Отже, фінанси підприємств – це сукупність економічних відносин, пов’язаних з

формуванням і використанням грошових доходів і нагромаджень підприємств, а також

контролем за формуванням, розподілом і використанням цих доходів і нагромаджень. На
рис.1.1 представлено об’єкт та суб’єкти фінансів підприємств

Фінанси підприємств

Об’єкт Суб’єкти
економічні відносини, підприємства та організації, банківські
пов’язані з рухом коштів, установи та страхові компанії,
формуванням та позабюджетні фонди, інвестиційні
використанням грошових фонди, аудиторські організації, інші
фондів суб’єкти господарювання, які є
юридичними особами.

Рис. 1.1 Об’єкт та суб’єкти фінансів підприємств

Отже, створення та функціонування підприємств, їх господарська діяльність пов’язані з

грошовими відносинами, які опосередковують процес виробництва і продажу продукції,
отримання доходів і накопичень та їх розподіл по відповідних каналах (фондах). Таким чином,
матеріальною базою фінансів підприємств є виробництво, а матеріальним змістом є фонди
грошових коштів, утворювані на підприємствах при розподілі їх доходів і накопичень.
Фінанси підприємств, як і інші економічні категорії функціонують не автоматично, а за
допомогою цілеспрямованої їх організації.
Під організацією фінансів підприємств розуміють форми, методи, способи
формування та використання ресурсів, контроль за їх кругообігом для досягнення
економічних цілей згідно з чинним законодавством.
Основними принципами, на основі яких базується організація фінансів, є:
• 1). Принцип повної самостійності
• 2). Відповідальність за результати господарської діяльності.
• 3). Фінансове планування.
• 4). Формування фінансових резервів
• 5). Фінансова дисципліна.
• 6). Самоокупність підприємства.
• 7). Розподіл коштів
• 8). Розмежування основної і інвестиційної діяльності підприємства
Зміст категорії фінанси підприємств розкривається через сукупність економічних
відносин до яких належать грошові відносини, що виникають в процесі розширеного
відтворення між підприємством та іншими суб’єктами. Такі відносини поділяються на
зовнішні і внутрішні (рис 1.2, 1.3). Склад та характер цих відносин формується в межах
окремих господарюючих суб'єктів та залежать від форм власності та організаційно-правової
форми функціонування підприємства, його галузевої належності, складу майна та капіталу,
структури фінансових ресурсів тощо.
Кожна із зазначених груп фінансових відносин має свої особливості і сферу
застосування, але матеріальною основою усіх їх є рух грошових коштів. Саме рухом грошових
коштів супроводжується формування власного капіталу підприємства, починається і
завершується кругообіг виробничих фондів, формування і використання грошових фондів і
резервів. Звідси можна зробити висновок, що зазначені грошові відносини визначають
сутність і зміст фінансів господарських суб'єктів. Слід також відмітити, що внутрішні грошові
відносини, як правило, носять розподільчий характер, зовнішні ж пов’язані з
перерозподільними процесами.
 Внутрішні фінансові відносини підприємств

Між окремими структурними підрозділами підприємства

з приводу:
- внутрішньофірмових розрахунків;
- виплати премій тощо.

Із засновниками підприємства

з приводу:
- розподілу чистого прибутку на виплату дивідендів;
- додаткового залучення коштів для збільшення власного
капіталу тощо.

Із персоналом

з приводу:
- виплат зарплати, премій, допомоги, компенсацій;
- виплати матеріальної допомоги;
- застосування штрафних санкцій.

Рис. 1.2. Внутрішні фінансові відносини підприємств

Рис. 1.3. Зовнішні фінансові відносини підприємств

 Фінанси підприємств виконують ті самі функції, що і державні фінанси, тобто
розподільну і контрольну, але сфера їх діяльності значно ширша. Окрім того, до функцій слід
віднести і відтворювальну функцію.
Отже, під розподільною функцією фінансів підприємств слід розуміти здійснення ними
своєї діяльності в процесі розподілу суспільного продукту, національного доходу,
національного багатства.
Під контрольною функцією фінансів підприємств розуміють внутрішньо притаманну їм
здатність об’єктивно відображати і тим самим контролювати стан економіки підприємств і
активно впливати на їх діяльність.
Через фінанси підприємств контролюється виконання виробничих планів і дотримання
режиму економії щодо використання матеріальних і трудових ресурсів, взаємовідносини між
підприємствами, державними організаціями і фінансово-кредитними установами.
Суть відтворювальної функції полягає в обслуговуванні грошовими ресурсами
кругообігу основного і оборотного капіталів у процесі виробничо – господарської діяльності
на основі формування і використання грошових доходів і нагромаджень.
Функції фінансів підприємств тісно взаємозв’язані між собою. Розподільна функція
створює умови, за яких підприємства, які дотримуються планово-фінансової дисципліни,
безперебійно здійснюють господарську діяльність і виконують свої фінансові зобов’язання.
Контрольна функція дає можливість своєчасно виявити порушення в діяльності і вжити заходи
щодо їх усунення.
Крім цих функцій в економічній і фінансовій літературі наводяться й інші функції
фінансів підприємств: забезпечувальна, стимулююча, регулююча, формування грошових
фондів, їх використання та ін
 Формування грошових коштів починається в момент заснування підприємства, коли
утворюється капітал підприємства. У подальшому вони інвестуються для забезпечення
виробничо-господарської діяльності, розширення та розвитку виробництва. Саме так
підприємства отримують можливість виробляти та збувати продукцію, одержувати доходи.
Грошові кошти підприємств зберігаються в касах, а також на поточному, валютному та
інших рахунках у банківських установах. Саме тому досить часто поняття «фінанси
підприємств» ототожнюється з грошовими коштами, наявними фінансовими ресурсами.
Грошові фонди – це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До
грошових фондів належать: статутний фонд, який використовується для інвестування коштів
підприємства в основні і оборотні засоби; фонд оплати праці - призначений для виплати
основної та додаткової заробітної плати працівникам; амортизаційний фонд –
використовується для фінансування основних та позаоборотних активів, резервний фонд -
спеціальний фонд, що формується з чистого прибутку підприємства з метою захисту інтересів
як власників підприємства, так і його кредиторів, та інші види фондів.
Підприємства можуть використовувати кошти не лише у фондовій формі. Так,
використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом
та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється в нефондовій
формі. У нефондовій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські
внески.
Незалежно від сфери функціонування суб'єкта господарювання його фінансово-
господарська діяльність пов'язана з формуванням, розподілом і використанням фінансових
ресурсів.
Фінансові ресурси підприємств – це частина грошових коштів у формі доходів і зовнішніх
надходжень, які призначені для своєчасного виконання фінансових зобов’язань і здійснення затрат по
забезпеченню процесу розширеного відтворення.
Фінансові ресурси підприємств класифікують за певними ознаками (табл.1.1).
Таблиця 1.1
Класифікація фінансових ресурсів
Ознака класифікації Вид фінансових ресурсів
За джерелами формування - власні та прирівнені до них (власний капітал,
прибуток, амортизаційні відрахування);
- позичені (довгострокові та короткострокові
позики банків)
- залучені (різні види кредиторської
заборгованості, сума авансів).
За етапами формування - початкові (статутний капітал);
- набуті (прибуток, амортизаційні відрахування).
За напрямами використання - не грошові фінансові ресурси (вкладені в
основні та оборотні засоби);
- грошові фінансові ресурси (грошові кошти та їх
еквіваленти).
За формами реалізації - матеріальні (вкладені в основні та оборотні
засоби);
- нематеріальні (вкладені в нематеріальні
активи);
- фінансові (вкладені у фінансові активи)
За формами використання - фондові (використовуються для утворення
грошових фондів цільового призначення);
- нефондові (використовуються для виконання
фінансових зобов’язань).

Фінансові ресурси є джерелом коштів підприємств, які спрямовані на формування їх активів.

Відображаються вони у відповідних розділах пасиву бухгалтерського балансу підприємства.
 Формування фінансових ресурсів здійснюється в процесі створення підприємств і реалізації їх
фінансових відносин при здійсненні фінансово - господарської діяльності.
При створенні підприємств джерела формування фінансових ресурсів залежать від форми
власності, на базі якої воно створюється. Так, при створенні державних підприємств, фінансові ресурси
формуються за рахунок бюджету, коштів вищих органів управління, коштів інших аналогічних
підприємств при їх реорганізації. При створенні колективних підприємств фінансові ресурси
формуються за рахунок пайових внесків організацій, добровільних внесків юридичних і фізичних осіб
і т.п. Всі ці кошти акумулюються в статутному капіталі підприємств, який є основною частиною
власного капіталу і основним джерелом формування власних фінансових ресурсів підприємства.
В процесі подальшої роботи фінансові ресурси підприємств можуть поповнюватися за рахунок
додатково створених власних джерел, позичених і залучених коштів.
До складу власних фінансових ресурсів включають (Рис. 1.1)

Зареєстрований (пайовий) капітал характеризує величину статутного або

пайового чи іншого зареєстрованого капіталу відповідно до законодавства і
установчих документів, а також внески до оголошеного, але ще не
зареєстрованого статутного капіталу.

Капітал у дооцінках узагальнюватиме інформацію про дооцінку об’єктів

основних засобів і нематеріальних активів, уцінки таких об’єктів в межах
сум раніше проведених дооцінок.
Додатковий капітал характеризує емісійний дохід, а також вартість
безкоштовно отриманих необоротних активів, сума капіталу, який
вкладено засновниками понад статутний капітал, накопичені курсові
різниці, які відповідно за національними положеннями (стандартами)
відображаються у складі власного капіталу.

Неоплачений капітал – це сума заборгованості учасників за вкладами у

статутний капітал.

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) — сума прибутку, яка

реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку.

Резервний капітал – це сума резервів, яка формується за рахунок

нерозподіленого прибутку підприємств у відповідності з діючим
законодавством або установчими документами

Вилучений капітал – це фактична собівартість акцій власної емісії або часток,

викуплених товариством у його учасників.

Рис. 1. 1 – Склад власних фінансових ресурсів підприємства

Таким чином, зареєстрований капітал і власні джерела фінансування, які додатково формуються
в процесі діяльності підприємства створюють його власний капітал.
Крім власного капіталу фінансові ресурси підприємств формуються за рахунок залучених і
позичених джерел.
До складу залучених фінансових ресурсів включають кредиторську заборгованість за товари,
роботи, послуги, а також всі види грошових зобов’язань підприємства за розрахунками, а саме (Рис.
1.2):
 сума авансів, отриманих від юридичних і фізичних осіб, в рахунок наступних
поставок продукції, виконаних робіт, наданих послуг

сума заборгованості підприємства за всіма видами платежів в бюджет

заборгованість за внесками в позабюджетні фонди

заборгованість підприємства з виплати дивідендів його засновникам

сума векселів, яку видало підприємство постачальникам в рахунок забезпечення

поставок продукції, виконаних робіт, наданих послуг

Рис. 1.2 – Склад залучених фінансових ресурсів

До складу позичених фінансових ресурсів відносять довгострокові і короткострокові кредити

банків, а також інші довгострокові фінансові зобов’язання, пов’язанні з залученням позичених коштів,
на які нараховуються відсотки.
Розмір фінансових ресурсів підприємства визначає його можливість у здійсненні необхідних
капітальних вкладень, збільшенні оборотних запасів, виконанні всіх фінансових зобов’язань,
забезпеченні потреб соціального характеру. Склад, обсяг і структура фінансових ресурсів значною
мірою залежить від виду і розміру підприємства, роду його діяльності, обсягу виробництва. Чим
більший обсяг виробництва і вища ефективність роботи підприємства, тим більша величина власних
фінансових ресурсів. В свою чергу структура фінансових ресурсів в значній мірі впливає на фінансовий
стан підприємства.
Фінансові ресурси підприємств, переважаючою формою виявлення яких є фонди грошових
коштів, мають такі характерні ознаки:
• фінансові ресурси, як у статичному стані, так і під час руху завжди виражають відношення
власності;
• фінансові ресурси завжди мають певне джерело створення і певне цільове призначення;
• формування і використання фінансових ресурсів завжди має свою правову сторону і
регламентується законодавчими і нормативними актами.
 Фінансова діяльність займає особливе місце в організаційній та управлінській роботі
підприємства. Від неї багато в чому залежить своєчасність та повнота фінансового
забезпечення виробничо-господарської діяльності та розвитку підприємства, виконання
фінансових зобов'язань перед державою та іншими суб'єктами господарювання.
Фінансова діяльність - це система використання різних форм і методів для фінансового
забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та
практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її
результатів.
Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:
• фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;
• пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та
платоспроможності;
• виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом,
банками;
• мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого
й соціального розвитку, збільшення власного капіталу;
• контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.
Ефективність роботи кожного підприємства в значній мірі залежить від повної і своєчасної
мобілізації фінансових ресурсів і правильного їх використання для забезпечення процесу виробництва.
Фінансова робота являє собою систему економічних заходів з визначення фінансових ресурсів в
обсягах, необхідних для забезпечення виконання планів економічного і соціального розвитку
підприємства і здійснення контролю за їх цільовим ефективним використанням. Отже, фінансова
робота – це діяльність, спрямована на забезпечення виробництва фінансовими ресурсами і здійснення
контролю за дотриманням фінансової дисципліни.
Фінансова робота на підприємстві організовується самостійним структурним підрозділом,
фінансовим відділом, керівник якого підпорядкований безпосередньо керівникові підприємства і разом
з ним несе відповідальність за фінансовий стан підприємства, фінансову дисципліну, представляє
підприємство у фінансових, кредитних та інших організаціях. На невеликих підприємствах цю роботу
може виконувати фінансовий сектор (бюро, група) у складі бухгалтерського або іншого підрозділу.
Основні напрямки фінансової роботи на підприємстві, як правило, є:
• фінансове планування і прогнозування;
• оперативна фінансова робота;
• аналіз і контроль за фінансовою діяльністю підприємства.
Фінансове планування практично виражається у визначенні розміру виручки від реалізації
продукції, наданих послуг і кінцевих результатів підприємства; в розподілі отриманих доходів; у
встановленні потреби в оборотних активах, капітальних вкладеннях, капітальному ремонті і джерелах
їх покриття; в складанні балансу доходів і видатків. Фінансове прогнозування являє собою кількісну
оцінку передбачуваного фінансового стану певного структурного підрозділу і підприємства загалом,
очікуваних результатів діяльності та змін у фінансовому стані.
Оперативна фінансова робота виражається в своєчасності оформлення продукції, яка продається
і вилученні плати за неї з покупців; вилученні дебіторської заборгованості; отриманні коштів в порядку
компенсації ушкодженого майна; в перерахуванні платежів в бюджет, органам страхування; в
погашенні позик, які були надані банком і відсотків за користування ними; в здійсненні розрахунків з
постачальниками; в отриманні коштів на оплату праці і т.п.
Фінансовий контроль за діяльністю підприємства виражається в перевірці виконання
фінансових, кредитних і касових планів; цільового використання коштів; платоспроможності
підприємства і т.п. На підставі контролю і аналізу фінансової діяльності підприємств за рік
встановлюють рівень виконання фінансового плану з прибутку; ефективність використання оборотних
активів; платоспроможність підприємства; ліквідність його балансу; фінансову стійкість. Фінансовий
контроль необхідно розглядати як систему, якою є контролюючі суб’єкти, підконтрольні об’єкти та
контрольні дії. Фінансовий аналіз передбачає процес вивчення основних параметрів, коефіцієнтів, що
дають об’єктивну оцінку фінансового стану підприємства тощо. Фінансова робота на підприємстві, як
правило, ведеться за такими:
 • фінансове планування і прогнозування;
• оперативна фінансова робота;
• аналіз і контроль за фінансовою діяльністю підприємства.
Фінансове планування практично виражається у визначенні розміру виручки від реалізації
продукції, наданих послуг і кінцевих результатів підприємства; в розподілі отриманих доходів; у
встановленні потреби в оборотних активах, капітальних вкладеннях, капітальному ремонті і джерелах
їх покриття; в складанні балансу доходів і видатків. Фінансове прогнозування являє собою кількісну
оцінку передбачуваного фінансового стану певного структурного підрозділу і підприємства загалом,
очікуваних результатів діяльності та змін у фінансовому стані.
Оперативна фінансова робота виражається в своєчасності оформлення продукції, яка продається
і вилученні плати за неї з покупців; вилученні дебіторської заборгованості; отриманні коштів в порядку
компенсації ушкодженого майна; в перерахуванні платежів в бюджет, органам страхування; в
погашенні позик, які були надані банком і відсотків за користування ними; в здійсненні розрахунків з
постачальниками; в отриманні коштів на оплату праці і т.п.
Фінансовий контроль за діяльністю підприємства виражається в перевірці виконання фінансових,
кредитних і касових планів; цільового використання коштів; платоспроможності підприємства і т.п. На
підставі контролю і аналізу фінансової діяльності підприємств за рік встановлюють рівень виконання
фінансового плану з прибутку; ефективність використання оборотних активів; платоспроможність
підприємства; ліквідність його балансу; фінансову стійкість. Фінансовий контроль необхідно
розглядати як систему, якою є контролюючі суб’єкти, підконтрольні об’єкти та контрольні дії.
Фінансовий аналіз передбачає процес вивчення основних параметрів, коефіцієнтів, що дають
об’єктивну оцінку фінансового стану підприємства тощо.
Фінансову роботу на підприємстві здійснюють на основі Господарського Кодексу
України, спеціальних інструкцій, вказівок фінансових і банківських органів з різноманітних
фінансово-кредитних питань.
 Метою управління фінансами підприємств є: − підтримання і досягнення високого рівня
конкурентоспроможності підприємства; − забезпечення зростання обсягів реалізації
продукції; − максимізація ринкової вартості підприємства; − забезпечення високих темпів
економічного зростання; − забезпечення високого рівня рентабельності виробничо-
господарської діяльності; − максимізація прибутку підприємства; − мінімізація витрат тощо.
В загальному напрями управління фінансами підприємств полягають у наступному
(Рисунок 1.9)

формування фінансової структури капіталу

формування і управління власними фінансовими ресурсами

формування активів

управління оборотними та необоротними активами

управління інвестиціями та фінансовими ризиками

залучення та управління позиковими фінансовими ресурсами

Рисунок 1.9 – Напрями управління фінансами підприємств

Реалізуються усі напрями управління через систему фінансового менеджменту

підприємства. Зміст фінансового менеджменту полягає в ефективному використанні
фінансового механізму для досягнення стратегічних і тактичних цілей підприємства
До головних завдань фінансового менеджменту належать: виявлення фінансових джерел
розвитку виробництва; визначення ефективних напрямків інвестування фінансових ресурсів;
раціоналізація операцій із цінними паперами; налагодження оптимальних стосунків із
фінансово-кредитною системою, суб’єктами господарювання.
Значення управління фінансами підприємств полягає в такій організації роботи
фінансових служб, яка дає змогу залучати додаткові фінансові ресурси на найвигідніших
умовах, інвестувати їх із найбільшим ефектом, проводити прибуткові операції на фінансовому
ринку.
 У процесі купівлі-продажу товарів, надання послуг, виконання різного роду зобов'язань
у грошовій формі здійснюються різноманітні розрахунки та платежі, сукупність яких складає
грошовий оборот.
На обсяг і структуру грошового обороту на підприємстві впливають стадії виробництва
та споживання. Оборот грошей супроводжує обмін товарів і послуг, коли здійснюється оплата
за товар і гроші переходять від покупця до продавця.
Грошовий оборот на підприємстві відбувається в напрямках, поданих на рис. 2.1.
забезпечення процесу виробництва (закупівля сировини, матеріалів, комплектуючих
елементів, виплата заробітної плати)
реалізація продукції (робіт, послуг), тобто відшкодування витрат і формування
доходів;

сплата податків, обов'язкових відрахувань і зборів;

забезпечення спільної діяльності підприємств;

отримання, погашення кредитів і сплата відсотків за ними

Рисунок 2.1 – Напрямки грошового обороту на підприємстві

У грошовому обороті перебувають готівкові і безготівкові гроші (рис. 2.2).

Готівкові гроші – грошові знаки національної валюти України – банкноти і

монети, які є дійсними платіжними засобами.

Безготівкові гроші – грошові знаки національної валюти України, які не

мають матеріального вираження і існують лише у вигляді електронних записів на
банківських рахунках.

Рисунок 2.2 – Форми грошей

Для здійснення готівкових операцій підприємства повинні мати в наявності готівку, яку
зберігають в касі. Готівка в касу може надходити в результаті продажу продукції, виконання
робіт, надання послуг або з банківських рахунків.
Більша частина грошового обороту припадає на безготівковий оборот, який охоплює всі
сфери господарських відносин підприємств і організацій, банківських і фінансових установ,
населення. Безготівковий грошовий оборот цілком здійснюється через банківські установи, в
яких відкрито рахунки підприємствам. Підставою для здійснення безготівкових розрахунків є
подання до банку спеціальних розрахункових документів.
Між готівковою і безготівковою формами розрахунків існує тісний зв'язок. Виручка від
реалізації продукції надходить на рахунок підприємства в установу банку, який його
обслуговує в безготівковій формі. В свою чергу підприємство звертається в банк з метою
отримання готівки для здійснення розрахунків щодо виплати заробітної плати, покриття
різних витрат на господарські потреби тощо.
Держава прагне зменшити розрахунки готівкою на підприємствах, оскільки гроші в
безготівковому обігу важко приховати від контролю та оподатковування, а збільшення коштів
на поточних рахунках підвищує рівень ліквідності банківської системи. Так, підприємства
мають право здійснювати розрахунки готівкою протягом одного дня за одним або кількома
платіжними документами:
❖ між собою – у розмірі до 10 000 гривень;
❖ з фізичними особами – у розмірі до 50 000 гривень.
Платежі понад встановленого ліміту слід проводити лише в безготівковій формі.
Кількість підприємств та фізичних осіб, з якими здійснюються готівкові розрахунки, протягом
дня не обмежується.
Безготівкові грошові розрахунки класифікують за певними ознаками (рис. 2.3).
За видами господарських операцій:
•розрахунки за товарними операціями;
•розрахунки за нетоварними операціями.
За місцезнаходженням банківських установ, що обслуговують розрахунки:
•місцеві розрахунки;
•міжміські розрахунки;
•міжнародні розрахунки.
За фактом здійснення оплати:
•попередня оплата продукції (робіт, послуг);
•оплата після реалізації продукції.
За умовою оплати угоди:
•акцептна форма розрахунків;
•безакцептна форма розрахунків.
За джерелами фінансування:
•розрахунки за рахунок власних коштів;
•розрахунки за рахунок позичених коштів;
•розрахунки за рахунок коштів клієнтів (при посередницькій діяльності).
Рисунок 2.3 – Види безготівкових грошових розрахунків

Розрахунки за товарними операціями пов’язані з реалізацією продукції, виконанням

робіт, наданням послуг. Вони становлять переважну частину всього грошового обороту в
державі й обслуговують поточну фінансово-господарську діяльність підприємства.
Розрахунки за нетоварними операціями пов’язані з фінансовими операціями з
кредитною системою, з бюджетами різних рівнів, зі сплатою фінансових санкцій. Ці
розрахунки здійснюються після реалізації продукції, тобто за результатами завершення
кругообороту коштів підприємства.
Місцеві розрахунки здійснюються між постачальником та споживачем продукції, якщо
їх обслуговує одна установа банку або якщо банк постачальника і банк споживача розташовані
в одному населеному пункті; міжміські розрахунки - через банківські установи, що
знаходяться в різних регіонах; міжнародні розрахунки - через іноземний банк.
Акцептна форма розрахунків полягає в тому, що платіж проводиться банком лише за
згодою (акцептом) платника й за місцем, де знаходиться його рахунок. Вона застосовується за
відвантажені товари чи надані послуги. Ця форма розрахунків дає можливість покупцю
контролювати виконання постачальником умов договору: термінів, умов постачання і цін.
Безакцептна форма розрахунків полягає у списанні коштів з рахунка платника без його
згоди на підставі документів, поданих банкові одержувачем коштів. Грошові кошти можуть
бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у
випадках, встановлених законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження,
предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.
Організація розрахунків на підприємстві базується на принципах, поданих на рис. 2.4.
 підприємства і установи зобов’язані зберігати грошові кошти на рахунках в установах
банку

підприємства мають право вибирати установи банку для відкриття усіх видів рахунків
за згодою банку

кошти з рахунку підприємства списують за розпорядженням його власника

підприємства самостійно вибирають форми розрахунків і закріпляють їх у своїх

договорах і угодах

поточні рахунки підприємствам відкривають банки за умови повідомлення про це

податкового органу

момент здійснення платежу має бути максимально наближеним до часу

відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг

платежі здійснюються в межах залишків коштів на рахунках платника або в межах

наданого банківського кредиту

Рисунок 2.4 – Принципи організації розрахунків на підприємстві

На практиці існують розрахунки, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів

погашаються в рівнозначних сумах, і лише на їхню різницю здійснюється платіж на загальних
підставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися між двома або кількома платниками всіх
форм власності однієї або різних галузей господарства. Розрахунки здійснюються як
зарахування взаємної заборгованості платників та називаються кліринговими
розрахунками. Ті підприємства, які мають господарські зв’язки щодо поставок товарів
(виконаних робіт, наданих послуг), можуть здійснювати розрахунки періодично відповідно до
сальдо зустрічних вимог.
Підприємства, які здійснюють розрахунки як зарахування взаємної заборгованості,
укладають договір, де обумовлюють періодичність звіряння взаємної заборгованості зі
складанням відповідного акту, строки та платіжні інструменти, із застосуванням яких
здійснюватимуться розрахунки. Після звіряння взаємної заборгованості та сторона, що має
кредитове сальдо взаємозобов'язань, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення,
вимогу-доручення) або оформляє вексель.
 Необхідно розрізняти поняття платіжних інструментів, розрахункових документів та
форм безготівкових розрахунків (рис. 2.5).
Платіжні інструменти – засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому
виді носія інформації, використання яких ініціює переказ коштів з відповідного рахунка
платника. До платіжних інструментів відносяться документи на переказ, розрахункові
документи та спеціальні платіжні засоби (платіжні картки).
Розрахункові документи - це документи, складені по встановленій формі, які
представляють в банки юридичні особи з вимогою перерахувати з їх рахунків (або зарахувати
на їх рахунки) певну суму грошей. Розрахункові документи готує продавець або покупець, а в
окремих випадках – банк.
Форми безготівкових розрахунків виражають конкретний спосіб існування,
внутрішню організацію змісту системи безготівкових розрахунків. Вони охоплюють частину
розрахункових документів, порядок їх оформлення та приймання установами банків,
відповідний документооборот. Кожна з форм безготівкових розрахунків характеризується
своєю структурою, сукупністю ознак, конкретним механізмом платежу. Доцільність
використання тієї чи іншої форми розрахунків визначається конкретним господарським
завданням, змістом і методами розв'язання фінансових проблем підприємствами.

ФОРМИ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

платіжне доручення
ВИДИ ПЛАТІЖНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

платіжна вимога-доручення

ВИДИ РОЗРАХУНКОВИХ
розрахунковий чек

ДОКУМЕНТІВ
акредитив

вексель

платіжна вимога/ інкасове доручення

меморіальний ордер

платіжна картка

Рисунок 2.5 - Види платіжних інструментів, розрахункових документів та форми

безготівкових розрахунків

Платіжне доручення – це письмове доручення власника рахунку перерахувати

відповідну суму з свого рахунку на рахунок отримувача коштів. Платіжне доручення є наказом
підприємства установі банку переказати певну суму коштів зі свого рахунку на рахунок інших
підприємств чи організацій в цій чи іншій установі банку. Платіжні доручення приймаються
установами банків до виконання залежно від наявності коштів на рахунку платника. Якщо
коштів не достатньо або вони відсутні, платіжне доручення повертається платнику без оплати.
Платіжні доручення можуть подаватись в банк протягом 10 календарних днів з дня виписки.

До переваг розрахунків платіжними дорученнями відносять:

1) платіжні доручення є універсальною формою розрахунків, оскільки можуть
застосовуватись і в межах країни, і в міждержавних постачаннях; за товарними і нетоварними
операціями, для попередньої оплати, авансів і оплати після отримання товару;
 2) ця форма розрахунку забезпечує максимальне наближення строків отримання
товарно-матеріальних цінностей і здійснення платежу, прискорює обертання оборотних
коштів, запобігає виникненню кредиторської заборгованості.
Недоліком розрахунків платіжними дорученнями є відсутність гарантії належного
платежу (своєчасність надходження платежу залежить не лише від платоспроможності
покупця, але й від своєчасності виписки ним доручення).
Платіжна вимога-доручення – комбінований розрахунковий документ, який
складається з двох частин :
✓ верхня частина – це вимога підприємства-продавця до підприємства-
покупця, сплатити вартість товару (заповнюється продавцем);
✓ нижня частина – доручення покупця банку, який його обслуговує,
переказати суму грошових коштів з його рахунку на рахунок продавця (заповнюється
покупцем у випадку згоди оплатити рахунок).
Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями застосовуються переважно в
міжміських розрахунках за відвантажені товарно-матеріальні цінності. Вони можуть бути з
акцептом або без акцепту. Платники мають право повністю або частково відмовитись від
акцепту платіжної вимоги-доручення. Виписана платіжна вимога-доручення діє протягом 20
днів.
У розрахунках між підприємствами застосовуються розрахункові чеки.
Розрахунковий чек – це документ стандартної форми з дорученням чекодавця своєму
банку переказати кошти з рахунку чекодавця на рахунок пред’явника чека. Чек, як грошовий
документ короткострокової дії не має статусу законного платіжного засобу. Обіг чеків не
регулюються законодавством, а визначається потребою комерційного обороту.
Як правило розрахункові чеки використовуються у розрахунках між підприємствами з
метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари. Вони застосовуються лише для
безготівкових розрахунків і не підлягають сплаті готівкою. Існують ще грошові чеки, які
застосовуються тільки для отримання підприємством з рахунків у банківських установах
готівки з метою виплати заробітної плати, премій, винагород.
Розрахунковий чек, як і платіжне доручення, заповнює платник (покупець). На відміну
від платіжного доручення, чек передається покупцем продавцю безпосередньо під час
здійснення господарської операції.
Чеки виготовляються на замовлення комерційного банку Банкнотно-монетним двором
Національного Банку України на спеціальному папері з дотриманням усіх обов’язкових вимог
і брошуються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів. Розрахункові чеки і чекові книжки є
бланками суворої звітності.Строк дії чекової книжки – 1 рік з дати видачі. Виписаний чек діє
протягом 10 днів, у платіжному обороті між країнами - 20 дням, у міжконтинентальному
платіжному обороті - 70 дням.
Ця форма розрахунків має певні переваги, зокрема відносна швидкість розрахунків
сприяє зменшенню дебіторської заборгованості. До недоліків можна віднести: недостатня
гарантія платежу, неможливість оформлення чека на велику суму; складність його
оформлення.
Акредитив – розрахунковий документ із дорученням однієї кредитної установи іншій
здійснити за рахунок спеціально задепонованих коштів оплату товарно-транспортних
документів за відвантажений товар.
Види акредитиву подані на рис. 2.6.

покритий – передбачає попереднє
депонування коштів. У цьому випадку
банк покупця списує з його
розрахункового рахунку кошти і
переказує їх в банк постачальника на
окремий балансовий рахунок
„акредитив”
непокритий – платежі постачальнику
гарантує банк. Покупець звертається
до свого банку з клопотанням
виставити для нього гарантований
акредитив. Таке клопотання
задовольняється стосовно
платоспроможних клієнтів і за умови
встановлення між банком і клієнтом
кореспондентських відносин

відзивний – може бути змінений безвідзивний – не можна

або анульований банком- змінити або анулювати без
емітентом на вимогу покупця згоди постачальника, на
без попередньої згоди з користь якого було відкрито
постачальником акредитив

Рисунок 2.6 – Види акредитивів

Акредитив застосовується в розрахунках, коли між постачальниками і споживачами

немає постійних господарських зв’язків. Документ оплачується банком тільки на умовах,
передбачених в акредитиційній заяві покупця, тобто покупець подає в банк, який його
обслуговує, заяву із зазначенням умов використання задепонованих коштів. Акредитив
відкривається для розрахунків тільки з одним конкретним постачальником, його не можна
використовувати для отримання готівки. Чинність акредитиву як правило не перевищує 15
днів з моменту відкриття. Платник має право змінити умови акредитиву, достроково
відкликати невикористані кошти.
Після повідомлення про відкриття акредитиву постачальник відвантажує товар і не
пізніше 3-х днів після цього подає в установу банку реєстри розрахунків і транспортні або інші
документи, які підтверджують факт відвантаження. Якщо документи відповідають умовам
акредитиву, то кошти того самого дня зараховуються на рахунок продавця.
Банк, що відкрив акредитив називається банком-емітентом, а особа, якій призначений
платіж або на користь якої відкрито акредитив – бенефіціаром.
Для постачальників акредитивна форма розрахунків надійна, відносно проста і
приваблива, оскільки гарантує оплату. Покупцям розрахунки з використанням акредитиву
невигідні, бо на певний час кошти вилучають з обороту, що погіршує фінансовий стан
підприємства.
До недоліків використання акредитивної форми розрахунків слід віднести:
1) складність і громіздкість розрахунків – у розрахунках залучено декілька сторін,
оформляється багато документів, що складання яких необхідно ретельно підходити;
2) часовий фактор – документи проходять через банки, що неминуче призводить до
втрати часу;
3) вартісний фактор – за проведення операцій (відкриття, підтвердження, приймання та
перевірки документів) банки стягують комісію, що залежить від суми акредитиву, таким
чином вартість акредитиву досить висока.
Вексель – це письмове зобов’язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право
її власнику вимагати сплати відповідної суми, яка вказана у векселі від особи, яка видала
вексель у відповідний час і у відповідному місці.
Вексель виконує різні функції залежно від обставин.
 ф боргового в разі оформлення заборгованості за господарським договором
у зобов’язання за передані товари, виконані роботи, надані послуги
н
к цінного паперу у випадку, коли він є предметом купівлі-продажу за
ц господарським договором
і
ї: платіжного у випадку використання його в розрахунках з суб’єктами
інструмента господарської діяльності

Рисунок 2.7 – Функції векселя у господарській діяльності

Види векселів за формою та способом використання подані на рис.2.8.

Простий вексель
•означає зобов’язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів
іншій особі за поставлені товари чи надані послуги

Переказний вексель
•є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред’явнику векселя

Рисунок 2.8 – Види векселів

Векселі (переказні і прості) складаються в документарній формі на бланках з
відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких
затверджуються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням
з Національним банком України і не можуть бути переведені в бездокументарну форму
(знерухомлені) Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій
формі.
Якщо підприємство випускає вексель для оплати поставки товару або послуги, то
операція не підлягає оподаткуванню. За умови розрахунку «чужим» векселем угоду
прирівнюють до бартеру, тому така транзакція обкладається податком на додану вартість.
При розрахунках векселями простий вексель виписує та підписує боржник, а переказний
- кредитор. Виписаний переказний вексель повинен бути акцептований боржником, без чого
він не має юридичної сили.
Переказний вексель (тратта) містить нічим не обумовлене письмове розпорядження
кредитора (трасанта), адресоване боржнику (трасату), про те, щоб останній виплатив по
пред’явленню або в день, вказаний у векселі, певну суму грошей певній особі (ремітенту).
Переказний вексель зберігає особа (ремітент), що буде виступати пред’явником.
Погоджуючись із зобов’язаннями, боржник ставить на тратті свій підпис (акцепт), тобто стає
акцептантом і підтверджує свою згоду на оплату векселя. Якщо акцептантом виступає банк,
то вексель набуває статусу першокласного (тобто найменш ризикованого). Банківська гарантія
платежу за векселем називається аваль. Ремітент може передати тратту іншій особі шляхом
передавального підпису (індосаменту), яка буде вважатись наступним ремітентом
(індосантом). Останній власник переказного векселя називається індосатом.

