МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

За редакцією професора
В.В. Абрамова
та доцента
О.Л. Смирнової

Національний підручник для студентів вищих

медичних навчальних закладів ІV рівня акредитації

Дніпропетровськ
Журфонд
2014
УДК 615.82; 613.71-73
ББК 53.54 + 75.0 + я7
Ф 50

Затверджено Міністерством охорони здоров’я України як підручник

для студентів вищих медичних навчальних закладів ІV рівня акредитації
(протокол засідання Комісії з медицини Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства
освіти і науки України від 14.11.2013 № 4)

Колектив авторів:
Абрамов В.В., Клапчук В.В., Неханевич О.Б., Дзяк Г.В., Смирнова О.Л.,
Криницький С.С., Апанасенко Г.Л., Магльований А.В., Дорофєєва О.Є., Михалюк Є.Л.,
Вакуленко Л.О., Полянська О.С., Васильченко В.В., Пєшкова О.В.,
Мухін В.М., Гришуніна Н.Ю., Фетисова В.В.

За редакцією професора В.В. Абрамова та доцента О.Л. Смирнової

Рецензенти:
Дудар Л.В, Мисула І.Р., Романчук О.П.

Ф 50 Фізична реабілітація, спортивна медицина : підручник для студ. вищих мед. навч.
закладів / В. В. Абрамов, В. В. Клапчук, О. Б. Неханевич [та ін.] ; за ред. професора В. В.
Абрамова та доцента О. Л. Смирнової. – Дніпропетровськ, Журфонд, 2014. – 456 с. : іл. 79
ISBN 978-617-7146-38-6

У підручнику викладено сучасні уявлення про спортивну медицину і фізичну реабілітацію.

Подано вплив фізичних навантажень на організм, методи обстеження в спортивній медицині,
обґрунтовано зв'язок функціонального стану з показниками здоров’я, розглянуто питання допуску
до занять фізичними вправами, в тому числі осіб з граничними станами. Розглянуто
передпатологічні і патологічні стани, спричинені нераціональними заняттями фізичною культурою і
спортом, фактори ризику раптової смерті під час фізичних навантажень, медико-біологічні засоби
відновлення. Описано показання та протипоказання до призначення засобів фізичної реабілітації.
Наведено клініко-фізіологічне обґрунтування та особливості застосування лікувальної фізичної
культури й інших засобів фізичної реабілітації у комплексному лікуванні хворих різноманітного
профілю.
Для студентів вищих медичних навчальних закладів. Підручник може бути корисним для
лікарів-інтернів, студентів факультетів фізичної реабілітації вищих навчальних закладів, фахівців
спортивної медицини та фізичної реабілітації, лікарів загальної практики.

УДК 615.82; 613.71-73

ББК 53.54 + 75.0 + я7

ISBN 978-617-7146-38-6 Колектив авторів, 2014

Журфонд, 2014
2
ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА ………………………………………………………………………………….. 9

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………………………....... 11

ВСТУП: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА СПОРТИВНОЇ

13
МЕДИЦИНИ (В.В.Клапчук)…………………………………………………….....

ЧАСТИНА І. СПОРТИВНА МЕДИЦИНА ………………………………………………… 20

РОЗДІЛ 1. СПОРТИВНА МЕДИЦИНА ЯК КЛІНІЧНА ДИСЦИПЛІНА ТА СИСТЕМА
МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОЗДОРОВЧИХ І СПОРТИВНИХ 21
ТРЕНУВАНЬ………………………………………………………………………
1.1. Сучасні уявлення про спортивну медицину та медичний контроль у
21
фізичній культурі і спорті (В.В. Абрамов)………………………………………..
1.2. Актуальні питання оптимізації рухової активності людини на сучасному
26
етапі (В.В .Клапчук, О.Л. Смирнова)…………………………………………….
1.3. Методика комплексного медичного обстеження осіб, що займаються
36
фізичними вправами (О.Л. Смирнова)…………………………………………..
РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОЦІНКА ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ
46
(О.Л. Смирнова, С.С. Криницький)…………………………………………….
2.1. Методи визначення фізичного розвитку та стану опорно-рухового
46
апарату………………………………………………………………………………..
2.2. Методи оцінки фізичного розвитку………………………………………………. 71
РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОЦІНКА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ
77
ОРГАНІЗМУ. ЛІКАРСЬКИЙ ВИСНОВОК.……………………………………..
3.1. Методи визначення і оцінки функціональних резервів організму
77
(О.Л. Смирнова)…………………………………………………………………......
3.2. Кількісна оцінка рівня фізичного здоров’я (Г.Л. Апанасенко)……………….. 86
3.3. Лікарський висновок за результатами комплексного лікарського
93
обстеження (А.В. Магльований) …………………………………………………
3.4. Особливості лікарського контролю за особами різного віку та статі
99
(В.В. Абрамов, О.Б. Неханевич)…………………………………………………..
РОЗДІЛ 4. ВИЗНАЧЕННЯ І ОЦІНКА ФІЗИЧНОЇ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ, АЕРОБНОЇ
ПРОДУКТИВНОСТІ ТА ТОЛЕРАНТНОСТІ ДО ФІЗИЧНИХ 112
НАВАНТАЖЕНЬ (Є.Л. Михалюк)………………………………………………
4.1. Загальні поняття про фізичну працездатність, аеробну продуктивність та
112
толерантність до фізичних навантажень……………………………………….
4.2. Методи визначення і оцінки фізичної працездатності та аеробної
118
продуктивності ……………………………………………………………………...
РОЗДІЛ 5. ПЕРЕДПАТОЛОГІЧНІ ТА ПАТОЛОГІЧНІ СТАНИ, ЯКІ ВИНИКАЮТЬ
133
ПРИ НЕРАЦІОНАЛЬНИХ ЗАНЯТТЯХ ФІЗИЧНИМИ ВПРАВАМИ……….
5.1. Перевтома та фізичне перенапруження під час занять фізичними
133
вправами (Є.Л. Михалюк)………………………………………………………….
5.2. Граничні стани в практиці спортивної медицини (О.Є Дорофєєва)……….. 158
5.3. Ризик раптової смерті при фізичних навантаженнях (Г.В. Дзяк,
167
О.Б. Неханевич)……………………………………………………………………..
5.4.Проблеми застосування допінгу у сучасному спорті (О.Б. Неханевич)…… 187

3
РОЗДІЛ 6. ОСОБЛИВОСТІ МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОЗДОРОВЧИХ ТА
196
СПОРТИВНИХ ТРЕНУВАНЬ (О.Л. Смирнова, А.В. Магльований)…….
6.1. Лікарсько-педагогічний контроль під час занять фізичними вправами…… 196
6.2. Медичне забезпечення оздоровчих тренувань ………………………………. 205
6.3. Засоби відновлення при фізичних навантаженнях…………………………… 210
Частина ІІ. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ……………………………………………………. 221
РОЗДІЛ 7. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ (В.В. Клапчук,
222
Л.О. Вакуленко)………………………………………………………………….
7.1. Сучасні уявлення про реабілітацію в медицині………………….……………. 222
7.2. Фізична реабілітація як складова частина медичної реабілітації………….. 228
РОЗДІЛ 8. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ В КЛІНІЦІ ВНУТРІШНІХ ХВОРОБ…………….. 265
8.1. Фізична реабілітація при захворюваннях системи кровообігу
265
(О.С. Полянська, В.В. Васильченко)…………………………………………....
8.2. Фізична реабілітація при захворюваннях системи дихання
281
(В.В. Клапчук)………………………………………………………………………..
8.3. Фізична реабілітація при захворюваннях системи травлення
296
(О.Б. Неханевич)…………………………………………………………………...
8.4. Фізична реабілітація при порушеннях обміну речовин (О.В. Пєшкова,
305
О.Б. Неханевич)……………………………………………………………………
РОЗДІЛ 9. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ ТА
311
УШКОДЖЕННЯХ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ…………………………………...
9.1. Загальні основи фізичної реабілітації при патології нервової системи
311
(О.Б. Неханевич)……………………..................................................................
9.2. Фізична реабілітація при захворюваннях та травмах центральної
313
нервової системи (О.Б. Неханевич, В.М. Мухін, Н.Ю. Гришуніна)…………..
9.3. Фізична реабілітація при захворюваннях та ушкодженнях периферичної
326
нервової системи (О.Б. Неханевич, В.М. Мухін)………………………………..
РОЗДІЛ 10. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ В ХІРУРГІЇ, ТРАВМАТОЛОГІЇ ТА
337
ОРТОПЕДІЇ……………………………………………………………………….
10.1. Фізична реабілітація в хірургії (В.В. Клапчук)…………………………………. 337
10.2. Фізична реабілітація в травматології (О.Б. Неханевич)…………………….. 346
10.3. Фізична реабілітація при дефектах постави, сколіозах та плоскостопості
372
(В.М. Мухін)………………………………………………………………………….
РОЗДІЛ 11. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ
382
РЕАБІЛІТАЦІЇ В АКУШЕРСТВІ ТА ГІНЕКОЛОГІЇ (Є.Л. Михалюк)……...
11.1. Особливості застосування фізичних вправ під час вагітності……………... 383
11.2. Фізична реабілітація при гінекологічних захворюваннях……………………. 391
Розділ 12. ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ В ПЕДІАТРІЇ …………………. 400
12.1. Особливості застосування масажу та фізичних вправ у дітей першого
401
року життя (Л.О. Вакуленко) …………………………………………………….
12.2. Фізична реабілітація при захворюваннях у дітей раннього віку
405
(В.В. Фетісова)……………………………………………………………………...
12.3. Фізична реабілітація при травмах та захворюваннях нервової системи у
420
дітей (Н.Ю. Гришуніна)……………………………………………………………
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ……………………………………………………………………….. 426

ДОДАТКИ ………………………………………………………………………………………. 428

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК………………………………………………………………… 449

4
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Абрамов
Віктор Васильович
доктор медичних наук, професор, академік Академії наук вищої
освіти України, професор кафедри фізичної реабілітації,
спортивної медицини та валеології Державного закладу
«Дніпропетровська медична академія МОЗ України»

Клапчук
Василь Васильович
доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри фізичної
реабілітації і рекреації факультету управління фізичною
культурою і спортом Запорізького національного технічного
університету

Дзяк
Георгій Вікторович
академік Національної академії медичних наук України, доктор
медичних наук, професор, завідувач кафедри госпітальної
терапії № 2, ректор Державного закладу «Дніпропетровська
медична академія МОЗ України»

Неханевич
Олег Борисович
кандидат медичних наук, доцент, завідувач кафедри фізичної
реабілітації, спортивної медицини та валеології Державного
закладу «Дніпропетровська медична академія МОЗ України»

Смирнова
Олена Леонідівна
кандидат медичних наук, доцент кафедри фізичної реабілітації,
спортивної медицини та валеології Державного закладу
«Дніпропетровська медична академія МОЗ України»

5
 Криницький
Степан Семенович
кандидат медичних наук, доцент кафедри загальної практики
(сімейної медицини), фізичної реабілітації та спортивної
медицини Державного закладу «Івано-Франківський
національний медичний університет»

Апанасенко
Геннадій Леонідович
доктор медичних наук, професор кафедри медичної реабілітації,
фізіотерапії і спортивної медицини Національної медичної
академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика (м. Київ)

Магльований
Анатолій Васильович
доктор біологічних наук, професор, академік Академії наук вищої
освіти України, завідувач кафедри фізичного виховання та
спортивної медицини, проректор з науково-педагогічної роботи
Львівського національного медичного університету ім. Данила
Галицького МОЗ України, заслужений працівник фізичної
культури і спорту України

Дорофєєва
Олена Євгенівна
доктор медичних наук, доцент кафедри терапії з курсом фізичної
реабілітації та спортивної медицини Дніпропетровського
медичного інституту традиційної і нетрадиційної медицини

Михалюк
Євген Леонідович
доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри фізичної
реабілітації, спортивної медицини, фізичного виховання і
здоров’я Запорізького державного медичного університету

Вакуленко
Людмила Олексіївна
кандидат медичних наук, доцент кафедри медичної реабілітації
та спортивної медицини Державного вищого навчального
закладу «Тернопільський державний медичний університет
ім. І.Я. Горбачевського МОЗ України»

6
Полянська
Оксана Степанівна
доктор медичних наук, професор кафедри внутрішньої
медицини, фізичної реабілітації та спортивної медицини
Буковинського державного медичного університету (м. Чернівці)

Васильченко
Василь Васильович
кандидат медичних наук, доцент кафедри фізичної реабілітації,
спортивної медицини та валеології Державного закладу
«Дніпропетровська медична академія МОЗ України»

Пєшкова
Ольга Володимирівна
кандидат медичних наук, професор філософії, завідувачка
кафедри спортивної медицини Харківського державного
інституту фізичної культури

Мухін
Володимир Миколайович
кандидат медичних наук, професор кафедри валеології та
спортивної медицини Львівського державного університету
фізичної культури, заслужений працівник фізичної культури
України, відмінник народної освіти України

Гришуніна
Наталія Юріївна
кандидат медичних наук, асистент кафедри фізичної
реабілітації, спортивної медицини та валеології Державного
закладу «Дніпропетровська медична академія МОЗ України»

Фетісова
Валентина Валеріївна
кандидат медичних наук, доцент кафедри фізичної реабілітації і
рекреації факультету управління фізичною культурою і
спортом Запорізького національного технічного університету

7
 РЕЦЕНЗЕНТИ

Дудар
Лариса Вікторівна
доктор медичних наук, професор, завідувачка кафедри фізичної
реабілітації та спортивної медицини Національного медичного
університету ім. О.О. Богомольця

Мисула
Ігор Романович
доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри медичної
реабілітації та спортивної медицини Державного вищого
навчального закладу «Тернопільський державний медичний
університет ім. І.Я. Горбачевського МОЗ України»

Романчук
Олександр Петрович
доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри теорії і
методики фізичного виховання, лікувальної фізкультури та
спортивної медицини Південноукраїнського національного
педагогічного університету

8
ПЕРЕДМОВА

Видання даного підручника обумовлено, перш за все, тим, що у діючому

навчальному плані, запровадженому відповідно до засад Болонського процесу та
орієнтованому на європейські стандарти підготовки лікарів, замість дисципліни
«Лікувальна фізкультура та спортивна медицина» введена дисципліна «Фізична
реабілітація, спортивна медицина».
Термін «фізична реабілітація» при цьому не протиставляється попередньому терміну
«лікувальна фізкультура», тим більше, що саме лікувальна фізична культура вважається
основним і найважливішим засобом фізичної реабілітації. Проте, він є більш розширеним,
розглядається як невід’ємна складова медичної реабілітації та найбільш наближений до
міжнародної термінології.
На сьогодні встановлено відповідність між національним тлумаченням терміну
«фізична реабілітація» та міжнародним тлумаченням терміну «фізична терапія».
Стандарти освіти і практичної діяльності, що мають визначальний вплив на розвиток
фізичної реабілітації у світі, затвердила Світова конфедерація фізичної терапії
(Копенгаген,1951). У науковій літературі фізична реабілітація трактується як «застосування
з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ і природних чинників у
комплексному процесі відновлення здоров’я, фізичного стану та працездатності хворих».
Таке визначення збігається з тлумаченням терміну «реабілітація», представленим в
резолюції Генеральної Асамблеї ООН №48/96 від 20 грудня 1993 року.
На сучасному етапі дисципліна «Фізична реабілітація, спортивна медицина» набуває
все більшого значення для якісної всебічної підготовки лікарів. Особливо з питань, що
стосуються збереження, зміцнення та відновлення здоров’я за допомогою, насамперед,
раціональної рухової активності.
Не випадково в останні роки Всесвітня організація охорони здоровся закликає
держави всього світу до розробки національних планів з оптимізації фізичної активності
населення [Global recommendations on physical асtivity for health / World Health Organization,
Geneva, 2010]. Більш того, практичний досвід впровадження оптимальної рухової
активності в спосіб життя громадян економічно розвинутих країн світу та своєчасна й
ефективна фізична реабілітація при захворюваннях, свідчать про можливості істотно
зменшувати витрати держави на систему охорони здоров’я, ліки та звернення населення
за повторною медичною допомогою.
Виходячи із зазначеного засоби фізичної культури і спорту починають займати
ведуче місце в системі превентивної медицини та відновного лікування. Проте
найважливіша в соціальному плані профілактична й оздоровча функція фізичної культури і
спорту, а також максимальний позитивний ефект при фізичній реабілітації, можуть бути
досягнуті лише за умов раціональної системи занять фізичними вправами, що, в свою
чергу, залежить від кваліфікованого медичного контролю за здоров’ям тих, хто
займається.
При цьому слід враховувати, що якщо медичний контроль за провідними
спортсменами здійснюють в основному лікарсько-фізкультурні диспансери або центри
спортивної медицини і лікувальної фізкультури, то медичне забезпечення в оздоровчій
фізичній культурі, масовому спорті та при фізичній реабілітації покладено, перш за все, на
лікувально-профілактичні установи за місцем проживання, праці чи навчання. Саме тому
лікарі загальної практики, сімейні лікарі, педіатри, терапевти, лікарі вузьких спеціальностей
та інші фахівці повинні орієнтуватись у важливих питаннях, пов’язаних із допуском до
занять фізичними вправами різних груп населення, володіти засобами й методами
лікарського контролю за тими, хто займається, знати показання та протипоказання до

9
застосування сучасних засобів фізичної реабілітації при різних захворюваннях та
ушкодженнях, мати уявлення про ускладнення і патологічні стани, що виникають при
неадекватних фізичних навантаженнях, володіти методами їх своєчасної діагностики,
профілактики та лікування.
Неправильні рекомендації лікарів відносно рухової активності мають вкрай негативні
наслідки. З одного боку, допуск до занять фізичними вправами формально, без
проведення ретельного обстеження, без урахування функціональних можливостей
організму, за наявності прихованої патології, може призводити до виникнення серйозних
патологічних відхилень у стані здоров’я, іноді навіть несумісних з життям. З іншого боку,
наслідком необґрунтованого звільнення осіб з гострою чи хронічною патологією від занять
будь-якими фізичними вправами є маніфестація, патологічного процесу та його
ускладнень, значне погіршення якості життя, та навіть інвалідізація.
У системі охорони здоров’я на сьогоднішній день спортивна медицина та лікувальна
фізична культура – дві різні спеціальності. Фізична реабілітація, як окремий фах, у практиці
охорони здоров'я фактично відсутня, оскільки у штатних розписах лікувально-
профілактичних закладів поки що не існують відповідні посади. Проте, всі ці спеціальності
дуже тісно пов’язані між собою тим, що в їх основі застосування головного стимулюючого
чинника життєдіяльності людини – фізичних вправ – для профілактики або лікування
хвороб.
Слід зазначити, що основна задача даного підручника полягає не в тому, щоб
детально розібрати всі форми роботи лікарів спортивної медицини та лікувальної
фізкультури, а в тому, щоб ознайомити лікарів загальної практики та вузьких спеціалістів з
особливостями й обсягом тієї роботи з лікарського контролю та відновного лікування, в
якій їм прийдеться брати безпосередню участь.

Віктор Васильович АБРАМОВ

академік Академії наук вищої школи України,
доктор медичних наук, професор

Олена Леонідівна СМИРНОВА

кандидат медичних наук, доцент

10
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АГ – артеріальна гіпертензія
АП – адаптаційний потенціал
АРХ – аномально розташовані хорди
АДПШ – аритмогенна дисплазія правого шлуночка
АТ – артеріальний тиск
БВ – біологічний вік
ВАДА – Всесвітня антидопінгова агенція
ВСР – варіабельність серцевого ритму
ГКМП – гіпертрофічна кардіоміопатія
ГХ – гіпертонічна хвороба
ДН – дихальна недостатність
ДСП – дисплазія сполучної тканини
ДЦП – дитячий церебральний параліч
ДЮСШ – дитячі юнацько-спортивні школи
ЕКГ – електрокардіографія
ЕхоКГ – ехокардіографія
ЖЄЛ – життєва ємкість легень
ЖМТ – жирова маса тіла
ІГСТ – індекс Гарвардського степ-тесту
ІМ – інфаркт міокарда
ІХС – ішемічна хвороба серця
КМПФП – кардіоміопатії внаслідок фізичного перенапруження
КВ – коефіцієнт витривалості
ЛГ – лікувальна гімнастика
ЛФД – лікарсько-фізкультурний диспансер
ЛФК – лікувальна фізична культура
ЛПК – лікарсько-педагогічний контроль
ЛПС – лікарсько-педагогічні спостереження
МКМПХФП – метаболічна кардіоміопатія внаслідок хронічного фізичного перенапруження
МР – мітральна регургітація
МСК – максимальне споживання кисню
ОХІ – осередки хронічної інфекції
ПАТ – пульсовий артеріальний тиск
ПК – подвійний коефіцієнт
ПМК – пролапс мітрального клапану
ППР – порушення процесів реполяризації
РС – раптова смерть
РКС – раптова кардіальна смерть
СМ – спортивна медицина
ФВ – функція викиду
ФВЛШ – функція викиду лівого шлуночка

11
ФК – функціональний клас
ФН – фізичне навантаження
ФР – функціональний резерв
ЧМТ – черепно-мозкова травма
ЧСС – частота серцевих скорочень
PWC – фізична працездатність
PWC170 – фізична працездатність при пульсі 170 уд./хв.
УОС – ударний обсяг серця
СВ – серцевий викид
ХНЗЛ – хронічні неспецифічні захворювання легень
ХОК – хвилинний обсяг кровотоку
ХОС – хвилинний обсяг серця

12
ВСТУП: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
СПОРТИВНОЇ МЕДИЦИНИ

Історія використання фізичних вправ і масажу з профілактичною й лікувальною

метою розпочинається із стародавніх часів. Про це свідчать рукописи китайської,
індійської, римської, грецької та східної медицини.
У Стародавньому Китаї (3000-2000 рр. до н.е.) в багатьох провінціях існували
лікарсько-гімнастичні школи, де лікарів («таосе») навчали основам лікувальної гімнастики і
масажу, туди ж приходили пацієнти, щоб отримати відповідне лікування. Дихальні вправи,
пасивні рухи, вправи із опором та інші елементи лікувальної гімнастики й масажу
використовувались при хворобах органів дихання і кровообігу, патології опорно-рухового
апарату та ін.
В Індії (2000-1000 рр. до н.е.) велика увага приділялась лікуванню за допомогою
дихальних вправ. Древні індуси стверджували, що повітря вміщує в собі життєву силу
«прану» (кисень), і тому широко використовували дихальну гімнастику та затримку
дихання як один із засобів лікування. Індуси визнавали також єдність фізичних і психічних
функцій організму, взаємозв'язок свідомості та волі з роботою м'язів, серця, легень,
шлунку та інших органів, що увійшло у релігійно-філософське вчення йогів.
В Єгипті (1700-1500 рр. до н.е.) широкою популярністю користувався масаж, який
поєднувався з водними процедурами (лазнями) та розтиранням тіла оліями. На
єгипетських папірусах, барельєфах знайдені зображення масажних маніпуляцій, які
підтверджують, що ассирійці, перси, єгиптяни були не лише знайомі з масажем, а й
застосовували його з лікувальною метою, зокрема для лікування ран у воїнів, відновлення
їх фізичних сил.
Особливо високого розвитку лікувальна гімнастика досягла у Стародавній Греції
(1500-500 рр. до н.е.), де вона розглядалася як обов'язковий і суттєвий компонент всієї
системи еллінської медицини, поряд із масажем, водними процедурами та дієтою.
Творцем медичної гімнастики вважають Геродікуса (484-425 рр. до н.е.), який лікував
хворих дозованими пішими прогулянками, бігом, фізичними вправами, масажем. Видатний
лікар античної Греції, засновник сучасної клінічної медицини Гіппократ (460-375 рр. до н.е.)
привніс в лікувальну гімнастику гігієнічні знання та розуміння дози фізичних навантажень
для хворої людини, а також став засновником застосування масажу як лікувального
засобу.
Вагомий внесок у вдосконалення методик лікувальної гімнастики і масажу було
зроблено лікарями Стародавнього Риму. Лікар Целій призначав фізичні вправи і масаж
при паралічах, використовуючи при цьому розроблені ним спеціальні апарати для
пасивного згинання і розгинання кінцівок, які в подальшому стали прообразом блокових
апаратів у механотерапії. Корнелій Цельс настійливо рекомендував гімнастичні вправи,
навіть при гострих захворюваннях. Відомий лікар школи гладіаторів Клавдій Гален (біля
201-131 рр. до н.е.) розробив методику лікувальної гімнастики у поєднанні з масажем при
захворюваннях і травмах м'язової системи, при ожирінні, загальній слабкості та іншій
патології, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів трудотерапію. Деякі лікарі
стародавнього Риму, такі, наприклад, як Асклепіад (128-56 рр. до н.е.) та його учні, були
супротивниками всякого роду медикаментозної терапії і настійливо пропагували в
лікуванні хворих гімнастику, масаж та водні процедури.
В середньовіччя використання фізичних вправ з лікувальною метою в медицині
суттєво розвинулось в країнах Сходу. Найбільш видатний представник східної медицини
тих часів таджицький лікар, філософ і вчений Авіценна (Абу-Алі-Ібн-Сіна, 980-1037 рр.
н.е.), узагальнивши досягнення греко-римської, середньоазіатської, іранської та арабської
медицини, представив анатомо-фізіологічне обґрунтування ролі рухів в життєдіяльності

13
організму людини, вказуючи на те, що найсуттєвішим фактором лікування є правильно
організований руховий режим хворого. Призначення фізичних вправ хворим він ставив
вище, ніж призначення ліків.
У Стародавній Русі застосування рухів в якості лікувального засобу було пов’язано,
головним чином, з лікуванням травм і ушкоджень опорно-рухового апарату, а також їх
наслідків – контрактур, обмеження рухливості суглобів тощо. З історичних документів
відомо, що на базі становлення хірургії, як найважливішої галузі практичної медицини тих
часів (внаслідок частих війн та побутового травматизму), при лікуванні кінцівок після
переломів чи інших ушкоджень, застосували спеціальні рухи у вигляді активного
випрямлення та витягування. Контрактури травматичного походження рекомендували
лікувати теплом в російських лазнях в поєднанні зі спеціальними активними рухами.
Оригінальність таких порад полягала в тому, що вони давали уявлення про можливість
комплексного застосування тепла і фізичних вправ. Лікувальної гімнастики як такої не
існувало, хоча з лікувальною метою рекомендувались ходьба, біг, верхова їзда,
полювання.
Відомо й те, що стародавні слов’яни та народи Півночі для зміцнення здоров’я і
пристосування до суворих кліматичних умов існування застосовували своєрідне
загартування у вигляді поперемінного обливання теплою та холодною водою, або
пірнання в проруб чи сніговий замет після бані, поєднуючи ці контрастні процедури з
масажем або самомасажем – поплескуванням («хвощуванням») березовим чи дубовим
віником по тілу для захисту від переохолодження.
На території України, у Запорізькій Січі, функціонувала ефективна система фізичної і
психологічної підготовки козаків. Вона базувалась на віковічних традиціях українського
народу і включала такі основні компоненти, як підвищення розвитку фізичних і моральних
якостей людини та здоровий спосіб життя. Ефективно використовувались природні
фактори зміцнення здоров’я: водні процедури, сон на свіжому повітрі, інші засоби
загартування, поміркованість у вживанні їжі та алкоголю.
Протягом багатьох століть в різних країнах світу лікарі приймали участь в
раціональному використанні різноманітних засобів фізичної культури і здійснювали спроби
наукового обґрунтування їх впливу на організм людини.
У XV ст. було створено знаменитий Сомранський кодекс здоров’я. У подальшому,
протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. було опубліковано багато наукових праць, присвячених оздоровчій і
лікувальній дії фізичних вправ. Особливо яскравими були наукові публікації відомого
французького клініциста того періоду Клемана Жозефа Тіссо, в яких автор наводив дані
про ефективність методик застосування фізичних вправ і масажу при лікуванні
захворювань серцево-судинної системи, органів травлення, дихання, опорно-рухового
апарату.
У ХVІІІ ст. велику увагу застосуванню фізичних вправ з профілактичною та
лікувальною метою приділяли російські вчені, клініцисти, громадські діячі – Ломоносов
М.В., Бецькій І.І., Протасов А.П., Максимович-Амбодік П.М., Новіков М.І. та ін. Вони
виступали на захист профілактичного напрямку в медицині і розглядали фізичні вправи, як
один з основних засобів в боротьбі за збереження та відновлення здоров’я, особливо
серед підростаючих поколінь.
Значний внесок у розробку та обґрунтування лікувальної гімнастики, масажу,
водолікування та трудотерапії зробили найвідоміші клініцисти та вчені початку ХІХ ст.,
засновники терапевтичної і хірургічної шкіл Мудров М.Я., Пирогов М.І. та їх послідовники
Боткін С.П., Дяконов П.І., Манассєїн В.А. та ін. Зокрема, Пирогов М.І. рекомендував
застосовувати спеціальні вправи у комплексному лікуванні хворих із вогнестрільними
ушкодженнями для боротьби з атрофією м’язів. Боткін С.П. в своїх клінічних лекціях
пропагував призначення фізичних вправ при хворобах серця.
У ХІХ та на початку ХХ ст. в світі було розроблено чимало оригінальних систем
гімнастики для лікування самих різних захворювань. Швед Бранд у 1864 р. запропонував
систему лікувальної гімнастики та масажу для лікування гінекологічних захворювань.

14
Німецький професор Ертель (1881) розробив метод лікування хвороб серцево-судинної
системи шляхом прогулянок по гірській місцевості (теренкур), а швейцарський лікар
Френкель у 1889 р. – комплекси з компенсаторної гімнастики для лікування атаксії,
паралічів, парезів та інших захворювань нервової системи. Видатний російський хірург
Д'яконов П.І. вперше у світі запровадив у 1896 р. методику ранніх рухів та раннього
піднімання після операцій. У 1903 р. Щербак О.Ю. розробив методику сегментарно-
рефлекторного масажу. Зінгер і Гофбауер (1910) застосували лікувальну гімнастику при
захворюваннях дихальної системи, а Клапп (1927) розробив методику коригуючої
гімнастики при викривленнях хребта.
Велику роль в обґрунтуванні загальних уявлень про використання засобів та методів
фізичної культури у відновному лікуванні зіграв Піруський В.С., який розробив вчення про
«мототерапію», якої до того часу не існувало в жодній системі лікувальної гімнастики, і яку
він використовував разом із природними чинниками і працею. Запропонована Піруським
методика комплексного лікування фізичними засобами стала основою майбутньої системи
відновного лікування.
На початку ХХ ст. вивчення анатомо-фізіологічних та клінічних аспектів не лише
лікувальної, а й оздоровчої фізичної культури, а також занять спортом, стали потужним
поштовхом для розвитку лікарського контролю і спортивної медицини.
Особливу роль в обґрунтуванні медичних аспектів занять фізичною культурою та
спортом, зіграв Лесгафт П.Ф. (1837-1909), якого по праву можна вважати засновником
науково-практичного обґрунтування цієї галузі знань.
У подальшому, поширення використання засобів фізичної культури для лікування і
профілактики захворювань, сприяло формуванню нових самостійних медичних дисциплін
– лікарського контролю і лікувальної фізичної культури.
Термін «лікувальна фізична культура» був запропонований у 1929 р. Шимшелевичем
Б.Я., Мошковим В.М. і Нікітіним Т.Р. і увійшов в наукову літературу і практику, замінивши
терміни «лікарська гімнастика», «кінезотерапія», «ерготерапія», «мототерапія»,
«міокінезотерапія» та інші, які відображали переважно вузько біологічну суть дисципліни.
У подальшому саме він набув статусу державного.
Велика заслуга в організації та розвитку лікарського контролю та лікувальної
фізкультури належить народному комісару охорони здоров’я СРСР Семашку М.О. (1874-
1949). Вважаючи фізичну культуру найважливішою складовою профілактичної медицини,
він завжди підкреслював зацікавленість органів охорони здоров’я в забезпеченні її
розвитку як потужного, ефективного та доступного широким масам населення засобу
зміцнення і відновлення здоров’я. Саме за ініціативою Семашка М.О. у 20-30 рр. ХХ ст.
було введено обов’язковий загальнодоступний лікарський контроль для всіх осіб, які
займалися фізичними вправами, та підтверджений лікарем допуск до занять і змагань.
Завдяки йому були створені кабінети лікарського контролю при поліклініках, медичних
пунктах підприємств, в навчальних закладах, а також відкриті відділення і кабінети ЛФК у
лікувальних закладах, відділеннях фізіотерапії. Він також сприяв заснуванню кафедр
лікарського контролю і лікувальної фізкультури при вищих медичних навчальних закладах,
інститутах удосконалення лікарів, інститутах фізичної культури та науково-дослідних
інститутів фізичної культури, основною метою яких було наукове обґрунтування
застосування засобів фізичної культури для оздоровлення і лікування населення.
Важливе значення для розвитку й становлення лікарського контролю і лікувальної
фізичної культури в СРСР мали погляди Гориневського В.В. – учня Лесгафта П.Ф.,
послідовника його наукових і практичних ідей, який вважав, що профілактика полягає не
лише в збереженні послабленого організму від шкідливих впливів, а і в його тренуванні і
загартуванні Особливо багато зробив професор Гориневський В. В. щодо створення
комплексної, уніфікованої методики лікарського обстеження осіб, що займаються фізичною
культурою і спортом та з розвитку лікувальної фізкультури. Гориневський В.В. вперше
запропонував функціональну пробу серцево-судинної системи із застосуванням фізичного
навантаження (1923).

15
 Починаючи з 1923 р. лікувальна фізична культура як метод патогенетичної і
функціональної терапії, набула широкого застосування у комплексному лікуванні не лише
в лікарнях та поліклініках, а й у курортних установах та санаторіях СРСР. Вона успішно
застосовувалась при патології внутрішніх органів, нервових захворюваннях, психічних
розладах, в акушерстві та гінекології тощо. Базою розвитку лікувальної фізкультури в
Україні, безперечно, стали курорти і санаторії Криму та Одеси.
У 1930 р. Президія СРСР ухвалила постанову, згідно якої керівництво лікарським
контролем було покладено на органи охорони здоров’я. Це стало принциповою засадою у
створенні державної системи медичного забезпечення занять фізичної культури і спорту.
У 30-40 рр. ХХ ст. особливо важливу роль зіграла лабораторія лікарського контролю,
відкрита у 1933 р. в Москві на базі Центрального науково-дослідного інституту фізичної
культури (пізніше перейменованого у Всесоюзний – ВНДІФК), яку очолив видатний вчений
Летунов С.П. Саме він вважається засновником сучасної російської та вітчизняної школи
спортивної медицини, яка отримала всесвітнє визнання. Розроблені в лабораторії основи
комплексного обстеження спортсменів, в тому числі й комбінована проба Летунова,
застосовуються в спортивній медицині і по теперішній час.
В роки Великої Вітчизняної війни обов'язковою частиною комплексного лікування й
реабілітації поранених, хворих та інвалідів була лікувальна фізкультура. Саме лікувальна
гімнастика у поєднанні з іншими фізичними чинниками не тільки забезпечувала суттєве
скорочення термінів лікування й підвищення його ефективності, а й сприяла більш
швидшому відновленню боєздатності поранених та зменшенню випадків їх інвалідності.
В перші післявоєнні роки виникла досить серйозна проблема – небувала в історії
людства чисельність інвалідів, яких треба було не лише лікувати, а й повертати до праці
чи самообслуговування і, тим самим, не викреслювати з життя суспільства. Це сприяло
створенню нового напряму у відновлювальному лікуванні – реабілітації, яка, крім медичних
та фізичних методів, включала суспільні, соціально-економічні та професійні заходи.
Комплексна реабілітація як процес відновлення здоров'я і працездатності почала
привертати увагу лікарів, вчених і громадських діячів багатьох країн світу. Питання
реабілітації розглядалися в Організації Об'єднаних Націй (ООН), на засіданнях Комітету
експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), конгресах, конференціях.
Своєчасне застосування реабілітаційних засобів, насамперед, фізичних (включаючи ЛФК),
сприяло суттєвому скороченню термінів лікування та більш швидкому поверненню хворих
до активного життя, дозволяло істотно зменшувати кількість і розміри допомоги з
інвалідності.
Становлення й розвиток лікувальної фізичної культури знаходились в тісному зв'язку
з подібними процесами у спортивній медицині. В післявоєнні роки почав неухильно
зростати інтерес населення до оздоровчої фізичної культури і спорту, особливо після
вступу радянських спортивних організацій в олімпійський рух, а також після першої участі
команди СРСР в Олімпійських іграх (1952 р.). Це дало поштовх для бурхливого розвитку
лікарського контролю й росту його міжнародного авторитету. Було цілком зрозуміло, що
престижні для кожної країни олімпійські й інші спортивні перемоги є результатом не тільки
таланта й величезної праці спортсменів, тренерів і організаторів, але й відбиття прийнятої
в країні системи науково-методичного й медичного забезпечення занять фізичною
культурою і спортом.
У грудні 1949 р. в Києві було скликано І Республіканський з’їзд лікарів з лікувальної
фізичної культури та лікарського контролю. В подальшому почали проводитись семінари,
наради, науково-практичні конференції для лікарів лікарсько-фізкультурної служби. Теорія
збагачувалась науковими працями професорів Мошкова В.М., Іванова С.М., Васильєвої
В.Є., Попова С.М., Чоговадзе А.В., Хрущова С.В. (Москва), Винокурова Д.А., Дембо О.Г.,
Добровольського В.К., Правосудова В.П. (Ленінград), Штеренгерца О.Ю. (Одеса),
Максимової В.М. (Харків), Третилової Т.О. (Львів), Кочаровської О.В., Стовбуна В.Т.,
Красносельського Г.Й. (Київ).

16
 У 1951 р. Міністерством охорони здоров’я СРСР було видано наказ про організацію
системи лікарсько-фізкультурних диспансерів (ЛФД), як основної ланки лікарсько-
фізкультурної служби.
У 1961 р. на базі Тартуського державного університету було відкрито перший в СРСР
факультет підготовки лікарів з фізичної культури (в подальшому спортивної медицини). До
початку 90-х рр. (до виходу Естонії з СРСР) на факультеті відомими професорами Кару Т.,
Віру Л., Пярнат Я. й іншими було підготовлено чимало висококваліфікованих спортивних
лікарів, які володіли всіма найсучаснішими на той час методами дослідження.
В Україні, завдяки активності й ентузіазму українських фахівців, які часто не за
службовими обов'язками, а з огляду на власну зацікавленість, звертались до
найактуальніших питань співвідношення занять фізичними вправами і здоров'я, були
виконані дослідження, результати яких стали відомими далеко за межами країни (Ессі-
Езінг О.Г., Ємельянов В.Д., Синіцина А.А., Клапчук В.В. та ін.).
Бурхливий розвиток лікарського контролю як наукової та практичної дисципліни, його
зростаюча роль у вирішенні медичних проблем фізичної культури і спорту, ускладнення
наукової проблематики, підвищення соціального статусу привели до того, що на початку
70-х років термін «лікарський контроль» був офіційно замінений на термін «спортивна
медицина», який значно ширше відобразив зміст даного предмету і напрямку наукових
досліджень. Спортивна медицина сформувалась як самостійна галузь клінічної медицини
зі своїми завданнями, методами та організацією. Значно розширились наукові
дослідження в даній сфері.
Успіхи наукових досліджень тих років, дозволили спортивно-медичній громадськості
підняти питання про організацію в Україні науково-дослідного інституту, який зміг би об'єд-
нати зусилля науковців, лікарів, педагогів та громадських діячів у вирішенні найважливіших
питань оздоровчого потенціалу фізичної культури. Виходячи з цього У Київському НДІ
геронтології було створено лабораторію рухового режиму, яка в 1969 році стала основою
для створення Київського НДІ медичних проблем фізичної культури. Його очолив
професор Муравов І.В. Незважаючи на короткий строк свого існування, Інститут зумів
внести великий вклад у розвиток фізичної культури і спорту. На жаль, у 1986 році, після
трагедії на Чорнобильській атомній станції, Інститут було реформовано, а на його базі
почав функціонувати Український науково-дослідний центр радіаційної медицини.
У подальшому, за відсутності профільного інституту, особливого значення набули
дослідження фахівців, які, ґрунтуючись на результатах власних багаторічних досліджень,
змогли відшукати нові перспективні рішення актуальних проблем.
Це, насамперед, стосується діяльності академіка Амосова М.М., який чимало уваги
приділяв, як питанням фізичної реабілітації, так і питанням профілактичної медицини і
здорового способу життя. В процесі лікування прооперованих хворих він дотримувався
тактики щодо максимально ранньої їх фізичної активізації, розробляв методики дозованої
ходьби та індивідуальні програми фізичної реабілітації. На основі власного досвіду та
глибоких знань кардіолога Амосов М.М. також дійшов висновку про виключну роль
фізичної активності як найважливішого засобу зміцнення здоров'я. Роботи Амосова М.М. в
подальшому дали значний поштовх дослідженням оздоровчого спрямування фізичної
культури і спорту (Бендет Я.А., Муравов І.В.) та сприяли розробці методів кількісної
діагностики здоров'я, які дозволяли більш об'єктивно оцінювати результативність
оздоровчих заходів (Апанасенко Г.Л., Душанін С.А., Івашенко Л.Я., Клапчук В.В., Пирогова
О.Я., Шаповалова В.А. та ін.).
Значно збагатили арсенал діагностичних методів, які застосовуються у спортивній
медицині та лікувальній фізичній культурі, дослідження Дзяка В.М., Вільчковського Є.С.,
Буліч Е.Г., Душаніна С.А., Єфіменка А.М., Максимової В.М., Моногарова В.Д., Мухіна В.М.,
Поліщука Д. А., Преварського Б.П., Сафронової Т.Б., Соколовського В.С. та ін. Завдяки
дослідженням професорів Свєчнікової Н.В., Похоленчука Б.П., Радзієвського О.Р.,
Абрамова В.В, Шахліної Л.Г. та їх співробітників були значно поглиблені знання щодо
медичних основ спортивної підготовки жінок. Широко відомі праці українських вчених з

17
медико-біологічних питань фізичного виховання і спорту інвалідів (професори Сермєєв
Б.В., Язловецький В.С.).
Велику роль в обґрунтуванні, організації та впровадженні фізичної реабілітації,
лікувальної фізкультури та спортивної медицини в Україні відіграли:: проф. Полеся Г.В.,
проф. Мурза В.П., проф. Пирогова О.Я. (Київ), проф. Блях О.Л., проф Котельман Д. Л.,
проф. Максимова В.М., доц. Коваль М.I., проф. Клепіков Е.М. (Харків), доц. Корабльов
М.В., проф. Штеренгерц О.Ю., доц. Дюжев О.К. (Одеса), доц. Степанов В.Л., проф. Чиж Ю.
А. (Дніпропетровськ), доц. Вардіміаді М.Д. (Донецьк), доц. Ессі-Езінг О.Г., проф.
Шигалевський В.В. (Луганськ), доц. Бубеннова М.О. (Сімферополь), Кондратьєв I.М.
(Севастополь), проф. Муха Є.І. (Львів), Ємельянов В.Д. (Ялта) та інші.
Наприкінці 80-х та на початку 90-х рр. ХХ ст. відбулися події, які, на жаль, не сприяли
розвитку спортивної медицини та лікувальної фізкультури в Україні. Фінансово-економічна
криза тих років, потім розпад СРСР з відокремленням союзних республік і, відповідно,
руйнування цілісної системи лікарсько-фізкультурної служби, згортання діяльності або
ліквідація науково-дослідних інститутів, центрів та лабораторій з медичних проблем
фізичної культури і спорту, послаблення міжнародних зв’язків, відсутність взаємозв’язків
між фахівцями колишніх республік, погіршення підготовки спеціалістів призвели до
значного падіння рівня даної галузі.
Протягом 1990-1991 років керівництвом було здійснено спробу проведення
реорганізації лікарсько-фізкультурної служби шляхом її поєднання із санітарно-
епідеміологічною службою. Недоцільність та безперспективність такої реформи була
доведена часом і чималими зусиллями практично всіх лікарів лікарсько-фізкультурної
служби, які вболівали за долю спеціальності.
Невдовзі, у 1992 році, з набуттям Україною статусу незалежної держави, після
створення Національного олімпійського комітету України, самостійного виходу спортсменів
України на міжнародну арену стала цілком зрозумілою необхідність проведення реформ в
структурах галузей охорони здоров’я, фізичної культури та спорту.
У Києві з 1992 р. почав функціонувати Державний центр спортивної медицини (нині –
Український медичний центр спортивної медицини МОЗ України), а з 1993 р. – Державний
науково-дослідний інститут проблем фізичної культури і спорту. Було проведено ряд з'їздів
фахівців зі спортивної медицини та лікувальній фізкультури, у тому числі й за участю
закордонних фахівців. Щороку стали проводитись Всеукраїнські та регіональні науково-
практичні конференції, семінари, симпозіуми.
У 1992 р. в Україні було створено Національний комітет спорту інвалідів, а через рік в
усіх областях організовано центри спорту для інвалідів, де понад 9 тисяч спортсменів
удосконалюються тепер з 27 видів спорту. У 1996 р. команда спортсменів-інвалідів України
вперше взяла участь у X Параолімпійських іграх в Атланті і здобула одну золоту, чотири
срібних та три бронзові медалі.
У 1993 p. в Києві була реорганізована та продовжила роботу Федерація спортивної
медицини України, а також була створена Українська Асоціація лікарів зі спортивної
медицини та ЛФК.
Важливим заходом для розвитку спортивної медицини, лікувальної фізкультури та
фізичної реабілітації, підготовки висококваліфікованих наукових фахівців в Україні було
створення у 1994 р. першої Спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських та
докторських дисертацій зі спеціальності 14.01.24 – «Лікувальна фізкультура та спортивна
медицина» у Дніпропетровській медичній академії (голова – проф. Клапчук В.В.).
У вересні 2002 р. в Одесі відбувся І Всеукраїнський з’їзд фахівців зі спортивної
медицини і лікувальної фізкультури: «Перспективи розвитку спортивної медицини і
лікувальної фізкультури XXI століття». Він відіграв важливу роль у впровадженні сучасних
наукових досягнень в роботу практичних лікарів.
Діяльність фахівців лікарсько-фізкультурної служби в проміжок часу з 2002 по 2008
рр. була спрямована на виконання рішень І Всеукраїнського з'їзду фахівців. Одним з
вагомих підсумків цієї діяльності стало створення в 2006 році Асоціації фахівців зі

18
спортивної медицини та лікувальної фізкультури України, яка на XXIX Міжнародному
конгресі в м. Пекін (Китай) була прийнята до Міжнародної та Європейської федерацій зі
спортивної медицини. З 2007 року функціонує Українська Асоціація фахівців фізичної
реабілітації. Утворення таких Асоціацій дало позитивні організаційні та науково-методичні
результати. Це, зокрема, було зазначено на II Всеукраїнському з'їзді фахівців зі спортивної
медицини та лікувальної фізкультури, який відбувся у листопаді 2008 року в Києві.
В Україні багато років ефективно координувала наукові дослідження Республіканська
Проблемна комісія МОЗ та НАНМ «Медичні проблеми фізичної культури та спорту», яку
очолювали провідні науковці професори Муравов І.В. та Апанасенко Г.Л., а потім –
професор Клапчук В.В.
У подальші роки, внаслідок економічно-політичних криз та явної недооцінки ролі
спорту і фізичної культури в житті суспільства, знов відбулося уповільнення темпів
розвитку лікарсько-фізкультурної служби. В ході неодноразового реформування системи
охорони здоров'я погіршилося її матеріально-технічне та кадрове забезпечення, виникла
міжвідомча роз'єднаність, відбулися номенклатурні зміни – перейменування структурних
підрозділів, а, нерідко, і ліквідація їх, значно скоротилися штати. За останні роки, суттєво
зменшилась державна підтримка і фінансування стимуляції здорового способу життя та
оптимальної рухової активності, як для здорових, так і для хворих людей. Це привело до
різкого зниження ефективності діяльності служби, як такої, і значно обмежило її
можливості позитивно впливати на стан здоров'я населення.
Н а с у ч а с н о м у е т а п і є сподівання щодо розуміння державними структурами
важливого значення лікарсько-фізкультурної служби в збереженні, зміцненні і відновленні
здоров’я нації. Особливістю розвитку сучасної фізичної реабілітації та спортивної
медицини в Україні стає, з одного боку – зростаюча роль фізичної реабілітації в системі
відновного лікування хворих, а з іншого – вирішення найважливіших проблем збереження
та зміцнення здоров’я населення за допомогою оптимізації рухової активності. Це
визначає спрямованість основних наукових досліджень і розробок.
Значний внесок в розробку актуальних медичних проблем фізичної реабілітації,
лікувальної фізкультури та спортивної медицини в Україні на сучасному етапі внесли:
д.мед.н., професор Абрамов В.В. (Дніпропетровськ), д.мед.н. професор Апанасенко Г.Л.
(Київ), д.мед.н. професор Башкін І.М. (Київ), д.мед.н. професор Бойчук Т.В. (Івано-
Франківськ), д.біол.н. професор Буков Ю.О. (Сімферополь), д.мед.н. професор
Горлов О.О. (Сімферополь), д.мед.н. Дорофєєва О.Є. (Донецьк), д.мед.н., доцент
Єрьоміна О.Л. (Полтава), д.біол.н. професор Ільницький В.І. (Тернопіль), д.мед.н.
професор Клапчук В.В. (Дніпропетровськ), д.мед.н. Корж В.П. (Харків), д.біол.н., професор
Магльований А.В. (Львів), д.мед.н., професор Михалюк Є.Л. (Запоріжжя), к.мед.н.,
професор В.М. Мухін (Львів), к.мед.н., професор О.В. Пєшкова (Харків), д.мед.н. професор
Полянська О.С. (Чернівці), д.мед.н., професор Романчук О.П. (Одеса), д.мед.н., професор
Соколовський В.С. (Одеса), д.мед.н., професор Сокрут В.М. (Донецьк), д.мед.н., професор
Шаповалова В.А (Київ), д.мед.н., професор Шахліна Л.Г. (Київ), д.мед.н., професор
Юшковська О.Г. (Одеса) та інші. Багато хто з них є співавторами даного підручника.

19
 ЧАСТИНА І

20
Розділ 1

СПОРТИВНА МЕДИЦИНА ЯК КЛІНІЧНА ДИСЦИПЛІНА

ТА СИСТЕМА МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОЗДОРОВЧИХ
І СПОРТИВНИХ ТРЕНУВАНЬ

1.1. С у ч а с н і у я в л е н н я п р о с п о р т и в н у м е д и ц и н у
та медичний контроль у фізичній культурі і спорті

Спортивна медицина є відносно молодою галуззю медичної науки, яка виникла

завдяки бурхливим темпам розвитку фізичної культури і спорту, безперервному
підвищенню спортивних досягнень, а, головне, розумінню, що на сучасному етапі, в епоху
глобальної гіподинамії, значно зросла роль рухової активності в зміцненні здоров'я,
профілактиці та лікуванні хвороб.
Як галузь медичних знань, спортивна медицина вивчає особливості стану здоров'я
людини під час занять фізичними вправами. У більшості закордонних країн спортивна
медицина не існує як окрема спеціальність. Поняття «спортивна медицина» об’єднує всі
медико-біологічні науки, що вивчають проблеми фізичної культури й спорту (фізіологія,
морфологія, біологія та ін.). В нашій країні прийнята диференціація цих дисциплін при їх
тісному взаємозв'язку.
В законі України «Про фізичну культуру і спорт» зазначено, що «спортивна медицина
є складовою системи охорони здоров’я у сфері фізичної культури і спорту та визначає стан
здоров’я, фізичний розвиток та функціональний стан організму осіб, які займаються
фізичною культурою і спортом, у тому числі шляхом визначення придатності (здійснення
допуску) осіб до занять фізичною культурою і спортом, здійснення профілактики,
діагностики, лікування захворювань та ушкоджень, пов’язаних із знаттями фізичною
культурою і спортом» (стаття 51).
Ефективність занять будь-якою формою фізичних вправ (від професійного спорту до
лікувальної фізичної культури) в значній мірі залежить від ступеня відповідності фізичних
навантажень стану здоров'я, фізичному розвитку, функціональним здібностям, віковим та
індивідуальним особливостям організму тих, хто займається. Тільки за умов такої
відповідності забезпечується позитивний ефект рухової активності, можливість досягнення
максимального оздоровчого ефекту та високих спортивних результатів без ризику для
здоров’я. В протилежних випадках не лише знижується ефективність оздоровчих і
спортивних тренувань, але й виникає велика загроза розвитку неадекватних реакцій на
фізичне навантаження, перевтомлення, серйозних передпатологічних і патологічних
станів, зниження спортивної майстерності, скорочення спортивного довголіття.

С п о р т и в н а м е д и ц и н а (СМ) – це клінічна дисципліна, яка вивчає позитивний

та негативний вплив фізичних навантажень різної інтенсивності (від гіпо- до гіпердинамії)
на організм здорової та хворої людини.

О с н о в н а м е т а спортивної медицини – сприяння раціональному використанню

засобів фізичної культури і спорту для збереження, зміцнення та відновлення здоров'я.

21
 О с н о в н і з а в д а н н я спортивної медицини:
1. Розробка та удосконалення методів дослідження і оцінки стану здоров'я, фізичного
розвитку й функціональних можливостей осіб, що замаються фізичними вправами.
2. Забезпечення допуску до занять фізичною культурою і спортом у відповідності до
існуючих медичних показань та протипоказань, розробка медичних критеріїв
спортивної орієнтації та відбору.
3. Організація систематичного динамічного спостереження за станом здоров’я та рівнем
функціональних можливостей тих, хто займається фізичними вправами.
4. Обґрунтування раціональних рухових режимів для різних контингентів осіб, участь у
плануванні, корекції та оптимізації навчально-тренувального процесу під час
оздоровчих та спортивних тренувань.
5. Аналіз передпатологічних та патологічних станів, захворювань, травм, ушкоджень, а
також випадків раптової смерті, які виникають під час нераціональних занять
фізичними вправами, розробка методів їх своєчасної діагностики, лікування і
профілактики.
6. Організація лікарсько-педагогічного контролю в процесі занять фізичними вправами.
7. Організація медичного та санітарно-гігієнічного забезпечення навчально-
тренувальних зборів, спортивних змагань та спортивно-масових заходів.
8. Розробка та впровадження ефективних засобів відновлення фізичної працездатності
після інтенсивних тренувань та змагань.
.
Принципи організації
вітчизняної спортивної медицини

Створена в Україні система організації медичного забезпечення осіб, що займаються

фізичними вправами, передбачає проведення обов’язкового медичного (лікарського)
контролю при наступних видах фізичної д іяльності :
- заняттях оздоровчими формами фізичної культури (включаючи заняття ЛФК);
- заняттях самодіяльним масовим спортом;
- спортивних тренуваннях (професійний спорт та спорт вищих досягнень).
Контингент, що підлягає медичному контролю:
- особи, що займаються фізичною культурою чи фізичним вихованням за державними
програмами в навчальних закладах;
- спортсмени: члени спортивних колективів (спортивних секцій, збірних команд і т.п.);
особи, що навчаються в дитячих юнацько-спортивних школах (ДЮСШ), школах вищої
спортивної майстерності, училищах олімпійського резерву та фізичної культури;
спортсмени-першорозрядники, кандидати в майстри спорту, майстри спорту, провідні
спортсмени, ветерани спорту;
- особи, що займаються оздоровчою фізичною культурою в групах здоров'я (в т.ч.
особи середнього і похилого віку);
- особи, що займаються лікувальною фізичною культурою;
- інваліди (включаючи дітей з фізичними і розумовими вадами), що займаються
фізичною культурою і спортом, які є складовою частиною їх дозвілля, фізичної
реабілітації та соціально-трудової адаптації.
Медичне забезпечення в оздоровчій фізичній культурі, масовому спорті та при
фізичній реабілітації здійснюють переважно лікувально-профілактичні установи за місцем
проживання, праці чи навчання.
Медичне забезпечення кваліфікованих спортсменів (включаючи спортсменів-
інвалідів), їх реабілітацію й оздоровлення здійснюють спеціалізовані лікувально-
профілактичні заклади – лікарсько-фізкультурні диспансери, центри ЛФК і спортивної
медицини та під їх організаційно-методичним керівництвом – деякі лікувально-
профілактичні заклади охорони здоров'я.

22
 До с к л а д у л і к а р с ь к о - ф і з к у л ь т у р н о ї с л у ж б и входять: Державна установа
«Український медичний центр спортивної медицини Міністерства охорони здоров’я
України», який є головною установою з питань спортивної медицини та ЛФК; обласні,
міські, районні (міжрайонні) лікарсько-фізкультурні диспансери; а також центри, відділення
або кабінети спортивної медицини та лікувальної фізкультури загальної лікувально-
профілактичної мережі. Спеціалізовані медичні служби спортивних товариств, клубів,
спортивних баз, ДЮСШ, шкіл вищої спортивної майстерності, училищ олімпійського
резерву та фізичної культури здійснюють свою роботу під організаційно-методичним
керівництвом лікарсько-фізкультурних диспансерів.
К а б і н е т и с п о р т и в н о ї м е д и ц и н и – основна ланка лікарсько-фізкультурної
служби. Створюються вони у лікарсько-фізкультурних диспансерах, а також при медичних
пунктах навчальних закладів, добровільних спортивних товариствах, колективах фізичної
культури і спорту, спортивних спорудженнях, у спортивних клубах та ін. Основне їх
завдання – це вирішення питань допуску до занять фізичними вправами, поточний
медичний контроль (в тому числі санітарно-гігієнічний контроль за місцями проведення
занять, тренувань, змагань, спортивно-масових заходів), надання першої медичної
допомоги при травмах, захворюваннях, гострих патологічних станах тощо, а також, якщо
виникає потреба – транспортування у відповідні лікувальні установи.
Л і к а р с ь к о - ф і з к у л ь т у р н и й д и с п а н с е р (ЛФД) – лікувально-профілактичний
заклад, призначений для організаційно-методичного керівництва лікарсько-фізкультурною
службою в регіоні (області, місті, районі), медико-біологічного забезпечення спортсменів
збірних команд та їх резерву. Керівництво лікарсько-фізкультурним диспансером і
контроль за його діяльністю здійснюють органи управління охорони здоров'я за
підпорядкованістю та Український медичний центр спортивної медицини.
Залежно від потужності лікарсько-фізкультурний диспансер може мати наступні
підрозділи:
- відділення (кабінет) спортивної медицини з медичного забезпечення кваліфікованих
спортсменів: членів збірних команд та їх резерву (країни, області, міста) з
олімпійських та параолімпійських видів спорту;
- відділення (кабінет) спортивної медицини з медичного забезпечення осіб, які
займаються масовими формами фізичної культури та спорту (у тому числі за
державними програмами, дитячо-юнацьким спортом та спортом ветеранів);
- відділення діагностики та тестування, до якого входять: кабінет функціональної
діагностики, рентген-кабінет, кабінет ультразвукової діагностики та ін.;
- клініко-діагностична лабораторія;
- стаціонарне відділення;
- кабінети вузьких спеціалістів (отоларинголога, офтальмолога, невропатолога,
травматолога-ортопеда, хірурга, акушера-гінеколога, стоматолога та ін.);
- відділення лікувальної фізкультури (реабілітації), включаючи: зал лікувальної
фізкультури, тренажерні зали, кабінети масажу, мануальної терапії, фізіотерапії,
рефлексотерапії, лазеротерапії, водолікування та ін.;
- організаційно-методичний відділ (кабінет), до складу якого може входити відділ
статистичної звітності;
- інші медичні та адміністративно-господарчі підрозділи.
Загальне керівництво лікарсько-фізкультурними диспансерами здійснює Міністерство
охорони здоров'я України. Діяльність диспансеру здійснюється в контакті з науково-
дослідними інститутами, лікувально-профілактичними закладами, спортивними
організаціями, асоціаціями і федераціями за видами спорту, комплексними науковими
групами, кафедрами фізичної реабілітації та спортивної медицини медичних вузів.

23
 Медичний контроль під час занять
фізичною культурою і спортом

Раціональне використання засобів фізичної культури і спорту для збереження й

зміцнення здоров'я людей, збільшення їх довголіття, творчої активності, підвищення
готовності до продуктивної праці, формування здорового способу життя, а також
удосконалення спортивної майстерності неможливе без постійного та якісного медичного
контролю. Медичний (лікарський) контроль представляє собою систему заходів, які
спрямовані на забезпечення медичного обслуговування всіх контингентів населення, які
займаються різними видами фізичних вправ.
М е д и ч н и й ( л і к а р с ь к и й ) к о н т р о л ь – основний практичний розділ
спортивної медицини, який вивчає особливості фізичного розвитку, функціонального
стану, рівня здоров'я, а також їх динаміку у осіб, що займаються фізичною культурою та
спортом.
О с н о в н а м е т а лікарського контрою – вирішення питань допуску до занять
фізичними вправами та визначення оптимальної дози фізичних навантажень для
забезпечення максимального оздоровчого ефекту і запобігання негативних наслідків.
Важливо мати на увазі, саме досягнення максимального оздоровчого ефекту під час
занять фізичними вправами, його посилення та збереження на тривалий час є
найголовнішим у діяльності як лікаря, так і тренера.
О с н о в н і з а в д а н н я лікарського контролю:
1. Проведення комплексного лікарського обстеження для визначення та оцінки
фізичного розвитку, функціональних можливостей і стану здоров’я осіб, що
займаються фізичною культурою та спортом.
2. Кваліфіковане вирішення питань допуску до занять фізичною культурою, спортивних
тренувань та змагань, в тому числі після перенесених гострих захворювань, травм
або за наявності хронічної патології.
3. Контроль за адекватністю фізичних навантажень в процесі оздоровчих та спортивних
тренувань, за необхідності надання рекомендацій щодо їх корекції.
4. Оцінка ефективності занять фізичними вправами.

Порядок медичного забезпечення

занять фізичною культур ою та спортом

В медичному контролі за особами, які займаються фізичною культурою і спортом

існує наступний порядок лікарських обстежень:
- Всі особи, що займаються фізичною культурою чи фізичним вихованням за
державними програмами (учні загальноосвітніх, середніх спеціальних та професійних
навчально-виховних закладів, студенти вищих навчальних закладів та ін.) проходять
поглиблені медичні обстеження не рідше 1 разу на рік в лікувально-профілактичних
закладах за територіальним принципом або у лікарів, які обслуговують зазначені
навчальні заклади (згідно графіку). На основі даних про стан здоров'я та залежно від
особливостей фізичного розвитку і функціональних здібностей, їх розподіляють на
медичні групи: основну, підготовчу та спеціальну (або групу ЛФК). Особи, що
віднесені за станом здоров’я до спеціальної медичної групи (або до групи ЛФК),
потребують додаткових поточних лікарських обстежень не менш ніж 1 раз на півроку
(або на квартал).
- Особи середнього та похилого віку, які займаються оздоровчими формами фізичної
культури, можуть проходити медичне обстеження в поліклініках за місцем
проживання або роботи, але не рідше 1 разу на півроку (а на початку занять – не
рідше 1 разу на квартал). За станом здоров’я їх також доцільно ділити на три медичні
групи, кожна з яких займається за відповідною програмою.
24
- Особи, які займаються у спортивних секціях, групах здоров’я, оздоровчих чи
спортивних клубах, фітнес-центрах та ін., проходять медичні обстеження не рідше 1-
2 разів на рік в лікувально-профілактичних закладах за територіальним принципом
або у лікарів спортивної медицини лікарсько-фізкультурних диспансерів (центрів
спортивної медицини). На медичні групи вони не підрозділяються, їм надається
індивідуальний висновок про допуск до занять у спортивній секції (групі здоров’я) з
визначенням певного рухового режиму.
- Провідні спортсмени областей, міст, районів, збірних команд, спортсмени-
першорозрядники, кандидати в майстри спорту, майстри спорту, учні дитячо-
юнацьких спортивних шкіл, училищ олімпійського резерву, шкіл вищої спортивної
майстерності, студенти інститутів фізичної культури, спортсмени-інваліди та
ветерани спорту, а також спортсмени, що мають відхилення в стані здоров’я і
потребують систематичного кваліфікованого лікарського спостереження і допомоги,
підлягають обстеженню в лікарсько-фізкультурних диспансерах (центрах спортивної
медицини та ЛФК). Поглиблені медичні обстеження (диспансеризація) даних
контингентів проводяться не рідше ніж 1 раз на рік; поточні медичні огляди – не рідше
3-4 раз на рік). Осіб, які обрали шлях спортивного вдосконалення, не розподіляють на
медичні групи. Персональну відповідальність за їх допуск до тренувань чи змагань за
станом здоров'я несе спортивний лікар. Він надає індивідуальний висновок про
допуск з рекомендаціями щодо виду спорту, рухового режиму та ін.

Основні форми роботи з медичного контролю:

1. Диспансеризація та поточні обстеження осіб, що займаються фізичною культурою та

спортом.
2. Надання допуску для занять фізичною культурою та спортом з визначенням
найбільш оптимального рухового режиму.
3. Розподіл на медичні групи для занять фізичною культурою за державними
програмами та спортивний відбір для видів спорту.
4. Диспансерний облік та систематичні поточні спостереження (не рідше 3-4 разів на
рік) за спортсменами, що мають хронічні захворювання та за особами, віднесеними
за станом здоров’я до спеціальної медичної групи або до групи ЛФК.
5. Визначення особливостей фізичного розвитку, функціональних резервів та інших
показників з метою прогнозування стану здоров'я в процесі спортивних, оздоровчих
та відновних тренувань.
6. Своєчасна діагностика передпатологічних та патологічних станів, які виникають при
нераціональних заняттях фізичними вправами, надання першої медичної допомоги
та застосування заходів профілактики.
7. Проведення відновного лікування (реабілітації) після спортивних травм, ушкоджень
або захворювань.
8. Проведення лікарсько-педагогічних спостережень (в т.ч. санітарно-гігієнічного
нагляду) в процесі оздоровчих і спортивних тренувань, зборів і змагань.
9. Організація та проведення заходів щодо відновлення фізичної працездатності після
інтенсивних тренувальних навантажень.
10. Наукові дослідження в галузі медико-біологічних проблем фізичної культури і спорту.
11. Лікарські консультації різних контингентів населення з метою надання індивідуальних
рекомендацій щодо оптимізації рухової активності.
12. Санітарно-просвітницька робота серед населення щодо пропаганди оздоровчого
впливу фізичної культури та здорового способу життя.

25
 1.2. А к т у а л ь н і п и т а н н я о п т и м і з а ц і ї
рухової активності людини на сучасному етапі

Незважаючи на значні успіхи сучасної медицини, здоров’я населення планети

продовжує неухильно погіршуватися. З точки зору багатьох дослідників, це зумовлено,
перш за все, глобальним обмеженням рухової активності людини. Дефіцит рухів
(гіподинамія) та фізичних зусиль (гіпокінезія) призводять до конфлікту людини з власною
біологічною природою, адже генетично її організм запрограмований на виконання досить
інтенсивних фізичних навантажень. Для підтримки оптимальної життєдіяльності необхідно
забезпечення клітин організму енергією, живильними речовинами поряд із своєчасним
видаленням продуктів метаболізму, що може бути досягнуто лише адекватним рухом крові
при оптимальному рівні фізичної активності.
Разом з тим виникає питання: якою ж є оптимальна доза рухової активності для
кожної конкретної людини? Дозування фізичної активності під час оздоровчих, спортивних
або відновних тренувань вважається вкрай важливим і відповідальним завданням (А.Г.
Дембо, Е.В. Земцовський; М.М. Амосов, Я.А. Бендет та ін.). Позитивний ефект при цьому в
значній мірі залежить від ступеня відповідності фізичних навантажень індивідуальним
особливостям організму. В сучасних умовах, коли рівень здоров’я населення, насамперед,
дітей та молоді, досить низький, це набуває особливого значення.
В залежності від ступеня впливу на організм розрізняють 4 в и д и р у х о в о ї
а к т и в н о с т і людини (рис. 1.1).

Наслідком є
Призводить до швидкого
передчасне
згасання основних процесів
НЕДОСТАТНЯ старіння, розвиток
життєзабезпечення, зниження
захворювань,
функціональних можливостей
погіршення якості
організму
життя
Не забезпечує
суттєвих
МІНІМАЛЬНА позитивних змін
Забезпечує розширення
резервних можливостей Сприяє
організму, формуює вміння удосконаленню
максимально ефективно їх процесів адаптації,
використовувати в різних уповільнює темпи
умовах існування, сприяє старіння, підвищує
ОПТИМАЛЬНА економізації фізіологічних стійкість до впливу
функцій в стані спокою та при несприятливих
фізичних навантаженнях чинників

Спричиняє виникнення Викликає розвиток

перевтоми та перенапруження передпатологічних
НАДМІРНА діяльності основних та патологічних
фізіологічних систем організму станів (інколи навіть
несумісних з
життям)

Рис. 1.1. Види рухової активності людини (за Л. Віру, 1999)

26
 ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! Оптимальне (адекватне) фізичне навантаження – це
навантаження, яке цілком і повністю відповідає стану
здоров’я та функціональним здібностям організму
людини.
Надмірне фізичне навантаження – це навантаження,
яке не відповідає стану здоров’я та значно перевищує
функціональні здібності людини під час його виконання,
внаслідок чого всі функціональні системи вимушені
працювати з перенапруженням.

Оптимізацію рухової активності людини на сучасному етапі слід вважати одним з

найважливіших соціальних завдань і обов'язків медиків, працівників сфери фізичної
культури, громадських діячів. При цьому необхідно мати на увазі, що так звана побутова
рухова активність вкрай недостатня для формування повноцінного функціонального стану і
нормальної життєдіяльності людини.
Ліквідувати дефіцит рухів можна тільки за допомогою цілеспрямованих занять
фізичною культурою і спортом. Проте, слід відзначити, що оздоровчий вплив цих занять не
досягається автоматично – він потребує певної системи знань і суворого контролю за
формуванням змін, що відбуваються в організмі.

Механізми оздоровчої дії

фізичних вправ

Систематичні заняття фізичними вправами в оптимальному режимі забезпечують

покращення стану здоров’я людини, підвищення її загальної працездатності і
витривалості, удосконалення функціонального стану.
В основі впливу регулярної рухової активності на організм людини – загально
біологічний процес адаптації, що проходить як у межах даної функціональної системи
(П.К. Анохін, К.В. Судаків й ін.), так і на всіх рівнях діяльності організму: у центральній
нервовій системі, вегетативній і метаболічній сферах, генетичному метахондріальному
апараті клітин.
М'язова діяльність не тільки розбудовує й удосконалює руховий апарат, але й
впливає на організм у цілому, активно пристосовує його до навколишнього
середовища, підвищує функціональні можливості.
На основі найтіснішого взаємозв'язку працюючих м'язів з нервовою системою,
внутрішніми органами, біохімічними й структурними процесами в організмі при м'язовій
діяльності включаються всі три найважливіші компоненти адаптації – енергетичний,
пластичний, захисний. Підвищується функціональна надійність органів і систем, а також
здатність організму до збереження гомеостазу при різних впливах.
Найбільшу роль відіграють при цьому: посилення нервово-ендокринної регуляції,
окисно-відновних і пластичних процесів, стимуляція обміну речовин і ферментативної
активності, активізація окисних ферментів, збільшення доставки кисню до органів і його
використання, більш повна утилізація жирів зі зниженням вмісту атерогенних ліпідів,
холестерину й тригліцеридів у крові, поряд із збільшенням концентрації ліпідів високої
щільності, зниження вмісту цукру. Поліпшується діяльність шлунково-кишкового тракту,
більш повно виводяться з організму продукти розпаду.
В результаті організм стає більш міцним і надійним, значно підвищуються його
функціональні можливості й функціональний резерв (який у спокої використовується
лише на 25%), стійкість до дії будь-яких несприятливих факторів, покращується
імунітет, знижується захворюваність. В умовах м'язового спокою та при стандартних

27
навантаженнях такий організм функціонує більш економно, проте при значних (навіть
максимальних) навантаженнях, він здатний до більш повної мобілізації своїх резервів і
більш швидкого відновлення.
Взагалі, немає жодної функції організму, яка б залишалась незадіяною в умовах ви-
конання фізичних навантажень. Найбільших змін в умовах м’язової діяльності зазнають ті
функції, які безпосередньо забезпечують її виконання, перш за все, кровообігу і дихання.
Саме ці функції своїми реакціями підтримують необхідний рівень кисню у діючих тканинах,
а також забезпечення необхідних для роботи енергетичних ресурсів і видалення із тканин
надлишку вуглекислоти та продуктів обміну речовин («шлаків»), які накопичуються під час
м’язової роботи.
Виділяють 2 о с н о в н и х ф і з і о л о г і ч н и х м е х а н і з м и , які забезпечують
злагоджену діяльність організму під час фізичних навантажень:
1. Р е ф л е к т о р н и й : представляє собою складний взаємозв’язок умовно-
рефлекторних, моторно-вісцеральних та інших рефлексів, завдяки яким стимулюється
реакція організму у відповідь на фізичне навантаження (М. Р. Могендович). Потік нервових
імпульсів від пропріорецепторів опорно-рухового апарату, поступає в ЦНС, змінює її
функціональний стан, посилюючи координаційну й регулюючу функції, та через
вегетативні центри забезпечує термінову реакцію з боку внутрішніх органів (рис. 1.2).
2. Н е й р о г у м о р а л ь н и й : здійснюється
завдяки виділенню під час м’язової діяльності
біологічно активних речовин, які впливають на
нервову і ендокринну системи, а також діють
місцево, розширюючи кровоносні судини і
посилюючи кровопостачання м'язів. До таких
речовин належать, насамперед, адреналін і
норадреналін, що виробляються наднирковими
залозами (кількість адреналіну може зростати
при фізичному навантаженні від 0,05 до 0,65 нг
на 1 мл крові, норадреналіну – від 0,5 до 1,8 нг
на 1 мл крові), а також інші гормони й речовини,
в т.ч. вуглекислота. Вуглекислота, підвищуючи Рис.1.2. Схематичне зображення
кислотність тканин, зумовлює дуже важливий моторно-вісцеральних рефлексів
ефект посиленої дисоціації оксигемоглобіну, що
підвищує дихання тканин саме тоді, коли різко
зростає потреба в цьому. Метаболіти, що утворюються в м'язах, здійснюють також і
місцевий вплив, розширюючи кровоносні судини і посилюючи кровопостачання м'язів.
Адаптаційні зміни морфо-функціонального стану організму розрізняють на такі, що
виникають безпосередньо в умовах фізичного навантаження і тривають лише короткий час
після його припинення – к о р о т к о т е р м і н о в а а д а п т а ц і я , і такі зміни, котрі
формуються внаслідок тривалих систематичних занять фізичними вправами і зберігаються
в організмі протягом тривалого часу (місяцями, роками, десятками років) –
довгострокова (віддалена) адаптація.
Особливо важливими в аспекті пристосування організму до умов фізичного
навантаження є довгострокові адаптаційні процеси, котрі забезпечують можливість більш
ефективного наступного здійснення м'язової діяльності. До таких процесів належить
формування е к о н о м і з а ц і ї діяльності органів кровообігу і дихання як результату
зниження запиту до них з боку нервово-м'язового апарату, який швидко відновлює свою
працездатність. Саме такі пристосувальні процеси можна спостерігати у тренованих осіб
після виконання фізичних вправ. Це адаптаційні реакції другого порядку або «негативна
фаза» реакцій у суто фізичному розумінні зрушень, які, на відміну від реакцій під час
фізичного навантаження і відразу після нього, не досягають вихідного, доробочого, рівня.

28
 Фази реакцій організму на фізичне навантаження:
У безпосередніх реакціях організму на фізичне навантаження розрізняють 5 фаз.
П е р ш а з них – фаза умовно-рефлекторних реакцій організму, які передують
навантаженню, готуючи організм до наступного періоду, коли різко зростають запити до
обміну речовин, підвищення діяльності органів кровообігу і дихання. Д р у г а фаза – фаза
робочого зростання реакцій, які спостерігаються безпосередньо під час виконання
фізичного навантаження, вона залежить від величини навантаження і розподілу його в
часі. Т р е т я і ч е т в е р т а фази – фази відновлення – охоплюють період від моменту
закінчення роботи до повернення зрушень організму до вихідного рівня. У цьому періоді
розрізняють 2 відновні фази: фазу швидкого відновлення і фазу уповільненого
відновлення (зауважимо, що, на відміну від інших чотирьох фаз, межа між цими двома
фазами відновного періоду виражена нечітко). П ' я т а , або негативна, фаза
характеризується зниженням реакцій. Вона є своєрідною завершальною частиною
відновного періоду і, разом з тим, фазою, яка означає перехід до нового якісного стану
організму, що виходить на новий рівень функціональних можливостей.
Кожна з фаз, які притаманні безпосередньому впливу фізичного навантаження на
організм, перебігає по-різному залежно від тренованості організму. Крім того, що фізкуль-
турники і, особливо, спортсмени відрізняються від нетренованих осіб значно сильнішими
реакціями і швидшим процесом відновленням, аналіз кожної з фаз реакції виявляє істотні
відмінності, які також залежать від рівня тренованості організму. Найважливішого
адаптаційного значення, таким чином, набуває «негативна фаза» реакцій, а також
швидкість відновлення посилених під час навантаження реакцій. Саме ці реакції і
формують істотні відмінності функціонального стану організму спортсменів, які
зберігаються тривалий час і можуть спостерігатися протягом усього життя. Тобто,
внаслідок поступового, систематичного «накопичення» негативних фаз кровообігу у
тренованих осіб формуються так звані « ф і з і о л о г і ч н і к р и т е р і ї т р е н о в а н о с т і » ,
які характеризуються більш економною роботою системи кровообігу у стані спокою, та
більш напруженою її діяльністю при виконанні фізичних навантажень (див. розділ 3.2).

Основні функціональні зміни в системах організму

під впливом систематичних фізичних тренувань

Зміни функції кровообігу

Фізичне навантаження потребує суттєвого підвищення функції серцево-судинної
системи, від якої в значній мірі (звичайно в тісному взаємозв’язку з іншими фізіологічними
системами організму) залежить забезпечення працюючих м’язів достатньою кількістю
кисню та видалення із тканин вуглекислоти й інших продуктів тканинного метаболізму.
Саме тому безпосередньо з початком м’язової роботи в організмі відбувається складний
комплекс нейрогуморальних процесів.
З одного боку, завдяки активізації симпатоадреналової системи, відбувається
підвищення основних показників системи кровообігу – частоти серцевих скорочень,
ударного та хвилинного обсягів крові, системного (систолічного) артеріального тиску,
об’єму циркулюючої крові, а також потужності роботи серця за рахунок інтенсивнішого
функціонування структур міокарда і споживання ним кисню.
З іншого боку, спостерігається зниження тонусу й, відповідно, розширення судин
периферичного судинного русла (перш за все, гемокапілярів), внаслідок чого зменшується
загальний периферичний опір судин, помірно знижується діастолічний тиск і, тим самим
полегшується нагнітаюча функція міокарда. Проте, тонус периферичних судин змінюється
неоднозначно. Зокрема, у судинах функціонально активних при м’язовій роботі органах він
знижується. Водночас у мілких судинах внутрішніх органів, які не приймають участь у
виконанні м’язових навантажень тонус збільшується, й вони звужуються, в ряді випадків
кровообіг в них здійснюється по шунтуючих судинах, мінуючи капіляри. Вищезазначені
зміни тонусу периферичних судин забезпечують раціональний перерозподіл регіонального
29
кровотоку між функціонально активними і неактивними при фізичному навантаженні
органами. В функціонально активних при навантаженні органах кровообіг суттєво
збільшується. Наприклад, в скелетних м’язах він підвищується в 15-20 разів (при цьому
кількість функціонуючих гемокапілярів може зростати в 50 раз), в міокарді – в 5 разів, в
шкірі (для забезпечення адекватної тепловіддачі) – в 3-4 рази, в легенях – майже в 2-3
рази. В функціонально неактивних при навантаженні органах (печінці, нирках, мозку та ін.)
кровообіг значно зменшується. Якщо у стані фізіологічного спокою кровообіг у внутрішніх
органах складає приблизно біля 50% хвилинного обсягу серця (ХОС), то при
максимальному фізичному навантаженні він може знижатися до 3-4% від ХОС. Такий
перерозподіл кровотоку забезпечує найкращі умови для кровопостачання та забезпечення
киснем працюючих м'язів та інших функціонально активних при навантаженні органів.
Важливою особливістю реакцій серцево-судинної системи, яка добре виражена у
кваліфікованих спортсменів, є відповідність між величиною навантаження і реакціями
кровообігу. Така відповідність – правило інтенсивності, тобто залежність реакцій кровообігу
від інтенсивності навантаження, – забезпечує роботу м'язів киснем і необхідними ре-
човинами в тій мірі, яка визначається їх реальними потребами. Така відповідність
властива не будь-яким формам м'язової діяльності, а лише фізичним навантаженням,
тобто ізольовано від інших видів діяльності м'язів (наприклад, активного відпочинку).
Правило інтенсивності має важливе значення для діагностики можливостей організму
і, зокрема, його працездатності, дозволяючи на підставі даних щодо величини реакцій
серцево-судинної системи та швидкості їх відновлення оцінювати стан регуляторних
механізмів і функціональних резервів організму.
За умов максимального фізичного навантаження у спортсменів спостерігають значно
більші, ніж у нетренованих осіб, реакції серцево-судинної системи. Важливим наслідком
систематичного тренування є також збільшення маси серця за рахунок помірної
гіпертрофії міокарда. Якщо маса серця у нетренованих дорослих осіб становить 280—350
г, то у спортсменів вона досягає величин 350—500 г.
Увесь комплекс морфофункціональних змін, які відбуваються за умов фізичного
тренування, зумовлює підвищену стійкість серцевого м'яза до несприятливих умов. Серце
тренованої людини характеризується великою стійкістю до тих чинників, які здатні
ушкодити його. Особливе значення має факт зниження потреби у кисні і коронарного
кровообігу у тренованих осіб порівняно з нетренованими (Н. W. Heiss, I. Barmcyer, К. Wink
та ін.). Це свідчить про захисний ефект адекватного фізичного тренування, здатного
значною мірою запобігти ішемічній хворобі серця та її наслідкам у вигляді інфаркту чи
інших ушкоджень міокарда. Ланками такого захисного механізму є збільшення швидкості
розслаблення міокарда після його скорочення, відносне подовження діастоли, під час якої
відновні процеси перебігають особливо інтенсивно, а також посилення потужності
мітохондрій міокарда, завдяки чому значно прискорюється процес обміну речовин у
міокардіоцитах, які набувають здатності нормально функціонувати в умовах ішемії та
гіпоксії.
Систематичні тренування призводять до суттєвих змін у діяльності серцево-судинної
системи. Ритм серцевих скорочень, особливо у спортсменів, які тренуються у видах спорту
на витривалість (біг, плавання, лижний спорт на середні та довгі дистанції і т.п.), в стані
спокою значно уповільнюється, досягаючи величин 60-40 і навіть менше скорочень за 1
хв., систолічний тиск знижується до 100-90 мм рт.ст., діастолічний – до 70-60 мм рт.ст.
Систолічний об'єм серця у спортсменів у стані спокою або не змінюється, або дещо
збільшується за рахунок подовження діастоли, що в свою чергу зумовлено брадикардією.
Хвилинний об'єм серця в стані спокою зменшується. Причиною такої більш економічної
роботи серцево-судинної системи у стані фізіологічного спокою є зменшення запитів до
діяльності органів кровообігу внаслідок поліпшення трофічних процесів відновлення в
тканинах організму.

