Заснування Церкви та перший успіхи апостольської праці.

Вже святий апостол Павло так визначав роль і місце Ісуса Христа в історії
Церкви: «І Він усе підкорив під Його ноги й вивищив Його понад усе, як
Голову Церкви, яка є Його тілом, повнотою того, що виповнює все в усіх»
(Ефес.1:22-23).

Сам Христос слово «Церква» ужив тричі: «Тож і Я тобі заявляю, що Ти - Петро
(скеля), і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не
подолають» (Мт.16:18). «І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві; коли ж
не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар» (Мт.
18:17).

Церква - по-арамійському «Кехалла», по-грецькому «ἐκκλησία». Слово

«Кехалла» часто вживалося в Старому Заповіті для позначення громади
обраного народу вже в пустелі (Втор. 4:10; Діян. 7:38). Юдейські громади, що
вважали себе «залишками Ізраїлю» (Іс. 4:3) останніх часів, наприклад єсеї,
застосовували це слово щодо себе. Христос же вживає поняття «Церква» щодо
месіянської громади Нового Завіту, котра заснована на Його відкупительній
жертві.

Повідомляючи Своє спасительне навчання, Христос створює зі Своїх учнів і

апостолів релігійну спільноту. Ця спільнота вже в першій проповіді Ісуса
зображується як благодатне Царство на землі: «З того часу Ісус почав
проповідувати й говорити: Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт.
4:17). Проповідувати наближення Небесного Царства Він посилав Своїх учнів
(Мт. 10:6-8). І в притчах, і в прямих навчаннях Він не раз говорив про це
Царство.

Коли апостол Петро визнав Ісуса Сином Бога Живого, Христос назвав це
визнання віри каменем, скелею. «Тож і Я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і
що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають»
(Мт.16:18).
У притчі про доброго пастиря (Ін. 10:11-18) Христос показує Свою місію в
Церкві як служіння сумлінного пастуха (пастиря), який дбає про збирання в
одній отарі Своїх овець, за яких Він кладе Своє життя. «І вчують вони Мій
голос, – і буде одне стадо й один пастир!» (Ін. 10:16). Про єдність Своєї Церкви
Христос молиться й у Архиєрейській молитві (Ін. 17): «щоб усі були одно, як
Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Ін. 17:21).

Христос кладе початок і основу Церкви, збираючи перших дванадцять учнів. 

Члени цієї громади вірили в Ісуса як Месію, Христа, тобто помазаника Божого,
перебували під Його владою, складали єдину спільноту під одним Главою. А
відтак вони і були першою Церквою.

Христос Сам встановив те, що необхідно для устрою Церкви. Він запровадив
чин учителів, котрі мали поширювати Його віру між народами. Апостол Павло
пише: «І Він Сам настновив одних апостолами, інших – пророками, ще інших –
євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло
служби, на будування Христового тіла» (Ефес. 4:11-12).

Христос встановлює таїнство хрещення для прийняття до Його спільноти тих,

хто увірує в Нього. Він направляє апостолів у світ і заповідає їм: «Ідіть, отже, і
зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт.
28:19). Про хрещення Ісусом учнів згадує євангелист Іоан: «зачули фарисеї,
начебто Ісус більше збирає і хрестить учнів, аніж Іоан» (Ін. 4:1).

Для тіснішого єднання членів церковної спільноти між собою та з Ним як

главою Христос на останній пасхальній вечері встановлює таїнство євхаристії
(Мт. 26:26-28; Мк. 14:22-24; Лк. 22:19-20; 1 Кор. 12:23-26).

Для примирення й поєднання з Ним та з Церквою, для віднови й освячення

вірних Сам Христос встановив таїнство покаяння. Ще Іоан Хреститель,
готуючи людей до зустрічі зі Спасителем, закликає їх каятися в своїх провинах.
Христос же подав Своїм апостолам при першій же зустрічі по воскресінні з
мертвих благодатний дар відпущення провин: «Кому відпустите гріхи –
відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Ін. 20:23).

Сам Христос уже в дні прилюдного служіння говорить про Церкву як те, що
вже існує. Але остаточне утвердження її сталося тільки з принесенням Христом
Себе у жертву на Голгофі. «Її [Церкву] Він придбав кров’ю власною» (Діян.
20:28). Тільки після хреста Христос увійшов «в Свою славу» (Лк. 24:26) і зумів
зіслати Своїм учням Святого Духа.