Головними перевагами векселів є: доступність, простота обігу, ліквідність векселя;

відстрочення оплати на тривалий термін; можливість стягнути кошти за векселем в
позасудовому порядку; можливість залучати кредит під заставу векселів.
До основних недоліків векселів слід віднести: відносна нерозвиненість інфраструктури
ринку; відсутність досвіду роботи з векселем; низький рівень культури взаємовідносин
підприємств.
Платіжна вимога – розрахунковий документ, за яким кошти списуються з розрахунку
без згоди його власника. За допомогою платіжної вимоги здійснюється безспірне стягнення та
безакцептне списання коштів. Безакцентне списання коштів – це списання коштів з рахунка
платника без його згоди, на підставі документів, поданих банкові одержувачем коштів.
Інкасове доручення – розрахунковий документ, який складають фінансові органи,
банки, інші підприємства та організації у тих випадках, коли їм надане право безспірного
(безакцентного) стягування коштів.
Платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором переказу виступає
стягувач – органи Державної виконавчої служби України, інкасове доручення застосовується
для стягнення у безспірному порядку сум недоїмки до бюджету за податками, податковим
кредитом, штрафів, нарахованих органами ДФС України. Інкасове доручення може
складатися на бланку платіжної вимоги.
У рядку "Призначення платежу" платіжної вимоги / інкасового доручення вказується
назва законодавчого акту, яким передбачене право безспірного стягнення коштів (його дата,
номер і відповідний пункт), і документ, на підставі якого здійснюється стягнення. Якщо в
платіжній вимозі / інкасовому дорученні не зроблено посилання на акт чинного законодавства,
банк повертає його без виконання.
Платіжні вимоги/ інкасові доручення на примусове списання коштів з рахунків платників
банки приймають незалежно від наявності на них достатнього залишку коштів.
Меморіальний ордер – розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку
для оформлення операцій щодо списання коштів з рахунка платника і внутрішньобанківських
операцій.
Платіжна картка – спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої пластикової чи
іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника
або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування
коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах
банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених
відповідним договором.
 Підприємствам, які мають самостійний баланс, відкриваються рахунки в банку для
розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати,
сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших розрахунків, пов'язаних з
фінансовим забезпеченням їх діяльності. Підприємства мають право відкривати рахунки для
зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та
інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому
Національним банком України.
Підприємства можуть відкривати в банківській установі рахунки в національній валюті,
що подані на рис. 2.14 та в іноземній валюті, що подані на рис. 2.10.
• відкриваються підприємствам з метою
поточні зберігання грошових коштів і здійснення
всіх видів банківських операцій
• відкриваються підприємствам, яким виділяються
бюджетні кошти з бюджетів для цільового їх використання
• відкриваються підприємствам у будь-якій установі банку, яка
кредитні має право видати кредит

депозитні • відкриваються на підставі депозитного договору на певний

термін

Рисунок 2.10 – Види банківських рахунків в національній валюті

Кошти на депозитний рахунок перераховуються з поточного рахунку і після закінчення
строку дії договору повертаються на поточний рахунок. Проведення розрахункових операцій
та видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

поточні
в іноземній
Банківські
рахунки

розподільчі
валюті

кредитні

депозитні

Рисунок 2.11 - Види банківських рахунків в іноземній валюті

Розподільчий рахунок призначений для попереднього зарахування коштів в іноземній

валюті. Кошти, які були зараховані на розподільчий рахунок і не підлягають продажу на
міжбанківському валютному ринку України, розподіляються за призначенням.
Для здійснення безготівкових розрахунків підприємства відкривають в банку поточний
рахунок, на якому вони зобов’язані зберігати свої грошові кошти.
Для відкриття поточного рахунку підприємства – юридичні особи подають до установи
банку, яка буде їх обслуговувати, документи, що подані на рис. 2.12.
 заяву про відкриття рахунку встановленого зразка, підписану керівником та головним
бухгалтером підприємства

копію свідоцтва про державну реєстрацію підприємства

копію статуту, зареєстровану у встановленому порядку в органах влади

копію документа, який засвідчує взяття підприємства на облік у податковому

органі

картку із зразком підписів осіб, які мають право розпоряджатися коштами на

рахунку та відбитком печатки підприємства

довідку про реєстрацію в органах пенсійного фонду України та документ, що

підтверджує реєстрацію підприємства як платника соціальних страхових внесків

копію довідки про внесення до єдиного державного реєстру підприємств та організацій

України

Рисунок 2.12 – Перелік документів для відкриття поточного рахунку

Підприємець, що здійснює свою діяльність без створення юридичної особи, для

відкриття поточного рахунку подає документи, які зазначені в пунктах 1, 2, 4, 5, 6
вищезгаданого переліку документів.
Підприємства для оперативного ведення своїх рахунків у банку можуть застосовувати
програмно-технічний комплекс «клієнт – банк». Ця система забезпечує автоматичне ведення
поточного стану рахунка клієнта в банку, з урахуванням проведених початкових та зворотних
платежів.
Підставою для здійснення безготівкових розрахунків є подання до банку спеціальних
розрахункових документів (платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, реєстру
документів за акредитивом, реєстру чеків тощо) на паперових носіях або в електронному
вигляді, використовуючи програмно-технічний комплекс «Клієнт-банк». Застосування
системи «Клієнт-банк» дозволяє економити час на здійснення розрахункових операцій.
Можливе також проведення безготівкових розрахунків шляхом зарахування взаємних вимог
контрагентів, у тому числі за бартерними угодами, якщо вони здійснюються без участі
грошових коштів лише частково.
Юридичною підставою для розрахунків за допомогою системи «клієнт-банк» є договір
між підприємством і банком, в якому обумовлюються права, обов'язки та відповідальність
сторін. Розрахунки через систему «Клієнт-банк» здійснюються за допомогою електронних
розрахункових документів.
 Касові операції підприємства пов’язані як з прийняттям, так і з видачею готівки. Порядок
ведення касових операцій регламентується Національним Банком України і поширюється на
всі підприємства незалежно від форм власності і виду діяльності, а також на фізичних осіб –
суб’єктів підприємницької діяльності (крім банків і підприємств зв’язку).
Підприємства здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами через
касу як коштами, одержаними як готівкова виручка, так і коштами, одержаними із банків.
Зазначені розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних
платежів. Підприємства здійснюють облік операцій з готівкою у відповідних книгах обліку.
Готівка, що надходить до кас, оприбутковується в день одержання готівки у повній сумі.
Підприємства мають право тримати в позаробочий час у своїх касах готівкову виручку
(готівку) у межах, що не перевищують самостійно встановлений ними ліміт каси. Готівкова
виручка (готівка), що перевищує самостійно встановлений ліміт каси, здається до банків для
її зарахування на банківські рахунки.
Готівка під звіт видається підприємствам у випадках, представлених на рис. 2.13.

на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторинної

сировини на строк не більше 10 робочих днів
готівки під звіт
Видача

на закупівлю брухту чорних металів і брухту кольорових металів ‒ на строк

не більше 30 робочих днів від дня видачі готівки під звіт

на всі інші виробничі (господарські) потреби ‒ на строк не більше двох

робочих днів, включаючи день отримання готівки під звіт

Рисунок 2.17 – Випадки і терміни видачі готівки під звіт

Розрахунки готівкою підприємствами всіх видів діяльності і форм власності проводяться

з оформленням таких документів: податкових накладних, прибуткових і видаткових касових
ордерів, касового або товарного чека, договору купівлі-продажу, актів про закупівлю товарів
(виконання робіт, надання послуг) або інших документів, що засвідчують факти діяльності,
які підлягають оплаті.
Кожне підприємство (юридична особа), що має касу, веде одну касову книгу для обліку
операцій з готівкою в національній валюті (без урахування кас відокремлених підрозділів).
Касир здійснює записи в касовій книзі за операціями одержання або видачі готівки за кожним
касовим ордером і видатковою відомістю в день її надходження або видачі. Відповідальність
за дотримання касової дисципліни покладається на керівників підприємств, головних
бухгалтерів, керівників фінансових служб і касирів.
Важливе значення щодо контролю за дотриманням касової дисципліни має ревізійна
робота. Вищестоячі організації при проведенні документальних ревізій на всіх підвідомчих
підприємствах в обов'язковому порядку проводять ревізію каси і перевіряють дотримання
касової дисципліни.
Перевірка дотримання порядку ведення операцій готівкою на підприємстві проводиться
також Державною фіскальною службою України, яка складає акт про перевірку, що містить
перелік порушень і висновки, виявлені в результаті перевірки. Перевірці підлягають об’єкти,
що подані на рис. 2.14.
 порядок ведення касової книги і оформлення операцій з приймання та видачі готівки з каси ( в
тому числі під звіт), ведення відповідних касових документів

повнота та своєчасність оприбуткування в касах готівкових надходжень

наявність самостійно встановленого ліміту каси та його відповідність самостійно

здійсненим розрахункам

співпадіння з банківськими документами одержаних підприємством значних сум готівки

забезпечення постійної наявності в касах підприємств у сфері торгівлі, громадського

харчування та послуг, що перевіряються, монет для видачі здачі

дотримання підприємством порядку витрачання готівки

дотримання підпиємством встановлених обмежень під час здійснення ним готівкових розрахунків
з іншими підприємствами та/або з фізичними особами

Рисунок 2.14 – Об’єкти перевірки касових операцій на підприємстві

Основними видами порушень касової дисципліни на підприємствах є: витрачання

касової виручки понад встановлені норми, несвоєчасна здача виручки до банку, перевищення
встановленого ліміту залишку готівки в касі, витрачання одержаної в банку готівки не за
призначенням, несвоєчасне повернення в банк невикористаних готівкових коштів, одержаних
на виплату заробітної плати, допомог, стипендій і винагород, видача готівки з кас для позики
іншим підприємствам (організаціям, установам) і фізичним особам та інші.
 Платіжна дисципліна полягає в суворому дотриманні підприємствами встановлених
правил проведення розрахункових операцій і виконанні основних принципів здійснення
грошових розрахунків. Додержання платіжної дисципліни сприяє прискоренню кругообігу
коштів і зміцненню фінансового стану підприємства, а її порушення найчастіше буває
наслідком незадовільної роботи фінансових служб підприємства або його складного
фінансового стану.
Платіжна дисципліна – це своєчасне перерахування у встановлені терміни платежів за
поставлену продукцію, виконані роботи, надані послуги, а також своєчасна і повна сплата
податків до бюджету та відрахувань до позабюджетних фондів.
При безготівкових розрахунках відвантаження і оплата товарів не збігаються в часі, це
призводить до виникнення дебіторської і кредиторської заборгованості (рис. 2.14 – 2.15).

Дебіторська заборгованість пов’язана з порушенням

строків оплати: за відвантажену продукцію (товари),
виконані роботи і надані послуги; за розрахунками з
бюджетом (переплата) або з працівниками підприємства
(переплата).

Це призводить до того, що значна частина оборотних

коштів підприємств-виробників виводиться з обороту на
невизначений час.

Управління дебіторською заборгованістю дає змогу

підприємству ефективніше використовувати фінансові
ресурси, зменшувати можливість зростання безнадійних
боргів і забезпечує збільшення інвестиційних
можливостей підприємства.

Рисунок 2.14 – Причини виникнення дебіторської заборгованості на підприємстві

Кредиторська заборгованість виникає здебільшого при розрахунках з постачальниками і

свідчить про використання в фінансово-господарській діяльності коштів, які не належать
підприємству, але перебувають у нього в обороті.
 розрахунковими
документами, строк оплати
яких не настав

простроченими постачальниками (за

векселями несплаченими своєчасно
розрахунковими
документами)
виданими Кредиторську
векселями, заборгованість
строк оплати доцільно виданим
яких не настав аналізувати за: кредитом

розрахунками в
порядку розрахунками з
зарахування у бюджетом
взаємних вимог

Рисунок 2.15 – Напрями аналізу кредиторської заборгованості

Зміцненню платіжної дисципліни сприяє запровадження санкцій за її порушення.

Санкцію слід розглядати як примусову міру покарання за порушення встановленого порядку
здійснення господарсько-фінансової діяльності. Застосування санкцій спрямовано на
зміцнення договірної, кредитної, розрахункової, фінансової дисципліни і поліпшення роботи
підприємства. До санкцій належать штрафи, пеня і неустойки (рис. 2.16)
штраф
•санкція, яка може бути застосована за будь-яке порушення зобов'язання (не тільки
невиконання, але й неналежне виконання зобов'язань). Розраховуються виключно у
відсотках і тільки від суми порушеного зобов'язання, нараховується один раз.

пеня
•нараховується у відсотках наростаючим підсумком у випадку несвоєчасного виконання
зобов'язання.
неустойка
•санкція у вигляді грошової суми, умови застосування якої відрізняються від штрафу і
пені.

Рисунок 2.16 – Види санкцій

Класифікацію санкцій, залежно від того, які суб’єкти їх застосовують, подано на рис.
2.17.
 •спрямовані на забезпечення повного й безумовного виконання
господарських угод. Застосовуються у вигляді сплати
Договірні
неустойки, яка визначається у відсотках до суми невиконаного
зобов’язання.

•застосовуються до підприємств при порушенні кредитної

дисципліни; за незадовільний стан обліку і звітності; нецільове
Банківські (кредитні) використання кредитних ресурсів; порушення планових строків
введення об'єктів, на які отримано кредит, в експлуатацію; за
несвоєчасне повернення отриманих кредитів.

Фінансові •застосовуються при порушенні підприємствами фінансової

дисципліни державними органами, фіскальною службою.

Рисунок 2.17 – Класифікація санкцій залежно від суб’єкта

До підприємств застосовуються штрафні санкції за порушення використання готівки у

випадках, поданих на рис. 2.18.

перевищення встановлених строків витрачання готівки з

перевищення використання виданої під звіт готівки, виручки на виплати,
встановлених а також за видачу готівкових коштів пов'язані з оплатою праці,
лімітів каси під звіт без вичерпного пояснення щодо за наявності податкового
використання раніше виданих коштів боргу

використання одержаних проведення готівкових розрахунків без

в установі банку подання одержувачем коштів
платіжного документа, який неоприбуткування
готівкових коштів не за готівки у касі
цільовим призначенням підтверджував би сплату покупцем
готівкових коштів

Рисунок 2.18 – Випадки застосування штрафних санкцій

Застосування санкцій у цілому позитивно впливає на зміцнення платіжної дисципліни

підприємств. Проте дійовість цього впливу залежить від визначення джерела сплати санкцій
(вони сплачуються за рахунок прибутку, тобто безпосередньо впливають на формування
чистого прибутку підприємств, їхніх фінансових ресурсів), встановлення розміру санкцій та
наявність чіткого переліку тих порушень, за які вони застосовуються (вони мають бути
достатніми для створення відповідальності підприємств, проте не повинні бути надмірно
високими).
 3.1.Характеристика та склад грошових надходжень підприємства

Формування грошових надходжень підприємств залежить від видів діяльності, які

характерні для кожного підприємства зокрема. У відповідності до форми фінансової звітності
підприємству властива звичайна і надзвичайна діяльність. Звичайна діяльність включає в себе
операційну, інвестиційну і фінансову
В таб.3.1 представлені основні види діяльності підприємства:

Таблиця 3.1 – Види діяльності підприємства

№ Вид діяльності Характеристика діяльності
1 Звичайна діяльність Будь-яка діяльність підприємства, а також операції, які її
забезпечують або виникають внаслідок здійснення такої діяльності.
1.1 Операційна Основна діяльність підприємства, до якої належать операції,
діяльність пов’язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів,
послуг), що є визначальною метою створення підприємства та
забезпечують основну частку його доходу.
1.2 Інвестиційна Придбання та реалізація необоротних активів і фінансових
діяльність інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових
коштів.
1.3 Фінансова діяльність Діяльність, яка приводить до змін розміру і складу власного і
позикового капіталу підприємства.
2 Надзвичайна Операції або події, які відрізняються від звичайної діяльності , і не
діяльність відбуваються регулярно – стихійне лихо, пожежі, техногенні аварії.

Отже, грошові надходження – це сукупність надходжень грошових коштів у процесі

звичайної та надзвичайної діяльностей підприємства.
Варто також пам’ятати, що поняття грошових надходжень і доходу не тотожні, оскільки
часові рамки формування доходу і надходження грошових коштів можуть не збігатися.
Тому під доходом розуміють збільшення економічних вигод підприємства у формі
надходження активів (грошових коштів, інших матеріальних чи нематеріальних активів) або
зменшення зобов'язань підприємства перед його діловими партнерами (щодо продажу
продукції, виконання робіт чи надання послуг). Як бачимо, дохід дійсно включає надходження
грошових коштів, але також враховує зменшення і зобов'язань підприємства, тому є поняття
доходу і грошових надходжень дещо відрізняються.
Відповідно до чинної практики обліку у формі фінансової звітності №2 (“Звіт про
фінансові результати”) грошові надходження підприємств включають наступні статті
звітності (рис. 3.1):

дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

інші операційні доходи;

дохід від участі в капіталі;

інші фінансові доходи;

інші доходи;

надзвичайні фінансові результати.

Рис. 3.1. Грошові надходження у “Звіті про фінансові результати”

 При цьому дохід від реалізації продукції (товарів, робіт і послуг) та інші операційні
доходи формують дохід від операційної діяльності. Дохід від участі у капіталі та інші
фінансові доходи – дохід від фінансової діяльності. Інші фінансові доходи включають
доходи від інвестиційної діяльності. А надзвичайні фінансові результати утворюють дохід
від надзвичайної діяльності.
Грошові надходження класифікують за певними ознаками (таб.3.2).

Таблиця 3.2. – Класифікація грошових надходжень підприємства

Ознака класифікації Вид грошового потоку
За масштабом - цілого підприємства;
- окремих господарських операцій;
- окремих підрозділів.
За методом обрахунку - валові;
- чисті.
За напрямом формування - додатні;
- від’ємні.
За неперервністю формування - регулярні;
- дискретні.

Розглядати грошові надходження можна як в межах цілого підприємства (якщо цікавлять

сукупні грошові надходження за певний період часу), так і в розрізі окремих структурних
підрозділів чи навіть конкретних господарських операцій (якщо необхідно провести
порівняльний аналіз з метою виявлення проблемних чи успішних “точок” грошових
надходжень).
Регулярні грошові надходження є чітко спланованими і очікуваними у конкретний
період часу (наприклад, отримання оплати за поставлену продукцію, виконані роботи чи
надані послуги).
Дискретні грошові надходження являють собою грошові надходження від разових
операцій, які не мають постійного характеру (наприклад отримання кредиту або виручення
коштів від продажу основних засобів).
Валові грошові надходження представляють собою усю сукупність грошових
надходжень підприємства за певний період.
Чисті грошові надходження є різницею додатніх і від’ємних грошових потоків.
Додатні грошові потоки – це надходження грошових коштів у рамках певної діяльності
підприємства, на суму яких збільшується величина сумарних грошових коштів. А від’ємні
грошові потоки – це виплати грошових коштів у рамках певної діяльності підприємства, на суму
яких зменшується величина сумарних грошових коштів.
 3.2. Грошові надходження від операційної діяльності. Виручка від реалізації продукції,
товарів, робіт, послуг та фактори, які на неї впливають

Операційна діяльність є основною діяльністю будь-якого підприємства, а тому формує

найвагомішу частину його доходів. Чистий грошовий потік від операційної діяльності утворюється за
рахунок певних основних операцій, при цьому надходження грошових коштів додаються, а виплати
грошових коштів - віднімаються (рис. 3.2):

грошові надходження від реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг;

грошові надходження у вигляді роялті, гонорарів, комісійних;

грошові виплати постачальникам за товари, роботи послуги;

грошові виплати працівникам;

страхові виплати страхової компанії за страховими переміями, вимогами та іншими

страховими винагородами;
грошові надходження чи виплати за договорами, укладеними у комерційних чи
торгівельних цілях;

грошові виплати або повернення податку на прибуток .

Рис. 3.2. Основні грошові потоки від операційної діяльності

Очевидно, що виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) є основним джерелом
доходів підприємств. На розмір виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг
впливають різноманітні чинники, які залежать від виробничого процесу, сфери обігу та ті, які
не залежать від діяльності підприємства (рис. 3.3):

Основні фактори впливу

Виробничі: Обігові Не залежать від

✓ Обсяг ✓ Форми діяльності
виробництва; розрахунків; ✓ Порушення
✓ Асортимент ✓ Своєчасність строків поставок ТМЦ;
продукції; оформлення документів ✓ Несвоєчасність
✓ Якість ✓ Цінове оплати продукції;
продукції, тощо регулювання, тощо ✓ Недоліки в роботі
інфраструктури

Рис. 3.3. Основні чинники, які впливають на розмір виручки від реалізації продукції (товарів, робіт,
послуг)
Прямий вплив на розмір (виручки) справляє рівень цін на які у свою чергу впливають
якість і споживчі властивості, строки реалізації продукції, попит і пропонування на ринку.
Ціни, що діють у ринковій економіці, класифікують за певними ознаками ( Рис. 3.3).

За сферою обслуговування та особливостями купівлі-продажу ціни поділяють на:

 оптові - на продукцію промисловості, за якими підприємства реалізують вироблену
продукцію
закупівельні - за якими виробники сільськогосподарської продукції реалізують її
промисловим підприємствам з метою подальшої переробки;
роздрібні - за якими торговельні організації реалізують продукцію населенню,
підприємствам, організаціям;
кошторисні ціни та розцінки - за якими визначаються розрахункова вартість нового
будівництва, вартість реконструкції, розширення та переоснащення будівель і
споруд;
тарифи вантажного і пасажирського транспорту;

тарифи на платні послуги населенню

За способом встановлення та ступенем регулювання розрізняють ціни:

державні - встановлюються державою і поділяються на фіксовані та регульовані.

ввізні - встановлюються на імпортні підакцизні товари

вільні - які встановлюють виробники продукції та послуг згідно з існуючим попитом
і пропозицією; при цьому продавець і покупець не мають жодних взаємних
зобов'язань ані до купівлі-продажу, ані після цього
договірно-контрактні - встановлюються за згодою сторін, які домовляються; при
цьому продавець і покупець беруть на себе певні зобов'язання

За охопленням території, на якій діють, виокремлюють:

єдині ціни, які встановлюють і регулюють центральні органи влади (на газ
природний; продукцію ядерно-паливного циклу; електро - і теплоенергію;
продукцію оборонного виробництва тощо

зональні. Зазвичай такі ціни регулюють місцеві органи влади. При цьому
враховується відстань переміщення товару територією країни

За методом включення транспортних витрат у ціну товару розрізняють ціни:

франко-склад постачальника

франко-станція відправлення

франко-склад споживача

*Система франкування зазначає, до якого пункту в маршруті просування товару від продавця до покупця продавець
сплачує транспортні витрати; саме вони й включаються в ціну товару.
За часом дії ціни поділяють на такі:

тверді (постійні), що не змінюються протягом терміну дії контракту

поточні, які змінюються в межах одного контракту і відображують зміни ситуацій

на ринку
сезонні, що діють певний період

ковзні, що встановлюються на вироби з тривалим циклом виготовлення; вони дають

змогу враховувати зміни виробничих витрат за час виготовлення виробів.
Рис. 3.4 – Класифікація видів цін
 Установлюючи рівень ціни, за основу беруть собівартість і прибуток (планову
рентабельність). Потім додають акцизний податок (для підакцизної продукції) і податок на
додану вартість.
Розрахунок ціни продукції можна здійснити за такими формулами:
Ц𝟏 = С + П (3.1)
де Ц1 – ціна продукції (ціна виробника продукції), грн.; С – собівартість продукції, грн.;
П – прибуток, грн.
Ц𝟐 = С + П + ПДВ, (3.2)
де Ц2 – ціна продукції з податком на додану вартість, грн.; ПДВ – податок на додану
вартість, грн.
Ц𝟑 = С + П + АЗ + ПДВ (3.3)
де Ц3 – ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість, грн.; A3 –
акцизний збір, грн.. Відтак повну роздрібну ціну продукції можна розрахувати за формулою:
Ц𝟒 = С + П + 𝑨𝟑 + ПДВ + ТН, (3.4)
де Ц4 – роздрібна ціна продукції, грн.; ТН – торгова націнка, грн.

Відвантаження продукції здійснюється посередникам оптом або партіями за

відпускними цінами. Посередники реалізують цю продукцію роздрібним торговим
організаціям за цінами, які включають збутові націнки. Безпосередньо споживачам роздрібні
торгові організації продають товари за роздрібними цінами, тобто з торговою націнкою.
Продаючи товари за фіксованими цінами, торгові організації отримують торгову знижку.
За умов ринкової економіки ціни стають найважливішим фактором регулювання процесу
виробництва та споживання і безпосередньо впливають на попит і пропозицію.

Для організації фінансової роботи підприємства найважливіше значення має обсяг виручки від
реалізації продукції.
Виручка від реалізації товарної продукції – це сума грошових коштів, яка надійшла на
банківський рахунок підприємства або в касу за відвантажену покупцями продукцію, виконані роботи,
надані послуг.
Виручку від реалізації кожної номенклатури виробів можна визначити за формулою:
ВР = Р  Ц , (3.5)

де Р – кількість реалізованих виробів, шт.; Ц – ціна реалізації кожного виробу, грн.

Варто відрізняти поняття виручки і доходу. Як вже було сказано, виручка – це сума грошових
коштів за реалізовану продукцію, товари, роботи чи послуги. В той час як дохід є поняттям набагато
ширшим, оскільки характеризує отримання грошових коштів не лише від операційної, але і від
фінансової та інвестиційної діяльностей. Саме тому у Формі №2 “Звіт про фінансовий результат”
фігурує поняття саме доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), наголошуючи на тому,
що це лише один з видів доходу підприємства, хоч і є для нього базовим.
Ціни реалізації в плановому періоді визначають на підставі цін базового періоду, які коригуються
на передбачувані зміни в плановому періоді.
Обсяг виручки від реалізації продукції переважно залежить від обсягу виробництва товарів, їх
асортименту, якості, а також зміни перехідних залишків нереалізованої товарної продукції;
відвантаженої продукції, неоплаченої покупцями; продукції, що знаходиться на відповідальному
зберіганні у покупців внаслідок порушення господарських угод.
На підставі вищевказаного, обсяг виручки від реалізації можна визначити за формулою, яка має
назву “рівняння товарного балансу”:
ВР = ЗП + ВТ – ЗК , (3.6)

де ЗП, ЗК – перехідні залишки нереалізованої або реалізованої, але неоплаченої продукції, на

початок і кінець планового періоду, відповідно, грн.; ВТ – обсяг товарної продукції в плановому періоді,
грн.
 Метод поасортиментного (прямого) розрахунку
передбачає визначення з кожної асортиментної
позиції:
•Очікувані вхідні залишки нереалізованої товарної продукції та реалізованої
але неоплаченої продукції на початок планового періоду.
•Планові вихідні залишки такої продукції на кінець періоду.
• Обсяг реалізації продукції у натуральному вираженні, по якій завершені
розрахунки з покупцями.
•Обсяг виручки від реалізації у вартісному вираженні з урахуванням
реалізаційних цін (без ПДВ та акцизного податку).

Метод укрупненого розрахунку

передбачає визначення:
•На підставі даних бухгалтерського балансу на останню звітну дату беруть
суми залишків готової продукції на складах, товарів відвантажених,
виконаних робіт і послуг, строк оплати яких не настав, неоплачених в строк
і на відповідальному зберіганні. На основі цих даних і перспектив їх
зниження (зростання) за період до початку планового періоду, визначають
вхідні залишки нереалізованої та реалізованої, але неоплаченої, продукції на
початок періоду.

Комбінований метод

Застосовується коли асортимент виробів надто великий. В цьому випадку

виручку від реалізації основних видів продукції визначають методом прямого
розрахунку, а для підрахунку виручкм від реалізації іншого асортименту
використовують укрупнений метод.

Рис. 3.5. Основні методи розрахунку планової виручки від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг)

Метод прямого розрахунок реалізації кожного виду товарів і послуг – простий за технікою,
наочний, найточніший, але дуже трудомісткий. Особливо він незручний для підприємств, що
випускають досить широкий асортимент продукції (більше 100 найменувань товарів і послуг).
Подолання цих труднощів можливе за умовою використання комп’ютерних програм.
На багатьох підприємствах обсяг виручки від реалізації планують укрупненим методом, тобто
без розрахунків за кожним видом продукції, а в цілому по всій продукції, що виробляється на
підприємстві. В основі цього методу так само лежить “рівняння товарного балансу”. Цей метод досить
простий у використанні і не надто трудомісткий, що є його великою перевагою.
Виручку від іншої реалізації більшість підприємств не планує, оскільки вона найчастіше має
разовий характер. Якщо ж підприємство має сталі надходження (підсобне с/г, відпуск теплової енергії
в житлові будинки та об’єкти комунального господарства), то вони плануються тими ж методами, що
і виручка від реалізації основної продукції.
Розрахунок планового обсягу виручки від реалізації виконують за гуртовими цінами без ПДВ і
акцизного податку.
 Зазвичай підприємства формують свій загальний дохід не лише за рахунок грошових потоків від
операційної діяльності. Інвестиційна і фінансова діяльність підприємства також надзвичайно важливі.
Хоча в основному результати інвестиційної діяльності впливають на зміну структури активів, а
результати фінансової діяльності – на зміну структури капіталу підприємства.
Основу інвестиційної діяльності підприємства в першу чергу складають операції купівлі-
продажу необоротних активів (переважно основних засобів) та будь-які інші інвестиційні операції, які
не мають комерційних чи торговельних цілей (бо такі операції належать до операційної діяльності).
Чистий грошовий потік від інвестиційної діяльності утворюється за рахунок наступних основних
операцій, при цьому надходження грошових коштів додаються, а виплати грошових коштів –
віднімаються (рис. 3.6).

грошові надходження від продажу основних засобів, нематеріальних активів чи інших

необоротних активів;

грошові виплати на купівлі основних засобів, нематеріальних активів чи інших

необоротних активів;

грошові виплати для придбання пайових чи боргових інструментів інших

підприємств та часток участі у спільному підприємництві (крім інструментів,
що прирівнюються до еквівалентів грошових коштів чи призначених для
комерційних чи торговельних цілей);
грошові надходження від продажу пайових чи боргових інструментів інших
підприємств та часток участі у спільному підприємництві (крім інструментів,
що прирівнюються до еквівалентів грошових коштів чи призначених для
комерційних чи торговельних цілей);

грошові аванси і позики, надані третім особам (крім тих, що надаються

фінансовими інститутами);

грошові надходження від повернення авансів і позик, наданих третім особам (крім
авансових платежів і позик фінансових інститутів);

грошові надходження або виплати за фючерсними і форвардними контрактами,

опціонами і договорами "своп", крім контрактів укладених в комерційних чи торговельних
цілях або класифікованих як фінансова діяльність.

Рис. 3.6. Основні грошові потоки від інвестиційної діяльності

Основу грошових потоків від фінансової діяльності складають операції, що міняють склад і
структуру власного і позикового капіталу підприємства (випуск акцій, отримання чи виплата
дивідендів, отримання позик і сплата відсотків за ними).
Чистий грошовий потік від фінансової діяльності утворюється за рахунок таких основних
операцій, при цьому надходження грошових коштів додаються, а виплати грошових коштів –
віднімаються (рис. 3.7):
 грошові надходження від емісії акцій чи інших пайових інструментів;

грошові виплати власникам для придбання чи погашення акцій підприємства;

грошові надходження від випуску боргових зобов'зань, позик, векселів, облігацій та

інших довгострокових чи короткострокових позик;

грошові виплати за позиковими коштами;

грошові виплати орендаря для зменшення непогашеної заборгованості з фінансової оренди.

Рис. 3.7. Основні грошові потоки від фінансової діяльності

Надзвичайна діяльність є непланованою і непередбачуваною діяльністю підприємства.

Фінансові результати за надзвичайною діяльністю відображаються у Формі №2 “Звіт про фінансові
результати”.
До витрат від надзвичайної діяльності відносяться як безпосередні збитки понесені
підприємством внаслідок настання надзвичайних подій, так і витрат на попередження чи ліквідацію
наслідків таких подій (витрати на матеріали, заробітну плату задіяних працівників чи використання
сторонньої допомоги). Проте, підприємство може також отримувати і доходи від надзвичайних подій,
в першу чергу це страхові відшкодування внаслідок настання страхового випадку, а також фінансова
допомога з бюджетів різних рівнів або від інших підприємств чи організацій.
 Прибуток – головний показник, який відображає фінансові результати діяльності
підприємства, мету його діяльності. Він виступає основним фінансовим джерелом розвитку
підприємства, гарантує йому повне та своєчасне виконання зобов’язань перед фінансово-
кредитними установами, характеризує рентабельність діяльності, слугує джерелом
наповнення державного бюджету країни тощо. Прибуток визначає фінансовий стан
підприємств, гарантує підприємству повне та своєчасне виконання зобов’язань перед
фінансово-кредитними установами, характеризує рентабельність діяльності та слугує
джерелом наповнення державного бюджету країни тощо.
Економічний зміст прибутку розкривається у функціях, які він виконує, основними з
яких є (Рис. 4.1):

•Полягає у можливості оцінити якість та ефективність діяльності

підприємства за визначений період
Оцінююча

•Реалізується шляхом використання прибутку як формування джерел

фінансування діяльності підприємства та відрахувань у вигляді
Розподільча податків у бюджети

•Стимулює власників та працівників підприємства провадити

Стимулююча ефективніше операційну та фінансову діяльність

Рис. 4.1 – Функції прибутку підприємства.

На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що
відбивається в бухгалтерському обліку, в офіційній звітності суб’єктів господарювання,
впливають різноманітні чинники.
Відповідно до Національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку виділяють такі види
прибутку:
ВИДИ ПРИБУТКУ

Прибуток
(збиток) від Вибутку
операційної Прибуток Прибуток від
(збиток) від Чистий
Валовий діяльності - звичайної прибуток
прибуток від звичайної діяльності
визначається як діяльності до підприємства
реалізації алгебраїчна після (остаточний
продукції оподаткування - оподаткування
сума валового результат
(товарів, прибутку розраховується - діяльності
робіт, послуг) (збитку) й як алгебраїчна визначається як підприємства
- різниця між іншого сума прибутку різниця між -
виручкою від операційного (збитку) від прибутком від
операційної сума
реалізації доходу, звичайної прибутку
продукції та адміністратив діяльності, діяльності до
фінансових та підприємства
собівартістю них витрат, оподаткування і після сплати
цієї продукції витрат на збут інших доходів, суми податків з
фінансових та податку на
та інших прибутку. прибуток
операційних інших витрат.
витрат.

Рис. 4.2 – Види прибутку підприємства

 При цьому схематично формування валового прибутку можна представити наступним чином
(Рис.4.3)

Дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)

- ПДВ, Акцизний податок

= Чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)

- Собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг)

= Валовий прибуток ( або збиток)

Рис. 4.3 - Формування валового прибутку підприємства

Якщо собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) перевищує чистий дохід від
реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), то утворюється валовий збиток, який у “Звіт про
фінансові результати” відображається окремою статтею і по факту характеризує від’ємне число, тобто
нестачу коштів внаслідок здійснення основної діяльності підприємства.
Собівартість продукції як важливий чинник впливу на формування прибутку –– це виражені в
грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво продукції.
В практиці управління собівартістю застосовують класифікацію витрат за певними ознаками
(табл. 4.1).
Таблиця 4.1. – Класифікація витрат підприємства
Ознака класифікації Вид витрат
За місцем виникнення - витрати на виробництво в цеху;
- дільниці, служби.
- адміністративного підрозділу;
За видами продукції - витрати на вироби;
- типові представники виробів;
- групи однорідних виробів;
- одноразові замовлення;
- на валову, товарну, реалізовану продукцію.
За видами - за економічними елементами;
- за статтями калькуляції.
За способом перенесення вартості на продукцію - прямі;
- непрямі.
За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень - умовно-постійні;
витрат - умовно-змінні.
За часовими періодами - поточні;
- одноразові.
За відношенням до процесу виробництва та реалізації - виробничі;
- невиробничі.
За складом - одноелементні;
- комплексні.
За календарним періодом - поточні;
- довгострокові;
- одноразові
За відношенням до собівартості продукції - витрати на продукцію;
- витрати періоду.
За доцільністю витрачання - продуктивні;
- непродуктивні
 Особливе значення має класифікація витрат за їх видами. Згідно з П(С)БО 16 “Витрати” за
економічними елементами витрати поділяють на певні групи (рис. 4.2). Таке групування дозволяє
визначити структуру даних витрат, розрахувати зміну і виявити її вплив на ефективність операційної
діяльності підприємства.
За економічними елементами складають кошторис витрат на виробництво і саме ці витрати
відображають у ІІІ розділі Форми №2 “Звіт про фінансові результати”.
Кошторис виробництва – це витрати підприємства, пов’язані з його основною діяльністю за
певний період.
Групування витрат за економічними елементами не дає можливість здійснити їх контроль за
цільовим призначенням. З цією метою проводять групування витрат за статтями калькуляції. Завдання
калькулювання – визначити витрати на виробництво одиниці продукції в цілому і в розрізі окремих
калькуляційних статей.

матеріальні витрати;

витрати на оплату праці;

відрахування на соціальні заходи;

амортизація основних засобів і нематеріальних активів;

інші витрати.

