстави та правові наслідки припинення договору простого товариства.

Договір простого товариства припиняється у разі (ч. 1 ст. 1141 ЦК України):

 1) визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної

дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору
щодо інших учасників;

 2) оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено

збереження договору щодо інших учасників.

Оскільки відносини простого товариства пов'язані з пропорційною, а у визначених законом

випадках - також із солідарною відповідальністю його учасників за спільними зобов'язаннями, то
неможливість несення хоча б одним з них майнової відповідальності припиняє цей договір;

 3) смерті фізичної особи-учасника або ліквідації юридичної осо-би-учасника договору

простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження
договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої
юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);

 4) відмови учасника від подальшої участі в договорі простого товариства або розірвання
договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не
передбачено збереження договору щодо інших учасників.

У разі припинення цього договору виникає необхідність у чіткому вирішенні двох

питань:

8) про відповідальність за спільними зобов'язаннями перед третіми особами. Закон

встановлює солідарну відповідальність усіх учасників простого товариства, яке
припинило свою діяльність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх
осіб (ч. 3 ст. 1141 ЦК України).
Якщо після виходу з простого товариства одного з учасників договір за рішенням інших
учасників зберіг стосовно них свою чинність, учасник, участь якого в договорі
припинилася, відповідає перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, які
виникли в період його участі в договорі простого товариства як учасника договору (ст.
1143 ЦК України). Це, звісно, не стосується випадків смерті учасника, визнання його
недієздатним або обмежено дієздатним, безвісно відсутнім, оголошення померлим, а
також випадків ліквідації юридичної особи-учасника договору простого товариства;

9) про поділ спільного майна або повернення майна, що було передане у спільне
володіння (ч. 2 ст. 1141 ЦК України).

У разі припинення договору простого товариства речі, передані в спільне володіння та

(або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди
(оскільки це майно використовувалось, у тому числі і в інтересах особи, яка його
надавала; крім того, ця особа могла отримувати відповідну частину прибутку за
використання такого майна), якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Поділ
майна, що є у спільній власності учасників, і спільних прав вимоги, які виникли у них,
здійснюється в порядку, встановленому ЦК України.

Учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має
право у разі припинення договору простого товариства вимагати в судовому порядку
повернення йому цієї речі за умови додержання інтересів інших учасників і кредиторів.

44. Зобов’язання з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.

Виходячи з характеру одностороннього правочину як підстави виникнення зобов'язання з

публічної обіцянки винагороди, особа, яка публічно її обіцяла, має право змінити завдання та
умови надання винагороди (ст. 1147 ЦК України). Така зміна не пов'язана з будь-якими умовами і
навіть не потребує сповіщення у такому ж порядку, як і публічна обіцянка, але тягне певні правові
наслідки для цієї особи:

 Перше - відшкодування збитків особі, яка розпочала виконання завдання, вчинених їй у

зв'язку зі зміною завдання.

 Друге - відшкодування витрат, понесених особою, яка розпочала виконання завдання, але у
зв'язку зі зміною умов надання винагороди завдання втратило для неї інтерес.

Окрім закінчення строку на передання результату, зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою

винагороди припиняється також переданням результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання.
У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право
на їх відшкодування (ст. 1149 ЦК України). Під реальними розуміються витрати, які забезпечували
діяльність, спрямовану на виконання завдання.

Наявність або відсутність публічної обіцянки винагороди впливає на відносини сторін. Так,
наприклад, якщо особа, яка загубила річ, публічно пообіцяє винагороду за її знайдення, то
відносини між нею й особою, яка знайде річ і передасть, визначатимуться ст. 1144 ЦК України, а за
відсутності такої обіцянки - правилами ст. 339 ЦК України, що передбачають право особи, яка
знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат, пов'язаних зі знахідкою. Частина 3
ст. 339 ЦК України прямо зазначає: якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за
знахідку, вона виплачується на умовах публічної обіцянки.

45. Зобов’язання з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу.

Поняття зобов'язання із публічного конкурсу. Другим різновидом публічної обіцянки винагороди
виступає публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу (публічний конкурс). "Конкурс" у
буквальному перекладі з латинської означає "зіткнення, зустріч". У цивільному праві - змагання
кандидатів, претендентів для виявлення кращих на право організації і (або) здійснення діяльності,
спрямованої на досягнення яких-небудь соціально корисних цілей[568]. Найчастіше в цивільному
праві конкурс використовується у трьох розуміннях :

1. різновид недоговірних зобов'язань; 2) порядок укладення договору;

1. конкурсне провадження - відповідне розподілення майна боржника в разі його

неплатоспроможності[569].

Конкурс як різновид недоговірних зобов' язань, а саме вид публічної обіцянки винагороди, що
передбачає порівнюваність результатів, регулюється статтями 1150-1157 ЦК. Мета конкурсу ніколи
не може полягати лише в тому, щоб тільки визначити найкраще вирішення завдання. Кінцева мета
його - застосування отриманого результату на практиці, використання у виробництві тощо[570].

46. Зобов’язання з вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її

доручення.

Відповідно до ч. 1 ст. 1158 Цивільного кодексу України, якщо майновим інтересам іншої особи
загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без
доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.

Правове регулювання зобов'язання здійснює глава 79 Цивільного кодексу України.