Після Вознесіння Ісуса Христа Апостоли разом з Його Матір’ю не

покидали Єрусалиму. Вони й ті, хто вірували в Христа, молилися,
прославляючи і благословляючи Бога, збиралися у Сіонській світлиці. У той час
число апостолів було доповнено дванадцятим Матфієм, на якого випав жереб
(замість зрадника Юди).
Десятого дня після Вознесіння Спасителя, в перший день юдейської
П’ятидесятниці або єврейських Зелених Свят (на пам’ять Синайського
законодавства), збулося обіцяне Сином Божим — зійшов Дух Святий на
апостолів і Його Матір — Пресвяту Діву Марію. На це свято у Єрусалим
з’їжджалися євреї з розсіянь (з усіх куточків Греко-Римської імперії). Прибули і
прозеліти правди — язичники, що обрізувалися і приймали всі Мойсеєві
закони; прозеліти воріт — язичники, які тільки відмовлялися від
ідолопоклонства і приймали віру в Єдиного Бога, або язичники — прибульці,
що прийняли віру євреїв й сповідували її. Збиралися вони для
жертвоприношення, які за законом Мойсея можна було здійснювати лише при
Єрусалимському храмі.
В ранковий час (о 3-й годині за єврейським відліком часу, а о 9-ій за
нашим), коли були зібрані й молилися всі учні в домі, де Христос звершив
Тайну Вечерю, вмить знявся з Неба великий шум вітру, мов вихор, і наповнив
весь дім. І з’явилися над кожною головою вогняні язики, і всі наповнилися
Духом Святим, силу Якого відчули, бо душі їх просвітилися, і всі слова
Христові згадалися, а також почали говорити різними, відомими на той час
мовами, яких вони до того не знали.
 Незабаром тут зібралося багато народу, здивованого цим явищем. Люди
були вражені незвичайним шумом, який йшов у напрямі Горниці, й всі
поспішили туди, де відбувалася особлива подія — Зішестя Святого Духа. А
коли почули учнів Христових, що говорили різними мовами, запитували себе:
„Чи не всі ці, які говорять, галілеяни? Як же ми чуємо кожен свою мову, в якій
народилися” (Діян. 2, 6-12). Тоді виступив до зібраного народу Петро і в довгій
промові (Діян. 2, 14-40) фактами і переконливими словами роз’яснив людям
життя, науку й чуда, страждання й мученицьку смерть на хресті Господа Ісуса
Христа та Його славне і переможне Воскресіння, як про це провіщали пророки,
— прилюдно назвав Його Месією і Сином Божим. Петро ж сказав їм:
„Покайтеся і нехай хреститься кожен з вас в ім’я Ісуса Христа на відпущення
гріхів; і приймете дар Святого Духа”. Мова Апостола Петра справила
надзвичайне враження на слухачів, і того ж дня вже прийняло хрещення і
навернулося до Христа три тисячі людей, що й створили першу громаду вірних.
Це й стало днем народження Церкви Христової.
Святі Апостоли, зміцнившись силою згори, з першого ж дня почали
привселюдно, тепер уже беззастережно, проголошувати велич Божу. Того
самого дня, коли Св. Петро та Іоан по дорозі до храму на молитву о 9-ій годині
(по нашому в 3-ій пополудні — час смерті Господа нашого Ісуса Христа)
уздоровили в ім’я Христове чоловіка, що був кульгавим від народження, число
вірних зросло до 5-ти тисяч. Перед дверима Єрусалимського храму, що
називалися Красними, сидів бідний і просив у перехожих милостиню. Апостол
Петро сказав йому: „Срібла й золота в мене нема, а що маю, те даю тобі в ім'я
Ісуса Назарея: встань і ходи. І, взявши його за праву руку, підвів, і одразу
зміцніли його ступні і коліна, і, вскочивши, він встав і почав ходити, і увійшов з
ними до храму; і ходив та скакав, хвалячи Бога” (Діян. 3, 6-8). Люди збіглися в
Соломонів притвор і були вражені цим чудом. Тут же Апостол виголосив другу
проповідь про Воскреслого Ісуса Христа і тим домігся ще більшого зростання
Христової Церкви. Так була започаткована християнська Церква серед юдеїв і
прозелітів у Єрусалимі.
 Начальники охорони храму, старозавітні священики та саддукеї злякалися
такого зростання Христової Церкви і, гніваючись на те, що Апостоли навчають
народ і проповідують в Ісусі для всіх воскресіння із мертвих, наклали на них
руки і віддали їх під варту до в’язниці, але Ангел Божий визволив їх звідти і
вони знову почали проповідувати перед народом у храмі. Тоді їх було схоплено
вдруге і поставлено перед єврейською Найвищою Радою (Синедріоном), де їх
хотіли покарати на смерть. Але, боячись народу, один із дуже поважних членів
Синедріону, Гамаліїл, зупинив цей намір такою логічною сентенцією: „Якщо ця
справа людська, то вона сама собою загине; коли ж вона від Бога, то ніхто не
зможе її знищити”. Судді відпустили Апостолів, заборонивши їм вчити або що-
небудь говорити про Христа (чит: Діян. гл.4). Але ця заборона не зупинила
Апостолів. Тільки тепер вони змушені були шукати способу, щоб у
подальшому відважно розголошувати і поширювати в сусідніх краях Євангеліє
(Благу вість) і, таким чином, збільшувати число християн.
Життя перших християн
Перші християни вели дуже побожне життя. Вірні себе називали
„братами”, а жиди їх прозивали „назареями” через Учителя Ісуса з Назарету.
Громада вірних нараховувала в перші тижні після Вознесіння Христового
близько 120 членів. Християнську громаду в Єрусалимі з’єднувала докупи
братерська любов, як членів однієї Христової родини.
Отже, започатковане християнське вчення — проповіддю Апостола Петра
в день П’ятидесятниці. Перші віруючі старалися глибше зрозуміти його,
постійно розпитуючи в апостолів. Старанно і довго навчаючись, вони із
цілковитою покорою віддавали свої серця Апостольському авторитетові. Вони
щоденно ходили до святині або збиралися в будинках, перебуваючи
безперестанно під наглядом апостолів, в молитві, співанні псалмів та „ламанні
хліба”. В радості та відданості серця на спомин про Христа, вони постійно
брали участь у святій Євхаристії та приймали Св. Причастя. І так молячись
вкупі на так званих „агапах” або „вечерях любові”, вони мали, немов одну душу
й одне серце. Внутрішнє духовне єднання і гармонійний настрій відповідним
чином виявлялися і у зовнішньому укладі життя: у спільності матеріальних
благ, у допомозі людям бідним, нужденним. Ніхто з них не вважав свого майна
за власне, а було в них усе спільне. Між ними уже не було бідних, бо люди, які
мали свої маєтки чи землю, продавали їх і приносили гроші до апостолів, а ті
розподіляли між усіма потребуючими. Про це оповідає дієописувач Ап. Лука
(Діян: 2, 44-45; 4, 34-37).
Ці два описи побуту Єрусалимської громади належать не до одного й того
ж часу, а є діями в проміжку кількох місяців. Але є, крім того, й особливе
оповідання, коли один чоловік на ймення Ананія і жінка його Сапфіра продали
своє майно, але затаїли від Апостолів частину виручених грошей. Апостол
Петро духом провидів їхній вчинок, закликав до себе Ананію і в присутності
людей звернувся до нього кажучи: „Ананіє! Навіщо ти попустив сатані вкласти
в серце твоє думку сказати неправду Духові Святому і втаїти з ціни за землю?...
Ти сказав неправду не людям, а Богові” (Діян. 5, 1-5). Почувши ці слова, Ананія
впав мертвим, і великий страх охопив Церкву і всіх, хто чув це.
Подібне сталося і з жінкою його через три години. Не знаючи, що
трапилось з її чоловіком, вона теж сказала неправду і впала мертвою біля ніг
Петрових (Діян. 5, 10). Жах охопив усіх, коли люди побачили, як Господь
покарав користолюбців. Отож, руками Апостолів творилося в народі багато
знамень і чудес, а віруючих дедалі більше і більше приєднувалося до Господа. 

