1. Історичні етапи розвитку логічного знання.

У розвитку науки логіки виокремлюють такі історичні періоди:

- з IV ст. до н. е. і до кінця XIX ст., який отримав назву традиційної логіки;
- з кінця XIX ст. і до наших днів, він отримав назву математична, або символічна, логіка.
Традиційна логіка - історично перший етап розвитку науки логіки, засновником її, як уже згадувалося, є Арісто-
тель.Предмет її дослідження - універсальні форми та закони абстрактно-логічного мислення, способи виведення й
обґрунтування знання.
У розвитку традиційної логіки виокремлюють такі етапи: антична та середньовічна логіка.
Антична логіка - історично перший етап у розвитку науки логіки (Давня Греція).Починаючи з IV ст. до н. е., по-
в'язаний з іменами давньогрецьких філософів Демокріта (460-371 рр. до н. е.), Геракліта (520-466 рр. до н. е.),
Парменіда (540- 480 рр. до н. е.), Зенона Елейського (490-430 рр. до н. е.), Сократа (469-399 рр. до н. е.), Платона
(428/427-347 рр. до н. е.), Арістотеля (384-322 рр. до н. е.), а також інших представників різних філософських
шкіл, які діяли в той період.
Античній логіці притаманні такі властивості:
- визначення логосу як розумної підстави всього існуючого у Всесвіті ("Всім у світі керує логос", - писав Герак-
літ);
- відокремлення об'єктивного логосу (закон, порядок в об'єктивному світі) й суб'єктивного логосу (закон мислен-
ня);
- відокремлення діалектики буття та діалектики мислення і висунення проблеми відображення "діалектики речей
у діалектиці понять";
- поступове формування та відокремлення логіки як особливої науки про суб'єктивний логос (суб'єктивний розум
в єдності з мовою) і нерозривний зв'язок логіки з іншими частинами філософського пізнання світу (онтологія,
гносеологія, епістемологія).
Математична (символічна) логіка - сучасна формальна логіка, що виникла на межі традиційної логіки та мате-
матики і "розвивається за допомогою математичних методів" (С. Кліпі) (далі будемо оперувати терміном "сим-
волічна логіка").У символічній логіці головним є поняття "числення висловлювань".
Символічна логіка виникла на межі логіки і математики як результат використання математичних методів у логіці
(математизація, алгебраїзація логіки) та логічних методів у математиці (логіцизм у математиці).
Головний метод у цій логіці - метод формалізації.Його сутність полягає в створенні особливої системи символів,
за допомогою якої здійснюється процедура виведення із певних вихідних істинних тверджень інших істинних
тверджень.Використання символічних методів у логіці виявило, що "логіка як теоретична наука вивчає не "при-
родні здібності" мислення людини, а способи міркувань, які об'єктивно забезпечують за істинності вихідних
тверджень істинність здобутого висновку" (Е, Смирнова).
Предметом дослідження символічної логіки є системи знання, котрі створюються методом формалізації, тобто
формалізується процедура виведення одного твердження з іншого на підставі абстрактно заданих аксіом через
встановлення необхідних відношень між символами в межах цієї системи.
У символічній логіці як системі знання, заснованій методом аналогії між логікою і алгеброю, внаслідок створення
особливої символіки виокремлюють два етапи її розвитку, які отримали назву "класична логіка" і "некласична
логіка".
Класична логіка - історичний етап розвитку символічної логіки, що вміщує логіку висловлювань і логіку преди-
катів (див. 4); фундамент, на якому будуються сучасні некласичні логіки, які є альтернативними класичній логі-
ці.У такому значенні класична логіка вміщує історичні типи логік - традиційну (арістотелівську), символічну (ло-
гіку висловлювань і логіку предикатів).
Некласична логіка - сукупність сучасних логічних теорій, котрі альтернативні класичній логіці. Перші некласич-
ні логіки розробили у 20-30-х роках XX ст. логіки і математики Я. Лукасевич(1878-1956 pp.), Б.
Пост(1897-1954pp.), А. Гейтинг (1898-1980 pp.) та ін.
Предмет дослідження сучасної логіки - міркування суб'єктів практичної та пізнавальної діяльності, тобто їх роз-
умово-мовленнєва діяльність, а виведення знання дедуктивним способом постає як різновид міркувань.

2. Загальна характеристика сучасної логіки

З другої половини ХІХ ст.розпочинається другий етап у розвитку логіки, який отримав назву «сучасна логіка».Від
самого початку виникнення цього етапу ведуться дис- кусії стосовно предмета, методу сучасної логіки, а також
співвідношення її з традиційною логікою, стосовно її тео- ретичного та практичного значення.

Традиційна  (IV   Су-­‐

ст.  до  н.  е.  до  
середини  XIX   Класична Некласична
1R
 Із схеми очевидно, що сучасна логіка включає в себе два розділи.Предметом аналізу у цій частині підручника буде
саме «класична логіка», до складу якої входять «логіка висловлювань» і «логіка предикатів».
Класична логіка – це розділ сучасної логіки, що базу- ється на принципі двозначності, відповідно до якого будь-
яке висловлювання є або істинним, або хибним.
Становлення сучасної логіки починається саме з класи- чної логіки.Основоположником сучасної логіки, цілком
слушно, вважають Готфріда Лейбніця.
Лейбніць виходив із того, що подальший розвиток логіки можливий шляхом створення чіткої логічної мови.За-
стосування такої мови, на його думку, дає можливість замінити змістовні міркування формальними перетворен-
нями виразів цієї мови.Він першим почав будувати логіч- ні числення.Лейбніць формалізував розширену силогі-
сти- ку і дав їй арифметичну інтерпретацію, розробив логіку відношень, досліджував аналогію між логікою і ал-
геброю, намагався аксіоматизувати логіку.
На сьогоднішній день сучасна логіка – це багатогалузе- ва наука, яка знаходиться в стадії інтенсивного розвитку.

