1

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра менеджменту

ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ

З ДИСЦИПЛІНИ
«Фінансовий менеджмент»

для студентів четвертого курсу

спеціальності 6.030601 «Менеджмент»

Упорядник: д.е.н., професор, Р.В. Манн

 2

Зміст

Тема 1. Теоретичні та організаційні основи фінансового менеджменту

1. Сутність фінансового менеджменту
2. Функції фінансового менеджменту
3. Організація фінансового менеджменту
Тема 2. Система забезпечення фінансового менеджменту
1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту
2. Використання зовнішньої і внутрішньої інформації у фінансовому управлінні
Тема 3. Управління грошовими потоками
1. Грошові потоки як об'єкт фінансового менеджменту
1.1 Класифікація грошових потоків суб'єкта господарювання
1.2. Структурування грошових потоків за видами діяльності
2. Інструментарій управління грошовими потоками
2.1. Необхідність управління грошовими потоками та принципи його
організації
2.2. Політика управління грошовими потоками
2.3. Кількісна оцінка грошових потоків
Тема 4. Визначення вартості грошей у часі та її використання у
фінансових розрахунках
1. Методичний інструментарій оцінювання вартості грошей у часі та його
застосування у фінансових розрахунках
2. Визначення майбутньої вартості грошей у фінансових розрахунках
3. Визначення теперішньої вартості грошей у фінансових розрахунках
Тема 5. Управління прибутком
1. Прибуток як об'єкт фінансового менеджменту
2. Стратегія управління прибутком
3. Критерії організації управління прибутком підприємства
4. Управління формуванням доходів
5. Управління витратами підприємства
6. Управління використанням прибутку
 3

Тема 6. Управління активами.

1. Активи як об'єкт фінансового менеджменту
2. Управління оборотними активами
2.1. Управління виробничими запасами та запасами готової продукції
2.2. Управління дебіторською заборгованістю
2.3. Управління грошовими коштами
3. Управління необоротними активами
Тема 7. Вартість і оптимізація структури капіталу
1. Капітал підприємства як об'єкт фінансового менеджменту
1.1. Сутність капіталу та його роль у діяльності підприємства
1.2. Види капіталу підприємства та їх характеристика
2.Управління власним капіталом
2.1. Форми функціонування власного капіталу та їх характеристика
2.2. Оцінка вартості елементів власного капіталу
3. Управління позичковим капіталом
3.1. Форми позичкового капіталу
3.2.Оцінка вартості складових залученого капіталу
4. Вартість і структура капіталу
4.1. Визначення вартості капіталу
4.2. Поняття структури капіталу та її оптимізація
Тема 8. Управління інвестиціями
1. Економічна сутність інвестицій та їх класифікація
2. Види інвестиційних проектів, класифікація та методи оцінювання їх
економічної ефективності
3. Управління фінансовими інвестиціями
Тема 9. Управління фінансовими ризиками
1. Ризики у фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання
2. Види ризиків та їх характеристика
3. Модель та структура моделі управління фінансовими ризиками
Тема 10. Аналіз фінансових звітів
 4

1. Оцінка фінансової звітності як основа прийняття фінансових рішень

2. Аналіз балансу підприємства
3. Аналіз звіту про фінансові результати підприємства
4. Аналіз звіту про рух грошових коштів
5. Аналіз звіту про власний капітал
Тема 11 Внутрішньо фірмове прогнозування
1. Прогнозування — основа фінансового планування на підприємстві
2. Стратегічне планування на підприємстві
3. Бюджетування в управлінні підприємством
4. Управління за відхиленнями від бюджету
Тема 12. Антикризове фінансове управління підприємством.
1. Сутність та основні елементи антикризового фінансового управління
2. Оцінка ймовірності банкрутства підприємства
 5

Тема 1. Теоретичні та організаційні основи фінансового

менеджменту

1. Сутність фінансового менеджменту

2. Функції фінансового менеджменту
3. Організація фінансового менеджменту

Категорія «менеджмент» застосовується для характеристики трьох понять:

системи економічного управління, органу управління (апарату управління), форми
підприємницької діяльності. Найчастіше під менеджментом (англ. management —
управління) розуміють систему економічного управління виробництвом, яка
включає сукупність принципів, методів, форм і прийомів управління.
Невід'ємною складовою менеджменту є фінансовий менеджмент — процес
управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів
суб'єкта господарювання та оптимізації обороту його грошових коштів.
Фінансовий менеджмент ґрунтується на системі принципів, засобів та форм
організації грошових відносин підприємства, спрямованих на управління його
фінансово-господарською діяльністю. Складовими фінансового менеджменту є:
—визначення і реалізація фінансової політики підприємства;
—інформаційне забезпечення (складання й аналіз фінансової звітності
підприємства);
—оцінювання інвестиційних проектів і формування «портфеля» інвестицій;
—поточне фінансове планування та контроль.
Фінансово-економічні відносини формуються у трьох взаємозв'язаних
напрямах:
—ринок грошей та капіталу;
—ринок інвестицій;
—фінансовий менеджмент.
На основі фінансового менеджменту здійснюється управління усією
фінансово-господарською діяльністю підприємства, формування і використання
 6

усіх видів його фінансових ресурсів із застосуванням методів та важелів

фінансового механізму, тобто формується мистецтво управління фінансовою
діяльністю підприємства.
Об'єктом управління у фінансовому менеджменті є формування і
використання усіх видів фінансових ресурсів, у тому числі грошових коштів,
інвестицій, основних та оборотних активів, організація поточної фінансової
роботи на підприємстві.
У процесі організації фінансового менеджменту здійснюються
планування, прогнозування, регулювання, координація, стимулювання, контроль
та аналіз.
Розглянемо структурно-логічну схему фінансового менеджменту (рис. 1.1).
Отже, фінансовий менеджмент вирішує завдання фінансового управління
діяльністю підприємства від постановки фінансових цілей до прийняття рішень,
організації і контролю за їх виконанням та оцінювання результатів фінансової
діяльності.
З метою управління фінансами підприємства застосовується фінансовий
механізм.

Фінансовий механізм в управлінні підприємством — це цілісна система

управління фінансами підприємства, на якій ґрунтується фінансовий
менеджмент і яка призначена для організації взаємодії об'єктів та суб'єктів
 7

господарювання у сфері фінансових відносин, формування та використання

фінансових ресурсів, забезпечення ефективного впливу фінансової діяльності
на кінцеві результати роботи підприємства (рис. 1.2).
Фінансовий механізм включає такі взаємозв'язані елементи, як фінансові
методи, фінансові важелі, правове, нормативне та інформаційне забезпечення.
1. Фінансові методи включають:
—планування;
—прогнозування;
—інвестування;
—кредитування;
—самофінансування;
—оподаткування;
—система розрахунків;
—матеріальне стимулювання;
—страхування;
—заставні, трастові операції;
—оренда, лізинг, факторинг;
—фондоутворення;
—взаємовідносини з різними суб'єктами та засновниками.
2. Фінансові важелі:
— прибуток; — цільові економічні фонди;
— дохід; — вклади;
— амортизаційні відрахування; — пайові внески;
— фінансові санкції; — котирування валютних курсів;
— ціна; — форми розрахунків;
— орендна плата; — види кредитів;
— дивіденди; — процентні ставки;
— дисконт.
3. Правове забезпечення — закони, укази, статут юридичної особи.
4. Нормативне забезпечення — норми, інструкції, нормативи, методичні
 8

вказівки.
5. Інформаційне забезпечення — інформація різного виду та роду.
Фінансове управління діяльністю підприємства здійснює його фінансова
служба, зокрема фінансові менеджери.
 9

1.2. Функції фінансового менеджменту

Сутність фінансового менеджменту реалізується через його функції.

Розглянемо їх прояв у фінансовому менеджменті. Фінансовий менеджмент
виконує функції:
• управління формуванням усіх фінансових ресурсів;
• управління розподілом і використанням усіх видів фінансових
ресурсів;
• планування (бюджетування), прогнозування та аналіз фінансового
управління діяльністю підприємства.
Сутність першої функції фінансового менеджменту полягає в управлінні
своєчасним формуванням усіх видів фінансових ресурсів, а також у
систематичному пошукові резервів додаткового накопичення фінансових ресурсів,
особливо власних, для забезпечення належного фінансового стану і стійкої,
стабільної роботи підприємства та для запобігання його банкрутству.
Сутність другої функції полягає в управлінні раціональним розподілом
фінансових ресурсів, зокрема управлінні розподілом та перерозподілом усіх
грошових надходжень, насамперед виручки від реалізації продукції (товарів, робіт,
послуг).
Здійснення цієї функції фінансовим менеджментом потребує прийняття
обгрунтованих інвестиційних рішень щодо залучення вільних фінансових ресурсів
для найефективніших вкладень.
Сутність третьої функції полягає у систематичному плануванні
(бюджетуванні), прогнозуванні та аналізі як абсолютних фінансових показників,
так і відносних оціночних коефіцієнтів, та у вжитті за результатами такого аналізу
невідкладних заходів з фінансового оздоровлення підприємства, а при
необхідності — рішень щодо управління його санацією.
У процесі планування, прогнозування та аналізу управління фінансовою
діяльністю підприємства здійснюються:
• розроблення фінансової стратегії, тактики і політики управління
 10

підприємством на перспективний період;

• формування на майбутнє фінансових управлінських служб, які
спроможні забезпечити прийняття і практичну реалізацію управлінських рішень у
сфері фінансово-господарської діяльності підприємства;
• формування й ефективне використання інформаційної бази
фінансового управління діяльністю підприємства;
• всебічний аналіз фінансового стану підприємства та фінансових
результатів його фінансово-господарської діяльності;
• планування та прогнозування фінансової діяльності підприємства за
основними її напрямами;
• створення і практична реалізація дієвої системи стимулювання
ефективних рішень у галузі фінансового управління підприємством;
• ефективний контроль за реалізацією рішень у сфері управління
фінансовою діяльністю підприємства.
До другої із перелічених вище груп функцій фінансового менеджменту
можна віднести:
• управління активами підприємства, зокрема, його майном і капіталом;
• управління пасивами підприємства та пошук джерел формування
фінансових ресурсів підприємства;
• управління фінансовими інвестиціями, визначення інвестиційної
привабливості підприємства та пошук оптимальних варіантів інвестиційних
рішень;
• управління фінансовим станом підприємства, його ліквідністю,
платоспроможністю, фінансовою стійкістю, діловою активністю, прибутковістю;
• управління фінансовими ризиками і запобігання банкрутству
підприємства.
На кожному підприємстві залежно від специфічних особливостей його
фінансово-господарської діяльності повинна будуватись власна багаторівнева
функціональна система управління фінансовою діяльністю.
 11

Від повного, своєчасного та якісного виконання фінансовим менеджментом

притаманних йому функцій залежить ефективність фінансового управління
підприємством.
Отже, успішна фінансова діяльність будь-якого підприємства, його
життєздатність протягом тривалого періоду залежить від виконання фінансовим
менеджментом властивих йому функцій, послідовності та цілеспрямованості
реалізації управлінських фінансових рішень.
3. Організація фінансового менеджменту

Для успішного виконання фінансовим менеджментом притаманних йому

функцій необхідна раціональна організація фінансового менеджменту.
Організація практичної діяльності з фінансового менеджменту підприємства
здійснюється його фінансовими службами.
Як і кожна управлінська система, фінансовий менеджмент передбачає
наявність суб'єкта і об'єкта управління. Об'єктом управління в узагальненому
вигляді є фінанси підприємства і його фінансова діяльність.
Об'єктами фінансового менеджменту є:
1. Управління активами:
а) управління оборотними активами;
б) управління необоротними активами.
2. Управління капіталом:
а) формування фінансової структури капіталу;
б) управління формуванням власних фінансових ресурсів;
в) управління залученням позикових фінансових ресурсів.
3. Управління інвестиціями.
4. Управління грошовими потоками.
3. Управління фінансовими ризиками та упередження банкрутства.
5. Управління прибутком підприємства.
Особливості формування капіталу та фінансових ресурсів, форми та методи
розподілу цих фінансових ресурсів, обсяги та інтенсивність грошових потоків та
 12

інші умови фінансової діяльності суттєво різняться по окремих підприємствах.

Тому виникає необхідність класифікації підприємств як об'єктів фінансового
менеджменту за окремими класифікаційними ознаками, а саме за:
1) формами власності;
2) організаційно-правовими формами діяльності;
3) галузевими ознаками;
4) розміром власного капіталу;
5) монопольним становищем на ринку;
6) стадією життєвого циклу.
Основні напрями організації регулювання фінансової діяльності
підприємств показані на рис. 1.3.
Система фінансового управління підприємством складається з двох
підсистем: підсистеми, якою керують, або ж об'єкта управління, та підсистеми, яка
керує, або ж суб'єкта управління.
Об'єктом організації фінансового управління є сукупність умов здійснення
грошового потоку, кругообігу вартості, руху фінансових ресурсів і фінансових
відносин між суб'єктами господарювання та їх підрозділами в господарській
діяльності. Суб'єкт організації фінансового управління — це фінансова служба під-
приємства (фінансова дирекція як апарат управління, фінансовий менеджер як
управляючий), яка за допомогою різних форм управління здійснює
цілеспрямоване функціонування об'єкта.
 13

Будь-який об'єкт управління, будь-який процес становить систему. Під

системою розуміється сукупність структурних елементів, які складають цілісну
структуру. Фінансова система входить у соціально-економічну систему. Головною
властивістю соціально-економічної системи є те, що в її основі лежать інтереси
людей. Сукупність суспільних, колективних і власних інтересів впливає на
стан системи і процес її розвитку. Будь-яка система складається з елементів. Під
елементом системи розуміють таку підсистему, яка не поділяється на складові.
 14

Тема 2 СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО

МЕНЕДЖМЕНТУ
1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту
2. Використання зовнішньої і внутрішньої інформації у фінансовому
управлінні
Фінансовий менеджмент є невід'ємною складовою загальної системи
управління підприємством. Тому його організаційне забезпечення має бути
інтегроване з загальною структурою управління підприємством. Таке поєднання
дає змогу забезпечити координацію дій системи фінансового менеджменту з
іншими управлінськими системами підприємства і підвищити ефективність
контролю за реалізацією прийнятих рішень з фінансових питань.
Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє
собою взаємозв'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів
підприємства, які забезпечують розроблення і прийняття управлінських рішень з
окремих напрямів його фінансової діяльності і несуть відповідальність за
ре-'зультати цих рішень.
Принципи організаційного забезпечення фінансового менеджменту як однієї
зі складових загальної організаційної системи управління підприємством
визначають їх побудову як за ієрархічною, так і за функціональною ознаками.
За ієрархічною ознакою організаційні структури фінансового управління
підприємством можуть бути дво- або трирівневими. Перший рівень — це
фінансові служби управління підприємством у цілому, другий — його структурні
одиниці (відділи, служби, цехи), третій — підрозділи (дільниці, бригади).
За функціональною ознакою фінансові служби управління підприємством
можуть поділятися за функціями фінансового управління (фінансовий аналіз,
фінансове планування, фінансове прогнозування, фінансовий облік, фінансовий
контроль).
На практиці поєднується побудова служб фінансового управління
підприємством за обома ознаками (ієрархічна та функціональна).
 15

На рис. 1 показані ієрархічна та функціональна ознаки побудови фінансових

служб управління підприємством.
А. Ієрархічний принцип побудови фінансових служб управління
підприємством
Фінансова служба управління підприємством у цілому

Фінансові служби управління

структурними одиницями підприємства
(відділами, цехами, службами)

Фінансові служби управління структурними

підрозділами підприємства (ділянками,
бригадами тощо)
Б. Функціональний принцип побудови фінансової служби управління
підприємством

Функціональна будова центрів управління фінансовою діяльністю суттєво

відрізняється на підприємствах різних масштабів (мале, середнє, велике).
На малих підприємствах функціональні служби управління, як правило, не
створюються. Функції цього типу управління у зв'язку з незначним обсягом
діяльності покладаються на власника малого підприємства, його директора чи
бухгалтера.
На середніх підприємствах функції фінансового управління виконує
фінансовий менеджер, який входить до складу функціонального економічного
 16

підрозділу, чи спеціалізований фінансовий структурний відділ, який здійснює

управління всіма основними аспектами фінансової діяльності.
Центр витрат — це структурний підрозділ, керівник якого несе
відповідальність тільки за витрачання коштів відповідно до доведеного йому
бюджету. У зв'язку з функціональним напрямком своєї діяльності такий
структурний підрозділ не може самостійно впливати на обсяг доходів, а також
на суму прибутку. Прикладом центру витрат є постачально-заготівельний чи
виробничий підрозділ підприємства.
Центр доходу — це структурний підрозділ, керівник якого несе
відповідальність тільки за формування доходів у встановлених обсягах. З
огляду на функціональний напрям своєї діяльності такий структурний підрозділ
не може самостійно впливати на весь обсяг витрат на реалізацію продукції, а
також на суму прибутку. Прикладом центру доходу є збутовий підрозділ
підприємства.
Центр прибутну — це структурний підрозділ, керівник якого несе
відповідальність за доведені йому завдання щодо формування прибутку. У
зв'язку з функціональним напрямом своєї діяльності такий структурний
підрозділ повністю контролює як формування доходів від реалізації продукції,
так і обсяг витрат на її виготовлення. Прикладом центру прибутку є
структурний підрозділ із закінченим циклом виробництва та реалізації окремих
видів продукції.
Центр інвестицій — це структурний підрозділ, керівник якого несе
відповідальність за використання наданих йому інвестиційних ресурсів і
отримання необхідного прибутку від інвестиційної діяльності. Основним
контрольним показником при цьому є рівень прибутку на інвестований капітал.
Прикладом центру інвестицій є дочірня фірма підприємства чи відокремлений у
його складі спеціальний структурний підрозділ, який здійснює виключно
інвестиційну діяльність.
 17

2. Використання зовнішньої і внутрішньої інформації у фінансовому

управлінні
Конкретні показники системи інформаційного забезпечення формуються за
рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел інформації. У розрізі кожної з цих груп
джерел вся сукупність показників, які включаються в інформаційну систему
фінансового менеджменту, підлягає попередній класифікації.
А. Система показників інформаційного забезпечення фінансового
менеджменту, що формуються із зовнішніх джерел, поділяється на чотири групи
(рис.1.)
Як видно з рисунка, система показників інформаційного забезпечення
фінансового менеджменту, що формуються із зовнішніх джерел, поділяється на
чотири групи та 16 підгруп за різними ознаками, вказаними на рисунку.
Б. Система показників інформаційного забезпечення фінансового
менеджменту, що формуються із внутрішніх джерел, поділяється на три групи, в
яких 7 підгруп (рис. 2):
1. Показники, що характеризують фінансовий стан і фінансові результати
діяльності підприємства в цілому.
Система показників цієї групи включає: майновий стан підприємства та рух
його капіталу; ліквідність, платоспроможність, кредитоспроможність, фінансову
стійкість і ділову активність підприємства; фінансові результати діяльності
підприємства, тобто його прибутковість та рентабельність.
Система інформаційних показників цієї групи широко використовується як
зовнішніми, так і внутрішніми користувачами. Зокрема, ці показники широко
застосовуються у процесі фінансового аналізу, фінансового планування та
прогнозування, фінансового контролінгу, а також у процесі розроблення
фінансової стратегії і тактики розвитку підприємства, організації та управління
фінансовою діяльністю підприємства, при визначенні основних напрямів фінансової
політики розвитку підприємства.
 18

Формування показників цієї групи здійснюється на базі даних фінансового

обліку підприємства.
Характерною ознакою цієї групи є їх уніфікованість, оскільки вони
базуються на загальноприйнятих стандартизованих принципах обліку. Це дає
змогу, у свою чергу, широко використовувати типові технології, моделі та
алгоритми фінансових розрахунків за окремими аспектами формування і
використання фінансових ресурсів підприємства. Крім того, уніфікованість цих
показників дає можливість порівнювати їх із аналогічними підприємствами за
галузевою та іншими ознаками, а також порівнювати фактичні і нормативні
значення основних оціночних показників.

Рис. 1. Класифікація системи показників інформаційного забезпечення

фінансового менеджменту, що формуються із зовнішніх джерел
 19

Рис. 2. Класифікація системи показників інформаційного забезпечення фінансового

менеджменту, що формуються із внутрішніх джерел
2. Показники, що характеризують фінансові результати діяльності окремих
структурних підрозділів підприємства.
Формування системи показників цієї групи здійснюється за даними
управлінського обліку й оперативними даними.
До складу показників цієї групи входять: показники, що характеризують
формування і використання усіх видів фінансових ресурсів за структурними
підрозділами; операційні витрати структурних підрозділів за основними
елементами.
Аналіз цих показників за структурними підрозділами підприємства дає змогу
глибше дослідити вплив на фінансові показники їх роботи зміни обсягових
показників у натуральному виразі, а також визначити вплив на фінансові
результати зміни цін на сировину, паливо, електроенергію, напівфабрикати.
 20

3. Нормативні та планові показники фінансової діяльності підприємства.

До складу цієї групи показників входять: нормативні та стандартні значення
відносних оціночних показників фінансового стану підприємства; система
планових показників фінансового розвитку підприємства.
Ці показники можуть формуватись як за галузевою ознакою (або за видами
економічної діяльності), так і на самому підприємстві.
Використання всіх зазначених показників, що походять із зовнішніх і
внутрішніх джерел, дає змогу створити на підприємстві цілеспрямовану систему
інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, орієнтовану як на
прийняття стратегічних фінансових рішень, так і на ефективне поточне управління
фінансами підприємства.
Фінансова інформація використовується для обґрунтування фінансових
рішень. Ефективне її використання передбачає обізнаність фінансових менеджерів
зі змістом внутрішньої та зовнішньої фінансової інформації, а також з фінансовою
термінологією.
Фінансова інформація являє собою дані бухгалтерського обліку, який
об'єднує фінансовий бухгалтерський облік та управлінський бухгалтерський
облік.
У сукупності дані бухгалтерського обліку складають зовнішнє і внутрішнє
інформаційне забезпечення фінансового менеджменту.
У фінансовому бухгалтерському обліку відображаються результати минулої
фінансової діяльності підприємства. Ці дані використовуються зовнішніми
споживачами, які перебувають у партнерських стосунках з підприємством, зокрема
інвесторами, кредиторами.
У даних управлінського бухгалтерського обліку міститься фінансова
інформація, яка спрямована на вирішення підприємством фінансових питань у
перспективному періоді. Така інформація використовується фінансовими
менеджерами підприємства для прийняття стратегічних і тактичних фінансових
рішень, прогнозування фінансових показників на майбутній період, оптимізації
фінансової діяльності підприємства у перспективі.
 21

Дані управлінського бухгалтерського обліку складають внутрішню

інформацію фінансового менеджменту.
Отже, інформаційним забезпеченням фінансового менеджменту, як
зовнішнім, так і внутрішнім, є різні види фінансової звітності, які складаються на
підставі обґрунтованих показників фінансового обліку. На цій основі користувачам
надається зручна і зрозуміла інформація для прийняття ділових фінансових рішень.
Ця інформація має бути достовірною, об'єктивною, надійною та своєчасною.
 22

Тема №3 Управління грошовими потоками

1. Грошові потоки як об'єкт фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент як функціонально-організаційна модель управління

фінансами суб'єкта господарювання включає такі напрями:
• операційна та інвестиційна діяльність;
• фінансування потреби підприємства у капіталі (фінансова діяльність);
• фінансовий контролінг ефективності та адекватності усіх складових такої
моделі.
Системоутворюючим механізмом кожного із складових елементів, а отже і
моделі фінансового менеджменту загалом, є грошові потоки як фінансове
вираження підприємницької діяльності суб'єкта господарювання в умовах ринкової
економіки. При цьому грошові потоки розглядаються як основа самофінансування
суб'єкта господарювання — покриття потреби підприємства в капіталі за рахунок
внутрішніх джерел. Тому грошові потоки можна визначити як матеріальну
основу фінансового менеджменту, а ефективність та реалістичність моделі
управління фінансами суб'єкта господарювання безпосередньо залежатиме від ре-
зультативності моделі управління грошовими потоками такого підприємства.
Грошовий потік - сукупність послідовно розподілених у часі подій, які
пов'язані із відособленим та логічно завершеним фактом зміни власника грошових
коштів у зв'язку з виконанням договірних зобов'язань між економічними агентами
(суб'єктами господарювання, державою, домогосподарствами, міжнародними
організаціями). Грошові потоки безпосередньо пов'язані з рухом коштів на
підприємстві, який відображає надходження в розпорядження суб'єкта госпо-
дарювання коштів та їх еквівалентів і їх використання.
Грошові потоки як форми вираження фінансових відносин на підприємстві
відображають порядок та особливості їх реалізації, а також формування
результату таких фінансових відносин (наприклад, формування та використання
 23

прибутку, формування резерву ліквідності). При цьому грошові потоки

реалізуються виключно як рух грошових коштів.
Основні (базові) функціонально-організаційні характеристики грошових
потоків:
• причину та джерело формування грошового потоку, що відповідає
господарській операції суб'єкта господарювання (або їх сукупності), виконання
якої і передбачає генерування руху грошових коштів — формування грошового
потоку;
• фактори формування абсолютної величини грошового потоку;
вплив грошового потоку на майно підприємства в частині зміни (збільшення
або зменшення) абсолютної величини грошових коштів та їх еквівалентів, що
перебувають у розпорядженні цього підприємства, — формування його резерву
ліквідності- стійкий залишок грошових коштів у розпорядженні підприємства у
поточний період, що є джерелом забезпечення виконання поточних зобов'язань.
Резерв ліквідності також використовується для визначення коефіцієнта миттєвої
ліквідності підприємства.
• форма узгодження грошового потоку — процедура ідентифікації та
структурування грошового потоку, забезпечення з метою управління його
зіставності (віднесення, виходячи із характеристик господарської операції, руху
грошових коштів до того чи іншого виду грошового потоку), групування та
зведення грошових потоків з метою формування узагальнюючих показників
оцінки грошових потоків;
• кількісне оцінювання грошового потоку — розрахунок на основі узгодження
грошових потоків абсолютної величини узагальнюючих показників руху грошових
коштів (наприклад, операційного грошового, інвестиційного чи фінансового
грошових потоків), відносних показників та фінансових коефіцієнтів оцінки
грошових потоків (наприклад, CFROI (Cash Flow Returns on Investments), CVA
(Cash Value Added) тощо).
 24

1.1 Класифікація грошових потоків суб'єкта господарювання

Об'єктивною необхідністю при управлінні грошовими потоками є
структурування грошових потоків — формування упорядкованої сукупності
грошових потоків відповідно до встановленого критерію (або групи критеріїв) та
визначення їх базових функціонально-організаційних особливостей.
Види грошових потоків (табл. 1).
Важливим критерієм управління грошовими потоками є ідентифікація
розподілу грошового потоку в часі, відповідно до чого виділяються поточні
грошові потоки, формування яких відбувається у поточному періоді, та очікувані
грошові потоки, формування яких відбувається поза межами такого періоду.

Необхідність структурування грошових потоків за таким критерієм пов'язана

із необхідністю врахування часової вартості грошей у процесі управління
грошовими потоками підприємства. Необхідність урахування часової вартості
грошових потоків виникає під час обґрунтування управлінських рішень щодо
господарських операцій, які генерують грошові потоки, розподілені у
 25

довгостроковому періоді (насамперед, реалізація інвестиційних проектів,

залучення довгострокового капіталу).
Формування грошових потоків на підприємстві характеризується різним
рівнем їх значущості для забезпечення стабільності фінансово-господарської
діяльності підприємства у короткостроковому та довгостроковому періодах. Так,
відповідно до принципів XYZ-аналізу, об'єкти управління доцільно поділяти на
категорії, що відображають рівень їх впливу на кінцевий результат (див. рядок
5 табл. 1):
• пріоритетні грошові потоки;
• другорядні грошові потоки;
• обслуговуючі грошові потоки.

Рис. 1. Узгодження вхідних та вихідних грошових потоків

Основна увага фінансового менеджера має бути зосереджена на грошових
потоках підприємства, що віднесені до складу пріоритетних, — грошових потоків
за операціями, які забезпечують створення більшої частини вартості або прибутку
підприємства і, відповідно, формуються на регулярній основі. До пріоритетних
грошових потоків можна віднести, зокрема, надходження виручки від реалізації;
оплату рахунків постачальників; сплату податків, інших обов'язкових платежів;
 26

виплату заробітної плати, формування доходів власників (грошові дивідендні

виплати, викуп власних корпоративних прав).
Грошовий потік (рис. 1) класифікується як вхідний за умови, коли рух коштів у
рамках господарської операції, що генерує такий грошовий потік, веде до збільшення
абсолютної величини грошових коштів, які перебувають у розпорядженні
підприємства на певний момент часу. Сукупність вхідних грошових потоків є
складовою чистого грошового потоку суб'єкта господарювання. Сукупність вхідних
грошових потоків суб'єкта господарювання наведена на рис. 2.

Рис. 2. Типова сукупність вхідних грошових потоків суб'єкта господарювання

Другою складовою чистого грошового потоку суб'єкта господарювання від
операційної, інвестиційної та фінансової діяльності є сукупність вихідних
грошових потоків.
Вони характеризуються протилежним до вхідних грошових потоків напрямом
впливу на фінансовий стан підприємства і являють собою напрями використання
 27

грошових коштів підприємства. Так, грошовий потік класифікується як вихідний,

якщо рух коштів у рамках такого грошового потоку призводить до зменшення
абсолютної величини грошових коштів, що перебувають у розпорядженні суб'єкта
господарювання на певний момент часу. Сукупність вихідних грошових потоків
суб'єкта господарювання наведена на рис. 3
1.2. Структурування грошових потоків за видами діяльності
Для потреб управління фінансами підприємства виділяють окремі види його
діяльності, які формуються як класифікаційні сукупності господарських операцій із
аналогічними функціонально-організаційними характеристиками (рис. 3.4).
Порядок від несення сукупності господарських операцій за видами діяльності має
певні структурні відмінності та особливості для підприємств, що належать до
різних галузей народного господарства.

Вхідні грошові потоки Вихідні грошові потоки

Операційний грошовий потік

+
Інвестиційний грошовий потік
+
Фінансовий грошовий потік
=
Чистий грошовий потік

Відповідно до Національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку

(далі — національні П(С)БО), що враховують світову практику, господарську
діяльність підприємств для потреб організації фінансового менеджменту, обліку, а
також формування та оприлюднення публічної фінансової звітності, поділяють на
три види:
• основна діяльність;
• інвестиційна діяльність;
 28

• фінансова діяльність.
Таке групування господарських операцій за видами діяльності широко
використовується на практиці при організації фінансового менеджменту та
аналізу його результативності, однак не є єдино можливим. Слід підкреслити, що
наведене вище структурування діяльності підприємства є обов'язковим для
складання публічної фінансової звітності (рис. 5).
Грошовий потік від операційної діяльності. Операційна діяльність
суб'єкта господарювання відповідно до національних П(С)БО являє собою основну
діяльність підприємства, а також будь-які інші види діяльності, які не можуть бути
віднесені до інвестиційної або фінансової діяльності.

Рис. 5. Структура оприлюднення суттєвої фінансової інформації про грошові

потоки суб'єкта господарювання
Важливою кількісною характеристикою господарської діяльності суб'єкта
господарювання є розрахунок та оцінювання абсолютної величини грошового
потоку, який генерується в рамках операційної діяльності, — операційний грошовий
потік. Величина операційного грошового потоку є основою для розрахунку як чис-
того грошового потоку суб'єкта господарювання (рис. 6), так і більшості фінансових
показників та коефіцієнтів, що використовуються для потреб управління грошовими
потоками. Слід наголосити на тому, що грошовий потік від операційної діяльності
суб'єкта господарювання має розглядатися як основне джерело фінансового
забезпечення його господарської діяльності у наступні періоди. Тому однією із
 29

ключових характеристик ефективно функціонуючого підприємства є наявність

протягом тривалого періоду позитивного операційного грошового потоку із відносно
стабільною абсолютною величиною. При цьому високий рівень абсолютної
величини операційного грошового потоку має розглядатися як позитивне явище.