Поширення християнства та обрання дияконів

Поступове розростання юної християнської громади не могло пройти без

ускладнень через велику кількість елементів і факторів, ще не викорінених із
релігійної орієнтації старого суспільства. Серед християнської громади в
Єрусалимі були як юдеї палестинські, так і юдеї еллінізовані (грецькі). І ось ці
останні почали нарікати на юдеїв палестинських, начебто їхні вдови у розподілі
допомоги отримують більше, ніж вдови грецьких. І ці непорозуміння і чвари
призвели до необхідності впровадження в громади деяких служб на допомогу
апостолам (Діян. 6, 1-6).
 Тоді Апостоли запропонували обрати сімох побожних мужів, які б
розподіляли пожертви між потребуючими. Всі ухвалили цю думку. Було обрано
семеро таких мужів, Апостоли поклали на них з молитвою руки і звели на них
благодать Святого Духа. З цією метою були обрані Стефан, Филип, Прохор,
Никанор, Тимон, Пармен і Микола — нововірець, що походив з Антіохії. Вони
всі були з діаспори, грецькі юдеї. Найближчим завданням їх було „служіння
трапезам” або „піклування про столи” (Діян. 6, 2). Так повстав перший
священний ступінь — дияконів, головним обов’язком яких було допомогти в
розподілі допомоги бідним. Диякони стали взагалі першими помічникками
апостолів, як у справі проповіді, так і в звершенні таїнств: найперше, - таїнства
Хрещення і в розношенні по домах немічним та хворим Св. Причастя; їм було
доручено також дбати про старих і бідних, вдів та сиріт.

З-поміж дияконів відзначався своїм ревним служінням Церкві Христовій

архидиякон (найстаріший з дияконів) Стефан. Він був наділений особливою
силою благодатних дарувань: „сповнений віри і сили, творив великі чудеса і
знамення в .народі” (Діян. 6, 8). Юдейські законники, вчені раввини різних
тодішніх синагог (лібертинців, кірінейців, александрійців) вступали в суперечку
зі Стефаном, розраховуючи перемогти його і, таким чином, підірвати значення
нового вчення в народі. Але „не могли протистояти мудрості й Духові, Яким він
говорив” і самі були переможені в цьому сперечанні.