30
 Зміни функції дихання
Під час виконання фізичного навантаження посилюється і діяльність органів дихання.
Дихальні рухи частішають, а дихальний об'єм збільшується. Це призводить до значного
посилення легеневої вентиляції. Хвилинний об'єм дихання зростає від 5-6 л/хв. до 150-200
л/хв. і більше. Ці зміни зумовлені зростанням тканинного дихання, яке безпосередньо об-
слуговує інтенсивний обмін речовин у м'язах та інших системах, що різко посилюють свою
діяльність в умовах фізичних навантажень.
У фізкультурників і спортсменів, добре адаптованих до фізичних навантажень,
дихальні рухи більш глибокі і менш часті, ніж у осіб, які не займаються спортом. Це
пов'язано з тим, що збільшення вентиляції внаслідок поглиблення дихання призводить до
відносного зменшення об'єму повітря, яке залишається після кожного видиху в легенях
(так званий шкідливий, або мертвий, простір). У свою чергу це, сприяючи газообміну
альвеолярного повітря, підвищує ефективність вентиляції.
Реакція функції дихання на фізичне навантаження залежить від типу м'язової
діяльності. Реакція першого типу спостерігається в умовах динамічних навантажень і
характеризується невеликим – на 10-30% порівняно з рівнем спокою – посиленням
легеневої вентиляції умовно-рефлекторного походження безпосередньо перед
навантаженням, різким підвищенням глибини, а потім і частоти дихальних рухів. Ця перша,
початкова, фаза змін функції дихання продовжується кілька секунд, а потім змінюється
поступовим підйомом вентиляції до відносно стабільного рівня – плато. За умов помірних
навантажень ця, друга, фаза триває близько 30 с. У разі виконання важких навантажень
вона може тривати довше. Закінчення роботи супроводжується раптовим падінням
вентиляції на певну величину, внаслідок виключення моторно-вісцеральних рефлексів,
після чого спостерігається її повільне зниження протягом періоду відновлення. При цьому,
якщо навантаження не дуже велике, можна відзначити лінійну залежність між величиною
легеневої вентиляції і споживанням кисню. Під час дуже напруженої роботи така
залежність порушується і після досягнення 70-80 % максимального споживання кисню
(МСК) зростання вентиляції перевищує збільшення величини використання кисню.
Подальше зростання легеневої вентиляції здійснюється за умов МСК.
Другий тип реакції дихального апарату на фізичне навантаження спостерігається у
разі статичної роботи. Цей тип реакції характеризується порівняно невеликим
збільшенням легеневої вентиляції, споживання кисню та виділення вуглекислоти під час
навантаження і різким підйомом їх відразу після закінчення роботи (феномен Ліндгарда).
Функціональні можливості системи дихання, які визначають її реакції на фізичне
навантаження, забезпечуються двома основними чинниками: силою і витривалістю
дихальних м'язів та потужністю регулюючих механізмів, тобто здатністю дихального
центру підтримувати граничну активність дихальних м'язів і досконалістю координації їх
діяльності. Саме від злагодженості в діяльності системи дихання і кровообігу, яка поліп-
шується в процесі тренування, вирішальною мірою залежать високі функціональні
можливості функції дихання і загалом працездатності організму.
Систематичні фізичні тренування призводять до збільшення життєвої ємкості легень
(ЖЄЛ) – від 3-4 л у нетренованих до 6-7 л у спортсменів, потужності вдиху і видиху –
відповідно від 5-5,6 л/с. до 6-7,5 л/с. Найбільше зростання цих показників характерне для
осіб, які тренуються у тривалих динамічних навантаженнях, тобто на витривалість. Поряд з
цим дещо зменшується частота дихальних рухів і зростає їх глибина. Процес тренування
до статичних навантажень супроводжується зменшенням або відсутністю післяробочого
підйому легеневої вентиляції – феномену Ліндгарда.
Зміни в системі крові
Разом з лімфою і тканинною рідиною кров становить внутрішнє середовище організму.
Саме тому за умов фізичних навантажень у крові відбуваються істотні зміни, що забезпечують
як можливість виконання цих навантажень, так і саме існування організму, котрий зазнає
впливу чинників, здатних значно порушити нормальний стан регуляції функцій.
31
 Під впливом фізичних навантажень у крові спостерігаються значні зрушення, які
залежать від характеру та інтенсивності вправ, що виконуються, а також від рівня
тренованості, віку і статі осіб. Найбільш значні зміни відбуваються за умов значної на рівні
МСК роботи. Безпосередній вплив фізичних навантажень супроводжується зменшенням
об'єму циркулюючої крові. Така реакція притаманна тривалим і значним за обсягом
виконаної роботи навантаженням і є наслідком лише зменшення кількості плазми; кількість
еритроцитів при цьому не зменшується. У свою чергу зменшення об'єму плазми настає
внаслідок виходу її у працюючі м'язи («набрякання» м'язів), а також втрати води через
потовиділення.
Важливою зміною складу формених елементів крові є збільшення кількості
лейкоцитів в умовах фізичного навантаження – «міогенний лейкоцитоз» (Єгоров О.П.).
Поряд з цим спостерігається зростання кількості тромбоцитів – «міогенний тромбоцитоз».
Під час виконання фізичних вправ залежно від їх інтенсивності більшою чи меншою мірою
знижується рН крові. Це є наслідком перетворення піровиноградної кислоти у молочну та
глікогенолізу. Що вища інтенсивність фізичних вправ, від якої залежить співвідношення між
аеробними та анаеробними процесами в обміні речовин, то значнішим буде зниження рН.
Так, під час виконання короткочасних, вкрай інтенсивних навантажень (біг на 200-300 м,
плавання на 50-200 м тощо) концентрація лактатдегідрогенази зростає до 240-280 мг%; а
рН знижується до 6,7-7,0.
В умовах фізичних навантажень спостерігаються також зміни рівня глюкози, вільних
жирних кислот і сечовини в крові. Короткочасні навантаження дещо підвищують рівень
глюкози, тоді як тривалі – значно знижують його. Тривалі навантаження підвищують рівень
жирних кислот у крові, мобілізуючи жирові депо організму і використовуючи жир як дже-
рело енергії (саме тому навантаження «на витривалість» допомагають схуднути людям з
надмірною масою тіла). Зростає у крові також рівень сечовини – продукту розпаду білків.
Зміни в системі виділення
Фізичні навантаження істотно змінюють діяльність нирок. Ці зміни залежать від
характеру м'язової діяльності і рівня тренованості організму. Вони проявляються у
зменшенні кількості та змінах складу сечі, появі в ній нетипових компонентів або у
збільшенні звичайних складових частин сечі.
Найбільші зміни у діяльності нирок притаманні навантаженням на витривалість, які
супроводжуються зменшенням кількості сечі, що виділяється і збільшенням у 2-3 рази
кількості фосфатів, сечовини, сечової кислоти і креатиніну. За умов короткочасних
навантажень субмаксимальної інтенсивності, під час яких переважають анаеробні процеси
енергозабезпечення, значно збільшується виведення нирками недоокислених продуктів
обміну речовин – молочної, β-оксимасляної та ацетооцтової кислот.
Фізичні навантаження зі значним компонентом психоемоційного напруження супрово-
джуються, внаслідок посиленого виділення адреналіну та підвищення рівня глюкози у
крові, глюкозурією, тобто появою у сечі цукру, якого за нормальних умов бути не може.
Значні фізичні навантаження нерідко призводять до появи в сечі білка (так звана
спортивна протеїнурія), а також формених елементів крові – еритроцитів (гематурія),
лейкоцитів. Білок у сечі, кількість якого може досягати 2-8%, свіжі еритроцити (до 10 і
більше у полі зору під мікроскопом), лейкоцити, гіалінові та зернисті циліндри свідчать про
порушення функціонального стану нирок, про нездатність їх забезпечити свою діяльність в
умовах фізичних навантажень. Для розуміння механізму цих змін варто мати на увазі, що
інтенсивна м'язова діяльність перебігає в умовах підвищеної температури тіла (до 38-39°С
і вище), що в свою чергу призводить до порушень регуляції функції нирок. Розвиток стану
тренованості загалом запобігає цим змінам. Проте в умовах максимальних навантажень –
наприклад, змагань – саме висококваліфіковані спортсмени зазнають найбільших
навантажень і тому у них частіше, ніж у менш тренованих, спостерігають описані зміни.
Найбільші зрушення у функції нирок спостерігають відразу після закінчення навантаження,
у відновний період склад сечі поступово нормалізується.

32
 Патогенез змін функції нирок, які спостерігають в умовах значних фізичних
навантажень, пов'язаний зі зниженням кровообігу у нирках, що відбивається на основних
процесах, які перебігають у них – фільтрації, секреції і реабсорбції. Безпосередньою
причиною порушення цих процесів, внаслідок яких до сечі надходять білок, формені
елементи крові та інші елементи, є зниження плазмообігу у нирках. Ступінь цього знижен-
ня пропорційний інтенсивності навантаження і може досягати в умовах великої роботи 50-
70%. Поряд зі зниженням плазмообігу спостерігається значне (у 2-5 разів) підвищення
опору, якого він зазнає у судинах нирок. Певне значення серед змін плазмообігу у нирках
має також зменшений на 25-З0 % від рівня спокою рівень фільтрації у гломерулах.
Внаслідок цих змін зростає можливість проходження білків плазми крові та її формених
елементів через гломерулярні мембрани. Традиційно незначні протеїнурія і гематурія
(ізольовані чи спільні) відносяться до ф і з і о л о г і ч н и х змін сечовивідної системи при
інтенсивних фізичних навантаженнях, якщо вони зникають через 12-24 години після
закінчення тренування або змагання.
Важливо мати на увазі, що порушення функції виділення у тренованих спортсменів
трапляються дуже рідко, але в умовах хронічного фізичного перенапруження та
перетренування спостерігаються часто і досягають значної виразності.
Зміни в системі травлення
Діяльність м'язів істотно впливає на систему травлення. А з іншого боку, процес
травлення змінює здатність виконувати фізичні навантаження. В умовах інтенсивної
м'язової діяльності гальмується соковидільна функція шлунка та кишок. Внаслідок цього
складаються несприятливі умови для травлення – через нестачу ферментів і крові, яка
відволікається до працюючих м'язів, їжа, що потрапила до шлунка або до кишок,
залишається там майже незайманою, перетворюючись у своєрідний баласт. Так само і
процес травлення, який вже розпочався, потребує значного кровопостачання. Робота, яку
виконує травний апарат, стає додатковим тягарем для організму в умовах фізичних
навантажень. Ось чому в практиці занять фізичними вправами і спортом треба
дотримуватись правила: забезпечувати перерву між прийомом їжі та м'язовою діяльністю
не менше ніж 1,5-2 години.
Не слід думати, що взаємозв'язки між фізичними навантаженнями та процесом
травлення лише негативні. М’язова діяльність може посилювати моторну функцію
травного апарату. Так, вправи для м'язів живота стимулюють перистальтику. Помірні за
своєю інтенсивністю та загальним обсягом вправи (такі як ранкова гігієнічна гімнастика,
ходьба у помірному темпі тощо) поліпшують усі функції системи травлення. Але значні та
надмірні фізичні навантаження, які застосовують під час тренування висококваліфікованих
спортсменів, негативно впливають на функцію травлення. Справа в тому, що сучасна
система спортивного тренування передбачає в більшості атлетичних видів спорту дво-,
три- і навіть чотириразові тренування протягом дня. Такі навантаження істотно гальмують
соковидільну функцію шлунка і кишок. Варто до того ж зважити, що значні енергетичні
потреби вимагають посиленої функції травлення внаслідок збільшеної кількості їжі, яку
змушені споживати спортсмени. Саме тому в організмі спортсменів виникає протиріччя між
запитами до функції травлення і можливостями її здійснення. Це протиріччя проявляється
в порушеннях функції та захворюваннях травної системи, що в свою чергу потребує
особливої уваги до стану системи травлення у спортсменів. Поява скарг на зниження
апетиту і диспепсичні порушення, навіть у разі задовільного загального стану спортсмена і
збереження його працездатності, потребує втручання лікаря в режим навантажень і
відпочинку спортсмена, а також застосування спеціальних заходів з метою лікування і
профілактики захворювань травної системи.
Зміни стану опорно-рухового апарату
Систематичні фізичні навантаження призводять до істотних змін стану опорно-
рухового апарату. Ці зміни залежать від характеру навантаження. Рухи великої амплітуди

33
з посиленням наприкінці можливого діапазону руху зумовлюють підвищення гнучкості у
суглобах; рухи порівняно невеликої амплітуди, але зі значними, часто максимальними
зусиллями збільшують м'язову масу і силу м'язів; швидкі рухи з помірним навантаженням,
які охоплюють майже всі м'язи, що працюють у динамічному режимі, сприяють всебічному
гармонійному розвитку м'язів.
Систематичні фізичні навантаження призводять до перебудови мікроскопічної
структури кісток і м'язів. Активізація росту кісток здійснюється найбільшою мірою під
впливом пульсуючих навантажень, в яких значне зусилля, що тисне на кістку, чергується з
менш інтенсивним зусиллям або із розслабленням м'язів. Процес тренування викликає у
м'язах адаптаційні зміни, які реалізуються, головним чином, за рахунок збільшення вмісту
м'язових волокон II типу (швидких). Проте у разі тривалих, багатомісячних тренувальних
навантажень в обсязі 75-90 % від МСК збільшується також вміст волокон І типу
(повільних). Внаслідок динамічних навантажень (біг, плавання) ці волокна стовщуються
більше, ніж волокна II типу.
У спортсменів спостерігають різні співвідношення м'язових волокон у м'язах, які
виконують основне навантаження. У бігунів-спринтерів виявляють підвищену кількість
волокон II типу, у лижників та бігунів-стаєрів переважають волокна І типу, у бігунів на
середні дистанції та метальників спостерігають відносно рівномірний розподіл волокон І та
II типу. Існує сувора залежність між спортивними досягненнями на спринтерських і
стаєрських дистанціях та кількістю волокон цих типів у м'язах (J. Е. Counsilman).
Систематичні фізичні навантаження змінюють не тільки кількість та співвідношення
волокон різних типів, а й їх розміри та енергетичну спроможність. Так, швидкі
навантаження (особливо «вибухового» типу) посилюють гліколітичну здатність волокон II
типу; навпаки, внаслідок тренування на витривалість ексудативний потенціал волокон І
типу зростає в 2-4 рази. Разом з тим тренувальний процес сприяє збільшенню кількості
капілярів навколо волокон різних типів.
Важливим наслідком спортивного тренування є істотне поліпшення координації
рухових одиниць, тобто нервових волокон, які передають імпульси до групи м'язових
волокон. У тренованих спортсменів рекрутування рухових одиниць здійснюється в
оптимальній послідовності, завдяки чому стомлені одиниці відпочивають, коли працюють
інші, що не були залучені до роботи. Водночас тренування підвищує кількість рухових
одиниць, які можуть одночасно рекрутувати у разі збільшення навантаження (від 25-35 % у
нетренованих осіб до 80—-90 % у тих, які добре адаптовані до силових зусиль). Поряд з
удосконаленням внутрішньом'язової координації фізичне тренування значно поліпшує
міжм'язову координацію, яка пов'язана з діяльністю м'язів-синергістів і м'язів-антагоністів.
Це забезпечує не тільки більш легку (без зайвого опору з боку антагоністів) діяльність
м'язів, але й включає дуже корисні для відновлення працездатності елементи активного
відпочинку. Усі ці механізми, які формуються в процесі тренування, забезпечують
зростання економічності виконуваної роботи.
Внаслідок усього комплексу пристосувань до фізичних навантажень, які відбуваються
у руховому апараті, силові можливості м'язів можуть зростати у 5-8 разів. Таких
результатів досягають завдяки змінам не тільки у м'язах, а й у кістково-зв'язковому
апараті, міцність якого значно зростає, створюючи передумови для реалізації підвищеної
спроможності м'язів.
Зміни стану нервової системи та органів чуття
Систематичні фізичні тренування поліпшують діяльність аналізаторів – органів зору,
слуху, нюху, смаку, дотику, а також рівноваги і м'язово-суглобове чуття. Особливе
значення у процесі спортивного тренування мають удосконалення м'язово-суглобового
чуття, функції рівноваги і зору. Майже в усіх видах спорту м'язово-суглобове чуття відіграє
важливу роль, забезпечуючи точні та координовані рухи. Практично будь-який процес
тренування – це тренування не тільки сили, швидкості, витривалості та інших рухових
якостей, а й, передусім, здатності сприймати подразнення, які відіграють першочергову

34
роль у м'язовій діяльності. Увесь руховий апарат – м'язи, зв'язки і суглоби – це такою ж
мірою еферентна система, як і аферентна. Здатність тренувати м'язово-суглобову
чутливість найбільше притаманна таким фізичним вправам, які потребують точності
виконання, але виконуються без контролю зору (наприклад, кидки м'яча в кошик із
заплющеними очима тощо). Таке тренування може підвищити точність м'язово-
суглобового чуття у 8-10 разів.
Функція рівноваги забезпечується злагодженою діяльністю вестибулярного апарату.
Тренування його можна здійснити за допомогою повторення простих вправ (наприклад,
пози Ромберга, тобто стояння на одній нозі із заплющеними очима). У спорті, особливо
таких видах, як акробатика і спортивна гімнастика, стрибки у воду, стрибки на батуті,
стрільба та ін., до функції рівноваги пред'являються великі запити. Тому і функція
рівноваги у представників цих видів спорту дуже досконала. Висококваліфікований
спортсмен може диференціювати навіть найменші зміни положення тулуба і кінцівок
(більше у 4- 5 разів), тоді як нетреновані особи не розрізняють зміни м'язових зусиль і кут
згинання кінцівки у суглобах.
Запити до зору у спорті залежать від його виду. У деяких видах спорту зір майже не
відіграє ролі (наприклад, армреслинг або важка атлетика), в інших він відіграє
першочергову роль (спортивні ігри, стрільба тощо). Вплив спортивного тренування на
функцію зору полягає у поліпшенні тих сторін цієї функції, яка є лімітуючою для
спортсмена. Наприклад, у спортивних іграх (футбол, гандбол, волейбол тощо), де потрібно
тримати у полі зору значний простір, на якому відбувається спортивна боротьба,
тренування сприяє розширенню поля зору і поліпшенню здатності сприймати навіть
незначну інформацію на периферії цього поля. Заняття стрільбою поліпшує функцію
центрального зору. Ці позитивні зміни відбуваються лише тоді, коли у тренуванні
дотримуються раціонального режиму навантажень і відпочинку зорової функції, у разі їх іг-
норування зір погіршується.
Підвищення сили нервових процесів, їх врівноваженість і рухливість надають людині,
що регулярно займається спортом, такі характерні риси, як активність, цілеспрямованість,
вміння швидко мобілізуватися й вільно переходити від одного виду діяльності до іншого,
високу працездатність та ін.
Зміни в ендокринній системі
Можливість виконання фізичних навантажень забезпечується злагодженою
діяльністю залоз внутрішньої секреції. Гормони, які вони виробляються під час м’язової
діяльності, посилюють кисневотранспортну функцію, прискорюють пересування електронів
у ланцюгах дихання, а також забезпечують глікогенолітичну і ліполітичну дію ферментів,
тим самим постачаючи енергію вуглеводів і жирів. Вже перед початком фізичного
навантаження під впливом нервових стимулів умовно-рефлекторного походження
активується симпатоадреналова система. До циркулюючої крові надходить адреналін,
який виробляється наднирковими залозами. З його дією поєднується вплив норадреналіну
– медіатора симпатичної частини вегетативної нервової системи, який звільняється із
нервових закінчень.
Під впливом катехоламінів здійснюється розпад глікогену печінки до глюкози і
надходження її у течію крові, а також анаеробне розщеплення глікогену м'язів.
Катехоламіни разом з глікогеном, гормоном щитовидної залози тироксином, гормонами
гіпофіза соматотропіном і кортикотропіном здійснюють також розщеплення жиру до
вільних жирних кислот.
Уся гіпоталамо-гіпофізарно-адренокортикальна система активізується в умовах
фізичних навантажень, якщо їх потужність перевищує 60 % від рівня МСК. Діяльність цієї
системи посилюється, якщо такі навантаження здійснюються в умовах психоемоційного
напруження. Тривалі фізичні навантаження, особливо у не досить тренованих осіб, можуть
призводити до пригнічення адренокортикальної активності, яке формується після фази її
посилення Пригнічення гормонального забезпечення м'язової діяльності призводить до

35
порушень регуляції артеріального тиску (падіння систолічного і діастолічного тиску) і
водно-сольового обміну. Відбувається накопичення води і натрію в міокарді та волокнах
скелетних м'язів. Ці зміни є наслідком порушення функції Na+-, К+- насосу. .
Під впливом систематичних тренувань організм набуває здатності до більш
економного викиду гормонів, які забезпечують м'язову діяльність порівняно невеликої
інтенсивності. Водночас підвищується потужність ендокринної системи, яка стає
спроможною забезпечувати високий рівень катехоламінів, глюкокортикоїдів і тироксину в
крові під час навантаження. Тренування посилює ліполітичну дію адреналіну. Характерною
особливістю тренованого організму є підвищена чутливість до інсуліну. Увесь комплекс
змін ендокринної системи, що відбувається завдяки фізичному тренуванню, значно
поліпшує нервово-гуморальну регуляцію функцій організму, стимулюючи всі види обміну –
білкового, жирового, вуглеводного, мінерального й ін. До того ж, деякі продукти м'язової
діяльності, такі як АТФ та креатинфосфат є потужними біостимуляторами фізіологічних
процесів.
Зміни імунобіологічної реактивності
Оздоровчий ефект, який формується внаслідок систематичного фізичного
тренування, великою мірою залежить від змін імунобіологічної реактивності організму.
Система імунітету, що формувалася протягом усієї еволюції і являє собою досконалий
механізм захисту людини від шкідливих впливів, в останні десятиріччя зазнає надмірних
перевантажень внаслідок забруднення навколишнього середовища, зростання психоемо-
ційних перевантажень тощо. Одним із найважливіших чинників погіршення імунного
захисту сучасної людини є дефіцит рухової активності – найбільш природного стимулятора
опірних можливостей організму. Ось чому для здорового, повноцінного існування людини,
для послаблення натиску на організм з боку агресивних мікроорганізмів необхідна систе-
матична рухова активність.
Установлено, що заняття фізичними вправами в оптимальному режимі, які
відповідають функціональним можливостям організму, підвищують імунобіологічну
реактивність, тобто зміцнюють захисні сили організму. Це виявляється в ході дослідження
як гуморальних (кількість і активність білків сироватки крові, зокрема, у-глобулінів),
так і клітинних (ретикулоендотеліальна система і лейкоцити крові) факторів імунітету.
Навпаки, надмірні фізичні навантаження, навіть у високотренованих спортсменів, при-
зводять до пригнічення імунобіологічної реактивності (В. А. Лєвандо). Саме цим можна
пояснити часті випадки захворювань на ангіну та запалення верхніх дихальних шляхів
спортсменів у стані високої тренованості та спортивної форми. Гостра захворюваність у
цей період у спортсменів підвищується в 3,5 рази, що збігається зі зниженням фаго-
цитарної активності лейкоцитів, активності лізоциму крові і слини та інших імунологічних
показників.

1.3. М е т о д и к а к о м п л е к с н о г о м е д и ч н о г о о б с т е ж е н н я
осіб, що займаються фізичними вправами

Для досягнення мети і вирішення основних завдань медичного контролю

проводиться к о м п л е к с н е м е д и ч н е ( л і к а р с ь к е ) о б с т е ж е н н я тих, хто
займається, чи починає займатися різними видами фізичних вправ.
К о м п л е к с н е м е д и ч н е о б с т е ж е н н я – це уніфікована методика, яка
передбачає ретельне дослідження стану здоров’я з м е т о ю вирішення 3-х основних
питань: 1) допуску до занять фізичними вправами, 2) вибору найбільш сприятливого їх
виду (відповідно до індивідуальних морфологічних і функціональних особливостей
організму) та 3) визначення оптимальної дози фізичних навантажень.

36
 Вирішення цих питань є досить складною і надзвичайно відповідальною процедурою.
З одного боку, помилкове рішення щодо допуску до занять фізичними вправами та,
особливо, спортом, за наявності певних протипоказань, може призводити до суттєвих
порушені у стані здоров’я (як зазначалось раніше). З іншого боку, відмова в дозволі,
особливо тим, хто має певний спортивний стаж чи спортивну кваліфікацію, може наносити
важку психологічну травму. Саме тому рішення лікаря має бути чітко виваженим і
обґрунтованим.
Проведення комплексних лікарських обстежень в динаміці дозволяє оцінювати зміни
у стані здоров’я – позитивні чи негативні – під впливом занять тим чи іншим видом
фізичних вправ.

Види медичних обстежень

Комплексні медичні обстеження за своїми завданнями поділяють на первинні,

повторні та додаткові.
П е р в и н н е медичне обстеження проводять обов’язково перед початком занять
будь-яким видом фізичних вправ, а у спортсменів ще й на початку кожного спортивного
сезону. Головна мета його – визначення можливості допуску до занять конкретним видом
фізичних вправ та вибір дози фізичних навантажень. Для цього проводиться поглиблена
оцінка морфологічних параметрів, функціональних особливостей організму, стану здоров’я
та толерантності до фізичних навантажень. Саме під час первинного обстеження лікар
мусить виявити всі недоліки у фізичному розвитку чи стані здоров’я, а також достовірно
оцінити резервні можливості організму. На підставі отриманих даних він повинен вирішити
чи може обстежуваний починати (або продовжувати) займатись тим чи іншим видом
спорту, який саме вид спорту буде для нього більш перспективним; у разі занять
оздоровчими формами фізичної культури слід визначити медичну групу, а за необхідності
рекомендувати заняття лікувальною фізичною культурою.
П о в т о р н і обстеження проводять періодично (в середньому від 2 до 4 разів на рік)
залежно від стану здоров’я та спортивної кваліфікації (у спортсменів). Їх головним
завданням є, в першу чергу, визначення впливу фізичних навантажень на організм, їх
адекватності та внесення (за необхідності) відповідних корективів в процес оздоровчих чи
спортивних тренувань. Під час повторних обстежень лікар визначає чи здійснили
систематичні заняття фізичними вправами оздоровчу дію на організм; у разі необхідності
надає відповідні рекомендації щодо змін у руховому режимі, переводить обстежуваного з
однієї медичної групи в іншу тощо.
Д о д а т к о в і медичні обстеження проводять у зв’язку з обставинами, які можуть
негативно вплинути на стан здоров’я або спортивну працездатність (перенесена хвороба,
підозра на перетренування тощо), а також після тривалих перерв у заняттях Зміст і
застосовані при цьому методи дослідження визначаються завданнями, які постають перед
лікарем в конкретних умовах. Крім того, окремі види спорту, такі як марафонський біг, бокс,
боротьба та ін. потребують додаткових оглядів спортсменів перед кожним змаганням.
Крім того, медичне забезпечення тренувального процесу в спорті передбачає
проведення, о п е р а т и в н и х , п о т о ч н и х т а е т а п н и х лікарських контролів.
О п е р а т и в н и й лікарський контроль, включаючи лікарсько-педагогічні спостереження,
проводять безпосередньо в процесі тренування або в найближчі 2 години після нього –
для оцінки термінових змін у функціональному стані тих, хто займається, та вирішення
питань відповідності використаних на занятті навантажень педагогічним завданням і
функціональним можливостям організму. П о т о ч н и й лікарський контроль проводять
через 24 години і пізніше після занять фізичними вправами – для аналізу ступеню
стомлення після фізичних навантажень, виразності віддалених змін у функціональному
стані основних фізіологічних систем організму та оцінки ефективності процесів
відновлення. Е т а п н и й контроль проводять після певного етапу тренування (мікро-,
мезо-, макроциклу) – для виявлення кумулятивних змін, що виникають в організмі тих, хто

37
займається, для визначення динаміки тренованості, а також для встановлення ознак
фізичного перенапруження з внесенням при необхідності відповідних корективів в
тренувальний процес.

Основні розділи комплексного медичного обстеження

Комплексне медичне обстеження включає н а с т у п н і р о з д і л и :
1. Збір анамнезу (загального і спортивного).
2. Загальний лікарський огляд органів і систем.
3. Лабораторні (аналізи крові та сечі), інструментальні (ЕКГ, флюорографія) та інші
додаткові (за необхідності) методи обстеження, огляд вузьких спеціалістів.
4. Визначення та оцінка фізичного розвитку, функціональних здібностей організму та
стану здоров’я.
5. Висновок за результатами комплексного лікарського обстеження.
6. Вирішення питань щодо допуску до занять тим чи іншим видом фізичних вправ.
7. Рекомендації щодо режиму рухової активності, дози фізичних навантажень та інших
оздоровчо-профілактичних або реабілітаційних заходів.

Дані комплексного медичного обстеження осіб, що займаються фізичною культурою

та спортом, заносяться у відповідний документ – лікарсько-контрольну карту
фізкультурника або спортсмена (ф. 061-о або ф. 062-о). По закінченні обстеження
видається висновок про фізичний розвиток, функціональний стан і стан здоров'я з
рекомендаціями щодо режиму тренувань.

Загальний та спортивний анамнез

Анамнез (або опитування) – один з найважливіших розділів медичного обстеження.

Ретельно зібрані анамнестичні відомості – паспортні дані, анамнез життя та спортивний
анамнез – мають важливе значення для попереднього висновку про стан здоров’я і рівень
функціональних можливостей людини, дозволяють лікарю намітити план подальших
обстежень та більш правильно оцінити отримані в ході обстеження результати. Не менш
важливе значення мають дані анамнезу для надання кваліфікованих рекомендацій щодо
виду занять фізичними вправами та дози фізичних навантажень, а також для призначення
додаткових профілактичних, відновних або реабілітаційних засобів.
Під час з’ясування п а с п о р т н и х д а н и х слід правильно визначити вік
обстежуваного – з точністю до 1 року (менше 6 місяців від числа повних років
відкидаються, більше 6 місяців – додаються). Вік і стать слід обов’язково враховувати при
виборі фізичних вправ і дози фізичних навантажень.
Відомості про освіту і професію дають уявлення про загальний інтелектуальний
рівень людини та про можливу дію професії на її організм. Слід також з’ясувати
сумісництво роботи з навчанням.
Далі, перш ніж перейти до анамнезу життя, необхідно з’ясувати два питання:
самопочуття і скарги. С а м о п о ч у т т я може бути визначено як добре, задовільне або
погане. Не потрібно плутати самопочуття з настроєм, що визначає психічний стан людини.
Необхідно не тільки з’ясувати і перерахувати с к а р г и , але й записати, коли вони
з’явилися, чи пов’язує обстежуваний з чим-небудь їх появу чи ні, чи звертався він раніше
до лікаря у зв’язку з їх появою, лікувався чи ні.
Загальний анамнез збирають за загальноприйнятою схемою. Перш за все, важливо
отримати відомості про факти життя обстежуваного, які можуть мати відношення до
виникнення хвороб – побутові умови, бюджет на одного члена родини, спадкові та інші
хвороби у найближчих родичів, характер та періодичність харчування, професію і характер
роботи, сумісництво роботи з навчанням, спосіб життя, шкідливі звички (паління, вживання
алкоголю, наркотиків) та ін.

38
 Особливу увагу слід звернути на перенесені захворювання, що могли викликати
ускладнення з боку серця, печінки, нирок або інших життєво важливих органів, які при
звичайних побутових навантаженнях нічим не проявлялися, але при збільшенні фізичної
активності, особливо під час занять спортом, можуть негативно вплинути на
пристосування організму до фізичних навантажень або більш серйозних негативних
наслідків. Перш за все, це стосується таких захворювань, як дитячі інфекційні хвороби
(кір, краснуха, скарлатина, паротитна інфекція), вірусний гепатит, ревматизм, туберкульоз,
СПІД, венеричні хвороби та ін., особливо, якщо вони протікали у важкій формі. Не менш
небезпечним є наявність в анамнезі відомостей, про часті гострі респіраторні
захворювання (ГРЗ) чи гострі респіраторні вірусні інфекції (ГРВІ), захворювання на грип,
ангіни, або ж дані про наявність осередків хронічної інфекції (хронічного тонзиліту,
холециститу, каріозних зубів та ін.).
Необхідно з’ясувати щодо перенесених захворювань, травм та операцій, особливо
таких, які могли б негативно відобразитися на стані опорно-рухового апарату та нервової
системи та значно ускладнити можливість виконання певних рухів. (наприклад, обмеження
рухливості в суглобах, атрофія і зменшення сили м’язів, порушення або зміна техніки
виконання вправ тощо. Звертається увага на прихильність до алергічних реакцій.
З’ясовується наявність захворювань та патологічних станів, які є протипоказаннями до
занять оздоровчим і, особливо, спортивним тренуванням.
Для виявлення спадкових особливостей необхідно розпитати обстежуваного про
здоров’я його батьків й інших близьких родичів: на що вони хворіють, а якщо померли, то в
якому віці і що було причиною їх смерті. Важливо з’ясувати, чи не було в сім’ї
захворювань, які передаються у спадок або у виникненні яких спадкова прихильність
відіграє велику роль (особливо таких, як гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба серця,
деякі порушення обміну речовин та ін.). При обстеженні дітей опитують одного з батьків.
Спортивний анамнез дозволяє лікарю отримати уявлення про фізичну
підготовленість обстежуваного. При цьому з’ясовуються відомості щодо занять фізичними
вправами протягом попереднього періоду життя (спортивні тренування (якими видами),
заняття оздоровчою чи лікувальною фізичною культурою), об’єм та інтенсивність
тренувальних навантажень, їх результативність (спортивний розряд, перемоги в
змаганнях та ін.), а також чи не завдавали попередні заняття шкоди здоров’ю. Можливо за
медичними показаннями (за якими саме) обстежуваний був звільнений від будь-яких
занять фізичними вправами (протягом якого часу). Особливу увагу приділяють наявному
режиму рухової активності, притаманному професійній та побутовій діяльності. Окреме
питання стосується поточних занять фізичною культурою та спортом. З’ясовують характер
цих занять, їх систематичність, частоту, а також суб’єктивну оцінку їх впливу на
самопочуття та стан здоров’я обстежуваного, динаміку спортивних результатів. Важливо
дізнатися, як обстежуваний переносить будь-якій фізичні навантаження, чи відчуває втому
(після чого, її тривалість), чи супроводжується вона неприємними відчуттями, болем (у
м’язах, ділянці серця) тощо.
При вирішенні питань щодо допуску до оздоровчих, та, особливо, спортивних
тренувань, слід обов’язково враховувати п р о т и п о к а з а н н я до занять (Додаток 1.1)
та ф а к т о р и р и з и к у розвитку гострих патологічних станів при фізичних
навантаженнях. Для виявлення факторів ризику та прихованої патології, насамперед, у
дітей та підлітків, на етапі збору анамнезу доцільно використовувати спеціально
розроблену анкету (опитувальник), запропоновану Макаровою Г.О., 1992 (Додаток 1.2).
До ф а к т о р і в р и з и к у розвитку гострих патологічних станів при фізичних
навантаженнях відносяться: ранній атеросклероз, гіпертонічна хвороба, синдроми
дисплазії сполучної тканини, особливо серця, включаючи додаткові хорди лівого
шлуночка, пролапс мітрального клапану та інші граничні стани, які можуть стати найбільш
вірогідною причиною раптової смерті під час занять фізичними вправами.

39
 Загальний лікарський огляд

Цей розділ комплексного лікарського обстеження проводиться за загальноприйнятою

в клінічній медицині схемою. Він передбачає клінічне обстеження і оцінку функціонування
основних фізіологічних систем організму.
Клінічне обстеження системи кровообігу
При обстеженні системи кровообігу починають, перш за все, з виявлення скарг,
особливо таких як задишка, серцебиття, «перебої» в діяльності серця, больові або інші
неприємні відчуття в області серця; з’ясовується коли саме з’явились ті чи інші скарги, з
чим саме вони пов’язані; якщо вони виникають під час занять фізичними вправами, то
після яких навантажень.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
В спортивній медицині найбільша увага приділяється
дослідженню системи кровообігу, оскільки саме вона відіграє
одну з найголовніших ролей у пристосуванні організму до
фізичних навантажень.

Під час зовнішнього огляду звертається увага на: колір обличчя та кінцівок (особливо
синюшність губ, кінчика носа, нігтів); наявність набряків стоп та гомілок, задишки,
посиленої пульсації в області серця, деформації грудної клітки (наявність так званого
«серцевого горба», який виникає при вроджених вадах серця), виразної пульсації на
судинах шиї чи інших судинах.
При пальпації оцінюється частота, ритм і характер пульсу, серцевий поштовх,
характер набряків, збільшення розмірів печінки (що може бути проявом застійних явищ у
великому колі кровообігу внаслідок послаблення діяльності правого шлуночка серця). За
допомогою перкусії визначають межі серця. За даними аускультації оцінюють тони серця,
наявність шумів. Методом тонометрії вимірюють артеріальний тиск (АТ).
П у л ь с у стані спокою повинен бути ритмічним. Інколи може спостерігатися синусова
(дихальна) аритмія, тобто почастішання пульсу під час вдиху та порідшання його під час
видиху. Проте, це явище оцінюється як фізіологічне і залежить від рефлекторного впливу з
боку рецепторів на центр блукаючого нерва. Прискорення ЧСС в стані спокою найчастіше
може бути результатом порушення функціонального стану вегетативної нервової системи
(симпатикотонії), ознакою перетренованості (у спортсменів), а також проявом інтоксикації,
гіперфункції щитоподібної залози, захворювань серця тощо.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!
Градація ЧСС у дорослих осіб:
60 - 80 уд./хв. – нормальна ЧСС
80 - 100 уд./хв. – прискорена ЧСС
понад 100 уд./хв. – тахікардія
59 - 50 уд./хв. – уповільнена ЧСС
менше 50 уд./хв. – брадикардія

Характер пульсу – тобто його наповнення і напруження – значною мірою залежить від
ефективності роботи серцевого м’яза, еластичності судин, кількості циркулюючої крові та її
фізико-хімічних властивостей. Пульс у здорової людини доброго наповнення і напруження.
При патології може визначатись пульс слабкого наповнення і напруження або навіть
нитковидний.
40
 А р т е р і а л ь н и й т и с к у осіб дорослого віку вважається оптимальним за наявності
величин: систолічний – нижчий за 120 мм рт.ст., діастолічний – нижчий за 80 мм рт.ст.
Нормальний діапазон коливань артеріального тиску у дорослої людини складає:
систолічного – 90-139 мм рт.ст., діастолічного – 60-89 мм рт.ст.
Підвищення систолічного АТ до 140 мм рт.ст. і вище та / або діастолічного АТ – до 90
мм рт.ст. і вище, за умов, якщо таке підвищення є стабільним, тобто підтверджується при
повторних вимірюваннях АТ (не менш 2-3 разів в різні дні протягом 4 тижнів) – вважається
а р т е р і а л ь н о ю г і п е р т е н з і є ю . Згідно рекомендацій Європейського товариства
гіпертензії та Європейського товариства кардіології (2007) виділяють декілька рівнів
нормального АТ та артеріальної гіпертензії (табл. 1.1).

Таблиця 1.1
Рівні нормального та підвищеного артеріального тиску
Систолічний АТ, Діастолічний АТ,
Категорія артеріального тиску
мм рт.ст. мм рт.ст.
Н о р м а л ь н и й АТ
Оптимальний АТ <120 <80
Нормальний АТ <130 <85
Високий нормальний АТ 130-139 85-89
А р т е р і а л ь н а г і п е р т е н з і я (АГ)
І ступінь (м’яка АГ) 140-159 90-99
ІІ ступінь (помірна АГ) 160-179 100-109
ІІІ ступінь (тяжка АГ) ≥180 ≥110
Ізольована систолічна гіпертензія ≥140 <90

Зниження АТ нижче за 90/60 мм рт.ст. – вважається а р т е р і а л ь н о ю

г і п о т о н і є ю . Артеріальна гіпотонія може бути фізіологічною – спадкового характеру чи
«ознакою високої тренованості» (у спортсменів), або, за наявності скарг (на слабість,
втомлюваність, головний біль та ін.), може бути проявом перевтоми, інтоксикації з вогнищ
хронічної інфекції (карієсу, хронічний тонзиліту та ін.) тощо.
Під час обстеження слід враховувати, що на величину артеріального тиску впливає
чимало факторів – психоемоційний стан людини, обсяг її рухової активності,
нейроендокринні зміни в організмі, стан водно-сольового обміну, прийом міцного чаю,
кави, шкідливі звички (паління, зловживання алкоголем) та інші.
Важливим показником діяльності серцево-судинної системи є п у л ь с о в и й
а р т е р і а л ь н и й т и с к (ПАТ), який опосередковано характеризує обсяг крові, що
викидається з лівого шлуночка під час систоли – ударний (систолічний) об’єм (УО).
Розраховується він як різниця між АТ систолічним і АТ діастолічним. В нормі пульсовий
артеріальний тиск у дорослої здорової людини коливається в межах 30-50 мм рт.ст. (в
середньому 40 мм рт.ст.).
Під час обстеження системи кровообігу завжди слід пам’ятати про існування так
званих «ф і з і о л о г і ч н и х к р и т е р і ї в т р е н о в а н о с т і ». Мова йде про фізіологічні
особливості серцево-судинної системи у тренованих осіб, які були описані Лангом Г.Ф.
(1936) і названі ним як «фізіологічне спортивне серце». У подальшому зазначені зміни
досліджувались і продовжують досліджуватись багатьма вченими (Летунов С.П., 1957;
Карпман В.П., 1968; Граєвська Н.Д., 1975; Дембо А.Г., Земцовський Е.В., 1989, 1991;
Гаврилова О.А., 2001; Дзяк Г.В., 2005, та ін.).

41
 Фізіологічні особливості серцево -судинної системи
у тренованих осіб
Суть фізіологічних змін серцево-судинної системи у тренованих осіб полягає у
формуванні так званого « ф е н о м е н у е к о н о м і з а ц і ї » серцевої діяльності, що
характеризується, перш за все, економізацією функції серця у спокої та при помірних
фізичних навантаженнях, та максимальною його продуктивністю при виконанні фізичних
навантажень високої потужності за рахунок приросту ударного об’єму і його стабілізацією
на фоні максимальних значень частоти серцевих скорочень. Фізіологічні зміни системи
кровообігу спостерігаються в основному у висококваліфікованих спортсменів (майстрів
спорту, кандидатів в майстри спорту), які тренуються переважно на витривалість.
Вважається, що «ф і з і о л о г і ч н е с п о р т и в н е с е р ц е » формується не раніше ніж
через 2 роки після регулярних інтенсивних занять спортом (не менше 4-5 тренувань на
тиждень по 2 години).
До ф і з і о л о г і ч н и х о с о б л и в о с т е й с и с т е м и к р о в о о б і г у у тренованих
осіб відносять так звану «тріаду спортсмена», яка включає: фізіологічну брадикардію,
фізіологічну гіпотонію та фізіологічну гіпертрофію міокарда.
– Ф і з і о л о г і ч н а ( с и н у с о в а ) б р а д и к а р д і я , інколи синусова брадіаритмія –
зменшення ЧСС до 60-40 уд./хв. в стані спокою, за умов відсутності будь-яких скарг.
Найчастіше її пов’язують з деяким підвищенням тонусу парасимпатичного відділу
вегетативної регуляції серцевого ритму. Проте, в деяких випадках уповільнення
серцевого ритму може бути наслідком перетренованості або хронічного
перенапруження міокарду. Саме тому, особливо коли ЧСС знижується менш ніж 40
уд./хв., потрібно проводити ретельне клінічне обстеження для виключення серйозної
патології серця (блокади, синдрому слабкості синусового вузла або інших уражень
міокарду).
– Ф і з і о л о г і ч н а г і п о т о н і я – «гіпотонія високої тренованості» (Дембо О.Г.) –
зниження АТ нижче 100/60 мм рт.ст., або тенденція до пониження, якщо це не
супроводжується суб’єктивними скаргами на головокружіння, слабкість,
запаморочення тощо та / або не викликає зниження фізичної працездатності чи
погіршення спортивних результатів. Пов’язана вона, головним чином, із значним
розвитком артеріол і преартеріол периферичного судинного русла.
– Ф і з і о л о г і ч н а г і п е р т р о ф і я м і о к а р д а – помірне та рівномірне збільшення
серцевого м’яза поряд з тоногенною дилатацією його порожнин в поєднанні з
адекватним розвитком капілярної мережі коронарних судин. Такі зміни не
супроводжуються зниженням скоротливої функції міокарду, не збільшують його
потребу у кисні, не погіршують його кровопостачання. На ЕКГ відсутні ознаки
порушення процесу реполяризації. Збільшення об’єму серця призводить до
збільшення резидуального об’єму крові, за рахунок якого при фізичному
навантаженні підвищується систолічний викид. Фізіологічна гіпертрофія, як правило,
не досягає великого ступеню і носить зворотний характер, тобто при зменшенні
інтенсивності фізичних навантажень вона зменшується або, навіть, повністю зникає.
Проте, слід пам’ятати, що фізіологічна гіпертрофія міокарда в деяких випадках,
перш за все, при надмірних фізичних навантаженнях, може переходити в патологічну.
Різко виражена гіпертрофія (частіше асиметрична – лівих або правих відділів)
міокарда є наслідком його гіперфункції і вважається вкрай негативною ознакою, що
призводить до швидкого «зношування» серця, розвитку в ньому дистрофічних
процесів, некрозу і склерозу, а в подальшому і серцевої недостатності, тобто
формування так званого «п а т о л о г і ч н о г о с п о р т и в н о г о с е р ц я » (див. розділ
5.1).
В деяких випадках у спортсменів виявляються з м і н и а у с к у л ь т а т и в н и х
д а н и х : наявність глухих або дещо посилених тонів серця, послаблення або роздвоєння І
тону, роздвоєння та посилення ІІ тону на легеневій артерії, функціональні систолічні шуми,
порушення ритму серця та інші.
42
 Глухі та приглушені тони серця можуть бути пов’язані із значним розвитком м’язів у
місцях, де вислуховують тони серця (наприклад, у боксерів, борців) або з підвищеним
тонусом блукаючого нерву. В останньому випадку після виконання невеликого фізичного
навантаження тони серця стають чистими та ясними. Підвищена звучність тонів може
зустрічатися у осіб легко збудливих, з малою масою тіла і слабко розвинутими м’язами в
місцях вислуховування тонів серця (наприклад у гімнасток). Такі зміни вважаються
фізіологічними.
В той же час, посилення глухості тонів серця після навантаження, а також наявність
таких аускультативних змін, як послаблення або роздвоєння І тону, роздвоєння та
посилення ІІ тону на легеневій артерії, функціональні систолічні шуми (які раніше
відносили до фізіологічних змін), за думкою більшості фахівців, потребують дуже
ретельного обстеження для виключення патології серця, перш за все, проявів
нерозпізнаних раніше вад серця (наприклад, пролапсу мітрального клапану) чи інших
захворювань, або ж переходу «фізіологічного спортивного серця» в «патологічне».
Щодо шумів серця, то за допомогою досить простих діагностичних тестів можна
відрізнити функціональний шум від органічного. Так, функціональний систолічний шум
після фізичного навантаження (наприклад, проби 20 присідань за сек.) або в положенні
лежачи на лівому боці, під час затримки дихання на видиху, у більшості випадків, слабшає
або зникає, тоді як органічний – посилюється. Крім того, функціональний систолічний шум
частіше не є постійним, м’якший за тембром, не проводиться далеко від місця виникнення,
не супроводжуються іншими ознаками ураження клапанів.
Слід зазначити, що більшість змін з боку серцево-судинної системи трактується на
теперішній час не завжди однозначно. Пошук межі переходу фізіологічних змін в
патологічні продовжується. Багато питань знаходяться в стадії дискусії. Більш докладно
дані про особливості «фізіологічного» та «патологічного спортивного серця» будуть
відображені в наступних розділах.
Клінічне обстеження системи зовнішнього дихання
На початку обстеження стану органів дихання з’ясовується наявність скарг, зокрема,
таких як нежить, кашель, задишка, болі в горлі чи грудній клітині. Оцінюється можливість
вільного дихання через ніс. Під час огляду оцінюється тип дихання – грудний, черевний
або змішаний та симетричність рухів грудної клітки і живота. В подальшому визначається
частота та глибина дихання, з’ясовується відсутність або наявність задишки. Частота
дихання у дорослих здорових людей в спокої коливається від 12 до 20 дихань за 1 хв. У
тренованих осіб дихання може бути дещо рідше – 8-14 дихань за 1 хв. та декілька глибше.
У жінок дихання частіше на 2-4 за хв., ніж у чоловіків. У дітей дихання значно частіше (на 4
за хв.), ніж у дорослих. За допомогою даних перкусії визначають зміни щільності легенів,
яка може бути нормальною, збільшеною, або зменшеною, а також рухливість нижніх меж
легенів під час вдиху та видиху. Шляхом аускультації оцінюють дихання в легенях –
везикулярне, ослаблене чи посилене (де саме), визначають наявність чи відсутність
хрипів.
Клінічне обстеження нервової системи
Обстеження нервової системи починають із виявлення скарг, насамперед, таких, що
характеризують функціональні розлади центральної нервової системи – зміни настрою
(депресія, ейфорія, роздратованість тощо), поганий сон, нестійкість уваги, порушення
пам’яті, приступи судом, головні болі, головокружіння, раптові втрати свідомості, зниження
працездатності, порушення координації рухів, порушення слуху, ковтання, мови і т.п.
З’ясовують також скарги, які відображають прояви патології периферичної нервової
системи – больові відчуття по ходу периферичних нервів, в області корінців спинного
мозку, розлади чутливості (відчуття оніміння чи повзання мурашок тощо) або її втрати,
слабкість у м’язах та ін. Об’єктивне обстеження нервової системи включає дослідження
психічного статусу, рухової та чутливої сфери, стану основних черепно-мозкових нервів;

43
функції вегетативної нервової системи – симпатичного та парасимпатичного її відділів
(дермографізм, потовий та піломоторний рефлекси). В нормі дермографізм рожевий.
Тривалий червоний дермографізм є ознакою підвищеної збудливості парасимпатичної
іннервації судин шкіри, а білий – симпатичної іннервації.
Клінічне обстеження системи травлення
Дослідження системи травлення починають з опитування про наявність скарг, таких
як болі в області живота, в т.ч. болі в правому підребер’ї після фізичних навантажень,
печія, нудота, блювання, зміни апетиту, порушення роботи кишечнику та ін. Після
опитування оглядають порожнину рота, звертаючи увагу на стан язика, зубів, ясен.
Шляхом пальпації визначають наявність чи відсутність больових відчуттів або інших
відхилень (збільшення, рухливості тощо) в області шлунка, печінки, жовчного міхура,
кишечнику.
Клінічне обстеження ендокринної системи
Під час лікарського огляду оцінюється функції залоз внутрішньої секреції, особливо
щитовидної. Функціональний стан щитовидної залози оцінюється на підставі з’ясування
скарг на підвищену дратівливість, швидку зміну настрою, прискорені серцебиття,
підвищену стомлюваність, пітливість, різку втрату ваги, субфебрильну температуру та ін.
Під час огляду звертається ретельна увага на збільшення розмірів щитовидної залози,
особливо під час ковтання, витрішкуватість або неприродний блиск очей, пітливість і т.п.
Клінічне обстеження системи сечовиділення
При опитуванні з’ясовується наявність скарг на болі або неприємні відчуття під час
сечовипускання, на болі в області попереку, набряки обличчя зранку, особливо під очима;
уточнюються дані чи не були перенесені гострі або хронічні запалення нирок, сечового
міхура, сечокам’яна хвороба тощо. Під час огляду лікар звертає увагу на колір обличчя,
наявність набряків під очима. Оцінюється симптом Пастернацького; за необхідності
проводиться пальпація живота.
Л а б о р а т о р н і , і н с т р ум е н т а ль н і та і н ші д о д а т к о в і о б с т е ж е н н я
Комплексне лікарське обстеження обов’язково включає оцінку даних клінічних
аналізів крові і сечі, а також даних електрокардіографічного та флюорографічного
обстеження. У разі необхідності додатково призначаються інші інструментальні методи
дослідження (ехокардіографія, електроенцефалографія, електроміографія, міотонометрія
та ін.).
Під час поглибленого медичного обстеження та за показаннями, обов'язковою
частиною лікарського обстеження є консультація вузьких л і к а р і в - с п е ц і а л і с т і в :
невропатолога, отоларинголога, офтальмолога, хірурга-травматолога, стоматолога,
гінеколога (уролога), а за необхідності – лікарів іншого профілю.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення спортивної медицини як клінічної дисципліни.
2. Вкажіть мету та основні завдання спортивної медицини.
3. Назвіть основні принципи організації спортивної медицини в Україні.
4. Який порядок медичного забезпечення під час занять фізичною культурою і спортом?
5. Вкажіть основні форми роботи з лікарського контролю.
6. Яким чином впливають різні види рухової активності на стан здоров’я?
7. Опишіть основні механізми оздоровчої дії фізичних вправ.
8. Що таке медичний (лікарський) контроль, його головна мета та завдання?
9. З якою метою проводиться комплексне лікарське обстеження осіб, що починають займатися
або займаються фізичними вправами?
10. Назвіть види лікарських обстежень в залежності від поставлених завдань?

44
11. Назвіть основні розділи комплексного лікарського обстеження.
12. В чому полягають особливості збору загального та спортивного анамнезу?
13. Вкажіть особливості загального лікарського огляду органів та систем.
14. Які зміни в організмі людини відносять до «фізіологічних критеріїв тренованості»?

Тестові завдання:
1. Виражена гіпертрофія шлуночків серця у спортсменів є ознакою:
A. Впливу надмірних фізичних навантажень
B. Адаптації до оптимальних фізичних навантажень на витривалість
C. Органічної патології серця
D. Фізіологічного збільшення серця
E. Адаптації до оптимальних фізичних навантажень на швидкість
2. Брадикардія менше 40 уд./хв. у високотренованих спортсменів є:
A. Ознакою, що свідчить про порушення функції автоматизму
B. Важкою патологічною зміною, що загрожує життю
C. Зміною, що вимагає додаткового обстеження для виключення блокади серця
D. Фізіологічним критерієм тренованості
E. Ознакою, що свідчить про порушення функції збудження
3. Функціональний систолічний шум найчастіше після проби з фізичним навантаженням та у положенні
лежачи на лівому боці:
A. Слабшає
B. Посилюється
C. Не змінюється
D. Не вислуховується
E. Змінює тембр
4. Органічний систолічний шум після проби з фізичним навантаженням та у положенні лежачи
на лівому боці:
A. Слабшає
B. Посилюється
C. Не змінюється
D. Не вислуховується
E. Змінює тембр
5. До фізіологічних критеріїв тренованості відноситься:
A. Синусова тахікардія і фізіологічна гіпертонія
B. Синусова брадикардія і фізіологічна гіпертонія
C. Синусова екстрасистолія і фізіологічна гіпотонія
D. Синусова брадикардія і фізіологічна гіпотонія
E. Синусова аритмія і гіпотонія

(Правильні відповіді: 1 – A, 2 – C , 3 – A , 4 – B, 5 – D).

45
РОЗДІЛ 2

Д О С Л І Д ЖЕ Н Н Я Т А О Ц І Н К А Ф І З И Ч Н О Г О Р О З В И Т К У

2.1. М е т о д и в и з н а ч е н н я ф і з и ч н о г о р о з в и т к у
та стану опорно-рухового апарату

Під час медичного обстеження осіб, що починають займатися або займаються

фізичними вправами, дуже важливою є оцінка особливостей фізичного розвитку та стану
опорно-рухового апарату. Без урахування особливостей фізичного розвитку лікар не в
змозі надати обґрунтовані рекомендації щодо оптимізації рухової активності та вибору
найбільш оптимального виду занять фізичними вправами.
Древні ескулапи та художники звернули увагу на те, що здоров’я людини, краса
людського тіла залежить від розвитку скелету, м’язів та їх пропорцій. Перший еталон
пропорцій – це квадрат Леонардо-да–Вінчі – довжина розпростертих рук дорівнює зросту
людини. Згодом були виведені інші пропорції та закономірності, які широко
використовуються при зображенні людського тіла. Наприклад, довжина стегна становить
¼ зросту, ширина плечей дорівнює довжині стегна, обвід кулака – довжині передпліччя і
ступні, подвоєний обвід зап’ястка – товщині шиї, подвоєна товщина шиї – величині талії і
т.д. У ХVII-XVIII століттях велика увага почала приділятись антропометрії – визначенню
маси тіла, вимірюванням його параметрів, оцінці та аналізу показників. Більшість
обстежень проводилось переважно на чоловіках призивного віку, тому багато виведених
індексів та показників фізичного розвитку відносились до молодих людей віком 18-25
років.
Згодом, методам соматоскопії та соматометрії стали приділяти ще більше уваги.
Було встановлено, що на всіх етапах онтогенезу людський організм характеризується
певними фізичними й функціональними ознаками, які прийнято називати фізичним
розвитком.

Ф і з и ч н и й р о з в и т о к – це сукупність морфологічних (зріст, маса тіла, його

розміри та об’єми) та деяких функціональних (пульс, кров’яний тиск, ЖЄЛ, функція серця,
склад крові і т.д.) властивостей організму людини, які забезпечують його життєздатність.
Формування ознак фізичного розвитку залежить, з одного боку, від спадкових факторів
(генотипу), а з іншого – від умов індивідуального розвитку (фенотипу).

Всесвітня організація охорони здоров’я в програмі «Здоров’я для всіх у ХХІ столітті»
визначає фізичний розвиток, як інтегральний індикатор оцінки стану здоров’я окремої
людини та цілої популяції. Моніторинг фізичного розвитку дітей, спортсменів та різних груп
населення є важливим засобом контролю стану їх здоров’я та життєздатності.
Найбільші кількісні та якісні зміни фізичного розвитку спостерігаються в дитячому,
підлітковому та юнацькому віці, особливо до 18 років. В період 18-25 років фізичний
розвиток уповільнюється, але продовжується до 23-25 років. А в подальшому до кінця
життя в основному наступають атрофічно-деструктивні зміни.

46
 Фактори, що вливають на фізичний розвиток людини

Зміни фізичного стану людини протягом життя залежать від внутрішніх (ендогенних)
та зовнішніх (екзогенних) факторів.
Е н д о г е н н і : спадковість, вік, стать, етнічна належність, внутрішньоутробні впливи,
вроджені вади, недоношеність, наявні захворювання.
Екзогенні:
а) с о ц і а л ь н о - е к о н о м і ч н і – суспільний лад, ступінь економічного розвитку,
умови праці, побуту, харчування, національні традиції, культура, гігієна, шкідливі
навички, спосіб життя (праця, відпочинок, рівень фізичної активності);
б) к л і м а т о - г е о г р а ф і ч н і у м о в и – рельєф місцевості, наявність річок, морів,
гір, лісів, екологія, тощо.

Дослідження фізичного розвитку дозволяє визначити форми, розміри та пропорції

частин тіла, а також деякі функціональні можливості організму. Виведено ряд індексів та
показників, які дозволяють контролювати динаміку фізіометричних показників індивідуума
та в певній мірі прогнозувати і своєчасно виявляти відхилення у фізичному розвитку.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Якщо своєчасно не ліквідувати дефекти фізичного

розвитку в дитячому віці (порушення постави,
відставання тих чи інших параметрів фізичного
розвитку), вони можуть дуже негативно відобразитися
на стані здоров’я в подальшому.

Методи дослідження фізичного розвитку

Визначення фізичного розвитку проводиться за допомогою двох методів:

с о м а т о с к о п і ї (зовнішній огляд тіла) та а н т р о п о м е т р і ї (вимір певних розмірів тіла).
При дослідженні фізичного розвитку необхідно обов’язково дотримуватися певних
в и м о г т а п р а в и л , а саме:
1. Усі вимірювання проводяться за допомогою стандартизованих інструментів і
пристроїв у відповідності до загальноприйнятих методик.
2. Обстеження проводять в добре освітленому і теплому приміщенні (оптимальна
температура при обстеженні дорослих має бути не менш +18-20оС, при обстеженні
дітей – +20-22 оС, новонароджених і немовлят – + 22-24 оС).
3. Для контролю динаміки фізичного розвитку вимірювання показників бажано
проводити в одні й ті ж години (краще зранку), натще і в однакових умовах.
4. Досліджуваний повинен бути максимально роздягнутий.

Соматоскопія

С о м а т о с к о п і я – зовнішній огляд тіла людини – проводиться почергово спереду,

ззаду та у профіль. При цьому дослідник перебуває на відстані 2-3 шагів (приблизно 1 м)
від обстежуваного. Оцінюється стан шкіри і зовнішніх слизових оболонок, ступінь розвитку
мускулатури, характер жировідкладень, форма спини, грудної клітини та живота, форма
верхніх та нижніх кінцівок і тип тілобудови. При цьому звертається увага на морфологічні
особливості та пропорції тіла, поставу та стан опорно-рухового апарату. Огляд тіла дітей
бажано проводити на фоні антропометричної сітки.
С т а н ш к і р и т а з о в н і ш н і х с л и з о в и х о б о л о н о к . Оцінюється: колір
шкіри та зовнішніх слизових оболонок, їх вологість, визначається тургор і еластичність
шкіри, наявність висипань, ушкоджень, рубців, набряків, мозолів, попрілостей, розтягнень,

47
варикозного розширення вен, грижових випинань тощо. Колір шкіри може бути звичайний,
смаглявий, блідий, гіперемований, жовтяничний; слизова губ – рожева, бліда, синюшна;
кон’юнктива очей – нормальна, бліда, гіперемована, жовтянична. Шкіра може бути помірно
волога, надмірно волога чи суха; еластична чи в’яла; чиста або з наявністю висипань,
пігментації і т.п. Особливу увагу звертають на наявність гнійничкових (піодермія,
фурункульоз та ін.), грибкових або вірусних захворювань шкіри, що само по собі може бути
причиною тимчасового звільнення від занять фізичними вправами. Тургор шкіри
визначається пальпаторно при захопленні шкіри в складку. Він може бути нормальним
(при миттєвому зникненні складки) або зниженим (при недостатньо швидкому
розгладженні складки).
Р о з в и т о к м ’ я з і в . Під час огляду визначається ступінь і рівномірність розвитку
мускулатури, її рельєфність, кількість і тонус. Ступінь розвитку м’язів оцінюється як добрий
(сильний), середній та малий (слабкий).
При д о б р о м у розвитку м’язів спостерігається рівномірний «м’язовий рисунок» в
усіх ділянках тіла, навіть у розслабленому стані, тонус м’язів добрий (останній
визначається при пальпації). При с е р е д н ь о м у ступеню розвитку відзначається
середній об’єм м’язів плечового поясу, тулуба та ніг, рельєф їх стає виразним при
напруженні, тонус м’язів задовільний. При с л а б к о м у розвитку, об’єм та тонус м’язів
незначний, а рельєф м’язів слабо виражений, навіть при напруженні.
Необхідно також відзначити рівномірність розвитку мускулатури, вказати, які групи
м’язів розвинуті краще, які гірше.
С т у п і н ь т а х а р а к т е р ж и р о в і д к л а д е н ь . Ступінь відкладення жиру
спочатку оцінюється візуально. Під час огляду обов’язково звертається увага не лише на
ступінь, а й на рівномірність розподілу жировідкладень, відзначається в яких місцях
найбільші відкладення жиру (анемічна та плеторична форма жировідкладень). Крім того,
пальпаторно визначається товщина жирових складок в певних місцях. Для цього двома
пальцями (великим і вказівним) захоплюється ділянка шкіри з підшкірною жировою
клітковиною розміром не менш 5 см (зазвичай, на животі – біля пупка; на спині – під кутом
лопатки; на середині стегна й ін.) та оцінюється її товщина.
Ступінь жировідкладень може бути: слабо вираженим, помірно та значно вираженим.
При с л а б о в и р а ж е н о м у (малому) розвитку жировідкладень кістковий та м’язовий
рельєф та міжреберні проміжки чітко проглядаються. Складка шкіри під лопаткою або на
грудині дуже тонка. На животі біля пупка складка шкіри також невелика. При п о м і р н о м у
(середньому) розвитку жировідкладень кістковий та м’язовий рельєф злегка згладжений,
ребер не видно, складка шкіри захоплюється легко, її товщина між пальцями складає
приблизно 1-2 см. У дівчат складка шкіри біля пупка в нормі має товщину до 2 см, у
хлопців до 1 см, у дорослих жінок – до 3 см, а у чоловіків – до 2 см. При з н а ч н о
в и р а ж е н о м у (великому) розвитку жировідкладень спостерігаються великі складки на
тулубі, животі, стегнах, кістковий та м’язовий рельєф згладжені, складка шкіри велика,
захоплюється з трудом (ожиріння різної ступені).
П о с т а в а – звична поза тіла людини («манера триматися») у положенні стоячи та
сидячи. Вона комплексно характеризує морфофункціональний стан опорно-рухового
апарату і у великій мірі залежить від вигинів хребта у сагітальній площині.
Д о с л і д ж е н н я п о с т а в и проводять в положенні стоячи вільно, без напруження
м’язів, руки опущені, ноги разом, стопи паралельно. Огляд проводять спочатку у
фронтальній площині (спереду, ззаду), а потім у сагітальній площині (у профіль). Під час
огляду оцінюють: положення голови по відношенню до тулуба, положення плечового поясу
(надпліч та плечей), лопаток, форму спини та симетричність тулуба (грудної клітини і
живота), виразність фізіологічних вигинів хребта, форму нижніх кінцівок. До огляду
(особливо дітей) приступають не одразу, а через декілька хвилин, даючи змогу
обстежуваному прийняти звичну для нього вільну позу.

48
 Положення голови. Оцінюється
розташування голови відповідно вертикальної
лінії, спрямованість погляду, розташування
підборіддя та лінії, що з’єднує нижній край очних
ямок і зовнішнього слухового отвору. При
порушеннях постави голова може бути нахилена
вправо, вліво, відкинута назад чи подана вперед
(рис. 2.1).
Плечовий пояс. Під час огляду
визначається рівень розташування надпліч та а б
Рис. 2.1. Положення голови при
плечей відносно одне до одного, симетричність
правильній (а) та неправильній (б)
шийно-плечових кутів (кутів, що утворені між поставі
боковою поверхнею шиї і надпліччями); положення
та симетричність лопаток по відношенню до хребта, рівень нижніх кутів лопаток. Крім того,
звертається увага на наявність крилоподібних лопаток. Під час огляду в профіль
відзначається, розгорнуті плечі чи подані вперед. Праве і ліве плече можуть бути подані
вперед неоднаково.
С т а н х р е б т а т а ф о р м а с п и н и . Хребет забезпечує опорну, ресорну, рухову і
захисну функції. Нормальний хребет має чотири фізіологічні вигини: шийний і поперековий
лордози – вигини, направлені опуклістю вперед, грудний і крижово-куприковий кіфози –
вигини, направлені опуклістю назад (рис. 2.2). Глибина вигинів хребта в передньо-
задньому напрямку та при бокових викривленнях може бути виміряна кіфосколіозометром
(рис. 2.3 а, б) або за допомогою звичайного ростоміра та лінійки. В нормі глибина шийного
лордозу та грудного кіфозу коливається в межах 2-3 см, а поперекового лордозу – 3-5 см.
.

Шийний лордоз

Грудний кіфоз

Поперековий лордоз

Крижово-куприковий
кіфоз

Рис. 2.2. Фізіологічні вигини хребта Рис. 2.3. Вимірювання вигинів хребта

В основі різних змін постави лежить порушення правильного співвідношення та

виразності фізіологічних вигинів хребта у сагітальній площині, що впливає на форму спіни.
Розрізняють нормальну та патологічні форми спини.
Н о р м а л ь н а с п и н а – це спина з наявністю нормально виражених фізіологічних
вигинів хребта, при огляді вона має гарну хвилеподібну форму. Найбільш виступаючі
ділянки грудного та крижово-куприкового кіфозів в нормі розташовуються на одній
вертикалі.
До п а т о л о г і ч н и х форм спини відносяться: кругла, плоска, кругло-увігнута та
плоско-увігнута форми (рис. 2.4):
– К р у г л а с п и н а – характеризується істотним збільшенням грудного кіфозу та відсутністю
компенсації у поперековому відділі, остисті відростки у вигляді тотальної дуги відхиляються
назад, що особливо чітко визначається при огляді у профіль. Спина може бути т о т а л ь н о
к р у г л о ю , якщо кіфоз виражений від шийних до поперекових хребців, та с у т у л о ю , якщо
кіфоз виражений переважно у верхніх відділах хребта. Інколи у спортсменів, особливо у

49
 гребців, боксерів та борців, поєднання різко поданих вперед плечей з сильно розвинутою
мускулатурою спини може складати враження хибної (несправжньої) сутулуватості, яка не
пов’язана зі змінами кривизни хребта.
– П л о с к а с п и н а – визначається у випадках, коли фізіологічні вигини хребта в сагітальній
площині згладжені, ледве помітні, або відсутні, особливо грудний кіфоз («дошкоподібна
спина»), поперековий лордоз теж згладжений, лопатки крилоподібні, нижні їх кути різко
випинають назад.
– К р у г л о - у в і г н у т а ( с і д л о п о д і б н а ) с п и н а – характеризується збільшенням грудного
кіфозу та поперекового лордозу, які компенсують одне одного.
– П л о с к о - у в і г н у т а с п и н а – визначається, коли грудний кіфоз згладжений або відсутній,
а поперековий лордоз значно виражений.

а б в г

Рис. 2.4. Форми спини:

а – нормальна; б – кругла; в – плоска; г – кругло-увігнута

При дослідженні стану хребта визначають також наявність його скривлень у

фронтальній площині. Для цього дослідник повертає обстежуваного спиною до себе,
просить його нахилити голову злегка вперед і звести плечі. При цьому остисті відростки
хребців добре контурують під шкірою. Під час огляду хребта і спини звертається увага на
симетричність так званих « т р и к у т н и к і в т а л і ї » – просторів, які знаходиться між вільно
опущеними руками та боковими поверхнями тулуба з верхівкою на рівні талії. Якщо
величина їх неоднакова справа і зліва, це свідчить про наявність порушення постави та
бокові скривлення хребта.
Ф о р м а г р у д н о ї к л і т и н и . Форма грудної клітини залежить
від нахилу ребер, ширини міжреберних проміжків, співвідношення її
поперечного та передньо-заднього розмірів (на рівні восьмого
грудного хребця) та форми епігастрального кута. Для визначення
епігастрального кута необхідно покласти долоні рук на нижній край
грудної клітини так, щоб великі пальці рук лягли вздовж реберних дуг,
а кінчики пальців стикались в ділянці верхівки міжреберного кута (рис.
2.5). В нормі умовно розрізняють циліндричну (переважно у жінок),
конічну (переважно у чоловіків) та сплющену (переважно у астеніків)
форми грудної клітини. При ц и л і н д р и ч н і й формі грудної клітини
обидві половини її симетричні, рівномірно розвинені в середньому і
нижньому відділах, ребра помірно нахилені, поперечний розмір Рис. 2.5. Визначення
грудної клітини на рівні найбільш випуклих бокових частин на 1/3 величини
більший від передньо-заднього, епігастральний кут, як правило, епігастрального кута
прямий (90º). При к о н і ч н і й формі ребра розташовані майже
горизонтально, міжреберні проміжки широкі, поперечний та передньо-задній розміри
практично однакові, нижня апертура широка, епігастральний кут – тупий (більше 90º). Для

50
сплющеної форми притаманно деяке опущення ребер (вони знаходяться нібито у стані
видиху), міжреберні проміжки звужені, грудна клітина спереду сплющена і передньо-задній
розмір набагато менший за поперечний, епігастральний кут гострий (менше 90º).
До п а т о л о г і ч н и х форм відносяться: плоска, куряча, воронкоподібна,
емфізематозна, асиметрична (рахітична) та інші форми (рис. 2.6), Найчастіше вони
пов’язані з перенесеними захворюваннями або травмами в дитинстві. П л о с к а форма
формується внаслідок м’язової слабкості, грудна клітина при цьому спереду сплющена,
подовжена та звужена, епігастральний кут гострий. К у р я ч а форма найчастіше
зустрічається при кіфосколіотичних викривленнях хребта (особливо рахітичного
походження), нерідко має кілеподібну форму та характеризується значною випуклістю
грудини вперед, збільшенням переднє-заднього розміру, сплющенням бокових округлень
ребер. В о р о н к о п о д і б н а ( з а п а л а ) форма частіше спостерігається у чоловіків і
характеризується западанням грудини та мечоподібного відростка, при цьому западання
може бути дуже виразним і свідчити про значну аномалію розвитку. Е м ф і з е м а т о з н а
форма зустрічається при захворюваннях органів дихання і характеризується тим, що
переднє-задній розмір грудної клітини збільшений, ребра декілька підняті й нерідко
приймають горизонтальне положення, над- та підключичні ямки згладжені, епігастральний
кут наближується до тупого, міжреберні проміжки розширені; емфізематозна форма може
бути циліндричною, коли розширена вся грудна клітка або бочкоподібною, коли розширена
переважно її верхня частина.

Рис. 2.6. Нормальна та патологічні форми грудної клітини

(1 – нормальна; 2 – плоска, 3 – куряча, 4 – воронкоподібна, 5 – емфізематозна)

Ф о р м а ж и в о т а . Живіт в нормі симетричний і може бути плоским, втягнутим чи

злегка випуклим. При порушеннях фізичного розвитку або при патології він може різко
виступати уперед, бути обвислим чи асиметричним.
П о л о ж е н н я т а з у . Таз з’єднує хребет з нижніми кінцівками і забезпечує
прямоходіння. Гребені клубових кісток повинні бути симетричними і розташовуватись на
одному рівні. Таз повинен знаходитись під певним кутом до поперекового відділу хребта,
що забезпечує нормальний лордоз і поставу. При порушеннях постави кут нахилу тазу
може збільшуватися або зменшуватися порівняно з оптимальним. Якщо він збільшується,
це призводить до порушення положення і функцій внутрішніх органів. Якщо він
зменшується, це зумовлює згладжування поперекового лордозу й інших вигинів хребта,
що робить хребетний стовп менш стійким до струсів при рухах та виконанні фізичних
навантажень.

51
 Загальна характеристика правильної постави
П р а в и л ь н а п о с т а в а характеризується наступними ознаками:
– п р и о г л я д і с п е р е д у : голова розташована вертикально, погляд спрямований
уперед; положення надпліч на одному рівні, форма грудної клітини правильна,
рівномірного розвинута з обох сторін, будь-які її деформації відсутні; соски (у
чоловіків та дітей) та молочні залози (у жінок) розташовані на одному рівні; живіт
злегка підтягнутий, плоский (інколи може бути дещо випуклий), пупок знаходиться по
середній лінії.
– п р и о г л я д і з з а д у : положення голови вертикальне; надпліччя на одному рівні,
шийно-плечові кути симетричні; лопатки розташовані симетрично, на однаковій
відстані від хребта і притиснуті до тулуба; остисті відростки хребців розташовані чітко
вертикально, по середній лінії, зміщення тулуба відсутні; «трикутники талії»,
симетричні; висота стояння кісток тазу однакова, складки сідниць та підколінних ямок
розташовані на одному рівні з відповідними горизонтальними лініями, однакової
глибини; установка стоп нормальна (осі гомілки і стопи співпадають); при нахилі
тулуба уперед рельєф грудної клітини та поперекової ділянки однаковий, відсутні
випинання ребер та м’язові валики вздовж хребта;
– п р и о г л я д і з б о к у : положення голови чітко вертикальне, підборіддя злегка
підведене, погляд спрямований уперед, а лінія, що з’єднує нижній край очних ямок і
зовнішнього слухового отвору розташована горизонтально; надпліччя розгорнуті,
верхні кінцівки не зміщені уперед; фізіологічні вигини хребта хвилеподібні, помірно
виражені; грудна клітина симетрична, злегка піднята; кут нахилу таза в межах 35-55о
(у чоловіків дещо менше, ніж у жінок); живіт підтягнутий; нижні кінцівки прямі,
симетричні, випрямлені в колінних та кульшових суглобах.
Особливості правильної постави у дітей та підліткі в
При обстеженні фізичного розвитку дітей та підлітків о ц і н к а п о с т а в и має
відносно більшого значення, ніж у дорослих, оскільки саме в процесі росту і формування
організму найчастіше виникають її порушення.
Формування і розвиток хребта починається в утробі матері. У плода хребет зігнутий
рівномірною дугою, після народження дитини він поступово випрямляється. В процесі вертикалізації
дитини виникають викривлення хребта у сагітальній площині. За рахунок розгинальних рефлексів
на 2-3 місяці життя формується шийний лордоз. На 6-7 місяці, коли дитина починає сидіти,
формується грудний кіфоз. На 8-12 місяці, коли дитина навчається стояти і ходити, виникає
поперековий лордоз та крижово-куприковий кіфоз. В 6-7 років вигини хребта вже чітко виражені, а в
14-15 років вони стають постійними. Остаточне формування хребта і постави закінчується у 20-25
років. У дітей, у зв’язку зі змінами пропорцій їх тіла в різні вікові періоди, стійке вертикальне
положення досягається різним ступенем м’язових зусиль та різним розташуванням частин тіла.
Саме тому, характеристика нормальної постави у дітей, особливо дошкільного та молодшого
шкільного віку, буде дещо відрізнятися.
У хлопчиків та дівчаток д о ш к і л ь н о г о віку формування постави обумовлене
генетичними властивостями і у великій мірі залежить від рухової активності й інтенсивності
їх росту. Як правило, голова, тулуб і нижні кінцівки у них знаходяться на вертикальній лінії
над центром тяжіння, плечі розгорнуті, симетричні, груди опуклі, трикутники талії
симетричні, лопатки злегка випинають, живіт випинає вперед, намічується поперековий
лордоз, ноги випрямлені в колінах, кут нахилу таза для хлопчиків і дівчаток складає 22-250.
У дітей м о л о д ш о г о ш к і л ь н о г о в і к у (7-12 років) голова і тулуб розташовані
вертикально, плечі горизонтальні, лопатки прижаті до спини; фізіологічні вигини хребта
помірно виражені; остисті відростки розташовані по середній смузі; випинання живота
зменшується, проте передня поверхня черевної стінки розташована більш к переду, ніж
грудна стінка; кут нахилу таза збільшується, наближаючись до цифр дорослої людини,
проте відмічається різниця у куті нахилу таза у дівчат і хлопчиків (28-310). У дітей
с е р е д н ь о г о ш к і л ь н о г о віку (12-14 років) постава має всі ознаки дорослої людини
(рис. 2.7).
52
 а б в
Рис. 2.7. Ознаки правильної постави у дітей шкільного віку:
вид спереду (а), збоку (б) та ззаду (в)

Підтримання і збереження нормальної постави залежить від гармонійного розвитку

мускулатури та її здатності утримувати в правильному положенні хребет, голову, плечовий
пояс, тулуб, кут нахилу таза, кінцівки; стану опорно-зв’язкового апарату; соматичного і
психічного здоров’я, умов побуту, навчання, праці тощо. Важливе значення для
повноцінного формування постави у дітей має симетричний розвиток сили правої і лівої
половин тулуба і кінцівок. У дітей від 4 до 11-12 років м'язи тулуба ще недостатньо добре
фіксують хребет при утриманні статичних поз. Постава у них через це нестійка, легко
виникають її порушення, тимчасові асиметричні положення.
П о р у ш е н н я п о с т а в и . Відхилення від правильної постави прийнято називати
порушеннями або дефектами постави. Вони пов'язані переважно з функціональними
змінами опорно-рухового апарату, при яких утворюються порочні умовно-рефлекторні
зв'язки, які закріплюють неправильне положення тіла, а навик правильної постави
втрачається. Порушення постави найчастіше виникають у ослаблених дітей, які перенесли
інфекційні хвороби або часто хворіють на простудні захворювання. Можуть спостерігатись
порушення постави і у практично здорових дітей у разі неправильного фізичного їх
виховання, при застосуванні неадекватних віку дитини фізичних навантажень. Вади
постави нерідко виникають при радикуліті, артрозах і артритах, гастритах, виразковій
хворобі та інших захворюваннях.
У шкільному віці основною причиною порушень постави є звичні неправильні
положення тіла при сидінні (за партою чи столом) або стоянні. Крім того, досить часто
порушення постави у дітей і підлітків виникають під час так званих «стрибків росту» у
препубертатному (перший «стрибок» – в 7-8 років) та пубертатному (другий «стрибок» – у
дівчат в 11-13 років, у юнаків – в 13-16 років) періодах, коли спостерігається стрімке
витягування скелету у довжину (до 8-10 см), а розвиток м’язів, сухожиль та зв'язок
відбувається більш уповільнено.
Певним чином постава пов’язана з психоемоційним станом людини. З одного боку,
вона впливає на психофізіологічні показники, а з іншого боку, психологічний стан
відображається на поставі. Зокрема, слід відзначити первинні позиційні порушення в
підлітковому віці. Так, юнаки та дівчата підліткового віку, під впливом різних
психоемоційних комплексів, деформують поставу – висувають обидва плеча вперед і
«горбляться». В результаті запускається циклічна перебудова м'язових груп і формується
патологічна постава. Погана постава, в свою чергу, сприяє закріпленню психоемоційних
порушень і зумовлює формування неврозів.
Порушення постави можуть виникати як в сагітальній площині – при змінах
фізіологічних вигинів хребта; так і у фронтальній площині – при бокових викривленнях

53
хребта (яких, навіть найменших, в нормі не буває). В деяких випадках порушення постави
у сагітальній і фронтальній площинах можуть бути поєднаними.
Основні види порушення постави в сагітальній площині –
сутулувата та кіфотична постава, постава з плоскою спиною, кіфолордотична та
лордотична постава (рис. 2.8).

а б в г д

Рис. 2.8. Основні види порушення постави в сагітальній площині:

а – нормальна; б – кіфотична; в – з плоскою спиною;
г – кіфолордотична; д – лордотична

С у т у л у в а т а а б о к і ф о т и ч н а п о с т а в а : голова нахилена і висунута уперед, сьомий

шийний хребець випинає більш різко, ніж звичайно, форма спини сутулувата або кругла, грудна
клітина приплюснута або запала, плечові суглоби зведені уперед, лопатки розташовані симетрично,
але їх нижні кути відстають від грудної клітини (крилоподібні), живіт випнутий. З віком така постава
стабілізується і стає характерною для осіб похилого віку.
П р я м а п о с т а в а : голова розташована прямо, шия довга, плечі опущені, форма спини
плоска, грудна клітина слабо розвинена – сплющена або плоска, живіт втягнутий або випинається
уперед, особливо у нижньому відділі (із-за слабкості м’язів черевного пресу), спостерігається
зменшення кута нахилу таза. У осіб з даною поставою знижена витривалість до статичних
навантажень, частіше виявляються бокові викривлення та захворювання хребта.
К і ф о л о р д о т и ч н а п о с т а в а : голова дещо нахилена уперед, шия начебто «посунута»
уперед та здається укороченою, сьомий шийний хребець випинає більше, ніж в нормі, надпліччя
підведені; форма спини кругло-увігнута, грудні м’язи скорочені, а м’язи спини – розтягнуті; живіт
0
випнутий, спостерігаються крилоподібні лопатки, кут нахилу таза збільшується до 60 і більше;
збільшення нахилу таза веде до посилення поперекового вигину хребта та випинання сідниць. Така
постава найчастіше спостерігається у хлопчиків із слабо розвиненими м’язами спини, живота та при
гіпотрофії. У деяких випадках говорять про «мляву, старечу» поставу, для якої характерні виражені
(глибокі) усі вигини хребта. При цьому голова нахилена вперед, плечі зведені, грудна клітина плоска,
спина згорблена, лопатки відстають, живіт обвислий, ноги злегка зігнуті в колінах. Така постава
притаманна для старечого віку, при зниженні тонусу мускулатури та при деяких ураженнях хребта.
Л о р д о т и ч н а п о с т а в а : форма спини плоско-увігнута, кут таза круто нахилений уперед,
внаслідок чого збільшується тиск кишечнику на черевну стінку, розтягуються м’язи черевного пресу,
знижується їх тонус, формується обвислий живіт, що в свою чергу призводить до порушення
функції внутрішніх органів, атонії кишечнику і т.п. При такій поставі, так як і при прямій поставі,
значно зменшуються ресорні властивості хребта, підвищена схильність до травматизації і
захворювань хребта.
Основні види порушення постави у фронтальній площині:
типовим порушенням постави у фронтальній площині є асиметрична – сколіотична –
постава, коли визначається викривлення хребта в бік (вправо або вліво) та певна
асиметрія між правою і лівою половинами тулуба. Для оцінки рейтингу постави у
фронтальній площині запропонована спеціальна карта, яка включає 14 соматоскопічних
ознак (табл. 2.1).