Рис. 4.2. Елементи операційних витрат підприємства

Промислові підприємства можуть використовувати найпоширеніші статті калькуляції (рис. 4.3):

сировина і матеріали;
куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати;
паливо та енергія на технологічні цілі;
заробітна плата працівників;
відрахування на соціальні заходи;
витрати пов'язанні з підготовкою та освоєнням виробництва;
витрати на утримання і експлуатацію обладнання;
цехові витрати;
витрати внаслідок технічно-неминучого браку;
інші виробничі витрати.

Рис. 4.3. Основні статті калькуляції виробничої собівартості продукції підприємства

Групування витрат за статтями калькуляції дозволяє встановлювати економію чи

перевитрачання ресурсів за місцями їх виникнення з визначенням напрямів їх зниження,
визначати вплив кожної статті витрат на собівартість продукції, а отже, дозволяє
контролювати виконання планів щодо собівартості продукції не тільки загалом по
підприємству, але і за окремими його підрозділами, конкретними виробами та за певним
видом витрат.
 Прибуток є основним фактором економічного і соціального розвитку не тільки для підприємства,
але і для економіки країни в цілому. Тому економічно обґрунтоване планування прибутку на
підприємствах має важливе значення. Планування прибутку – це складова фінансового планування,
яка ґрунтується на аналізуванні економічних та фінансових показників діяльності підприємства за
період, що передував плановому. У процесі розробки планів, доцільно враховувати всі фактори, що
впливають на величину можливих фінансових результатів.
Мета складання плану прибутку - визначення величини очікуваних доходів і витрат від
операційної, інвестиційної, фінансової діяльності, інших доходів і витрат, їх збалансування з таким
розрахунком, щоб підприємство отримало валового і чистого прибутку в розмірі, необхідному для
виплати дивідендів і самоокупності та самофінансування господарської діяльності. Планування
прибутку здійснюється роздільно по усіх видах діяльності підприємства.
На сьогодні виділяють такі основні методи планування прибутку:

МЕТОДИ ПЛАНУВАННЯ ПРИБУТКУ

метод прямого метод розрахунку

(поасортиметного) аналітичний метод точки
розрахунку беззбитковості

Рисунок. 4.4. Основні методи планування прибутку підприємства

Метод прямого розрахунку передбачає визначення валового прибутку як різниці між доходом
від продажу продукції, за вирахуванням податку на додану вартість та акцизів і її собівартістю.
Розрахунок прибутку за прямим методом здійснюється за формулою:

Пт = (Вт  Ц ) – ( Вт  С), (4.1)

де Пт – валовий прибуток на запланований випуск товарної продукції, грн.; Вm - випуск
товарної продукції в запланованому періоді в натуральному виразі, шт.; Ц – ціна за одиницю продукції
без ПДВ, акцизів, грн.; С – собівартість одиниці товарної продукції, грн.
Ця методика розрахунку застосовується при плануванні результатів від продажу товарної
продукції, коли легко визначити обсяг реалізованої продукції в цінах продажу та за собівартістю. Цей
метод є простим за розрахунком, достовірним, але дуже трудомістким і використовується, як правило,
за умови невеликого асортименту виготовленої продукції.
Аналітичний метод планування прибутку використовується при великому асортименті
продукції, яка випускається, а також як доповнення до методу прямого розрахунку з метою його
перевірки і контролю. Переваги цього методу полягають в тому, що він дозволяє визначити вплив
окремих чинників на величину планового прибутку.
Етапи здійснення планування прибутку аналітичним методом представлені на рис. 4.5.
Обчислення очікуваного прибутку за звітний період. Для цього сума
фактично отриманого прибутку за минулий період базового року (1,2,3
квартал) збільшується на суму планового прибутку за період до його
закінчення (4 квартал).

Коригування очікуваного прибутку за чинниками, які формували

прибутковість і рентабельність у базовому періоді, тобто обчислюється
базовий прибуток.

Визначення методами економічного аналізу резервів, які не були

використані підприємством у базовому році для зростання прибутку.

Здійснення розрахунку планового прибутку з врахуванням впливу на

нього різних чинників.

Рис. 4.5. Етапи планування прибутку підприємства аналітичним методом

 Рентабельність продукції підприємства, яка досягнута ним в базовому періоді, для її
використання як базової при плануванні валового прибутку в новому плановому періоді повинна бути
скоригована з врахуванням умов ціноутворення планового періоду.
Якщо відкинути всі чинники, які впливають на формування валового прибутку, крім зміни цін
на виробничі ресурси і зміни відпускних цін на готову продукцію, то рентабельність продукції
змінюватиметься у відповідності до співвідношення цих цін. Отже, коефіцієнт рентабельності в даному
випадку буде визначатися за такою формулою:
𝑖
𝑅1 = 𝑅0 − (1 + 𝑅0 ) × (1 − 𝑛 ), (4.2)
𝑖 𝑝
де R1 –– коефіцієнт рентабельності продукції при зміні відпускних цін на продукцію і цін на
ресурси; R0 –– коефіцієнт рентабельності продукції до зміни цін; iп –– індекс відпускних цін на товарну
продукцію; ip –– індекс цін на ресурси, які формують собівартість продукції.
Розрахунок планового прибутку з врахуванням впливу на нього різних чинників здійснюється з
використанням такої формули:
0
С пп  Rk
П рп  , (4.3)
100%
де Спп0 –– повна собівартість продукції планового періоду в цінах і умовах базового періоду, грн.;
Rк –– скорегована базова рентабельність, %.
Підприємства, які в плановому періоді передбачають випуск і реалізацію значного обсягу нової
продукції і питома вага такої продукції складає 25% і більше, повинні планувати розмір валового
прибутку окремо: аналітичним методом –– в частині випуску продукції, яка випускається в плановому
і базовому періодах і методом прямого розрахунку –– в частині нової продукції.
Метод розрахунку точки беззбитковості тобто, визначення критичного обсягу виробництва,
при якому підприємство прибуток не буде отримувати, а лише буде покривати свої витрати. Етапи
планування прибутку даним методом представлені на рис.4.6

Розподіл витрат підприємства на постійні та змінні

Визначення маржинального прибутку

МП = Ці - ЗВі
де МП - маржинальний прибуток, грн., Ці - ціна і - того виробу, грн., ЗВі-
змінні витрати і - того виробу, грн.
Здійснення розрахунку планового прибутку (збитку)
П(З) = МП - ПВ,
де П(З) - прибуток (збиток), грн., ПВ - постійні витрати, грн.

Рис. 4.6. Визначення точки беззбитковості

Маржинальний прибуток — це різниця між виручкою від реалізації продукції, товарів, робіт (без
урахування ПДВ і акцизів) та змінними витратами.
Перевагами даного методу є нескладні розрахунки, а от основний недолік - поділ витрат
підприємства на змінні, які залежать від обсягу продукції, і постійні, які від нього не залежать, що на
практиці зробити досить складно, особливо, якщо асортимент продукції підприємства досить широкий.
Прибуток підприємства – це складна економічна категорія, основу якої складає фінансовий
результат від операційної діяльності. На рис. 4.7. показано етапи формування фінансового результату
(прибутку) від операційної діяльності підприємства.
 Валовий прибуток ( або збиток)

+ Інші операційні доходи

- Витрати на збут

- Адміністративні витрати

- Інші операційні витрати

= Фінансовий результат прибуток (або збиток) від операційної
діяльності

Рис. 4.6. Формування фінансового результату (прибутку) від операційної діяльності

Якщо інші складові операційних витрат є більшими від валового прибутку, то у підприємства
утворюється збиток від операційної діяльності.
Варто детальніше розібратися, що собою являють основні складові, які перетворюють валовий
прибуток на операційний (табл. 4.2).
Таблиця 4.2. – Склад операційних витрат і доходів, які формують операційний прибуток
Назва статті звітності Склад доходів чи витрат
Інші операційні доходи ➢ дохід від реалізації іноземної валюти;
➢ дохід від реалізації запасів;
➢ дохід від операційної оренди;
➢ дохід від курсової різниці;
➢ одержані штрафи чи пеня;
➢ одержані гранти і субсидії;
➢ дохід від списання кредиторської заборгованості;
➢ відшкодування раніше списаних активів.
Інші операційні витрати ➢ витрати на дослідження та розробки;
➢ сума безнадійної дебіторської заборгованості;
➢ собівартість реалізованої іноземної валюти;
➢ штрафи, пеня, витрати на утримання соціо-культурних об’єктів;
➢ витрати від операційної курсової різниці;
➢ витрати від знецінення запасів;
➢ витрати й втрати від псування цінностей.
Витрати на збут ➢ витрати матеріалів для пакування готової продукції на складах готової
продукції;
➢ витрати на ремонт тари;
➢ оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та
працівникам підрозділів, що забезпечують збут;
➢ витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);
➢ витрати на передпродажну підготовку товарів;
➢ витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;
➢ витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних
активів, пов'язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг;
➢ витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції
(товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням
продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки;
➢ витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування.
Адміністративні витрати ➢ витрати на проведення річних та інших зборів органів управління,
представницькі витрати;
➢ витрати на службові відрядження й утримання апарату управління
підприємством та іншого загальногосподарського персоналу;
➢ витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних
активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі
оренда легкових автомобілів);
➢ витрати на придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування
легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення,
освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);
➢ винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що
отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності;
➢ витрати на оплату послуг зв’язку (пошта, телеграф, телефон, телекс, телефакс,
стільниковий зв’язок та інші подібні витрати);
➢ амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;
➢ витрати на врегулювання спорів у судах;
➢ плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків.
 Фінансовий результат від операційної діяльності підприємства характеризує лише результат
його операційної діяльності і не враховує результати інвестиційної та фінансової діяльності.
Показником, який враховує результати звичайної діяльності підприємства є фінансовий результат
(або збиток) до оподаткування.
Проте фінансовий результат до оподаткування не враховує податок на прибуток, який є
обов’язковим до сплати за умови, що підприємство не є збитковим. Розрахунок чистого прибутку на
підприємстві здійснюється в певній послідовності (рис. 4.7.).
Таким чином чистий фінансовий результат прибуток (або збиток), його найчастіше називають
просто чистим прибутком, є кінцевим результатом діяльності підприємства з врахуванням усіх
отриманих доходів і вирахуванням усіх понесених витрат.
Збиток від звичайної діяльності до оподаткування утворюється тоді, коли доходи від
звичайної діяльності є меншими від витрат. Те саме стосується і чистого збитку.

Фінансовий результат прибуток ( або збиток) від операційної

діяльності
+ Дохід від участі в капіталі

+ Інші фінансові доходи

+ Інші доходи

- Фінансові витрати

- Витрати від участі в капіталі

- Інші витрати

= Фінансовий результат прибуток (або збиток) від звичайної

діяльності до оподаткування

- Витрати (дохід) з податку на прибуток

+Прибуток (або збиток) від надзвичайної діяльності

= Чистий фінансовий результат прибуток (або збиток)

Рис. 4.7. Формування чистого фінансового результату прибутку (або збитку)

Основні складові, які впливають на формування фінансового результату від звичайної діяльності
до оподаткування доцільно представити у вигляді (табл. 4.3).
Таблиця 4.3. – Склад витрат і доходів, які формують фінансовий результат прибуток (або збиток)
від звичайної діяльності до оподаткування
Назва статті звітності Склад доходів чи витрат
Дохід від участі в капіталі ➢ дохід від інвестицій в асоційовані підприємства;
➢ дохід від спільної діяльності ( в тому числі отримання прибутку від
проведення спільної діяльності);
➢ дохід від інвестицій в дочірні підприємства.
Інші фінансові доходи ➢ одержання дивідендів від інших підприємств, що не є асоційованими, дочірніми
та спільними;
➢ одержання відсотків за облігаціями чи іншими цінними паперами;
➢ інші доходи від фінансових операцій.
Інші доходи ➢ дохід від реалізації фінансових інвестицій;
➢ дохід від реалізації необоротних активів;
➢ дохід від реалізації майнових комплексів;
➢ дохід від неопераційної курсової різниці, де узагальнюється інформація про
курсові різниці за активами та зобов'язаннями в іноземній валюті, які пов'язані з
фінансовою та інвестиційною діяльністю підприємства;
 ➢ дохід від безоплатно одержаних активів;
➢ інші доходи від звичайної діяльності, зокрема списання кредиторської
заборгованості, що не виникла в ході операційного циклу.

Фінансові витрати ➢ сплата відсотків за користування короткостроковими і довгостроковими

позиками банків, банківським овердрафтом;
➢ сплата відсотків за випущеними облігаціями, виданими векселями;
➢ дисконт за облігаціями, амортизація інших знижок, пов’язаних з позиками;
➢ сплата відсотків за фінансову оренду активів.

Витрати від участі в капіталі ➢ втрати від інвестицій в асоційовані підприємства;

➢ втрати від спільної діяльності ( в тому числі отримання збитку від проведення
спільної діяльності);
➢ втрати від інвестицій в дочірні підприємства.
Інші витрати ➢ собівартість реалізованих фінансових інвестицій (балансова вартість та
витрати, пов’язані з реалізацією фінансових інвестицій);
➢ собівартість реалізованих необоротних активів (залишкова вартість та
витрати, пов’язані з реалізацією необоротних активів);
➢ собівартість реалізованих майнових комплексів;
➢ втрати від неопераційних курсових різниць;
➢ сума уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій;
➢ витрати на ліквідацію необоротних активів (розбирання, демонтаж тощо);
➢ залишкова вартість ліквідованих (списаних) необоротних активів;
➢ інші витрати звичайної діяльності.

За рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків,

виплати дивідендів та стягнення економічних санкцій створюються фонди і резерви підприємства для
фінансування виробничої і соціальної сфери (резервний фонд, фонд розвитку виробництва, фонд
соціальних потреб, фонд матеріального заохочення). Розподіл цієї частини прибутку регламентується
внутрішніми документами підприємства.
Як правило чистий прибуток підприємства використовується за такими напрямами (рис. 4.8):

Капіталізація:
• Фінансування витрат на науково-дослідні роботи.
• Фінансування витрат на розробку і освоєння нових видів
продукції, технологій.
• Фінансування витрат на модернізацію обладнання чи
реконструкцію діючого.
• Фінансування витрат, пов’язаних з будівництвом об’єктів
невиробничого, утримання об’єктів соціальної
інфраструктури.
•Фінансування приросту власних оборотних коштів.
•Формування фінансових резервів у розмірах, рекомендованих
чинним законодавством.

Споживання:
•Формування резерву для виплати дивідендів
•Покриття збитків минулих періодів.
•Фінансування витрат на матеріальне заохочення працівників,
проведення оздоровчиї та інших заходів.
•Фінансування благодійних заходів.

Рис. 4.8. Напрями використання чистого прибутку підприємства

Сума капіталізованого чистого прибутку формує нерозподілений прибуток підприємства у його

балансі. Підприємство самостійно визначає, яка сума чистого прибутку буде використана на
споживання, а яка на капіталізацію.
 Відносні показники прибутку - коефіцієнти рентабельності – використовуються для оцінки
ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства за звітний період.
Рентабельність – це якісний вартісний показник, який характеризує рівень віддачі витрат або
міру використання наявних ресурсів в процесі виробництва і реалізації продукції, виконання робіт чи
надання послуг. Рентабельність завжди розраховується у відсотках.
Залежно від того, із чим порівнюється обраний показник прибутку, виділяють дві групи
коефіцієнтів рентабельності (рис. 4.9):
Показники рентабельності інвестицій
(капіталу)

Показники рентабельності продажу

Рис. 4.9. Групи показників рентабельності

Перша група показників - відносні показники (співвідношення прибутку й вкладеного капіталу)

характеризують прибуток, одержаний з кожної гривні власних або позикових коштів, вкладених у
підприємство. Ці показники цікавлять власників (акціонерів) підприємства й інвесторів.
Друга група показників дозволяє оцінити ефективність використання всіх ресурсів підприємства
на основі співвідношення показника прибутку й доходу від реалізації продукції в цілому (або по
окремих її видах) або співвідношення прибутку й інших показників, які мають найбільший вплив
на прибуток. Такі показники рентабельності використовують фінансові менеджери для визначення
чинників, що вплинули на величину досягнутих фінансових результатів.
З метою аналізу прибутковості діяльності підприємства доцільно проводити розрахунок таких
основних показників:
Виробнича рентабельність (RВ) характеризує міру отриманого прибутку в результаті реалізації
продукції, виконання робіт чи надання послуг на одну гривню понесених витрат і визначається за
формулою:
ОП
RВ= * 100%, (4.4)
Сп

де ОП – фінансовий результат від операційної діяльності, тис. грн.; Сп - собівартість

реалізованої продукції, виконаних робіт, наданих послуг., тис. грн.
Цей показник дуже часто також називають окупністю витрат.
Рентабельність обсягу продажу (RП) розраховується як відношення суми фінансового
результату (прибутку) від операційної діяльності до суми чистого доходу від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг):
ОП
RП = * 100% (4.5)
ЧД
де ЧД – чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), тис.грн.;
Показник показує величину операційного прибутку, що припадає на одну гривню чистого доходу
від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), тобто він характеризує операційну еф ективність
підприємства. Його ще називають операційною рентабельністю реалізації продукції.
Рентабельність активів (RА), який визначається як відношення чистого прибутку до
середньої вартості всіх активів підприємства:
ЧП
RА = * 100% (4.6)
А

де А – середньорічні активи підприємства, тис. грн.; ЧП – чистий прибуток, тис.грн.

Цей показник характеризує ефективність використання активів підприємства, тобто показує який
прибуток приносить кожна інвестована в активи гривня. Позитивною тенденцією є збільшення
показника. Зменшення коефіцієнта може свідчити про сповільнення темпів економічного росту й
розвитку підприємства.
Рентабельність власного капіталу (RВК) розраховується як відношення чистого прибутку
до середньої вартості власного капіталу підприємства
 ЧП
RВК = * 100% (4.7)
ВК
де ВК – середньорічна величина власного капіталу, тис.грн.
Даний показник свідчить про ефективність інвестицій, вкладених у власний капітал, і
характеризує частку в ньому чистого прибутку. Оптимальним є зростання показника. Високе значення
коефіцієнта характеризує окупність вкладених у підприємство коштів у процесі господарської
діяльності.
У фінансовій практиці використовують значно ширший перелік показників рентабельності, їх
кількість і спрямованість залежить від глибини і напрямку аналізу, який проводиться, та хто
оцінюватиме результати аналізу (власники, інвестори, аудитори і т.д.).
 5.1. Суть, призначення та принципи побудови податкової системи.
Основним джерелом фінансових ресурсів держави виступають податки. Сукупність
діючих у державі податків і податкових платежів утворює податкову систему.
Становлення системи оподаткування в Україні почалося з ухваленням 25 червня 1991 р.
Закону «Про систему оподаткування». На сучасному етапі розвитку України податкова
система держави регулюється Податковим Кодексом України, який був прийнятий в 2010 році,
а вступив в дію з 01 січня 2011 року.
Суттєвими умовами оподаткування, що характеризують податкову систему в цілому є
(Рис. 5.1):

порядок
встановлення види
і введення в податків;
дію податків;

права та
обов'язки порядок
платників розподілу
податків та податків між
відповідаль- бюджетами
ність учасників різних рівнів
податкових
відносин

Рис. 5.1 – Характерні умови функціонування податкової системи

В Україні створено податкову систему, яка за своїм складом і структурою подібна до
податкових систем розвинутих європейських країн та ґрунтується на відповідних принципах
(табл. 5.1)
Таблиця 5.1
Принципи податкової системи

Принцип
Загальність оподаткування
Рівність усіх платників перед
законом
Презумпція правомірності
рішень платника податку
Фіскальна достатність
Характеристика
кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені податковим
Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори,
платником яких вона є згідно з положеннями Кодексу.
забезпечення однакового підходу до всіх платників податків
незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної
приналежності, форми власності юридичної особи,
громадянства фізичної особи, місця походження капіталу.
неоднозначне трактування прав та обов'язків платників
податків або контролюючих органів, внаслідок чого є
можливість прийняти рішення на користь як платника
податків, так і контролюючого органу, рішення приймається
на користь платника податків
встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності
досягнення збалансованості витрат бюджету з його
надходженнями.
 Соціальна справедливість
Економічність оподаткування
Нейтральність оподаткування
Стабільність
Рівномірність та зручність
сплати
Єдиний підхід до встановлення
податків та зборів
встановлення податків та зборів відповідно до
платоспроможності платників податків
встановлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати
яких до бюджету значно перевищує витрати на їх
адміністрування.
встановлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на
збільшення або зменшення конкурентоздатності платника
податків
зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть
вноситися пізніше як за шість місяців до початку нового
бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та
ставки.
встановлення строків сплати податків та зборів, виходячи із
необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів
до бюджетів
визначення на законодавчому рівні усіх обов'язкових
елементів податку.

Таким чином, система оподаткування буде тим ефективнішою, чим вона буде зручнішою
як для того, хто сплачує податки, так і для того, хто здійснює контрольні функції.
Чинне в Україні законодавство дозволяє підприємствам вибирати максимально
прийнятну систему оподаткування з урахуванням схеми роботи, запропонованого виду
діяльності, оборотів, інших суттєвих моментів здійснення господарської діяльності.
 За своїм економічним змістом, податки - це обов’язкові платежі, що їх встановлює держава для
юридичних і фізичних осіб з метою формування централізованих фінансових ресурсів, які забезпечують
фінансування державних витрат. Вони можуть здійснюватися в кількох формах: податки, плата за
ресурси, цільові відрахування.
Податки - це обов'язковий безумовний платіж, що законодавчо встановлюється державою,
сплачується юридичними та фізичними особами в процесі перерозподілу частини вартості валового
внутрішнього продукту й акумулюється в централізованих грошових фондах для фінансового
забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.
Свою суть вони розкривають через притаманні їм функції (Рис. 5.2)

Фіскальна функція

Функції податків Розподільчо-регулююча

функція

Контролююча функція

Рис. 5.2 – Функції податків

Фіскальна функція спрямована на формування фінансових ресурсів держави шляхом

залучення податків. Вона забезпечує об'єктивні умови для формування матеріальної основи
функціонування суспільства. Об'єктивне існування податків як основного джерела доходів
передбачає:
Суть розподільчо – регулюючої функції полягає в тому, що завдяки податкам, держава
може регулювати різні аспекти соціально-економічного життя на всіх рівнях економіки. За
допомогою цієї функції створюються спеціальні механізми, які забезпечують баланс
економічних інтересів держави, а також юридичних і фізичних осіб. Основними
інструментами для реалізації цієї функції є:
Контролююча функція полягає в тому, що податки є сигналізатором якісних і кількісних
пропорцій, які складаються в соціально-економічному житті суспільства в результаті
розподілу і перерозподілу ВВП. Це створює можливості для використання податків як засобів
контролю за своєчасністю та повнотою їх сплати платниками до бюджетів різних рівнів.
Однією із ключових характеристик, яка дозволяє зрозуміти зміст поняття податків є чітке
визначення їх основних елементів. Відповідно статті 7 Податкового кодексу України під час
становлення податку обов'язково визначаються такі основні елементи Табл.5.2:
Таблиця 5.2
Основні елементи податків
Елемент податку Характеристика
платник податку фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи
(резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи,
які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або
провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування, і на
яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів;
об'єкт оподаткування майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з
реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів
(робіт, послуг) та інші об'єкти, визначені податковим
законодавством, з наявністю яких податкове законодавство
пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку;
база оподаткування конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного
об'єкта оподаткування; фізичний, вартісний чи інший характерний
 вираз об'єкта оподаткування, до якого застосовується податкова
ставка і який використовується для визначення розміру
податкового зобов'язання;
ставка податку розмір податкових нарахувань на (від) одиницю (одиниці) виміру
бази оподаткування. При цьому виділяють:
Абсолютну (специфічну) ставку податку - згідно з якою розмір
податкових нарахувань встановлюється як фіксована величина
стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування;
Відносну (адвалорну) ставку податку - згідно з якою розмір
податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або
кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази
оподаткування;
порядок обчислення обчислення суми податку здійснюється шляхом множення бази
податку оподаткування на ставку податку із/без застосуванням відповідних
коефіцієнтів;
податковий період встановлений період часу, з урахуванням якого відбувається
обчислення та сплата окремих видів податків та зборів;
строк та порядок сплати період, що розпочинається з моменту виникнення податкового
податку обов'язку платника податку із сплати конкретного виду податку і
завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок
чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному
податковим законодавством;
строк та порядок подання податкова декларація подається за звітний період в установлені
звітності про обчислення і строки до органу державної податкової служби, в якому перебуває
сплату податку на обліку платник податків. Платник податків зобов'язаний за
кожний звітний період подавати податкові декларації щодо
кожного окремого податку, платником якого він є, незалежно від
того, чи провадив такий платник податку господарську діяльність
у звітному періоді;
податкова пільга передбачене податковим та митним законодавством звільнення
платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати
податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі
за наявності підстав визначених ПКУ. Підставами для надання
податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу
платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або
характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.
податкова квота частка податку у доході платника. Вона може бути як в
абсолютному, так і відносному вимірах. У податковій справі
податкові квоти законодавчо не встановлюються.

З метою визначення місця та ролі податку в суспільному виробництві виникає

необхідність у з’ясуванні специфічних особливостей тих чи інших груп податків. Для цього
використовують класифікацію податків за відповідними ознаками. Найбільш узагальнено
податки класифікують наступним чином:
 Залежно від форми
державних структур
Залежно від рівня

оподаткування
Загальнодержавні Прямі

Місцеві Непрямі

Залежно від способу

На доходи та

оподаткування
За економічним

прибутки
Розкладні
змістом

На споживання
Окладні
Майно та ін.
ресурси

Залежно від джерела

Виручка від
З юридичних осіб
реалізації
Залежно від
платника

сплати

З фізичних осіб Відрахування в ЄСВ

Змішані Прибуток

Рис. 5.4 – Класифікація податків

➢ Загальнодержавні податки, як обов'язкові платежі встановлюються органами
законодавчої влади і є обов'язковими до сплати на всій території України. Ці податки можуть
формувати дохідну частину як державного, так і місцевого бюджетів;
➢ Місцеві податки та збори — обов'язкові платежі, які встановлюються місцевими
органами влади і є обов'язковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній
території. Місцеві податки та збори надходять виключно до місцевих бюджетів.
➢ Прямі податки — обов'язкові платежі, які сплачуються платником до бюджету
держави залежно від розміру об'єкта оподаткування. Причому сплата такого податку
призводить до вартісного зменшення об'єкта оподаткування (податок на прибуток
підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухоме майно, відмінне від
земельної ділянки, плата за землю, збір за першу реєстрацію транспортного засобу);
➢ Непрямі податки — обов'язкові платежі, які сплачуються платниками
опосередковано через цінові механізми, причому сума податку не зменшує об'єкту
оподаткування, а збільшує ціну товару (ПДВ, акцизний податок, мито).
Сума нарахованих прямих податків визначається за формулою:
 П  Б С , (5.1)
де П – податок, грн.; Б – база оподаткування, грн.; С – ставка податку, %.
➢ Податки на доходи та прибутки — обов'язкові платежі, які стягуються з чистого
доходу фізичних і юридичних осіб в момент його отримання. Безпосередніми об'єктами
оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток чи валовий дохід
підприємства;
➢ Податки на споживання — обов'язкові платежі, які стягуються в процесі споживання
товарів, робіт та послуг, причому їх плата не залежить від результатів фінансово-
господарської діяльності, а від розміру споживання. Вони справляються у вигляді непрямих
податків;
➢ Податки на майно та інші ресурси — обов'язкові платежі, які стягуються внаслідок
наявності конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державних
формах власності.
➢ Розкладні (розкладкові) податки — обов'язкові платежі, які визначаються як
розподілення загальної суми на певну кількість платників. Такі податки широко
використовувались на ранній стадії розвитку оподаткування.
➢ Квотарні (окладні, дольові, кількісні) податки — обов'язкові платежі, які стягуються
за певними ставками від чітко визначеного об'єкта оподаткування. На відміну від розкладних,
вони виходять не із потреби покриття витрат, а з можливості платника заплатити податок. Дані
податки враховують майновий стан платника податку;
➢ Податки з юридичних осіб - податок на прибуток підприємств, ПДВ, акцизний
податок);
➢ Податки з фізичних осіб - податок на доходи фізичних осіб);
➢ Змішані (плата за землю, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки);
➢ Податки, що фінансуються за рахунок виручки від реалізації – акцизний податок,
ПДВ;
➢ Податки, що включають відрахування у ЄСВ;
➢ Податки, що сплачуються з прибутку або капіталу – податок на майно, плата за
землю.
Види податків і зборів, які передбачені податковою системою України для суб’єктів
підприємницької діяльності подано в табл. 5.3.
Таблиця 5.3
Види податків і зборів, передбачених податковою системою України
для суб’єктів підприємницької діяльності
Загальнодержавні податки та збори, інші обов'язкові
Місцеві податки і збори
платежі
1. Податок на прибуток підприємств; 1. Податок на майно;
2. Податок на доходи фізичних осіб; 2. Єдиний податок.
3. Податок на додану вартість; До місцевих зборів належать:
4. Акцизний податок; 1. Збір за місця для паркування
5. Екологічний податок; транспортних засобів;
6. Рентна плата; 2. Туристичний збір.
7. Мито.

Класифікація податків дає можливість більш повно висвітлити сутність та функції

податків, показати їх роль у податковій політиці держави, напрям і характер впливу на
соціально-економічну сферу.
 Одним з основних принципів вітчизняного оподаткування являється стимулювання
підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності. Тобто, система
оподаткування повинна сприяти нормальній економічній діяльності, стимулювати ті види
діяльності та підприємства, які визнані пріоритетними для розвитку суспільства та економіки
країни в даний період. Відповідно до чинного законодавства та ПК в Україні діють загальна
та спрощена системи оподаткування.
Таблиця 5.4.
Порівняльна характеристика загальної та спрощеної системи оподаткування
підприємств.
Характерні ознаки Загальна система оподаткування Спрощена система оподаткування
1. Обмеження за Немає обмежень Обсяг доходу залежить від групи
обсягом виручки й платника податку і максимальне
кількістю значення становить не більше 5 млн.
працівників грн. для ІІІ групи.
Кількість найнятих працівників також
залежить від групи платника податку.
2. Обмеження за Немає спеціальних обмежень (видів Існують обмеження для провадження
видами діяльності діяльності), які заборонено провадити певних видів діяльності для платників
підприємцям 1 та 2 групи
3. Порядок Орган ДФС самостійно здійснює На основі заяви про застосування
реєстрації взяття на облік підприємця не пізніше спрощеної системи оподаткування
платником ніж наступного робочого дня від дня
податків отримання відомостей від
держреєстратора.
4. Ставки податку З чистого доходу підприємець Ставки єдиного податку
сплачує податок на доходи за ставкою встановлюються місцевими радами
18% та військовий збір за ставкою залежно від виду господарської
1,5%. діяльності для 1 та 2 груп платників.
Чистий дохід визначається як різниця Для 3 групи застосовується одна з
між валовим доходом (виручкою) та двох ставок єдиного податку, які
витратами, безпосередньо обчислюються у відсотках від доходу:
пов'язаними з його отриманням. – 3% та сплата ПДВ відповідно до
Витрати обліковуються на підставі норм р. V НК;
первинних документів. – 5% – якщо підприємець не є
платником ПДВ.
5. Порядок сплати Податок розраховується підприємцем Для 1 та 2 групи платників єдиний
податку самостійно та сплачується авансом до податок сплачується щомісяця
20 квітня, до 20 липня й до 20 жовтня. авансом не пізніше ніж 20-го числа
За четвертий квартал авансовий поточного місяця.
платіж не сплачується. Для 3 групи - єдиний податок
сплачується протягом 50 календарних
днів після закінчення звітного
кварталу
6. Порядок Декларація про доходи подається раз Платники 1 та 2 групи подають
подання звітності на рік не пізніше ніж 9 лютого податкову декларацію один раз на рік
наступного року. протягом 60 календарних днів після
закінчення звітного року.
Платники 3 групи подають податкову
декларацію щокварталу протягом 40
календарних днів після закінчення
звітного кварталу
7. Використання Підприємець зобов'язаний Звільнені від застосування РРО, крім:
РРО під час використовувати РРО (або ✓ реалізації технічно складних
здійснення розрахункові квитанції з КОРО у побутових товарів, які підлягають
готівкових випадках, дозволених чинним гарантійному ремонтові;
розрахунків законодавством) ✓ у разі перевищення доходу
 1000000 грн.
8. Реєстрація У разі досягнення обсягу Можуть бути або не бути платниками
платником ПДВ оподатковуваних операцій 1 млн грн ПДВ
за останні 12 календарних місяців
підприємець зобов'язаний
зареєструватися платником ПДВ
9. Сплата єдиного Підприємці нараховують єдиний Суму єдиного внеску підприємці
внеску внесок на чистий дохід за ставкою визначають самостійно, але не менше
22%. ніж мінімальний внесок, який
При цьому розмір ЄСВ не може бути розраховується як добуток
меншим від мінімального внеску, мінімальної зарплати в поточному
який розраховується як добуток місяці й ставки єдиного внеску (22%).
мінімальної зарплати в поточному
місяці й ставки єдиного внеску (22%).

Кожна із зазначених вище систем оподаткування має свої переваги та недоліки. Для
спрощеної системи характерною є простота обліку, нарахування та декларування податку,
звільнення від сплати ряду податків та відсутність потреби застосовувати РРО (реєстратор
розрахункових операцій). Водночас, загальна система оподаткування складна в адмініструванні та
зазвичай використовується великим бізнесом, проте передбачає відсутність обмежень стосовно
провадження видів господарської діяльності, кількості працівників та розміру доходу.

Непрямі податки і особливості їх впливу на

фінансово-господарську діяльність суб’єктів господарювання

5.3.1. Податок на додану вартість

ПДВ — непрямий податок, що включається до ціни реалізації товарів (робіт, послуг) і
встановлюється у відсотках від оподатковуваного обороту. Він сплачується до державного бюджету
на кожному етапі виробництва продукції, товарів, виконання робіт, надання послуг, за умов імпорту
товарів або під час митного оформлення. Систему справляння ПДВ показано на рис. 6.1.

Платники Об’єкт оподаткування (операції) Ставки

Основна Нульова 7%
Юридичні 1.поста- 3. ввезення товарів
20% 0%
особи чальники (імпорт, реімпорт)
товарів 4. вивезення товарів (17%)
Лікарські засоби та медичні

(експорт; реекспорт)
Постачання товарів

2.поста-
Експорт товарів

чальники
5. постачання послуг з
(1-5 об’єкта)

Фізичні
вироби

послуг
Операції

особи міжнародних перевезень

пасажирів, багажу,
вантажів залізничним,
автомобільним,
повітряним, морським та
річковим транспортом.