Рис. 6. Алгоритм розрахунку операційного грошового потоку суб'єкта

господарювання
Грошовий потік від інвестиційної діяльності. Інвестиційна діяльність
суб'єкта господарювання відповідно до національних П(С)БО ідентифікується як
сукупність операцій із придбання та продажу довгострокових (необоротних)
активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є
еквівалентами грошових коштів. Іншими словами, операції в межах інвестиційної
діяльності суб'єкта господарювання ведуть до зміни, як правило, абсолютної
величини або ж структури першого розділу активу балансу підприємства —
необоротних активів. Типовими прикладами таких операцій можуть бути:
1) придбання та введення в експлуатацію виробничого обладнання;
2) придбання нематеріальних активів;
3) здійснення дезінвестицій;
4) придбання ринкових цінних паперів і, відповідно, отримання пасивного
(проценти або дивіденди) чи активного доходу;
5) фінансування та отримання доходів від спільної діяльності.
 30

Рух грошових коштів, який має місце під час здійснення сукупності
господарських операцій у рамках інвестиційної діяльності, формує грошовий потік
від інвестиційної діяльності — інвестиційний грошовий потік. На відміну від
операційного грошового потоку грошовий потік від інвестиційної діяльності
суб'єкта господарювання не розглядається як основне джерело формування його
потреби у капіталі, оскільки має переважно обслуговуючий характер відносно
передбаченої статутними документами основної діяльності. Абсолютна величина
інвестиційного грошового потоку здебільшого має від'ємне значення, оскільки
доходи від інвестиційної діяльності, як правило, не перекривають потреби
підприємства в інвестиційному капіталі, насамперед, потреби на фінансування
реальних інвестицій.
Величина реальних інвестицій і, відповідно, інвестиційний грошовий потік у
сучасній науково-практичній фінансовій літературі розглядається як свідчення
проведення довгострокової реструктуризації, що здійснюється підприємством, і
може сприйматися як показник ефективності його фінансово-господарської
діяльності (за умови, що такі інвестиції є цільовими та керованими).
Грошовий потік від фінансової діяльності. Фінансову діяльність суб'єктів
господарювання в національних П(С)БО визначають як сукупність господарських
операцій, які ведуть до зміни величини та/або складу власного і позичкового
капіталу. Іншими словами, фінансова діяльність спрямована на кількісну та/або
якісну зміну його пасивів з метою покриття потреб підприємства у капіталі.
Типовими прикладами таких господарських операцій суб'єктів господарювання,
які належать до фінансової діяльності, можуть бути:
1) емісія корпоративних прав (акцій) та обслуговування їх вторинного обігу;
1) отримання банківського кредиту та його погашення;
2) розміщення корпоративних облігацій та обслуговування їх обігу;
2) отримання безповоротної фінансової допомоги;
3) лізингове фінансування придбання основних засобів;
4) викуп корпоративних прав власної емісії.
 31

Грошовий потік від фінансової діяльності суб'єкта господарювання —

фінансовий грошовий потік — має розглядатися як коригуючий механізм
формування фінансового забезпечення потреби підприємства у капіталі для
фінансування операційної та інвестиційної діяльності.
Формування фінансового грошового потоку, як правило, не
характеризується стабільністю. Перманентність формування позитивного
грошового потоку від фінансової діяльності свідчить про стійку залежність
підприємства від зовнішнього фінансування. У випадку, коли таким зовнішнім
джерелом є позичковий капітал, постає питання щодо фінансової спроможності
підприємства забезпечити формування у майбутньому необхідної абсолютної
величини операційного грошового потоку для обслуговування зобов'язань —
забезпечити джерело обслуговування виплати процентів та погашення основної
суми боргу. Абсолютна величина грошового потоку від фінансової діяльності та
його розподіл у часі визначають поточні та майбутні претензії власників і
кредиторів підприємства щодо грошових потоків, які генеруються таким
суб'єктом господарювання в результаті його фінансово-господарської діяль-
ності.
Чистий грошовий потік (Cash Flow). Ключовим елементом
структурування грошових потоків суб'єкта господарювання є розрахунок чистого
(сукупного) грошового потоку, що являє собою зміну абсолютної величини
грошових коштів, які перебувають у розпорядженні підприємства, за певний
період. Така зміна грошової позиції суб'єкта господарювання еквівалентна арифме-
тичній сумі грошових потоків від його операційної, інвестиційної та фінансової
діяльності, кількісна оцінка абсолютної величини яких і є основою для розрахунку
чистого сукупного грошового потоку підприємства.
Для оцінки операційного грошового потоку на практиці використовується
один із двох методів — прямий або непрямий метод. У результаті коригування
отриманої абсолютної величини операційного грошового потоку на суму
інвестиційного та фінансового грошових потоків отримують чистий грошовий
потік підприємства за звітний період.
 32

Прямий метод розрахунку операційного грошового потоку, який

передбачає аналіз кожної окремої господарської операції, ідентифікацію
грошового потоку, що генерується в межах такої операції, та визначення напряму
руху грошових коштів (вхідний грошовий потік чи вихідний грошовий потік).
Отримані абсолютні величини окремих грошових потоків формують цільовий по-
казник у порядку:

Для відображення інформації щодо операційних грошових потоків у

фінансовій звітності здійснюється зведення окремих грошових потоків у розрізі
основних груп, які пояснюють суттєву інформацію про операційну діяльність
підприємства. Міжнародний стандарт бухгалтерського обліку (далі — МСБО) № 7
рекомендує використовувати саме прямий метод розрахунку операційного
грошового потоку, що дає змогу забезпечити більшу інформаційну прозорість і
використовувати елементи такого розрахунку для потреб фінансового
моделювання.
2. Інструментарій управління грошовими потоками
Модель управління грошовими потоками суб'єкта господарювання є
індивідуальною для кожного підприємства, оскільки має враховувати особливості
його фінансово-господарської діяльності та специфічні умови зовнішнього і
внутрішнього середовища її реалізації. Однак така індивідуальність досягається
шляхом використання сукупності загальних підходів, прийомів та методів —
інструментарію управління грошовими потоками, який і є предметом подальшого
розгляду.
2.1. Необхідність управління грошовими потоками та принципи його
організації
Фінансова спроможність підприємства забезпечити дотримання
своєчасності виконання власних поточних зобов'язань шляхом формування на
 33

основі грошових потоків необхідного фонду коштів у визначений момент часу та

із заданою абсолютною величиною визначається рівнем фінансового забезпечення
(покриття) потреби підприємства у капіталі. Результатом такої спроможності
підприємства та її кількісним вираженням є рівень його ліквідності (можливість
швидкого формування фонду грошових коштів без значних фінансових втрат) і
платоспроможності (можливість своєчасного та повного погашення зобов'язань).
Із вищесказаного випливає, що підтримання належного рівня платоспроможності
та ліквідності суб'єкта господарювання досягається шляхом відповідної
організації руху грошових потоків у часі та просторі — управлінням грошовими
потоками такого суб'єкта господарювання.
Наведені вище детермінанти грошових потоків дають змогу визначити
базові положення щодо організації управління грошовими потоками.
• По-перше, грошові потоки не можуть виникати за пасивної економічної
поведінки підприємства. Отже, необхідно здійснювати певні заходи щодо
формування грошових потоків та впливу на їх параметри — управляти
грошовими потоками.
• По-друге, грошові потоки є невід'ємною складовою фінансового та
операційного циклів, що вимагає узгодження фінансових рішень у сфері
управління грошовими потоками із іншими напрямами управління фінансами
суб'єкта господарювання.
• По-третє, управління грошовими потоками потребує відповідного
інформаційного наповнення системи прийняття управлінських фінансових
рішень.
• По-четверте, управління грошовими потоками передбачає однозначність
трактування прийнятих фінансових рішень, чіткість їх доведення до виконавців та
забезпечення адекватного зворотного зв'язку — моніторингу, перегляду та
коригування фінансових рішень.
Сукупність методів та форм, що використовуються суб'єктом
господарювання для організації руху грошових коштів у часі та просторі відповідно
до визначених критеріїв та цілей, будемо називати моделлю управління грошовими
 34

потоками підприємства. Така модель формується підприємством самостійно,

виходячи із специфіки його фінансово-господарської діяльності та окремих
положень фінансової стратегії. Однак організація моделі управління грошовими
потоками здійснюється із дотриманням певної сукупності загальних принципів,
основними з яких є такі:
• інформаційна достовірність, яка передбачає своєчасне та повне надання
фінансової інформації щодо операційної, інвестиційної та фінансової діяльності
підприємства, структурованої відповідно до потреб моделі або розгляду окремого
управлінського фінансового рішення;
• збалансованість — обґрунтоване використання для потреб управління
грошовими потоками критеріїв і методів групування, зведення та узагальнення
грошових потоків суб'єкта господарювання;
• ефективність — визначення оптимального рівня розподілу грошових коштів у
просторі та часі з метою мінімізації затрат на досягнення необхідного ефекту
(наприклад, підтримання певного рівня ліквідності);
• принципи, які визначаються специфікою моделі управління грошовими
потоками конкретного підприємства.
2.2. Політика управління грошовими потоками
Грошові потоки підприємства є одним із об'єктів фінансового менеджменту,
в рамках якого забезпечується адекватність моделі управління фінансами
підприємства потребам мінливого ринкового середовища та ефективність
досягнення корпоративних цілей, зокрема підтримання конкурентоспроможності у
короткостроковому та довгостроковому періодах і максимізація добробуту
власників.
Така адекватність та ефективність передбачає необхідність організації
управління грошовими потоками відповідно до потреб фінансового менеджменту,
що визначаються корпоративною та фінансовою стратегіями, — обґрунтування та
реалізація політики управління грошовими потоками (рис. 7).
 35

Рис. 7. Обґрунтування та реалізація політики управління грошовими потоками

Політику управління грошовими потоками необхідно розглядати як
комплексне поняття, у структурі якого можна виділити такі складові елементи
(детермінанти політики):
• цілі та завдання управління грошовими потоками;
• основні напрями управління грошовими потоками; критерії прийняття
управлінських фінансових рішень;
• методи кількісної оцінки грошових потоків;
• форми управління грошовими потоками.
Розглянемо детермінанти політики управління грошовими потоками
детальніше.
Відповідно до принципів організації моделі управління грошовими потоками
суб'єкта господарювання остання включає такі основні функціональні елементи:
• формування та прискорення надходження вхідних грошових потоків суб'єкта
господарювання;
• концентрація надходження грошових коштів;
• контроль за формуванням вихідних грошових потоків суб'єкта
 36

господарювання у часі;
• прогнозування та планування резерву ліквідності;
• формування системи моніторингу, управління та контролю резерву
ліквідності підприємства;
• оптимізація використання тимчасового надлишку грошових коштів у
розпорядженні підприємства.
Управління грошовими потоками, як і будь-яка свідомо керована діяльність,
реалізується відповідно до встановлених менеджментом цілями та завданнями,
адекватна ідентифікація та обґрунтування яких є вихідним етапом формування
моделі управління грошовими потоками. Так, сукупність цілей, які ставляться
перед моделлю управління грошовими потоками, включає як загальні цілі
управління фінансами суб'єкта господарювання, так і специфічні:
1) повнота та своєчасність покриття потреби підприємства у капіталі для
фінансування його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності;
2) підтримання прийнятного рівня платоспроможності та ліквідності, а також
попередження формування чи розвитку фінансової кризи;
3) збільшення вхідних грошових потоків як основного джерела фінансування
підприємства та їх оптимізації у розрізі видів;
1) скорочення циклу обороту грошових коштів;
4) підтримання адекватного балансу між формуванням резерву ліквідності та
втраченими альтернативними можливостями;
5) забезпечення ефективності використання грошових коштів підприємства
через оптимальний їх розподіл у часі та просторі;
6) скорочення накладних затрат підприємства, пов'язаних із генеруванням його
грошових потоків, насамперед із надходженням вхідних грошових потоків.
Визначення цілей та конкретизація сукупності поточних завдань управління
грошовими потоками здійснюється за напрямами реалізації такого управління, які
виділяються відповідно до видів грошових потоків (див. структурування грошових
потоків). Як напрям управління грошовими потоками має формуватися цілісна,
логічно завершена сукупність господарських операцій підприємсва, спрямована на
 37

виконання певних функцій фінансового менеджменту. Базовими напрямами

управління грошовими потоками є:
• операційний грошовий потік;
• інвестиційний грошовий потік;
• фінансовий потік.
2.3. Кількісна оцінка грошових потоків
Важливим елементом політики управління грошовими потоками є їх
кількісна оцінка як базис інформаційного забезпечення моделі управління
грошовими потоками.
Кількісна оцінка здійснюється на основі структурування сукупності грошових
потоків і передбачає реалізацію таких цілей:
• аналіз особливостей формування грошових потоків на підприємстві;
• обґрунтування управлінських фінансових рішень;
• моніторинг виконання таких рішень, виявленню та аналізу
відхилень;
• коригування рішень;
• оцінка ефективності управління грошовими потоками.
Для цього використовуються методи оцінки абсолютних та відносних
характеристик грошових потоків.
Оцінка грошових потоків підприємства в абсолютних величинах
здійснюється їх групуванням відповідно до структурних характеристик та
визначенням арифметичної суми абсолютних величин такої сукупності грошових
потоків. На окремих показниках, що визначають абсолютні характеристики
грошових потоків підприємства, базується його публічна фінансова звітність —
чистий грошовий потік, операційний грошовий потік, інвестиційний грошовий
потік та фінансовий грошовий потік. Однак у теоретичних працях та в практиці
фінансового менеджменту для детального аналізу фінансової інформації щодо
грошових потоків підприємства використовуються додаткові показники
абсолютної величини грошових потоків. Розглянемо показники абсолютної
величини грошових потоків більш детально.
 38

Важливою характеристикою ефективності діяльності підприємства є

величина Free Cash Flow (приблизна інтерпретація — грошовий потік до
фінансування), який визначає рівень фінансової залежності підприємства від
зовнішніх джерел фінансування (за рахунок як позикового, так і власного
капіталу).
FCF=CF0 + CFi-I, (3.2)
де FCF— Free Cash Flow (грошовий потік до фінансування);
CF0 — операційний грошовий потік;
CFj — інвестиційний грошовий потік;
І— процентні платежі.
Завданням фінансового менеджера є забезпечення стабільності формування
позитивної величини Free Cash Flow (далі — FCF).
Зважаючи, що величина FCF включає інвестиційний грошовий потік,
допускається тимчасове відхилення від визначеного завдання, яке пов'язане із
необхідністю фінансування капітальних вкладень (технічної реструктуризації). У
такому випадку прийняття фінансових рішень та їх аналіз має узгоджуватися з
інвестиційною стратегією підприємства та враховувати керованість і цільовий
характер вихідних грошових потоків у межах інвестиційної діяльності.
FCF є джерелом не тільки самофінансування господарської діяльності
підприємства, а й фінансового забезпечення обслуговування зовнішніх джерел
фінансування. Потреба підприємства у капіталі для обслуговування залученого
капіталу відповідає корпоративному Cash Flow і включає як процентні платежі за
позиками, так і виплату грошових дивідендів. Слід зазначити, що приведення
корпоративного Cash Flow до нуля виглядає проблематичним у зв'язку із
об'єктивною необхідністю використання позикового капіталу і, відповідно,
сплати процентів за користування ним. Отже, завданням фінансового
менеджменту є мінімізація величини корпоративного Cash Flow шляхом пошуку
компромісу в конфлікті інтересів підприємства як позичальника капіталу і
власників та кредиторів як капіталодавців.
 39

Тема 4 ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ ГРОШЕЙ У ЧАСІ ТА ЇЇ

ВИКОРИСТАННЯ У ФІНАНСОВИХ РОЗРАХУНКАХ

1. Методичний інструментарій оцінювання вартості грошей у часі та

його застосування у фінансових розрахунках

Визначення кількісної оцінки зміни вартості грошей у часі є основою

більшості фінансових розрахунків та математико-статистичних моделей, які
використовуються у фінансовому менеджменті.
Приймаючи управлінські рішення, фінансовий менеджер повинен брати
до уваги особливості впливу зміни вартості грошей на фінансові процеси та
адекватно враховувати величину такого впливу. Відповідно, оцінка вартості
грошей у часі використовується при управлінні сукупністю фінансових
процесів, які виникають у період функціонування суб'єкта господарювання. До
таких, зокрема, відносять: управління інвестиціями, грошовими розрахунками,
дебіторською та кредиторською заборгованістю, ціновою політикою
підприємства та ін. Розміщуючи капітал в один з обраних проектів,
фінансовий менеджер планує не тільки з часом повернути вкладені гроші, а й
отримати бажаний економічний ефект. Отже, гроші набувають такої
об'єктивно існуючої характеристики, як часова вартість, яка була невідомою
широкому загалу людей в умовах адміністративної системи управління
економікою.
Зміну вартості грошей у часі можна пояснити так. Грошова одиниця в
попередньому році була такою самою, як і в поточному. Проте наслідки
інфляції чітко ілюструють, що купівельна спроможність грошей змінюється з
плином часу.
Основними причинами зміни вартості грошей є:
• інфляційні (або дефляційні) процеси в економіці (ризик зміни купівельної
спроможності грошей);
• комерційна надійність (ненадійність) бізнес-партнерів (наявність ризику
 40

невиконання зобов'язань);
• віддання підприємцями переваги наявним грошам.
Інфляція пов'язана із загальним підвищенням цін у країні. Коли зростають
ціни, зменшується вартість грошової одиниці. Ураховуючи те, що в майбутньому
ціни зростатимуть, вартість грошової одиниці в наступні роки буде ще нижчою,
ніж у попередні. Отже, купівельна спроможність грошової одиниці сьогодні вища,
ніж буде завтра.
Ризик невиконання зобов'язань бізнес-партнерами також зменшує вартість
грошей. Через невпевненість у надійності партнерів ризик з часом зростає.
Більшість підприємців хоче уникнути ризику, тому вище цінує гроші, які є
сьогодні, аніж ті, що мають бути в майбутньому. Ті суб'єкти підприємницької
діяльності, які погоджуються віддати наявні гроші сьогодні в обмін на їх більшу
кількість у далекому майбутньому, очікують вищої компенсації у вигляді певної
винагороди за цей ризик.
Для того щоб отримати у тимчасове користування певну величину грошових
коштів, позичальник має компенсувати власнику грошових коштів (кредитору) його
відмову від поточного їх споживання. Разом із втратою можливості користуватися
певною сумою грошей сьогодні капіталодавець постає перед проблемою
невизначеності вартості цієї суми грошей у момент їх повернення позичальником,
— майбутньої вартості грошей. Кількісним вираженням рівня невизначеності
інвестора щодо майбутньої вартості його грошей вважається ризик. Відповідно,
процент, який сплачує позичальник за використання грошових коштів, компенсує
інвестору відстрочене споживання, а також його сукупний ризик, тобто процент
компенсує капіталодавцеві неможливість задоволення своїх потреб у поточний
момент. З іншого боку, позичальник погоджується на сплату процента у зв'язку із
можливістю отримання додаткової економічної вигоди від поточного використання
грошових коштів — вкладення капіталу в об'єкти інвестування.
Залежно від порядку застосування процента щодо грошових потоків, які
виникають у результаті фінансових взаємовідносин між позичальником та
капіталедавцем, можливе використання:
 41

• простого процента (об'єктом нарахування є виключно абсолютна величина

боргу);
• складного (нарощеного) процента (об'єктом нарахування виступає абсолютна
величина боргу, збільшена на суму нарахованих у попередні періоди процентів).
Процес, за якого гроші рухаються від поточного часу до майбутнього (за
заданої початкової суми та ставки процента), є накопиченням (компаундуванням);
процес, за якого гроші рухаються від майбутнього часу до теперішнього (за
заданої майбутньої суми та ставки дисконту) є дисконтуванням.
Отже, компаундування — це визначення майбутньої вартості грошей,
дисконтування — визначення поточної (теперішньої) вартості грошей.
Зв'язок між вартістю грошей у теперішній і майбутній час можна
зобразити схематично:
Теперішній час Майбутній час

1. Початкова сума 2. Накопичення 3. Сума, що буде отримана

Ставка процента у майбутньому

3. Поточна сума Дисконтування 1. Майбутня сума

(теперішня вартість) 2. Ставка дисконту

1. Структурно-логічна схема зв'язку між вартістю грошей у теперішній і

майбутній час
Методичний інструментарій оцінки вартості грошей за простими
процентами. Для розрахунку суми простого процента в процесі прирощення
вартості використовується формула:
I = P*n*i, (1)
де І— сума процента за обумовлений період часу;
PV— початкова сума грошових коштів (теперішня вартість);
п — кількість інтервалів, за якими здійснюється розрахунок відсоткових
платежів, у загальному обумовленому періоді;
і — відсоткова ставка, виражена десятковим дробом.
 42

Майбутня вартість (FV) вкладених сьогодні грошей з урахуванням

нарахованої суми процента визначається за формулою:
FV=PV + I = P V * ( 1 + n * i ) . (2)
Множник (1 + п * і) називають множником, або коефіцієнтом, нарощення
суми простих процентів.
(1 +п *і) завжди > 1.
Методичний інструментарій оцінки вартості грошей за складними
процентами. Для розрахунку майбутньої суми вкладу (вартості грошей) у процесі
його прирощення за складними процентами використовується формула:
FV=PV*(1+i)n, (3)
де FV — майбутня вартість вкладу (грошових коштів) при його нарощенні
за складними процентами
PV— початкова сума вкладу (грошових коштів);
і— процентна ставка, виражена десятковим дробом;
п — кількість інтервалів, за якими здійснюється кожний процентний платіж,
в загальному обумовленому періоді.
Відповідно, сума процента І в цьому випадку визначається за формулою:
I = FV-PV. (4)
Складний процент може нараховуватися кілька разів у межах одного
року. Відповідно, чим частіше нараховуються проценти, тим більшою є сума
накопичення. У разі нарахування процентів, здійснюваному частіше, ніж один
раз на рік, необхідно відкоригувати процентну ставку та кількість періодів
нарахування процентів. Коригування здійснюється за такими формулами:
Кількість періодів = Кількість періодів нарахування за один рік *
Кількість років накопичення (5)
Процентна ставка = (Річна ставка* Кількість місяців у періоді
нарахування) / 12 (6)
Отже, якщо т — кількість разів нарахування складного процента протягом
року, тоді майбутня вартість FV депозиту PV за ставки процента і після п років
становить:
 43
nm
 i 
FV  PV 1  
m
(7)


2. Визначення майбутньої вартості грошей у фінансових

розрахунках
Одним із механізмів визначення часової вартості грошових потоків є
компаундування (нарощення) (англ. — compounding). Компаундування є
фінансово-математичною моделлю визначення майбутньої вартості грошових
коштів, які є у розпорядженні підприємств на початок планового періоду (у
поточний момент часу).
Майбутня вартість таких грошових потоків визначається нарощенням на
величину процента, який може бути отриманий у разі, якщо наявні грошові
кошти будуть використані для фінансування тієї чи іншої фінансової операції.
Відповідно, майбутня вартість сучасного грошового потоку відповідає
абсолютній величині суми грошових коштів (включаючи основну суму та про-
центи), яку отримає їх власник за умови їх інвестування через певний проміжок
часу — плановий (аналізований) період. Такий підхід дає змогу фінансовому
менеджеру отримати зіставні абсолютні величини вартості грошей для прийняття
необхідних управлінських рішень щодо інвестування.
При цьому отримання належного результату значною мірою залежить від
вибору ставки нарощення та порядку її застосування. Для фінансових
розрахунків під час оцінювання часової вартості грошей використовують
складний або простий процент.
Можливість практичного застосування моделей нарощення для
визначення майбутньої вартості грошових потоків потребує їх відповідної
фінансово-математичної формалізації. Для аналізу грошових потоків,
запланованих до надходження в результаті здійснення інвестиційного проекту
(інших фінансових операцій), можуть використовуватися різні моделі, у тому
числі:
• просте нарощення вартості грошових потоків;
• нарощення ануїтетів (відстроченої або авансової ренти). Під простим
 44

компаундуванням (нарощенням) (single compounding) розуміється фінансово-

математична модель розрахунку вартості наявних грошових ресурсів, або
теперішніх грошових потоків, використання яких протягом чітко визначеного
періоду, як очікується, дасть можливість отримати відповідний економічний
ефект у майбутньому. Результатом простого нарощення є майбутня вартість
(future value або FV) теперішнього грошового потоку, або грошових коштів, які
перебувають у розпорядженні на поточний момент часу. Отже, просте
компаундування — це визначення майбутньої вартості грошей, вкладених
одноразово на певний термін під певний процент.
Оцінка майбутньої вартості грошових потоків із використанням
простого процента відповідає формулі (4.2) і має вигляд:
FV=P V * ( 1 + n * i )
де FV— майбутня вартість грошових коштів;
PV— абсолютна величина наявних грошових коштів (теперішнього
грошового потоку);
п — кількість інтервалів у плановому періоді;
і— процентна ставка (виражена десятковим дробом).
Задача№1 Підприємець хоче покласти на депозит у банк 100 гр. од.
одноразово під 5 % річних на п'ять років за умови нарахування простих
процентів. Яку суму грошей матиме підприємець наприкінці першого року і який
буде результат через п'ять років?
Розв’язання
Наприкінці першого року підприємець матиме:
100 гр. од. + 100 гр. од. • 5 % = 105 гр. од.
Нарахування процентів протягом другого року відбувається на ті самі 100
гр. од., і оскільки база для нарахування процентів лишається незмінною (100 гр.
од.), сума процентів за рік також не змінюється (5 гр. од.).
Сума процентів за п'ять років у нашому випадку становитиме:
5,0 гр. од. • 5 = 25,0 гр. од.
 45

При цьому майбутня вартість 100 гр. од., укладених одноразово під 5 %
річних на п'ять років за умови нарахування простих процентів, становитиме:
FV= 100 гр. од. • (1 + 5 • 0,05) = 125 гр. од.
Якщо подібні приклади вирішувати арифметично, для наочності та
полегшення розрахунків їх доцільно звести в таку таблицю (табл. 1).
Таблиця 1
РОЗРАХУНОК МАЙБУТНЬОЇ ВАРТОСТІ ПОТОЧНОГО ВКЛАДУ
ЗА УМОВИ НАРАХУВАННЯ ПРОСТИХ ВІДСОТКІВ (гр. од.)

Рік Сума вкладу на Сума приросту вкладу Сума вкладу на

початок року (гр. 1 х 5 %) кінець року

Гр. 1 Гр. 2 Гр. 3 Гр.4

1 100,0 5,0 105,0

2 100,0 5,0 110,0

3 100,0 5,0 115,0

4 100,0 5,0 120,0

5 100,0 5,0 125,0

Усього X 25,00 X

Майбутня вартість наявних грошових коштів у разі використання

складного процента визначається за формулою (4.3) і має вигляд:

FV=PV*(1+i)n,
Задача №2 Підприємець хоче покласти на депозит у банк 100 гр. од.
одноразово під 5 % річних на п'ять років за умови нарахування складних
процентів. Яку суму грошей матиме підприємець наприкінці першого року і який
буде результат через п'ять років?
Розв 'язок
 46

Ідеться про одноразове вкладення грошової суми в банк на депозит за

умови нарахування складного процента, тобто якщо нарахування процента за
перший рік не відрізняється від нарахування, здійсненого у попередньому
прикладі (наприкінці першого року підприємець отримає ті самі 100 гр. од. + 100
гр. од. * 5 % = 105 гр. од.), то база для нарахування процентів у наступних роках
збільшуватиметься на суму вже нарахованих процентів. Наприклад, нарахування
процентів за другий рік відбуватиметься вже не на 100 гр. од., а на суму вкладу з
процентами, нарахованими за попередній період (тобто на 105 гр. од.), нара-
хування процентів за третій рік відбуватиметься на суму початкового вкладу з
урахуванням процентів, нарахованих за два попередні роки, і так до кінця
запланованого до інвестування періоду. Розрахунок величини приросту вкладу
для полегшення арифметичних дій та для наочності доречно звести в таблицю
(табл. 2).
Таблиця 2
РОЗРАХУНОК МАЙБУТНЬОЇ ВАРТОСТІ ПОТОЧНОГО ВКЛАДУ
ЗА УМОВИ НАРАХУВАННЯ СКЛАДНИХ ПРОЦЕНТІВ, гр. од.

Рік Сума вкладу на Сума приросту Сума вкладу на кінець року

початок року вкладу (гр. І х 5 %) (гр. 2 + гр. 3)
Гр.1 Гр. 2 Гр. 3 Гр.4
1 100 5,0 105,0
2 105,0 5,25 110,25
3 110,25 5,51 115,76
4 115,76 5,79 121,55
5 121,55 6,08 127,63
Усього X 27,63 X

З розрахунків, наведених у таблиці, зрозуміло, що за умови нарахування

складних процентів через п'ять років підприємець матиме 127,63 гр. од.

Значно простіше можна визначити майбутню вартість теперішнього

грошового потоку із використанням фінансових таблиць, які містять абсолютне
 47

значення ставки нарощення, виходячи із рівня ставки та кількості інтервалів

нарахувань процентів.
У додатку до розділу наведено математичну таблицю А-1, у якій
підраховано фактор майбутньої вартості процента для різноманітних комбінацій /
та п (FVIFi.n), тобто визначена майбутня вартість однієї грошової одиниці,
залишеної на рахунку на п періодів під і-процентну ставку.
Якщо
FVIFi.n =(1+і)n
то формула (3) матиме вигляд:
FVn=PV *FVIFi.n (8)
де FVIFi.n — абсолютне значення ставки нарощення;
і — процентна ставка (виражена десятковим дробом);
п — кількість інтервалів у плановому періоді.
У нашому випадку в таблиці А-1 FVIF для п'яти років із 5-процентною
ставкою знаходимо цифру, яка стоїть на перехрещенні стовпчика для періоду 5 і
стовпчика для 5 %. Бачимо, що FVIF= 1,2763.
Звідси FVn = PV * (FVIFi.n) = 100 гр. од. • (1,2763) = 127,63 гр. од.
За наявності фінансового калькулятора поступово вводимо значення N, I,
PV. Натиснувши кнопку FV, отримаємо відповідь (при введенні даних прикладу 2
отримаємо FV = 127,63).
Ануїтет (annuity) (рента) — це серія рівновеликих платежів (внесків)
протягом визначеної кількості періодів. Розрізняють звичайний та авансовий
ануїтет.
За звичайного ануїтету платежі здійснюються наприкінці кожного періоду
(постнумерандо), за авансового — на початку кожного періоду (пренумерандо).
Ануїтет може бути вихідним грошовим потоком підприємця (здійснення
періодичних рівновеликих внесків на рахунок банківської установи) або вхідним
грошовим потоком (надходження орендної плати, яка найчастіше встановлюється
однаковою фіксованою сумою).
 48

Задача № 3 Вклади в однаковій сумі 100 гр. од. здійснюються на депозитний

рахунок наприкінці кожного року під 5 % річних протягом п'яти років. Скільки
грошей буде на рахунку наприкінці п'ятого року?

Арифметичне рішення прикладу зведемо в табл. 3.

Таблиця 3
РОЗРАХУНОК МАЙБУТНЬОЇ ВАРТОСТІ ЗВИЧАЙНОГО
АНУЇТЕТУ, гр. од.

Рік Сума вкладу на Сума приросту вкладу Сума вкладу на кінець року (гр.
початок року (гр. 2 • 5 %) 2 + гр. 3 + 100 гр. од.)
Гр. 1 Гр. 2 Гр.З Гр. 4

1 0 0 100,0

2 100,0 5,00 205,0

3 205,0 10,25 315,25

4 315,25 15,76 431,01

5 431,01 21,55 552,56

Усього X 52,56 X

Ураховуючи, що умови ануїтету передбачають рівність та рівномірність

окремих грошових потоків РМТ (у нашому випадку сума вкладів), фінансово-
математична модель оцінки майбутньої вартості ануїтету може бути
відображена у такий спосіб:

(1  i ) n  1
FVAn  PMT (9)
i

де FVAn — майбутня вартість ануїтету;

РМТ — абсолютна величина періодичних рівновеликих виплат
(ануїтетів);
п — кількість інтервалів у плановому періоді;
і — процентна ставка (виражена десятковим дробом);
 49

Визначення майбутньої вартості ануїтетів за допомогою таблиць

передбачає використання фактору процента майбутньої вартості ануїтетів
(FVIFAі.n) за п періодів з і-процентною ставкою.
(1  i ) n  1
FVIFAi.n 
i

Значення FVIFA в таблиці А-2 вже підраховано для різних комбінацій / та п.

Для того щоб обчислити майбутню вартість ануїтетів за допомогою таблиць,
використовується формула:
FVAn  PMT * ( FVIFA i.n )

(10)
У таблиці А-2 на перехрещенні 5 років та 5 % знаходимо значення FVIFA
= 5,5256.
При використанні формули (10) визначимо майбутню вартість ануїтетів у
100 гр. од. для 5 років при 5 % ставці.
100 грн х (5,5256) = 552,56 гр. од.
Слід звернути увагу, що формула (10) стосується звичайного
(відстроченого) ануїтету (ренти).
Проте якщо має місце авансовий ануїтет (рента), порядок кількісної оцінки
майбутньої вартості грошового потоку дещо змінюється.
Задача №4 Вклади в однаковій сумі 100 гр. од. здійснюються на
депозитний рахунок на початку кожного року під 5 % річних протягом п'яти
років. Скільки грошей буде на рахунку наприкінці п'ятого року?
Арифметичний розв'язок задачі зведемо в таблицю (табл. 4).
Рік Сума вкладу на Сума приросту вкладу Сума вкладу на кінець року (гр.
початок року (гр. 2 • 5 %) 2 + гр. 3 + 100 гр. од.)
Гр. 1 Гр. 2 Гр.3 Гр. 4

1 100 5,0 105,0

2 205,0 10,25 215,25

3 315,25 15,76 331,01

 50

4 431,01 21,55 452,56

5 552,56 27,63 580,19

Усього х 80,19 х

Необхідність коригування фінансово-математичної моделі оцінки

відстроченої ренти обумовлена відмінностями у порядку руху грошових коштів,
що наочно можна побачити з таблиці. Так, для звичайного ануїтету грошові
потоки виникають по закінченні першого інтервалу періоду, який аналізується
(саме тому звичайний ануїтет часто називають відстроченим, постнумерандо).
Для авансового ануїтету характерним є рух грошових коштів уже
починаючи з першого інтервалу планового періоду. Згадані відмінності
обумовлюють різницю між відстроченим та авансовим ануїтетом на один
інтервал, що і закладено у фінансово-математичну модель оцінки майбутньої
вартості авансового ануїтету.
Для розрахунку майбутньої вартості авансового ануїтету застосовується
формула:
(1  i ) n  1 (1  i ) n 1  1
FVAn  PMT *(1+і)= PMT
i i

Використовуючи наведену формулу, розрахунок майбутньої вартості

авансового ануїтету в наведеному прикладі 4.4 можна записати у такий спосіб:
FVAn = 552,56 * (1 + 0,05) = 552,56 • 1,05 = 580,19 гр. од.

Нарахування процентів за авансового ануїтету здійснюється раніше, тому

більше заробляється процентів (майбутня вартість авансових ануїтетів більша
580,19 гр. од. проти 552,56 гр. од. за звичайного ануїтету).
Задача №5 Підприємцеві запропонували варіанти вкладання грошей у
розмірі 500 гр. од. під 5 % (за умови нарахування складних процентів):
1) одноразово на п'ять років;
2) поступово рівними частками протягом п'яти років з нарахуванням процентів
у кінці кожного року (постнумерандо);
3) поступово рівними частками протягом п'яти років з нарахуванням процентів
 51

на початку кожного року (пренумерандо).