Суб'єкти/сторони зобов'язання

Суб'єктами зобов'язання є особа, що здійснює дії без доручення в інтересах іншої особи, та особа, в
інтересах якої вчиняються такі дії.

Сторонами зобов'язання виступають:

1. особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи (у римському праві такого учасника називали
гестор);

2. особа, на користь якої такі дії вчинялися (домінус). Для зручності слід скористатися цією
термінологією.

Предмет зобов'язання

Предметом зобов'язання є вчинення дій в інтересах іншої особи без доручення. Таким поняттям
охоплюються як фактичні (виконання термінових ремонтних робіт, сплата квартирної плати,
внесення податкових або інших обов'язкових платежів тощо), так і юридичні дії (вчинення та
виконання правочинів та інших юридичних актів). Причому дії має бути вчинено добровільно без
правової підстави (договору або згоди укласти договір у майбутньому), однак із дотриманням
відповідних правил про доручення.

Отже, предметом зобов'язання є дії, які вчиняє гестор в інтересах домінуса, а змістом зобов'язання
є права та обов'язки сторін.

Обов'язки сторін зобов'язання

Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана:

 при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою,
надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір. Якщо особа,
 яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості
повідомити про свої дії цю особу, вона зобов’язана вжити усіх залежних від неї заходів
щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої
особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов’язана
взяти на себе всі обов’язки, пов’язані із вчиненням цих дій, зокрема обов’язки щодо
вчинених правочинів (ст. 1158 Цивільного кодексу України);

 негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої було вчинено дії,
звіт про ці дії та передати їй усе, що при цьому було одержано (ст. 1159 Цивільного кодексу
України).

Серед обов'язків гестора слід зазначити такі:

 діяти обачливо, щоб не зашкодити інтересам домінуса;

 при першій нагоді сповістити домінуса про виконане;

 негайно надавати звіт про виконане.

"Перша нагода" та "негайно" - поняття за своїм характером оціночні, їх зміст необхідно

з'ясовувати, виходячи із предмета зобов'язання, звичаїв торгівельного обігу, засад розумності та
добросовісності.

Головний обов'язок домінуса - відшкодувати витрати. Якщо домінус схвалює дії гестора - до
відносин застосовуються норми договору доручення.

Особа, в інтересах якої вчиняються дії, зобов'язана:

 відшкодувати фактично зроблені витрати, якщо вони були виправдані обставинами, за яких
було вчинено дії. Вона має право відмовити у відшкодуванні, якщо особа, яка вчинила дії в
майнових інтересах іншої особи без її доручення, за першої нагоди не повідомила її про
свої дії (ст. 1160 Цивільного кодексу України).

47. Зобов’язання з рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна

фізичної або юридичної особи.

Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи - це таке

недоговірне зобов'язання, яке виникає з одностороньої правомірної дії рятувальника, спрямоване
на відвернення реальної загрози здоров'ю та життю іншої особи, і полягає у відшкодуванні
державою в повному обсязі шкоди, зазнаної рятувальником.

Відповідно до статті 1161 Цивільного кодексу України шкода, завдана особі, яка без відповідних
повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї,
відшкодовується державою у повному обсязі.

Сторони зобов'язання

Суб'єктами зобов'язання, що виникає з приводу рятування здоров'я, життя фізичної особи або їх
майна, є:

 особа, яка здійснювала рятувальні дії;

 особа, з метою рятування якої чи майна якої ці дії були здійснені;

 особа, яка відшкодовує шкоду (держава або власник (володілець) майна).

48. Зобов’язання з створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи

або майну юридичної особи: сторони, об’єкт, зміст.

У відносинах, що регулюються гл. 81 ЦК України, присутні два суб'єкти:

 1) особа, інтересам якої загрожує небезпека (кредитор);

 2) особа, яка створює небезпеку (боржник).

На боці кредитора може виступати як фізична, так і юридична особа. Якщо загроза створюється
життю, здоров'ю, то кредитором є фізична особа, якщо така загроза створюється майну, то
кредитором може бути як фізична, так і юридична особа залежно від належності майна. Таким
чином, вирішальну роль при визначенні кредитора відіграє саме об'єкт охорони.

Стосовно суб'єкта, який створює небезпеку (боржника), зі змісту статті можна дійти висновку, що
ним може бути як фізична, так і юридична особа.

Об'єктом зобов'язання, що випливає з факту створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної
особи або майну юридичної особи, є дії, спрямовані на усунення небезпеки.

Змістом цього зобов'язання є взаємні права та обов'язки кредитора і боржника, які виражені в
праві кредитора вимагати усунення небезпеки і в зобов'язанні боржника такі дії вчинити або
припинити вчинення дій, які створюють небезпеку.

49. Поняття та ознаки зобов’язань із заподіяння шкоди.

Отже зобов'язання із заподіяння шкоди можна визначити таким чином: це правовідношення, в

силу якого одна сторона (потерпілий, кредитор) вправі вимагати відшкодування заподіяної їй
шкоди, а інша сторона (боржник) зобов'язана відшкодувати заподіяну шкоду в повному обсязі.

з наведеного визначення зобов'язання із заподіяння шкоди можна виокремити кваліфікуючі

ознаки даного зобов'язання, які визначатимуть його місце в системі категорій зобов'язального
права.