БПДВ СПДВ

Сума ПДВ,
належна до Податкове зобов’язання Податковий кредит
сплати в ПЗПДВ - ПКПДВ
бюджет

Рис. 5.5. Структурно-логічна схема ПДВ

Платниками податку є всі юридичні та фізичні особи, які здійснюють від свого імені виробничу
чи іншу підприємницьку діяльність на території України. Особа, обсяг продажу в якої за рік перевищує
300000 грн. зобов’язана зареєструватися як платник ПДВ в органі податкової служби за своїм
місцезнаходженням.
В Україні, відповідно до податкового кодексу з 01.01.2011р. до 31.12.2013р. встановлено єдину
ставку ПДВ – 20%. А з 1 січня 2014 року ставка встановлена на рівні 17 % бази оподаткування. Крім
того, для окремих випадків передбачена нульова ставка.
База оподаткування операцій з продажу (постачання) товарів (робіт, послуг) визначається
виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними або регульованими цінами з
урахуванням загальнодержавних податків та зборів крім акцизного збору та ПДВ на спирт етиловий,
що використовується виробниками для виробництва лікарських засобів крім бальзамів та еліксирів.
Об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з:
• постачання товарів (робіт, послуг), в т.ч. операції з передачі права власності на об’єкти
застави позичальнику (кредитору) на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з
передачі об’єкта фінансового лізингу в користування орендою;
• постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України;
• постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним,
автомобільним, морським і річковим та повітряним транспортом;
• ввезення (пересилання) товарів на митну територію України у митному режимі імпорту;
• вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України у митному режимі
експорту.
Для товарів, які ввозяться на митну територію України платниками податку, базою
оподаткування є договірна (контрактна) вартість таких товарів, але не менше митної вартості,
зазначеної у митній декларації, з урахуванням акцизного податку та ввізного мита за винятком ПДВ,
що включаються у ціну товару. Визначена вартість перераховується у гривні за валютним (обмінним)
курсом Національного банку України, що діяв на момент виникнення податкових зобов'язань.
ПДВ сплачується до бюджету місячними (квартальними) платежами залежно від річного
обсягу оподатковуваних операцій. Сума ПДВ, що підлягає сплаті до бюджету визначається за
формулою:
ПДВ=ПЗ-ПК, (5.1)

де ПЗ – податкове зобов’язання, тобто загальна сума податку, отримана платником ПДВ у

звітному періоді; ПК – податковий кредит, або сума ПДВ, сплаченого платником у звітному періоді у
зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг).
Якщо ПЗ<ПК, то різниця ПДВ відшкодовується підприємству з бюджету.
Сума податку на додану вартість може розраховуватись за такими основними формулами:
• на товари, що обкладаються митом та акцизним податком:
ПДВ = (МВ + ∑М + ∑АП)  20% : 100, (5.2)
• на товари, що обкладаються тільки митом:
ПДВ = (МВ + ∑М)  20% : 100, (5.3)
• на товари, що обкладаються тільки акцизним податком:
ПДВ = (МВ + ∑АП)  20% : 100, (5.4)
• на інші товари, що не підлягають обкладанню митом та акцизним податком:
ПДВ = МВ  20% : 100, (5.5)
де МВ — митна вартість, грн.; ∑М — сума ввізного мита, грн.; ∑ АП — сума акцизного податку, грн.
Митна вартість — це ціна товару, яка фактично сплачена або підлягає сплаті на момент перетину
митного кордону України. До митної вартості включається ціна товару, зазначена в рахунку-фактурі,
а також фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунка фактури:
1) на транспортування, навантаження, розвантаження та страхування до пункту перетину митного
кордону;
2) комісійні та брокерські;
3) плата за використання об'єктів інтелектуальної власності, що належить до даних товарів і яка
повинна бути оплачена як умова їх ввезення (вивезення).
ПДВ сплачується за рахунок покупця, а не за рахунок доходів підприємства, яке реалізує
відповідні товари чи послуги. Отож, платником податку виступає підприємство, яке реалізує
продукцію, а податковий тягар фактично переноситься на покупця. ПДВ включається до ціни товарів,
робіт, послуг, тому він є ціноутворюючим фактором. Ціни суб'єкта господарювання, залежно від міри
врахування в них витрат і прибутку поділяють на: гуртові, відпускні, роздрібні.
Гуртова ціна виробу складається з собівартості виробу та прибутку і обчислюється за формулою:
Гц = Св+(Св  Р):100%, (5.6)
де Гц — гуртова ціна виробу, грн.; (Св  Р) — прибуток, грн.; Св — виробнича собівартість, грн.; Р —
рентабельність виробу, %.
Відпускну ціну виробника з урахуванням податку на додану вартість розраховують за формулою:
ВЦв=Гц + (Гц  СПДВ):100% (5.7)
або
ВЦВ =Гц  1,2, (5.8)
де ВЦВ — відпускна ціна виробника, грн; СПДВ — ставка податку на додану вартість, %; (Гц  СПДВ):100%
— сума податку на додану вартість, грн.
Роздрібну ціну визначають наступним чином:
РЦ =ВЦВ+Нр (5.9)

Нр = В 0 + П +ПДВ (5.10)
де РЦ — роздрібна ціна, грн.; НР – націнка, грн.; В0 — витрати обігу, грн.; П — прибуток, грн.; ПДВ —
сума податку на додану вартість, грн.
Слід також наголосити, що у ПК досить широко представлені пільги з податку на додану вартість
і багато з них мають соціальний характер.

5.3.2. Акцизний податок

Акцизний податок – непрямий податок, який включається до ціни товарів, основою якого
виступає диференційований підхід до оподаткування різних товарів та товарних груп. Тому його
відносять до категорії специфічних акцизів. Як і інші непрямі податки, акцизний податок в
остаточному підсумку справляється зі споживачів продукції, які є опосередкованими платниками, хоча
реально сплачують його виробники підакцизних товарів або їх імпортери.
Ставки і перелік товарів (послуг), на які поширюється акцизний податок, встановлюються
Верховною Радою України. В Україні підакцизними товарами вважають: спирт етиловий та інші
спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво; тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники
тютюну; автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи мотоцикли та ін; нафтопродукти,
скраплений газ, речовини, що використовуються як компоненти моторних палив, тощо. Перелік
оподатковуваної акцизом продукції формується відповідно до визначених цілей, серед яких, окрім
фіскальної, можна виділити наступні:
• необхідність перерозподілу надвеликих доходів від виробництва і реалізації окремих
видів продукції (наприклад, алкогольних напоїв, окремих видів мінеральної сировини);
• необхідність обмеження виробництва і споживання "соціально небезпечних" товарів,
використання яких приносить шкоду здоров'ю людини і стану навколишнього середовища;
• необхідність перерозподілу доходів високооплачуваних верств населення шляхом
встановлення акцизу на так звані "предмети розкоші", попит на які є малоеластичним за ціною. У
світовій практиці до цієї категорії входять яхти, мотоцикли, легкові автомобілі, а також ювелірні
вироби.
Платниками акцизного податку є національні виробники підакцизних товарів та суб’єкти, що
імпортують чи реалізують ці товари.
Об'єктом оподаткування акцизним податком є операції з: - реалізації вироблених в Україні
підакцизних товарів (продукції); - ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію
України; - реалізації конфіскованих підакцизних товарів (продукції), підакцизних товарів (продукції),
визнаних безхазяйними, підакцизних товарів (продукції), за якими не звернувся власник до кінця
строку зберігання, та підакцизних товарів (продукції), що за правом успадкування чи на інших
законних підставах переходять у власність держави; - реалізації, або передачі у володіння,
користування чи розпорядження підакцизних товарів (продукції), що були ввезені на митну територію
України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законодавством
Відповідно до податкового законодавства України акцизний податок обчислюється за такими
ставками:
 адвалорна – обчислюється у відсотковому відношенні від
вартості підакцизного товару

специфічна – встановлюється у вартісному вираженні за

одиницю товару

адвалорна і специфічна одночасно (змішана) – в такому

випадку окремо обчислюється сума податку за ставкою
адвалорної, окремо за специфічною і фактично сплачується
та, за якою сума податку є більшою.
Рис. 5.6. Види ставок акцизного податку

Платники акцизного податку включають його суми до валового доходу в момент нарахування
або сплати покупцем. Це значить, що у продавця валовий дохід виникає або при одержанні оплати, до
якої увійшов акциз, або при відвантаженні товару, у вартості якого міститься цей податок. Акцизний
податок відноситься до валових витрат або в момент фактичного внесення до бюджету, або при
нарахуванні податкових зобов'язань.
Схематично формування акцизного податку подано на рис. 5.7.

Платники Об’єкт оподаткування Ставки

Для вітчизняних Для імпортних

Юридичні

Диференційовані, залежно від походження

Фізичні

товарів товарів
особи

особи

Оборот з реалізації Митна вартість

товару та товарної групи

які здійснюють
підприємницьку Визначення оподатковуваного обороту
діяльність і є
виробниками чи
імпортерами

Обсяг реалізації – Митна вартість у валюті контракту на курс НБУ на

сума ПДВ день подання митної декларації

Сума акцизного податку

Рис. 5.7. Структурно-логічна схема формування акцизного податку

Основною особливістю методики розрахунку акцизного податку за твердими ставками є те, що

на розмір податку абсолютно не впливає вартість товару (митна вартість у випадку імпорту). Сума
акцизного податку, якщо ставка встановлена у відсотках, обчислюється за формулою:
➢ для вітчизняних товарів:
В×Сап
АП = (5.11)
100
де В- вартість виробів, грн., САП – ставка акцизного податку, %;
➢ для імпортних товарів:
МВ×Сап
АП = , (5.12)
100
де МВ — митна вартість, грн.
До того ж при імпорті товарів акцизний податок нараховується на суму митної вартості з
урахуванням фактично сплаченої суми мита.
 Сап
АП = (МВ + ∑М)× (5.13)
100
де МВ — митна вартість, грн.; ∑М — ввізне мито, грн.;
Якщо формується ціна з плановою нормою прибутку, то сума АП обчислюється :
С П
АП   100 (5.14)
100  C АП
де С — собівартість, грн.; П — прибуток, грн.
Обчислення і сплату акцизного податку проводять двома методами. Для лікеро-горілчаних і
тютюнових виробів встановлено стягнення податку за допомогою спеціальних акцизних марок. Для
решти товарів обчислення проводиться за встановленими ставками до обсягу реалізації за відповідний
період (декаду, місяць).
Базовим податковим періодом для сплати акцизного податку є календарний місяць. Платник
податку з підакцизних товарів (продукції), вироблених на митній території України, та імпортер
алкогольних напоїв та тютюнових виробів щомісяця, не пізніше 20 числа наступного податкового
періоду подає декларацію з акцизного податку до органу ДПС за місцем реєстрації.
5.3.3. Мито

Мито — непрямий податок, який стягується при перетині митного кордону, тобто при імпорті,
експорті та транзиті товарів у державний бюджет, тобто виступає основним інструментом регулювання
зовнішньоекономічної діяльності. Даний податок, як і акцизний податок, включається в ціни товарів,
сплачується за рахунок покупця, його ставки диференційовані за групами товарів, перелік яких значно
ширший, ніж перелік підакцизних товарів. Мито характеризується схемою, наведеною на рис. 6.3.

Платники Об’єкт оподаткування Ставки

Митна У % до митної
Юридичні особи

У
Фізичні особи

вартість вартості товарів встановленому

товарів грошовому
розмірі на
одиницю
Вартість Диференційо- оподаткування
товару у валюті вані залежно
контракту від товарної
які враховуючи групи і країни
здійснюють курс НБУ на походження
Кількість
переміщення день митного
товарів через оформлення
митний
кордон

Сума мита

Рис. 5.8. Структурно-логічна схема мита

Платниками мита є фізичні та юридичні особи, які переміщують товари чи предмети через
митний кордон.
Об’єктом оподаткування є митна вартість товарів, яка перевищує еквівалент 50 євро, або їх
кількісна оцінка, що залежить від виду встановлених ставок.
Ставки мита встановлюються: у відсотках до митної вартості та у грошовому вимірі у євро на
одиницю товару чи певну одиницю його характеристики.
Обчислення мита проводиться за встановленими ставками за товарними групами. Сплата
проводиться декларантом і є підставою для випуску товарів з митниці.
Мито, що застосовується в Україні, класифікують за ознаками, поданими у табл. 5.5.
Таблиця 5.5
 Види мита та їх характеристика

Ознака Види Характеристика

класифікації
адвалерне нараховується у відсотках до митної вартості товарів,
які обкладаються митом;
За способом
специфічне нараховується у встановленому грошовому розмірі на
нарахування
одиницю товарів, що обкладаються митом;
комбіноване поєднує обидва ці види митного обкладення.
експортне нараховується на товари при їх вивозі за межі митної
(вивізне) території України;
За напрямком
імпортне справляється митницями при поступленні іноземних
переміщення
(ввізне) товарів на внутрішній ринок України;
товарів
транзитне справляється митницею при транзиті товару через
митну територію України.
антидемпінгове використовується при ввезенні на митну територію
України товарів за ціною, яка суттєво нижча їхньої
конкурентної ціни та при вивезенні товарів з України за
ціною, яка суттєво нижча від ціни інших експортерів
подібних товарів, якщо такі операції можуть нанести
збиток загальнодержавним інтересам;
компенсаційне використовується при ввезенні чи вивезенні товарів, під
час виробництва яких використовувалась субсидія,
За
якщо таке ввезення чи вивезення загрожує вітчизняним
призначенням товаровиробникам або перешкоджає розширенню
виробництва подібних товарів в Україні;
спеціальне використовується як захисний засіб, якщо товари
ввозяться на митну територію України в таких
кількостях чи на таких умовах, які можуть нанести
збиток вітчизняним виробникам подібних товарів;
сезонне встановлюється на окремі товари на термін, не більше
чотирьох місяців з моменту його встановлення.
автономне встановлюється країною самостійно, незалежно від
За порядком міжнародних договорів;
встановлення конвенційне встановлюється на основі двосторонніх та
багатосторонніх переговорів та зафіксоване в угодах.

На відміну від більшості податків мито розраховують не самі платники, а органи митної служби.
Нарахування мита на товари та інші предмети, що підлягають митному обкладенню, провадиться на
базі їхньої митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент
перетину митного кордону України.
Оплата митних платежів проводиться до або на момент митного оформлення шляхом їх
перерахування за безготівковим рахунком на рахунок митної установи, або внесення готівкою у касу
митниці. Мито сплачується митним органам України, а за товари та інші предмети, які пересилаються
в міжнародних поштових відправленнях — підприємствам зв'язку. Порядок надання відстрочки та
розстрочки сплати мита встановлюється Державним митним комітетом України.
Контроль за сплатою мита здійснюють органи митної та податкової служб. Податкові органи
вправі перевірити діяльність митної служби щодо нарахування мита і митних платежів, а також
порядок сплати мита конкретним платником безпосередньо до Державного бюджету.

Прямі податки та їх характеристика

5.3.4.Податок на прибуток підприємства

Податок на прибуток підприємства передбачає оподаткування прибутку, що визначається

шляхом зменшення суми доходу за звітний період на величину собівартості і розміру інших витрат.
Елементи оподаткування податком на прибуток підприємств в тому числі і перелік платників даного
податку зазначено в Податковому кодексі України (розділ ІІІ). Відповідно до норм кодексу платниками
податку на прибуток є резиденти та нерезиденти.

Платники податку на прибуток з

числа резидентів

Суб’єкти господарювання – юридичні особи, які

провадять господарську діяльність як на
території України, так і за її межами, крім:

Громадських об’єднань, політичних партій,

релігійних, благодійних організацій, об’єднань
співвласників багатоквартирного будинку, асоціацій
власників жилих будинків, житлово-будівельних
кооперативів, пенсійних фондів, тощо

Суб’єктів господарювання, які застосовують

спрощену систему оподаткування, обліку та звітності

Бюджетних установ

Управитель фонду операцій з нерухомістю

Національний банк України

Рис. 5.9. - Резиденти платники податку на прибуток

Платник податку на прибуток з числа

нерезидентів

Юридичні особи, які утворені в будь- якій організаційно-

правовій формі та отримують доходи з джерелом
походження з України

Постійні представництва нерезидентів, які отримують

доходи із джерелом походження з України або виконують
агентські (представницькі) та інші функції стосовно таких
нерезидентів чи їх засновників

Рис. 5.10 - Нерезиденти платники податку на прибуток

Згідно норм ПКУ не всі юридичні особи нерезиденти, що створені в будь-якій організаційно-
правовій формі, та отримують доходи з джерелом походження з України можуть бути платниками
податку на прибуток. Існують певні винятки, а саме установи та організації, що мають дипломатичні
привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами України не є платниками даного податку.
Об’єктом оподаткування податком на прибуток є:
 прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який
визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового
результату до оподаткування (прибутку або збитку), на відповідні різниці
(зменшення збитку, збільшення прибутку)

дохід за договорами страхування

дохід (прибуток) нерезидента, що підлягає оподаткуванню, з джерелом

походження з України

дохід операторів, отриманий від букмекерської діяльності, азартних ігор

(у тому числі казино), крім доходу, отриманого від азартних ігор з
використанням гральних автоматів

дохід операторів, отриманий від діяльності з випуску та проведення лотерей,

азартних ігор з використанням гральних автоматів

Рис. 5.11 - Об’єкти оподаткування податком на прибуток

Алгоритм розрахунку податкового прибутку за даними бухгалтерського обліку полягає у

визначені доходів та витрат за даними бухгалтерського обліку та їх коригуванні на суму податкових
різниць. При цьому коригування відбувається як у бік збільшення, так і в бік зменшення, залежно від
їхнього впливу на податковий прибуток.
Відповідно до НП(С)БО 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» доходи – це збільшення
економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які призводять до
зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків власників). витрати
– це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які
призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його
вилучення або розподілення власниками).
До доходів, які враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування відносять:
➢ доходи від операційної діяльності (дохід від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих
послуг, в т.ч. винагороди комісіонера (агента);
➢ доходи, що отримують комерційні банки;
➢ доходи у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів;
➢ доходи від операцій оренди (лізингу);
➢ сума штрафів або пені, отриманих за рішенням сторін договору або відповідного державного
органу, судів;
➢ фактично отримані суми державного мита, попередньо сплаченого платником, що
повертається за рішенням суду;
➢ суми дотацій, субсидій, капітальних інвестицій з фондів державного соціального страхування
або бюджетів, отримані платником.
До доходів, які не враховуються при визначенні об’єкта оподаткування відносять:
➢ сума попередньої оплати та авансів, отримана в рахунок оплати товарів;
➢ суми ПДВ, отримані платником на вартість продажу товарів;
➢ суми коштів, вартість майна, отримані платником податку за рішенням суду як компенсація
прямих витрат або збитків, понесених платником в результаті порушення його прав та інтересів;
➢ суми коштів у частині надміру сплачених податків та зборів, що повертаються з бюджетів;
➢ номінальна вартість взятих на облік та неоплачених цінних паперів;
➢ дивіденди, отримані платником від інших платників податку – емітента корпоративних прав;
➢ кошти або майно, що надходить у вигляді міжнародної технічної допомоги чи надається як
допомога громадським організаціям інвалідів тощо.
Не визнаються витратами й не включаються до звіту про фінансові результати:
➢ платежі за договорами комісії, агентськими угодами та іншими аналогічними договорами на
користь комітента, принципала тощо;
➢ попередня (авансова) оплата запасів, робіт, послуг;
➢ погашення одержаних позик;
 ➢ інші зменшення активів або збільшення зобов’язань, що не відповідають ознакам,
наведеним у пункті 6 П(С)БО 16 «Витрати»;
➢ витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу відповідно до положень
(стандартів) бухгалтерського обліку;
➢ балансова вартість валюти.
Фінансові результати до оподатковування визначаються як алгебраїчна сума фінансових
результатів від операційної діяльності, фінансових і інших доходів, фінансових і інших видатків
(збитків) (Рис. 6.7)

Рис. 5.12 - Розрахунок фінансового результату до оподаткування

Фінансові результати від операційної діяльності визначаються як алгебраїчна сума валового

прибутку, іншого операційного доходу, адміністративних видатків, видатків на збут і інші
операційні видатки. (рис. 8.6). Доход від участі в капіталі – це доход, отриманий від інвестицій в
асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі.
До складу інших фінансових доходів включаються дивіденди, відсотки та інші доходи, отримані
від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі)
До складу інших доходів, зокрема, включаються дохід від реалізації фінансових інвестицій; дохід
від неопераційних курсових різниць та інші доходи, які виникають у процесі господарської
діяльності, але не пов’язані з операційною діяльністю підприємства.
До фінансових витрат відносяться витрати на проценти (за користування кредитами
отриманими, за облігаціями випущеними, за фінансовою орендою тощо) та інші витрати
підприємства, пов’язані із запозиченнями (крім фінансових витрат, які включаються до собівартості
кваліфікаційних активів відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 «Фінансові
витрати».
Витрати від участі в капіталі є збитками від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні
підприємства, які обліковуються методом участі в капіталі.
До складу інших витрат включаються витрати, які виникають під час діяльності (крім
фінансових витрат), але не пов’язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією продукції
(товарів, робіт, послуг). До таких витрат належать: - собівартість реалізованих фінансових
інвестицій (балансова вартість та витрати, пов’язані з реалізацією фінансових інвестицій); - втрати
від зменшення корисності необоротних активів; втрати від безоплатної передачі необоротних
активів; втрати від неопераційних курсових різниць; - сума уцінки необоротних активів і фінансових
інвестицій; - витрати на ліквідацію необоротних активів (розбирання, демонтаж тощо); - залишкова
вартість ліквідованих (списаних) необоротних активів; інші витрати діяльності.
Порядок розрахунку фінансових результатів від операційної діяльності можна представити
наступним чином (Рис. 6.8)
Інший операційний Адміністративні
Валовий прибуток дохід витрати
+ - -

Фінансові
Витрати на збут Інші операційні результати від
витрати операційної
- = діяльності
(прибуток, збиток)

Рис. 5.13 - Формування фінансового результату від операційної діяльності

До складу інших операційних доходів включаються суми інших до- ходів від операційної
діяльності підприємства, крім чистого доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг),
зокрема:
✓ дохід від операційної оренди активів;
✓ дохід від операційних курсових різниць; відшкодування раніше списаних активів; дохід від
роялті, відсотків, отриманих на залишки коштів на поточних рахунках в банках, дохід від реалізації
оборотних активів (крім фінансових інвестицій), необоротних активів, утримуваних для продажу, та
групи вибуття тощо.
До адміністративних витрат відносяться такі загальногосподарські витрати, спрямовані на
обслуговування та управління підприємством:
✓ загальні корпоративні витрати (організаційні витрати, витрати на проведення річних зборів,
представницькі витрати тощо);
✓ витрати на службові відрядження і утримання апарату управління підприємством та іншого
загальногосподарського персоналу;
✓ витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних не- оборотних активів
загальногосподарського використання (операційна оренда, страхування майна, амортизація, ремонт,
опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);
✓ винагороди за професійні послуги (юридичні, аудиторські, з оцінки майна тощо)
✓ витрати на зв’язок (поштові, телеграфні, телефонні, телекс, факс тощо);
✓ амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;
✓ витрати на врегулювання спорів у судових органах;
✓ податки, збори та інші передбачені законодавством обов’язкові платежі (крім податків,
зборів та обов’язкових платежів, що включаються до виробничої собівартості продукції, робіт,
послуг);
✓ плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків, а також витрати,
пов’язані з купівлею-продажем валюти;
✓ інші витрати загальногосподарського призначення.
Витрати на збут включають витрати, пов’язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів,
робіт, послуг):
✓ витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції на складах готової
продукції;
✓ витрати на ремонт тари;
✓ оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам
підрозділів, що забезпечують збут;
✓ витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);
✓ витрати на передпродажну підготовку товарів;
✓ витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;
 ✓ витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних не- оборотних активів,
пов’язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, по- слуг (операційна оренда, страхування,
амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);
✓ витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції (товарів),
транспортно-експедиційні та інші послуги, пов’язані з транспортуванням продукції (товарів)
відповідно до умов договору (базису) поставки;
✓ витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;
✓ витрати на страхування призначеної для подальшої реалізації готової продукції (товарів),
що зберігається на складі підприємства;
✓ витрати на транспортування готової продукції (товарів) між скла- дами підрозділів (філій,
представництв) підприємства;
✓ інші витрати, пов’язані зі збутом продукції, товарів, робіт, по- слуг.
До інших операційних витрат включаються:
✓ витрати на дослідження та розробки;
✓ собівартість реалізованих виробничих запасів, яка для цілей бухгалтерського обліку
складається з їх облікової вартості та витрат, по- в’язаних з їх реалізацією;
✓ сума безнадійної дебіторської заборгованості та відрахування до резерву сумнівних боргів;
✓ втрати від операційної курсової різниці (тобто від зміни курсу ва- люти за операціями,
активами і зобов’язаннями, що пов’язані з операційною діяльністю підприємства);
✓ втрати від знецінення запасів;
✓ нестачі й втрати від псування цінностей;
✓ визнані штрафи, пеня, неустойка;
✓ витрати на утримання об’єктів соціально-культурного призначення;
✓ інші витрати операційної діяльності.
Фінансовий результат до оподаткування коригується на суму податкових різниць, що
виникають: - при нарахуванні амортизації необоротних активів; - при формуванні резервів
(забезпечень); - при здійсненні фінансових операцій.
Справляння податку на прибуток здійснюється за ставками визначеним ПКУ. Основна (базова)
ставка податку на прибуток підприємств становить 18 відсотків.
За ставками 0, 3 відсотків оподатковується прибуток від страхової діяльності юридичних осіб
в окремих випадках, зазначених в ПКУ
За ставками 0, 4, 6, 12, 15 і 20 відсотків – дохід нерезидентів та прирівняних до них осіб із
джерелом їх походження з України у випадках, встановлених ПКУ.
За ставкою 10 відсотків – дохід, отриманий від діяльності з випуску та проведення лотерей,
азартних ігор з використанням гральних авто- матів.
За ставкою 18 відсотків – дохід, отриманий від букмекерської діяльності, азартних ігор (у тому
числі казино), крім доходу, отриманого від азартних ігор з використанням гральних автоматів,
зменшеного на суму виплачених виплат гравцю.
Податок нараховується платником самостійно та відображається в податковій декларації з
податку на прибуток підприємств. Відповідальність за повноту утримання та своєчасність
перерахування до бюджету податку покладається на платників податку, які здійснюють відповідні
виплати.
У складі річної податкової декларації платником податку подається розрахунок щомісячних
авансових внесків, які мають сплачуватися у наступний дванадцяти місячний період. Визначена в
розрахунку сума авансових внесків вважається узгодженою сумою грошових зобов’язань.
Податкова декларація, в тому числі розрахунок щомісячних авансових внесків, за базовий
звітний (податковий) рік подаються до 1 червня року, наступного за звітним (податковим) роком.
Платник податку на прибуток подає разом з відповідною податковою декларацією квартальну
або річну фінансову звітність (крім малих підприємств).
У складі фінансової звітності платник податків має право зазначати тимчасові та постійні
податкові різниці за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що реалізує
державну фінансову політику.
Платники податку на прибуток щомісяця, протягом дванадцяти місячного періоду, сплачують
авансовий внесок з податку на прибуток у порядку і в строки, які встановлені для місячного
податкового періоду, а саме, протягом 30 календарних днів після закінчення звітного періоду.
Сума щомісячних авансових внесків обчислюється у розмірі не менше 1/12 нарахованої суми
податку на прибуток підприємств за попередній звітний (податковий) рік, зменшеної на суму
сплачених авансових внесків з цього податку при виплаті дивідендів, яка залишилась не
зарахованою у зменшення податкового зобов’язання з цього податку, без подання податкової
декларації.
При цьому дванадцяти місячний період для сплати авансових внесків визначається з червня
поточного звітного (податкового) року по травень наступного звітного (податкового) року включно.
Сплачують податок на прибуток на підставі податкової декларації, яку подають до
контролюючих органів за звітний (податковий) рік і не сплачують авансових внесків:
✓ платники податку, які зареєстровані протягом звітного (податкового) року
(новостворені);
✓ платники податку, у яких доходи, що враховуються при визначенні об’єкта
оподаткування, за останній річний звітний (податковий) період не перевищують 20
мільйонів гривень;
✓ неприбуткові установи (організації).
Платник податку, який за підсумками минулого звітного (податкового) року не отримав
прибутку або отримав збиток, податкові зобов’язання не нараховував і не мав базового показника
для визначення авансових внесків у наступному році, а за підсумками першого кварталу отримує
прибуток, має подати податкову декларацію за перше півріччя, три квартали звітного (податкового)
року та за звітний (податковий) рік для нарахування та сплати податкових зобов’язань.
Податковим (звітним) періодом при сплаті податку на прибуток підприємств є календарний
рік.
Податковий (звітний) рік для платників податків починається з першого календарного дня
податкового (звітного) року і закінчується останнім календарним днем податкового (звітного) року,
крім виробників сільськогосподарської продукції, визначеної, які можуть обрати річний податковий
(звітний) період, який починається з 1 липня поточно- го звітного року і закінчується 30 червня
наступного звітного року.
Для цілей оподаткування податком на прибуток до підприємств, основною діяльністю яких є
виробництво сільськогосподарської продукції, належать підприємства, дохід яких від продажу
сільськогосподарської продукції власного виробництва за попередній податковий (звітний) рік
перевищує 50 відсотків загальної суми доходу.
У разі коли особа ставиться на облік контролюючим органом як платник податку протягом
податкового (звітного) року, податковий (звітний) рік розпочинається з дати, на яку припадає
початок такого об- ліку, і закінчується останнім календарним днем такого податкового (звітного)
року;
Якщо платник податку ліквідується (у тому числі до закінчення першого податкового
(звітного) року), останнім податковим (звітним) роком вважається період, на який припадає дата
ліквідації.
Податок, що підлягає сплаті до бюджету платниками податку, зменшується на суму
нарахованого та сплаченого податку на майно (в час- тині податку на нерухоме майно, відмінне від
земельної ділянки) щодо об’єктів нежитлової нерухомості.

5.3.5. Екологічний податок

Екологічний податок — це загальнодержавний обов’язковий платіж що справляється з

фактичних обсягів викидів у атмосферне повітря, скидів у водні об’єкти забруднюючих речовин,
розміщення відходів, фактичного обсягу радіоактивних відходів, що тимчасово зберігаються
їх виробниками, фактичного обсягу утворених радіоактивних відходів та з фактичного обсягу
радіоактивних відходів, накопичених до 1 квітня 2009 р.
Існування екологічного податку зумовлено необхідністю часткової компенсації негативного
впливу на природу різного роду шкідливих та небезпечних факторів, що виникають у процесі
господарської діяльності суб’єктів. У зв’язку з тим, що такий вплив є об’єктивно неминучим,
передбачено економічне стимулювання суб’єктів господарювання до скорочення забруднення
навколишнього середовища.
Платниками податку є суб’єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять
господарську (підприємницьку) діяльність, бюджетні установи, громадські та інші підприємства,
постійні представництва нерезидентів, під час провадження діяльності яких на території України
і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони здійснюються:
 викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами
забруднення;

скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти;

розміщення відходів (крім розміщення окремих видів (класів) відходів як

вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах)
суб’єктів господарювання);

тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад

установлений особливими умовами ліцензії строк

утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені);

Рис. 5.14 - Операції, що підлягають оподаткуванню податком

Ставки екологічного податку встановлюються в залежності від класу небезпечності та

гранично допустимої концентрації забруднюючих речовин, орієнтовно безпечного рівня впливу
сполук, рівня небезпечності відходів та їх категорій. Ставки податку за викиди та скиди забруднюючих
речовин а також за розміщення відходів встановлено у гривнях за 1 тону забруднюючої речовини і
коливаються в межах від 58 грн. (вуглець) до 1977992 грн. (бензопірен).
Ставки податку за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин пересувними
джерелами забруднення у разі використання палива встановлено у гривнях за тону реалізованого
пального. Ставки податку за розміщення окремих видів надзвичайно небезпечних відходів встановлено
у гривнях за одиницю, а саме:
✓ обладнання та приладів, що містять ртуть, елементи з іонізуючим випромінюванням;
✓ люмінесцентних ламп.
Слід зазначити, що за розміщення відходів на звалищах, які не забезпечують повного
виключення забруднення атмосферного повітря або водних об’єктів, ставки податку збільшуються у 3
рази. Крім того, у разі розміщення відходів у навколишньому природному середовищі в межах
населеного пункту або на відстані менш як 3 км від таких меж ставки податку також збільшуються у 3
рази.
Суми податку обчислюються платниками податку та податковими агентами самостійно
щокварталу.
У разі якщо під час провадження господарської діяльності платником податку здійснюються
різні види забруднення навколишнього природного середовища та/або забруднення різними видами
забруднюючих речовин, такий платник зобов’язаний визначати суму податку окремо за кожним видом
забруднення та/або за кожним видом забруднюючої речовини. Сума податку, яка справляється за
викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення
обчислюється платником виходячи з фактичних обсягів викидів та ставок податку, як сумарна по всіх
викидах забруднюючих речовинах, що утворені стаціонарним джерелом.
Сума податку, яка справляється за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин
пересувними джерелами забруднення обчислюється податковими агентами виходячи з кількості
фактично реалізованого палива та ставок податку, як сумарна по всіх видах фактично реалізованого
палива.
Сума податку, яка справляється за скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти обчислюється
платниками виходячи з фактичних обсягів скидів, ставок податку та коригуючих коефіцієнтів, як
сумарна по всіх скидах забруднюючих речовин.
Сума податку, яка справляється за розміщення відходів обчислюється платниками виходячи з
фактичних обсягів розміщення відходів, ставок податку та коригуючих коефіцієнтів, як сумарна по
всіх видах відходів.
Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному кварталу.
Платники податку та податкові агенти складають податкові декларації за встановленою формою
та подають їх протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового
(звітного) кварталу, до органів державної податкової служби та сплачують податок протягом 10
календарних днів, що настають за останнім днем граничного строку подання податкової декларації:
 - за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними джерелами
забруднення, скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти, розміщення протягом звітного кварталу
відходів у спеціально відведених для цього за місцем розміщення стаціонарних джерел місцях чи на
об’єктах забруднення, спеціально відведених для цього місць чи об’єктів;
- за місцем знаходження паливо, реалізоване податковими агентами, пунктів продажу палива;
- за утворення радіоактивних відходів та тимчасове зберігання радіоактивних відходів понад
установлений за місцем перебування платника на особливими умовами ліцензії строк податковому
обліку в органах державної податкової служби.
Платники податку та податкові агенти перераховують суми податку, що справляється за викиди,
скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів, одним платіжним дорученням на рахунки,
відкриті в територіальних органах Державного казначейства.