54
 Таблиця 2.1
Карта рейтингу постави
(за В.В. Клапчуком, 2011)

П.І.Б.___________________________ стать __________________ вік ______________

Дата
Соматоскопічні
Оцінка обстеження та
ознаки
бали
добре задовільно погано
(8 балів) (5-4 бали) (1-0 балів)
Положення голови Пряме, лінія Трохи нахилена в Значно нахилена в
потиличного бугра бік ввігнутості бік ввігнутості
проходить вниз по хребта хребта
центру
Положення На одному рівні Одне трохи вище Одне помітно вище
надпліч
Обриси шийно- Симетричні Незначна Значна асиметрія
плечових ліній асиметрія
Рівень розміщення На одному рівні Один трохи вище Один помітно вище
кутів лопаток
Прилягання Однакове Одна виступає Одна виступає
лопаток трохи більше помітно більше і
ротована
Трикутники галії Симетричні та Один трохи більше Один помітно
пропорціональні більше
Рівень тазу Горизонтальний Один гребінь трохи Один гребінь
вище помітно вище
Рівень та глибина Симетричні та Незначна Значна асиметрія
підсідничних однакові за асиметрія рівня та рівня та глибини
складок глибиною глибини
Положення Пряме Трохи зміщений до Помітне зміщення
корпусу сторони випуклості до сторони
хребта випуклості хребта
Положення лінії По прямій лінії Є одна трохи Є одна помітна
остистих відростків помітна дуга дуга чи декілька
невеликих дуг
Наявність Відсутнє Помірне Наявність
реберного випинання реберного горба
випинання
Наявність м'язових Відсутні Трохи помітні Виражені помітно
валиків
Положення скроні Скроня від 7-го Скроня проходить Скроня проходить
шийного хребця трохи збоку від помітно збоку від
проходить через міжсідничної міжсідничної
міжсідничну складки складки
складку
Виконання рухових Не потрібні, При нахилі тулуба Викривлення
тестів оскільки вперед, лежачи, хребта не зникає
викривлення стоячи 3 руками за або для цього
хребта у головою необхідно його
фронтальній викривлення витягнення вагою
площині візуально хребта зникає тіла (виси)
немає
С у м а б а л і в (рейтинг постави у фронтальній площині)

55
 Основними ознаками с к о л і о т и ч н о ї п о с т а в и є: відхилення остистих відростків
у вигляді пологої дуги в один з боків з верхівкою у грудному, нижньогрудному або
поперековому відділах хребта, нахил голови в правий або лівий бік, зміщення грудної
клітини у бік по відношенню до тазу, асиметрія надпліч (на боці випинання надпліччя
вище) та нижніх кутів лопаток, розташування лопаток на різному рівні від остистих
відростків хребта, нерівномірність та асиметрія трикутників талії (рис. 2.9).

3
а б б
Рис. 2.9. Асиметрія надпліч і плечей (1), кутів лопаток (2) та
різна величина трикутників талії (3) при порушеннях постави (б)
у порівнянні з нормою (а).

Порушення постави поділяють на три ступеня: п е р ш и й – ф у н к ц і о н а л ь н и й –

коли неправильна поза тіла зникає при вольовому зусиллі в положенні прямої стійки;
д р у г и й – п е р е х і д н и й – стійке порушення постави, яке не зникає при змінах
положення тіла; т р е т і й – ф і к с о в а н и й – порушення, які зумовлені структурними
змінами опорно-рухового апарату, для їх усунення чи корекції необхідні тривалі й
систематичні реабілітаційні заходи.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Порушення постави, хоча і не є самі по собі

захворюваннями, а є лише функціональними розладами
опорно-рухового апарату, супроводжуються суттєвими
порушеннями функції нервової, серцево-судинної, дихальної
систем та діяльності ряду інших внутрішніх органів, що
робить організм більш схильним до цілого ряду серйозних
захворювань.

Стійкі (фіксовані) викривлення хребта у фронтальній площині, називаються

с к о л і о з а м и (грецьк. skoliosis: викривлення). Сколіози бувають п р о с т і – коли хребет
має лише одну дугу скривлення. При цьому, якщо сколіотичне скривлення, направлене
випуклістю в правий бік, сколіоз називають правостороннім, якщо у лівий бік –
лівостороннім (рис. 2.10, а, б). Крім того, з’ясовується, в якому саме відділі хребта
визначається сколіоз: в грудному чи поперековому.
Досить часто викривлення хребта у грудному відділі в один бік, зумовлює
компенсаторне протискривлення хребта, оберненого у зворотний бік в поперековому
відділі. Такий сколіоз називають с к л а д н и м або S - п о д і б н и м (рис. 2.10, в).

56
 а б в
Рис. 2.10. Види сколіозів
(а – правосторонній; б – лівосторонній; в – S-подібні)

Важливою ознакою істинного сколіозу (на відміну від сколіотичної постави), окрім
бокового скривлення хребта, є наявність патологічної ротації та торсії хребців *.
* П р и м і т к а : Р о т а ц і я – поворот окремих хребців і всього хребта навколо своєї
вертикальної осі, що призводить до деформації хребта в цілому. Т о р с і я – деформація окремого
хребця, поворот кісткових структур всередині хребця і всього тіла хребця; виникає в умовах сильної
ротації або в період росту. Патологічна ротація хребетного стовпа призводить до компресії хребців
на увігнутому боці із затримкою їх росту. На випуклому боці нормальний ріст хребців
продовжується. Внаслідок цього хребці, що знаходяться в центрі скривлення деформуються,
набуваючи клиноподібної форми; в них може виникати торсія (скручування), деформація їх дужок,
остистих, поперечних та суглобових відростків.
Ротація хребта відбивається на формі грудної клітини. На випуклому боці скривлення
вона деформується, випинаючись назад і вбік, при цьому міжреберні простори
збільшуються, а ребра утворюють, так званий, «реберний горб» (кіфосколіоз). На
протилежному – увігнутому – боці міжреберні простори зменшуються, ребра западають. В
поперековому відділі, як протидія скривленню, формується компенсаторне напруження
м’язів – «м’язовий валик».
Для того, щоб візуально виявити наявність патологічної ротації і торсії хребців при
сколіозі, необхідно запропонувати обстежуваному повернутися спиною, нахилити голову й
верхню частину тулуба уперед до горизонтального рівня, опустивши руки вниз. Дивлячись
на контур спини знизу вверх, можна добре розгледіти у грудному відділі хребта «реберний
горб», а в поперековому відділі вдовж паравертебральної зони – «м’язовий валик» (рис.
2.11, а, б).

Реберний горб

М’язовий валик

а б

Рис. 2.11. Реберний горб та м’язовий валик при кіфосколіозі: вид

заду (а) та спереду (б)

57
 Ф о р м а р у к . При визначенні форми рук обстежуваний, не напружуючи руки,
витягує їх уперед (долонями уверх), та з’єднує кисті з боку мізинців. Руки вважаються
п р я м и м и , якщо передпліччя з плечем створюють пряму лінію і не стикаються в ділянці
ліктів. Коли лікті сходяться – руки Х - п о д і б н і .
Ф о р м а н і г . Форму ніг визначають стоячи, п’яти разом, носки злегка розведені.
М’язи ніг при цьому не повинні бути напружені. Ноги можуть бути р і в н і ( п р я м і ) ,
Х - п о д і б н і та О - п о д і б н і (рис. 2.12). Якщо осі стегон і гомілок збігаються, а внутрішні
поверхні колінних і гомілковостопних суглобів стикаються – ноги вважають рівними
(прямими). Якщо внутрішні поверхні колінних суглобів стикаються, а між
гомілковостопними суглобами є відстань – ноги Х-подібні, і, навпаки, якщо при зімкнутих
гомілковостопних суглобах коліна не стикаються, ноги – О-подібні. Ступінь Х- або О-
подібного порушення форми ніг можна виміряти сантиметровою стрічною або спеціальною
лінійкою на рівні колін (величина О-подібності) або між внутрішніми кісточками
гомілковостопних суглобів (величина Х-подібності) (рис. 2.13). Відстань більш 5 см вказує
на значний ступінь відхилення від норми. Х- або О-подібні форми ніг можуть бути
наслідком перенесеного рахіту.

Рис. 2.12. Форма ніг: Рис. 2.13. Визначення ступеню

а – Х-подібна, б – О-подібна, в – нормальна викривлення ніг

С т о п и . В нормі стопа має склепінчасту будову (поздовжнє та поперечне

склепіння), що забезпечує їй дуже важливі функції – опори, утримання рівноваги та
амортизації. У дітей при народженні стопи плоскі, з розвитком дитини відбувається процес
формування склепінь стопи, який остаточно завершується у віці 7-9 років.
При дослідженні стоп оцінюється їх форма, стан поздовжнього та поперечного
склепінь, ширина перешийка, який з’єднує ділянку п’яткової кістки з передньою частиною
стопи, форма пальців, положення (установка) п’яток.
Деформації стопи, при яких її склепіння опускаються та сплющуються називаються
п л о с к о с т о п і с т ю . Існують 2 форми плоскостопості: подовжня та поперечна. В деяких
випадках обидві форми поєднуються.
Під час огляду стопи з її внутрішнього боку можна оцінити стан п о з д о в ж н ь о г о
с к л е п і н н я с т о п и . В нормі воно характеризується наявністю ніші від кінця першої
плюснової кістки до п’ятки, в яку можна вільно ввести кінчики пальців (рис. 2.14, а). За
наявності подовжньої плоскостопості висота ніші зменшується (рис. 2.14, б) або вона
повністю відсутня і вся поверхня підошви стикається з підлогою (рис. 2.15). При цьому, як
правило, довжина стопи збільшується.

58
 Рис. 2.14. Внутрішнє подовжнє склепіння Рис. 2.15. Поздовжня плоскостопість
стопи в нормі (а) та при подовжній (вид з внутрішнього боку стопи)
плоскостопості (б)

П о п е р е ч н е с к л е п і н н я с т о п и візуально (вид спереду) в нормі має вид арки з

опорою на 1 і 5 голівки плюснових кіток (рис. 2.16, а). За наявності поперечної
плоскостопості визначається сплющення поперечного склепіння стопи, її передній відділ
спирається на голівки всіх п’яти плюснових кісток (рис. 2.16, б), стопа на вигляд широка,
нібито розпластана, по формі нагадує «лапоть». При цьому досить часто спостерігається
віялоподібне розведення плюснових кісток, відхилення голівки першої плюснової кістки
назовні, а першого (великого) пальця всередину стопи (hallux valgus) (рис. 2.17), нерідко
формується також молоткоподібна деформація середнього пальця стопи, внаслідок чого
довжина її зменшується. В положенні «на колінах» при огляді опорної частини стопи наявні
натоптиші або мозолі під голівкою 2-ї плюснової кістки (рис. 2.18).

а б
Рис. 2.16. Поперечне склепіння
стопи в нормі (а) та при
поперечній плоскостопості (б)
а б
Рис. 2.17. Віялоподібне
розведення плюснових кісток та
деформація великого пальця
(hallux valgus) при поперечній
плоскостопості
Рис. 2.18. Мозоль під
голівкою 2-ї плюснової
кістки при поперечній
плоскостопості

Оцінити форму підошовної частини стопи більш точно можна на основі аналізу її
відбитків за методом Чижина (на основі плантограми *).
* П р и м і т к а : Для отримання стійкої плантограми підошви змочуються 10% розчином
півторахлористого заліза, після чого обстежуваний стає обома ногами на лист паперу, змочений
10% розчином таніну в денатурованому спирті, або розчином гексаціаноферату калію. Внаслідок
хімічної реакції, на папері з’являється темний відбиток підошви – плантограма). Тимчасову
плантограму можна отримати, ставши мокрими, або змащеними вазеліном ступнями, на білий
папір, після чого слід обвести чорнилом.

59
 Залежно від стану поздовжнього та поперечного склепінь, стопи можуть бути:
н о р м а л ь н і та п а т о л о г і ч н і , серед останніх виділяють – п о р о ж н и с т у ,
с п л о щ е н у та п л о с к у с т о п у (рис. 2.19). Н о р м а л ь н а стопа залишає відбиток
(«слід»), на якому ділянка п’ятки з’єднується з передньою частиною вузьким перешийком
(приблизно 1/3 всієї ширини стопи). П о р о ж н и с т а (кінська) стопа: ділянки відбитка
передньої частини стопи та п’ятки зовсім не з’єднуються між собою. С п л о щ е н а стопа:
на відбитку перешийок набагато ширший від нормального (більш ніж 1/3). П л о с к а стопа:
на плантограмі відбивається вся підошва, ділянка п’ятки, розширюючись, переходить в
передню частину стопи.
За допомогою плантограми можна отримати кількісну оцінку форми стопи, виявити
плоскостопість та визначити ступінь її важкості, розрахувавши індекс стопи за Чижиним.
Для цього на відбитку стопи (на плантограмі) необхідно провести декілька ліній (рис. 2.20):
дотичну до найбільш виступаючих точок внутрішньої частини стопи (ВГ); лінію АБ, яка
проходить через основу ІІ пальця до середини п’яти (поздовжня ось стопи), і лінію ДЖ, що
проходить через середину поздовжньої осі стопи (АБ), перпендикулярно до неї, до
пересічення з дотичною (точка Ж) і зовнішнім краєм відбитку (точка Д). І н д е к с с т о п и –
це відношення ширини опірної частини середини стопи (відрізку ДЕ) до відрізку ЕЖ. В
нормі індекс стопи коливається від 0 (порожниста стопа) до 1. Індекс сплощених стоп
коливається від 1 до 2, а плоскі стопи мають індекс понад 2.

Рис. 2.19. Форми стопи (за плантограмою): Рис. 2.20. Аналіз плантограми
а – порожниста; б – нормальна; за Чижиним (пояснення в тексті)
в – сплощена; г – плоска

Для проведення кількісної оцінки різних форм та ступенів плоскостопості існують

також більш точні сучасні методи діагностики, такі як телерентгенографія,
фотоплантоподографія й інші, які дозволяють на основі даних виміру, стежити за
динамічністю змін стану стопи, запобігати розвитку її подальшого сплощення та
забезпечувати своєчасну профілактику й ефективне лікування виявлених порушень.
Під час зовнішнього огляду стоп необхідно звертати увагу на «установку» п’яток по
відношенню до гомілок (вид ззаду). В нормі осі гомілок і п’яток співпадають (рис. 2.21, а).
Якщо створюється кут (більше 5º), відкритий назовні, це так звана в а л ь г у с н а або
Х-подібна установка стоп (рис. 2.21, б). Як правило, вона спостерігається при поздовжній
плоскостопості. Коли ж кут (понад 5º), відкритий всередину, така деформація називається
в а р у с н а або О-подібна установка стоп (рис. 2.21, в).
Форма склепінь стопи у великій мірі залежить від стану зв'язок, м'язів та сухожиль
нижньої кінцівки. В періоди пубертатних «стрибків росту» та у осіб похилого віку, коли
спостерігається слабкість м’язово-зв’язкового апарату, висота склепінь стопи знижується,
внаслідок чого розвивається так звана статична плоскостопість, переважно повздовжня.
При цьому п’ята та передній відділ стопи, як правило, відхилюються назовні, формуючи

60
вальгусну установку стоп. У осіб з надмірною масою тіла, особливо у жінок (наприклад, під
час вагітності чи в період менопаузи) досить часто розвивається поперечна
плоскостопість.

а б в

Рис. 2.21. Нормальна (а), вальгусна (б) та варусна (в) установки стоп

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Склепінчаста форма стоп, поряд із фізіологічними вигинами

хребта, жировою подушкою на підошвах та хрящовими
прокладками у суглобах нижніх кінцівок і хребті, виконують
роль амортизаторів (ресор), причому не лише для стоп, а й
для суглобів нижніх кінцівок, хребта, внутрішніх органів,
головного і спинного мозку, забезпечуючи їх захист від
надмірних струсів під час ходьби, бігу чи стрибків. Взагалі
ресорна функція стоп та хребта здатна у 25-28 разів
зменшувати струси і тим самим знешкоджувати їх негативний
вплив.

Заняття фізичними вправами і спортом загалом поліпшують стан склепіння стопи,

проте треба завжди мати на увазі, що деякі види спорту, особливо ті, що пов’язані з
інтенсивними статичними навантаженнями (важка атлетика, гребля, санний спорт тощо)
призводять до сплощення стопи. Запобігти цим порушенням можна за допомогою
спеціальних коригуючих вправ, спрямованих на зміцнення м’язово-зв’язкового апарату
стопи, а також забезпечуючи різнобічну підготовку на всіх етапах тренування.
Дефекти форми нижніх кінцівок та стоп впливають не лише на естетичний вигляд
людини, а й на її працездатність. Тому інколи вони є протипоказанням до занять певними
видами спорту чи професійної діяльності.
С т а н г р и ж о в и х в о р і т . У чоловіків під час проведення соматоскопії також
досліджують стан «слабких місць» – грижових воріт (для виключення наявності пахової
грижі). В нормі пахові кільця невеликі, пропускають 1-1,5 пальця. Наявність грижового
випинання під час покашлювання та натужування вважається протипоказанням до занять
силовими видами спорту.
Т и п т і л о б у д о в и . Під час огляду необхідно вирішити, до якого типу тілобудови
відноситься обстежуваний. Тип тілобудови представляє собою сукупність особливостей
побудови, форми, величини і співвідношення окремих частин тіла людини, а також
особливостей розвитку кісткової, жирової та м’язової тканин. Визначають його на основі
комплексної оцінки соматоскопічних та антропометричних ознак фізичного розвитку, а
також згідно даних розмірів і пропорцій тіла людини.

61
 Існують різні класифікації типів тілобудови. В клінічній медицині найбільш поширеною
серед них є класифікація за М.В. Черноруцьким. Згідно даної класифікації розрізняють:
нормостенічний, астенічний і гіперстенічний типи тілобудови (рис. 2.22):

Рис. 2.22. Типи тілобудови людини: (за Черноруцьким)

а – астенічний, б – нормостенічний, в - гіперстенічний

Н о р м о с т е н і ч н и й тип тілобудови характеризується пропорційністю форм тіла та

співвідношення між поздовжніми і поперечними розмірами тіла, для нього найчастіше
притаманна конічна або циліндрична форма грудної клітини, тупий або прямий
епігастральний кут, широкі плечі, вузький таз, гармонійний розвиток кісткової, м’язової та
жирової тканин.
А с т е н і ч н и й (вузький-довгий) тип тілобудови визначається, якщо наявна перевага
поздовжніх розмірів тіла над поперечними – довгі та тонкі кінцівки, довга і тонка шия, вузькі
плечі, вузька і плоска грудна клітина, гострий епігастральний кут, крилоподібні лопатки,
нерідко спостерігаються порушення постави (сутулувата або кіфотична постава),
характерні «легкий кістяк», тонка, суха і бліда шкіра, слабо розвинуті м’язи та незначні
жировідкладення.
Г і п е р с т е н і ч н и й (короткий-широкий) тип тілобудови характеризується перевагою
поперечних розмірів над поздовжніми – короткі кінцівки, широкі кисті з короткими
пальцями, коротка та товста шия, широкі та прямі плечі, широка і коротка грудна клітина,
майже горизонтальне розташування ребер, тупий епігастральний кут, широкий таз,
«важкий кістяк», міцна, еластична шкіра, як правило, добре розвинуті м’язи, помірні або
надмірні жировідкладення.
Слід зазначити, що чітко виражені типи тілобудови зустрічаються рідко. Частіше
спостерігаються перехідні форми з перевагою ознак того чи іншого типу або з
особливостями двох суміжних типів, а також невизначений тип (з ознаками багатьох типів).
Знання особливостей тілобудови і конституції має досить важливе значення для
вибору найбільш придатного виду спорту. Наприклад, довгі кінцівки та високий зріст вигідні
для баскетболу, греблі, метання, та менш бажані для важкої атлетики, гімнастики,
фігурного катання, акробатики. Особи з гіперстенічною тілобудовою більш схильні до
боротьби та інших силових видів спорту.
В клінічній практиці тип тілобудови може свідчити про прихильність до тих чи інших
захворювань. Зокрема, у осіб з астенічним типом тілобудови частіше зустрічаються
захворювання органів дихання та шлунково-кишкового тракту; тоді як у осіб, що мають
гіперстенічний тип тілобудови – захворювання серцево-судинної системи. Ці особливості
теж слід враховувати під час вибору занять фізичними вправами.

62
 Діагностика аномалій опорно-рухового апарату

Під час обстеження стану опорно-рухового апарату для вирішення питань допуску
до занять фізичними вправами особливу увагу слід звертати на порушення, які можуть
бути проявами його вродженої патології або аномалій фізичного розвитку, найбільш
типовими для дитячого і юнацького віку, а також свідчити про наявність дисплазії
сполучної тканини. Під час напруженої м’язової діяльності вони можуть провокувати
виникнення специфічних захворювань, ушкоджень чи інших негативних явищ. До подібних
порушень відносяться: вади розвитку хребта (синдром короткої шиї) виразна деформація
хребта та ребер; виразний гіпертонус м’язів шиї або розгиначів спини; різна довжина ніг
(більше 0,8 см) або їх скривлення та ін.
В періоди «пубертатних стрибків росту» досить часто спостерігається тимчасова
невідповідність між лінійним ростом і накопиченням в організмі мінеральних речовин. Це
значно підвищує ризик травматичних ушкоджень під час занять фізичними вправами. Крім
того, незакінчене формування кісткової тканини в ці періоди в ряді випадків призводить до
того, що епіфізи й апофізи стають дуже чутливими до фізичних перенавантажень,
внаслідок чого у юних спортсменів можуть виникати різні типи остеохондропатій –
асептичних некрозів губчатої кістки (хвороба Шейерманна-Мау, синдром Осгуда-
Шлаттера, хвороба Пертеса, хвороба Кальве та ін.), які є протипоказаннями до подальших
занять спортом.

Ан тропометрія

А н т р о п о м е т р і я ( с о м а т о м е т р і я ) – вимірювання параметрів тіла людини –

дозволяє отримати кількісну оцінку особливостей фізичного розвитку, ступінь його
відповідності віку та статі, відхилення в ньому, а також дає змогу оцінювати зміни
показників у динаміці, які відбуваються під впливом занять фізичними вправами.
За допомогою антропометрії досліджують такі показники фізичного розвитку, як
довжина тіла (стоячи і сидячи), маса тіла, окружність грудної клітини та її екскурсія,
життєва ємність легенів, м’язова сила та ін. Для отримання найбільш достовірних даних,
які у подальшому можна буде порівнювати, антропометричні вимірювання необхідно
проводити зранку (натще), в одні й ті ж години стандартними перевіреними інструментами
за загально прийнятими методиками.
Д о в ж и н у т і л а ( с т о я ч и і с и д я ч и ) – вимірюють за допомогою ростоміра
(рис. 2.23). Ростомір представляє собою укріплену на
площадці вертикальну стійку з пересувною планкою і
відкидною лавкою. Вертикальна стійка має дві шкали: світлу
для вимірювання росту стоячи (відлік ведеться від рівня
площадки) і темну для вимірювання росту сидячи (відлік
ведеться від рівня лавки).
При вимірюванні довжини тіла стоячи досліджуваний
встає на площадку ростоміра босоніж спиною до стійки зі
шкалою і торкається її трьома точками – п’ятами, крижами та
міжлопатковою ділянкою. Голова не повинна торкатися
ростоміра, а повинна бути злегка нахилена так, щоб верхній
край зовнішнього слухового проходу та зовнішній кут ока
розміщувались на одній горизонтальній лінії.
При вимірюванні довжини тіла сидячи досліджуваний
сідає на відкидне сидіння випрямившись, а голова повинна
бути розташована так, як і при вимірюванні стоячи. Стегна
Рис. 2.23. Вимірювання
повинні бути горизонтальними до полу. Якщо ноги короткі
довжини
(наприклад, при обстеженні дітей), під них підкладають тіла ростоміром
дерев’яні опори відповідної товщини.
63
 Вимірювання проводиться з точністю до 0,5 см. Довжину нижніх кінцівок визначають
за допомогою віднімання з довжини тіла стоячи довжину тіла сидячи, після чого можна
розрахувати співвідношення довжини тулуба і нижніх кінцівок (індекс пропорційності
тілобудови).
М а с у т і л а вимірюють на звичайних стандартних десятинних медичних терезах,
чутливістю до 50г, які перед застосуванням необхідно вивірити та відрегулювати.
Обстежуваний без одежі (крім нижньої білизни) та взуття обережно стає на середину
платформи терезів, під час зважування стоїть спокійно, не рухається.
Окружність грудної клітки та її екскурсію вимірюють
сантиметровою стрічкою у вертикальному положенні обстежуваного. Сантиметрову стрічку
накладають ззаду під нижніми кутами лопаток, спереду – у чоловіків та дітей обох статей
до 12-13 років – під нижнім сегментом білясоскових кругів, у жінок – над молочною
залозою, на рівні прикріплення ІV ребра до грудини (рис. 2.24). Під час накладання
сантиметрової стрічки обстежуваний розводить руки в боки, а під час вимірювання опускає
їх. Той, хто досліджує однією рукою, утримуючи стрічку, другою перевіряє правильність її
накладання (для зручності рекомендується проводити вимірювання перед дзеркалом, до
якого обстежуваний повернутий спиною.
Окружність грудної клітки вимірюється (не
відриваючи стрічки від обстежуваного) в трьох
положеннях: під час паузи, під час максимального вдиху
і повного видиху. При цьому слід звертати увагу на те,
щоб обстежуваний під час вдиху не згибав спину і не
піднімав плечей, а під час видиху – не зводив їх уперед і
не нахилявся. Різниця між величинами окружностей в
фазі вдиху та видиху визначає ступінь рухливості
грудної клітки – е к с к у р с і ю ( р о з м а х ) – важливий
функціональний показник. В нормі екскурсія грудної
клітки в залежності від довжини тіла і об’єму грудної
клітки дорівнює у дорослих чоловіків 6-8 см, у жінок –
3-6 см. Окружність вимірюють 2-3 рази і записують
найкращий результат. Точність вимірювання до 1 см. В
Рис. 2.24. Вимірювання
результаті регулярних занять фізичними вправами та
окружності грудної клітини
спортом, екскурсія грудної клітини може значно
збільшуватися і сягати 12-15 см.

Ж и т т є в у є м н і с т ь л е г е н і в (ЖЄЛ) визначають за допомогою спірометра

(водного чи повітряного) або під час спірографії. При спірометрії обстежуваний спочатку
робить 1-2 глибоких вдихів та видихів, потім швидко робить максимальний вдих, захватує
губами мундштук спірометра і робить в нього повільний і плавний видих до відмови. При
проведенні вимірювання обстежуваний однією рукою утримує мундштук спірометра, а
іншою (або спеціальним затискувачем) стискає ніс. Виконується 3 спроби підряд,
зараховується найкращий результат.
Середні показники ЖЄЛ для дорослих чоловіків складають 3500-4000 мл, для жінок –
2500-3000 мл.
Життєва ємність легень залежить від тілобудови та фізичного розвитку.
Запропоновано ряд формул, які дозволяють визначити належну величину ЖЄЛ людини:
Належна ЖЄЛ (чол.) = (40 х довжину тіла в см) + (30 х масу тіла в кг) – 4400 мл.
Належна ЖЄЛ (жін.) = (40 х довжину тіла в см) + (10 х масу тіла в кг) – 3800 мл.

С и л у м ’ я з і в визначають за допомогою динамометрії. Найчастіше при первинних

медичних оглядах визначають силу м’язів кистей та спини. С и л у м ’ я з і в к и с т е й
визначають ручним (кистьовим) динамометром. Обстежуваний в положенні стоячи бере в
64
руку динамометр, потім без напруження в плечовому суглобі відводить руку в бік і без
ривків або будь-яких додаткових рухів до стискує динамометр з максимальною силою (при
цьому не дозволяється сходити з місця та згинати руку в ліктьовому суглобі).
Досліджування проводять 2-3 рази для кожної руки, фіксують найкращий результат з
точністю до 2 кг.
Середні показники сили правої (робочої) кисті для дорослих чоловіків складають
40-45 кг, для жінок – 30-35 кг. Якщо розділити отриманий результат динамометрії (в кг) на
власну масу тіла (в кг), можна оцінити відповідність фактичної сили віку та статі. Середній
показник сили правої кисті для дорослих чоловіків складає 60-70%, для жінок – 45-50%
маси тіла. Середні показники лівої кисті звичайно на 3-5 кг менші.
С т а н о в у с и л у а б о с и л у м ’ я з і в с п и н и (розгиначів)
вимірюють становим динамометром (рис. 2.25). Обстежуваний стає
на платформу із вгвинченим в планку крюком (таким чином, щоб
крюк знаходився на середині стоп), потім, зігнувшись у попереку,
бере обома руками рукоятку динамометру і поступово, плавно, без
ривків, не розгинаючи колін, із зусиллям випрямляє спину до
відмови. При вимірюванні рукоятка динамометру повинна
знаходитися на рівні колін, що досягається регулюванням за
допомогою спеціального планки та ланцюга станового
динамометру. Вимірювання проводиться 2-3 рази, враховується
найбільша величина. Точність виміру до 5 кг.
Протипоказаннями для виміру станової сили є: менструація,
вагітність, наявність гриж, відсутність однієї кисті або декілька
пальців, наявність грижі Шморля, захворювання хребта, виражений
остеохондроз. Станова сила у дорослих чоловіків в середньому Рис. 2.25. Вимірювання
складає 130-150 кг або 190-200% власної маси тіла, у жінок – станової сили
80-90 кг або 140-150% маси тіла.
І н ш і в и м і р ю в а н н я . За необхідності, в деяких видах спорту, обсяг досліджень
може бути розширений і включати додатково: вимірювання довжина та окружності нижніх
та верхніх кінцівок (або окремо плеча, передпліччя, стегна, гомілки), окружності шиї, талії,
живота; діаметрів плеча, грудної клітини, тазу; ступеню відкладення жиру (товщину
підшкірної жирової складки); фракціонування маси тіла (розрахунок жирового, м’язового та
кісткового компонентів маси тіла), визначення рухливості суглобів та ін.
Д о в ж и н а н и ж н і х к і н ц і в о к вимірюється сантиметровою стрічкою або краще
антропометром від великого вертіла стегна до площини опори. Обстежуваний стає по
стійці «струнко». Точність вимірювання повинна бути до 0,5 см.
Д о в ж и н а в е р х н і х к і н ц і в о к також вимірюється сантиметровою стрічкою або
антропометром від верхнього краю акроміального відростка лопатки до кінця середнього
пальця опущених рук з випрямленими пальцями. Точність вимірювання до 0,5 см.
Ш и р и н а п л е ч е й , д і а м е т р и г р у д н о ї к л і т и н и і т а з у вимірюються
антропометричним (акушерським) циркулем* (рис. 2.26) або антропометром в певних
антропометричних точках, згідно правил антропометрії.
* П р и м і т к а : Циркуль береться в руки таким чином, щоб на ґудзикових потовщеннях його
ніжок лежали вказівні пальці дослідника. Кінчиками пальців знаходять відповідні антропометричні
точки та щільно притискають до них ґудзикові потовщення циркуля. Циркуль при цьому знаходиться
у горизонтальному положенні.
Для вимірювання ш и р и н и п л е ч е й ніжки циркуля встановлюють на зовнішні краї
акроміальних відростків лопаток (рис. 2.27). При добре розвинутій мускулатурі плечового
пояса акроміальні відростки визначаються пальпаторно. Щоб їх знайти, потрібно
запропонувати обстежуваному зробити обертальні рухи плечем: акроміальні відростки
лопаток при цьому залишаються нерухомими.

65
 Рис. 2.26. Антропометричний циркуль Рис. 2.27. Вимірювання ширини плечей
антропометричним циркулем

При вимірюванні п е р е д н ь о - з а д н ь о г о (сагітального) діаметра

г р у д н о ї к л і т и н и одну ніжку циркуля встановлюють на середину грудини (місце
прикріплення IV ребра до грудини), а іншу – на відповідний остистий відросток хребця.
Циркуль знаходиться у горизонтальному положенні (рис. 2.28, а). П о п е р е ч н и й
( ф р о н т а л ь н и й ) д і а м е т р г р у д н о ї к л і т и н и вимірюється на тому ж рівні, що і
сагітальний. Ніжки циркуля встановлюють по середнім пахвовим лініям на відповідні
ребра. При цьому обстежуваний повинен витягнути руки в сторони (рис. 2.28, б).
При вимірюванні ш и р и н и т а з у ніжки циркуля встановлюють на гребені клубових
кісток і знаходять найвіддаленіші одна від одної точки (рис. 2.29).

Рис. 2.28. Вимірювання сагітального (а) і Рис. 2.29. Вимірювання ширини

фронтального (б) діаметра грудної клітини тазу

О к р у ж н о с т і т і л а вимірюють сантиметровою стрічкою, яка повинна досить

щільно прилягати до тіла. О к р у ж н і с т ь ш и ї вимірюється сантиметровою стрічкою у
нижній частині шиї під кадиком. При вимірюванні о к р у ж н о с т і т а л і ї сантиметрову
стрічку накладають горизонтально на талії – на 3-4 см вище гребенів клубових кісток і
трохи вище пупка. Під час вимірювань обстежуваний не повинен втягувати або випинати
живіт. О к р у ж н і с т ь п л е ч а (рис. 2.30, а) визначається в напруженому і розслабленому
стані. Спочатку окружність плеча вимірюється в напруженому стані, для чого
обстежуваний з напругою згинає руки в лікті. Сантиметрову стрічку накладають в місці
найбільшого потовщення біцепса. Потім руку випрямляють і вільно опускають вниз, при
цьому стрічку не знімають і не зрушують, щоб зробити вимір в тому ж місці. Обчислюють і
записують різницю між величинами вимірювань. О к р у ж н о с т і с т е г н а і г о м і л к и
(рис. 2.30, б) вимірюються в спокійному стані, ноги обстежуваного розставлені на ширину
плечей. Вага тіла рівномірно розподілена на обидві ноги. Стрічку накладають
горизонтально під сідничною складкою і навколо найбільшого об’єму гомілки.

66
 а б
Рис. 2.30. Вимірювання окружності плеча (а), стегна і гомілки (б)

Шкірно-жирова складка вимірюється спеціальним пристроєм –

каліперметром. Для цього пальцями береться ділянка шкіри з підшкірною клітковиною
шириною в 5 см і захвачується каліперметром. Він дозволяє здійснювати дозований
стандартний тиск на складку, що дуже важливо для точності вимірювання. Вимірюють
товщину шкірно-жирової складки в різних частинах тіла, проте найчастіше на спині під
кутом лопатки і на животі на рівні пупка по середній ключичній лінії. Виміри здійснюють з
точністю до 0,1 мм. За середню (нормальну) прийнято вважати товщину шкірно-жирової
складки (під кутом лопатки) у чоловіків 0,8-1,0 см; у жінок – 1,8-2,0 см.
На підставі даних вимірювання шкірно-жирової складки в декілька різних точках
можна розрахувати так звану ж и р о в у м а с у т і л а (ЖМТ) (Додаток 3). Визначення
ЖМТ набуває все більшого значення останнім часом. Жирова маса моделює форму тіла,
надаючи йому ознаки, що притаманні конкретному віку, статі, нації. Жировий компонент
маси відображає індивідуальний гормональний статус, тип нервової діяльності,
особливості обміну речовин. Жирова маса тіла впливає на темпи старіння організму. Всім
довгожителям, наприклад, притаманна мінімальна ступінь жировідкладень. Проте, слід
зазначити, що відсоток жиру в організмі повинен бути оптимальним. Оскільки, як
недостатня так і надмірна його кількість можуть дуже негативно впливати на стан
здоров’я людини.
Н е д о с т а т н я ж и р о в а м а с а викликає уповільнення росту і порушення
нормального розвитку у дітей, спричиняє формування неправильного морфотипу,
порушення репродуктивної функції у жінок (навіть до повної безплідності), призводить до
уповільнення метаболізму, розвитку дистрофічних процесів у тканинах (наслідком чого є
випадіння волосся, ламкість нігтів, дряблість шкіри, атрофія м’язів тощо), зумовлює значне
послаблення імунної системи та зниження працездатності.
Н а д м і р н а м а с а т і л а підвищує ризик розвитку артеріальної гіпертензії,
сахарного діабету, атеросклерозу, може сприяти виникненню інфарктів, інсультів,
венозного тромбозу, онкологічних захворювань, уражень суглобів та хребта (деформацій
стопи, артозів, остеохондрозу та ін.), патології жовчного міхура та інших захворювань. У
осіб похилого віку надмірна вага підвищує вірогідність смертності на 20-40%.
В и з н а ч е н н я р у х і в у с у г л о б а х . При плануванні оздоровчих чи спортивних
тренувань, а також в процесі фізичної реабілітації доцільним є визначення рухливості
суглобів. Дослідження амплітуди активних і пасивних рухів у суглобах дозволяє судити, як
про їх порушення, так і про відновлення.
Для визначення амплітуди рухів у суглобах обстежуваному пропонують
продемонструвати ступінь максимально можливого їх згинання і розгинання. При цьому
необхідно відзначати: а) надмірне розгинання («перерозгинання») суглобів, особливо
колінного і ліктьового, що частіше буває у жінок; б) зменшення амплітуди рухів, що може

67
бути пов'язано з індивідуальними анатомічними особливостями, підвищеним тонусом
м'язів або наявністю контрактур; в) «розхитаність» суглобів, що супроводжується частими
звичними підвивихами та вивихами.
При обмеженні рухливості амплітуда рухів у суглобах вимірюється, як правило, за
допомогою універсального кутоміра або гоніометра. Він складається з транспортира зі
шкалою до від 0 до 1800, до якого прикріплені дві бранші довжиною по 30-40 см (рис. 2.31).
Одна з бранш рухлива. При вимірюванні ось кутоміра суміщається з віссю суглоба, а
бранші розташовуються по осі проксимального та дистального сегментів, що з’єднуються.
Для виключення помилок та з метою уніфікації і можливості об’єктивного порівняння
результатів вимірювань, які здійснюються в різні терміни, слід дотримуватися певних
правил. При цьому важливим є вибір вихідного положення як самого досліджуваного, так і
тієї кінцівки, функція якої досліджується.

а б
Рис. 2.31. Вимірювання кутоміром рухів
у ліктьовому (а) та колінному (б) суглобах

За вихідне положення беруть те, при якому можливо точно позначити

співвідношення досліджуваної частини кінцівки (суглоба) з положенням: 1) сусідніх відділів
кінцівки; 2) всього тулуба; 3) горизонтальної площини, на якій стоїть або лежить
досліджуваний. Кожний рух має своє положення, яке дає можливість виконати його
найбільш повно і ізольовано від інших рухів тіла. Рекомендуються наступні оптимальні
вихідні положення:
1. Лежачі на спині – згинання, розгинання, відведення стегна; згинання, розгинання
гомілки.
2. Сидячи – згинання, розгинання, відведення, приведення стопи.
3. Сидячи біля столу, випрямлена рука лежить на столі – згинання, розгинання
передпліччя; відведення, приведення кисті.
4. Основна стійка – максимальний нахил тулуба вперед.
5. Основна стійка – руки вперед, ротація плеча к нутрі і назовні; при зігнутих руках –
супінація і пронація передпліччя.

В деяких випадках для вирішення питань щодо спрямованого застосування вправ

лікувальної гімнастики необхідно використовувати ті вихідні положення, в яких найбільш
чітко проявляється рухова активність.
Техніка розташування кутоміра при визначенні обсягу рухів у суглобах верхніх і
нижніх кінцівок наведена на рис. 2.32, а орієнтири нормальної їх амплітуди – на рис. 2.33
та в табл. 2.2.

68
 Нормальна амплітуда рухів у суглобах, тобто рухливість у повному обсязі,
оцінюється у 5 балів; ¾ нормальної амплітуди рухів – 4 бали; ½ - 3 бали; мінімальна
амплітуда рухів – 1 бал; рухи відсутні – 0 балів.

Рис. 2.32. Техніка розташування кутоміра при вимірюванні рухомості у суглобах

верхніх і нижніх кінцівок

69
 Рис. 2.33. Орієнтири нормальної амплітуди рухів в суглобах
верхніх і нижніх кінцівок

Таблиця 2.2
Фізіологічні параметри рухів у суглобах верхніх і нижніх кінцівок
Суглоб Вид руху Величини відхилення
Верхня кінцівка
0
Плечовий Відведення з лопаткою – 45
0
без лопатки – до 180
0
Згинання з лопаткою – 20-30
0
без лопатки – до 180
0
Розгинання до 45
0 0
Ротація плеча назовні – до 80 , к нутрі – до 90
0
Ліктьовий Згинання 40
0
Розгинання 180
0
Супінація 90
0
Пронація 90
0
Променево- Згинання 130
0
зап’ясний Розгинання 110
0
Відведення 160
0
Приведення 135
Нижня кінцівка
0
Кульшовий Відведення біля 130
0
Приведення 150-160
0
Згинання 60
0
Розгинання 165
0 0
Ротація зовні – біля 60 , к нутрі – 45
0
Колінний Згинання 45
0
Розгинання 180
0
Гомілковостопний Згинання (підошовне) до 170
0
Розгинання (тильне) 70
0
Супінація 60
0
Пронація 25

70
 Вимірювання обсягу рухів в окремих відділах хребта проводять за допомогою
комбінованого кутоміра або візуально – за максимальними рухами в різних частинах
хребта. Зокрема, у шийному відділі хребта згинання у нормі відбувається до торкання
підборіддям до грудини, розгинання – до горизонтального положення потилиці, нахили вбік
– до торкання вушної раковини надпліччя, при максимальній ротації підборіддя торкається
акром іона. При нормальній рухливості у поперековому відділі хребта обстежуваний при
нахилі тулуба уперед може торкнутися кінчиками пальців підлоги, а на обмеження
згинання вказує відстань у сантиметрах від кінця ІІІ пальця до поверхні опори. Розгинання
тулуба вимірюють відстанню від VІІ шийного хребця до початку міжсідничної складки у
положенні стоячи і при максимально можливому прогинанні. Нахил убік вважається
добрим, якщо обстежуваний, ковзаючи кистю по однойменній зовнішній поверхні стегна,
дістає пальцями до колінного суглоба.
Нормальними параметрами рухів у шийному відділі хребта прийнято вважати:
розгинання – 70о , згинання – 60о, поворот вбік – 75о, нахили вбік – 45о; нахили вбік у
грудному і поперековому відділах хребта – 50о. Загальна амплітуда згинання і розгинання у
поперековому відділі хребта досягає 80о. Сумарні рухи всього хребта можливі у межах:
згинання – до 160о, розгинання – 145о, загальна амплітуда рухів у фронтальній площині –
до 165о, поворотів у кожний бік – до 120о.

2.2. М е т о д и о ц і н к и ф і з и ч н о г о р о з в и т к у

При оцінці фізичного розвитку необхідно аналізувати не окремі показники, які його
характеризують, а їх співвідношення та взаємозв’язок. Величина будь-якого показника
фізичного розвитку оцінюється обов’язково з урахуванням віку та статі обстежуваного. У
спортсменів важливо враховувати спортивну спеціалізацію і кваліфікацію, оскільки один і
той же за величиною показник може бути сприятливим або несприятливим для
спортсменів різної спеціалізації. Оцінка фізичного розвитку може бути якісна і кількісна. З
цією метою використовують найбільш поширені методи: метод стандартів,
антропометричного профілю, індексів, кореляції, перцентилей та ін.
Метод с т а н д а р т і в . Оцінка фізичного розвитку методом стандартів
проводиться шляхом порівняння отриманих показників обстежуваного із відповідними
стандартами. Таблиці стандартів створюються під час обстеження певних соціальних груп
населення, які формуються за статтю, віком, професією, спортивною спеціалізацією в
даному регіоні або навіть країні. Таблиця містить ростові групи, перелік показників
фізичного розвитку (довжина тіла, маса тіла, об’єми грудної клітини, показники
динамометрії та ін.). В ростових групах обрахована медіана – середня величина (М) та
похибка – середнє квадратичне відхилення (± σ).
Отримані антропометричні дані обстежуваного порівнюють з відповідними середніми
величинами в таблиці. Спочатку визначають ростову групу, до якої відноситься
обстежуваний. Потім, в даній ростовій групі знаходять середню величину (М) ознаки, що
оцінюється, і порівнюють її з фактичною. Якщо наявна різниця – необхідно встановити
величину похибки. Для цього отриману різницю ділять на величину сигми, яка є в таблиці.
Обчислювати відхилення величин необхідно з точністю до десятих. Якщо показники
фізичного розвитку обстежуваного вищі від стандартних, то похибка (σ) отримує знак «+»,
якщо менші – то «–».
Н а п р и к л а д : маса тіла обстежуваного, яка дорівнює 75 кг, при довжині тіла 173 см. По таблиці
знаходимо, що обстежуваний відноситься до ростової групи 171-175 см. У цій ростової групі середня маса тіла
(М) – 69,6 кг. Знаходимо різницю: 75 кг – 69,6 кг = 5,4, тобто в даному випадку маса тіла на 5,4 кг більша ніж
середня. Отриману різницю слід розділити на сигму для маси тіла в даній ростовій групі, яка, згідно таблиці,
дорівнює 4,9 кг. Отримуємо 1,1 σ. Оскільки величина маси тіла більше середньої величини, то в карті
обстеження слід записати + 1,1 σ.

71
 О ц і н к а . Величини сигмальних відхилень застосовуються для оцінки показників
фізичного розвитку. Рекомендовані наступні критерії оцінки ФР (табл. 2.3):

Таблиця 2.3
Оцінка фізичного розвитку за методом стандартів
(за Н.Д. Граєвською і Т.І. Долматовою, 2004)
Оцінка показника Величина сигмального відхилення
Дуже високий +3,1 і більше
Високий від +2,1 до +3,0 σ
Вище за середній від +1,1 до +2,0 σ
Середній ± 1,0 σ
Нижче за середній від –1,1 до –2,0 σ
Низький від –2,1 до –3,0 σ
Дуже низький –3,1 і менше

Антропометричний показник вважається с е р е д н і м ( т и п о в и м ) , якщо його

відхилення коливається в межах ± 1,0 сигми *.
* П р и м і т к а : Деякі дослідники за середні приймають відхилення у межах ± 0,67 сигми
або ± 0,5 сигми.
Окрім оцінки р і в н я фізичного розвитку, необхідно враховувати також його
г а р м о н і й н і с т ь . Фізичний розвиток вважається г а р м о н і й н и м у разі, якщо різниця
між сигмальними відхиленнями оцінюваних ознак не перевищує одну градацію, тобто
ознаки є збалансованими, а також мають односпрямований характер.
Н а п р и к л а д : всі показники знаходяться у межах однієї градації «середній» або у межах двох сусідніх
градацій «середній» та «нижче за середній».

Якщо ж окремі показники відрізняються один від одного на дві та більше градацій та
мають різну спрямованість, то такий фізичний розвиток оцінюється як
д и с г а р м о н і й н и й.
Н а п р и к л а д : один показник відноситься до градації «низький», другий – до градації «середній»,
третій – до градації «вище за середній» або «високий» і т.д.

М е т о д а н т р о п о м е т р и ч н о г о п р о ф і л ю – це графічне зображення
результатів оцінювання показників фізичного розвитку за методом стандартів. Для
отримання антропометричного профілю усі показники відхилень фізичного розвитку в
сигмах переносять на сітку антропометричного профілю у вигляді точок у відповідних
графах (для довжини тіла, маси тіла та ін.) і послідовно з'єднують лініями. Отримана крива
і є антропометричний профіль. На графіку видно, які ознаки фізичного розвитку
знаходяться в межах середніх, які мають відхилення, що дозволяє судити про
гармонійність або дисгармонійність фізичного розвитку.

М е т о д і н д е к с і в є спрощеним варіантом визначення корелятивних зв’язків між

ознаками фізичного розвитку. Проте більшість цих індексів науково не обґрунтовані, тому
мають лише відносне значення і можуть бути використані лише для орієнтовної оцінки
фізичного розвитку. Перевагою даного методу є його простота і легкість використання,
недоліком – неточність і нелогічність, пов'язані з емпіричним підходом до розрахунків. Для
оцінки фізичного розвитку використовують н а с т у п н і і н д е к с и :
1. Масо-ростовий показник: відношення маси тіла до росту. Існує 2 варіанти
розрахунку даного індексу:
а ) І н д е к с К е т л е – показує скільки грамів маси тіла припадає на сантиметр
росту. Для визначення даного індексу необхідно масу тіла в грамах поділити на
довжину тіла в см:
72
 Загальна маса тіла, г
Індекс Кетле =
Зріст, см
О ц і н к а : в нормі величина індексу Кетле у дорослих коливається у межах: 350-400
г/см для чоловіків і 325-375 г/см для жінок; підвищення до 500 і вище – свідчать про
ознаки ожиріння, зниження до 300 і нижче – про ознаки пониженого живлення. У дітей
15 років нормальними величинами вважають: 325 г/см для хлопчиків і 318 г/см для
дівчат.
б) І н д е к с м а с и т і л а (ІМТ) – широко використовується на практиці. ІМТ – це
відношення маси тіла до квадрату росту:

Маса тіла, кг
ІМТ =
Довжина тіла, м2
О ц і н к а : якщо індекс маси тіла (ІМТ) менше 15 – це гострий дефіцит маси тіла; від 15
до 18,5 – недостатня маса тіла (МТ); вище 18,5 до 24,9 – нормальна МТ; 25,0-29,9 –
надлишкова МТ, 30,0-34,9 – ожиріння І ступеня, 35,0-39,9 – ожиріння ІІ ступеня, більше
40 – ожиріння ІІІ ступеня.

2. Зросто-масовий індекс (індекс Брока-Бругша): придатний лише для оцінки

фізичного розвитку дорослих людей, довжина тіла яких знаходиться у межах не нижче 155
см і не вище 185 см. Визначається за трьома формулами:
Зріст стоячи, см – 100 = маса тіла, кг (якщо зріст 155-165 см)
Зріст стоячи, см – 105 = маса тіла, кг (якщо зріст 165-175 см)
Зріст стоячи, см – 110 = маса тіла, кг (якщо зріст 175-185 см)

3. Індекс стрункості (ІС): даний масо-ростовий індекс популярний в європейських

країнах серед молодих жінок. Він вираховується за формулою:
ІС = маса тіла, кг / ріст, см – 100
О ц і н к а : коли індекс менший 0,8 – нездорова низька вага; 0,81-0,9 – стрункість;
0,91-1,0 – середня вага; 1,1 і більше – ожиріння.

4. Життєвий індекс (ЖІ): відображає, який об’єм життєвої ємності легенів

приходиться на 1 кг маси тіла і характеризує функціональні можливості дихальної
системи:
ЖІ = ЖЄЛ, мл / маса тіла, кг
О ц і н к а : в нормі життєвий показник у нетренованих чоловіків дорівнює не менш 65-
70 мл/кг, у жінок – не менш 55-60 мл/кг. У тренованих осіб даний показник значно
вищий.
5. Індекс Ерісмана: це індекс пропорційності розвитку грудної клітини. Він
застосовується переважно у дітей і вираховується шляхом віднімання від окружності
грудної клітини в спокої в см половини довжини тіла в см:
ІЕ = окружність грудної клітини під в спокої, см – 0,5 довжини тіла, см
О ц і н к а : в нормі даний індекс складає +5,8 см для юнаків та +3,8 см – для дівчат і
вказує на добре розвинуту грудну клітину. Якщо різниця менша або має негативне
значення, це свідчить про вузьку грудну клітину.

73
 6. Показник міцності тілобудови (індекс Піньє):
І = P – (М + О),
де І – величина показника, Р – зріст (см), М – маса тіла (кг), О – окружність грудної
клітини в стані видиху (см).
О ц і н к а : різниця менша 10 вказує на міцну тілобудову, від 10 до 20 – добру, від 21
до 25 – середню, від 26 до 35 – слабку, понад 36 – дуже слабку.
7. Індекс пропорційності тілобудови: характеризує пропорційність довжини
нижніх кінцівок відносно до тулуба. Існує 2 варіанта індексу:
ДТ стоячи – ДТ сидячи
а) І н д е к с П і р к е - Б е д у з і = х 100 %,
ДТ сидячи
де ДТ – довжина тіла, см.
О ц і н к а : величини даного індексу у межах 87-92% свідчать про пропорційну
тілобудову; якщо індекс менший 87% – слід вважати, що довжина нижніх кінцівок
відносно мала, якщо більший 92 % – що відносно велика.
Довжина ніг, см
б) І н д е к с с к е л і ї (ІС) = х 100%
Довжина тіла, см
О ц і н к а : коли ІС менше 84 – короткі ноги, 85-89 – середні ноги, більше 90 – довгі
ноги.
8. Силові індекси: відображають розвиток сили окремих груп м’язів відносно
маси тіла:
Сила кисті (або станова), кг
Силовий індекс = х 100 %
Маса тіла, кг
О ц і н к а : середня величина сили кисті (для сильнішої руки) у чоловіків дорівнює 70-
75 %, у жінок – 50-60 % маси тіла. Індекс станової сили у чоловіків в середньому
дорівнює 200-220 %, у жінок – 135-150 %.маси тіла. У тренованих осіб показники сили
кисті в середньому складають у чоловіків 75-81%, у жінок – 60-70%; показники
станової сили – у спортсменів 260-300%, у спортсменок – 150-200%.

М е т о д к о р е л я ц і ї – метод взаємозв’язку, співвідношення (кореляції) між

різними ознаками фізичного розвитку. Він дає можливість оцінити в об’єктивних кількісних
показниках певні сторони біологічної організації людини. Чим більше взаємозв’язані між
собою показники фізичного розвитку в процесі розвитку організму, тим досконаліша його
біологічна організація. Зв'язок між ознаками фізичного розвитку можна встановити,
визначивши при статичній обробці коефіцієнт кореляції, який позначається латинською
літерою r. Його значення можуть коливатися від 0 до ± 1. Чим ближче коефіцієнт кореляції
до одиниці, тим тісніший зв'язок між ознаками. Позитивним зв'язком є такий, при якому
збільшення однієї ознаки (наприклад, довжини тіла) призводить до збільшення іншої
(наприклад, маси тіла). У разі негативної кореляції зв'язок зворотний – зменшення однієї
ознаки (наприклад, ЧСС у стані спокою) у процесі підвищення тренованості поєднується із
збільшенням іншої (наприклад, ЖЄЛ).

М е т о д п е р ц е н т и л е й дозволяє за допомогою перцентильної шкали виділяти

осіб із середніми, високими та низькими показниками. О ц і н к у проводять за допомогою
таблиць центильного типу, де один центиль – сота частка будь-якої основної одиниці міри.
Колонки цих таблиць показують кількісні межі ознаки у певної частки чи відсотка (центиля)

74
осіб (частіше дітей та підлітків) даного віку і статі. При цьому за середні чи умовно
нормальні величини приймають значення, властиві половині здорових осіб в інтервалі від
25 до 75 центилей. Шкала має 6 цифр, які відображають значення ознаки, нижче від яких
вона може зустрітися тільки у З, 10, 25, 75, 90 та 97 % осіб віко-статевої групи. Двомірні
центильні шкали «довжина тіла – маса тіла», «довжина тіла – окружність грудної клітки»,
за якими розраховують масу та окружність грудної клітки на належну довжину тіла,
дозволяють оцінити гармонійність фізичного розвитку.

Загальна оцінка фізичного розвитку

Загальний висновок про фізичний розвиток обстежуваного здійснюється на підставі

ретельного аналізу даних соматоскопічного обстеження та результатів оцінки
антропометричних даних. Після оцінки окремих показників необхідно зробити загальну
оцінку фізичного розвитку, при цьому слід враховувати більшість ознак, які отримали
однакову оцінку. Під час визначення загальної оцінки фізичного розвитку велику перевагу
мають функціональні показники (ЖЄЛ, екскурсія грудної клітини, сила м’язів). В тих
випадках, коли довжина або маса тіла обстежуваного є високими, а функціональні
показники низькими або нижче за середні, до загальної оцінки фізичного розвитку слід
додавати слово «дисгармонійне».
В цілому в и с н о в о к про фізичний розвиток оформлюється за планом:
1. Короткі відомості про досліджуваного.
2. Тип тілобудови та його особливості.
3. Постава з обов'язковим зазначенням дефектів.
4. Стан опорно-рухового апарату – мускулатури, форми кінцівок, рухливості суглобів.
5. Порівняльна оцінка антропометричних даних за методом стандартів,
антропометричного профілю і кореляції (оцінка за індексами в розрахунок
приймається не завжди).
6. Загальна оцінка фізичного розвитку.
7. Рекомендації щодо удосконалення або корекції окремих показників фізичного
розвитку.
З а г а л ь н а о ц і н к а фізичного розвитку виглядає наступним чином:
- Р і в е н ь ф і з и ч н о г о р о з в и т к у : середній; вище або нижче за середній; високий
або низький.
- Г а р м о н і й н і с т ь ф і з и ч н о г о р о з в и т к у гармонійний чи дисгармонійний (із
зазначенням ознак негармонійності).
Приклад оформлення висновк у про фізичний розвиток:
Іванов С.С. 18 років, протягом 5 років займається спортом (біг на середні дистанції), має І спортивний розряд,
тренується регулярно 5 разів на тиждень. Тип тілобудови нормостенічний з елементами астенічного (довгі
руки, ноги, шия, витягнуте лице). Постава сутулувата: голова нахилена вперед і плечі подані вперед,
крилоподібні лопатки. М’язи нижніх кінцівок розвинуті добре, верхніх кінцівок – задовільно; м’язи спини
розвинуті слабо. Ноги прямі. Рухливість суглобів нормальна. Оцінка антропометричних даних: довжина тіла
вище за середню (+1,9 σ), маса тіла середня (–0,5 σ), окружність грудної клітини вище за середню (+1,7 σ),
ЖЄЛ висока (+2,3 σ), екскурсія грудної клітини висока (+2,6 σ), сила правої кисті низька (–2,2 σ), сила м’язів
спини нижча за середню (–1,5 σ), ноги довгі (довжина тіла сидячи –1,2 σ).
Загальний висновок: фізичний розвиток вище за середній, дисгармонійний; сприятливий для занять
бігом на середні дистанції. Рекомендується зміцнити м’язи верхніх кінцівок та, особливо, спини; постійно
звертати увагу на підтримку правильної постави, використовувати під час ранкової гігієнічної гімнастики та в
процесі тренувань спеціальні вправи для корекції постави.

Р е к о м е н д у ю ч и заняття тим чи іншим видом фізичних вправ лікар повинен

враховувати особливості фізичного розвитку, його гармонійність. Два основних принципи
визначають такі рекомендації: по-перше, використання природних переваг у фізичному
розвитку, які підвищують результативність занять за певним видом спорту; по-друге,
застосування таких занять фізичними вправами, які гармонізують фізичний розвиток,
усуваючи небезпеку надмірної спеціалізації або коригують порушення у фізичному розвитку.

75
 Питання для самоконтролю:
1. Дайте визначення «фізичного розвитку» людини та вкажіть фактори, які на нього впливають?
2. Назвіть ознаки та показники, які характеризують фізичний розвиток людини. За допомогою
яких методів проводиться їх дослідження, які існують вимоги до дослідження фізичного
розвитку?
3. Яким чином проводиться методика зовнішнього огляду тіла людини (соматоскопія). Які ознаки
при цьому досліджуються і як вони характеризуються?
4. Що таке «постава», яким чином вона визначається, яка постава вважається нормальною
(правильною), які особливості правильної постави у дітей різного віку?
5. В чому полягає значення нормальної постави для здоров’я людини? Які причини призводять
до порушення постави? Назвіть види порушення постави у сагітальній та фронтальній
площині.
6. Що таке сколіоз? Як відрізнити сколіотичну поставу і сколіоз І ступеню?
7. Вкажіть особливості дослідження стану склепіння стопи та охарактеризуйте нормальну та
патологічні форми стопи.
8. Назвіть типи тілобудови людини, дайте їх характеристику. Яке значення вони мають для
вибору найбільш оптимального виду спортивної діяльності та до прихильності до деяких
захворювань?
9. Яким чином проводиться методика антропометрії? Які правила вимірювання основних
антропометричних показників?
10. Назвіть методи оцінки фізичного розвитку та дайте їх характеристику?
11. Яким чином вимірюється і оцінюється рухливість у суглобах?
12. Яким чином проводиться загальна оцінка фізичного розвитку?

Тестові завдання:
1. Які форми грудної клітини вважаються нормальними:
A. Циліндрична, конічна, сплощена
B. Нормальна, кругла, плоска
C. Циліндро-конічна, плоска, сплощена
D. Циліндрична, конічна, лійкоподібна
E. Нормостенічна, астенічна, гіперстенічна
2. Нормальною вважається стопа:
A. Пола
B. Склепінчаста
C. Сплощена
D. Вальгусна
E. Варусна
3. Сколіоз це:
A. Збільшення грудного кіфозу
B. Викривлення хребта у сагітальній площині
C. Викривлення хребта у фронтальній та сагітальній площинах
D. Наявність поперекового лордозу
E. Викривлення хребта у фронтальній площині
4. Антропометричний профіль креслять на основі методу:
A. Перцентилів
B. Кореляції
C. Антропометричних індексів
D. Антропометричних стандартів
E. Індексу Кетле
5. ЖЄЛ вимірюється методом:
A. Спіроергометрії
B. Сфігмометрії
C. Спірометрії
D. Спіротонометрії
E. Сфігмографії

(Правильні відповіді: 1 – A, 2 – C , 3 – Е , 4 – D, 5 – С).

76
РОЗДІЛ 3

ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОЦІНКА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

ОРГАНІЗМУ. ЛІКАРСЬКИЙ ВИСНОВОК

3.1. М е т о д и в и з н а ч е н н я і о ц і н к и ф у н к ц і о н а л ь н и х
резервів організму

Найбільш важливим і відповідальним завданням лікарського контролю під час

спортивних і оздоровчих тренувань є правильна оцінка функціонального стану та
функціональних можливостей організму людини. Для цього в клінічній медицині існує
спеціальний розділ – функціональна діагностика. Дослідження багатьох функціональних
показників, які проводяться в стані відносного фізіологічного спокою (під час звичайного
лікарського огляду), не завжди дозволяють отримати об’єктивну і достовірну інформацію.
Суть же функціональної діагностики полягає, насамперед у тому, щоб виявити і
проаналізувати механізми, які зумовлюють зміни у функціонуванні органів і систем, тобто
їх а д а п т а ц і ї (пристосування), під впливом факторів внутрішнього чи зовнішнього
середовища, щоб мати уяву, як функціонує організм в умовах активної життєдіяльності, в
тому числі при фізичних навантаженнях. З цією метою під час функціонального
обстеження використовують функціональні проби.

ЗАПАМЯТАЙТЕ!
Ф у н к ц і о н а л ь н і п р о б и – це дослідження, які
передбачають точно дозований вплив на організм людини
різних чинників з метою вивчення реакції органів і систем у
відповідь на дію подразника.

Під час проведення функціональних проб вирішуються т р и основні

діагностичні завдання:
1. Визначення і оцінка характеру реакції органів і систем на чинник, який впливає.
2. Виявлення механізмів адаптації (пристосування) організму до умов, що штучно
змінюються.
3. Виявлення прихованих порушень у функціонуванні органів і систем, особливо таких,
що знижують толерантність фізичних навантажень або можуть спровокувати
розвиток серйозних патологічних станів під час занять фізичною культурою і спортом.
Крім того, функціональні проби дозволяють виявляти ранні ознаки перевтоми чи
фізичного перенапруження, які виникають при неадекватних (надмірних) фізичних
навантаженнях, що є дуже важливим для своєчасного застосування профілактичних
заходів та корекції тренувань.
Функціональні проби використовуються для оцінки переважно реакції якоїсь окремої
системи у відповідь на вплив. Однак більшість із них характеризують діяльність не однієї
окремо взятої системи, а організму в цілому. Проте, щоб отримати більш повноцінне
уявлення про функціональний стан організму, доцільно досліджувати ряд показників, які
характеризують різні сторони його життєдіяльності. Чинники, які впливають на ті чи інші
показники, також можуть бути різними, в залежності від конкретних завдань
функціонального обстеження.

77
 Види функціональних проб залежно від чинника, що впливає:
І. Проби з фізичним навантаженням.
ІІ. Проби, що пов`язані зі змінами оточуючого середовища:
1. Дихальні проби:
1) з затримкою дихання під час вдиху (проба Штанге);
2) з затримкою дихання під час видиху (проба Генчі);
3) зі змінами газового складу повітря, що вдихується .
2. Температурні проби:
1) холодова;
2) теплова.
ІІІ. Проби, що пов`язані зі змінами венозної реверсії крові до серця:
1. Проби зі змінами положення тіла у просторі:
1) ортостатична (активна, пасивна);
2) кліностатична.
2. Проби з напружуванням (проба Вальсальви, проби Флека і Бюргера).
ІV. Фармакологічні проби (з калієм, ß-блокаторами, атропіном та ін.).
V. Харчові (аліментарні) проби:
1. На толерантність до глюкози.
2. На виведення (рідини) та ін.

Класифікація функціональних проб з фізичним навантаженням:

1. В залежності від часу реєстрації показників:
1) проби на відновлення;
2) проби на зусилля (навантажувальні тести).
2. В залежності від кількості виконаних навантажень:
1) одномоментні (проба Мартіне-Кушелевського; 15-ти сек. біг на місці та ін.)
2) двомоментні (проба Короткова);
3) комбіновані (3-х моментна проба Летунова та ін).
3. В залежності від характеру виконуваних рухів:
1) неспецифічні (використовуються рухи, що характерні практично всім видам
спорту – біг, присідання);
2) специфічні (використовуються рухи, що імітують конкретний вид спорту (в
боксі, наприклад, «бій з тінню»та ін.).
4. В залежності від інтенсивності виконуваних навантажень:
1) максимальні (або супермаксимальні);
2) субмаксимальні (75% та менше від максимальних).
5. В залежності від умов проведення тестування:
1) тестування в лабораторних умовах з використанням різних видів ергометрів;
2) тестування в звичайних умовах спортивної діяльності або під час оздоровчого
тренування.

Основні вимоги до функціональних проб

Слід відзначити, що якими б не були функціональні проби, вони повинні відповідати
визначеним вимогам, а саме – бути однотипними, стандартними та дозованими. Оскільки
тільки при таких умовах можливо порівнювати дані, які отримані у різних осіб, або у однієї
людини в різні періоди часу, тобто в динаміці. Крім того, функціональні проби повинні бути
цілком безпечними і водночас достатньо інформативними, а також простими і доступними,
не вимагати особливих навичок для їх виконання. Проби з фізичним навантаженням
повинні забезпечувати включення в роботу якомога більшої кількості м’язів та давати
змогу вимірювати й змінювати інтенсивність навантажень в необхідних межах.

78
 З а г а л ь н а с х е м а п р о в е д е н н я ф у н к ц і о н а л ь н и х п р о б . При проведенні
більшості функціональних проб, особливо з фізичним навантаженням, необхідно
дотримуватися наступної схеми:
1. Визначення і оцінка вихідних (тобто у стані спокою) даних показників, що
досліджуються.
2. Вивчення характеру і ступеню змін цих показників під впливом функціональної проби.
3. Аналіз тривалості і характеру відновлюваного періоду, протягом якого досліджувані
показники повертаються до вихідного рівня.
Особливості реєстрації показників при проведенні
ф у н к ц і о н а л ь н и х п р о б . Слід також звернути увагу на особливості реєстрації деяких
показників, головним чином це стосується частоти пульсу, при проведенні функціональних
проб. Для того, щоб вивчити реакцію пульсу, його підраховують не за одну хвилину (як
прийнято при проведенні звичайного лікарського огляду), а за коротші інтервали часу,
найчастіше це 10, 15 або 30 секунд.

Методика проведення та оцінка

функціональних проб

Для визначення функціональних здібностей організму під час оздоровчих та

спортивних тренувань найбільш важливим є врахування стану серцево-судинної та
дихальної систем, а також їх вегетативної регуляції. Саме тому в процесі лікарського
контролю найчастіше використовуються функціональні проби, які характеризують
зазначені фізіологічні системи. Це проби із затримкою дихання, зі зміною положення тіла у
просторі та з фізичним навантаженням.

Проби із затримкою дихання

Проба із затримкою дихання під час вдиху (проба Штанге). Проба виконується в
положенні сидячи, після відпочинку 5-7 хвилин. Досліджуваний повинен зробити глибокий
(але не максимальний*) вдих і затримати дихання якомога довше (стискуючи ніс
пальцями). Тривалість часу перерви у диханні відлічують секундоміром. В момент видиху
секундомір зупиняють.
* П р и м і т к а : Максимальний вдих, розтягуючи легені, може призвести до роздратування закінчень n.
vagus, внаслідок чого активізується дихальний центр і людина не може тривалий час затримувати
дихання.
О ц і н к а : У здорових дітей та підлітків у віці 6-18 років тривалість затримки дихання
під час вдиху коливається у межах 16-55 сек. У здорових нетренованих дорослих чоловіків
час затримки дихання складає в середньому 40-60 сек., у жінок – 30-40 сек. У спортсменів
цей час збільшується до 60-120 сек. у чоловіків і до 40-95 сек. у жінок. При захворюваннях
органів кровообігу, дихання, анеміях тривалість затримки дихання зменшується.

Проба із затримкою дихання під час видиху (проба Генчі). Зробивши звичайний
(не глибокий) видих, досліджуваний затримує дихання. Тривалість перерви у диханні
відзначається секундоміром. Секундомір зупиняють в момент вдиху.
О ц і н к а : Час затримки дихання у здорових нетренованих осіб коливається в межах
25-40 сек. у чоловіків і 15-30 сек. – у жінок. У спортсменів спостерігають значно вищі
показники (до 50-60 сек. у чоловіків і 30-50 сек. у жінок).
Слід відзначити, що функціональні проби з затримкою дихання характеризують
насамперед функціональні здібності серцево-судинної системи, проба Штанге до того ж
відображає стійкість організму до недостачі кисню. Спроможність до тривалої затримки
дихання залежить певним чином від функціонального стану та потужності дихальних
м’язів. Проте при проведенні вищенаведених проб слід мати на увазі, що вони не завжди є

79
цілком об’єктивними, оскільки ще в значній мірі залежать від вольових якостей
досліджуваного. Це в деяких випадках знижує практичну цінність даних проб.
В и к о р и с т а н н я д и х а л ь н и х п р о б в п р а к т и ч н і й м е д и ц и н і . Серцево-
легеневі апнотичні проби дають інформацію про функціональний стан кардіореспіраторної
системи. При цьому необхідно зважати на залежність результатів проби від вольових
якостей досліджуваного. Співвідношення між інспіраторною та експіраторною апнотичною
паузою дорівнює 1:2. При наявності відхилень у стані серцево-судинної системи
тривалість затримки дихання скорочується на 50 і більше відсотків. Співвідношення між
цими паузами може досягнути у них 1:1. Погіршуються показники апнотичних проб і при
захворюваннях дихальної системи.

Проби зі зміною положення тіла у просторі

Ортостатична проба. Після перебування в положенні лежачи протягом не менше

ніж 5 хв. у досліджуваного підраховують частоту пульсу за 15 сек. і результат помножують
на 4. Тим самим визначають вихідну частоту серцевих скорочень за 1 хв. Після чого
досліджуваний повільно (за 2-3 сек.) встає. Відразу після переходу у вертикальне
положення, а потім через 3 хв. стояння (тобто коли показник ЧСС стабілізується) у нього
знов визначають частоту серцевих скорочень (за даними пульсу за 15 сек., помноженими
на 4).
О ц і н к а : Нормальною реакцією на пробу є збільшення ЧСС на 10-16 ударів за 1 хв.
відразу після підйому. Після стабілізації цього показника через 3 хв. стояння ЧСС дещо
зменшується, але на 6-10 ударів за 1 хв. вища ніж у горизонтальному положенні. Сильніша
реакція свідчить про підвищену реактивність симпатичної частини вегетативної нервової
системи, що притаманне недостатньо тренованим особам. Слабша реакція
спостерігається у разі зниженої реактивності симпатичної частини і підвищеного тонусу
парасимпатичної частини вегетативної нервової системи. Слабша реакція, як правило,
супроводжує розвиток стану тренованості.
Кліностатична проба. Дану пробу проводять у зворотному порядку: ЧСС
визначається після 5 хв. спокійного стояння, потім після повільного переходу у положення
лежачи, і, нарешті, після 3 хв. перебування у горизонтальному положенні. Пульс
підраховують також за 15-ти сек. інтервали часу, помножуючи результат на 4.
О ц і н к а : Для нормальної реакції характерно зниження ЧСС на 8-14 ударів за 1 хв.
відразу після переходу в горизонтальне положення і деяке підвищення показника після 3
хв. стабілізації, але ЧСС при цьому на 6-8 ударів за 1 хв. нижча, ніж у вертикальному
положенні. Більше зниження пульсу свідчить про підвищену реактивність парасимпатичної
частини вегетативної нервової системи, менше – про знижену реактивність.
Функціональні проби зі змінами положення тіла дозволяють оцінювати
функціональний стан вегетативної нервової системи: симпатичного (ортостатична) та
парасимпатичного (кліностатична) її відділів. Під час оцінки результатів орто- і
кліностатичної проб необхідно враховувати, що безпосередня реакція після зміни
положення тіла у просторі вказує головним чином на чутливість (реактивність)
симпатичного чи парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи, тоді як
відставлена реакція, вимірювана через 3 хв., характеризує їх тонус.
Використання проб зі змінами тіла у п росторі в практичній
м е д и ц и н і . Проби зі зміною положення тіла найчастіше використовують для вивчення
функціонального стану вегетативної нервової системи. Повторні проведення проб в
процесі тренувань дають можливість попередити виникнення стану перетренованості, при
якому порушення функціонального стану вегетативної нервової системи є однією з перших
ознак. У ослаблених та хворих осіб (наприклад, після тривалого ліжкового режиму) проби
зі зміною положення тіла можуть використовуватися для визначення функціонального
стану серцево-судинної системи у той період, коли інші (більш інтенсивні) навантаження
протипоказані.
80
 Функціональні проби з фізичним навантаженням

Фізичне навантаження – це потужний фізіологічний чинник, який дозволяє виявляти

порушення, насамперед, з боку серцево-судинної системи, які досить складно визначити у
стані спокою. Саме тому функціональні проби з фізичним навантаженням використовують
переважно для оцінки функціональних можливостей системи кровообігу. Як було
зазначено, їх поділяють на проби на відновлення та проби на зусилля.
Ф у н к ц і о н а л ь н і п р о б и н а в і д н о в л е н н я відрізняються тим, що реєстрація
досліджуваних показників під час їх проведення здійснюється п і с л я припинення
фізичного навантаження, тобто у відновлювальному періоді. Розроблені вони були в давні
часи, коли медицина ще не мала в своєму арсеналі діагностичної апаратури, яка б давала
змогу досліджувати показники безпосередньо під час виконання м`язового навантаження.
Проте ще й досі вони не втратили своєї практичної цінності. Оскільки дають змогу
оцінювати якість реакцій у відповідь на фізичне навантаження, відображають швидкість і
ефективність відновлювальних процесів, не потребують складної апаратури, а сама
процедура відзначається простотою і доступністю. Дані проби передбачають виконання
с т а н д а р т н о г о фізичного навантаження.
Ф у н к ц і о н а л ь н і п р о б и н а з у с и л л я (навантажувальні тести) передбачають
реєстрацію показників б е з п о с е р е д н ь о під час виконання навантаження за допомогою
спеціальної діагностичної апаратури. Вони дозволяють отримувати кількісну оцінку
функціональних можливостей організму. При їх проведенні використовується д о з о в а н е
м`язове навантаження, яке добирається індивідуально для кожного обстежуваного з
урахуванням віку, статі, стану здоров’я, функціональних можливостей та ін. Це більш
серйозна процедура, яка передбачає використання досить інтенсивних фізичних
навантажень. Тому вона проводиться не усім, а з урахуванням певних показань та
протипоказань, вимагає спеціального кабінету, обладнання, підготовки персоналу та
дотримання певних умов. Зазначені проби більш докладно будуть розглянуті в розділі 4.
Функціональні проби на відновлення
В якості стандартного фізичного навантаження при проведенні функціональних проб
на відновлення у малотренованих осіб найчастіше застосовують пробу Мартіне-
Кушелевського (20 присідань за 30 сек.), у тренованих осіб та спортсменів-розрядників –
комбіновану пробу Летунова.
Проба Мартіне-Кушелевського (20 присідань за 30 сек.). Після відпочинку,
протягом не менше 3-5 хв., у обстежуваного в положенні сидячи визначають вихідний
рівень пульсу та артеріального тиску. Для цього накладають манжету тонометра на ліве
плече і через 1-1,5 хв. (час, необхідний для зникнення рефлексу, що може з’явитися при
накладанні манжети) вимірюють спочатку пульс, а потім артеріальний тиск. Частоту пульсу
підраховують за 10-ти сек. інтервали часу до тих пір, поки не буде отримано дві-три
однакові цифри підряд (наприклад, 12-12-12). Інколи, за наявності дихальної аритмії, тобто
почастішання ЧСС під час вдиху та порідшання під час видиху, пульс може бути
неритмічним (наприклад, 10,11,12,11,12,11), внаслідок чого не можливо зафіксувати підряд
дві-три однакові цифри. В таких випадках обстежуваного просять затримати дихання
(після звичайного видиху) на 10-20 сек. і в цей час підраховують частоту пульсу. Нерідко
після функціональної проби цього явища не реєструється.
Потім, не знімаючи манжети, обстежуваному пропонують виконати 20 глибоких
присідань за 30 сек. Дуже важливим при проведенні даної функціональної проби є
правильність її виконання: присідання повинні бути достатньо глибокими, виконуватись в
помірному темпі, при кожному присіданні обстежуваний повинен витягувати руки вперед,
при вставанні – опускати. Під час виконання проби необхідно стежити за зовнішніми
ознаками перевтоми чи несприятливої реакції на фізичне навантаження, у разі виникнення
яких пробу припиняють.
81
 По закінченні присідань, обстежуваний сідає, лікар включає секундомір і проводить
підрахунок пульсу за перші 10 сек. 1-ї хв. відновлюваного періоду, далі, протягом останніх
50 сек. 1-ї хв., вимірює артеріальний тиск; а с початку 2-ї хв. знову підраховує частоту
пульсу за 10-ти сек. інтервали часу до троєкратного повторення вихідної частоти пульсу.
Проте, навіть, якщо пульс відновився вже на 2-й хв. відновлювального періоду,
рекомендується не припиняти, а продовжувати рахувати його до кінця 3-ї хв. По закінченні
3-ї хвилини вимірюють в останнє АТ.
Частоту пульсу доцільно рахувати до кінця 3-ї хв. у зв’язку з тим, що існує ймовірність
виникнення так званої « н е г а т и в н о ї ф а з и п у л ь с у » , тобто зменшення його
величини нижче від вихідного рівня більше ніж на 2-3 і більше ударів за 10 сек. Таке
порідшання пульсу, як правило, триває не менше трьох 10-секундних відрізків, а потім
пульс знову частішає і поступово повертається до норми. «Негативну фазу» пульсу
пов’язують з розбалансованістю в діяльності симпатичного та парасимпатичного відділів
вегетативної нервової системи, що призводить до зміни послідовності процесів
відновлення. Такі відхилення реєструються у осіб з лабільною нервовою системою, при
нейроциркуляторній дистонії, у спортсменів при перетренованості, після нервово-психічних
перенапружень. Якщо після навантаження негативна фаза пульсу утримується більше 3
хв., то така реакція оцінюється як незадовільна.
Під час проведення проби, до та після навантаження, необхідно звертати увагу на
характер пульсу (задовільного наповнення, ритмічний чи аритмічний), а також проводити
аускультацію серця (в положенні стоячи, а за необхідності – лежачи).
О ц і н к а р е з у л ь т а т і в функціональної проби здійснюється шляхом визначення
типу реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження. Для визначення типу
реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження враховують наступні
параметри:
1. З б у д л и в і с т ь п у л ь с у – збільшення частоти пульсу по відношенню до
початкового значення, відзначене у відсотках;
2. Х а р а к т е р з м і н а р т е р і а л ь н о г о т и с к у (АТ) – окремо систолічного,
діастолічного і пульсового;
3. П е р і о д в і д н о в л е н н я – час повернення показників пульсу і АТ до початкового
рівня.
Виникнення того чи іншого типу реакції пов’язано зі змінами гемодинаміки, які
відбуваються в організмі при виконанні м’язової роботи.
С у т ь ф і з і о л о г і ч н и х з м і н г е м о д и н а м і к и при фізичних навантаженнях
полягає в наступному. Фізичне навантаження потребує суттєвого підвищення функції
серцево-судинної системи, від якої в значній мірі залежить забезпечення працюючих м’язів
достатньою кількістю кисню та видалення із тканин вуглекислоти й інших продуктів
тканинного метаболізму. Саме тому з початком м’язової роботи в організмі відбувається
складний комплекс нейрогуморальних процесів, які призводять, з одного боку, до
активізації симпатоадреналової системи, що зумовлює підвищення основних показників
системи кровообігу – частоти серцевих скорочень, ударного та хвилинного обсягів крові,
системного артеріального тиску, об’єму циркулюючої крові та ін., а з другого боку –
викликає зміни тонусу судин периферичного судинного русла, що забезпечує
раціональний перерозподіл регіонального кровотоку між функціонально активними й
неактивними при навантаженні органами. Зокрема, знижується тонус й відбувається
розширення периферичних судин (насамперед, гемокапілярів) у функціонально активних
органах – в скелетних м’язах, міокарді, шкірі та легенях. Завдяки чому кровообіг в них
суттєво збільшується. Наприклад, в скелетних м’язах під час м’язової роботи кровообіг
підвищується в 15-20 разів (при цьому кількість функціонуючих гемокапілярів може
зростати в 50 разів), в міокарді – в 5 разів, в шкірі (для забезпечення адекватної
тепловіддачі) – в 3-4 рази, в легенях – майже в 2-3 рази. Водночас, дещо підвищується
тонус й відбувається звуження мілких судин у функціонально неактивних при навантаженні
органах – печінці, нирках, мозку та ін., внаслідок чого кровообіг в них значно зменшується
82
та здійснюється у більшості минаючи капіляри (тобто по шунтуючим судинам). Наприклад,
якщо в стані фізіологічного спокою кровообіг у внутрішніх органах складає біля 50%
хвилинного обсягу серця (ХОС), то при максимальному фізичному навантаженні він може
знижатися до 3-4% від ХОС.
Адаптація до навантаження серця тренованих осіб більшою мірою відбувається за
рахунок збільшення ударного об’єму і меншою – за рахунок почастішання серцевих
скорочень, а нетренованих чи недостатньо тренованих – переважно за рахунок
збільшення ЧСС і меншою мірою – за рахунок збільшення ударного об’єму.
Типи реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження
Виділяють 5 основних типів реакції серцево-судинної системи: н о р м о т о н і ч н и й ,
гіпотонічний (астенічний), гіпертонічний, дістонічний та
с х і д ч а с т и й (рис. 3.1).