По-перше, зобов'язання із завдання шкоди за своєю суттю є зобов'язальним правовідношенням,

тобто правовідношенням відносним, в якому з самого початку його виникнення є чітко
визначеною як уповноважена сторона (кредитор, потерпілий), так і зобов'язана сторона (боржник)

По-друге, незважаючи на відносний характер даного зобов'язання воно виникає в разі порушення
абсолютних прав особи (права власності, особистих немайнових прав тощо).

По-третє, незважаючи на те, що можливість застосування положень гл. 82 ЦК поширюється на

випадки порушення як майнових, так і особистих немайнових прав особи, відшкодування шкоди
завжди має майновий характер. Навіть якщо сама по собі шкода має немайновий характер
(моральна шкода), її компенсація буде здійснюватися шляхом сплати грошей або надання іншого
майнового блага.

50. Підстави деліктної відповідальності.

підставою деліктної відповідальності є вина - психічне ставлення осудної особи до вчиненого неї
протиправного діяння, а також до негативних наслідків, що настали в результаті такої поведінки
або діяння.

Стаття 614 ЦКУ розрізняє дві форми вини: умисел та необережність. Умисел полягає в тому, що
особа розуміє значенні своїх дій, передбачає настання негативних наслідків і свідомо їх допускає.
Необережність полягає в тому, що особа не передбачає можливість завдання шкоди при обов’язку
її передбачити. Частина 2 ст. 1166 ЦКУ говорить, що вина заподіювача шкоди припускається, тобто
заподіювач повинен сам довести відсутність своєї вини. До цього часу він вважається винним, що
означає для нього відповідні негативні правові наслідки

51. Система зобов’язань із заподіяння шкоди.

зобов'язання із завдання шкоди можна поділити на дві групи виходячи з такого критерію, як об'єкт
завдання шкоди. Відповідно, ЦК виділяє зобов'язання із завдання шкоди майну фізичної або
юридичної особи та зобов'язання із завдання шкоди здоров'ю або життю фізичної особи. Ці дві
групи зобов'язань відрізняються перш за все характером благ, яким завдається шкода, звідки
випливають і особливості обчислення завданої шкоди та порядку її відшкодування (компенсації).
Окремо виділяється компенсація моральної шкоди, яка має специфічний порядок обчислення та
здійснення. Правила про відшкодування шкоди, завданої майну особи, містяться у § 1 гл. 82 ЦК,
тоді як правилам відшкодування шкоди, завданої здоров'ю та життю фізичної особи, присвячений
§ 2 гл. 82 ЦК. Спеціальні делікти в цивільному праві України виділяються на підставі двох основних
критеріїв.

Першим критерієм є особливість суб'єктного складу завдавачів шкоди. За даним критерієм ЦК

України встановив правила про відшкодування шкоди, завданої органами або посадовими
(службовими) особами органів державної влади, влади Автономної республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, правила про відшкодування шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, попереднього (досудового) слідства,
прокуратури або суду, малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами, особами,
дієздатність яких обмежена, та особами, не здатними усвідомлювати значення своїх дій та/або
керувати ними.

Другим критерієм, на підставі якого можна виділити окремі делікти, є особливість способу
завдання шкоди. За даним критерієм ЦК України встановив спеціальні норми, що регулюють
порядок відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; відшкодування шкоди,
завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг); та відшкодування шкоди особі, яка потерпіла
від злочину.

52. Зобов’язання з відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди,

завданої їхнім працівником чи іншою особою.

Правовою підставою виникнення зобов'язання юридичної або фізичної особи відшкодувати

шкоду, завдану їхнім працівником чи іншою особою, є ст. 1172 ЦК. Передбачається кілька
можливих ситуацій, коли зазначене зобов'язання може виникнути: а) коли шкода була завдана
найнятим юридичною або фізичною особою працівником під час виконання ним своїх трудових
(службових) обов'язків; б) коли шкода була завдана іншій особі підрядником, що діяв за
завданням замовника;

в) коли шкода була завдана учасником (членом) підприємницького товариства або кооперативу
під час здійснення ним підприємницької діяльності або іншої діяльності від імені товариства чи
кооперативу.

746

Загальною ознакою зобов'язань, що виникають у зазначених вище випадках, є те, що всі вони
характеризуються багатосуб' єктністю. У кожному із них присутні три суб'єкта: а) відповідальна за
шкоду юридична або фізична особа; б) безпосередній заподіювач шкоди під час виконання ним
трудових (службових) обов'язків або при виконанні завдання замовника за договором підряду, чи
який діяв від імені підприємницького товариства, учасником якого він є, або від імені кооперативу,
до складу членів якого заподіювач шкоди входить; в) потерпілий, тобто особа, яка зазнала
завданої їй шкоди.

Таким чином, ідеться про зобов'язання, які можуть мати місце у трьох сферах приватно-правових
відносин: а) у сфері трудових (службових) правовідносин; б) у сфері цивільно-правових договірних,
зокрема підрядних відносин; в) у сфері відносин, пов' язаних з участю у підприємницькому
товаристві або членством у відповідному кооперативі.

53. Зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров’я.

Стаття 1199 ЦК України передбачає, що у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я
малолітньої особи фізична або юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов'язана відшкодувати
витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо.

