Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіни Холл.

Ернест виріс у досить заможній родині, а життя в Оук-Парку було таке, що

довкола він за дитячих та юнацьких років не бачив злиднів. Це містечко США
населяли середні та дрібні буржуа, досить заможні, щоб побудувати собі
житла якомога далі від гомінкого і розбещеного міста.
Сім'я письменника була своєрідною. Дід по лінії матері, Ернест Міллер
Холл, був добрим, обізнаним у різних галузях англійським джентльменом,
який займався виготовленням і продажем товару у фірмі «Рендол, Холл і
компанія». Бабуся Кароліна була маленькою бадьорою жінкою з сильним
характером і твердою волею, яка скеровувала життя чоловіка та двох дітей.
Дід зі сторони батька, Ансон Тайлгр Хемінгуей, безпечний власник
нерухомого майна, надавав перевагу життю на чистому повітрі. Бабуся
Аделаїда, вольова, цілеспрямована жінка, владно керувала сім'єю, не знаючи
спокою і відпочинку.
Батько майбутнього письменника після занять у школі вивчав
фотографію, захоплювався футболом, але головним його захопленням була
природа. Одного разу він провів три місяці з індіанцями племені сіу в
Південній Дакоті, осягаючи науку природи та захоплюючись життям
індіанців. Іншим літом, на студентських канікулах, він побував у
топографічній експедиції в Аппалачських горах. Батько любив життя на
природі, але головною його справою залишалася медицина.
Мати письменника, яка замолоду мріяла про оперну сцену, згодом усі
свої музичні здібності віддала виключно родині. Вона змушувала своїх дітей,
незалежно від їхніх особистих уподобань, навчатися музиці і виступати на
родинних прийомах. Так і Ернеста навчили грати на віолончелі, і йому
довелося згаяти чимало часу на немилу науку, перш ніж мати переконалася у
марності цього навчання.
Дитинство письменника не було ні важким, ні безрадісним. Велику роль
у його вихованні відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а
й захоплювався природою, був чудовим мисливцем і рибалкою. Любити
природу, берегти і користуватися її дарами він привчив дітей з ранніх років.
Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на березі озера
Валлун, тоді ще не заселеному і просторому. Тут виявилося захоплення мами
романами Вальтера Скотта, і володіння назвали Уіндермір. Найкращим
місцем в Уіндермірі був берег озера. Тут хлопець навчився рибалити і
стріляти, пізнав природу, звичаї і минуле рідного краю. Разом з батьком він
ходив не лише на полювання і рибалку, а й відвідував індійські селища, де
Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Своєму стоїцизму Ернест
навчився саме тут. Тільки-но дитина підросла настільки, щоб тримати граблі
та мітлу, вона одержувала на день певне завдання. Пляж потрібно було
кожного ранку розрівнювати, іншим місцем роботи був спуск від котеджу до
берега. Ернесту доручали приносити молоко з сусідньої ферми та носити туди
порожні бідони. Хоча в ті роки, коли Ернест навчався у школі, фінансове
становище родини Хемінгуеїв було досить міцним, щодо кишенькових
грошей дітей обмежували. Батько був вихований у дусі розумної економії, він
вважав, що шлях до пекла вимощено легкими грішми, тому давав гроші своїм
дітям тільки за виконання певних робіт, до того ж за дуже низькими
розцінками. На фермі батько домовлявся з Ернестом про всі види робіт, не
обмежуючи його певним часом і не вимагаючи, щоб Ернест занадто
напружувався. Саме спогади про дитячі роки та відвідини індіанського
селища лягли в основу одного з перших оповідань письменника «В
індійському селищі».
Любов до рідного краю прищеплював хлопцеві і дід по батьковій лінії,
який був учасником громадянської війни Півночі з Півднем. Коли Ернестові
виповнилося 12 років, дід подарував хлопчикові перший у його житті
«дорослий» подарунок — рушницю. І відтоді і на все життя мисливство, як і
рибалка, стало одним з найулюбленіших занять Хемінгуея. Єдиний учбовий
заклад, що його закінчив Е. Хемінгуей, була школа в Оук-Парку. Чотири роки
навчання у цій школі дорівнювали двом рокам навчання у коледжі. її
випускники легко і просто вступали до кращих університетів країни.