5.3.6. Рентні платежі

Рентна плата – це загальнодержавний податок, який справляється за користування надрами для

здійснення суб’єктами господарювання виробничо-господарської діяльності.
До складу рентних платежів включають:

Рентна плата за користування надрами для видобування корисних копалин

Рентна плата за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням

корисних копалин

Рентна плата за користування радіочастотним ресурсом України

Рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними

нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування
трубопроводами природного газу та аміаку територією України

Рентна плата за спеціальне використання лісових ресурсів

Рентна плата за спеціальне використання води

Рис. 5.16 – Складові рентних платежів за використання природних ресурсів

Рентна плата за спеціальне використання природних ресурсів виступає фіскальним

інструментом, який покликаний забезпечити вилучення природно-ресурсної ренти на користь
власника природних ресурсів і стимулювати природокористувачів зводити до мінімуму втрати
природної сировини при її видобутку та залученні в господарський обіг.
Рентні платежі за спеціальне використання природних ресурсів можуть встановлюватися у
вигляді як абсолютних, так і відсоткових ставок від вартості видобутої сировини або її обсягу в
натуральних одиницях, чи отриманої з неї продукції, від ціни реалізації тощо.
База оподаткування при визначенні рентних платежів залежить від обсягів використаного
природного ресурсу і отриманої товарної продукції. Об'єкт оподаткування, нормативи (ставки), пільги
та склад платників визначаються відповідними законодавчими та іншими нормативноправовими
актами.
Запровадження системи економічно обґрунтованих рентних платежів повинно стимулювати
суб’єктів господарювання раціонально використовувати природні ресурси та забезпечувати їх всебічне
збереження і відтворення.
 Спрощена система оподаткування – це особливий механізм справляння податків і зборів, що
замінює сплату окремих податків і зборів на сплату єдиного податку з одночасним веденням
спрощеного обліку та звітності. Єдиний податок за формою оподаткування відноситься до прямих
податків і сплачується суб'єктами малого підприємництва за рахунок власних коштів. Він включається
в ціну товару на стадії виробництва, незалежно від фінансового і майнового стану платників. Оскільки
єдиний податок справляється саме в момент виникнення доходу, а не при його використанні, то за
економічним змістом він відноситься до податків на доходи.
Відповідно до чинного законодавства на спрощену систему оподаткування можуть перейти як
фізичні особи так і юридичні особи , які відповідають певним вимогам.
Перехід на єдиний податок звільняє юридичних і фізичних осіб від цілої низки обов'язкових
податків, зборів і платежів.
Для переходу на спрощену систему оподаткування суб'єкт малого підприємництва має подати
письмову заяву в орган державної податкової служби за місцем державної реєстрації не пізніше ніж за
15 днів до початку наступного звітного (податкового) періоду (кварталу), за умови сплати всіх
установлених податків та зборів за попередній звітний (податковий) період.
Суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи, мають право вибирати спосіб
оподаткування доходів, одержуючи свідоцтво про сплату єдиного податку. Ставки єдиного податку
для фізичних осіб встановлюються місцевими радами за місцем державної реєстрації суб'єкта
підприємницької діяльності з урахуванням виду діяльності та місця її здійснення.
Усі суб'єкти господарювання, які можуть працювати на єдиному податку поділено на відповідні
групи (Табл. 5.6)
Таблиця 5.6
Групи платників єдиного податку та їх характеристика
Група Характеристика Річний дохід, Дозволена Ставка
платників платника грн кількість податку
єдиного найманих
податку працівників
підприємці, які здійснюють 300 тис. Не 10% від прожиткового
1 група: виключно роздрібний використовують мінімуму для
Фізичні продаж товарів з працю найманих працездатних осіб
особи торговельних місць на осіб (176,20 грн)*
ринках та/або провадять
господарську діяльність з 15% — для фізосіб-
надання побутових послуг підприємців у
населенню випадках, визначених
відповідними
пунктами ПКУ
2 група: підприємці, які здійснюють 1, 5 млн Не перевищує
Фізичні господарську діяльність з 10 осіб 20% МЗП
особи надання послуг, у тому числі (744,60 грн)
побутових, платникам
єдиного податку та/або
населенню, виробництво
та/або продаж товарів,
діяльність у сфері
ресторанного господарства
3 група: суб'єкти господарювання 5 млн Не обмежено Для фізичних осіб:
Фізичні будь-якої організаційно- встановлюється у
особи та правової форми відсотках до доходу:
юридичні — 3% доходу;
особи — 5% доходу
Для юридичних осіб:
— 6% зі сплатою
ПДВ;
— 10% без сплати
ПДВ.
4 група сільськогосподарські Частка с/г Не обмежено Розмір ставок податку
товаровиробники товаровиробництва з 1 га с/г угідь та/або
за попередній земель водного фонду
податковий залежить від категорії
(звітний) рік (типу) земель, їх
розташування.
 дорівнює або
перевищує 75 %

Платники єдиного податку всіх груп повинні здійснювати розрахунки за відвантажені товари
(виконані роботи, надані послуги) виключно в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій).
Порядок визначення доходів для платників єдиного податку першої - третьої груп та його
складові регламентуються відповідними статтями ПКУ. Визначення розміру доходу - це одна з умов
використання спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності.
Не можуть бути платниками єдиного податку підприємці, які провадять:
➢ діяльність з організації та проведення азартних ігор, лотерей (крім розповсюдження лотерей),
парі (букмекерське парі, парі тоталізатора);
➢ обмін іноземної валюти;
➢ виробництво, експорт, імпорт, продаж (будь-яку – оптову, роздрібну, комісійну тощо)
підакцизних товарів (крім роздрібного продажу ПММ у ємностях до 20 л, пива та столових вин);
➢ видобуток, виробництво, реалізацію дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, у тому
числі органогенного утворення (крім виробництва, постачання, продажу (реалізації) ювелірних та
побутових виробів з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння
органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння);
➢ видобуток, реалізацію корисних копалин, крім реалізації корисних копалин місцевого
значення;
➢ діяльність у сфері фінансового посередництва, крім діяльності страховими агентами,
сюрвейєрами, аварійними комісарами та аджастерами;
➢ діяльність з управління підприємствами;
➢ надання послуг пошти (крім кур'єрської діяльності) та зв'язку (крім діяльності, що не підлягає
ліцензуванню);
➢ діяльність з продажу предметів мистецтва та антикваріату, з організації торгів (аукціонів)
предметами мистецтва, колекціонування або антикваріату;
➢ організацію та проведення гастрольних заходів;
➢ технічні випробування та дослідження;
➢ діяльність у сфері аудиту;
➢ надання в оренду земельних ділянок загальною площею понад 0,2 га, житлових приміщень
загальною площею більше ніж 100 кв. м, нежитлових приміщень (споруд, будівель) та/або їх частин
загальною площею понад 300 кв. м;
➢ діяльність страхових (перестрахових) брокерів.
Доходом підприємця-платника єдиного податку є дохід, отриманий протягом звітного періоду в
грошовій формі (готівковій та/або безготівковій), матеріальній або нематеріальній формі. До доходу
також включається вартість безоплатно отриманих протягом звітного періоду товарів (робіт, послуг).
Підприємці першої та другої групи єдиний податок сплачують щомісяця, не пізніше 20-го числа
поточного місяця. Платники єдиного податку третьої групи сплачують податок щокварталу – протягом
50 календарних днів після закінчення кварталу.
6.1. Кругообіг грошових коштів та необхідність залучення кредитів. Види кредитів, що надаються
підприємствам

Основною формою залучення фінансових ресурсів із зовнішніх джерел є кредитування.

З економічного погляду кредит - це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній
формах), що надається на умовах повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим,
хто надає кредит, і тим, хто його отримує. Отож, суб'єктами кредитних відносин можуть бути будь-які
самостійні підприємства, а об'єктом кредитних відносин є вартість, яка надається в позику з метою
отримання прибутку.
Існування кредитних відносин обумовлене рядом факторів (Рис 6.1)

Загальноекономічні Специфічні

товарне виробництво сезонність виробництва

рух вартості у сфері розбіжності між нагромадженням

товарного обміну
функціонування
підприємств на засадах
комерційного розрахунку
коштів та їх витраченням на
підприємстві
відхилення фактичного використання
оборотних коштів від їх нормативу в
процесі індивідуального кругообігу
оборотних фондів підприємств

Рисунок – 6.1 Фактори, які сприяють виникненню кредитних відносин

Кругообіг грошових коштів у підприємств може здійснюватися двома основними способами:
➢ відносно рівномірний: характеризується відсутністю тривалого періоду між надходженням і
витрачанням коштів. Властивий підприємствам нафтової, вугільної, металургійної та іншим галузям
промисловості;
➢ переважно нерівномірний: характерний для підприємств, у яких завжди виникає певна
невідповідність між витратами і надходженнями коштів від реалізації продукції. Такий вид кругообігу
характерний для підприємств легкої, харчової, лісової промисловості, с/г підприємств.
В залежності від особливостей кругообігу коштів виділяють такі об’єкти кредитування:
Об’єктами короткострокового кредитування виступають:
✓ виробничі запаси (сировина, основні й допоміжні матеріали, запасні частини, паливо,
інструмент);
✓ незавершене виробництво та напівфабрикати власного виробництва;
✓ витрати майбутніх періодів (сезонні витрати, витрати на освоєння випуску нових виробів
тощо);
✓ готова продукція і товари;
✓ платіжні та розрахункові операції з постачальниками й покупцями.
Об’єктами довгострокового та середньострокового кредитування є:
✓ капітальні вкладення, пов’язані з реконструкцією підприємства, його технічним
переозброєнням, упровадженням нової техніки, удосконаленням технології виробництва, та інші
витрати, що приводять до збільшення вартості основних засобів.
До таких кредитів підприємства вдаються, якщо відчувають брак власних коштів, призначених
на ці цілі, а саме: прибутку й амортизаційних відрахувань.
Сутність кредиту як економічної категорії реалізується через функції, розкриття яких дозволяє
виявити окремі складові дієвості кредитних відносин (Рис. 6.2).
 Розподільна

Перерозподільна

Контрольно-стимулююча
Заміщення готівкових
грошей кредитними
Відтворювальна

Рисунок 6.2 – Функції кредиту

Використання різноманітних форм та видів кредитування підприємства прискорює рух грошових

і матеріальних ресурсів та сприяє підвищенню ефективності фінансово-господарської діяльності.
Кожен вид кредиту характеризує його внутрішній зміст, а в сукупності дають чітке уявлення про
структуру кредиту і його рух у межах товарної і грошової форм. Кредити, які надаються
підприємствам, класифікуються за такими ознаками (Рис. 6.3):
формами і видами

наявністю та характером забезпечення

метою використання

строками використання

методами надання і строками погашення

характером і способом сплати відсотків

Рисунок. 6.3 – Класифікаційні ознаки кредиту

Залежно від форм і видів кредити поділяють на:
➢ банківський кредит - відображає економічні, кредитні відносини, які виникають між
банками і суб’єктами господарювання з приводу видачі (отримання) і використання позикових коштів;
➢ комерційний кредит — це економічні кредитні відносини, які виникають між окремими
суб’єктами господарювання з приводу відстрочення оплати за продані (куплені) товари;
➢ державний кредит — це сукупність кредитних відносин, які виникають між державою,
юридичними і фізичними особами з приводу випуску (придбання) позик;
➢ лізинговий кредит — це економічні відносини між юридичними особами, які виникають
при оренді майна на основі договору, що укладається;
➢ іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання
кредитів під заставу нерухомого майна. При цьому кредиторами можуть бути іпотечні банки,
спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Надавати позику можуть юридичні та фізичні
особи, які мають у власності об’єкти іпотеки (виробничі будівлі, споруди, житлові будинки, магазини,
земельні ділянки тощо);
➢ споживчий кредит - надається фізичним особам на придбання споживчих товарів і
оплату послуг з відстроченням платежу;
➢ консорціумний кредит - надається суб’єктам господарювання банківськими
консорціумами. Кредити під вексельний обіг — це кредити, що надаються банками під облік і заставу
векселів.;
➢ товарний кредит — це товари, які передаються резидентом або нерезидентом у
власність юридичним чи фізичним особам згідно з угодою, що передбачає відстрочення кінцевого
розрахунку на певний строк під заставу;
➢ фінансовий кредит — це кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі
на певний строк для цільового використання та під процент банком-резидентом або нерезидентом, що
кваліфікується як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента;
 ➢ інвестиційний податковий кредит — це відстрочення сплати податку на прибуток, що
надається суб’єкту підприємницької діяльності на певний строк з метою збільшення його фінансових
ресурсів для здійснення інноваційних програм, з подальшою компенсацією відстрочених сум у вигляді
додаткових надходжень податку за рахунок загального збільшення прибутку внаслідок реалізації
інноваційних програм.
Залежно від наявності і характеру забезпечення
➢ під забезпеченням розуміють спосіб страхування банку від ризику неповернення особою,
яка взяла позику, кредит. Для забезпечення повернення кредиту приймаються застава майна, цінні
папери, шляхові та товарні документи, гарантії або доручення третьої особи, поліси страхової компанії
тощо;
➢ незабезпеченими (бланковими) є позики, надані банками економічно і фінансово стійким
господарським органам під їх зобов’язання погашення в певний строк отриманої позики. Як правило
такі кредити видаються терміном від 1 до 10 днів.
Залежно від мети використання кредити поділяються на такі, що видаються на формування
оборотних коштів і фінансування основних засобів.
За строками використання кредити бувають:
➢ строкові, тобто, надаються банками особам, які беруть позику на певний строк,
встановлений у договорі сторін;
➢ безстрокові - позики, які видаються банками на невизначений строк, до запитання.
Погашаються такі позики, як правило, за першою вимогою банка-кредитора;
➢ прострочені – до них відносять позики, за якими вийшов строк повернення,
передбачений кредитним договором банку з особою, яка взяла позику;
➢ відстрочені - позики, строк повернення яких на прохання особи, що взяла позику,
переноситься банком на пізніший термін. Відстрочення погашення позики оформляється, як правило,
укладенням додаткової угоди до основного кредитного договору і супроводжується встановленням
вищої відсоткової ставки.
За методами надання розрізняють позики, що:
➢ видаються в разовому порядку, тобто рішення про видачу приймається банком окремо
за кожною позикою на прохання та на підставі відповідних документів особи, яка бере позику;
➢ видаються відповідно до відкритої кредитної лінії, — це позики, які надаються особі,
що бере позику протягом встановленого проміжку часу в межах раніше обумовлених розмірів без
додаткових спеціальних переговорів.
За характером і способом сплати відсотків виділяють позики:
➢ з фіксованою відсотковою ставкою надаються підприємствам зі стабільним
економічним становищем;
➢ з плаваючою відсотковою ставкою - встановлюється з урахуванням офіційної облікової
ставки Національного банку України та рівня інфляції. Зміна цієї ставки за відповідними періодами
передбачається у кредитних договорах між банком і особою, що бере позику.
 6.2.1. Банківська форма кредитування підприємств
Найпоширенішим видом кредиту є банківський кредит. Банківський кредит — це основна форма
кредиту, за якої банк надає у тимчасове користування частину власного або залученого капіталу на
умовах повернення зі сплатою банківського процента. За такого кредитування підприємство виступає
тільки в ролі позичальника.
Підприємства можуть отримати різноманітні види кредитів. Основними з яких є (рис. 6.4):
строковий кредит
кредитна лінія
короткостроковий кредит ( овердрафт)
конкорентний
обліковий кредит
онкольний
револьверний та роловерний

Рисунок 6.4 – Основні види банківського кредиту

• Строковий кредит — це кредит, який надається в повній сумі одразу після укладення
кредитної угоди. Погашається він або періодичними внесками, або одноразовим платежем у кінці
терміну.
• Кредитна лінія — це згода банку надати кредит протягом певного періоду часу в розмірах,
які не перевищують заздалегідь обумовленої суми. Кредитна лінія відкривається, як правило, на рік,
але її можна відкрити й на коротший період. Відкрита кредитна лінія дає змогу оплатити за рахунок
кредиту будь-які розрахункові документи, передбачені у кредитній угоді, що укладається між
підприємством та банком. На прохання підприємства ліміт кредитування можна переглядати.
Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну й постійно відновлювальну.
• Овердрафт — короткостроковий кредит, що надається банком надійному підприємству понад
залишок його коштів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом
дебетування його рахунка.
• Контокорент (італ. conto corrente — поточний рахунок) — єдиний рахунок, на якому
враховуються всі операції підприємства. На контокорентному рахунку відображаються, з одного боку,
погашення кредиту банку та інші платежі з доручення підприємства, з іншого — кошти, які надходять
на користь підприємства (виручка від реалізації продукції, наданий кредит та інші надходження).
Інакше кажучи, контокорент — це поєднання позикового рахунка з поточним, і він може мати дебетове
та кредитове сальдо. Контокорентний кредит може використовуватись для: − фінансування придбання
засобів виробництва, готової продукції, виробничих запасів; − подолання тимчасових фінансових
труднощів. Характерні особливості контокорентного кредиту: − встановлення ліміту кредитування; −
можливість скасування кредитної угоди будь-коли. З іншого боку, контокорентний кредит має певні
переваги для підприємства позичальника: − відсотки за кредит нараховуються лише за фактичні дні
користування; − кредитними коштами підприємство може скористатись будь-коли без укладення
додаткової кредитної угоди.
• Кредит під облік векселів (обліковий кредит) — це короткостроковий кредит, який банківська
установа надає пред’явнику векселів, обліковуючи (скуповуючи) їх до настання строку виконання
зобов’язань за ними і сплачуючи пред’явнику номінальну вартість векселів за мінусом дисконту.
Надання облікового кредиту здійснюється на підставі поданої підприємством заяви на дисконтування
векселів. Розмір та термін дії вексельного кредиту залежать від строку пред’явленого векселя. Термін,
на який видається вексель, не може перевищувати 90 днів.
• Онкольний кредит — різновид контокоренту, який надається під заставу товарно-
матеріальних цінностей або цінних паперів без зазначення строку його використання із зобов’язанням
позичальника погасити кредит за першою вимогою кредитора.
• Револьверний — дозволяє протягом наданого строку кредиту здійснювати вибірку кредитних
коштів і часткове (або повне) погашення боргу.
• Роловерний кредит — довгостроковий вид кредитування зі ставкою відсотка, яка періодично
переглядається.
У практиці банківського кредитування нерідко мають місце традиційні (дореформенні) методи
кредитування:
 • Кредитування по відкритому рахунку полягає в тому, що заборгованість не покривається
векселями чи іншими борговими зобов’язаннями позичальника, а зараховується на відкритий рахунок.
Факт і порядок погашення заборгованості узгоджується попередньо між банком і позичальником і, як
правило, передбачає періодичні платежі кредитору (раз у місяць, квартал, півроку тощо). Такий метод
кредитування може мати місце в умовах високої довіри кредитора до позичальника.
• Кредитування по залишку передбачає надання позички під залишок матеріальних цінностей
позичальника на певну дату (товарні запаси, готова продукція, невідшкодована заборгованість та інші).
• В умовах кредитування по обороту кредитуванню підлягає сума матеріальних цінностей, які
надходять до покупця і витрат, що пов’язані з таким надходженням, безпосередньо під час здійснення
платежів. Кредит надається при оплаті розрахункових документів, а погашення заборгованості
здійснюється під час надходження виручки від реалізації продукції підприємства-позичальника.
Окрім кредитів підприємства можуть отримувати також і банківські кредитні послуги. Найбільш
розповсюдженими вважають:

акцептний кредит

авальний кредит

факторинг

Рисунок 6.5 – Види банківських кредитних послуг

• Акцептний кредит — це позика, яка передбачає акцептування банком інкасованої

підприємством-позичальником тратти за умови, що підприємство надає у розпорядження банку
вексель до строку його оплати. Особливість акцептного кредиту полягає в тому, що банк дає
підприємству не гроші, а гарантію оплатити вексель у визначений термін. При цьому банк стає першим
боржником і з економічного погляду виконує умовне зобов’язання, тобто здійснює оплату векселя
лише тоді, коли підприємство не виконує своїх зобов’язань. Акцептний кредит має короткостроковий
характер і використовується для фінансування оборотних засобів підприємства і переважно у сфері
зовнішньої торгівлі. Цей кредит дешевший для підприємств, у порівнянні з дисконтним, оскільки вони
сплачують банку лише комісійні за акцепт векселя.
• Авальний кредит — це позика, коли банк бере на себе відповідальність за зобов’язаннями
підприємства у формі поручительства або гарантії. Підприємство-одержувач платежу, як і за
акцептного кредиту, отримує від банку-гаранта (аваліста) умовне платіжне зобов’язання. Якщо
власник векселя вносить протест у зв’язку з несплатою векселя, банк-аваліст погашає всю суму векселя
за платника. За авальним кредитом банк одержує комісійні, розмір яких залежить від виду вимог, що
випливають з гарантії, а також терміну дії гарантії. Крім того, за наданий кредит стягується відсоток
за діючими ставками.
Принципова різниця між авальним та акцептним кредитами полягає у характері відповідальності
банку. За надання авального кредиту, без огляду на його суть як вексельного поручительства, банк несе
тільки субсидіарну (додаткову) відповідальність, тобто вимога може бути звернена на нього тільки за
невиконання її підприємством. За акцептного кредиту банк несе солідарну відповідальність і вимогу,
на вибір кредитора. Отож його увага може бути звернена як на підприємство, так і на банк. Для
підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичною формою вексельного кредиту
є позики, що видаються під заставу векселів. Векселі приймаються (депонуються), банком, як
забезпечення не за їхньою повною вартістю, а за 60 - 90% їхнього номіналу залежно від
кредитоспроможності підприємства, що заставляє векселі, і надійності самих векселів.
• Факторинг — система фінансування, за умовами якої підприємство-постачальник товарів
переуступає короткострокові вимоги за торговельними операціями комерційному банку. Факторингові
операції включають: − кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; − ведення
бухгалтерського обліку клієнта, зокрема обліку реалізації продукції; − інкасацію заборгованості
клієнту; − страхування його від кредитного ризику. В основу факторингової операції покладено
принцип придбання банком рахунків-фактур підприємства-постачальника за відвантажену продукцію,
тобто передачу банку постачальником права вимагати платежі з покупця продукції.
Плата за факторингове обслуговування залежить від виду факторингу, фінансового стану
підприємства-позичальника, масштабів і структури його виробничої діяльності та надійності покупців.
Визначаючи плату за факторинг, враховують відсоток за кредит і середній термін обороту коштів банку
в розрахунках із покупцем.
Факторингові послуги банку (факторингової компанії) мають для підприємств такі переваги:
 1) більша гарантія стягнення (інкасування) дебіторської заборгованості покупця;
2) надання продавцю короткострокового кредиту;
3) зменшення кредитних ризиків продавця;
4) продавець має можливість оперативно поліпшити своє фінансове становище, оскільки оплата
за продукцію (роботи, послуги) здійснюється банком (факторинговою компанією) протягом 2-3 днів з
моменту укладення факторингової угоди.
Недоліком факторингу для підприємства є вища вартість цієї послуги порівняно зі звичайним
кредитом.

6.2.2. Небанківська форма кредитування підприємств

Суб’єкти господарювання в процесі здійснення виробничо-фінансової діяльності, крім

банківського кредиту, можуть використовувати й інші види кредиту. Основними з яких є:
комерційний кредит

лізинг

державний кредит

кредити від міжнародних фінансових організацій

Рисунок 6.6 – Види небанківського кредиту

• Комерційний кредит — це кредит, який заключається як правило у товарній формі між –
продавцем (кредитором) і покупцем (позичальником) у вигляді відстрочення платежу за продані
товари. Основне призначення комерційного кредиту — прискорення реалізації товарів й одержання
певного прибутку. Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконанні роботи,
надані послуги, за якими продавець надає відстрочення платежу покупцеві. Інструментом
комерційного кредиту традиційно є вексель, що визначає фінансові зобов’язання позичальника
стосовно кредитора. Відсоток за комерційний кредит входить у ціну товару та суму векселя і, як
правило, є меншим, за банківський кредит. Комерційний кредит має свої переваги і недоліки.

• - оперативність надання коштів у товарній формі;

• - нескладний процес оформлення угоди;
Переваги • - ширші можливості для підприємства в маневруванні
оборотними коштами;
• - розвиток кредитного ринку.

• - обмеженість у часі та розмірах;

Недоліки • - наявність ризику для кредитора;
• - вплив банків на дисконт векселів;
• - вузький цільовий характер використання кредиту.

Рисунок 6.7 – Переваги та недоліки комерційного кредиту

• Лізинг - кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачу
(регулюється Законом України “Про фінансовий лізинг” від 11. 12. 2003 р. (нова редакція Закон
України “Про лізинг”),. Суб’єктами кредитних відносин тут виступають: у ролі кредитора –
лізингодавець, позичальника – лізингоодержувач. Відносини між позичальником та кредитором
будуються на умовах терміновості, оплати, повернення та матеріального забезпечення (застави).
Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно, що його можна віднести до основних засобів,
яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень на передачу в лізинг
(оренду). До об’єктів лізингу належать: машини та обладнання; засоби обчислювальної техніки;
транспортні засоби; виробничі будівлі та споруди; інші основні засоби. Не можуть бути об’єктами
лізингу: об’єкти оренди державного майна, крім окремого, індивідуально визначеного майна
державних підприємств; земельні ділянки та інші природні об’єкти. Основними перевагами та
недоліками лізингової форми кредитування є:
 • - дозволяє на 100% фінансувати придбання основних засобів;
• - більше можливостей для маневрування під час виплати лізингових
Переваги платежів;
• - зменшується ризик морального зношення устаткування;
• - лізингові платежі включаються до складу валових витрат

• - вартість лізингу вища за варість звичайної банківської позики;

Недоліки • - більш тривалого часу і більш складної організації лізингової угоди;
• - ризик для лізингодавця можливого морального зношення основних
засобів і неповне чи несвоєчасне одержання лізингових платежів.

Рисунок 6.8 – Переваги та недоліки лізингу

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій (ступеня окупності) виділяють:
• Фінансовий лізинг – це угода, яка передбачає протягом періоду своєї дії виплату лізингових
платежів, які покривають повну вартість амортизації майна або більшу його частину ( 60 % вартості),
додаткові витрати та прибуток орендодавця (процент за лізинг). По завершенні строку договору
фінансового лізингу об’єкт лізингу переходить у власність лізингоутримувача або викуповується ним
за кінцевою вартістю.
• Оперативний лізинг, при якому угода укладається на термін, менший за період амортизації
90 % вартості орендованого майна, тому для нього характерне часткове відшкодування вартості і
витрати лізингодавця не покриваються орендними платежами протягом одного лізингового контракту.
Після завершення строку договору оперативний лізинг може бути продовжений або об’єкт лізингу
підлягає поверненню лізингодавцю.
✓ Державне кредитування, як вид кредиту являє собою економічні відносини, які виникають
між підприємством і державою внаслідок купівлі першим державних цінних паперів (підприємство
стає кредитором держави), а також унаслідок одержання бюджетних і позабюджетних кредитів
(підприємство стає позичальником). Державне кредитування здійснюється шляхом надання
бюджетних позик безпосередньо міністерствам, відомствам, іншим центральним органам державної
виконавчої влади для фінансування через банківські установи: – пускових об’єктів; – раніше
розпочатих новобудов виробничого призначення; – технічного переозброєння і реконструкції діючих
підприємств незалежно від форм власності. Організація роботи по обслуговуванню бюджетних
кредитів, їх обліку та проведенню розрахунків з позичальниками здійснюється
уповноваженими банками України. Міністерство фінансів перераховує міністерствам,
відомствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади на окремий рахунок
кошти, в межах яких надається бюджетний кредит, згідно з затвердженою Державною
програмою економічного і соціального розвитку України.
Міністерства, відомства, інші центральні органи державної виконавчої влади – замовники, яким
надається бюджетний кредит, укладають з Міністерством фінансів (Головним управлінням державного
казначейства) кредитну угоду, в якій визначаються умови надання позички та її гарантованого
повернення у визначені кредитним договором терміни.
Погашення бюджетних кредитів починається через рік після закінчення будівництва,
реконструкції або технічного переозброєння об´єкта кредитування (його черги, пускового комплексу)
і здійснюється щоквартально у термін не більше як за три роки.
✓ Кредити від міжнародних фінансово-кредитних організацій, серед яких велику роль
відіграють Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародний банк реконструкції та
розвитку, Фонд "Євразія", Фонд підтримки підприємств у нових незалежних державах, Агентство
США з міжнародного розвитку та інші.
Головною метою кредитів Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) є сприяння
розвитку підприємництва, роздержавлення та приватизація, фінансова підтримка малого та середнього
бізнесу. Основними напрямами діяльності ЄБРР в Україні є надання прямих кредитів та участь у
спільному (з іншими кредиторами) фінансуванні, інвестування акціонерного капіталу підприємств
приватного та державного сектор, полегшення доступу підприємствам до внутрішніх та міжнародних
ринків капіталу шляхом надання гарантій і сприяння в інших формах.
ЄБРР надає позики в доларах США для:
- довгострокового фінансування засобів виробництва та пов´язаного з ним збільшення
оборотного капіталу;
 - короткострокового фінансування витрат на імпортовану сировину та запасні частини для
подальшої переробки або використання у виробництві;
- фінансування лізингу;
- короткострокового фінансування експортних контрактів.
Короткострокові позики надаються на термін до 12 місяців, а довгострокові – до 5 років з
максимальною відстрочкою погашення до 2 років. За рахунок коштів ЄБРР кредитуванню підлягають
тільки фінансовоокупні та забезпечені заставою проекти.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який входить до Групи Світового банку,
сприяє економічному зростанню країн, що розвиваються. Позики банку надаються під гарантії уряду
на термін до 15-20 років і мають 5-річний термін відстрочення. МБРР кредитує інвестиційні проекти,
метою яких є технічна реконструкція окремих існуючих підприємств певної галузі або регіону,
створення нових підприємств або надання коштів на поповнення оборотних коштів підприємств.
Основними напрямами кредитування є транспорт, зв´язок, енергетика, сільське господарство. При
цьому чітко визначається перелік товарів, послуг і робіт, які закуповуватимуться за рахунок позики
банку. При впровадженні інвестиційних проектів кредитна угода підписується між Україною та МБРР.
Фонд "Євразія" надає кредити в іноземній валюті з низькою відсотковою ставкою підприємствам,
що працюють у сфері виробництва, надання послуг, мають перспективні з економічної точки зору
проекти. Максимальний розмір позики не перевищує 100 000 дол. США, максимальний період надання
– 2 роки. Для отримання кредиту необхідна наявність застави, гарантій як забезпечення. Кредити
надаються на закупівлю обладнання, сировини та матеріалів.
Фонд підтримки підприємств у нових незалежних державах сприяє розвитку малих і середніх
приватних підприємств в Україні, Молдові, Білорусі. Фонд здійснює фінансування у формі часткової
участі в статутному фонді та у формі позик у розмірі від 500 тис. до 5 млн. дол. США залежно від
специфічних потреб проекту. Позики надаються на період від кількох місяців до п´яти років залежно
від мети проекту.
Агентство США з міжнародного розвитку, ставлячи за мету створити можливості для зростання
малого бізнесу в Україні, надає кредитну підтримку інвестиційним проектам на конкурентній основі
для високотехнічних виробництв та мікрокредити.
 Найчастіше потреба в кредитах має відносно короткостроковий характер (до 1 року) і виникає
для поповнення оборотних коштів. Планування потреби в кредиті для формування оборотних коштів
здійснюється таким чином:

на І етапі на II етапі визначається необхідний розмір залучених кредитів в банку

розраховується потреба
в оборотних коштах в
цілому та за окремими
напрямами: формування
виробничих запасів,
незавершеного
виробництва, готової
продукції
на покриття збільшеної потреби в оборотних коштах. Для цього
використовується формула:
КОБ = ОК– ОКВ– ОКПР + КЗ, (6.1)
де КОБ – необхідний розмір кредитів, які залучаються в оборотні кошти,
грн.; ОК – потреба в оборотних коштах, грн.; ОКВ — власні оборотні
кошти на початок періоду, грн.; ОКПР – поповнення оборотних коштів за
рахунок прибутку підприємства, грн.; КЗ – зменшення кредиторської
заборгованості, грн.

Рисунок 6.9– Планування потреби в кредиті для формування оборотних коштів

Потреба підприємства в кредитах під інвестиційні проекти визначається на основі інвестиційної

програми, за окремими етапами її реалізації та з врахуванням власних джерел фінансування. Власні
кошти для фінансування інвестиційних програм складаються з амортизаційних відрахувань, частини
прибутку, яка спрямовувалася на реконструкцію, технічне переоснащення, нове будівництво. Після
проведення розрахунків потреби підприємства в кредитних ресурсах визначають період їх залучення
(це час з моменту надходження банківського кредиту до моменту його повного погашення та виплати
процентів за користування). Період залучення кредиту визначається банком.
У банківській практиці для визначення розмірів кредиту використовується метод, коли позика
видається не в повному обсязі, а за мінусом визначеної частини у процентах до загальної величини
кредиту. Ця величина для кожного підприємства може бути різною, виходячи з його
кредитоспроможності і ступеня ризику кредитування.
З метою отримання кредиту між банком і позичальником укладається кредитний договір.
Кредитний договір – є юридичним документом, що визначає взаємні зобов’язання і відповідальність
між комерційним банком і клієнтом із приводу одержання останнім кредиту. Він укладається між на
рік або більш тривалий строк, якщо клієнт користується кредитами постійно, і на менш короткий строк
– при тимчасовій потребі у кредитах або при наданні окремого кредиту. Кредити надаються
підприємствам: у безготівковій формі – оплатою платіжних документів із позикового рахунка як у
національній, так і в іноземній валюті шляхом переказуванням коштів на по- точний рахунок
підприємства, у готівковій формі.
Банк здійснює постійний контроль за виконанням позичальниками умов кредиторської угоди, в
якій в обов'язковому порядку передбачається відповідальність підприємства-позичальника за
використання не за цільовим призначенням одержаного кредиту у вигляді штрафу в розмірі 25% від
розміру використаного не за призначенням кредиту, При порушенні підприємством строків
повернення кредитів і затримці сплати процентів банк у встановленому чинним законодавством
порядку вживає заходів щодо стягнення боргу на свою користь. Примусове стягнення таких боргів
здійснюється банком, якщо це передбачене договором. У разі неможливості стягнення боргів
підприємства банк має право порушити в суді справу про банкротство підприємства-боржника. Банк
за законом зобов'язаний зберігати банківську таємницю та забезпечувати конфіденційність інформації
щодо операцій здійснюваних клієнтами, в тому числі операцій з видачі, повернення кредитів та сплати
процентів.
Підприємства можуть отримувати кредит двома шляхами:

другий шлях полягає в тому, що банк надає

суть першого полягає в тому, що
позичальнику позики в межах заздалегідь
питання про надходження позики
визначеного ліміту кредитування на певний
вирішується щоразу в індивідуальному
період часу на покриття його потреби в
порядку. Позика надається на певний
короткострокових фондах фінансування
строк і пов'язана з потребами
(кредитна лінія). Для банку відкрити кредитну
позичальника у грошових коштах для
лінію означає взяти на себе позабалансове
фінансування цільової потреби
зобов'язання про надходження грошових коштів.

Рисунок 6.10 – Шляхи отримання кредиту підприємствами

 Для проведення операцій кредитування банк може відкрити позичальнику:
Простий позиковий рахунок використовується для відображення кредитних операцій як при
видачі разової позики на цільову потребу, так і при наданні позик траншами в межах кредитної лінії.
Погашення позики здійснюється з поточного рахунку позичальника за його власні кошти.
Спеціальний позиковий рахунок застосовується коли позичальник відчуває постійну або сезонну
потребу в запозиченні коштів. Рахунок відкривається на весь період кредитування на підставі
дозвільного документу. Операції з видачі позики здійснюються шляхом сплати грошово-
розрахункових документів безпосередньо із спеціального позикового рахунку. Кредити погашаються
планово з поточного рахунку, або через використання строкового зобов'язання з умовними строками
погашення.
Поточний рахунок з правом на овердрафт відкривають позичальникам, які укладають з банком
угоду для отримання такого виду позики як овердрафт. Позика видається шляхом сплати грошово-
розрахункових документів позичальника. На погашення позики йдуть всі суми, які зараховані на
поточний рахунок позичальника.
 Кредитоспроможність позичальника – це його здатність повністю і вчасно розраховуватися за
своїми фінансовими зобов’язаннями. позичальника, На відміну від платоспроможності,
кредитоспроможність не фіксує неплатежі за поточний період чи будь-яку дату, а прогнозує його
платоспроможність на найближчу перспективу
Оцінка банком позичальника – юридичної особи передбачає такі етапи:

розрахунок та аналіз кількісних і якісних критеріїв

визначення інтегральної оцінки позичальника

визначення класу позичальника

Рисунок 6.11 - Етапи оцінки фінансового стану позичальника

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно та

визначаються його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та
методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника з урахуванням вимог комерційного
банку. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника, яка розроблена комерційним
банком, є невід’ємним додатком до внутрішньобанківського положення банку про кредитування.
Для оцінки кредитоспроможності позичальника комерційний банк повинен враховувати
економічні показники діяльності позичальника, які включають в себе як кількісні, так і якісні критерії.
Комерційний банк визначає значення показників платоспроможності позичальника та його
фінансової стійкості з урахуванням статистичних даних галузі господарства, у якій він працює, і даних
про результати його діяльності.
Кількісний аналіз показників здійснюється на підставі даних бухгалтерського та аналітичного
обліку, а також на підставі інформації з інших банків про позичальника (довідки/виписки про з
обслуговуючих банків про обороти по поточному рахунку тощо – для аналізу грошових потоків).
В банку відповідно до вимог НБУ здійснюється розрахунок таких кількісних критеріїв, як
платоспроможність, фінансова стійкість, рентабельність, аналіз грошових потоків, аналіз дебіторської
та кредиторської заборгованості, що передбачає аналіз (рис. 6.12):
коефіцієнта
коефіцієнтів
коефіцієнта забезпеченості
ліквідності коефіцієнта
маневреності власними
(миттєвої, незалежності
власних коштів оборотними
поточної, загальної)
запасами

періоду обороту
коефіцієнтів коефіцієнта
дебіторської та грошових потоків
рентабельності довгострокового
кредиторської позичальника
(активів, продажу) запозичення коштів
заборгованості

Рисунок 6.12 – Перелік показників аналізу фінансового стану позичальника

Якісний аналіз стану діяльності юридичної особи проводиться за трьома напрямками (рис. 6.13):
 оцінка ринкового фактору (ринкова позиція), що включає привабливість
продукту, який пропонує клієнт; фактори виробництва (кваліфікація
працівників, стан виробничих приміщень, місце розташування); структуру
клієнтської бази; конкуренцію; тривалість діяльності; залежність від
циклічних і структурних змін в економіці та галузі промисловості; наявність
державних замовлень і державна підтримка позичальника

оцінка фактору репутації позичальника, що включає ступінь довіри до

клієнта, його відкритість, чесність, готовність надавати фактичну
інформацію; попередній досвід роботи з кредитами; оцінку ділових
якостей керівництва позичальника

оцінка галузі, в якій працює позичальник. В основу класифікації галузей

покладений Державний класифікатор України ДК 009:2010 “Класифікація
видів економічної діяльності” (КВЕД), із змінами і доповненнями.

Рисунок 6.13 – Напрями якісного аналізу діяльності позичальника

На підставі оцінки кредитоспроможності підприємства й ефективності комерційної угоди банк

приймає рішення про можливість видачі підприємству кредиту й укладає з ним кредитний договір.
Відповідно до оцінки кредитоспроможності позичальника, враховуючи рівень забезпеченості за
кредитними операціями, позичальників класифікують на п’ять класів (Рис. 6. 14):

ВИДИ ПОЗИЧАЛЬНИКІВ
Клас А
позичальники, стосовно яких немає жодних сумнівів щодо своєчасності та
повноти погашення позики та процентів, адже їх фінансова діяльність дуже
добра.
Клас Б
позичальники, до здатності яких щодо своєчасного та повного погашення позики
та сплати процентів немає претензій, але передбачена реорганізація,
диверсифікація виробництва, зміна профілю діяльності, регіону роботи тощо;

Клас В
фінансова діяльність задовільна (рентабельність нижча за середню по галузі,
деякі показники не відповідають мінімально прийнятним значенням).
Платоспроможність позичальника свідчить про ймовірність несвоєчасного
погашення кредитної заборгованості у повній сумі та строки, визначені
кредитним договором.