АТ, мм рт.ст.
2 3 4 5
220 1

180

140

100

60

20

0 1 2 3 0 1 2 3 4 5 0 1 2 3 4 5 0 1 2 3 4 50 1 2 3 4 5
Час, хв.

Рис. 3.1. Типи реакції серцево-судинної системи на стандартну

функціональну пробу з фізичним навантаженням:
1 – нормотонічний, 2 – гіпотонічний (астенічний), 3 – гіпертонічний,
4 – дістонічний, 5 – східчастий.

Для нормотонічного типу реакції характерним є: прискорення частоти пульсу на

60-80% (в середньому на 6-7 уд. за 10 сек.), взагалі не більше 100%; помірне підвищення
систолічного АТ до 15-30% (приблизно на 20-30 мм рт.ст.); помірне зниження діастолічного
АТ на 10-15% (5-10 мм рт.ст.), яке зумовлено зменшенням загального периферичного
опору внаслідок розширення судин периферичного судинного русла; значне збільшення
пульсового АТ – на 80-100%, яке опосередковано відбиває величину серцевого викиду і
свідчить про її збільшення. Період відновлення пульсу і АТ в нормі складає – у чоловіків до
2,5 хвилин, у жінок – до 3-х хвилин.
В и с н о в о к . Даний тип реакції вважається сприятливим, так як свідчить про
адекватний механізм пристосування організму до фізичного навантаження. Збільшення
хвилинного обсягу кровообігу (ХОК) під час такої реакції відбувається за рахунок
оптимального та узгодженого збільшення, як ЧСС, так і ударного обсягу серця.

83
Функціональний стан серцево-судинної системи оцінюється як добрий або високий.
Дозволяються заняття в основній медичній групі в тренувальному режимі.
Проте, якщо при даному типі реакції показники пульсу і АТ повністю не
відновлюються до кінця 3-ї хв. (тобто період відновлення уповільнений) – то реакція
вважається лише умовно сприятливою, а функціональний стан серцево-судинної системи
оцінюється як задовільний або середній. Найчастіше уповільнення процесу відновлення
пульсу і АТ при нормотонічному типі реакції зустрічається у малотренованих осіб і тому
заняття в основній групі дозволяються, але поступово, починаючи із щадно-тренуючого
режиму.
Для г і п о т о н і ч н о г о ( а с т е н і ч н о г о ) типу реакції характерно: значне
прискорення пульсу – більше 100-150%; слабке, недостатнє підвищення систолічного АТ
(менше 15 %), або він зовсім не змінюється; діастолічний АТ при цьому не змінюється або
навіть підвищується; внаслідок таких змін пульсовий АТ зменшується, або, якщо і
підвищується, то несуттєво; період відновлення значно уповільнений – більше 5-10
хвилин.
В и с н о в о к . Даний тип реакції вважається несприятливим, оскільки механізм
адаптації до навантаження здійснюється переважно за рахунок збільшення ЧСС при
незначному УОС, тобто серце працює з великими енерговитратами, але малоефективно.
Спостерігається у нетренованих або малотренованих осіб, при вегетативних дисфункціях
за гіпотонічним типом, після перенесених захворювань, при перевтомі та перенапруженні
(у спортсменів). Функціональний стан серцево-судинної системи оцінюється як
незадовільний або низький.
Для г і п е р т о н і ч н о г о типу реакції характерним є: значне прискорення пульсу –
більше 100%; значне (понад 30%) підвищення систолічного АТ – до 180-200 мм рт.ст.
і вище, а також підвищення діастолічного АТ – до 90 мм рт.ст. і вище (внаслідок спазму
периферичних судин). Пульсовий АТ при цьому може значно зростати. Проте, в даному
випадку це не є позитивним явищем. Період відновлення показників суттєво уповільнений
(більше 3 хвилин).
В и с н о в о к . Тип реакції вважається несприятливим у зв`язку з тим, що механізм
адаптації до навантаження неадекватний. При значному збільшенні систолічного об`єму,
водночас із підвищенням загального периферичного опору в судинному руслі, серце
вимушено працювати з дуже великим напруженням. Даний тип зустрічається при
схильності до гіпертонічних станів (в тому числі при прихованих формах артеріальної
гіпертензії), вегетативних дисфункціях за гіпертонічним типом, початкових і
симптоматичних гіпертензіях; атеросклерозі судин, при перевтомі і фізичному
перенапруженні (у спортсменів). Схильність до гіпертонічного типу реакції при виконанні
більш інтенсивних фізичних навантажень може зумовити виникнення судинних
«катастроф» (гіпертонічного кризу, інфаркту, інсульту тощо).
Розрізняють також г і п е р р е а к т и в н и й тип реакції для якого, на відміну від
гіпертонічного, характерне помірне зниження діастолічного артеріального тиску. Його
вважають більш сприятливим, ніж гіпертонічний. Проте, все одно він свідчить про
наявність підвищеної реактивності симпатичного відділу вегетативної нервової системи,
що є однією з початкових ознак вегетативної дисфункції – симпатикотонії, яка в
подальшому, за умов відсутності профілактичних заходів, може призводити до розвитку
гіпертонічної хвороби. Функціональний стан серцево-судинної системи при гіпертонічному і
гіперреактивному типах реакції оцінюється як незадовільний або низький.
Для д і с т о н і ч н о г о типу реакції характерно: значне прискорення пульсу –
більше 100%; істотне підвищення систолічного АТ (понад 170-180 мм рт.ст.), та значне
зниження діастолічного АТ, буквально до нуля (при цьому вислуховується «феномен
нескінченного тону»). Таке явище триває, як правило, більше 2-х хвилин. Період
відновлення значно уповільнений.
В и с н о в о к . Тип реакції вважається несприятливим, оскільки свідчить про надмірну
лабільність системи кровообігу, що зумовлено різким порушенням нервової регуляції

84
периферичного (мікроциркуляторного) судинного русла. Спостерігається при порушеннях з
боку вегетативної нервової системи, неврозах, після перенесених інфекційних
захворювань (особливо грипу), часто у підлітків у пубертатному та препубертатному
періодах, при перевтомі і перенапруженні (у спортсменів). Функціональний стан серцево-
судинної системи оцінюється як незадовільний або низький.
Для с х і д ч а с т о г о типу реакції характерно: різке збільшення пульсу – більш 100%;
східчасте підвищення систолічного АТ, тобто систолічний АТ, виміряний безпосередньо
після навантаження – на першій хвилині – нижчий, ніж на 2 або 3 хвилинах періоду
відновлення. Період відновлення уповільнений.
В и с н о в о к . Тип реакції вважається несприятливим, тому що механізм адаптації до
навантаження свідчить про послаблену систему кровообігу, не здатну адекватно і швидко
забезпечувати перерозподіл кровотоку, необхідний для виконання м’язової роботи. Часто
спостерігається при атеросклерозі судин, у осіб похилого віку, особливо при
захворюваннях серцево-судинної системи, після перенесених інфекційних захворювань,
при перевтомі, при низькій фізичній підготовці, а також недостатній загальній тренованості
у спортсменів. Функціональний стан серцево-судинної системи оцінюється як
незадовільний або низький.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
Гіпотонічний, гіпертонічний, дистонічний та східчастий типи
реакції вважаються п а т о л о г і ч н и м и т и п а м и р е а к ц і ї
серцево-судинної системи на фізичне навантаження. За наявності
будь-якого з патологічних типів реакції завжди слід проводити
більш ретельне клінічне обстеження для виключення прихованої
патології та рекомендувати заняття в підготовчій (за умов
відсутності протипоказань) або спеціальній медичній групі,
починаючи з щадно-тренуючого або щадного рухового режиму.

Слід відзначити, що при функціональному обстеженні різних контингентів осіб, не

завжди зустрічаються вищенаведені типи реакції в їх класичному вигляді. Існують
перехідні варіанти, коли між нормотонічним і патологічними типами реакції визначаються
вибіркові підвищення окремих показників. При цьому вирішальними факторами є:
узгодженість реакції між пульсом та пульсовим АТ, реакція діастолічного АТ, уповільнення
процесу відновлення показників, а також наявність фрагментів реакцій патологічного типу.
Оцінити якість адаптації серцево-судинної системи на функціональні проби з
фізичним навантаженням можна також розрахувавши п о к а з н и к я к о с т і р е а к ц і ї
(ПЯР) за наступною формулою:
РТ2 – РТ1
ПЯР (за Кушелевським) = ,
Р2 – Р1

де: РТ1 – пульсовий тиск до навантаження;

РТ2 – пульсовий тиск після навантаження;
Р1 – пульс до навантаження;
Р2 – пульс після навантаження.

Оцінка ПЯР: 0,1-0,2 – нераціональна реакція;

0,3-0,4 – задовільна реакція;
0,5-1,0 – добра реакція;
> 1,0 – нераціональна реакція.

85
 Використання проби з присіданнями у практичній медицині.
В клінічній медицині пробу Мартіне-Кушелевського можна використовувати для оцінки
функціональних можливостей осіб різних вікових категорій. При цьому, залежно від віку та
стану здоров’я, доцільно проводити корекцію стандартного фізичного навантаження за
рахунок кількості та / або темпу присідань. Зокрема, для осіб від 5 до 40 років без
виражених відхилень у стані здоров’я рекомендується 20 присідань за 30 сек.; особам від
40 до 50 років – 15 присідань за 22 сек.; більше 50 років – 10 присідань за 15 сек. Особи з
наявністю захворювань можуть присідати у більш повільному темпі або виконувати 5
присідань на стілець.
Крім того, пробу Мартіне-Кушелевського можна застосовувати з діагностичною метою
– для визначення причини прискореного пульсу у стані спокою. Якщо після проби
показники вкладаються у несприятливий тип реакції, то прискорена ЧСС, скоріш за все,
зумовлена захворюванням серцево-судинної системи. Якщо до навантаження пульс був
лабільний (нестабільний), а відновлення його відбувалось хвилеподібно або визначалась
негативна фаза пульсу, тахікардія в стані спокою найчастіше зумовлена порушенням
дисбалансу між симпатичним та парасимпатичним відділами вегетативної нервової
системи. Якщо ж до навантаження ЧСС була стабільно вищою від норми (наприклад, 16,
16, 16), а після проби було визначено нормотонічний тип реакції, пульс при цьому
відновився до вихідних цифр до кінця 3-ї хвилини – можна передбачити, що прискорена
ЧСС у спокої зумовлена гіперфункцією щитоподібної залози. Подальші цілеспрямовані
клінічні дослідження найчастіше підтверджують результати функціональної проби.
Комбінована проба Летунова. Проба застосовується лише у спортсменів, які мають
спортивний розряд. Вона складається з 3-х послідовних різноманітних навантажень, які
чергуються з інтервалами відпочинку. Перше навантаження – 20 присідань за 30 сек.
(використовується як розминка), друге – біг на місці протягом 15 сек. в максимально
швидкому темпі, з високим підніманням стегон та енергійною роботою рук (навантаження
на швидкість) і третє – біг на місці підтюпцем протягом 3-х хв. в темпі 180 кроків за 1 хв.
(навантаження на витривалість). Тривалість відпочинку після першого навантаження
складає 2 хв., після другого – 4 хв. і після третього – 5 хв. Протягом періодів відпочинку у
положенні сидячи вимірюють частоту пульсу та АТ таким же чином, як під час проби
Мартіне-Кушелевського. Проба Летунова дозволяє оцінити пристосування серцево-
судинної системи до фізичних навантажень різноманітного характеру і різноманітної
інтенсивності у спортсменів.
О ц і н к а : Результати проби Летунова взагалі оцінюють також, як і при пробі Мартіне-
Кушелевського, визначаючи тип реакції. При високих функціональних можливостях
серцево-судинної системи після кожної частини проби водночас посилюються реакції
пульсу та систолічного АТ, діастолічний АТ в нормі помірно знижується при всіх
навантаженнях. Якщо після всіх навантажень пуль значно підвищується, а систолічний АТ
підвищується слабо або навіть знижується від одного навантаження до другого, це вказує
на знижені функціональні можливості серцево-судинної системи.

3.2. К і л ь к і с н а о ц і н к а р і в н я ф і з и ч н о г о з д о р о в ’ я

На сучасному етапі надзвичайно важливим є запровадження таких підходів в

медицині, які дозволяли б ще задовго до виникнення хвороби передбачати можливість її
розвитку та завчасно попереджати патологічні процеси в організмі. Для цього необхідна
своєчасна діагностика та чітке розуміння сутності здоров’я. За визначенням ВООЗ,
«здоров’я – це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не
тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів». Проте, дане тлумачення не є вичерпним
і має суто абстрактний характер. Найбільш гостру дискусію у суспільстві викликає сутність

86
ф і з и ч н о ї складової здоров’я. Зумовлено це тим, що для формування високого рівня
фізичного здоров’я у населення слід знати, які саме критерії є конкретними його проявами.
Вперше М.М. Амосов (1987) поставив запитання: «Хто із здорових здоровіший?» та
запропонував термін «кількість здоров’я». За думкою автора, «здоров’я – це певний
функціональний резерв організму, який забезпечує максимальну продуктивність органів і
систем при збереженні якісних меж їх функцій». Виходячи із зазначеного воно може бути
виміряне за допомогою певних функціональних показників.
Відтоді здійснюється пошук найбільш інформативних методів кількісної оцінки
фізичного здоров’я. Однак, до теперішнього часу єдиної думки з цього приводу немає.
Невдача чисельних спроб вирішити проблему «вимірювання» здоров'я багато в чому
обумовлена існуванням великих розбіжностей у визначенні його сутності та кількісних
характеристик. Досвід спортивної та інших розділів екстремальної медицини дозволив
сформулювати наступне визначення фізичного здоров’я, яке в найбільшій мірі відображає
його сутність: «ф і з и ч н е з д о р о в ' я – це достатній функціональний резерв, який
дозволяє людині швидко адаптуватися і виживати в умовах існування, які постійно
змінюються, забезпечує високу стійкість її організму до впливу різних патогенних чинників,
а також зумовлює збереження здатності до реалізації біологічних та соціальних функцій»
(Апанасенко Г.Л., 2007).
В практичній медицині оцінка здоров’я дотепер здійснюється переважно за
допомогою традиційної – н о з о л о г і ч н о ї – діагностики, яка базується на єдиній
альтернативі «здоровий-хворий». Вважається, що діагноз «здоровий» є обґрунтованим
тоді, коли не виявлені ознаки патологічного процесу, а всі функціональні показники
знаходяться у межах фізіологічної норми. Тобто, якщо при обстеженні не виявлено ознак
хвороби, то методом виключення ставиться діагноз «здоровий». Проте, такий підхід не
відображає максимально достовірно справжній стан здоров’я і, тим паче, не дозволяє
оцінювати наскільки здорова людина, тобто визначати кількісний рівень (резерв) її
фізичного здоров’я.
В практиці медичного контролю останнім часом запропоновано декілька моделей для
визначення «кількості фізичного здоров’я». Серед них на особливу увагу заслуговують:
донозологічна модель та діагностика здоров’я за прямими показниками.

Донозологічна діагностика здоров’я

Донозологічна модель діагностики здоров’я заснована на «адаптаційній» концепції

Казначеєва В.П. і Баєвського Р.М. (1974). В основу даної концепції покладено положення
про те, що адаптаційні можливості людини є мірою її здатності зберігати нормальну
життєву діяльність в несприятливих умовах середовища. За думкою авторів, при переході
від стану здоров’я до хвороби відбувається декілька стадій, під час яких організм
намагається пристосуватися до нових умов існування, завдяки змінам рівня
функціонування і напруження регуляторних механізмів.
Тобто, перед тім, як сформується патологічний процес, нормальні адаптаційні реакції
уступають місце механізмам компенсації, які є, по суті, маркерами передпатології, потім
настає стадія зворотних змін, і тільки після неї виникає ушкодження структур.
Таким чином, залежно від ступеня напруження адаптаційних механізмів, автори і
пропонують здійснювати донозологічну діагностику. При цьому вони виділяють наступні
стадії адаптаційного процесу або «донозологічні» стани:
1) задовільна адаптація;
2) функціональне напруження механізмів адаптації (нестійка або короткочасна
адаптація);
3) незадовільна адаптація (перенапруження механізмів адаптації);
4) зрив механізмів адаптації.

87
 Для характеристики донозологічних станів найбільше розповсюдження отримав
метод математичного аналізу в а р і а б е л ь н о с т і с е р ц е в о г о р и т м у (Баєвський, Р.М.
1979). Суть методу полягає в тому, що після реєстрації не менш 100 кардіоциклів
електрокардіограми (R-R-інтервалів), розраховується ряд функціональних показників –
«індекс напруження міокарду», «адаптаційний потенціал системи кровообігу» та ін., які
дозволяють оцінювати процес вегетативної регуляції діяльності серця та в цілому
відображають адаптаційну реакцію всього організму.
Існує й більш простий метод донозологічної діагностики, який базується на
вищезазначених теоретичних положеннях. Він не потребує складного обладнання і тому
може бути рекомендований для масових обстежень. Це розрахунок а д а п т а ц і й н о г о
п о т е н ц і а л у (АП) системи кровообігу за наступною формулою:

АП = 0,011 ∙ ЧП + 0,014 ∙ АТС + 0,008 ∙ АТд + 0,014 ∙В + 0,009 ∙ МТ – 0,009 ∙ Р – 0,273

де:
В – вік в роках, МТ – маса тіла (в кг), Р – зріст (в см),
АТс та АТд – систолічний та діастолічний артеріальний тиск (мм рт.ст.),
ЧП – частота пульсу (уд./хв.).
З а г а л ь н а о ц і н к а адаптаційного потенціалу здійснюється за наступною шкалою
(табл. 3.1).

Таблиця 3.1
Загальна оцінка адаптаційних можливостей та рівня здоров’я
(за В.П. Казначеєвим та Р.М. Баєвським)
Група
Бали Стан адаптації Рекомендації
здоров’я
≤2,1 Задовільна адаптація І Загальні оздоровчі заходи
Напруження механізмів Оздоровчі та профілактичні
2,11-3,2 ІІ
адаптації заходи
3,21-4,3 Незадовільна адаптація ІІІ Профілактичні та лікарські заходи
≥4,31 Зрив механізмів адаптації ІV Лікарські заходи

Недоліком донозологічної моделі є те, що дезадаптація та зрив адаптації можуть

виникати, незважаючи на значні резерви функцій (наприклад, в екстремальних умовах)
або, напроти, при низькому рівні здоров’я (наприклад, під час ремісії при хронічному
захворюванні) може визначатися стадія задовільної адаптації.

Діагностика здоров’я за прямими показниками

Чисельними дослідженнями доведено, що рівень індивідуального здоров’я людини в

значній мірі залежить від ефективності механізмів енергозабезпечення. Саме тому до
прямих показників фізичного здоров’я відносять енергопотенціал (резерви біоенергетики)
та біологічний вік. Вважається, що ці два показника в найбільшому ступеню
характеризують біологічну функцію виживання – одно з основних проявів здоров’я.
В и з н а ч е н н я е н е р г о п о т е н ц і а л у базується на «енергетичній» теорії
(Г.Л. Апанасенко, 1985), згідно якої основна умова існування усього живого на Землі – це
здатність поглинати енергію з навколишнього середовища, акумулювати її та
використовувати для здійснення процесів життєдіяльності. Чим вищі резерви
біоенергетики, та, відповідно, здібності до мобілізації функціональних резервів організму,
тим вищий рівень життєздатності. Оскільки найбільш ефективним та економним

88
постачальником енергії в організмі є аеробний метаболізм, то саме аеробна
продуктивність визначає рівень соматичного здоров’я людини.
Інтегральним показником аеробної продуктивності є максимальне
с п о ж и в а н н я к и с н ю (МСК). Саме тому даний показник експертами ВООЗ
рекомендовано як один з найбільш інформативних та надійних критеріїв рівня фізичного
здоров’я населення планети, тобто як показник «кількості здоров’я». Чим вищий рівень
МСК, тим вища стійкість організму до різноманітних несприятливих чинників – від гіпоксії
та інтоксикації до втрати крові та радіації. Більш того, клінічні спостереження показали, що
існує певна межа аеробного потенціалу, нижче від якої, розвиваються спочатку ендогенні
фактори ризику, а в разі наступного зниження – хронічні соматичні захворювання,
збільшується ризик смерті. Дану межу названо «б е з п е ч н и м р і в н е м с о м а т и ч н о г о
з д о р о в ’ я і н д и в і д а ». У чоловіків він складає 40-42 мл/хв/кг, у жінок – 33-35 мл/хв/кг.
Враховуючи, що дослідження МСК є не завжди доступною процедурою, особливо при
масових профілактичних обстеженнях, розроблена система кількісної оцінки рівня
фізичного здоров’я за допомогою експрес-методів на основі показників, які корелюють з
показником МСК: «Експрес-скринінг рівня соматичного здоров’я населення при
профілактичних оглядах» (за Апанасенко Г.Л., 2000).
М е т о д и к а е к с п р е с - о ц і н к и р і в н я ф і з и ч н о г о з д о р о в ’ я заснована на
використанні двох феноменів, які супроводжують підвищення витривалості та стійкості
організму до екстремальних впливів. З одного боку, це розширення резервів функцій, а з
іншого – економізація функцій у спокої і при навантаженнях. В якості показників резервів
функцій пропонується відношення ЖЄЛ та кистьової динамометрії до кг маси тіла, а в
якості показників економізації – «двійний добуток» у спокої та час відновлення пульсу до
вихідного рівня після 20 присідань за 30 сек. Крім того, доцільним вважається включення в
експрес-систему оцінки рівня здоров’я масо-ростового показника (для характеристики
надмірної маси тіла або її дефіциту). Усі зазначені показники ранжировані, їм привласнена
оцінка в балах, окремо для чоловіків і жінок (табл. 3.2).
Дослідження бажано проводити в першій половині дня. Напередодні не
рекомендуються значні фізичні навантаження, переїдання, вживання міцного чаю, кави,
нервово-емоційні перенавантаження, недосипання. Спочатку за стандартними
методиками вимірюються антропометричні показники: зріст, маса тіла, ЖЄЛ та кистьова
динамометрія, на підставі яких розраховуються антропометричні індекси.
Потім у положенні пацієнта сидячи підраховується пульс за 10-ти сек. інтервали часу
(до отримання 3-х однакових значень), вимірюється артеріальний тиск (до отримання
стабільних величин) та розраховується «подвійний добуток». Всі показники оцінюються в
балах. У подальшому обстежуваний виконує 20 присідань за 30 сек. Якщо він не може
виконати зазначене навантаження, то із суми, отриманій при оцінці попередніх показників,
віднімають 2 бали. Якщо навантаження виконане, то визначається кількість балів з
урахуванням часу відновлення пульсу до вихідного рівня (який фіксується за 10 секундні
інтервали до та після навантаження).
З а г а л ь н а о ц і н к а : Після отримання результатів підраховується загальна сума
балів, залежно від якої рівень фізичного здоров'я поділяється на 5 рівнів і оцінюється
наступним чином: 3 бали і менше – низький, 4-6 - нижче за середній; 7-11 – середній;12-15
– вище за середній;16 і більше – високий.
Відповідно до результатів експрес-скринінгу населення за рівнем фізичного здоров'я
можна розподілити на 3 групи: здорові (IV, V група); група ризику (III група); хворі (I, II
група). Групи I-III потребують поглибленого обстеження та, за необхідності, лікування.
Всім обстеженим в залежності від рівня соматичного здоров’я призначається відповідний
режим рухової активності.

89
 Таблиця 3.2
Експрес-оцінка рівня соматичного здоров'я
(за Г.Л. Апанасенко, 1988)
ЧОЛОВІКИ ЖІНКИ
I II III IV V I II III IV V

Нижчий за

Нижчий за
Вищий за

Вищий за
Середній

Середній
ОЦІНКА

середній

середній

середній

середній
Високий

Високий
Низький

Низький
Маса тіла /
≤18,9 19-20 20,1-25 25,1-28 ≥28,1 ≤16,9 17-18,6 18,7-23,8 23,9-26 ≥26,1
зріст (кг/м²)
Бали -2 -1 0 -1 -2 -2 -1 0 -1 -2
ЖЄЛ / маса
≤50 51-55 56-60 61-65 ≥66 ≤40 41-45 46-50 51-56 ≥57
тіла (мл/кг)
Бали -1 0 1 2 3 -1 0 1 2 3
Динамомет
рія / маса ≤60 61-65 66-70 71-80 ≥81 ≤40 41-50 51-55 56-60 ≥61
тіла (%)
Бали -1 0 1 2 3 -1 0 1 2 3
ЧСС х АТс
≥111 95-110 85-94 70-84 ≤69 ≥111 95-110 85-94 70-84 ≤69
/100
Бали -2 -1 0 3 5 -2 -1 0 3 5
Час
відновлення
1,30- 1,0- 1,30- 1,0-
ЧСС після 20 ≥3´ 2-3´
1,59´ 1,29´
≤59´´ ≥3´ 2-3´
1,59´ 1,29´
≤59´´
присідань за
30 сек.
Бали -2 1 3 5 7 -2 1 3 5 7
Загальна
оцінка рівня
здоров’я ≤3 4-6 7-11 12-15 16-18 ≤3 4-6 7-11 12-15 16-18
СУМА
БАЛІВ

Визначення біологічного віку (за В.П. Войтенко, 1991).

Б і о л о г і ч н и й в і к – показник, який дозволяє оцінити ступінь відповідності «вікового
зносу» календарному віку людини, а саме відображає темпи біологічного старіння, від яких
в значній мірі залежить функціонування основних систем життєзабезпечення, стан
здоров’я та тривалість життя.
Методика визначення біологічного віку та темпів біологічного
с т а р і н н я . Для визначення біологічного віку (БВ) використовуються тести різного
ступеню складності. При цьому логічна схема оцінок старіння включає наступні е т а п и :
1. Розрахунок дійсного значення БВ для даного індивіду (за набором клініко-
фізіологічних показників);.
2. Розрахунок належного значення БВ для даного індивіду (за його календарним віком);
3. Співставлення дійсної (фактичної) й належної величин БВ. Різниця між ними (ДБВ –
НБВ) дозволяє встановити на скільки років обстежуваний випереджає чи відстає від
однолітків за темпами старіння.
Автором методики запропоновано 4 варіанти для розрахунку БВ людини. При
проведенні лікарського контролю найбільш зручним і достатньо інформативним є 3-ій
варіант. Для розрахунку БВ за 3-ім варіантом використовують нижченаведені показники *,
які вимірюються за чітко встановленими методиками:
90
1. А р т е р і а л ь н и й т и с к с и с т о л і ч н и й (АТс) та д і а с т о л і ч н и й (АТд) вимірюється
методом Короткова за допомогою тонометра на правій руці, в положенні сидячи, тричі з
інтервалом в 5 хв. Враховується найменший результат. На підставі різниці між АТс та АТд
визначається пульсовий артеріальний тиск (ПАТ).
2. Ж и т т є в а є м н і с т ь л е г е н ь (ЖЄЛ) вимірюється в положенні сидячи спірометром
любого типу, не менш ніж через 2 години після прийому їжі.
3. Ч а с з а т р и м к и д и х а н н я п і с л я г л и б о к о г о в д и х у (ЗДВд) та г л и б о к о г о
в и д и х у (ЗДВид) вимірюється тричі з інтервалом 5 хв. за допомогою секундоміра.
Враховується найбільша величина обох показників. Обстежуваного належить інструктувати
про те, що отриманий результат відображає його функціональні можливості, тому він повинен
показати найкращий результат.
4. С т а т и ч н е б а л а н с у в а н н я (СБ) вимірюється у положенні стоячи досліджуваного на
лівій нозі, без взуття, очі закриті, руки опущені вздовж тулуба, без попереднього тренування.
Враховується: найкращий результат (найбільший час стояння на одній нозі) із 3-х спроб з
інтервалами між ними в 5 хв.
5. М а с а т і л а (МТ) вимірюється та реєструється за допомогою медичних терезів в легкій
одежі, без взуття.
6. К а л е н д а р н и й в і к (КВ) – число прожитих повних років.
7. І н д е к с с а м о о ц і н к и з д о р о в ’ я (СОЗ) – визначається за спеціальною анкетою, яка
передбачає відповіді на 29 запитань.
* Примітка: Величини окремих показників повинні бути виражені в наступних одиницях
виміру: АТс, АТд, ПАТ – в мм рт.ст, ЖЄЛ – в мл, ЗДВд, ЗДВид та СБ – в секундах, СОЗ – в
ум. од. (кількість несприятливих відповідей), МТ – в кг, календарний вік – в роках.

Анкета для самооцінки здо ров’я:

1. Чи турбує Вас головний біль?
2. Чи легко Ви просинаєтесь від незначного шуму?
3. Чи турбує Вас біль в ділянці серця?
4. Чи вважаєте Ви, що за останні роки у Вас погіршився зір?
5. Чи вважаєте Ви, що за останні роки у Вас різко погіршився слух?
6. Чи турбує Вас печія?
7. Чи поступаються Вам місцем в автобусі, трамваї, тролейбусі молодші за віком?
8. Чи турбує Вас біль у суглобах?
9. Чи маєте Ви недоліки тілобудови?
10. Чи впливає на Ваше самопочуття переміна погоди?
11. Чи бувають у Вас такі періоди, коли через хвилювання Ви втрачаєте сон?
12. Чи турбують Вас запори?
13. Чи вважаєте Ви, що зараз Ваша працездатність така ж, як і раніше?
14. Чи турбує Вас біль у ділянці печінки?
15. Чи бувають у Вас запаморочення?
16. Чи вважаєте Ви, що зосередитися зараз Вам стало складніше, ніж у минулі роки?
17. Чи бувають у Вас періоди, коли Ви почуваєте себе радісно збудженим та щасливим?
18. Чи відчуваєте Ви в різних місцях тіла печіння, поколювання, «повзання мурашок»?
19. Чи турбують Вас послаблення пам’яті, забудькуватість?
20. Чи турбує Вас шум або дзвін у вухах?
21. Чи тримаєте Ви для себе в домашній аптечці один з наступних медикаментів: валідол,
нітрогліцерин, серцеві краплі?
22. Чи бувають у Вас набряки на ногах?
23. Чи змушені Ви відмовитись від деяких страв у зв’язку із станом здоров’я?
24. Чи буває у Вас задишка при швидкій ходьбі?
25. Чи турбує Вас біль у ділянці попереку?
26. Чи доводиться Вам вживати з лікувальною метою будь-яку мінеральну воду?
27. Чи турбує Вас неприємний присмак у роті?
28. Чи можна сказати, що Ви стали легко плакати?
29. Як Ви оцінюєте стан свого здоров’я: «добрий», «задовільний» «поганий», «дуже поганий»?.

91
 П і д с у м о к а н к е т и С О З : Для перших 28 запитань передбачені відповіді «так»
або «ні». У підсумку підраховується загальна кількість несприятливих відповідей:
несприятливими вважаються відповіді «так» на запитання №№ 1-12, 14-16, 18-28 та «ні»
на запитання №№ 13, 17. Крім того, до отриманої суми балів додається ще 1 бал, якщо на
останнє (29) запитання вказана відповідь «поганий» чи «дуже поганий». Підсумкова
величина індексу СОЗ дає кількісну характеристику здоров’я, яка дорівнює 0 при
«ідеальному» та 29 – при «дуже поганому» самопочутті.

Для розрахунку фактичного БВ (ФБВ) використовують наступні формули:

для чоловіків: ФБВ = 44,3 + 0,68 ∙ СОЗ + 0,40 ∙ АТс – 0,22 ∙ АТд – 0,22 ∙ ПАТ –
0,004 ∙ ЖЄЛ – 0,11 ∙ ЗДВд + 0,08 ∙ЗДВид – 0,13 ∙ СБ;

для жінок: ФБВ = 17,4 + 0,82 ∙ СОЗ – 0,005 ∙ АТс + 0,16 ∙ АТд + 0,35 ∙ ПАТ –
0,004 ∙ ЖЄЛ + 0,04 ∙ ЗДВд – 0,06 ∙ ЗДВид – 0,11 ∙ СБ.

Для розрахунку належного БВ (НБВ) використовують наступні формули:

для чоловіків: НБВ = 0,661 ∙ КВ + 16,9;
для жінок: НБВ = 0,629 ∙ КВ + 15,3.
З а г а л ь н а о ц і н к а : Отримані дані є відносними. Точкою відліку є популяційний
стандарт – середня величина ступеню старіння в даному календарному віці (КВ) для даної
популяції. Такий підхід дозволяє ранжувати осіб одного календарного віку за ступенем
«вікового зносу» і, отже, за «запасом» здоров’я. Автори ранжували рівень здоров’я,
спираючись на визначення БВ, в залежності від величини відхилення останнього від
популяційного стандарту біологічного старіння: На підставі різниці між показниками
фактичного та належного БВ (ФБВ – НБВ) визначаються: функціональний клас, темпи
старіння та рівень здоров’я (табл. 3.3).
Таблиця 3.3
Оцінка темпів старіння та рівня здоров’я (за В.П. Войтенко, 1991)
Відхилення БВ від
Функціональний Темпи старіння, стан здоров’я,
популяційного
клас медичні рекомендації
стандарту
Темпи старіння різко уповільнені. Стан здоров’я
І – 9,9 і менше дуже добрий. Диспансерному обліку і реабілітації
не підлягають.
Темпи старіння уповільнені. Стан здоров’я добрий.
ІІ – 8,9 до – 3,0
Диспансерному обліку і реабілітації не підлягають.
Темпи старіння не відрізняються від популяційного
стандарту. Стан здоров’я середній.
ІІІ – 2,9 до + 2,9
Рекомендується медичний огляд 1 раз на рік і
профілактично-оздоровчі заходи.
Темпи старіння прискорені. Стан здоров’я поганий.
Великий ризик виникнення хвороб чи втрати
ІV + 3,0 до + 8,9 працездатності. Потрібен обов’язковий
диспансерний облік і медичний контроль, у разі
необхідності санаторно-курортне лікування.
Темпи старіння дуже прискорені. Стан здоров’я
дуже поганий. Дуже великий ризик виникнення
V + 9,0 і більше хвороб чи втрати працездатності. Потрібно
ретельне клініко-інструментальне
обстеження та медична реабілітація.

92
 I та ІІ функціональні класи відповідають уповільненим темпам старіння, тобто темпи
старіння значно відстають від популяційного стандарту. ІІІ функціональний клас відповідає
статистичним нормативам біологічного старіння. ІV та V функціональні класи відповідають
прискореним темпам старіння. Таких осіб доцільно включити в загрозливий за станом
здоров’я контингент; вони повинні звернути увагу на спосіб життя і пройти додаткові
клініко-інструментальні обстеження.
На підставі отриманих даних можливо також вирахувати індекс співвідношення ФБВ і
НБВ та визначити у скільки разів індивідуальний ФБВ більший або менший, ніж середній
БВ у популяції. Якщо ступінь старіння особи менший, ніж середній ступінь старіння осіб у
популяції, то ФБВ / НБВ < 1.

3.3. Л і к а р с ь к и й в и с н о в о к з а р е з у л ь т а т а м и к о м п л е к с н о г о
лікарського обстеження

Після завершення комплексного лікарського обстеження проводиться узагальнення і

аналіз отриманих результатів та оформляється загальний лікарський висновок. Згідно з
лікарсько-контрольною карткою 061-о у висновку відображаються наступні дані: фізичний
розвиток, функціональний стан, стан здоров'я, допуск до занять фізичними вправами з
визначенням їх напрямку (в т.ч. допуск до змагань), медична група, режим рухової
активності, необхідність направлення до фахівця в тій чи іншій галузі медицини, додаткові
клінічні, інструментальні або функціональні обстеження для уточнення даних (за
необхідності), термін повторної явки, а також додаткові рекомендації з профілактичних або
реабілітаційних заходів (за нижченаведеною схемою).

Схема лікарського висновку

1. О ц і н к а ф і з и ч н о г о р о з в и т к у :
– середній, вище або нижче за середній, високий, низький ,
– гармонійний чи дисгармонійний (вказати ознаки дисгармонійності).
2. О ц і н к а ф у н к ц і о н а л ь н о г о с т а н у т а ф у н к ц і о н а л ь н и х м о ж л и в о с т е й
о р г а н і з м у : проводиться на основі даних, отриманих під час функціонального
обстеження, враховуючи, насамперед, тип реакції системи кровообігу на фізичне
навантаження (нормотонічний, гіпотонічний, гіпертонічний, гіперреактивний,
дістонічний, східчастий) та період відновлення (нормальний, уповільнений, значно
уповільнений), а також даних інших функціональних проб (якщо проводились).
Функціональний стан оцінюється як:
– добрий (високий),
– задовільний (середній),
– незадовільний (низький),
– наявність ознак перевтоми або перенапруження (вказати з боку яких систем).
3. З а г а л ь н а о ц і н к а с т а н у з д о р о в ’ я : здійснюється обов’язково з урахуванням
показників фізичного розвитку і функціонального стану, записується у відповідній
графі у вигляді наступних діагнозів:
– з д о р о в и й – у разі, якщо не виявлено ніяких відхилень у фізичному розвитку,
функціональному стані та стані здоров’я;
– п р а к т и ч н о з д о р о в и й – якщо виявлені незначні відхилення у стані здоров’я,
низькі або дисгармонійні показники фізичного розвитку, дещо уповільнений період
відновлення після фізичного навантаження при нормотонічному типі реакції та
інші зміни, які не впливають суттєво на пристосування до фізичних навантажень,
проте потребують певної уваги. При цьому обов’язково вказуються визначені
порушення. Особливо слід відмічати наявність осередків хронічної інфекції:

93
 каріозних зубів, компенсованого чи субкомпенсованого хронічного тонзиліту,
холециститу та ін. Допуск до занять фізичними вправами можливий тільки після їх
ретельної санації чи радикального лікування.
– д і а г н о з визначеного відхилення в стані здоров’я, особливо такого, яке може
значно впливати на функціональні здібності і фізичну працездатність
обстежуваного під час занять фізичними вправами.
Крім того, при визначенні діагнозу враховується:
– с т у п і н ь в і р о г і д н о с т і п р и х о в а н о ї п а т о л о г і ї – на основі даних про
перенесені раніше хвороби (дитячі інфекційні захворювання – кір, скарлатина чи
ін.; гепатит; тонзиліт і т.п.) та проведене лікування з їх приводу, а також на основі
конституційних особливостей досліджуваного.
– с т у п і н ь в і р о г і д н о с т і в и н и к н е н н я п а т о л о г і ї в процесі фізичних
тренувань – на підставі даних сімейного анамнезу про патологічну спадковість
(наявність гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця, інсульту, інфаркту,
сахарного діабету, венозної недостатності та ін. в анамнезі близьких родичів,
особливо дані про випадки смерті від цих захворювань у молодому віці – до 50
років).
Виходячи із зазначеного, слід завжди пам’ятати, що відсутність порушень в стані
здоров’я на час обстеження не виключає тенденції виникнення патології при виконанні
фізичних навантажень.
4. Допуск до занять фізичними вправами, визначення медичної
г р у п и : за даними фізичного розвитку, функціональних можливостей організму та
стану здоров’я, а також залежно від рівня фізичної підготовленості (враховуючи
спортивний анамнез) вирішуються питання щодо допуску до фізичних тренувань з
деталізацією їх напрямку – заняття спортом, оздоровчою фізичною культурою або
лікувальною фізичною культурою. Для занять фізичною культурою (фізичним
вихованням) в навчальних закладах всі обстежувані розподіляються на медичні групи
(основну, підготовчу та спеціальну). Для осіб, яким з поважних причин не можна
займатися у вищезазначених медичних групах, рекомендуються заняття в групах ЛФК
або самостійні заняття ЛФК за вказівкою лікаря (за умов відсутності протипоказань).
Якщо це допуск до занять спортом, то враховуючи неймовірно великі навантаження,
притаманні сучасному спорту, дозвіл на такі заняття лікар може давати лише тим
особам, які не мають протипоказань (див. Додаток 1.1) та досягли певного віку (Табл.
3.6). Особливо це стосується дітей та підлітків. При цьому враховується наявність
протипоказань, як до занять спортом взагалі, так і його певними видами, уточнюється
спрямованість спортивних тренувань, масштаб змагань та ін.
На пр ик л ад: перфорація барабанної перетинки після перенесеного колись запалення
середнього вуха є протипоказанням лише для занять усіма водними видами спорту; при
порушеннях постави, особливо при сколіозі, не рекомендується займатися такими видами
спорту, як бадмінтон, теніс, волейбол.
Спортивна спеціалізація та участь дітей у спортивних змаганнях допускаються
лише після 2-3 років початкової підготовки. Принцип помірності повинен дотримуватись
стосовно як тренувань, так і участі у змаганнях.
Після перенесених захворювань навіть звичайні групові заняття фізичним
вихованням відновлюються лише після ретельного і всебічного додаткового
обстеження, через певний термін за умови доброго самопочуття і відсутності скарг,
пов'язаних з перенесеною хворобою.
5. Лікарські рекомендації щодо режиму рухової активності:
Виділяють 4 види рухових режимів під час спортивних, оздоровчих та відновних
тренувань: щадний, щадно-тренуючий, тренуючий, інтенсивно-тренуючий (див. розділ
6.2).

94
 При призначенні рухового режиму бажано вказати за рахунок яких елементів
можливо збільшувати або зменшувати інтенсивність фізичних навантажень, а також
тривалість і кратність тренувань.
6 . Д о д а т к о в і о б с т е ж е н н я : якщо не визначено достатньо чіткої картини, слід
вказати які додаткові обстеження чи огляд вузького спеціаліста необхідно провести і в
які строки.
7 . С т р о к и н а с т у п н о г о п л а н о в о г о о б с т е ж е н н я : слід вказати через який
термін досліджуваний повинен з’явитися для наступного планового обстеження.
Зазвичай здорові та практично здорові особи, які не мають скарг та віднесені до
основної медичної групи, проходять комплексне медичне обстеження не менше 1 разу
на рік (на початку навчального року або семестру). Особи, які віднесені до підготовчої
та спеціальної медичних груп проходять поглиблені медичні обстеження за
показаннями, але не рідше 2-х разів за навчальний рік, поточні обстеження – 3-4 рази
на рік.
8. Призначення інших профілактичних або реабілітаційних
з а х о д і в : призначаючи додаткові лікувально-профілактичні заходи чітко вказується їх
характер, строки проведення, дозування, тривалість, необхідність припинення або
зміни їх характеру.

Розподіл обстежуваних на медичні групи

Правильний розподіл на медичні групи для занять фізичною культурою (фізичним

вихованням) забезпечує більш ретельне та оптимальне дозування фізичних навантажень,
що дозволяє, з одного боку – підвищити ефективність й безпеку занять фізичними
вправами, а з іншого – ліквідувати наслідки гіподинамії і гіпокінезії, притаманних в значній
мірі, особам з відхиленнями в стані здоров’я.
Розподіляючи на медичні групи для занять фізичною культурою (фізичним
вихованням) необхідно враховувати об’єм (дозу) фізичних навантажень, що допускається,
а також зміст та нормативні вимоги, які встановлені для кожної з груп.
Для занять фізичною культурою (фізичним вихованням) виділяють 3 м е д и ч н і
г р у п и : основну, підготовчу та спеціальну. Останнім часом, враховуючи зростання
кількості учнів і студентів з наявністю серозної хронічної патології, пропонують також
виділяти групу ЛФК (таблиця 3.4).
Таблиця 3.4

Характеристика медичних груп* та особливості організації занять в них

у навчальних закладах
Назва Характеристика
Критерії віднесення до
медичної фізичного Примітка
медичних груп
групи навантаження
Здорові (або практично Фізична підготовка Дозволяються додаткові
Основна здорові) особи, які мають проводиться в повному заняття спортом.
група достатню фізичну обсязі згідно з Дозвіл лікаря щодо занять,
підготовленість, гармонічний, навчальними програми з які супроводжуються
високий або середній рівень урахуванням підвищеними фізичними
фізичного розвитку та добрий індивідуальних навантаженнями (заняття в
або задовільний рівень особливостей фізичного спортивних секціях, танці,
функціональних можливостей та біологічного розвитку. хореографія та ін.),
серцево-судинної системи. надається тільки після
додаткового поглибленого
обстеження.

95
Підготовча Особи, які мають несуттєві
група відхилення в стані здоров’я,
без достатньої фізичної
підготовленості та /або з
незначними порушеннями
фізичного або біологічного
розвитку (що не
перешкоджають заняттям за
загальними навчальними
програмами з фізичного
виховання), з задовільним
або незадовільним рівнем
функціональних можливостей
серцево-судинної системи;
а також після перенесених
гострих захворювань
(призначається на певний
термін).
Заняття проводяться Не рекомендовані заняття в
разом з основною спортивних секціях, проте
групою, але з доцільні додаткові заняття у
поступовим збільшенням групах загальної фізичної
навантаження, без здачі підготовки або самостійно в
контрольних нормативів, домашніх умовах з метою
або здачею за власним ліквідації недоліків у фізичній
бажанням. підготовці. Додаткові заняття
виконуються за
індивідуальними комплекс-
завданнями фізичних вправ,
спрямованих на підвищення
рівня функціональних
можливостей серцево-
судинної системи та системи
дихання, на зміцнення певної
групи м’язів, на оволодіння
певними руховими навичками
або підвищення рівня їх
виконання).

Спеціальна Особи із значними Фізична підготовка Заняття проводяться

група відхиленнями тимчасового чи
постійного характеру в стані
здоров’я, що не
перешкоджають навчанню в
навчальному закладі, але
протипоказані для занять
фізичною культурою чи
фізичним вихованням за
загальними навчальними
програмами;
з незадовільним рівнем
функціональних
можливостей.
проводиться груповим викладачем фізичної
методом (в групі не культури (фізичного
більше 8-10 осіб), згідно виховання), який пройшов
розкладу занять основної відповідну підготовку або
групи в окремому спеціалістом з фізичної
приміщенні за реабілітації з наданням
спеціальними індивідуальних завдань
програмами з безпосередньо на заняттях.
урахуванням характеру
та ступеня порушень у
стані здоров’я.

Група Особи із значними Бажано, щоб ЛФК Заняття проводяться

лікувальної відхиленнями постійного чи
фізичної тимчасового характеру в
культури стані здоров’я, що не
(ЛФК) перешкоджають навчанню в
навчальному закладі, але
протипоказані для занять
фізичною культурою чи
фізичним вихованням за
загальними навчальними
програмами, особливо,
груповим методом.
проводилася викладачем фізичної
малогруповим (2-6 осіб) культури (фізичного
або індивідуальним виховання), який пройшов
методом, згідно розкладу відповідну підготовку або
занять основної групи, в спеціалістом з фізичної
окремому приміщенні реабілітації чи інструктором
навчального закладу, в ЛФК. Виконується
якому навчається дана індивідуальна програма
особа, за спеціальними фізичної реабілітації.
комплексами лікувальної Можливі також додаткові
гімнастики з урахуванням самостійні заняття в
характеру та ступеня позааудиторний час (для
функціональних прискорення
порушень. відновлювального ефекту).

* Примітка. Медична група може змінюватись протягом навчального року в залежності від
даних поглиблених чи поточних медичних обстежень, змін фізичного розвитку, функціонального
стану, перебігу захворювання та інших факторів.
До о с н о в н о ї медичної групи відносять здорових та практично здорових осіб, які
не пред’являють ніяких скарг, не мають порушень фізичного та біологічного розвитку,
володіють достатньою фізичною підготовленістю та добрими функціональними
96
здібностями (про що свідчить нормотонічний тип реакції серцево-судинної системи на
стандартне фізичне навантаження та нормальний період відновлення показників пульсу та
артеріального тиску після функціональної проби). Для таких осіб заняття проводяться за
навчальною програмою в повному обсязі. Їм також дозволяють тренуватись у спортивних
секціях та брати участь у змаганнях.
До цієї групи також зараховують осіб середнього і похилого віку без суттєвих
відхилень у стані здоров'я, за умови достатньої фізичної підготовленості. Дані особи
займаються в групах загальної фізичної підготовки «Здоров'я», можуть приймати участь у
змаганнях і здавати нормативи з урахуванням віку.
До п і д г о т о в ч о ї медичної групи відносять осіб, які мають незначні порушення
фізичного розвитку та дещо знижені функціональні здібності організму (зокрема, наявність
затримки відновлення показників пульсу та артеріального тиску при нормотонічному типу
реакції або виникнення патологічних типів реакції серцево-судинної системи на стандартне
навантаження, за умов відсутності будь-якої прихованої чи хронічної патології), а також
несуттєві відхилення в стані здоров’я, які не заважають заняттям фізичними вправами в
обсязі загальних навчальних програм фізичної культури (фізичного виховання) в закладах
освіти. Підготовча медична група призначається також практично здоровим особам при
низькій фізичній підготовленості, після тривалих перерв в тренуваннях, після перенесення
деяких гострих захворювань (тимчасово). До даної групи також зараховують осіб
середнього і похилого віку з незначними відхиленнями в стані здоров'я на тлі вікових змін,
але без істотних функціональних розладів. Заняття в групах загальної фізичної підготовки
«Здоров'я» проводять за спеціальними програмами для різних вікових груп.
Заняття осіб, що займаються в підготовчій групі, здійснюються спільно з тими, хто
займається в основній групі, за такими ж навчальними програмами, зі здачею
встановлених контрольних нормативів. Але, особи, які займаються в підготовчій групі,
потребують певного обмеження тренувальних навантажень, забезпечення більш
поступового засвоєння комплексу рухових навичок та вмінь, особливо пов’язаних з
підвищеними вимогами до організму, а також мають право здавати контрольні нормативи
в межах своїх здібностей і за власним бажанням. Для даної категорії осіб корисні
організовані додаткові (позанавчальні) заняття загальною фізичною підготовкою чи
лікувальною коригуючою гімнастикою.
До с п е ц і а л ь н о ї медичної групи відносять осіб із значними відхиленнями
фізичного розвитку, незадовільною фізичною підготовленістю, при значних аномаліях
розвитку чи дефектах опорно-рухового апарату, незадовільному функціональному стані
(наявності патологічних реакцій серцево-судинної системи на стандартне фізичне
навантаження, особливо, за наявності факторів ризику чи прихованої патології), а також
при відхиленнях в стані здоров’я тимчасового характеру чи за наявності хронічної
патології, при яких протипоказані інтенсивні фізичні навантаження та неможливі заняття за
загальними державними програмами в основній чи підготовчій групах. Заняття в
спеціальній медичній групі здійснюються за спеціально розробленими програмами в
умовах звичайного режиму навчального закладу, шляхом організації окремих групових
занять (не більше 8-10 осіб в групі). Враховуючи схожість порушень систем
життєзабезпечення при деяких захворюваннях, приблизно однакове зниження
працездатності при цьому, а також схожість мети занять фізичними вправами, можлива
організація групових занять з включенням в одну групу осіб з різними захворюваннями.
Особи, що займаються в спеціальних медичних групах не здають контрольні нормативи і
атестуються заліком.
У середньому та похилому віці особи з наявністю тих чи інших захворювань
займаються лікувальною фізкультурою.
До групи л і к у в а л ь н о ї ф і з к у л ь т у р и (ЛФК) слід відносити осіб із значними
відхиленнями в стані здоров’я хронічного незворотного характеру, з виразними
порушеннями функції опорно-рухового апарату, а також після перенесення деяких гострих
захворювань, оперативних втручань чи травмувань, які не в змозі займатися в спеціальній

97
медичній групі. Організація занять ЛФК здійснюється малогруповим (5-8 осіб) методом.
Для забезпечення проведення занять ЛФК безпосередньо в навчальних закладах бажано
створити відповідні умови – виділити окреме приміщення (зал чи кабінет ЛФК), що є цілком
реальним, та ввести додатково до існуючого штатного розкладу штатні одиниці
спеціалістів з фізичної реабілітації (або лікувальної фізкультури) з вищою немедичною
освітою.
В більш важких та серйозних випадках (але за умов відсутності протипоказань) для
проведення занять лікувальною фізкультурою слід направляти учнів та студентів в
кабінети чи відділення ЛФК лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання чи
навчання (для забезпечення під час занять постійного нагляду медичних працівників).
Визначення медичної групи особам з відхиленнями в стані здоров’я повинно
передбачати доступність фізичних навантажень, а також створення оптимальних умов для
одужання та / або попередження загострень захворювань, запобігання розвитку
ускладнень і, особливо, інвалідності.
В комплектуванні медичних груп не повинно бути шаблону. Основним критерієм для
включення в ту чи іншу групу є, безумовно, встановлення діагнозу. Проте в кожному
випадку питання повинно вирішуватись індивідуально, з урахуванням особливостей
перебігу захворювання, фізичної підготовленості, функціональних здібностей. У випадках
хронічного перебігу захворювання необхідні тимчасові обмеження фізичних навантажень
при його загостреннях, причому тривалість обмежень повинна враховувати частоту
загострень, важкість хвороби, причини рецидивів та інші фактори.
Призначення спеціальної медичної групи або групи ЛФК може носити як тимчасовий,
так і постійний характер, що також залежить від особливостей перебігу хвороби, наявності
ускладнень, функціональних можливостей організму, адаптації до фізичних навантажень
та інших супутніх відхилень в стані здоров’я.
Переведення із спеціальної медичної групи (чи групи ЛФК) в підготовчу, а надалі,
можливо, і в основну групу, повинно здійснюватися послідовно, згідно примірних
рекомендацій, а також за умов позитивних результатів, отриманих під час занять в
попередній групі. Слід також враховувати, що заняття в основній групі (або навіть заняття
спортом) при деяких захворюваннях дозволяються лише при дотриманні певних вимог,
зокрема під постійним наглядом лікарів, при систематичному проведенні необхідних
клінічних обстежень, а також з виключенням занять тим чи іншим видом спорту чи
фізичного навантаження.
Т и м ч а с о в і з в і л ь н е н н я від занять фізичною культурою (фізичним вихованням)
в навчальних закладах або деякі обмеження фізичних навантажень бувають необхідні у
разі перенесення гострих чи інфекційних захворювань, загострення хронічної патології,
травм, ушкоджень, оперативних втручань тощо. Терміни відновлення занять фізичними
вправами в закладах освіти в таких випадках повинні визначатися індивідуально, з
урахуванням стану здоров’я, функціональних здібностей найголовніших систем та
організму в цілому, стану опорно-рухового апарату. Орієнтовно для цього можна
використовувати схему орієнтовних термінів відновлення занять після деяких гострих
захворювань і травм.
В період активного лікування, а також певний час після нього, за умов відсутності
протипоказань до цього, доцільно призначати заняття ЛФК в лікувально-профілактичному
закладі (стаціонарі, поліклініці, санаторії). Це значно прискорює строки одужання,
попереджує розвиток ускладнень, а також сприяє запобіганню інвалідності.
При виникненні складностей у вирішенні питань щодо призначення медичної групи та
/або допуску до занять тим чи іншим видом фізичних вправ проводиться консультація на
базі лікарсько-фізкультурних диспансерів, центрів спортивної медицини та ЛФК або
кабінетів лікарського контролю (якщо такі є) в навчальних закладах.
Слід також відзначити, що у разі виявлення серйозної патології (насамперед, з боку
системи кровообігу) ще на стадії спортивного відбору – для занять в спортивних секціях, а,
тим більше, спортом – однозначно слід рекомендувати лише заняття оздоровчою

98
фізичною культурою (під контролем ЕКГ). У разі виявлення такої патології у осіб з високим
рівнем спортивної майстерності – рекомендується ретельне обстеження для виключення
інших супутніх вад та (або) аномалій розвитку. За відсутності у таких осіб інших відхилень
в стані здоров'я, заняття спортом можуть бути дозволені, але під ретельним лікарським
наглядом та під постійним контролем ЕКГ, за умов виключення перенавантажень і з
деякими обмеженнями участі у змаганнях.

3.4. О с о б л и в о с т і л і к а р с ь к о г о к о н т р о л ю з а о с о б а м и
різного віку та статі

Загальна оцінка стану здоров’я, фізичного розвитку та функціональних можливостей

при проведенні комплексного лікарського обстеження, а також визначення оптимальної
дози фізичних навантажень повинні завжди здійснюватись з урахуванням вікових та
статевих особливостей організму, оскільки кожна з цих груп характеризується певними
морфологічними й функціональними відмінностями. Ігнорування цих відмінностей при
оздоровчих та, особливо, спортивних тренуваннях, може вкрай негативно відобразитися
на стані здоров’я тих, хто займається.

Лікарський контроль за особами дитячого віку

Оптимальна рухова активність надзвичайно важлива в процесі росту та формування

організму. Фізичні тренування, якщо вони застосовуються правильно, стимулюють
гармонійний розвиток дитини, сприяють кращому протіканню пластичних процесів та
збільшують функціональні можливості всіх систем життєзабезпечення. Саме в дитячому та
підлітковому віці закладається фундамент майбутнього здоров’я. В той же час порушення
у стані здоров’я в цей період виявляються найбільш стійкими і можуть суттєво впливати в
подальшому на якість життя і працездатність людини. Тому раціональний вибір
різноманітних засобів, методів і умов фізичних тренувань має велике значення для
адекватної адаптації організму до фізичних навантажень.
При проведенні лікарського контролю за особами дитячого віку важливо мати на
увазі закономірності онтогенезу: динаміку вікового розвитку та вікові особливості органів і
систем; зміни нейрогуморальної регуляції функцій та енергозабезпечення м’язової
діяльності; особливості розвитку основних рухових якостей; акселерацію чи ретардацію
біологічного розвитку; особливості періоду статевого дозрівання. Кожен віковий період
відрізняється специфікою рухової активності, актами поведінки й іншими показниками.
Перехід від одного вікового періоду до іншого характеризується зміною центральних
механізмів регуляції. Ці перехідні (так звані «критичні») періоди визначаються вузькими
часовими межами, протягом яких діяльність окремих органів і систем переходить на нові
рівні, забезпечуючи адаптацію організму до умов середовища.
При проведенні занять фізичними вправами з дітьми, підлітками, юнаками та
дівчатами, а також під час лікарського контролю за ними, розрізняють вікові групи: 1) –
дитинство – від народження до 7 років; 2) отроцтво – 7-13 років; 3) юність – 14-19 років.
Проте більш раціональним є такий розподіл на вікові групи, при якому враховуються
підготовка і навчання до школи і в школі. У цьому випадку вікові групи поділяють на:
1) переддошкільну (від 1 до 3 років); 2) дошкільну (3-6 років); 3) молодшу шкільну (7-11
років); 4) середню шкільну (12-15 років ) та 5) старшу шкільну (16-18 років) групи.
Для о ц і н к и ф у н к ц і о н а л ь н и х п о к а з н и к і в р і з н и х систем організму в
спокої та при навантаженнях важливо знати, як ці показники змінюються з віком.
З н а ч е н н я п о к а з н и к і в Ч С С т а А Т у д і т е й суттєво відрізняються від
показників дорослої людини. Це зумовлено, перш за все, менш економною діяльністю
системи кровообігу та меншою продуктивністю серця. Виходячи з цього показники ЧСС у

99
дітей в стані спокою значно вищі, ніж у дорослих, а артеріального тиску – нижчі.
Орієнтовна ЧСС у спокої у дітей різних вікових груп наведена в таблиці 3.5.
Артеріальний тиск у 4-6-річних дітей дорівнює 75/50-85/60 мм рт.ст. При вимірюванні
АТ у дітей і підлітків слід звертати увагу на те, що окружність передпліччя у них значно
менша ніж у дорослих, у зв’язку з чим необхідно використовувати тонометр з манжетою
меншої ширини.

Таблиця 3.5
Частота серцевих скорочень у спокої у дітей різних вікових груп
(за С. Коларовим та В. Гатеєвим, 1979)
ЧСС, уд./хв.
Вік, роки
max min
1-3 164 98
3-5 132 65
5-8 115 70
8-12 108 55
12-16 102 55

Внаслідок підвищеної реактивності організму дітей та підлітків частота пульсу і

величина АТ у них досить мінливі. Поступово з віком показники серцево-судинної системи
змінюються: частота серцевих скорочень зменшується, артеріальний тиск підвищується,
досягаючи нормальних цифр у віці 16-18 років, збільшується ударний та хвилинний обсяги
серця.
У підлітків часто зустрічаються функціональні зміни (порушення ритму серця,
функціональні систолічні шуми), а також минущі морфологічні відхилення в серцево-
судинній системі. Прикладом останнього може бути так зване мале серце. Адаптація
апарата кровообігу і дихання у підлітків при малому серці здійснюється з великим
напруженням і менш економічно, «межа» працездатності у них нижча. Фізичні вправи і
заняття спортом позитивно впливають на них, але при цьому важливим є вкрай обережне,
поступове підвищення навантажень і ретельний лікарський контроль. У період статевого
дозрівання у підлітків інколи виникають порушення судинного тонусу, які пов'язані з
перебудовою в діяльності залоз внутрішньої секреції, що може призводити до підвищення
артеріального тиску.
Структура причин, що викликають артеріальну гіпертензію, різко відрізняється в різні
періоди дитинства. У дітей раннього та дошкільного віку підвищення АТ, як правило, має
вторинний симптоматичний характер. Найбільш частими причинами в даному випадку є
хвороби нирок, патологія ниркових судин, надниркових залоз та ін. Своєчасна діагностика
захворювання, яке викликає у дитини підвищення АТ, має принципове значення, так як при
деяких з них (ураження судин нирки, пухлина надниркових залоз тощо) можливе повне
усунення артеріальної гіпертензії після проведення хірургічного втручання.
У шкільному і, особливо, підлітковому віці – структура артеріальної гіпертензії різко
змінюється: зменшується представленість симптоматичної артеріальної гіпертонії і на
перший план виступає первинна артеріальна гіпертонія (80-90 % випадків захворювання).
Проте, у дітей і підлітків підвищення АТ в більшості випадків має нестійкий, зворотний
характер. У його основі лежить порушення нейровегетативних регулюючих впливів, тобто
мова йде про нейроциркуляторну дистонію за гіпертонічним типом.
Правильне проведення занять фізичною культурою і спортом сприяє зниженню АТ у
осіб дитячого віку. Для цього слід зменшувати інтенсивність тренувальних навантажень і,
головне, обмежувати кількість змагань, щоб зменшувати емоційний компонент. Необхідно
також виключати силові вправи, особливо зі штангою, так як вони можуть сприяти
подальшому підвищенню артеріального тиску.

100
 Пристосування ф у н к ц і ї д и х а н н я до фізичних навантажень у дітей також
протікає по менш раціональному шляху, ніж у дорослих. Відмічено, що при фізичних
навантаженнях, які вимагають витривалості, існує така залежність: чим менший вік осіб,
що займаються фізичними вправами, тим раніше і частіше відбувається у них при
підвищенні навантаження зменшення відсотка утилізації кисню з вдихуваного повітря і
збільшення вентиляції легенів. Таким чином, щоб забезпечити працюючі органи і тканини
достатньою кількістю кисню, дитині необхідно провентилювати тим більше повітря, чим
менше її вік. Економічність всієї роботи при цьому значно знижується. Обсяг одного
дихання збільшується з 130-220 мл повітря у 5-8-літніх до 300-450 мл у 16-річних. У зв'язку
з цим відбувається також зменшення частоти дихання: якщо у 1-3-літніх дітей кількість
подихів складає 35-40 за 1 хв., то у 5-6-річних – вже 20-22, у 6-10-річних – 18-20, у 15-20-
річних –16-20.
Для оцінки функціонального стану дітей та підлітків можуть застосовуватись різні
проби. Найчастіше рекомендуються стандартні функціональні проби з 20 присіданнями
або 60 підскоками за 30 сек. При обстеженні більш тренованих юних спортсменів можна
використовувати проби з 15-секундним бігом на місці в максимальному темпі або 1-2-
хвилинним бігом на місці в темпі 180 кроків за 1 хв., підйоми на сходинку (висота сходинки
– 45 см для юнаків 15-18 років і 40 см для дівчат того ж віку) та інші.
Недостатні (у порівнянні з дорослими) функціональні резерви серцевої та дихальної
систем у дітей пов’язані з тим, що одна і та ж фізична робота виконується ними менш
економічно, за рахунок менш вигідних варіантів пристосування до навантажень, ніж у
дорослих. Це, зокрема, проявляється в тому, що діти як правило, адаптуються до роботи
за рахунок відносно більшого почастішання пульсу і меншого підйому систолічного АТ, ніж
це спостерігається при аналогічних навантаженнях у дорослих. Тривалість відновлення
ЧСС у них, навіть при невеликих навантаженнях, зазвичай не перевищує значень,
характерних для дорослих, але при великих і, особливо, повторних навантаженнях,
відновлення значно подовжується.
При вирішенні питань допуску дітей і підлітків до занять фізичною культурою і,
особливо, спортом, слід враховувати всі в і д м і н н о с т і ф у н к ц і о н у в а н н я основних
фізіологічних систем їх організму (Г.О. Макарова, 2003).
До таких відмінностей, якщо їх узагальнити, відносяться:
- високий рівень збудливості та підвищена реактивність нервової системи поряд із
відносною слабкістю процесів гальмування;
- більш низькі можливості серцево-судинної і дихальної систем, та менш удосконалені
процеси їх регуляції;
- більш виразні зміни вегетативних функцій при фізичному напруженні;
- менш економні витрати енергії; значно менші можливості задовольняти кисневий
запит, більш низький рівень максимального споживання кисню та більш короткий час
його утримання;
- більш низькі можливості виконувати анаеробну роботу;
- більш тривалий період відновлення показників після фізичних навантажень.
Під час занять з особами дитячого віку та лікарському контролі за ними важливо
пам’ятати, що розвиток організму протікає у них хвилеподібно. Зростання тіла у довжину
проходить нерівномірно: періоди посиленого росту змінюються уповільненим ростом.
Динаміка зміни ваги тіла в процесі вікового розвитку також має свої закономірності –
найбільше накопичення маси тіла відноситься до періодів уповільненого зростання.
Періоди посиленого росту характеризуються значним підвищенням енергетичних і
обмінних процесів в організмі. В ці вікові періоди організм найменш стійкий до
захворювань. Навпаки, періоди найбільшого збільшення ваги та уповільненого росту
організм відрізняються більшою стійкістю. В значній мірі неврівноважені функції організму
спостерігаються з 11 до 15 років, тобто в період статевого дозрівання, що потребує
найбільшої обережності у дозуванні фізичних навантажень.

101
 При вирішенні питань допуску до занять фізичними вправами необхідно обов’язково
дотримуватись в і к о в и х н о р м а т и в і в д л я п о ч а т к у занять спортом у спортивних
секціях, дитячих спортивних школах з різних видів спорту, початку виступів у спортивних
змаганнях, в залежності від масштабу і змісту цих змагань, а також для переходу в
категорію дорослих спортсменів.
Віковий допуск до занять спортом здійснюється в залежності від виду спортивного
навантаження. Під час занять з дітьми та підлітками засоби фізичної культури і спорту
вибираються залежно від етапу спортивної підготовки, розрахованої на ряд років: I етап –
початкова підготовка, II етап – спеціальна підготовка, III етап – спортивне удосконалення
(табл. 3.6).
Таблиця 3.6
Вік початку занять у початковій групі та у групі спортивного удосконалення
(за А.І. Журавльовою та Н.Д. Граєвською, 1993)
Вік допуску до занять, роки
Види спорту групи навчально- групи
початкової тренувальні спортивного
підготовки групи удосконалення
Акробатика 8-10 10-14 14-17
Баскетбол, волейбол 10-13 12-17 16-18
Бадмінтон 10-13 12-17 16-18
Батут 9-12 11-17 16-18
Біг на ковзанах 10-12 12-17 17-18
Бокс 12-15 14-17 17-18
Боротьба (всі види) 10-13 12-17 16-18
Важка атлетика 13-14 14-17 17-18
Велоспорт ((шосе, трек) 12-14 14-17 17-18
Вітрильний спорт 9-12 11-17 16-18
Водне поло 10-13 12-17 16-18
Гімнастика спортивна:
хлопчики 7-9 8-10 10-14
дівчата 9-14 14-17 14-17
Гімнастика художня 7-9 9-13 13-17
Гребля академічна 10-12 12-17 17-18
Гребля на байдарках і каное 11-14 13-17 16-18
Кінній спорт 11-13 13-17 17-18
Легка атлетика 11-13 13-17 17-18
Лижний спорт:
гонки і біатлон 9-12 12-17 17-18
горні види 8-11 10-15 14-17
двоборство 9-12 11-17 16-18
стрибки з трампліна 9-11 12-17 17-18
Плавання 7-10 7-14 12-17
Ручний м’яч 10-13 12-17 16-18
Санний спорт 11-14 13-17 16-18
Стрілковий спорт 11-14 13-17 16-18
Стрільба із луку 11-13 13-17 17-18
Стрільба стендова 14-15 15-17 18
Стрибки у воду 8-11 10-15 14-17
Сучасне п’ятиборство 10-13 12-17 16-18
Теніс і теніс настільний 7-10 9-15 14-17
Фехтування 10-13 12-17 16-18
Фігурне катання 7-9 9-13 13-17
Футбол і хокей з шайбою і з м'ячем 10-12 12-17 17-18
Шахмати 9-13 11-17 15-18

102
 Віковими нормативами забезпечується обов'язковий мінімальний період попередньої
загальної підготовки перед початком більш інтенсивних (базових) навантажень та
виконання найважливішої вимоги – відповідності навантажень віку юних спортсменів.
Допустимий масштаб спортивних змагань у вікових групах: 9-10 років шкільні, 11-12 років –
районні і міські, 13-14 років – обласні, 15-16 років – всеукраїнські, 16 років і старше –
міжнародного рівня. Слід також пам’ятати, що цілий ряд відхилень у стані здоров'я, які не
порушують працездатності дітей та підлітків при звичайних заняттях у школі чи у побуті,
можуть обмежувати або, навіть, виключати спортивні тренування, пов'язані з інтенсивними
фізичними і психоемоційними навантаженнями.
Досить уважно потрібно виявляти у дітей та підлітків вогнища хронічної інфекції.
Оскільки у дітей з вогнищами інфекції знижені функціональні можливості серця, значно
частіше виявляються явища перенапруження серця, виникають ускладнення з боку серця,
нирок й інших органів. Крім того, стомлення, викликане надто напруженою м'язовою
діяльністю, може тимчасово знижувати стійкість організму до інфекції. Саме тому в періоди
інтенсивних тренувань діти більш схильні до різних простудних захворювань, гнійничкових
уражень шкіри і т. д.
Ретельну увагу слід звертати на наявність у дітей та підлітків так званих «малих
аномалій розвитку» та захворювань, притаманних пубертатному періоду. Частина з них
може носити досить безвинний характер, інші ж представляють певну загрозу із-за
можливості виникнення в умовах напруженої м’язової діяльності серйозних ускладнень,
навіть, несумісних з життям. Насамперед, це відноситься до малих аномалій розвитку
серця (пролапсу мітрального клапану, аномально розташованих хорд, аневризм серця та
крупних судин та ін.), аномалій розвитку хребта (синдрому «короткої шиї», додаткових
шийних ребер, недорозвитку тіл хребців та ін.), ектопії яєчок та крипторхізму у хлопчиків,
гіпоталамічного синдрому пубертатного періоду та ін. Питання допуску у таких випадках
вирішуються сугубо індивідуально після додаткових ретельних клінічних обстежень.
Особливості фізи чних тренувань дітей та підлітків
У разі допуску дітей та підлітків до занять фізичною культурою та, особливо спортом,
необхідно дотримуватись наступних в и м о г :
1. Дотримання регулярності, поступовості та індивідуалізації в збільшенні фізичних
навантажень з урахуванням віку дитини (особливо в перехідні періоди).
2. Виконання принципу: чим молодше діти, тим в більше в процесі тренувальних занять
повинні використовуватись різноманітні елементи загальної фізичної підготовки
(особливо у дітей зі слабкою нервовою системою), більш короткі але частіші заняття,
переважно ігрового характеру.
3. Виключення під час тренувальних занять однобоких навантажень на будь-які групи
м’язів, напроти збільшення кількості вправ симетричного характеру, для збереження
правильної постави.
4. Дотримання однорідності груп, що займаються – за станом здоров’я,
функціональними можливостями, рівнем підготовленості тощо.
5. Найсуворіше дотримання режиму – побуту, харчування, фізичних навантажень та
відпочинку. Обов'язковий достатній відпочинок між тренуваннями. Зокрема, сон
повинен складати не менше 9-10 годин на добу. У період іспитів інтенсивність
фізичних навантажень необхідно зменшувати.
6. Забезпечення емоційності занять, різноманітності вправ та прийомів, відсутності
шаблонності в побудові занять (для запобігання швидкого стомлення), дотримування
вікових норм виступів у змаганнях.
7. Неприпустимі перенавантаження організму, які пов’язані із значними напруженнями
та загальною втомою.
8. Проведення поглибленого медичного обстеження не менш 1-2-х разів на рік. Діти та
підлітки, які його не пройшли, до занять не повинні допускатися.

103
 Лікарський контроль за особами похилого віку

Старіння є закономірним віковим процесом. Проте, воно буває ф і з і о л о г і ч н е і

п а т о л о г і ч н е . При фізіологічному старінні адаптаційні можливості і функції організму
знижуються поступово, гармонійно, без різких змін їх якостей. Патологічне ж старіння є
наслідком різних захворювань, а також порушень здорового способу життя (переїдання,
куріння, зловживання алкоголем та ін.).
В похилому віці процеси старіння можуть поглиблюватися внаслідок негативного
впливу недостатньої рухової активності. Саме тому завдання лікарів і фахівців з фізичного
виховання полягають в тому, щоб уповільнити процеси фізіологічного старіння і не дати
розвинутися патологічній старості.
Оптимальна фізична активність дозволяє не тільки уповільнювати процеси старіння і
подовжувати тривалість життя, але й, що найважливіше, триваліше зберігати творчу
активність людини, завдяки чому люди похилого віку, які мають величезний досвід і
знання, можуть бути довше корисними для суспільства. В той же час при призначенні
оздоровчих тренувань особам похилого віку необхідно враховувати в і к о в і з м і н и ї х
о р г а н і з м у , насамперед, зниження функціональних можливостей, зменшення
реактивності, уповільнення відновних процесів та ін.
Взагалі всіх дорослих людей поділяють на наступні вікові групи: з р і л о г о віку –
чоловіки 19-39 років, жінки 19-34 роки; с е р е д н ь о г о – чоловіки 40-59 років, жінки 35-54;
п о х и л о г о – чоловіки 60-74, жінки 55-74; с т а р е ч о г о – 75-90; д о в г о ж и т е л і – 91 рік
і вище.
За станом здоров'я та фізичної підготовленості осіб середнього та похилого віку
поділяють на 4 групи: 1) здорові особи з фізіологічним перебігом процесів старіння і
достатньою для свого віку фізичною підготовленістю; 2) особи з невеликими відхиленнями
у стані здоров'я, які виникають на фоні вікових змін, але не супроводжуються значними
функціональними порушеннями та / або з недостатньою фізичною підготовленістю; 3)
особи із значними відхиленнями в стані здоров'я тимчасового або постійного характеру зі
зниженими функціональними можливостями і слабкою фізичною підготовленістю; 4) хворі
люди.
Для перших трьох груп дозволяються заняття в групах здоров’я. Для останньої групи
можливі тільки заняття лікувальною фізичною культурою. Під час занять з людьми,
віднесеними до 2-ї та 3-ї груп, необхідна більш сувора індивідуалізація фізичних
навантажень.
Для оцінки функціональних можливостей у осіб похилого віку 1-ї та 2-ї груп можна
використовувати фізичні навантаження у вигляді 20 присідань за 30 сек., або, за
рекомендаціями різних авторів: нахили тулуба – по 20 раз за 40 сек. (І.В. Муравов), 60
сходжень на лавку (чи) сходинку висотою 40 см за 2,5 і 4 хв. (А.А. Савєл’єв), ходьбу по
сходах (А.Є. Шафрановський з співав.); особам 3-ї та 4-ї груп, особливо за наявності ознак
недостатності коронарного кровообігу, можна застосувати 10 чи 5 присідань у повільному
темпі, присідання на стілець, перехід з горизонтального положення у положення сидячи,
дозовану ходьбу (М.А Проскурякова).
Особливості фізичних тренувань людей похилого віку
Для оздоровчих тренувань осіб похилого віку доцільно об’єднувати в окремі групи
для жінок та чоловіків, дотримуючись наступної градації: середній вік для жінок – 45-50
років, для чоловіків – 50-60 років; похилий вік для жінок – 56-60 років, для чоловіків – 61-70
років, старший вік – для жінок 66-75 років і більше, для чоловіків – 71-80 років і більше.
Кількісний склад груп здорових осіб не повинен перевищувати 20-25 чоловік, груп з
відхиленнями в стані здоров’я – 15-18 чоловік.
Заняття з особами середнього та похилого віку мають своєю основною метою
оздоровлення та загальнозміцнюючу дію, а також повинні бути спрямовані на найбільш
порушені у похилому віці функції – кровообігу та дихання. У осіб цього віку не повинна

104
переслідуватися мета досягати високих результатів. Не можна, наприклад, змагатися на
швидкість подолання дистанції або підйом максимальної ваги.
Слід пам’ятати, що у людей середнього та похилого віку зменшуються можливості
адаптуватися до деяких вправ, особливо швидкісного та силового характеру, саме тому їх
слід обмежувати. В той же час, навантаження аеробного характеру для них цілком
доступні і забезпечують необхідний оздоровчий ефект. Найбільш фізіологічними є вправи
на витривалість помірної інтенсивності, з потужністю, яка не перевищує 50 % від
максимально допустимої для даної особи. У похилому віці більш корисними є фізичні
навантаження у вигляді дозованої ходьби, прогулянок, плавання, бігу підтюпцем (в
повільному темпі) і т.п. Уповільнення відновних процесів потребує для них більш тривалих
інтервалів відпочинку, ніж у молодих осіб. Враховуючи, що еластичність м'язів і зв'язок у
багатьох осіб у віці від 50 років і старше значно зменшена, особливо показані вправи для
підтримки гнучкості і рухомості суглобів. Внаслідок зниження рухливості нервових процесів
у осіб полого віку значно знижуються координаційні здібності, з чим пов'язані великі
труднощі формування нових рухових навиків. Тому будуть корисними вправи, спрямовані
на покращення координаційних здібностей.
Заняття повинні бути емоційними, різноманітними, з широкім використанням
рухливих ігор і елементів спортивних ігор. Слід включати порядкові вправи,
загальнозміцнюючі вправи зі снарядами і без них, вправи на гімнастичних лавках і стінці,
танцювальні кроки, вправи на рівновагу, естафети, гру в бадмінтон та ін. Правила ігор
повинні бути полегшеними. Важливо пам'ятати, що лише систематичні заняття можуть
приносити користь.
Під час оздоровчих тренувань людей похилого віку не можна включати в заняття
вправи, що вимагають значного фізичного та / або емоційного напруження, різких обертів,
затримки дихання чи тривалого опускання голови нижче пояса. Велику увагу слід звертати
на те, щоб дихання під час виконання вправ було правильним і вільним, частіше
використовувати вправи на розслаблення та дихальні вправи. Необхідно також
збільшувати підготовчу та заключну частини тренування. Заняття повинні викликати тільки
відчуття приємної втоми, гарний настрій, бажання продовжувати займатися фізичними
вправами і ні в якому разі не викликати значну втому і перенапруження. Слід також мати
на увазі, що оцінка ефективності занять не повинна здійснюватись лише за самопочуттям
людини, так як у похилому віці воно може бути оманливим. Потрібен постійний і ретельний
лікарський контроль: на початку занять (протягом щонайменше півроку) не рідше одного
разу на 3 місяці, у подальшому не рідше одного разу на півроку. Як і при спостереженні за
дітьми, важливе значення мають лікарсько-педагогічні спостереження, які допомагають
індивідуалізувати фізичні навантаження.