Розв 'язок
1) Ідеться про просте нарощення вкладу в розмірі 500 гр. од.
або про просте компаундування.
Застосовуємо формулу (4.8) та значення таблиці А-1:
FV= 500 гр. од. • FVIF5 %5 = 500 гр. од. * 1,2763 = 638,15 гр. од.
Сума зароблених процентів за таких умов становитиме:
638,15 -500= 138,15 гр. од.
2) Ідеться про компаундування звичайних ануїтетів (ренти) у
розмірі 100 гр. од. щорічно протягом п'яти років. Розв'язок при
кладу наведено в табл. 4.3.
- Сума зароблених процентів за таких умов становитиме:
552,56 - 500 = 52,56 гр. од.
3) Мова йде про компаундування авансових ануїтетів (ренти)
У розмірі 100 гр. од. щорічно протягом п'яти років. Розв'язок
прикладу наведено в табл. 4.
Сума зароблених процентів за таких умов становитиме:
580,19-500 = 80,19 гр. од.
Висновки
Наведені розрахунки свідчать, що п'ять вкладів по 100 гр. од. кожного року
протягом п'яти років є менш привабливим для підприємця проектом з погляду
прибутковості інвестицій.
За одноразового вкладення 500 гр. од. на п'ять років зиск становить 138,15
гр. од. проти вкладання 100 гр. од. щорічно протягом п'яти років та отримання
прибутку на суму 80,19 гр. од. за нарахування процентів пренумерандо або
отримання прибутку на суму 52,56 гр. од. за умови нарахування процентів
постнумерандо.
Отже, ефект від вкладення грошових коштів одноразово набагато більший,
але і ризик з часом зростає, оскільки ці гроші «лежать» на депозитному рахунку
 52

всі п'ять років. Цей приклад ще раз підтверджує концепцію, що чим вищий ризик,
тим більша компенсація за цей ризик, і сьогодні гроші дорожчі, ніж; завтра.
Підприємець у нашому прикладі вибере той варіант вкладення грошей, який,
на його думку, буде не тільки більш привабливим з погляду розрахунків, а й
враховуватиме суб'єктивні чинники: загальну ризикованість операції; репутацію
банку, що відкриває депозитний рахунок; можливості швидкого та ефективного
реін-вестування отриманих грошей тощо.

3. Визначення теперішньої вартості грошей у фінансових розрахунках

Однією із форм визначення часової вартості грошових потоків на

противагу компаундуванню є дисконтування (англ. —discounting).
Дисконтування є фінансово-математичною моделлю визначення поточної
(теперішньої) вартості грошових потоків, надходження яких, як очікується,
матиме місце у майбутньому протягом певного планового періоду. Теперішня
вартість майбутніх грошових потоків визначається шляхом приведення —
дисконтування на величину процента, який міг би бути заробленим у випадку, коли
б грошові кошти були доступні для їх використання на момент оцінювання.
Отже, теперішня вартість майбутнього грошового потоку дорівнює абсолютній
величині грошових коштів, інвестування якої на прийнятих для дисконтування
умовах через визначений проміжок часу дало б вартість, еквівалентну вартості
майбутнього грошового потоку, що аналізується. Такий підхід дає можливість
фінансовому менеджеру, так само, як і у разі компаундування, отримати
зіставні абсолютні величини вартості грошей для прийняття адекватних
управлінських рішень щодо інвестування.
Практичне застосування дисконтування для визначення приведеної
теперішньої вартості грошових потоків вимагає відповідної фінансово-
математичної формалізації моделі дисконтування — визначення абсолютної
величини дисконту. Залежно від потреб аналізу грошових потоків та зміни їх
вартості у часі можуть використовуватися такі моделі дисконтування:
 53

• просте дисконтування;
• дисконтування ануїтетів (відстроченої або авансової ренти).
Під простим дисконтуванням (single discounting) розуміється фінансово-
математична модель розрахунку приведеної вартості майбутнього грошового
потоку, отримання якого, як очікується, відбудеться одноразово через чітко
визначений період. Результатом простого дисконтування є приведена теперішня
вартість (present value або PV) окремого майбутнього грошового потоку.
Процеси компаундування і дисконтування тісно взаємозв'язані один з
одним. Визначення поточної вартості (дисконтування) є прямою протилежністю
компаундуванню. Таким чином, якщо нам відомий показник майбутньої вартості
грошей (FV), то за допомогою дисконтування ми можемо розрахувати їх тепері-
шню вартість (PV).
Оскільки оцінка майбутньої вартості грошових потоків із використанням
простого процента відповідає формулі (2)
FV=PV + I = P V * ( 1 + n * i ) .
то дисконтування майбутніх грошових потоків із використанням простого
процента відповідає такій формулі:
FV
PV  (12)
(1  n *1)

де PV — приведена теперішня вартість майбутнього грошового потоку;

FV—абсолютна величина майбутнього грошового потоку;
п — кількість інтервалів у плановому періоді;
і — ставка дисконтування (виражена десятковим дробом).
Оскільки майбутня вартість наявних грошових коштів у разі використання
складного процента визначається за формулою (3):
FV=PV*(1+i)n,
То приведена теперішня вартість майбутніх грошових потоків при
використанні складного процента визначається за такою формулою:
n
FV  1 
PV   FV   (13)
(1  i ) n
1 i 
 54

Можна визначити теперішню вартість майбутнього грошового потоку із

використанням фінансової таблиці А-3, яка містить абсолютне значення ставки
дисконтування, виходячи із рівня процентної ставки та кількості інтервалів у
плановому періоді.

Частина рівняння (13), взята в дужки, називається фактором процента

поточної вартості PVIF.
Таким чином, якщо
n
 1 
FVIFi .n   
1 i 

то формула (13) матиме вигляд:

FVIFAi .n  FV * ( PVIFi .n ) (14)

де FVIFA i.n — абсолютне значення ставки дисконтування;
і — процентна ставка;
п — кількість інтервалів у плановому періоді.
Задача №6 Яку суму грошей повинен покласти підприємець у банк на
депозитний рахунок у поточний момент часу, якщо за процентної ставки 5 %
за умови нарахування складного процента через п'ять років він планує
отримати 127,63 гр. од.?
Розв 'язок
Як бачимо, приклад 6 і приклад 2 мають дещо спільне: процентна ставка
і термін, на який кладуться гроші на депозит, — однакові. Проте в прикладі 2
визначена сума, яку підприємець має покласти на депозит, є заданою, а в
прикладі 6 ми повинні визначити цю суму. У прикладі 6 задається очікувана
сума через п'ять років, а в прикладі 2, навпаки, саме ця сума невідома. Отже,
приклад 6 є оберненим до прикладу 2.
Застосовуючи формули (13), (14) та дані таблиці А-3, визначимо суму,
яку необхідно покласти на депозит сьогодні:
PV=127.0*1/(1+0.05)5=127.0+0.7835=100 гр.од.
 55

Різноплановість руху грошових коштів у результаті підприємницької

діяльності створює ситуацію, коли застосування простого дисконтування для
оцінки приведеної вартості майбутніх грошових потоків є недостатнім. Передусім
це стосується оцінки грошових потоків, які виникають протягом усього періоду із
певною періодичністю, тобто ануїтетів (ренти).
Якщо припустити, що абсолютна величина грошових потоків протягом
періоду, який аналізується, однакова і постійна, тобто умови ануїтету
передбачають рівність окремих грошових потоків, формула теперішньої вартості
ануїтету матиме вигляд:

1 1 
PVAn  PMT *   
n  (15)
 i i * (1  i ) 

де PVAn —теперішня вартість ануїтету;

РМТ— абсолютна величина періодичних рівновеликих виплат
(ануїтетів);
п — кількість інтервалів у плановому періоді;
і — ставка дисконтування (виражена десятковим дробом).
Різниця в дужках рівняння (15) називається фактором процента поточної
вартості ануїтетів (FVIFAі.n). Фактор процента поточної вартості ренти — це
показник ануїтетів за n-ну кількість періодів, дисконтований на i процента. У
фінансових таблицях А-4 обчислено значення цього показника для різних п та і.

1 1 
PVIFA n    
n 
 i i * (1  i ) 

Тоді рівняння (15) матиме вигляд:

PVAn  PMT * PVIFA n (16)

Фінансово-математична модель визначення теперішньої вартості
ануїтетів застосовується для обчислення постійних рівних виплат з погашення
кредиту, орендних платежів за користування активами підприємства, для
 56

порівняння теперішньої вартості цінних паперів, які дисконтуються під різні

процентні ставки та приносять власникові певний щорічний дохід, для
визначення суми, яку необхідно покласти на депозит за умови вилучення з
рахунка кожного року однакової суми грошей.

Тема 5 УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ

1. Прибуток як об'єкт фінансового менеджменту

Прибуток розглядається в трьох основних аспектах:

• прибуток як вираження результату фінансово-господарської діяльності
суб'єкта господарювання та винагорода за підприємницький ризик;
•прибуток як вираження ефективності управління операційною,
інвестиційною та фінансовою діяльністю суб'єкта господарювання;
• прибуток як джерело самофінансування підприємства (при цьому чистий
прибуток розглядається як найдешевше джерело фінансування потреби
підприємства у капіталі і посідає основне місце у так званій ієрархії
фінансування).
Прибуток підприємства являє собою результуючий фінансовий показник,
що унеможливлює його безпосереднє використання як прямого об'єкта управління
і вимагає формування важелів впливу на величину прибутку через управління
факторами його формування та використання. Це дає змогу виділити ряд
структурних елементів, які в результаті і формують цілісну систему управління
прибутком підприємства.
- управління прибутком на етапі його формування:
- управління доходами суб'єкта господарювання,
- управління затратами суб'єкта господарювання;
- управління прибутком на етапі його використання.
 57

За таких умов постає питання щодо забезпечення узгодженості прийняття,

підтримки та виконання управлінських фінансових рішень за окремими напрямами
реалізації управління прибутком підприємства. Організаційне вирішення цієї
проблеми здійснюється в рамках обґрунтування мети та завдань управління прибут-
ком суб'єкта господарювання, визначення доцільності використання тих чи інших
методів управління прибутком з метою вирішення поставлених завдань.
Системоутворюючими елементами моделі управління прибутком
підприємства є мета та завдання такого управління, від чіткості формулювання
яких залежить ефективність як моделі управління прибутком, так і фінансового
менеджменту взагалі.
Як уже наголошувалося, у теорії корпоративних фінансів прибуток суб'єкта
господарювання розглядається як результат його діяльності та джерело створення
ринкової вартості (рис.1). Виходячи з цього метою управління прибутком
підприємства — суб'єкта господарювання можна вважати забезпечення максимізації
абсолютної величини чистого прибутку та стабільності його формування у часі.
При цьому прибуток (і, відповідно, управління прибутком підприємства)
розглядається як джерело створення достатку акціонерів (shareholder value) у
формі грошових дивідендних виплат та максимізації ринкової вартості підприємства
(його корпоративних прав).
Оскільки прибуток підприємства є результатом його фінансово-господарської
діяльності, то об'єктом управління прибутком має розглядатися сукупність
фінансових відносин, які виникають у процесі операційної, інвестиційної та
фінансової діяльності суб'єкта господарювання з приводу трансформації доходу від
зазначених видів діяльності в прибуток підприємства.
Об'єкт управління прибутком підприємства включає:
- дохід від реалізації продукції, товарів, надання послуг, виконання робіт;
- покриття витрат, що включають матеріальні витрати, оплату праці
виробничого та управлінського персоналу, покриття амортизаційних відрахувань;
- сплату податків та інших обоє 'язкових платежів;
 58

- покриття процентних платежів за позиками (витрат, пов'язаних з

фінансовою діяльністю);
- формування прибутку до сплати податків;
- сплату податків, що здійснюється за рахунок прибутку;
- формування чистого прибутку;
- виплату грошових дивідендів та тезаврацію прибутку;
- формування нерозподіленого прибутку.
 59

Рис 1 Структурно-логічна схема формування прибутку підприємства

 60

Структурування процесу формування та розподілу прибутку підприємства

і визначення об'єкта управління прибутком підприємства дає змогу сформулювати
основні завдання такого управління. Серед цих завдань необхідно виділити такі:
• підтримання конкурентоспроможності підприємства у коро-
ткостроковому та довгостроковому періодах;
• забезпечення зростання абсолютної величини прибутку;
• забезпечення стабільності формування чистого прибутку, зокрема,
збільшенням відносної частки прибутку від основної діяльності;
• забезпечення прийнятного рівня рентабельності фінансово-
господарської діяльності суб'єкта господарювання;
• забезпечення пріоритетного фінансування інвестиційних проектів із
позитивним NPV за рахунок внутрішніх джерел, насамперед прибутку;
• забезпечення оптимальних пропорцій розподілу прибутку шляхом
досягнення компромісу між потребами дивідендної політики та політики
тезаврації прибутку.
2. Стратегія управління прибутком
Ключовим елементом організації та реалізації моделі управління прибутком
суб'єкта господарювання є визначення стратегії управління. Загалом стратегія
як така являє собою узагальнюючу сукупність окремих, взаємозв'язаних дій,
реалізація яких є необхідною для досягнення встановлених довгострокових цілей
у межах підконтрольних управлінню ресурсів шляхом їх координації та
розподілу. Виходячи з цього визначення стратегії управління прибутком
підприємства можна охарактеризувати як формалізовану сукупність критеріїв
прийняття управлінських фінансових рішень щодо управління прибутком
підприємства, дотримання яких забезпечує виконання завдань та досягнення цілей,
визначених корпоративною стратегією підприємства. Відповідно, стратегія дає
змогу визначити особливості та ключові параметри формування і реалізації моделі
управління прибутком на конкретному підприємстві виходячи зі специфіки його
фінансово-господарської діяльності. Під моделлю управління прибутком суб'єкта
 61

господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організа-

ційно-технічних методів і прийомів прогнозування, планування та контролю за
формуванням доходів підприємства з метою забезпечення підтримання
прийнятного рівня прибутковості суб'єкта господарювання у довгостроковій
перспективі, а також; досягнення інших цілей, визначених корпоративною
стратегією.
Управління прибутком передбачає насамперед реалізацію обґрунтованого
впливу на факторні показники формування прибутку суб'єкта господарювання —
доходів та витрат. Відповідно, модель управління прибутком суб'єкта госпо-
дарювання має включати сукупність логічно цілісних та взаємозв'язаних
функціонально-організаційних блоків, а саме:
• управління затратами;
• управління доходами;
• управління розподілом прибутку.
Зважаючи на особливості формування прибутку підприємства, можна
визначити основні дискретні варіанти (концепції) обґрунтування стратегії
управління ним:
- агресивна (наступальна) стратегія — забезпечення збільшення абсолютної
величини прибутку підприємства шляхом максимізації рівня доходів підприємства
в результаті збільшення виручки від реалізації товарів, робіт та послуг (наприклад,
стимулюванням збуту, підвищенням ціни тощо) — забезпечення зростання доходів
підприємства за порівняно стабільного рівня затрат;
- захисна стратегія — забезпечення контролю витрат з метою збільшення
прибутку суб'єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною
доходів та витрат (слід зауважити, що така стратегія є ефективною у
довгостроковій перспективі, оскільки у короткостроковому періоді підприємство,
як правило, «є може суттєво зменшити рівень витрат).
- диверсифікаційна стратегію - власний («проміжний») варіант стратегії
управління прибутком як виважений компроміс між агресивною та захисною
стратегіями.
 62

3. Критерії організації управління прибутком підприємства

Розглядаючи планування як функцію управління прибутком підприємства,

необхідно зазначити, що останнім часом спостерігається чітка тенденція зміщення
акцентів з традиційної форми організації менеджменту на поопераційний
(функціональний) менеджмент — АВМ (Activity-based Management, далі —
ABM). Головною особливістю АВМ є розгляд фінансово-господарської діяльності
підприємства за відособленими напрямами операційної, інвестиційної та
фінансової діяльності, що забезпечує при Цьому повну ідентифікацію доходів і
витрат за цими напрямами. При цьому АВМ дає змогу фінансовим менеджерам та
відповідним службам підприємства вирішити такі питання:
• визначення можливостей підвищення ефективності діяльності
підприємства;
• визначення та відособлення видів чи напрямів діяльності
суб’єкта господарювання, що не створюють вартості;
• визначення черговості забезпечення фінансовими, матеріальними,
трудовими та іншими видами ресурсів окремих напрямів діяльності
підприємства за критерієм максимізації прибутку (вартості ринкової капіталізації
підприємства чи достатку акціонерів).
Підприємству рекомендується, зважаючи на світовий досвід, поєднувати
функціональні можливості АВМ та вартісного менеджменту — VBM (Value-
based Management, далі — VBM). У цьому випадку функціональний розподіл
напрямів господарської діяльності підприємства спрямований на визначення
основних джерел створення вартості підприємства і, як наслідок, достатку
акціонерів. При цьому досягається ув'язка прибутку підприємства та його
ринкової вартості як основних показників ефективності підприємницької
діяльності. Серед основних фінансових індикаторів, що можуть
використовуватися і використовуються на середніх та великих підприємствах для
 63

обґрунтування фінансових-рішень щодо управління прибутком, можна виділити

такі:
• Економічна вартість додана — EVA1 (Economic Value Added):
EVA = (ROA - WACC) * ТА = EAIT - WACC - CE, (1)
де ROA — рентабельність активів;
WACC — середньозважена вартість капіталу;
ТА — сукупні активи;
ЕАІТ— прибуток підприємства після сплати процентів і податку на
прибуток (операційний прибуток);
СЕ — сукупний капітал.
Пропонований показник дає змогу оцінити рівень ефективності
фінансового менеджменту з позицій трансформації прибутку підприємства в
його ринкову вартість.
• Ринкова вартість додана — MVA (Market Value Added):
MVA = TMV - CE = MVe+MVd - CE, ( 2)
де TMV— сукупна ринкова вартість;
MVe — ринкова капіталізація;
MVd — ринкова вартість зобов'язань;
СЕ — сукупний капітал.
Наведений вище показник відображає порядок формування 'ринкової премії,
яка відповідає ефективності організації фінансового менеджменту взагалі та
управління прибутком зокрема.
• Грошова вартість додана — CVA2 (Cash Value Added):
CVA = (FCF + Interests) -WACC * CE, (3)
де FCF— грошовий потік до фінансування — Free Cash Flow;
WACC — середньозважена вартість капіталу підприємства;
Interests — процентні платежі підприємства за зобов'язаннями;
СЕ — сукупний капітал підприємства.
Управління прибутком нерозривно пов'язане з іншими напрямами
фінансового менеджменту, і насамперед з управлінням грошовими потоками.
 64

Такий зв'язок визначає об'єктивну необхідність узгодження управлінських рі-

шень щодо грошових потоків та формування і використання прибутку.
4. Управління формуванням доходів
Управління формуванням прибутку включає два основні напрями —
управління доходами та управління затратами, балансування яких у результаті і
визначає формування абсолютної величини прибутку суб'єкта господарювання
(рис.

Рис. Умови формування прибутку підприємства від операційної діяльності

Формування доходів суб'єкта господарювання здійснюється за такими
складовими, у розрізі яких і формуються окремі складові сукупного прибутку
суб'єкта господарювання:
• доходи від основної діяльності, що включають насамперед дохід від
реалізації продукції, товарів, робіт та послуг;
• доходи від іншої операційної діяльності, яка включає дохід від реалізації
оборотних активів, реалізації курсових різниць, оренди, отримані штрафи, пені,
неустойки, списання зобов'язань та ін.;
 65

• доходи від фінансових операцій, які формуються за рахунок отримання

доходів від вкладень в асоційовані та дочірні підприємства, спільної діяльності,
доходи від портфельного інвестування (дивіденди, процентні платежі) та ін.;
 66

• доходи від іншої звичайної діяльності, що визначаються

формуванням доходів від фінансових інвестицій (реалізований капітальний дохід),
реалізації (ліквідації) необоротних активів, безоплатно одержаних активів тощо;
• доходи від надзвичайних подій.
Цінова політика суб'єкта господарювання — невід'ємний елемент моделі
управління його прибутком, що визначає особливості формування доходів такого
підприємства. Загалом під ціновою політикою суб'єкта господарювання необхідно
розуміти процедуру обґрунтування масштабу цін на його продукцію (товари, роботи,
послуги) та критеріїв її застосування щодо конкретних категорій покупців.
Відповідно, цінова політика може виконувати такі функції:
• масштаб цін використовується як індикатор для фінансового
планування, зокрема планування грошових потоків підприємства для розрахунку
планового бюджету грошових потоків та планування ліквідності;
• сприяння формуванню сталого контингенту клієнтів підприємства;
• формування конкурентної позиції підприємства на ринку його продукції
(робіт, послуг);
• сприяння скороченню терміну інкасації дебіторської заборгованості.
При цьому масштаб цін підприємства включає базову (основну) ціну, а
також систему знижок (націнок), яка застосовується залежно від специфічних умов
укладання контрактів із конкретними покупцями. Система знижок (націнок) має
враховувати такі специфічні умови та характеристики покупця, як усталеність го-
сподарських зв'язків із таким споживачем, часові характеристики виконання
контракту, особливості проведення грошових розрахунків за контрактом та інші
умови.
Ціна виробника продукції підприємства є показником, на основі якого
визначається грошовий потік, кошти від якого надходять у повне розпорядження
суб'єкта господарювання. Величина цих коштів визначається множенням ціни
виробника одиниці продукції на обсяг реалізації у натуральному виразі. За рахунок
такого грошового потоку підприємство покриває витрати, пов'язані з виготов-
ленням і реалізацією продукції, та формує прибуток:
 67

Р' = С + І,
де Р'— ціна виробника одиниці продукції підприємства;
С — собівартість одиниці продукції підприємства;
І— прибуток підприємства з одиниці продукції.
Відпускна ціна продукції суб'єкта господарювання відповідає величині
грошових коштів, що її має сплатити покупець за визначену кількість товару під
час їх купівлі. При цьому відпускна ціна включає як ціну виробника, так і
сукупність платежів, щодо яких суб'єкт господарювання виступає у ролі
номінального платника, — непрямі податки (акциз та податок на додану вартість):
P = F + акциз + ПДВ,
де Р — відпускна ціна одиниці продукції підприємства.
Серед напрямів управління доходами підприємства необхідно виділити
управління дебіторською заборгованістю, що формується внаслідок розбіжності у
часі між відвантаженням продукції та її оплатою. Виникнення заборгованості з боку
покупців пов'язано із наданням останнім відстрочення оплати рахунків з метою
стимулювання збуту продукції підприємства. Однак надання цієї пільги має
здійснюватися з урахуванням таких факторів:
• оцінювання основних параметрів динаміки (тренду) роз
витку ситуації з оплатою контрагентами рахунків за відвантажену продукцію;
• аналіз структури дебіторської заборгованості у розрізі своєчасності
її погашення, оцінка окремих дебіторів з позиції ризику та визначення величини
фінансових ресурсів, необхідних для формування резервів, зокрема резерву
сумнівної дебіторської заборгованості;
• розрахунок середнього періоду інкасації дебіторської заборгованості
та його зіставлення із можливостями підприємства .покрити касовий розрив за
рахунок кредиторської заборгованості, залучення короткострокових кредитів чи
за рахунок інших джерел;
• визначення та оцінювання рівня впливу дебіторської заборгованості на
формування абсолютної величини прибутку підприємства та обґрунтування
доцільності надання покупцеві відстрочення в оплаті продукції — оцінка видатків
 68

підприємства на залучення фінансових ресурсів на покриття касового розриву

(наприклад, процентні платежі за кредитом) та/або витрат на проведення
рефінансування заборгованості;
- обґрунтування оптимального терміну надання відстрочення оплати
рахунків покупцями та визначення відносного рівня необхідної націнки на базову
ціну одиниці продукції, яка має враховувати рівень втрат, яких зазнає
підприємство у зв'язку з іммобілізацією оборотних коштів, та привабливість
даного клієнту.
5. Управління витратами підприємства
Управління витратами відіграє провідну роль не тільки в управлінні
прибутком, а й у структурі фінансового менеджменту взагалі. Зауважимо, що
формуванню прибутку суб'єкта господарювання об'єктивно передує фінансування
та покриття усіх його витрат за рахунок доходів від реалізації товарів (надання
послуг чи виконання робіт), що й необхідно розглядати як одне із основних завдань
фінансового менеджменту. Управління витратами полягає у контролі за процесом
формування та розподілу витрат підприємства в результаті здійснення фінансово-
господарської діяльності. Відповідно, управління витратами підприємства
спрямоване на обґрунтування рівня витрат підприємства та їх фінансового забез-
печення. Результативність управління витратами та забезпечення ефективності
такого управління передбачає реалізацію таких взаємозв'язаних фінансово-
управлінських ітерацій:
• групування витрат підприємства за групами відповідно до визначеної
сукупності критеріїв;
• контроль за формуванням витрат та оптимізації їх абсолютної
величини;• - виявлення відхилень від планових показників та ідентифікація
причин таких відхилень, їх нейтралізація або врахування (шляхом коригування
планових показників);
• виявлення та оцінювання резервів зменшення витрат суб'єкта
господарювання, визначення та обґрунтування механізмів їх мобілізації.
 69

У процесі управління сукупністю витрат, що виникає під час реалізації

згаданих вище завдань, постає питання щодо оцінки абсолютної величини ви-
трат, їх структурування та формування цільових категорій ідентифікації
(груп, видів) витрат з метою інформаційного підтримання прийняття
управлінських фінансових рішень. У результаті цього забезпечується узагальнення
та початкова обробка первинної фінансової інформації, визначення сукупності
однорідних витрат, а також обґрунтування центрів витрат та їх
структурування.
Відповідно до класифікаційних ознак, прийнято виділяти такі види (групи)
витрат:
- виходячи із зміни абсолютної величини витрат суб'єкта господарювання у
разі зміни обсягів випуску продукції розрізняють умовно-постійні (не залежать від
зміни обсягів виробництва) та умовно-змінні (змінюються зі зміною обсягів
виробництва) витрати;
- залежно від порядку та способу перенесення витрат на продукцію
підприємства розрізняють прямі (витрати, безпосередньо пов'язані з виготовленням
продукції, наданням послуг чи виконання робіт) та непрямі (витрати, що пов'язані
із фінансуванням додаткових чи обслуговуючих процесів) витрати;
- за періодичністю виникнення та часовими характеристиками розрізняють
постійні або регулярні витрати (витрати, що регулярно виникають у процесі
здійснення суб'єктом господарювання фінансово-господарської діяльності,
наприклад витрати на виплату заробітної плати, на сплату податків) та разові
витрати (витрати, що мають нерегулярний характер, наприклад: витрати на
купівлю ліцензії);
- залежно від характеру зв'язку витрат з виробничим процесом
розрізняють виробничі (витрати, обумовлені технічними, організаційними та
іншими особливостями виробничого процесу) та невиробничі (витрати, що мають
другорядний характер) витрати;
- для потреб контролінгу витрат у системі цільового планування прибутку
суб'єкта господарювання виділяють групи витрат відповідно до центрів їх
 70

виникнення або ж за цільовим їх призначенням (наприклад, витрати по окремих

структурних підрозділах або витрати на виробництво окремих видів продукції).
Кваліфіковане управління витратами підприємства передбачає наявність у
фінансового менеджера повної та достовірної інформації щодо об'єкта управління, у
тому числі його абсолютної величини, складу та структури. Для цього здійснюється
локалізація усіх витрат підприємства та їх структурування за певними критеріями,
які використовуються для обґрунтування управлінських фінансових рішень. Так,
практика розподілу витрат за класифікаційними групами (як об'єктам управління), а
також спосіб зіставлення величини витрат із доходами підприємства дає змогу
виділити такі варіанти організації калькуляції сукупних витрат підприємства:
• традиційне (пряме) калькулювання;
• цільове калькулювання;
• калькулювання відповідно до життєвого циклу товару (продукту);
• калькулювання за етапами просування товару на ринок;
• поопераційне (функціональне) калькулювання.
Традиційне (пряме) калькулювання. Традиційне калькулювання в рамках
управління прибутком підприємства спрямоване на загальне зіставлення витрат та
доходів суб'єкта господарювання (рис. 1) у межах одного й того самого горизонту
планування. Метою традиційного калькулювання є встановлення факту покриття
(непокриття) сукупних витрат підприємства та вихід на позитивний фінансовий
результат — операційний прибуток. На основі традиційного калькулювання
здійснюється розрахунок параметрів точки беззбитковості підприємства як
ситуації, за якої доходи підприємства дорівнюють його витратам:
Доходи = Умовно-змінні витрати + Умовно-постійні витрати.
 71

Рис. 1. Особливості традиційного калькулювання

 Цільове калькулювання. Цільове калькулювання спрямоване на
приведення собівартості продукту до рівня, що забезпечує цільовий (плановий)
рівень прибутку підприємства від виробництва такого продукту за очікуваного
рівня доходів від його реалізації (див. рис.2).

Рис. 2. Модель цільового калькулювання

Калькулювання за етапами життєвого циклу продукту. Цей варіант
калькулювання витрат передбачає ідентифікацію витрат (понесених або
очікуваних) із окремими етапами життя продукту — починаючи від упровадження
продукту і завершуючи зняттям продукту з виробництва. Даний метод дає змогу
оцінити рівень та доцільність витрат на кожному із етапів просування продукту на
ринок. Крім того, використовуючи дисконтування (визначення приведеної
теперішньої вартості) доходів від реалізації окремого продукту та витрат по цьому
ж продукту, можна оцінити доцільність його впровадження в господарську діяль-
ність підприємства, яка визначається перевищенням очікуваних доходів над
витратами.
Калькулювання за етапами просування товару на ринок. Метою даного
методу є обґрунтований розподіл витрат, що ідентифікуються з конкретним
продуктом підприємства. При цьому досягається деталізація локалізації витрат за
окремими етапами життя продукту, починаючи з обґрунтування ідеї створення
продукту і завершуючи зняттям його з виробництва.
 6. Управління використанням прибутку

Управління прибутком підприємства, як уже відзначалося, спрямоване на

забезпечення його максимізації та стабільності формування у часі. Однак модель
управління прибутком не може вважатися логічно завершеною без складової,
спрямованої на підтримання управлінських фінансових рішень щодо викорис-
тання створеного у процесі операційної, інвестиційної та фінансової діяльності
підприємства прибутку (рис. 3).

Рис. 3. Напрями використання прибутку

Слід відзначити, що використання прибутку має узгоджуватися із
корпоративною стратегією підприємства та забезпечувати стійке і стабільне
зростання ринкової вартості підприємства та достатку акціонерів (рис. 4). Як
показано на рисунку, переваги підприємства на ринку трансформуються у вартість
(достаток акціонерів), яка, у свою чергу, може бути спожита шляхом розподілу
між власниками або ж реінвестована у господарську діяльність підприємства з
метою створення нової вартості.
Як основне завдання управління використанням прибутку суб'єкта
господарювання має розглядатися балансування інтересів підприємства щодо
тезаврації прибутку та потреб політики грошових дивідендних виплат (поточного
розподілу прибутку серед власників корпоративних прав у грошовій формі). При
цьому важливим завданням цільового планування та прогнозування прибутку
суб'єкта господарювання на даному етапі є базове узгодження абсолютних величин
фінансових ресурсів, необхідних для фінансування зазначених напрямів розподілу
прибутку підприємства.
Рис. 4 Вплив розподілу прибутку на забезпечення корпоративних цілей
Відповідно, можна виділити такі питання, розв'язання яких має забезпечити
оптимальний розподіл прибутку підприємства:
забезпечення погашення податкових зобов'язань суб'єкта господарювання
(сплата податку на прибуток підприємств);
• обслуговування залученого у попередніх періодах власного капіталу суб'єкта
господарювання;
• формування фондів-коштів та резервів для використання у наступних періодах.
 Тема 6 УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ

1. Активи як об'єкт фінансового менеджменту

2. Управління оборотними активами
2.1. Управління виробничими запасами та запасами готової продукції
2.2. Управління дебіторською заборгованістю
2.3. Управління грошовими коштами
3. Управління необоротними активами

Активи являють собою ресурси, які перебувають у розпорядженні

підприємства і використання яких веде до збільшення економічних вигід у
майбутньому. До них відносять усі існуючі матеріальні цінності, нематеріальні
активи та кошти, що належать підприємству на певну дату.
Активи підприємства поділяються на оборотні та необоротні активи.
Оборотні активи являють собою частину майна підприємства, яка втілена в
матеріально-виробничих запасах, не закінчених розрахунках, залишках
грошових коштів і фінансових вкладеннях. Для оборотних активів як частини
авансованого капіталу підприємств характерні такі «відмінні ознаки:
1) вони мають бути заздалегідь вкладені, тобто авансовані до отримання
виручки від реалізації продукції;
2) оборотні активи як ліквідні ресурси не витрачаються і не Споживаються,
але постійно повинні поновлюватися в господарському обігу;
3) абсолютна потреба в оборотних активах залежить передусім від обсягу
господарської діяльності, умов постачання та збуту. Недостатність їх або
неефективне використання негативно Впливає на фінансовий стан
підприємства.
 До оборотних активів належать: виробничі запаси, незавершене '
виробництво; дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги;
дебіторська заборгованість за розрахунками; інша поточна дебіторська
заборгованість; поточні фінансові інвестиції; грошові кошти в національній та
іноземній валютах; інші оборотні активи.
Необоротні активи являють собою частину майна підприємства, яка
багаторазово бере участь у процесі господарської діяльності і переносить свою
вартість на готову продукцію шляхом нарахування амортизаційних
відрахувань.
До необоротних активів належать: нематеріальні активи, незавершене
будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова
дебіторська заборгованість, відстрочені Податкові активи, інші необоротні
активи.
У балансі активи підприємства розміщені у трьох розділах:
I розділ — необоротні активи;
II розділ — оборотні активи;
III розділ — витрати майбутніх періодів.
Активи підприємства можна класифікувати за такими ознаками (рис. 1).
Отже, відповідно до основних ознак активів вони розподіляються так:
1. Залежно від об'єкта управління:
а) необоротні активи: основні засоби, незавершене будівництво,
устаткування, призначене до монтажу; довгострокові фінансові інвестиції;
б) оборотні активи: виробничі запаси; готова продукція; незавершене
виробництво; дебіторська заборгованість; грошові кошти; поточні фінансові
інвестиції.
2. Залежно від характеру володіння активами:
а) власні активи: до них належать активи підприємства, які
постійно перебувають у його володінні і відображаються в балансі;
б) орендовані активи: активи, які тимчасово перебувають у
володінні підприємства відповідно до укладених угод оренди (лізингу).
 3. Залежно від характеру обслуговування:
а) операційні активи: активи, які безпосередньо використовуються в
комерційно-виробничій діяльності підприємства з метою
отримання операційного прибутку;
б) інвестиційні активи: сукупність майнових цінностей підприємства,
пов'язаних із здійсненням його інвестиційної діяльності. До складу інвестиційних
активів включають: незавершене будівництво; устаткування, призначене до
монтажу; довгострокові фінансові інвестиції, короткострокові фінансові
вкладення.
4. Залежно від характеру фінансових джерел формування активів:
а) валові активи: сукупність майнових цінностей підприємства,
сформованих за рахунок власних і залучених коштів;
б) чисті активи: сукупність майнових цінностей підприємства,
сформованих виключно за рахунок власних коштів. Вартість чистих активів
визначається за формулою:
ЧА = А - ЗК,
де ЧА — вартість чистих активів;
А — загальна сума активів підприємства;
ЗК — загальна сума запозичених коштів.
Нематеріальні активи відображаються в балансі за собівартістю їх
придбання чи створення. Якщо нематеріальні активи надійшли у результаті обміну
на інші активи, то їх собівартість визначається за отриманою вартістю активу.
Отримана вартість нематеріального активу — це сума, за якою актив може бути
обміняний чи отриманий в операції між зацікавленими сторонами.
До основних засобів належать матеріальні активи підприємства, очікуваний
строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року або
операційний цикл більший за рік.
Основні засоби оцінюються за первісною вартістю у сумі фактичних витрат
на їх придбання, будівництво, монтаж, налагодження, доставку, сплату митних
зборів і передбачених податків (якщо податки не відшкодовуються підприємству).
 Незавершене будівництво являє собою суму інвестицій, вкладених у
будівництво, що здійснюється для власних потреб підприємства, а також авансові
платежі для фінансування такого будівництва.
Довгострокові фінансові інвестиції — це фінансові інвестиції на період
більше одного року, а також усі інвестиції, які не можуть бути вільно
реалізованими в будь-який момент.
Рис. 1. Класифікація активів підприємства за основними ознаками
 Фінансові інвестиції — активи, які вкладаються підприємством з метою
збільшення прибутку за рахунок процентів, дивідендів, зростання вартості капіталу
або отримання інших вигід для інвестора. Фінансові інвестиції — це вкладення в
придбані цінні папери, внески до статутних фондів інших підприємств.
Довгострокова дебіторська заборгованість являє собою заборгованість
фізичних та юридичних осіб, яка буде погашена у термін понад один рік з дати
відображення в балансі. Наприклад, заборгованість орендаря за фінансовою
орендою.
За статтею «Відстрочені податкові активи» відображається сума податку на
прибуток, що підлягає відшкодуванню в наступних періодах унаслідок виникнення
тимчасової різниці між обліковою та податковою базами оцінки.
За статтею «Інші необоротні активи» відображаються всі інші необоротні
активи, які не є нематеріальними активами, основними засобами, довгостроковими
фінансовими інвестиціями, довгостроковою дебіторською заборгованістю та
відстроченими податковими активами.