Здоровий, міцний, тренований хлопчик, Хемінгуей у шкільні роки
серйозно захоплювався спортом, був кращим спортсменом школи: грав у
футбол, у водне поло, займався боксом і плаванням. Поряд із цим
захоплювався і літературою.
Європа і події в ній завжди привертали увагу Хемінгуея. У 1917 році,
щойно хлопець закінчив школу, Америка вступила у Першу світову війну.
Юний Ернест домагається для себе брати участь у цій боротьбі. Через
поганий зір (одне око було ушкоджене під час занять боксом) його не взяли
до армії. Але один із співробітників газети «Стар» — Тед Брам бек — допоміг
Ернестові вступити до американського Червоного Хреста і одержати
призначення у Європу. Наприкінці травня 1918 року друзі відпливли з
Америки і прибули до Парижа. Столицю Франції обстрілювали німці. Е.
Хемінгуей кинувся шукати найрізноманітніших пригод. Прибувши до
Парижа, він одразу знайшов таксі і вмовив водія об'їхати найнебезпечніші
місця, щоб зібрати матеріал і написати репортаж для «Стар» безпосередньо з
війни.
Е. Хемінгуей не міг довго лишатися у Парижі. Йому хотілося бути
ближче до фронту, і тому домагається призначення в Італію. Спочатку
письменник був далеко від передової, але згодом отримав переведення на
фронт. Він ходив окопами, розмовляв з солдатами, роздавав сигари, шоколад.
Під час однієї такої експедиції на річці П'яве 18-річний юнак потрапив під
мінометний обстріл. Двох солдатів, що були поруч, убило відразу, третього
тяжко поранило. Було легко поранено та контужено і Хемінгуея. Незважаючи
на це, він узяв на плечі непритомного італійця і поніс до медпункту. Дорогою
його обстріляли з кулемета і поранили. Та він не залишив своєї ноші, а
прибувши на медичний пункт, сам знепритомнів. Кілька днів Хемінгуей
пролежав у польовому лазареті, потім його перевезли до міланського
госпіталю. Він був поранений в обидві ноги. Зробивши одна за одною кілька
операцій, лікарі вийняли з ніг 28 осколків. За мужність і відвагу, виявлені під
Фоссальтою, письменника удостоєно італійських військових нагород:
військового хреста і срібної медалі. Після лікування він на пароплаві
«Джузеппе Верді» 21 січня 1919 року прибув до Нью-Йорка. Спочатку
перебування вдома було безхмарним, але батьки вимагали, щоб він обрав собі
шлях у житті (літературну діяльність при цьому до уваги не брали).
Непорозуміння з сім'єю скоро призвели до розриву з нею. Ернестові
забороняють жити у Уіндермері і приїздити туди без запрошення.
Взимку 1919 року Е. Хемінгуей працював і друкував свої твори в
Торонто — у «Віклі стар» і «Дейлі стар». Це забезпечувало йому хоч якийсь
прожитковий мінімум. Восени 1920 року він разом з приятелем Біллом
Смітом наймав кімнату у Чикаго, писав для газети в Торонто, працював у
тижневику «Кооперейтів команвелс». У той же час серйозно задумувався над
письменницькою працею, віддавав їй увесь вільний час.