Особливості лікарського контролю за жінками

Під час оздоровчих та, особливо, спортивних тренувань дуже важливо враховувати
морфофункціональні особливості жіночого організму. Раціонально побудовані заняття
фізичними вправами позитивно впливають не лише на стан здоров’я жінок, а й сприяють
удосконаленню однієї з найважливіших біологічних функцій їх організму – материнства. В
той же час неадекватні фізичні навантаження, тренування без урахування статевих
відмінностей можуть суттєво порушувати стан здоров’я і репродуктивну функцію жінок.
Морфофункціональні особливості організму жінок та їх
вплив на рухові можливості
С т а т е в и й д и м о р ф і з м значною мірою відображається, як на певних фізичних
якостях жінок, так і на пристосуванні їх до фізичних навантажень. У жінок інші, ніж у
чоловіків, пропорції тіла: тулуб відносно довший, кінцівки коротші, плечі вужчі, а таз
ширший. Центр ваги тіла, що грає велику роль в механізмі рухів, у жінок знаходиться
нижче, ніж у чоловіків. Тому рухові можливості жінок інші. Наприклад, вони легко

105
виконують вправи на рівновагу і гнучкість, однак швидкість бігу у них менша, ніж у
чоловіків.
У жінок менша, ніж у чоловіків, м'язова маса. Її вага не перевищує 32-35% від
загальної ваги тіла, в той час як у чоловіків вага м'язів досягає 40-45%. Більш слабкий
розвиток м'язів у жінок проявляється в більш низьких показниках сили м'язів кистей, спини,
ніг і т.д. Жирова тканина у жінок, напроти, складає значну частину ваги тіла, досягаючи
28%, тоді як у чоловіків – біля 18%. М’язи та зв’язки у жінок більш еластичні, що
забезпечує їм більшу рухомість у суглобах, м’якість і плавність у рухах. Водночас, при
надмірних навантаженнях це частіше стає передумовою виникнення деформацій хребта
чи стопи, ушкоджень опорно-рухового апарату.
Суттєво відрізняються у жінок, у порівняні з чоловіками, показники функціонального
стану організму, зокрема, серцево-судинної і дихальної систем. Розмір серця у жінок на
10-15% менше чоловічого, хвилинний об'єм серця у спокої менше, а при фізичній роботі не
досягає тих величин, які спостерігаються у чоловіків. У жінок менше і систолічний
(ударний) об'єм серця, внаслідок чого серце у них, щоб забезпечити організм необхідною
кількістю крові, змушене скорочуватися з більшою частотою. Тому частота пульсу в спокої
і після одного і того ж навантаження у жінок більша, ніж у чоловіків, артеріальний тиск при
цьому підвищується менше. Вміст гемоглобіну у крові на 1,5% менший у жінок, ніж у
чоловіків, внаслідок чого й менші киснево-транспорті можливості крові. Частота подихів у
жінок в спокої більша (20-24 за 1 хв.), що свідчить про меншу їх глибину. Життєва ємність
легень менша. Максимальне споживання кисню у тренованих жінок в середньому дорівнює
3-4 л за 1 хв., в той час як у тренованих чоловіків – 4-5 л за 1 хв. Фізична працездатність у
жінок складає не більше 60-80% такої у чоловіків. Адаптація до фізичних навантажень
характеризується більшим напруженням кардіо-респіраторної системи, частіше
зустрічаються атипові (патологічні) типи реакції, процеси відновлення протікають
повільніше.
Як правило, у жінок більш збудлива нервова система, ніж у чоловіків. Процеси
збудження у них перевалюють над процесами гальмування, відмічаються значно гостріші
реакції на подразники, частіше спостерігаються психоемоційні зриви у несприятливих
умовах, а також невротичні ознаки при перевтомі і перенапруженні.
Під впливом систематичних тренувань відмінності в показниках різних систем у жінок,
у порівнянні з чоловіками, стають ще більш значними.
Морфофункціональні і психологічні особливості жіночого організму створюють
передумови до занять певними видами спорту та ускладнюють досягнення в інших. Жінки,
наприклад, з більшою легкістю виконують вправи, що вимагають гнучкості, почуття ритму,
рівноваги, координації рухів, так як вправи такого типу адекватні фізіологічним
особливостям жіночого організму. Напроти, вправи, що вимагають значної сили і
витривалості, виконуються ними дещо гірше. Подібним вправам в програмах фізичного
виховання жінок відведено менше місця, ніж у чоловіків.
При тренуваннях з одних і тих же видів спорту об'єм і інтенсивність навантажень у
жінок повинні бути істотно нижчі, ніж у чоловіків. Методи тренування теж повинні
розрізнятися. Недопустимим є змагання між спортсменами і спортсменками, оскільки це
неминуче викличе у жінок перевантаження.
Тренувальний процес для хлопчиків і дівчаток не має статевих розбіжностей лише у
дошкільному віці, який вважається періодом нейтральної статі. У подальшому, особливо у
передпубертатному і пубертатному періодах, при плануванні фізичних тренувань слід
враховувати статеві відмінності організму (В.В. Абрамов 1992; Л.Г. Шахліна, 2001).
Особливості фізичних тренуван ь жінок з урахуванням
фаз менструального циклу
Для попередження несприятливого впливу фізичних навантажень на репродуктивну
функцію жінок рекомендується будувати тренувальний процес з урахуванням циклічності
функціонування їх організму, яка пов'язана з функцією статевих та інших залоз

106
внутрішньої секреції – о в а р і а л ь н о - м е н с т р у а л ь н и м ц и к л о м . На теперішній час
переконливо доведено, що протягом менструального циклу відбуваються значні зміни
гормонального статусу, функціональних можливостей, здійснюється складна перебудова
нейрогормональної регуляції дихання, кровообігу, швидкості транспорту та споживання
кисню і т.п., внаслідок чого істотно змінюється фізична працездатність жінки. Враховуючи
це можливо підвищувати ефективність тренувань за рахунок використання в кожну з фаз
менструального циклу навантажень певної спрямованості та, водночас, попереджати
негативні впливи (табл. 3.7).
Виходячи із функціональних можливостей і психологічного статусу жінок, найбільш
о п т и м а л ь н и м и для фізичних тренувань, є післяменструальна і післяовуляторна фази
менструального циклу. В зазначені фази дозволяються тренувальні навантаження з
найбільш високими обсягом і інтенсивністю та рекомендуються фізичні вправи, спрямовані
на розвиток швидкісно-силових якостей, загальної і спеціальної витривалості, а також
технічної майстерності.
Найбільш в р а з л и в и м и є передменструальна, менструальна і овуляторна фази,
які відносяться до фаз значного фізіологічного напруження. В ці фази рекомендується
дотримання щадного режиму тренувальних навантажень.
Таблиця 3.7
Використання закономірностей менструального циклу
при фізичних тренуваннях жінок
Фази Особливості
Не
менструального морфофункціонального Рекомендовано
рекомендовано
циклу* та психоемоційного стану
І. Менструальна Найменша економізація Зменшення Силові, швидкісні
(1-5 дні) систем дихання і кровообігу; інтенсивності вправи, значні
фізична працездатність тренувальних напруження
частіше знижена при навантажень; (особливо м’язів
збільшені її «функціональної розвиток гнучкості черевного пресу
вартості»; уповільнені (активної та та тазового дна),
процеси відновлення; пасивної), стрибки, глибокі
збільшена маса тіла (із-за удосконалення присідання,
змін водно-сольового обміну техніки рухів; вправи
та накопичення рідини в створення з обтяженням,
організмі); знижені сила, сприятливої переохолодження
швидкість і витривалість, але психологічної чи тривале
збільшена рухливість у атмосфери перебування на
суглобах; підвищена сонці, плавання
збудливість нервової
системи, дратівливість або
в’ялість та депресія
ІІ. Післяменструальна Висока економізація систем Тренування з -
(6-12 дні) дихання та кровообігу; найбільшою
фізична працездатність інтенсивністю і
дуже висока при найменших обсягом фізичних
енерговитратах; швидкість навантажень різної
процесів відновлення після спрямованості,
навантажень висока; добра розвиток загальної
адаптація до навантажень, та спеціальної
спрямованих на витривалості,
витривалість, швидкість, швидкісно-силових
координацію та ін.; якостей, складно-
оптимальний координаційних
психоемоційний стан рухів, технічної
майстерності

107
 Фази Особливості
Не
менструального морфофункціонального Рекомендовано
рекомендовано
циклу* та психоемоційного стану
ІІІ. Овуляторна Найменша економічність та Розвиток аеробних Удосконалення
(13-15 дні) найбільше напруження можливостей за координаційної
функцій дихання та рахунок більш та технічної
кровообігу; фізична тривалих, але дуже підготовленості.
працездатність дуже низька помірних (малих чи Неприпустимі
при значно підвищеній середніх) фізичних значні фізичні та
«вартості» вегетативних навантажень. психоемоційні
функцій; процеси У жінок з навантаження
відновлення значно порушеннями
уповільнені; ускладнюється менструального
швидкість, сила та циклу краще
координація рухів; обмежувати фізичну
підвищена збудливість діяльність в цей
нервової системи (хоча в період
меншій мірі, ніж в
передменструальну та
менструальну фази)

ІV. Післяовуляторна Найбільша економізація Тренування з -

(16-24 дні) систем дихання та
кровообігу; фізична
працездатність (загальна і
спеціальна) найвища при
найменших енерговитратах;
швидкість процесів
відновлення після
навантажень дуже висока;
найкращі силові, швидкісно-
силові та координаційні
можливості;
оптимальний
психоемоційний стан
найбільш високими
інтенсивністю і
обсягом фізичних
навантажень різної
спрямованості,
особливо розвиток
загальної та
спеціальної
витривалості,
швидкісно-силових
якостей, складно-
координаційних
рухів, технічної
майстерності

V. Передменструальна Переноситься найважче Обмеження Вправи з

(25-28 дні) серед усіх фаз, відмічається інтенсивності напруженням
найвища напруженість всіх фізичних м’язів черевного
функціональних систем; навантажень, пресу та
фізична працездатність та розвиток гнучкості, тазового дна,
адаптаційні можливості силова підготовка стрибкові
значно знижені; значно лише для м’язів елементи,
уповільнені процеси плечового поясу на глибокі
відновлення; спеціальних присідання,
знижені сила, швидкість та тренажерах вправи
витривалість; підвищена з обтяженням
збудливість нервової
системи, дратівливість або
в’ялість та депресія

* П р и м і т к а : Терміни фаз вказані при 28-денному менструальному циклі.

Під час м е н с т р у а ц і ї , особливо в перші дні, питання про заняття фізичними

вправами має вирішуватися індивідуально на підставі наступних рекомендацій:
1) новачкам, дівчатам і жінкам, які недостатньо треновані, особливо в період статевого
дозрівання, не слід займатися фізичними вправами і брати участь у змаганнях;

108
 2) тренованим спортсменкам, у яких немає ніяких порушень у менструальному циклі
(менструації регулярні, помірні, не тривалі, відсутні виразні болі та ін.), можна
дозволити тренування, але зі значним зменшенням навантаження; необхідно уникати
вправ, пов'язаних із сильними струсами тіла, великими зусиллями, напруженнями,
охолодженням, плаванням і т.п.
3) спортсменкам, у яких є певні відхилення в менструальному циклі, а також дівчатам з
недорозвиненою статевою системою, фізичні вправи під час менструацій не
дозволяються, це може негативно впливати на розвиток і функцію статевої сфери.
4) категорично забороняється в період змагань приймати засоби, що сприяють затримці
або, навпаки, прискоренню надходження менструації, що може викликати серйозні
порушення в організмі жінки.
М а т е р и н с т в о зазвичай позитивно позначається на подальших спортивних
успіхах. Відомо багато видатних спортсменок, які показували свої найкращі результати,
маючи одного, двох і більше дітей. Фізична культура і спорт, зміцнюючи організм жінки,
сприяють сприятливому перебігу вагітності і пологів. Проте, з настанням вагітності
напружені спортивні тренування і, особливо, змагання повинні бути припинені.
Рекомендовані лише оздоровчі заняття фізичною культурою або (за показаннями)
лікувальна гімнастика.

Вплив сучасного спорту на здоров’я жінки

Сучасний жіночий спорт характеризується стрімким збільшенням тренувальних

навантажень та ускладненням техніки спортивних вправ. Більш того, все частіше жінки
стали засвоювати такі види спорту, які раніше вважалися суто «чоловічими»
(марафонський біг, тріатлон, метання молоту, важка атлетика, футбол, хокей,
єдиноборства, кікбоксінг, армреслінг та ін). Водночас проблеми здоров’я жінок-
спортсменок дуже часто не розглядаються як пріоритетні. Нерідко медичний контроль
стану здоров’я, у тому числі, одного з найважливіших його показників – репродуктивного
здоров’я – практично не здійснюється або носить формальний характер. За основну ж міру
благополуччя спортсменок приймають, як правило, лише їх спортивні досягнення. Такий
ненауковий підхід призводить до того, що більше 46% жінок до 20 років закінчують
спортивну кар’єру, з них половина має суттєві порушення в стані здоров’я. За даними
різних авторів, досить часто у осіб жіночої статі, які професійно займаються спортом,
виявляються: затримка статевого розвитку, первинна або вторинна аменорея, порушення
менструального циклу, гіперандрогенія, невиношування вагітності, ускладнення під час
пологів, безпліддя.
Найчастішим проявом негативного впливу на організм дівчат нераціональних
фізичних тренувань, особливо в критичні періоди розвитку, є з а т р и м к а с т а т е в о г о
р о з в и т к у . Провідним механізмом даного гормонального дисбалансу є порушення в
системі гіпоталамус-гіпофіз-наднирники-яєчники, яке призводить до викиду великої
кількості адренокортикотропного гормону. Останній стимулює виробітку андрогенів
наднирниками, що подавляє функцію яєчників та викликає інші андрогензалежні ефекти.
У зв’язку із зазначеним під час комплексного медичного обстеження дівчат, які
займаються спортом, необхідно звертати увагу на клінічні та морфофункціональні ознаки
затримки статевого розвитку.
К л і н і ч н о затримка статевого розвитку у дівчат проявляється: відсутністю
вторинних статевих ознак у віці 13-14 років або недостатнім їх розвитком (гіпоплазією
молочних залоз, матки, яєчників), порушенням менструального циклу (первинною або
вторинною аменореєю, пізнім менархе, нерегулярним менструальним циклом та ін.),
неправильним порядком появи вторинних статевих ознак, а також випадками, коли
вторинні статеві ознаки і менструація з’явились в строк, але затрималися темпи їх
дозрівання.

109
 До м о р ф о ф у н к ц і о н а л ь н и х «маркерів» затримки статевого дозрівання та
дисбалансу стероїдних гормонів у дівчат відносяться наступні ознаки:
- дефіцит жирової маси тіла (менше 17%);
- збільшення довжини нижніх кінцівок по відношенню до тулуба (довгі ноги);
- зменшення поперечних розмірів тазу (вузький таз),
- збільшення відношення міжакроміального діаметру до міжтрохантеріального
розміру таза (ширина плечей більше ширини таза);
- відставання кісткового віку від паспортного на 1-4 роки;
- астенічний синдром;
- вегето-судинна дисфункція.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
Затримка статевого розвитку дівчат, спричинена
неадекватними фізичними та психоемоційними
навантаженнями, значно збільшує ймовірність виникнення у
дорослому віці первинної або вторинної дисфункції яєчників,
наслідком чого можуть бути різні гінекологічні захворювання та
акушерські ускладнення, а також безпліддя.

Питання для самоконтролю:

1. В чому полягає суть функціональної діагностики? Що таке функціональні проби та які основні
діагностичні задачі вирішуються при їх проведенні?
2. Які види функціональних проб існують в залежності від чинника, що впливає?
3. Класифікація функціональних проб з фізичним навантаженням?
4. Опишіть методики проведення дихальних функціональних проб, як оцінюються результати
дослідження?
5. Опишіть методики проведення функціональних проб зі зміною положення тіла у просторі та вкажіть як
оцінити отримані результати?
6. Опишіть методику проведення функціональної проби 20 присідань за 30 сек. (Мартіне-Кушелевського),
за якими параметрами оцінюються отримані результати?
7. Назвіть типи реакції системи кровообігу на фізичне навантаження?
8. Дайте характеристику нормального типу реакції на фізичне навантаження, які основні фізіологічні
механізми його зумовлюють?
9. Наведіть характеристику патологічних типів реакції на фізичне навантаження.
10. Що таке «Здоров’я людини», які його складові частини, фактори що на нього впливають, Що таке
фізичне здоров’я?
11. Які існують діагностичні моделі фізичного здоров’я?
12. В чому сутність «адаптаційної» концепції визначення кількості здоров’я?
13. В чому сутність «енергетичної» концепції визначення кількості фізичного здоров’я?
14. Методика експрес-скринінгу рівня фізичного здоров’я. Що таке «безпечний рівень здоров’я»?
15. Що таке біологічний вік людини, яка методика його визначення та оцінки?
16. Які основні розділи включає загальний лікарський висновок після проведення комплексного лікарського
обстеження?
17. Охарактеризуйте медичні групи, які показання для призначення кожної з медичних груп?
18. Перелічіть основні захворювання при яких протипоказані заняття спортом.
19. Які особливості функціонального стану дітей та підлітків слід враховувати при фізичних тренуваннях?
20. В чому полягають особливості фізичних тренувань дітей та підлітків?
21. Що таке фізіологічна і патологічна старість? Як поділяють осіб похилого віку для занять оздоровчою
фізичною культурою?
22. В чому полягають особливості фізичних тренувань осіб похилого віку, залежно від вікових змін їх
організму?
23. Як впливають морфофункціональні особливості організму жінок на їх рухові можливості?
24. Як повинні плануватись фізичні тренування у жінок залежно від циклічності їх організму?
25. До яких порушень призводять нераціональні фізичні тренування у осіб жіночої статі? Які клінічні та
морфофункціональні прояви затримки статевого дозрівання у дівчат?

110
 Тестові завдання:

1. Ортостатична проба дозволяє оцінити функціональний стан:

A. Периферичної нервової системи
B. Центральної нервової системи
C. Серцево-судинної системи
D. Симпатичний відділ вегетативної нервової системи
E. Парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи

2. Кліностатична проба дозволяє оцінити функціональний стан:

A. Периферичної нервової системи
B. Центральної нервової системи
C. Серцево-судинної системи
D. Симпатичний відділ вегетативної нервової системи
E. Парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи

3. Під час проведення проби Штанге обстежуваний робить:

A. Звичайний вдих
B. Максимальний вдих
C. Субмаксимальний вдих
D. Субмаксимальний видих
E. Звичайний видих

4. Під час проведення проби Генчі обстежуваний робить:

A. Субмаксимальний вдих
B. Звичайний видих,
C. Максимальний вдих,
D. Максимальний видих,
E. Звичайний вдих.

5. Нормальний період відновлення пульсу і АТ під час проби 20 присідань за 30 сек.:

A. До 15 хв.
B. До 5 хв.
C. До 10 хв.
D. До 3 хв.
E. До 1 хв.

6. До особливостей функціонального стану дітей, відносяться всі, крім однієї:

A. Високий рівень збудливості та слабкість процесів гальмування.
B. Більш низькі можливості серцево-судинної та дихальної систем.
C. Більш виразні зміни вегетативних функцій.
D. Менш економні витрати енергії.
E. Більш швидкий період відновлення показників після фізичних навантажень.

7. Найбільш оптимальними фізичними навантаженнями для осіб похилого віку є:

A. Швидкісні.
B. Силові.
C. Анаеробні.
D. Аеробні.
E. Складно-координаційні.

8. Яка фаза менструального циклу у жінок є найбільш оптимальною для фізичних тренувань?
A. Менструальна і овуляторна.
B. Передменструальна і післяменструальна.
C. Післяменструальна і післяовуляторна.
D. Овуляторна і післяовуляторна.
E. Передменструальна і менструальна.

(Правильні відповіді: 1 – D, 2 – E , 3 – А, 4 – В, 5 – D, 6 – Е, 7 – D, 8 - С).

111
РОЗДІЛ 4

ВИЗНАЧЕННЯ І ОЦІНКА ФІЗИЧНОЇ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ, АЕРОБНОЇ

ПРОДУКТИВНОСТІ ТА ТОЛЕРАНТНОСТІ
ДО ФІЗИЧНИХ НАВАНТАЖЕНЬ

4.1. З а г а л ь н і п о н я т т я п р о ф і з и ч н у п р а ц е з д а т н і с т ь ,
аеробну продуктивність та толерантність до фізичних
навантажень

Ф і з и ч н а п р а ц е з д а т н і с т ь – це потенційна здатність людини проявляти

максимум фізичного зусилля при статичній, динамічній та змішаній роботі.
При статичній роботі м'язове скорочення не пов'язане з рухом частин тіла. Скорочення
м'яза, при якому він розвиває напругу і не змінює своєї довжини, називається ізометричним.
Мірою статичної сили є максимум ізометричної напруги. Якщо зовнішній опір при м'язовому
скороченні долається (підняття вантажу), то м'яз коротшає і відбувається рух.
Максимальний опір, при якому м'язи долають на всьому шляху відповідний рух, є мірою
концентричної сили і позначається як динамічна. При змішаній роботі присутнє поєднання
ізометричної та ізотонічної напруги. У повсякденному житті і професійній діяльності людина
використовує лише невелику частину своїх функціональних можливостей. На більш
високому рівні вона проявляється в спорті, в боротьбі за життя, в небезпечних умовах, на
межі фізичних можливостей людини. Таким чином, будь-який прояв фізичної працездатності
і навіть «максимум зусилля» є умовною величиною й її слід розглядати як відносну.
Фізична працездатність є інтегративним проявом функціональних можливостей
людини, входить в поняття його здоров’я і характеризується рядом об’єктивних факторів. До
них належать: будова тіла і антропометричні показники; потужність і ефективність
механізмів енергопродукції аеробним і анаеробним шляхом; сила і витривалість м’язів,
нейром’язова координація; стан опорно-рухового апарату; нейроендокринна регуляція як
процесів енергоутворення, так і використання наявних в організмі енергоресурсів; психічний
стан. Даний показник відображає функціональний стан багатьох фізіологічних систем
організму, однак в основному його застосовують для оцінки функціональних здібностей
кардіо-респіраторної системи та системи енергозабезпечення. В таких випадках мається на
увазі з а г а л ь н а фізична працездатність. В спортивній медицині розрізняють також
с п е ц і а л ь н у фізичну працездатність, яка залежить від спортивної спеціалізації й
майстерності.
Тривалість механічної роботи на досить високому рівні пов`язана із
забезпеченням м`язового масиву необхідною кількістю енергії. Оскільки найбільш
оптимальним постачальником енергії в організмі є аеробний метаболізм, то загальна
фізична працездатність значною мірою залежить від аеробних здібностей людини,
тобто аеробної продуктивності.
А е р о б н а п р о д у к т и в н і с т ь – здатність організму споживати та засвоювати
кисень навколишнього повітря. Вона істотно лімітує фізичну працездатність. Одним з
основних її показників є м а к с и м а л ь н е с п о ж и в а н н я к и с н ю (МСК) – тобто
найбільша кількість кисню, яку людина здатна споживати за 1 хв. при інтенсивній м’язовий
роботі. МСК представляє собою функціональний показник, який відображає здатність
організму забезпечувати велику потребу тканин в кисні при найбільшій активації основних
систем життєзабезпечення. Чим більша здатність організму використовувати кисень, тим
вищі його функціональні й адаптаційні можливості, та, відповідно, рівень здоров’я.
112
 Особливості дослідження фізичної працездатності
та аеробної продуктивності в спорті і клініці

Кількісна оцінка фізичної працездатності та аеробної продуктивності необхідна для

оцінки функціональних резервів організму. Вона використовується як в галузі фізичної
культури і спорту, так і в системі фізичної реабілітації хворих і проводиться за
визначеними показаннями.
Фізична працездатність і аеробна продуктивність – кількісні функціональні показники,
які визначаються за допомогою функціональних проб на зусилля (навантажувальних
тестів). Навантаження – це фізіологічний стрес, здатний виявити найменші порушення з
боку серцево-судинної системи, яких немає у спокої, саме тому його широко
використовують для ранньої діагностики зниження функціональних резервів організму та
виявлення прихованої патології.
Навантажувальне тестування є досить серйозною процедурою, оскільки передбачає
використання достатньо інтенсивних фізичних навантажень. Саме тому проведення даних
функціональних проб вимагає дотримання певних показань та протипоказань, спеціальної
підготовки персоналу, відповідного обладнання кабінету, а також дотримання певних
правил і умов для забезпечення безпеки тестування та отримання вірогідної інформації.

Показання до навантажувального тестування

у спортивній медицині:
1. Визначення функціонального резерву і функціональних здібностей кардіо-
респіраторної системи спортсменів.
2. Спортивний відбір для видів спорту.
3. Визначення ефективності тренувань у певні періоди.
4. Складання тренувальних програм.
5. Прогнозування спортивних результатів, особливо у видах спорту, що сприяють
розвитку витривалості.
у клініці:
1. Оцінка функціонального стану організму.
2. Виявлення прихованих (латентних) форм захворювань, особливо серцево-судинної
системи (ішемічна хвороба серця, порушення ритму серця та ін.).
3. Вибір та корекція рухового режиму.
4. Оптимізація індивідуальних програм фізичної реабілітації.
5. Оцінка ефективності курсу реабілітаційного лікування.
6. Визначення придатності до трудової діяльності (лікарсько-трудова експертиза).
При навантажувальному тестуванні слід враховувати наявність протипоказань,
абсолютних і відносних, а також станів, які потребують особливої обережності при виконанні
фізичних навантажень.
Протипоказання до навантажувального тестування
абсолютні:
1. Гострі інфекційні захворювання, в тому числі простудні, які протікають з підвищенням
температури тіла, а також період реконвалесценції після них.
2. Високий ступінь коронарної недостатності (часті напади стенокардії, швидко
прогресуюча або нестабільна стенокардія, стенокардія спокою).
3. Передінфарктний стан, гострий або недавно перенесений інфаркт міокарда.
4. Запалювальні захворювання серця в активній фазі (гострий міокардит, ревмокардит,
ендокардит та ін.).
5. Виражені порушення ритму (часті (більш як 1:10), групові або ранні екстрасистоли,
пароксизмальна тахікардія, миготлива аритмія) або провідності серця (блокади серця
113
 ІІ-ІІІ ступеня) та інші неконтрольовані серцеві аритмії, які викликають порушення
гемодинаміки.
6. Вади серця, які супроводжуються перевантаженням міокарду.
7. Декомпенсована серцева недостатність.
8. Тромбофлебіт (загроза тромбоемболії).
9. Аневризма серця чи крупних судин.
10. Захворювання дихальної системи у фазі загострення (хронічний бронхіт, пневмонія,
бронхіальна астма та ін., при яких фізичне навантаження може спровокувати спазм
бронхів), або ті, що супроводжуються дихальною недостатністю ІІ-ІІІ ст.
11. Злоякісні пухлини та усі незворотні прогресуючи процеси.
12. Відсутність згоди обстежуваного на проведення тестування.
Відносні:
1. Період реконвалесценції після гострого інфаркту міокарду (до 3-х місяців).
2. Синусова тахікардія (ЧСС більше 100 уд./хв.).
3. Важка форма артеріальної гіпертензії (при АТ більш 240/120 мм рт.ст.).
4. Синдром WPW (передчасне збудження шлуночків).
5. Виражена дилатація серця.
6. Істотна анемія (зі зниженням вмісту гемоглобіну менш ніж 2,6 ммоль/л).
7. Дихальна недостатність (при зниженні ЖЄЛ більш 50%).
8. Токсикоз вагітних.
9. Порушення обміну речовин (цукровий діабет, тиреотоксикоз та ін.).
10. Порушення психіки.
11. Захворювання опорно-рухового апарату, нервової або нервово-м`язової системи, що
заважає проведенню проби).
О с о б л и в о о б е р е ж н о треба проводити тестування за наявності:
1. Гіпертонічної хвороби середньої тяжкості.
2. Стабільної стенокардії.
3. Природжених вад серця без перевантаження міокарду.
4. Післяінфарктного кардіосклерозу.
5. Дихальної недостатності без істотного зниження ЖЄЛ.
6. Ожиріння ІІ-ІІІ ст. і вище.
7. При застосуванні деяких серцевих препаратів.

Особливості проведення навантажувального

тестування

Навантажувальне тестування проводиться лише в спеціальному кабінеті – кабінеті

функціональної діагностики. Б р и г а д а , що проводить дослідження повинна мати у
своєму складі лікаря та медичну сестру (лаборанта), в обов`язки яких входить вибір
величини навантаження, забезпечення правильної методики виконання тестів, виявлення
симптомів, що потребують припинення навантажень, облік динаміки фізіологічних
параметрів під час навантаження тощо. При проведенні наукових досліджень до складу
бригади входять не менше 3-4 чоловік.
Обладнання кабінету функціональної діагностики:
Для проведення навантажувальних тестів та забезпечення їх безпеки в кабінеті
функціональної діагностики необхідно мати наступне обладнання:
– прилади для виконання навантажень – різноманітні види ергометрів (велоергометр,
тредбан або тредміл, сходинки та ін.);
– апаратура для проведення функціональної діагностики (електрокардіоскоп,
електрокардіограф, пульсотахометр, реограф, газоаналізатори та ін.);

114
 Слід також відзначити, що при проведенні рухових тестів в умовах максимальних
навантажень, навіть у відносно здорових людей, можуть виникнути серйозні ускладнення,
які в більшості випадків пов'язані з перевантаженням обстежуваного: виражена гіпо- або
гіпертензія, напад стенокардії, пароксизмальна тахікардія або мерехтіння шлуночків,
гостра серцева недостатність, зупинка серця чи дихання та ін. Для їх попередження
необхідно дотримуватися певних правил і умов тестування, а також завжди бути готовим
до надання обстежуваному невідкладної допомоги. Саме тому в кабінеті обов’язково
повинен бути набір медикаментозних засобів для надання невідкладної медичної
допомоги і реанімаційних заходів, включаючи дефібрилятор та апарат для штучної
вентиляції легень.
Правила проведення навантажувального тестування:
1. Необхідно зробити правильний відбір контингенту осіб для проведення
навантажувального тестування, згідно показань.
2. Здійснити правильний вибір навантажувальних тестів.
3. Перед тестуванням слід уточнити історію хвороби обстежуваного і зняти ЕКГ спокою,
для виявлення порушень тонусу судин виміряти рівень артеріального тиску в
положенні сидячи на велоергометрі.
4. Обстежуваного необхідно ознайомити з призначенням тесту, правилами підготовки
до тестування та необхідними запобіжними заходами в процесі виконання
навантаження, пояснити ступінь ризику та можливі ускладнення дослідження.
5. Напередодні та в день проведення тесту необхідно виключити надмірні фізичні або
емоційні навантаження, що призводять до перевтоми; в день дослідження
безпосередньо перед початком процедури слід відпочити не менше 30-60 хв.
6. Дослідження бажано проводити в ранкові години після сну, краще натще чи не
раніше ніж через 1,5-2 години після легкого сніданку (не допускаючи переїдання); в
день дослідження не рекомендується вживання кави, міцного чаю; паління слід
припинити мінімум за 1-2 години до початку тестування; повністю виключити
вживання алкоголю не менш як за 3 доби до дня тестування; особа, яка підлягає
тестуванню, повинна мати зручний для рухів одяг та взуття.
7. Під час проведення тестування слід здійснювати постійний контроль за:
суб’єктивними відчуттями обстежуваного, зовнішніми прояви втоми чи
перенапруження, частотою серцевих скорочень, частотою дихання, цифрами
артеріального тиску, даними електрокардіографії та ін. Реєстрацію ЕКГ (якщо немає
можливості проводити постійне спостереження) здійснюють наприкінці кожної
сходинки навантаження, не припиняючи педалювання; вимірювання АТ бажано
здійснювати щохвилини і обов’язково наприкінці кожної сходинки навантаження (за
20-30 сек. до її закінчення).
8. Після проби пацієнтам, які витримали високе навантаження, необхідно продовжити
педалювання протягом 1-2 хвилин, поступово знижуючи його інтенсивність. Це
дозволяє запобігти виникненню колапсу, спричиненого генералізованою
периферичною вазодилятацією і різким зменшенням венозного повернення крові
(внаслідок різкої зупинки).
9. Після закінчення тесту необхідно контролювати стан обстежуваного (у тому числі
ЕКГ) протягом не менше 5-6 хв.
10. Навантажувальні тести проводять обов’язково в присутності лікаря: він визначає дозу
навантаження, веде спостереження під час тестування, дає вказівки щодо його
припинення.
Умови проведення наванта жувального тестування:
1. Необхідно забезпечити оптимальний мікроклімат в приміщенні (температура повітря
комфортна – 18-22°; вологість не більше 60%; достатня вентиляція).
2. Приміщення повинно мати естетичний вигляд, необхідно усунути різноманітні сигнали

115
 (звукові, світові тощо), що не стосуються процесу дослідження.
3. Апаратура, за допомогою якої проводиться тестування, повинна бути чистою, добре
заземленою, без громіздкого накопичення проводів.

Дозування навантажень при виконанні

навантажувальних тестів

Види навантажень
При навантажувальному тестуванні найпоширеніші наступні види навантажень:

1. Безперервне навантаження рівномірної інтенсивності. Потужність роботи може

бути однаковою для всіх обстежуваних або встановлюється залежно від стану здоров'я,
статі, віку та фізичної підготовленості.

2. Східчастоподібне підвищування навантаження, з інтервалами відпочинку після

кожної ступені. Збільшення потужності й тривалості інтервалів варіюється від задач
дослідження.

3. Безперервна робота, що рівномірно (або майже рівномірно) підвищується, з

швидкою зміною подальших ступенів без інтервалів відпочинку.

4. Безперервне східчастоподібне навантаження, що підвищується, без інтервалів

відпочинку, при якому кардіореспіраторні показники досягають стійкого стану на кожному
ступені.

116
 Інтенсивність навантажень
Важливою умовою навантажувального тестування є можливість точного вимірювання
та дозування фізичних навантажень. Виконана робота вимірюється в джоулях (Дж) або
кілограмометрах (кгм), 1 кілограмометр дорівнює приблизно 10 Дж. Потужність чи
інтенсивність навантаження визначається у ватах (Вт) чи кілограмометрах за хвилину
(кгм/хв.), 1 Вт дорівнює приблизно 6,12 кгм/хв.
При проведенні навантажувальних тестів використовується дозоване м`язове
навантаження, яке добирається індивідуально для кожного обстежуваного з урахуванням
віку, статі, стану здоров`я, функціональних можливостей та ін.
Згідно рекомендацій ВООЗ у чоловіків необхідно розпочинати тестування з 50 Вт, у
жінок – з 25 Вт. Але найбільш точним є дозування навантажень з урахуванням маси тіла.
Виходячи з вищесказаного рекомендується розпочинати тестування з 0,5-1,5 Вт/кг (в
залежності від віку статі, фізичної підготовки та ін.), на наступних ступенях – збільшувати
навантаження на 0,5-1 Вт/кг.
Рекомендуються також такі величини початкової потужності:
– для дітей – початкова потужність 25 Вт, потім 50, 75, 100 Вт і т.д;
– для чоловіків – спочатку 50 Вт, потім 100, 150 Вт і т.д;
– для жінок – спочатку 25 Вт, потім 50, 75, 100 Вт і т.д.;
– для спортсменів, залежно від виду спорту й кваліфікації, початкова потужність – 100
або 150 Вт, для спортсменок – 75 або 100 Вт;
– для осіб, що не займаються спортом, похилого віку і фізично ослаблених – 50 Вт.
Тривалість роботи:
Тривалість навантаження на кожному ступеню роботи залежить від часу досягнення
стійкого стану (steady state), тобто стабілізації показників, незважаючи на продовження
роботи: у спортсменів цей стан настає приблизно через 2 хв., у осіб, які не займаються
спортом – приблизно через 5 хв. після початку виконання роботи певної потужності. Саме
тому тривалість ступенів навантаження при тестуванні спортсменів найчастіше (хоча і не
завжди) складає 2 хв., а , які не займаються спортом – 5 хв.
В е р х н я м е ж а Ч С С в субмаксимальному тесті залежить від віку досліджуваних.
У віці 20-29 років – 170 уд./хв., 30-39 років – 160 уд./хв., 40-49 років – 150 уд./хв., 50-59
років – 140 уд./хв., 60 років і більше – 130 уд./хв.

Толерантність до фізичних навантажень

При проведенні будь-якого навантажувального тестування передусім обов’язково

оцінюється такий показник, як толерантність до фізичних навантажень.
Т о л е р а н т н і с т ь д о ф і з и ч н и х н а в а н т а ж е н ь – це здатність людини
виконувати інтенсивне фізичне навантаження без ознак перенапруження. Поява ознак
перенапруження отримала назву «п о р і г т о л е р а н т н о с т і».
Розрізняють клінічні, функціональні та електрокардіографічні ознаки порогу
толерантності. При виникненні хоча б одної з ознак порогу толерантності навантаження
необхідно негайно припинити. Крім того, не можна продовжувати тестування у випадках,
коли виникають певні технічні труднощі, які не дозволяють здійснювати постійний контроль
ЧСС, артеріального тиску або ЕКГ під час проби.
Клінічні ознаки порогу толерантності:
1. Скарги на ускладнене дихання, особливо під час видиху (що свідчить про можливий
розвиток бронхоспазму), надмірна задишка або відчуття задухи.
2. Напад стенокардії, навіть якщо відсутні зміни на ЕКГ.
3. Виражена втома, слабкість, тенденція до зомління, запаморочення, потемніння в
очах .

117
 4. Виражена гіперемія (багровий колір обличчя) або різка блідість, можливо, ціаноз
шкірних покровів, похолодіння кінцівок.
5. Надмірне потовиділення.
6. Порушення координації рухів (розхитування, нечітке виконання команд тощо).
7. Відмова обстежуваного від подальшого виконання тесту.
Функціональні ознаки порогу толерантності:
Зміни частоти серцевих скорочень:
1. Перевищення максимально допустимої ЧСС, яка визначається за формулами:
– у спортсменів: ЧСС макс. = 220 – вік (кількість років);
– у осіб, які не займаються спортом: ЧСС макс. = 200 – вік;
– у хворих та осіб похилого віку: ЧСС макс. = 180 – вік.
2. Раптове зменшення ЧСС при підвищенні потужності навантаження.
Зміни артеріального тиску:
1. Підвищення артеріального тиску до максимально допустимої межі:
– у спортсменів вище 240/120 мм рт.ст.,
– у осіб, які не займаються спортом, хворих та осіб похилого віку вище 200/100 мм
рт.ст.
2. Незмінність або зниження систолічного АТ більше 25% від вихідного рівня при
підвищенні потужності навантаження.
3. Суттєве зниження пульсового артеріального тиску.
Електрокардіографічні ознаки:
1. Порушення ритму серця (поява частої (1:10), політопної або ранньої екстрасистолії,
пароксизмальної тахікардії, миготливої аритмії, тріпотіння передсердь чи шлуночків
та ін.) або провідності серця (поява атріовентрикулярних або вентрикулярних
блокад).
2. Зміни сегменту ST:
– горизонтальне або серпоподібне зниження сегменту більш 0,1 мВ протягом 0,08
сек. і більше;
– підйом сегмента більш 0,2 мВ у порівняні з записами у спокою.
3. Зміни зубця Т:
– виникнення загостреного і високого зубця Т із збільшенням його амплітуди більш
ніж у 3 рази або на 0,5 мВ у порівнянні з вихідним у любому з відведень,
особливо у відведенні V4;
– зменшення вольтажу зубця Т більш 25% від вихідного.
4. Зміни зубця R:
– зменшення амплітуди зубця R не менш ніж на 50% від його величини у стані
спокою;
– підвищення амплітуди зубця R в сполученні з депресією SТ.
5. Поглиблення та розширення зубців Q або QS.

4.2. М е т о д и в и з н а ч е н н я і о ц і н к и ф і з и ч н о ї
працездатності та аеробної продуктивності

Існують прямі та непрямі, прості та складні методи визначення фізичної

працездатності та аеробної продуктивності. Прямі методи передбачають виконання
максимальних навантажень, тобто навантажень, які досягають межі функціональних
здібностей людини. Однак на сучасному етапі максимальні навантажувальні тести не
знайшли широкого практичного застосування ні в спортивній медицині, ні, тим більше, в
клініці, оскільки вони мають тривалий виснажливий характер, супроводжуються надмірним

118
напруженням, яке є небезпечним для організму і пов’язано з певним ризиком, а також
вимагають наявності складної та досить коштовної апаратури. Їх використовують
переважно при обстеженні спортсменів найвищої кваліфікації, які тренуються на
витривалість, або у наукових дослідженнях.
В клінічній та спортивній медицині найчастіше застосовують непрямі методи
дослідження, які передбачають виконання навантажень, що вимагають менших зусиль,
тобто субмаксимальних. Інтенсивність субмаксимальних навантажень складає 75%, або й
менш від максимальних. Дані тести рекомендовані експертами ВООЗ для широкого
впровадження не тільки при обстеженні здорових людей, а і хворих.

Дослідження фізичної працездатності

Для визначення ф і з и ч н о ї п р а ц е з д а т н о с т і в практиці найчастіше

використовуються: субмаксимальний тест PWC170, тест Наваккі, Гарвардський степ-тест,
тести Купера, тест Руф’є, та ін.
Т е с т P W C 170
Назва тесту PWC170 представляє собою абревіатуру від англійського терміну
«фізична працездатність» – Physical Working Capacity. PWC170 – означає фізичну
працездатність людини при пульсі 170 уд./хв. За допомогою даного тесту визначають
потужність фізичного навантаження, при якому частота серцевих скорочень досягає рівня
170 уд./хв.
Вибір такого рівня частоти серцевих скорочень зумовлено 2 ф а к т о р а м и :
1) частота пульсу діапазоні 170 уд./хв. характеризує оптимальний по продуктивності
режим функціонування серцево-судинної системи під час фізичних навантажень;
2) існує чітка лінійна залежність між потужністю навантаження (W) і частотою серцевих
скорочень в межах від 120 до 170 уд/хв. (рис. 4.1), коли ще відбуваються аеробні
механізми енергозабезпечення (Sjostrand та Wahlund).

ЧСС за 1 хв.
180
170

160
150

140
130

120
110

100
90

80
70
60 W
70 75 100 125 150 175 200 225 250 300

Рис. 4.1. Залежність ЧСС від потужності (W)

навантаження, яке виконується

При більш високих значеннях ЧСС лінійний характер цього взаємозв’язку

втрачається, оскільки при розвитку стомлення активізуються анаеробні (гліколітичні)
процеси енергопостачання і забезпечення м’язової роботи при подальшому збільшенні
потужності навантаження здійснюється за рахунок аеробно-анаеробних механізмів.
Наявність лінійної залежності між потужністю роботи та ЧСС в межах від 120 до 170
уд./хв. дозволило не використовувати навантаження, які зумовлюють підвищення пульсу
саме до 170 уд./хв. (що в деяких випадках є незручним або й не небезпечним), а
визначати величину PWC170 на основі ЧСС після двох навантажень меншої інтенсивності
(за умов, що друге навантаження більше першого) методом екстраполяції. Величину
фізичної працездатності визначають графічним чи математичним методами.

119
 В практиці існує 2 варіанти тесту PWC170: велоергометричний та
степергометричний. Слід відзначити, що визначення фізичної працездатності за
допомогою тесту PWC170 дає надійні результати лише у разі дотримання певних умов.
Перш за все, на відміну від спортивних навантажень, пробу PWC170 слід виконувати без
попередньої розминки (розминка може призвести до заниження результатів проби). Крім
того, однією з найважливіших умов досягнення високої результативності проби PWC170 є
правильний вибір потужності застосованих навантажень. У випадках, коли різниця між
потужністю 1-го та 2-го навантаження невелика, точність визначення фізичної
працездатності значно зменшується. Головним чином це відбувається у зв'язку з тим, що
система регулювання апарату кровообігу не здатна точно диференціювати навантаження,
які мало відрізняються за потужністю. Саме тому під час проведення тесту PWC170
потужність 2-го навантаження повинна істотно відрізнятись від потужності 1-го
навантаження. Критерієм правильного вибору потужності є рівень ЧСС наприкінці
навантажень. ЧСС наприкінці 1-го навантаження повинна досягати 100-120 уд/хв., а
наприкінці 2-го – 140-160 уд./хв. Надзвичайно важливо, щоб різниця між цими величинами
була не менше ніж 40 скорочень серця за 1 хв. Це забезпечує отримання найбільш точних
результатів.
Що стосується виду роботи, то найкращий варіант становить велоергометричне
навантаження, яке дозволяє дотримуватися визначеної інтенсивності роботи та залучати
до діяльності великі групи м'язів. При цьому найбільш доцільним є використання
велоергометричних зусиль з постійною частотою педалювання в діапазоні 60-80 об./хв.
Велоергометричний варіант тесту PWC170. Досліджуваному
пропонується послідовно виконати два навантаження помірної інтенсивності (W 1 та W 2,
наприклад, 500 і 1000 кгм/хв) з частотою обертання педалей 60-80 об./хв., розділені 3-х
хвилинним інтервалом відпочинку. Перше і друге навантаження продовжується по 5
хвилин, наприкінці кожного протягом 30 сек. визначається ЧСС аускультативним методом
(стетофонендоскопом) або реєструється (для тих же цілей) ЕКГ. Подвоюючи отримані
числа, отримують ЧСС за 1 хв. (f1 та f2).
Вибір першого навантаження залежить від маси тіла, фізичної підготовленості, а у
спортсменів – від напрямку розвитку фізичних якостей (табл. 4.1). Здоровим особам, які не
займаються спортом призначають навантаження з розрахунку 1 Вт на кілограм маси тіла.
Таблиця 4.1
Потужність 1-го навантаження W1 (кгм/хв.), яка рекомендується для визначення
PWC170 у спортсменів з різною масою тіла та розвитком різних фізичних якостей
(за Карпманом В.Л. із співав., 1988; з доповненнями Михалюка Є.Л., 2004)
Маса тіла, кг
Групи видів спорту Більше
50-59 60-64 65-69 70-74 75-79 80-84
85
Швидкісно-силові і
400 400 500 500 500 600 600
складнокоординаційні
Ігрові та
400 400 500 600 700 800 800
єдиноборства
На витривалість 540 600 700 800 900 900 1000

Серед спортсменів у 8,2% зустрічаються особи, що мають масу тіла менше, ніж 55 кг,
майже 91,0% з них складають жінки. На основі емпіричних даних запропоновано при
виборі потужності першого фізичного навантаження на велоергометрі спортсменам з
масою тіла менше, ніж 55 кг керуватися наступними рекомендаціями: першу градацію по
масі тіла, яку пропонує Карпман В.Л. зі співав. (1988) розширити і починати з 50 кг.

120
 Потужність першого навантаження по групах видів спорту, відповідно для швидкісно-
силових, складно-координаційних, ігрових та єдиноборств встановлювати на рівні 400
кгм/хв., а для видів спорту на витривалість – 540 кгм/хв. (Михалюк Є.Л., 2004).
Відмічено, що серед спортсменів високого класу у 28,6% зустрічаються особи, які
мають ЧСС спокою на рівні 48-60 уд./хв., серед них 65,6% чоловіки та 34,4% – жінки. При
проведенні субмаксимального тесту PWC170 у спортсменів з брадикардією ЧСС після
першого фізичного навантаження на велоергометрі становить 85-90 уд/хв., замість
рекомендованої Карпманом В.Л. зі співав., (1988) – 100-120 уд./хв. Це призводить до
вибору необґрунтованого збільшення потужності другого навантаження, збільшенню ЧСС
наприкінці тесту більше, ніж 170 уд./хв. та помилкам у розрахунках фізичної
працездатності. Щоб цього уникнути, потрібно збільшувати потужність першого
навантаження на велоергометрі на 120-180 кгм/хв. (при ЧСС спокою 60-55 уд./хв.), а при
ЧСС в межах 54-48 уд./хв. – на 180-240 кгм/хв.(Михалюк Є.Л., 2004).
У фізичній реабілітації при тестуванні хворих для попередження значного збільшення
частоти серцевих скорочень, яке може бути шкідливим для здоров’я, використовують
субмаксимальні тести з меншою потужністю навантажень, при яких ЧСС не перевищує
100-110 та 120-130 уд./хв., а потім результати перераховуються на 170, 150 або 130 уд./хв.
При цьому потужність першого навантаження (залежно від стану здоров’я, віку і
функціональних можливостей хворого) може коливатися від 0,25 до 1,0 Вт/кг.
Потужність другого навантаження збільшується в 1,5-2 рази (табл. 4.2). Це робить
пробу практично доступною майже для всіх осіб, які займаються спортивними та
оздоровчими тренуваннями, а також лікувальною фізичною культурою.
Таблиця 4.2
Потужність 2-го навантаження (W2),
що рекомендується для визначення PWC170
Потужність 2-го навантаження (W 2), кгм/хв
Потужність 1-го
навантаження ЧСС при W 1, уд/хв
(W 1) 90-99 100-109 110-119 120-129
300 1000 850 700 600
400 1200 1000 800 700
500 1400 1200 1000 850
600 1600 1400 1200 1000
700 1800 1600 1400 1200
800 1900 1700 1500 1300
900 2000 1800 1600 1400

С т е п е р г о м е т р и ч н и й в а р і а н т тесту PWC170. В даному варіанті частіше

застосовується висота сходинки, рівна половині довжини ноги досліджуваного. Тому
краще мати набір тумбочок різної висоти (15, 30, 40 см. і т.д.).
При застосуванні степ-тесту, виконана робота за одиницю часу може бути точно
визначена за формулою (1):

W = P · h · n · 1,33 (1)

де: W – навантаження (кгм/хв.),

Р – маса тіла (кг), h – висота сходинки (м),
n – кількість підіймань за 1 хв.,
1,33 – поправочний коефіцієнт на фізичні витрати, пов’язані зі спуском зі сходинки, які
складають 1/3 витрат на підіймання.

121
 Оскільки один цикл складається з чотирьох кроків, 25 циклів відповідають темпові
метронома, рівному 100 уд./хв. Отриманий результат фізичної працездатності в кгм/хв.
для вираження у ватах (Вт), необхідно розділити на 6, оскільки 1 Вт = 6 кгм/хв.
Підібравши оптимальну висоту сходинки, пробу проводять у такій п о с л і д о в н о с т і :
1. По таблиці знаходять індивідуальне число підйомів на сходинку в залежності від її
висоти, маси обстежуваного і наміченої потужності першого навантаження;
2. Накладення електродів електрокардіографа для реєстрації пульсу наприкінці
кожного навантаження (по інтервалу R-R електрокардіограми - ЕКГ);
3. Виконання першого навантаження (W 1) у темпі сходження один цикл за дві секунди
протягом 5 хв. Запис ЕКГ для визначення пульсу (f 1) в останні 30 сек. п'ятої хвилини
навантаження;
4. Відпочинок у положенні сидячи – 3 хв;
5. Виконання другого навантаження (W 2) протягом 5 хв. (по табл. визначається число
сходжень і висота сходинки.) Темп – той самий. Запис ЕКГ аналогічний запису після
першого навантаження.
О ц і н к у результатів тесту PWC170 можна вести двома способами: графічним та
математичним.
П р и г р а ф і ч н о м у м е т о д і на осі ординат відкладають значення частоти пульсу
(за хвилину), на осі абсцис – потужність роботи (в кгм/хв чи Вт). Відмічається значення
потужності та частоти пульсу при першому та другому навантаженні. Отримані дві точки
з’єднують прямою, яка продовжується до перетину з горизонтальною лінією, проведеною
через значення частоти пульсу в 170 ударів. З точки перетину опускають перпендикуляр
на вісь абсцис і визначають потужність роботи при частоті пульсу в 170 ударів (рис. 4.2).

ЧСС, уд./хв.

170

f-2

f-1
Потужність навантаження (кгм/хв, Вт)

W-1 W-2 PWC170

Рис. 4.2. Графічне визначення фізичної працездатності за тестом PWC 170.

М а т е м а т и ч н и м м е т о д о м РWC170, який вважається більш точним, розрахунок

даного показнику здійснюється за формулою (2), яка запропонована В.Л. Карпманом з
співав. (1974):
(170 f1 )
PWC170 = W1 (W2 W1 ) (2)
f 2 f1

де: РWC170 – потужність фізичного навантаження при ЧСС, що дорівнює 170 уд/хв.;
W 1 и W 2 – потужність першого і другого навантаження (Вт або кгм/хв.);
f1 и f2 – ЧСС наприкінці першого та другого навантаження.

122
 При обстеженні ослаблених або хворих осіб для визначення фізичної працездатності
нерідко, як зазначалось, обмежуються тестом меншої інтенсивності, доводячи
навантаження до ЧСС 150 уд./хв. чи навіть до 130 уд./хв. В таких випадках у
вищенаведену формулу, замість числа 170 необхідно поставити 150 або 130 і тоді тест
буде називатися РWC150 чи РWC130.
Для оцінки отриманих результатів даної функціональної проби варто мати на увазі,
що у молодих осіб, які не займаються спортом (чоловіків) РWС170 звичайно досягає рівня
850-1100 кгм/хв. або 142-184 Вт, у жінок, відповідно – 450-850 кгм/хв. або 75-142 Вт. Проте
більш інформативною є відносна величина РWС170, яка припадає на 1 кг маси тіла. Ці
величини відповідно дорівнюють у осіб, які не займаються спортом (чоловіків) 14,4
кгм/хв/кг або 2,4 Вт/кг, у жінок – 10,2 кгм/хв/кг або 1,7 Вт/кг, тобто на 30 % менше
(В.Л.Карпман, зі співавт. 1988).
Існує думка, що фізична працездатність за тестом PWC170 у більшості спортсменів
перевищує аналогічний показник у осіб, які не займаються спортом. При цьому вказується,
що є залежність величини фізичної працездатності від спрямованості тренувального
процесу на розвиток тих або інших якостей, а саме: сили, швидкості, витривалості чи їх
сполучень, наприклад, швидкості й сили, або спритності, швидкості й сили і т.д. (Михалюк
Є.Л., 2001). Так, у представників видів спорту, які тренуються на витривалість PWC170 в
середньому досягає 23,0-24,0 кгм/хв/кг і більше, або 3,8-4,0 Вт/кг), тобто на 60-70% більше,
ніж у осіб, які не займаються спортом.
Слід відмітити про статеві відмінності серед показників відносної фізичної
працездатності у спортсменів, що можна здійснювати тільки за наявності строго
однорідних груп, які враховують вік, спортивну кваліфікацію і конкретний вид спорту. При
цьому ступінь відмінностей залежить від частки участі аеробних механізмів забезпечення
м’язової роботи. Тобто у спортсменів, які розвивають якості швидкості й витривалості, а
також тільки витривалості, статеві відмінності будуть більші, ніж у спортсменів, що
розвивають якості сили й швидкості (Михалюк Є.Л., 2001).
Відносно впливу спортивної кваліфікації на фізичну працездатність слід зазначити,
що такий зв'язок існує, особливо серед спортсменів, які розвивають якість витривалості,
оскільки там фізична працездатність є ведучою. У видах же спорту, де на тлі середніх
величин фізичної працездатності виявляється більше технічна сторона підготовки
спортсмена, наприклад, кидок м’яча по воротах у гандболі, атакуючий удар у волейболі,
прийом у боротьбі та ін., тобто його майстерність, залежність між фізичною
працездатністю і кваліфікацією спортсмена носить не вірогідний характер. У спортсменів
швидкісно-силових видів (важкоатлети, метальники та ін.), які мало приділяють уваги
вдосконаленню загальної витривалості, фізична працездатність не залежить від
спортивної кваліфікації (Михалюк Є.Л., 2001).
Найважливішою особливістю функціонального стану організму спортсменів, на
відміну від осіб, які не займаються спортом, є закономірна динаміка PWC170/кг в річному
циклі підготовки. Взагалі, в цілому по окремих командах і спортсменах, спостерігається
деяка закономірність, відповідно якої показники PWC170/кг збільшуються від підготовчого
періоду до змагального і потім знову знижуються до початку наступного підготовчого
періоду. У одних спортсменів показники PWC170/кг у змагальному періоді, стосовно до
підготовчого, не змінюються, у інших же відзначаються статистично вірогідні зміни.
Імовірно, це залежить від багатьох причин і, насамперед, від спрямованості тренувального
процесу на розвиток фізичних якостей, кваліфікації спортсмена, а в ігрових видах спорту і
від амплуа (воротар, нападаючий, тощо).
Тест Наваккі
Тест передбачає визначення часу протягом якого досліджуваний спроможний
виконувати навантаження певної потужності, яка залежить від маси тіла даної особи.
Величина початкового навантаження складає 1 Вт/кг. На подальших ступенях східчасто
зростаючого навантаження без інтервалів відпочинку інтенсивність роботи поступово
збільшується на 1 Вт/кг. Тривалість кожного ступеню 2 хв. (рис. 4.3).
123
 W вт/кг
А Б В Г Д Е Ж
6 6 вт/кг

5 5 вт/кг

4 4 вт/кг

3 3 вт/кг

2 2 вт/кг

1 1 вт/кг

2 4 6 8 10 12 t хв.

Рис. 4.3. Зміни потужності навантаження під час виконання тесту Наваккі

Тест проводиться до тих пір, поки досліджуваний може виконувати навантаження або
до появи ознак порогу толерантності, перш за все максимально допустимої частоти
серцевих скорочень, для чого, окрім раніше вищенаведених формул можна
використовувати дані таблиці 4.3.
При обстеженні осіб середнього чи похилого віку, а також хворих величина
початкового навантаження повинна складати ¼ Вт/кг.

Таблиця 4.3
Верхня межа частоти серцевих скорочень в субмаксимальних
навантажувальних тестах
(у осіб без відхилень у стані здоров’я)

Вік Межа частоти серцевих скорочень

20-29 170
30-39 160
40-49 150
50-59 140
60 і більше 130

О ц і н к а результатів тесту здійснюється з урахуванням потужності навантаження і

його тривалості (табл. 4.4). Нормальна фізична працездатність за даним показником у
нетренованих осіб – виконання протягом 2 хв. навантаження потужністю 3 Вт/кг, у
тренованих – 4 Вт/кг .

124

Шкала для оцінки тесту Наваккі
Потужність Тривалість роботи
навантаженн на кожному ступені
я (Вт/кг) навантаження (хв.)
2 1
3 1
3 2
4 1
4 2
5 1-2
6 1
Таблиця 4.4
Оцінка результату тестування
Низька працездатність у нетренованих
Задовільна працездатність у нетренованих
Нормальна працездатність у нетренованих
Задовільна працездатність у спортсменів
Нормальна працездатність у спортсменів
Висока працездатність у спортсменів
Дуже висока працездатність у спортсменів

Гарвардський степ-тест
Гарвардський степ-тест запропонований вченими Гарвардського університету для
обстеження юнаків, які направлялися на службу у Збройні сили. Гарвардський степ-тест
використовують для визначення фізичної працездатності, адаптаційної здатності організму
до фізичних навантажень. Він оснований на реєстрації ЧСС після дозованого фізичного
навантаження і дає можливість визначити хід відновних процесів. Перевагою тесту є його
методична простота і доступність, використання відносно дозованого фізичного
навантаження (встановити точну потужність навантаження важко), можливість кількісного
вираження результатів дослідження. Для проведення тесту необхідна така апаратура:
сходинки різної висоти, секундомір, метроном.
М е т о д и к а п р о в е д е н н я т е с т у . Фізичне навантаження задається у вигляді
сходження на сходинку. Висота сходинки і час виконання м'язової роботи залежать від
статі, віку та фізичного розвитку досліджуваного (табл. 4.5). Під час тестування
досліджуваному пропонується робити підйоми на сходинку в заданому темпі – з частотою
30 разів за 1 хв. Темп рухів задається метрономом, частоту якого встановлюють на 120
уд./хв. Підйом і спуск складаються з чотирьох рухів, кожному з яких відповідає один удар
метронома: 1 – досліджуваний ставить на сходинку одну ногу, 2 – ставить на сходинку
другу ногу, 3 – ставить назад на підлогу ногу, з якої почав сходження, 4 – ставить на
підлогу другу ногу. У положенні стоячи на сходинці ноги прямі, тулуб повинен знаходитися
в строго вертикальному положенні. Під час підйому та спуску руки виконують звичайні для
ходьби рухи. При виконанні тесту можна кілька разів перемінити ногу, з якої починається
підйом.
Таблиця 4.5
Висота сходинки і час сходжень при проведенні Гарвардського степ-тесту
Висота Час
Група обстежених
сходинки, см. сходження, хв.
Чоловіки 18 років і більше 50 5
Жінки 18 років і більше 43 5
Юнаки й підлітки (12-18 років) з поверхнею
2 50 4
тіла більше ніж 1,85 м
Юнаки й підлітки (12-18 років) з поверхнею
2 45 4
тіла меншою ніж 1,85 м
Дівчата у віці 12-18 років 40 4
Хлопчаки і дівчатка 8-12 років 35 3
Хлопчаки і дівчатка до 8 років 35 2

125
 Перед проведенням Гарвардського степ-тесту досліджуваного варто ознайомити з
технікою виконання фізичного навантаження, надати йому можливість зробити кілька
пробних підйомів на сходинку. У тих випадках, коли досліджуваний припиняє роботу
раніше зазначеного в таблиці часу, фіксується той час, протягом якого виконувалася
робота. Якщо через втому досліджуваний не може підтримувати заданий темп протягом 20
сек., тест припиняється, а при розрахунку враховується фактичний час виконання
навантаження.
Після закінчення фізичного навантаження досліджуваний відпочиває сидячи.
Починаючи з другої хвилини у нього тричі по 30-секундних відрізках часу підраховується
число пульсових ударів: з 60-ої до 90-ої відновлюваного періоду, з 120-ої до 150-ої і з 180-
ої до 210-ої секунди. Значення цих трьох підрахунків підсумовується і збільшується на 2
(переклад ЧСС за 1 хв.). Результати тестування виражаються в умовних одиницях у
вигляді індексу Гарвардського степ-тесту (ІГСТ).
О ц і н к а результатів тесту. Після закінчення проби обстежуваний сідає і відпочиває
сидячи. У нього підраховують ЧСС за перші 30 сек. 2, 3, 4 хвилини відновного періоду.
Результати тестування підставляють у формулу (3):

t 100
ІГСТ = (3)
( f1 f2 f3 ) 2

де ІГСТ – індекс Гарвардського степ-тесту, t – час сходження на сходинку у заданому темпі в

секундах (при повністю виконаному 5-хвилинному навантаженні це 300 сек.), f1, f2, f3 – частота
пульсу за перші 30 с відповідно на 2, 3, 4 хвилині відновного періоду.
Оцінка отриманих результатів проводиться згідно з таблицею 4.6.
Таблиця 4.6
Оцінка результатів Гарвардського степ-тесту

Індекс Гарвардського степ-тесту Оцінка фізичної тренованості

Менше 55 Погана
55-64 Нижче середньої
65-79 Середня
80-89 Добра
90 і більше Відмінна

Підвищення рівня фізичної тренованості супроводжується підвищенням ІГСТ. У

спортсменів ці показники вищі, ніж у нетренованих, що свідчить про зростання
адаптаційних можливостей до фізичних навантажень. У спортсменів, що тренуються
циклічними видами спорту з навантаженнями «на витривалість», ІГСТ більший, ніж у
інших. Зважаючи на зазначене фізичне навантаження під час тесту, він може
використовуватися лише для достатньо фізично підготовлених осіб. Людям старшого і
похилого віку призначати його не рекомендується.

Тести Купера
Між показниками фізичної працездатності і рівнем розвитку загальної витривалості
існує високий ступінь зв’язку. На цій основі лікарем Кеннетом Купером були запропоновані
бігові тести: 12-ти хвилинний та 1,5-мильний (2,4 км).
1 2 - х в и л и н н и й т е с т . Ідея даного тесту полягає у визначенні тієї максимально
можливої дистанції, яку досліджуваний може пробігти (або пройти) протягом 12 хвилин. Це
значення часу обране на підставі емпіричних даних. Тест Купера виконується на стадіоні
або будь-якій точно обмірюваній доріжці, по якій можливий легкоатлетичний біг. Перед
початком тестування досліджувані попередньо розминаються, а потім з індивідуального

126
або загального старту по команді починають біг, намагаючись підтримувати найбільшу для
себе швидкість (при втомі дозволяється переходити на ходьбу, чергувати ходьбу з бігом).
Після закінчення 12 хв. дається команда до закінчення бігу і визначається пройдена
дистанція, величина якої служить мірою виконаної м'язової роботи, тобто характеризує
фізичну підготовленість людини. Чим більша пройдена за 12 хв. відстань або (що теж
саме) кількість виконаної м'язової роботи, тим вища фізична підготовленість. Результати
тестування оцінюються по спеціальній таблиці, у якій враховується вплив таких факторів,
як стать і вік (табл. 4.7).
Таблиця 4.7
Оцінка результатів (км) 12-хвилинного тесту Купера
Фізична Вік, років
підготовленість до 30 30-39 40-49 50 і більше
Чоловіки
Дуже погана 1,5 і менше 1,4 і менше 1,2 і менше 1,1 і менше
Погана 1,6-1,9 1,5-1,84 1,3-1,6 1,2-1,5
Задовільна 2,0-2,4 1,85-2,24 1,7-2,1 1,6-1,9
Добра 2,5-2,7 2,25-2,64 2,2-2,4 2,0-2,4
Відмінна 2,8 і більше 2,65 і більше 2,5 і більше 2,5 і більше
Жінки
Дуже погана 1,4 і менше 1,2 і менше 1,1 і менше 0,9 і менше
Погана 1,5-1,84 1,3-1,6 1,2-1,4 1,0-1,3
Задовільна 1,85-2,15 1,7-1,9 1,5-1,84 1,4-1,6
Добра 2,16-2,64 2,0-2,4 1,85-2,3 1,7-2,15
Відмінна 2,65 і більше 2,5 і більше 2,4 і більше 2,2 і більше

1 , 5 - м и л ь н и й т е с т . К. Купер запропонував ще один спосіб визначення фізичної

підготовки – за допомогою так званого півторамильного тесту. Він полягає у визначенні
часу проходження дистанції в 1,5 милі (2414 м). Переваги його в порівнянні з 12-хвилинним
тестом носять організаційний характер – досліджувані закінчують біг на одній і тій же
фінішній лінії, що спрощує методику тестування (насамперед великих груп досліджуваних).
Оцінка результатів тесту наведена у таблиці 4.8. Однак, необхідно звернути увагу на те,
що тести Купера вимагають значних (майже максимальних) фізичних зусиль, тому їх
можна використовувати лише для осіб, які пройшли попередню (як мінімум 1,5-місячну)
фізичну підготовку по спеціальній програмі початківців, що займаються оздоровчим бігом
та після проведення медичного огляду. Головним чином їх застосовують для оцінки
фізичної працездатності військовослужбовців, школярів, студентів та спортсменів. При
виникненні ознак перевантаження під час проведення зазначених тестів (задишки,
запаморочення, болю в ділянці серця тощо) їх необхідно негайно припинити.
Таблиця 4.8
Оцінка результатів (хв.) 1,5-мильного тесту Купера у чоловіків

Фізична Вік, років

підготовленість до 30 30-39 40-49 50 і більше
Дуже погана 16,30 і більше 17,30 і більше 18,30 і більше 19,00 і більше
Погана 16,30-14,31 17,30-15,31 18,30-16,31 19,00-17,01
Задовільна 14,30-12,01 15,30-13,01 16,30-14,01 17,00-14,31
Добра 12,00-10,16 13,00-11,01 14,00-11,31 14,30-12,01
Відмінна 10,15 і менше 11,00 і менше 11,30 і менше 12,00 і менше

127
 Слід зазначити, що між результатами 12-хвилинного тесту і величинами
максимального споживання кисню відзначається прямо пропорційна залежність
(коефіцієнт кореляції 0,897), що дозволяє використовувати даний тест для непрямого
визначення аеробної продуктивності людини. Однак така можливість може реалізуватися
лише у випадку виконання тесту з максимальною напругою сил. Саме тому для одержання
вірогідних результатів (як і при будь-якому іншому максимальному тесті) велике значення
має такий фактор, як психологічна мотивація.
Проба Руф’є
Останнім часом значного поширення набула проба Руф’є. Цьому сприяє доступність
та легкість її проведення. Проте, необхідно зауважити, пробу Руф’є в її класичному
варіанті можливо застосовувати лише для спортсменів I-го розряду і вище.
Методика проведення класичного варіанту проби Руф’є.
Досліджуваному в положенні сидячи, після 5-хвилинного відпочинку, вимірюють частоту
пульсу за 1 хв. (Р1). Потім досліджуваний робить 30 глибоких присідань протягом 30
секунд. Безпосередньо за цим вимірюють пульс у положенні стоячи (Р2), а потім через 1
хв. у положенні сидячи (Р3). Розрахунки індексу Руф’є (ІР) роблять за формулою (4):

(Р1 + Р2 + Р3) – 200

ІR = ------------------------- (4)
10
О ц і н к у функціональних резервів серця проводять за таблицею 4.9.
Таблиця 4.9
Оцінка функціональних резервів серця
Оцінка функціональних
Значення індексу Руф’є
резервів серця
Атлетичне серце 0і<
Серце середньої людини:
- дуже добре 0,1-5,0
- добре 5,1-10,0
Серцева недостатність *:
- середнього ступеня 10,1-15,0
- високого ступеня 15,1-20,0

* П р и м і т к а : Використання терміну «серцева недостатність» в даному тесті є

не зовсім коректним (прим. редак.).

На теперішній час застосовують також модифіковану пробу Руф’є, яка передбачає

виконання 30 присідань за 45 сек. (тобто у більш повільному темпі) і тому може
використовуватись не лише у спортсменів-розрядників, а й спортсменів-початківців, а
також осіб, які не займаються спортом.
Методика проведення модифікованої проби Руф’є.
У обстежуваного, який перебуває у положенні лежачи на спині протягом 5 хв.,
підраховують число пульсацій за 15 сек. (Р1). Потім йому пропонують виконати 30
присідань за 45 сек. Після чого він знов лягає і йому підраховують пульс за перші 15 сек.
(Р2) і останні 15 сек. (Р3) 1-ї хвилини періоду відновлення. Отримані дані підставляють у
формулу (5):

4 (Р1 + Р2 + Р3) – 200

Індекс Руф’є = ------------------------- (5)
10
Оцінку результатів проводять за таблицею 4.9.
128
 Н а п р и к л а д : Р1 = 16, Р2 = 26, Р3 = 20.

4(16 26 20) 200

Індекс Руф'є 5,8 .
10
Висновок : індекс Руф’є = 5,8. Серце середньої людини: добре.

Для оцінки проби використовують також і н д е к с Р у ф ’ є - Д і к с о н а , який є

варіантом попереднього. Розраховується він за формулою (6):

(4 Р2 – 70) + (4 Р3 – 4 Р1)
Індекс Руф’є-Діксона = --------------------------------- (6)
100
О ц і н к а : Результати проби розцінюють наступним чином: при величині індексу від 0
до 2,9 як добрі; від 3,0 до 5,9 – як середні; від 6,0 до 8,0 – як нижчі від середніх; від 8,0 і
більше – як погані.
Необхідно зауважити, щ о тест Руф’є можна використовувати переважно у дорослих
осіб, оскільки його інформативність при обстеженні дітей, особливо молодшого та
середнього шкільного віку, є досить сумнівною.

Визначення максимального споживання кисню

С п о ж и в а н н я к и с н ю – сумарний показник, який відображає функціональний стан

серцево-судинної та дихальної систем. Значення цього показника в фізіологічній та
клінічній практиці особливо велике, тому що є достатні можливості його прямого та
непрямого визначення. При зростанні інтенсивності обмінних процесів під час фізичного
навантаження необхідне значне збільшення споживання кисню. Це вимагає підвищення
функції серцево-судинної та дихальної системи. Споживання кисню зростає пропорційно
збільшенню навантаження, але виникає межа, при якій подальше збільшення
навантаження не супроводжується збільшенням споживання кисню. Цей рівень
називається максимальним споживанням кисню (МСК).
М а к с и м а л ь н е с п о ж и в а н н я к и с н ю – це кількість кисню споживана
обстежуваним протягом 1 хв. в умовах, коли подальше збільшення інтенсивності
навантаження вже не викликає приросту споживання кисню. Для визначення даного
показника використовують прямі й непрямі методи.
Дослідження МСК п р я м и м и методами ґрунтується на аналізі видихуваного повітря
за допомогою газоаналізаторів. Дані методи передбачають виконання максимальних
фізичних навантажень, тому є досить складною, виснажливою й небезпечною процедурою і
можуть проводитись лише в лабораторних умовах.
Н е п р я м і методи визначення МСК засновані на існуючій лінійній залежності між
потужністю навантаження та ЧСС або споживанням кисню. Вони передбачають виконання
субмаксимальних навантажень, за результатами яких величина МСК визначення за
допомогою розрахунків, графіків або таблиць. Найбільш поширеними непрямими
методами визначення МСК є метод Астранда та розрахунок за величиною PWC170.
М е т о д А с т р а н д а . Для розрахунку МСК за номограмою Астранда необхідно
знати ЧСС після субмаксимального навантаження та масу тіла досліджуваного.
Методика проведення: Дозоване субмаксимальне навантаження
обстежуваний виконує на велоергометрі або здійснює сходження на сходинку висотою 40
см для чоловіків і 33 см для жінок протягом 5 хв. (не менше). Частота сходження – один
рух на один удар метронома, який налаштований на 90 уд./хв. Для велоергометричного
дослідження підбирають таке навантаження, щоб в кінці навантаження ЧСС досягала
рівня між 120 і 170 уд./хв.

129
 Визначення МСК за номограмою Астранда (рис. 4.4) здійснюється наступним чином:
спочатку на шкалі «степ-тест» знаходять точку, яка відповідає масі досліджуваного, цю
точку з’єднують горизонтально зі шкалою споживання кисню. На місці пересічення
знаходять величину фактичного споживання кисню. Цю точку, в свою чергу, з’єднують
прямою лінією із зареєстрованою в досліді ЧСС на лівій шкалі «частота пульсу». Точка
перетину останньої лінії зі шкалою «V02 max» вкаже на величину МСК. Користуючись
замість шкали «степ-тест» шкалою «велоергометричне навантаження», обчислюють
показники МСК за умови використання велоергометра.

Рис. 4.4. Номограма Астранда для розрахунку МСК (пояснення в тексті)

Р о з р а х у н о к М С К з а в е л и ч и н о ю P W C 170. Розрахувати МСК за

величиною показника PWC170 можливо за формулами 7 і 8:
МСК = 2,2 х PWC170 + 1070 (для спортсменів I розряду і вище) (7)
МСК = 1,7 х PWC170 + 1240 (для спортсменів II-III розряду та осіб, (8)
які не займаються спортом)
де МСК виражається в мл/хв, а РWC170 – в кгм/хв.

130
 МСК визначається в л/хв. або мл/хв. Проте, абсолютні значення МСК не можуть бути
використані для порівняння працездатності різних спортсменів, оскільки споживання кисню
більшою мірою залежить від маси тіла. Тому для оцінки більш доцільно застосовувати
відносне значення, яке одержують шляхом ділення величини МСК на масу тіла у кг
(мл/хв./кг). Середні величини МСК у осіб, які не займаються спортом, наведені в таблиці
4.10.
Таблиця 4.10
Середні величини МСК у осіб, які не займаються спортом
Чоловіки Жінки
Вік (років) МСК, мл/хв/кг Вік (років) МСК, мл/хв/кг
20-29 44-51 20-29 35-43
30-39 40-47 30-39 34-41
40-49 36-43 40-49 32-40
50-59 32-39 50-65 29-36
60-69 27-35

Приблизно величину МСК можна розрахувати за формулою (9), яку запропонував

Ж. Шеррер (1976):

ЖЕЛ 0,7
МСК мл/(хв · кг) (9)
маса тіла

О ц і н к а : Величина МСК залежить від виду вправ, маси задіяних у рух м’язів та
функціонального стану організму. У чоловіків, які не займаються спортом, величини МСК
знаходяться в межах 30-50 мл/хв/кг, а у жінок – 30-45 мл/хв/кг. У спортсменів величини
МСК значно більші. Найвищі показники спостерігаються у лижників, бігунів-стайерів,
велосипедистів, веслярів та інших спортсменів екстракласу, в тренувальному процесі яких
розвивається якість витривалості. В них відносне споживання кисню досягає 80 мл/хв./кг і
більше. При виконанні ними тренувального або змагального навантаження до роботи
залучаються великі м’язові групи, які максимально навантажують систему транспорту
кисню.
МСК залежить від генетичних чинників і визначається віком, статтю й статурою.
Хлопчики і дівчатка раннього дитячого віку по МСК не розрізняються. У підлітковому віці
цей показник більший у хлопчиків. Найвищий рівень МСК відмічений у дівчат віком 14-16
років і у юнаків 18-20 років. У дитинстві приріст споживання кисню йде паралельно
збільшенню маси і довжини тіла. Зниження МСК у чоловіків починається з 25-30-річного
віку і в 65 років зменшується приблизно на одну третину. У жінок величини МСК частіше не
змінюються до 50 років, а потім зменшуються в тому ж темпі, що і у чоловіків. На величини
МСК впливають зміни навколишнього середовища (температура, вологість) й відхилення у
стані здоров’я.
Фізичні тренування впливають на зростання МСК по-різному. Величину відносного
приросту МСК визначають, враховуючи, перш за все, його початковий рівень, режим і
спрямованість тренувального процесу на розвиток тих або інших фізичних якостей. Чим
вищий початковий рівень МСК, тим нижчий його можливий приріст у процесі тренування. В
залежності від тренованих фізичних якостей і режиму тренувань, приріст МСК за
середніми даними складає 40%, а за індивідуальними даними – 100%. У спортсменів
протягом одного спортивного сезону коливання величин МСК не перевищують 15%.
Слід також зазначити, що за величинами РWC170 і МСК, крім функціональних
здібностей, можна визначати також клас працездатності (тобто професійну придатність) та
групу інвалідності (придатність до трудової діяльності).
Визначення МСК має велике значення у спорті і, перш за все, при первинному
відборі дітей для занять у видах спорту, розвиваючих якість витривалості. Крім того, цей

131
показник є критерієм ефективності різних методів тренування, який дозволяє прогнозувати
результати змагань. Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує визначення МСК
як один з найнадійніших методів оцінки дієздатності людини.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення загальної фізичної працездатності, аеробної продуктивності та
толерантності до фізичних навантажень.
2. Назвіть особливості функціональних проб на зусилля (навантажувальних тестів).
3. Які існують показання та протипоказання для призначення навантажувальних тестів і стани,
що потребують особливої уваги при тестуванні?
4. Які основні правила та умови проведення навантажувального тестування?
5. Перерахуйте види і початкову величину навантажень при проведенні навантажувальних
тестів.
6. Назвіть клінічні та функціональні ознаки порогу толерантності до фізичних навантажень.
7. В чому різниця між прямими та непрямими методами визначення фізичної працездатності?
8. В чому полягає методика проведення та принципи розрахунку фізичної працездатності при
виконанні тесту PWC170 (при велоергометрії та степергометрії)?
9. Що таке тест Наваккі, яка методика його проведення та оцінка результатів тестування?
10. Коли застосовується тест Руф’є, яка методика його проведення та оцінка результатів?
11. Суть Гарвардського степ-тесту, методика його проведення та оцінка результатів?
12. Суть тестів Купера, методика їх проведення та оцінка отриманих результатів?
13. Що таке максимальне споживання кисню? Яким чином даний показник впливає на стан
здоров’я?
14. Як розрахувати показник МСК за номограмою Астранда та за величиною PWC170.?

Тестові завдання:

1. Абсолютним протипоказанням до проведення навантажувального тестування є:

A. Коронарна недостатність із частими нападами стенокардії
B. Серцева недостатність І а ст.
C. Поодинокі екстрасистоли
D. Артеріальна гіпертензія з артеріальним тиском 150/100 мм рт. ст.
E. Ожиріння ІІ ступеню

2. Фізіологічною передумовою для тесту PWC170 є:

A. Зворотньопропорційна залежність між потужністю навантаження й ЧСС
B. Безперервне збільшення ЧСС у процесі виконання тестового навантаження
C. Досягнення ЧСС максимально припустимої величини
D. Стабілізація ЧСС при виконанні навантаження
E. Прямопропорційна залежність між потужністю навантаження й ЧСС

3. Функціональною ознакою досягнення порога толерантності до фізичних навантажень є:

A. Зниження ЧСС в момент виконання навантаження
B. Підвищення систолічного АТ до 180 мм рт.ст.
C. Підвищення ЧСС до 160 уд./хв.
D. Зниження діастолічного АТ до 55 мм рт.ст.
E. Синусова аритмія

4. Показаннями до проведення навантажувального тестування в клініці є всі, крім одного:

A. Оцінка функціонального стану й функціональних можливостей організму
B. Вибір і корекція рухового режиму
C. Диференціальна діагностика захворювань опорно-рухового апарата
D. Оптимізація індивідуальних програм фізичної реабілітації й оцінка їхньої ефективності
E. Визначення придатності до трудової діяльності

5. Клінічною ознакою досягнення порога толерантності до фізичних навантажень є:

A. Прискорене та глибоке дихання
B. Поява болю за грудиною
С. Підвищена пітливість
D. Помірна гіперемія обличчя
E. Підвищення ЧСС на 80% від вихідного рівня

(Правильні відповіді: 1 – А, 2 – E , 3 – А, 4 – С, 5 – В ).

132
Розділ 5

ПЕРЕДПАТОЛОГІЧНІ ТА ПАТОЛОГІЧНІ СТАНИ, ЯКІ ВИНИКАЮТЬ

ПРИ НЕРАЦІОНАЛЬНИХ ЗАНЯТТЯХ ФІЗИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ
ТА СПОРТОМ

5.1. П е р е в т о м а т а ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я
під час занять фізичними вправами

Добре відомий позитивний вплив фізичних вправ на здоров'я людей, так само, як і
небезпека тривалої фізичної бездіяльності. Проте фізична активність тільки тоді корисна,
коли вона не надмірна і відповідає індивідуальним можливостям людини. Нераціональне
дозування фізичних навантажень під час занять спортом, фізичною культурою або в
процесі фізичної реабілітації може стати причиною виникнення передпатологічних змін та
розвитку серйозних патологічних станів, іноді навіть не сумісних з життям. Саме тому,
одним з найактуальніших завдань спортивної медицини є вивчення різноманітних
відхилень у стані здоров'я, які виникають внаслідок впливу неадекватних, насамперед,
надмірних фізичних навантажень або через інші причини.
Безперечно, що глибоке знання причин виникнення, механізмів розвитку, принципів
надання невідкладної допомоги та своєчасного лікування передпатологічних і патологічних
станів, що розвиваються при неадекватних фізичних навантаженнях, зможе забезпечити їх
профілактику і подальше уникнення в процесі занять фізичними вправами.
До передпатологічних станів, що виникають в умовах напруженої м'язової
діяльності в і д н о с и т ь с я п е р е в т о м а , до патологічних – п е р е т р е н о в а н і с т ь та
ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я різних органів та систем.

Причини виникнення передпатологічних та патологічних

станів при фізичних навантаженнях

Причини, які призводять до виникнення передпатологічних та патологічних станів в

процесі занять фізичною культурою та спортом поділяють на дві великі групи:
1. Не пов’язані безпосередньо із заняттями фізичними вправами:
1) негативні впливи зовнішнього середовища (переохолодження, перегрівання,
висока вологість та ін.);
2) наявність вогнищ хронічної інфекції (хронічного тонзиліту, гаймориту,
холециститу, каріозних зубів та ін.), які послаблюють захисні сили організму і
погіршують адаптацію організму до фізичних навантажень;
3) допуск до занять фізичними вправами осіб з наявністю граничних станів або
прихованої патології внаслідок недостатньо точної їх діагностики чи недооцінки
лікарем виявлених порушень, особливо таких як передгіпертонічні стани,
синдроми з’єднувально-тканинної дисплазії (в т.ч. аневризми серця і крупних
судин; вади серця, додаткові хорди лівого шлуночка) та ін.
2. Пов’язані із заняттями фізичними вправами:
1) неправильна організація та методика тренувань, насамперед, застосування
надмірних фізичних навантажень;
2) недостатнє відновлення після тренувань чи змагань;
3) початок тренувань без попереднього лікарського обстеження; допуск до
тренувань у хворобливому стані або нехтування рекомендаціями лікаря;
133
 4) не дотримання термінів відновлення тренувань і змагань після перенесених
захворювань, особливо таких, як грип, ангіна та ін.; наслідки закритих травм
(навіть незначних) голови, грудної клітини, живота;
5) неправильна поведінка осіб, що займаються фізичною культурою та спортом
(порушення режиму тренувань і відпочинку, неякісне харчування, шкідливі звички
(зловживання алкоголем, паління та ін.), дисимуляція (прихованість) скарг при
захворюваннях, поєднання інтенсивних тренувань з напруженою фізичною чи
розумовою діяльністю або навчанням, іспитами тощо;
6) несприятливі санітарно-гігієнічні умови місць тренувань чи змагань;
7) погане матеріально-технічне забезпечення навчально-тренувального процесу.

Перевтома

Виконання будь-якого фізичного навантаження завжди супроводжується втомою.

В т о м а є фізіологічним явищем, яке в нормальних умовах після завершення роботи
проходить само по собі.
П е р е в т о м а – це крайній ступінь стомлення, який виникає при накопиченні явищ
втоми, коли організм протягом певного часу повністю не відновлюється від одного
тренувального заняття або змагання до іншого. Перевтома не відноситься до патологічних
станів, а представляє собою передпатологічний стан. П е р е д п а т о л о г і ч н і с т а н и – це
початкові форми порушення у роботі органів або систем, які перебігають без суб'єктивних
відчуттів, але з об'єктивними ознаками порушення функцій. Вони досить часто не
впливають на спортивну працездатність, але мають тенденцію до переходу в патологію,
якщо своєчасно не застосовуються адекватні профілактичні або відновні заходи. Такі
стани представляють собою загальний генералізований процес, який знаходиться на
певній межі між нормою і патологією. В його основі лежить перенапруження основних
механізмів регулювання функціональних систем організму. Під час занять фізичною
культурою та спортом перевтома найчастіше розвивається при застосуванні надмірних
навантажень, після перенесених захворювань, у випадках, коли тренування співпадають з
напруженою фізичною чи розумовою діяльністю, внаслідок дії хронічного або гострого
стресу, при порушеннях режиму та ін.
Перевтома характеризується більш тривалішим, ніж звичайно, збереженням після
фізичних навантажень відчуттям втоми, супроводжується погіршенням самопочуття, сну,
нестійким настроєм, небажанням тренуватися. Фізична працездатність може в цілому
залишатися без істотних змін або трохи знижуватися. Проте, стають помітними
ускладнення при утворенні нових рухових навиків та при виконанні складних тактичних
задач, з'являються технічні погрішності, можуть знижуватись спортивні результати,
подовжується відновлювальний період після дозованих фізичних навантажень.
Для усунення перевтоми необхідно знизити інтенсивність тренувальних
навантажень, надати додаткові дні для відпочинку або посилити відновні заходи
(повноцінне харчування, вітамінізація, нормалізація режиму, масаж, гідропроцедури тощо).
Також доцільними є зміна обстановки та активний відпочинок. У разі, якщо перевтому
своєчасно не ліквідувати, вона може стати причиною хронічного фізичного
перенапруження, насамперед, центральної нервової системи, що в подальшому може
зумовити розвиток такого патологічного стану, як п е р е т р е н о в а н і с т ь.

