Паломництво Чайльд Гарольда

Валерія Богуславська

І
О, небом еллінським народжена колись!
О Музо! Витвір вигадки співця!
Соромлюсь, пізно звуки ліри здійнялись,
Мій виклик не сягне натхненного лиця,
Бо виток не знайшов святого джерельця,
Хоча Дельфійський ось омріяний вівтар
І сплесків кришталю мінливі деревця,
Та сплять всі дев’ять муз, втомившись від нездар,
І розповідь моя не збудить, певно, їх від чар.

ІІ
Хто за оселю мав з дитинства Альбіон,
Той захват від чеснот одержав із ім’ям;
Та згодом ця мораль гнітить, як забобон,
Дратує й кида в сон безжурності бедлам.
Щоправда, від істот подібних прикро нам,
Хто вештанням гульвіс перехворіти встиг,
Бо все святе для нас переважає там,
І перелюбу гріх, і безум плотських втіх,
Що вдовольнити їх — сто засобів низьких.

ІІІ
З дворянства Чайльд Гарольд, та коренів своїх,
Що живлять родовід, мені не оповів,
Задосить, може, там славетних, видатних —
Окрасою вони були минулих днів;
Та кожен з них на прах найменням перетлів,
Оскільки плинний час могуть пустив на дим,
З-під глини би герольд не просурмив
Осанну в прозі їм, коли забракло рим.
(Чи злодіїв тавро пасує більше їм?)

IV
Опівдні Чайльд Гарольд на сонці млів,
Мов інша безтурботна комашня,
Вважав, що згає так він рештки днів,
Лиш вітер крижаний здригання спричиня.
Але до тридцяти ще навмання
Відчув: нудьга доводить до нестям,
Бо з переситу нудило щодня,
І в ріднім краї він гнітивсь життям,
Відлюдником-ченцем собі здавався там.

V
Весь лабіринт гріха він перетнув,
Спокуті підлягала хибна путь.
Він багатьох кохав, але одну
Обожнював, та встиг лише вжахнуть
Її цноту, й цілунку не здобуть —
Тікала геть, щаслива, бо невинна,
І спересердя він тоді, мабуть,
Втішатись мав, за певну, звісно, ціну
Служницями; а це-таки псує картину.

VI
Огиду Чайльд Гарольд надбав до насолод,
Гультяйства юних днів облущилась кора.
Дошкульно зла сльоза навернеться от-от,
Та гордістю її з очей він прибира.
І опосіла дух журливих марень гра,
Наваживсь береги покинути він рідні
Заради тих країв, тепліші де моря,
Аби гризоту цю позбути в дні погідні,
Щоб різнобарв’ям хвиль сердечні змити злидні.

VII
Як Чайльду остогид батьківський дім,
Пишнота недолугих бань!
Не владен час над монстром кам’яним,
Одним з бучних минулого надбань,
Той монастир гріховних сподівань,
Те лігво забобонних заборон,
Де поміж співів, танців, упадань
Ченців розпусних надихав Нерон.
Чутки не брешуть: тут неправедності схрон.

VIII
Тоді ще, як з веселощів дурів,
Чоло не раз вкривали раптом хмари,
Мов згадка про смертельних ворогів,
Чи зрадженої пристрасті примари;
Та мозок пошуком причин не тьмарив,
Душа наївна ще не взнала правди,
Що і журба пом’якшує удари;
У товаристві він шукав розради,
Бо тільки хвильку сум миттєвий краде.

IX
Не любий він альтанкам, ані залам,
Де безліч гультіпак завжди товклася,
І з лестощів хіба що не лизала,
Бездушні дармоїди у безчассі.
Найгірше, що кохана теж зреклася,
Бо на бундючну силу жінка ласа.
Ерот ледь ввімкне зірку таємничу,
Метелики-серця дівочі кличе
Святий Мамона янголам на відчай.
X
Чайльд матір мав — про це не забував,
Та сцен прощання уникав, як міг.
Сестру кохану мав, та, Боже збав,
Від сліз жіночих — і Господь вберіг.
Із друзями не здибавсь — дивний збіг,
Хоч серце в грудях — це не сталь об сталь,
Та хто, любов’ю вбитий навідліг,
Не звідав розставань пекучий жаль,
Надій на віддаль, що загоює печаль.

ХІІ
Вітрила синій вітер напина,
Радий він з дому рідного рушати,
Вже білих скель туманиться стіна
І губиться у пінних сивих шатах.
І стиха — а куди вже поспішати? —
Мандрує він, і в грудях ще дріма
Таємна думка, бо жива душа там,
Не перелита в слово, ще німа
В плачу невтриманім, як мужності нема.