Клас Г фінансова діяльність незадовільна і спостерігається її нестабільність протягом

року, існує високий ризик виникнення значних збитків та імовірність повного
погашення заборгованості та відсотків є досить низькою.

Клас Д
позичальники, подальше кредитування яких неприпустиме, а видані їм позики
практично неможливо повернути (хоча це можна буде зробити в судовому
порядку)

Рисунок 6.14 – Класифікація позичальників залежно від ступеня оцінки їх фінансового стану

Для визначення класу позичальника – юридичної особи використовується інтегральна оцінка

позичальника
Умови погашення кредитів суттєво впливають на фінансовий стан суб'єктів господарювання і
обумовлюється під час підписання кредитного договору підприємства з банком, виходячи з
економічних і фінансових можливостей підприємства, які можуть бути достовірно визначені на основі
аналізу грошових потоків та врахування вимог банківської установи.
Джерелами погашення кредиту, отриманого підприємством, можуть бути:
• виручка від реалізації продукції, що її отримає підприємство в процесі реалізації проекту
кредитування;
• виручка від реалізації продукції власного виробництва, не пов'язаного з проектом
кредитування;
• інші надходження від господарської діяльності.
Одним з вирішальних факторів, які впливають на рівень банківських процентів є облікова ставка
НБУ. При зміні облікової ставки НБУ розміри процентів за кредит можуть змінитися лише на підставі
згоди між сторонами.
 При створенні підприємства відбувається початкове формування матеріально-технічної бази, в
тому числі придбання або створення основних засобів. Це відбувається, як правило, за рахунок внесків
учасників чи коштів, отриманих від випуску акцій, тобто власних фінансових ресурсів.
Належність тих чи інших активів до основних засобів регулюється Податковим кодексом
України та Положеннями (Стандартами) бухгалтерського обліку (П(С)БО). В П(С)БО 7 „Основні
засоби” до необоротних матеріальних активів також відносять малоцінні предмети зі строком служби
більше одного року або 1 операційного циклу (якщо він довший ніж рік). Вартісні межі основних
засобів та малоцінних необоротних активів підприємства визначають самостійно у документі „Наказ
про облікову політику підприємства”.
Основні засоби - матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у
користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних
доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не
перевищує 6000 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються
для використання у господарській діяльності, вартість яких перевищує 6000 гривень і поступово
зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання
(експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл,
якщо він довший за рік).
Суть фізичного та морального зносу подана на рис. 7.1.

Фізичний знос
•це поступова втрата основними засобами своєї первісної споживної вартості, яка
обумовлена не тільки їх функціонуванням, а й їх бездіяльністю (руйнування від
зовнішнього, атмосферного впливу, корозії). Внаслідок фізичного зносу
погіршуються техніко-економічні та соціальні характеристики основних засобів:
знижується продуктивність, збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим
роботи тощо.

Моральний знос
•це зменшення вартості основних засобів під впливом підвищення продуктивності
праці в галузях, що виробляють засоби праці (скорочення суспільно необхідних
витрат на їх відтворення), а також у результаті створення нових, більш продуктивних
і економічно вигідних машин та устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації.

Рисунок 7.1 – Суть фізичного і морального зносу основних засобів

У зв'язку зі схильністю основних засобів до зносу в процесі використання перед підприємством

виникає необхідність їх відтворення.
Відтворення основних засобів – це процес безперервного їх оновлення. Розрізняють просте та
розширене відтворення основних засобів (рис. 7.2).

це відновлення здійснюється шляхом

основних засобів в тому заміни окремих зношених
Просте
самому обсязі, в якому частин основних засобів, їх
відтворення
вони були зношені та ремонту або придбання
вибули нових засобів.
 це таке відтворення, яке
передбачає розширення
діючих основних засобів за
Розширене рахунок збільшення їх
відтворення кількості та поліпшення або
придбання більш
продуктивних та економних
основних засобів
здійснюється у вигляді
нового будівництва,
технічного
переоснащення,
реконструкції або
розширення підприємств,
модернізації обладнання
або його придбання

Рисунок 7.2 – Суть простого і розширеного відтворення основних засобів

Кожен з процесів розширеного відтворення основних засобів має свої джерела фінансування, які
подані на рис. 7.3.

•Амортизація. просте
відтворення

•Чистий прибуток в частині, яка не була виплачена у формі

дивідендів власникам.
•Довгострокові банківські кредити. розширене
•Кошти, отримані від випуску цінних паперів (акцій та відтворення
облігацій).
•Цільове фінансування.

Рисунок 7.3 - Особливості фінансування простого та розширеного відтворення основних засобів

У сучасних умовах найбільш доступним і стабільним джерелом формування інвестиційних

ресурсів на відтворення основних засобів є амортизаційні відрахування, а складовою частиною
загальної політики формування власних фінансових ресурсів виступає амортизаційна політика.
Амортизаційна політика полягає в управлінні амортизаційними відрахуваннями від основних засобів
і нематеріальних активів, що використовуються на підприємстві, з метою їх реінвестування у
виробничу діяльність.
Амортизаційні відрахування надходять підприємству у складі виручки від реалізації і
нагромаджуються в амортизаційному фонді для подальшого використання як джерела відтворення
вартості основних засобів.
 В балансі підприємства основні засоби відображаються в розрізі трьох статей – залишкова,
первісна вартість і знос (рис. 7.4).

Первісна вартість – це сукупність витрат, Знос – сума амортизаційних відрахувань за

пов’язаних з придбанням або спорудженням період експлуатації об’єкта основних
об’єктів основних засобів. засобів.

Залишкова вартість – це первісна вартість основних засобів, зменшена на ту частину,

яка вже перенесена на готову продукцію у вигляді амортизаційних відрахувань.

Рисунок 7.4 – Суть первісної, залишкової вартості та зносу

Первісна вартість основних засобів складається з таких витрат: суми, що сплачуються

постачальником та підрядником за виконання будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків);
реєстраційні збори, державне мито у зв’язку з придбанням основних засобів, витрати на страхування
ризиків, витрати на транспортування, монтаж основних засобів, інші витрати.
Залишкову вартість називають балансовою вартістю основних засобів, оскільки вона
враховується при розрахунку підсумку балансу. Залишкова (балансова) вартість групи основних
засобів на початок звітного періоду розраховується за такою формулою:
Бзв = Бп+Пп - Вп - Ап , (7.1)
де Бп – залишкова (балансова) вартість групи основних засобів на початок періоду, що передував
звітному, грн.; Пп – сума витрат на придбання основних засобів, здійснення капітального ремонту та
інше поліпшення основних засобів протягом року, що передував звітному, грн.; Вп – сума виведених з
експлуатації основних засобів протягом періоду, що передував звітному, грн.; Ап – сума
амортизаційних відрахувань за період, що передував звітному, грн.
Розрізняють також переоцінену, ліквідаційну вартість та вартість, яка амортизується (рис. 7.5).

Вартість основних засобів, яка амортизується – це

Переоцінена вартість – це вартість
первісна або переоцінена вартість основних засобів за
основних засобів після їх переоцінки.
вирахуванням їх ліквідаційної вартості.

Ліквідаційна вартість – це сума коштів, яку підприємство очікує одержати від реалізації (ліквідації)
основних засобів після закінчення терміну їх корисного використання (експлуатації), за вирахуванням
витрат, пов’язаних із продажем (ліквідацією).
Рисунок 7.5 – Суть переоціненої, ліквідаційної вартості та вартості, що амортизується

Переоцінена вартість визначається шляхом множення залишкової вартості основних засобів на

коефіцієнт індексації. Згідно з податковим законодавством України підприємства мають право, але не
зобов’язані здійснювати щорічну індексацію балансової вартості груп основних засобів та
нематеріальних активів. Коефіцієнт індексації балансової вартості груп основних засобів та
нематеріальних активів у податковому обліку визначається за формулою:
Іні  10
Кі 
100 , (7.2)
де Іні – індекс інфляції року, за результатами якого проводиться індексація, %.
Якщо рівень інфляції був меншим 10%, то переоцінка основних засобів не проводиться. При
застосуванні коефіцієнта індексації необхідно обчислити капітальний дохід підприємства, що
дорівнює різниці між балансовою вартістю відповідної групи основних засобів, визначеною на початок
звітного року із застосуванням коефіцієнта індексації і балансовою вартістю цієї ж групи основних
засобів до такої індексації.
Ліквідаційна вартість є частиною купівельної вартості, яку власник активу планує відшкодувати
по закінченню строку корисної експлуатації основних засобів, або іншими словами, це вартість того,
що залишиться від активу по закінченні строку його корисного використання.
 У процесі використання об’єктів основних засобів економічні вигоди, втілені в них,
споживаються підприємством, внаслідок чого зменшується залишкова вартість основних засобів, що
відображається шляхом нарахування амортизації. Сутність амортизації подана на рис. 7.6.

систематичний розподіл вартості необоротних активів,

П(С)БО яка амортизується протягом строку їх корисного
амортизація
7 використання (експлуатації)
поступове віднесення витрат на їх придбання,
Податковий
виготовлення або поліпшення на зменшення
кодекс амортизація скоригованого прибутку платника податків в межах
України
норм амортизаційних відрахувань.

Рисунок 7.6 – Сутність амортизації згідно з нормативно-правовими актами

Строк корисного використання основних засобів – очікуваний період часу, впродовж якого
основні засоби будуть використовуватися підприємством або з їх використанням підприємством буде
виготовлено певний обсяг продукції (робіт, послуг). Підприємство встановлює строк корисної
експлуатації основних засобів, враховуючи їх очікувану або фізичну потужність; очікуваний фізичний
та моральний знос (знос внаслідок НТП або змін попиту на продукцію); правові (законодавчо
визначений безпечний строк експлуатації деяких об’єктів) або контрактні (наприклад: строк оренди,
передбачений угодою) обмеження.
Податковим кодексом України (п.138.3.3) визначені мінімально допустимі строки корисного
використання (МДСКВ) основних засобів за їх групами (табл. 7.1). Група основних засобів –
сукупність однотипних за технічними характеристиками призначенням і умовами використання
необоротних матеріальних активів.
Таблиця 7.1 - Групи основних засобів та інших необоротних активів і строки їх амортизації
Група Основні засоби та інші необоротні активи МДСКВ, років
1. Земельні ділянки -
2. Капітальні витрати на поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом 15
3. Будівлі 20
Споруди 15
Передавальні пристрої 10
4. Машини та обладнання, з них: 5
електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного 2
оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку
інформації, пов'язані з ними комп'ютерні програми, інші інформаційні
системи, комутатори, маршрутизатори, модулі, модеми, джерела
безперебійного живлення та засоби їх підключення до
телекомунікаційних мереж, телефони, мікрофони і рації
5. Транспортні засоби 5
6. Інструменти, прилади, інвентар (меблі) 4
7. Тварини 6
8. Багаторічні насадження 10
9. Інші основні засоби 12
10. Бібліотечні фонди -
11. Малоцінні необоротні матеріальні активи -
12. Тимчасові (нетитульні) споруди 5
13. Природні ресурси -
14. Інвентарна тара 6
15. Предмети прокату 5
16. Довгострокові біологічні активи 7

Амортизація основних засобів нараховується щомісяця, починаючи з місяця, наступного за

місяцем введення об’єкта основного засобу в експлуатацію. Місячна сума амортизації визначається
шляхом ділення річної суми амортизації на 12. Нарахування амортизації зупиняється на період виводу
основних засобів з експлуатації, наприклад для реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання
тощо, на підставі документів, які свідчать про виведення основних засобів з експлуатації.
Сума амортизаційних відрахувань від вартості основних засобів має покрити витрати
підприємства на придбання (будівництво, монтаж) і витрати на їх поліпшення (ремонт, реконструкцію,
модернізацію). Виходячи з цього побудована система нарахування амортизації, причому вона
диференційована за групами основних засобів. Загальними для всіх груп є методи нарахування
амортизації від вартості основних засобів.
Методи нарахування амортизації наведені на рис. 7.7.

виробничий
прямолінійного списання
методи вартості
кумулятивний
нарахування
амортизації
зменшення залишкової прискореного зменшення
вартості залишкової вартості

Рисунок 7.7 – Методи нарахування амортизації

Перелік дозволених (заборонених) у податковому обліку методів амортизації за окремими

групами основних засобів та інших нематеріальних активів (ІНА) за Податковим кодексом України
наведено в табл. 3.2. Доцільність використання методів кожне підприємство обґрунтовує самостійно.
Таблиця 7.2 - Методи амортизації основних засобів
Метод амортизації Група
2 3 4 5 6 7 8 9 12 14 15 16
1. Прямолінійний + + + + + + + + + + + +
2. Зменшення залишкової вартості + + + + + + + - - - - +
3. Прискореного зменшення - - + + - - - - - - - -
залишкової вартості
4. Кумулятивний + + + + + + + - - - - +
5. Виробничий + + + + + + + + + + + +

Виробничий метод нарахування амортизації застосовується до тих основних засобів,

використання яких розраховується на оцінений початково обсяг виробництва. Визначення місячної
суми амортизаційних відрахувань Ар здійснюються за формулою:

𝑄ф ×(ПВ −ЛВ )
Ар= , (7.3)
𝑄З
де Qф – фактичний місячний обсяг виробництва продукції у звітному періоді, шт.; Пв – первісна
вартість об’єкта основних засобів, грн.; Лв – ліквідаційна вартість, грн.; Qз – загально розрахований
обсяг виробництва, який підприємство очікує виготовити (виконати) з використанням об’єкта ОЗ, шт.
За допомогою цього методу найповніше забезпечується рівномірний розподіл вартості об’єкта
основних засобів між видами виготовленої продукції (виконаними роботами, послугами). Крім того,
слід зазначити: його застосування є економічно обґрунтованим щодо тих об’єктів основних засобів, які
безпосередньо зайняті у виробництві, наприклад верстати, устаткування, транспортні засоби.
Для забезпечення застосування цього методу необхідно, щоб на підприємстві були підготовлені
дані щодо планового випуску продукції (робіт, послуг), очікуваного з використанням конкретного
об’єкта основних засобів. Розрахований у такий спосіб показник амортизації на одиницю продукції (на
1 грн. робіт, послуг) є одним з елементів прямих витрат планової калькуляції собівартості продукції
(робіт, послуг).
Метод прямолінійного списання вартості доцільно застосовувати під час розрахунку
амортизації стаціонарних об’єктів основних засобів: будинків, споруд. При виборі методу амортизації
таких об’єктів основних засобів, як транспортні засоби, устаткування, обчислювальна техніка тощо,
відіграють істотну роль час експлуатації, обсяг виробництва в натуральному вираженні та інші
фактори. Щорічна сума амортизаційних відрахувань визначається за формулою:
(ПВ  Л В ) На
АР   (ПВ  Л В )  , (7.4)
ТК 100
де Тк – термін корисного використання об’єкта основних засобів, років; На – норма амортизації,
%.
Прямолінійний метод є дуже простим у практичному застосуванні, вартість, яка амортизується,
розподіляється рівномірно протягом усього строку корисного використання цього об’єкта. Проте є і
певні недоліки: амортизаційні відрахування в перші роки експлуатації є такими самими, як і в останні.
Метод прискореного зменшення залишкової вартості передбачає визначення суми
амортизаційних відрахувань за формулою:
На
АРt  З Вt  , З Вt  П В  АРt 1 , t 1; TK , (7.5)
100
де Зв – залишкова вартість об’єкта на початок звітного періоду, грн.; Atp1 - сума амортизаційних
відрахувань за період, що передував звітному, грн.
Норма амортизаційних відрахувань відповідно до цього методу визначається за такою
формулою:
100
На  2  . (7.6)
ТК
Застосування зазначеного методу передбачає, що об’єкти основних засобів інтенсивніше за все
використовуються саме в перші роки їх експлуатації. А ефективність їх використання знижується через
низку таких факторів, як моральне старіння, виробіток ресурсу тощо. Нарахування при цьому
найбільшої суми амортизації в перший рік експлуатації об’єкта основних засобів є логічно
обґрунтованим. Прискорена амортизація передбачає зменшення суми амортизаційних відрахувань
щороку, завдяки цьому швидше накопичуються кошти для заміни вже амортизованих об’єктів
основних засобів.
Метод зменшення залишкової вартості передбачає визначення річної суми амортизаційних
відрахувань за формулою:
На
АР  З В  , (7.7)
100
Норма амортизаційних відрахувань у цьому разі визначається за формулою:
 Л 
На  1  TK В  100% . (7.8)
 ПВ 
Цей метод є різновидом методу зменшення залишкової вартості. Його застосування також
засновано на припущенні, що об’єкти основних засобів найінтенсивніше використовуються в перші
роки експлуатації, коли вони є новими як у моральному, так і у фізичному сенсі.
Кумулятивний метод передбачає визначення річної суми амортизаційних відрахувань за
формулою:
АР  ( П В  Л В )  К t , (7.9)
де К – кумулятивний коефіцієнт розрахований на рік t.
t

Кумулятивний коефіцієнт визначається за формулою:

Т 1
К t  K t , (7.10)
TK
t
t 1
На відміну від методу зменшення залишкової вартості нарахування амортизаційних відрахувань
за кумулятивним методом відбувається за рахунок зменшення не бази для розрахунків амортизації, а
кумулятивного коефіцієнта, що відіграє в цьому випадку роль норми амортизації. Після закінчення
строку корисного використання об’єкта основних засобів його залишкова та ліквідаційна вартості
мають бути однаковими.
 7.4. Показники оцінки стану та ефективності використання основних засобів

Стан основних засобів і їх використання є важливим фактором підвищення ефективної

діяльності підприємства. Тому на підприємствах важливе значення має як систематичне оцінювання
стану основних засобів, так і аналіз ефективності їх використання. Основні засоби оцінюють за
допомогою групи показників, які характеризують: (рис. 7.8)

забезпечення підприємства стан основних ефективність використання

основними засобами засобів основних засобів

Рисунок 7.8 – Групи показників оцінки основних засобів

До показників, які характеризують забезпечення підприємства основними засобами належать:

❖ фондомісткість
ОЗср
fM  , (7.11)
NT
де ОЗср - середньорічна вартість основних засобів, грн.; NT – обсяг товарної продукції
підприємства за рік, грн.

ОЗср  ОЗп 
 ОЗПП  tф   ОЗВИВ  (12  tф ) , (7.12)
12 12
де ОЗП – вартість основних засобів на початку року, грн.; ОЗВВ – вартість введених протягом року
основних засобів, грн.; Ввив – вартість виведених основних засобів протягом року, грн.; tф – кількість
повних місяців функціонування основних засобів в плановому році.
❖ фондоозброєність
ОЗСР
f ОЗБ  , (7.13)
Ч
де Ч – середньо-спискова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.;
❖ коефіцієнт реальної вартості основних засобів
ОЗ  З
К РВ  СР , (7.14)
М
де З – сума зносу вартості основних засобів, грн.; М – вартість майна підприємства, грн.;
Стан основних засобів можна охарактеризувати за допомогою таких коефіцієнтів:
➢ коефіцієнт зносу

К ЗН 
З , (7.15)
ОЗПОЧ
ОЗПОЧ – вартість основних засобів на момент впровадження їх в експлуатацію, грн.; З - сума
зносу основних засобів за період експлуатації, грн.
➢ коефіцієнт придатності
К ПР  1  К ЗН , (7.16)
➢ коефіцієнт оновлення
ОЗВВ
К ОН  , (7.17)
ОЗК
де ОЗК – вартість основних засобів на кінець звітного періоду, грн.; ОЗВВ – вартість введених
основних засобів за звітний період, грн.
➢ коефіцієнт вибуття
ОЗВИВ
К ВИБ  , (7.18)
ОЗП
де ОЗВИВ – вартість виведених основних засобів за звітний період, грн.; ОЗП – вартість основних
засобів на початок звітного періоду, грн.
Ефективність використання основних засобів можна оцінити за допомогою таких показників:
 ✓ фондовіддача
NT
f ВІД  , (7.19)
ОЗСР
де NT - обсяг товарної продукції за рік, грн..
✓ рентабельність основних засобів
П
РОЗ  100% , (7.20)
ОЗСР
де П – прибуток підприємства за звітний період, грн.
 В процесі виробничої діяльності загальна вартість основних засобів з одного боку поступово
зменшується на суму зносу, а також вибуття повністю фізично зношених об’єктів або за їх
непридатністю з інших причин, а з другого боку збільшується на вартість здійснених капітальних
вкладень. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте, так і розширене відтворення
основних засобів.
Капітальні вкладення – це витрати на створення нових, реконструкцію і технічне
переозброєння діючих основних засобів. Реконструкція підприємства – це повне або часткове
переобладнання виробництва без будівництва нових і розширення діючих цехів основного
виробничого призначення. Технічне переозброєння – це заходи по підвищенню щодо сучасних вимог
технічного рівня окремих ділянок виробництва, агрегатів, устаткування шляхом впровадження нової
техніки і технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, модернізації, тощо.
Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних
витрат, який включає: первісну вартість всіх основних засобів на початок планового періоду; наявність
не використаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду; суму амортизаційних
відрахувань, яку буде нараховано протягом планового періоду; орієнтовний підрахунок вартості
устаткування, яке підлягає заміні або продажу протягом планового періоду тощо. На підставі бюджету
капітальних витрат приймають рішення щодо здійснення капітальних вкладень.
Склад капітальних витрат поданий на рис. 7.9.

витрати на зведення будівель, споруд та інших

об'єктів, включаючи будівельно-монтажні роботи, витрати на придбання машин
вартість обладнання та інвентарю, які входять до та обладнання, які не входять
кошторисів будівництв до кошторисів будівництва

витрати на науково-дослідні
проектно-пошукові витрати роботи тощо

Рисунок 7.9 – Склад капітальних витрат

В ринкових умовах важливе значення має вибір оптимальної структури джерел фінансування
капітальних вкладень. Джерела фінансування капітальних вкладень подані на рис. 7.10.
Централізовані Залучені та позичені
Власні фінансові ресурси фінансові ресурси фінансові ресурси
•кошти засновників •кошти •довгострокові
•прибуток державного чи кредити банків
•резервний капітал місцевого •кошти від емісії та
бюджетів реалізації цінних
•амортизаційні відрахування
•кошти державних паперів
•кошти від продажу чи здачі в оренду власного
позабюджетних •іноземні інвестиції
майна
фондів
•використання внутрішніх резервів у будівництві

Рисунок 7.10 – Джерела фінансування капітальних вкладень

Порядок фінансування капіталовкладень залежить від способу проведення капітальних робіт

(рис.7.11).
 Господарський спосіб будівництва
•застосовується для будівництва невеликих об’єктів, реконструкцій та розширення діючих
підприємств. Підприємство самостійно, власними силами здійснює будівельно-монтажні
роботи, тобто об’єднує функції замовника та підрядчика. У цьому разі розрахунки
здійснюються за фактично виконані роботи, включаючи витрати на утримання підрозділів,
зайнятих організацією будівництва. Після завершення будівництва підприємство визначає
інвентарну вартість кожного введеного в експлуатацію елемента у складі об’єкта будівництва.

Підрядний спосіб будівництва

•будівництво об’єктів здійснюється відповідними підрядними організаціями. Підрядна
організація добирає потрібне устаткування, замовляє його, монтує, виконує будівельні роботи
і здає об’єкт. Замовник надає проектну документацію, купує і доставляє на будову
устаткування, конструкції та деталі. Відповідальність за об’єкт будівництва покладається на
генерального підрядчика, який виконує будівельні роботи, а для проведення спеціальних робіт
залучає за окремим договором спеціалізовані підрядні організації. Фінансування будівництва і
розрахунки згідно з договором можуть мати форму авансових платежів за виконані елементи
або здійснюються після завершення робіт на об’єкті будівництва.

Рисунок 7.11 – Характеристика способів проведення капітальних робіт

Якщо підприємство здійснює капітальне будівництво господарським способом, у нього

формуються специфічні джерела фінансування, які мобілізуються в процесі будівництва. Сума
мобілізації (іммобілізації) внутрішніх ресурсів у будівництві визначається за формулою:
М О  О  П   К1  К 2  , (7.21)
де О – очікувана наявність оборотних активів у капітальному будівництві на початок планового
періоду, грн..; П – планова потреба в оборотних коштах будови на кінець планового періоду, грн.; К1 –
наявність кредиторської заборгованості на початок планового періоду, грн.; К2 – перехідна
кредиторська заборгованість на кінець планового періоду, грн.
Якщо результат буде зі знаком "+", – це свідчить про мобілізацію внутрішніх ресурсів. Знак "-"
– це іммобілізація оборотних коштів. У такому разі необхідне залучення додаткових оборотних коштів.
Необхідною умовою виробничого процесу на підприємстві є ремонт і модернізація основних
засобів. Від своєчасності та якості ремонту залежить ефективність використання основних засобів на
підприємстві. Ремонт основних засобів - часткове відновлення окремих об’єктів для підтримання їх у
робочому стані. Ремонт основних засобів може бути поточним і капітальним (рис. 7.12).
поточний ремонт
•здійснюється для забезпечення роботи основних засобів і полягає в усуненні окремих
несправностей основних засобів і заміні або поновленні їх окремих частин

капітальний ремонт
•проводиться для відновлення виробничого ресурсу машин, устаткувань і здійснюється
повне їх розбирання, виявлення дефектів, контроль технічного стану, сам ремонт, їх
складання, регулювання і випробування
Рисунок 7.12 – Види ремонту основних засобів

Капітальний ремонт основних засобів може здійснюватися як підрядним, так і господарським

способами. Залежно від цього вибирається і порядок його фінансування. При підрядному способі
виконання капітального ремонту машин, устаткування, транспортних засобів на підставі договорів або
нарядів-замовлень розрахунки з підрядником (виконавцем) здійснюються на підставі актів приймання
цілком завершених ремонтом вузлів, агрегатів, машин тощо. При господарському способі виконання
капітального ремонту об'єктів основних засобів розрахунки здійснюються, як правило, за елементами
витрат (виплата заробітної плати ремонтникам, оплата матеріалів, деталей, використовуваних запасних
частин тощо).
Модернізація обладнання - вдосконалення конструкції, що забезпечує підвищення
продуктивності об’єкта, який модернізується, сприяє розширенню його технологічних можливостей
до рівня сучасних технічних і технологічних вимог, досягненню економії ресурсів, поліпшенню умов
праці. Це порівняно незначні зміни в конструкції робочих механізмів, машин, установок та іншого
обладнання, а також матеріалів та методів обробки.
Модернізація може проводитися в ході капітального ремонту. В результаті модернізації
поліпшуються (підвищуються) прийняті нормативні показники функціонування (строк корисного
використання, потужність, якість тощо) об'єктів основних засобів, а витрати на модернізацію
відносяться на збільшення вартості основних засобів, а не на собівартість продукції).
 Діяльність підприємства щодо створення та реалізації продукції здійснюється в процесі
поєднання основних засобів, оборотних активів і самої праці. Оборотні активи, на відміну від
основних засобів, перебувають у постійному кругообігу (безперервному процесі обігу коштів з
переходом з товарної у грошову форму), споживаються в одному операційному циклі, втрачають свою
початкову форму і їх вартість повністю переноситься на вартість виготовленої продукції.
Класична формула кругообігу оборотних активів має вигляд:

Гроші Товар Виробництво Товар Гроші

(сировина, матеріали тощо) (продукція, роботи, послуги)

Відповідно до НП(С)БО №1 оборотних активів - гроші та їх еквіваленти, що не обмежені у

використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного
циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу. У виробничій сфері оборотних активів
авансуються в оборотні виробничі фонди і фонди обігу.
Склад оборотних активів показує, з яких елементів вони складаються (рис. 8.1).

Оборотні активи

Оборотні виробничі фонди Фонди обігу

комплектуючі вироби,

складі і відвантажена
(сировина, матеріали,

паливо, тара, запасні

на рахунках в банку
готова продукція на
витрати майбутніх
виробничі запаси

напівфабрикати і

кошти, вкладені
грошові кошти
частини, тощо)

заборгованість

у цінні папери
виробництво
незавершене

дебіторська
періодів

в касі і

нормовані ненормовані

Рисунок 8.1 – Склад оборотних активів

Інформація про елементи (статті) оборотних активів міститься в бухгалтерському балансі (розділ
II). Структура оборотних активів характеризує питому вагу кожної статті в їх загальному обсязі. У
різних видах економічної діяльності вона не однакова, що визначається впливом різних чинників
(рис.8.2).

характер продукції, організація розрахунків

форма власності що випускається

особливості матеріально-технічного специфіка техніко-економічних

забезпечення та збуту продукції умов виробництва

Рисунок 8.2 – Чинники впливу на структуру оборотних активів

Оборотні активи виконують дві найважливіші функції:

❖ виробничу, що полягає у грошовому забезпеченні безперервності процесу виробництва;
❖ платіжно-розрахункову, що проявляється в здійсненні розрахунків у встановлені
терміни.
 Основне завдання організації оборотних активів полягає в забезпеченні високих темпів розвитку
діяльності підприємств за умов створення мінімуму запасів товарно-матеріальних цінностей і
вкладених в них грошових коштів. Основні принципи організації оборотних активів представлені на
рис. 8.3.

нормування

використання за цільовим призначенням

забезпечення збереження, раціонального використання та прискорення оборотності

Рисунок 8.3 – Принципи організації оборотних активів

Організація оборотних активів є основною в загальному комплексі проблем підвищення

ефективності їх використання. Вона включає напрями, подані на рис. 8.4.

визначення складу і
структури оборотних
активів
відповідальність за збереження та встановлення потреби
ефективне використання оборотних підприємства в оборотних
активів активах
розпорядження і визначення джерел
маневрування оборотними формування оборотних
активами активів

Рисунок 8.4 – Напрямки організації оборотних активів

Оборотні активи класифікують за ознаками, поданими на рис. 8.5.

за порядком організації обліку і
за джерелами формування регулювання
•власні та прирівняні до них •нормовані
•позичені і залучені •ненормовані

Рисунок 8.5 – Класифікація оборотних активів

Власні джерела фінансування оборотних активів забезпечують створення постійних виробничих
запасів, залишків готової продукції, витрат майбутніх періодів. Мінімальна потреба підприємства в
оборотних активах покривається за рахунок власних джерел, поданих на рис. 8.6.

статутний капітал

прибуток

цільове фінансування (з бюджету, галузевих фондів)

сталі пасиви (мінімальна заборгованість із заробітної плати, відрахувань на обов'язкове

пенсійне, соціальне страхування, резерв майбутніх платежів, авансування покупців

Рисунок 8.6 – Власні джерела формування оборотних активів

Позичені оборотні активи утворюються в основному за рахунок банківського кредиту. Вони
виділяються для покриття додаткових потреб в ресурсах з метою створення сезонних запасів
матеріальних цінностей, для розширення виробництва, а також для інших потреб. Кредити банку дають
змогу органічно пов’язати всі джерела оборотних активів і справляють активний вплив на раціональне
формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей.
До нормованих належать оборотні активи, вкладені в ті види товарно-матеріальних цінностей,
які постійно необхідні підприємству і передбачаються в його фінансовому плані. Питома вага
нормованих оборотних активів у промисловості становить 80%.
До ненормованих оборотних активів належать: - кошти в товарах, що відвантажені споживачам,
потреба в яких покривається позиками банку; - кошти на рахунках в банку і в касі; - дебіторська
заборгованість; - кошти в розрахунках, які не пов’язані безпосередньо з виробничою діяльністю
підприємства; - кошти, вкладені в цінні папери.
Беручи до уваги складний стан економіки, взаємні неплатежі підприємств, банки для
гарантування повернення коштів, що надаються в кредит, приймають під заставу майно підприємств
або вимагають поліс страхування ризику непогашення кредиту
 Потреба підприємства в оборотних коштах є одним з об’єктів фінансового планування і
відображення в обліку та звітності.
Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється шляхом їх нормування. Нормування —
це процес визначення оптимального розміру певного виду активу, що нормується, у співвідношенні,
як правило, з обсягом діяльності, для забезпечення сталої і ефективної роботи підприємства.
Нормування є інструментом планування.
Значення нормування оборотних активів полягає у: (Рис. 8.7).
правильне визначення нормативу оборотних активів забезпечує безперервність і
безперебійність процесу виробництва

нормування оборотних активів дає змогу ефективно використовувати оборотних активів

на кожному підприємстві

від правильно встановленого нормативу оборотних активів залежить виконання плану

виробництва, реалізації продукції, прибутку та рівня рентабельності

обгрунтовані нормативи оборотних активів сприяють зміцненню режиму економії,

мінімізації ризику підприємницької діяльності

Рисунок 8.7 – Значення нормування оборотних активів

При нормуванні оборотних активів використовуються методи, що подані на рис. 8.8.

Метод прямого розрахунку

•забезпечує розробку обгрунтованих норм і нормативів по кожному елементі оборотних
активів з урахуванням багатьох факторів, які пов'язані з особливостями постачання,
технологій та організації виробництва, реалізації продукції. Планування оборотних активів
здійснюється відповідно до кошторисів витрат на виробництво і невиробничі потреби та
бізнес-плану, який охоплює й пов'язує виробничі й фінансові показники. Метод є
трудомісткий, але дозволяє найбільш точно визначити потребу в оборотних коштах.

Економічний (укрупнений) метод

•враховує зміну обсягів виробництва, прискорення оборотності оборотних активів та
допускає, що розраховані за допомогою прямого методу нормативи на поточний рік,
поділяють на дві частини: перша включає нормативи оборотних активів, розмір яких прямо
залежить від обсягу витрат на виробництво (сировина, матеріали, покупні напівфабрикати,
тара, незавершене виробництво, готова продукція (виробничий норматив)); друга включає
оборотних активів, розмір яких прямо не залежить від зміни витрат на виробництво
(запчастини для ремонту устаткування, малоцінні і швидкозношувані предмети, витрати
майбутніх періодів (невиробничий норматив)). Виробничий норматив змінюється
пропорційно до зміни обсягів виробництва. Невиробничий норматив збільшується на 50%
приросту обсягів виробництва. Отримана загальна сума нормативів зменшується на суму
коштів, що вивільняються в результаті планового прискореного обертання оборотних
активів.

Рисунок 8.8 – Методи нормування оборотних активів

Норматив оборотних активів – це плановий залишок товарно-матеріальних цінностей у

грошовому виразі, який необхідний для нормальної роботи підприємства. В загальному вигляді
норматив оборотних активів (Н) для будь-якого елемента визначається за формулою:
H = PD, (8.1)
де Р – одноденний розхід товарно-матеріальних цінностей; одноденні витрати по незавершеному
виробництву або одноденний випуск готової продукції, грн.; D – норма запасу оборотних активів, дні.
 Одноденний розхід або витрати визначаються шляхом ділення річної або квартальної суми
відповідних статей кошторису витрат на 360 або 90.
Нормування сировини і матеріалів починається з ретельного аналізу номенклатури, норм і цін
матеріалів, що використовуються у виробничому процесі, а також постачальників і видів транспорту з
метою зменшення витрат. З врахуванням названих чинників норма запасу в днях з кожного виду
сировини і матеріалів містить елементи, що подані на рис. 8.9, і визначається як сума перерахованих
елементів.