3. Структура класичної логіки

Традиційна  (IV  ст.   Сучасна  (з  сере-­‐

до  н.  е.  до   дини  до  
середини   XIX  
Класична Некласична

Із схеми о ч е в и д- но, що сучасна логіка включає в себе два розділи.-

Предметом аналізу у цій частині підручника буде саме «класична логіка», до складу якої входять «логіка вислов-
лювань» і «логіка предикатів».
Класична логіка – це розділ сучасної логіки, що базу- ється на принципі двозначності, відповідно до якого будь-
яке висловлювання є або істинним, або хибним.
Логіка висловлювань – це перша частина класичної логіки, яка є порівняно простою логічною теорією.Вона посі-
дає особливе місце серед інших логічних систем, оскільки її концепції та методи враховуються, викорис- тову-
ються і розвиваються у більш багатших і складні- ших теоріях.
Центральною категорією класичної логіки є вислов- лювання.Висловлювання – це ім’я множини розповід- них
речень, зміст яких можна оцінити як істинний або хибний.
Логіка предикатів — це розділ класичної символічної логіки, що вивчає суб'єктно-предикатну структуру вислов-
лювань, на підставі чого визначають значення істинності висловлювань; по-іншому — це дедуктивна теорія, яка
моделює процес виведення одних висловлювань із інших, враховуючи їх структуру.Логіку предикатів трактують
як розширення логіки висловлювань через виявлення внутрішньої структури висловлювань і введення нових тер-
мінів та системи аксіом.

4. Визначення логіки висловань

Логіка висловлювань – це перша частина класичної логіки, яка є порівняно простою логічною теорією.Вона посі-
дає особливе місце серед інших логічних систем, оскільки її концепції та методи враховуються, викорис- тову-
ються і розвиваються у більш багатших і складні- ших теоріях.
Центральною категорією класичної логіки є вислов- лювання.Висловлювання – це ім’я множини розповід- них
речень, зміст яких можна оцінити як істинний або хибний.
У логіці висловлювань не аналізується внутрішня стру- ктура простого висловлювання.А також у ній відволіка-
ються від смислового змісту висловлювання.Висловлю- вання порівнюються лише за значеннями («істина»,
«хиба»). У зв’язку з цим серед завдань, які вирішує логі- ка висловлювань, головними є два питання:
а) яким чином із простих висловлювань утворюють- ся складні ? і
б) як залежить значення складного висловлювання від значень простих висловлювань, що входять до його скла-
ду?
Отже, із вище зазначеного логіку висловлювань (або пропозиційну логіку) можна визначити як логічну теорію,
мова якої складається із одного типу нелогічних символів – пропозиційних змінних, а також одного типу логічних
си- мволів – пропозиційних зв’язок.
Логіка висловлювань включає в себе алгебру (або, як іноді її називають, морфологічну побудову логіки вислов-
лювань) і числення.Саме у такій послідовності і буде здій- снюватися виклад логіки висловлювань.

2R
5,6,7. Мова алгебраїчної системи логіки висловлювань
Алгебра логіки висловлювань досліджує операції над висловлюваннями, які мають лише одну ознаку-
істинісне значення.
Мова алгебраїчної системи логіки висловлювань, або мова морфологічної системи логіки висловлювань, є своє-
рідною формально логічною теорією (ФЛТ). Структура мови логіки висловлювань складається із двох компоне-
нтів: об’єкт-мови (OL) та метамови (МL).
1

Об’єкт-мова – це сукупність правильно побудованих формул (ППФ), в яких фіксується, відображається, ко-
дується певний фрагмент наукової теорії або контекс- ту природної мови.
Метамова – це мова, засобами якої досліджуються і описуються властивості об’єктної мови.
Метамова повинна задовольняти такі вимоги:
а) наявність засобів для опису синтаксичних власти- востей об’єктної мови, а саме засобів для побудови ви- разів
ОL;
б) метамова повинна бути достатньою з точки зору виразних можливостей настільки, щоб для кожного ви- разу
OL в ній існувала формула, яка була б перекладом цього виразу;
в) логічний словник повинен бути (в крайньому випа- дку) настільки ж багатим, як і словник OL;
г) в ML повинні бути додаткові змінні (метазмінні), які належать до більш високого типу ніж змінні OL.
OL та ML називають відповідно синтаксичною части- ною формально логічної теорії (Sin ч.ФЛТ) і семантич- ною
частиною формально логічної теорії (Sem ч. ФЛТ).
+ Все тоже самое до конца и здесь начинается 6 вопрос Розрізнення формул за синтаксичними ознаками у
АСЛВ
ML складається із:

– синтаксису метамови (Sin ML) та

– семантики метамови (Sem ML).

1

Мову алгебраїчної системи логіки висловлювань як певну формально логічну теорію позначають символом S .Sin
1

ML у S представлений правилами утворення (ПУ).

1

Правила утворення в S включають в себе:


1) алфавіт; і

2) визначення правильно побудованих формул (Df –
ППФ).

1

Sem ML в S представлена правилами інтерпретації (ПІ). Правила інтерпретації складаються із:


1) правил інтерпретації для пропозиційних змінних;
1 1

Виходячи із структури S , більш аргументовано поясни- мо, чому S називають алгеброю, або морфологічною
сис- темою.
1

завдання, які розв’язуються засобами S , такі:

1) типологія ППФ на синтаксичному рівні;

2) типологія ППФ на семантичному рівні;

3) систематичний огляд логічних законів;

4) визначення відношення логічного слідування;

5) систематичний аналіз логічних відношень.

Алфавіт – це сукупність вихідних символів даної формалізованої мови.

1

Алфавіт S складається із: а) нелогічних символів;


б) логічних символів;

в) технічних символів.

3R
8. Алгоритм побудовитаблиціістинності для конкретноїформули.

1. Спочаткуформулюємостовпчики табл. істинності, якірозпочинаютьсянайпростішою формою, яка не містить-

жодногологічногосполучника. Потімпід формулою, яка має 1 логічнийсполучник (2,3), і в останньомустовпчику-
таблицізнаходиться вся формула.
2.Кількість рядків у таблиціобчислюється за формулою: 2n, де n – кількість змінних, які не мають жодного логіч-
ного сполучника.
3. Використвовуючи логічне значення пропозиційних змінних та умови істинності логічних сполучників, об-
числюємо кожен стовпчик окремо.
4. Якщо в останньому стовпчику таблиці наявні лише значення “істина”, то така формула називається “Логічним
законом”. Якщо тільки хиба – “Логічне протиріччя”, і якщо разом істина і хиба – “Формула виконувана”.

9. Типологія формул за семантичними ознаками АСЛВ.

За семантичними ознаками ППФ (правильна побудована формула) в S1 поділяють на:
1) тотожно-істинні (або тавтології, або логічні тотожності, або логічні закони, або загальнозначущі
формули);
2) тотожно-хибні (або протиріччя, або не загально- значущі формули);
3) виконувані формули.