Фізичне перенапруження

Ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я – серйозне порушення функції органів і систем

організму, внаслідок дії неадекватних фізичних навантажень, яке призводить до
виникнення патологічних станів, захворювань чи ушкоджень. Будь-яке фізичне
перенапруження правильно вважати не самостійною патологією, а лише етіологічним
фактором, який зумовлює розвиток патологічного процесу або проявляє приховану

134
патологію органів і систем. В першу чергу при цьому виникають ураження тих органів і
систем організму, які є місцем найменшого опору або місцем найбільшої життєдіяльності.
Виділяють т р и к л і н і ч н і ф о р м и фізичного перенапруження (Алавердян А.М. із
співав., 1987):
1. Г о с т р е фізичне перенапруження – розвивається безпосередньо під час або відразу
після одноразового надзвичайного (неадекватного) навантаження, яке значно
перевищило функціональні можливості людини в момент його виконання та
призвело до виникнення гострих патологічних змін.
2. Х р о н і ч н е фізичне перенапруження – виникає при неодноразовій невідповідності
навантажень функціональному рівню і характеризується порушенням регулюючої
функції центральної нервової системи, що виявляється в дисбалансі анаболізму і
катаболізму, а також неадекватності відновних процесів.
3. Х р о н і ч н о в и н и к а ю ч і г о с т р і п р о я в и фізичного перенапруження – ряд
гострих патологічних змін, що постійно (хронічно) або часто виникають під час або
відразу після виконання фізичних навантажень.

Гостре фізичне перенапруження

Г о с т р е ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я під час занять фізичними вправами

розвивається найчастіше в тих випадках, коли тренувальне або змагальне навантаження
перевищує функціональні можливості особи, що їх виконує. Це може мати місце у
недостатньо тренованих спортсменів, хоча зрідка може зустрічатися і у добре тренованих
спортсменів (наприклад, єдиноборців), коли вони приймають участь в тренуваннях і,
особливо, в змаганнях з більш кваліфікованими колегами. Подібне найбільш небезпечне в
командних видах спорту (спортивні ігри, веслування), коли спортсмен низького розряду
тренується або бере участь у змаганнях зі своїми досвідченішими учасниками команди. У
цих випадках він не завжди може зменшити інтенсивність навантаження або припинити її
виконання.
Гостре фізичне перенапруження може виникати у добре тренованих спортсменів і тоді,
коли вони тренуються або беруть участь в змаганнях у хворобливому стані, а також у стані
реконвалесценції після різних захворювань. У ряді випадків воно спостерігається у
спортсменів, що мають осередки хронічної інфекції: хронічний тонзиліт, отит, синусит,
масивний карієс зубів, холецистит, цистит, пієліт. Крім того, провокуючими чинниками
можуть бути: порушення режиму тренувань, праці, навчання, харчування і відпочинку, стан
нервового чи фізичного стомлення, шкідливі звички та ін. Всі ці несприятливі обставини,
знижуючи толерантність організму до тренувальних і змагальних навантажень, сприяють
розвитку гострого фізичного перенапруження.
У здорових фізкультурників та спортсменів, за умов відсутності провокуючих чинників
та при правильній побудові навчально-тренувального процесу, гостре фізичне
перенапруження зустрічається вкрай рідко. Гостре фізичне перенапруження найчастіше
призводить до ураження центральної нервової системи, серцево-судинної системи, органів
дихання, нирок і системи крові.
Г о с т р е ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я Ц Н С може проявлятися у вигляді:
парезів, неповних паралічів, гіпнотичного сну, ретроградної амнезії, стану патологічного
афекту, рефлекторного шоку.
Парези та паралічі розвиваються в результаті спазму судин головного мозку. При
цьому з’являються скарги на сильний головний біль, одностороннє оніміння руки і ноги, різку
слабкість і зниження м'язової сили в них. Нерідко виникає нудота, що закінчується
блювотою. У постраждалого виявляється одностороння згладженість носо-губної складки,
невелика перекошеність обличчя, утруднення мови і зниження шкірної чутливості в зонах
зниження м'язової сили. Перебіг захворювання, як правило, сприятливий: через 3-7 днів
після його виникнення всі суб'єктивні й об'єктивні прояви зменшуються, а до кінця другого
тижня повністю зникають.
135
 При перших ознаках виникнення парезу чи паралічу необхідно негайно припинити
виконання фізичного навантаження. Постраждалому слід надати горизонтальне
положення та щонайшвидше госпіталізувати в клініку нервових хвороб.
Питання про можливість занять спортом після одужання розв'язується індивідуально
у кожному конкретному випадку. В середньому тренування можуть бути продовжені через
3 місяці після одужання.
Гіпнотичний сон – це частковий сон деяких відділів ЦНС при збереженні активності
інших її відділів (так званий «сон наяву»), який розвивається переважно під впливом
навантажень на витривалість при циклічному характері рухів, особливо на довгі дистанції
(марафонський біг, велогонки, ходьба на лижах та ін.). При цьому зникає або запізнюється
реакція з боку кори головного мозку на зовнішні дратівники, різко ускладнюється
словесний контакт (спортсмен може реагувати лише на голосний крик), погіршується
здатність до сприйняття інформації і оцінка тактичних ситуацій, порушується координація і
точність рухів, спостерігаються вегетативні розлади. Тривалість такого стану може
продовжуватись до 10 хв. і більше. Іноді після цього розвивається повна амнезія подій, що
відбувалися під час гіпнотичного сну та частково тих, що перебували йому. Після виходу із
гіпнотичного сну людина не в змозі одразу орієнтуватись в оточуючій обстановці.
Гіпнотичні стани частіше виникають у осіб зі слабким типом нервової системи. Самі по собі
вони загрози не представляють, але можуть спровокувати падіння, травми, а також, при
кучному проходженні дистанції можуть бути небезпечними для інших учасників.
Для профілактики застосовується повноцінне, збагачене достатньою кількістю
вуглеводів, вітамінів та мікроелементів, харчування (як безпосередньо на дистанції, так і в
дні відпочинку), повноцінний нічний сон. Крім того, слід допускати до тренувань і,
особливо, змагань лише здорових і добре тренованих спортсменів.
При початкових проявах гіпнотичного стану рекомендується спробувати усунути його
за допомогою додаткових дратівників: обливань холодною водою, додаткових вправ і
рухів, які порушують техніку й ритмічність циклічних навантажень та ін. Якщо це не
допомагає, обережно зняти спортсмена з дистанції. В подальшому провести ретельне
неврологічне обстеження.
Ретроградна амнезія, стан патологічного афекту та рефлекторний шок
розвиваються, як правило, внаслідок потужних перенапружень в емоціонально-вольовій
сфері в поєднанні з фізичним перенапруженням, при проявах гіпоксії і гіпоглікемії, а також
за наявності деяких розладів мозкового кровообігу типу легкого спазму. У разі виникнення
подібних станів необхідне ретельне клінічне обстеження. Після перенесення
рефлекторного шоку, навіть за відсутності будь-яких наслідків, відновлення тренувань
допустиме не раніше, ніж через 1,5-2 тижня.
Г о с т р е ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я с е р ц я може проявлятися у вигляді:
кардіоміопатій, гострих дрібновогнищевих некрозів у міокарді, інфаркту міокарда,
крововиливу в серцевий м'яз, порушень ритму серця, гострої серцевої недостатності і,
навіть, розриву міокарда. Суттєве значення в патогенезі зазначених уражень серця мають:
токсико-гіпоксичний вплив катехоламінів і тироксину на міокардіальні клітини,
електролітно-стероїдні зсуви, а також гіпоксемія, гіпоглікемія та спазм коронарних судин.
При ураженнях серця спортсмени скаржаться на виникнення після або під час
виконання надмірного фізичного навантаження різкої втомленості, слабкості,
запаморочення, задишки, серцебиття, відчуття тяжкості, тиску і болю в області серця, болі
в м'язах ніг. Нерідко виникає нудота, що закінчується блювотою.
Гостра кардіоміопатія є найчастішим ураженням серця при гострому фізичному
перенапруженні. В її основі лежить різке порушення коронарного кровообігу (навіть в
здоровому серці), яке спричинено парадоксальною реакцією коронарних судин. Гостра
кардіоміопатія виявляється у вигляді дифузних змін в міокарді, які на ЕКГ відображається
в гостро виникаючому сплощенні зубців Т і Р, подовженні інтервалів Р-Q і Q-Т. Може
розвиватись діастолічне і систолічне перенапруження правого шлуночка серця та
систолічне перенапруження лівого шлуночка. При діастолічному перенапруженні правого
136
шлуночка на ЕКГ у відведеннях V1,2 з’являються зміни, характерні для неповної або повної
блокади правої ніжки пучка Гіса. При систолічному перенапруженні правого шлуночка у
відведеннях V1,2 збільшується амплітуда зубця R, зменшується амплітуда зубця S,
з’являється двохфазний або негативний зубець Т поряд із депресією сегменту S-Т. Для
систолічного перенапруження лівого шлуночка характерним є поява у відведеннях V5,6
двохфазних і негативних зубців Т і зміщення сегменту S-Т нижче ізолінії.
Досить часто при гострому фізичному перенапруженні серця розвиваються
порушення серцевого ритму і провідності (екстрасистолія, подовження інтервалу Р-Q,
синоаурікулярна блокада). Причиною цього можуть бути порушення нервової та
гуморальної регуляції діяльності серця та ураження міокарда.
Інколи у спортсменів при гострому фізичному перенапруженні в міокарді виникають
невеликі, але чисельні ділянки некрозу, які не пов'язані з ураженням коронарних артерій.
Вони отримали назву метаболічних (некоронарогенних) некрозів. Їх виникненню сприяють
гіпоксія, порушення електролітного обміну, виснаження відповідних ферментних систем. Є
також дані про токсико-гіпоксичний вплив на міокард підвищеної концентрації
катехоламінів. Такі некрози, як правило, не супроводжуються больовим синдромом чи
іншими клінічними симптомами. Можливі тільки зміни на ЕКГ. Причому в таких випадках на
ЕКГ відсутні широкі та глибокі зубці Q, характерні для інфаркту міокарда, а з’являються і
зберігаються тривалий час лише негативні й рівносторонні зубці Т. В подальшому ділянки
некрозу заміщуються сполучною тканиною, що призводить до утворення кардіосклерозу.
Також дуже рідко у спортсменів при гострому фізичному перенапруженні може
розвинутися інфаркт міокарду або крововилив в серцевий м’яз, що виявляється у
вигляді нападу сильних болів в області серця і має характерний для даної патології
перебіг. В основі даної патології лежить розвиток гострої коронарної недостатності.
Суттєве значення при цьому має ранній атеросклероз і вроджені аномалії коронарних
судин.
Гостра серцева недостатність при надмірних навантаженнях найчастіше
обумовлена слабкістю лівого, правого або обох шлуночків серця. У випадках
лівошлуночковою серцевої недостатності постраждалі скаржаться на задишку, важкий
кашель, в легенях вислуховуються вологи хрипи. Шкіра та видимі слизові оболонки стають
різко блідими або синюшними. Іноді на шкірі, що має сірий колір, виступають синюшні
плями. В дуже важких випадках у постраждалого загострюються риси обличчя, частково
паморочиться свідомість або спостерігається повна її втрата. Пульс стає слабим і частим,
артеріальний тиск падає. Серце в таких випадках збільшується за рахунок дилатації лівого
шлуночка. Правошлуночкова недостатність серця викликає задишку, набухання і
пульсацію яремних вен, значне збільшення печінки, яке супроводжується різкими болями в
правому підребер’ї. Серце в таких випадках збільшується за рахунок дилатації правого
шлуночка. При розвитку загальної серцевої недостатності спостерігаються ознаки ліво- і
правошлуночкової недостатності.
При виникненні гострих уражень серця необхідно негайно припинити виконання
фізичного навантаження, надати постраждалому горизонтальне положення з підведеною
верхньою половиною тіла. В легких випадках призначається спокій в положенні лежачі
протягом 1-2 годин, медикаментозне лікування. Після чого, протягом 1-2 тижнів чи більше
не можна тренуватися. У подальшому проводиться поступове відновлення тренувань
протягом 2-3 тижнів чи більше. В цей час забороняється участь у змаганнях. В усіх важких
випадках постраждалому слід надати відповідну невідкладну допомогу та терміново
госпіталізувати. Після перенесення метаболічних некрозів, інфаркту міокарда,
крововиливу у серцевий м’яз заняття спортом протипоказані. Профілактика уражень серця
при фізичних навантаженнях передбачає усунення причин, які можуть їх спровокувати.
Г о с т р е ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я с у д и н може призводити до
розвитку гострої судинної недостатності, яка виявляється непритомністю, гравітаційним
шоком та ортостатичний колапсом.

137
 Непритомність – раптово виникаюче короткочасне затьмарення або неглибока
втрата свідомості. Клінічно характеризується різким зблідненням обличчя, слабкістю,
нудотою, головокружінням, потемнінням в очах, іноді холодним потом. Одночасно
спостерігається значне уповільнення пульсу, зниження систолічного АТ (до 70-80 мм
рт.ст.), дихання стає поверхневим і різко уповільнюється, зіниці звужуються,
кон’юнктивальний рефлекс зникає. Іноді може виникати короткочасна зупинка серця.
Розвиток непритомності при гострому фізичному перенапруженні спричиняють різні
фактори. Найчастіше вона виникає під впливом гострих емоційних перенавантажень (під
час відповідальних змагань, при недостатньому досвіді у змаганнях), особливо, якщо
сильні емоції поєднується з іншими чинниками (наприклад, високою температурою і
вологістю повітря, станом після перенесеного захворювання, поганим сном напередодні та
ін.). Досить часто вона виникає рефлекторним шляхом, внаслідок сильного удару (м’ячем,
коліном, стопою, рукою, при пірнанні у воду і т.п.) в область серця, бокової поверхні шиї
(каротидний синус), живота (сонячне сплетіння, печінка, селезінка), мошонки та ін. Стани
непритомності, які виникають після ударів в боксі, називаються н о к д а у н о м (при
неможливості продовжувати бій до 10 сек.) або н о к а у т о м (при неможливості
продовжувати бій протягом 10 сек. і більше). В ряді випадків непритомність виникає при
тривалому силовому напруженні, яке супроводжується затримкою дихання і натужуванням
(наприклад, у важкоатлетів або єдиноборців). Це призводить до підвищення тиску в
грудній клітині, що значно ускладнює приток крові до серця, а напруження м’язів шиї
ускладнює приток крови до головного мозку. Непритомність може розвиватись також при
виконанні вправ з переміщенням головою вниз, переворотах, багатократних оборотах
тощо, коли одночасна дія гравітаційної та центробіжної сили призводить до порушень
мозкового кровообігу.
Гравітаційний шок – патологічний стан у вигляді запаморочення або втрати
свідомості, який виникає внаслідок швидкого припинення інтенсивної м’язової діяльності.
Розвивається він під час різкої зупинки або відпочинку сидячи з максимальним
розслабленням м’язів одразу після циклічних фізичних навантажень, таких як біг на короткі
та середні дистанції, ходьба на лижах, їзда на велосипеді тощо. По суті, це судинний
колапс, в основі якого лежить різке уповільнення току крові в основних і резервних
капілярах і венах нижніх кінцівок. Розвивається воно під дією сили тяжіння крові, якій
перестають протидіяти «м’язові насоси», що енергійно працювали при виконанні циклічних
рухів. Це призводить до різкого зниження серцевого викиду і, відповідно, до порушення
кровопостачання мозку.
Клінічно гравітаційний шок характеризується появою відчуття слабкості, нудоти,
головокружіння, різкої блідості шкіряних покровів (особливо обличчя), звуженням зіниць,
поверхневим та уповільненим диханням, частим і ниткоподібним пульсом, якій може
навіть не прощупуватися, запамороченням та втратою свідомості. Профілактика
гравітаційного шоку полягає в поступовому (не різкому) припиненні м'язової роботи.
Ортостатичний колапс – стан, близький за своїми проявами і механізмом розвитку
до гравітаційного шоку, але повної втрати свідомості при цьому може не наступати.
Найчастіше виникає під час тривалого перебування в положенні стоячі (на фізкультурних
парадах, виступах, змаганнях) або при швидкому переході із горизонтального положення у
вертикальне (у осіб похилого віку). При цьому тривала гравітаційна дія крові і відсутність
ритмічних скорочень м’язів нижніх кінцівок зумовлюють перенапруження судинної регуляції.
Значно розтягуються вени і венули та трохи менше – капіляри і артеріоли. Збільшується
кількість крові в нижніх кінцівках. Одночасно уповільнюється рух крові по судинах.
Незважаючи на компенсаторне почастішання пульсу, артеріальний тиск падає. Порушується
розподіл циркулюючого кровотоку, внаслідок чого порушується кровопостачання мозку.
Для здійснення невідкладної допомоги при г о с т р і й с у д и н н і й н е д о с т а т н о с т і
постраждалому слід надати положення лежачи з декілька опущеною головою, підняти на
15 сек. ноги вертикально вгору (останнє забороняється робити при підозрі на перелом
хребта, кісток тазу або нижніх кінцівок), розстебнути комірець або будь-який одяг, що

138
заважає вільному диханню, забезпечити доступ свіжого повітря, дати понюхати
нашатирний спирт. Блідість при цьому швидко зникає, починає прощупуватися
прискорений пульс задовільного наповнення, повертається свідомість. Якщо свідомість не
повернулася, необхідно приступити до заходів, направлених на профілактику западання
язика, за необхідності ввести препарати, що підвищують АТ. Додатково до комплексу
заходів застосовується бинтування нижніх кінцівок еластичним бинтом. Продовження
участі у виступах чи змаганнях в цей день є неприпустимим. В подальшому проводиться
ретельне обстеження для виявлення можливої прихованої патології та рішення питання
щодо подальшої можливості тренуватися.
Гостре фізичне перенапруження органів д и х а н н я може
спричинити розвиток емфіземі легенів. Чинником, що сприяє її появі, разом з надмірним
фізичним навантаженням, є також переохолодження організму. Емфізема легенів веде до
розвитку гострої легенево-серцевої недостатності. В рідких випадках гостре фізичне
перенапруження може призводити до розвитку спонтанного пневмотораксу, що є
найважчою поразкою органів дихання. Захворювання органів дихання супроводжуються
скаргами на важку задишку, кашель, болі у грудях.
У разі виникнення емфіземи легенів чи спонтанного пневмотораксу спортсмена слід
надати невідкладну допомогу та щонайшвидше госпіталізувати. Питання про можливість
продовжувати заняття спортом після одужання, слід вирішувати індивідуально з
урахуванням усіх клінічних даних і функціонального стану апарату зовнішнього дихання.
Гостре фізичне перенапруження н и р о к може викликати у
спортсменів гемоглобінурію і міоглобінурію, крововилив у ниркову паренхіму з утворенням
інфаркту нирки.
Гемоглобінурія виникає як результат внутрішньосудинного гемолізу, що веде до
появи в плазмі крові великої кількості розчиненого гемоглобіну (гемоглобінемія), який при
перевищенні ниркового порогу починає виділятися з сечею. Сеча набуває бурого кольору,
в ній різко проявляється позитивна реакція на гемоглобін. Класичним прикладом такого
роду змін є так звана «маршова гемоглобінурія», що розвивається після тривалих маршів.
В деяких випадках провокуючим фактором може бути різке переохолодження одразу після
інтенсивного фізичного навантаження, поєднаного з перегріванням організму (наприклад,
пірнання у холодну воду після тривалого бігу). Після відпочинку всі описані явища, як
правило, повністю зникають. Проте, інколи може розвиватися гемоглобінурійний нефроз.
Міоглобінурія може мати місце у випадках травматичного міозиту, що розвивається
при значних фізичних навантаженнях. Ураження поперечно-смугастих м'язів, що
відбувається при цьому, супроводжується спочатку виходом у кров, а потім через нирки в
сечу м'язового пігменту міоглобіну, який додає їй бурого забарвлення. У випадках тривалої
надмірної фізичної напруги, що супроводжується перевантаженням м'язів, можуть
розвиватися некротичні міозити з появою міоглобінурії. В окремих випадках це
ускладнюється розвитком міоглобінурійного нефрозу та ниркової недостатності , що може
призводити до летального
Крововилив з утворенням інфаркту нирки є найбільш тяжким ураженням нирок.
Він може бути зумовлений сильним ударом в область нирок, різким падінням, аномалією
ниркових судин. При ураженні нирок спортсмени разом із уже описаними скаргами
вказують на болі в поперековій області. Вони можуть бути дуже сильними при крововиливі
в ниркову паренхіму з утворенням інфаркту нирки. Все це є абсолютним протипоказанням
для виконання фізичного навантаження. Потерпілих спортсменів слід якнайшвидше
госпіталізувати. Подальші заняття спортом осіб, які перенесли гемоглобінурійний чи
міоглобінурійний нефроз, а також інфаркт нирки протипоказані.
Г о с т р е п е р е н а п р у ж е н н я с и с т е м и к р о в і при фізичних навантаженнях
може проявлятися у вигляді зсувів у морфологічному складі периферичної крови
(міогенний лейкоцитоз) та змінах цитохімічних і метаболічних показників.

139
 Під впливом гострого фізичного перенапруження може розвинутися інтоксикаційна
фаза міогенного лейкоцитозу, яка проявляється значним збільшенням числа лейкоцитів
у периферичні крові (до 30-40 тис.), збільшенням кількості нейтрофілів із зсувом
лейкоцитарної формули вліво, абсолютним зменшенням кількості лімфоцитів та повним
зникненням еозинофілів (регенеративний тип). Виразний ступінь гострого фізичного
перенапруження системи крові супроводжується збільшенням лейкоцитів в меншій
кількості (10-15 тис.), але спостерігається різкий зсув лейкоцитарної формули вліво та
поява дегенеративних форм нейтрофілів (дегенеративний тип інтоксикаційної фази).
Зміни цитохімічних показників проявляються у зниженні функціональної активності
гранулоцитів. Серед показників метаболічної активності можуть значно зменшуватися
кількість глікогену, гранулоцитів і активність лужної фосфатази. Всі ці зміни є наслідком дії
на систему крові гіпоксемії, гіпоглікемії, підвищеної концентрації недоокислених продуктів у
крові, зменшення рН внутрішнього середовища організму.
При ураженнях системи крові внаслідок гострого фізичного перенапруження
спортсмени скаржаться на слабкість, швидку стомлюваність, дратівливість і на зниження
фізичної працездатності. Це є підставою для звернення спортсмена до лікаря, оскільки
заняття спортом можуть бути продовжені тільки після ліквідації всіх патологічних змін.
Гіпоглікемія – це патологічний стан, обумовлений зниженням вмісту глюкози в крові.
Під час занять фізичними вправами найчастіше до цього призводять циклічні
навантаження (біг, ходьба, плавання, велогонки, запливи та ін.) на довгі та наддовгі
(марафонські) дистанції, коли виснажуються всі запаси глікогену в організмі.
Початковими клінічними проявами гіпоглікемічного стану є гостре відчуття голоду,
втоми, занепокоєння, значне потовиділення, психічне роздратування, порушення мови,
іноді порушення зору (двоїння, затуманення), головний біль, м’язова слабкість, можливі
безглузді вчинки (наприклад, зміна напряму руху від фінішу до старту). При об'єктивному
обстеженні шкіряні покрови вологі, червоні, тонус очних яблук підвищений, зіниці
розширені, мілке тремтіння в тілі, м'язи напружені, пульс частий, ниткоподібний,
систолічний АТ знижений, але не менший за 70 мм рт.ст. Якщо у цей момент не
забезпечити прийом вуглеводів, може розвинутися гіпоглікемічна кома: запаморочення,
холодний піт, втрата свідомості.
До факторів, які сприяють розвитку гіпоглікемічних станів, відносять: недостатню
тренованість, порушення режиму харчування (малокалорійний, з недостатньою кількістю
цукру в їжі, сніданок, або взагалі його відсутність, неповноцінне або несвоєчасне
харчування на дистанції), вживання напередодні алкоголю та ін.
При збереженні свідомості, в якості невідкладної допомоги постраждалому необхідно
дати випити теплий сахарний сироп (або чай), 1 ст. ложку хлористого кальцію або 3
таблетки глюконату кальцію. При запамороченні слід негайно ввести внутрішньовенно 50
мл 40% розчину глюкози, підігрітого до 370С. Можливо одночасно ввести 150-200 мл
насиченого розчину цукру в шлунок за допомогою катетера, введеного через ніс. Якщо
свідомість не повертається, підшкірно вводиться адреналін (1 мл -1:1000) та повторюється
введення 5 мл глюкози. У разі неможливості швидко відновити свідомість необхідна
негайна госпіталізація.
Профілактика забезпечується, насамперед, повноцінним харчуванням, особливо
напередодні тренувальних чи змагальних навантажень, що супроводжуються великими
енерговитратами, повноцінним харчуванням безпосередньо на дистанції, як під час
тренувань, так і під час змагань.
Загальна профілактика гострого фізичного перенапруження
ґрунтується на виключенні всіх причин, які призводять до застосування надмірних
навантажень. Крім того, слід чітко вирішувати питання допуску до тренувань та змагань,
забороняти тренування і змагання в хворобливому стані і в стані реконвалесценції після
них, своєчасно діагностувати та ліквідувати осередки хронічної інфекції, стежити за
дотриманням тренувального режиму, режиму праці, відпочинку та харчування; своєчасно
застосовувати засоби відновлення та ін.
140
 Хронічне фізичне перенапруження

Х р о н і ч н е ф і з и ч н е п е р е н а п р у ж е н н я – патологічні зміни в органах і

системах, які розвиваються в організмі внаслідок тривалої дії неадекватних фізичних
та/або психоемоційних перенавантажень.
Найчастішими причинами хронічного фізичного перенапруження є надмірні
тренувальні та змагальні навантаження або одноманітні й часті тренування, що
проводяться без урахування функціональних можливостей та психоемоційного стану
спортсмена. Також воно може бути наслідком форсованих тренувань (коли спортсмен
виконує фізичні навантаження, розраховані на більш тривалий проміжок часу, за коротший
термін) або тренувань з підвищеними навантаженнями (коли спортсмен на тренуваннях
виконує навантаження, що наближаються до його особистих рекордів і робить спроби їх
перевершити), особливо при недостатній для цього фізичній підготовленості. В таких
випадках фізичні навантаження, вживані в зазначених видах тренувань, можуть виявитися
неадекватно великими порівняно з функціональними можливостями спортсмена.
Аналогічна ситуація виникає під час тренувань в середньогір′ї, без попередньої
акліматизації, а також при інтенсивних тренуваннях в незвичних видах спорту. Інколи
причиною фізичного перенапруження можуть стати і помірні навантаження, якщо вони
впливають на генетично неповноцінне або ушкоджене серце. Істотне значення у розвитку
хронічного фізичного перенапруження можуть мати порушення тренувального режиму,
режиму праці, відпочинку, харчування, фізичні та психічні травми, інтоксикація організму з
осередків хронічної інфекції, тренування на фоні захворювань або у стані
реконвалесценції після них (особливо після грипу, ангіни, гострого респіраторного
захворювання та ін.). Усі ці негативні чинники суттєво знижують толерантність організму до
фізичних навантажень, у зв`язку з чим навіть звичайні тренувальні чи змагальні
навантаження можуть ставати надмірними.
Хронічне фізичне перенапруження частіше розвивається в основному періоді
тренувального процесу, особливо на етапі основних змагань, коли спортсмен, знаходячись
у стані доброї «спортивної форми», прагне поліпшити свої результати шляхом
нераціонального збільшення тренувальних навантажень.
Хронічне фізичне перенапруження може призводити до ураження: нервової та
серцево-судинної системи, системи травлення, нирок, системи крові, системи
неспецифічного захисту та імунітету, опорно-рухового апарату.
Хронічне перенапруження ЦНС або «п е р е т р е н о в а н і с т ь»
(«хронічна втома») – це патологічний стан, який характеризується дезадаптацією,
порушенням досягнутого в процесі тренування рівня функціональної готовності, зміною
регуляції діяльності систем організму, оптимального співвідношення між корою головного
мозку й нижче лежачими відділами нервової системи, руховим апаратом та внутрішніми
органами. Велику роль при цьому виконують зміни ендокринної сфери, головним чином,
кори надниркової залози і гіпофіза. Хронічне фізичне перенапруження ЦНС поділяють на
2 типи (Алавердян А.М. , 1987):
І т и п хронічного перенапруження ЦНС розвивається внаслідок постійної
фізичної та/або психоемоційної перевтоми на фоні стресів, грубих порушень режиму
(недостатній сон, використання стимуляторів, зловживання алкоголем, куріння, дуже
інтенсивне статеве життя), перенесених черепно-мозкових травм, деяких соматичних або
інфекційних захворювань. При перетренованості І типу організм постійно знаходиться в
стані напруження, неекономного споживання енергії (перевага катаболізму над
анаболізмом) при недостатній швидкості відновних процесів.
Внаслідок порушення нервової регуляції при перетренованості І типу можуть
виникати зміни функцій з боку інших органів і систем (серця, судин та ін.). Виходячи з
цього, ряд авторів пропонує виділяти декілька синдромів: 1) невротичний (невроз І, ІІ та ІІІ
стадії); 2) кардіалгічний; 3) вегетативно-дістонічний; 4) змішаний.

141
 Невротичний синдром х арактеризується різноманітними суб'єктивними відчуттями:
часто міняється відношення до тренувань, падає мотивація до виконання навантажень,
виникає небажання тренуватися взагалі. Можуть бути різні нав'язливі стани: думки про
програш на змаганнях, фальстарти, страх отримання нокауту тощо. Нерідко спортсмени
звертаються до лікаря з приводу захворювання, не маючи для цього ніякої підстави
(ознаки симуляції). Одним з кардинальних симптомів перетренованості I типу вважається
порушення циркадних ритмів. У спортсменів протягом доби зміщується пік працездатності,
ускладнюється засипання ввечері і пробудження вранці, порушується структура сну.
Оскільки в основі невротичного синдрому лежить перенапруження коркових процесів,
провідними ознаками його є зміни в ЦНС, які протікають переважно по типу н е в р о з і в .
Зазвичай, за клінічними ознаками їх поділяють на нечітко обмежені 3 с т а д і ї .
При I с т а д і ї скарги найчастіше відсутні, лише в окремих випадках спортсмени
скаржаться на порушення сну або небажання тренуватися. Відзначають відсутність
зростання спортивних результатів (інколи зниження), порушується найтонша рухова
координація, погіршується пристосованість серцево-судинної системи до швидкісних
навантажень, з`являються патологічні реакції пульсу та АТ при проведенні функціональних
проб. Для II с т а д і ї характерні виразні функціональні порушення в ЦНС та суттєве
зниження спортивних результатів. Спортсмени скаржаться на апатію, млявість, сонливість
або, напроти, на підвищення роздратованості, безсоння. Досить часто повністю зникає
бажання тренуватися. Крім того, можуть виникати зниження апетиту, швидка
втомлюваність. Прогресують розлади сну, сон стає поверхневий, неспокійний, з частими
сновидіннями, нерідко страхітливого характеру. Для III с т а д і ї характерний розвиток
таких розладів, як неврастенія, істерія, невроз нав’язливих станів. Відмічається різке
погіршення спортивних результатів.
Н е в р а с т е н і я обумовлена послабленням процесів внутрішнього гальмування.
Клінічно у осіб із неврівноваженим типом вищої нервової діяльності вона може
проявлятися у вигляді г і п е р с т е н и ч н о ї форми, яка характеризується: підвищеною
збудливістю, дратівливістю, нестриманістю, плаксивістю, відчуттям швидкої
втомлюваності, безсонням, кошмарними сновидіннями, зниженим настроєм або, напроти,
неадекватно підвищеним, навіть, до ейфорії. У осіб із послабленим типом вищої нервової
діяльності, як правило, спостерігається г і п о с т е н і ч н а чи а с т е н і ч н а форма
неврастенії, яка характеризується млявістю, загальною слабкістю, апатією, підвищеною
вразливістю, постійним відчуттям тривоги, плаксивістю, сонливістю вдень та
переривчастим, недостатнім сном вночі, страхом захворіти, замкнутістю.
І с т е р і я виникає зазвичай внаслідок психічних переживань, які призводять до зриву
вищої нервової діяльності. Суттєве значення для її розвитку має нерозумне виховання у
дитинстві. Проявляється вона у вигляді капризів, перебільшенні своїх можливостей,
театральності та демонстративності у поведінці. При обстеженні відмічається тремтіння
повік і пальців рук, нестійкість у позі Ромберга, лабільність вегетативної нервової системи.
Н е в р о з н а в ’ я з л и в и х с т а н і в виникає внаслідок зриву вищої нервової діяльності у
осіб з тривожно-недовірливим характером і має короткочасний перебіг. Розвивається
незрозуміла тривога в очікуванні тренувань або виступів чи змагань, з’являються сумніви
щодо окремих дій, ускладнюється виконання вправ, що зумовлено страхом очікування
невдачі. Інколи виникають болі, м’язова слабкість, минущі парези окремих м’язів.
Кардіалгічний синдром характеризується переважно болем у лівій половині грудної
клітини. Можлива іррадіація болю в праву руку і плече. Біль може бути різноманітним, але
зазвичай ниючого характеру. Як правило, біль з'являється після фізичної та, особливо,
емоційної напруги. Особливістю болю є те, що якщо він виникає при фізичному
навантаженні, то зберігається майже незмінним і після його припинення. Також біль може
виникати у стані тривалого спокою, а зникати після інтенсивного, навіть максимального,
навантаження. Характерним є й те, що біль в даному випадку досить часто поєднується зі
скаргами на задишку та відчуття нестачі повітря в спокої, так званим «відчуттям
незадовільності вдихом», що є однією з типових неврологічних скарг.

142
 Вегетативно-дистонічний синдром зустрічається найбільш часто і виявляється в
порушенні вегетативної регуляції і узгодженості функціонування в ланках системи
кровообігу, дихання та травлення. У спортсменів виявляється блідість обличчя, посилення
блиску очей, розширення зіниць, синява під очима, синюватий колір губ, підвищена
пітливість, холодні та вологі долоні й стопи, патологічні форми дермографізму. Часто
спостерігається нестійкість (різке почастішання або уповільнення) пульсу в спокої,
коливання артеріального тиску, головний біль, неадекватні (патологічні) типи реакції
серцево-судинної системи на фізичне навантаження й інші функціональні проби. Виникає
відчуття дискомфорту під час дихання, відбувається зниження життєвої ємності легенів та
їх максимальної вентиляції. Досить характерним є зниження апетиту та різке зменшення
маси тіла.
На початку розвитку перетренованості І типу необхідності в перериванні
тренувального процесу немає. Можна обмежитися зниженням інтенсивності фізичних
навантажень і відповідними корективами щодо їх тривалості. Рекомендуються додаткові
дні відпочинку. Участь у змаганнях забороняється. Слід також усунути інші фактори ризику
– психоемоційну напругу, шкідливі звички, порушення режиму тощо. Водночас забезпечити
повноцінний сон (мінімум до 10 годин на добу), санацію осередків хронічної інфекції, а
також застосування ефективних відновних засобів (електросну, аутотренінгу, психотерапії
та ін.). У разі більш виразних клінічних проявів хронічного ураження ЦНС, тренування
повинні бути припинені на 1-3 тижні (іноді і на більш тривалий час). За необхідності
проводиться медикаментозна терапія.
ІІ т и п хронічного перенапруження ЦНС розвивається при надлишкових обсягах
фізичного навантаження на фоні високого рівня витривалості, як феномен
«переекономізаціі» забезпечення м'язової діяльності. Єдиним проявом ІІ типу
перетренованості може бути лише нездатність показувати високі спортивні результати за
наявності великого функціонального потенціалу та відсутності будь-яких патологічних змін
в організмі (наприклад, неможливість розвинути необхідну швидкість, змінювати її на
окремих відрізках дистанції, фінішувати, реалізовувати свій тактичний план і т.п.).
Для корекції ІІ типу хронічного перенапруження ЦНС рекомендується лише на
тривалий час (до 6-12 місяців) переключити тренування на інший, протилежний за
характером навантажень, вид м’язової діяльності.
Хронічне фізичне перенапруження серцево -судинної
с и с т е м и може проявлятися у вигляді уражень серця та змін артеріального тиску.
Х р о н і ч н і у р а ж е н н я с е р ц я . В спортивній медицині існують такі поняття як
«фізіологічне» та «патологічне спортивне серце». Формування ф і з і о л о г і ч н о г о
с п о р т и в н о г о с е р ц я прийнято пов'язувати з «класичною тріадою» ознак, що
виявляються у тренованих осіб в спокої – брадикардією, артеріальною гіпотонією та
помірною гіпертрофією міокарда. При цьому важливим моментом є те, що адекватні
тренування призводять не стільки до гіпертрофії міокарду, скільки до тоногенної дилатації
порожнин серця та формування гіпокінетичного типу кровообігу, що повністю вписується в
уявлення про економізацію функції серцево-судинної системи в спокої та у відповідь на
фізичне навантаження (див. розділ 1.3). П а т о л о г і ч н е с п о р т и в н е с е р ц е
формується в тих випадках, коли протягом тривалого часу застосовуються навантаження,
які значно перевищують адаптаційні можливості міокарду, що призводить до розвитку його
патологічної гіпертрофії, порушення коронарного кровообігу та виникнення серйозних
метаболічних змін. До додаткових чинників, які сприяють дезадаптації серця при фізичних
навантаженнях відносяться: несприятливі кліматичні умови, інтоксикація із осередків
хронічної інфекції, різкий згін ваги, застосування допінгів, недостатнє та/або неповноцінне
харчування, наявність нерозпізнаних захворювань, аномалій розвитку серця та його
клапанного апарату й ін. Слід враховувати, що перехід від фізіологічного до патологічного
спортивного серця відбувається поступово і непомітно для спортсмена. Тому вкрай
важливим є своєчасна діагностика ранніх ознак його перенапруження.
143
 Хронічне перенапруження серця зазвичай проявляється у вигляді метаболічної
кардіоміопатії, патологічної гіпертрофії міокарда (гіпертрофічної кардіоміопатії), порушень
ритму і провідності серця.
Метаболічна кардіоміопатія – одна з найбільш поширених форм хронічного
перенапруження серця під час занять фізичними вправами. Відповідно до наявної
класифікації МКХ-10, даним терміном, замінено термін «дистрофія міокарда» (який був
запропонований Лангом Г.Ф. (1936) і вживався раніше). Метаболічна кардіоміопатія
внаслідок хронічного фізичного перенапруження (МКМПХФП) виявляється порушеннями
електрогенезу, електричною нестабільністю, незбалансованою гіпертрофією і дилатацією
міокарда, а також зниженням його скоротливої функції.
В основі МКМПХФП лежать дистрофічні процеси, які виникають у серцевому м’язі
внаслідок його тривалої гіперфункції та поступового «зношування» адаптаційних
механізмів. Метаболічні зміни при цьому пов'язують, перш за все, з порушенням рівноваги
між симпатичними і парасимпатичними впливами на серце, а саме, перевагою
парасимпатичної активності, порушенням електролітного балансу, зокрема обміну калію і
кальцію, а також з токсико-гіпоксичним впливом підвищеної концентрації катехоламінів на
міокард. Щодо останнього, то доказано, що при надлишках катехоламінів збільшується
накопичення іонів Са2+ в кардіоміоцитах і активація перекісного окислення ліпідів (ПОЛ).
На ЕКГ ознаки дистрофічного процесу виявляються в змінах кінцевої частини
шлуночкового комплексу, що прийнято називати порушенням процесів реполяризації
(ППР) міокарда. Кінцева частина шлуночкового комплексу розглядається як
електрофізіологічний показник складної взаємодії хімічних перетворень по ходу
окислювально-відновних процесів з різними ферментами, медіаторними і іншими
системами міокарду, а також нейрогуморальними чинниками. Тому конфігурація сегмента
ST та зубця T визначається, перш за все, надходженням у міокард необхідної кількості
кисню і доставкою кров'ю необхідних субстратів для забезпечення його життєдіяльності.
Аналіз результатів обстеження показав можливий взаємозв'язок виникнення КМП з
генетично запрограмованим типом гемодинамічного забезпечення організму. Доведено,
що спортсмени з гіперкінетичним типом кровообігу гірше адаптуються до навантажень
циклічного характеру, а кардіоміопатія у них зустрічається набагато частіше (в 54,0%
випадків), ніж у осіб з еукінетичним (44,3%) та гіпокінетичним (7,2%) типами кровообігу
(Дембо О.Г. , Земцовський Є.В., 1989).
На формування МКМПХФП встановлений вплив спортивного стажу, кваліфікації,
спрямованості тренувального процесу та інтенсивності тренувальних і змагальних
навантажень. За даними Дембо О.Г. (1988) і Земцовського Є.В. (1995) найчастіше
МКМПХФП зустрічається у спортсменів, які тренуються на витривалість, оскільки саме такі
навантаження створюють умови для тривалої гіперфункції міокарду, що сприяє розвитку
його патологічної гіпертрофії з подальшою дистрофією.
Один із провідних фахівців з проблеми ураження серця в спорті B.J. Maron вказує,
що кардіоміопатія (КМП) – це складне захворювання, що характеризується клінічним і
морфологічним поліморфізмом, порушенням діастолічної функції, а в 25% випадків
обструкцією шляхів відтоку. При цьому є дані, що КМП перенапруження у спортсменів
виявляється зниженням діастолічної функції, порушенням морфології і гемодинаміки,
ритму і процесів реполяризації на ЕКГ.
В клінічному перебігу МКМПХФП виділяють декілька варіантів: безсимптомний,
аритмічний, з порушенням скоротливої функції серця та змішаний.
Б е з с и м п т о м н и й (або малосимптомний) варіант є найбільш типовим для даного
патологічного стану. На відміну від кардіоміопатії, що розвивається при гострому фізичному
перенапруженні, МКМПХФП тривалий час може істотно не змінювати ні самопочуття, ні
спортивні результати, ні фізичну працездатність. Напроти, протягом тривалого часу вона
може поєднуватись з високими показниками загальної і спеціальної витривалості. В цих
випадках захворювання розпізнається лише при електрокардіографічному дослідженні, і то
навіть випадково. Дуже рідко можуть виникати кардіалгії, головокружіння при змінах

144
положення тіла, зниження спортивної працездатності та уповільнене відновлення після
тренувальних або змагальних навантажень. У пізній стадії захворювання спортсмени
нерідко скаржаться на швидку стомлюваність, відчуття слабкості, зниження апетиту,
загальної і швидкісної витривалості, а також на зниження інтересу до тренувань. Спортивні
результати, як правило, погіршуються.
А р и т м і ч н и й варіант МКМПХФП найчастіше виникає у спортсменів з наявністю
високого рівня тривожності й нервово-психічної напруги, особливо після виснажливих
тренувань або змагань та виявляється у вигляді екстрасистолій, пароксизмальних
розладів ритму та порушень провідності. Існують також дані, що одним з проявів
МКМПХФП може бути аритмогенна дисплазія правого шлуночка.
П о р у ш е н н я с к о р о т л и в о ї ф у н к ц і ї міокарду при МКМПХФП, за наявності
високих адаптаційних резервів спортивного серця та при обмеженому характері дистрофії,
протягом тривалого часу можуть бути відсутніми або прихованими. Для їх виявлення
потрібні спеціальні дослідження, насамперед, функціональні проби з фізичними
навантаженнями. У спортсменів МКМПХФП супроводжується порушеннями скоротливої
функції не тільки лівого, але і правого шлуночка серця, а також змінами центральної
гемодинаміки. До ранніх ознак порушення скоротливої функції міокарду відносять
неадекватні реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження (пристосування
до навантаження переважно за рахунок збільшення ЧСС при зменшенні УОС і ХОК) та
уповільнення процесів відновлення після проби. В подальшому може розвиватися чітка
клінічна картина лівошлуночкової серцевої недостатності. З м і ш а н и й варіант
діагностується у випадках поєднання тих чи інших варіантів МКМПХФП.
Діагностика МКМПХФП, зважаючи на мізерну клінічну симптоматику, особливо при
дисимуляції (приховуванні скарг) спортсменами, ґрунтується в основному на даних ЕКГ, а
саме змінах кінцевої частини шлуночкового комплексу. Найхарактернішими
діагностичними ознаками метаболічної кардіоміопатії є: зменшення амплітуди,
згладженість, двогорбість, двохфазність або інверсія зубця Т, зниження або
куполоподібний підйом сегменту ST, збільшення зубця U. Для більш точної діагностики
порушень процесів реполяризації міокарда у спортсменів з МКМПХФП, з встановленням їх
ступеню, запропонована наступна класифікація (табл. 5.1). Залежно від локалізації
патологічного процесу в міокарді ці зміни реєструються у відповідних відведеннях ЕКГ.
Таблиця 5.1
Класифікація порушень процесів реполяризації міокарда
у спортсменів при метаболічній кардіоміопатії
(за Дембо А.Г. в модифікації Бутченка Л.А. із співав., 1980)
Ступені порушення
процесів Зміни кінцевої частини шлуночкового комплексу ЕКГ
реполяризації*
I ступінь Зубець Т: зменшення амплітуди, ізоелектричність, TV1 >TV6, сплощення
вершини, двогорбість, центральна інверсія, термінальне сплощення і
термінальна ізоелектричність – не менше, ніж у 2-х відведеннях. Зміни
сегменту ST: косовисхідний зсув угору. Зміни зубця U: збільшення.
II с т у п і н ь Зубець Т: термінальна інверсія (у декілька відведеннях), початкова
інверсія (у декілька відведеннях), повна інверсія (не більше ніж у 2-х
відведеннях). Сегмент ST: патологічний зсув вниз. Зубець U:
збільшення.
III с т у п і н ь Зубець Т: повна інверсія в багатьох відведеннях. Сегмент ST:
виражений зсув у багатьох відведеннях, синдром, симулюючий гостру
коронарну недостатність, виражений підйом сегмента з термінальною
інверсією зубця Т. Зубець U: збільшення.
* П р и м і т к а : При І ступеню ППР відмічається гіперадренергія (підвищення добової
екскреції адреналіну та норадреналіну), при ІІ і ІІІ ступенях – гіпоадренергія (зниження
добової екскреції адреналіну та норадреналіну).

145
 Слід зазначити, що діагностика метаболічної кардіоміопатії лише на підставі змін
кінцевої частини шлуночкового комплексу ЕКГ не завжди є специфічною у відношенні
кардіоміопатій, що виникають саме при фізичному перенапруженні, оскільки подібні зміни
можуть зустрічатися при таких захворюваннях, як ішемічна хвороба серця, перикардит,
інфекційний міокардит, верхівкова форма гіпертрофічної кардіоміопатії, порушеннях
електролітного обміну, міокардіодистрофіях іншого ґенезу (на фоні анемії, хронічного
тонзиліту та ін.). Саме тому зміни ЕКГ у спортсменів дозволяють проводити лише
первинний скринінг для виділення з загального числа обстежених осіб з підозрою на
патологію міокарда (Михалюк Є.Л., 2007). Суттєве значення в діагностиці МКМПХФП,
особливо безсимтпомного варіанту, відіграють ЕхоКГ, навантажувальні та фармакологічні
функціональні проби.
Ф у н к ц і о н а л ь н і п р о б и з ф і з и ч н и м и н а в а н т а ж е н н я м и , за даними
Білоцерковського З.Б. (2005), в 60-80% випадків здійснюють нормалізуючий або
виражений позитивний вплив на зміни кінцевої частини шлуночкового комплексу ЕКГ.
Значно рідше негативні зубці Т на ЕКГ стають глибшими. Позитивну динаміку зубця Т
пов'язують переважно з нормалізацією вмісту катехоламінів, баланс яких в міокарді був
порушений. Вважають, що позитивна динаміка ЕКГ свідчить про менш виражені зміни в
міокарді в порівнянні з тими випадками, коли виявляється негативна динаміка зубців Т.
Однак і в цих випадках не можна говорити про розвиток кардіосклерозу, оскільки, крім
зміни вмісту катехоламінів, у механізмі розвитку МКМПХФП відіграють роль і багато інших
нейрогуморальних чинників. У спортсменів з інверсією зубців Т, яка виникає в процесі
м'язової роботи, при коронарографії в більшості випадків не виявляються патологічні зміни
вінцевих судин. Виражені зміни полярності зубця Т під впливом навантаження можна
пов'язувати з коронарною недостатністю лише в тих випадках, коли вони поєднуються з
нападом стенокардії або ішемічним типом зсуву сегменту ST.
Спроби удосконалення інструментальної діагностики МКМПХФН доповнюються
методами біохімічного визначення продуктів деградації низькомолекуляторних білків,
тропонінів, лактатдегідрогенази та креатинкінази. Останнім часом з метою диференційної
діагностики МКМПХФП застосовують функціональні навантажувальні проби з
ехокардіографічною візуалізацією.
Згідно з даними С.А. Душаніна (1980) у спортсменів з хронічним перенапруженням
серця при неадекватних фізичних навантаженнях, значне зростання споживання кисню
міокардом (в середньому до 30 мл/хв.) без відповідного збільшення постачання міокарду
киснем, приводить до падіння ефективності субендокардіального кровотоку і розвитку
ішемії міокарду, аж до некрозу. В той час, за даними сцинтиграфії міокарду з антиміозином
у спортсменів-марафонців в міру зростання рівня тропоніну Т не знайдені зони некрозу
міокарду (Siegel A.J. et al., 1995).
Виходячи із зазначеного, проблему, так званого «патологічного спортивного серця»,
дозволяють по-новому оцінити можливості діагностики мікронекрозів з використанням
тропонінів. Існують дослідження, в яких зафіксовано зростання рівня тропоніна I і T у
деяких спортсменів після закінчення змагань з марафону і тріатлону, при цьому
ультразвукове дослідження підтверджує розвиток локальних порушень скоротливої
здатності міокарду у них.
Запропонована рання комплексна діагностика метаболічної кардіоміопатії за
допомогою парного тропонінового тесту та стрес-ехотесту, при цьому обґрунтована
доцільність вибору субмаксимального тесту PWC170 в якості дозованого фізичного
навантаження під час проведення тестування спортсменів з КМПФП. На підставі
комплексних досліджень спортсменів з підозрою на метаболічну КМПФП, що включали
тест з фізичним навантаженням у вигляді субмаксимального тесту PWC170, ехо-
візуалізацію серця у стані спокою, на піку фізичного навантаження та на 5-ій хвилині
відновлювального періоду та парних тропонінів розроблено алгоритм діагностики КМПФП.
Діагноз КМПФП ставиться на підґрунті тенденції до зростання рівня тропоніна I в межах

146
референтних значень до та 24 години поспіль субмаксимального тесту PWC170 (Михалюк
Є.Л., 2007).
Відомо, що зміни в міокарді, викликані хронічним фізичним перенапруженням,
носять, як правило, зворотний характер і лише в окремих випадках призводять до розвитку
важких наслідків – м і о д и с т р о ф і ч н о г о к а р д і о с к л е р о з у та г і п е р т р о ф і ч н о ї
м і о к а р д і о п а т і ї . Хоча є й інші дані, які свідчать про те, що 72% обстежуваних
спортсменів з аномальними змінами сегмента ST та зубця Т електрокардіограми є
абсолютно здоровими. Це доводиться відсутністю порушень перфузії і має назву
«псевдоішемічних порушень реполяризації».
Гіпертрофічна кардіоміопатія (ГКПМ), що розвивається при хронічному фізичному
перенапруженні – це патологічне ремоделювання серця, яке пов’язано з тривалими
надмірними навантаженнями і характеризується значним збільшенням його розмірів та
стовщенням стінок. Довготривала адаптація спортивного серця до адекватних
навантажень різної спрямованості відбувається шляхом зміни геометрії міокарда у вигляді
наступних фізіологічних моделей: ексцентричної гіпертрофії лівого шлуночка (ЛШ) при
переважно динамічному навантаженні на витривалість, концентричної гіпертрофії ЛШ при
переважно статичному навантаженні і ексцентричного ремоделювання при змішаному
навантаженні (Агаджанян М.Г., 2005). Автор вважає, що структурні перебудови створюють
морфологічну основу оптимального функціонування серця спортсменів при адаптації до
підвищеного навантаження.
Однак, неадекватні фізичні навантаження, які значно перевищують функціональні
можливості організму, призводять до постійної гіперфункції серця та спричиняють
розвиток його компенсаторної надмірної гіпертрофії. В таких випадках мова йде про
в т о р и н н у гіпертрофічну кардіоміопатію.
Сьогодні є також вагомі дані про те, що гіпертрофічна кардіоміопатія є спадковим
захворюванням, яке в 57-60% випадків носить сімейний характер, успадковується по
аутосомно-домінантному типу по материнській лінії і пов'язане з мутаціями в
мітохондріальному геномі. В останні роки було проведено велике число генетичних
досліджень по ідентифікації генів, відповідальних за розвиток ГКМП. Більшість виявлених
мутацій знайдена в генах, що кодують скоротливі, регуляторні та структурні білки
саркомера (структурної одиниці міофіламентів кардіоміоциту). Виявлений зв'язок
захворювання з мутаціями β-міозину важких ланцюгів, міозін-зв′язуючого білку С,
серцевих тропонінів Т, I та С, α-тропоміозину, легких ланцюгів міозину обов'язкових і
регуляторних, серцевого α-актину, α-міозину важких ланцюгів, тайтину. Це так звана
п е р в и н н а ГКМП. У спортсменів вона теж діагностується, але не так часто.
Гіпертрофічна кардіоміопатія нерідко стає причиною припинення спортивних тренувань, а
також є найчастішою причиною раптової смерті під час фізичних навантажень і складає
близько 50% випадків.
Г і п е р т р о ф і ч н у к а р д і о м і о п а т і ю при хронічному фізичному перенапруженні
можна визначити як гіпертрофію лівого шлуночка та/або правого шлуночка (ПШ) серця, яка
зазвичай, але не завжди, асиметрична і асоціюється з мікроскопічними даними, що
свідчать про деструкцію волокон міокарду. Інколи виникає стовщення верхівки,
міжшлуночкової перетинки, сосочкових м’язів зі зменшенням просвіту вихідних шляхів, що
призводить до підклапанного стенозу устя аорти.
Систолічна функція ЛШ при ГКМП зазвичай буває нормальною і наднормальною,
причому з високою фракцією викиду, як при обструктивній, так і необструктивній формах
захворювання. У подальшому порушення систолічної функції як ЛШ, так і ПШ, найчастіше
спричиняється фіброзом міокарду, який викликає стоншення стінки, знищення обструкції
відтоку, непогоджену і порушену систолічну функцію з пониженою фракцією викиду, а
також збільшення кінцевого систолічного об’єму крові. Основною причиною порушення
діастолічної функції при ГКМП – є порушення розслаблення. Порушення розслаблення при
ГКМП викликає зниження інтенсивності об'ємного наповнення, в період швидкого
наповнення у фазу діастоли, з викликаним у зв'язку з цим компенсаторним збільшенням

147
наповнення систоли передсердя, що веде до гучного і часто вислуховуваного IV серцевого
тону. Ішемію міокарду багато разів демонстрували різними методами як при обструктивній,
так і необструктивній ГКМП. При обструктивній ГКМП субаортальна або
серединношлуночкова обструкція може бути прихованою (провокованою), лабільною
(спонтанно мінливою) або постійною (обструкція в стані спокою). При необструктивній
ГКМП відсутня систолічна обструкція в стані спокою або при провокації.
Клінічний перебіг даної патології тривалий час може бути безсимптомним. Інколи,
при обструкції відтоку з ЛШ спостерігається задишка та біль в серці при фізичних
навантаженнях, серцебиття, запаморочення, непритомність. Непритомні стани при ГКМП
можуть бути пов'язані з передсердними або шлуночковими тахіаритміями або
брадіаритміями, блокадою серця, обструкцією відтоку крові з ЛШ, дисфункцією діастоли,
зміненими механізмами барорефлексу та ішемією міокарду.
Враження ПШ при ГКМП може бути виявлене за виступаючим зубцем А при пульсації
яремних вен, рідше за передсердним тоном справа, що вказує на діастолічну дисфункцію
ПШ, і за систолічним шумом вигнання крові уздовж краю грудини зліва, що свідчить про
субпульмональну і серединношлуночкову обструкції відтоку крові із ПШ. Про ураження ЛШ
свідчать мінливо зміщений і сильний імпульс ЛШ і часто прослуховуваний IV серцевий тон
зліва, що відображає порушення розслаблення ЛШ. У хворих з необструктивною ГКМП
відмічається або відсутність шуму, або наявність вислуховуваного на верхівці серця
систолічного шуму слабої градації, рівної 1/6, яка значно не збільшується при провокації. У
хворих з субаортальною обструктивною ГКМП у стані спокою систолічний шум на верхівці
серця або як раз на її серединній лінії, градація якого за інтенсивністю складає від 3/6 до
4/6, іррадіює до краю грудини зліва, що свідчить про обструкцію, і до пахвової ямки, що
вказує на мітральну регургітацію. У доповнення до більш голосного шуму відмічається
комплекс фізикальних ознак при субаортальній обструктивній ГКМП, але не проявлений
при необструктивній ГКМП. До нього відносять розщеплений артеріальний пульс,
подвійний систолічний або тройний верхівковий серцевий поштовх, зворотне розщеплення
діастолічного тону серця, мітральний діастолічний шум притоку крові, що утворюється в
результаті мітральної регургітації, і в рідких випадках шум змикання мітральних створок із
перегородкою серця.
Діагноз ГКМП встановлюється за даними клінічного та інструментального обстеження.
При цьому найважливішими інструментальними методами дослідження вважаються ЕКГ та
ЕхоКГ. У висококваліфікованих спортсменів часто виявляються ознаки гіпертрофії ЛШ у
поєднанні зі змінами кінцевої частини шлуночкового комплексу. У зв'язку з можливістю
тривалого безсимптомноого перебігу ГКМП, необхідність її виключення виникає також у
спортсменів з негативними зубцями Т в грудних відведеннях. Вважають, що зубці Т
глибиною більше 5 мм або інверсія цих зубців у грудних відведеннях за відсутності скарг
завжди повинні викликати підозру відносно наявності ГКМП. Іноді при ГКМП реєструються
патологічні зубці Q, які можуть імітувати інфаркт міокарду і часом відображають гіпертрофію
перетинки. Також особливістю ЕКГ при ГКМП є синдром великої негативності I ступеня,
типовий при апікальній ГКМП. Апікальний інфаркт може бути також зареєстрований на ЕКГ.
Слід зазначити, що на ЕКГ при ГКМП можуть бути виявлені патологічні зміни у випадках,
коли ехокардіографією не виявляються ознаки гіпертрофії ЛШ.
Ехокардіографічним критерієм ГКМП є стовщення стінки лівого шлуночка до 15 мм і
більше, а ознакою асиметричності гіпертрофії вважають перевищення відношення
товщини гіпертрофованого і не гіпертрофованого сегментів лівого шлуночка 1,3-1,4 мм.
Однак, найбільш успішна диференційна діагностика між первинною та вторинною
(компенсаторною) ГКМП може бути проведена лише після припинення тренувань. При
первинній ГКМП це не супроводжується будь-якою позитивною динамікою і зворотнім
розвитком гіпертрофії. Напроти, при вторинній ГКМП припинення тренувань досить часто
призводить до нормалізації ЕКГ та зворотного розвитку ознак гіпертрофії.

148
 Порушення ритму та провідності серця. Хронічне фізичне перенапруження може
бути причиною розвитку різних порушень ритму та провідності серця. Доказано, що аритмії
у спортсменів зустрічаються в 2-3 рази частіше, ніж у осіб, які не займаються спортом. Їх
походження пов’язано з двома групами причин. До першої відносяться зміни нормальних
співвідношень між збудливістю, провідністю та автоматизмом, до другої – морфологічні
зміни в міокарді внаслідок хронічного фізичного перенапруження, інфекцій, інтоксикацій,
порушень обміну ендокринного чи екзогенного характеру. Найбільшу небезпеку
представляють паління і вживання алкоголю на фоні фізичних навантажень, що може
провокувати дуже серйозні порушення ритму.
До аритмій, які спричинені п о р у ш е н н я м ф у н к ц і ї а в т о м а т и з м у , відносять
синусову тахікардію, синусову брадикардію та синусову аритмію. Синусова брадикардія та
синусова аритмія досить часто трактуються у спортсменів, як варіант норми чи
особливість «спортивного серця». Проте, кожен такий випадок повинен підлягати
ретельному клінічному аналізу. Різка синусова брадикардія з ЧСС 40 уд./хв. і менше може
вказувати на патологічні зміни в серці, в т.ч. зумовлені хронічним фізичним
перенапруженням. Синусова тахікардія завжди є проявом вегетативних та ендокринних
порушень, а також дистрофії міокарду, що розвиваються внаслідок хронічного фізичного
перенапруження, інтоксикації з осередків хронічної інфекції чи інших захворювань. До
даної групи аритмій відносяться також міграція джерела ритму (переміщення водія ритму
із синусного вузла в атріовентрикулярний і назад) та прискорені автоматичні ритми
(передсердний ритм, атріовентрикулярний ритм коронарного синуса). В ряді випадків вони
мають функціональне походження і пов’язані з нейровегетативними впливами, зокрема,
підвищенням тонусу блукаючого нерву. Однак, найчастіше в їх основі лежать органічні
зміни в міокарді (дистрофія міокарда, кардіосклероз).
До порушень ритму, зумовлених з м і н а м и ф у н к ц і ї з б у д л и в о с т і , відносять
екстрасистолії, які у спортсменів зустрічаються частіше від інших аритмій та
представляють певні труднощі для диференційної діагностики.
Екстрасистолії у спортсменів не завжди свідчать про органічне ураження серцевого
м’яза. Вони можуть бути зумовлені змінами іннервації серця, різними рефлекторними та
емоційними впливами, насамперед, порушенням балансу між симпатичним та
парасимпатичним відділами вегетативної нервової системи. Такі екстрасистолії носять
назву ф у н к ц і о н а л ь н и х . Функціональні екстрасистолії, як правило, бувають
одиночними, виявляються в стані спокою і значно зменшуються або зникають при
фізичних навантаженнях. Їх називають «екстрасистоліями спокою» і пов'язують з
підвищеним тонусом блукаючого нерва.
Екстрасистолії, що з'являються або посилюються під час або після фізичних
навантажень називають «екстрасистоліями напруги» і пов'язують з підвищенням тонусу і
збудливості симпатичного відділу вегетативної нервової системи. Вони найчастіше
свідчать про наявність органічної патології в серці. Нерідко екстрасистолії у спортсменів
спричиняють порушення білкового, електролітного та катехоламінового обміну в організмі,
дистрофічні, запальні та склеротичні зміни в міокарді. При органічних ураженнях міокарда
частіше виникають групові екстрасистоли, особливо поліморфні та політопні. Також
характерне поєднання екстрасистолій з іншими змінами електрокардіограми (синдромом
WPW, блокадою ніжки пучка Гіса і т.п.). Екстрасистолії органічного походження є
протипоказанням до занять спортом.
Аритмії, що виникають внаслідок п о р у ш е н н я ф у н к ц і ї п р о в і д н о с т і ,
визначають тільки за допомогою електрокардіографії. У спортивній практиці частіше
зустрічаються синоаурікулярна блокада, атріовентрикулярні блокади І і ІІ ступеня, неповна
блокада правої ніжки пучка Гіса. В більшості випадків зазначені порушення провідності
серця у спортсменів носять функціональний характер (зумовлені підвищенням тонусу
блукаючого нерву) і після нормалізації тренувального режиму або припинення тренувань
зменшуються або зникають.

149
 Дещо рідше у спортсменів зустрічається синдром передчасного збудження
шлуночків, описаний Вольфом, Паркінсоном і Уайтом (синдром WPW). Більшість авторів
вважають, що він зумовлений функціонуванням додаткових провідних шляхів в
передсердях або шлуночках серця. Відомою відмінністю синдрому WPW у спортсменів і
осіб, що не займаються спортом, є крайня рідкість у перших приступів пароксизмальної
тахікардії. Однак, у таких спортсменів все одно немає достатнього росту спортивних
досягнень, частіше реєструється перетренування, в поєднанні зі зниженням або
підвищенням артеріального тиску.
Таким чином, будь-які порушення ритму у спортсменів є не однорідними і мають
неоднакову клінічну значущість. В їх основі можуть бути, як фізіологічні зміни в серцево-
судинній системі, що формуються при фізичних навантаженнях, так і патологічні процеси,
які пов’язані або не пов’язані з заняттями спортом. Тому всі спортсмени з а р и т м і я м и
потребують глибокого та ретельного лікарського обстеження. Враховуючи транзиторний
характер значної частини аритмій, в більшості випадків (за винятком різко виражених
стійких порушень і пароксизмальних розладів) необхідне повторне клінічне обстеження з
реєстрацією ЕКГ (не менше 3-х хв.) для перевірки стабільності (стійкості) порушень і
уточнення ступеня їх виразності. Суттєву роль в диференційній діагностиці
функціональних і органічних змін, які лежать в основі порушень ритму у спортсменів,
відіграють функціональні проби з фізичними навантаженнями та фармакологічні (з
атропіном, адреноблокаторами, адреностимуляторами). При цьому зменшення виразності
або зникнення порушень ритму у відповідь на функціональну пробу, як правило, свідчить
про функціональні порушення, а відсутність будь-якої позитивної динаміки – про наявність
органічного патології в міокарді.
Функціональні порушення ритму серця можуть бути тимчасовим протипоказанням до
занять спортом. У разі відсутності порушень ритму серця при повторних обстеженнях та за
відсутності патологічних змін в міокарді спортсмен може бути допущений до тренувань під
ретельним лікарським спостереженням. У випадках, коли виявляються виражені та стійкі
порушення ритму серця, поєднання декількох видів аритмій, а також органічна патологія
міокарда, лікарська тактика визначається характером аритмії та результатами
спеціального медичного обстеження. Наявність дистрофічних процесів в міокарді є
тимчасовим протипоказанням до тренувань, після їх успішного лікування заняття спортом
можуть бути дозволені. В той же час кардіосклероз (міокардитичний чи міодистрофічний)
відноситься до постійних протипоказань.
Питання л і к у в а н н я і п р о ф і л а к т и к и будь-яких уражень серця при фізичних
навантаженнях є надзвичайно актуальними. Сьогодні слід розглядати лікарсько-
педагогічний і медикаментозний напрям у їх реалізації. До лікарсько-педагогічних заходів
відносять регулярні лікарсько-педагогічні спостереження і обстеження, що дозволяють
виявляти порушення адаптації до фізичних навантажень, оптимізувати тренувальний
процес та попереджати вплив чинників ризику, що спричиняють патологічні зміни в міокарді.
У разі виникнення функціональних порушень тренувальний процес можна не
переривати, цілком достатнім є зниження інтенсивності фізичних навантажень, наприклад
на 50%, або їх якісна зміна (зменшення роботи по загальній і, особливо, швидкісній
витривалості). Проте, якщо нормалізації функціонального стану не відбувається, навіть,
незважаючи на те, що спортсмен не пред'являє будь-яких скарг і ставить рекорди,
тренування необхідно повністю заборонити. Досвід показує, що часткове звільнення від
тренувань неефективне, оскільки неминуче настає погіршення. Повне ж відмовлення від
тренувань зазвичай призводить до нормалізації показників діяльності серця. Після
перерви відновлення тренувань слід проводити дуже обережно, збільшуючи навантаження
поступово під ретельним лікарським спостереженням і ЕКГ контролем. Водночас,
очікуваний ефект досягається швидше і виявляється стійкішим, якщо використовується
поєднання лікарсько-педагогічних і медикаментозних засобів лікування, які слід вибирати з
урахуванням різноманіття патогенетичних механізмів розвитку патології серця при
хронічному фізичному перенапруженні.

150
 Зміни артеріального тиску (гіпотонічні та гіпертонічні
с т а н и ) при хронічному фізичному перенапруженні. Дослідження та правильна оцінка
змін рівня артеріального тиску є вкрай важливими, як для вирішення питань відбору і
допуску до занять спортом, так і для оцінки впливу фізичних тренувань на серцево-
судинну систему.
Артеріальні гіпотензії характеризуються стійким зниженням артеріального тиску у
дорослих осіб менше ніж 100/60 мм рт.ст. (у дітей нижче їх вікових норм). Вони
представляють певні труднощі для диференційній діагностики хронічного фізичного
перенапруження серцево-судинної системи у спортсменів, оскільки можуть бути, як
ознакою високої тренованості, так і симптомом перетренованості та дезадаптації до
фізичних навантажень.
Усі артеріальні гіпотензії поділяють на дві групи – фізіологічні та патологічні. До
ф і з і о л о г і ч н и х , або адаптаційних, відносяться гіпотензії, що зустрічаються у здорових
осіб, при клінічному обстеженні яких не виявляється патологічних змін, здатних викликати
зниження артеріального тиску. При цьому зберігається добре самопочуття і висока
фізична працездатність. Такі гіпотензії є варіантом норми і своєрідним типом регуляції
кровообігу, зазвичай, спадкового характеру. Також це може бути компенсаторна гіпотензія,
яка формується, наприклад, у осіб, що проживають у гірських районах. До фізіологічних
гіпотензій відносять і гіпотензію, яка розвивається під впливом регулярних тренувань і є
адаптаційною реакцією апарату кровообігу, що функціонує у спокої, відповідно до
принципу економізації функції серцево-судинної системи, внаслідок пристосування до
фізичних навантажень. П а т о л о г і ч н і артеріальні гіпотензії можуть бути первинними і
вторинними. Первинні розглядаються як прояв нейроциркуляторної дистонії за
гіпотонічним типом. Вторинні (симптоматичні) – є симптомом основного захворювання, як
правило, гострої або хронічної інфекції чи інтоксикації.
У спортсменів можуть мати місце, як фізіологічні, так і патологічні гіпотензії. На
формування фізіологічної гіпотензії впливають стать, вік, спортивний стаж, рівень
спортивної майстерності, спрямованість тренувального процесу і період тренувального
циклу. Відомо, що артеріальна гіпотензія у жінок виявляється в 2,5 рази частіше, ніж у
чоловіків. Серед здорових осіб, із збільшенням віку, спортсмени з гіпотензією
зустрічаються рідше. Вплив стажу і рівня спортивної майстерності має протилежну
спрямованість, і число спортсменів з артеріальною гіпотензією серед спортсменів високого
класу і осіб з великим спортивним стажем істотно вища, ніж серед новачків. Найбільша
частота гіпотензій спостерігається у гімнастів, легкоатлетів і баскетболістів.
Фізіологічна гіпотензія у спортсменів найчастіше розвивається в основному періоді
тренувань, коли вони знаходяться в стані високої тренованості (спортивної форми). Саме
тому її прийнято називати «гіпотонією високої тренованості» (Дембо А.Г., Левін М.Я.,
1969). Вона характеризується відсутністю скарг і будь-яких відхилень в стані здоров’я, а
також збереженням високого рівня фізичної працездатності. Дуже важливим
диференційно-діагностичним критерієм є частота серцевих скорочень: фізіологічна
гіпотензія завжди поєднується з помірною брадикардією; ніколи не спостерігається навіть
відносна тахікардія або різко виражена брадикардія. Крім того, характерним є наявність
оптимального типу реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження.
Патологічна гіпотензія у спортсменів частіше виявляється у вигляді вторинної форми,
яка пов’язана з перевтомою або з несприятливою дією осередків хронічної інфекції. В
деяких випадках така гіпотензія розвивається після згону ваги або після тренувань і
змагань у хворобливому стані. Артеріальна гіпотензія, що виникає у відповідь на
перевтому, як правило, носить транзиторний характер і проходить після відпочинку, а
викликана осередками хронічної інфекції – за умови їх успішного лікування або ліквідації.
Набагато рідше у спортсменів спостерігається первинна форма патологічної
артеріальної гіпотензії, яка по суті є нейроциркуляторною дистонією за гіпотензивним
типом. До факторів, що її спричиняють відносяться постійні негативні емоції, хронічне
фізичне перенапруження, черепно-мозкові травми чи інші захворювання. Вони призводять

151
до розвитку неврозу вищих нервових центрів, які регулюють артеріальний тиск, внаслідок
порушення процесів збудження і гальмування в центральній нервовій системі.
Патологічні гіпотензії завжди супроводжуються скаргами на загальну слабкість,
головні болі, запаморочення, підвищену втомлюваність, порушення сну. Також
спостерігаються вегетативні розлади та порушення в діяльності серця: кардіалгії,
порушення ритму (синусова тахікардія чи ін.), зміни на ЕКГ, патологічні реакції серцево-
судинної системи на фізичне навантаження. Характерним є зниження загальної і
спортивної працездатності.
Фізіологічна артеріальна гіпотензія не є перешкодою для занять спортом, а
патологічна – вимагає виявлення причин порушення судинного тонусу, усунення
перенавантажень, лікування ОХІ і вегетативних порушень. У разі виявлення первинної
патологічної гіпотензії спортивні тренування слід заборонити, оскільки вони можуть
провокувати прогресування захворювання, та рекомендуються заняття оздоровчими
формами фізичної культури. Після успішного лікування заняття спортом можуть бути
відновлені.
Артеріальні гіпертензії. Сьогодні є дані, що нераціональні спортивні тренування
виконують певну роль у розвитку граничної артеріальної гіпертензії та гіпертонічної
хвороби (ГХ). В основі стійкого підвищення артеріального тиску у спортсменів лежить
невроз вищих нервових центрів, що регулюють АТ, який найчастіше розвивається
внаслідок хронічного фізичного перенапруження, постійних струсів головного мозку
(наприклад, у боксерів), вимушеного збільшення ваги тіла (у важкоатлетів, сумоїстів), дуже
великих емоційних напружень (у представників ігрових видів спорту).
Клінічна оцінка артеріальної гіпертензії (АГ) у спортсменів має особливе значення,
оскільки тісно пов'язана з проблемою відбору і вирішенням питання про допуск до
тренувань. Проте, до сих пір немає чітких діагностичних критеріїв, за допомогою яких
можна було б з’ясувати, в яких випадках підвищення артеріального тиску є ознакою
хронічного фізичного перенапруження, конституціональної гіпертонії перехідного віку і
виразної емоційної лабільності або ж І стадії гіпертонічної хвороби. Ці питання слід
вирішувати з урахуванням ступеня виразності й числа чинників ризику, величини і стійкості
підйомів артеріального тиску, а також результатів дослідження стану апарату кровообігу в
цілому і його реакції на фізичне навантаження. На користь гіпертонічної хвороби вказує
наявність патологічної спадковості. Вторинні (симптоматичні) гіпертензії, які зумовлені
вродженими чи придбаними захворюваннями серця і крупних судин, нирок, ендокринних
залоз та ін., у спортсменів зустрічаються досить рідко.
Враховуючи ту обставину, що фактори ризику, які призводять до формування стійкої
АГ, зустрічаються у спортсменів не менш часто, ніж у популяції, а стресові дії, порушення
електролітного балансу, надмірна маса тіла у спортсменів (важкоатлетів) навіть частіші,
ніж у осіб, що не займаються спортом, не дають підстав чекати у них рідшого виявлення
АГ. У чоловіків-спортсменів збільшення рівня артеріального тиску зустрічається в 3 рази
частіше, ніж у жінок. Факт виявлення АГ у стані спокою, особливо у спортсменів, що
розвивають якість витривалості, повинен насторожувати лікаря.
Для спортсменів, у яких в процесі тренувань значно підвищується АТ, характерна
нестійкість функціонального стану серцево-судинної системи, її підвищена збудливість,
патологічні (гіпертонічний, гіперреактивний, східчастий) типи реакції на фізичне
навантаження. При цьому підвищення АТ призводить до появи на ЕКГ ознак систолічного
перенапруження лівого шлуночка серця. Спортивні результати у таких спортсменів
зазвичай погіршуються.
Спортсмени з підвищеним АТ представляють неоднорідну групу. Серед них
зустрічаються, так звані «гіперреактори» та хворі на гіпертонічну хворобу І стадії фази А і
фази Б. Зміни АТ у них з ростом тренованості характеризуються певними
закономірностями. Так, у «гіперреакторів» і у хворих на ГХ І стадії фази А раціональних
заняттях спортом нестійкий артеріальний тиск з ростом тренованості має тенденцію до
пониження. У хворих на ГХ І стадії фази Б з ростом тренованості АТ або не змінюється і

152
остається на верхній межі норми, або підвищується. При цьому тривалий час може
зберігатись високий рівень тренованості.
Заняття спортом у спортсменів з підвищеним рівнем АТ можливі за умови
проведення всебічного клінічного та інструментального обстеження, що повинно включати
навантажувальне тестування з ЕКГ та ЕхоКГ. У тих випадках, коли ЕхоКГ не виявляє ознак
вираженої гіпертрофії та/або порушень діастолічної функції, а при навантажувальному
тестуванні не виявляються патологічні реакції апарату кровообігу або порушення
електрогенезу міокарда і аритмії серця, спортсменам можна продовжувати заняття
спортом, але під постійним диспансерним лікарським спостереженням та при деякому
обмеженні кількості змагань.
П р о ф і л а к т и к а патологічних гіпотонічних станів та артеріальної гіпертензії під час
занять спортом передбачає, насамперед, забезпечення адекватності фізичних
навантажень та усунення супутніх факторів ризику (ОХІ, порушення режиму тренувань,
праці та відпочинку, шкідливих звичок тощо).
Хронічне перенапруження системи неспецифічного захисту
т а і м у н і т е т у – виникає на фоні нераціональних, насамперед, надмірних навантажень
у вигляді зниження захисних сил. Клінічно це проявляється почастішанням, як гострих
захворювань (ангін, гострих респіраторних вірусних інфекцій, гнійничкових уражень шкіри
та ін.), так і загострення хронічних інфекцій. При цьому, окрім звичайних методів лікування,
надзвичайно важливими є проведення корекції тренувального процесу та застосовування
ефективних відновних засобів та імуномодуляторів.
З а г а л ь н а п р о ф і л а к т и к а хронічного фізичного перенапруження будується на
усуненні їх причин. Тому тренування з підвищеними навантаженнями спортсмени повинні
застосовувати тільки після достатньої попередньої загальної фізичної підготовки.
Тренувальні навантаження повинні суворо індивідуалізуватися за об'ємом, змістом та
інтенсивністю. Це особливо важливо при досягненні спортсменами високої тренованості й
особливо «спортивної форми». Адже, саме в цей період часу небезпека розвитку
хронічного фізичного перенапруження різко зростає. В стані «спортивної форми» великі
тренувальні навантаження слід чергувати з помірними навантаженнями, які періодично
включаються в тренування на 5-7 днів. Після подібних «розвантажувальних» днів
тренувальні навантаження можуть проводитися в повному об'ємі та з більшою
інтенсивністю. Після змагань рекомендуються тренування зі зниженими навантаженнями.
Спортсмени повинні суворо дотримуватися тренувального режиму, режиму праці та
відпочинку, харчування. Тренування і змагання у хворобливому стані та в стані
реконвалесценції повинні заборонятися. Інтенсивні тренування в середньогір′ї допустимі
тільки після попередньої акліматизації. Слід також уникати інтенсивних тренувань у
незвичних видах спортивної діяльності.
Л і к у в а н н я спортсменів із захворюваннями, викликаними хронічним фізичним
перенапруженням завжди передбачає проведення спеціальних рухових режимів, які
призначаються до їх повного одужання і включення у тренувальний процес.

Хронічно виникаючі гострі прояви

фізичного перенапруження

Хронічно виникаючі гострі прояви фізичного

п е р е н а п р у ж е н н я – це ряд гострих станів, що постійно (хронічно) або часто
виникають під час або відразу після виконання фізичних навантажень. В їх походженні
суттєве значення має наявність прихованої патології або порушення регулюючої функції
ЦНС. Такі стани можуть виникати з боку різних систем організму: травлення, сечовивідної,
крові, опорно-рухового апарату та периферичної нервової системи.
П е р е н а п р у ж е н н я с и с т е м и т р а в л е н н я – найчастіше проявляється у
вигляді печінкового больового синдрому та диспептичного синдрому.

153
 Печінковий больовий синдром – патологічний стан, основним симптомом якого є
сильний біль в правому підребер'ї (іноді в лівому або в обох) який, як правило, виникає при
виконанні тривалих та напружених навантажень, таких як біг на довгі та марафонські
дистанції, лижні гонки, велогонки і т.п. В деяких випадках він супроводжується відчуттям
важкості та розпирання в правому підребер’ї, розповсюджується в спину та праву лопатку.
Нерідко біль розвивається гостро, без передвісників, і може бути настільки сильним, що
примушує припинити виконання фізичного навантаження. Іноді біль має ниючий характер
та невелику інтенсивність, яка наростає по мірі збільшення тривалості або потужності
роботи. В деяких випадках, при зниженні інтенсивності або припиненні навантаження, біль
повністю зникає або значно послаблюється. Проте, припинення роботи не завжди веде до
купірування болю, який, поступово слабшаючи, може зберігатися протягом багатьох годин,
знов посилюючись при фізичному навантаженні. Такі ознаки, як збільшення печінки і поява
іктеричності склер, можуть зберігатися до тижня і більше після провокуючого
навантаження, хоча частіше вони відсутні.
Розвиток клінічної картини часто пов'язаний з якимось одним надмірним
навантаженням. Даний синдром має деякі особливості клінічного перебігу. Зазвичай, на
початку розвитку захворювання біль з'являється лише зрідка. По мірі його прогресування
поява болю частішає і він може виникати на кожному тренувальному занятті або змаганні.
Це нерідко призводить до тимчасового або постійного припинення занять спортом.
Виникнення печінкового больового синдрому може бути пов’язано з двома групами
причин: І група – г е м о д и н а м і ч н і : а) збільшення об'єму печінки за рахунок погіршення
відтоку крові, що призводить до значного розтягування її капсули; б) зменшення об'єму
печінки в результаті виходу депонуючої в ній крові в ефективне судинне русло (як
механізм термінової адаптації системи циркуляції до напруженої м'язової діяльності), що
призводить до натягнення зв'язок, які фіксують її в черевній порожнині (даний варіант
більш характерний для осіб, які тільки починають заняття). ІІ група – х о л е с т а т и ч н і :
пов’язані із застоєм жовчі, найчастіше внаслідок дискінезії жовчовивідних шляхів за гіпо-
або гіперкінетичним типом, рідше – при запальних процесах в жовчовивідній системі.
Певне значення також мають аномалії розвитку жовчного міхура та жовчовивідних шляхів
та перенесений у минулому вірусний гепатит. Застій жовчі призводить до гемодинамічних
розладів та посилення застійних явищ у печінці.
Поява болю в області печінки під час фізичних навантажень вимагає ретельного
клінічного обстеження з метою з'ясування етіології цього болю. На початку розвитку
печінково-больового синдрому спортсмен може не переривати тренувальний процес.
Цілком достатньо понизити і якісно змінити тренувальне навантаження (зменшити об'єм
загальної і швидкісної витривалості). Проте, при прогресуванні захворювання заняття
спортом слід припинити.
Л і к у в а н н я печінкового больового синдрому включає заходи, спрямовані
безпосередньо на купірування гострого приступу болю та подальшу терапію. Для
купірування гострого приступу необхідно негайно припинити виконання фізичного
навантаження, після чого, як правило, біль зникає. Якщо цього не відбувається
рекомендується ритмічне глибоке дихання та масаж (або самомасаж) області печінки. У
подальшому для попередження виникнення даного синдрому проводиться корекція
тренувальних навантажень, призначається дієта з додаванням в раціон продуктів, що
мають жовчогінну дію та посилюють відтік жовчі, тюбаж (беззондовий дренаж) та інші
традиційні засоби лікування дискінезій та запальних процесів жовчовивідних шляхів.
Диспептичний синдром – проявляється блювотою (як правило, кислим вмістом
шлунку або жовчю) під час або одразу після однократного, зазвичай тривалого фізичного
навантаження, яке перевищило функціональні можливості організму. Вважається, що його
основною причиною є неадекватна регуляція кислотно-лужного стану, а в ряді випадків –
хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту.