Тоді юдейські законники привели Стефана в Синедріон і звинуватили

його в тому, що він говорив огидні слова на це святе місце, на Закон Мойсея і
навіть на Бога. Підмовлені ними псевдосвідки підтвердили це. Св. Стефан на
захист свого вчення виголосив промову, в якій вказав на заміну Старого
Заповіту — Новим. Він звинуватив самих євреїв у незбереженні Закону Мойсея,
а найголовніше, у вбивстві Правдивого Месії, про якого пророкували пророки і
сам Мойсей...; „Жорстокосердні!... ви завжди противились Духові Святому, як
отці ваші, так і ви. Кого ж з пророків не гнали отці ваші? Вони повбивали
провісників пришестя Праведника, зрадниками та вбивцями Котрого нині стали
ви, — ви, які прийняли закон і не зберегли” (Діян. 7, 51-53). Зі страшною
ненавистю та зі скреготом зубів слухали звинувачувальну промову
архидиякона. Коли ж Стефан у стані духовного піднесення підняв очі на небо і
сказав: „Ось, я бачу небеса, що розкрились, і Сина Чоловічеського, Який стоїть
праворуч Бога” (Діян. 7, 56), — розлючені юдейські фанати накинулись на
нього, вивели за місто і побили архидиякона камінням, „який молився і
говорив: Господи Ісусе, прийми дух мій. І, ставши на коліна, вигукував гучним
голосом: Господи, не вважай їм це за гріх. І, сказавши це, упокоївся” (Діян. 7, 59-
60). Вірні взяли його тіло з плачем великим і поховали. Св. архидиякон Стефан
був першим мучеником Християнської Церкви, який скріпив своєю кров’ю
істину Христового вчення, тому й Церква присвоїла йому до святого імені
означення — первомученик. Мученицька смерть його відноситься до 37-го року
після Різдва Христового.

Після смерті св. Стефана почалося відкрите гоніння на Єрусалимську

Церкву. „Савл терзав церкву; ходив по домах, тягнув чоловіків та жінок і
віддавав їх до темниці” (Діян. 8, 3) — характеризує ці роки дієописувач.

Переслідування християн набуло таких розмірів, що єрусалимські

християни змушені були тікати з міста і розсіюватися по всій Юдеї та сусідніх з
нею областях. Це й привело до поширення нового вчення.

З цієї причини, один із семи дияконів Филип прибув у Самарію і почав там
проповідувати Христа. Самаряни одностайно приймали те, що говорив Филип.
Істину християнського вчення він підтверджував чудами: „Нечисті духи з
багатьох, хто мав їх, виходили з великим криком, а чимало розслаблених і
кривих зцілялися” (Діян. 8, 7). В цей час серед самарян користувався великим
успіхом Симон (який раніше волхвував), бо видавав себе за небесного
посланця. Фокусами він захоплював самарян, і вони бачили в ньому „велику
силу Божу”. Чуда Филипа так вразили Симона, що він, за прикладом інших,
прийняв хрещення. Апостоли, почувши, що самаряни прийняли слово Боже,
надіслали сюди апп. Петра і Іоана для охрещення благодатними Дарами Духа
Святого в нововведеному таїнстві Св. Миропомазання. Тоді від Св. Апостолів
воно здійснювалося через рукопокладення, бо Филип був лише дияконом і міг
вершити лише одне таїнство — Хрещення. Апостоли покладали на охрещених
руки і дар Св. Духа переходив на них (можливо якимось видимим чином), тому
що сам Симон був вкрай здивований, побачивши, що через покладання рук
Апостольських подається Св. Дух. Він приніс Апостолам гроші та попросив дати і
йому таку владу роздавати силу проявів Св. Духа. Ап. Петро звинуватив його,
сказавши: „Нехай срібло твоє буде з тобою на погибель, бо ти помислив дістати
дар Божий за гроші. Нема для тебе в цьому ні частки, ні долі; бо серце твоє не
праве перед Богом” (Діян. 8, 20-21).

А диякону Филипові в той час Ангел Господній сказав: “Устань та йди на

південь, на дорогу, що йде з Єрусалиму в Газу”. Він встав і пішов. І ось чоловік
ефіопський, євнух цариці, повертався з Єрусалиму, сидячи на колісниці, читав
книгу пророка Ісаї. Дух наказав Филипові підійти і роз’яснити щойно прочитане
ним пророче висловлювання: „Як ягня був випроваджений Він на заколення, й
як овечка перед стриженням своїм мовчить, так і Він не відкрив своїх уст...”.
(Іс.53,7). Филип відкрив уста свої і, почавши з цього Писання, благовіствував
йому про Ісуса Христа. І коли вони приїхали до води, то євнух сказав: „Ось вода,
що перешкоджає мені хреститись?” Філіп же сказав йому: „Якщо віруєш від
усього серця, то можна... І охрестив його”. (Діян. 8, 26-40).

Далі християнство почало ширитися від Єрусалиму і Самарії до Сирії

(Дамаску, Антіохії), а потім у Фінікію, Кіпр по всій Малій Азії.

Охрещення сотника Корнилія і початок навернення язичників

У перші роки існування Християнської Церкви, в процесі її поширення

апостоли насаджували християнство спочатку серед юдеїв і самарян, а потім
поступово серед язичників — прозелітів або прибульців правди. В цьому
випадку Апостоли керувались заповіддю Спасителя: „І будете Мені свідками в
Єрусалимі та по всій Юдеї і Самарії та аж до краю землі” (Діян. 1,8). Така
поступовість була потрібна, щоб запобігти розколу серед християн з юдеїв.
Багато з них думали, що Закон Старого Заповіту з усіма своїми обов’язками
повинен зберегти свою повну силу і у християнстві, а тому язичники, щоб стати
християнами, повинні спочатку прийняти єврейську релігію з усіма її обрядами.
Такі погляди могли сильно перешкодити поширенню євангельської проповіді
серед язичників, які приймали вчення єврейської релігії, але не хотіли
приймати деякі обряди, зокрема обрізання. Але Бог показав в особливому
видінні Ап. Петру, що настав час йти з проповіддю до язичників, при цьому
немає необхідності вимагати від них примусового виконання обрядового
закону Мойсея. А сталося це за таких умов.