2. Управління оборотними активами

2.1. Управління виробничими запасами та запасами готової продукції

У процесі фінансово-господарської діяльності підприємству необхідно мати

певну суму грошових коштів для закупівлі сировини, матеріалів, напівфабрикатів,
комплектуючих виробів та інших матеріальних цінностей.
Зазначені матеріальні цінності призначені для забезпечення процесу
виробництва та реалізації продукції.
Метою управління виробничими запасами є забезпечення безперебійного
процесу виробництва та реалізації продукції за дотримання оптимального запасу
матеріальних цінностей.
Виходячи з мети управління виробничими запасами перед фінансовим
менеджером ставляться такі завдання:
1. Провести аналіз запасів товарно-матеріальних цінностей у минулому періоді.
Зокрема, слід розглянути показники загальної суми запасів матеріальних
цінностей, їх динаміки, питому вагу в обсязі оборотних активів, вивчити структуру
запасів у розрізі основних груп, виявити сезонні коливання їх, визначити ефектив-
ність використання різних груп виробничих запасів, розрахувати показники їх
оборотності.
2. Обчислити оптимальні розміри основних груп поточних запасів. Для цього запас
матеріальних цінностей необхідно поділити на дві основні групи: виробничі
запаси (запаси сировини, матеріалів, напівфабрикатів) та запаси готової
продукції. У розрізі кожного із зазначених видів виділяються запаси поточного
зберігання, тобто постійно оновлена частина запасів, які формуються на
регулярній основі і рівномірно витрачаються в процесі виробництва продукції або
її реалізації покупцям.
3. Оптимізувати загальну суму запасів товарно-матеріальних цінностей, які
включаються в оборотні активи.
4. Побудувати ефективну систему контролю за рухом запасів на підприємстві.
Серед систем контролю за рухом запасів набула поширення «Система ABC».
Сутність цієї системи полягає в поділі сукупності запасів матеріальних цінностей
на три категорії.
У категорію «А» включаються матеріальні цінності з високою ціною, з
тривалим циклом замовлення, які потребують постійного контролю, оскільки їх
нестача пов'язана зі значними фінансовими труднощами.
У категорію «В» включаються матеріальні цінності, які мають меншу
значимість порівняно з категорією «А» в забезпеченні безперебійного
операційного процесу і формуванні кінцевих результатів фінансової діяльності.
У категорію «С» включають всі інші матеріальні цінності, які не відіграють
значної ролі у формуванні кінцевих фінансових результатів.
5. Відображати у фінансовому обліку вартість запасів матеріальних
цінностей в умовах інфляції.
Наявність матеріальних цінностей на рівні, який перевищує оптимальні
потреби, негативно відображається на діяльності підприємства, оскільки з обігу
відволікається певна сума грошових коштів, втрачаються можливості для
інвестицій, збільшуються витрати на утримання додаткових запасів матеріальних
цінностей.
Оптимальний розмір замовлень матеріальних цінностей можна визначити за
допомогою такої формули:
2* З * Р
ОРЗ 
В

де ОРЗ — оптимальний розмір замовлень матеріальних цінностей у

натуральному виразі;
З — затрати на підготовку замовлень (розміщення, доставка, приймання) у
розрахунку на одне замовлення, грн;
Р — річна потреба в одиницях матеріальних цінностей (у натуральному
виразі);
В — витрати на зберігання запасів та складування в розрахунку на одиницю
запасів, грн.
У практиці фінансового менеджменту для відображення реальної вартості
виробничих запасів можна застосувати метод LIFO, який полягає у використанні
в обліку ціни за принципом «остання партія матеріальних цінностей до прибутку
— перша партія до витрат». Другий метод (FIFO) передбачає оцінку виробничих
запасів за принципом «перша партія матеріальних цінностей до прибутку —
перша партія до витрат».
!
За умови нестабільності цін відмінність зазначених принципів істотно
впливатиме на ціновий рівень витрат і балансову оцінку виробничих запасів.
Принцип FIFO веде до непорівнянності тенденцій купівельної ціни і динаміки
цінового рівня витрат, а принцип LIFO містить можливість їх збігу. Використання
середньозважених цін веде до повного збігу купівельних цін і цінових аспектів
витрат, але протидіє відмінностям обох тенденцій.
Доцільним може бути оцінювання матеріальних витрат за поточними
цінами, оскільки саме вони враховуватимуть зміни, що відбуваються в часі за
рахунок зростання продуктивності праці та інфляційних процесів.
 Для визначення оптимальної потреби в оборотних активах ви-
користовуються два методи: прямий і аналітичний.
Прямий метод визначення оптимального розміру оборотних активів
застосовується під час створення нового підприємства або для уточнення
потреби в оборотних активах підприємства, якщо значно змінюється асортимент
виробництва продукції в плановому періоді.
Аналітичний метод застосовують за умови функціонування підприємства
більше року, коли в основному сформовані виробничі запаси і не змінюється
асортимент продукції в плановому періоді.
Аналітичний метод передбачає визначення потреби у виробничих запасах
шляхом коригування оптимального розміру виробничих запасів, який
розрахований методом прямого розрахунку з урахуванням зміни обсягу
виробництва та прискорення оборотності виробничих запасів.
У процесі господарської діяльності підприємству необхідно визначити
короткострокові потреби в грошових коштах для забезпечення поточної діяльності
підприємства з урахуванням відстрочення платежу покупцям.
Короткострокові потреби в грошових коштах являють собою поточні
фінансові потреби і визначаються за формулою:
ПФП = 30 + Дз-К3,
де ПФП — поточні фінансові потреби;
30 — оптимальний запас матеріальних цінностей;
Дз — дебіторська заборгованість;
К3 — кредиторська заборгованість.
Розглядаючи наведену формулу, необхідно визначити період, який потрібен
для перетворення виробничих запасів, дебіторської і кредиторської заборгованості
в готівку. Для цього використовують таку формулу:
Оо.а=Ов.в+Од.з-Ок.з
де Оо.а — середній період обороту оборотних активів;
Ов.а — середній період обороту виробничих активів;
Од.з — середній період обороту дебіторської заборгованості;
 Ок.з — середній строк сплати кредиторської заборгованості.
Середній період обороту виробничих запасів визначається за формулою:

ЗВ
Оз 
ВД

де О3 — середній період обороту виробничих запасів;

Зв — обсяг виробничих запасів;
Вд — середньоденна виручка від реалізації продукції.
Аналогічно визначається середній період обороту дебіторської
заборгованості:
Дз
ОД .з 
ВД

де Од.з — середній період обороту дебіторської заборгованості;

Дз — дебіторська заборгованість.
Середній строк сплати кредиторської заборгованості визначається за
формулою:
Кз
Т к.з 
ВД

де Ткз — середній термін сплати кредиторської заборгованості;

К3 — кредиторська заборгованість.
На розмір поточних фінансових потреб впливають такі фактори:
1. Тривалість операційного та збутового -циклів. Це означає, що чим швидше
сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію, а готова продукція — в
гроші, тим менший треба мати запас сировини і матеріалів.
2. Темпи зростання виробництва. Це означає, що більший обсяг виробництва
потребує більше матеріальних цінностей.
3. Сезонність виробництва та реалізації продукції, а також нестабільність
поставок товарно-матеріальних цінностей.
4. Стан кон'юнктури ринку. Це означає, що нарощування вироблюваної
підприємством продукції призводить до збільшення Дебіторської заборгованості.
 Отже, завдання управління поточними фінансовими потребами полягає у
скороченні періоду оборотності виробничих запасів, дебіторської заборгованості та
збільшення строку сплати кредиторської заборгованості.

2.2. Управління дебіторською заборгованістю

Формування ринкових відносин в Україні характеризується значним

уповільненням платіжного обігу, що спричиняє збільшення дебіторської
заборгованості. У зв'язку з цим важливим завданням фінансового менеджменту є
ефективне управління дебіторською заборгованістю.
Метою управління дебіторською заборгованістю є визначення оптимального
її розміру і забезпечення своєчасної інкасації боргу.
Виходячи з цієї мети основними завданнями управління дебіторською
заборгованістю є:
1)аналіз дебіторської заборгованості підприємства за минулий період. Зокрема,
оцінювання рівня і складу дебіторської заборгованості підприємства. Оцінювання
цього рівня здійснюється на основі визначення коефіцієнтів відволікання
оборотних активів у дебіторську заборгованість, середнього періоду її інкасації,
коефіцієнта простроченості дебіторської заборгованості. Розглядається склад
дебіторської заборгованості залежно від терміну заборгованості, тобто за строками
її інкасації. На основі проведеного аналізу дебіторської заборгованості минулого
періоду визначається сума ефекту, яка може бути отримана від інвестування
коштів у дебіторську заборгованість;
2)визначення форм реалізації готової продукції покупцям;
3)визначення суми грошових коштів, яка буде відволікатись в дебіторську
заборгованість у наступному періоді;
4)формування умов відвантаження готової продукції покупцям відповідно до
укладених угод;
5)оцінювання кредитоспроможності покупців на підставі відомостей, які
надаються покупцями;
 6)розроблення порядку проведення інкасації дебіторської заборгованості в
наступному періоді;
7)використання на підприємстві сучасних форм рефінансування дебіторської
заборгованості;
8) здійснення ефективного контролю за рухом і своєчасною
інкасацією дебіторської заборгованості.
Управління дебіторською заборгованістю включає кілька етапів. На першому
етапі здійснюється аналіз дебіторської заборгованості в минулому періоді. З цією
метою розраховуються показники, які характеризують стан дебіторської
заборгованості за минулий рік. Такими показниками є: коефіцієнт відволікання
оборотних активів, який розраховується за формулою:
Дз
К В .О . В 
За

Де Кв.о.а — коефіцієнт відволікання оборотних активів;

Д3 — дебіторська заборгованість за товарними операціями за минулий
період;
За — загальна сума оборотних активів підприємства.
Другий показник це — середній період інкасації дебіторської
заборгованості, який визначається за формулою:
Д з .с
П і .д. з 
ВД

Де ПІ.Д.З — середній період інкасації дебіторської заборгованості;

Дз.с — середній залишок дебіторської заборгованості у звітному періоді;
Вд — одноденна виручка від реалізації продукції у звітному періоді.
Третій показник — кількість оборотів дебіторської заборгованості за
відповідний період — визначається за формулою:
ВР
К О. Д .З 
Дз

ВР — виручка від реалізації продукції за звітний період.

 Розвиток ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку
уможливлює використання в практиці фінансового менеджменту ряду нових
форм управління дебіторською заборгованістю, тобто її рефінансування, або
прискореного методу переведення дебіторської заборгованості в більш ліквідні
оборотні активи, грошові кошти, короткострокові цінні папери.
Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості є:
факторинг, облік векселів, які видані покупцям продукції, або їх продаж на
фінансовому ринку, форфейтинг, спонтанне Рефінансування.
Факторинг являє собою фінансову операцію, за якої підприємство-
продавець передає право отримання грошей за платіжними документами за
відвантажену продукцію комерційному банку. За здійснення такої операції банк
стягує з підприємства-продавця певну комісійну плату, яка встановлюється у
відсотках до суми платежу. Ставки комісійної плати диференціюються з
урахуванням рівня платоспроможності покупця і передбачених строків сплати
платіжних документів.
Крім того, банк у термін до трьох днів здійснює кредитування підприємства-
покупця у формі попередньої сплати боргових зобов'язань щодо платіжних
документів. Зауважимо, що в момент оформлення договору факторингу банк оплачує
підприємству-продавцю не більше 80 % загальної суми боргу, а остаточні розрахунки
здійснюються тільки після повного надходження коштів від платника.
Форфетинг являє собою фінансову операцію щодо рефінансування
дебіторської заборгованості з експортного товарного кредиту шляхом
передання (індосаменту) переказного векселя на користь банку зі сплатою йому
комісійної винагороди. Комерційний банк бере на себе зобов'язання щодо
фінансування експортної операції шляхом сплати за обліковим векселем, який
гарантується наданням авалю банку держави імпортера. Для того щоб
зменшити ризик можливих втрат у разі неповернення частини боргу, банк
вимагає значну знижку з ціни (дисконт). Розмір цього дисконту виступає ціною
рефінансування дебіторської заборгованості за допомогою форфетинга.
Найчастіше форфетинг використовується під час експортних операцій і дає
змогу експортеру негайно отримати грошові кошти через облік векселів. По
суті, форфетинг об'єднує елементи факторингу і обліку векселів.

2.3. Управління грошовими коштами

Управління грошовими коштами або залишком грошових коштів, що

постійно перебувають у розпорядженні підприємства, є важливою невід'ємною
частиною управління оборотними активами. Об'єктами управління є грошові
кошти в касі, на поточних рахунках, у дорозі та їх еквіваленти. Мета управління
грошовими коштами підприємства — визначення оптимального залишку грошових
коштів, який необхідний для розрахунку за своїми невідкладними фінансовими
зобов'язаннями, а також визначення інвестиційних можливостей підприємства
здійснювати короткострокові фінансові вкладення. Основними завданнями
управління грошовими коштами є:
• визначення оптимального залишку грошових коштів для забезпечення
безперервності діяльності підприємства;
• створення резервного залишку грошових коштів на випадок можливого
розширення обсягів діяльності;
• своєчасна трансформація тимчасово вільних грошових коштів у високоліквідні
фінансові інвестиції та їх зворотна конвертація для поповнення залишку
грошових коштів;
• своєчасне забезпечення поточних платежів, пов'язаних з виробничо-
комерційною діяльністю;
• формування інвестиційного залишку грошових коштів з метою здійснення
ефективних короткострокових фінансових вкладень в окремі сегменти ринку
грошей;
• формування компенсаційного залишку грошових коштів на поточному рахунку
підприємства з метою своєчасного обслуговування невідкладних потреб
підприємства;
• забезпечення прискорення оборотності грошових коштів зменшенням
операційного та фінансового циклів, скороченням розрахунків готівкою, своєчасної
інкасації виручки від реалізації продукції.
Управління грошовими коштами включає кілька етапів. На першому етапі
аналізується сутність участі грошових коштів в оборотних активах підприємства в
динаміці. Для цього розраховуються такі показники:
1. Коефіцієнт участі грошових коштів в оборотних активах:

СЗ Г . К
Ку 
СА
де Ку — коефіцієнт участі грошових коштів в оборотних активах;
СЗГ.К — середній залишок грошових коштів в аналізованому періоді;
СА — середня сума оборотних активів в аналізованому періоді.
2. Середній період обороту грошових коштів:

СЗ
По 
ВД

де П0 — середній період обороту грошових коштів;

Вд — одноденна виручка від реалізації продукції.
3. Кількість оборотів грошових коштів:
Вр
Ко 
СЗ Г . К

де К0 — кількість оборотів грошових коштів;

Вр — виручка від реалізації продукції;
СЗГ.к — середній залишок грошових коштів.

3. Управління необоротними активами

Сформовані на початку господарської діяльності підприємства необоротні

активи потребують постійного управління ними. Метою управління необоротними
активами є визначення форм і методів фінансового управління необоротними
активами підприємства в процесі здійснення різних фінансових операцій та опти-
мального їх розміру.
Основними завданнями управління необоротними активами є:
• визначення можливих форм оновлення основних виробничих засобів на
простій та розширеній основі;
• визначення потреби в необоротних активах для збільшення обсягів
виробництва;
• забезпечення ефективного використання раніше сформованих та
нововведених основних засобів та нематеріальних активів;
• формування необхідних фінансових ресурсів для відтворення необоротних
активів та оптимізація їх структури.
З позиції фінансового менеджменту необоротні активи класифікуються за
такими ознаками.
За характером обслуговування окремих видів діяльності підприємства
необоротні активи поділяються на: необоротні активи, які обслуговують
операційну діяльність (основні засоби, які безпосередньо беруть участь у процесі
виробництва продукції); необоротні активи, які обслуговують інвестиційну
діяльність (незавершене будівництво, обладнання, призначене до монтажу,
довгострокові фінансові інвестиції); невиробничі необоротні активи (об'єкти
соціальної інфраструктури).
За характером володіння можна виділити такі групи активів: власні
необоротні активи (довгострокові активи, які належать підприємству на правах
власності і відображаються в складі його балансу); орендовані необоротні активи
(довгострокові активи, які використовуються підприємством відповідно до
договору оренди).
За формами застави забезпечення кредиту необоротні активи поділяються
на: нерухомі необоротні активи (будівлі, споруди, передавальні пристрої); рухомі
необоротні активи (машини, обладнання, транспортні засоби, довгострокові
фінансові інструменти).
 Переважна частина необоротних активів функціонує в процесі операційної
діяльності. Необоротні операційні активи в процесі виробництва проходять такі
основні стадії.
На першій стадії придбання підприємством необоротні активи в процесі
використання переносять частину своєї вартості на готову продукцію шляхом
нарахування амортизаційних відрахувань.
На другій стадії в процесі реалізації продукції накопичується сума
амортизаційних відрахувань.
На третій стадії накопичена сума амортизації спрямовується на
відтворення й оновлення основних засобів.
Політика управління операційними необоротними активами підприємства
формується за такими етапами.
На першому етапі здійснюється аналіз операційних необоротних активів,
підприємства в минулому періоді. Зокрема, аналізується склад, структура
необоротних активів, їх придатність до використання, інтенсивність оновлення та
ефективність використання. З цією метою визначаються такі показники.
Коефіцієнт участі операційних необоротних активів у загальній сумі активів
підприємства. Розрахунок цього показника здійснюється за формулою:
ВАс
Ку 
ВАс  ОАс

КУ - коефіцієнт участі операційних необоротних активів у загальній сумі

активів підприємства;
BAC — середня вартість операційних необоротних активів підприємства в
минулому періоді;
ОАс — середня сума оборотних активів підприємства в минулому періоді.
Коефіцієнт зносу операційній необоротнім активів:
Зк
Кз 
ВАс

де К3 — коефіцієнт зносу операційних необоротних активів;

Зк — сума зносу операційних необоротних активів на кінець звітного
періоду.
 Коефіцієнт придатності операційних необоротних активів:
ВАз
КП 
ВАП

де Кп — коефіцієнт придатності операційних необоротних активів;

ВА3 — залишкова вартість операційних необоротних активів;
ВАП — первісна вартість операційних необоротних активів.
Період обороту операційних необоротних активів:
ВАс
По 
Зк

де П0 — період обороту операційних необоротних активів.

Коефіцієнт рентабельності операційних необоротних активів:

Пч
Кр 
ВАс

де Кр – коефіцієнт рентабельності операційних необоротних активів;

Пч – чистий прибуток підприємства
На основі проведеного аналізу стану необоротних активів визначається їх
оптимальна вартість у плановому періоді за формулою:
ВА0 = (ВАк - ВАн)( 1 +  КВ.А)( 1 +  КО.Р),
де ВАо — оптимальна вартість необоротних активів;
ВАК — вартість необоротних активів, які використовуються на кінець
звітного періоду;
ВАН — вартість необоротних активів, які не використовуються у
виробничому процесі на кінець звітного періоду;
 КВ.А — приріст коефіцієнта використання необоротних активів у звітному

періоді;
 Ко.р — коефіцієнт приросту обсягу реалізації продукції у плановому

періоді.
 Тема 7 ВАРТІСТЬ І ОПТИМІЗАЦЮ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ

1. Капітал підприємства як об'єкт фінансового менеджменту

1.1. Сутність капіталу та його роль у діяльності підприємства
1.2. Види капіталу підприємства та їх характеристика
2.Управління власним капіталом
2.1. Форми функціонування власного капіталу та їх характеристика
2.2. Оцінка вартості елементів власного капіталу
3. Управління позичковим капіталом
3.1. Форми позичкового капіталу
3.2.Оцінка вартості складових залученого капіталу
4. Вартість і структура капіталу
4.1. Визначення вартості капіталу
4.2. Поняття структури капіталу та її оптимізація

Первісне значення терміна «капітал» (від лат. capitalis) означає головний,

основний. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали
позначати основне майно або основну грошову суму.
Функціонування капіталу на мікроекономічному рівні характеризується
процесом його індивідуального кругообігу, який здійснюється за схемою:

Закупівля Виробництво Реалізація

Гроші Товари(ресурси) Товар Гроші

Тобто капітал будь-якого суб'єкта господарювання складається з трьох

частин, а саме:
— засоби виробництва;
— готова продукція;
— гроші та грошові документи.
Підприємство насамперед має авансувати кошти для придбання факторів
виробництва (елементів постійного та змінного капіталу). Для цього воно вступає в
економічні відносини з продавцями на ринку засобів виробництва і виходить на
ринок праці для придбання необхідної за кількістю та якістю робочої сили.
Отже, для нового підприємства капітал починає свій рух у сфері обігу як
грошовий капітал. Функція грошового капіталу зводиться до придбання елементів
виробничого капіталу.
Якщо підприємство має засоби виробництва і робочу силу, починається
виробничий процес. На цьому етапі капітал виступає як виробничий капітал.
Основна функція виробничого капіталу — приносити більшу вартість, тобто
самозростати.
Але для того щоб підприємство отримало більшу вартість у грошовій формі,
треба реалізувати продукт капіталу. При цьому капітал набуває форми товарного
капіталу. Основна функція товарного капіталу — реалізація товару й одержання
більшої вартості у грошовій формі.
Отже, капітал проходить три стадії і набуває трьох форм — грошової,
виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругооборотом капіталу.
Припинення руху на одній із стадій кругообороту призводить до порушення
процесу зростання капіталу.
Капітал — це одна з категорій, яка найбільш широко використовується у
фінансовому менеджменті. Він є базою створення і розвитку підприємства.
Зміст категорії «капітал» проявляється в його специфічних рисах і
сутнісних характеристиках (рис.1).
 Рис.1. Основні характеристики капіталу як об'єкта управління
Капітал підприємства — головний вимірник його ринкової вартості. У цій
ролі виступає насамперед власний капітал підприємства, що визначається обсягом
його чистих активів і одночасно обсягом залучених коштів, які сприяють
одержанню додаткового доходу.
 1.2. Види капіталу підприємства та їх характеристика
Капітал підприємства класифікується за такими ознаками:
• за належністю підприємству;
• джерелами формування капіталу; - належністю власникам капіталу;
• формою власності;
• організаційно-правовою формою залучення капіталу;
• терміном залучення капіталу;
• формами перебування в процесі кругообороту;
• об'єктами інвестування;
• рівнем ризику; - правовою формою використання;
• за характером використання у виробничому процесі. Класифікація капіталу за
ознаками наведена на рис. 2. Розглянемо сутність окремих видів капіталу
підприємства.
За належністю підприємству розрізняють власний і позичковий капітал.
Інформація про власний капітал міститься в першому розділі пасиву
балансу. Власний капітал — це частка активів (майна) підприємства, яка
формується за рахунок внесків засновників та власних коштів суб'єктів
господарювання.
Позичковий капітал — це кошти, які залучаються для фінансування
господарської діяльності підприємства на принципах строковості, повернення та
платності. Основними видами позичкового капіталу є: банківські кредити, емісія
облігацій, фінансовий лізинг. Як власний, так і позичковий капітал може бути сфо-
рмований за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел.
До внутрішніх джерел формування власного капіталу належить:
нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування і кошти, отримані від
реструктуризації активів. До зовнішніх — внески засновників і безповоротна
фінансова допомога.
Джерелами формування позичкового капіталу є банківські і комерційні
кредити, облігаційні позики; фінансовий лізинг і кредиторська заборгованість
(рис. 3).
Ознака класифікації Вид капіталу

Рис. 2. Класифікація капіталу за ознаками

 Оборотний капітал підприємства — це сукупність майнових цінностей
підприємства, які обслуговують господарський процесі повністю
використовуються протягом одного виробничого циклу. Отже, оборотний капітал
характеризує ту частину, що інвестована в усі види його оборотних активів.

2.Управління власним капіталом

2.1. Форми функціонування власного капіталу та їх характеристика

Створення юридичного суб'єкта господарювання починається з

формування його початкового капіталу і .закріплення цього факту чинними
нормативними актами. Головною метою функціонування капіталу
підприємства є його рух. Протягом поточної діяльності у підприємства форма
капіталу постійно змінюється. Ці зміни стосуються збільшення (зменшення) як
абсолютного розміру капіталу, так і окремих його складових. Постійно
здійснюється перетворення одних ресурсів на капітал, інших — на товар або
інші види цінностей.
При цьому матеріальні цінності перетворюються на капітал тільки тоді,
коли вони починають брати участь у господарському обороті. Сума грошових
коштів, якщо вона не рухається, не є капіталом.
Поняття «капітал» асоціюється з поняттям «власність». У момент
створення підприємства його стартовим капіталом є вартість майна
підприємства. На цьому етапі, коли підприємство ще не має зовнішньої
заборгованості, капітал підприємства обчислюється за формулою:
Власний капітал = Вартість активів за балансом.
Здійснюючи господарську діяльність, підприємство завжди використовує
залучені кошти, отже власний капітал підприємства визначається як різниця між
вартістю його майна і борговими зобов'язаннями. Тому формула, за якою
обчислюється власний капітал, набуває такого вигляду:
ВК = А - З,
де ВК — власний капітал;
 А — вартість активів за балансом;
З — боргові зобов'язання.
Отже, власний капітал — це частина в активах підприємства, що
залишається після вирахування його зобов'язань.
Відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку
капітал підприємства відображається в пасиві балансу і складається з власного
капіталу і зобов'язань. У складі власного капіталу виділяють: статутний, пайовий,
додатково вкладений, інший додатковий, резервний капітал, нерозподілений
прибуток (непокритий збиток) (рис. 4).

Рис. 4 Форми функціонування власного капіталу підприємства

Терміни «статутний фонд», «статутний капітал» є тотожними і означають
суму вкладень підприємства в його активи за номінальною вартістю, зафіксованою
в установчих документах.
Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних та юридичних осіб,
добровільно вкладених у здійснення спільної фінансово-господарської
діяльності.
Джерелом формування пайового капіталу є обов'язкові та додаткові пайові
внески, які надходять від членів AT.
Додатковий вкладений капітал — це сума, на яку вартість реалізації
випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість. Для акціонерних
товариств різниця між вартістю реалізації випущених ними та їх номінальною
вартістю має назву «емісійний дохід»
 Інший додатковий капітал — це сума дооцінки необоротних активів,
вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших фізичних або
юридичних осіб, та інші види додаткового капіталу. У більшості підприємств
додатковий капітал становить найбільшу частку у складі власного капіталу.
Резервний капітал створюється відповідно до законодавства та
засновницькими документами підприємства на покриття в майбутньому
непередбачуваних збитків і витрат. Резервний капітал — це джерело, яке
створюється для гарантії безперервної роботи і виконання зобов'язань перед
третіми особами. Наявність цього джерела надає останнім упевненість у
погашенні підприємством своїх зобов'язань. Чим більший резервний капітал,
тим більша сума збитків може бути компенсована (покрита), і в підприємства
з'являються більші можливості для покриття збитків, якщо останні мають
місце.
Накопичувальний капітал — це капітал, отриманий підприємством у
процесі його діяльності. Він складається з капіталу від переоцінки, дарчого
капіталу і нерозподіленого прибутку. Капітал від переоцінки — це додатково
вкладений капітал, сформований унаслідок дооцінки активів. Дарчий капітал
— надходить у вигляді безоплатно одержаних активів і також належить до до-
датково вкладеного капіталу.
Нерозподілений прибуток, як зазначалося, — це частина чистого
прибутку товариства, що залишається у підприємства після виплати доходів
власникам та формування резервного капіталу.
Сума нерозподіленого прибутку поточного року розраховується за такою
формулою:
П Н =П 1 Н +П Ч -Д П -В,
де Пн — нерозподілений прибуток поточного року;
П1н — нерозподілений прибуток за попередній рік;
Пч — чистий прибуток поточного року;
Дп — дивіденди за поточний рік;
В — внески на поповнення резервного капіталу.
 Реальний капітал включає основні та оборотні засоби: перші
використовуються в кількох виробничих циклах, тоді як другі або споживаються,
або трансформуються протягом одного циклу виробництва або розподілу. Межа їх
розподілу може зміцнюватися залежно від діяльності підприємства. Але ця
відмінність важлива у процесі управління підприємством. Ефективність управління
підприємством залежить від правильного використання реального капіталу;
рентабельності оборотних коштів, їх оборотності, а також рентабельності основних
засобів у процесі їх використання.
У балансі підприємства реальний капітал відображається в активі і
розглядається за такими статтями: споруди й устаткування, сировина, матеріали
та інші оборотні засоби виробничого призначення, майно, яке легко
реалізується, і ліквідні запаси.
Абстрактний капітал — це сукупність усіх позицій пасиву балансу
підприємства.

2.2. Оцінка вартості елементів власного капіталу

Розвиток підприємства вимагає насамперед мобілізації і підвищення
ефективності використання власного капіталу, що забезпечує його фінансову
стійкість і достатній рівень платоспроможності. Це, у свою чергу, потребує
оцінювання вартості власного капіталу в розрізі окремих його елементів і в цілому.
Оцінка вартості функціонуючого власного капіталу визначається виходячи
із звітних даних підприємства.
Розглянемо механізм оцінювання вартості елементів власного капіталу.
Вартість власного капіталу, який використовується у звітному періоді,
визначається за формулою:
Пч *100
ВК ЗВІТ 
ВК
де ВКЗВІТ — вартість власного капіталу товариства (підприємства), який
використовується у звітному періоді, %;
 Пч — сума чистого прибутку, яка сплачена акціонерам при його
використанні;
ВК — середня сума власного капіталу товариства у звітному періоді.
Вартість власного капіталу в плановому періоді визначається за такою
формулою:
ВКПЛАН=ВКЗВІТ*І
де ВК план — вартість власного капіталу в плановому періоді, %;
ВК звіт — вартість власного капіталу у звітному періоді, %;
І — прогнозований індекс зростання виплат з чистого прибутку акціонерного
товариства.
З метою визначення вартості залучення додаткового капіталу за рахунок
емісії звичайних акцій необхідні такі показники:
— сума додаткової емісії звичайних акцій;
—сума дивідендів, виплачених у звітному періоді на одну звичайну акцію;
— індекс зростання виплат дивідендів у плановому періоді;
— сума витрат на емісію звичайних акцій у плановому періоді.
Розрахунок вартості додаткового капіталу через емісію звичайних акцій
визначається за такою формулою:
К зв .ак * Д зв * І пл *100
ВК ЗВ .ак 
 ВК зв.ак * (1  Вем )

ВКзв.ак — вартість додаткового капіталу від емісії звичайних акцій, %;

Кзв.ак — кількість додаткових звичайних акцій, шт.;
Дзв — сума дивіденду на одну звичайну акцію у звітному періоді, грн;
Іпл — індекс зростання дивідендів у плановому періоді;
 ВКзв.ак — сума власного капіталу, залученого від випуску звичайних
акцій, грн;
Вем — витрати на емісію звичайних акцій відносно загальної суми емісії
акцій, %.
 Вартість додаткового власного капіталу за рахунок емісії привілейованих
акцій можна визначити за формулою:
Д пр .акц *100
ВК пр .акц 
 ВК пр .акц * (1  Вем .пр .акц )

де ВКПр.акц — вартість додаткового власного капіталу, отриманого від

привілейованих акцій, %;
Дпр.акц — сума дивідендів до виплати відповідно до контрактних зобов'язань
акціонерного товариства;
 ВКпр.акц — сума власного капіталу від привілейованих акцій;
Вем.пр.акц — емісійні витрати за привілейованими акціями відносно загальної
суми емісії.
Нерозподілений прибуток — це джерело внутрішнього походження і, як
правило, ця сума реінвестується у фірму. З частиною цього джерела теж пов'язана
вартість капіталу підприємства. Пояснюється це тим, що альтернативою
нерозподіленому прибутку, коли у підприємства є потреба в залученому капіталі,
був би випуск додаткових звичайних акцій. Тому вартість капіталу за рахунок
нерозподіленого прибутку може бути визначена за такою самою формулою, за
якою визначається вартість капіталу від звичайних акцій. Отже, вартість джерела
коштів «нерозподілений прибуток» кількісно дорівнюватиме вартості джерела
коштів «звичайні акції».