Якщо на момент ушкодження здоров'я неповнолітня особа мала заробіток, шкода має бути
відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру
мінімальної заробітної плати.

Якщо потерпілий не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує

залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, завданого йому
до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого
законом розміру мінімальної заробітної плати.

54. Зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків

товарів, робіт (послуг).

Шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживача підлягає відшкодуванню у повному
обсязі, якщо:

1. заподіяна товарами (роботами, послугами), які містять конструктивні, виробничі,

рецептурні чи інші недоліки;

2. у зв'язку з використанням виконавцем речей, матеріалів, обладнання, приладів,

інструментів, пристосувань, інших засобів, необхідних для виконання даних робіт чи
надання послуг, незалежно від знання ним їх властивостей;

3. внаслідок реалізації товарів (робіт, послуг) без додержання встановлених вимог щодо
забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів та їх майна;

4. у зв'язку з придбанням споживачем товарів (робіт, послуг) через ненадання йому

необхідної, доступної та достовірної інформації, яка б забезпечила можливість
компетентного вибору.

Виготовлювач товару, що є нерухомим майном, виконавець робіт (послуг) звільняються від

відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або
порушення потерпілим правил користування або зберігання товару, результатів робіт (послуг)
(стаття 1209 Цивільного крдексу України).
Якщо нормою законодавства передбачено більш висока міра відповідальності, шкода
відшкодовується відповідно до установленої норми.

55. Зобов’язання із заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або

утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням
хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів,
службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка
цю діяльність здійснює, та інших осіб (частина перша статті 1187 ЦК України).

За характером та механізмом прояву шкідливих властивостей предмети підвищеної небезпеки

прийнято поділяти на:

1. механічні (автомашини, рухомий склад залізниць, річкові і морські судна, виробничо-

механічне обладнання підприємств),

2. теплові (обладнання гарячих цехів, паросилові установки з підвищеним тиском тощо);

3. електричне (обладнання та інші агрегати енергосистеми, що знаходяться під високою

напругою 380 вольт і вище);

4. хімічні, отруйні, вибухові і вогненебезпечні речовини (бензин, бензол, газ, ефір, отрути);

5. радіоактивні;

6. біологічні (дикі тварини, бійцівські, службові собаки тощо).

Ознаки джерела підвищеної небезпеки:

1. джерелом підвищеної небезпеки визнається певна діяльність, що здійснюється в процесі

експлуатації конкретного об´єкта;

2. здійснення діяльності пов´язане з використанням, зберіганням або утриманням деяких

засобів, речовин, тварин тощо;

3. діяльність створює реальну підвищену небезпеку заподіяння шкоди особі, яка цю

діяльність здійснює, та іншим особам;

4. непідконтрольність процесу даної діяльності суб´єкту, який її здійснює.

56. Зобов’язання із заподіяння шкоди малолітньою, неповнолітньою особами.

Відповідно до ч.3 ст.33ст. 1179 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) неповнолітня особа несе
відповідальність за шкоду,завдану нею іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 1166 ЦКУ, майнова шкода, завдана неправомірними
рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної чи юридичної особи,
а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі
особою, яка її завдала.

Відповідно до ст. 1179 ЦКУ неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти
років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

Загальне правило про самостійну відповідальність неповнолітнього за завдану ним шкоду має
виняток - обов´язок батьків (усиновлювачів) або піклувальника відшкодувати завдану шкоду в разі
відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування. їхня відповідальність
має додатковий (субсидіарний) характер.

Субсидіарність даної відповідальності полягає в тому, що:

- основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред’являється до неповнолітнього;

- додаткова вимога пред’являється до батьків (усиновлювачів) або піклувальника неповнолітнього,

лише у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої
нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками
(усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої
вини. Субсидіарна відповідальність за неповнолітнього покладається на обох батьків за принципом
рівної дольової відповідальності незалежно від того, проживають вони разом чи окремо.

При цьому слід мати на увазі, що батьки (усиновителі) або опікуни несуть майнову
відповідальність у випадках, коли шкода, заподіяна неповнолітнім, є наслідком нездійснення за
ним контролю, неналежного виховання або неправильного використання щодо них своїх прав.
Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції
піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в
повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

Учбові, виховні і лікувальні заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо вона виникла
внаслідок нездійснення ними належного контролю за неповнолітнім в час знаходження його під їх
наглядом.
Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо
неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення
особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником
майна, достатнього для відшкодування шкоди.

57. Поняття та юридичне значення спадкування.

Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла
(спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час
відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими
після відкриття спадщини.
Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних
відносин.

2.Види спадкування.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

3.Склад спадщини.

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент

відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою
спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

58. Основні поняття спадкового права: склад спадщини, відкриття спадщини,

Відкриття спадщини - це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов'язує

виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з
оголошенням його у встановленому порядку померлим.

З часом та місцем відкриття спадщини пов'язане встановлення таких істотних обставин, як:

 o визначення кола спадкоємців;

 o строку для прийняття спадщини чи відмови від спадщини;

 o склад спадкового майна;

 o строк для звернення кредиторів з претензіями;

 o закон, яким треба керуватися;

 o строк для видачі свідоцтва на спадщину.