Відвідуючи вірних, які розсіялися по Палестині, Ап. Петро прийшов до

міста Іоппії (нинішня Яффа на узбережжі Середземного моря) і зупинився у домі
шкіряника Симеона. Після молитви, в полудневий час у верхній світлиці дому,
коли Апостол відчув голод, раптом побачив він у видінні розкрите небо і якусь
посудину, ніби велику скатертину, що опускалася на землю і сходила на нього.
У ній знаходилися усякі земні чотириногі: і звірі, і плазуни, і птахи небесні. І був
голос до нього: “Встань, Петре, заколи та їж”. Петро ж сказав: “Ні, Господи, я
ніколи не їв нічого поганого або нечистого”. Тоді вдруге був голос до нього:
«Що Бог очистив, того ти не вважай нечистим». Сталося це тричі, і посудина
знову піднялася на небо (Діян. 10, 9-16).

Коли Ап. Петро розмірковував над видінням, до нього з’явилися посланці

від римського сотника Корнилія із Кесарії Палестинської з запрошенням йти до
нього в дім і виголосити проповідь. Тоді Апостол зрозумів, що його видіння
натхненне Св. Духом і дає йому певну настанову.

Той Корнилій був поганин, але людина благочестива, яка боялася Бога і
молилася за єврейським законом, не прийнявши обрізання. Він щедро подавав
милостиню й користувався великою пошаною серед населення. Одного разу
під час молитви з’явився перед ним Ангел Господній і сказав йому: „Корнилію,
почута молитва твоя, і милостині твої згадалися перед Богом” (Діян. 10, 31).
Отже, посилай в Іоппію та поклич Симона, званого Петром: він навчить, як
спастися тобі й усьому дому твоєму. Корнилій зараз послав трьох мужів до
Іоппії, щоб запросити Петра. Апостол взяв з собою кількох чоловік і пішов з
ними до Кесарії. В домі Корнилія він почав проповідувати про Спасителя. Не
встиг Апостол закінчити своєї проповіді, як Дух Святий зійшов на його слухачів, і
вони почали вихваляти Бога на різних мовах. Тоді Ап. Петро сказав: „Хто може
заборонити хреститися водою тим, що, як і ми, одержали Святого Духа?” (Діян.
10, 47). І охрестив Корнилія і всю його родину. Цим було покладено початок
поширенню Церкви серед язичників. Ця подія відноситься до 40-х років по Р.
Хр.

Заснування Церкви в Антіохії

Навернення римського сотника Корнилія, який належав до прибульців

„прозелітів воріт”, є перехідним етапом у поширенні християнства серед чистих
язичників. Дійсно, незабаром після навернення Корнилія, виникла
Християнська Церква серед язичників в Антіохії Великій або Сирійській,
головному місті римських володінь на Сході. Сюди вчення Христа було
принесене християнами, втікачами з Єрусалиму.

Коли про успіх християнства в Антіохії довідались апостоли, то для

влаштування Антіохійської Церкви надіслали туди Апостола Варнаву. Для
більшого успіху Варнава запросив із Тарса наверненого Савла. Протягом цілого
року вони проповідували й утверджували Антіохійську Церкву. В Антіохії віруючі
вперше стали називатися християнами, бо християни з юдеїв називали себе
віруючими у Христа. Так Антіохійська Церква стала центром поширення
християнства серед язичників. Св. Передання і християнська історія першим
єпископом Антіохійської Церкви визнає Апостола Петра, який після перших
гонінь на християн в Єрусалимі з боку імператора Римського Ірода Агриппи (44
р. п. Р. Хр.) відправився до Антіохії і був там довший час. Потім після себе
поставив іншого єпископа, а сам пішов з проповіддю по Малій Азії і, нарешті,
прийшов до Риму.