У Чикаго Хемінгуей жив серед молоді. На його квартирі вечорами
точилися розмови про мистецтво і літературу. Тут він познайомився з уже
відомим на той час письменником Шервудом Андерсоном. Під його впливом
у Хемінгуея виникла думка, що писати треба вчитися. І у зв'язку з цим він
хоче їхати у Європу. Саме тоді Ернест зустрівся з піаністкою Хедлі Річардсон,
яка згодом стала його дружиною. Разом з нею у 1921 році, діставши від
торонтської газети вигідну для себе пропозицію бути її європейським
кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд, письменник поїхав до
Європи і на кілька років оселився у Парижі. У Європі став політичним
журналістом, був у центрі всіх політичних подій, зустрічався і брав інтерв'ю у
відомих державних діячів. Е. Хемінгуей одним із перших зумів побачити
основну небезпеку, яка насувалася на Європу — фашизм. Як кореспондент
газети, він поїхав до Малої Азії, де в 1922 році розгорнулися воєнні події між
Грецією і Туреччиною. Знову намагався потрапити у центр воєнних дій. Під
впливом воєнних подій і розходжень у поглядах з редакторами торонтської
газети у 1923 році відбувся розрив Ернеста з журналістською справою. І у
грудні 1923 року Хемінгуей повернувся у Париж вільним художником. У
1924—1925 роках, доки до нього не прийшла письменницька слава разом із
гонорарами, його життя було сутужним. Через багато років він згадуватиме,
що тієї паризької зими, коли нічим було платити за дрова і їжу, часто
доводилося працювати цілий день за чашку кави. Хоча все-таки паризький
період був для Хемінгуея плідним і насиченим, він познайомився з такими
письменниками, як Форд Медокс Форд, Езра Паунд, Томас Еліот, Гертруда
Стайн, зустрічався з Джеймсом Джойсом. Рекомендаційний лист Шервуда
Андерсона відчинив юнакові двері не лише паризьких літературних салонів
американської колонії, а й надав можливість користуватися бібліотекою
Сільвії Біч (бібліотека, де була представлена світова класика). Ернест читав
твори В. Шекспіра, Ф. Стендаля, О. де Бальзака та інших письменників.
Особливо велике враження справило на нього знайомство з творчістю І.
Тургенєва, А. Чехова, Л. Толстого, Ф. Достоєвського.
У 1923 році паризьке видавництво тиражем у 300 примірників
випустило маленьку книжечку письменника «Троє оповідань і десять віршів».
У 1924 році зовсім маленьким тиражем у Парижі виходить наступна книжка
— «У наш час», де були зібрані 24 мініатюри на близькі письменникові теми:
репортаж про бій биків, замальовки військового кореспондента. 1925 року
побачила світ невелика книжечка «Весняні потоки», а у 1926 — у Нью-Йорку
роман «І сходить сонце», що засвідчив появу в американській літературі
зрілого письменника.
На початку 1927 року Хемінгуей розлучився з Хедлі Річардсон і
одружився з іншою американкою — Поліною Пфайфер. У той час він був уже
визнаним письменником: його оповідання друкувалися одне за одним. А у
жовтні 1927 ці твори вийшли у Нью-Йорку окремою збіркою «Чоловіки без
жінок». Свої міркування про війну і про те, що пережило за тієї війни його
покоління, він вкладав у свій наступний роман — «Прощавай, зброє!». Роман
вийшов великим тиражем в Америці, був перекладений німецькою мовою, а в
1931 його було екранізовано. Такий успіх приніс письменникові не лише
славу, а й матеріальну стабільність. Разом з Поліною, заможною жінкою, вони
купили будинок в рибальському селищі Кі-Вест, перебудували його і
оселилися там. У селищі Ернест займався боксом, полюванням, рибальством.
Зовсім поряд протікав Гольфстрім, і Хемінгуей полював на велику рибину. З
цією метою він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив —
іноді з друзями, іноді сам — на рибалку. Його захоплення марліном (велика
риба, що водиться коло берегів Куби) було таке серйозне, що в 1937 він
створив офіційну групу по реєстрації рекордних уловів, що стала зародком
«Міжнародної риболовної асоціації». В експедиції Хемінгуей запрошував з
собою фахівців іхтіологів з Філадельфійської Академії Наук для вивчення
звичок марліна у Гольфстрімі. Узимку та навесні письменник їздив у
північно-західні штати Айдахо, Вайомінг і там полював на оленів, лосів,
перепелів.