час перебування оплаченого матеріалу в дорозі -

транспортний запас

час, необхідний на вивантаження, приймання,

складування, проведення контролю якості
матеріалів
загальна
час, необхідний на підготовку до запуску у норма запасу
виробництво - підготовчий запас (D)

поточний (складський) запас

страховий запас

Рисунок 8.9 – Складові елементи загальної норми запасу

Транспортний запас обчислюється як кількість днів від дати оплати рахунку постачальника до
дати прибуття вантажу на склад підприємства.
Якщо договором з постачальником передбачається відвантаження матеріалів після одержання
коштів у вигляді попередньої оплати, то норма транспортного запасу дорівнює часу, необхідному для
переказу грошей до банку постачальника плюс тривалість пробігу вантажу від постачальника до
споживача.
Якщо постачальник, надіславши платіжну вимогу-доручення, відвантажує матеріали, не
чекаючи надходження попередньої оплати, то транспортний запас обчислюється таким чином: від
тривалості пробігу вантажу віднімається час, необхідний постачальнику для підготовки і відправлення
документів, час пробігу цих документів, час, необхідний на обробку цих документів, здійснення оплати
споживачем.
Якщо матеріали прибувають раніше від дати оплати грошей за них, то транспортний запас не
визначається.
Якщо підприємство отримує певний вид матеріалу не від одного, а від кількох постачальників,
то транспортний запас визначається як середньо зважена величина.
Час, необхідний для відвантаження, складування, проведення попереднього контролю
якості визначається шляхом хронометражу цих операцій.
Підготовчий запас береться до уваги лише стосовно тих матеріалів, які потребують попередньої
підготовки. При визначенні норми запасу в днях підготовчий запас враховується, якщо час на
підготовку матеріалу до запуску у виробництво перевищує норму поточного складського запасу і
встановлюється на рівні цього перевищення.
Поточний (складський) запас займає найбільшу питому вагу у нормі запасу на сировину і
матеріали. Основний вплив на його величину здійснює розмір і періодичність надходження окремих
матеріалів, тобто середній інтервал між поставками. Інтервал між поставками з кожного виду сировини
встановлюють в процесі нормування на основі укладених договорів і визначається за формулою:
360
In = , (8.2)
n
де Іn – інтервал між поставками, днів; n – частота поставок.
 Норма поточного (складського) запасу приймається в розмірі половини середнього інтервалу між
двома поставками. В разі надходження одного виду сировини від кількох постачальників з різними
інтервалами поставок визначають середній інтервал поставок за формулою середньої арифметичної
зваженої.
Страховий запас передбачається в розрахунках у зв’язку з можливими перебоями надходжень
сировини. Розмір страхового запасу встановлюється в межах 50% поточного (складського) запасу.
Незавершене виробництво на підприємстві перебуває у вигляді не закінчених обробкою і
складанням деталей, вузлів, виробів та незакінчених технологічних процесів [ПСБО 9].
Норматив оборотних активів у незавершеному виробництві має бути достатнім для
створення таких перехідних залишків, за допомогою яких підприємство було б здатне забезпечувати
ритмічність процесу виробництва. Норматив по підприємству в цілому являє собою суму нормативів,
розрахованих окремо по цехах основного, допоміжного і підсобного виробництва.
Норматив оборотних активів у незавершеному виробництві розраховується за формулою:

Н НВ =
 ( Ni  TЦІ  К НІ ) , (8.3)
Т ПЛ
де NI – обсяг випуску і-го виду товарної продукції у плановому періоді за повною собівартістю,
грн.; ТЦІ – тривалість виробничого циклу і-го виду продукції, днів; КНІ – коефіцієнт наростання витрат
на виробництво і-го виду продукції; ТПЛ – тривалість планового періоду, днів.
Коефіцієнт наростання витрат на виробництво продукції характеризує ступінь готовності
продукції, що знаходиться в незавершеному виробництві по днях виробничого циклу і визначається за
формулою:
С
K H = НЗВ , (8.4)
СВ
де СНЗВ – собівартість продукції в незавершеному виробництві, грн.; СВ – повна виробнича
собівартість продукції, грн.
Оскільки витрати на виробництво продукції можуть наростати по-різному, то існують певні
особливості щодо розрахунку коефіцієнта наростання витрат.
Якщо основна частка витрат надходить у виробництво на самому початку виробничого циклу
(одноразові), а інші витрати розподіляються протягом виробничого циклу відносно рівномірно (у
серійному виробництві), то наростання витрат вважається рівномірним процесом.
За умов рівномірного наростання витрат цей коефіцієнт визначається за формулою:
В + 0,5  ВН
К НР = П , (8.5)
В П + ВН
де ВП – початкові витрати на виробництво продукції, грн.; ВН – наступні витрати на виробництво
продукції, грн.

Витрати майбутніх періодів – це витрати, що мали місце протягом поточного або попередніх
звітних періодів, але належать до наступних звітних періодів [про затверж метод рекомендацій]. Вони
підлягають віднесенню на собівартість в майбутніх періодах. Елементи витрат майбутніх періодів
подані на рис. 8.10.

витрати, пов’язані з підготовчими до витрати, пов’язані з передоплата на газети,

виробництва роботами в сезонних освоєнням нових журнали, періодичні і
галузях промисловості виробництв довідкові видання

сплачені авансом витрати на гірничо- оплата страхового

орендні платежі підготовчі роботи поліса

Рисунок 8.10 – Елементи витрат майбутніх періодів

Нормування оборотних активів у витратах майбутніх періодів здійснюють за формулою:

НМ=ВО+ВП-ВС , (8.7)
 де ВО – сума коштів, вкладених у витрати майбутніх періодів на початку року, грн.; ВП – витрати
майбутніх періодів, які плануються за кошторисом в плановому році, грн.; ВС – витрати майбутніх
періодів, які відносять на собівартість продукції планового року, грн.
Готова продукція - продукція, що виготовлена на підприємстві, призначена для продажу і
відповідає технічним та якісним характеристикам, передбаченим договором або іншим нормативно-
правовим актом [ПСБО 9].
Запаси готової продукції на складах підприємства мають створюватися в кількості, достатній для
своєчасного її відвантаження у відповідності до укладених договорів. Для цього по кожному виду
готової продукції визначають норми запасів в днях, виходячи з часу, необхідного на процеси, подані
на рис. 8.11.

комплектування і транспортування
підготовка підготовка
нагромадження продукції продукції до
продукції до платіжних
до розміру партій, які пунктів
відвантаження документів
відповідають замовленням відправлення

Рисунок 8.11 - Процеси, що включаються до норм запасу готової продукції

Якщо договором передбачається попередня оплата відвантаженої продукції, то до норми запасу
в днях додають час поштопробігу документів між пунктом розташування підприємства постачальника
і споживача та час на переказ коштів.
Норматив оборотних активів у готовій продукції визначають за формулою:
Н гп = Qг  Dг , (8.8)
де Н гп - норматив оборотних активів для запасів готової продукції, грн.; Qг - одноденний випуск
продукції за виробничою собівартістю, грн.; Dг - норма запасу оборотних активів для готової
продукції, днів.
 8.3. Показники ефективності використання оборотних активів

Ефективність використання оборотних активів на підприємстві має важливе значення, оскільки

впливає на загальну ефективність всієї сукупності засобів, залучених підприємством. Це пояснюється
тим, що тривалість обороту основних засобів і оборотних активів суттєво відрізняється через
принципові відмінності за характером їх участі у виробничому процесі. Якщо перші неодноразово
беруть участь у процесі виробництва, то оборотні активи — один раз, повністю споживаючись у
кожному його циклі. Оборот основних засобів вимірюється роками, в той час як оборотні активи
протягом року здійснюють, як правило, декілька оборотів, тобто багато в чому визначають загальні
темпи і ефективність виробництва.
Для оцінки ефективності використання оборотних активів використовують систему показників,
яка подана у табл. 8.1.
Таблиця 8.1 – Показники ефективності використання оборотних активів
Назва показника Характеристика Формула Напрям
позитивних змін
тривалість обороту показує тривалість одного обороту О Т зменшення
Т ОБ = С ПЛ
оборотних активів оборотних активів в днях N
коефіцієнт показує кількість оборотів за рік N збільшення
К ОБ =
оборотності ОС
коефіцієнт показує, скільки оборотних активів О зменшення
закріплення підприємства припадає на одну К ЗАК = С
N
(завантаження) гривню реалізованої продукції
рентабельність показує ефективність використання П збільшення
RB = 100%
виробництва всіх здійснених витрат, що ОЗ + ОС
(ресурсів акумулюються у вигляді основних
підприємства) засобів і оборотних активів
рентабельність показує економічну ефективність П збільшення
ROC =
оборотних активів використання оборотних активів Ос
Умовні позначення ОС – середній залишок оборотних активів на кінець планового періоду, грн.;
N – обсяг реалізованої продукції за собівартістю, грн.; ТПЛ – тривалість
планового періоду, дні; П – прибуток підприємства, грн.; ОЗ – сума основних
засобів, грн..

В процесі виробництва оборотність оборотних активів може прискорюватись або

сповільнюватися. Сповільнення оборотності викликає потребу в залученні додаткових оборотних
активів. Прискорення сприяє вивільненню певної частини оборотних активів з обороту. При цьому
розрізняють абсолютне і відносне вивільнення.
Абсолютне вивільнення має місце тоді, коли обсяг виробництва виконується з меншою кількістю
оборотних активів, порівняно з плановою потребою в них. Абсолютне вивільнення визначається за
формулою:
N
 АБС = (Т ОБ1 − Т ОБ0 ) , (8.9)
360
де N – річний плановий обсяг реалізації продукції, грн.; Т ОБ1 , Т ОБ 0 - тривалість обороту оборотних
активів в звітному і базовому періодах, відповідно, грн.
Відносне вивільнення має місце тоді, коли за наявності оборотних активів в межах планової
потреби забезпечене перевиконання плану виробництва. Відносне вивільнення визначається за
формулою:
 ВІД = ( N1 − N 0 ) / K ОБ0 , (8.10)
де N1, N0 – обсяг реалізації продукції в звітному і базовому періодах, відповідно, грн.; K ОБ0 -
коефіцієнт оборотності оборотних активів в базовому періоді.

Прискорення оборотності оборотних активів означає скорочення часу їх перебування у кожній

стадії обороту, що дозволяє з тими ж їх сумами виконати більший обсяг робіт або виконати той же
обсяг робіт з меншою сумою оборотних активів. Шляхи прискорення оборотності оборотних активів
наведені на рис. 8.12.

оптимізація запасів ресурсів і незавершеного виробництва

скорочення тривалості виробничого циклу

поліпшення організації матеріально-технічного забезпечення

прискорення термінів реалізації готової продукції

скорочення дебіторської заборгованості

Рисунок 8.12 – Заходи підвищення ефективності використання оборотних активів

Ефективність використання оборотних активів полягає не тільки в прискоренні оборотності, а і

в зниженні собівартості продукції за рахунок економії оборотних активів, підвищенні прибутку і
рентабельності.
 Підприємства, які працюють в умовах ринку, несуть повну відповідальність за своїми
зобов'язаннями перед ланками фінансово-кредитної системи, постачальниками, власними
працівниками, а також за результатами виробничо-фінансової діяльності. Здатність підприємства
своєчасно погашати свої боргові зобов'язання характеризує його фінансовий стан.
Фінансовий стан підприємства - це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх
елементів системи фінансових відносин підприємства, і визначається сукупністю виробничо-
господарських чинників та характеризується системою показників, що відображають наявність
розміщення і використання фінансових ресурсів.
Головна мета фінансової діяльності – збільшення активів підприємства. Щоб досягти її
підприємство повинно постійно підтримувати платоспроможність і рентабельність, оптимальну
структуру активу й пасиву балансу.
Для цього проводиться оцінка фінансового стану підприємства, основними завданнями якого є
(рис. 9.1):

вивчення вихідних умов функціонування підприємства;

виявлення змін у наявності й структурі капіталу за звітний період і оцінка змін, що

відбуваються;

знаходження шляхів нарощування капіталу, підвищення рівня його віддачі й зміцнення

фінансової стабільності підприємства.

Рис. 9.1. Основні завдання оцінки фінансового стану підприємства

При проведенні аналізу важливо враховувати різні чинники, що впливають на зазначені

показники.
Аналіз фінансового стану - це частина загального аналізу господарської діяльності
підприємства, яка складається з двох взаємозв'язаних розділів: фінансового і управлінського аналізу.
Основні прийоми фінансового аналізу діяльності підприємства представлено в таб. 9.1.
Таблиця 9.1. – Основні прийоми фінансового аналізу діяльності підприємства
Складова фінансового аналізу Характеристика складової
Горизонтальний фінансовий аналіз Проводиться для вивчення динаміки окремих
фінансових показників, розрахованих за даними
фінансової звітності за певний період часу.
Складається в порівнянні показників звітності з
показниками за кілька періодів і визначаються
загальні тенденції їх змін.
Вертикальний фінансовий аналіз Проводиться з метою виявлення питомої ваги
окремих статей звітності в підсумковому показнику
порівняння результату з даними попереднього
періоду.
Порівняльний фінансовий аналіз Проводиться для зіставлення планових і фактичних
показників, фактичних і нормативних (галузевих,
загальних) показників. При цьому порівнюються
обсяг реалізованої продукції, собівартість
продукції, ціни на готову продукцію й т.д.
Факторний фінансовий аналіз Проводиться для оцінки впливу окремих чинників
на рівень відповідних результативних показників.
 Аналіз фінансових коефіцієнтів Полягає у зіставленні показників звітності та
фінансового плану з метою розрахунку відносних
коефіцієнтів. Потім ці показники порівнюються з
оптимальним значенням або галузевими
показниками для прийняття відповідних
управлінських рішень за результатами виявлених
суттєвих відхилень.

В загальному, фінансовий аналіз базується на зіставленні значень окремих груп аналогічних

показників між собою. В процесі використання цієї системи аналізу розраховуються розміри
абсолютних і відносних відхилень порівняльних показників. В фінансовому менеджменті найбільше
розповсюдження знайшли такі види порівняльного фінансового аналізу (рис. 9.2):

порівняльний аналіз фінансових показників даного підприємства і середньогалузевих

показників;

порівняльний аналіз фінансових показників даного підприємства і підприємств-

конкурентів;

порівняльний аналіз фінансових показників окремих структурних одиниць і підрозділів

даного підприємства (його "центрів відповідальності");

порівняльний аналіз звітних і планових (нормативних) фінансових показників

Рис. 9.2. Види порівняльного фінансового аналізу

За результатами аналізу фінансового стану підприємства керівництво разом із власниками

підприємства приймає рішення, спрямовані на такі кроки (рис. 9.3):

пошук резервів покращання платоспроможності підприємства і його фінансового стану в

цілому;

вибір оптимального варіанту джерел фінансування підприємства (визначаються

пропорції між власними й позиковими коштами у фінансуванні діяльності
підприємства);

формування оптимального співвідношення оборотних і необоротних активів

підприємства;

розробку бюджетів на наступний рік для досягнення запланованих показників з

урахуванням результатів минулого року.

Рис. 9.3. Основні рішення за результатами аналізу фінансового стану підприємства

Аналіз фінансового стану підприємства проводиться послідовно в чотири етапи, кожен з яких є
важливим і вимагає компетентності та чіткості проведення (рис. 9.4).
 збір аналітичної інформації;

обробка аналітичної інформації;

оцінка результатів аналізу;

формування висновків та рекомендаційних пропозицій.

Рис. 9.4. Етапи проведення аналізу фінансового стану підприємства

На першому етапі відбувається збір внутрішньої і зовнішньої інформації, щодо діяльності

підприємства. Переважно до уваги беруться основні форми фінансової звітності підприємства. На
цьому етапі також перевіряється достовірність, правильність і обсяги фінансової інформації, яка
необхідна для аналізу.
На другому етапі здійснюється обробка фінансової звітності. Фінансова звітність
переформатовується у аналітичні таблиці, з якими в подальшому і працюють фінансові аналітики. Для
обробки даних використовуються основні прийоми фінансового аналізу.
На третьому етапі відбувається оцінка та інтерпритація результатів проведеного аналізу.
Наявність лише фінансових розрахунків є недостатньою, важливо вміти правильно зробити висновки
щодо фінансового стану підприємства.
На четвертому етапі готують висновки щодо фінансового стану підприємства, виявляють
"вузькі" місця і резерви підвищення ефективності діяльності, розробляють рекомендації щодо
поліпшення фінансового стану підприємства.
Обробку аналітичної інформації також рекомендується здійснювати в певній визначеній
послідовності (рис. 9.5).

попередній аналіз;

аналіз фінансової стійкості;

аналіз ліквідності балансу;

аналіз фінансових коефіцієнтів.

Рис. 9.5. Послідовність аналізу фінансової інформації підприємства

Результатом попереднього аналізу є загальна оцінка фінансового стану підприємства, а також

визначення стану структури балансу підприємства. Попередній аналіз балансу підприємства доцільно
проводити з використанням відносних величин. Наприклад, зменшення валюти балансу за певний
період, як правило, є результатом зниження обсягу виробництва, що може бути однією з причин
неплатоспроможності підприємства. А збільшення величини позикового капіталу може свідчити як
про розширення обсягів дільності, так і про нестачу фінансових ресурсів у підприємства.
Аналіз структури пасивів проводиться у взаємозв'язку з аналізом активів. При аналізі структури
пасивів реалізуються наступні цілі (рис. 9.6):
 визначаються співвідношення між залученими і власними джерелами коштів
підприємства, при цьому значна питома вага залучених джерел (більше 50%) свідчить
про ризикову діяльність підприємства;

визначається забезпеченість запасів і витрат підприємства власними джерелами, а

також з врахуванням довгострокового і короткострокового кредитування;

розглядаються причини утворення кредиторської заборгованості, її питома вага,

динаміка, частка протермінованої заборгованості;

Рис. 9.6. Основні цілі аналізу структури пасивів балансу підприємства

 Основними джерелами для аналізу стану, формування й розміщення капіталу підприємства є
форми річної фінансової звітності (рис. 9.7).
Метою складання фінансової звітності є інформаційне забезпечення прийняття обгрунтованих
рішень в рамках операційної, фінансової та інвестиційної діяльностей підприємства.
Під фінансовою звітністю розуміють документ, який складається суб‘єктом господарювання і
відображає склад майна підприємства і джерела його формування на визначену дату, а також фінансові
результати діяльності за звітній період, рух коштів підприємства від операційної, інвестиційної та
фінансової діяльностей та склад власного капіталу підприємства.
Для оцінювання і прогнозування фінансового стану підприємства необхідно вміти “читати”
фінансову звітність і добре володіти методикою її аналізу. Вміти читати фінансову звітність – означає
знати зміст кожної його статті, способи оцінювання і взаємозв’язок з іншими статтями, характер
можливих змін по кожній статті та їх вплив на фінансовий стан підприємства.

Форма №1 "Баланс".

Форма №2 "Звіт про фінансові результати".

Форма №3 "Звіт про рух грошових коштів".

Форма №4 "Звіт про власний капітал".

Примітки до фінансової звітності.

Рис. 9.7. Основні форми фінансової звітності підприємства

Основним фінансовим звітом підприємства є його Баланс.

Баланс відображає активи, зобов’язання і власний капітал підприємства на визначену дату.
Баланс відображає чим володіє підприємство (активи) і які джерела фінансування для цього
використовувалися (пасиви). Важливо пам’ятати, що майно і його джерела формування
відображаються в одних грошових сумах, а тому актив завжди повинен дорівнювати пасиву.
Звіт про фінансові результати діяльності підприємства відображає доходи, витрати та
прибутки (збитки) підприємства за звітний період.
Звіт про рух грошових коштів – це звіт про надходження і видатки грошових коштів у
результаті усіх видів діяльності підприємства за звітний період (операційної, фінансової, інвестиційної
та надзвичайної). Для складання цього звіту використовуються дані балансу, звіту про фінансові
результати та дані аналітичного бухгалтерського обліку.
Звіт про власний капітал – розкриває інформацію щодо змін у складі власного капіталу
протягом звітного періоду.
Примітки до фінансової звітності – це сукупність показників і пояснень, які забезпечують
деталізацію і обгрунтованість статтей фінансової звітності або інша інформація розкриття якої
передбачено національними чи міжнародними стандартами фінансової звітності.
Найчастіше все ж для аналізу фінансового стану використовують саме Баланс і Звіт про
фінансові результати, як найінформативніші та базові форми фінансової звітності.
Фінансовий стан підприємства необхідно аналізувати з позицій короткострокової, і
довгострокової перспектив, оскільки критерії його оцінки можуть бути різними, стан фінансів
підприємства характеризується розміщенням його засобів і джерела їх формування, аналіз фінансового
стана проводиться з метою встановлення, наскільки ефективно використовуються фінансові ресурси,
що знаходяться в розпорядженні підприємства.
 Аналіз ліквідності балансу дозволяє оцінити кредитоспроможність підприємства.
Ліквідність характеризує швидкість покриттям зобов’язань підприємства його активами, термін
перетворення яких в гроші відповідає терміну погашення зобов’язань.
Статті в активі балансу представлено (зверху вниз) по наростаючій ліквідності активів (від
нематеріальних активів до коштів і їхніх еквівалентів). Основною ознакою ліквідності є перевищення
оборотних активів над короткостроковими (поточними) пасивами. У відповідності до цього активи
поділяються на чотири групи за ступенем ліквідності, тобто за їх швидкістю трансформації у грошові
кошти (таб. 9.2).
Таблиця 9.2. – Поділ активів підприємства за степенем ліквідності
Групи активів за ступенем Характеристика і приклад активу
ліквідності
Найбільш ліквідні активи – А1 Активи, які можуть бути використані для негайних
розрахунків:
грошові кошти + поточні фінансові інвестиції.
Швидкореалізовані активи –А2 Активи, термін перетворення яких у грошові кошти сягає
30 днів:
дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги +
дебіторська заборгованість за розрахунками + інша
дебіторська заборгованість + векселі одержані.
Повільнореалізовані активи – А3 Активи, термін перетворення яких у грошові кошти сягає
від 30 днів до декілька місяців:
запаси + витрати майбтніх періодів + інші оборотні
активи.
Важкореалізовані активи– А4 Активи, які призначаються для використання протягом
відносно тривалого періоду часу:
необоротні активи

Зобов’язання у свою чергу поділяються також на чотири групи, але поділ відбувається за
ступенем зростання терміновості їх погашення (таб. 9.3).

Таблиця 9.3. – Поділ зобов’язань підприємства за терміновістю їх погашення

Групи пасивів за терміном
погашення
Найбільш термінові зобов’язання –
П1
Короткострокові пасиви–П2
Довгострокові пасиви – П3
Постійні пасиви– П4
Характеристика і приклад пасиву
Заборгованість, термін сплати якої настав:
поточна кредиторська заборгованість.
Зобов’язання, які мають погашатись впродовж 12 місяців
після звітної дати:
короткотермінові кредити банків + векселі видані +
поточні забезпечення + доходи майбтніх періодів + інші
поточні зобов’язання.
Зобов’язання, які мають погашатись пізніше, ніж через 12
місяців після звітної дати:
усі довгострокові зобов’язання.
Повністю власні кошти:
власний капітал

Баланс вважається абсолютно ліквідним, якщо виконуються одночасно такі 4 умови:

А1 ≥ П1, А2 ≥ П2, А3 ≥ П3, А4 ≤ П4 (9.1)

Фінансовий стан підприємства на короткострокову перспективу оцінюється показниками

ліквідності й платоспроможності, що характеризують можливість підприємства вчасно й у повному
обсязі погасити поточні зобов'язання перед контрагентами.
 Рівень ліквідності підприємства оцінюється за допомогою фінансових показників - коефіцієнтів
ліквідності, які базуються на співставленні оборотних коштів (активів) і короткострокових зобов'язань
(пасивів). Таким чином, коефіцієнти оцінки ліквідності характеризують можливість підприємства
своєчасно розраховуватися за своїми поточними фінансовими зобов'язаннями за рахунок оборотних
активів різного ступеня ліквідності.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності (грошової платоспроможності) КАЛ - визначається як
відношення суми залишків коштів і їх еквівалентів до суми поточних зобов'язань:
𝐴1
КАЛ = (9.2)
П1+П2

Показник характеризує негайну готовність підприємства ліквідувати свою короткострокову

заборгованість. Оптимальне значення КАЛ - у межах 0,2 - 0,35. КАЛ < 0,2 - зовнішній показник
неплатоспроможності підприємства.
Коефіцієнт характеризує платоспроможність підприємства на дату складання балансу.
Коефіцієнт швидкої ліквідності (проміжної ліквідності або платоспроможності) -
КШЛ - визначається як відношення активів, що швидко реалізуються, тобто легко конвертованих у
грошові кошти оборотних активів (без обліку запасів) до поточних зобов'язань:
𝐴1+𝐴2
КШЛ = (9.3)
П1+П2

КШЛ ще називають коефіцієнтом «кислотного тесту», тобто моментальним показником.

Оптимальне значення КШЛ – більше 1. Якщо сума оборотних коштів перевищує (або незначно менша)
суми поточних зобов'язань, то підприємство у достатній мірі забезпечене власними оборотними коштами
для продовження господарської діяльності (і навпаки).
Коефіцієнт поточної ліквідності (коефіцієнт покриття) – КП , який визначається як
відношення оборотних активів (запасів, дебіторської заборгованості, грошових коштів,
короткострокових цінних паперів і інших високоліквідних активів) до поточних (короткострокових)
зобов'язань:
𝐴1+𝐴2+𝐴3
КП = (9.2)
П1+П2

Даний коефіцієнт показує, скільки гривень оборотних коштів припадає на кожну гривню
короткострокових зобов'язань, і характеризує достатність оборотних коштів підприємства для погашення
своїх боргів протягом року.
Оптимальне значення показника – КП > 1. Якщо КП < 1, можна зробити висновок про фінансовий
ризик і низьку ліквідність (платоспроможність) підприємства. З метою запобігання банкрутства слід
з'ясувати причини зниження ліквідності підприємства й вжити заходів для поліпшення його фінансового
стану. Значення в межах 2 - 1,5 свідчить про те, що підприємство може вчасно погашати зобов'язання
перед кредиторами. КП > 2,5 свідчить про те, що підприємство неефективно використовує фінансові
активи (або придбало запасів значно більше, ніж потрібно для виробництва, або кошти
використовуються не за призначенням, тобто втрачає можливість в отриманні більшого прибутку).
Платоспроможність – можливість підприємства зробити розрахунки за своїми
короткостроковими зобов'язаннями вчасно і в повному обсязі.
Основними ознаками платоспроможності є наступне (рис. 9.8):
наявність у підприємства коштів і їх
еквівалентів, достатніх для розрахунків по
кредиторській заборгованості, що вимагає
негайного погашення (розрахунки по
кредитах, розрахунки з бюджетом, з
постачальниками, з оплати праці з
працівниками й ін.)

відсутність простроченої кредиторської

заборгованості

Рис. 9.8. Основні ознаки платоспроможності підприємства

 Фінансова стійкість – характеризує рівень забезпеченості підприємства власними і позиковими
коштами для провадження нормальної діяльності та ступінь незалежності у володінні та використанні
цих коштів.
У відповідності до показників забезпеченості запасів власними і залученими джерелами
фінансування розрізняють наступні чотири типи фінансової стійкості: абсолютну фінансову стійкість,
нормальну фінансову стійкість, нестійкий фінансовий стан і кризовий фінансовий стан (рис. 9.9):

ФІНАНСОВА СТІЙКІСТЬ

абсолютна нормальна фінансова нестійкий кризовий фінансовий

фінансова стійкість стійкість фінансовий стан стан

Рис. 9.9. Типи фінансової стійкості

Перш ніж детально розглянути як саме визначається тип фінансової стійкості наявний у
підприємства, необхідно спершу розкрити деякі фінансові показники, які характеризують тип
фінансової стійкості, а саме які джерела формування запасів і витрат. Наявність певних джерел
фінансування буде свідчити про відповідність певному типу фінансової стійкості (таб.9.4).
Таблиця 9.4. – Основні фінансові показники, які характеризують тип фінансової стійкості
Назва фінансового показника Формула Характеристика
розрахунку
Власні оборотні кошти (робочий ВОК = ВК – НА НА – необоротні активи;
капітал) ВК – власний капітал.
Власні і довгострокові позикові ВД = ВОК + ДЗ ДЗ – довгострокові
джерела формування запасів і витрат зобов’язання.
Загальна величина основних джерел ЗД = ВД + ККБ + ПЗДК ККБ – короткострокові кредити
формування запасів і витрат банків;
ПЗДК – поточні зобов’язання за
довгостроковими кредитами.
Робочий капітал є тією частиною оборотних активів, що фінансується за рахунок власних коштів
підприємства. Наявність робочого капіталу свідчить про те, що підприємство не тільки в стані сплатити
власні поточні борги, але й має фінансові ресурси для розширення діяльності й інвестування. Як нестача
робочого капіталу, так і його надлишок може бути негативною ознакою. Оптимальний розмір ВОК
залежить від сфери діяльності, обсягу реалізації, кон'юнктури ринку й т.д. Позитивною тенденцією є
зростання показника і його значення, що більше від нуля. Тобто коли у підприємства є можливість
частину оборотних активів сформувати саме за рахунок власного капіталу.
У таб. 9.5 подана детальна характеристика і методи розрахунку кожного типу фінансової
стійкості. Варто пам’ятати, що діагностування у підприємства кризового фінансового стану вимагає
розробку та застосування негайних антикризових заходів, оскільки така ситуація загрожує
підприємству у майбутньому навіть банкрутством.

Таблиця 9.5. – Визначення типу фінансової стійкості

Тип фінансової Розрахунок типу Характеристика типу фінансової стійкості
стійкості фінансової
стійкості
Абсолютна фінансова ВОК > З Характеризується перевищенням власних оборотних
стійкість або коштів над запасами, тобто забезпечення запасів
ΔВОК = ВОК – З > 0 власними оборотними коштами.
де З – сума запасів підприємства (виробничі запаси
+ незавершене виробництво + готова продукція +
товари).
 Нормальна ВД > З Характеризується перевищенням власних і
фінансова стійкість або довгострокових джерел над запасами, тобто
ΔВд = Вд – З > 0 забезпечення запасів власними і довгостроковими
позиковими джерелами формування.
Нестійкий ЗД > З Характеризується перевищенням загальної
фінансовий стан або величини основних джерел над запасами, тобто
ΔЗд = Зд – З > 0 забезпечення запасів основними джерелами
формування.
Кризовий ЗД < З Характеризується перевищенням запасів над
фінансовий стан або загальною величиною основних джерел, тобто
ΔЗд = Зд – З < 0 нестача коштів у підприємства.

Коефіцієнти оцінки фінансової стійкості підприємства дозволяють виявити рівень фінансового

ризику та ступінь незалежності підприємства перед зовнішніми кредиторами.
Щоб визначити рівень фінансової незалежності підприємства, необхідно оцінити й розрахувати
найпоширеніші показники.
Коефіцієнт фінансової незалежності («автономії») КА - відношення суми власного
капіталу до суми всіх пасивів балансу підприємства:
ВК
КА = (9.3)
Пб
де Пб – підсумок пасиву балансу, тис.грн.
Цей показник характеризує фінансову незалежність від зовнішніх джерел. Загальна сума
зобов'язань по заборгованості підприємства не повинна перевищувати суму власних джерел
фінансування. Критичне значення КА > 0,5 (тобто більше 50 %).
Коефіцієнт фінансування – КФ - визначається як відношення суми власного капіталу до суми
всіх зобов'язань (довгострокових і поточних) підприємства й характеризує співвідношення власних і
позикових коштів:
ВК
КФ = (9.4)
ПК
де ПК – сума позикового капіталу, тис.грн.
Перевищення власних коштів над позиковими свідчить про те, що підприємство має достатній
рівень фінансової стабільності і є відносно незалежним від зовнішніх фінансових джерел. Частка
власного капіталу в загальній сумі фінансових ресурсів повинна бути не менш 50 %, а нормативне
значення КФ – не менше 1. Якщо цей показник менше 1, необхідно визначити причини зменшення
фінансової стабільності (зниження виручки, зменшення прибутку, необґрунтоване нарощування
матеріальних запасів і т.п.).
Коефіцієнт концентрації позикового капіталу КПК - відношення суми позикового
капіталу до суми всіх пасивів балансу підприємства:
ПК
ККП = (9.5)
Пб
Цей показник характеризує частку сукупних позикових коштів у загальній величині капіталу.
Тенденцією позитивних змін є зменшення показника. Проте варто розуміти, що загалом наявність
позикових коштів є позитивним для підприємства, оскільки значно розширює його фінансові
можливості. Частка позикового капіталу повинна бути оптимальною, відповідати виду діяльності
підприємства, стадії розвитку ( на початках діяльності та при активній експансії переважно залучається
більше позикових коштів) та інвестиційним планам.
 Фінансова звітність дозволяє різним її користувачам оцінити показники ефективності діяльності
підприємства. Пропонуємо таку послідовність етапів оцінки фінансового стану підприємства ( таб. 9.6).

Таблиця 9.6. – Послідовність етапів оцінки фінансового стану підприємства

Етапи проведення короткого
аналізу фінансового стану
1. Горизонтальний фінансовий 1.1. зіставлення фінансових показників звітного періоду з
аналіз
2. Вертикальний фінансовий
аналіз
3. Аналіз ліквідності
4. Аналіз фінансової стійкості та4.1. визначення типу фінансової стійкості;
незалежності
5. Аналіз рентабельності
6. Аналіз майнового стану
7. Аналіз ділової активності
Складові елементи етапу
показниками попереднього періоду;
1.2. зіставлення фінансових показників звітного періоду з
показниками обраного базового періоду.
2.1. структурний аналіз активів
2.2. структурний аналіз капіталу
2.3. структурний аналіз грошових потоків
2.4. структурний аналіз елементів операційних витрат
3.1. аналіз ліквідності балансу;
3.2. розрахунок коефіцієнта покриття;
3.2. розрахунок коефіцієнтів ліквідності.
4.2. розрахунок коефіцієнта автономії;
4.3. розрахунок коефіцієнта фінансування;
4.4. розрахунок коефіцієнта концентрації позикового капіталу.
5.1. розрахунок рентабельності активів;
5.2. розрахунок рентабельності власного капіталу;
5.3. розрахунок виробничої рентабельності;
5.4. розрахунок рентабельності обсягу продажів.
6.1. розрахунок коефіцієнта зносу;
6.2. розрахунок коефіцієнта придатності;
6.3. розрахунок коефіцієнта оновлення;
6.4. розрахунок коефіцієнта вибуття;
6.5. розрахунок коефіцієнта фондовіддачі;
6.6. розрахунок коефіцієнта фондоємності.
розрахунок коефіцієнта оборотності оборотних активів;
розрахунок періоду обертання оборотних активів;
розрахунок абсолютного вивільнення оборотних коштів;
розрахунок відносного вивільнення оборотних коштів.

Важливим початковим етапом оцінки фінансового стану підприємства є аналіз стану та основних
тенденцій зміни базових статтей фінансової звітності. Такий попередній аналіз проводиться за
допомогою горизонтального і вертикального аналізів і допомогає виявити перші сигнали щодо
фінансових проблем підприємства.
Горизонтальний (або трендовий) фінансовий аналіз базується на вивченні динаміки окремих
фінансових показників в часі. В процесі використання цієї системи аналізу розраховуються темпи
росту окремих показників фінансової звітності за ряд періодів і визначаються загальні тенденції їх
зміни.
Вертикальний (або структурний) фінансовий аналіз базується на структурному розкладенні
окремих показників фінансової звітності підприємства. В процесі здійснення цього аналізу
розраховується питома вага окремих структурних складових агрегованих фінансових показників.
Розрахунок основних коефіцєнтів рентабельності наведено у темі 4, коефіцієнтів майнового
стану – темі 7, а коефіцієнті ділової активності – темі 8.
В ході аналізу фінансового стану вадливим є аналіз зміни досліджуваних коефіцієнтів впродовж
досліджуваного періоду та визначення чинників, які вплинули на ці зміни.
 Коефіцієнти оцінки платоспроможності (ліквідності) характеризують можливість підприємства
своєчасно розраховуватися за своїми поточними фінансовими зобов'язаннями за рахунок оборотних
активів різного рівня ліквідності.
Коефіцієнти оцінки фінансової стійкості підприємства дозволяють виявити рівень фінансового
ризику та фінансової незалежності.
Коефіцієнти оцінки оборотності активів характеризують наскільки швидко сформовані активи
обертаються в процесі господарської діяльності підприємства.
Коефіцієнт оцінки рентабельності (прибутковості) характеризують спроможність підприємства
генерувати необхідний прибуток в процесі своєї господарської діяльності і визначають загальну
ефективність використання активів і вкладеного капіталу.
Коефіцієнти майнового стану характеризують стан та ефективність використання майна
підприємства.
Інтегральний фінансовий аналіз, який охоплює результати розрахунків усіх необхідних
фінансових коефіцієнтів, дозволяє одержати найбільш поглиблену (багатофакторну) оцінку умов
формування окремих агрегованих фінансових показників.
Обмежений перелік коефіцієнті дозволяє у режимі “навчання” провести короткий аналіз
фінансового стану підприємства, оскільки для повного аналізу необхідні поглибленіші і грунтовніші
знання як щодо соновних фінансових коефцієнтів, так і їх аналізу та напрямку змін.
 Самостійність та відповідальність підприємств за результати власної діяльності, в
умовах ринкової економіки, вимагає об`єктивної необхідності визначення їх перспективних
фінансових можливостей та майбутнього фінансового стану, які знаходять своє відображення
та реалізацію через фінансове планування.
Фінансове планування – це процес визначення обсягів та джерел надходження
фінансових ресурсів у плановому періоді, а також обґрунтування напрямів їх використання.
Основне призначення фінансового планування полягає у забезпеченні поточної діяльності
підприємства необхідними ресурсами. Метою фінансового планування є визначення
можливих обсягів фінансових ресурсів, капіталу та резервів на основі прогнозування величини
грошових потоків за рахунок власних, позичених та залучених джерел фінансування.
Об’єктами фінансового планування виступають фінансові результати діяльності
господарюючого суб’єкта, його майно та капітал, інвестиції, грошові потоки, фінансові
ризики, заходи щодо запобігання банкрутства.
Основними завданнями фінансового планування на підприємстві є (Рис. 10.1):
забезпечення потреб підприємства фінансовими ресурсами для здійснення
виробничої та інвестиційної діяльності
забезпечення виконання зобов’язань підприємства перед бюджетом, банками,
страховими компаніями і партнерами у бізнесі;

виявлення внутрішніх фінансових резервів для потреб підприєм

визначення ефективних напрямів інвестування капіталу підприємства у

плановому періоді;
оцінка достатності (збалансування доходів і видатків) фінансових ресурсів у
плановому періоді;

здійснення контролю за фінансовим станом підприємства.