Церковний устрій у другий період історії Церви: церковна

ієрархія та умови вступу до кліру
Апостоли, проповідуючи Слово Боже, були переважно засновниками
християнських громад, які вони відвідували і утверджували як свідки
Воскресіння Христового. Керівниками громад ще в апостольські часи були
єпископи, котрі засідали на Євхаристичних зібраннях і наглядали за життям
громади. Значення єпископства в перші десятиліття життя Христової Церкви
особливо ясно визначено в 52 главі Климента Римського (до Кор. 96 р.):
„Апостоли були послані як проповідники благої вістки Господом нашим Ісусом
Христом, а Ісус Христос був посланий Богом”. Христос – від Бога, апостоли – від
Христа, обидва ці послання з волі Божої. Отримавши настанову від Господа
нашого Ісуса Христа і повністю переконавшись в Його Воскресінні, апостоли,
утверджені повністю Словом Божим і Духом Святим, пішли сповіщати благу
вістку про прихід Царства Божого. Проповідуючи по містах і селах, вони
випробовували тих, кого вони в Святому Дусі ставили єпископами і дияконами
для майбутніх віруючих. Апостоли знали через Господа Ісуса Христа, що будуть
суперечки за єпископський сан, тому вони встановили потім правило, що після
їх смерті інші випробувані мужі наслідували їх в їхньому служінні. Права і
обов’язки єпископа точно визначені в пам’ятках в кінці І і початку II стт. також
обов’язки диякона, про які розповідається вже в книзі Діянь Святих Апостолів.
Пресвітери були найближчими помічниками єпископів у звершенні таїнств і
діяльно брали участь в житті Церкви, а також очолювали за дорученням
єпископів окремі громади. Диякони дуже скоро із прислуговуючих при столах і
тих, що піклуються за матеріальний стан віруючих, стали адміністративними
співробітниками єпископів. А справи благодіяння і підтримання хворих, бідних,
слабих перейшли до діяконіс, місце котрих в древній Церкві було значним.
Окремі Церкви постійно підтримували зв’язки між собою, посилаючи привітні
послання, а інколи наставляючи інших, якщо в окремих громадах виникали
смути. Головними центрами в житті Церкви на початку християнства на Сході
були Єрусалим, Антіохія, утверджена ап. Петром, Олександрія, де правили
наступники ап. Марка, Коринф і сім Малоазійських Церков, утверджені ап.
Іоаном Богословом. На Заході головним центром був Рим, де християни були
утверджені у вірі апостолами Петром і Павлом.

З часом єпископи вже не належали всій Церкві, а були зв’язані з

окремими містами і стали їх представниками. Церква розділилася на ряд
Помісних Церков, які були зв’язані між собою взаємною молитвою, але кожна з
них жила своїм особистим життям. Таким чином, християнство почало
утворювати великі церковні центри, які за чином дванадцяти апостолів
зберігали союз любові. Старші церкви строго зберігали апостольські традиції і
навчали молодших своїх братів. З іншого боку в II ст. Церква знайшла в
язичницькому світі і серед язичників, котрі прийняли християнство захисників –
апологетів. Через них Церква вступила в суперечку з язичницьким світом і його
вченням. По при гоніння і своє незаконне існування в межах імперії, Церква
протягом цього часу міцніла, внутрішньо усвідомлюючи свою духовну єдність.

Три ступені священної ієрархії: дияконство, пресвітерство і єпископство,

що з’явилися в церкві при її заснуванні, залишалися незмінними і в IV ст.
Переміни відбулися тільки у зовнішньому становищі ієрархічних осіб внаслідок
нового становища Церкви в державі та в нових умовах її життя. У клір, як і
раніше, міг вступати кожен, хто бажає та задовольняє умови вступу. Проте,
тепер, при всезагальному релігійному натхненні і нахилі до дискусій з
догматичних питань вимагалося, щоб клірики, особливо вищих ієрархічних
ступенів, як представники релігійного знання, були освічені в богослов’ї та
науці. Відомі отці Церкви IV століття дуже часто вказували на необхідність
наукової та богословської освіти для кандидатів у ієрархію. В цьому випадку
велику роль відіграли християнські училища в Олександрії, Кесарії, Антіохії та ін.
З них вийшло багато визначних пастирів Церкви. Але цих закладів було
недостатньо, тому нерідко клірики отримали першу початкову загальну освіту в
існуючих ще язичницьких класичних школах в Афінах, в Никомидії,
Константинополі та ін., а потім спеціально готувалися до церковних посад,
власне, у клірі. Клір, таким чином, як і в попередні часи, служив практичною
школою для підготовки до вищих ієрархічних ступенів. Кліри таких відомих
отців, як Василія Великого та Амвросія Медіоланського, були в особливій
пошані, тому інші церкви брали від них для себе кліриків для отримання
ієрархічних посад. А деякі єпископи, наприклад Августин, влаштовували навіть
на своїх кафедрах щось подібне до духовних семінарій, в яких молоді люди
науково і практично готувалися до церковних посад. З розвитком з IV століття
чернечого способу життя монастирі також стали виховними закладами для
кліриків, і з них нерідко обирались пресвітери та єпископи.

Крім наукової підготовки для отримання того чи іншого ієрархічного

ступеня, Церква вимагала ще зрілість розуму, твердість переконань, певний
життєвий досвід, що передбачають досягнення визначеного віку. Одинадцяте
правило Неокесарійського Собору говорить: «У пресвітера раніше 30-ти років,
хоч навіть і в усьому достойна людина, нехай не поставляється; але нехай
залишається в очікуванні. Бо Господь Ісус Христос на тридцятий рік хрестився і
почав навчати». У церковних канонах, хоч і не вказується вік для єпископського
сану, проте зазначається, що достойний єпископського сану повинен (10-е
правило Сардикійського Собору) попередньо пройти служіння читця, диякона,
пресвітера і чималий час, тому повинен мати не менше 40 років або
щонайменше – 35.