У 1934 році разом з дружиною вирушив у своє перше сафарі —
полювати на великого звіра в Африку. Вони купили дозвіл практично на всі
види полювання. Разом із мисливцем-провідником письменник пройшов
шлях від Найробі до плато Серенгеті. У них були багаті трофеї — три убитих
леви, один буйвол і двадцять сім інших тварин. І Ернестові, — хоч протягом
всієї мандрівки він хворів, — ця подорож принесла насолоду. Повернувшись з
Африки, мріяв заробити достатньо грошей і вирушити туди знову.
Після роману «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуей публікував оповідання,
що широко друкувалися в американських журналах, а потім вийшли окремою
книжкою під назвою «Переможець не одержує нічого» (1933).
У цей період він майже не зустрічався з письменниками, бо вважав, що
ті не розуміють його, оскільки не були на війні.
У 1935 році вийшла книга нарисів «Зелені горби Африки» — це
спостереження ліричного героя за племенами, що населяють Африку, за її
тваринним світом. А головне — роздуми письменника про мистецтво, про
письменницьку працю, про сутність життя і смерті. До питання
письменницької майстерності автор звертався й у нарисі «Маестро ставить
запитання (лист із бурхливого моря)» (1935); роздуми про долю і обов'язок
письменника з'явилися в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» (1936) та у романі
«Маєш і не маєш» (1937).
У січні 1937 року Хемінгуей підписав угоду з генеральним директором
Північноамериканського газетного відомства і, як військовий кореспондент
60 провідних газет Америки, готувався до поїздки в Іспанію. У лютому 1937
року він відплив у Париж, а звідти полетів до Барселони. За два роки (1937—
1938) Хемінгуей чотири рази відвідав Іспанію. Фактично письменник виїздив
з Іспанії до Штатів не для відпочинку, а для того, щоб оформити своє
перебування в країні надалі чи одвезти готову роботу і зібрати кошти для
допомоги Республіці. Приїхавши до США, він намагався домогтися від уряду
допомоги Іспанії. Цього ж літа познайомився з Мартою Гелхорн —
журналісткою, яка приїздила брати інтерв'ю в письменника. Цього ж літа
сталася ще одна незвична для нього подія: виступ з політичною промовою на
Другому конгресі американських письменників. Він був єдиним
американським письменником, який брав участь в іспанських боях за свободу
і демократію.
У серпні Е. Хемінгуей повернувся до Іспанії. Він об'їздив фронти і
місяцями жив у обстріляному Мадриді. Працюючи над романом «По кому б'є
дзвін», митець жив у Гавані, куди до нього приїздила Марта Гелхорн. Він
розлучився з Поліною Пфайфер, і, одружившись з Мартою, оселився біля
Гавани, у старій сторожовій садибі Фінка Віджія, де й прожив до кінця життя.
Коли розпочалася Друга світова війна, він разом з Мартою поїхав у
подорож на Далекий Схід, у Китай. І вже у 1941 році письменник заходився
укладати збірку кращих творів про війну і сам написав до неї передмову.
1944 року воєнним кореспондентом Ернест прибув у Англію, звідки на
літаках королівського повітряного флоту разом з льотчиками літав над
Німеччиною, Францією. І навіть тоді, коли потрапив у автомобільну
катастрофу, і багато газетних агентств помилково вмістили про нього
некролог, сам потерпілий, повністю не одужавши, з незагоєною раною на
голові вже літав на винищувачі-бомбардувальнику. Готуючись до висадки на
Нормандському узбережжі, Хемінгуей приєднався до частин Червоної
піхотної дивізії, з якою дійшов до закінчення війни.
Під час війни сталися події, які визначили його подальше особисте
життя. У Лондоні зустрівся письменник з військовою кореспонденткою
журналу «Тайме» Мері Уелш. Ще з 30-х років, працюючи в «Чикаго трібюн»
разом з молодшим братом письменника, вона цікавилась Ернестом, глибоко
шануючи його талант, намагалася дізнатися якнайбільше про нього самого.