Тотожно-істинною формулою називається така формула, яка при будь-яких наборах значень пропозиційних
змінних набуває значення «і» («істина»). Тотожно-істинні або загальнозначимі формули (за термінологією Л.Віт-
генштейна – тавтології) назива- ють в сучасній логіці логічними законами.
Тотожно-хибною формулою називається формула, яка хибна при будь-яких наборах значень пропозиційних
змінних. Таблиця істинності для кожної з цих формул і схожих з ними результатом матиме одне значення
«х» («хибу»). Тотожно-хибні формули є протилежними тотожно-істинним формул. Це означає, що заперечення
тотожно-істинної формули дає тотожно-хибну формулу і навпаки.
Виконуваною фомулою в S1 називається така форму- ла, яка при одних наборах значень пропозиційних змін-
них є істинною, а при інших – хибною. Їх іноді назива- ють фактичними істинами. Тавтології і протиріччя нази-
вають L- детермінованими виразами (логічно детермінованими, логічно спричиненими), а виконувані формули L-
недетермінованими (логічно недетермінованими).

10. Поняття “рівносильні формули”. Особливості відношення рівносильності.

Висловлювання рівносильне у тому випадку, якщо вони істині і хибні в однакових наборах значень пропо-
зиційних змінних, що входять до її складу. (Таблиці істинності таких висловлювань повністю співпадають).
Властивості відношення рівносильності. 1 )
Відношення рефлексивності:
А ≡ А (Будь-яка формула є ≡ сама собі.)
2) Відношення симетричності:
Якщо А≡В, то В≡А (Якщо 1 форм. ≡ 2-й, то 2 ≡1).
3) Відношення транзитивності:
Якщо А≡В, а В≡С, то А≡C (Якщо 1 формула ≡ 2-й, а 2-га ≡ 3-й, то 1≡3).
Якщо поєднати дві рівносильні формули знаком еквіваленції, то отримаємо тотожно-істинну формулу або закон
логіки. Тобто, якщо А і В рівносильні, то формула А∾ В буде логічним законом, що записується так: |= А ∾ В (або
#А ∾ В).

11. Логічні відношення між формулами в АСЛВ.

В якості фундаментальних логічних відношень у S1 виділяють:
1) Відношення сумісності за істинністю
2) Відношення сумісності за хибністю
3) Відношення логічного слідування
1. «Формули деякої множини Γ1 (множини довільних формул) є сумісними за істинністю в S1 тоді і тільки
тоді, якщо в S1 існує інтерпретація нелогічних символів, які входять до складу вказаних формул, при якій
кожна формула із Γ приймає значення «істина». У протилежному випадку формули будуть несумісними за
істинністю». Якщо в спільній таблиці істинності знайдеться, у крайньому разі, один рядок, в якому
кожна формула приймає значення істинності «і», то ці формули вважаються сумісними за істин-
ністю. У протилежному випадку вони не будуть сумісними за істинністю.

4R
 2. «Формули із множини Γ є сумісними за хибністю в S1 тоді і тільки тоді, якщо в S1 існує інтерпретація не-
логічних символів, що входять до складу вказаних формул, при якій кожна формула із Г приймає значення
«хиба». У протилежному випадку ці формули будуть несумісними за хибністю». Якщо у спільній табли-
ці істинності знайдеться хоча б один рядок, де кожна формула приймає значення хибності «х», то
ці формули сумісні за хибністю. У протилежному випадку вони не будуть сумісні за хибністю.
3. «Із множини формул Γ логічно слідує фор мула В у S1 тоді і тільки тоді, якщо в S1 не існує інтерпретації
нелогічних символів, що входять до Γ і до В, при якій кожна формула із Γ приймає значення «істина», а
формула В – значення «хиба». У протилеж- ному випадку В не слідує із Г». Твердження «Із Г слідує В»
записується так: Г |= В. Якщо потрібно з’ясувати, чи слідує із формул А1, А2, ... Аn формула В, бу-
дується спільна таблиця істинності. Якщо у побудованій таблиці відсутній рядок в якому формули
А1, А2,... Аn одночасно істинні, а формула В – хибна, то А1, А2,... Аn |= В

12. Відношення логічної сумісності між формулами.

Відношення логічної сумісності – це відношення між висловлюваннями. Розрізняють відношення лог.сумісності
за “і” та “х”.
Формула буде логіно сумісною за істинністю з іншою формулою тоді, коли ці формули можуть бути істинними
при однакових наборах значень пропозиційних змінних, що входять до їх складу. АБО Якщо у побудованій табли-
ці істинності знайдеться хоча б один рядок, де кожна із досліджуваних формуло одночасно набуває логічного зна-
чення “істина”, тоді такі формули сумісні за істинністю.
Якщо ж у побудованій таблиці істинності для декількох формул знайдеться хоча б один рядок, де кожна із до-
сліджуваних формул набуває логічного значення “хиба”, тоді такі формули сумісні за хибністю.

13. Відношення логічного слідування. Правильність міркування.

1. Відношення логічного слідування – це відношення, яке існує між засновками та висновками міркуван-
ня. Якщо засновки подали у вигляді формули А, а висновок – В, тоді за ф.А логічно випливає ф.В, коли А
імплікація В є логічним законом. «Із множини формул Γ логічно слідує фор мула В у S1 тоді і тільки тоді,
якщо в S1 не існує інтерпретації нелогічних символів, що входять до Γ і до В, при якій кожна формула із Γ
приймає значення «істина», а формула В – значення «хиба». У протилеж- ному випадку В не слідує із Г».
Твердження «Із Г слідує В» записується так: Г |= В. Якщо потрібно з’ясувати, чи слідує із формул А1,
А2, ... Аn формула В, будується спільна таблиця істинності. Якщо у побудованій таблиці відсутній
рядок в якому формули А1, А2,... Аn одночасно істинні, а формула В – хибна, то А1, А2,... Аn |= В

.Правильніст особливістю і важливою рисою відношення логічного слідування є

ь  міркування   те, що за допомогою цього відношення можна встановити
-­‐ правильність будь-якого міркування, якща за дефініцією правила із
формули А логічно випливає формула В.

1.

14. Загальна характеристика нормальних форм логіки висловлювань.