Саме за місцем відкриття спадщини вживаються заходи з охорони спадкового майна і видається
свідоцтво про право на спадщину.

Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, або день, коли за рішенням суду він
оголошується померлим.місце відкриття спадщини, спадкоємці.

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент

відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою
спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

59. Склад спадщини. Права та обов’язки, які не входять до складу спадщини.

Усклад спадщини не входять:

 - особисті немайнові права (честь, гідність, ділова репутація, право на участь у товариствах;
членство в об'єднаннях тощо);

 - права та обов'язки, які нерозривно пов'язані з особою (обов'язок підрядника виконати

роботу, право на отримання аліментів);

 - права та обов'язки, спадкування яких не дозволяється законом (речі, на яких

поширюється особливий правовий режим, наприклад, морські кортики, які підлягають
здачі у військкомісаріат).

Спадщина складається, як правило, із права приватної власності померлого громадянина на різне

майно (будинок, земельну ділянку, транспортні засоби, домашні речі).
60. Спадкоємці. Усунення від права на спадкування.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття
спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після
відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники
цивільних відносин.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його
недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а
також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують
особи, у порядку спадкової черги.

Підстави усунення від спадкування

Законодавець передбачає «законне» усунення спадкоємця від права на спадкування, тобто таке,
підстави якого визначаються не згідно з волею спадкодавця-заповідача, а чітко вказуються в законі
(ст.1224 ЦК України). Згідно із ст. 1235 ЦК України спадкодавець у заповіті може без зазначення
причин позбавити права на спадкування будь-яку особу із числа спадкоємців за законом. У цьому
разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають Право на обов'язкову частку у
спадщині.

Крім того, ст. 1224 ЦК України передбачено випадки, коли спадкоємці взагалі не мають права на
спадкування, не зважаючи на те, що існували певні передумови для закликання їх до спадкування.

61. Право на обов’язкову частку у спадщині.

Відповідно до ст. 1241 Цивільного кодексу України, малолітні, неповнолітні, повнолітні

непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки
спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі
спадкування за законом (обов'язкова частка).
Перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, що визначений ст. 1241 Цивільного кодексу
України, є вичерпним і розширеного тлумачення не потребує.
Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років (ст. 6 СК України, ст. 31
Цивільного кодексу України).
Неповнолітньою вважається фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років ( ст. 6
Сімейного кодексу України, ст. 32 Цивільного кодексу України).
Непрацездатними вважаються особи, які досягли встановленого ст. 26 Закону України "Про
загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"пенсійного віку, або особи з інвалідністю І, ІІ,
ІІІ груп, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв’язку з
втратою годувальника відповідно до закону, незалежно від того, чи призначена їм пенсія.

62. Відкриття спадщини. Місце відкриття спадщини.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Рішення суду про оголошення фізичної особи померлою або про встановлення факту смерті особи
в певний час не може бути прийнято нотаріусом на підтвердження факту смерті.

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина
відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них
небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно.
У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Спадкоємець, який помер хоч і через декілька годин після спадкодавця, але на наступну добу, не
вважається померлим з ним одночасно і у нього виникає право на спадщину.

Часом відкриття спадщини після смерті реабілітованих у встановленому порядку громадян є день
прийняття рішення відповідною Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про
повернення спадкоємцям першої черги майна реабілітованого.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця відповідно до статті 29

Цивільного кодексу України.

Якщо спадкодавець мав декілька місць проживання, місцем відкриття спадщини вважається
останнє місце реєстрації спадкодавця.

63. Заповідальний відказ: поняття, учасники, зміст.

заповідальний відказ (легат). Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний

відказ.Відказоодержувачами(особи, на користь яких зроблено заповідальний відказ)можуть бути
особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.

Предметом заповідального відказуможе бути передання відказоодержувачеві у власність або за

іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу
спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме
майно, заповідач має право покласти обовʼязок надати іншій особі право користування ними.
Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном
зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном,
одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не
переходить до спадкоємців відказоодержувача.

Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане

відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сімʼї, якщо у заповіті не
зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобовʼязаний виконати його

лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів
спадкодавця, що припадають на це майно.

Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття

спадщини

64. Особливості спадкування окремих видів майна: земельної ділянки, частки

у праві спільної сумісної власності, вкладу у банку, страхових виплат.

Спадкування права на земельну ділянку (ст. 1225 ЦК України) - право власності на земельну
ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового
призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право
власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування,
якщо інший її розмір не визначений заповітом.
Спадкування частки у праві спільної сумісної власності (ст. 1226 ЦК України) - вона спад кується на
загальних підставах. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у
праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат
(допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або
іншим ушкодженням здоров’я), які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя,
передаються членам його сім’ї, а в разі їхній відсутності - входять до складу спадщини (ст. 1227 ЦК
України).

Спадкування права па вкладу банку (фінансовійустанові) (ст. 1228 ЦК України) - право на вклад
входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Вкладник має право
розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши
заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Заповіт, складений
після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково
скасовує його, якщо в заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт
стосується усього майна спадкодавця.

Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) (ст. 1229 ЦК

України) - страхові виплати (страхове відшкодування) спад куються на загальних підставах. Якщо
страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на
одержання страхової виплати в разі його смерті, то це право не входить до складу спадщини.

Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки (ст. 1230 ЦК
України) - до спадкоємця переходить ораво на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві в
договірних зобов’язаннях, право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв’язку з невиконанням
боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві
за його життя, право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом
спадкодавцеві за його життя.

65. Особливості спадкування окремих видів майна: сум заробітної плати,

пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, що належали

спадкодавцеві, відшкодування збитків, моральної шкоди та сплати

неустойки, завданих спадкодавцеві у договірних відносинах.

Спадкування частки у праві спільної сумісної власності

Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Субʼєкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної
власності до її визначення та виділу в натурі.

Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які
належали спадкодавцеві

1. Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у звʼязку з тимчасовою

непрацездатністю, відшкодувань у звʼязку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоровʼя, інших
соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються
членам його сімʼї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадшини.

4) Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)

Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своє
смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі)
Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю
або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або
якщо заповіт стосується усього ма

спадкодавця.

5)Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)

Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.

Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право
на одержан страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини

6) Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки

До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних

зобовʼязаннях.

До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у звʼязку з невиконанням

боржником спадкодавця своїх договірних обовʼязків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за
його життя.

До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом
спадкодавцев

життя.

66. Спадкування обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки)) та

моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем.

Статтею 1231 ЦК передбачено порядок спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки)
та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем. Так, до спадкоємця переходить обов'язок
відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, також обов'язок
відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, що було присуджено судом зі
спадкодавця за його життя, обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом
кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.

Здається, що обов'язковому виконанню спадкоємцями підлягають зобов'язання спадкодавця

відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, які встановлені на підставі безспірних
доказів: судове рішення, що набрало законної сили; судовий наказ чи виконавчий напис нотаріуса.

Загальний безумовний обов'язок спадкоємців - це відшкодувати майнову шкоду, завдану

спадкодавцем. Наступний же загальний аналіз дає можливість встановити, що деякі вчасно
пред'явлені до виконанню обов'язки спадкодавця виконуються в тому випадку, коли "були
присуджені судом зі спадкодавця за його життя (частини 2, 3 даної статті). Визначення в цій нормі
лише обов'язків спадкодавця без зазначення суб'єктів, які вправі витребувати виконання обов'язків,
робить такі обов'язки абстрактними, хоча має простежуватися зв'язок з часом пред'явлення таких
обов'язків до виконання, обов'язками спадкоємців щодо кредиторів:: та виконання обов'язків.

Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у

межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.

Водночас відповідно до ч. 4 передбачається відшкодовувати майнову та моральну шкоду у межах

вартості рухомого чи нерухомого майна. Авторами свідомо посилено застосоване в даній нормі
розмежування, оскільки воно вважається деякою мірою некоректним, адже за ст. 1218 ЦК підлягають
врахуванню всі права спадкодавця, як на рухоме, так і на майно. Слід також брати до уваги, що
успадковані обов'язки спадкоємців єн- можуть перевищувати розміру прав, що підлягають
спадкуванню. При цьому спадкоємці вправі виконувати обов'язки спадкодавця без будь-яких
обмежень, але тільки за власним волевиявленням. Слід також враховувати особливості спадкування
за правом на обов'язкову частку.

67. Спадкування за заповітом: поняття та види заповіту, вимоги до форми

заповіту.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Діє принцип свободи
заповіту. Він означає, що заповідач має право заповідати належне йому майно будь-якій особі.

Форма заповіту - заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання.
Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

I. Заповіт з умовою: заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка
призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою
(наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти
тощо), якщо дана умова не суперечить закону або моральним засадам суспільства (не є нікчемною).

II. "Секретний заповіт": заповіт, зі змістом якого не має право ознайомитися навіть нотаріус. Особа,
яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути
підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в
присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує (стаття 1249 ЦКУ).
Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту
заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє
місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової
інформації. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому
зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який
підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту (стаття 1250 ЦК України).

III. Заповіт подружжя: подружжю надано право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належало
йому на праві спільної сумісної власності. Після смерті одного з подружжя частка у праві спільної
сумісної власності переходить до подружжя, який пережив, а нотаріус накладає заборону на
відчуження, зазначеного у заповіті, майна.
Накладення заборони на майно після смерті одного із подружжя може порушити права так званих
обов'язкових спадкоємців, які незалежно від змісту заповіту, мають право на певну частку. У разі
смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова
підлягає нотаріальному посвідченню.
Водночас, подружжя володіє не лише спільним сумісним майном, а і певним майном, яке належить
йому на праві приватної власності. Спільний же заповіт подружжя не охоплює всього належного на
праві власності майна, тому кожен із подружжя повинен скласти ще й заповіт, в якому визначити
долю такого майна на випадок свої смерті.
Розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним)
анулює статус подружжя, у зв'язку з цим розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після
складення заповіту подружжя (ст. 1243 ЦКУ) позбавляє цей заповіт юридичного значення без
пред'явлення відповідного позову. У цьому разі спадкування відбувається на загальних підстава

68. Виконання заповіту: виконавець заповіту, його повноваження, строк їх

чинності.
Виконавець заповіту — це особа, яка має стежити за дотриманням розпоряджень, що містяться у
заповіті. Також така особа виступає гарантом здійснення волі спадкодавця.