3. Управління позичковим капіталом

3.1. Форми позичкового капіталу

До складу позичкового капіталу входять такі елементи:

• довгострокові фінансові зобов'язання;
• короткострокові фінансові зобов'язання;
• кредиторська заборгованість.
Довгострокові фінансові зобов'язання розглядаються як довгостроковий
позичковий капітал (у формі кредитів і позик), що є джерелом фінансування
позаоборотних активів і частини оборотних активів. Довгострокові фінансові
зобов'язання згідно з П(С)БО 2 «Баланс» і 11 «Зобов'язання» включають:
• довгострокові кредити банків;
• інші довгострокові фінансові зобов'язання (за випущеними облігаціями; за
виданими довгостроковими векселями; за іншими позичковими коштами);
• відкладені податкові зобов'язання;
• інші довгострокові фінансові зобов'язання.
Довгострокові кредити і позики відображають у бухгалтерському балансі як
довгострокові зобов'язання зі строком погашення, який перевищує 12 місяців.
Другою формою залучення довгострокового капіталу є випуск облігаційних
позик. Акціонерне товариство має право розміщувати облігації відповідно до
рішення ради директорів, якщо інший порядок не визначено його статутом.
Облігація засвідчує право власника вимагати її погашення (виплату номінальної
вартості і процентів або номінальної вартості за дисконтною облігацією) у
встановлений термін.
У рішенні про емісію облігацій повинні визначатись форми, строки та інші
умови їх розміщення.
Номінальна вартість усіх випущених облігацій не повинна перевищувати
розмір статутного капіталу товариства або розмір забезпечення. Товариство може
випускати облігації зі строком погашення за серіями у визначені терміни.
Погашення облігацій може здійснюватися в грошовій формі або майном
відповідно до рішення про їх випуск.
Товариство може випускати облігації, які забезпечені відповідним майном;
облігації під забезпечення, яке надає третя особа; облігації без забезпечення.
Випуск облігацій без забезпечення дозволяється товариству після трьох років
діяльності та за умови затверджених двох річних балансів.
Облігації можуть бути іменними або на пред'явника. Товариство може
обумовити можливість довгострокового погашення облігацій за бажанням їх
власника.
 Товариство не може розміщувати облігації, які можуть конвертуватися в
акції, якщо кількість оголошених акцій належить відповідним категоріям і типам,
право на придбання яких надають такого роду цінні папери.
Підприємство може отримати кредити в комерційних банках під
забезпечення векселів або інших боргових цінних паперів. Повернення
підприємством таких кредитів здійснюється з поточних рахунків підприємства
або за рахунок коштів, отриманих банком від дебіторів під час оплати векселів
(заставлених). Підприємство несе відповідні витрати за залучення капіталу. Ці
витрати пов'язані зі сплатою процентів за кредитами і позиками.
Фінансові довгострокові зобов'язання можуть бути конвертовані і не
конвертовані. Довгострокові конвертовані зобов'язання пов'язані з кредитами і
позиками, які підприємство отримало на умовах, згідно з якими у випадку їх
непогашення у визначений термін, до кредиторів переходить певна кількість акцій
або вони володітимуть частиною вкладу в статутний капітал.
Довгострокові неконвертовані зобов'язання не пов'язані з певними умовами
надання кредиторам прав на отримання акцій або володіння частиною статутного
капіталу в разі неповернення кредитів і позик.
Порівнюючи довгострокові кредити з фінансуванням через позики, які
залучаються через фондовий ринок (емісія корпоративних облігацій), доцільно
відзначити такі переваги:
• підприємство не несе витрат щодо випуску документарних емісійних цінних
паперів, на їх розміщення; оплату послуг фінансових посередників;
• умови надання кредиту визначаються партнерами за кожною кредитною
угодою;
• термін отримання кредиту від банку з моменту його оформлення завжди
менший порівняно з надходженням коштів з фондового ринку.
Короткостроковий позичковий капітал залучається підприємством
відповідно до кредитного договору, укладеного з банками. У бухгалтерському
балансі короткострокові кредити і позики відображаються як короткострокові
зобов'язання зі строком погашення протягом 12 місяців. Вони є джерелом
покриття оборотних активів.
Позики можуть бути у вигляді облігацій; привілейованих акцій; фінансових
векселів; інших боргових цінних паперів. Позиками вважаються і суми до сплати
за фінансовий лізинг.

3.2.Оціниа вартості складових залученого капіталу

Використання залученого капіталу дає змогу підприємству нарощувати

економічний потенціал і забезпечити ефективніше використання власного
капіталу, а отже, підвищити ринкову вартість підприємства.
Різні джерела й умови формування капіталу позичковими коштами
обумовлюють доцільність проведення порівняльної оцінки ефективності
залучених коштів.
Основою такої оцінки може бути розрахунок вартості залучених коштів за
складовими. Оцінка вартості залученого капіталу має ряд особливостей, а саме:
— залучення додаткового капіталу завжди супроводжується збільшенням
вихідних грошових потоків на підприємстві. Це збільшення пов'язане зі сплатою
процентів за обслуговування позичкового капіталу і з погашенням основного
боргу. Крім того, це пов'язано з кредитним і процентним ризиком;
— вартість позичкового капіталу пов'язана з оцінкою кредитоспроможності
позичальника з боку банку. Чим вища кредитоспроможність підприємства за
оцінкою кредитора, тим нижча вартість залученого капіталу, оскільки кредит під
мінімальну заставу процента надається тільки першокласним позичальникам;
—урахування впливу суми, пов'язаної з обслуговуванням боргу (проценти
за кредит) на розмір оподаткованого прибутку і податку на прибуток. Це пов'язано
з тим, що виплати на обслуговування боргу відносять на витрати виробництва і
цим збільшують валові витрати і зменшують податок на прибуток.
Вартість позичкового капіталу у формі банківського кредиту визначається
за формулою:
 П б .к * (1  Н пр )
КЗб .к 
1  РВб .к

де КЗб.к — залучений капітал у формі банківського кредиту, %;

Пб.к — ставка процента за банківський кредит, %;
Нпр — ставка податку на прибуток, %;
РВб.к — рівень витрат за банківський кредит у його сумі (частка), %.
Вартість залученого капіталу за рахунок емісії корпоративних облігацій
визначається на основі ставки купонного процента, за якою формується сума
періодичних купонних виплат. Якщо продаж облігацій здійснюється на інших
умовах, тоді базою для оцінки виступає загальна сума дисконту, яка виплачується
під час погашення. У першому випадку оцінка здійснюється за формулою:
Ск .п * (1  Н пр )
КЗо 
1  РВ1
де К30 — вартість залученого капіталу за рахунок емісії облігацій, %;
Ск.п — ставка купонного процента за облігацією, %;
НПр — ставка податку на прибуток, %;
РВ1 — рівень емісійних витрат в обсязі емісії.

4. Вартість і структура капіталу

4.1. Визначення вартості капіталу

Приймаючи рішення про застосування (залучення) будь-якого джерела

(ресурсу), важливо оцінити вартість цього джерела. Вартість капіталу (cost
capital) — це відносна величина витрат на обслуговування складових капіталу.
Окремі складові капіталу мають різну вартість. Ця вартість відображається у
відносних величинах як процентна ставка (річні проценти).
Концепція ціни капіталу являє собою одну з базових в теорії капіталу.
Але вона не зводиться тільки до визначення процентів, які підприємство мусить
сплатити власникам за використання їх капіталу. Ціна капіталу характеризує ту
норму рентабельності, нижче розміру якої підприємство не повинно приймати
будь-яких рішень інвестиційного характеру.
 Вартість капіталу використовується як:
— вимірювач дохідності поточної діяльності підприємства;
— базовий критерій ефективності фінансових інвестицій;
— механізм управління структурою капіталу;
— критерій ефективності лізингових операцій (якщо вартість обслуговування
лізингу перевищує ціну капіталу підприємства, то застосовувати фінансовий
лізинг для підприємства невигідно);
— вимірювання рівня ринкової ціни підприємства (ціна підприємства — це
величина власного капіталу). Зниження ціни капіталу супроводжується зростанням
ринкової вартості підприємства, і навпаки. (Цей взаємозв'язок чітко проявляється в
діяльності акціонерного товариства. Якщо ціна акцій на фондовому ринку
змінюється (піднімається — знижується), то змінюється і вартість капіталу
товариства.)
Отже, в основу управління вартістю капіталу має бути покладено
підвищення ринкової вартості підприємства.
Будь-яке підприємство фінансує свою діяльність із різних джерел. Кожне
джерело коштів, як зазначалося, має свою вартість (тобто витрати на забезпечення
певного джерела). Менеджер підприємства повинен оптимізувати загальну суму
витрат на обслуговування різних джерел формування капіталу.
Узагальнюючим показником, що відображає мінімальну норму прибутку,
яку отримують інвестори від своїх вкладень, є середньозважена вартість капіталу
(СЗВК — WACC).
Для визначення СЗВК (WACC) застосовується формула:
n

СЗВК =  В *Ч
і 1
і і

де СЗВК — середньозважена вартість капіталу, %;

Ві — вартість і-го джерела коштів, %;
Чі — частка і-го джерела в загальній сумі капіталу, %;
п — кількість джерел (і = 1, 2, 3,... п).
 Виходячи з наведеного алгоритму визначимо середньозважену вартість
капіталу.
Гранична вартість капіталу відображає ті витрати, які підприємство понесе
для відтворення планової структури капіталу з урахуванням змін на фінансовому
ринку. Наприклад, підприємству для розширення виробництва необхідні додаткові
джерела фінансування. Ці джерела можна отримати тільки на фінансовому ринку.
У цьому випадку вартість капіталу на плановий (прогнозний) період буде
граничною.
Визначення граничної вартості капіталу (ГВК) здійснюється за такою
формулою:
СЗВК
ГВК 
К

де  СЗВК — приріст середньозваженої вартості капіталу в прогнозному

(плановому) періоді, %;

4.2. Поняття структури капіталу та її оптимізація

Під структурою капіталу розуміють співвідношення між власним і

позичковим капіталом. Власний і позичковий капітал мають певну відмінність,
яка випливає з різного рівня дохідності останніх і рівня ризику для власників цього
капіталу.
Оцінка і порівняння вартості різних елементів капіталу дають можливість
сформувати цільову структуру капіталу.
Підприємства, визначаючи поточні і стратегічні цілі, аналізуючи фактори
(внутрішні і зовнішні), установлюють цільову структуру капіталу. Але цілі
(виходячи зі зміни умов) можуть змінюватися в часі. Однак у будь-який момент
підприємство, маючи відповідну структуру капіталу, приймає фінансові рішення,
які сумісні з цільовою структурою.
Процес управління активами підприємства, який передбачає зростання
прибутку, у фінансовому менеджменті характеризується показником «ліверидж». У
буквальному розумінні «ліверидж» означає невелику силу (важіль), за допомогою
якого можна піднімати важкі предмети з меншими зусиллями. У фінансовому
менеджменті термін «ліверидж» (важіль) означає, що зміна будь-якого фактора
(обсягу реалізації, постійних витрат) зумовлює значні зміни результату
(операційного прибутку, дохідності вкладених коштів).
Існують три види лівериджу:
- операційний;
- фінансовий;
- комбінований.
Операційний ліверидж (важіль) характеризує потенційну можливість
впливу на операційний і чистий прибуток підприємства. Тобто інструментом
операційного лівериджу є співвідношення постійних і змінних витрат і зміна
обсягу реалізації за інших незмінних умов, що зумовлює зміни прибутку.
Ефект фінансового важеля (лівериджу) — це прирощення до
рентабельності (збільшення рентабельності) власного капіталу, яке отримано в
результаті зміни структури пасиву балансу, тобто використання кредиту,
незважаючи на те, що ця складова має планову основу.
Комбінований ліверидж (ефект комбінованого важеля) показує зміну
чистого прибутку залежно від зміни обсягу виробництва продукції (робіт,
послуг).
Операційний ліверидж породжує зміни в обсязі реалізації і цим впливає на
дохід. Якщо фінансовий ліверидж накладається на операційний, зміна валового
доходу (в міжнародній практиці ЕВІТ — earnings befor interest and taxes — доходи
до сплати процентів і податків) буде суттєво впливати на прибуток, який припадає
на одну акцію. Якщо підприємство має значний як операційний, так і фінансовий
ліверидж, то в цьому разі невелика зміна в обсязі реалізації може зумовити значні
коливання в доходах на акцію.
Мета управління структурою капіталу — мінімізувати витрати на
залучення довгострокових джерел фінансування і цим забезпечити власникам
капіталу максимальну ринкову оцінку вкладених ними коштів.
 Оптимізація структури капіталу є однією зі складних проблем у фінансовому
менеджменті. Процес оптимізації структури капіталу проводиться в такій
послідовності:
1. Аналіз складу капіталу в динаміці (визначити показники ефективного
використання складових капіталу та їх використання — коефіцієнт фінансової
незалежності; заборгованості, співвідношення між довго- і короткостроковими
зобов'язаннями; оборотність і рентабельність активів і власного капіталу.
2. Оцінка основних факторів, які визначають структуру капіталу (галузеві
особливості; кон'юнктура товарного і фінансового ринків; рівень прибутковості
поточної діяльності підприємства; рівень податків, які сплачує підприємство;
ступінь концентрації акціонерного капіталу).
3. Оптимізація структури капіталу за критерієм дохідності власного капіталу.
Ураховуючи ці етапи, підприємство визначає на плановий прогнозний період
найбільш прийнятну для себе структуру капіталу.
 Тема 8 УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ

1. Економічна сутність інвестицій та їх класифікація

2. Види інвестиційних проектів, класифікація та методи оцінювання
їх економічної ефективності
3. Управління фінансовими інвестиціями

Підприємство в процесі функціонування поряд з операційною здійснює

інвестиційну діяльність. Остання являє собою сукупність практичних дій щодо
реалізації інвестицій. Ефективне управління інвестиціями обумовлює
необхідність:
• з'ясування сутності інвестицій та можливості їх реалізації в різних
формах;
• розроблення і реалізації інвестиційної стратегії як головної мети
інвестиційної діяльності;
• урахування класифікації інвестицій;
• вибору та оцінки ефективності інвестиційних проектів підприємств;
• забезпечення оптимального співвідношення джерел фінансування
реальних капітальних інвестицій; .
• оцінювання ефективності фінансових інвестицій та формування
оптимального портфеля цінних паперів.
Згідно з Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції
визначаються як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що
вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті
чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:
• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
 • рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші
матеріальні цінності);
• майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші
інтелектуальні цінності;
• сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді
технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для
організації того чи іншого виду виробництва, незапатентованих («ноу-хау»);
• права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами,
обладнанням, а також інші майнові права;
• інші цінності.
Метою інвестицій є зростання суми вкладеного капіталу. Інвестований
капітал має вкладатися лише в об'єкти підприємницької діяльності, бо вкладення
капіталу в соціальні об'єкти, благодійну діяльність, спонсорство до такого зростання
не приведе.
Поняття «інвестиції» пропонується викласти у такій редакції: інвестиції— це
вкладення капіталу в об'єкти підприємницької діяльності з метою забезпечення його
зростання у майбутньому періоді.
Законом України «Про інвестиційну діяльність» не визначаються форми
інвестицій. Уперше у законодавстві їх розглянуто в Законі України «Про внесення
змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Згідно з цим
законом інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.
Основною ознакою, за якою виділяють форми інвестицій, є об'єкт вкладення
капіталу. За цією ознакою західна економічна теорія інвестиції поділяє на реальні
та фінансові. Віднесення до форм інвестицій реінвестицій, які характеризують не
об'єкт вкладення капіталу, а процес використання доходу, отриманого від
інвестиційних операцій (у процесі реінвестицій), є некоректним.
Згідно з зазначеним вище законом інвестиційний дохід може бути
використано на здійснення як капітальних, так і фінансових інвестицій.
Відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку України
інвестиції поділяють на фінансові та капітальні. Під фінансовими інвестиціями
розуміють активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку
за рахунок процентів, дивідендів тощо, зростання вартості капіталу або отримання
інших вигід для інвестора. До фінансових інвестицій відносять: придбання акцій,
облігацій, депозитних сертифікатів, казначейських зобов'язань, інших цінних
паперів.
Під капітальними інвестиціями розуміють усі витрати підприємства на
придбання або створення матеріальних і нематеріальних активів, що включаються
до їх первісної вартості.
З метою забезпечення ефективного управління інвестиціями їх класифікують
за певними ознаками.
1. За видами інвестицій:
• виробничі інвестиції — вкладення у виробничі ресурси (основні засоби і
предмети праці);
• фінансові інвестиції — вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські
вклади, депозити, придбання паїв. Найбільшу частку серед них становлять цінні
папери, у тому числі кошти в банках;
• інтелектуальні інвестиції — вкладення коштів в об'єкти інтелектуальної
власності. Якщо інвестиції здійснюють з метою створення новинок або їх
упровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними.
2. За цілями застосування інвестиції поділяють на — реінвестиції (зміна
старих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення
виробництва).
3. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і не* прямі
інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередньо участь інвестора
у вкладенні коштів у вибраний ним об'єкт. Непрямі інвестиції — це інвестиції,
які пов'язані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими
посередниками.
4. За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові
інвестиції. Короткострокові — вкладення капіталу на період до одного року
(короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних
сертифікатів). Довгострокові інвестиції— це вкладення коштів на період понад
один рік.
5. За формою власності. Інвестиції поділяють на приватні і державні. До
приватних інвестицій відносять вкладення коштів фізичними особами або
недержавними підприємствами. Державні інвестиції — це вкладення коштів
центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджет-
них фондів і позичкових коштів та вкладення державних підприємств.
6. За рівнем інвестиційного ризику виділяють такі види інвестицій:
Безризикові інвестиції, які характеризують вкладення в такі об'єкти
інвестування, за якими відсутній ризик втрати капіталу й очікуваного доходу.
Низькоризикові інвестиції. Рівень ризику за об'єктами інвестування цієї
групи наближений до середньоринкового.
Високоризикові інвестиції. Рівень ризику за об'єктами інвестування цієї
групи перевищує середньоринковий.
Спекулятивні інвестиції, що характеризують вкладення капіталу в найбільш
ризиковані інвестиційні проекти або інструменти інвестування, за якими
очікується найвищий рівень інвестиційного доходу.
Суб'єктами інвестиційної діяльності є інвестори, замовники, виконавці
робіт, користувачі об'єктів інвестиційної діяльності, а також постачальники,
будь-які суб'єкти підприємницької і фінансової діяльності — банківські, страхові і
посередницькі установи. Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути фізичні
та юридичні особи (у тому числі іноземні), а також державні та міжнародні
організації. Свої відносини суб'єкти інвестиційної діяльності будують на основі
договорів. Основним суб'єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який здійснює
вкладення власних, позичкових або залучених коштів у формі інвестицій.
Інвесторами можуть бути:
1) фізичні і юридичні особи;
2) об'єднання юридичних осіб, які створ'ені на основі договору про
спільну діяльність і не мають статусу юридичної особи;
3) державні органи;
 4) органи місцевого самоврядування;
5) іноземні суб'єкти підприємницької діяльності.
З урахуванням напрямленості операційної діяльності, що здійснюється
інвесторами, останніх поділяють на індивідуальних та інституційних.
Індивідуальний інвестор — це фізична або юридична особа, яка інвестує
кошти у розвиток свого підприємства. Інституційний інвестор — це фінансовий
посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює інвестиційну
діяльність. Інституційними інвесторами є інвестиційні компанії, інвестиційні фонди,
які спеціалізуються на операціях з цінними паперами.
Залежно від цілей інвестування, які ставлять перед собою інвестори,
виділяються стратегічні і портфельні інвестори. Якщо метою стратегічного
інвестора під час здійснення інвестиції є придбання контрольного пакета акцій або
переважної частки статутного капіталу іншого підприємства для реального
управління ним, то портфельний інвестор вкладає кошти в об'єкти інвестування з
метою отримання поточного доходу або приросту капіталу.

2. Види інвестиційних проектів, класифікація та методи оцінювання

їх економічної ефективності

В управлінні реальними інвестиціями вибір інвестиційних проектів та

оцінювання їх економічної ефективності є одним із найвідповідальніших етапів.
Потреби підприємства в інвестиціях визначають з урахуванням
можливостей залучення інвестиційних ресурсів за рахунок як внутрішніх, так і
зовнішніх джерел фінансування та інвестиційних проектів.
Велике значення інвестиційного проекту в управлінні капітальними
інвестиціями полягає в тому, що це документ, який забезпечує окремі напрями
стратегічного розвитку підприємства шляхом реального інвестування,
обґрунтовує потребу у відповідних інвестиційних ресурсах у різних формах їх і
містить систему відповідних управлінських рішень щодо забезпечення найефекти-
вніших форм реалізації поставлених у ньому інвестиційних цілей.
 Вибір ефективного інвестиційного проекту — важлива складова управління
реальними інвестиціями. Під час вибору інвестиційного проекту враховують
характеристики, що розрізняють проекти, їх класифікаційні ознаки. Інвестиційні
проекти можна класифікувати за такими ознаками:
1. Залежно від цільової спрямованості всі інвестиційні проекти, що
розробляються підприємствами, поділяються на проекти розвитку та проекти
санації.
Інвестиційні проекти розвитку спрямовані на реалізацію стратегічних цілей
підприємства, пов'язаних із зростанням обсягу операційної діяльності, її
диверсифікацією. До складу таких інвестиційних проектів відносять також ті, які
пов'язані зі створенням нових підприємств.
Інвестиційні проекти санації розробляються лише для діючих підприємств,
які внаслідок неефективного управління, суттєвої зміни кон'юнктури ринку,
застарілої технологічної бази значно зменшили обсяг збуту продукції і мають
фінансові труднощі, які створюють реальну загрозу банкрутства. Метою
розроблення таких інвестиційних проектів є проведення відповідної структурної
перебудови підприємства (в галузі його інноваційної політики, маркетингової
діяльності тощо), з тим щоб зберегти їх як самостійні одиниці зі статусом
юридичної особи або провести ефективне злиття з іншим фінансово стійким
підприємством. На сучасному етапі розвитку економіки України потреба у
розробленні інвестиційних проектів санації виробничих підприємств досить
значна.
2. За напрямами виробничого розвитку, які відповідають конкретним
цілям економічної стратегії підприємств, інвестицій ні проекти поділяються на
проекти освоєння нової продукції; проекти вдосконалення (або впровадження
нової) технології; проекти значного нарощення обсягів виробництва продукції, у
тому числі з регіональною диверсифікацією цього виробництва; проекти освоєння
нових ринків збуту продукції; проекти розширення сировинної бази (для
підприємств добувних галузей економіки) тощо. Якщо проекти мають не одну, а
кілька інвестиційних цілей, вони за цією класифікаційною ознакою вважаються
комплексними.
В узагальненому вигляді всі інвестиційні проекти за напрямами виробничого
розвитку можна поділити на дві групи: інвестиційні проекти, що збільшують
потенціал виробництва продукції (товарів, послуг), та інвестиційні проекти, що
збільшують потенціал збуту (реалізації) продукції.
3.Суттєвою класифікаційною ознакою інвестиційних проектів є конкретна
форма здійснення реальних інвестицій. Ураховуючи ці форми, пропонується
така класифікація інвестиційних проектів:
• проекти, спрямовані на придбання цілісних майнових комплексів з метою
забезпечення товарної або регіональної диверсифікації виробничої діяльності
підприємства;
• проекти нового будівництва об'єктів із закінченим технологічним циклом
на спеціально відведених територіях;
• проекти реконструкції підприємства, пов'язані з суттєвим перетворенням
виробничо-технологічних процесів на основі сучасних науково-технічних
досягнень (у цих проектах може передбачатися розширення окремих
виробничих і невиробничих приміщень, будівництво замість знесених нових
споруд цього самого призначення на території діючого підприємства);
• проекти модернізації активної частини основних виробничих засобів
при конструктивній зміні всього або основного парку обладнання, машин і
механізмів, що використовуються підприємством; проекти придбання окремих
видів матеріальних та інноваційних нематеріальних активів, які передбачаються до
оновлення (у зв'язку із фізичним або моральним зношуванням) або
збільшення (у зв'язку із розширенням обсягу виробничої діяльності), приросту
оборотних товарно-матеріальних цінностей (запасів сировини, матеріалів, готової
продукції, придбання інших алогічних активів, які забезпечують зростання обсягів
і підвищення ефективності виробничої діяльності у наступному періоді.
 Більш узагальнено інвестиційні проекти модернізації активної частини
основних засобів підприємства можуть розглядатися за класифікаційною ознакою
конкретної форми їх здійснення, а саме:
• проекти, спрямовані на відтворення основних засобів;
• проекти придбання нових нематеріальних активів інноваційного
характеру;
• проекти забезпечення приросту матеріальних оборотних засобів.

4. Залежно від обсягу інвестування розрізняють проекти малі, середні

та великі. Критерієм такої класифікації проектів є обсяг інвестиційних ресурсів,
необхідний для їх реалізації (цей показник розглядається у грошовій формі).
5. Відповідно до терміну реалізації інвестиційні проекти поділяють на
три групи: короткострокові проекти (із загальним терміном реалізації до одного
року); середньострокові проекти (із загальним терміном реалізації від одного до
двох років); довгострокові проекти (із загальним терміном реалізації понад два ро-
ки). Наведені критерії поділу проектів за термінами реалізації використовуються як
у світовій, так і у вітчизняній практиці інвестиційної діяльності.
6. Залежно від участі окремих груп інвесторів у реалізації проекту їх
поділяють на такі види: проекти, які реалізуються самим підприємством без
сторонньої допомоги; проекти, які реалізуються за участі інших вітчизняних
інвесторів (до них відносять також проекти, які реалізуються за рахунок
фінансування із державного бюджету для державних підприємств); проекти, які
реалізуються за участі іноземних інвесторів. Така класифікація інвестиційних
проектів певною мірою визначає вимоги до структури та рівня обґрунтування
їхніх окремих розділів.
Ефективність інвестиційних проектів оцінюється на основі таких
методичних підходів: оцінки повернення інвестованого капіталу на основі
показника грошового потоку, який формується за рахунок сум чистого прибутку
та амортизаційних відрахувань у процесі експлуатації інвестиційних проектів;
обов'язкового приведення до теперішньої вартості як інвестованого капіталу,
так і сум грошового потоку; вибору диференційованої ставки процента
(дисконтної ставки) у процесі дисконтування грошового потоку для різних
інвестиційних проектів.
Для прийняття рішень про довгострокові інвестиції виникає потреба в
прогнозуванні їх ефективності. Для цього потрібний аналіз витрат за тривалий
період.
Основними методами оцінки є:
а) розрахунок строку окупності інвестицій (t);
б) розрахунок індексу рентабельності інвестицій (IR);
в) визначення чистого приведеного ефекту (NPV);
г) визначення внутрішньої норми дохідності (IRR);
д) розрахунок середньозваженого строку життєвого циклу інвестиційного
проекту, тобто дюрації (Д).
Оцінюючи ефективність інвестицій, потрібно брати до уваги не тільки
строки їх окупності, а й дохід на вкладений капітал, для чого розраховується
індекс рентабельності (IR) і рівень рентабельності інвестицій (R):

IR = Очікувана сума доходу / Очікувана сума інвестицій

R = Очікувана сума прибутку / Очікувана сума інвестицій

Для визначення вартості, яку матимуть інвестиції через кілька років,

згідно з методом складних процентів застосовують таку формулу:
FV=PV(1+r)n,
де FV— майбутня вартість інвестицій через п років;
PV— початкова сума інвестицій;
r — ставка процентів у вигляді десяткового дробу;
п — число років у розрахунковому періоді.
Якщо виникає необхідність порівняти умови фінансових операцій, що
передбачають різні періоди нарахування процентів, то в цьому разі відповідні
процентні ставки приводяться до їх річного еквівалента за такою формулою:
 m
 r 
EFR  1    1
 m

де EFR — ефективна ставка процента (ставка порівняння);

т — число періодів нарахування;
r — ставка процента.
Метод дисконтування грошових надходжень (ДГН) — дослідження
грошового потоку — від майбутнього до поточного моменту. Він дає змогу
привести майбутні грошові надходження до нинішніх умов. Для цього
використовується така формула:
FV 1
PV   FV  FV * K d
(1  r ) n (1  r ) n

де Kd — коефіцієнт дисконтування.
Якщо нарахування процентів здійснюється т раз у році, то для розрахунку
поточної вартості майбутніх доходів PV використовується така формула:
FV 1
PV   FV
(1  r / m) mn
(1  r / m) mn

Інакше кажучи, дисконтування грошових надходжень використовується

для визначення суми інвестицій, які необхідно вкласти нині, щоб довести їх
вартість до необхідної величини за заданої ставки процента.
Дисконтування грошових надходжень покладено в основу методів
визначення чистої приведеної (поточної) вартості проектів і рівня їх
рентабельності.
У процесі фінансового аналізу використовують насамперед два основні
показники оцінки ефективності інвестиційних проектів, що ґрунтуються на
методі дисконтування грошових потоків у часі — «чиста приведена вартість»
(net present value, NPV) та «внутрішня норма дохідності» (internal rate of return,
IRR). Вони мають певні особливості застосування для оцінювання ефективності
інвестиційних проектів, що полягають в такому.
Показник чистої приведеної вартості дає змогу порівняти теперішню
вартість майбутніх доходів від реалізації інвестиційного проекту (у фазі його
експлуатації) з інвестиційними витратами, які необхідно здійснити в поточному
періоді. Чиста приведена вартість являє собою різницю між теперішньою
вартістю (сумою) чистого грошового потоку та сумою інвестиційних витрат за
проектом. При цьому сума чистого грошового потоку має дисконтуватися до того
інтервалу часу, в якому передбачається початок реалізації інвестиційного проекту, а
відповідно і здійснення інвестиційних витрат за ним (таке дисконтування має
провадитись за постійною ставкою процента, обраною для проведення розрахунків,
окремо за кожним інтервалом часу, що передбачається).
Розрахунки за методом чистої приведеної (поточної) вартості (NPV)
здійснюються у такій послідовності.
1. Визначається поточна вартість витрат (І0), тобто обсяг інвестицій, який
потрібно зарезервувати для проекту.
2. Розраховується поточна вартість майбутніх грошових потоків від
проекту, для чого доходи за кожний рік CF (кеш-флоу) приводяться до поточної
дати:
CF
PV  
n 1 (1  r )
n

де r — ставка процента.
3. Поточна вартість витрат (І0) порівнюється з поточною вартістю доходів
(PV). Різниця між ними складає чисту приведену (поточну) вартість доходів
(NPV):
CF
NPV  PV  I o    Io
n1 (1  r )
n

У випадку, коли гроші в проект інвестуються не разово, а частинами

протягом кількох років, для розрахунку NPV застосовують таку формулу:
CF Ij
NPV  PV  I d   
n 1 (1  r ) j 1 (1  r )
n j

де Id — дисконтована сума інвестиційних витрат;

 п — число періодів отримання доходів;
j — число періодів інвестування коштів у проект.
У процесі оцінки ефективності інвестиційних проектів широко
використовують також показник внутрішньої норми дохідності. Він характеризує
ставку дисконту, за якої дисконтована вартість чистого грошового потоку за
інвестиційним проектом дорівнює теперішній вартості інвестиційних витрат за
ним. Отже, внутрішня норма дохідності являє собою таку ставку дисконту, за
якої показник чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом набирає
нульового значення.
Внутрішня норма дохідності визначає максимально допустиму ставку
дисконту, за якої можна інвестувати кошти без яких-небудь втрат для власника. її
значення знаходять із такого рівняння:

CFn
 (1  IRR)
n 1
n
 Io  0

Економічний зміст даного показника полягає в тому, що він визначає

очікувану норму дохідності або максимально допустимий рівень інвестиційних
витрат у проект, що оцінюється. IRR має бути вищим середньозваженої ціни
інвестиційних ресурсів:
IRR > СС,
де СС — середньозважена ціна інвестиційних ресурсів.
Показник індекс дохідності інвестицій потребує для розрахунку ту саму
інформацію про дисконтовані грошові потоки, що й показник чистої приведеної
вартості. Однак при розрахунках індексу дохідності замість знаходження різниці
між поточною вартістю інвестиційних витрат і дисконтованою (теперішньою)
вартістю майбутнього чистого грошового потоку, пов'язаного з реалізацією
інвестиційного проекту, визначають співвідношення цих показників. Загальна
формула, за якою ведуться розрахунки індексу дохідності за інвестиційним
проектом, має такий вигляд:
ЧГП
IДД
ІВ
 де ІДІ — індекс дохідності за інвестиційним проектом;
ЧГП — загальна сума дисконтованого чистого грошового потоку за
інвестиційним проектом;
IB — загальна теперішня вартість інвестиційних витрат за проектом.
Показник індекс прибутковості інвестицій розраховується на основі
інформації про обсяг інвестованого капіталу і суми чистого прибутку від
операційної діяльності в процесі експлуатації інвестиційного проекту. Цей
показник визначають на основі прибутку за один рік, коли інвестиційний проект
має уже експлуатуватись. Однак у процесі фінансового аналізу інвестиційних прое-
ктів розрахунки цього показника можуть проводитися і для різних ступенів
використання виробничих потужностей в окремі роки їх експлуатації. Суму
чистого прибутку в окремі роки майбутньої експлуатації інвестиційного проекту
має бути відповідно дисконтовано (тобто визначено у теперішній вартості).
Індекс прибутковості інвестицій розраховують за такою формулою:
ЧП Р
ІПІ  *100
ІВ

де ІПІ — індекс прибутковості за інвестиційним проектом, %;

ЧПр — річна сума дисконтованого чистого прибутку у фазі експлуатації
інвестиційного проекту;
IB — загальна теперішня вартість інвестиційних витрат за проектом.
Показник періоду окупності інвестицій характеризує обсяг часу,
необхідного для повного повернення інвестиційних витрат, пов'язаних із
реалізацією проекту. Таке повернення відбувається у формі чистого грошового
потоку, який складається із суми як чистого прибутку, так і амортизаційних
відрахувань за основними фондами і нематеріальними активами, що
використовуються.
Період окупності інвестицій розраховують за такою формулою:
ІВ
ПОІ 
ЧГП р

де ПОІ — період окупності інвестицій за проектом;

IB — загальна теперішня вартість інвестиційних витрат за проектом;
 ЧГПр — середньорічна сума дисконтованого чистого грошового потоку за
інвестиційним проектом.