Наступною умовою вступу до кліру була і є відсутність тих тілесних

недоліків, що ускладнюють священнослужіння. 77-ме Апостольське правило
говорить: , «Якщо хто позбавлений ока чи в ногах ушкоджений, але гідний бути
єпископом: нехай буде. Бо не тілесний недолік його опоганює, а душевна
скверна». А в 78-му Апостольському правилі вказується: «Глухий же і сліпий
нехай не буде єпископом, не тому, що опоганений був, але нехай не буде
перешкоди у справах церковних». Що стосується скопців, то згідно з першим
правилом І Вселенського Собору, «якщо в кого у хворобі лікарями відняті
члени, чи хто варварами оскоплений, такий нехай перебуває у клірі. Якщо ж,
будучи здоровим, самого себе оскопив, такого, хоча б і до кліру зарахований
був, потрібно виключити» . На підставі 79 Апостольського правила у клір не
допускаються особи, що страждають душевною хворобою: «Якщо хто демона
має, нехай не буде прийнятий у клір, але навіть з вірними нехай не молиться.
Звільнившись, нехай прийнятий буде з вірними, і якщо гідний, то і в клір».

Церква визначила перешкоди до прийняття священства і духовного

характеру. Сюди відносили як брак віри у ставленика, так і його моральні
пороки. Про брак твердості у вірі свідчать відпадіння від Церкви, які траплялися
раніше. Тому в 10-му правилі І Вселенського Собору говориться: «Якщо які з тих,
хто впав, поставлені у клір через незнання або з відома тих, хто поставив: це не
позбавляє сили правила церковного. Тому, що такі, після дізнання,
позбавляються священного чину». Брак віри природно передбачати і в тому, хто
звернувся до неї за виняткових обставин, наприклад, через страх смерті у
випадку тяжкої хвороби. Тому природним було прийняття 12-го правила
Неокесарійського Собору: «Якщо хто в хворобі просвітлений хрещенням, то не
може поставлений бути у пресвітера, тому що віра його не з волі, але з потреби:
хіба тільки через чесноту і віру, що потім відкрилася, і через нестачу у людях
гідних». Ретельному розгляду підлягають і ті кандидати священства, що
зверталися до Церкви з єресі, що особливо сильно почали розвиватися у IV
столітті. У 19 -му правилі І Нікейського Собору про колишніх павліан говориться,
що вони «виявившись непорочними та бездоганними, після перехрещення,
нехай будуть рукоположені». Віра ставленика повинна була виражатися в його
житті і справах, тому 12-е правило Лаодикїйського Собору вимагає:
«Єпископів... поставляти на церковне начальство... таких, котрі з давнього часу
випробувані і в слові віри, і в житті, згідному із правильним словом». 61-е
Апостольське правило говорить: «Якщо вірний звинувачений буде в блуді, чи в
перелюбі, чи в іншій якій забороненій справі, і викритий буде: нехай не
вводиться до кліру». Церква не допускала у клір навіть невільних вбивць.
Цьому сприяли Василій Великий та Григорій Ниський. У самому способі
вибрання на ієрархічні посади в IV та в наступних століттях відбулися деякі
зміни. Раніше у вибранні єпископа, пресвітерів та дияконів брала участь вся
громада, що складала місцеву Церкву. Тепер же ця участь громади або мирян
була обмежена. З іншого боку, коли християнство стало релігією панівною, з
великою кількістю віруючих стало неможливим усім мирянам брати участь в
обранні ієрархічних осіб, з інших причин права мирян на участь в обранні,
особливо єпископів, природно перейшли до представників народу –
імператорів Крім того, велика кількість випадків давала привід до обмеження
участі народу у вибранні ієрархічних осіб. Траплялося так, що коли народ, не
дивлячись на давні правила Церкви, обирав на священні посади осіб мирських,
непідготовлених або навіть тих, які щойно прийняли християнство, але багатих
або відомих, були випадки при виборі єпископів, коли складались партії та були
смути. Тому Сардикійський Собор (347р.) визначив правило за яким вчений та
багатий з мирських не раніше був призначений на єпископа, ніж пройде нижчі
ступені і не короткий час. А Собор Лаодикійський (біля 364р.) не дозволив
спільності народу обирати тих, хто має рукоположитись у священство (13
правило). Звичайно, єпископа певної Церкви обирали усі єпископи області з
утвердженням головного обласного єпископа чи митрополита. На єпископські
кафедри визначних міст обрання відбувалося за вказівкою імператора.
Пресвітерів і дияконів, як правило, обирав сам єпископ. Проте народ інколи
силою відстоював свої права на участь в обранні на ієрархічні посади,
примушуючи обирати тих осіб, котрі з певних причин подобались йому. У Римі
після падіння Західної імперії, через слабкість і навіть відсутність державної
влади, народ брав активну участь в обранні своїх єпископів. Посвячення
вибраних відбувалось так, як і в перші століття: дияконів та пресвітерів
рукополагав один єпископ, а єпископів рукополагали два, три та більше
єпископів разом з митрополитом, а митрополитів рукополагав патріарх з
єпископами.