Рис. 10.1 Основні завдання фінансового планування

Об’єктами фінансового планування виступають фінансові результати діяльності

господарюючого суб’єкта, його майно та капітал, інвестиції, грошові потоки, фінансові
ризики, заходи щодо запобігання банкрутства.
Фінансове планування на підприємстві являє собою складний процес і вміщує такі
основні етапи (рис. 10.2)
 1. Аналіз фінансової ситуації:
- аналізують фінансові показники діяльності
підприємства за попередній період, використовуючи дані
фінансової документації. Дозволяє оцінити фінансові
результати діяльності підприємства і визначити
проблеми, які постають перед ним.
2. Розроблення загальної фінансової стратегії
підприємства:
- розроблення фінансової стратегії та фінансової
політики з основних напрямків фінансової діяльності
підприємства, складають основні прогнозні документи, які
стосуються перспективних фінансових планів.

3. Складання поточних фінансових планів:

- уточнюють і конкретизують основні показники
прогнозних фінансових документів за допомогою
складання поточних фінансових планів.

4. Коректування і конкретизація фінансового плану:

- передбачає узгодження показників фінансових
планів з виробничими, комерційними, інвестиційними та
іншими планами і програмами, які розробляються
підприємством.
5. Розроблення оперативних фінансових планів. Аналіз та
контроль їх виконання:
- полягає у розробленні поточної, виробничої,
комерційної та фінансової діяльності підприємства і
порівняння кінцевих фінансових результатів його
діяльності в цілому з запланованими показниками.

Рис. 10.2 Основні етапи фінансового планування

Фінансове планування пов’язане перш за все з плануванням виробничої діяльності

підприємства. Показники всіх планових фінансових інструментів базуються на планах з обсягу
виробництва, асортименту товарів і послуг, собівартості продукції. Вони повинні створювати
необхідні фінансові умови для успішного виконання цих планів. Фінансове планування
ґрунтується на певних принципах (Рис. 10.3).

Принцип єдності - передбачає системний характер фінансового планування, тобто

взаємозвязок між окремими елементами

Принцип безперервності - полягає в неперервності процесу планування в межах

певного циклу та змінність фінансових планів від періоду до періоду.

Принцип гнучкості - полягає у здатності зміни планів залежно від зміни зовнішнього
середовища

Принцип точності - забезпечення максимальної точності планових показників та їх

конкретизація на рівні оперативного фінансовог планування

Рис. 10.3. Принципи фінансового планування

 Планування фінансових показників здійснюється за допомогою кількох методів. Методи
фінансового планування – це конкретні способи планових розрахунків. До них належать:
➢ Балансовий метод
➢ Нормативний метод
➢ Розрахунково-аналітичний метод –
➢ Метод економіко-математичного моделювання
➢ Метод оптимізації планових рішень
➢ Метод експертних оцінок
Фінансове планування здійснюється шляхом виконання фінансових розрахунків і
складання планів різного змісту та призначення залежно від завдань і об’єктів планування.
Відповідно до цього фінансові плани поділяються на перспективні, поточні та оперативні (Рис.
10.4).

Перспективне
планування Бізнес-план 3-5 років
фінансової
діяльності

Поточне План обсягів діяльності,

планування фінансовий план (баланс 1 рік
фінансової доходів і видатків за видами
діяльності діяльності)

Оперативне Платіжний календар, Місяць,

планування касовий план, бюджети квартал,
фінансової півріччя
діяльності

Рис. 10.4 – Підсистеми та види фінансових планів.

Усі підсистеми фінансового планування взаємопов'язані і взаємообумовлені, планування

здійснюється у певній послідовності. Найважливішим етапом планування є прогнозування
основних напрямів фінансової діяльності підприємства, яке здійснюється у процесі
перспективного планування. На цьому етапі визначаються завдання і параметри поточного
фінансового планування. У свою чергу базою для розробки оперативних фінансових планів
служить саме поточне фінансове планування.
Отож, фінансове планування включає систему планів, які вирішують ряд важливих
завдань щодо надійного і сталого розвитку підприємства. Розробка фінансових планів є також
одним з основних засобів контакту підприємства із зовнішнім середовищем: постачальниками,
споживачами, дистриб'юторами, кредиторами, інвесторами. Тому фінансовий план має бути
добре продуманий і серйозно обґрунтований.
 Слід зазначити, що розробці плану обов'язково повинна передувати глибока аналітична
робота по вивченню стану і динаміки конкретної економічної підсистеми, яка має виявити
головні тенденції в розвитку господарських відносин підприємства. В загальному систему
планування на підприємстві можна представити наступним чином ( Рис. 10.5)

Система планування на
підприємстві

Стратегічне
Тактичне планування
планування

Перспективне Поточне Оперативне

планування планування планування
Плани організаційно-господарського устрою

Плани економічного і соціального розвитку

Плани – наряди на виконання окремих робіт і

на 5 і більше років, комплексні програми

Декадні, місячні та квартальні завдання і

Річні плани економічного і соціального

Робочі плани по періодах робіт

Виробничі плани підрозділів

розвитку підприємства

для конкретних осіб

Бізнес - плани
розвитку

плани

Рис. 10.5. Система планування на підприємстві

Оперативне планування полягає у здійсненні поточної діяльності планово-економічних

служб підприємства протягом короткого періоду, наприклад, розробка річної виробничої
програми, складання квартальних бюджетів, контроль і коригування отриманих результатів і
т.п. Оперативне планування виробництва є завершальною ланкою планової роботи на
підприємстві. Зміст оперативного планування полягає в розробці на основі річних планів
конкретних виробничих завдань на короткі проміжки часу як для підприємства в цілому, так і
для його підрозділів і в оперативному регулюванні ходу виробництва за даними оперативного
обліку та контролю. Особливістю цього виду планування є поєднання розробки планових
завдань з організацією їх виконання.
Завданням оперативно-виробничого планування є організація рівномірної, ритмічної
взаємоузгодженої роботи всіх виробничих підрозділів підприємства для забезпечення
своєчасного виконання планового завдання при економному використанні ресурсів, і високій
якості продукції, тобто досягнення найкращих кінцевих результатів виробництва.
Оперативне планування складається з календарного планування та оперативного
регулювання.
Календарне планування включає розподіл річних планових завдань по виробничих
підрозділах термінів їх виконання, а також доведення встановлених показників до конкретних
виконавців робіт. З його допомогою розробляються змінно-добові завдання, і узгоджується
послідовність виконання робіт окремими виконавцями. Вихідними даними для розробки
календарних планів служать річні обсяги випуску продукції, трудомісткість виконуваних
робіт, терміни поставки товарів і інші показники соціально-економічних планів підприємства.
У процесі реалізації розробленого календарного плану ведеться оперативний облік його
виконання - здійснюється збір інформації про фактичне виконання плану, її переробка та
передача відповідним службам підприємства.
На основі отриманої інформації здійснюється оперативне регулювання, що полягає у
виявленні та усуненні відповідних відхилень від запланованого процесу виробництва, у
вживанні заходів, що забезпечують комплексний хід виробництва, найкраще використання
робочого часу і матеріальних ресурсів, високе завантаження обладнання і робочих місць.
Обов'язковою умовою ефективного функціонування системи оперативного планування є
наявність обґрунтованої нормативної бази, зокрема: календарно-планові нормативи, норми
матеріаломісткості, норми використання виробничих потужностей, норми матеріальної
забезпеченості виробництва. Кожен процес оперативного планування передбачає виконання
певних етапів діяльності ( Рис. 10.6)

вибір стратегії розвитку підприємства

обгрунтування форми організації виробництва

визначення логістичної схеми руху матеріальних потоків

розробка основних календарно-планових нормативів

оперативне планування роботи виробничих

підрозділів організаційна підготовка виробництва

поточний контроль і регулювання ходу виробництва

Рис.10.6. Основні етапи процесу оперативного планування

В оперативному плануванні виробництва в залежності від розроблювальних показників

застосовуються такі основні методи (Рис. 10.7)
Об`ємний метод - призначений для розподілу річних
обсягів виробництва та реалізації продукції по окремих
підрозділах з коротшим часовим інтервалом.

Календарний метод - застосовується для планування

конкретних термінів випуску продукції, нормативів
тривалості виробничого циклу.

Об`ємно-календарний метод - дозволяє планувати

одночасно терміни та обсяги виконуваних робіт вцілому на
весь передбачений період часу.

Об`ємно-динамічний метод - передбачає взаємозвязок таких

показників, як терміни, об`єми та динаміка виробництва.
Дозволяє найбільш повно врахувати попит та виробничі
потужності підприємства.

Рис. 10.7. Методи оперативного планування

 Вибір того чи іншого методу оперативного планування в умовах ринку визначається
головним чином обсягом попиту на продукцію і послуги, витратами і результатами
планування, масштабом та типом виробництва.
Тож, основне завдання оперативного планування зводиться в кінцевому підсумку до
забезпечення на підприємстві злагодженого і ритмічного ходу всіх виробничих процесів з
метою найбільшого задоволення основних потреб ринку, раціонального використання
наявних економічних ресурсів і максимізації одержуваного прибутку.
Основа стратегічного управління підприємством - перспективне планування. За змістом
перспективне планування підприємства в сучасних умовах зазвичай включає довгостроковий прогноз
на 5-15 років та план розвитку на 3-5 років з розбивкою по роках з цільових програми вирішення
найважливіших проблем. Мета такого планування - узгодження різних напрямків розвитку
підприємства, структурні зміни, розширення ефективних і згортання нерентабельних виробництв.
На основі стратегічного плану розробляються функціональні і ринково-продуктові програми,
призначаються їх керівники, оцінюються витрати по кожній програмі, загальна потреба в ресурсах.
Потім програми ранжуються за ефективністю, виходячи з можливостей компанії та відбираються
найбільш вигідні з них. Після цього розподіляються інвестиції між програмами і структурними
одиницями.
У цілому стратегічне планування на підприємстві включає наступні етапи (Рис. 10.8):

Прогноз розвитку підприємства на основі маркетингових досліджень та оцінки її

конкурентноздатності.

Виявлення основних проблем, що стримують поліпшення ринкових позицій,

обгрунтування варіантів їх вирішення, оцінка можливих наслідків того чи
іншого вибору.

Розробка довгострокового плану, що встановлює цілі розвитку

і відповідні нормативні показники.

Цільові програми зі стратегічних зон господарювання

Рис. 10.8 Етапи здійснення стратегічного планування

Стратегічний план є основою формування бізнес-плану підприємства. Він допомагає

вирішити проблеми узгодження виробничих і відтворювальних процесів на підприємстві.
Разом із тактичним плануванням стратегічне планування дає змогу перевірити можливість
реалізації основних цілей підприємства з врахуванням перспективних чинників.
Стратегічне планування пов'язане з реалізацією тактичних планів і завдань, оскільки у
випадку, коли результати стратегічного планування не можуть повністю проявитися протягом
кількох років, результати тактичного планування проявляються порівняно швидко і адекватно
співвідносяться з конкретними діями. Після складання стратегічних і тактичних планів на
підприємстві розробляють додаткові кількісні орієнтири, які дозволяють правильно
інтерпретувати ці плани і одержані при цьому результати.
 Баланс доходів і видатків.
Це поточний фінансовий план, розраховується на рік з розбивкою по кварталах. Він складається
з таких основних розділів:
І розділ. Доходи і надходження коштів
II розділ. Видатки і відрахування
ІII розділ. Взаємовідносини з бюджетом та позабюджетними фондами
IV розділ. Взаємовідносини з кредитною системою.
Для перевірки того, наскільки правильно складено баланс з точки зору
взаємопогодженості окремих дохідних і видаткових статей і подальшого контролю за
додержанням використання окремих видів доходів і надходжень за цільовим призначенням, у
практиці фінансового планування вдаються до складання спеціальної перевірочної таблиці,
так званого шахового балансу. По вертикалі групуються видатки в розрізі джерел їх покриття,
а по горизонталі — розподіл доходів (прибутку та ін.) за напрямками їх використання. Така
таблиця дає можливість збалансувати доходи і витрати по статтях, виявити цільовий характер
використання доходів і надходжень, знайти резерви отримання грошових коштів.
Бізнес-план – план реалізації певного проекту або угоди. Це не суто фінансовий план, але він
містить розділи, в яких наводиться розрахунок фінансових показників, таких як затрати, прибуток,
рентабельність, строк окупності затрат. Бізнес-плани обов’язково складаються у випадках приватизації
підприємства, продажу контрольного пакета акцій на неконкурсних основах іноземному інвестору, при
створенні спільних підприємств за участю держави. Крім того, кредитні установи при наданні
довгострокових позик вимагають представлення підприємствами бізнес-планів для обґрунтування
повернення кредитів.
Структура бізнес-плану: в перших розділах дається загальний опис проекту і вказується його
мета і необхідність; характеристика товарів, робіт або результату, який досягається після завершення
проекту і дає прибуток; дослідження і прогнозування ринкової ситуації, реклама, покупці і конкуренти;
характеристика сировинної та експериментальної бази, забезпечення кваліфікованою робочою силою.
Заключні розділи бізнес-плану – фінансові – де надаються розрахунки прибутку і рентабельності
від реалізації угоди або проекту, обґрунтовуються терміни і джерела повернення позик, а також строки
окупності затрат.
Платіжний календар складають на квартал із розбивкою за місяцями або на місяць із
розбивкою за декадами.
Платіжний календар дає можливість фінансовій службі підприємства забезпечити
виконання розрахункових та платіжних зобов’язань, фіксувати зміни у платоспроможності
підприємства та ліквідності його активів; стежити за станом оборотних коштів, необхідністю
використання позичених та залучених коштів у плановому періоді. Правильно складений
платіжний календар дозволяє виявити фінансові помилки, недостатність коштів, з’ясувати
причину такого стану, намітити відповідні заходи, і таким чином оперативно уникнути
фінансових ускладнень і забезпечити платоспроможність підприємства.
Платіжний календар складається з двох розділів. У першому розділі відображаються
залишки коштів за рахунками в банках та в касі підприємства, а також очікуваних надходжень
коштів з різноманітних джерел: виручка від продажу основних фондів і товарно-матеріальних
цінностей; надходження від погашення дебіторської заборгованості, з централізованих
джерел, у вигляді кредитів банків та ін. У другому розділі вказуються всі види витрат
(платежів) підприємства за плановий період: на виплату заробітної плати і прирівняних до неї
платежів; суми податків і платежів, що сплачуються в бюджет і позабюджетні фонди; на
оплату рахунків постачальників за товарно-матеріальні цінності й надані послуги, виконані
роботи з капітального будівництва та капітального ремонту; суми сплачуваної простроченої
кредиторської заборгованості; суми кредитів і відсотків, що погашаються за ними; інші види
платежів.
Касовий план – це план обороту готівки підприємства, необхідний для контролю за їх
надходженням і витрачанням. Він складається за типовою формою на квартал і у встановлені
строки передається в кредитну установу, з якою підприємство складає договір про
розрахунково-касове обслуговування. Касовий план потрібний підприємству для того, щоб
більш точно визначити розмір зобов’язань перед працівниками з заробітної плати, нарахувань
на заробітну плату та інших виплат.
 Бюджет - це оперативний фінансовий план, що відображає витрати і надходження коштів
за окремими напрям- ками фінансово-господарської діяльності, скоординований за
підрозділами, який покладено в основу управління фінансами підприємства
 Фінансовий контроль допомагає управляти діяльністю підприємства і забезпечує основу
для правильних дій у майбутньому.
Метою фінансового контролю є сприяння формуванню науково обґрунтованої
фінансової політики підприємства, ефективного механізму господарювання. Завданнями
фінансового контролю на рівні підприємства є (Рис.10.9)

забезпечення дотримання підприємствами чинного

законодавства у сфері фінансів

забезпечення своєчасності і повноти виконання суб'єктами

господарювання фінансових зобов'язань перед бюджетом

виявлення внутрішньовиробничих резервів зростання

фінансових ресурсів

правильному веденню бухгалтерського обліку, складання

звітності тощо.

Рис. 10.9 Основні завдання фінансового контролю

Отож, об'єктом контролю є фінансово-господарська діяльність підприємств. Предмет
контролю - фінансові показники (прибуток, доходи, собівартість, відрахування, податки
тощо).
Фінансовий контроль являє собою систему, яка забезпечує концентрацію контрольних
дій за основними напрямками фінансової діяльності підприємства, своєчасне виявлення
відхилень фактичних показників від прогнозних (планових) та чинників, що зумовили ці
відхилення, і прийняття управлінських рішень щодо нормалізації процесу управління
фінансами підприємства.
Побудова системи фінансового контролінгу базується на наступних основних
принципах:
спрямованість системи фінансового контролю на досягнення фінансової
стратегії підприємства;

багатофункціональність фінансового контролю

орієнтованість фінансового контролю на кількісні показники

відповідність методів фінансового контролю специфіці методів

фінансового аналізу і фінансового планування;

своєчасність, простота і гнучкість побудови системи фінансового

контролінгу;

економічна ефективність впровадження фінансового контролінгу на

підприємстві.

Рис. 10.10 Принципи фінансового контролю

Фінансовий контроль виявляється в усіх формах, притаманних економічному контролю
залежно від форми власності об'єкта контролю.
Так, на державних підприємствах та в бюджетних установах фінансовий контроль
здійснюється у формі ревізії (інспектування).
На приватних підприємствах – у формі незалежного аудиту.
У бюджетних установах у частині виконання ними бюджету здійснюється бюджетний
контроль.
 Поточний фінансовий контроль за використанням бюджетних коштів здійснюється у
формі казначейського контролю. На державних підприємствах та в бюджетних установах у
частині ефективності використання бюджетних коштів проводиться державний аудит.
На всіх без винятку підприємствах у частині законності та правильності розрахунку та
сплати податків, зборів та обов'язкових платежів здійснюється фіскальний контроль.
Впровадження на підприємстві системи фінансового контролю дозволить суттєво
підвищити ефективність всього процесу управління його фінансовою діяльністю.
 Фінансова криза – це період розбалансованої діяльності підприємства та обмежених
можливостей його впливу на фінансові відносини. Фактори, які можуть викликати фінансову кризу на
підприємстві, поділяються на зовнішні та внутрішні (рис. 11.1).

зовнішні внутрішні

•спад економіки •низька якість менеджменту

•інфляція
•нестабільність законодавства
•нестабільність фінансового ринку
•політична нестабільність в країні або
в країнах-постачальниках сировини
•зниження попиту
•дефіцити в організаційній структурі
•недоліки у виробничій сфері
•низький рівень кваліфікації персоналу
•низький рівень маркетингу і втрата ринків збуту
•прорахунки в інвестиційній політиці
•дефіцит інновацій
•незадовільна структура капіталу

Рисунок 11.1 – Причини виникнення фінансової кризи на підприємстві

Наслідки впливу цих причин на фінансово-господарський стан підприємства подані на рис. 11.2.

втрата покупців готової продукції

зменшення кількості замовлень та контрактів з продажу продукції

підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці

збільшення розміру неліквідних оборотних активів та наявність

понаднормованих запасів

виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів

підвищення цін і зменшення обсягів реалізації

Рисунок 11.2 – Наслідки фінансової кризи на підприємстві

До системи заходів фінансового оздоровлення підприємств, виходу з економічної кризи та

запобігання його ліквідації належить так звана санація.
Санація - це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та
соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності,
прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника у довгостроковому періоді, тобто
сукупність усіх можливих заходів, які здатні фінансово оздоровити підприємство.
Підставою для проведення санації є наявність реальної загрози банкрутства підприємств. Для
фінансового оздоровлення підприємств використовують типи санаційних заходів, подані на рис. 11.3.
 фінансово-економічні заходи
•являють собою фінансові відносини, що виникають під час мобілізації та
використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств
організаційно-правові заходи
•спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно-
правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, поліпшення виробничих
стосунків між членами трудового колективу тощо
виробничо-технічні заходи
•пов'язані, насамперед, з модернізацією та оновленням виробничих засобів, зі
зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, покращанням якості
продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що
випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва
соціальні
•пов'язані зі скороченням персоналу на підприємстві. Це стосується фінансового
оздоровлення підприємств-гігантів
Рисунок 11.3 – Типи санаційних заходів

Метою фінансової санації підприємств є покриття поточних збитків та усунення причини їх

виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення
всіх видів заборгованостей, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів
фінансових ресурсів, необхідних для виконання санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
 Економічно розвинуті країни по-різному вирішують проблеми санації підприємств. Відмінності
визначаються особливостями економічного та соціального розвитку, принципами побудови
національної фінансової системи та її складових тощо. Цілісний погляд на стан розробки санаційної
концепції окремого підприємства пропонує так звана «класична» модель санації, яка широко
використовується як основа для розробки механізму санації підприємств (рис. 11.4).

Висновок про Формування

Прийняття рішення
Виявлення санаційну стратегічних
про розробку
причин спроможність цілей та
санаційної концепції
фінансової підприємства, тактики
для фінансового
кризи доцільність здійснення
оздоровлення
санації санації

Координація та Реалізація Розробка

контроль за Затвердження
оздоровчих проекту санації програми
реалізацією заходів заходів санації

Рисунок 11.4 - Класична схема моделі санації

Відповідно до класичної моделі санації підприємств фінансове оздоровлення підприємства

починається з причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи, на підставі якого визначають зовнішні
та внутрішні фактори кризи, її вид, глибину та фінансовий стан підприємства. З врахуванням
результатів аналізу робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, доцільність чи
недоцільність санації.
Санаційна спроможність - це наявність у підприємства, що перебуває у фінансовій кризі,
фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають здатність до успішного
проведення його фінансового оздоровлення. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано,
ринки збуту продукції втрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про
консервацію та ліквідацію підприємства. Інакше санація означатиме лише відстрочення часу ліквідації
підприємства і нічого, окрім додаткових збитків, власникам та кредиторам не дасть. Якщо підприємство
має реальну можливість відновлення платоспроможності, ліквідності та прибутковості, має достатньо
підготовлений управлінський персонал, ринки збуту, то приймається рішення про розробку санаційної
концепції для фінансового оздоровлення.
Окремим аналітичним блоком у моделі є формування стратегічних цілей та тактики здійснення
санації. Визначаючи цілі санації, слід враховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси та
можливості збуту продукції. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної
діяльності підприємства в довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні
цілі, а саме сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів, основні виробничі цільові
показники, соціальні цілі. Узгодивши тактичні цілі між сторонами, відповідальними за прийняття
рішення, можна досягти головної стратегічної мети санації. Суть стратегії полягає у виборі найкращих
варіантів розвитку фірми та оптимальної політики капіталовкладень. Згідно з вибраною стратегією
розробляється програма санації, тобто послідовний перелік основних етапів та заходів, що передбачені
в ході фінансової санації.
Проект санації розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне
обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, конкретні графіки та методи мобілізації
фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їх окупності, оцінку ефективності санаційних
заходів, а також прогнозований результат виконання проекту.
Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації
запланованих заходів. Разом з тим менеджмент підприємства повинен своєчасно виявляти та
використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для
подолання можливих перешкод під час здійснення оздоровчих заходів.
 Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою
платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені грошові
вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Розрізняють приховане,
фіктивне та умисне банкрутство (рис. 11.5).
Приховане банкрутство

це навмисне приховування факту стійкої фінансової неспроможності через подання недостовірних даних,
якщо це завдало матеріальних збитків кредиторам

Фіктивне банкрутство

завідомо неправдива офіційна заява про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і
зобов'язань перед бюджетом, якщо такі дії завдали великої матеріальної шкоди кредиторам або державі

Умисне банкрутство
свідоме доведення підприємства до фінансової неплатоспроможності, яка виникає внаслідок того, що
власник або посадова особа з корисливих міркувань вдається до протиправних дій або неналежно виконує
службові обов'язки, завдає шкоди державі або громадським інтересам
Рисунок 11.5 - Види банкрутства

Мотиви та цілі банкрутства подані на рис. 11.6.

Цілі прихованого банкрутства Цілі фіктивного банкрутства Цілі умисного

•надія на поліпшення фінансового
стану або на виконання
фінансових зобов'язань особами,
які, у свою чергу, є боржниками
даної особи
•спроба одержати банківський
кредит для покриття
заборгованості чи привласнення
одержаних коштів з наступною
ліквідацією підприємства
•прагнення отримати вигідне
замовлення на виробництво
товарів, робіт, послуг від
держави чи інших замовників
банкрутства
•порушення справи про
банкрутство чи санація •ліквідація,
підприємства в рамках реорганізація чи
провадження справи про приватизація
банкрутство підприємства з
•ліквідація, реорганізація чи метою зміни
приватизація підприємства з форми власності
метою приховання
незаконного витрачання
коштів
•надання недостовірних даних
аудитору з метою одержання
необ'єктивного висновку про
фінансовий стан підприємства

Рисунок 11.6 - Цілі банкрутства

Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку юридичні

особи і не можуть бути відокремлені підрозділи (філії, представництва, відділення).
Доведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої
заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення громадянином - засновником (учасником) або
службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової
неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди
державі чи кредитору, карається штрафом від 2000 до 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до
трьох років
 Досудове врегулювання спорів, а також їх розгляд в судовому порядку регулюється арбітражно-
процесуальним кодексом України. Досудове врегулювання спорів полягає у зверненні кредитора до
дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості. Розглядаючи претензію,
підприємства в разі потреби звіряють розрахунки, здійснюють експертизу або вдаються до інших дій.
Підприємства, до яких надійшли претензії, зобов'язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.
Якщо претензію залишено без відповіді або відхилено повністю, заявник вдається до судового
врегулювання спору. Суд порушує справи за позовними заявами зацікавлених підприємств, чиї права
та законні інтереси порушено, а також державних органів, що звернулись до суду.
Важливим елементом позовної заяви є ціна позову. Під нею розуміють суму всіх вимог,
поставлених до відповідача. До ціни позову включають також зазначені в позовній заяві суми штрафу
або пені. Суд повинен вирішити спір у строк, що не перевищує два місяці від дня отримання позовної
заяви.
Ініціювати процедуру санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство
мають право боржник або кредитор.
Головна мета санації підприємства під час провадження справи про банкрутство - якомога повніше
задовольнити претензії кредиторів, поліпшивши фінансовий стан боржника. Підстави для прийняття
рішення про санацію боржника після порушення справи про банкрутство подані на рис. 11.7.

санаційна реальна можливість виконати наявність санатора, який має

спроможність план санації та відновити достатньо фінансових ресурсів
боржника платоспроможність боржника для здійснення санації

Рисунок 11.7 - Підстави для прийняття рішення про санацію боржника

Суд, ухвалюючи рішення про санацію, призначає керуючого санацією, який має право
самостійно розпоряджатись майном боржника із врахуванням обмежень та укладати від імені
боржника цивільно-правові угоди. Керуючий санацією зобов'язаний виконати дій, подані на рис. 11.8.

прийняття в господарське відання майна боржника;

відкриття спеціального рахунку для здійснення санації та розрахунків з кредиторами;

організування ведення бухгалтерського обліку та статистичного обліку, а також
фінансової звітності;
вжиття заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості;

звітувати перед комітетом кредиторів щодо реалізації плану санації.

Рисунок 11.8 – Дії керуючого санацією при проведенні санації підприємства

Після винесення ухвали про санацію боржника керуючий зобов'язаний подати на схвалення
комітету кредиторів план санації (реорганізації).
План санації - це ефективний інструмент планування фінансово-економічних, технічних і
управлінських заходів щодо реформування неспроможного підприємства відповідно до потреб ринку,
основні цілі яких - відновлення платоспроможності й підвищення конкурентних переваг підприємства-
боржника. План санації повинен містити перелік заходів з відновлення платоспроможності боржника,
умови участі інвесторів, строк та черговість виплати боржником чи інвестором боргу.
План санації виконує функції, подані на рис. 11.9.
 використовується для розробки й реалізації відновлення
платоспроможності й конкурентних переваг на ринку

Функції плану є інструментом, за допомогою якого кредитори,

санації
це основний документ,
необхідний для залучення
інвестицій у виробництво
інвестори й інші користувачі плану
фінансового оздоровлення можуть оцінити
поточний і майбутній фінансовий стан
підприємства, вірогідність і обґрунтованість
планованих заходів, а також проконтролювати
процес реалізації плану

Рисунок 11.9 - Функції плану санації

Обов'язкові складові плану санації подані на рис. 11.10.

умови участі санатора у задоволенні вимог кредитора

механізми виплати санатором складові плану умови та порядок реорганізації

боргу кредиторам санації юридичної особи боржника

Рисунок 11.10 - Обов’язкові складові плану санації

За 15 днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації,
керуючий повинен подати зборам кредиторів письмовий звіт, до якого додається реєстр вимог кредиторів.
Звіт керуючого, розглянутий зборами кредиторів, та протокол зборів кредиторів подається на затвердження
до суду. Затвердження арбітражним судом звіту керуючого санацією є підставою для винесення ним ухвали
про припинення провадження у справі про банкрутство.
Справи про банкрутство розглядаються виключно господарськими судами. Боржниками можуть
бути лише юридичні особи, що зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, а кредиторами
– як юридичні, так і фізичні особи. Ініціаторами порушення процедури банкрутства можуть бути як
кредитори підприємства-боржника, так і саме підприємство.
Оскільки провадження у справах про банкрутство регламентує умови і процедури визнання
юридичних осіб банкрутами, а не процес вирішення спорів, до нього не застосовуються правила
доарбітражного врегулювання спорів, а сторонами у справах про банкрутство є не позивачі, а
кредитори і боржник (після постанови господарського суду – банкрут).
Альтернативні варіанти розвитку справи про банкрутство представлено на рис. 11.11.
Заява про порушення справи про банкрутство

Порушення справи про банкрутство

Виявлення кредиторів та санаторів, прийняття рішення

про банкрутство або санацію боржника

Банкрутство Мирова угода План санації

Ліквідація Санація реорганізацією Фінансова санація

Задоволення претензій Задоволення претензій Задоволення претензій

кредиторів в кредиторів за рахунок кредиторів за рахунок
результаті продажу коштів правонаступника фінансово-господарської
майна боржника боржника діяльності
 Рисунок 11.11 - Альтернативні варіанти розвитку справи про банкрутство

Ліквідація - припинення діяльності підприємства, визнаного господарським судом банкрутом, з

метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його
майна. При визнанні боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, строк
якої не може перевищувати 12 місяців. Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута
розпочинається продаж майна банкрута на відкритих торгах. Кошти, одержані від продажу майна
банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, наведеному на рис. 11.12.
•вимоги, забезпечені заставою
•виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута
1 •витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство у господарському суді та
пов'язані з роботою ліквідаційної комісії

2 •вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута

3 •вимоги щодо сплати податків, зборів, обов'язкових платежів

4 •вимоги кредиторів, не забезпечені заставою

•вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу

5 підприємства

Рисунок 11.12 - Черговість задоволення вимог кредиторів

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від
продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.
Мирова угода — це процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами щодо
пролонгації строків сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів. Угода
укладається переважно в тих випадках, коли боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності та
з власної ініціативи звертається із заявою до арбітражного суду щодо порушення справи про своє
банкрутство. У даному разі, боржник розраховує укласти мирову угоду з метою виграти час,
необхідний для проведення санації підприємства.
Реорганізація - повна або часткова зміна власника статутного капіталу даного підприємства.
 Здійснення санації передбачає наявність відповідних джерел фінансування. Всі джерела фінансової
санації поділяють на внутрішні та зовнішні (рис. 11.13).

•внутрішні
кошти власників

кошти кредиторів та державна •зовнішні

фінансова підтримка

Рисунок 11.13 - Джерела фінансової санації

Використання внутрішніх фінансових ресурсів дозволяє не тільки суттєво знизити загрозу

банкрутства, а й значною мірою зменшує потребу в залученні зовнішніх джерел фінансування. Мобілізація
внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства спрямована насамперед на підвищення його
платоспроможності та ліквідності. Цього можна досягти збільшенням обсягів вхідних грошових потоків (рис.
11.14) або внаслідок скорочення вихідних грошових потоків (рис. 11.15).

виручка від реалізації основної продукції

надходження у вигляді інших операційних доходів

доходи від інвестиційної діяльності

кошти, залучені в результаті емісії корпоративних прав

кошти, залучені на умовах позики

державні дотації та субсидії

Рисунок 11.14 - Вхідні грошові потоки підприємства

оплата товарів, робіт та послуг, які становлять собівартість продукції

здійснення реальних та фінансових інвестицій

сплата податків та інших платежів до бюджету

повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку

Рисунок 11.15 - Вихідні грошові потоки підприємства

Загроза банкрутства і обумовлені цим негативні економічні та соціальні наслідки змушують

персонал, що працює на підприємстві, робити свій внесок у фінансування санації. Основною причиною
фінансової участі персоналу в санації підприємства є надія зберегти робочі місця. Особливо часто, така
ситуація спостерігається в період загального економічного спаду, якщо дефіцит альтернативних
робочих місць визначає значну залежність працівників від даного підприємства.
Фінансування санації персоналом може здійснюватися у формах, наведених на рис. 11.16.

відстрочка або відмова від надання купівля працівниками акцій

винагороди за результати роботи працівниками позик даного підприємства

Рисунок 11.16 - Фінансова участь персоналу у санації підприємства

 Фінансова участь кредиторів у санації боржників може здійснюватися за напрямами, поданими
на рис. 11.17.

пролонгація і реструктуризація наявної заборгованості

повна або часткова відмова від своїх вимог

надання додаткових кредитних ресурсів

надання кредитного забезпечення (поручительства, гарантії)

трансформація боргу у власність

Рисунок 11.17 - Фінансова участь кредиторів у санації боржників

Безперечно, активної участі кредиторів у фінансовому оздоровленні можна чекати тільки тоді,
коли внаслідок санації і збереження підприємства-боржника вони отримають повне задоволення своїх
вимог, ніж при його ліквідації. Кредитори можуть відважитися на матеріальний ризик в обмін на
майбутню участь у прибутку даного підприємства, в обмін на великий пакет акцій боржника або з
надією одержати надійний ринок збуту своєї продукції (джерело постачання сировини для свого
виробництва) і т.п.
Якщо мобілізованих фінансових ресурсів з децентралізованих джерел не вистачило для успішного
проведення санації або реструктуризації, то в певних випадках може бути ухвалене рішення про надання
державної фінансової підтримки. Згідно із Господарським кодексом України у випадку збиткової
діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільно необхідною,
може надавати їм дотації або інші пільги.
Приймаючи таке рішення, виконавча влада виходить із принципу фінансової підтримки
насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, які вже адаптувалися до
нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати кошти і на цій основі протягом
найкоротшого часу збільшити обсяг виробництва. Основні критерії відбору підприємств для надання їм
цільової державної підтримки подані на рис. 11.18.

збереження заміна імпортної

високий рівень наявність ринків
потенційна науково- продукції, сировини,
менеджменту на збуту в країні та
прибутковість технічного матеріалів
підприємстві за її межами
потенціалу вітчизняною

Рисунок 11.18 - Основні критерії відбору підприємств для надання їм державної підтримки

Централізована санаційна підтримка може здійснюватися за напрямами, поданими на рис. 11.19.

Напрями
фінансування
пряме непряме

бюджетні придбання надання

субсидії державних податкові державних
позики пільги реструктуризація
корпоративних гарантій
податкової
прав заборгованості

Рисунок 11.19 - Напрями централізованого санаційного фінансування

Державна підтримка орієнтується насамперед на підприємства, які здатні її використати з

максимальною віддачою і забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно вплине на
дохідну частину бюджету. Головна мета державних інвестицій - це сприяння поновленню ліквідності
підприємств і забезпечення їх ефективної роботи.