Серед нормальних форм логіки висловлювань виділяють:

1) КНФ (кон’юнктивна нормальна форма)
2) ДНФ (диз’юнктивна нормальна форма)
3) ДКНФ (досконало кон’юнктивна нормальна форма)
4) ДДНФ (досконало диз’юнктивна нормальна форма)
5) СКНФ (скорочена кон’юнктивна нормальна форма)
6) СДНФ ( скорочена диз’юнктивна нормальна форма)
Кожна із цих формул має свій власний спосіб утворення і розв’язує характерні для неї задачі.

15. Кон’юнктивна нормальна форма.

КНФ – це кон’юнкція елементарних диз’юнкцій. (v) ^ (v)
Для того, щоб привести певну формулу до КНФ, необхідно виконати такі дії:
1) За допомогою відповідних законів потрібно звільнитися від сильної “v”, еквіваленції, імплікації, якщо
вони наявні у вихідній формулі.
2) Звільнитися від загального заперечення та подвійного заперечення відповідно до конкретних законів.
3) До отриманої формули застосувати закон дистрибутивності диз’юнкції по відношенню до кон’юнкції.
5R
За допомогою КНФ розв’язують такі задачі:
1) визначення чи є дана формула тотожно-істинною чи ні;
2) встановлення чи є формула С наслідком із формул А1, А2, ..., Аn.

Вихідна формула вважається тотожно-істинною, якщо кожна елементарна диз’юнкція, що входить до КНФ має у
своєму складі одночасно пропозиційну змінну з її запереченням.

16. Диз’юнктивна нормальна форма.

1
Кожна формула в S може бути приведена до ДНФ.
Диз’юнктивною нормальною формою даної формули на- зивається диз’юнкція елементарних кон’юнкцій: (A ∧ B)
∨ ∨(B ∧C)∨Aтощо.
Щоб привести формулу до ДНФ, необхідно виконати такі дії:
1) за допомогою відповідних законів послідовно звіль- нитися від ∨, ∾, ⊃, якщо вони є у вихідній формулі;
2) віднести загальне заперечення до елементарних висловлювань;
3) застосувати до отриманої формули закон дис- трибутивності кон’юнкції по відношенню до диз’юнкції.
ДНФ дозволяє встановити, чи є довільна формула тотожно-хибною чи ні.

17. Досконала кон’юнктивна нормальна форма.

Кожна не тотожно-істинна формула має одну ДКНФ, яка називається досконалою кон’юнктивною нормаль- ною
формою.
ДКНФ має такі ознаки:

1) у ДКНФ немає двох однакових кон’юнктів;

2) жоден кон’юнкт не має двох однакових змінних
(А ∨ В ∨ А);

3) жоден кон’юнкт не має змінної і її заперечення
(А ∨ В ∨ А);

4) у кожному кон’юнкті наяні всі змінні, що входять
до складу вихідної формули.
Щоб привести формулу до ДКНФ, необхідно виконати такі дії:
а) звести вихідну формулу до КНФ;
б) співставити отриману КНФ із перерахованими ознаками ДКНФ;
в) якщо в якомусь із кон’юнктів відсутня змінна, що наявна у вихідній формулі, то необхідно диз’юнктивно при-
єднати до цього кон’юнкта протиріччя (Х ∧ Х), а потім застосувати закон дистрибутивності диз’юнкції по відно-
шенню до кон’юнкції.
За допомогою ДКНФ розв’язують задачу знаходження всіх логічних наслідків із даних формул.

18. Досконала диз’юнктивна нормальна форма.

1
Кожна не тотожно-хибна формула в S має одну доско- налу диз’юнктивну форму.
ДДНФ має такі характерні ознаки:

1) у ДДНФ немає двох однакових диз’юнктів;

2) жоден диз’юнкт не містить змінної і її заперечення; 3) жоден диз’юнкт не має двох однакових змінних;

4) кожен диз’юнкт містить всі змінні, що наявні у
вихідній формулі.

Щоб привести формулу до ДДНФ, необхідно викона-
ти такі дії:

1) звести формулу до ДНФ;

2) співставити отриману ДНФ з ознаками ДДНФ;

3) якщо в якомусь диз’юнкті не вистачає змінної, яка
є у вихідній формулі, то до нього потрібно кон’юн- ктивно приписати диз’юнкцію цієї змінної і її запере- чення
(Х ∨ Х).
За допомогою ДДНФ розв’язують задачу огляду всіх гіпотез даної формули.
Дефініція. «Гіпотезою формули В називається така формула А, якщо А ⊃ В є тотожно-істинною формулою».

19. Скорочена кон’юнктивна нормальна форма.

6R
СКНФ має такі ознаки:
1) Жоден кон’юнкт не утримує двох однакових змін- них (А ∨ В ∨ А);
2) У СКНФ відсутні два однакових кон’юнкти;
3) У СКНФ відсутні кон’юнкти, до складу яких вхо- дить змінна і її заперечення.
Щоб привести формулу до СКНФ, необхідно виконати такі дії:
1) отримати із вихідної формули КНФ;

2) співставити отриману КНФ із ознаками СКНФ;

3) до отриманого виразу послідовно застосовувати
закони виявлення і закони поглинання.

Завдяки СКНФ розв’язують задачу знаходження всіх
простих наслідків із кон’юнкції заданих формул.

За допомогою ДКНФ знаходять всі логічні наслідки із даних формул. Але виникає потреба знайти лише прості
наслідки.
Простим наслідком називається такий наслідок, який не поглинається ніяким, більш сильним, наслідком1.


20. Скорочена диз’юнктивна нормальна форма.

Скороченою диз’юнктивною нормальною формулою є
ДНФ, якій притаманні такі характерні ознаки:
1) у жодному диз’юнкті немає двох однакових кон’юнктів;
2) якщо є два однакових диз’юнкти, то один з них скорочується;
3) жоден диз’юнкт не містить змінної і її заперечення.
Для того, щоб привести формулу до СДНФ, необхідно виконати такі дії:
1) привести вихідну формулу до ДНФ;

2) співставити отриману ДНФ із ознаками СДНФ;

3) послідовно застосувати до отриманого виразу закони виявлення і закони поглинання.

За допомогою СДНФ знаходять всі прості гіпотези довільної формули.

Дефініція. «Гіпотеза А формули В називається простою, якщо вона не поглинається ніякою іншою гіпоте- зою
формули В».

21. Загальна характеристика аксіоматичного числення логіки висловлювань (АЧЛВ).

