ДИСКУСІЯ ПРО РОЛЬ ВАРЯГІВ У

ЗАСНУВАННІ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В

ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ XVIII-XX СТ.

Підготувала
Студентка ІСО-23с
Стельмах Оксана
 Норманська теорія – це теорія походження
Русі, прихильники якої пов’язують державотворчі
процеси в Східній Європі з скандинавами.
Найпоширенішим аргументом є легенда про
прикликання варязьким князів, а отже вся
князівська верхівка скандинавського походження.
Творцями цієї теорії є Г. Байєр, А. Шлецер, Г.
Міллер, які працювали в Петербурзькій академії
наук у XVIII столітті.
Будучи академіком Петербурзької Академії
наук в 1736 р., Баєр написав своє дослідження А. Шлецер
«Сочинение о Варягах», в якому вперше
обґрунтував концепцію скандинавського
походження князівської верхівки Русі, залучивши
відомі нам іноземні джерела — «Бертинські
аннали» та трактат Констянтина Багрянородного.
Учень Міллера А. Шльоцер продовжував
справу свого вчителя. На його думку, варяги були
на вищому рівні суспільного і культурного
розвитку ніж слов’яни, і тільки завдяки
скандинавам у слов’ян є держава. Г. Байєр

Г. Міллер
 У середині ХVІІІ ст. одночасно з норманською теорією та у гострій полеміці
з її авторами формується антинорманський напрям в історіографії, засновником
якого вважається Михайло Ломоносов. Його арґументи, зокрема зауваження до
дисертації Г. Міллера “Походження імени і народу руського”, мали цілком
науковий характер. Так, вчений вважав неможливим, щоб “два народи, слов’яни і
варяги, покинули свої колишні імена і назвалися новим, яке пішло не від них.
Як арґумент проти норманської версії походження Руси він наводив також
той факт, що в руській мові практично не було германізмів, що є немислимим,
якщо б русь і варяги були панівним германським етносом. Задаючи Ґ. Міллерові
питання, чи знайшов він у скандинавських джерелах хоч якісь згадки про Рюрика
та його рід, М. Ломоносов наголошував, що “якщо б він був скандинавом, то
норманські письменники звісно б не пропустили такого знатного випадку в
історіях для чести свого народу…’’. Відсутність згадок про Рюрика у
скандинавських джерелах вчений вважав переконливим доказом, що такого
шведського конунґа не існувало ні у шведській, ні в руській історії. Арґументи
М. Ломоносова, спрямовані проти сумнівних доказів норманістів, підтримали і
розвинули Ґустав Еверс, Степан Ґедеонов, Дмитро Іловайський, а з окремими
погоджувались навіть норманісти, зокрема А. Шльоцер, Костянтин Бестужев-
Рюмін.
Іншого представника норманізму – Ґ. Байера, російський історик критикував
за абсолютно довільне перекручення руських імен на скандинавський лад.
 З розвитком ґрунтовних джерелознавчих студій наукова неспроможність головних
арґументів норманістів ставала щораз очевидніша. Так, історики дійшли висновку, що
літописні статті ІХ ст., пов’язні з утворенням Руси, не завжди вірогідно відображають
історичні події. Частина із них була вписана в текст пізнішими редакторами.
Автори первісного тексту літописного зведення – Нестор і Сильвестр – мали лише
приблизну уяву про події ІХ ст., сформовану на основі усних переказів та легенд. Це
особливо стосується літописної статті про прикликання варягів, яка лежить в основі
норманської теорії.
Як відзначав свого часу дослідник літописів Олексій Шахматов, “літописне сказання
про прикликання варягів не є вірогідним, воно – домисел учених книжників, які оформили
народну традицію у складний літописний переказ”.
О. Шахматов дійшов до висновку, що первісний текст літопису Нестора не містив
леґенди. Ймовірно, що її пізніше вписав у літопис новгородський редактор, намагаючись
наголосити провідну роль північних земель і, зокрема, Новгорода в утворенні Руси, адже
за леґендою Рюрик, Трувор, і Синеус почали правити на півночі – у Ладозі, Ізборську і в
Білоозері.