Зустрівшись у Лондоні, вони сподобались один одному. У березні 1945 року
Е. Хемінгуей повернувся в Америку, розлучився з Мартою, і разом з Мері
оселився біля Гавани, у своїй садибі Фінка Віджія. У цей час його твори
великими тиражами видаються за кордоном. Зібравши достатньо грошей,
Ернест з Мері виїздить у Європу. Він мріяв побувати там, де минула його
молодість. Сім'я поїхала до Італії. Але тут їх спіткала невдача. На полюванні у
венеціанських болотах пиж потрапив в око Ернестові, почалося дуже
небезпечне зараження, внаслідок якого письменник на деякий час втратив зір.
 1952 року Е. Хемінгуей видав повість «Старий і море», за яку одержав
першу в житті і найвищу літературну нагороду США — премію Пулітцера. У
цьому ж році Іспанію дозволили відвідувати туристам, і Ернест з дружиною
знову їдуть туди. Із Іспанії Ернест поїхав у Францію, а звідти в Африку.
У 1954 році Хемінгуей нарешті отримав всесвітнє офіційне визнання
своїх письменницьких заслуг, йому присуджено Нобелівську премію.
Одержував її американський посол, бо сам письменник за станом здоров'я не
міг вирушати у далекі подорожі.
1960 року в нього з'явилися ознаки шизофренії і манії переслідування.
Довгий час лікуючись і нарешті виписавшись з клініки, Ернест Хемінгуей
закінчив життя самогубством 2 липня 1961 року.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ
 Писати почав досить рано, і перше оповідання з'явилося у шкільній
газеті "Скрижаль". Закінчивши школу, працював у невеликій газеті. Після
закінчення війни Xемінгуей оселився у Парижі. Був кореспондентом
американських газет. У 1923 р. побачила світ перша книжка Хемінгуея "Три
оповідання і десять віршів ". Досвід пережитого і відчутого в роки Першої
світової війни, спілкування з тими, кого називали "втраченим поколінням", —
все це набуло втілення на сторінках книги "У наш час" (1925).
"У наш час" — збірка оповідань, об'єднаних загальним задумом та
ідейно-тематичною спільністю. У цій книзі Xемінгуей розкрився як літератор
певної теми і — що не менш суттєво — певного стилю, позначеного
лаконізмом і стриманістю манери розповіді. Згодом сам Xемінгуей означить
свій принцип організації оповіді як "принцип айсберга". "У наш час"— книга
про людей воєнного покоління, про учасників і сучасників війни, про те, яким
було їхнє сприйняття світу, сплюндрованого кривавою різаниною. Xемінгуей
зосереджує свою увагу на дослідженні психологічного стану своїх героїв,
намагаючись передати загальне для цього покоління відчуття нестабільності
світу, душевне сум'яття, спустошеність і фрагментарність свідомості. Над
усіма іншими емоціями домінує почуття світової самотності і нерозуміння.
Героїв не полишає відчуття того, що зруйнувався зв'язок часів, але жодному з
них не до снаги відновити його. Центральною постаттю збірки є Нік Адамс.
Саме у його свідомості інтерпретуються різні аспекти життя, що стали
предметом художнього аналізу Xемінгуея.
Проблема "втраченого покоління" набула подальшого розвитку у
повісті "І сходить сонце" ("Фієста", 1926). "Втрачене покоління" — одна з
робочих назв цієї повісті, головний герой якої журналіст Джейк Барнс
уособлює притаманні цьому поколінню риси: душевну пригніченість і
спустошеність. Джейк страждає не через тяжку фізичну травму, якої він
зазнав на війні, — з цим болем герой може впоратися. Незагойною раною
стають страждання душевні, відчуття неможливості досягнення особистого
щастя. Війна постійно живе у свідомості героїв повісті, де б вони не
перебували. У композиції цієї книги використовується принцип контрасту:
яскраві, сповнені сонячних барв сцени іспанської фієсти, імпресіоністичні
замальовки гамірного паризького життя лунають трагічним дисонансом
душевного стану героїв, які не можуть прорватися крізь нестерпну оболонку
своєї самотності.
У 1929 р. побачив світ роман, що приніс Xемінгуею світову славу і
слушно вважається найкращим твором про "втрачене покоління" —
"Прощавай, зброє!" .