Числення - це формальний спосіб (???) оперування зі знаками певного виду. Характерним для числення є те, що в
ньому застосовується метод суворої формалізації. Це означає, що формалізованою мовою логічного числення
визначажться набір вихідних положень із яких за допомогою чітких правил перетворення отримують набір поло-
жень, який називається теорема.
Якщо до техніки числення додати інтерпретацію, яка надає значення вихідним символам і формулам, тоді чис-
лення перетворюються у мову, яка описує конкретну предметну область.
Такою предметною областю є числення висловлювань і числення предикатів.
Засобами АЧЛВ можна:
1. проводити розмежування між тотожно-істинними формулами та формами, що такими не є (???);
2. визначати чи слідує одна формула з іншої (відношення логічного слідування);
3. здійснювати перевірку формули на рівносильність.
В АЧЛВ доведення висловлювань доведення будь-якої формули зводиться до виведення її із встановленої в цьому
численні системи аксіом за допомогою двох правил:
1) правило modus ponens;
2) правило підстановки.
В натуральному численні встановлюється відношення вивідності, тобто логічного випливання певних наслідків із
заданих засновків, які не є тотожно-істинними виразами. Вони лише задають деякі умови конкретної міркуваль-
ної ситуації.
АЧЛВ - це S2.

22. Мова АЧЛВ.

Алфавіт S2:
1) пропозиційні змінні p, q, r, s, p1…
2) логічні символи: &, ∨, ⊃, ∾ , ⎤
В АЧЛВ логіки висловлювань p, q, r, s уже не є тими об’єктами, якими можна істину або хибу при різних наборах
значень, а вона є певними об’єктами, які чітко відрізняються один від одного та властивості яких чітко не визна-
чаються.
Способом визначення пропозиційних символів і логічних символоів є способи поводження з ними у відповідності
до правил висновку.
7R
Визначення формули таке саме як і в S1. Основна відмінність між S1 і S2: у системі S2 формула характеризується
не таблицею істинності, а ситуацією вибору, і тому усі формули у системі S2 поділяються на теореми і аксіоми.

23.
Правила перетворення системи S2 складаються із таких компонентів:
1) Дефініція аксіоми.
2) Дефініція теореми.
3) Список аксіом.
4) Правила доведення, які включають:
а) правило відділення, або правило “modus ponens” (МР);
б) правило підстановки (п/п).
5) Дефініція доведення.
6) Дефініція доведеної формули.
Список аксіом у системі S2 повинен бути достатнім для доведення теорем у цій же системі. Як зразок візьмемо
набір аксіом запропонований німецьким вченим Давидом Гільбертом:
1. А ⊃ (В ⊃ А)
2. (А ⊃ (В ⊃ С) ⊃ ((А ⊃ В) ⊃ (А ⊃С))
3. (А ∧ В) ⊃ А
4. (А ∧ В) ⊃ В
5. А ⊃ (В ⊃ (А ∧ В))
6. А ⊃ (А ∨ В)
7. В ⊃ (А ∨ В)
8. (А ⊃ С) ⊃ ((В ⊃ С) ⊃ ((А∨ В) ⊃ С))
9. (А ⊃ В) ⊃ ((А ⊃ В) ⊃ А)
10. (А ⊃ В) ⊃ ( В ⊃ А)
Якщо застосувати до наведеного набору аксіом правила доведення, то можна вивести будь-яку теорему в системі
S2 .
Правила виводу:
1. правило відділення або “modus ponens” (МР) записується так:
А
А⊃В
В
2. правило підстановки (п/п) має вигляд:
А (x1 , x2 , ... xn )
А′ (x1′ , x2′ , ... xn′ )
Дефініція доведення (виводу): Доведенням називається послідовність формул А1, ... Аn де кожна із формул є
або аксіомою, або доказаною раніше формулою, або отримана за правилами доведення; остання формула
послідовності Аn є виразом, який потрібно було довести.
Дефініція доказової формули: Формула А називається доказовою тоді, коли є можливість побудувати
доведення, останньою формулою якого є формула А.
Якщо формула доказова, то записують так: |− А.
Якщо формула не доказова, то: −| А.

24.
Для того щоб побудувати доведення формули F, необхідно здійснити такі дії:
1) виписати одну із аксіом;
2) послідовно застосувати правило підстановки (п/п) і правило відділення (МР)
3) доведення є закінченим, якщо останнім виразом у послідовності формул буде формула F.
Розглянемо структуру доведення на прикладі доказу теореми:
|− р ⊃ р.

Доведення.
Спочатку обираємо із запропонованого списку аксіом аксіому консеквент якої нагадує формулу, яку необхідно
довести. У нашому випадку це
аксіома 1: А ⊃ (В ⊃ А). Замість символів метамови (А і В) підставляємо пропозиційні змінні об’єкт-мови і
отримуємо таку формулу:
1. р ⊃ (q ⊃ p) - Ах.1
Оскільки у формулі, яку необхідно довести немає пропозиційної змінної q, нам необхідно застосувати правило
підстановки і замість q підставимо p ⊃ p :
8R
 2. p ⊃ ((p ⊃ p) ⊃ p) - q/p ⊃ p за п/п до 1
Далі застосуємо аксіому 2: (А ⊃ (В ⊃ С) ⊃ ((А ⊃ В) ⊃ (А ⊃ С)) антецедент, якої нагадує формулу 2 рядка.
Здійснюємо підстановку пропозиційних змінних об’єкт-мови замість символів метамови отримуємо формулу:
3. (р ⊃ (q ⊃ r)) ⊃ (( p ⊃ q) ⊃ (p ⊃ r)) - Ax. 2
Очевидно, що вихідна фомула немає у своєму складі пропозиційних змінних q і r, отже необхідно знову
застосувати правило підстановки, тобто замість q підставити q/p ⊃ p, а замість r підставити р:
4. (p ⊃ ((p ⊃ p) ⊃ p)) ⊃ ((p ⊃ (p ⊃ p)) ⊃ (p ⊃ p) - q/p ⊃ p, r/p за п/п до 3
Якщо порівняти 2 і 4 рядки нашого доведення, то можна помітити, що антецедент формули 4 рядка (виділений) і
формула 2 рядка співпадають. Отже, це дає нам право застосувати правило відділення (МР):
5. (p ⊃ (p ⊃ p)) ⊃ (р ⊃ р) - за МР, до 2, 4
Консеквент (виділений)отриманої формули відповідає формулі, яку необхідно довести. Тобто, далі необхідно
обрати таку аксіому, яка допоможе застосувати правило відділення, щоб отримати формулу p ⊃ p. Такою
аксіомою
є аксіома 1: А ⊃ (В ⊃ А):
6. p ⊃ (q ⊃ p) - Ax 1
Застосуємо правило підстановки і замість q підставимо р:
7. p ⊃ (p ⊃ р) - q/p за п/п до 6
І врешті-решт використовуємо правило відділення (МР) і отримуємо формулу, яку потрібно було довести:
8. |− р ⊃ р - за МР до 7, 5
Наведене доведення називається доведенням із аксіом. Але існує ще доведення із деякого кінцевого числа
довільних формул, які називаються припущеннями або гіпотезами.