Ідею О. Шахматова про появу леґенди про прикликання варягів в новгородській
редакції ПВЛ підтримав і розвинув Б. Рибаков. Він вважав, що ймовірним редактором,
який залучив легенду до літописного тексту, був новгородський князь Мстислав
Володимирович і пояснював це його тісними родинними зв’язками зі скандинавськими
правителями. Сьогодні у джерельній цінності літописної леґенди про прикликання варягів
сумніваються не лише дослідники ПВЛ, а й прихильники норманізму
 Серед російських істориків позиції норманізму займали К. Тіандер, Ф. Браун, В. Васильєвський, які
зробили значний внесок у вивчення русько-скандинавських відносин. Зокрема Ф. Браун готував переклади
уривків із саг, при цьому методично відрізняв історичні саги від «героїчних і міфологічних». Якщо для
перших, на його думку, існувала констатація фактів, то для других важливим було дослідження матеріалу
лише в рамках цілої літературної пам'ятки. Тому історик пропонував міфологічні саги перекладати
повністю. Хоча Ф. О. Брауну і не вдалось завершити жодну з запланованих праць, деякі з його розвідок на
тему ісландських саг і шведських рунічних написів все ж були опубліковані. Внесок Ф. О. Брауна важко
переоцінити. В його працях вперше вироблений єдиний погляд на різноманітні за походженням свідчення
скандинавських джерел. Багато джерел вперше введені ним у російську науку. Роботи Ф. О. Брауна сприяли
розвитку подальших досліджень в галузі скандинавістики, зокрема його учнями.
Саме в другій половині ХІХ ст. закладені концептуальні основи сучасного норманізму та
антинорманізму. Основними представниками антинорманізму в цей час є Д. Іловайський, С. Гедеонов, А.
Кузьмін. Наріжним каменем між ворогуючими таборами в цей час є постать Рюрика. Згадані дослідники
обґрунтовували концепцію ободрицького походження князя. Одним з аргументів такої теорії є ім'я Рюрика,
яке С. Гедеонов відводив від слова «рароґ» — «сокіл». Додатковим аргументом є інтерпретація «знака
Рюриковичів», тризуба, як зображення сокола. Варто зазначити, що такий тип зображень є доволі
поширеним в Скандинавії. Зустрічаються знахідки з такими зображеннями й на території Русі.
 Дерптський професор Фрідріх Крузе висловив припущення про данські корені засновника Руси і
ототожнив літописного Рюрика з Рориком Ютландським, який жив у середині ІХ ст. і згадується у
західноєвропейських (франкських) хроніках. Оновлена версія базувалася на джерелі ІХ ст. – “Житії св.
Ансгарія”, у якому повідомляється, що 852 р., після нападу на шведську Бірку, Рорик Ютландський
зробив набіг на місто слов’ян. У “Житії” не вказана назва міст, а на південному узбережжі Балтики у
той час існувало не одне місто слов’ян на яке міг напасти Рорик.
Однак, всупереч фактам, зокрема відсутности слідів слов’янського поселення у Ладозі ІХ ст.,
норманісти вважають, що слов’янським містом, на яке напав Рорик, була саме вона. На їх думку, попри
різницю в 10 років між походом Рорика (852), описаним у “Житії, і літописною леґендою про
прикликання Рюрика (862), обидві пам’ятки відображають одну і ту ж подію. Супроти ототожнення
літописного Рюрика з Рориком Ютландським свідчить і той факт, що, як відомо з франкських хронік, у
863 р. (і пізніше) Рорик Ютландський воював у Фрисландії на Райні і аж ніяк не міг розбудовувати у
Ладозі Руський каганат. На думку російського дослідника Володимира Яманова, саме широка відомість
Рорика Ютландського на Заході робить його появу в Приладожжі дуже сумнівною, оскільки така далека
експедиція відомої людини не могла залишитися поза увагою хроністів. Але у хроніках про неї немає
жодного натяку.
Свого часу відомий скандинавіст Олена Ридзєвська вказувала, що через свою надуманість і
бездоказовість гіпотеза Крузе навіть не заслуговує на увагу істориків. Однак сучасні норманісти
продовжують її використовувати у своїх конструкціях міфічної північної Руси, тепер уже з центром у
Ладозі
 Кінець XIX ст. характеризується потужним розвитком історичної
науки, дослідження середньовічної історії відбувалось в різних
напрямках. Значний внесок для популяризації східноєвропейської
історії на міжнародній арені зроблений данським
професором Вільгельмом Томсеном. В 1876 р. він виступав
в Оксфордському університеті з лекціями про ранню руську державу.
Згодом ці лекції були опубліковані та
перекладені німецькою, шведською і російською мовами. В. Томсен не
ввів нічого принципово нового, однак зібрав і систематизував найкращі
здобутки своїх попередників і остаточно довів, що літописні варяги
скандинавського походження.