3. Управління фінансовими інвестиціями

Фінансові інвестиції — це форма використання тимчасово вільного капіталу.

Конкретними формами їх здійснення є:
1) вкладення капіталу в дохідні фондові інструменти (акції, облігації та
інші цінні папери, що вільно обертаються на ринку);
2) вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів, наприклад
депозитні сертифікати;
3) вкладення капіталу у статутні фонди спільних підприємств з метою
отримання не тільки прибутку, а й розширення сфери фінансового впливу на інші
суб'єкти господарювання.
До основних фінансових інвестицій відносять акції та облігації. Саме вони є
основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і
напрямами його розміщення для інших.
Сукупні вкладення інвестора в цінні папери розглядають як його портфель.
Структура останнього відображає інтереси інвесторів, а також консолідацію
ризиків за видами цінних паперів. Це дає змогу розглядати портфель як цілісний
об'єкт управління, що, у свою чергу, передбачає необхідність:
• визначення завдань щодо управління портфелем;
• розроблення і реалізації стратегії і тактики вирішення цих завдань.
Тип портфеля — це узагальнена його характеристика з урахуванням виду
паперів, які входять до нього. Виділяють такі типи портфелів цінних паперів.
• портфель зростання. Він орієнтований на акції, курсова вартість яких
швидко зростає. Мета формування портфеля — приріст капіталу інвесторів. Тому
власникам портфеля дивіденди виплачуються в невеликому розмірі чи зовсім не
виплачуються;
• портфель доходу. Метою його формування є отримання високих
поточних доходів. При формуванні такого портфеля відношення стабільно
виплачуваного процента та курсової вартості цінних паперів, які входять у цей
портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсової вартість зростає повільніше;
• портфель ризикового капіталу. Це портфель, що складається
переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали
стратегію швидкого розширення;
• збалансований портфель. Він формується частково з цінних паперів із
швидкозростаючим курсом, частково — з високодохідних. У цьому портфелі
можуть міститися і високоризикові цінні папери. Метою його є приріст капіталу й
отримання високого доходу, відповідно до чого і загальні ризики будуть
збалансованими. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди,
оскільки він відповідає меті їхньої діяльності;
• спеціалізований портфель. У ньому цінні папери об'єднані за
окремими критеріями (за видом ризиків, видом цінних паперів, галузевою чи
регіональною належністю). Наприклад, до складу спеціалізованого портфеля
входять: портфель стабільного капіталу і доходу, однорідні портфелі, коротко- і
середньострокових депозитних сертифікатів); портфель короткострокових фондів
(такий портфель характерний для взаємних фондів грошового ринку); портфель
середньо- та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як
правило, з облігацій); регіональний чи галузевий портфель; портфель іноземних
цінних паперів).
Прогнозування економічної ефективності окремих фінансових інструментів
здійснюють за допомогою як абсолютних, так і відносних показників. У першому
випадку визначається поточна ринкова ціна фінансового інструмента, у другому —
розраховують відносну його дохідність.
Поточна вартість будь-якого цінного папера може бути розрахована за
формулою:
CFn
PVф.н  
n 1 1  d
n
 де PVф.н — реальна поточна вартість фінансового інструмента;
CFn — очікуваний грошовий потік, що повернеться в п-му періоді;
d — очікувана або необхідна норма дохідності по фінансовому інструменту;
п — число періодів отримання доходів.
Особливості формування грошового потоку, що повертається за окремими
видами цінних паперів, обумовлюють різноманітність моделей визначення їх
поточної вартості.
Базова модель оцінки поточної вартості облігацій з періодичною
виплатою процентів має такий вигляд:
CFn N
PVобл   ( )  обл t
n 1 1  d 1 d
n

де PVобл — поточна вартість облігацій з періодичною виплатою процентів;

CFn — сума отриманого процента в кожному періоді (добуток номіналу
облігації на оголошену ставку процента;
Nобл — номінал облігації, що погашається в кінці строку її обігу (t);
k — річна купонна ставка процента.
Модель оцінки поточної вартості облігацій з виплатою всієї суми
процентів при її погашенні:

N  ( N * k * n)
PV 
(1  d ) n

де N* k * п — сума процентів за облігацією, що виплачується в кінці

строку її обігу.
Модель оцінки поточної вартості облігацій, що реалізуються з
дисконтом без виплати процентів:
N
PV 
(1  d ) n

Модель дохідності дисконтних облігацій:

• за ефективною ставкою процента;
 N
YNTM  n 1
P

за ставкою простих процентів:

N  P 100  Pk  100  Pk T
YTT     
P*n Pk * n  Pk t

де Pk — курс облігації (відношення ціни покупки до номінальної вартості

облігації);
Т— кількість календарних днів у році;
t — кількість днів до погашення облігації.
Для оцінки поточної вартості акції у разі її використання протягом
невизначеного періоду використовують таку модель:
00
Дt
PVакц  
t 1 (1  d )t

де PVакц — поточна вартість акції, що використовується протягом

невизначеного періоду часу;
Дt — запропонована до отримання сума дивідендів в t-му періоді;
d — альтернативна норма дохідності у вигляді десяткового дробу;
t — число періодів, включених у розрахунок.
Поточна вартість акцій зі стабільним рівнем дивідендів визначається
відношенням суми річного дивіденду до ринкової норми дохідності:
Дt
PV 
d

Для визначення поточної вартості акцій, що використовуються

протягом певного строку, застосовується така модель:

t
Дt КВ
PVакц   
t 1 (1  d ) (1  d )t
t

Де Кв – курсова вартість акцій в кінці періоду її реалізації;

 n – число періодів використання акції.

Тема№ 9 УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМІ РИЗИКАМИ

1. Ризики у фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання

2. Види ризиків та їх характеристика
3. Модель та структура моделі управління фінансовими ризиками

Адекватність та ефективність моделі фінансового менеджменту на

підприємстві, її відповідність потребам ринкового середовища передбачає
органічну інтеграцію в структуру такої моделі функціонально-організаційного
блоку, на який буде покладено завдання управління сукупністю ризиків, що
виникають у процесі здійснення операційної, інвестиційної та фінансової
діяльності суб'єктом господарювання. При цьому управління такими ризиками
спрямоване насамперед на забезпечення стабільності фінансово-господарської
діяльності суб'єкта господарювання у просторі та часі, а також підтримання
належного рівня його конкурентоспроможності у короткостроковій та
довгостроковій перспективах. Досягнення таких цілей можливе за умови
виконання таких вимог, зокрема:
• належне обґрунтування управлінських фінансових рішень та
ідентифікації господарських ризиків, пов'язаних із такими рішеннями;
• оцінювання рівня ризику, який пов'язаний із реалізацією го-
сподарських операції та/або їх сукупністю;
 • визначення та аналіз взаємозв'язку між ідентифікованим ризиком та
іншими параметрами фінансово-господарської діяльності суб'єкта
господарювання;
• обґрунтування доцільності прийняття ризику та розрахунок
максимальної величини утримання ризику;
• пошук методів нейтралізації ризику та оцінювання їх ефективності для
кожної окремої господарської операції та/або їх сукупності;
• забезпечення уникнення, покриття або ж перерозподілу ризиків
підприємницької діяльності суб'єкта господарювання у просторі та часі;
• оцінювання ефективності діяльності фінансового менеджера
підприємства щодо управління ризиками.
Джерелом усієї сукупності ризиків, що формуються в результаті здійснення
операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єктом господарювання, є
будь-яке управлінське фінансове рішення щодо тієї чи іншої господарської операції,
яка здійснюється в рамках згаданих вище напрямів діяльності підприємства. Тому
управління ризиками є об'єктивною необхідністю та обов'язковою умовою
ефективності моделі фінансового менеджменту на підприємстві. При цьому
управління ризиками забезпечує узгодженість фінансово-господарської діяльності
суб'єкта господарювання за такими напрямами, як операційна та інвестиційна
діяльність, фінансування та фінансовий контролінг (рис. 1), які в сукупності і
формують систему фінансового менеджменту на підприємстві.
У свою чергу, трансформація результативності моделі управління
фінансовими ризиками підприємства в її ефективність у ринкових умовах
господарювання безпосередньо залежить від рівня адекватності фінансово-
математичного, інформаційно-методологічного, а також нормативно-правового
забезпечення такої моделі специфічним потребам фінансового менеджменту на
конкретному підприємстві. При цьому під поняттям забезпечення моделі
управління ризиками (операційними, інвестиційними та фінансовими) необхідно
розуміти сукупність інформаційних каналів, механізмів та форм збору,
первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою

Операцій Інвестиці
покриття потреб виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації господарських
ризиків у рамках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єкта
господарювання.

Управління ризиками

Фінансува Фінансов
ння ий
Рис. 1. Місце ризиків у функціонально-організаційній структурі фінансового
менеджменту
Виходячи з цього можна стверджувати, що ефективне забезпечення моделі
управління фінансовими ризиками передбачає, зокрема, вирішення таких
проблемних питань:
• аналіз умов виникнення і формування комерційних ризиків та
визначення факторів, що зумовлюють їх абсолютну величину;
• класифікація комерційних ризиків та їх взаємозв'язок із фінансово-
господарською діяльністю суб'єкта господарювання;
• формулювання критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень
щодо господарських операцій, які характеризуються наявністю ризику
(невизначеності);
• формулювання
концепції управління ризиками суб'єкта господарювання, що відповідає потребам
його фінансово-господарської діяльності, і
Зупинимося на визначених проблемах детальніше.
2. Види ризиків та їх характеристика
Об'єктивна необхідність дослідження та вивчення сукупного ризику
підприємства пояснюється тим фактом, що будь-яка його операційна, інвестиційна
та фінансова діяльність у ринковому середовищі здійснюється виключно в умовах
загрози формування негативних (або ж неочікуваних позитивних) фінансово-
економічних результатів — скорочення прибутків (формування збитків), падіння
ринкової вартості підприємства або, у найгіршому випадку, оголошення
неплатоспроможності підприємства із наступною його ліквідацією за процедурою
банкрутства.
Це, у свою чергу, дає змогу говорити про існування своєрідних центрів
формування ризиків (аналогічно до центрів затрат або центрів доходів
підприємства), на основі яких можна структурувати три узагальнюючі рівні
(напрями) центрів формування ризику (рис. 2). Загалом центр формування ризику
підприємства — це системоутворююча сукупність факторів формування неви-
значеності в його підприємницькій діяльності під час здійснення господарських
операцій у рамках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, їх якісних
характеристик, а також визначення основних їх кількісних параметрів.
Формування класифікаційних ознак на основі наведеного вище
структурування ризиків підприємства дає змогу виділити такі основні види (групи)
ризиків:
• операційний ризик, формування якого притаманне господарським
операціям, які реалізуються в межах операційної діяльності підприємства;
• інвестиційний ризик, формування якого притаманне господарським
операціям, які реалізуються в межах інвестиційної діяльності підприємства;
• фінансовий ризик, формування якого притаманне господарським
операціям, які реалізуються в межах фінансової діяльності підприємства.

Рис. 2. Місце ризиків у функціонально-організаційній структурі фінансового

менеджменту
 Відповідно, сукупний ризик підприємства відповідатиме сумарній величині
ризиків за кожним центром (напрямом) їх формування — операційного,
інвестиційного та фінансового ризиків. Так, операційні ризики формуються як
наслідок прийняття управлінських рішень, пов'язаних із здійсненням основної
діяльності, у тому числі господарські операції у виробничій сфері, у постачанні
сировини, збуті готової продукції, розміщенні активів. У свою чергу,
інвестиційний ризик отримання збитків формується під час здійснення
сукупності господарських операцій з придбання та продажу довгострокових
(необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових
інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів. Відповідно, сукупність управ-
лінських рішень щодо покриття потреби підприємства у капіталі для фінансування
операційної та інвестиційної діяльності та формування структури капіталу
підприємства пов'язана із формуванням фінансових ризиків.
Класифікація ризиків суб'єкта господарювання на основі інших критеріїв
визначення центрів формування ризиків наведена в табл. 1.
Аналіз особливостей підтримки управлінських фінансових рішень за
кожним видом діяльності підприємства виходить за рамки даного розділу, який
присвячений висвітленню функціонально-організаційних особливостей
управління ризиками як наслідками кожного із вказаних видів діяльності.
Таблиця 1
КЛАСИФІКАЦІЙНА СУКУПНІСТЬ РИЗИКІВ ПІДПРИЄМСТВА
Критерій Види ризиків Фактори формування
Підконтрольність Системний ризик Ризик, що визначається зовнішніми,
підприємству незалежними від підприємства факторами

Несистемний ризик Ризик, величина якого визначається

факторами, що є специфічними для даного
підприємства
Позиціонування у Операційний ризик Розміщення активів підприємства та їх
ринковому сере- структура
довищі (детальна Кредитний (про- Структура формування пасивів під-
локалізація ризиків) центний) ризик приємства
Ринковий Зміна ринкової позиції підприємства
ризик Діловий ризик Організація виробничого процесу (зміна
обсягів виробництва або операційної маржі)
 Форма Діловий (опера- Коливання абсолютної величини чистого
ведення підприємством ційний) ризик доходу та руху грошових коштів
фінансово-госпо- Фінансовий ризик Неспроможність підприємства обслуговувати
дарської діяльності власні зобов'язання перед третіми особами та
ймовірність оголошення підприємства
банкрутом
Валютний ризик Притаманний підприємствам, що ведуть
фінансово-господарську діяльність у кількох
країнах та у своїх розрахунках
використовують принаймні дві валюти
Політичний ризик Притаманний підприємствам, що ведуть
фінансово-господарську діяльність у кількох
країнах, і формується внаслідок наявності
відмінностей та зміни політичного клімату
ведення підприємницької діяльності
Джерело формування Систематичний Частина ризику, що формується під дією
портфельного ризику ризик виключно загальноринкових факторів

Активний ризик Частина ризику, що не може бути пояснена

за рахунок загальноринкових факторів

Слід наголосити, що ризик, пов'язаний із будь-якими управлінськими

фінансовими рішеннями, зводиться, переважно, до кількісної оцінки впливу
невизначеності на фінансування суб'єкта господарювання — покриття його
потреби у капіталі. Такий підхід дає змогу говорити, що сукупність операційних,
інвестиційних та фінансових ризиків з достатнім рівнем достовірності можна
звести до системи фінансових ризиків як невизначеності щодо забезпечення
адекватності активів підприємства його зобов'язанням перед власниками та
кредиторами. Це дає можливість у певний спосіб спростити процес формулювання
та обгрунтування критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень на рівні
керівництва підприємства, оскільки такі критерії доцільно виражати у вартісному
еквіваленті або, принаймні, у фінансових категоріях.

3. Модель та структура моделі управління фінансовими ризиками

Необхідність формалізації структури моделі управління ризиками пов'язана з

потребою фінансового менеджменту підприємства відокремити функціонально-
організаційний блок, основне завдання якого полягатиме у повному та своєчасному
виявленні зовнішніх і внутрішніх загроз підприємства, які виражаються у
сукупності ризиків. У сучасній фінансовій літературі такий блок фінансового
менеджменту часто називають моделлю управління ризиками (ризик-менеджмент).
При цьому така модель тісно пов'язана із системою раннього попередження та
реагування як методу фінансового контролінгу. Загалом, модель управління
ризиками підприємства можна визначити так: модель управління фінансовими
ризиками — це специфічний функціонально-організаційний блок у структурі
моделі фінансового менеджменту, що відповідає за виявлення, ідентифікацію,
оцінку та нейтралізацію фінансових ризиків у процесі здійснення операційної,
інвестиційної та фінансової діяльності, а також: сукупного ризику фінансово-
господарської діяльності суб'єкта господарювання в ринковому середовищі.
Виходячи з наведеного вище визначення управління фінансовими ризиками
суб'єкта господарювання можна обґрунтувати основні положення формування
моделі управління фінансовими ризиками. Так, на основі новітніх теорій
корпоративних фінансів та сучасної практики управління фінансами суб'єктів
господарювання виділяють такі фактори формування моделі управління фі-
нансовими ризиками:
• структурування моделі управління фінансовими ризиками
підприємства здійснюється виключно на основі особливостей фінансово-
господарської діяльності конкретного підприємства, його статутних цілей із
відповідним урахуванням теоретико-методологічних основ (у тому числі
викладених у даному розділі підручника);
• управління ризиками суб'єкта господарювання здійснюється на основі
сукупності кількісних показників (коефіцієнтів та індикаторів) відповідно до
системи цілей та завдань моделі управління ризиками суб'єкта господарювання;
• вхідна первинна інформація, необхідна для управління ризиками, має
бути максимально насиченою, гранично повною та достовірною і включати,
зокрема, якісні параметри та кількісні показники, що характеризують основні
фактори формування ризиків;
• цільові показники управління фінансовими ризиками (як і вхідна
первинна інформація) повинні бути приведені до зістав-них одиниць виміру, що
забезпечує можливість їх адекватної фінансово-математичної та аналітичної
обробки, а також формування тренду їх зміни (розроблення сценаріїв розвитку
подій);
• кожен із сукупності фінансових показників та коефіцієнтів, що
використовується моделлю управління фінансовими ризиками суб'єкта
господарювання з метою фінансово-математичного моделювання цільових
параметрів, має бути максимально інформативним;
• обов'язкове обґрунтування вибору методів статистичного,
математичного та аналітичного моделювання з метою забезпечення адекватності
виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації фінансових ризиків;
• формування якісних та кількісних параметрів виявлення, ідентифікації
та оцінки ризиків суб'єкта господарювання у плановому періоді в рамках
здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності відповідно до
усталеної (стійкої) сукупності певних напрямів спостереження, а також
обґрунтування на їх основі узагальнюючих показників моделі управління
фінансовими ризиками;
• обґрунтування, затвердження, реалізація та контроль моделі
управління ризиками підприємства, її окремих складових елементів у вигляді
методів, форм та технологій нейтралізації виявлених ризиків у межах здійснення
операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
Отже, формування адекватної та ефективної моделі управління ризиками
передбачає вирішення сукупності питань, які можна розподілити за такими
напрямами:
• локалізація етапів (визначення структури) моделі управління ризиком;
• аналіз основних факторів, що визначають параметри моделі
управління ризиками;
• обґрунтування основних кількісних показників, що використовуються
в моделі управління ризиками.
Структурування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта
господарювання здійснюється, як правило, відповідно до основних
функціонально-організаційних завдань, що ставляться перед такою моделлю (рис.
2). Так, модель управління фінансовими ризиками спрямована на реалізацію
зазначених нижче завдань, які, у свою чергу, є взаємоузгодженими послідовними
ітераціями в системі управління фінансовими ризиками.

Рис. 2. Структура моделі управління ризиками підприємства

На першому етапі реалізації моделі управління ризиками здійснюється аналіз
та дослідження господарських операцій або їх сукупності в межах операційної,
інвестиційної та фінансової діяльності суб'єкта господарювання, виявлення
альтернативних сценаріїв її розвитку та обґрунтування ймовірності відхилення від
планового сценарію із формуванням відповідних наслідків для підприємства —
виявлення ризиків. Виявлені ризики підприємства мають бути локалізовані по
центрах формування ризиків (та/або їх видів) на основі дослідження сукупності
якісних параметрів виявленого ризику (зокрема, джерела його формування, форми,
виду) та факторів їх формування. Ідентифікація ризиків є основою підбору та
обґрунтування методів кількісного дослідження такого ризику, а також підтримання
управлінських фінансових рішень щодо управління ризиком. Реалізація обраного
методу кількісного дослідження ризиків суб'єкта господарювання з метою
встановлення абсолютних та відносних величин, що характеризують базові кількісні
параметри ідентифікованого ризику на основі усталеної сукупності фінансових
показників та коефіцієнтів, забезпечує оцінювання такого ризику як послідовного
етапу у процесі управління ним. Водночас специфіка ідентифікованого ризику,
форма його локалізації та його кількісні виміри визначають особливості проведення
нейтралізації ризиків суб'єкта господарювання. Це здійснюється через прийняття
управлінських фінансових рішень щодо реалізації превентивних заходів
фінансового, організаційного або правового характеру з метою забезпечення
ефективності господарської операції суб'єкта господарювання, і може включати,
зокрема, уникнення ризику, страхування, диверсифікацію та хеджування.
Розглянута послідовність етапів реалізації моделі управління ризиків
(виявлення, ідентифікація, оцінка, нейтралізація) є циклічним процесом із
елементами паралельності. Тобто по завершенні одного циклу управління ризиком
миттєво реалізується наступний, що є логічною реакцією на мінливість
внутрішнього та зовнішнього економічного середовища, в межах якого постійно
з'являються або зникають окремі фактори формування ризику, змінюється їх вплив
на результати виконання господарських операцій, здійснення фінансово-
господарської діяльності. Аналогічний моніторинг формування та реалізації
ризиків у фінансово-господарській діяльності підприємства здійснюється
паралельно — одночасно у розрізі сукупності господарських операцій, видів дія-
льності, центрів формування ризиків і т. п.
Тема №10 АНАЛІЗ ФІНАНСОВИХ ЗВІТІВ
1. Оцінка фінансової звітності як основа прийняття фінансових рішень
2. Аналіз балансу підприємства
3. Аналіз звіту про фінансові результати підприємства
4. Аналіз звіту про рух грошових коштів
5. Аналіз звіту про власний капітал
У сучасних умовах переходу економіки України до ринкових відносин
особливо важливим і практично значущим для забезпечення беззбиткової
діяльності суб'єктів господарювання та запобігання їх банкрутству є
систематичний і якісний аналіз фінансової діяльності, зокрема аналіз
фінансових звітів.
Фінансова звітність —- це сукупність форм звітності, які складені на
підставі даних фінансового обліку з метою надання зовнішнім і внутрішнім
користувачам узагальненої інформації про фінансовий стан у вигляді, який
зручний і зрозумілий для прийняття цими користувачами певних ділових
рішень.
 У світовій і національній практиці побудова фінансової звітності
базується на принципах:
а) відкритості інформації;
б) зрозумілості фінансової звітності особам, які приймають
ділові рішення на її підставі;
в) корисності чи значущості та вірогідності;
г) припущень і обмежень, які дають змогу адекватної інтерпретації
фінансової звітності.
Головна мета аналізу фінансових звітів — своєчасно виявляти й
усувати недоліки у фінансовій діяльності та знаходити резерви поліпшення
фінансового стану підприємства і його платоспроможності.
При цьому необхідно вирішити такі завдання:
1. На підставі вивчення взаємозв'язку між різними показниками
виробничої, комерційної і фінансової діяльності дати оцінку виконання плану з
надходження фінансових ресурсів та їх використання з позиції поліпшення
фінансового стану підприємства.
2. Прогнозування можливих фінансових результатів, тобто прибутку
та рентабельності, виходячи з реальних умов господарської діяльності й
наявності власних і позикових ресурсів, розроблення моделей фінансового
стану за різних варіантів використання ресурсів.
3. Розроблення конкретних заходів, які спрямовані на ефективніше
використання фінансових ресурсів і зміцнення фінансового стану підприємства.
Основними джерелами інформації для аналізу фінансового стану
підприємства є звітний бухгалтерський баланс (форма № 1), звіт про фінансові
результати (форма № 2), звіт про рух грошових коштів (форма № 3), звіт про
власний капітал (форма № 4), дані первинного й аналітичного бухгалтерського
обліку, які деталізують окремі статті звітів.
Аналіз фінансових звітів має допомогти фінансовим аналітикам
обґрунтувати свої фінансові плани, виявити слабкі місця у фінансових операціях
фірми, вжити відповідних заходів, які допоможуть виправити становище, прийняти
рішення про ефективніше вкладання коштів і ресурсів, скоригувати напрями
майбутньої діяльності фірми.
Аналіз фінансових звітів допомагає також вивчити ліквідність,
платоспроможність, фінансову стійкість, кредитоспроможність підприємства.
Під час аналізу фінансових звітів найважливішим завданням є з'ясування
фінансового стану фірми за звітний період. Такий аналіз дає змогу визначити
вірогідність успіху чи банкрутства фірми. При цьому з'ясовують:
—фінансову структуру — активи, які належать компанії, і зобов'язання,
котрі вона на себе взяла;
—оперативний цикл — стадії, через які проходить компанія для того, щоб її
продукція та послуги з'явилися на ринку;
—тенденції та порівняльну ефективність — напрям розвитку компанії у тому
вигляді, в якому він проявляється, виходячи із зіставлення фінансових результатів
за ряд періодів діяльності цієї компанії.
Головне в аналізі фінансових звітів — це зрозуміти та правильно
інтерпретувати результати опрацювання даних.
Масштаб і напрям роботи при аналізі фінансових звітів залежать від
конкретної мети аналізу.
Аналіз фінансових звітів починається з попереднього ознайомлення з
компанією, далі здійснюється поглиблений розгляд її діяльності та структури її
фінансів, відображених у фінансових звітах фактичного чи прогнозованого
характеру.
Фінансова звітність забезпечує інформаційні потреби користувачів щодо:
—участі співвласників у капіталі підприємства;
—придбання, продажу та володіння цінними паперами;
—оцінки якості управління;
—оцінки спроможності підприємства своєчасно виконувати свої фінансові
зобов'язання;
—забезпеченості підприємства джерелами формування фінансових ресурсів;
—визначення суми дивідендів, що підлягають розподілу;
 —своєчасного коригування фінансової діяльності підприємства.
Аналіз фінансових звітів повинен дати відповіді на два важливі запитання:
1. Чи має фірма прибуток за результатами своєї фінансово-
господарської діяльності за рік?
2. Чи спроможна фірма виконати свої фінансові зобов'язання і чи не
призведе таке виконання зобов'язань до ліквідації фірми у зв'язку з нестачею
фінансових ресурсів.
За допомогою аналізу фінансових звітів проводять:
—попереднє (загальне) оцінювання фінансового стану підприємства та
змін його фінансових показників за звітний період;
—аналіз оборотності оборотних активів;
—аналіз платоспроможності та фінансової стійкості підприємства;
—аналіз кредитоспроможності підприємства та ліквідності його балансу;
—аналіз фінансових результатів підприємства;
—оцінювання потенційного банкрутства;
—аналіз дохідності (рентабельності);
—аналіз використання капіталу;
—аналіз рівня самофінансування;
—аналіз валютної самоокупності.
Аналіз звітів підприємства дає змогу зробити висновки про те, якими
фінансовими ресурсами володіє підприємство, наскільки ефективно воно
використовує своє майно і власний капітал, якою є його кредитна та інвестиційна
політика, чи є у підприємства реальні джерела формування фінансових ресурсів.

2. Аналіз балансу підприємства

Баланс — звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на

певну дату його активи, зобов 'язання і власний капітал.
Метою складання балансу є надання користувачам повної, правдивої та
неупередженої інформації про фінансовий стан підприємства на звітну дату.
 Для вивчення фінансового стану підприємства необхідна інформація про
економічні ресурси, що ним контролюються, його фінансову структуру, ліквідність
та платоспроможність, а також здатність адаптуватись до змін середовища, в якому
воно функціонує.
Елементами балансу, безпосередньо пов'язаними з визначенням фінансового
стану підприємства та змін у ньому, є:
- активи; - зобов'язання; - власний капітал.
Активи і зобов'язання при їх аналізі не підлягають згортанню, за винятком
випадків, передбачених окремими стандартами. Підсумок активів балансу повинен
дорівнювати сумі зобов'язань та власного капіталу.
Методичну послідовність проведення фінансового аналізу балансу
підприємства розглянемо за даними умовного, але реального підприємства.
Під час аналізу балансу підприємства рекомендується використовувати
горизонтальний і вертикальний аналіз фінансової звітності.
Горизонтальний аналіз полягає у зіставленні фінансових даних
підприємства за два періоди у відносному та абсолютному вимірюваннях (табл. 1).
Наведені дані дають змогу зробити такі висновки:
1. Загальна сума активів зменшилася на 253,4 тис. грн, або більше ніж на 7 %.
Це зменшення відбулося переважно за рахунок значного зменшення оборотних
активів. Абсолютна величина зниження в оборотних активах становила 666,2 тис.
грн, або більше, ніж 20 % їх річної величини. Водночас майже вдвічі збільшилася
сума основних засобів підприємства (в абсолютному виразі — на 672,7 тис. грн).
Це відбулось унаслідок купівлі обладнання для переоснащення виробництва.
Незначно збільшилися і витрати на торговельну марку та гудвіл.
Таблиця 1
ГОРИЗОНТАЛЬНИЙ АНАЛІЗ БАЛАНСУ ПІДПРИЄМСТВА
Абсолютне
На початок На кінець Відносне
Стаття балансу відхилення,
року року відхилення, %
тис. грн
Активи
Необоротні активи
Основні засоби, первинна
624,4 1297,1 672,7 107,74
вартість
 Основні засоби, кінцева ва-
514,2 1074,0 559,8 108,87
ртість
Нематеріальні активи, первинна
2,2 4,2 2 90,9
вартість
Нематеріальні активи, кінцева
1,4 0,9 -0,5 ' -35,71
вартість
Незавершене будівництво 1,8 4,1 2,3 127,78
Необоротні активи, усього 666,2 1079,0 412,8 61,96
Активи
Виробничі запаси 551,0 377,8 - 173,2 -31,43
Незавершене виробництво 52,9 29,1 -23,8 - 44,99
Готова продукція 121,1 115,6 -5,5 -4,5
Грошові кошти, у національній
80,9 66,5 -14,4 - 17,79
валюті
Дебіторська заборгованість за
893,2 1219,7 325,9 36,4
товари, роботи, послуги
Дебіторська заборгованість за
271,7 269,0 -2,7 -0,97
розрахунками
Інша поточна дебіторська
902,8 29,9 - 872,9 - 96,69
заборгованість
Інші оборотні активи 117,2 105,3 -11,9 -10,15
Оборотні активи, усього 2879,1 2212,9 - 666,2 -23,14
Активи, усього 3545,3 3291,9 - 253,4 -7,15
 Закінчення табл. 1
На початок На кінець Абсолютне Відносне
Стаття балансу відхилення,
року року відхилення, %
тис. гри
Пасиви
Власний капітал
Статутний капітал 177,2 177,2 0 0
Інший додатковий капітал 459,4 459,4 0 0
Нерозподілений прибуток 433,3 402,4 -30,9 -7,14
Власний капітал, усього 1069,6 1039, -30,6 -7,14
0
Довгострокова заборгованість
Облігації до оплати — —
Довгостроковий банківський
— —
кредит
Довгострокова заборгова-
— —
ність, усього
Короткострокова заборгованість
Кредиторська заборгованість 1288,3 504,0 - 784,3 -60,87
Поточні зобов'язання за
236,9 757,8 520,9 219,88
розрахунками
Інші зобов'язання 0,5 46,1 . 45,6 912
Банківська позика 950,0 945,0 -5 -0,53
Заборгованість за податками
Короткострокова заборго-
2475,7 2252,9 - 222,8 -9,07
ваність, усього
Пасиви, усього 3545,3 3291,9 - 253,4 -7,15

2. Що стосується структури оборотних коштів, то можна зазначити, що вона

значно погіршилася. Виробничі запаси зменшилися за рік на 173,2 тис. грн, або на
31,43 %. Зменшилася також величина готової продукції (на 5,5 тис. грн) і грошові
кошти (на 14,4 тис. грн). Усе це свідчить про скорочення оборотних коштів
підприємства і негативні тенденції у його роботі. Водночас збільшилася сума і
частка дебіторської заборгованості за товари та послуги — в абсолютному виразі
на 325,9 тис. грн (або на 36,4 %). Це означає, що підприємство фактично
кредитувало своїх партнерів по бізнесу, які вчасно не розраховувалися за товари
та послуги, що надавалися підприємством. Але, з іншого боку, якщо
підприємство має надійних партнерів, то слід очікувати надходження коштів у
наступних періодах, що має поліпшити ситуацію з показниками ліквідності.
 3. Аналіз пасивів підприємства показує, що зобов'язання підприємства
скоротилися, у тому числі короткострокові зобов'язання зменшилися на 222,8 тис. грн.
(9 %). Це відбулося внаслідок значного скорочення кредиторської заборгованості (на
784,3 тис. грн). Таким чином, підприємство вчасно розрахувалося з постачальниками
та підрядчиками за виконані роботи та отримані послуги. Проте значно (більше, ніж
утричі) збільшилися поточні зобов'язання за розрахунками, у тому числі з оплати
праці й за авансами, що одержані від інших підприємств у рахунок майбутніх
поставок продукції.
При цьому слід зазначити, що динаміка показників ліквідності є позитивною.
Зменшення короткострокової заборгованості підприємства збільшує ліквідність
підприємства і його фінансову стійкість.
4. Аванси, отримані підприємством, на кінець року майже удвічі менші
дебіторської заборгованості за товари та послуги, що надані підприємством.
Аналіз балансу підприємства свідчить, що підприємству слід поліпшити
показники фінансової стійкості та ліквідності, а саме:
• покращити взаємовідносини із постачальниками і споживачами
продукції, поліпшити ситуацію із дебіторською заборгованістю підприємству і
використати інші резерви поповнення оборотних коштів;
• поліпшити структуру оборотних активів, підвищити швидкість їх
обертання, збільшити обсяг продукції, що виготовляється та реалізується;
• зменшити поточну заборгованість підприємства, ширше ви-
користовувати довгострокові кредити банків.
Вертикальний аналіз балансу дає змогу зробити висновок про структуру
балансу у звітному періоді, а також проаналізувати динаміку цієї структури.
Технологія вертикального аналізу полягає у тому, що загальну суму балансу
приймають за 100 % і кожну статтю фінансової звітності подають у вигляді
процентної частки від прийнятого базового значення.
Проведемо вертикальний аналіз на підставі попередніх даних балансу
реального умовного підприємства (табл. 2).
 Здійснюючи вертикальний аналіз балансу підприємства, можна зробити такі
висновки.
1. Частка обігових активів у балансі підприємства є значною: на початок
року вона становила понад 80 %. Проте протягом аналізованого року відбулося
скорочення цієї частки. Зрозуміло, що скорочення частки оборотних коштів
позначається негативно на показниках фінансової стійкості та ліквідності, адже це
свідчить про зменшення запасів, розмірів виробництва, готівки для придбання
матеріально-речових факторів виробництва.
Таблиця 2
ВЕРТИКАЛЬНИЙ АНАЛІЗ БАЛАНСУ ПІДПРИЄМСТВА

Частка, % до суми Частка, %

На початок На кінець
Стаття балансу балансу на початок до суми балансу
року року
року на кінець року

Активи
Необоротні активи
Основні засоби, первинна
624,4 1297,1 17,6 39,4
вартість
Основні засоби, залиш-
514,2 1074,0 14,5 32,7
кова вартість
Нематеріальні активи,
2,2 4,2 0,06 0,1
первинна вартість
Нематеріальні активи,
1,4 0,9 0,04 0,03
залишкова вартість
Незавершене будівництво 1,8 4,1 0,05 0,1
Необоротні активи, усього 666,2 1079,0 18,8 32,8
Активи
Виробничі запаси 551,0 377,8 15,6 11,5
Незавершене виробництво 52,9 29,1 1,5 0,9
Готова продукція 121,1 115,6 3,4 3,7
Грошові кошти, у націо-
.80,9 66,5 2,3 2,0
нальній валюті

Дебіторська заборгова-
893,2 1219,7 25,2 37,1
ність за товари, роботи, послуги

Дебіторська заборгова-
271,7 269,0 7,7 8,2
ність за розрахунками
Інша поточна дебіторська
902,8 29,9 25,5 0,9
заборгованість
Інші оборотні активи 117,2 105,3 3,3 3,2
Оборотні активи, усього 2879,1 2212,9 81,2 67,2
 Активи, усього 3545,3 3291,9 100 100
Закінчення табл.2

На Частка, % до Частка, %
На суми балансу до суми
Стаття балансу кінець
початок року на початок балансу на
року
Пасиви року кінець
Власний капітал
Статутний капітал 177,2 177,2 5,0 5,4
Інший додатковий капітал 459,4 459,4 12,9 14,0
Нерозподілений прибуток 433,3 402,4 12,2 12,2
Власний капітал, усього 1069,6 1039,0 30,6 31,6
Короткострокова заборгованість
Кредиторська заборгованість 1288,3 504,0 36,3 15,3
Поточні зобов'язання за
236,9 757,8 6,7 23,1
розрахунками
Інші зобов'язання 0,5 46,1 0,0 1,4
Банківська позика 950,0 945,0 26,8 28,7
Короткострокові забор-
2475,7 2252,9 69,4 68,4
гованості, всього
Пасиви, усього 3545,3 3291, 100 100
9
2. Частка основних засобів має тенденцію до збільшення, причому
протягом року відбулося зростання питомої ваги основних засобів у сумі балансу в
1,7 раза. З одного боку, це явище свідчить про політику підприємства щодо
розширення його матеріально-технічної бази підприємства та технічного
переозброєння. З іншого боку, підприємство погіршило свої показники ліквідності
й фінансової стійкості внаслідок вилучення коштів на поповнення необоротних
активів.
3. Власний капітал підприємства становить 30,6 % — на початок року і
31,6 % — на кінець року від загальної суми пасивів. Це свідчить про низьку
платоспроможність, низькі показники ліквідності і фінансової стійкості та високий
рівень ризику підприємства стати банкрутом.
4. Довгострокових зобов'язань підприємство не має, але на кінець року в
нього з'явилися відстрочені податкові зобов'язання. Проте негативним явищем є
наявність досить великої частки короткострокових заборгованостей, які у
структурі пасивів становлять за звітний період 68—69 %.
 Отже, основними висновками, зробленими під час вертикального аналізу
балансу підприємства, можуть бути такі:
—структура статей балансу демонструє тенденцію до зростання частки
основних засобів і незначного зменшення частки оборотних активів;
—проявляється негативна тенденція до збільшення частки дебіторської
заборгованості і зменшення грошових коштів у національній валюті.
Підприємству слід вдатися до аналізу структури видатків, налагодити
стабільніші зв'язки з постачальниками, а також посилити контроль за витратами,
запобігаючи нецільовому витрачанню ресурсів.
Отже, аналіз балансу підприємства у горизонтальному і вертикальному
розрізах показав, що підприємству бракує оборотних активів, а це позначається на
рівні показників фінансової стійкості та ліквідності. Зокрема, спостерігається
значне зростання частки короткострокових зобов'язань і подальше зменшення
частки грошей у сумі балансу. Частка власного капіталу є незначною величиною
(біля 30 %), що говорить про велику ймовірність банкрутства аналізованого
підприємства.