25.

Те, що формула В доказується із гіпотез А1, …, Аn записується так:

А1, …, Аn |− B.
Наприклад, побудуємо доведення формули r із гіпотез p ∧ q, p ⊃ (q ⊃ r).
p ∧ q, p ⊃ (q ⊃ r) |− r
Спочатку виписуємо перше припущення:
1. p ∧ q - припущення 1
Потім із списку аксіом обираємо необхідну нам аксіому. У нашому випадку застосуємо аксіому 3: (А ∧ В) ⊃ А,
оскільки антецедент цієї аксіоми нагадує формулу першого припущення. Замінюємо символи метамови на
пропозиційні змінні об’єкт-мови:
2. (p ∧ q) ⊃ p - аксіома 3
Очевидно, що формула припущення першого рядка і антецедент (виділений) формули другого рядка співпадають.
Отже, ми можемо до них застосувати правило відділення (МР) :
3. p - МР до 1 і 2
Далі виписуємо друге припущення:
4. p ⊃ (q ⊃ r) - припущення 2
Формула 3 рядка і антецедент формули 4 рядка співпадають; отже, до них можна застосувати правило відділення
(МР):
5. q ⊃ r - МР до 3 і 4
Із списку аксіом обираємо аксіому 4: (А ∧ В) ⊃ В за принципом, щоб можна було застосувати МР до 1 і 6 рядків:
6. (p ∧ q) ⊃ q - аксіома 4
Якщо співставити формулу 1 рядка і антецедент формули 6 рядка, то очевидно, що до них необхідно застосувати
правило відділення:
7. q - МР до 1 і 6
І нарешті, застосовуємо правило відділення до 5 і 7 рядків:
8. r - МР до 5 і 7.
Отже, виходячи із цього доведення можна стверджувати, що із припущень p ∧ q, p ⊃ (q ⊃ r) можна вивести r.

26.
Ознайомлення з цією темою дозволяє студенту з’ясувати, що необхідно розрізняти теорміни “теорема” і
“метатеорема”.
Теоремами називаються доказувані формули числення, тоді як метатеореми – це доказувані змістовні
твердження про властивості числення.
До таких фундаментальних властивостей числень відносяться: вивідність, розв’язуваність, несуперечливість,
повнота, незалежність. Кожна із цих властивостей описується метатеоремами: про дедукцію, про
несуперечливість, про розв’язуваність, про повноту, про незалежність.
Студентам необхідно знати, що теорема про дедукцію формулюється так:
9R
“Якщо А1, …, Аn-1, Аn |− B, то А1, …, Аn-1 |− Аn ⊃ B”. Тобто, якщо із формул А1, …, Аn-1 і Аn виводиться В, то із
формул А1, …, Аn-1 виводиться імплікація Аn ⊃ B. Іншими словами: “Якщо дано доведення В із А1, …, Аn-1, Аn,
то можна побудувати заключення Аn ⊃ B на підставі цього доведення”.
Вивідність формули на підставі метатеореми про дедукцію визначається трьома особливостями, які
виражаються у вигляді таких правил:
а) із довільних формул А1, …, Аn вивідна кожна із цих формул:
А1, …, Аn |− Аі де n ≥ i ≥ 1;
б) із довільних формул А1, …, Аn вивідна кожна формула, яка вивідна в S2:
А1, …, Аn |− R (R – вивідна формула S2);
в) якщо із довільних формул А1, …, Аn вивідна формула виду МР, то із них вивідний консеквент цього модусу.
Ці особливості вивідності (дедукції) на підставі метатеореми про дедукцію є очевидними на основі таких
семантичних міркувань:
1. Особливість (а) виражає властивість рефлексивності слідування: “Із засновку випливає він сам”: А |= А, так
як |= А ⊃ А.
2. Особливість (б) виражає властивість істинних (вивідних) формул. “Кожна істинна формула розглядається як
консеквент L - ⊃ (логічно істинної імплікації) з довільним антецедентом”.
3. Особливість (в) фіксується так “Якщо із А1, …, Аn |−В′ і із
А1, …, Аn |− В′ ⊃ В″, то |= В′ ⊃ В″, але це можливо, коли |= В″ ”
Властивості роз’язання, несуперечливості, повноти і незалежності називають металогічними принципами. І
аналізуються вони через доведення відповідних метатеорем.
Теорію називають розв'язною, якщо існує алгоритм, який для довільної формули за скінченну кількість
кроків встановлює, чи існує її виведення. Інакше теорію називають нерозв'язною.
Принцип розв’язання характеризується доведенням відповідних метатеорем. Їх всього чотири:
МТ1 - |− А ⊃ |= А (формулюється:«якщо А – доказане, то тотожно-істинне А»)
МТ2 - ⎤ |= А ⊃ ⎤ |− А (формулюється: «якщо А не тотожно-істинне, то і не доказане А»)
МТ3 - |= А ⊃ |− А (формулюється: «якщо А тотожно-істинне, то доказане А»)
МТ4 - ⎤ |− А ⊃ ⎤ |= А (формулюється: «якщо А не доказане, то не тотожно-істинне А»).
Теорію називають суперечливою, якщо всі її формули є теоремами. Інакше її називають несуперечливою.
Принцип несуперечливості формулюється відносно:
• теорем,
• правил висновку,
• елементів алфавіту.
Дефініція несуперечливості відносно теорем:
Логічна система несуперечлива, якщо, не всі правильно побудовані формули є теоремами. Це положення
доводиться МТ5..
Наслідком МТ5 є семантичне формулювання несуперечливості:
«Якщо хоча б одна правильно побудована формула недоказувана, то жодна теорема не є логічним
протиріччям».
Дефініція несуперечливості відносно правил висновку:
В синтаксичному смислі система S2 несуперечлива відносно правил висновку, якщо в ній неможливо довести
А і довести ⎤ А».
Доведення цього положення здійснюється двома метатеоремами:
МТ6 (пряма): |− А ⊃ ⎤ |− ⎤ А (формулюється так: «Якщо вивідне А, то невірно, що вивідне ⎤ А);
МТ7 – (обернена): |− ⎤ А ⊃ ⎤ |− А ( формулюється так: «Якщо в S2 вивідне ⎤А, то невірно, що вивідне А») .
Дефініція несуперечливості відносно елементів алфавіту (пропозиційних змінних):
а) у синтаксичному розумінні – жодна окремо взята пропозиційна змінна не є теоремою та тавтологією,
тобто не є доказуваною;
б) у семантичному розумінні: - жодна окремо взята пропозиційна змінна не є тавтологією.
Це означає, якщо формула складається із однієї пропозиційної змінної , яка набуває логічних значень «і» або «х»,
тобто є фактично істинною формулою, а отже не може бути теоремою, тобто не є доказуваною.