Дія роману відбувається на італо-австрійському фронті у 1917 p.
Xемінгуей змальовує приголомшливу за яскравістю і силою картину життя на
війні: окопні будні, п'яний чад ресторанів у прифронтових містечках, гнітюча
нудьга шпиталів.
На фронті ідуть дощі, в окопах лютує холера. Солдати, стомившись
воювати, самі себе калічать. У цьому пеклі опиняється лейтенант санітарної
служби американець Генрі. Процес втрати ілюзій, пізнання страшної сутності
війни, яка полягає не тільки у колосальних фізичних жертвах та руйнуванні
міст і сіл, а й передусім у спотворенні самої людської природи. Війні як вияву
людського безумства у романі протистоїть кохання Генрі і Кетрін Берклі. Але
у двобої з війною люди, які героїчно захищають своє право на життя, на
продовження роду, зазнають поразки. Гине Кетрін, і знову, як і в попередніх
творах, герой залишається самотнім, з відчуттям безглуздості і жорстокості
світу. Його висновки сповнені гіркоти і безнадії: "Коли люди вносять у цей
світ стільки мужності, світ повинен убити їх, щоби зламати... Він убиває
найдобріших і найніжніших, і найхоробріших, не перебираючи".
На початку 30-х pp. Xемінгуей написав книги "Смерть
пополудні" (1932), "Зелені пагорби Африки" (1935), низку оповідань, повість
"Сніги Кіліманджаро"(1936). Він багато розмірковує про місце літератури у
сучасному світі, про долю митця, але його надалі хвилюють вічні теми: життя
і смерті, природи і цивілізації, їх співіснування у XX ст. Погляди Xемінгуея
на ці проблеми є доволі песимістичними. Світ людської цивілізації залишає
письменникові надто мало доказів розумності його організації, адже у ньому
все зводиться до руйнування людського єства і знищення живого природного
довкілля. 
"Мати і не мати" (1937) — роман, у якому виявився певний злам у
світогляді письменника, загострилася його увага до соціальних проблем,
тривали пошуки шляхів подолання самотності. Події, що розгортаються на
європейському континенті, війна в Іспанії болісно вразили Xемінгуея.
Xемінгуей писав нариси для американських газет, п'єсу "П'ята колона" (1938),
сценарій фільму "Іспанська земля ", що знімався просто на полях боїв. Війна
вже не вперше вирувала перед очима Xемінгуея у всій своїй величі і жахітті.
Тут, в Іспанії, він спробував порушити питання про відповідальність кожного,
хто живе на Землі, за те, що на ній відбувається. Про відповідальність людей
за долю світу, про необхідність налагодження відвертих стосунків і пошуку
єдності у боротьбі зі страшною чумою фашизму Xемінгуей веде мову в
одному з найкращих своїх романів, написаному на матеріалі іспанських
вражень, — "По кому подзвін" (1940).
"По кому подзвін"— роман епічний у достеменному значенні цього
поняття. Провідне місце займають не суто людські долі героїв, а доля героя і
революції. Це твір про історію на одному з її крутих і драматичних віражів. У
своєму романі автор здійснив спробу осмислити все, що сталося з
філософських позицій. На ґрунтовні роздуми налаштовує епіграф, узятий з
творчості Дж. Донна, англійського поета-метафізика XVII ст.. І все що
відбувається на сторінках роману, слугуватиме доказом провідної думки, яка
метафорично втілена у цих поетичних рядках: людина невіддільна від
людства, вона відповідає за всіх, і всі відповідають за трагедію, яку переживає
кожна людина.
Під час Другої світової війни Xемінгуей, окрім написання нарисів та
репортажів, які склали антологію "Люди на війні" ( 1942), працював над
книгою про море, що залишилася незакінченою і побачила світ лише у 1970 р.
під назвою "Острови в океані".