154
 П е р е н а п р у ж е н н я с е ч о в и в і д н о ї с и с т е м и проявляється у вигляді
протеїнурічного (поява в сечі білка) та гематурічного (поява в сечі еритроцитів)
синдромів – ізольовано або спільно. Як зазначалось раніше, дуже інтенсивні чи тривалі
фізичні навантаження можуть спричиняти виникнення змін в сечі: появу білка (в більшій
кількості, ніж тільки сліди), еритроцитів (не менш 3-х в полі зору) та одиничних циліндрів.
Якщо ці зміни зникають через 12-24 години, то їх вважають ф і з і о л о г і ч н и м и (див.
розділ 1.2). Якщо вони утримуються довше, їх трактують як ознаку хронічного
перенапруження нирок. Слід також пам’ятати, що інколи зміни в сечі можуть бути
зумовлені захворюваннями нирок. В таких випадках спостерігається багаторазовість і
тривалість збереження вказаних явищ, навіть після незначних фізичних навантажень.
Типовими скаргами при ураженні нирок є погане самопочуття, слабкість, швидка
стомлюваність і зниження спортивних результатів.
Заняття спортом при ураженні нирок внаслідок хронічного фізичного перенапруження
протипоказані, як правило, на тривалий термін. Такі захворювання нирок, як
гломерулонефрит, сечокам’яна хвороба і т.п. взагалі несумісні із професійними заняттями
спортом.
Перенапруження системи крові при фізичних навантаженнях
зустрічається досить рідко і виявляється переважно у вигляді так званої «спортивної
анемії». Після тривалих та інтенсивних тренувань у висококваліфікованих спортсменів
може визначатися зниження рівня гемоглобіну (на 10%), зміна мембрани еритроцитів,
поява ретикулоцитів і гіпоглобулінемія. Всі ці зміни, вказуючи на розвиток анемії,
пов'язують з різними причинами: підвищеним руйнуванням (гемолізом) еритроцитів в
капілярах нижніх кінцівок (особливо у бігунів), підвищеною деструкцією еритроцитів
внаслідок збільшення їх хрупкості, недостатністю білкового харчування та системними
змінами білкового обміну, надмірною активізацією еритропоеза після великих фізичних
навантажень та ін. Однак, однією з найпоширеніших причин «спортивних анемій»
вважається дефіцит заліза (особливо у жінок-спортсменок), який може виникати внаслідок
посилених втрат його з потом під час інтенсивних навантажень, недостатнього вживання з
їжею або порушення засвоєння в шлунково-кишковому тракті. Останнє може бути
пов’язано з обмеженням чи пригніченням еритропоеза, що найчастіше свідчить про
порушення функціонального стану кісткового мозку внаслідок передозування навантажень
(Г.О. Макарова, 2003). Крім того, причиною виникнення анемій у спортсменів можуть бути
й інші фактори, які не пов’язані з фізичними навантаженнями – мікрокрововтрати при
нерозпізнаних захворюваннях шлунково-кишкового тракту, осередки хронічної інфекції.
«Спортивна анемія» виявляється у спортсменів погіршенням самопочуття, слабкістю і
зниженням спортивних результатів. Лікування «спортивної анемії» вимагає, насамперед,
зниження та індивідуалізації тренувальних навантажень і включення до раціону харчування
підвищеної кількості білку (не менше 2 г на 1 кг маси тіла). У разі лабораторного
підтвердження залізодефіцитного характеру анемії, рекомендується вживання продуктів,
збагачених залізом, а також, за необхідності, призначаються препарати заліза.
Перенапруження опорно-рухового апарату
та периферичної нервової системи
Під час занять фізичними вправами систематичні перенавантаження можуть
призводити до перенапруження м’язів, сухожиль, зв’язок, суглобів, надкісниці та кісткової
тканини. Крім того, патологічні зміни в структурах опорно-рухового апарату, які відбуваються
при хронічних фізичних перенапруженнях не можуть не відображатися на периферичних
нервових волокнах та нервових закінченнях, які в них розташовані.
П е р е н а п р у ж е н н я м ' я з і в . Помірні болі в м’язах, що приймають активну
участь у виконанні тих чи інших вправ, після інтенсивних фізичних навантажень є
закономірним процесом (особливо у новачків або після тривалої перерви в тренуваннях),
який пов’язаний з втратою м’язами певної кількості рідини, накопиченням продуктів

155
метаболізму та ін. По мірі продовження тренувань болі поступово зникають. Однак, при
застосуванні надмірних навантажень розвивається хронічне перенапруження м’язів,
проявами якого у спортсменів за даними Міронової З.С. зі співав. (1982), можуть бути:
гострий м'язовий спазм або координаторний міоспазм в момент різкого руху; міальгія
(міозит); міогелоз; міофіброз; нейроміозит.
Гострий м'язовий спазм – це патологічний стан, що характеризується виникненням
гострого судорожного болю при спробі відновити рух (необхідно диференціювати від
надриву м'яза). Пальпаторно відчувається хворобливе ущільнення ділянки м'яза або
хворобливий тяж по ходу м'яза. Причиною такого стану може бути неповноцінна розминка,
переохолодження, охолодження після розминки, простудні захворювання.
Міальгія та міозит – це патологічний стан, основним проявом якого є різкий біль у
м'язах, що ломить або стріляє, спочатку тільки при рухах, а потім і в стані спокою. Окрім
болю, спостерігається зниження чіткості рухів і їх вимушене обмеження, пов'язане з
посиленням болю та зниженням еластичності м’язів. М'язи при пальпації хворобливі, в них
визначаються окремі потовщені пучки м'язових волокон. Інколи м’язи набувають майже
хрящоподібної щільності. В основі міальгії можуть бути дистрофічні (істинна міальгія) або
запальні (міозит) зміни в м'язі. При міальгії процес зворотний.
Міогелоз – це патологічний стан, що характеризується посиленням дистрофічних
змін у м'язах та виникненням в них стійких контрактур з явищами фіброзу, часткового
переродження і розладом кровообігу. Однією з причин розвитку міогелозу вважається
тимчасове вичерпування запасів аденозинтрифосфорної кислоти (АТФ). Основними
проявами міогелозу є помірні болі у м'язах і неможливість їх розслаблення, а також
скованість рухів. При обстеженні м’язів у стані розслаблення відмічається зниження їх
еластичності та вузлуваті хворобливі ущільнення.
Міогелоз є вже частково незворотним процесом. Однак, значне зменшення
навантажень або короткочасний відпочинок, теплі ванни або душ та повноцінний
спортивний масаж дозволяють ліквідувати хворобливі явища.
Міофіброз – це подальша стадія розвитку хронічного запально-дегенеративного
процесу у власно м’язовій тканині та сполучнотканинному каркасі м’язів, яка
характеризується переродженням міофібрил. Частина м’язових волокон гине і заміщується
сполучною тканиною. Нерідко дегенеративні зміни розвиваються і в сухожиллях. Клінічно
болі стають більш сильними і постійними. При пальпації визначаються множинні щільні
тяжі довгастої форми та хворобливість, яка значно посилюється при розтягуванні м'язів.
Внаслідок зниження еластичної м’язів та із-за сильних больових відчуттів відмічається
помірне обмеження рухів у суглобах. В ряді випадків міофіброз може ускладнюватись
надривами і розривами м’язів та сухожиль.
Рекомендується зменшення фізичних навантажень, теплові процедури, масаж.
Оптимізація тренувань та ефективне лікування можуть уповільнити розвиток хвороби, а
іноді частково звернути патологічний процес.
Нейроміозит – поєднане захворювання м'язів і периферичних нервів, що
характеризується хронічною течією і періодичними загостреннями. Зазвичай
захворювання розвивається при поєднанні тривалих і інтенсивних фізичних навантажень з
переохолодженням.
Виділяють три ступеня нейроміозиту: I ступінь – постійне відчуття втоми і тяжкості в
кінцівці; II ступінь – мимовільні болі, що посилюються при рухах та пальпації; III ступінь –
виражений больовий синдром, атрофія м'язів, зниження їх тонусу, визначення по ходу
м'язів щільних вузлів. Процес є незворотнім.

Перенапруження сухожильно-зв'язкового апарату, суглобів,

к і с т о к т а п е р и ф е р и ч н и х н е р в і в під час фізичних навантажень нерідко
призводить до розвитку специфічних захворювань, травм та ушкоджень опорно-рухового
апарату, притаманних тому чи іншому виду спорту. Відомі, наприклад, такі терміни, як
«лікоть тенісиста» або «коліно футболіста» та ін.

156
 Основними клінічними проявами більшості таких ушкоджень є: біль та обмеження
рухів, інколи крепітації при пальпації. В ряді випадків вони стають не лише причиною
тривалих перерв у тренуваннях, а й вимушують спортсменів передчасно закінчити
спортивну кар’єру.
Перенапруження сухожильно-зв'язкового апарату під час занять фізичною
культурою та спортом включає: патологічні процеси, що розвиваються в самих сухожиллях
– т е н д и н і т и або сухожильних піхвах – т е н д о в а г і н і т и ; в місцях прикріплення
сухожиль і зв'язок до окістя – т е н д о п е р і о с т е о п а т і ї та ураження білясухожильної
клітковини – п а р а т е н т о н і т и . Причинами хронічного перенапруження сухожильно-
зв’язкового апарату при фізичних навантаженнях найчастіше можуть бути постійні
довготривалі напруження певних груп м’язів, часті одноманітні рухи у суглобах та часті
розтягнення й мікронадриви сухожиль.
Перенапруження суглобів. Перенапруження суглобових хрящів призводить до
розвитку у них дегенеративних змін, а в подальшому – мікротріщин. Якщо на фоні
хронічного перенапруження суглобових хрящів продовжуються тренування, то виникає
д е ф о р м у ю ч и й а р т р о з , а потім осередковий асептичний некроз суглобової поверхні
та хондромаляція. Це пов'язано з тим, що структура пошкодженого хряща в подібних
умовах повністю не відновлюється і в ньому прогресують дистрофічні зміни. Дегенеративні
зміни та «зношування» міжхребцевих дисків хребта призводить до виникнення
с п о н д и л ь о з і в та с п о н д и л о а р т р о з і в , д о р с о п а т і й (остеохондрозу) та
м і ж х р е б ц е в и х г р и ж . При перенавантаженнях суглобів можливий також розвиток
запалення синовіальних оболонок їх синовіальних сумок, що проявляється у вигляді
бурситів.
Перенапруження надкісниці та кісток може проявлятися у вигляді асептичного
запалення надкісниці з частковим включенням в процес кортикального шару кісток в
місцях прикріплення до них м’язів, сухожиль і зв'язок – « п е р і о с т о з и та
переостіти напруження». Хронічні періостити в ряді випадків можуть
ускладнюватися формуванням е к з о с т о з і в (кісткові нарости у виді шипів). При
хронічному перенапруженні м ожливі ушкодження кісток у вигляді « п е р е л о м і в
н а п р у ж е н н я » (або «переломів стомлення»), які протікають у вигляді трьох послідовних
стадій патологічної перебудови кісткової тканини: періостозу або гіперостозу, появи зон
лінійного або лакунарного розсмоктування кістки (зон Лоозера), загоєння зон перебудови
(може займати 1,5-2 роки). В результаті хронічних перенапружень та неодноразових
мікротравм можуть розвиватися д и с т р о ф і ч н і з м і н и в кістках у вигляді ділянок
розсмоктування кісток (остеолітичні фокуси), дрібні порожнини (кісти), зміни нормального
розташування кісткових балок та демінералізація (деструктивні зміни та остеопороз).
Для дітей та підлітків характерні ураження у вигляді асептичних некрозів губчатих
кісток – о с т е о х о н д р о п а т і й. Зокрема, найбільш відомі остеохондропатії: голівки
стегнової кістки (хвороба Переса), горбистості великогомілкової кістки (синдром Осгуда-
Шлаттера), хребців (хвороба Шейермана-Мау), тіл хребців (хвороба Кальве). Їх
виникненню сприяють не тільки гострі чи хронічні травми, а й інфекції, гормональні
розлади та вроджені фактори. При даних захворюваннях заняття фізичною культурою та
спортом категорично протипоказані, рекомендовані лише заняття ЛФК.
Ураження периферичних нервів при хронічних фізичних перенапруженнях та
ушкодженнях опорно-рухового апарату найчастіше виявляються у вигляді травматичних
невритів, розтягнень та забою нервів, невралгій. Іноді, при систематичному здавлюванні
або після гострих травм, виникають запалення корінців спинного мозку (радикуліти) та
залучаються в процес периферичні нерви (наприклад, сідничний – ішіас та ін.). Останні
явища нерідко можуть бути першими проявами спондильозів, спондилоартрозів та
грижових випинань міжхребцевих дисків. В деяких випадках, при стовщенні м’язів та
зв'язок, внаслідок компресії нервових волокон, особливо на фоні вродженої звуженості
кісткових каналів, в яких вони проходять, виникають н е в р о п а т і ї (так звані «тунельні
синдроми»).

157
 З а г а л ь н а п р о ф і л а к т и к а хронічного фізичного перенапруження опорно-
рухового апарату під час занять фізичними вправами, а також попередження спортивного
травматизму і професійних захворювань спортсменів передбачає усунення всіх можливих
причин і умов їх виникнення. Насамперед, це забезпечення правильної організації та
методики проведення тренувань і змагань: дотримання адекватності та поступовості
навантажень, проведення інструктажів з техніки безпеки, ефективна розминка,
тренування гнучкості і сили, використання індивідуальних засобів захисту та страхування,
дотримання правил поведінки, особливо під час змагань (запобігання грубості), виконання
норм матеріально-технічного та санітарно-гігієнічного забезпечення занять, своєчасне
проведення відновних заходів (див. розділ 6) та ін. Не менш важливим є забезпечення
правильної організації медичного контролю, включаючи питання допуску (в т.ч. після
перенесених трав та захворювань), ранньої діагностики ознак перевтоми та
перенапруження, своєчасне надання першої медичної допомоги, проведення ефективного
лікування та реабілітації. При відновленні тренувань після перенесених травм та
захворювань опорно-рухового апарату для попередження повторних ушкоджень показано
використання спеціальних пластирних (тейпових пов’язок). Загальносуспільні заходи
включають: удосконалення правил, узгоджень, законодавств.

5.2. Г р а н и ч н і с т а н и в п р а к т и ц і с п о р т и в н о ї м е д и ц и н и

Останнім часом у лікарів все частіше виникають складності при вирішенні питань
допуску до занять фізичною культурою та, особливо, спортом, осіб з так званими
«г р а н и ч н и м и с т а н а м и », число яких в популяції неухильно зростає. З одного боку, це
зумовлено появою нових діагностичних технологій в медицині, з іншого – має місце
реальне їх збільшення внаслідок дії чисельних негативних факторів.
Г р а н и ч н і с т а н и – це стани, які можуть як набувати, так і не набувати основні
ознаки хвороби, що залежить від: 1) ступеня виразності функціональних або
морфологічних змін; 2) індивідуального характеру реакції організму на їх наявність;
3) зовнішніх умов, що провокують або не провокують їх прояв (Г.О. Макарова, 2003).
Під час проведення лікарського контролю необхідно не лише звертати особливу
увагу на наявність подібних станів у обстежуваних осіб, а, насамперед, оцінювати ступінь
ризику щодо можливості виникнення серйозної патології та екстремальних (невідкладних)
станів, в тому числі раптової смерті, при фізичних навантаженнях.
В спортивній медицині серед різноманіття граничних станів найбільш суттєве
значення мають:
- патологічна спадкова схильність до певних захворювань і патологічних станів;
- стани, клінічні прояви яких майже відсутні при звичайному функціонуванні організму,
але різко посилюються на фоні стресових факторів, насамперед, напруженої м’язової
діяльності;
- синдроми, найбільш небезпечні в плані виникнення екстремальних (невідкладних)
станів і раптової смерті при виконанні фізичних навантажень.

Патологічна спадкова схильність

Під час занять фізичною культурою та, особливо, спортом найбільшу загрозу для
здоров’я і, навіть, життя тих, хто займається, представляє патологічна спадкова схильність
до гіпертонії та раннього атеросклерозу.
П е р е д г і п е р т о н і ч н і с т а н и . Артеріальна гіпертензія на сучасному етапі
займає одне з провідних місць в структурі захворюваності і смертності населення
економічно розвинутих країн світу. При цьому найбільш небезпечним є те, що останнім

158
часом вона швидко прогресує і все більше вражає людей молодого віку, дітей та підлітків.
Проблема загострюється ще й тим, що у осіб молодого віку, навіть на фоні періодичного
(транзиторного) підвищення АТ, значно поширюється виникнення смертельних мозкових
інсультів.
Спадкові фактори, що сприяють розвитку артеріальної гіпертензії, можуть мати
відношення до центральної регуляції артеріального тиску (т.з. «стресорні гени»),
підвищеної чутливості до повареної солі і підвищеного сольового апетиту або бути
наслідком складних мембранних дефектів, які призводять до накопичення іонів кальцію в
гладко-м’язових клітинах судин з періодичним виникненням їх спазму. Порушення
регуляції АТ може бути також зумовлено особливістю будови і функціонування нирок,
зокрема тих їх відділів, які відповідають за пресорні і депресорні реакції, та ін. Водночас,
не менш важливим є взаємодія спадкової схильності до гіпертензивних реакцій з різними
зовнішніми чинниками, які реалізують таку можливість (М.С. Кушаковський, 1995). Одним
з таких чинників є фізичні навантаження. Якщо адекватні фізичні навантаження, як
правило, сприяють нормалізації артеріального тиску, то надмірні навантаження і хронічне
фізичне перенапруження можуть провокувати й прискорювати розвиток артеріальної
гіпертензії та її ускладнень.
Виходячи із зазначеного, при вирішенні питань допуску до занять фізичною
культурою і, особливо спортом, найбільш ретельну увагу слід приділяти, так званим
«г і п е р р е а к т о р а м » і «пе р е д г і п е р т о н і к а м ». До них відносять осіб, які в спокої
зазвичай мають нормальні цифри АТ або такі, що знаходяться біля верхньої межі норми (у
дорослих – це 130-139 / 85-89 мм рт.ст., у дітей – відповідно до віку), але у відповідь на дію
певних чинників, зокрема, на функціональні проби з фізичним навантаженням та пресорні
проби (холодову, із затримкою дихання й ін.) реагують неадекватно – у вигляді
гіперреактивного або гіпертонічного типу реакцій серцево-судинної системи.
Виявлення с х и л ь н о с т і д о п і д в и щ е н о г о а р т е р і а л ь н о г о т и с к у в першу
чергу ставить завдання перед лікарем визначити, чи є гіпертензія первинною
(ессенціальною) чи вторинною (симптоматичною). Згідно з критеріями ВООЗ, під терміном
«первинна» або «ессенціальна» гіпертензія мається на увазі високий артеріальний тиск
при відсутності очевидної причини його появи. Під терміном «вторинна», або
«симптоматична» артеріальна гіпертензія – підвищення артеріального тиску, причина
якого може бути виявлена. За даними різних авторів, схильність до підвищення АТ
спадкового характеру проявляється вже у дітей 8-10-річного віку, причому вже в цьому ж
віці спостерігається раннє стовщення міжпередсердної перетинки. Більш того, все частіше
спостерігається поєднання транзиторної артеріальної гіпертензії з деякими проявами
дисплазії сполучної тканини. Зокрема, відомо, що зміни шийного відділу хребта (які
притаманні ДСТ), часто призводять до порушення кровопостачання у вертебробазилярній
системі, що супроводжується ішемічними змінами у стволі мозку, а це, в свою чергу, може
призводити до транзиторного підвищення АТ.
У дітей та підлітків причини артеріальної гіпертензії відрізняються в різні вікові
періоди. Як правило, в ранньому та дошкільному віці підвищення АТ має вторинний
симптоматичний характер і зумовлено переважно патологією нирок, ниркових судин,
наднирників та ін. В шкільному та, особливо підлітковому віці, підвищення АТ частіше має
первинну природу і пов’язано з порушеннями нейровегетативної регуляції, що виявляється
у вигляді нейроциркуляторної дистонії за гіпертонічним типом.
Таких осіб рекомендовано поділяти на три підгрупи (Г.О. Макарова, 2003): 1) особи з
феноменом «гіпертонії на білий халат»; 2) особи з лабільною формної гіпертонії; 3) особи
зі стабільною формою гіпертонії.
Для осіб з феноменом «гіпертонії на білий халат» характерні лише короткочасні
підвищення АТ в момент обстеження лікарем. Весь інший час АТ у них не відхиляється від
норми. Для диференційної діагностики лабільної і стабільної форм артеріальної гіпертензії
доцільне проведення добового моніторування АТ. При клінічному обстеженні всіх випадків
підвищення АТ суттєву допомогу може надати визначення «остаточного тиску» та

159
проведення пресорних проб. Під «остаточним тиском» розуміють той рівень тиску, який
визначається через 30 хв. відпочинку в любий час дня (на відміну від базального тиску,
який визначається в умовах основного обміну, тобто зранку після сну).
П і д ч а с д о п у с к у до занять спортом осіб з феноменом «гіпертонії на білий
халат» і лабільною формою гіпертонії – необхідно мати на увазі, що їм протипоказані види
спорту такі, що: передбачають використання статичних навантажень (важка атлетика,
боротьба та ін.); пов'язані з частою мікротравматизацією головного мозку і шийного відділу
хребта (бокс, кікбоксінг, єдиноборства і т.п.) та вимагають значного збільшення маси тіла
(атлетична гімнастика, важка атлетика, культуризм і т.п.). Пріоритетними для подібних осіб
є циклічні види спорту, спрямовані переважно на розвиток витривалості (біг, плавання на
середні та довгі дистанції та ін). При цьому їх необхідно попереджувати про необхідність
зниження калорійності харчування, деякого обмеження кухонної солі на тлі підвищення
продуктів багатих калієм. Адекватні фізичні навантаження, здоровий спосіб життя,
правильне чергування праці та відпочинку, усунення конфліктних ситуацій звичайно
сприяють нормалізації артеріального тиску.
У висококваліфікованих спортсменів з лабільною формою гіпертонії для вирішення
питань щодо продовження тренувальних занять необхідне проведення всебічного
клінічного та інструментального обстеження, яке обов'язково включає ЕКГ з
навантаженням та ЕхоКГ. В тих випадках, коли при ехокардіографічному дослідженні не
виявляються ознаки вираженої гіпертрофії та / або порушення діастолічної функції, а при
пробі з навантаженням не виявляються патологічні типи реакції системи кровообігу і
аритмії серця, може бути дозволене продовження тренувань, проте за умови постійного і
ретельного лікарського контролю.
Особи зі стійкою (стабільною) артеріальною гіпертензією не повинні займатися
спортом. Особливо небезпечними і тому неприпустимими є тренування і змагання на фоні
прийому гіпотензивних препаратів. В таких випадках краще рекомендувати оздоровчі
заняття фізичною культурою аеробної спрямованості. При недотриманні зазначених
вказівок у осіб зі стійкою гіпертензією можуть виникати серйозні ускладнення, навіть
випадки раптової смерті під час тренувань або змагань.
Р а н н і й а т е р о с к л е р о з . Спадкова схильність до атеросклерозу, як свідчать
чисельні наукові дослідження, формується ще в дитячому віці. Відомо, наприклад, що
практично здорові підлітки, чиї батьки страждали ішемічною хворобою серця, мають чіткі
біохімічні зміни в ліпідному спектрі сироватки крові та в системі гемокоагуляції. Проблема
спадкової схильності до атеросклерозу набуває все більшої актуальності, оскільки в
останні роки спостерігається прогресуюче збільшення випадків інфаркту міокарда в
молодому віці. При цьому слід враховувати, що клінічний перебіг інфаркту міокарда у осіб
молодого віку характеризується рядом особливостей: нерідко виникає на фоні нібито
абсолютного здоров’я, великою глибиною та обширністю ураження, частим виникненням
серйозних ускладнень у вигляді важких порушень ритму серця та післяінфарктних
аневризм. Виходячи з цього осіб (особливо спортсменів), які мають спадкову схильність до
атеросклерозу, слід виділяти в окремі групи ризику, щорічні обстеження яких повинні
включати (окрім загальноприйнятого обсягу) визначення ліпідного спектру сироватки крові,
а також більш ретельну оцінку даних електрокардіографії. До групи найбільш високого
ризику щодо раннього атеросклерозу слід відносити дітей, чиї батьки в молодому віці (до
50 років) перенесли повторний інфаркт міокарда або вмерли від нього.
П и т а н н я д о п у с к у до занять фізичними вправами, особливо спортом,
вирішуються індивідуально. Проте, у разі виявлення схильності до атеросклерозу на стадії
спортивного відбору, таким особам краще рекомендувати заняття оздоровчими формами
фізичної культури, переважно аеробної спрямованості, а не заняття спортом. Оскільки
практика показує, що високих спортивних результатів вони найчастіше не досягають, а
ризик для їх здоров’я і, навіть життя, надзвичайно великий.

160
 Граничні стани, клінічні прояви яких посилюються
при напруженій м’язовій діяльності

До граничних станів, які в звичайних умовах життєдіяльності можуть не мати клінічних

ознак, але можуть проявлятися при дії стресових факторів, в т.ч. при інтенсивних фізичних
навантаженнях, відносять бронхіальну астму фізичного зусилля та серповидно-клітинну
анемію.
Б р о н х і а л ь н а а с т м а ф і з и ч н о г о з у с и л л я – це клінічний синдром у
вигляді тимчасового спазму дихальних шляхів, який виникає через декілька (5-15) хвилин
після завершення фізичного навантаження. В деяких випадках спостерігається повторна
(пізня) обструкція – через 4-12 годин після першої (ранньої) обструкції. Інколи пізня
обструкція може виникати і за відсутності раннього бронхоспазму. В літературі даний стан
позначається такими термінами, як «бронхіальна астма фізичного напруження»,
«безсимптомна астма», «бронхоспазм після фізичного зусилля» та ін. Вперше бронхоспазм,
спричинений фізичними вправами, був описаний Д. Флойером понад 300 років тому (1698).
Однак, спочатку він розглядався лише як лабораторний феномен і лише у 1962 р. вперше
встановили, що він може бути одним з частих проявів бронхіальної астми (Jones et al.).
На теперішній час о с н о в н и м и п р и ч и н а м и , що провокують виникнення
приступу астми під час фізичних навантажень, вважають три фактори: 1) охолодження
слизової оболонки дихальних шляхів внаслідок гіпервентиляції (респіраторна втрата
тепла); 2) зміни осмолярності на поверхні слизової оболонки у зв’язку з втратою води за
рахунок випаровування (респіраторна втрата рідини); 3) викид медіаторів (гістаміну та ін.)
з еффекторних клітин. До д о д а т к о в и х факторів, які можуть поглибити тяжкість
бронхоспазму, що спричинений фізичним навантаженням, відносяться: різна по ступеню
тяжкості хронічна астма; утруднене носове дихання; умови і тип тренування; забрудненість
повітря; використання окремих медикаментів.
Класичними проявами бронхоспазму, що виникає внаслідок фізичного зусилля є:
відчуття нехватки повітря, задишка, кашель (особливо у закритому приміщенні, наприклад,
роздягальні), свистяче дихання і гіперемія грудної клітини, які, як правило, виникають після
інтенсивного тренування. Інколи спостерігається порушення ритму дихання безпосередньо
під час виконання фізичного навантаження (переважно бігу). У дітей найчастіше
спостерігається ранній бронхоспазм, у дорослих – пізній. Для діагностики даного стану, а
також визначення ступеню його важкості проводиться реєстрація максимальної швидкості
видиху або форсованої ЖЄЛ до і після навантажувального тестування.
П и т а н н я д о п у с к у . Єдиної точки зору з даного питання не існує. Більшість
закордонних фахівців вважає, що бронхіальна астма фізичного зусилля не повинна бути
протипоказанням до занять всіма видами спорту. Однак, особи з даним станом
потребують застосування профілактичних заходів, спрямованих на попередження
бронхоспазму. До таких заходів відносяться: роз’яснювальні бесіди і навчання спортсменів
правильному диханню під час приступу; немедикаментозні методи купірування приступу –
тривала (30-60 хв.) та енергійна розминка перед тренуванням, яка створює
субмаксимальний бронхоспазм, після чого настає 2-4-х годинний рефрактерний період,
коли приступ задухи не виникає; кондиціонування повітря, запобігання тренувань у
приміщеннях з холодним та сухим повітрям або використання спеціальної маски;
обмеження прийому їжі та продуктів, які є потенційними алергенами та ін.); за необхідності
застосування медикаментозних препаратів. У разі допуску все ж таки бажано виключати
види спорту, які пов’язані з тренуваннями в холодних, сухих та рідко провітрюваних залах,
з використанням тальку та каніфолі, а також зимові види спорту. Більш корисними для
таких осіб будуть заняття фізичними вправами аеробної спрямованості.
С е р п о в и д н о - к л і т и н н а а н е м і я (гемоглобіноз S) – представляє собою
спадкову патологію, яка зумовлена змінами структури гемоглобіну. Порушена
послідовність амінокислотних залишків в гемоглобіні S призводить до уповільнення його

161
електрофоретичної рухливості і зниження розчинності, що лежить в основі однієї з
важливих ознак гемоглобінозу S – серповидності еритроцитів. Утворення серповидних
еритроцитів призводить до підвищення в’язкості крові, уповільнення кровотоку і
виникнення стазу крові в капілярах. Стаз крові, в свою чергу, сприяє розвитку в ураженій
зоні гіпоксемії, що іще більше посилює серповидні зміни еритроцитів. Порушення процесу
гліколізу, зменшення рівня АТФ та деякі інші зміни в обмінних процесах серповидних
еритроцитів підвищують їх гемоліз (Н.Д. Граєвська, Т.І. Долматова, 2005).
В клініці серповидно-клітинної анемії переважають гемолітичні та судинно-тромботичні
кризи. Інколи спостерігаються гіпопластичні (апластичні) кризи, які проявляються гіпоплазією
кісткового мозку, ретиколоцитопенією і виразною анемією. Також можуть виникати
секвестраційні кризи, які пов’язані з раптовим видаленням (депонуванням) печінкою і
селезінкою значної кількості еритроцитів із загального кровообігу. Останні викликають різку
слабкість та зменшення кількості еритроцитів і гемоглобіну за відсутності ознак гемолізу. У
осіб, які дожили до зрілого віку, в анамнезі є дані про перенесені повторні гемолітичні кризи,
кісткові та суглобові прояви та інфаркти легенів.
Феномен серповидності еритроцитів в звичайних умовах не виникає. Проте, при
надмірних навантаженнях, особливо в умовах високогір’я, дана патологія може призводити
до гіпоксії, метаболічного ацидозу та зневоднення організму. Важкими наслідками її
можуть бути: розвиток синдрому дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові,
трубчатого некрозу, міоглобінурії та гострої ниркової недостатності. У важких випадках це
може бути причиною раптової смерті при фізичних навантаженнях.

Синдроми, які можуть спричиняти

невідкладні стани при фізичних навантаженнях

До синдромів, які є небезпечними в плані виникнення невідкладних станів під час

занять фізичною культурою і спортом відносять: синдроми дисплазії сполучної тканини і
малі аномалії розвитку серця (зокрема, пролапс клапанів, аномально розташовані хорди й
ін.), а також синдроми передчасного збудження шлуночків серця.
С и н д р о м и д и с п л а з і ї с п о л у ч н о ї т к а н и н и . Термін «дисплазія» в
перекладі з грецької означає «відхилення у формуванні». Під терміном «дисплазії
сполучної тканини» мається на увазі аномалії сполучнотканинної структури, що
виявляються в зниженні вмісту окремих видів колагену (на сьогоднішній день їх
нараховують більше 14) або порушення їх співвідношення генетично детермінованого чи
набутого характеру. Сполучна тканина за своєю значимістю займає в організмі особливе
місце. Складаючи близько 50% всієї маси тіла, вона є частиною всіх органів і тканин.
Колаген складає більше 30% загальної маси тіла і міститься не тільки в шкірі і тканинах
скелета (де він становить 40-50%), але і в стромі всіх внутрішніх органів (10% від їх маси),
зв'язках, м'язовому апараті. Тому особливості структури та метаболізму сполучної тканини
здійснюють виражений вплив на адаптацію організму, в т.ч. і до фізичних навантажень.
Прийнято виділяти диференційовані (тобто чітко окреслені) та недиференційовані
прояви дисплазії сполучної тканини (ДСП). До д и ф е р е н ц і й о в а н и х проявів ДСП
відносять: синдром Марфана, синдром Еларса-Данлоса, гіпермобільність суглобів,
недосконалий остеогенез та ін.; до н е д и ф е р е н ц і й о в а н и х – синдром
сполучнотканинної дисплазії серця: пролапс клапанів, аневризми міжпередсердної
перегородки та синусів Вальсави, аномально розташовані хорди, а також інші прояви: в
ортопедії – нетравматичні звичні вивихи і дисплазії тазостегнових суглобів, в хірургії –
грижі різної локалізації, в клініці внутрішніх хвороб – опущення нирок, в гінекології –
опущення стінок піхви, в неврології – аневризми судин головного мозку і т.д. Частота
виявлення в популяції окремих ознак ДСТ, які розцінюються, як стигми ДСТ широко
варіює. Прийнято виділяти стигми (фенотипічні ознаки) дисплазії сполучної тканини і
стигми дісембріогенеза.

162
 Основними с т и г м а м и д и с п л а з і ї с п о л у ч н о ї т к а н и н и є: астенічна статура,
деформація грудної клітини, кіфоз, сколіоз, плоскостопість, грижі, кривошия,
гіпереластичність шкіри, підвищена розтягненість шкіри (більше 3-х см – особливо в
надключичній області, під зовнішніми кінцями ключиць), «готичне» піднебіння, патологія
очей (міопія, косоокість), гіпермобільність суглобів, часті вивихи та підвивихи суглобів,
пролапси клапанів серця (не ревматичні, тобто не вторинні), розширення вен (на нижніх
кінцівках). До стигм дісембріогенеза, тобто ознак, пов'язаних з
внутрішньоутробними проявами ДСТ, відносять: аномалії форми черепа, викривлення
носової перетинки, широке перенісся, коротку вуздечку язика, сандалеподібну щілину,
аномалію форми вух, аномалію форми кистей рук (викривлення пальців, арахнодактілію),
депігментовані плями, аномалію форми стоп, крипторхізм, перегин і перетяжки жовчного
міхура, вроджені аномалії товстого кишечнику, нефроптоз, подвоєння нирок та ін.
Наявність ДСТ в ембріональному періоді і після народження може сприяти розвитку
слабкості сфінктерного апарату шлунково-кишкового тракту, пролапсу клапанів серця,
вроджених аномалій положення і структури кишечнику, жовчного міхура й інших органів.
Окрім наявності різних стигм дисплазії сполучної тканини і дісембріогенеза важливо
враховувати у осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, кількість цих стигм. За
даними літератури наявність 3-х і більше фенотипічних ознак дисплазії сполучної тканини
істотно збільшує ймовірність виявлення пролапсу мітрального клапану – у 1,7 рази, та
аномально розташованих хорд (АРХ) – в 1,4 рази. За наявності 5-ти і більше фенотипічних
ознак ДСТ ймовірність виявлення ПМК збільшується в 5 разів, а АРХ – в 1,7 рази.
Виходячи із зазначеного особи, які мають 3-и і більше фенотипічні ознаки дисплазії
сполучної тканини, обов’язково мають бути направлені на ехокардіографічне дослідження
серця. Крім того, на ЕхоКГ необхідно направляти високорослих осіб (жінок вище 170 см,
чоловіків вище 180 см), які мають астенічний тип тілобудови, оскільки наявність даних
фенотипічних ознак також збільшує ймовірність виявлення ПМК та АРХ у 4,5 і 3,5 рази
відповідно.
Пролапс мітрального клапану (ПМК) – стан, що характеризується аномальним
прогинанням у ліве передсердя однієї чи обох стулок мітрального клапану (МК) під час
систоли лівого шлуночка. Згідно з МКХ 10-го перегляду ПМК виділено в окрему
нозологічну форму, що у складі неревматичних уражень МК належить до морфологічної
групи некоронарогенних захворювань серця. За різними даними поширеність ПМК у
загальній популяції складає від 1 до 5%.
Виділяють первинний ПМК (ідіопатичний), що має нозологічну самостійність, та
вторинний, що є ускладненням або одним із проявів кардіального захворювання
(ревматизму, неревматичного міокардиту, інфекційного ендокардиту, кардіоміопатії
ішемічної хвороби серця тощо) або спадкової патології сполучної тканини (в т.ч. синдромів
Марфана, Елерса-Данлоса та ін). В ряді випадків первинний ПМК може бути проявом
функціональних змін в діяльності мітрального клапану та підклапанних структур через
порушення вегетативної нервової регуляції, що не призводить до незворотних
морфологічних і біохімічних змін стулок клапану. При цьому відсутня будь-яка клінічна
симптоматика, регургітація та порушення структури клапану. Нерідко ПМК є проявом
дисплазії сполучної тканини, особливо у високих та худих людей, з деформацією грудної
клітини та гипермобильністю суглобів (MASS-фенотип).
На сьогодні в Україні, на жаль, немає одностайної думки щодо клініко-
гемодинамічного значення даної патології, чітких критеріїв її діагностики, а також єдиної
схеми ведення та диспансеризації осіб з ПМК, в т.ч. спортсменів. Це, з одного боку,
призводить до недооцінки можливих важких ускладнень ПМК, а з іншого – до
гіпердіагностики з невиправданими обмеженнями активного способу життя та занять
спортом (Марценюк Ю.О., Волосовець, О.П. 2007).
Клінічна картина при ПМК може бути безсимптомною, а може супроводжуватись
скаргами на головокружіння, запаморочення, загальну слабкість, відчуття дискомфорту в
грудній клітині, болі області серця давлючого чи колючого характеру, серцебиття, задишку,

163
відчуття страху смерті. Інколи, за наявності аритмій, можуть виникати синкопальні стани.
Основним методом діагностики ПМК є ехокардіографія, яка дає змогу встановити ступінь
пролабування стулок МК, наявність та ступінь міксоматозної дегенерації та мітральної
регургітації За ехокардіографічними показниками виділяють три ступеня ПМК: І ступінь –
від 3 до 6 мм, ІІ ступінь – 6-9 мм і ІІІ ступінь – більше 9 мм. Важливе діагностичне значення
має доплерографія МК, яка дозволяє кількісно оцінити трансмітральний кровоплин та
функцію клапана. Недостатність МК діагностують за наявністю турбулентного систолічного
потоку поза стулкою клапана в лівому передсерді. Виділяють такі градації мітральної
регургітації: І ст. (+) – систолічний регургітуючий потік у ділянці, що прилягає до МК; ІІ ст.
(++) – систолічний регургітуючий потік поширюється на 1/3 порожнини лівого передсердя;
ІІІ ст. (+++) – систолічний регургітуючий потік поширюється на половину порожнини лівого
передсердя; ІV ст. (++++) – систолічний регургітуючий потік поширюється на переважну
частину порожнини лівого передсердя. Зазвичай регургітація не перевищує І-ІІ ст.,
більшого вираження вона досягає лише при ПМК ІІІ ст. (у разі прогинання стулок понад 10
мм), відриві хорди чи вираженій дилатації атріовентрикулярного кільця.
ПМК може призводити до розвитку серйозних ускладнень, таких як: тромбоемболія
крупних судин, порушення ритму серця, найбільш важкими з яких є шлуночкові тахікардії,
порушення мозкового кровообігу, ішемічні інсульти та ін., які є небезпечними в плані
ризику виникнення раптової смерті при фізичних навантаженнях
П и т а н н я д о п у с к у до занять фізичними вправами осіб з пролапсом мітрального
клапану вирішуються індивідуально. При цьому, насамперед, необхідно враховувати
характер ПМК (первинний чи вторинний), його ступінь, виразність регургітації, наявність
скарг й інших клінічних даних, специфіку виду спорту, спортивну кваліфікацію і спортивний
стаж (С.А. Бойцов, Г.О. Макарова, А.В. Смоленський та ін., 2011).
До занять спортом допускаються лише особи з первинним ідіопатичним ПМК не
вище І ступеню з а у м о в в і д с у т н о с т і :
- сімейного анамнезу кардіальних подій (насамперед випадків раптової смерті
близьких родичів від серцево-судинних причин, в т.ч. від ПМК);
- будь-яких скарг та клінічної симптоматики (насамперед, синкопальних станів
аритмогенного генезу), особливо, якщо вони пов’язані з фізичними навантаженнями;
- змін показників стандартної ЕКГ (особливо у відведеннях ІІІ і аvF);
- змін при холтеровському моніторуванні ЕКГ (у вигляді порушення процесів
реполяризації, синдрому подовженого інтервалу QT, частих суправентрикулярних
тахікардій, частих та/або складних шлуночкових тахікардій чи ін.);
- порушень ритму серця (екстрасистол ІІ-V класів) у спокої та/або при
навантажувальному тестуванні;
- ішемічних змін на ЕКГ в ході тесту з фізичним навантаженням;
- змін даних ЕхоКГ у вигляді: міксоматозної дегенерації клапанів, значної та/або
асиметричної гіпертрофії міокарда лівого шлуночка (ЛШ), порушень систолічної та
діастолічної функції ЛШ (фракція викиду менше 50%);
- мітральної регургітації (МР) більше І ст..;
- підвищеного тиску в легеневій артерії;
- попередніх випадків тромбоемболії;
- патологічних реакцій системи кровообігу на фізичне навантаження;
- поєднання ПМК з іншими малими структурними аномаліями серця та/або будь-якими
іншими ознаками синдрому дисплазії сполучної тканини.
Відповідно до рекомендацій 36 Bethesda конференції (2005 р.), в ряді випадків
спортсмени з ІІ ступенем мітральної регургітації та незначним збільшенням розмірів лівого
шлуночку, за умови збереження синусового ритму, нормальної систолічної функції лівого
шлуночку, а також нормального тиску в легеневій артерії, можуть допускатися до
тренувань, але лише у видах спорту з помірною та низькою інтенсивністю навантажень.
При ІІІ ступеню МР та збільшенні лівого шлуночку більше 60 мм та/або за наявності
легеневої гіпертензії, та/або дисфункції лівого шлуночка у спокої, та/або передсердної

164
фібриляції чи інших вищезазначених проявів заняття спортом категорично заборонені.
Крім того, слід зауважити, що особи з ПМК потребують ретельної санації осередків
хронічної інфекції у зв’язку з високою ймовірністю розвитку у них бактеріального
ендокардиту. Необхідно також мати на увазі, що у випадках, коли ПМК виявляється у
дитячому віці прогноз погіршується.
У разі допуску до занять осіб з ПМК, який є проявом ДСТ, не рекомендуються
тренування на витривалість, швидкість, травмонебезпечні (бокс, боротьба) та силові
(важка атлетика) види спорту. При цьому необхідно проводити регулярний і ретельний
медичний контроль за станом їх здоров'я, включаючи періодичні інструментальні
обстеження (контроль ЕКГ, ЕхоКГ велоергометрію й ін.) та консультацію кардіолога (не
менше 2-х разів на рік). Тренувальні навантаження для осіб з ПМК повинні підбиратися
диференційовано, з урахуванням показників фізичної працездатності.
Двостулковий аортальний клапан (ДАК). Останнім часом з'являється все більше
повідомлень, що ДАК є наслідком дисплазії сполучної тканини. Клінічно це проявляється
зовнішніми фенотиповими ознаками ДСТ та дисфункцією одного або декількох залучених
у процес органів. Зокрема, при обстеженні осіб з ДАК, часто виявляються стигми синдрому
недиференційованої ДСТ, такі як «готичне» піднебіння, порушення зору (міопія), аномалії
шкіри (стриї, вогнищева депігментація шкіри), деформація скелета та ін. Вважається, що
формування ДАК пов'язано з аномальним розвитком та прискореним дегенеративним
процесом у медії аортальною стінки і подібні до змін в аорті при fibrillin-1 дефіциті і у
хворих з синдромом Марфана. Двостулковий аортальний клапан може бути певним
чинником ризику раптової смерті, внаслідок прогресуючої дилатації аорти, формування
аневризми і розриву аортальною стінки. В латентний період перебігу ДАК зазвичай
клінічно ніяк не проявляється. Коли ж розвивається стеноз та/або недостатність
аортального клапана, завжди приєднуються симптоми серцевої недостатності.
П и т а н н я д о п у с к у при виявленні ДАК, згідно висновків 36 Bethesda конференції
(2005 р.), рекомендовано вирішувати наступним чином:
- за відсутності дилатації аорти або при дилатації аорти менше 40 мм спортсмени
допускаються до занять любими видами спорту;
- при дилатації від 40 мм до 45 мм – лише до видів спорту з низьким чи помірним
рівнями навантажень. Виключаються види спорту з можливістю зіткнення або
травми;
- при дилатації аорти більше 45 мм допускаються лише види спорту з низьким рівнем
навантажень.
Додаткові хорди лівого шлуночка зустрічаються у 17% населення, за даними
патологоанатомічного дослідження, та у 2,3%-68% населення, за даними ЕхоКГ. На
відміну від істинних хорд, аномально розташовані хорди прикріплюються не до стулок
клапанів, а до стінок шлуночків і являють собою дериват внутрішнього м'язового шару
примітивного серця, що виникає в ембріональному періоді при відшнуруванні папілярних
м'язів. У 95% випадків вони розташовуються в порожнині лівого шлуночка, а в 5% – в
порожнині правого шлуночка, можуть бути одиничними або множинними. Доказано, що
АРХ містять елементи провідної системи серця (клітини і волокна Пуркіньє). У зв'язку з
цим в певних ситуаціях вони можуть служити додатковими провідними шляхами і, як
наслідок, можуть викликати шлуночкові аритмії, в тому числі і фібриляцію шлуночків.
На теперішній час додаткові хорди розглядаються, як вроджена вада серця.
Враховуючи доведеність участі АРХ у виникненні систолічних шумів, шлуночкової
екстрасистолії, а також їх зв'язок з деякими електрокардіографічними феноменами
(синдромом ранньої реполяризації шлуночків (СРРШ) і синдромом передзбудження
шлуночків), шлуночковою тахікардією і фібриляцією шлуночків, стає питання про роль АРХ
у розвитку передпатологічних станів і патологічних змін серця під час занять фізичними
вправами. Зважаючи на той факт, що СРРШ і АРХ тісно пов'язані з розвитком
шлуночкових аритмій, можна припустити що надмірні фізичні навантаження в осіб, що
мають СРРШ і АРХ, можуть створювати передумови для розвитку серйозних порушень

165
ритму серця. Особливу загрозу в цьому плані мають п о п е р е ч н о розташовані хорди.
П и т а н н я д о п у с к у . Офіційно наявність додаткових АРХ лівого шлуночка не є
протипоказанням для занять фізичною культурою і спортом. Однак необхідно мати на
увазі, що толерантність до фізичного навантаження у таких осіб достовірно нижче, а
головне додаткові хорди у разі провокування шлуночкових аритмій, особливо фібриляції
шлуночків під час занять фізичними вправами, можуть стати причиною раптової серцевої
смерті. Враховуючи це, особи з АРХ, особливо ті, що професійно займаються спортом,
повинні проходити всебічне клінічне обстеження, включаючи холтеровське моніторування,
проведення навантажувальних тестів і, можливо, черезстраховідну електростимуляцію
передсердь. До спортивних тренувань осіб з АРХ рекомендується допускати лише за умов
відсутності будь-яких скарг, клінічної симптоматики, суттєвих змін під час функціонального
обстеження, патологічних реакцій на фізичне навантаження, а також за наявності
нормальної систолічної (ФВ > 55%) та діастолічної функцій серця. У разі допуску до занять,
як і при ПМК, виключаються тренування на витривалість, швидкість, травмонебезпечні,
силові та контактні (футбол, баскетбол ф ін.) види спорту.
Що стосується інших малих аномалій розвитку серця, то за даними деяких авторів,
вони теж можуть поєднуватись з електричною нестабільністю міокарда та зниженням
функціональних можливостей системи кровообігу. Подібних осіб прийнято відносити до
групи ризику щодо розвитку інфекційного ендокардиту, легеневої гіпертензії і раптової
смерті. Проте, перебільшення функціональної значимості малих аномалій розвитку серця
не виправдане, і в кожному окремому випадку питання допуску вирішуються
індивідуально.
Синдроми передчасного збудження шлуночків. Клініко-
електрокардіографічні синдроми передчасного збудження шлуночків Вольфа-Паркінсона-
Уайта (WPW) і Клерка-Леві-Кристеско (CLC) обумовлені існуванням додаткових
провідних шляхів серця і можуть проявлятися (або не проявлятися протягом усього життя
– в таких випадках вони носять назву не синдрому, а феномену) тяжкими
пароксизмальними тахікардіями (збільшенням ЧСС у стані спокою від 150 до 250 уд./хв.),
які дуже важко піддаються купіруванню.
Під час нападу тахікардії особи з синдромами передзбудження шлуночків скаржаться
на різку слабкість, запаморочення, потемніння в очах, шум у вухах, що може бути
пов'язано зі зниженням АТ внаслідок зменшення серцевого викиду і хвилинного обсягу
кровообігу на тлі дуже високої ЧСС. В ряді випадків виникають скарги на відчуття нестачі
повітря, кардіалгії, парестезії або пітливість. Непритомні стани при нападах – більш
рідкісне, але більш загрозливе ускладнення, яке часто свідчить про необхідність
хірургічного лікування. До важких ускладнень при синдромах передзбудження шлуночків
відносяться: пароксизм миготливої тахікардії, пароксизм мерехтіння передсердь,
шлуночкова тахікардія, фібриляція шлуночків. Напади можуть закінчуватися розвитком
гострого інфаркту міокарда.
В и р і ш е н н я п и т а н ь д о п у с к у до занять фізичними вправами осіб з
додатковими провідними шляхами, значною мірою залежить від того, на якій стадії занять
виявлені порушення і чи супроводжуються вони пароксизмальними розладами ритму. За
наявності пароксизмальних порушень ритму заняття спортом (в т.ч. заняття фізичною
культурою в основній медичній групі) повинні бути заборонені, незалежно від характеру цих
розладів і рівня кваліфікації спортсменів. Лікування подібних хворих перебуває в компетенції
фахівця-кардіолога. Якщо ж пароксизмальні порушення ритму відсутні, але факт
функціонування додаткових провідних шляхів (феномени WPW або укороченого інтервалу
PQ) встановлено, то підхід залежить від рівня кваліфікації спортсмена. На стадії
спортивного відбору виявлення додаткових провідних шляхів є підставою для відсторонення
від занять спортом і рекомендацій займатися оздоровчими фізичними тренуваннями (у
підготовчій медичній групі). У разі ж виявлення додаткових функціонуючих провідних шляхів
у спортсменів, що досягли високого рівня спортивної майстерності, питання про можливість
подальших занять спортом вирішується після ретельного клінічного обстеження.
166
 5.3. Р и з и к р а п т о в о ї с м е р т і
при фізичних навантаженнях

Раптова смерть під час занять фізичними вправами як медична проблема існує
щонайменш 2500 років. Ще в стародавніх Афінах у 490 році до нашої ери був
зареєстрований випадок раптової смерті (РС) молодого солдату після марафонського
забігу. Не дивлячись на великий досвід, розкриття ряду причин й механізмів виникнення
раптової смерті в спорті, ця проблема залишається актуальною і на сьогоднішній день.
Про це свідчать дані статистики. Щорічно в світі реєструється 2000 випадків раптової
смерті під час занять фізичною культурою і спортом. Частота РС під час занять спортом,
за даними різних авторів, коливається від 2,3 до 6,5 на 100000 активних фізкультурників та
спортсменів. Не минула ця проблема й Україну. За даними Міністерства освіти і науки за
останні сім років в Україні на уроках фізичної культури померло сімнадцять школярів.
Низка смертельних випадків під час занять фізичною культурою і спортом викликає
стурбованість не тільки серед спеціалістів в області медицини і фізичного виховання, але
й хвилює суспільство.
Офіційне визначення терміну « р а п т о в а с м е р т ь в с п о р т і » передбачає
випадки смерті, що настали безпосередньо під час фізичних навантажень, а також
впродовж перших 24 годин з моменту появи симптомів, які примусили спортсмена змінити
чи припинити свою діяльність.

Причини раптової смерті

під час занять фізичними вправами
Основні причини, що викликають раптову смерть під час занять фізичною культурою
та спортом, умовно поділяють на т р и г р у п и (Дембо О.Г.):
1. Нерозпізнані, приховані або недооцінені лікарем патологічні чи граничні стани,
які мали місце до початку занять фізичними вправами, при яких інтенсивна м’язова
діяльність виступає лише в ролі чинника, що провокує, посилює або ускладнює
існуючу патологію. Дана група складає найбільшу частку (78,6%) причин РС під час
занять фізичними вправами. До неї відносять: вроджену та придбану патологію
серцево-судинної системи; осередки хронічної інфекції (наслідком яких можуть бути
гострий інтерстіціальний міокардит типа Абрамова-Фідлера та бактеріальний колапс);
бронхо-легеневі захворювання (які можуть спровокувати виникнення спонтанного
пневмотораксу, гострої легеневої та серцевої недостатності); виразкову хворобу
шлунка (яка може призводити до смертельних кровотеч).
2. Гострі патологічні стани, що виникають внаслідок:
- в и к о р и с т а н н я н е а д е к в а т н и х ( н а д м і р н и х ) н а в а н т а ж е н ь : гостре
перенапруження здорового серця; порушення згортаючої та протизгортаючої систем
крові; надмірне збудження симпатичної нервової системи; підвищена продукція
гормонів щитовидної залози та ін. До цієї групи також зараховують гостру гіпоглікемію
(відсутність глікогену навіть у печінці) та міоглобінурію (розвиток гострого
міоглобінурійного нефриту та азотемії);
- поєднання фізичних навантажень (навіть оптимал ьних) з
несприятливими умовами зовнішнього чи внутрішнього
середовища, особливо такими як: висока температура навколишнього
середовища разом з високою вологістю і невідповідним екіпіруванням (призводить до
перегрівання); плавання або пірнання в холодну воду, а також тривале перебування у
вологому одязі на відкритому повітрі в холодну та вітряну погоду (може призводити
до патологічної вазоконстрікторної відповіді на різке переохолодження з розвитком
гострої серцевої недостатності та набряку легенів); голод; переїдання та ін.

167
 3. Інші причини, до яких відносять:
- т р а в м и в н у т р і ш н і х о р г а н і в і г о л о в н о г о м о з к у : травми живота з
розривами печінки, кишечнику, селезінки, шлункові кровотечі; травми грудної клітини:
удари, струси або «обтиснення» (наприклад, в східних єдиноборствах) (призводять
до зупинки серця чи дихання); закриті травми черепа, удари і струси головного мозку
– навіть невеликі, якщо вони повторюються часто (призводять до внутрішніх
крововиливів або гострого дифузного набряку мозку);
- в п л и в д о д а т к о в и х ф а к т о р і в р и з и к у : тренування на фоні перевтоми або
хронічного перенапруження; застосування допінгу (особливо анаболічних стероїдів –
провокують тромбоутворення); прийом дозволених фармакологічних препаратів, що
не входять до списку допінгових (таких, наприклад, як domperidon, що застосовується
в гастроентерології, засіб для лікування психозів haloperidol, антибіотик clathromycin –
можуть викликати раптову зупинку серця; агоністи бета-2-адренорецепторів – значно
збільшують ЧСС та провокують інші небажані ефекти, що також може призводити до
зупинки серця; засіб для лікування закладеності носу фенилпропаноламин – може
спричинити геморрагічний інсульт; ерітропоетін – великі дози у поєднанні із значним
зневодненням організму провокує згущення крові і тромбоемболію; та ін.);
алкогольної та нікотинової інтоксикації; недостатньої кількості споживання рідини;
гарячий душ після інтенсивних тренувань і змагань; гострий психологічний стрес;
несприятливі умови змагань; низький рівень звичної рухової активності;
характерологічні особливості людини;
- н е щ а с н і в и п а д к и.
Розподіл причин раптової смерті у молодих спортсменів за даними Національного
інституту серця м. Міннєаполіс (Minneapolis Heart Institute Foundation) наведено у таблиці
5.2.
Таблиця 5.2

Розподіл причин раптової смерті серед молодих спортсменів

(за даними Maron, B. J. та співав., 2006)
№ Частота
Причини раптової смерті у молодих спортсменів
з/п (%)
1. Гіпертрофічна кардіоміопатія 26
2. Commotio cordis («струс» серця) 20
3. Аномалії розвитку коронарних артерій 14
4. Недиференційована гіпертрофія лівого шлуночка 7
5. Міокардити 5
6. «Тунельні» коронарні артерії 3
7. Аритмогенна дисплазія правого шлуночка 3
8. Розрив аневризми аорти (при синдромі Марфана) 3
9. Міксома мітрального клапану 2
10. Бронхіальна астма 2
11. Синдром подовженого QT 2
12. Ішемічна хвороба серця 2
13. Дилятаційна кардіоміопатія 2
14. Тепловий удар 2
15. Аортальний стеноз 2
16. Інші 2
17. Травми 1
18. Саркоідоз 1
19. Передозування препаратів 1
20. Розрив артерій головного мозку 1

168
 Аналіз чисельних літературних даних свідчить про те, що під час занять фізичними
вправами найчастіше (майже у 80% випадків) причиною раптової смерті є так звана
«раптова кард іальна смерть ».
Раптова кардіальн а (серцева) смер ть (РКС) – це несподіване ненасильницьке
припинення серцевої діяльності внаслідок кардіальних причин, яке розвивається протягом 1
години від моменту маніфестації гострих симптомів (згідно «Рекомендацій Європейського
товариства кардіологів щодо профілактики РКС», 2006). Смерть, пов'язану з раптовою
зупинкою кровообігу внаслідок порушення ритму або провідності протягом декількох хвилин,
називають а р и т м і ч н о ю.

Причини раптової кардіальної смерті в спорті

Причини раптової кардіальної смерті під час занять фізичними вправами умовно
поділяють на наступні групи:
1. Н е р о з п і з н а н і в р о д ж е н і х в о р о б и с е р ц я : гіпертрофічна кардіоміопатія
(48% випадків у віці до 35 років), дилятаційна кардіоміопатія; розриви аневризм серця
і крупних судин (аорти – при синдромах Марфана, Лоез-Діаса, Тернера, судин мозку
та ін.); вроджені вади серця (аортальний стеноз, пролапс мітрального клапану,
двостулковий аортальний клапан та ін.); вроджені аномалії розвитку серця, крупних
судин та коронарних артерій; порушення проведення нервового імпульсу в серці:
WPW-синдром, каналопатії (синдром Бругада, вроджені форми синдрому
подовженого Q-T (синдром Романо-Уорда; синдром Джервела-Ланге-Нильсона в
поєднанні з нейросенсорною туговухістю; синдром подовженого Q-T з синдактилією),
синдром скороченого інтервалу Q-T, катехоламинергічна поліморфна шлуночкова
тахікардія; аритмогенна дисплазія правого шлуночка та ін.
2. Г о с т р е перенапруження здорового с е р ц я : гостра серцева
недостатність; крововиливи в серцевий м’яз та інфаркт міокарду при інтактних
коронарних судинах; тромбоз і тромбоемболія вінцевих судин серця, а також
вазорегуляторні порушення коронарного кровотоку, що призводять до спазму
вінцевих артерій; розриви міокарда; гострі деструктивно-дегенеративні зміни
міокарда, некоронарогенні (метаболічні) некрози міокарда, некроз міокарда внаслідок
накопичення в ньому речовин типа норадреналіну (при надмірному збудженні
симпатичної нервової системи) тощо.
3. Н е д о о ц і н е н а придбана патологія серцево -судинної
с и с т е м и : ішемічна хвороба серця (80% випадків у людей старше 35 років),
латентні форми гіпертонічної хвороби, ранній атеросклероз коронарних судин і судин
головного мозку та їх ускладнення (важкі порушення ритму серця, інфаркт міокарда,
крововилив в головний мозок та ін.); міокардитичний, міодістрофічний або
післяінфарктний кардіосклероз, міокардити, ревматичні ураження перикарду, пролапс
мітрального клапану.
4. Р е ф л е к т о р н а з у п и н к а с е р ц я після удару в груди (область серця), живіт
(сонячне сплетіння), область шиї (каротидного синусу).
5. С е р ц е в і у с к л а д н е н н я , що виникають в результаті використання д о п і н г у .
Розподіл серцево-судинних причин раптової кардіальної смерті у молодих
спортсменів наведено у таблиці 5.3.
За даними B.J. Maron та співав. (2007 р.), найбільш частою кардіологічною причиною
смерті молодих спортсменів є гіпертрофічна кардіоміопатія (36%). Однак є й інші
спостереження. Наприклад, група італійських вчених під керівництвом D. Corrado, на
перше місце за частотою становить аритмогенну дисплазію правого шлуночка (25%). Це
пояснюється більшою розповсюдженістю даної патології в окремих географічних регіонах,
що зумовлено певними генетичними особливостями.

169
 Таблиця 5.3
Розподіл серцево-судинних причин раптової кардіальної смерті в спорті
(за даними Maron B. J. та співав., 2007)
№ Серцево-судинні причини раптової смерті Частота
з/п у молодих спортсменів (%)
1. Гіпертрофічна кардіоміопатія 36
2. Аномалії коронарних артерій 17
3. Недиференційована гіпертрофія лівого шлуночка 8
4. Міокардити 6
5. Пролапс мітрального клапана 4
6. Аритмогенна дисплазія правого шлуночка 4
7. Патологія іонних каналів 3
8. Аортальний стеноз 3
9. Ішемічна хвороба серця 3
10. «Тунельна» ліва передня низхідна коронарна артерія 3
11.. Інші 3
12. Норма 3
13. Вроджені захворювання серця 2
14. Розриви аорти 2
15. Дилятаційна кардіоміопатія 2
16. Саркоідоз 1

Однією з досить частих причин (20% випадків) раптової серцевої смерті під час
фізичних навантажень вважають раптово виникаючу фібриляцію шлуночків після тупої
травми прекардіальної області, так зване сommotio сordis. Ця причина смерті переважно
пов’язана зі спортивними травмами і можливості її профілактики значно обмежені. Однак,
інші групи причин можливо діагностувати заздалегідь, що дає змогу своєчасно
попереджати розвиток ознак фізичного перенапруження та істотно знижувати ризик
раптової смерті при фізичних навантаженнях.

Деяка серцева патологія в аспекті ризику

раптової кардіальної смерті при фізичних навантаженнях

Г і п е р т р о ф і ч н а к а р д і о м і о п а т і я с п а д к о в о г о ґ е н е з у – генетичне
захворювання з аутосомно-домінантним типом успадкування. Зустрічається в популяції з
частотою 1:500. Смертність від ГКМП в загальній популяції складає 0,5-1% на рік. ГКМП
займає ведуче місце серед причин РКС в спорті у молодих осіб. Приблизно третина
випадків пов’язана саме з цією патологією.
За визначенням В.J. Maron та співав., 2003 р., ГКМП є захворюванням міокарду, що
характеризується вираженим його потовщенням без дилатації, при відсутності інших
кардіальних чи системних причин, які здатні визивати гіпертрофію (аортальний стеноз,
системна гіпертензія, спортивне серце тощо). В основі ГКМП лежить мутація в одному з 10
генів, що кодують протеїни саркомерів міокарда, які впливають на скорочувальну,
структурну або регуляторну функції серця. На сьогоднішній день вже виділено більше 200
мутацій в генах важкого ланцюгу β-міозину (45% випадків), протеїну С (35% випадків), α-
тропоміозину (5% випадків), α-актину, титину, кардіальних тропонінів Т та І (15% випадків),
які зустрічаються при ГКМП. Крім того, збільшує вірогідність гіпертрофії міокарду і делеція
(D/D фенотип) в гені, що кодує ангіотензин конвертуючий фермент. Експресія даного гена
посилюється під дією оксидативного стресу при фізичних навантаженнях. Адже відомо, що
споживання кисню під час фізичних навантажень збільшується у 10-15 разів, що
призводить до накопичування вільних радикалів.

170
 Гіпертрофія міокарду при ГКМП спадкового ґенезу характеризується зміненими
кардіоміоцітами – безладними за формою, розмірами та функціями. Такі структурні й
функціональні аномалії потенційно можуть призводити до негомогенного середовища для
функціонування провідної системи серця і створювати основу виникнення фатальних
аритмій за механізмом re-entry.
Клінічна картина при ГКМП відрізняється варіативністю. Для більшості пацієнтів
раптова смерть була першим і останнім симптомом захворювання. У інших періодично
можуть виникати неспецифічні скарги на задишку, непритомність та біль за грудиною.
Чверть пацієнтів мають сімейні ознаки захворювання. Малосимптомність та
неспецифічність клінічної картини, з однієї сторони, та висока вірогідність РКС з іншої,
потребують застосування додаткового скринінгу для діагностики ГКМП.
О с н о в н і к л і н і ч н і п р о я в и Г К М П пов’язані з діастолічною дисфункцією лівого
шлуночка серця, обструкцією виносного тракту лівого шлуночка, міокардіальною ішемією
та мітральною регургітацією. Для виявлення даних порушень найбільш інформативною є
двовимірна ехокардіографія з кольоровою Доплер-Ехо-КГ. Найбільш типовими для
гіпертрофії міокарда при ГКМП є асиметрична септальна (60% випадків), концентрична та
апікальна її форми. Діагностичним рівнем вважають товщину стінки лівого шлуночка ≥ 15
мм (або ≥ 2 стандартного відхилення для педіатричних хворих).
Другою особливістю є виявлення парадоксального систолічного руху вперед
передньої стулки чи стулок МК. Часто при ГКМП виявляються обструкція виносного тракту
лівого шлуночка (25% випадків), коли градієнт тиску в шлуночку у спокої більше 30 мм
рт.ст., а після провокаційного фізичного навантаження більше 50 мм рт.ст. Також
виявляється мітральна регургітація, гіпокінезія міжшлуночкової перегородки, витончені та
подовжені хорди лівого шлуночка, додаткові хорди, аномальні сосочкові м’язи.
Особливі труднощі виникають з проведенням диференційної діагностики ГКМП та
фізіологічної гіпертрофії лівого шлуночка у спортсменів, особливо, якщо товщина стінки
лівого шлуночка більше 12 мм в діастолічну фазу. Для цього використовують н а с т у п н і
критерії:
1. Регресія гіпертрофії міокарду після 6-місячного періоду відпочинку від тренувань характерна
для фізіологічної гіпертрофії.
2. Сімейний анамнез та жіноча стать характерні для ГКМП.
3. Кінцево діастолічний діаметр порожнини лівого шлуночка серця більше 55 мм характерний
для фізіологічної гіпертрофії (при ГКМП < 45 мм).
4. Незмінний об’єм лівого передсердя характерний для фізіологічної гіпертрофії, при ГКМП він
збільшується.
5. Максимальне споживання кисню при фізіологічній гіпертрофії більше 50 мл/кг/мин чи 120%,
при ГКМП звичайно значно нижче.
6. Інші знахідки при Ехо-Доплер-КГ більш характерні для ГКМП.
П и т а н н я д о п у с к у . При встановленні діагнозу ГКМП заняття професійним
спортом та фізичними навантаженнями високої та середньої інтенсивності протипоказані.
Допуск до занять фізичними вправами з легким рівнем навантаження може надаватися
індивідуально. Але й вони протипоказані за наявності у пацієнта факторів ризику РКС, до
яких за рекомендаціями Американського коледжу кардіології та Європейського товариства
експертів з кардіології відносять:
1. Приступи шлуночкової фібриляції (зупинки серця) чи спонтанної стійкої шлуночкової тахікардії
в анамнезі.
2. Раптова втрата свідомості в анамнезі, особливо при фізичних навантаженнях.
3. Випадки передчасної смерті близьких родичів від ГКМП.
4. Гіпотонічна реакція артеріального тиску на фізичне навантаження.
5. Товщина стінки лівого шлуночка більша чи рівна 30 мм.
6. Нестійкі шлуночкові тахікардії (при добовому моніторуванні ритму серця).
7. Ідентифікація генної мутації високого ризику розвитку ГКМП.
8. Інтенсивні фізичні навантаження.
9. Ознаки міокардіальної ішемії.
171
 С и н д р о м и д и с п л а з і ї с п о л у ч н о ї т к а н и н и . Особливу групу ризику щодо
виникнення раптової серцевої смерті під час занять фізичними вправами складають
пацієнти з ознаками дисплазії сполучної тканини (ДСТ). Серед них найбільшу загрозу
представляють: аномалії розвитку коронарних судин та серця; синдроми Марфана та
Еларса-Данлоса; аневризми серця та крупних судин (аорти, судин мозку); додаткові
(аномальні) сухожилкові хорди та ін. Цим диспластикозалежним змінам серця та крупних
судин більшість авторів відводить другорядне значення в розвитку РКС. Але аналіз
літературних джерел свідчить про те, що в сумі ця група причин складає близько 10-15%
випадків раптової кардіальної смерті в спорті. Так, в загальній структурі РКС міксоматозна
дегенерація стулок мітрального клапану зустрічається у 2-3%, пролапс мітрального
клапану – у 4%, розрив аневризма аорти – у 3-3,1%, патологічна звивистість коронарних
артерій – у 2,5-13,7%, розриви аневризм артерій головного мозку – у 1%.
Аномалії розвитку коронарних судин – є другою за частотою причиною раптової
кардіальної смерті в спорті нетравматичного походження, особливо серед дітей та молоді,
і в середньому складають 13-25% випадків. Під аномаліями розвитку коронарних судин
розуміють вроджені їх дефекти відходження, напряму та закінчення, кожен з яких має свою
клінічну картину. Їх формування відбувається під час ембріонального періоду у першому
триместрі внутрішньоутробного розвитку. Частина з цих аномалій має генетично
обумовлені дефекти формування сполучнотканинних структур стінки судин, про що
свідчить часте їх поєднання з іншими вродженими аномаліями серця. За даними
літератури найбільш небезпечним щодо розвитку РКС в спорті є аномальне відходження
правої коронарної артерії від лівого синусу Вальсальви з частково інтрамуральною
низхідною частиною в аортальній стінці. Зустрічається вона в загальній популяції з
частотою 1%. Серед спортсменів 4 з 1000 раптово помирають впродовж двох місяців після
встановлення діагнозу, якщо не знижена інтенсивність фізичних навантажень. Також при
розтинах спортсменів, які загинули раптово, зустрічались тунельні, поодинокі коронарні
артерії, гіпоплазії коронарних артерій, аномальні відходження правої коронарної артерії від
лівого коронарного синусу, а лівої коронарної артерії від легеневого стовбуру.
Найбільш ймовірним механізмом раптової смерті при даних аномаліях вважають
розвиток злоякісних аритмій, часто шлуночкової тахікардії та фібриляції шлуночків у
відповідь на транзиторну міокардіальну ішемію при фізичних навантаженнях, яка
зумовлена відносною недостатністю кровообігу.
Клінічно дані аномалії досить часто перебігають безсимптомно. Відомо, наприклад,
що лише 30 % спортсменів скаржились на періодичні болі в області серця і транзиторну
задишку при фізичних навантаженнях, що передували випадкам раптової смерті. Типово
для даних аномалій, що стандартне клінічне дослідження також не приносить результатів.
Дані ЕКГ і ЕхоКГ спокою та при тредмілергометрії зазвичай не вказують на патологію.
Відсутність змін при клінічному скринінговому огляді спортсменів, які померли раптово при
фізичних навантаженнях, та на секції у яких були виявлені аномалії коронарних судин,
говорить про необхідність розробки додаткових діагностичних критеріїв, виділення
контингенту підвищеного ризику і проведення більш глибокого обстеження для них. За
даними літератури в таких випадках в додаток до звичайного дослідження проводять
стрес-ЕхоКГ (яка вказує на ненормальну сегментарну рухливість міокарду), коронарну
ангіографію та мікрорезонансну томографію (МРТ) серця.
Принципово нову діагностичну модель представили на розсуд медичному суспільству
P. Angelini з співав. (2007 р). Вони запропонували методику функціональної інтравазальної
ультразвукової ангіографії. Діагностичними критеріями при її використанні є: стеноз
судини, що досліджується, у спокої більше 50% та збільшення стенозу більше, ніж на 10%
після дозованого фізичного навантаження.
П и т а н н я д о п у с к у . За рекомендаціями Американської асоціації серця, особи з
вродженими аномаліями коронарних артерій повинні відсторонюватись від занять
спортом.

172
 Синдром Марфана як причина раптової серцевої смерті в спорті виявляється у 2%
випадків. Це аутосомно-домінантне спадкове захворювання, яке зустрічається з частотою
1:5000-10000 в загальній популяції. Синдром Марфана пов’язаний з мутацією в гені FBN1
у 15 хромосомі, що кодує синтез фібриліну – глікопротеїну еластичних волокон сполучної
тканини. На сьогодні виділяють другий варіант синдрому Марфана, який пов’язаний з
мутацією TGFβR2 гену в 3 хромосомі, що відповідальний за синтез рецептора протеїну
TGFβ (трансоформуючого фактору росту). Цей варіант захворювання отримав назву
синдрому Loeys-Dietz. Дезорганізація складу сполучної тканини при цих синдромах може
призвести до дилатації кореня аорти, диссекції аорти з масивним крововиливом,
перикардіальної тампонади серця, диссекції коронарних артерій, гострої недостатності
аортального клапану і гострої серцевої недостатності, що може призводити до летального
наслідку. Крім того, досить частою причиною смерті при синдромі Марфана є зміни
мітрального клапану: пролапс мітрального клапану та/чи дегенерація його стулок.
Для встановлення діагнозу синдрому Марфана використовують Гентські критерії
(1996), які поділяють на великі і малі:
Великі критерії:
1. Скелетні: кілеподібна грудна клітина, довгі кінцівки (розмах рук / зріст ≥ 1,05;) та пальці
(арахнодактилія), «симптом зап’ястя» (кінцеві фаланги великого пальцю та мізинцю при
обхваті зап’ястя іншої руки схрещуються) та «симптом великого пальця» (кінцева фаланга
великого пальця може бути заведена за край ліктьової кістки), сколіоз.
2. Очні: підвивих кришталику.
3. Судинні: дилатація кореня аорти (> 40 мм) / диссекція висхідної частини аорти.
4. Встановлена мутація гену FBN1.
5. Встановлений діагноз синдрому Марфана у близьких родичів.
6. Ектазія дуального мішка.
Малі критерії:
1. Скелетні: лійкоподібна грудна клітка помірного ступеню, гіпермобільність суглобів.
2. Аркоподібне піднебіння.
3. Особливості обличчя: енофтальм, міопія, катаракта, глаукома, порушення росту й скупченості
зубів.
4. Гіпоплазія радужної оболонки, сплощена рогова оболонка.
5. Пролапс мітрального клапану, дилатація легеневої артерії.
6. Дилатація низхідної частини грудної та черевної аорти.
7. Спонтанний пневмоторакс, апікальні були в легенях.
8. Атрофічні стрії на шкірі, післяопераційні та пахові грижі.
Для встановлення діагнозу синдрому Марфана повинно бути два великих критерії
або один великий та два малих. В клініці доволі часто зустрічаються неповні варіанти
синдрому Марфана (Марфаноподібні синдроми: марфаноподібний фенотип, марфаноїдна
зовнішність).Якщо у хворого відсутні великі критерії, то діагноз синдрому Марфана не
може бути встановленим. Однак, останні міжнародні дослідження за участю 1009 пацієнтів
з генетично підтвердженою мутацією гена фібриліну показали, що небезпечність
ускладнень (диссекція аорти) у осіб з неповним набором Гентських критеріїв практично не
відрізняється від такої в групі з повним набором. Це потребує аналогічної тактики, щодо
допуску цих хворих до фізичних навантажень.
П и т а н н я д о п у с к у . Пацієнтам з встановленим діагнозом «синдром Марфана» (в
т.ч. з марфаноподібними синдромами) протипоказані види спорту, спрямовані на розвиток
швидкісно-силових якостей та види спорту з можливими зіткненнями. Також
протипоказано займатися спортом за наявності наступних факторів ризику РКС:
1. Дилатація кореня аорти більше 50 мм.
2. Прогресування дилатації кореня аорти за даними динамічних спостережень.
3. Пролапс мітрального клапану з мітральною регургітацією.
4. Ознаки систолічної дисфункції лівого шлуночка.

173
 За відсутності у пацієнтів ознак дилатації кореня аорти, мітральної регургітації,
випадків диссекції аорти чи раптової смерті від синдрому Марфана у близьких родичів
рекомендуються види спорту з переважно аеробною направленістю помірного чи легкого
рівня.
Синдром Еларса-Данлоса також може призводити до розвитку фатальних наслідків
під час спортивних тренувань, особливо його судинний і кіфосколіотичний варіанти. Він
відноситься до групи спадкових захворювань з аутосомно-домінантним типом спадкування
і характеризується системними диспластичними змінами в сполучній тканині.
Зустрічається в загальній популяції з частотою 1:5000. Згідно Вільфраншських критеріїв
(1998), судинний і кіфосколіотичний типи даного синдрому встановлюються за наявності
нижченаведених ознак:
Судинний тип:
Великі ознаки:
1. Тонка шкіра.
2. Слабкість чи розриви артерій травного тракту, матки, аорти.
3. Множинні синці та легке травмування шкіри.
4. Характерний зовнішній вигляд обличчя.
Малі ознаки:
1. Акрогерія (вроджена атрофія шкіри на кистях і стопах з гіпоплазією). Гіпермобільність малих
суглобів.
2. Розрив сухожиль й м’язів.
3. Еквіноварусна деформація стопи.
4. Варикозні вени в юнацькому віці. Артеріовенозна каротидно-кавернозна фістула.
5. Пневмоторакс / пневмогемоторакс.
6. Недорозвинені ясна.
7. Раптова смерть близьких родичів.
Молекулярно-генетичні ознаки:
1. Аномальна структура колагену III типу.
2. Мутації гену COL3A1.
Кіфосколіотичний тип:
Великі ознаки:
1. Генералізована гіпермобільність суглобів.
2. Тяжка м’язова гіпотонія з народження
3. Вроджений сколіоз, прогресуючий перебіг.
4. Слабкість склер й розрив очного яблука.
Малі ознаки:
1. Вразливість шкіри, атрофічні рубці.
2. Схильність до крововиливів. Розрив артерій.
3. Марфаноїдна зовнішність.
4. Зменшення розмірів рогівки.
5. Радіологічно значиме порушення остеогенезу.
6. Сімейний анамнез.
Молекулярно-генетичні ознаки:
Цей тип зумовлений дефіцитом колаген-модифікуючого ферменту лізил-гідроксилази.
Діагноз синдрому Еларса-Данлоса встановлюється за наявності двох великих або
одного великого та двох малих критеріїв за умови встановлення молекулярно-генетичного
дефекту. П и т а н н я д о п у с к у . При встановленні діагнозу Еларса-Данлоса заняття
спортом протипоказані.
Малі аномалії розвитку серцево-судинної системи – спадкові чи вроджені
відхилення органів від нормальної анатомічної будови, що не супроводжуються клінічно
значущими порушеннями функції. До них відносять: пролапс мітрального клапану,
пролапси трикуспідального і аортального клапанів, мала аневризма міжпередсердної
перегородки, асиметрія тристулкового аортального клапана, діагональні, поперекові й
множинні аномально розташовані хорди та аномальні трабекули, двостулковий
аортальний клапан та ін.
174
 Перебіг малих аномалій розвитку може бути безсимптомним, вони можуть зникати з
віком (наприклад функціонування у немовлят відкритого овального вікна), або, за умов
збігу дій несприятливих факторів, можуть набувати самостійного клінічного значення,
маніфестувати та призводити до порушень функції органів і систем. Такий фатальний збіг
провокуючих факторів, за визнанням спеціалістів, може виникати при поєднанні дій
фізичного навантаження та психологічного стресу. При цьому інтенсивна м’язова
діяльність виступає тільки в ролі чинника, що провокує, посилює або ускладнює існуючу
патологію. За думкою багатьох авторів саме ці приховані відхилення в стані здоров’я, які
часто не діагностуються під час звичайних диспансерних оглядів або яким не приділяється
відповідна увага при оцінці їх ризику, є причинами раптової смерті під час занять
фізичними вправами.
П и т а н н я д о п у с к у . На сьогодні немає чіткого алгоритму дій щодо профілактики
РКС при фізичних навантаженнях у осіб з малими аномаліями розвитку. Загалом, за
відсутності гемодинамічних відхилень, порушень електричної функції серця, сімейних
випадків раптової смерті від серцевих причин та при добрій толерантності до фізичних
навантажень, даний контингент допускається до занять спортом. У випадках виявлення
ознак декомпенсації кровообігу уніфікований підхід до ведення спортсменів відсутній.
З а х в о р ю в а н н я п р о в і д н о ї с и с т е м и с е р ц я – складають особливу групу
ризику виникнення раптової кардіальної смерті при фізичних навантаженнях. Серед них
найбільший інтерес викликає група вроджених аномалій функціонування іонних каналів. Як
відомо, м’язові волокна серця представлені двома типами: робочого міокарду (який
складає основну масу серця, забезпечує його насосну функцію) і волокнами пейсмекерами
та провідникової системи (які відповідають за генерацію збудження та проведення його до
робочих кардіоміоцитів). Потенціал спокою в пейсмекерах підтримується за рахунок К+-
потенціала, що відбувається за рахунок натрієвого насосу. При виникненні порогового
збудження проникність мембрани кардіоміоцитів для Na+-іонів значно підвищується, іони
натрію лавиноподібно спрямовуються всередину клітки, що проявляється швидкою
висхідною фазою потенціалу дії. Однак в кардіоміоцитах цей початковий потік іонів натрію
швидко інактивується і виникає фаза плато, що характеризує особливості збудження саме
в серці. Уповільнення фази реполяризації, на відміну від нервових клітин, в кардіоміоцитах
відбувається за рахунок збільшення провідності кальцієвих іонних каналів, внаслідок чого
виникає деполяризуючий вхідний потік кальцію (повільний вхідний потік), з одного боку, та
зменшення реполяризуючого вихідного потоку іонів калію. Подальша фаза реполяризації
обумовлена поступовим зменшенням потоку кальцію в клітину та збільшенням вихідного
потоку калію. Основою для існування складної системи обміну іонів при виникненні
потенціалу дії є наявність в мембранах кардіоміоцитів специфічних каналів. Вони
представляють собою систему трансмембранних білків, що утворюють пори через
цитоплазматичну та інші біологічні мембрани, які допомагають встановлювати і управляти
електричною напругою через мембрани всіх живих клітин (так званим мембранним
потенціалом), дозволяючи рух певних іонів вниз за електрохімічним градієнтом. Відхилення
в структурі чи функції цих каналів призводить до порушення трансмембранного обміну іонів
та, як наслідок, серцевих функцій (автоматизму, збудливості, проведення імпульсів та
скорочення). Група захворювань, що характеризуються порушенням функції іонних каналів,
отримала назву к а н а л о п а т і ї . Вони можуть мати вроджений чи набутий характер. В
аспекті раптової серцевої смерті в спорті найбільшу загрозу представляють каналопатії,
що призводять до порушення серцевого ритму та провідності.
Синдром подовженого інтервалу QT є найбільш розповсюдженим серед
зазначених каналопатій. Назва синдрому базується на основній ознаці – подовженні QT-
інтервалу вище 440 мс у чоловіків та 460 у жінок. За даними літератури в 1% випадків він є
причиною РКС в спорті. Цей стан загалом перебігає безсимптомно, але при стресогених
ситуаціях може призводити до виникнення епізодів поліморфних шлуночкових тахікардій
та РС внаслідок фібриляції шлуночків. В загальній популяції смертність після першого
приступу впродовж року складає 20%, а впродовж 10 років – 50%.
175
 С п а д к о в и м и п р и ч и н а м и п о д о в ж е н н я і н т е р в а л у QT можуть бути
мутації в одному або декількох генах. На сьогодні відомо 13 типів мутації, що спричиняють
різні форму синдрому. Найбільш розповсюдженою є 1 тип, що зустрічається у 30-35%
випадків. Він викликаний мутацією гену KCNQ1, що знаходиться в хромосомі 11p15.5.
KCNQ1 кодує альфа субодиницю повільного калієвого каналу, що уповільнює його вихід з
клітини під час реполяризації. Цей варіант може успадковуватись за аутосомно-
домінантним та аутосомно-рецесивним (Jervell and Lange-Nielsen синдром, що
поєднується з порушенням функції внутрішнього вуха) типами. Найбільш часто даний
варіант синдрому ,був причиною РКС у плавців. Другим за поширеністю (25-30% випадків)
та найбільш частим при РКС є 2 тип синдрому подовженого інтервалу QT. Виникає при
мутації гену hERG (KCNH2), що знаходиться в хромосомі 7q35. Впливає на швидкі калієві
канали, уповільнюючи реполяризацію. Третій тип виникає при мутації гену SCN5A (hH1,
NaV1.5), що знаходиться в хромосомі 3р21-24 та відповідає за синтез альфа субодиниці
Na+-каналу. Цей сегмент відповідає за уповільнення входу натрію до клітини. Порушення
його функції призводить до лавиноподібного (швидкого) входу іонів натрію до клітини при
потенціалі дії, тим самим створюючи передумови для порушення електричної стабільності
міокарду. Сьомий тип Andersen-Tawil синдром є аутосомно-домінантним захворюванням,
що асоціює подовження інтервалу QT з скелетними деформаціями. Він виникає при
мутації гену KCNJ2 у 17 хромосомі, що кодує білок калієвого каналу. Синдром
характеризується подовженням інтервалу QT з шлуночковими аритміями та відхиленнями
в стані опорно-рухового апарату: транзиторними паралічами, клінодактиліями,
мікрогнатією, порушенням будови зовнішнього вуха. Восьмий тип – синдром Timothy,
виникає при мутації в гені CACNA1c, що кодує кальцієві канали. Оскільки подібні кальцієві
канали присутні в багатьох інших тканинах, маніфестація синдрому Timothy має
поліорганну структуру. Так поряд з ураженням серця також пацієнти страждають на
аутизм, синдактилії та імунну недостатність. Ще одним варіантом синдрому подовженого
інтервалу QТ є Romano–Ward синдром, який представляє собою більш загальну форму.
Це аутосомно-домінантне захворювання, зустрічається в популяції з частотою 1:10000,
викликається мутаціями генів ANK2, KCNE1, KCNE2, KCNH2, KCNQ1 та SCN5A, які
кодують білки іонних каналів, що транспортують позитивно заряджені іони через мембрани
клітин. В цілому кожен з варіантів синдрому Romano–Ward також може призвести до
раптової смерті.
Н а б у т і ф о р м и с и н д р о м у п о д о в ж е н о г о і н т е р в а л у QТ можуть бути
пов’язані із:
- застосуванням лікарських препаратів (блокаторів кальцієвих каналів (верапаміл,
ділтіазем, аміодарон), бета-адреноміметиків (сальбутамол, фенотерол), антибіотиків
(еритроміцин), діуретиків (фуросемид), препаратів калію, психотропних
(фенотиазини, антидепресанти);
- електролітними зрушеннями (гіпокалійемія, гіперкальцийемія, гіпомагнійемія);
- порушеннями з боку ЦНС (субарахноідальні крововиливи, тромбози, пухлини);
- захворювання серця (порушення серцевого ритму та провідності (синусова
брадікардія, блокади), міокардити, ішемія, стенокардія Принцметалу, інфаркт
міокарду, пролапс мітрального клапану, кардіоміопатії).
- іншими причинами (малобілкова дієта, феохромоцитома, синдром Кона, ваготомія,
пухлини, хронічний алкоголізм).
Для встановлення діагнозу синдрому подовженого інтервалу QT та його важкості
використовують «діагностичну шкалу», яка наведена в таблиці 5.4.
Загальна оцінка:
≤1.0 бали – низька ймовірність наявності синдрому подовженого інтервалу QT.
1.5-3.0 бали – середня ймовірність синдрому подовженого інтервалу QT.
≥3.5 бали – висока ймовірність синдрому подовженого інтервалу QT.