3. Аналіз звіту про фінансові результати підприємства

Звіт про фінансові результати — це звіт про доходи, витрати і фінансові

результати роботи підприємства.
Звіт про фінансові результати (форма № 2) складається з трьох розділів.
Структура прибутків за розділом І звіту про фінансові результати показана на рис.
10.1.
За звітом про фінансові результати визначають чистий прибуток (збиток)
звітного періоду. З цією метою у формі звіту передбачається послідовне зіставлення
його статей. Отже, процес розрахунку прибутку (збитку) звітного періоду може бути
поділений на такі етапи:
1) визначення чистого доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів,
робіт, послуг);
 1) розрахунок валового прибутку (збитку);
2) визначення фінансового результату — прибутку (збитку) — від
операційної діяльності;
3) розрахунок прибутку (збитку) від звичайної діяльності до
оподаткування;
4) визначення прибутку (збитку) від звичайної діяльності після
оподаткування;
5) визначення чистого прибутку (збитку) звітного періоду.

Рис. 1. Структура прибутку у звіті про фінансові результати підприємства

 У розділі II звіту про фінансові результати операційні витрати (на
виробництво, збут, управління та інші операційні витрати) подаються в розрізі
економічних елементів (рис. 2).

Рис. 2. Взаємозв'язок класифікації операційних витрат за функціями та

економічними елементами
Структура другого розділу звіту про фінансові результати наведена у
табл.3.
Таблиця 3
СТРУКТУРА РОЗДІЛУ II ЗВІТУ ПРО ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ II. ЕЛЕМЕНТИ

ОПЕРАЦІЙНИХ ВИТРАТ

За звітний За попередній
Показники Код рядка
період період
Матеріальні витрати 230

Витрати на оплату праці 240

Відрахування на соціальні 250
заходи
Амортизація 260

Інші операційні витрати 270

Разом 280
 Третій розділ звіту про фінансові результати містить розрахунок показників
прибутковості акцій (табл. 4).
Таблиця 4
РОЗДІЛ НІ ЗВІТУ ПРО ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ III. РОЗРАХУНОК ПОКАЗНИКІВ
ПРИБУТКОВОСТІ АКЦІЙ

За звітний За попередній
Показники Код рядка
період період

Середньорічна кількість простих акцій 300

Скоригована середньорічна кількість

310
простих акцій
Чистий прибуток, що припадає на одну
320
просту акцію
Скоригований чистий прибуток, що
330
припадає на одну просту акцію
Дивіденди на одну просту акцію 340

Показники прибутку на акцію (ПНА) використовуються для оцінювання

минулих результатів операційної діяльності підприємства з метою формування
висновку щодо його потенціалу і прийняття рішень про інвестиції. Економічний
зміст такого рішення полягає в розкритті ефективності (прибутковості) викори-
стання підприємством ресурсів, наданих власниками його звичайних акцій.
Потенційні прості акції — це фінансовий інструмент або інший контракт, за
яким у майбутньому його власникові надається право на прості акції. До них
відносять:
• привілейовані акції, які можна конвертувати у прості акції;
• облігації, які можна конвертувати у прості акції;
• варанти на акції;
• опціони на акції;
• акції, які можуть бути придбані за спеціальними програмами для
працівників;
• контракти, учасники яких матимуть право на отримання простих
акцій залежно від виконання вимог, передбачених цими контрактами.
 У примітках до звіту про фінансові результати надають детальнішу
інформацію про доходи (рис. 3).

Рис. 3. Вимоги до розкриття інформації про доходи у примітках до звіту про

фінансові результати
Проаналізуємо звіт про фінансові результати на умовному прикладі (табл.
10.5). З цією метою порівняємо звітні дані за останній рік (звітний період) з
даними за відповідний попередній рік (минулий період). Цей аналіз дає змогу
проаналізувати, які фактори вплинули у звітному періоді на валовий прибуток під-
приємства, на фінансовий результат від операційної діяльності підприємства та на
фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування. Із даних таблиці
видно, що підприємство не мало надзвичайних доходів та витрат і його кінцевий
фінансовий результат є результатом звичайної діяльності.
Наведені дані свідчать, що у підприємства, яке аналізується, наявні істотні
резерви збільшення чистого прибутку. Про це свідчить хоча б той факт, що дохід
(виручка) від реалізації продукції підприємства у звітному періоді порівняно з
минулим періодом зріс на 40,45 %, тоді як чистий прибуток підприємства
збільшився за той самий період лише на 28,6 %. Отже, темп зростання чистого
прибутку підприємства був нижчим темпу зростання доходу (виручки) від
реалізації продукції в 1,4 раза. Основною причиною цього є зростання у звітному
періоді порівняно з відповідним минулим періодом у 1,4 раза собівартості
реалізованої продукції, а також зростання адміністративних витрат, витрат на
постачання, зниження інших фінансових доходів.
Таблиця 5
ФОРМУВАННЯ ЧИСТОГО ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВА, тис. грн
№ Показники За звітний За Відхилення %до
період минулий минулого
період року
1 Дохід (виручка) від реа- 6218,23 4427,23 1791,0 40,45
лізації продукції
2 пдв 1036,37 737,83 298,54 40,45
3 Акцизний збір
4 Інші відрахування з доходу

5 Чистий дохід (виручка) від 5181,86 3689,4 1492,46 40,45

реалізації (ряд. 1 - ряд. 2 -
ряд. 3 - ряд. 4)
6 Собівартість реалізованої 3857,9 2735,0 1122,9 41,0
продукції
7 Валовий прибуток (ряд. 5 - 1323,96 954,14 369,82 38,75
ряд. 6)
8 Інші операційні доходи 140,9 98,73 42,17 42,7
9 Адміністративні витрати 354,76 291,47 63,29 21,7
10 Витрати на постачання 71,0 59,0 12,0 24,5
11 Інші операційні витрати 14,0 17,4 -3,4 -12,4
12 Фінансовий результат від 1025,1 685,4 339,7 49,6
операційної діяльності
(ряд. 7 + ряд. 8 -ряд. 9-ряд.
10-ряд. 11)

13 Дохід від участі в капіталі

14 Інші фінансові доходи 283,7 306,8 -23,1 -7,5

15 Інші доходи 168,9 163,7 5,2 3,2
 Закінчення табл. 5
№ Показники За За Відхиле %до
звітний мину ння мину
період лий лого
16 Фінансові витрати 26,8 27,3 -0,5 -1,8
17 Витрати від участі в капіталі

18 Інші витрати
19 Фінансовий результат від 1450,9 1128,6 322,3 28,6
звичайної діяльності до
оподаткування (ряд. 12 + ряд.
13 + ряд. 14 + + ряд. 15 - ряд.
16 -ряд. 17-ряд. 18)
20 Податок на прибуток від 435,3 338,6 96,7 28,6
звичайної діяльності
21 Фінансовий результат від 1015,6 790,0 225,6 28,6
звичайної діяльності після
оподаткування (ряд. 19-ряд.
20)
22 Надзвичайні доходи
23 Надзвичайні витрати
24 Податок з надзвичайного
прибутку
25 Чистий прибуток під- 1015,6 790,0 225,6 28,6
приємства
(ряд. 21 + ряд. 22 - ряд. 23 -
ряд. 24)

Доцільно здійснювати як горизонтальний, так і вертикальний аналіз

фінансових результатів роботи підприємства.
Горизонтальний аналіз дає змогу визначити приріст у звітному році порівняно
з попереднім усіх складових прибутку підприємства. Так, дохід від реалізації
продукції, як і чистий дохід, збільшився на 40,45 %. Фінансовий результат
(прибуток) від операційної діяльності збільшився на 49,6 %, фінансовий результат
від звичайної діяльності, як і чистий прибуток підприємства, — на 28,6 %. Загалом
прибуток підприємства збільшився на 225,6 тис. грн. На прибуток від реалізації
продукції мали позитивний вплив зростання обсягів реалізації (у результаті
зростання випуску і зменшення залишків нереалізованої продукції) і цін на неї.
 Вертикальний аналіз структурних складових прибутку свідчить, що чистий
дохід від реалізації становив 5181,86 тис. грн — у звітному році, а в минулому —
3689,4 тис. грн. Якщо взяти суму цього прибутку за 100 %, то питома вага інших
його складових становитиме (табл. 10.6):
Таблиця 6
ВЕРТИКАЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТРУКТУРНИХ СКЛАДОВИХ ПРИБУТКУ

ПІДПРИЄМСТВА

За звітний За минулий
Показники Відхилення
період період

Валовий прибуток 16,3 17,1 -0,8

Прибуток від операційної діяльності 22,2 20,8 + 1,4
Прибуток від звичайної діяльності
— до оподаткування 31,5 34,1 -2,6
— після оподаткування 22,0 23,9 -1,9
Чистий прибуток 22,0 23,9 -1,9

Вертикальний аналіз свідчить, що порівняно з минулим роком питома вага

прибутку від операційної діяльності збільшилася на 1,4 відсоткового пункту, а
інших видів прибутку знизилась від 0,8 до 2,6 відсоткового пункту.
Найбільший дохід в обох аналізованих періодах підприємство отримало від
операційної діяльності, а найбільші збитки — від уцінки матеріальних цінностей у
минулому періоді і від ліквідації основних активів за актом перевірки у звітному
періоді (списання за неможливістю подальшого використання).
У процесі оцінювання звіту про фінансові результати доцільно аналізувати
вплив факторів на формування прибутку як у цілому по підприємству, так і за
основними видами продукції підприємства.
 4. Аналіз звіту про рух грошових коштів

Наступним звітом, який складає підприємство, є звіт про рух грошових

коштів (форма № 3). Він містить інформацію про грошові потоки підприємства за
звітний період.
Для складання звіту про рух грошових коштів використовують показники
балансу, звіту про фінансові результати та дані аналітичного бухгалтерського
обліку.

Рис. 6. Послідовність складання звіту про рух грошових коштів

У примітках до фінансової звітності слід розкрити інформацію про рух
грошових коштів:
а) склад грошових коштів та їх еквівалентів;
б) склад статей «Інші надходження», «Інші платежі» та інших
статей, які об'єднують кілька видів грошових потоків;
в) негрошові операції інвестиційної і фінансової діяльності;
г) наявність значного сальдо грошових коштів та їх еквівалентів, які є в
наявності у підприємства і які недоступні для використання групою, до якої
належить підприємство.
 У разі придбання або продажу майнових комплексів протягом звітного
періоду слід розкривати:
—загальну вартість придбання або реалізації майнового комплексу;
—частину загальної вартості майнового комплексу, яка була сплачена або
отримана у формі грошових коштів та їх еквівалентів;
—суму грошових коштів та їх еквівалентів у складі активів майнових
комплексів, що були придбані чи реалізовані;
—суму активів (крім грошових коштів та їх еквівалентів) і зобов'язань
придбаного або реалізованого майнового комплексу в розрізі окремих статей.
Фінансовий стан підприємства будь-якого виду діяльності і форми власності
значною мірою залежить від руху грошових коштів та правильного управління
грошовими потоками.
Аналіз стану грошових коштів підприємства здійснюється на основі
бухгалтерського звіту про рух грошових коштів. Розглянемо методичну
послідовність такого аналізу на основі даних, наведених у табл. 10.7, побудованої
за структурою звіту про рух грошових коштів.
Звіт про рух грошових коштів дає змогу аналізувати джерела та сфери
споживання грошових коштів компанії.
Як видно з табл. 7, рух коштів розглядається за трьома напрямами: за
результатами операційної діяльності, за результатами інвестиційної діяльності та за
результатами фінансової діяльності.
Чистий рух коштів від операційної діяльності по аналізованому умовному
підприємству становив у звітному періоді 6326,6 тис. грн, тобтола 41 % більше,
ніж у попередньому періоді.
Позитивний вплив на чистий рух коштів від операційної діяльності мали такі
фактори:
• збільшення у звітному періоді порівняно з попереднім періодом
прибутку від звичайної діяльності до оподаткування на 53,7%;
• збільшення прибутку від операційної діяльності до зміни в чистих
оборотних активах на 43,9 %;
 • збільшення поточних зобов'язань у звітному періоді порівняно з
попереднім у 10,1 раза.
Негативний вплив на рух коштів у результаті операційної діяльності мали
такі фактори:
• наявність у звітному періоді на відміну від попереднього періоду
збитків від неопераційної діяльності на суму 99,8 тис. грн;
• збільшення у звітному періоді порівняно із попереднім періодом у 5,7
раза видатків від необоротних активів;
• збільшення на 53,7 % податку на прибуток.
Рух коштів у результаті інвестиційної діяльності на аналізованому
підприємстві як у звітному, так і в попередньому періоді складався з придбання
необоротних активів. У звітному періоді видатки від придбання необоротних активів
становили 1826,3 тис. грн, тобто на 8,3 % менше, ніж у попередньому періоді.
Рух коштів у результаті фінансової діяльності аналізованого підприємства
складався з: інших надходжень та інших платежів на суму відповідно 61 420 тис.
грн та 61 322,5 тис. грн; сплати дивідендів у звітному періоді на суму 314,2 тис.
грн, або у 1,6 раза більше, ніж у попередньому періоді.
 У цілому чистий рух коштів за звітний період становив 4283,6 тис. грн, або
на 86,1 % більше, ніж у попередньому періоді. При цьому залишок коштів на
початок року становив у звітному періоді 3499,2 тис. грн, або на 37,9 % більше, ніж
у попередньому періоді, а на кінець року — 7799,8 тис. грн, або на 51,1 % більше,
ніж у попередньому періоді.
Слід відзначити, що як у звітному, так і в попередньому періоді залишок
коштів на кінець року був удвічі більшим, ніж на початок року.
Аналіз руху грошових коштів багато в чому сприяє виявленню тенденцій у
змінах ліквідності та платоспроможності підприємств.

5. Аналіз звіту про власний капітал

Наступним звітом є звіт про власний капітал (форма № 4). Власний капітал
підприємства визначається як різниця між вартістю його майна Гборговими
зобов'язаннями:
 К = А-3.
Власний капітал — це частина в активах підприємства, що залишається
після вирахування його зобов'язань.
Сума власного капіталу — це абстрактна вартість майна, яка не є його поточною
чи реалізаційною вартістю, а тому не відображає поточної вартості прав власників
фірми. На суму власного капіталу суттєво впливають усі умовності бухгалтерського
обліку, що були застосовані під час оцінювання активів і кредиторської заборгова-
ності, і вона може лише випадково збігатися із сукупною ринковою вартістю акцій
підприємства чи з сумою, яку можна отримати від продажу чистих активів частинами
або підприємства в цілому.
Разом з тим власний капітал є основою для початку і продовження
господарської діяльності будь-якого підприємства та одним із найістотніших і
найважливіших показників, оскільки за допомогою власного капіталу вирішуються
такі фінансові проблеми:
1) довгострокове фінансування;
2) відповідальність і захист прав кредиторів;
3) компенсація збитків;
4) забезпечення кредитоспроможності підприємства;
5) фінансування ризику;
6) розподіл доходів і активів.
Як правило, підприємство створюється з метою отримання прибутку.
Реалізувати цю мету воно може лише за умови збереження свого капіталу.
Користувачі фінансової звітності потребують більш детальної інформації про
склад та зміни власного капіталу підприємства. Тому фінансова звітність має
надавати інформацію про:
• джерела капіталу підприємства;
• правові обмеження щодо розподілу інвестованого капіталу серед
акціонерів;
• обмеження щодо розподілу дивідендів серед теперішніх і майбутніх
акціонерів;
 • пріоритетність прав на майно підприємства у разі його ліквідації.
Власний капітал утворюється двома шляхами:
1) внесенням власниками підприємства грошей та інших активів;
2) нагромадженням суми доходу, що залишається на підприємстві.
Сума власного капіталу може збільшуватися внаслідок конвертування
зобов'язань, а також збільшення вартості активів; не-пов'язаного із підвищенням
заборгованості перед кредиторами (дооцінка необоротних активів, дарчий капітал).
Власний капітал — це власні джерела фінансування підприємства, які без
визначення строку повернення внесені його засновниками (учасниками) або
залишені ними на підприємстві з чистого прибутку. Тому за формами власний
капітал поділяється на:
— інвестований (вкладений або сплачений) капітал;
— нерозподілений прибуток.
За рівнем відповідальності власний капітал поділяється на:
— статутний капітал;
— додатковий капітал (нереєстрований) — додатково вкладений капітал,
резервний капітал та нерозподілений прибуток.
Бухгалтерський звіт про власний капітал підприємства має бути
інформаційною базою для аналізу змін у структурі капіталу, оцінки прогресивності
його руху та виявлення резервів поліпшення використання власного капіталу
підприємства.
Такий аналіз здійснений за даними бухгалтерського звіту по реальному
умовному підприємству, наведеними у табл. 8.
Із даних таблиці можна зробити висновок про досить істотні зміни в структурі
власного капіталу, що відбулися протягом аналізованого року. Так, на початок року
власний капітал підприємства становив 19 828,1 тис. грн, у тому числі статутний
капітал — 467,7 тис. грн, або 2,4 %, інший додатковий капітал — 15 904,3 тис.
грн, або 80,2 %, резервний капітал — 118,0 тис. грн, або 0,6 %, нерозподілений —
3338,1 тис. грн, або 16,8 %.
 Протягом року підприємством було отримано 5522,2 тис. грн чистого
прибутку, з якого 448,9 тис. грн (8,1 %) було витрачено на виплату дивідендів
власникам підприємства, 667,8 тис. грн (12,3 %) було відраховано до резервного
капіталу. Крім того, 155,9 тис. грн склали внески учасників до власного капіталу
підприємства (2,8 % до чистого прибутку, отриманого підприємством за звітний
період, або 33,3 % до суми статутного капіталу на початок року).
Унаслідок руху капіталу підприємства у звітному періоді відбулися істотні
зміни у структурі власного капіталу на кінець звітного року. Так, питома вага
статутного капіталу становила 2,6 %, що на 0,2 відсоткового пункту або у 1,3 раза
більше, ніж на початок року. Інший додатковий капітал у загальній сумі власного
капіталу становив 66,4 % проти 80,2 % на початок року. При цьому сума іншого
додаткового капіталу залишилася незмінною, а питома вага знизилась унаслідок
істотного (на 20,9 %) збільшення загальної суми власного капіталу підприємства на
кінець року.
Суттєво збільшилася внаслідок додаткового відрахування протягом року
667,8 тис. грн питома вага резервного капіталу: з 0,6 % на початок року до 3,3 %
на кінець року, або у 6,7 раза. Майже удвічі збільшилася на кінець року сума
нерозподіленого прибутку, яка досягла 6642,8 тис. грн. Унаслідок цього питома
вага нерозподіленого прибутку у загальній сумі власного капіталу підприємства
збільшилася протягом року з 16,8 до 27,7 %. Однак навряд чи таку тенденцію
можна назвати позитивною, оскільки нерозподілений прибуток мав би бути
спрямований на виробничий та соціальний розвиток підприємства.
Оцінка стану і тенденцій власного капіталу підприємства враховується в
процесі аналізу його фінансового стану, зокрема показників ліквідності та
фінансової стійкості.
Ліквідність підприємства — це його спроможність швидко реалізувати
активи й одержати гроші для оплати своїх зобов'язань, тобто це співвідношення
величини його високоліквідних активів (кошти, ринкові цінні папери, дебіторська
заборгованість) і короткострокової заборгованості.
 Аналізуючи ліквідність, доцільно оцінити не тільки поточні суми ліквідних
активів, а й майбутні зміни ліквідності.
Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчить той факт, що
потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження. Щоб
визначити, чи достатньо в підприємства грошей для погашення його зобов'язань,
необхідно проаналізувати процес надходження коштів від господарської
діяльності та формування залишку коштів після погашення зобов'язань перед бю-
джетом, страховими та іншими соціальними фондами, а також виплати
дивідендів.
Аналіз ліквідності потребує ретельного аналізу структури кредиторської
заборгованості підприємства. Він здійснюється на підставі порівняння обсягу
поточних зобов'язань із обсягом наявних ліквідних коштів.
Для аналізу ліквідності також доцільно розраховувати в динаміці коефіцієнти
абсолютної ліквідності, покриття, поточної ліквідності, критичної оцінки, поточної
заборгованості, період інкасації дебіторської заборгованості, тривалість
кредиторської заборгованості, обертання матеріальних запасів, обертання по-
стійних та всіх активів.
Аналіз ліквідності доцільно доповнити аналізом платоспроможності, яка
характеризує спроможність підприємства своєчасно й повністю виконати свої
платіжні зобов'язання, які випливають із кредитних та інших операцій грошового
характеру.
Оцінювання фінансової стійкості підприємства має на меті об'єктивний
аналіз величини та структури активів і пасивів підприємства та визначення на цій
основі ступеня його фінансової стабільності й незалежності, а також відповідності
фінансово-господарської діяльності підприємства цілям його статутної діяльності.
Відповідно до показників забезпечення запасів і витрат власними та
позиченими коштами можна назвати такі типи фінансової стійкості підприємства:
1) абсолютна фінансова стійкість;
2) нормально стійкий фінансовий стан;
3) нестійкий фінансовий стан;
 4) кризовий фінансовий стан.
Фінансово стійким можна вважати таке підприємство, яке за рахунок власних
джерел спроможне забезпечити запаси та витрати, не допустити невиправданої
кредиторської заборгованості, своєчасно розраховуватись за своїми
зобов'язаннями.
Оцінювати фінансову стійкість підприємства доцільно поетапно, на основі
комплексу показників.
Розглянемо методичну послідовність аналізу ліквідності, платоспроможності
та фінансової стійкості підприємства на реальному умовному прикладі.
Будь-якого користувача фінансової звітності насамперед цікавить питання
про ліквідність та платоспроможність підприємства. Для цього за даними балансу
підприємства (форма № 1) визначають комплекс оціночних показників. Передусім
з цією метою розраховують такі коефіцієнти:
1. Коефіцієнт покриття (загальної ліквідності) (Кп), що показує, яку
частину поточних зобов'язань підприємство спроможне погасити, якщо воно
реалізує усі свої оборотні активи, в тому числі і матеріальні запаси. Цей коефіцієнт
показує також, скільки гривень оборотних коштів припадає на кожну гривню
поточних зобов'язань.
2. Коефіцієнт швидкої (критичної) ліквідності (Кшл), що показує, яку
частину поточних зобов'язань підприємство спроможне погасити за рахунок
найбільш ліквідних оборотних коштів — грошових коштів та їх еквівалентів,
фінансових інвестицій та кредиторської заборгованості. Цей показник показує
платіжні можливості підприємства щодо погашення поточних зобов'язань за умови
своєчасного-здійснення розрахунків з дебіторами.
3. Коефіцієнт абсолютної (грошової) ліквідності (Каб.л), що показує, яку
частину поточних зобов'язань підприємство може погасити своїми коштами
негайно.
У табл. 9 наведені розраховані за даними балансу підприємства значення
перелічених коефіцієнтів порівняно з їх нормативними значеннями.
 Таблиця 9
АНАЛІЗ ПОКАЗНИКІВ ЛІКВІДНОСТІ ТА ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ
ПІДПРИЄМСТВ

З даних таблиці видно, що підприємство спроможне погасити:

• за рахунок грошових коштів усі короткострокові зобов'язання;
• за рахунок грошових коштів та коштів у розрахунках з дебіторами —
177 % короткострокових зобов'язань;
• за рахунок усіх оборотних активів 227 % короткострокових
зобов'язань.
Отже, аналізоване підприємство можна охарактеризувати як стійке і
незалежне.
Оцінку фінансової стійкості підприємства здійснимо на реальному умовному
прикладі за даними балансу (табл. 10).
 Таблиця 10
АНАЛІЗ ПОКАЗНИКІВ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ
ПІДПРИЄМСТВА

Для характеристики фінансової стійкості підприємств доцільно

використовувати насамперед шість таких показників:
1. Коефіцієнт автономії (фінансової незалежності) (Кавт) показує, яку
частину в загальних вкладеннях у підприємство становить власний капітал. Він
характеризує фінансову незалежність підприємства від зовнішніх джерел
фінансування його діяльності.
2. Коефіцієнт фінансової стійкості (Кф.с) показує співвідношення
власних і залучених коштів, вкладених у діяльність підприємства. Характеризує
здатність підприємства залучати зовнішні джерела фінансування.
3. Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами (Кз.в.з)
показує, яка частина матеріальних оборотних активів фінансується за рахунок
засобів чистого оборотного капіталу.
4. Коефіцієнт ефективності використання активів (Ке.а) показує,
скільки чистого прибутку має підприємство в середньому на кожну гривню
загальних вкладень у його діяльність. Характеризує прибутковість цього капіталу,
яким володіє підприємство, незалежно від джерел його надходження.
5. Коефіцієнт ефективності використання власного капіталу, або
коефіцієнт прибутковості власного капіталу (Ке.в..к), показує, скільки чистого
прибутку має підприємство в середньому на кожну гривню власного капіталу,
тобто характеризує ефективність власних інвестицій.
6. Коефіцієнт співвідношення необоротних і оборотних активів (Кн/об)
характеризує співвідношення необоротних і оборотних активів.
З таблиці видно, що більшість показників фінансової стійкості підприємства
мають фактичні значення, вищі за нормативні. Це характеризує підприємство як
фінансово стійке.
Коефіцієнт автономії протягом року знизився з 0,83 до 0,78. Однак як на
початок, так і на кінець року цей коефіцієнт вищий за оптимальне його значення.
Значення коефіцієнта свідчить, що на кінець року в кожних ста гривнях вкладених
активів підприємства 78 грн є власними коштами (власний капітал).
Коефіцієнт фінансової стійкості також дещо знизився протягом року (з 4,93
до 3,58). Однак в обох аналізованих періодах він мав значення, вищі за оптимальне.
Значення цього коефіцієнта на кінець року свідчить про те, що на кожну гривню
залучених коштів припадає 3,58 грн власних коштів.
Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами протягом року
підвищився з 2,20 до 2,53 і має значення, вище за оптимальне.
 Тема №11 ВНУТРІШНЬОФІРМОВЕ ПРОГНОЗУВАННЯ
1. Прогнозування — основа фінансового планування на підприємстві
2. Стратегічне планування на підприємстві
3. Бюджетування в управлінні підприємством
4. Управління за відхиленнями від бюджету
Основою механізму управління фінансовою діяльністю підприємства є
фінансове планування. Воно являє собою процес розроблення системи фінансових
планів і планових (нормативних) показників щодо забезпечення розвитку
підприємства необхідними фінансовими ресурсами та підвищення ефективності йо-
го фінансової діяльності в очікуваному періоді.
Фінансове планування на підприємстві (внутрішньофірмове фінансове
планування) ґрунтується на використанні трьох основних його систем:
прогнозування фінансової діяльності; поточного планування фінансової
діяльності; оперативного планування фінансової діяльності.
Вихідним (початковим) етапом планування є прогнозування. Прогнози й
орієнтири відіграють важливу роль у фінансовому плануванні. Підприємство
повинно прогнозувати обсяг продажу, витрати, пов'язані з ним, у розрізі
найважливіших видів продукції, потребу в джерелах фінансування, величину
грошових потоків тощо. Прогнозування як один із методів управління на
підприємстві не зводиться лише до розрахунку орієнтирів за критеріями, що мають
кількісний вимір. Його слід розуміти ширше, зокрема як метод виявлення
оптимальних варіантів дій на підприємстві. У такому розумінні прогнозування тісно
пов'язане з перспективним аналізом, оскільки кінцевий варіант дій вибирається після
розгляду й порівняльного аналізу різних варіантів, у тому числі й альтернативних.
Із багатьох підходів до фінансового прогнозування найбільшого поширення
набули три з них, в основі яких лежать: методи експертних оцінок; методи
оброблення просторових, часових і просторово-часових сукупностей; методи
ситуаційного аналізу і прогнозування. Застосування методів прогнозування у
фінансовому плануванні на підприємстві пов'язане з вивченням їх сутності та
можливостей.
Метод експертних оцінок. Це найпростіші і достатньо популярні методи,
історія їх використання нараховує не одне тисячоліття. Найпростішим прикладом
застосування подібних методів служить визначення певних прогнозів і планів на
інтуїтивному рівні. У сучасній інтерпретації методи експертного прогнозування
можуть передбачати багатоступеневе опитування експертів за спеціальними
схемами та опрацювання отриманих результатів за допомогою наукового
інструментарію економічної статистики. Ці методи застосовуються не тільки для
прогнозування значень фінансових та загальноекономічних показників, айв
аналітичній роботі, наприклад для розроблення вагомих коефіцієнтів, поро-гових
значень показників, що контролюються.
Методи обробки часових, просторових і просторово-часових сукупностей.
Ці методи з погляду формалізованого прогнозування посідають провідне місце і
суттєво варіюють за складністю алгоритмів, що використовуються. Вибір того або
іншого методу залежить від багатьох чинників, у тому числі і від вихідних даних.
Можна виділити три типові ситуації. Перша — наявність часового ряду. На
практиці вона спостерігається найбільш часто: підприємство має у своєму
розпорядженні дані про динаміку показників, на основі яких йому потрібно
побудувати найбільш реальний прогноз. Отже, мова йде про виділення тренду. Це
можна зробити різними способами. Найчастіше використовують два з них:
простий динамічний аналіз і аналіз за допомогою авторегресійних залежностей.
Перший спосіб ґрунтується на передумові, що прогнозний показник (Y)
змінюється прямо (обернено) пропорційно зі зміною (плинністю) часу. Тому для
визначення прогнозних значень показника Y будується така залежність:
Y=a + b-t,
де t — порядковий номер періоду;
a, b — параметри рівняння регресії.
 Параметри рівняння регресії знаходять, як правило, методом найменших
квадратів. Підставивши у формулу потрібне значення «t», розраховують
необхідний прогноз.
В основі другого способу — достатньо очевидна передумова, що економічні
процеси мають певну специфіку. Вони відрізняються, по-перше, взаємозалежністю
і, по-друге, значною інерційністю. Останнє свідчить, що значення практично будь-
якого економічного показника в момент «t» залежить від стану цього показника у
попередніх періодах (у даному випадку ми абстрагуємося від впливу інших
факторів), тобто значення прогнозного показника в минулих періодах повинні
розглядатися як факторні ознаки. У цьому випадку використовують рівняння
авторегресійної залежності, що в найбільш загальній формі має вигляд:

де Yt, — прогнозоване значення показника Y в момент t;

Yt-1 — значення показника І в момент (t- 1);
Аi — i-й коефіцієнт регресії.
Достатньо точні прогнозні значення можна отримати уже при К=1.
Друга ситуація — наявність просторової сукупності. Вона має місце в тому
разі, коли з деяких причин статистичні дані про показник відсутні або є підстави
вважати, що його значення визначається впливом деяких факторів. У цій ситуації
може застосовуватися багатофакторний регресійний аналіз, що являє собою
поширення простого динамічного аналізу на багатовимірний випадок. При цьому в
результаті якісного аналізу виділяють К факторів (Х1,Х2, ... Хк), що впливають на
зміну прогнозованого показника (Y), і найчастіше будується лінійна регресійна
залежність такого типу:

де А1 — коефіцієнти регресії, i= 1, 2, ... к.