У наступному великому творі — "За рікою в затінку дерев" (1950) —
знову з'являється самотній герой Річард Кентуел, п'ятдесятирічний полковник
американської армії, котрий після закінчення Другої світової війни
опиняється у Венеції. В минулому у нього — служба в армії, участь у двох
війнах, невдала військова кар'єра. У сьогоденні — кохання до юної графині,
красуні Ренати. Загальна тональність повісті є доволі похмурою. Герой зовні
справляє враження сильної і здорової людини, але насправді він приречений,
його підточує невиліковна хвороба, у двобої з якою він зазнає поразки.
У 1952 p. Xемінгуей написав повість, яка принесла йому всесвітню
славу і звання лауреата Нобелівської премії, — "Старий і море". В. Фолкнер,
прочитавши цей твір, сказав, що Xемінгуей нарешті знайшов свого Бога. 
Підсумком тривалої праці стала книга "Старий і море", у якій набули
художнього втілення непрості роздуми Xемінгуея про людину, її місце у
Всесвіті. Історія рибалки Сантьяго - це історія нелегкого земного шляху
людини, яка щодня бореться за життя і водночас прагне співіснувати У мирі
та злагоді з морем і його мешканцями, небом і зорями, яка усвідомлює себе не
одинаком, як це було у попередніх творах Xемінгуея, а часточкою
величезного і прекрасного світу. В газеті "Нью-Йорк пост" від 31 серпня 1952
р. Д. Кеннон зазначав: "Як на мене, ця повість не потребує жодних пояснень.
Звісно, це сувора річ, але водночас вона прекрасна і велична — так само, як
прекрасна і велична її величність Людина".
У 1953 p. Xемінгуей отримав Пулітцерівську премію, одну з
найпрестижніших в Америці. 
Куба і Європа — два куточки планети, куди Xемінгуей, невгамовний
мандрівник і шукач пригод, неодмінно прагнув потрапити. Перша вабила його
до себе океаном і дивовижними людьми, друга стала не тільки простором, де
відбувалася дії більшості його творів, місцем героїчних боїв за честь і гідність
людини, а й "Святом, яке завжди з тобою" (1960, опубл. 1964). Саме так
назвав свою останню завершену книгу "великий Хемінгуей".
"Якщо тобі пощастило і ти замолоду жив у Парижі, то де б ти не
опинився потім, він до скону залишатиметься з тобою, тому що Париж — це
свято, яке завжди з тобою", — ці рядки з листа до друга стали епіграфом,
яким розпочинається автобіографічна книга Xемінгуея. З високості прожитих
років письменник озирається на пору своєї молодості, відтворюючи напрочуд
насичену атмосферу мистецького життя у Парижі 20-х pp. 

Е. ХЕМІНГУЕЙ — ПРЕДСТАВНИК „ВТРАЧЕНОГО ПОКОЛІННЯ”

Письменник постійно наражав себе на небезпеку. Так живуть і його

герої, що виявляють мужність, силу волі і стійкість як єдиний можливий
варіант поведінки в екстремальних ситуаціях.
Е. Хемінгуей ввів у літературу поняття «втрачене покоління».
Поняття «втрачене покоління» ввійшло у літературу в XX столітті. Цей
термін запровадив з подачі американки Гертруди Стайн Е. Хемінгуей. «Усі ви
— втрачене покоління», — кинув власник паризького гаража механікові, який
погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова,
поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом.
Відтак його використовували для характеристики всіх тих, хто був скалічений
Першою світовою війною. Вперше у літературі його використав Е. Хемінгуей
як епіграф до роману «Фієста» і дав тим самим ім'я цілому літературному
напрямові.
«З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими,
всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей
бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.
«Втраченість» — це зневіра в прийдешньому, відсутність ідеалів,
розчарування, духовна спустошеність тощо.
Тему «втраченого покоління» розкривали у своїх творах англієць
Р. Олдінгтон «Смерть героя» (1929), Е. Хемінгуей «У наш час» (1925),
«Фієста» (1926), «Прощавай, зброє», Е. М. Ремарк «На західному фронті без
змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1938).