Повноваження виконавця заповіту можна поділити на дві колонки:

Перша - обов’язки, які спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців:

 вживати заходів щодо охорони спадкового майна, виконавець повинен вживати всі можливі
заходи до всієї спадщини, а не тільки до тієї частини яка зазначена у заповіті;

 управляти спадщиною, у разі якщо до складу спадщини входить таке майно яким потрібно
управляти, це можуть бути грошові суми, цінні папери або інше;

 забезпечити отримання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;

 вживати заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про

відкриття спадщини;

 вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань, тобто витребувати
майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб.

Друга - інші особи.

 забезпечити одержання частки особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині;

 забезпечити виконання спадкоємцями дій, які на них покладено заповітом.

Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю заповіту відповідний документ,
який підтверджує його повноваження, – свідоцтво виконавця заповіту. У тексті свідоцтва
нотаріус обов’язково зазначає всі повноваження виконавця заповіту. Якщо спадкоємцями є
малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена,
про видачу свідоцтва виконавця заповіту нотаріус повідомляє відповідні органи опіки та
піклування. За видачу такого свідоцтва стягується державне мито в розмірі, передбаченому
чинним законодавством.

У законодавстві перелік повноважень є вичерпним, але заповідач у заповіті може визначати і інші
додаткові повноваження на свій власний розсуд.

Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, вираженої в

заповіті.

Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути документ, який видавався
нотаріусом для підтвердження його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей документ
спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та піклування) мають право звернутися до суду з
позовом про витребування документа, який засвідчував повноваження виконавця.

69. Спадкування за законом: черговість, зміна черговості.

Відповідно до ч. 2 ст. 1258 Цивільного кодексу України кожна наступна черга одержує право на
спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування,
неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання
права на спадкування.

Статтями 1261-1265 Цивільного кодексу України передбачено П'ЯТЬ черг спадкування за законом, які
у визначеному законодавством порядку закликаються до спадкування почергово.

Зверніть увагу, в межах однієї і тієї самої черги спадкоємці спадкують майно померлого у рівних
частках.
При цьому, право на спадкування кожною наступною чергою спадкоємців за законом настає при
відсутності спадкоємців попередньої черги або при неприйнятті ними спадщини або відмови від її
прийняття, а також у разі, коли всі спадкоємці першої черги усунені від права на спадкування.

Стаття 1259 ЦК надає право спадкоємцям за законом після відкриття спадщини змінювати за
взаємною згодою (договором) встановлену ЦК черговість спадкування. Такий договір має бути
нотаріально посвідчений. Він не може порушувати прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а
також спадкоємця, що має право на обов'язкову частку (ст. 1241 ЦК). Зміна черговості може
здійснюватися не лише добровільно, але й за рішенням суду. За позовом особи, що є спадкоємцем за
законом наступної черги, суд може визнати за нею право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї
черги, яка має право на спадкування, якщо буде встановлено, що протягом тривалого часу вона
опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий
вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

70. Порядок прийняття спадщини.

Відповідно до ст. ст. 1268, 1270 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право
прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається
таким, що прийняв спадщину, якщо протягом 6-місячного строку, він не заявив про відмову від
неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
При цьому, необхідно мати на увазі, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або
оголошення її померлою, а часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона
оголошується померлою.

Однак, відповідно до правової позиції Верховного Суду від 28 квітня 2021 року державна реєстрація
спадкоємця сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті
спадкодавця за адресою реєстрації. Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність
фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише
реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Протягом 6 місяців з дня смерті родича особи, які вважають себе його спадкоємцями заявляють своє
право на спадщину.

Заява про прийняття спадщини (або про відмову від прийняття, якщо було прийнято таке рішення)
подається нотаріусу за останнім місцем проживання померлого.

Успадкувати можна лише все майно, котре передається у спадок, прийняття спадщини з умовою чи із
застереженням не допускається (наприклад, нерухомість прийняти, а від боргових зобов’язань
відмовитись). У разі, якщо померлий проживав у сільському населеному пункті, звернутись з заявою
можна до органів місцевого самоврядування, тобто до відповідної сільської ради.

Зі спливом 6 місяців з дня смерті спадкодавця видається свідоцтво про право на спадщину (ст.
1298 ЦК України).

71. Відмова від прийняття спадщини.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її на підставі
(ст. 1268 Цивільного кодексу України).
Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом
строку у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини яка відкривається з дня смерті
особи або з дня, з якого вона оголошується померлою.
Для цього спадкоємцю необхідно звернутися із заявою про відмову від прийняття спадщини, яка
подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі
відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Слід розрізняти неподання заяви про прийняття спадщини протягом встановленого строку й подання
заяви про відмову від спадщини. Так, в першому випадку особа не здійснює свого права, внаслідок
чого втрачає можливість прийняти спадщину, а в іншому – вчиняє активні дії, тобто реалізує своє
право на відмову від прийняття спадщини.

Для окремих категорій громадян передбачений особливий порядок відмови від прийняття спадщини
(ст. 1273 Цивільного кодексу України):

 Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття
спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.

 Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від
прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та
піклування.

 Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної

малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Важливо!

1. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

2. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її
прийняття.

72. Відумерлість спадщини.