У перші три століття на всі ієрархічні посади обирались особи, що були у

шлюбі і ті, що не були. Були навіть випадки, які допускалися Церквою як
винятки, коли вступали у клір і другошлюбні. Тепер вже відбулися деякі зміни у
церковних узаконеннях щодо шлюбів ієрархічних осіб. Спочатку під впливом
поглядів на ієрархічне служіння, як священне, що вимагає від тих, хто проходить
його, особливо святого життя, з’явилася думка встановити безшлюбність для
всіх членів кліру У Західній Церкві під впливом монтанізму ця думка була
узаконена на Ельвірському (306 р.) Соборі, який постановив, що єпископи,
пресвітери і диякони повинні проводити життя безшлюбне, в іншому ж
випадку, позбавляються сану. На І Вселенському Соборі (325 р.) деякі схилялися
узаконити безшлюбність духовенства у всій Церкві. Але проти цього виступив
єпископ Пафнутій, сповідник і суворий дівственник. Він захищав святість шлюбу
і вказував на важкість безшлюбності для багатьох із духовних. Пафнутій
запропонував лише, щоб за давнім переданням Церкви, безшлюбні, вступивши
в духовне звання, не одружувались, а ті, хто отримав священий сан після
шлюбу, не повинні були залишати жінок, яких мають. Собор схвалив його думку
і відносно цього не постановив ніяких правил: не зв’язав нікого необхідністю і
безшлюбний стан поставив перед волею кожного. Після такого рішення собору
у Східній Церкві допускалися шлюб і безшлюбність для осіб духовних. З 4-го
правила Гангрського Собору (між 362 – 370 рр.), яке говорить: « Якщо хтось про
пресвітера, що вступив у шлюб, думає, що недостойно причащатися
приношення, коли такий звершив літургію: хай буде під прокляттям», можна
зробити висновок, що були і протести проти шлюбного життя пресвітерів. Проте
єпископи майже усі вели життя безшлюбне, тим більше, що деякі з них
вступали на єпископські кафедри прямо з монастирів.

Із перемін серед нижчого духовенства протягом цього періоду було

виникнення декількох нових членів кліру, які були викликані потребами
Церкви. Диякони, число яких в деяких Церквах обмежувалося до семи,
набували тим більшого значення наскільки значним було багатство, яким вони
керували. Їм було дане право хрестити, проповідувати, а деякі з них навіть
приймали на себе священичий обов’язок відносно звершення Євхаристії, але з
часом це зазіхання було суворо заборонене. В деяких випадках вони заявляли
перевагу над пресвітерами і вважали для себе приниженням висвячення в
пресвітерство. Тому необхідні були особливі правила, щоб припинити такі
прояви. В кожній значній Церкві один із дияконів був поставлений над іншими.
Невідомо, коли саме був введений чин архідиякона, але в Карфагені він
з’явився в кінці III-го ст. Тому про нього ще не згадує св. Кіпріан. Але вже через
50 років після цього Цециліан вже називається архідияконом при Менсурії.
Підвищення одного диякона над іншими спочатку залежало від особистої
переваги і вже пізніше було призначене офіційно і архідиякон призначався
єпископом, тому що він був його головним помічником в управлінні Церквою і
загалом визнавався особою завідувати єпархією під час відсутності або хвороби
єпископа.

Становище хорєпископів, інколи, збуджувало заздрість вищих, котрій

найвірогідніше належало наслідувати єпископію. Їхні обов'язки були чіткіше
розмежовані канонами, тому подекуди зароджувався рух на скасування цієї
посади. Лаодикійський Собор забороняє призначення єпископів в селах і
постановляє, щоб замість них для виконання цієї посади призначалися
пресвітери з титулом періодевтів – той, що оглядає округи, – щоб хорєпископи,
котрі вже рукоположені, нічого не робили без утвердження міських єпископів.
 Вже IV ст. згадується про хорєпископів, які засідали на Соборі тільки в сані
уповноважених від своїх єпископів, а цей титул пізніше зустрічається, як на
Сході, так і на Заході. Так II-й Константинопольський Собор (381р.) говорить про
хорєпископів, як рукоположених ченців з дозволу єпископів. Ця заміна означає,
що вони тоді належали до чину пресвітерів і виконували ті ж обов’язки, що й
періодевти.

В середині самої ступені єпископів система відмінностей тепер була

розвинута повніше, ніж це в ранішньому періоді. Релігійні поділи римського
світу йшли слідом за державними поділами, хоч це правило було не без
винятків. Таким чином, коли Костянтин ввів новий поділ імперії на діоцези,
кожний із яких обіймав декілька провінцій, то звичайно, і в Церкві була
прийнята відповідна структура. Єпископ головного міста в кожному діоцезі
отримував особливі переваги порівняно з іншими митрополитами. Ці єпископи
на Сході отримували титул Екзарха, а на Заході – примата, а найзначніші з них
потім називалися Патріархами, – титулом, який спочатку давався всім
єпископам і був запозичений від юдеїв. Титул Патріарха в його спеціальному
змісті вперше виразно був даний на Халкидонському Соборі в 451 р. Ступінь
влади, яка належала патріархам або екзархам був неоднаковий. Найбільша
влада була в Олександрії, де Патріарх мав право посвячувати всіх єпископів
Риму і Лівії без втручання митрополитів. Римський єпископ мав подібну владу в
межах своєї тіснішої юрисдикції. Ступінь митрополитів ще не був введений, але
в інших країнах було в звичаї, що головний єпископ посвячував митрополитів,
останні ж – нижчих єпископів. Із запровадженням обширніших церковних
поділів були введені Cобори, які збиралися з усіх цих округів. Патріархи або
екзархи засідали на них, і ці Cобори ставали вищим авторитетом у справах
Церкви.