Іншим скандинавським вченим, який займався руською історією
є Туре Арне. Його дослідження вже носили виключно науковий
В. Томсен
характер, оскільки він залучив ще й археологічні матеріали. Найбільш
ґрунтовною працею є його дисертація на тему: «Швеція та Схід.
Археологічні етюди про зв'язки Швеції та Сходу в добу вікінгів» у які
проаналізував археологічні знахідки зі Східної
Прибалтики, Росії й України, відзначивши численні шведські аналогії
східноєвропейським знахідкам. Дослідник намагався реконструювати
торгові шляхи і дійшов висновку, що Волзький шлях освоєний раніше
Дніпровського саме вихідцями зі Швеції.
 Історична наука в Радянському Союзі важливе знаряддя ідеології та підпорядковувалась суворій цензурі.
Норманська теорія походження Русі не вписувалась в ідеологічну доктрину радянської влади, тому часто дослідники
«маскували» свій норманізм, для того, щоб їхні праці могли бути опубліковані.
Першою радянською скандинавісткою була Олена Ридзевська, яка підготувала чимало розвідок на тему історії
взаємовідносин Скандинавії з Руссю IX—XIV ст. У дослідженні «К варяжскому вопросу» на основі аналізу
топонімів північно-західної Русі і топонімів у верхів'ях Волги Риздзевська показала ареали найбільшого поширення
варязьких імен і топонімів. Однією з найважливіших її праць є «Rossika», в якій містилися переклади чисельних
скандинавських джерел. Хоча О. Ридзевська не завершила велику частину своїх робіт, серед радянських учених
важко знайти дослідника, який би так добре орієнтувався у скандинавських джерелах. Працюючи в умовах
жорсткого ідеологічного тиску, О. Ридзевська називала себе антинорманісткою, хоча це доволі часто суперечило її
науковим висновкам.
Зі зміною більшовицької ідеології змінювалося ставлення до норманської теорії. Ще до початку війни радянські
історики дійшли висновку, що норманська теорія є ворожою марксистському розумінню історії, вже з цього часу
радянські дослідники — Б. Греков, В. Мавродін, С. Юшков починають досліджувати історію початкової Русі з
наперед визначеною установкою — підважити норманську теорію.
У другій половині XX ст. відбувається поступове відродження ідей норманізму, характерною рисою в тодішній
історіографії є те, що ці дослідники ніколи не називали себе норманістами, навіть якщо їхні висновки інколи прямо
на це вказували. Важливе вміння радянського історика — вміння писати між рядками, так, щоб істинний посил
розуміли ті, хто хотів розуміти, але не партійні цензори.
Навіть тогочасні провідні історики ототожнювали варягів зі скандинавами та не заперечували їх наявність на
східноєвропейському просторі. Б. Греков не заперечував того факту, що варяги запрошені місцевим населенням,
однак зазначав, що вони досить швидко злились з місцевою знаттю, утворивши єдиний панівний клас. Єдиною
допустимою тезою в цьому напрямку стало твердження про рівну роль скандинавських і слов'янських етносів у
процесі формування Руської держави.
 Упродовж ХVІІІ-ХІХ ст. полеміка норманістів і антинорманістів базувалася лише на
інтерпретаціях писемних, зокрема літописних джерел. Вона ґрунтовно висвітлена у працях
В’ячеслава Мошина, В’ячеслава Фоміна, Аполона Кузьміна, Леоніда Клейна, Ігоря
Шаскольського та інших авторів. У ході дискусій був нагромаджений великий матеріал, що, на
думку дослідників, дозволяв зробити цілком конкретні висновки, але цьому перешкоджала
заполітизованість проблеми та тенденційність більшости її дослідників, що й сьогодні
перешкоджають об’єктивному висвітленню початкової історії Русі.
Загалом треба констатувати, що до початку ХХ ст. фонд писемних джерел щоб розв’язати
норманську проблему в основному був вичерпаний, а арґументи норманської теорії, що
базувалися на писемних джерелах, – значною мірою спростовані. Виникає питання: чому в
історіографії знову спостерігаємо відродження версій та арґументів норманізму, наукова
неспроможність яких уже доведена? З російською історіографією усе більш-менш зрозуміло:
норманська теорія дає єдину можливість для конструкції Північної Руси, яку так хочуть бачити на
своїй території російські дослідники. Що ж до вітчизняної історіографії, у якій також набирає
популярності норманізм96, то, можливо, у такий спосіб реалізується бажання вписати історію
Руси в загальноєвропейський історичний контекст, зокрема в епоху вікінґів. Однак оцінка ролі
норманів в європейській історії зараз зазнає істотної корекції.