27.
Принцип повноти характеризує дві властивості формалізованих мов:
По-перше, виразні можливості засобів мови;
По-друге, виразні можливості дедуктивних засобів мови.
У зв’язку з цим розрізняють:
а) функціональну повноту мови;
б) дедуктивну повноту мови .
Функціональна повнота засобів мови – це повнота логічних сполучників.
У системі S1 група логічних сполучників повинна бути достатньою для вираження всіх п’яти сполучників, які
використовуються у ППФ.
R10
Однак, у групі сполучників (∧, ∨, ⊃, ↔,⎤ ) виділяють певні базисні сполучники, до яких можна звести решту
сполучників. Цю групу називають функціонально повною.
Дедуктивна повнота характеризує властивості засобів побудови доведення. В S2 такими засобами є аксіоми і
правила висновку.
МТ8: «Система S2 дедуктивно повна, якщо в ній для будь-якої формули В докузувано, що:
1) або В вивідне: |− В;
2) або приєднання В до системи аксіом робить її суперечливою.

Термін “незалежність” вживається у логіці для характеристики відношення між структурними утвореннями
формалізованої мови:
1) стосовно окремих аксіом;
2) стосовно системи аксіом;
3) стосовно правил висновку.

МТ9 : “Аксіома, яка не є вивідною із прийнятої в S2 системи аксіом вважається незалежною”.

28.
Опановуючи цю тему студенти повинні запам’ятати, що натуральне числення логіки висловлювань має такі
особливості:
а) назва “натуральне” походить від того, що у цьому численні процес виведення висновку більш наближений до
звичайних міркувань людини. Тобто, “натуральне” вживається не у смислі “неформальне” (або таке, що не
регламентоване суворими правилами), а у смислі отримання наслідку із довільних припущень (гіпотез), а не із
аксіом;
б) перевагою S3 над S3 вважається те, що тут процес виведення наслідку коротший. Якщо у системі S2 одна і та
сама формула у структурі доведення може зустрічатися декілька разів, то у системі S3 це трапляється дуже рідко;
в) у системі S3 відбувається певна систематизація правил висновку. З кожною пропозиційною зв’язкою
співставляється одна правило введення і усунення конкретної зв’язки як головного логічного знаку формули.
Систематизація правил введення і усунення пропозиційних зв’язок належить відомому німецькому математику і
логіку Герхарду Генцену. Іноді натуральні числення називають “генценівські числення”.
правила висновку для S3.
Г, А |− В (ВІ) А, А ⊃ В (УІ)
Г |−А ⊃ В В
А, В (ВК) А ∧ В , А ∧ В (УК)
А∧В А В
А . , В . (ВД) Г, А |− С Г, В |− С (УД)
А∨В А∨В Г, А ∨ В |− С
Г, А |− В Г, А |− ⎤В (ВЗ)
Г |− ⎤А
⎤ ⎤А (УПЗ) А, ⎤ А (Слабке УЗ)
А В
А ⊃ В, В ⊃ А (ВЕ) А↔В , А ↔ В (УЕ)
А↔В А⊃В В⊃А
Над рискою у кожному правилі записані засновки, а під рискою результат застосування цих правил. Кожне
правило має один висновок, у той час як засновків може бути декілька.
Усі правила введення вводять відповідну зв’язку у висновок застосування правила, а кожне правило усунення
усуває відповідну зв’язку із засновків.
Вираз, який випливає за певним правилом із доведеного виразу тим самим є доведеним. Але якщо вираз
випливає із недоведеного виразу, тоді він не є доведеним.
Оскільки в S3 немає аксіом, то доведення грунтується на правилі введення іпмлікації, або на правилі введення
заперечення.
Якщо останнім застосовується правило введення імплікації, то висновок буде прямим, або іншими словами таке
доведення називається прямим.
А якщо останнім застосовується правило введення заперечення – тоді висновок не буде прямим, або таке
доведення називається непрямим.
Щоб побудувати доведення теореми в системі S3 необхідно виконати такі дії:
1) виписати всі можливі припущення, виходячи із структури даної формули (припущеннями вважаються
атецеденти імплікацій);
2) застосувати до виписаних припущень відповідні правила висновку, що входять до системи S3;
3) застосувати одне із правил ВІ або ВЗ для усунення припущень.
Наприклад, побудуємо доведення теореми:
R11
 (А ⊃ В) ⊃ ((В ⊃ С) ⊃ (А ⊃ С))

Доведення
1. А ⊃ В - припущення 1
2. В ⊃ С - припущення 2
3. А - припущення 3
4. В - УІ до 1,3
5. С - УІ до 2,4
6. А ⊃ С - ВІ до 3,5
7. (В ⊃ С)⊃ (А ⊃ С) - ВІ до 2, 6
8. |− (А ⊃ В)⊃ ((В ⊃ С)⊃ (А ⊃ С)) – ВІ до 1,7