Такої масової і страхітливої війни, як у 1914—1918 роках, історія доти
ще не знала. Та причина не лише у цьому. Перша світова війна на початку
уявлялася багатьом «священною битвою» — чи то за «німецьку культуру», чи
то за «європейську демократію», а виявилося, що це цинічна боротьба за
поділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під
кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих
хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.
Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те,
що юнаки навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився,
деградував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої «втраченого покоління» не
були пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці
Фіцджеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдінгтон
були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць
Рот. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого.
Неправдиво почали звучати слова «священний», «славний», «жертва». Те, що
здавалося стійким і незмінним — культура, гуманізм, розум, наука,
індивідуальна свобода особистості — розвалилося, як картковий будинок,
обернулося пустотою.
 Е. М. Ремарк вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це
покоління: «Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми
втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було лише 18 років, ми
тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший
снаряд влучив у наше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від
прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну».
Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у
своїх прозових творах, які належать до творів про війну і мають певні
особливості.

Характерні риси романів «втраченого покоління»:

 Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у
своїх прозових творах, які належать до творів про війну і мають
певні особливості. Письменники розмірковували не так про саму
війну, її причини і перебіг подій, а про те, що війна коїть з людиною.
 Проза письменників засвідчила, що людина, яка опинилася на
фронті, призвичаюється до війни, як до щоденності. Людина на війні
стає її часткою, «гарматним м'ясом».
 Ті персонажі, які проходять через війну, стикаються з єдиною
істиною смерті, втрачають «звичні істини». Вони починають болісно
реагувати на фальш, лицемірство суспільства, прагнуть створити
власні аксіоми життя.
 Чоловіча дружба, загартована війною, залишається для них тим
найкращим, найдосконалішим, справжнім, що може бути в
людському житті у повоєнний час.
Таким чином, «втрачене покоління» — досить типове породження
історичної доби XX століття. Йому властива певна двоїстість, суперечливість
світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із
жорстокістю життєвої позиції — вболівання за ближнього.

НОВАТОРСТВО ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА

1. Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не

зіткнення протиріч, а посилення незадоволеності, внутрішнього
дискомфорту героя. Звідси — наростання емоційної напруги, гра
висловленого і невисловленого. Ідейна, проблемна сторона
конфлікту виносилася автором за межі сюжету, про неї можна лише
здогадуватись, адже вона рідко формувалася явно і не стала
основною у сюжеті.
2. У більшості творів письменника відсутня чітка композиційна схема.
Звичайно ми нічого не знаємо ні про життя героя, ні про його
уподобання та інтереси. Зав'язка виходить ніби за межі сюжету. У
багатьох творах такою зав'язкою була війна, що визначала драму
людського життя. Дія розпочиналася власне у момент кульмінації —
 це апогей суму і тривоги. Розв'язка конфлікту також здебільшого
відсутня, оскільки для самого героя вирішення проблем було
неможливим.
3. Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні
переживання різко контрастували з побутовими діями, звичайними
справами і розмовами людей. На контрастах і були побудовані
романи письменника.
4. Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що
сприяло напруженості внутрішнього монологу, непомітно втягувало
в ситуацію і самого читача.
5. Лаконізм.
6. Психологічна майстерність.
7. Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності.
8. Його твори — приклад служіння митця ідеям справедливості і
людяності, чесності і мужності.
9. Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто
вживали і не зовсім «джентельменські» слова, вони не приховували
за респектабельною поведінкою своїх справжніх почуттів.
10. Письменник не тяжів до метафор, здебільшого використовував
слова не в переносному, а у прямому їх значенні. Порівнянь
небагато, і вони прості й конкретні, тобто передавали внутрішній
стан героя. Мова Хемінгуея відзначалася простотою, виразністю і
лаконізмом (так званий «телеграфний стиль»).
11. Метою Хемінгуея було не повне розкриття мотивів поведінки
людей. Він намагався дати поштовх до розвитку уяви читача,
викликати не просто цікавість до долі героя, а й прилучити до
співучасті у вирішенні його життєвих проблем. Автор нічого не
підказував, лише подавав скупі факти, надаючи читачеві можливість
самому дійти певних висновків;