Третя ситуація — наявність просторово-часової сукупності. Вона має місце
тоді, коли: а) ряди динаміки за своєю довжиною — недостатні для побудови
статистично значимих прогнозів; або б) підприємство має намір урахувати в
прогнозі вплив факторів, що розрізняються за економічною природою, і їх дина-
міку. Вихідними даними для розрахунків служать матриці показників, кожна з яких
є значенням тих самих показників за різні періоди або на різні послідовні дати.
Методи обробки таких сукупностей досить повно розкриті у літературі.
Методи ситуаційного аналізу і прогнозування. В основі методів
ситуаційного аналізу і прогнозування лежать моделі, призначені для дослідження
функціональних або жорстко детермінованих зв'язків, коли кожному значенню
факторної ознаки відповідає повністю визначене невипадкове значення
результативної ознаки. Як приклад можна навести залежності, реалізовані в рамках
моделі факторного аналізу фірми Дюпон. При використанні цієї моделі
підставляють в неї прогнозні значення різних факторів, наприклад виручки від
реалізації продукції (робіт, послуг), оборотності активів, ступеня фінансової
залежності, і розраховують прогнозне значення одного з основних показників
ефективності — коефіцієнта рентабельності власного капіталу.

2. Стратегічне планування на підприємстві

Управління підприємством у довгостроковому періоді нерозривно пов'язане з

використанням поняття «стратегія». У практику управління підприємствами термін
«стратегія» був введений на початку 60-х років професором Гарвардського
університету Кен Ендрюсом і Роландом Кристенсеном. Вони сформулювали конце-
пцію стратегії розвитку компанії як засобу, що здатний пов'язати в єдине напрями
діяльності та виявити сильні і слабкі сторони відносно конкурентів. Відтоді в
корпораціях почали функціонувати підрозділи перспективного (стратегічного)
планування.
Стратегія планування — це одна із функцій управління, що являє собою
процес вибору цілей підприємства та шляхів їх досягнення. Стратегічне
планування забезпечує основу для всіх управлінських рішень. Дедалі
актуальнішим стає стратегічне планування для українських підприємств, що
вступили у жорстку конкуренцію як між собою, так і з іноземними корпораціями.
 У межах стратегічного планування стратегія підприємства є основним ядром
його стратегічного управління. Для забезпечення ефективного управління
стратегічний план повинен ґрунтуватися на глибоких дослідженнях та
охоплювати період від трьох до десяти років. Він об'єднує структурні підрозділи
підприємства загальною (спільною) метою, надає усім процесам
однонапрямленість і скоординованість, що дає змогу найбільш повно й ефективно
використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та швидко вирішувати
різноманітні завдання управління.
Ефективність формування стратегічного плану значною мірою залежить від
обґрунтованості вибору методу планування (сукупності прийомів і способів
вивчення економічних процесів) та розробляння адекватної стратегії. Правильному
вибору методу сприятиме врахування їх можливостей відповідно до ознак кла-
сифікації планування (табл. 1).
Таблиця 1
КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ ПЛАНУВАННЯ
Класифікаційні ознаки Методи планування

Вихідна позиція для розроблення плану • ресурсний (за можливостями)

Принципи визначення планових показників
Спосіб розрахунку планових показників
Узгодженість ресурсів та потреб
Варіантність розроблювальних планів
Спосіб виконання розрахункових операцій
Форма подання планових показників
Вибираючи методи планування, необхідно враховувати вимоги до них.
Методи планування мають:
• цільовий (за потребами)
• екстраполяційний
• інтерполяційний
• спробно-статистичний
• чинниковий
• нормативний
• балансовий
• матричний
• одноваріантний (інтуїтивний)
• поліваріантний
• економікб-математичної
оптимізації
• ручний
• механізований
• автоматизований
• табличний
• лінійно-графічний
• логіко-структурний (сітьовий)
 1) бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям
різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин;
2) найповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування,
різноманітність у засобах та шляхах досягнення основної підприємницької мети
— збільшення прибутку;
1) різнитися залежно від виду плану, що розробляється.
Обираючи метод планування, необхідно врахувати фактори, що впливають
на цей вибір:
- складність визначення показника, що входить до плану, та
його взаємозв'язки з іншими показниками;
- термін планування;
- забезпеченість вихідною інформацією щодо впливу факторів зовнішнього і
внутрішнього середовища на діяльність підприємства;
- результати аналізу відповідних показників у передплановому періоді.
Сучасні темпи зростання інформації є настільки стрімкими, що стратегічне
планування — це єдиний засіб прогнозування майбутніх проблем і можливостей
підприємства. Воно забезпечує керівництву підприємства формування плану на
тривалий термін. Чітке уявлення про те, чого підприємство хоче досягти, допома-
гає йому знайти найбільш обґрунтовані шляхи дій. За умов розроблення
обґрунтованих планів для керівництва знижується ризик прийняття
неправильного управлінського рішення. Стратегічне планування як управлінська
основа дає змогу забезпечити необхідний рівень управління підприємством.
Формування стратегічного плану підприємства передбачає розроблення
цілого ряду стратегій: розвитку підприємства, організаційної, інтеграційної,
фінансової, ресурсної, стратегії поведінки; маркетингової, товарно-ринкової,
технологічної та соціальної стратегії. Головну роль у розробленні стратегічного
плану відіграє фінансова стратегія.
Фінансова стратегія як категорія фінансового менеджменту має свої
особливості. Поряд з іншими функціональними стратегіями — технологічною,
маркетингу та іншими вона може розглядатися також як функціональна стратегія.
Водночас наявність фінансових ресурсів визначає можливість і варіанти реалізації
як базової стратегії розвитку підприємства, так і її функціональних стратегій. З
погляду розвитку підприємства фінансова стратегія є ключовою стратегією.

3. Бюджетування в управлінні підприємством

Створення сучасної системи управління фінансами передбачає розроблення
ієрархічної системи оперативних фінансових планів (бюджетів) підприємства, та
контроль за їх виконанням.
Бюджет — фінансовий план, що охоплює всі сторони діяльності
підприємства. Це дає змогу зіставляти всі понесені витрати й отримані результати
на майбутній період у цілому й за окремими підперіодами.
У високорозвинених країнах бюджет (фінансовий план) — основа
внутрішньофірмового управління. Відповідно бюджетування — це технологія
складання, коригування, контролю й оцінки виконання фінансових планів, а тому
бюджетування перетворюється в основу основ усіх технологій
внутрішньофірмового управління.
Бюджетування — це, з одного боку, процес складання фінансових планів і
кошторисів, а з іншого —управлінська технологія, призначена для вироблення і
підвищення фінансової обґрунтованості прийнятих управлінських рішень.
Основним об'єктом бюджетування є бізнес, не підприємство чи фірма, а саме
бізнес як вид чи сфера господарської діяльності.
Об'єктом фінансового планування можуть бути виробництво і збут продуктів
одного чи декількох видів, відокремлені територіально, чи технологічно за
сегментами ринку. В одного підприємства одночасно може існувати кілька видів
бізнесу, що переплітаються і взаємозалежні один від одного технологічно, орга-
нізаційно, фінансово. Бюджетування дає змогу управляти фінансами як окремого
бізнесу, так і підприємства в цілому.
 Бюджети (фінансові плани) розробляються для підприємства в цілому і для
окремих структурних підрозділів з метою прогнозування фінансових результатів,
установлення цільових показників фінансової ефективності й рентабельності,
лімітів найважливіших (критичних) витрат, обґрунтування фінансової можливості
ведення бізнесу даним підприємством, реалізованих ним інвестиційних проектів.
Бюджети повинні надати керівникам підприємства можливість провести
порівняльний аналіз фінансової ефективності діяльності різних структурних
підрозділів, визначити найкращі для подальшого розвитку господарської діяльності
напрями структурної перебудови діяльності підприємства (згортання одних і роз-
витку інших видів бізнесу) тощо.
Бюджети є основою для прийняття рішень про рівні фінансування різного
бізнесу із внутрішніх і зовнішніх джерел. Бюджети покликані здійснювати
постійний контроль за фінансовим станом підприємства та забезпечувати його
керівників усією необхідною інформацією, що дає змогу судити про правиль-
ність рішень, прийнятих керівниками структурних одиниць, розробляти заходи
щодо оперативного і стратегічного коригування їхньої діяльності.
В умовах ринку бюджетування стає основою планування — найважливішої
функції управління. Уся система внутрішньофірмового планування повинна
будуватися на основі бюджетування. Якщо саме по собі планування бізнесу
необхідно для того, щоб чітко знати, де, коли, що і для кого підприємство чи фірма
буде виготовляти і продавати продукцію чи надавати послуги, щоб розуміти, які
ресурси та у якому обсязі для цього потрібні, то бюджетування як основа
планування — це максимально точний вираз усіх планованих показників і ресурсів у
фінансовому визначенні.
Однією з головних функцій бюджетування є прогнозування (фінансового
стану, ресурсів, доходів і витрат). Саме тому бюджетування і корисне для
прийняття управлінських рішень.
Роль системи бюджетування полягає в тому, щоб надати всю фінансову
інформацію, показати рух коштів, фінансових ресурсів, рахунків і активів
підприємства в максимально зручній формі для будь-якого менеджера, подати
відповідні показники господарської діяльності у найбільш придатній формі для
прийняття ефективних управлінських рішень.
Система бюджетів дає змогу забезпечити жорсткий поточний і оперативний
контроль за надходженням і витрачанням коштів, створити реальну основу для
розроблення ефективної фінансової стратегії.

Внутрішньофірмове бюджетування має забезпечити:

• розроблення системи пріоритету для бізнесу, бази вихідних даних для
фінансового аналізу і фінансового менеджменту; переведення, трансформацію
показників системи планування з натуральних і фізичних одиниць виміру у
фінансові; підвищення фінансової обґрунтованості прийнятих управлінських
рішень на всіх рівнях управління;
• зростання ефективності використання наявних у розпорядженні
підприємства і його структурних підрозділів: ресурсів, активів (матеріальних і
нематеріальних) і посилення відповідальності керівників різного рівня управління
за надані в їх розпорядження ресурси й активи (за перевищення лімітів товарних
запасів, за прострочення оплати товарних кредитів тощо);
• оцінювання інвестиційної привабливості окремих видів бізнесів (сфер
господарської діяльності);
• підвищення обґрунтованості надання фінансових (насамперед
інвестицій і кредитів) і нефінансових ресурсів (товарних кредитів) за окремими
напрямами господарської діяльності і видами бізнесу підприємства; напрямів
інвестиційної політики та реструктуризації підприємства;
• перетворення підприємства у «фінансово прозору» структуру,
зрозумілу з фінансового погляду інвесторам;
• зміцнення фінансової дисципліни і поєднання стимулювання
ефективнішої роботи структурних підрозділів в інтересах усього підприємства;
• проведення постійного моніторингу фінансової ефективності окремих
видів господарської діяльності та структурних підрозділів;
• контроль за зміною фінансової ситуації на підприємстві;
 • підвищення фінансової стійкості і поліпшення фінансового стану
підприємства в цілому, окремих структурних підрозділів і видів бізнесу.
За змістом та значимістю бюджетів, що їх використовують у фінансовому
плануванні, можна розділити на чотири основні групи:
• основні бюджети (бюджет доходів і витрат, бюджет руху коштів,
розрахунковий бухгалтерський баланс);
• операційні бюджети (бюджет продаж, бюджет прямих матеріальних
витрат, бюджет адміністративних витрат);
• допоміжні бюджети (бюджети податків, план капітальних (первісних)
витрат, кредитний план та ін.);
• спеціальні бюджети (бюджети розподілу прибутку, бюджети окремих
проектів і програм).
Основні бюджети призначені для управління фінансами підприємства,
оцінки фінансового стану бізнесу, для виконання поставлених ним управлінських
завдань. Основні бюджети дають змогу менеджерам мати всю необхідну
інформацію для оцінки фінансового стану підприємства контролю за його зміною,
для оцінки фінансової міцності підприємства й інвестиційної привабливості
проекту. Для повноцінного бюджетування обов'язково необхідно складати всі
три основні бюджети.
Операційні і допоміжні бюджети потрібні насамперед для ув'язування
натуральних показників плану (кг, шт.) з вартісними для точнішого формування
основних бюджетів, визначення найважливіших пропорцій, обмежень і допущень,
що слід враховувати під час складання основних бюджетів. Якщо основні бю-
джети є обов'язковими (для ефективного фінансового планування і менеджменту
на підприємстві), то склад операційних і допоміжних бюджетів може
визначатися менеджерами підприємства чи фірми насамперед виходячи з
характеру цілей, що постають перед ним, і завдань, специфіки бізнесу, а також
рівня кваліфікації працівників фінансових і планово-економічних служб, ступеня
методичної, організаційної і технічної готовності підприємства.
 Спеціальні бюджети необхідні для точнішого визначення цільових
показників і нормативів фінансового планування, врахування особливостей
діяльності підприємства під час оподатковування. Склад спеціальних бюджетів, як
і операційних, може визначатися самостійно менеджерами підприємства залежно
від специфіки господарської діяльності.

4. Управління за відхиленнями від бюджету

Виконання затверджених бюджетним комітетом бюджетів постійно

контролюють на підприємстві і на основі відхилень від них приймають
управлінські рішення. Тому велике значення у бюджетуванні має інструментарій
контролю.
Контроль бюджетів включає:
• вибір методів контролю;
• аналіз повноти надходжень доходів та обґрунтованості витрат;
• висновки про виконання бюджетів. Здійснення такого контролю має
бути ефективним, оскільки лише за цих умов можна забезпечити управління
бюджетуванням.
Ефективність контролю за виконанням бюджетів включає насамперед
правильний вибір менеджерами методів контролю, які дають можливість
аналізувати повноту надходжень доходів та обґрунтованість витрат відповідно до
встановленої періодичності. Остання залежить від конкретних умов
функціонування підприємства та ролі кожного бюджету в управлінні
підприємством. Так, бюджет грошових коштів доцільно контролювати щотижня,
тоді як бюджет продажу — щомісячно, а бюджет адміністративних витрат —
щоквартально.
Методи контролю виконання бюджетів мають бути такими, які нескладно
застосувати на найнижчому рівні управління підприємством.
 Для контролю за виконанням бюджетів доцільно використати дворівневу
його систему, що включає нижчий та вищий рівні.
На нижчому рівні, тобто рівні виконання бюджетів структурних підрозділів
підприємства, контроль безпосередньо здійснює планово-економічна служба
(контролює як зведений бюджет, так і його складові —- функціональні
бюджети).
На вищому рівні — виконання бюджетів структурних підрозділів (у тому
числі контроль складових їх бюджетів за статтями витрат) — контроль здійснює
планово-економічна служба підприємства і бухгалтерія.
Основними елементами системи контролю є:
• об'єкт контролю — бюджети структурних підрозділів;
• предмет контролю — окремі характеристики стану бюджетів (дотримання
лімітів, витрат сировини і матеріалів тощо);
• суб'єкти контролю — структурні підрозділи підприємства, що здійснюють
контроль за дотриманням бюджетів;
• технологія контролю бюджетів — здійснення процедур, необхідних для
виявлення відхилень фактичних даних від бюджетних.
Для проведення ефективного контролю необхідно чітко визначити
управлінські процедури, які дадуть змогу забезпечити:
•оперативне проведення аналізу відхилень фактичних значень
зведеного бюджету від затверджених (у тому числі проведення
аналізу за відхиленнями функціональних бюджетів);
«розроблення заходів з ліквідації невиробничих витрат і врахування факторів,
виявлених у процесі аналізу, що призводять до зростання витрат;
•узагальнення і подання керівництву підприємства аналітичних матеріалів з
виконання зведеного і функціональних бюджетів для оперативного коригування
цих бюджетів і, відповідно, бюджетів структурних підрозділів.
З метою управління фінансами важливо визначати, коли і за яких умов
починається віддача від вкладених коштів, що досягається за розрахунку точки
беззбитковості, як елементу самоокупності. Продаж за межею точки
беззбитковості є елементом самофінансування.
Розрахунок точки беззбитковості, її аналіз є основним аспектом фінансового
управління постійними і змінними витратами та обсягом реалізованої продукції
(товарів, робіт, послуг). Розрахунок точки беззбитковості дає змогу визначити, за
якого обсягу продажу підприємство буде беззбитковим, тобто той обсяг продажу,
нижче якого підприємство починає втрачати кошти.
Точка беззбитковості — це рівень фізичного обсягу продажу за заданої ціни
протягом окремого періоду (місяць, квартал, рік), за рахунок якого підприємство
покриває витрати. Дохід у підприємства виникає за точкою беззбитковості. Точка
беззбитковості показує, за якого обсягу виробництва і реалізації продукції вируч-
ка від реалізації дорівнює витратам на виробництво. Для підприємства має сенс
виробляти продукцію, якщо проект забезпечить виробництво і реалізацію товару
в обсязі, що перевищує поріг беззбитковості, тільки тоді він починає приносити
прибуток. За обсягу випуску продукції, що нижчий порога беззбитковості,
підприємство зазнає збитків.
Точка беззбитковості розраховується за такою формулою:
О=Зпост/(Ц-Ззм)
де О — обсяг виробництва, за якого досягається беззбитковість;
Зпост — умовно-постійні затрати;
Ц — ціна одиниці продукції;
Ззм — змінні витрати у розрахунку на одиницю продукції.
Зміни, що постійно відбуваються у процесі різних видів діяльності,
обумовлюють зміну і точки беззбитковості. Якщо відбулися зміни у структурі
підприємства або в системі його фінансування, ця точка має бути знову
розрахована. Управління фінансовими ресурсами на підприємстві потребує
постійного аналізу точки беззбитковості, використовуючи такі методичні
підходи для її розрахунку.
 Тема№ 12 АНТИКРИЗОВЕ ФІНАНСОВЕ УПРАВЛІННЯ
ПІДПРИЄМСТВОМ
2. Сутність та основні елементи антикризового фінансового управління
2. Оцінка ймовірності банкрутства підприємства

Необхідність оволодіння основами антикризового фінансового управління

зумовлена тим, що в умовах ринкової економіки підприємства здійснюють свою
фінансово-господарську діяльність, перебуваючи під постійним впливом
несприятливих внутрішніх та зовнішніх чинників, які можуть призвести до
фінансової кризи та банкрутства. Для нейтралізації кризових явищ підприємства
переводяться на спеціальний режим антикризового управління із застосуванням
специфічних методів та прийомів управління фінансами. Антикризове фінансове
управління підприємством слід розглядати в двох аспектах:
— по-перше, це комплекс профілактичних заходів, спрямованих на
попередження фінансової кризи: системний аналіз сильних та слабких сторін
підприємства, оцінювання ймовірності банкрутства, управління ризиками
(виявлення, оцінювання та нейтралізація), упровадження системи
попереджувальних заходів;
— по-друге, це система управління фінансами, спрямована на виведення
підприємства з кризи, у тому числі проведенням санації чи реструктуризації
суб'єкта господарювання.
— Отже, під антикршовим управлінням фінансами слід розуміти особливий
режим виконання функцій фінансового менеджменту, який полягає в організації
фінансової роботи на підприємстві з урахуванням необхідності профілактики та
нейтралізації фінансової кризи. Головне завдання антикризового фінансового мене-
джменту полягає в ефективному використанні фінансового механізму з метою
запобігання банкрутству та забезпечення фінансового оздоровлення підприємства.
— Охарактеризуємо основні функціональні та методологічні особливості
антикризового фінансового менеджменту. Окремі його функції (ланки) за своїм
змістом здебільшого збігаються з основними фазами управлінського циклу:
— діагностика наявних проблем;
— загальне формулювання цілей та розроблення антикризової стратегії;
— оперативне планування;
— прийняття рішення та реалізація планів;
— внутрішній та зовнішній контроль;
— рапортування (рекомендації щодо корекції планів та діяльності). Логічні
взаємозв'язки між цими фазами наведені на рис. 1.
 Рис. 1. Структурно-логічна схема антикризового фінансового
менеджменту
 2. Оцінка ймовірності банкрутства підприємства

^ Типовою для багатьох підприємств є проблема неефективного

управління ризиками (запізніла їх ідентифікація, оцінка, нейтралізація) та
швидкого виявлення і використання додаткових шансів поліпшення діяльності.
Наслідком цього може бути погіршення окремих параметрів діяльності
підприємства та фінансова криза. З метою своєчасної ідентифікації чинників, які
сигналізують про той чи інший напрям розвитку підприємства, вжиття
превентивних заходів доцільно впроваджувати систему раннього попередження
та реагування (СРПР).
До пріоритетних завдань системи належить моніторинг фінансового стану
підприємства, перманентна оцінка ймовірності банкрутства та розроблення
каталогу профілактичних антикризових заходів. Своєчасне виявлення загрози
фінансової кризи створює передумови для прийняття оптимальних фінансових
рішень.
На сьогодні існує чимало напрацювань щодо оцінки ймовірності
фінансової кризи (чи банкрутства) підприємства. Фактично будь-яку методику
оцінки кредитоспроможності позичальника, аналізу інвестиційної
привабливості підприємства можна вважати такою, яка присвячена проблематиці
прогнозування фінансової неспроможності. У разі високої ймовірності
неплатоспроможності чи незадовільного фінансового стану підприємство
вважається таким, якому загрожує фінансова криза та банкрутство. Аналіз
проводиться здебільшого з використанням інформації, яка міститься в трьох
основних формах звітності: Баланс (форма № 1), Звіт про фінансові результати
(форма № 2) та Звіт про рух грошових коштів (форма № 3).
У вітчизняній практиці значного поширення набули методики аналізу
фінансового стану та оцінки ймовірності загрози фінансової кризи підприємства,
які ґрунтуються на однофакторному аналізі показників фінансової звітності або
засновані на бальній системі оцінювання з визначенням індексу (класу)
ризиковості фінансового стану підприємства. Спільним для цих методик є те, що
вони передбачають вивчення простих математичних зв'язків між окремими
позиціями фінансової звітності на основі обчислення певної вибірки показників
(коефіцієнтів) і порівняння їх значень з нормативними та в динаміці. Висновки
щодо якості фінансового стану робляться на підставі узагальнення результатів
аналізу кожного показника (чи групи показників). Використовуючи подібні
методики на практиці, слід зважати на притаманні їм недоліки, зокрема:
• неврахування галузевих особливостей об'єкта аналізу;
• довільність фіксування нормативних значень окремих показників;
• суб'єктивність формування вибірки показників, які підлягають
аналізу;
• неврахування (або суб'єктивність урахування) чинника різної
вагомості впливу окремих показників на загальні результати аналізу;
• окремі параметри фінансового стану характеризуються різною
кількістю показників, що викривляє результати аналізу.
Зважаючи на ці та інші недоліки, наслідком застосування згаданих методик
на практиці є високий рівень помилковості фінансових рішень. Уникнути
зазначених недоліків під час оцінювання ймовірності фінансової кризи
підприємства допомагає методологія дискримінантного аналізу, яка
ґрунтується на емпірично-індуктивному способі дослідження та методах
математичної статистики. В економічній літературі цей підхід є домінуючим
саме при висвітленні питань, пов'язаних із оцінкою ймовірності банкрутства
підприємства. Так, фінансистам усього світу відомі модель Альтмана (1968,
СІЛА), система аналізу Вайбеля (1973,Швейцарія), модель Беєрмана (1976) та
модель Краузе (1993, Німеччина), системи показників Бівера (1966, США).
У теорії і практиці здебільшого розрізняють однофакторний та
багатофакториий дискримінантний аналіз. В основу однофакторного
(одновимірного) дискримінантного аналізу покладено сепаратне дослідження
окремих показників (які є складовою певної системи показників) та відповідна
класифікація підприємств. Віднесення підприємства до категорії «хворих» чи
«здорових» здійснюється у розрізі окремих показників відповідно до емпірично
побудованої шкали інтерпретації. Загальний висновок про якість фінансового
стану підприємства робиться на основі аналізу відповідності кожного із
показників, які включені в спеціально підібрану систему, їх граничним
значенням. Найбільш відомими моделями однофакторного дискримінантного
аналізу є системи показників Бівера та Вайбеля.
Головним суперечливим моментом однофакторного дискримінантного
аналізу є те, що значення окремих показників може свідчити про позитивний
розвиток підприємства, а інших — про незадовільний. Така ситуація
унеможливлює об'єктивне прогнозування банкрутства. Одним із шляхів
вирішення цієї проблеми є застосування багатофакторного дискримінантного
аналізу. Метою багатофакторного дискримінантного аналізу є виведення та
інтерпретація значення однієї залежної (пояснюваної) змінної за допомогою
значень багатьох незалежних (пояснювальних) змінних. У процесі аналізу
підбирається низка показників, для кожного з яких визначається вага в так
званій дискримінантній функції. Величина окремих ваг характеризує різний
вплив окремих показників (змінних) на значення пояснюваної змінної, яка в
інтегральному вигляді репрезентує фінансовий стан підприємства.
Модель прогнозування фінансової неспроможності, розроблена
американським економістом Е. Альтманом, має також назву «розрахунок Z-
показника» і є класичною у своїй сфері, оскільки включена до більшості
підручників, присвячених фінансовому прогнозуванню та оцінці
кредитоспроможності підприємств. Побудована Альтманом багатофакторна
дискримінантна функція має такий вигляд:

де Z — залежна змінна (інтегральний показник фінансового стану

підприємства);
Х1,Х2,…,Хр — незалежні змінні (показники) дискримінантної моделі.
Як бачимо, це п'ятифакторна модель, де факторами виступають окремі
показники фінансового стану підприємства. Адаптовані до вітчизняних
стандартів фінансової звітності окремі змінні дискримінантної функції мають
такий вигляд:
Х1— Робочий капітал / Валюта балансу;
Х2 — Сума нерозподіленого прибутку (непокритого збитку) та резервного
капіталу / Валюта балансу;
Х3 — Звичайний прибуток до оподаткування + Проценти за кредит /
Валюта балансу;
Х4 — Ринкова вартість підприємств (ринкова вартість корпоративних
прав) / Позичковий капітал;
Х5 — Чиста виручка від реалізації продукції / Валюта балансу.
Провівши аналіз 33 пар промислових підприємств з обсягом валюти
балансу від 1 млн до 25 млн дол. США, Альтман зробив такий висновок щодо
інтерпретації значень Z-показника:

Значення «Z» Імовірність банкрутства

ДО 1,8 ВИСОКА
1,81—2,67 НЕ МОЖНА ОДНОЗНАЧНО
2,67 і вище ВИЗНАЧИТИНИЗЬКА

За деякими джерелами, точність прогнозування банкрутства за цією

моделлю становить: за 5 років до банкрутства — 36 %; чотири роки до
банкрутства — 29 %; три роки до банкрутства — 48 %; два роки до
банкрутства — 83 %; один рік до банкрутства — 95 %.
У Німеччині вперше застосував методологію багатофакторно-го
дискримінантного аналізу при дослідженні фінансового стану підприємств у
1976 р. професор університету м. Мюнстер Клаус Беєрман. Свої висновки він
базував на емпіричному дослідженні 21 пари підприємств, половина з яких були
збиткові та перебували у фінансовій кризі. Основні характеристики
дискримінантної функції Беермана наведено в таблиці 12.1.
 Одержані значення інтегрального показника Беєрман рекомендує
інтерпретувати так (горизонт прогнозування один рік):
Z > 0,32 — підприємство перебуває під загрозою банкрутства;
0,32 > Z > 0,236 — неможливо чітко ідентифікувати, потребує додаткового
якісного аналізу;
Z< 0,236 — підприємству не загрожує банкрутство.
Таблиця. 1
ПАРАМЕТРИ ДИСКРИМІНАНТНОЇ ФУНКЦІЇ БЕЕРМАНА
Показник Вагом

Х1 = Позичковий капітал / Валюта балансу ість

+ 0,077
Х2 - Чистий прибуток / Валюта балансу + 0,813
Х3 = Чистий прибуток/ Позичковий капітал + 0,124
Х4 = Чистий прибуток / Чиста виручка від реалізації -0,105
Х5= Cash-Flow / Позичковий капітал - 0,063
Х6 = Чиста виручка від реалізації / Валюта балансу + 0,061
Х7= Запаси / Чиста виручка від реалізації + 0,268
Х8 = Сума амортизації / Вартість основних засобів на кінець + 0,217
періоду
Х9 = Введені основні засоби/ Сума амортизації + 0,012
Х10= Заборгованість за банківськими позиками / Позичковий + 0,165
капітал
Кваліфіковані фінансові менеджери повинні володіти інструментарієм
дискримінантного аналізу, що дасть можливість значною мірою вирішити
проблему раннього попередження та профілактики фінансової кризи на
підприємстві. Опишемо порядок застосування вказаного інструментарію у
вітчизняній практиці антикризового управління.
Побудова дискримінантної моделі оцінки ймовірності банкрутства
підприємства розпочинається із селекції незалежних змінних — підбір певної
комбінації показників для багатофакторної лінійної дискримінантної функції.
Проблема полягає в тому, щоб вибрати із широкої палітри наявних показників ті з
них, які дають змогу зробити найбільш кваліфіковані висновки щодо потенційної
фінансової спроможності підприємства. З цією метою слід скористатися такими
критеріями відбору фінансових індикаторів:
• мінімальний рівень мультиколінеарності (кореляційного зв'язку
між окремими показниками);
• кожен із показників повинен репрезентувати певну групу ін-
дикаторів, що характеризують той чи інший параметр фінансового стану
підприємства;
• значення показників суттєво коливається у разі відповідних змін
фінансового стану підприємства (максимізація відношення міжгрупової варіації
залежної змінної до внутрішньогрупової варіації);
• показники повинні відображати реальний фінансовий стан підприємства
(критерій об'єктивності).
Для вітчизняних підприємств розроблена і затверджена наказом
Міністерства фінансів дискримінантна функція із шістьма змінними, яка
одержана в результаті проведеного дослідження груп показників фінансового
стану підприємств на предмет дотримання вказаних критеріїв:

де а1, а2,..., а6 — параметри дискримінантної функції, вагомість показників;

ао — вільний член дискримінантної функції.
Розшифрування незалежних змінних пропонованої дискримінантної
функції наведене в таблиці:

Незалежна Економічна інтерпретація

зміннаХ1 Коефіцієнт покриття (ліквідність третього ступеня)
Х2 Коефіцієнт фінансової автономії
Х3 Коефіцієнт оборотності вкладеного капіталу (активів)
Х4 Коефіцієнт рентабельності операційного продажу за
Cash-Flow 1
 Х5 Коефіцієнт рентабельності активів за Cash-Flow 2
Х6 Коефіцієнт оборотності позичкового капіталу
Рівень об'єктивності прогнозування банкрутства підвищується за
використання галузевих дискримінантних моделей. Як приклад, наведемо
алгоритм узагальненої дискримінантної моделі, розробленої на основі аналізу
фінансових показників 850 підприємств усіх видів економічної діяльності:

Використання цієї моделі дає змогу з високим рівнем імовірності

спрогнозувати майбутній фінансовий стан підприємства, а отже, оцінити
ймовірність його банкрутства. Точність оцінювання за використання
пропонованої моделі є дещо нижчою, ніж у разі застосування відповідних
галузевих алгоритмів. Для наведеної дискримінантної моделі рекомендується
такий «ключ інтерпретації» значень інтегрального показника:
Z, < - 0,55 — фінансовий стан підприємства є незадовільним (перебуває у
фінансовій кризі або вона йому загрожує);
-0,55 < Z, < 0,55 — однозначних висновків щодо якості фінансового стану
підприємства зробити неможливо, необхідний додатковий експертний аналіз;
Z, > 0,55 — фінансовий стан підприємства задовільний.
Якщо значення показника Z, перебуває в межах, для яких однозначні
висновки щодо якості фінансового стану зробити неможливо, рекомендується
додатково застосувати експертні методи аналізу. При цьому аналізується
динаміка основних абсолютних показників фінансового стану підприємства за
два-три роки: валюта балансу; робочий капітал; обсяг виручки від реалізації; ве-
личина чистого прибутку (збитку); чистий грошовий потік від операційної
діяльності. За результатами додаткового аналізу базовий показник Z,
коригується на коефіцієнт (AZ) зміни основних абсолютних показників. Для
визначення вагомості впливу окремих абсолютних показників на коефіцієнт
коригування можна застосувати загальну методологію дискримінантного
аналізу. Скоригований за результатами додаткового експертного аналізу
інтегральний показник слід інтерпретувати так само, як це рекомендується
вище.