29.
Вивчаючи цю тему студентам необхідно зосередити свою увагу на тому, що логіка предикатів – це розділ
сучасної (класичної) логіки, де описуються умовиводи, в яких враховується внутрішня структура простих
висловлювань, що їх складають. Логіка предикатів – це розширений варіант логіки висловлювань.
Позначається ця логічна теорія символом S4.
Засобами логіки предикатів або системи S4 здійснюється:
- розрізнення формул за синтаксичними і семантичними ознаками,
- систематизуються закони логіки предикатів,
- визначаються основні види логічних відношень між формулами,
- описується процедура розв’язання.
30. Порівняльна характеристика логіки висловлювань та логіки предикатів.
1) Усі люди - смертні (p)
2) Сократ - людина (q)
3) Отже, Сократ смертний (s)
F (p ^ q) > s
T (p ^ q), F s
Tp, Tq
1) Tp, Tq, Fs
(аналітична таблиця)
Отримана формула не є логічним законом. Отже, з точки зору ЛВ досліджуваний умовивід побудований
неправильно.
Справа в тому, що правильність подібних умовиводів спираєть на зв’язок, який існує між елементами
внутрішньої струкутри простих висловлювань, що складають засновки і висновки такого умовиводу.
Але у ЛВ саме від цього і абстрагуються, замінюючи прості висловлювання пропозиційними змінними.
Тобто можна стверджувати про те, що виражальні можливості ЛВ є недостатніми для адекватного аналізу
подібних умовиводів.
ЛП тісно пов’язана з ЛВ, - вона є її розширенням; усі закони ЛВ також є законами ЛП, але не навпаки.
Усі умовиводи, які можуть бути проаналізовані ЛВ також можуть аналізуватися у рамках ЛП, але не
навпаки.
ЛП притаманна більшість рис ЛВ. Тобто предметом її дослідження є також дескрептивні вислювлювання,
яким приписується лише два логічних значення - істина та хиба.
При аналізі умовиводів засобами ЛП до уваги береться не лише предметне значення виразів, але також
їхнє смислове значення.
S4. Різниця між цими двома логічними теоріями полягає лише в тому, що у ЛВ аналізуються лише
складні висловлювання, а в ЛП стає можливим з’ясувати логічну форму простих висловлювань.
Отже, ЛП - це розділ сучасної класичної логіки, де описуються умовиводи, в яких враховується внутрішня
струкутура простих висловлювань, що їх складають.

31. Характеристика нелогічних термінів в логіці предикатів.

Мова ЛП характеризується списком знакових засобів, які властиві цій логічній теорії і визначенням
правильно побудованих виразів. У ЛП такими виразами є терми і формули.
Знакові засоби, тобто сукупність вихідних символів, поділяються на нелогічні, логічні та технічні.
Нелогічні терміни у ЛП поділяються на 2 типи:
- імена;
- предикатори.
R12
 Ім’я - це нелогічний термін, який позначає будь-який предмет. Тобто це знак предмета. Усі імена
поділяються на одиничні, загальні та пусті.
Одиничне ім’я позначає лише один і єдиний предмет. Загальне ім’я позначає клас однорідних предметів
(студент, закон і т.д.). Пусте ім’я, яке нічого не позначає, тобто в реальності не існує такого предмета, який би
можна було позначити даним іменем (вічний двигун, круглий квадрат).
В рамках ЛП пусті імена не аналізуються. Імена поділяються на конкретні та абстрактні.
Конкретне ім’я позначає предмети, речі, процеси, явища (білий).
Абстрактне позначає властивості предметів або ж відношення між ними (білість, білизна).
Імена поділяються на прості і складні (описові).
Основна функція простих імен - називати предмети; а функція складних імен - полягає в описі предметів,
які вони позначають.
Предикатори - нелогічні терміни, які позначають властивість або відношення між предметами. Ті
предикатори, які позначають властивість предмета називаються одномісними (бути здібним, бути старшними);
предикатори, які позначають відношення між предметами є багатомісними (неодномісними) (бути боржником).

32. Характеристика логічних термінів логіки предикатів.

Окрім нелогічних термінів (імен та предикаторів) до складу простого висловлювання входять також
логічні терміни. Такими термінами є два види кванторів:
- загальності (спільності);
- існування.
Першому квантору відповідають такі слова природної мови, як “усякий, будь-який, кожен”.
Другому - “деякий, існує, мажться”.

+
Логічні знаки:
1. Знаки логічних сполучників (заперечення, кон’юнкція, диз’юнкція, імплікація, еквіваленція).
2. Знаки-квантори (квантор загальності ∀ - будь-який, усякий, кожний; квантор існування ∃ - деякий,
існує, мається).

33. Мова алгебраїчної системи логіки предикатів (АСЛП).

1. Мова алгебраїчної системи логіки предикатів Знайомство з S4 розпочнемо із Sin ML. Синтаксис мета-
мови алгебраїчної системи логіки предикатів складаться із:
1) списку вихідних символів;
2) правил утворення термінів;
3) правил утворення формул.
(за Конверським)

Мовні засоби ЛП (МЛП):

Алфавіт:
І. Нелогічні терміни.
1. Предметні (індивідні) константи: a, b, c, a1, b1, c1… - служать для позначення одиничних простих імен
природної мови.
2. предметні (індивідні) змінні: x, y, z, x1, y1, z1… - предметна змінна може приймати різні значення з
предметної області контексту, який аналізується. ПЗ слуєать для позначення занальних імен природної мови.
3. Предикатні символи: Pn (n - зверху), Qn, Sn, Mn, Pn1… - служать для позначення предикаторів природ-
ної мови. (n - вказує на одномісність / багатомісність)
ІІ. Логічні знаки.
1. Знаки логічних сполучників (заперечення, кон’юнкція, диз’юнкція, імплікація, еквіваленція).
2. Знаки-квантори (квантор загальності ∀ - будь-який, усякий, кожний; квантор існування ∃ - деякий, іс-
нує, мається).
ІІІ. Технічні символи: “(“, “)”, “,”.
(Демірська)

34. Поняття «вільної змінної» та «зв’язаної змінної» в логіці предикатів.

Сфера дії квантора (ОДК) означає вираз, до якого належить квантор. ОДК обмежують дужками зліва і
справа від виразу. Ліва дужка означає початок сфери дії, а права дужка - закінчення. У межах ОДК виокремлюють
зв'язану та вільну змінні. Змінну, що слідує безпосередньо після квантора, називають підкванторною змінною, а
формула, до якої належить квантор, - підкванторною формулою, або сферою дії квантора. Зв'язана змінна - змін-

R13
на, яка входить до сфери дії кванторів загальності V чи існування З або обох відразу. Наприклад, у формулах
VxP(x), ЗхР(х) зв'язаною змінною є х.
Вільна змінна входить до певної формули, але не входить до сфери дії кванторів загальності V чи існу-
вання 3 на відміну від зв'язаної змінної. Так, у формулі Vx(P(x)) -> Q(x) - змінна х зв'язана так само, як у формулі
Vx(P(x)), але вільна у виразі Q{x).

R14