Відумерлою є спадщина, визнана як така на підставі встановлення судом існування (чи не існування)
кількох юридичних фактів (окрім, самого факту смерті спадкодавця, такими фактами можуть бути:
відсутність спадкоємців за заповітом та законом, усунення спадкоємців від спадщини тощо) та
виконання відповідним органом місцевого самоврядування необхідних процедурних
(процесуальних) дій, спрямованих на набуття територіальною громадою прав та обов’язків померлої
особи.

Підстави для визнання спадщини відумерлою

 відсутність спадкоємців за заповітом і за законом;

 усунення спадкоємців від права на спадкування;

 неприйняття спадкоємцями спадщини;

 відмова спадкоємців від прийняття спадщини

Суб'єкти звернення до суду з заявою про визнання спадщини відумерлою

 орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини

входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням;

 кредитор спадкодавця;

 власники або користувачі суміжних земельних ділянок, якщо до складу спадщини входять
земельні ділянки сільськогосподарського призначення
73. Охорона спадкового майна.

Охорона спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма спадкоємцями, а якщо її не

прийнято - до закінчення строку, встановленого цивільним законодавством України для прийняття
спадщини (частина перша статті 65 Закону України "Про нотаріат").

Заходи щодо охорони спадкового майна припиняє нотаріус, який їх вживав.

Якщо місце відкриття спадщини і місце вжиття заходів до охорони спадкового майна різні, про
припинення охорони спадкового майна попередньо повідомляється нотаріус за місцем відкриття
спадщини.

Про припинення охорони спадкового майна нотаріус за місцем відкриття спадщини попередньо
повідомляє спадкоємців та виконавця заповіту.

З припиненням заходів до охорони спадкового майна повноваження виконавця заповіту тривають до

повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена в заповіті.

74. Оформлення права на спадщину.

Право спадкоємців на певне майно підтверджується свідоцтвом про право на спадщину (за законом
чи заповітом). У кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно, всі спадкоємці та визначається
частка спадщини спадкоємця, якому видається свідоцтво про право на спадщину.

Отримання свідоцтва про право на спадщину, за загальним правилом, є правом, а не обов’язком

спадкоємця. Проте в певних випадках спадкоємець без свідоцтва про право на спадщину не зможе
здійснити свої спадкові права. Так, без свідоцтва неможливо отримати грошовий вклад, цінності, які
належали спадкодавцю і були здані на збереження, майно, яке знаходиться у третіх осіб,
перереєструвати домоволодіння. Транспортний засіб тощо.

Спадкоємиць, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до
нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Свідоцтво про право на спадщину, як правило, видається державною нотаріальною конторою за

місцем відкриття спадщини після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на належну їм спадщину
видається кожному із них з визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Якщо спадкоємцем за заповітом чи за законом є дитина, зачата за життя спадкодавця, але ще не

народжена, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між спадкоємцями може
відбутися лише після народження дитини.

Якщо у складі спадщини є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на

спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього
майна.

У необхідних випадках нотаріус до закінчення строку для прийняття спадщини одним чи всіма
спадкоємцями, до видачі свідоцтва про право на спадщину, може видати спадкоємцям дозвіл на
одержання частини спадкового вкладу в банку на покриття витрат:

1) з догляду за спадкодавцем під час його хвороби, що передувала смерті, а також на його
поховання;
2) на утримання осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;

3) витрат, пов’язаних із повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини та інших витрат

(наприклад, охорона спадкового майна).

75. Спадковий договір: поняття, сторони, форма, права та обов’язки сторін

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої

сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (стаття 1302
Цивільного кодексу України).

Сторони у спадковому договорі є:

 Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.

 Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа (стаття 1303
Цивільного кодексу України.

Відчуджувачем та набувачем за спадковим договором може бути як повністю дієздатна особа так і
особи,зазначені у статтях 32,36 Цивільний кодекс України (абз.2 п.28 постанови Пленуму Верховного
суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»».

Предмет договору

Предметом договору є майно, яке належить відчужувачу і переходить у власність набувача у випадку
смерті відчужувача, тобто це може бути будь-яке майно, як індивідуально-визначені речі, так і речі,
визначені родовими ознаками, рухоме і нерухоме майно (стаття 1302 Цивільного кодексу України).

Спадковим договором на набувача може бути покладено обов’язок вчинити будь/які дії майнового і
немайнового характеру за винятком тих, що принижують честь і гідність набувача чи обмежують
його цивільну правоздатність.

Відчужувач, зокрема, може зобов’язати набувача періодично сплачувати йому певну грошову суму,
обробляти земельну ділянку, ремонтувати жилий будинок чи квартиру, сплачувати вартість
комунальних послуг чи податки, поховати його в конкретному місці, за тим чи іншим обрядом,
встановити надгробок на могилі або іншим чином увічнити його пам’ять та ін.

Водночас на набувача не може покладатись обов’язок проживати в певному місці, закінчити певний
навчальний заклад, одружитися з певною особою, відмовитись у подальшому відчужувати майно,
яке перейде у його власність за спадковим договором, тощо.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або
немайнового характеру як до смерті відчужувача, так і після його смерті, тому ця умова має бути чітко
конкретизована в договорі (наприклад, зобов’язання надавати певне матеріальне утримання онуці
відчужувача до її повноліття).