176
 Таблиця 5.4
Шкала оцінки важкості синдрому подовженого інтервалу QT
(за P.J. Schwartz, 2011)
Методи Оцінка
Дані
дослідження бали
ЕКГ QTc¹ ≥ 480 мс 3
QTc = 460-479 мс 2
QTc = 450-459 мс 1
QTc ≥ 480 мс протягом 4 хв. відновного періоду після стрес-
1
тесту з фізичним навантаженням
Поліморфна шлуночкові тахікардія 2
Альтернація T хвиль 1
Зазубреність T хвиль у 3-х відведеннях 1
Брадикардія відповідно віку 0,5
Анамнез Сінкопе підчас навантаження ² 2
захворювання Сінкопе без навантаження ² 1
Сімейний анамнез ³ Члени сім’ї з встановленим діагнозом синдрому подовженого
1
інтервалу QT
Раптова смерть близьких родичів у віці до 30 років 1

П р и м і т к и : 1) QTc розраховується за формулою QTc = QT/√RR. 2) не може бути одночасно

застосовано для одного в сумі з випадками шлуночкової тахікардії; 3) не можуть бути
одночасно застосовані для одного родича обидва критерії.

Лікування вроджених форм синдрому на сьогодні практично не розроблено. В

літературі зустрічаються рекомендації щодо призначення бета-блокаторів та встановлення
імплантаційного кардіовертера-дефібрилятора.
П и т а н н я д о п у с к у . Питання щодо адаптування пацієнтів з синдромом
подовженого QT до фізичних навантажень в доступній літературі практично не відображені.
Лише поодинокі літературні джерела стверджують про можливість повернення спортсменів
до своєї діяльності навіть після перенесеної раптової кардіальної смерті в спорті.
Синдром вкороченого інтервалу QT – спадкова хвороба з групи каналопатій, що
передається за аутосомно-домінантним типом, основною характеристикою якої є
вкорочення даного інтервалу менш 300 мс, можливістю порушення серцевого ритму по
типу фібриляції шлуночків та раптової смерті. Мутації в генах KCNH2, KCNJ2 та KCNQ1
збільшують проникність іонних каналів кардіоміоцитів для калію, що викликає вкорочення
фаз плато та реполяризації серцевого збудження. Діагностичні критерії даного синдрому
наведені в таблиці 5.5.
Таблиця 5.5
Шкала оцінки важкості синдрому вкороченого інтервалу QT
(за Gollob M., 2011)
Методи Оцінка,
Дані
дослідження бали
ЕКГ QTc < 370 мс 1
QTc < 350 мс 2
QTc < 330 мс 3
Точка J –T верхівка інтервал < 120 мс 1
Анамнез Поліморфна шлуночкові тахікардія чи фібриляція шлуночків 2
захворювання Раптова зупинка серця 2
Раптова втрата свідомості 1
Фібриляція передсердь 1
Сімейний Члени сім’ї з встановленим діагнозом синдрому вкороченого інтервалу QT 2
анамнез Раптова смерть близьких родичів 1
Синдром раптової дитячої смерті 1
Генотип Позитивний результат 2

177
 Загальна оцінка:
≤2.0 бали – низька ймовірність наявності синдрому вкороченого інтервалу QT.
3.0-2.0 бали – середня ймовірність синдрому вкороченого інтервалу QT.
≥4.0 бали – висока ймовірність синдрому вкороченого інтервалу QT.
П и т а н н я д о п у с к у . Питання профілактики подібного синдрому, особливо в
середовищі спортсменів в доступній літературі практично не розглядаються. Можливість
виконання фізичних навантажень при даному захворюванні не встановлено. Лікування
зводиться також до встановлення імплантаційного кардіовертера-дефібрилятора.
Синдром Бругада є ще одним типом каналопатій, що може призводити до РСС в
спорті. Виникає він при мутаціях в генах SCN5A (20-25% випадків), KCND2, GPD1L,
CACNA1C, CACNB2, KCNE3, KCND3, KCND3, SCN1B, SCN5A, SCN10A та HEY2, які
відповідають за структуру іонних каналів натрію, кальцію та калію. Зустрічається у
представників азіатської нації з частотою 12-58:10000 у європейців та американців –
5:10000, передається переважно за аутосомно-домінантним типом. В 20% випадків є
причиною РСС у пацієнтів без структурних змін у серці, при чому у чоловіків цей синдром
зустрічається у 8 разів частіше. Синдром Бругада за ЕКГ-змінами поділяється на три типи
(рис. 5.1):
1. Значна елевація сегменту ST більш як 2 mm (0.2 mV) переходить в косо-низхідну фазу, що
закінчується негативною T-хвилею.
2. Має сідлоподібну будову, де відмічається елевація точки J на 2 мм та більше і елевація
сегменту ST на 1 мм з подальшим позитивною чи двофазною Т-хвилею.
3. Може мати форми першого чи другого типів при умові, що елевація точки J відбувається до 2
мм, а ST сегменту до 1 мм.

Рис. 5.1. Варіанти синдрому Бругада

Дані зміни спостерігаються у 1-3 грудних відведеннях та поєднуються з неповною

блокадою правої ніжки пучка Гіса. Особливо характерними для даного синдрому є
виникнення приступів у нічний час або у спокої, позитивна реакція на введення блокаторів
натрієвих каналів (флекаініду, прокаінаміду).
С т р а т и ф і к а ц і я р и з и к у для пацієнтів з синдромом Бругада:
1. Пацієнти з високим ризиком: перенесена клінічна смерть в анамнезі, спонтанний 1 тип ЕКГ
змін, при появі індукованої шлуночкової тахікардії.
2. Пацієнти з низьким ризиком: безсимптомні пацієнти, у яких ЕКГ зміни виникають тільки після
індукції фармакологічними препаратами.
Вибором при лікуванні для даної категорії пацієнтів є встановлення імплантаційного
кардіовертера-дефібрилятора (ІКВ). За рекомендаціями консенсусу по синдрому Бругада
(2005), імплантація ІКД для пацієнтів з високим ризиком має І клас доказовості щодо
профілактики первинних та вторинних ускладнень і ІІ b клас для пацієнтів з низьким
ризиком.

178
 Катехоламінергічна поліморфна шлуночкова тахікардія може бути причиною РС
при фізичних навантаженнях та емоційному стресі в 15% випадків у молодих осіб. Хоча
цей синдром зустрічається з частотою 1:10000 в загальній популяції, але летальність дуже
висока (30-50% у осіб до 30 років). Розрізняють два типи захворювання: пов’язаний з
мутацією в гені RYR2 1q43 хромосоми (аутосомно-домінантний тип спадкування),
відповідального за синтез ріанодін-рецепторів кальцієвих каналів, і гену CASQ2 1p13.3-p11
хромосоми (аутосомно-рецесивний тип спадкування), відповідального за синтез
кальциквестрину саркоплазматичного ретикулуму, що загалом викликають порушення
функції іонних каналів клітин серцевого м’язу та електричну нестабільність міокарду.
Типовою картиною при загостренні є зміни на ЕКГ: двонаправлена шлуночкова тахікардія
зі зміною вісі QRS-комплексу на 180 градусів, яка може переходити у фібриляцію
шлуночків. Звичайно це захворювання клінічно перебігає безсимптомно. Для встановлення
діагнозу використовують Холтерівське добове моніторування серцевого ритму, стрес-
тести для діагностики появи аритмії у відповідь на фізичні чи психічні навантаження.
Діагностично значущим при даному захворюванні є поява шлуночкової аритмії при ЧСС
більше 110 уд/хв та погіршення проявів аритмії відповідно до збільшення ЧСС.
Лікування даного синдрому не розроблено. Зустрічаються поодинокі дані щодо
ефективності застосування бета-блокаторів, блокаторів кальцієвих каналів (верапамілу),
флеканідіну (інгібітора синтезу ріанодін-рецепторів) та встановлення імплантаційного
кардіовертера-дефібрилятора. При неефективності бета-блокаторів є автори, що
рекомендують застосовувати симпатичну денервацію.
Синдроми передчасного збудження шлуночків. Іншими причинами, що можуть
призводити до раптової серцевої смерті в спорті та пов’язані з порушенням провідності
нервового імпульсу в серці є с и н д р о м и п р е е к з и т а ц і ї – передчасного збудження
шлуночків надшлуночковими імпульсами, що пов'язані з існуванням додаткових трактів
проведення та м'язових шляхів. За даними Фремінгемського дослідження у хворих із
синдромами преекзитації РС виникає в 1% випадків суправентрикулярної тахікардії і в 6%
випадків фібриляції передсердь. Найбільш розповсюдженими є синдром Вольфа-
Паркинсона-Уайта (WPW) з частотою 0,1-3 на 1000, синдром Клерка-Леві-Кристеско (CLC).
ЕКГ-критерії класичного синдрому WPW (при проведенні збудження через пучки Kent) є
наступними:
1. Наявність дельта-хвилі (відхилення тривалістю 0,03-0,06 с, рідше з амплітудою > 5 мм (рис.
5.2);
2. Скорочення інтервалу PQ, PR < 0,12 с.;
3. Розширення комплексу QRS > 0,12 с.;
4. Зміна термінальної частини шлуночкового комплексу.

Рис. 5.2. ЕКГ хворого з синдромом WPW

(стрілкою вказано додаткову хвилю на висхідній частині комплексу QRS)

179
 П и т а н н я д о п у с к у . Рекомендації щодо допуску до занять фізичними вправами
осіб з синдромами передчасного збудження шлуночків представлені в підрозділі 5.2.
Аритмогенна дисплазія правого шлуночка (АДПШ) або
а р и т м о г е н н а п р а в о ш л у н о ч к о в а к а р д і о м і о п а т і я – генетичне захворювання
з аутосомно домінантним типом спадкування, що характеризується збільшенням правого
шлуночка за рахунок заміщення його стінки жировою та сполучною тканиною,
шлуночковими тахіаритміями й високою вірогідністю РКС. Частота виникнення РКС при
АДПШ складає 0,5 на 100000 спортсменів на рік, в загальній структурі РКС в спорті це
складає 3%, зустрічається переважно у чоловіків, в 50% має сімейні ознаки. Найчастіше це
захворювання зустрічається в Італії, де на долю АДПШ приходиться 25% РКС в спорті. На
сьогодні виділено 12 форм АДПШ. На генетичному рівні воно найчастіше проявляється
мутаціями гену DES в хромосомі 10q22.3 (20-35% випадків), що кодує протеїн десмін –
якірний протеїн, який відповідає за адгезію десмосом; рідше виявляється мутації гену
RYR2 1q42-q43, що кодує синтез кардіального ріанодін-рецептору. Але в 50% випадків
АДПШ жодних відомих мутацій знайдено не було. В більшості випадків РКС в спорті
померлі при житті не пред’являли скарг. РКС в них було першим симптомом
захворювання.
При проведенні ЕКГ виявляються специфічні дані (рис. 5.3): інверсія зубця Т у правих
грудних відведеннях (V1-V3), неповна блокада правої ніжки пучка Гіса, епсілон-хвиля на
низхідній частині комплексу QRS виявляється в 50%, шлуночкова екстрасистолія та
тахікардія. ЕхоКГ вказує на збільшений гіпокінетичний правий шлуночок з витонченою
вільною стінкою. Збільшення правого шлуночка може призводити до недостатності та
регургітацію на трикуспідальному клапані.

Рис. 5.3. Епсілон-хвилі (відмічені стрілкою) та реверсія зубця Т при АДПШ

П и т а н н я д о п у с к у . Встановлення діагнозу АДПШ призводить до дискваліфікації

спортсмена в зв’язку з великою ймовірністю раптової кардіальної смерті під час тренувань.
М і о к а р д и т и як причина РКС в спорті зустрічаються з частотою 5%. Запальні
процеси в серцевому м’язі можуть призводити до електричної нестабільності та
виникнення фатальних аритмій. Найбільш часто це пов’язується з виявленням вірусу
Коксакі В (50% випадків). У спортсменів з міокардитом, які померли раптово при виконанні
фізичних навантажень, відмічались скарги на болі в груді, задишку, слабкість,
непритомність та загальні ознаки інфекційного процесу. Клінічно відмічались ознаки
серцевої недостатності, при рентгенографічному досліджуванні – кардіомегалія та застійні
явища в легенях, при ЕКГ у 10-50% випадків відмічається елевація сегменту ST, при ЕхоКГ
– гіпокінезія та зменшення фракції викиду.
С o m m o t i o n c o r d i s . Велика кількість смертей під час спортивних тренувань чи
змагань відбувається внаслідок травматичних пошкоджень, зокрема грудної стінки.
Внаслідок вдавлення передньої стінки грудної клітини можливе виникнення рефлекторної
зупинки серця (шлуночкової фібриляції) т.з. commotion cordis. Як причина РКС в спорті
серед молодих спортсменів commotion cordis посідає друге місце і загалом складає 20%

180
випадків. Найбільш часто подібний стан виникає в ігрових видах спорту, де швидко
переміщується твердий об’єкт (хокей, бейсбол, лакрос), а також при стрільбі з
пневматичної зброї (внаслідок віддачі прикладу гвинтівки). В експерименті було
встановлено, що виникнення шлуночкової фібриляції можливе лише за умови нанесення
удару в момент низхідної частини Т хвилі серцевого імпульсу. Висновки щодо причин та
механізмів даного порушення дало змогу застосовувати ряд профілактичних заходів:
обов’язкове одягання захисної амуніції в області грудної клітини, встановлення нормативів
ваги та щільності бейсбольного м’яча, відповідно віковим групам, оволодіння навичками
серцево-легеневої реанімації тренерським колективом та оснащення місць проведення
тренувань та змагань автоматичними дефібриляторами, що значно знизило смертність від
commotio cordis.
І ш е м і ч н а х в о р о б а с е р ц я . Значне місце в структурі причин РКС в спорті,
особливо у осіб з віком понад 35 років, займає ішемічна хвороба серця (ІХС), яку
встановлюють більше, ніж у 80% випадків. При чому з віком вірогідність настання
фатального випадку від цього захворювання зростає. Задля профілактики РКС в спорті
осіб з ІКС поділяють на дві групи:
1. Г р у п а о с о б л и в о ї у в а г и – особи з клінічними проявами ІХС, які потребують
індивідуального спостереження, регулярних обстежень, рекомендацій щодо оздоровлення
способу життя та медикаментозного лікування.
Ця група, в свою чергу, поділяється на 2 підгрупи а залежності від ризику раптової
кардіальної смерті – з середнім та високим ризиком (табл. 5.6).

Таблиця 5.6
Стратифікація ризику раптової кардіальної смерті в спорті
для осіб з ішемічною хворобою серця

Фактор ризику Середній ризик Високий ризик

Фракція викиду лівого шлуночка в спокої Збережена (більше 50%) Зменшена (менше 50%)

Толерантність до фізичних навантажень Нормальна Зменшена

Стеноз великих коронарних артерій (за
Відсутній або менше 50% Більше 50%
даними ангіографії)
Випадки виникнення складної
шлуночкової аритмії при дії фізичних Відсутні Зафіксовані
навантажень
Міокардіальна реваскуляризація Вдала Невдала

П и т а н н я д о п у с к у . Колишні спортсмени з встановленим діагнозом ІХС, які

відносяться до середньої групи ризику, допускаються до видів спорту з середнім та
низьким рівнями навантажень переважно аеробного спрямування. Інші особи
допускаються до видів спорту з низьким рівнем навантажень за умови середнього ризику
РКС. Хворим на ІХС з високим ризиком спортивні навантаження протипоказані.
2. Г р у п а п і д в и щ е н о ї у в а г и – особи з декількома факторами ризику без
клінічних ознак ІХС, що мають високий сумарний ризик (> 5% у найближчі 10 років – за
шкалою SCORE). Вони потребують рекомендацій щодо корекції виявлених факторів
ризику.
П и т а н н я д о п у с к у . Особи з сумарним ризиком за шкалою SCORE менше 5%
допускаються до всіх спортивних тренувань.

181
 Раптова аритмічна смерть при фізичних навантаженнях

Раптова кардіальна смерть, яка пов'язана з раптовою зупинкою кровообігу внаслідок

виникнення фатальних аритмій (порушень ритму чи провідності серця) і відбувається
протягом декількох (5-6) хвилин з моменту виникнення гострих симптомів називається
аритмічною.
Основні механізми раптової аритмічної смерті поділяють на гіперкінетичні (88,5%
випадків) та гіпокінетичні (11,5% випадків) (Смоленський А.В., 2010).
Г і п е р к і н е т и ч н і аритмії виникають внаслідок шлуночкової тахікардії, миготливої
аритмії тощо і призводять до розвитку фібриляції шлуночків. В основі більшості
мономорфних шлуночкових тахікардій, які можуть трансформуватись у фібриляцію
шлуночків, лежить механізм re-entry. Умовами для виникнення re-entry є:
- два чи більше потенційно можливих провідних шляхи;
- однонаправлений блок, якій виникає в одному із шляхів;
- хвиля збудження, що розповсюджується через альтернативний шлях навкруги зони
однонаправленого блоку проведення імпульсу;
- подальше збудження міокарду дистальніше зони однонаправленого блоку з
затримкою проведення імпульсу;
- ретроградне входження хвилі збудження в зону блоку й повторне збудження тих
ділянок, де вона виникла вперше.
Г і п о к і н е т и ч н і аритмії найчастіше виникають при перехідній АВ-блокаді,
commotion cordis та ін. і призводять до асистолії, тобто зупинки серця.

Тактика ведення пацієнтів

при появі ознак раптової кардіальної смерті

Перша медична допомога при ознаках раптової кардіальної смерті. Своєчасно

встановлений діагноз, раннє та якісне застосування з а х о д і в с е р ц е в о - л е г е н е в о ї
р е а н і м а ц і ї , відповідно до сучасного протоколу, можуть допомогти зберегти життя
пацієнтів при РКС. Серцево-легенева реанімація (СЛР) – обов’язок кожного
кваліфікованого медичного працівника. Але за підрахунками Європейської ради реанімації
100 000 тисяч людей можуть бути врятовані щороку за умови правильної організації
навчання невідкладній допомозі пересічного населення та побудови раціональної освіти
професіоналів охорони здоров’я.
В останні часи після проведення рандомізованих мультіцентрових досліджень в
Японії та США з’явились дані щодо неефективності традиційного протоколу АВСD при
ранній реанімації пацієнтів з фібриляцією шлуночків. Тому на основі нової доказової бази,
попередніх рекомендацій, керівництв та протоколів представники Європейської ради
реанімації (ERC), Американської асоціації серця (AHA) та Міжнародного комітету з
порозуміння в питаннях серцево-легеневої реанімації (ILCOR) у 2010 року на конференції
у Далласі (США) затвердили нові алгоритми надання невідкладної допомоги у випадку
клінічної смерті.
Оскільки основним механізмом раптової смерті в більшості випадків є фібриляція
шлуночків, то медичні засоби повинні бути направлені на її ліквідацію. Основні акценти в
новому алгоритмі зроблено на:
– мінімізацію пауз у виконанні непрямого масажу серця та максималізацію його ефективності;
– зменшення ролі прекардіального удару;
– зменшення ролі раннього проведення таких складних маніпуляцій, як інтубація трахеї, якщо
вони затримують непрямий масаж серця чи дефібриляцію;
– проведення дефібриляції (якщо вона показана), як тільки це буде технічно можливим,
незалежно від тривалості клінічної смерті та кількості проведених циклів СЛР;
– відмову від атропіну, як універсального засобу, для всіх затримок кровообігу з механізмом
асистолії чи електромеханічної дисоціації без пульсу;
– відмову від ендотрахеального введення ліків на користь внутрішньовенного доступу.

182
 Н е п р я м и й м а с а ж с е р ц я необхідно здійснювати на глибину 5-6 см у дорослих
із частотою 100-120 натискань на грудну клітку. При цьому обов’язково за натисканням має
наставати така ж за тривалістю фаза декомпресії грудної клітки без втрати контакту з її
поверхнею. Оскільки пріоритетом є відновлення кровообігу, а не дихання, «реаніматор»
повинен максимально сконцентруватися на ефективності масажу. Доведено, що після 2-
хвилинної фізично правильної СЛР продовжувати ефективний непрямий масаж серця
практично неможливо, у зв’язку з чим рекомендовано м і н я т и виконавців масажу кожні 2
хвилини. «Час без циркуляції» значно зменшує шанси на відновлення нормального ритму.
Ш т у ч н а в е н т и л я ц і я л е г е н ь виконується виходячи із співвідношення 30
натискань на 2 вдихи (фаза вдиху має тривати близько 1 с., об’єму вдихуваного повітря
має вистачати на видиме підняття грудної стінки – приблизно 500–600 мл). Вона є
вторинним заходом відносно непрямого масажу серця. При переході до вентиляції через
інтубаційну трубку частота дихання не повинна перевищувати 10 разів за 1 хв., оскільки
гіпервентиляція при реанімації неприпустима.
Щодо і н т у б а ц і ї трахеї, то її має проводити найдосвідченіший реаніматор, а
ларингоскопія виконується без перерви в масажі. Оскільки в рекомендаціях 2010 року
відмовились від ендотрахеального введення ліків, інтубація трахеї за відсутності
професіонала, який активно практикується у цьому вмінні, поступається або
альтернативним методам (ларингеальна маска, ларингеальна трубка, І-gel, Combitube),
або відкладається до моменту повернення спонтанного кровообігу.
Д е ф і б р и л я ц і я застосовується, як тільки вона є технічно можливою при появі на
моніторі картини фібриляції шлуночків чи шлуночкової тахікардії без пульсу. Кожна
хвилина її затримки зменшує шанси на виживання на 10–12 %. Вірогідність виживання при
застосуванні дефібриляції після зупинки серця менше 1 хв. – 90%, 5 хв. – 50%; 7 хв. – 30%;
9-11 хв. – 10%; більш 12 хв. – 2-5%. Дефібриляція не повинна тривати довше ніж 5 сек.
Напруга для першого розряду 150–200 Дж для двофазних дефібриляторів та 360 Дж – для
однофазних. Для другої і подальших дефібриляцій – 150–360 Дж і 360 Дж відповідно.
П р е к а р д і а л ь н и й у д а р розцінюється виключно як аналог електричної
дефібриляції. Його застосування можна виправдати тільки у перші декілька секунд
моніторованої зупинки серця з механізмом шлуночкових фібриляції та тахікардії без
пульсу за умови, що він не сповільнює використання дефібрилятора.
М е д и к а м е н т о з н а т е р а п і я : адреналін має вводитись, як тільки буде
забезпечено периферичний венозний доступ (доза 1 мг кожні 3-5 хв.); атропін не
використовується більше у випадках клінічної смерті, не пов’язаної безпосередньо з
брадикардією на фоні нестабільної гемодинаміки.
В протоколі введення 1 мг адреналіну передбачено після 3-ї дефібриляції
(використовують до кінця реанімаційних заходів у дозі 1 мг кожні 3-5 хв.). Одразу після
адреналіну обов’язково вводиться аміодарон у дозі 300 мг (розчинник 5 % розчин
глюкози), який можна повторити після 4-ї дефібриляції у дозі 150 мг. Інші ліки
використовуються тільки за особливими показаннями (наприклад, магній – при аритмії
torsades de pointes, кальцій – при передозуванні блокаторів кальцієвих каналів тощо).
Терапія після відновлення кровообігу зменшує негативні неврологічні прояви. Для
дорослих із позалікарняною клінічною смертю (механізм шлуночкової фібриляції) у стані
коми, після відновлення спонтанного кровообігу, рекомендована терапевтична гіпотермія
32-34 °С на 12-24 год. (охолодження досягають шляхом введення фізіологічного розчину
чи розчину Рінгера з температурою 2°C).
У хворих після клінічної смерті необхідно утримувати SaO2 на рівні 94-98 %.
Доведено, що гіпероксемія у таких пацієнтів в ранньому післяреанімаційному періоді
погіршує прогноз. Додатково необхідно контролювати рівень глікемії (коригувати
гіперглікемію, тільки якщо вона перевищує 10 ммоль/л, оскільки гіпоглікемія
неприпустима), усувати гіпертермію, здійснювати гемодинамічну оптимізацію.
Дослідження PAD (The Public Access Defibrillation) в США з використанням доступних
в суспільних місцях автоматизованих дефібриляторів, яке охопило понад 19 тис.

183
добровільних спеціалістів оперативного реагування, показало ефективність та значно
покращило вірогідність виживання при клінічній смерті на догоспітальному етапі.
Неефективність стандартної методики СЛР та важливість підтримки серцевої
діяльності призвела до того, що у 2008 р. B.J. Bobrow та співав. запропонували
альтернативну стратегію застосування допомоги при позагоспітальній зупинці серцевої
діяльності «MICR» (Minimally Interrupted Cardiac Resuscitation) – кардіореанімація з
мінімальними переривами, що передбачає проведення циклів непрямого масажу серця по
200 компресій (1 цикл) без дихання рот у рот з послідуючим аналізом пульсу й
однократною дефібриляцією, «якщо показано». Інтубація трахеї виконується тільки після
3-х циклів непрямого масажу серця й аналізу його ритму. Адреналін в дозі 1 мг вводиться
внутрішньовенно відразу після початку реанімації. Надалі введення адреналіну
повторюють після кожного циклу компресій грудної клітини й аналізу ритму серця.
Підсумками застосування такої методики стало збільшення долі людей, що вижили, з 1,8%
до 5,4%.

Заходи профілактики випадків раптової смерті

при фізичних навантаженнях

Основою попередження випадків раптової смерті, в т.ч. раптової кардіальної смерті в

спорті та при оздоровчих фізичних тренуваннях є профілактичне обстеження та своєчасне
виявлення ранніх ознак фізичного перенапруження, небезпечних граничних станів,
спадкової та прихованої патології. Основною групою для скринінгу є початківці, які вперше
приступають до фізичних тренувань та спортсмени, які повертаються до занять після
тривалої перерви. Також відповідна увага приділяється поточному контролю стану
здоров’я осіб всіх вікових груп, які вже займаються спортом та оздоровчою фізичною
культурою.
На теперішній час існує декілька протоколів профілактичного обстеження осіб, які
займаються фізичною культурою і спортом в аспекті профілактики раптової кардіальної
смерті (американський, європейській та італійський). Зокрема, досить популярним є
кардіоритмологічний протокол обстеження спортсменів, який використовується в Італії,
для виявлення прихованої патології серця:.

Протокол обстеження спортсменів в аспекті

профілактики раптової смерті при фізичних навантаженнях
(за Corrado D. з співав., 2005 р.).
Перший рівень обстеження:
1. Сімейний та загальний анамнез.
2. Фізикальний огляд.
3. ЕКГ спокою.
У разі відсутності патології пацієнт допускається до тренувально-змагальних
навантажень. При наявності відхилень від нормативних показників необхідно провести
наступні рівні обстеження.
Другий рівень обстеження:
1. ЕКГ з фізичним навантаженням (стрес-тест).
2. Ехокардіографія та доплеркардіографія.
3. Добове амбулаторне моніторування ЕКГ.
4. Велоергометрія.
5. Спірометрія
Т р е т і й р і в е н ь о б с т е ж е н н я – застосовується за наявності відхилень:
1. Пізні шлуночкові потенціали.
2. Тілт-тест.
3. Ендокардіальні електрофізіологічні дослідження.
4. Черезстравохідна ЕхоКГ.
184
 5. Магніторезонансна томографія серця.
6. Катетеризація серця і коронарографія.
7. Ендокардіальна біопсія.
8. Ізотопна сцинтігграфія.
9. Генетичне дослідження.
10. Черезстравохідна стимуляція передсердь в спокої та при фізичному навантаженні.

Первинне лікарське обстеження включає наступні розділи:

1. Ц і л е с п р я м о в а н е о п и т у в а н н я . Ретельне вивчення з уточненням будь-якої
нез'ясованої глибокої непритомності, запаморочень, головних болів, нападів тахікардії,
болю у грудній клітині, задишки, швидкої стомлюваності, шумів у серці, що мали місце
раніше, особливо при фізичних навантаженнях. Необхідно також з'ясувати особливості
сімейного анамнезу: чи є родичі надто високого зросту, чи були випадки раптової смерті у
молодому віці серед близьких родичів. Окрім цього, повинні бути виключені такі
захворювання як синдром Марфана, гіпермобільність суглобів, цукровий діабет, виразкова
хвороба 12-ти-палої кишки, сімейний спонтанний пневмоторакс. Особлива увага
приділяється питанням онтогенезу: перебігу вагітності та пологів, особливостям розвитку в
дитячому віці, перенесеним інфекційним захворюванням з підрахуванням інфекційного
індексу. Для детального збору спортивного та загального анамнезу в аспекті профілактики
раптової смерті в спорті запропонована анкета, розроблена співробітниками кафедри
фізичної реабілітації, спортивної медицини та валеології ДЗ «Дніпропетровська медична
академія МОЗ України» (табл. 5.4). Наявність позитивних відповідей на запитання анкети є
підставою для більш ретельного та поглибленого вивчення стану здоров’я обстежуваного.
2. Р е т е л ь н е ф і з и к а л ь н е т а і н с т р у м е н т а л ь н е о б с т е ж е н н я в стані
спокою, а також під час та після виконання навантаження. При огляді звертають увагу на
особливості фізичного розвитку (високий зріст, астенічна тілобудова), стан опорно-
рухового апарату (підвищена рухливість або гіпермобільність суглобів, деформації хребта,
черепа, грудної клітки та кінцівок). Особливу увагу приділяють аускультації серця,
вимірюванню тиску на верхніх та нижніх кінцівках, 12-канальній ЕКГ у спокої (зміни зубців
Р, Т, комплексу QRS, сегмента ST, інтервалу QТ; наявність симптомів, які асоційовані з
раптовою кардіальною смертю (зміни реполяризації міокарда; збільшення чи вкорочення
інтервалу та дисперсія сегменту QТ; синдром WPW; екстрасистолія; поліморфні
шлуночкові тахікардії та ін.). Проведення ЕхоКГ надає інформацію про можливе
збільшення розмірів серця, типу його гіпертрофії чи аномалії будови (аномальний розвиток
коронарних артерій, дефекти перетинок серця, дисплазія одного або декількох клапанів,
розширення кореня аорти, міксоматозна дегенерація стулок мітрального клапана та ін.).
ДоплерКГ надає дані щодо потоків крові у серці та магістральних судинах. Виконання
стрес-тестів з дозованим фізичним навантаженням допомагає діагностувати ішемічні
зміни, порушення ритму серця, що є беззаперечним показанням для подальшого
обстеження та, у разі необхідності, відсторонення спортсменів від навчально-
тренувального процесу.
3. Ф у н к ц і о н а л ь н і т а д о д а т к о в і і н с т р у м е н т а л ь н і д о с л і д ж е н н я . На
заключному третьому етапі обстеження, якщо є підозри на специфічну хворобу серця,
доцільне проведення: магніто-резонансного обстеження серця; ендоміокардіальної біопсії
та трансезофагальної ЕхоКГ (для більш чіткої візуалізації структурної патології серця); при
шлуночковій аритмії та додаткових шляхах проведення – трансезофагальної передсердної
електрокардіостимуляції та/або ендокардіального електрофізіологічного дослідження;
дослідження пізних потенціалів шлуночків; антидопінгових тестів; при диференційній
діагностиці ранньої коронарної хвороби й порушень процесів реполяризації міокарда –
ізотопної сцинтиграфії у спокої й при фізичних навантаженнях, стрес-ЕхоКГ, катетеризації
серця і коронарографії. За потреби виконуються генетичні дослідження.

185
 Таблиця 5.4
Анкета для профілактики раптової смерті в спорті
(за О.Б. Неханевичем та співав., 2012 р.)
№
Питання анкети Дата обстеження:
з/п
1. П.І.П.
2. Дата народження число______, місяць____________, рік__________
3. Контактні телефони роб. __________________, дом. (мобіл.)_____________________
Вживання. алкоголю: з якого віку __, мл за добу___, не вживаю.
4. Шкідливі звички:
Тютюнопаління: з якого віку __, скільки в день __, не палите
Чи займались Ви спортом? (яким
5.
видом, з якого віку)
6. Спортивний стаж (кількість років)
7. Спортивний розряд
Кількість тренувань на тиждень,
8.
по скільки годин
9. Дані про Ваших батьків: а) вік в момент Вашого народження: мати_____ ; батько_______
б) випадки раптової смерті у близьких родичів: так / ні
в) якому віці______________________________________?
в) зріст і вага матері ____________________
зріст і вага батька ____________________
г) перебіг вагітності у матері (й близьких родичів) (підкреслити):
нормальне, патологія (невиношування, часті викидні, передчасні
чи пізні пологи, токсикози вагітності, інші порушення (зазначити
які):
________________________________________________________
д) наявність захворювань у родичів (підкреслити які):
- серцево-судинні (кардіоміопатія, гіпертонія, стенокардія,
інфаркт, інсульт, порушення ритму серця, вади серця та ін.)
- синдром Марфана; патологія опорно-рухового апарата (вивихи,
гіперрухливість суглобів, сколіоз, ін. ____________________________)
- аномалії розташування органів, грижі;
- патологія дихальної, травної, сечостатевої систем
- аномалії зорового апарата
- онкологічні захворювання
- патологія судин (варикозне розширення вен)
- інші (які)
10. Анамнез життя: а) Ви народились доношеним чи недоношеним (підкреслити)
б) при народженні Ваша вага _______(г), довжина_____(см)
в) особливості розвитку у дитячому віці (підкреслити):
нормальне, відставання, випередження;
г) перенесені травми, операції, вогнища хронічної інфекції: _____

д) перенесені захворювання (підкреслити, вказати у якому віці):

кір; краснуха, скарлатина, вітрянка, епідемічний паротит, гепатит,
туберкульоз, ревматизм, часті ангіни, пневмонії
11. Чи були (є) значні стреси? ні, так
12. Скарги на здоров’я на теперішній час
13. Чи перебуваєте Ви на диспансерному - серцево-судинних (кардіоміопатія, гіпертонія, стенокардія,
обліку з приводу хронічних інфаркт, інсульт, порушення ритму серця, вади серця та ін.);
захворювань? - дихальної, травної, сечостатевої систем; синдрома Марфана;
- опорно-рухового апарата (вивихи, гіперрухливість суглобів,
сколіоз та ін. (які) _________________________);
- аномалії розташування органів, грижі;
- аномалії зорового апарата;
- патології судин (варикозне розширені вен).
- онкопатологія
14. Чи траплялися у Вас (підкреслити): - болі (дискомфорт) в груді чи задишка при фіз. навантаженнях;
- непритомність чи запаморочення при фізичних навантаженнях;
- високий АТ (понад 140/90, більш ніж при одному вимірюванні);
- інші зміни в стані здоров’я при фізичних навантаженнях (які)___________

15. Чи приймаєте Ви які-небудь

фармакологічні препарати? Які?

186
 Окрім регламентованого проведення скринінгових лікарських оглядів спортсменів та
осіб, які займаються оздоровчими формами фізичної культури, для попередження
випадків раптової смерті при фізичних навантаженнях важливе значення має
м а к с и м а л ь н е в и к л ю ч е н н я д о д а т к о в и х ф а к т о р і в р и з и к у , а саме:
- своєчасна санація осередків хронічної інфекції;
- заборона прийому неапробованих фармакологічних препаратів або засобів, що
відносяться до групи допінгів, алкогольних напоїв і куріння;
- повна компенсація втрати рідини та електролітів після значних фізичних
навантажень;
- адекватне розігрівання і охолоджування та суворе дотримання рекомендацій щодо
температурних умов при проведенні змагань на довгі та наддовгі дистанції.
Таким чином, проблема раптової кардіальної смерті у спорті та підходи до її
вирішення суттєво залежать від розвитку профілактичного напрямку у спортивній і
клінічній медицині. Гостро стоїть питання організації серйозних профілактичних
скринінгових обстежень, що включають застосування навантажувальних тестів з
використанням ЕКГ та ехокардіографічною візуалізацією серця. Особливого значення
набирає необхідність забезпечення закладів освіти, охорони здоров’я, місць проведень
тренувань та змагань необхідним обладнанням (насамперед, дефібриляторами) для
надання невідкладної допомоги, а також навчання навичкам серцево-легеневої реанімації
не тільки медичного, але й іншого персоналу даних закладів.

5.4. П р о б л е м и з а с т о с у в а н н я д о п і н г у
у сучасному спорті

Сучасний Олімпійський рух та професійний спорт займають важливе місце в

політичному, економічному та соціальному житті країни. Прагнення до визнання та
конкурентоспроможності на міжнародній арені спонукають спортсменів, тренерів
спортивних функціонерів не тільки до вдосконалення тренувальних методик, системи
відбору, розвитку техніки і тактики, матеріально-технічної бази на основі фізіологічних
підходів, але й підштовхують на використання не завжди безпечних та дозволених
методів. Прикладом є широке використання у сучасному спорті ліків та інших засобів для
підвищення працездатності спортсменів, що часто іде в розріз з їх здоров’ям та
принципами спортивної етики. Використання таких засобів заборонено в спорті і отримало
назву «допінг». Сочатку словом «допінг» називали напій, який використовували деякі
племена південної Африки під час релігійних обрядів. У спорті цей термін почав
використовуватись з середини ХІХ сторіччя. У 1886 році було зафіксовано перший випадок
смерті під час змагань з велосипедного спорту від використання допінгу. У подальшому
порушення в стані здоров’я спортсменів, навіть несумісні з життям, що пов’язувались з
використанням допінгу, зустрічались доволі часто. Але тільки у 1960 році Радою Європи
було створено резолюцію щодо заборони використання допінгових засобів у спорті.
Д о п і н г о м вважається введення в організм спортсменів любим шляхом (у вигляді
ін’єкцій, таблеток, аерозолів та ін.) фармакологічних препаратів, а також різні маніпуляції з
біологічними рідинами (кров’ю, сечею й ін.) для штучного примусового підвищення
працездатності і спортивного результату. Сучасне тлумачення терміну «допінг» (за
визначенням Р.Д. Сейфули та С.Н. Португалова) характеризує допінг як біологічно активні
речовини, засоби і методи штучного підвищення спортивної працездатності, які негативно
впливають на організм і для яких є спеціальні методи виявлення.
Незважаючи на введення суворих санкцій щодо спортсменів та спортивних
функціонерів у разі використання ними заборонених засобів у спорті, проблема
застосування допінгу залишається актуальною і дотепер.

187
 Перелік препаратів та засобів, віднесених до допінгів, встановлюється Всесвітньою
антидопінговою агенцією – ВАДА (WADA), яку було створено у 1999 р. при Міжнародному
олімпійському комітеті. Результатом діяльності ВАДА стало створення Всесвітнього
антидопінгового Кодексу, за яким Допінг визначається як наявність одного або більше
п о р у ш е н ь а н т и д о п і н г о в и х п р а в и л , зазначених нижче:
1. Наявність забороненої речовини або її метаболітів, або маркерів в організмі атлета. За
цим положенням будь-яке виявлення забороненої речовини в організмі атлета є
порушенням антидопінгових правил, незалежно від того, вживав він її навмисно чи
ненавмисно, із-за своєї халатності чи помилково. Якщо позитивна проба виявлена на
тестуванні під час змагань, то результати, отримані на цьому змаганні, автоматично
анулюються.
2. Використання або спроба використання забороненої речовини чи забороненого
методу.
3. Неявка або відмова без поважних причин від здачі проб, що інтерпретується як
ухилення від здачі проби.
4. Порушення діючих вимог щодо явки атлета на проходження тестування поза
змаганнями, включаючи пропущення процедури тестування або не представлення
необхідної інформації про місцезнаходження.
5. Втручання або спроба втручання в будь-яку частину допінг-контрольного процесу.
Наприклад, заміна ідентифікаційних номерів на допінг-контрольних формах під час
тестування або розбиття ємкості «проби В» під час проведення її аналізу.
6. Володіння забороненими речовинами та методами.
7. Торгівля забороненою речовиною або забороненим методом.
8. Призначення або спроба призначення заборонених речовин або заборонених методів
будь-якому атлету, або сприяння, спонукання, допомога, прикриття чи інші види
співучасті, які ведуть до порушення антидопінгових правил або спроби зробити це.
ВАДА регулярно публікує с п и с о к заборонених речовин та заборонених методів, як
міжнародний стандарт, та розсилає його урядам всіх країн для ознайомлення та
висловлення своїх зауважень, а також публікує його на веб-сторінці ВАДА. Основними
к р и т е р і я м и в к л ю ч е н н я р е ч о в и н т а м е т о д і в д о ц ь о г о с п и с к у є:
1. Медичне та наукове підтвердження фармакологічного ефекту того, що речовина або
метод має властивість покращувати спортивний результат:
2. Медичне та наукове підтвердження фармакологічного ефекту того, що використання
речовини або методу шкодить здоров’ю спортсмена.
3. ВАДА виявить, що використання речовини або методу підриває саму ідею спорту,
принципи етичного кодексу.
4. Медичне та наукове підтвердження, фармакологічний ефект або досвід, які свідчать
про те, що речовина або метод має властивість приховувати використання
заборонених речовин або методів.
С а н к ц і ї , що застосовуються до атлетів та спеціалістів при виявленні порушень
ними антидопінгових правил:
1. Анулювання результатів, отриманих на змаганнях, де було зафіксовано порушення
антидопінгових правил
2. Дискваліфікація за використання заборонених речовин та заборонених методів. У
разі першого порушення – на два роки, другого – довічно.
3. Дискваліфікація за інші порушення антидопінгових правил. Період дискваліфікації за
неявку або відмову від здачі проб або втручання в процес допінг-контролю такий
самий, як у пункті 2; при торгівлі або призначенні заборонених речовин та методів –
від 4 років до довічної дискваліфікації. Втягування неповнолітніх до порушення
антидопінгових правил – довічна дискваліфікація.

188
 Основні види допінгових речовин
1. Стимулятори.
2. Наркотичні речовини.
3. Анаболічні агенти.
4. Діуретики.
5. Пептидні гормони, їх аналоги та похідні.
6. Бета-адреноблокатори.
7. Речовини з антиестрогенною дією.
З а б о р о н е н і д о п і н г о в і м е т о д и охоплюють різні варіанти посилення
застосування продуктів, що посилюють поглинання, перенесення або постачання кисню
(кров’яний допінг); різні фізичні, хімічні, фармакологічні маніпуляції, що спотворюють
показники аналізів крові та сечі (катетеризація сечового міхура з введенням в нього іншої
сечі, підміна сечі, підробка або придушення виділення сечі, підшивання під шкіру тканин
плаценти); генний допінг.

Характеристика та побічні дії

найбільш розповсюджених допінгових речовин

С т и м у л я т о р и . Серед стимуляторів найбільш часто використовують амфетамін,

ефедрін, кокаїн, мезокарб, стрихнін, кофеїн та їх похідні. Вони використовуються для
активізації серцево-судинної та дихальної систем, що проявляється збільшенням ударного
об’єму серця, артеріального тиску та розширенням бронхів. Стимулятори знімають
відчуття втоми, покращують всі види психічної та моторної діяльності, додають
впевненості у власних силах. В дослідженнях показаний позитивний вплив стимуляторів
на силові показники, координаторні реакції та витривалість до фізичної роботи.
П о б і ч н і д і ї . Підвищення функціональних можливостей спортсмена під дією
стимуляторів відбувається за рахунок блокади фізіологічних регуляторів допустимих меж
функціональних резервів організму. Це призводить до перевтоми та перенапруження
діяльності основних фізіологічних систем з можливим розвитком несумісних з життям
станів (гіпертонічного кризу, інфаркту міокарду, крововиливів у тканини головного мозку та
інших органів, фатальних аритмій, розривів аневризм судин й ін.). Підвищена кількість
метаболічного тепла, внаслідок прискорення стимуляторами катаболічних процесів, може
призводити до розвитку теплового удару. Зафіксовано також великий негативний вплив
фенамінів на психічні процеси. При регулярному їх застосуванні спортсмени відмічають
появу слухових галюцинацій, психічні реакції з параноїдальним маренням, агресивність,
делірій та ін.
Аналогічним чином на організм діє кокаїн. Він знижує стомлюваність, підвищує
працездатність, але викликає психологічну залежність. Особливий статус займають ряд
стимуляторів, що у невеликих дозах не викликають негативної дії на організм спортсмена.
Прикладом є кофеїн, що вважається допінгом лише при встановленні його концентрації в
організмі більше 15 мг на 1 л рідини.
Г р у п а н а р к о т и ч н и х р е ч о в и н включає наркотичні анальгетикі (морфін,
пентазоцин, героїн та ін.), каннабіноїди (гашиш, марихуана). Основою механізму дії
морфиноподібних речовин є вплив на опіатні рецептори в ЦНС, що імітує дію власних
ендорфінів та енкефалінів. Використовуються вони для зменшення больових відчуттів у
спортсменів та антістресової дії. Збільшення толерантності до больових відчуттів
дозволяє виконувати значні фізичні навантаження за гранню фізіологічного обмеження.
П о б і ч н і д і ї . Передозування наркотичних анальгетиків може призвести до
паралічу дихальної мускулатури. Крім того, при тривалому застосуванні їх виникає
психічна та фізична (наркотична) залежність спортсмена.

189
 Анаболічні речовини. Найбільш розповсюдженою групою, що
використовують в якості допінгу в спорті, є анаболічні речовини: анаболічні андрогенні
стероїди (тестостерон та його похідні) та інші анаболічні речовини (кленбутерол, бета-2-
адреноміметики та ін.). Ця група об’єднує різні за структурою та походженням речовини,
що здатні посилювати процеси синтезу білка в організмі. Стероїдні гормони здатні
проникати через мембрану клітин і зв’язуватись з рецепторами у клітинному ядрі,
приєднуватись до ядерної ДНК та, блокуючи ген-депресор синтезу білків, стимулювати їх
продукцію рибосомами. Застосовують анаболічні стероїди переважно у видах спорту, що
розвивають якість сили (важкій атлетиці, пауерліфтінгу, легкій атлетиці, академічній греблі
тощо). Вони стимулюють зростання силових показників, збільшують об’єм м’язів,
зменшують кількість жирової тканини, прискорюють репаративні процеси в тканинах
організму після перенесених травм та стимулюють відновлення після фізичних
навантажень.
П о б і ч н і д і ї . Стероїдні гормони володіють не лише анаболічними, а й
андрогенними властивостями. Саме з останніми пов’язують більшість негативних впливів
на організм – накопичення рідини в організмі, порушення функції серцево-судинної
системи, ураження печінки, психічні порушення, ендокринні розлади, передчасну зупинка
росту за рахунок закриття епіфізарних зон у дітей та юнаків. Тому синтетичні аналоги
тестостерону, що використовуються в спортивній практиці – це група препаратів зі
зниженою андрогенною і посиленою анаболічною активністю.
Загалом комплекс побічних ефектів, які визивають анаболічні стероїди при
тривалому застосуванні, отримав назву «л і к а р с ь к и й а н а б о л і ч н и й с и н д р о м ».
Анаболічні стероїди при тривалому застосуванні викликають агресивність, знижують
статеву активність, змінюють психіку (спричиняють коливання настрою, підвищену
збудливість, дратливість або депресію). Негативний вплив на ендокринну систему
проявляється порушеннями вуглеводного та жирового обмінів, зміною толерантності до
глюкози, порушеннями функції щитовидної залози.
Прийом тестостерону дорослими чоловіками знижує секрецію власного гормону,
розвивається атрофія яєчок, пригнічується сперматогенез, знижується кількість сперми та,
відповідно, «індекс народжуваності» (взагалі можливе безпліддя), послаблюється
еректильна функція, спостерігається відкладення жирової тканини за жіночим типом,
розвивається гінекомастія і т.п. Спеціалісти також вважають, що тривалий прийом
стероїдів стимулює у чоловіків розвиток раку передміхурової залози. У жінок розвиваються
ознаки вірилізації: огрубіння й зниження голосу; ріст волосся на підборідді й верхній губі;
випадіння волосся на голові; підвищення секреції сальних залоз та акне; зміна поведінки;
зменшення розмірів молочних залоз; збільшення клітора; гірсутизм; атрофія матки;
порушення менструального циклу (дисменорея и аменорея); можливе безпліддя.
Здатність анаболічних стероїдів збільшувати рівень артеріального тиску при
тривалому їх застосуванні, перш за все, за рахунок затримки рідини в організмі,
призводить до розвитку артеріальної гіпертензії, гострих порушень коронарної
гемоциркуляції з розвитком інфаркту міокарда. Вплив анаболічних стероїдів на печінку
позначається збільшенням її розмірів, порушенням детоксикаційних функцій та
органічними змінами, що призводить до виникнення жовтяниці, холестазу, гепатиту,
цирозу печінки, розвитку злоякісних новоутворень печінки та гострої печінкової
недостатності. Дія на опорно-рухову систему характеризується підвищеним травматизмом,
у зв’язку з невідповідністю зростання силових показників м’язів до фіксуючих
характеристик зв’язкового апарату. В дитячому та юнацькому віці при застосуванні
анаболічних стероїдів мають місце передчасна осифікація довгих трубчастих кісток,
прискорене зрощення ефіпізарних пластин, порушення процесу росту.
До анаболічних речовин також відносять бета-2-адреноміметики
(кленбутерол, сальбутамол, сальметерол та ін.). Ці речовини володіють анаболічними і
стимулюючими властивостями. Вони посилюють силу скорочень скелетних м’язів та
визивають антикатаболічний ефект. Крім того, вони послаблюють гладку мускулатуру

190
бронхів, викликаючи бронходилятацію, тим самим підвищують об’єм повітря, що бере участь
в газообміні легень. Ці препарати використовуються у видах спорту з переважним розвитком
витривалості.
Побічна д і я . Передозування при застосуванні бета-2-адреноміметиків
призводить до розвитку тахікардії, приступів стенокардії, серцевої аритмії, легеневої
гіпертензії, головного болю, нервозності, тремору, порушення координації рухів.
Однією з найбільш сильних речовин, що володіє анаболічними властивостями та
використовується в якості допінгу, є с о м а т о т р о п н и й г о р м о н (СТГ, гормон росту).
Він діє опосередковано через соматомедіни та інсуліноподібний гормон росту, стимулює
синтез білків та нуклеїнових кислот у м’язах. СТГ викликає прискорення росту скелету,
внутрішніх органів, приросту маси тіла, знижує кількість жирової маси, підвищує рівень
глюкози у крові, інтенсифікує процеси репарації після травм та прискорює процеси
відновлення м’язових тканин після тренувань.
П о б і ч н а д і я . При тривалому застосуванні збільшується ризик розвитку сахарного
діабету та гіпофункції щитовидної залози, розвитку акромегалії у дорослих та гігантизму у
дітей та підлітків.
Найбільшим анаболічним ефектом володіє і н с у л і н . Він підвищує проникність
мембран м’язових клітин для глюкози, амінокислот, вільних жирних кислот, калію, магнію,
фосфатів і нуклеотидів.
П о б і ч н а д і я . При передозуванні інсуліну виникає гостра гіпоглікемія, що може
призводити до розвитку гіпоглікемічної коми.
Д і у р е т и к и (сечогінні засоби) – ліки різної хімічної будови, що сприяють
збільшенню виведення сечі і зменшення кількості рідини в організмі. Діють на нирки,
збільшуючи клубочкову фільтрацію та секрецію і зменшуючи канальцієву реабсорбцію.
Використовуються у видах спорту з необхідністю швидкого зниження ваги (важка атлетика,
боротьба, бокс, художня та спортивна гімнастики). Також вони використовуються для
швидшого виведення з організму інших препаратів з метою ускладнення допінг-контролю.
П о б і ч н а д і я . Передозування може призводити до надмірного виведення з
організму мікроелементів (кальцію, калію, натрію) та води. Це, в свою чергу, може
спричиняти порушення серцевого ритму, збільшення в’язкості та згущення крові (що є
загрозою тромбоутворення та тромбоемболії), зумовлює розвиток остеопорозу,
порушення терморегуляції та менструальної функції.
Б е т а - а д р е н о б л о к а т о р и – препарати, які блокують бета-адренорецептори
клітин (атенолол, ацебутамол, бісопролол та ін.). Вони пригнічують надлишкове
збудження, дратливість, тремор, скорочують частоту серцевих скорочень, ударний об’єм,
знижують потребу міокарду в кисні. Використовуються в складнотехнічних та
складнокоординаційних видах спорту (стрільба з пістолета, лука, стрибки з трампліну,
бобслей та ін.).
П о б і ч н а д і я . При передозуванні можуть виникати брадикардія, асистолія,
застійна серцева недостатність, бронхоспазм, імпотенція, порушення функції травного
тракту, нервово-психічні розлади.

Характеристика та побічні дії

заборонених допінгових методів

К р о в ’ я н и й д о п і н г . Серед заборонених допінгових методів найбільшого

розповсюдження здобув кров’яний допінг – введення спортсменам власної чи чужорідної
крові або її компонентів (еритроцитарної маси, плазми тощо) з метою покращення
спортивних результатів. Базується на збільшенні рівня гемоглобіну після трансфузії, що
сприяє підвищенню працездатності при роботі аеробного характеру. Застосовується у
видах спорту, що розвивають переважно якість витривалості.

191
 П о б і ч н а д і я . Небезпечними є ускладнення при гемотрансфузії, які можуть
призводити до летальних випадків (порушення правил переливання, неправильне
визначення групи крові, внесення інфекційних агентів, токсичний вплив консервуючих
препарати крові речовин, збільшення в’язкості крові, алергічні реакції). При множинних
трансфузіях виникає аллосенсибілизація й збільшується ризик гемолітичних реакцій.
Також можуть розвиватись такі несприятливі ефекти гемотрансфузій, як посттрансфузійна
імуносупресія, реакції «трансплантат проти хазяїна». Більший ризик виникнення подібних
ускладнень стосується переливання чужорідної крові, менший – при аутогемотрансфузіях.
Г е н н и й д о п і н г . В останні роки для покращення спортивних результатів
здобувають розповсюдження нові підходи, в т.ч. і заборонені. Одним з таких підходів є
застосування генного допінгу. За визначенням ВАДА, генний допінг – це «нетерапевтичне
застосування клітин, генів, генетичних елементів чи модуляторів експресії генів, здатних
підвищувати спортивні результати». Початком ери генного допінгу вважають 1 серпня
2008 р., коли в дослідженнях на мишах було виділено речовини, які суттєво підвищували
показники сили та витривалості, навіть в умовах відсутності тренувального процесу. При
введенні в геном тварин модифікованої версії гену ядерного клітинного рецептору PPAR-S
(ППАР-дельта), що регулює процеси метаболізму в клітинах, витривалість підвищувалась
у два рази. На основі цього було розроблено препарати GW 1516 та AICAR. Подібні
модифіковані гени вже розроблені для гену ЕРО (еритропоетину), гену росту клітин
внутрішньої поверхні судин (vascular endothelial growth factor — VEGF) та гену
інсуліноподібного фактору росту 1 – IGF-1.
П о б і ч н а д і я . В процесі застосування розробленого генного матеріалу існують дві
проблеми: сам ген ввести неможливо без провідника, в якості якого використовують
«транспортний вірус». Але імунна система здорової людини вражає цей вірус ще до того,
як він доставить ген (використовують менш вражаємий вірус – adeno-associated viruses –
AAVs). Другою проблемою є те, що роботу модифікованого гену дуже важко зупинити.
Його некерована активність може призводити до виникнення ускладнень, навіть
несумісних з життям. Так, перші офіційні дослідження гену ЕРО закінчились загибеллю 18-
річного хлопчика внаслідок тромбоемболічних ускладнень, що виникли при некерованому
збільшенні кількості еритроцитів у крові.
Найбільш розповсюдженими ф о р м а м и г е н е т и ч н о г о д о п і н г у є :
1. Використання стволових клітин.
2. Використання репоксигена (препарат на основі аденовірусного вектора, що несе ген
еритропоетина (ЕРО) – збільшує кількість еритроцитів у крові, покращує доставку
кисню до тканин).
3. Введення додаткової копії інсуліноподібного фактора росту ІФР – 1 (insulin-like
growth factor 1), що стимулює збільшення м’язової маси за рахунок гіпертрофії.
Введення гену здійснюють за рахунок двох альтернативних векторів: плазмідного та
вірусного.
4. Видалення із генома гена білка міостатина, який сповільнює зростання м’язів, а
також введення в організм антитіл до міостатину. Це викликає гіпертрофію м’язів та
їх прискорене загоєння після травм.
5. Блокування синтезу білків за допомогою si-РНК (si-RNA, small interfering RiboNucleic
Acids).
6. Активація гена PPARD (один з рецепторів клітинної мембрани, що стимулює поділ
мітохондрій і перетворення м’язових волокон типу II у тип I, збільшує кількість
міоглобіну, концентрації ферментів окислення глюкози й синтезу АТФ).
7. Використання гена VEGF – ген росту клітин внутрішньої поверхні судин (бере участь
у процесі формування мікросудинного русла, покращує кровообіг у м’язах).
Проблему виявлення ознак застосування генного допінгу ВАДА вважає пріоритетною
та не розробленою. Ускладнення від його застосування важко прогнозовані.

192
 Питання для самоконтролю:

1. Поняття про втому, перевтому, гостре та хронічне фізичне перенапруження.

2. Назвіть основні причини виникнення передпатологічних станів, захворювань та ушкоджень
під час занять фізичними вправами.
3. Вкажіть та охарактеризуйте види гострого фізичного перенапруження.
4. Хронічне фізичне перенапруження ЦНС (перетренованість), причини виникнення, типи та
стадії перетренованості, лікувально-профілактичні заходи.
5. Хронічне перенапруження серцево-судинної системи. Поняття про «фізіологічне» та
«патологічне» спортивне серце.
6. Кардіоміопатії внаслідок хронічного фізичного перенапруження, клінічна картина, стадії
перебігу, лікування та профілактика.
7. Порушення ритму серця під час занять фізичною культурою та спортом.
8. Гіпер- та гіпотонічні стани під час занять фізичною культурою та спортом.
9. Хронічні ураження та перенапруження опорно-рухового апарату.
10. Хронічно виникаючі гострі фізичні перенапруження під час занять фізичною культурою і
спортом, причини виникнення, невідкладна допомога та профілактика.
11. Поняття про граничні стани в спортивній медицині, особливості допуску до занять спортом і
фізичною культурою за їх наявності.
12. Дайте визначення понять «раптова смерть в спорті» та «раптова кардіальна смерть».
13. Вкажіть основні причини виникнення раптової смерті в процесі занять фізичною культурою
та спортом.
14. Патологія серцево-судинної системи, яка найчастіше призводить до раптової кардіальної
смерті при фізичних навантаженнях.
15. Гіпертрофічна кардіоміопатія як причина раптової смерті в спорті: клінічні прояви,
механізми раптової смерті, питання допуску.
16. Синдроми Марфана та Еларса-Данлоса, як причини раптової смерті в спорті: клінічні
прояви, питання допуску.
17. Каналопатії як причини раптової смерті в спорті: клінічні прояви, механізми раптової смерті,
засоби профілактики, рекомендації.
18. Міокардити та травми серця, як причина раптової смерті в спорті.
19. Ішемічна хвороба серця, як причина раптової смерті в спорті: клінічні прояви, механізми
раптової смерті, засоби профілактики, рекомендації.
20. Основні механізми розвитку раптової аритмічної смерті, тактика ведення пацієнтів при появі
ознак РКС, сучасний протокол серцево-легеневої реанімації.
21. Основні заходи профілактики випадків раптової смерті в спорті. Протоколи обстеження, що
використовуються з метою профілактики РКС в спорті.
22. Поняття про допінг. Історія застосування. Діяльність міжнародних організацій щодо
боротьби з застосуванням допінгу.
23. Санкції, що застосовуються до атлетів та спеціалістів, при виявленні порушення ними
антидопінгових правил.
24. Класифікація допінгових препаратів, їх характеристика та побічна дія.
25. Заборонені допінгові методи, види, механізми дії, цільове застосування в спорті та побічна
дія.

Тестові завдання:

1. Найбільш частою причиною раптової смерті під час занять фізичними вправами є:
A. Нерозпізнані й недооцінені лікарем захворювання, наявні до початку занять
B. Неправильна методика лікарсько-педагогічних спостережень
C. Травми опорно-рухового апарата
D. Недоліки фізичного розвитку, слабість м'язів
E. Недостатнє відновлення після тренувань

2. Печінковий больовий синдром у спортсменів є:

A. Фізіологічним станом
B. Патологічним станом
C. Зустрічається тільки у спортсменів, що перехворіли вірусним гепатитом
D. Зустрічається тільки у спортсменів-підлітків
E. Зустрічається тільки у спортсменів, що порушують режим харчування

193
3. До гострого фізичного перенапруження відносяться всі нижчеперелічені стани, крім одного:
A. Спонтанний пневмоторакс
B. Спазм судин головного мозку
C. Міоглобінурія
D. Ортостатичний колапс
E. Перетренованість

4. До допінгових засобів відносять наступні групи препаратів, крім одного:

A. Стимулятори
B. Діуретики
C. Адаптогени
D. Бетаблокатори
E. Анаболічні стероїди

5. Гостра судинна недостатність при фізичному перенапруженні може проявлятися у вигляді

нижчеперелічених станів, крім одного:
A. Збільшення пульсового тиску на 80%
B. Непритомність
C. Запаморочення
D. Ортостатичний колапс
E. Гравітаційний шок.

6. У нормі протеїнурія після інтенсивного фізичного навантаження повинна проходити не

пізніше, ніж:
A. 6 годин
B. 12 годин
C. 24 годин
D. 48 годин
E. 72 години

7. Гіпертонічні стани у спортсменів частіше виникають:

A. При фізичних навантаженнях статичного характеру
B. При фізичних навантаженнях динамічного характеру
C. При фізичних навантаженнях на витривалість
D. Ніколи не виникають
E. Незалежно від фізичних навантажень

8. Для гіпоглікемічного стану характерні всі нижче перераховані ознаки, крім однієї:
A. Напруження м’язів
B. Почервоніння шкіряних покровів
C. Значне потовиділення
D. Мілке тремтіння в тілі
E. Звуження зіниць

9. До зовнішніх ознак синдрому дисплазії сполучної тканини відносять всі, крім однієї:
A. Високий зріст
B. Гіперстенічна тілобудова
C. Гіпермобільність суглобів
D. Підвищена розтягненість шкіри
E. Пролапс мітрального клапану

10. Перетренованість – це:

A. Хронічне перенапруження серцево-судинної системи
B. Хронічне перенапруження дихальної системи
C. Хронічне перенапруження центральної нервової системи
D. Хронічне перенапруження периферичної нервової системи
E. Хронічне перенапруження всіх систем організму

(Правильні відповіді – 1 – А , 2 – В , 3 – Е, 4 – С, 5 – А , 6 – С, 7 – А, 8 – Е, 9 –В, 10 - С ).

194
 Ситуаційні задачі:

1. Студент К., 20 років, після забігу на 2 км, різко зупинившись, відчув слабкість, головокружіння і нудоту, а
через декілька хвилин втратив свідомість. Об’єктивно: шкіра бліда, вкрита холодним липким потом; пульс
частий, ледве помітний; дихання уповільнене, поверхневе; зіниці звужені. З а в д а н н я : 1. Визначте
порушення, яке виникло у студента після фізичного навантаження. 2. Назвіть причину, яка його
спричинила. 3. Вкажіть заходи першої медичної допомоги та профілактики даного стану у подальшому.

2. У юнака М., 23 роки, через 24 години після виконання 150 присідань виник сильний біль у м’язах, а
приблизно через 20 хвилин після цього з’явилась сеча бурого кольору. При дослідженні в сечі виявлено:
зернисті циліндри, пофарбовані в темний колір, різко позитивна реакція на гемоглобін, при цьому
еритроцити були відсутні. Через 5 днів відпочинку всі явища повністю зникли З а в д а н н я : 1. Визначте
порушення, яке виникло у юнака після фізичного навантаження. 2. Назвіть причину, яка його спричинила. 3.
Вкажіть заходи першої медичної допомоги та профілактики даного стану у подальшому.

3. Спортсмен Н., 24 роки, після проходження 600 м 1000-метрової дистанції, яку він долав з дуже значним
напруженням, відчув легке оніміння правої руки, мимовільні розгинальні рухи пальців на ній, відчуття
незручності у правій нозі і сильний головний біль. За наявності зазначених симптомів, він все ж таки пробіг
400 м, що залишались до кінця дистанції, після чого відчув різку слабість у правій руці і підгинання правої
ноги, різке підсилення головного болю. Одночасно з’явилась згладженість носо-губної складки, невелика
перекошеність обличчя і утрудненість мови. 1. Визначте патологічний стан, який виник у спортсмена. 2.
Назвіть причину, яка його спричинила. 3. Вкажіть заходи першої медичної допомоги та профілактики даного
стану у подальшому.

195
РОЗДІЛ 6

ОСОБЛИВОСТІ МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОЗДОРОВЧИХ

ТА СПОРТИВНИХ ТРЕНУВАНЬ

6.1. Л і к а р с ь к о - п е д а г о г і ч н и й к о н т р о л ь
під час занять фізичними вправами

Одним з важливих розділів спортивної медицини є л і к а р с ь к о - п е д а г о г і ч н и й

к о н т р о л ь (ЛПК) під час спортивних, оздоровчих або відновних тренувань. Проведення
такого контролю дозволяє оцінити вплив фізичних навантажень, які застосовуються
безпосередньо в процесі навчально-тренувальних занять на організм тих, хто займається.
Завдяки ЛПК можна визначити не лише рівень функціональних можливостей організму, а й
своєчасно виявити ознаки перетренованості або спаду фізичного стану, що часто
трапляється внаслідок неадекватності тренувального процесу адаптаційним здібностям
організму. Важливим видом роботи з лікарсько-педагогічного контролю є лікарсько-
педагогічні спостереження.
Л і к а р с ь к о - п е д а г о г і ч н і с п о с т е р е ж е н н я (ЛПС) – це дослідження, які
проводяться сумісно лікарем та тренером (викладачем) в природних умовах навчально-
тренувального або змагального процесу.
О с н о в н а м е т а лікарсько-педагогічних спостережень – оцінка впливу на організм
тих, хто займається, фізичних навантажень, які застосовуються під час оздоровчого,
спортивного або відновного тренування для подальшого удосконалення процесу
підготовки.
Завдяки лікарсько-педагогічним спостереженням, коли лікарське обстеження
поєднується з педагогікою та психологією тренувального процесу, лікар може отримувати
найбільш вірогідні дані про функціональні здібності організму, а також достовірніше
оцінювати адекватність тренувальних навантажень. Це дозволяє надавати зважені
рекомендації щодо подальшого удосконалення чи корекції навчально-тренувального
процесу, поліпшення його планування і якості з медичної точки зору, забезпечує
отримання максимального оздоровчого або тренувального ефекту, а головне, зменшує
ризик виникнення передпатологічних і патологічних станів, внаслідок нераціональних
занять фізичними вправами.
Задачі лікарсько-педагогічних спостережень:
1. Оцінка умов, організації та методики проведення спортивних, оздоровчих або
відновних тренувань чи змагань, а також перевірка якості роботи тренера (викладача
чи інструктора ЛФК) з медичних позицій.
2. Уточнення даних щодо функціональних здібностей і стану здоров’я тих, хто
займається, які були отримані під час комплексного медичного обстеження.
3. Визначення впливу тренувальних навантажень на організм тих, хто займається,
оцінка адекватності фізичних навантажень, які застосовуються в процесі занять,
тобто їх відповідність віку, статі, рівню фізичної підготовленості та функціональним
можливостям тих, хто займається.
4. Визначення спеціальної працездатності і тренованості (у спортсменів).
5. Регуляція та вдосконалення процесу тренувань.
В залежності від завдань лікарсько-педагогічні спостереження бувають
індивідуальними, тобто спостереження особисто за спортсменом чи
фізкультурником, та г р у п о в и м и – спостереження за групою тих, хто займається.
196
 Форми лікарсько-педагогічних спостережень:
1. Дослідження безпосередньо під час тренувального заняття – проводяться для
оцінки правильності організації заняття та визначення адекватності фізичного
навантаження.
2. Дослідження до тренування (або змагання) та в різні фази відновлюваного періоду
після нього (найчастіше – через 20-30 хв., 4-6 годин, 24 або 48 годин) – проводяться
для оцінки впливу тренувального заняття в цілому, а також для визначення
ефективності відновних процесів.
3. Дослідження в день тренувань вранці та ввечері – проводяться при 2-3-х разових на
день тренуваннях для виявлення перевтомлення.
4. Дослідження на різних етапах тренувань.
5. Дослідження після дня відпочинку.
Методи лікарсько-педагогічних спостережень:
Методи, які застосовуються при ЛПС розподіляють на прості, інструментальні та
складні. Вибір їх здійснюється виходячи із задач дослідження, а також в залежності від
форми організації ЛПС, за допомогою якої ці задачі будуть вирішуватися.
П р о с т і методи ЛПС: опитування про самопочуття; візуальне спостереження за
зовнішніми ознаками стомлення; клінічне обстеження: визначення частоти серцевих
скорочень (ЧСС) та частоти дихання (ЧД), вимірювання артеріального тиску, ЖЕЛ,
потужності дихальних м’язів, маси тіла, сили м’язів (динамометрія), визначення реакцій на
додаткові навантаження до та після заняття (кліно- та ортостатичної проб, проби 20
присідань за 30 сек. або бігу на місті в максимальному темпі протягом 15 сек.,
координаційних проб, комбінованої кардіопульмональної проби чи ін); проведення
рефлексометрії (визначення максимальної частоти рухів); хронометраж та визначення
щільності заняття, графічне зображення фізіологічної кривої заняття (за даними ЧСС, АТ,
динамометрії та ін. показників). Інструментальні: електрокардіографія,
електроміографія, міотонометрія, оксигемометрія, хронаксіметрія та ін. С к л а д н і методи
ЛПС передбачають телеметричну або радіотелеметричну реєстрацію частоти серцевих
скорочень і дихання, проведення біохімічних аналізів крові та сечі, біопсії м’язів тощо.

Зміст лікарсько-педагогічних спостережень

відповідно до завдань

І. Оцінка умов, організації та методики проведення тренувальних занять:

Для вирішення першої задачі ЛПС лікар разом з тренером повинен:
1. Ознайомитись з планами, програмами, цільовими установками і задачами
тренувального заняття.
2. Провести санітарно-гігієнічний огляд спортивної бази та місць проведення занять,
після чого скласти відповідний документ: «Акт санітарно-гігієнічного огляду
спортивної бази».
А к т санітарно-гігієнічного огляду спортивної бази складається за наступним планом:
1) місце розташування спортивної бази;
2) обладнання приміщень та спортивних об’єктів;
3) стан спортивного обладнання та інвентарю;
4) стан підсобних та допоміжних приміщень;
5) організація лікарського контролю на спортивній базі.
6) висновки.
При оцінці м і с ц я р о з т а ш у в а н н я спортивної бази лікар повинен описати
віддаленість її від центра міста та об’єктів, які забруднюють оточуюче середовище, надати
характеристику підступів до бази, її території, характеру ґрунту та іншим факторам, які можуть
вплинути на здоров’я тих, хто займається.
Ознайомлення з о б л а д н а н н я м п р и м і щ е н ь т а с п о р т и в н и х о б ’ є к т і в – є
одним з найважливіших пунктів санітарно-гігієнічного огляду. В цій частині лікар досконало

197
 оцінює розміри спортивної бази, внутрішній стан приміщень (стан підлоги, стелі, стін, спосіб і
якість прибирання, наявність та стан опалення, відповідність санітарним нормам освітлення,
вентиляції, температури, загальної та корисної площі, кубатури на 1 особу, що займається)
або стан відкритих спортивних майданчиків (футбольних полів, хокейних площадок, катків,
лижних трас та ін.).
При ознайомленні зі с т а н о м с п о р т и в н о г о о б л а д н а н н я т а і н в е н т а р ю
лікар повинен бути уважним і відповідальним, тому що від стану інвентарю, наявності
страхувальних приладів в значній мірі залежить здоров’я тих, хто займається.
Санітарно-гігієнічна оцінка с т а н у п і д с о б н и х т а д о п о м і ж н и х п р и м і щ е н ь
включає в себе характеристику кімнат відпочинку, роздягалень, душових, туалетів. В цій
частині лікар також описує якість прибирання цих приміщень, їх відповідної дезинфекції.
Кожна спортивна база повинна мати медичний кабінет. Лікар, який проводить ЛПС, повинен
відвідати такий кабінет, перевірити якість його роботи і записати про це в акті санітарно-
гігієнічного обстеження.
У в и с н о в к а х лікар надає ухвалення щодо придатності даної спортивної споруди до
проведення оздоровчих, спортивних або відновних тренувань, змагань, масових спортивних
заходів, описує умови експлуатації, приводить зауваження та пропозиції. Акт підписують
лікар, який проводить ЛПС, лікар та директор спортивної бази. Якщо в акті є зауваження,
обов’язково встановлюється строк їх усунення.
3. Перевірити відповідність одягу і взуття тих, хто займається, існуючим вимогам.
4. Оцінити правильність методики проведення заняття: наявність всіх розділів заняття
(розминки, основної і заключної частини), раціональність зміни фізичних вправ,
чергування фізичних вправ і активного відпочинку тощо.
5. Перевірити дотримання правил техніки безпеки під час занять фізичними вправами
(наявність правильної страховки, можливість забезпечення першою медичною
допомогою та ін.).
Крім того, лікар має звернути увагу наскільки заняття спортом поєднуються з
навчанням чи роботою, який режим відпочинку, чи є інші фактори, що можуть вплинути на
стан організму осіб, які підлягають спостереженню. Аналіз побудови та проведення
тренування значно полегшується, якщо проводити їх протоколювання. Для цього може
бути застосована спеціальна форма (Додаток 6.1) .
Для загальної характеристики та приблизної оцінки правильності розподілу фізичних
навантажень на тренуванні використовується також хронометраж та визначення щільності
заняття, а також побудова фізіологічної кривої заняття за даними окремих функціональних
показників.
Щ і л ь н і с т ь т р е н у в а л ь н о г о з а н я т т я – це виражене у відсотках
відношення часу, який було витрачено на виконання фізичних вправ в різних частинах
заняття, до загального часу тренування (табл. 6.1). Цей покажчик характеризує
насиченість заняття активною фізичною роботою. Визначення щільності тренування
проводиться за допомогою метода хронометражу заняття. Кожне спортивне, оздоровче чи
відновлювальне тренування складається з 4 частин: в в і д н о ї , коли проводиться
перевірка присутніх та пояснюється мета заняття, п і д г о т о в ч о ї ; о с н о в н о ї та
з а к л ю ч н о ї частин. Для проведення хронометражу використовують секундомір, за
допомогою якого вимірюють час, який було витрачено на виконання фізичних вправ,
відпочинок, а також визначається тривалість кожної частини та загальний час заняття.
Для визначення щільності заняття лікар установлює спостереження за 2-3 особами,
які займаються, і за допомогою секундоміра відмічає час, витрачений протягом заняття на:
перевірку присутніх, пояснення викладача, виконання фізичних вправ, відпочинок, перехід
до снарядів, очікування своєї черги та ін. При оцінці щільності треба пам’ятати, що вона
неоднорідна і поділяється на загальну та моторну.
Загальна щільність має бути доведена до 100%, тоді можна бути впевненим, що ті,
хто займаються весь час були під наглядом тренера. Загальна щільність тренування – це
відношення педагогічно виправданих (раціональних) витрат часу до загального часу
заняття, яке виражається у відсотках. Вона включає в себе і моторну щільність, і час, який

198
було витрачено на пояснення, пояснювання та показ тренером фізичних вправ, та інші
організаційні питання.
Моторна щільність – це виражене у відсотках відношення часу, який було
витрачено тільки на виконання фізичних вправ, до загального часу тренування. Моторна
щільність ніколи не повинна сягати 100%. Це може призвести до перенавантаження та
погіршення стану здоров’я, до погіршення спортивних результатів (у спортсменів). Чим
більше моторна щільність тренування, тим більшим буде її фізіологічний вплив на організм
тих, хто займається. При правильній організації тренувального заняття цей параметр в
середньому дорівнює 60-70%. Його можна значно підвищити за рахунок скорочення
простою або пасивного відпочинку, за умов заміни активним відпочинком та
використанням принципу переключення з однієї роботи на іншу. При цьому слід пам’ятати,
що при насиченості основної частини тренування інтенсивними, складно-координаційними
вправами недоцільно прагнути підвищення щільності заняття. Такими вправами є
гімнастичні комбінації, вправи зі штангою та ін. В цих випадках цілковито необхідним
вважається, більш тривалий та повноцінний відпочинок після вправ, що потребують
значних фізичних витрат. Ось чому щільність тренування гімнастів або штангістів,
наприклад, суттєво менша (біля 30%), тоді як у марафонців, або велосипедистів може
сягати 90% і більше.
Таблиця 6.1
Визначення щільності заняття методом хронометражу

Частини Тривалість (хвилини) Щільність заняття (%)

заняття
загальна моторна загальна моторна

Ввідна
Підготовча
(розминка)
Основна

Заключна

РАЗОМ:

Другим чинником, який надає змогу оцінити тренувальний процес, є фізіологічна

крива заняття. Ф і з і о л о г і ч н а к р и в а з а н я т т я – це графічне зображення змін
фізіологічних показників (частоти серцевих скорочень, дихання, артеріального тиску та ін.)
на протязі окремих частин та всього тренувального заняття. Фізіологічна крива досить
наглядно характеризує рівень напруження функціональних систем організму, як на протязі
окремих частин, так і всього тренування, що дозволяє оцінити послідовність виконання та
правильний розподіл фізичних навантажень.
Частіше за все, при правильному розподілу фізичного навантаження на тренуванні,
фізіологічна крива виглядає як ломана лінія, яка плавно підіймається до найвищого рівня
(або має декілька пікових підвищень) в основній частині і поступово знижується наприкінці
заняття (рис. 6.1).
Характер розподілу та зростання фізичних навантажень залежить від педагогічної
мети та особистих задач тренування, що віддзеркалюється на формі фізіологічної кривої.
Наприклад, фізіологічна крива тренування з легкої атлетики може мати значний пік
спочатку, в період розминки, та ще декілька наприкінці заняття, якщо проводились
багаторазові інтервалові забіги. Однак, загальний принцип розподілу фізичних
навантажень на протязі тренування в цілому зберігає певну закономірність.

199
 Незначний перепад фізіологічної кривої та її плоска форма свідчать про
недостатність фізичних навантажень, а різке підвищення і відсутність тенденції до
зниження наприкінці тренування – ознака надмірних навантажень.

ЧСС (уд/хв),
АТ (мм рт. ст.) ЧСС
200
180 АТ
сист.
160
140 АТ
діаст.
120
100
80
60
40
20
0
Час (хв.)
5 10 15 20 25 30 35 40 45 50 55 60 65 70 75 80 85

Рис. 6.1. Вигляд фізіологічної кривої навчально-тренувального заняття

за змінами ЧСС та артеріального тиску (оптимальний варіант)

Визначення щільності та фізіологічної кривої тренувального заняття надають лікарю

та тренеру об’єктивні дані, які потрібні для аналізу адекватності фізичних навантажень та
методів, що використовуються в навчально-тренувальному процесі.
ІІ. Уточнення даних, отриманих під час обстеження:
Для вирішення другої задачі лікарсько-педагогічних спостережень слід зіставити
результати обстеження, які були отримані в лікарському кабінеті, з тими, що були отримані
в конкретних тренувальних (змагальних) умовах. Слід вважати, що пріоритет в наданні
заключної оцінки функціонального стану органів, систем і всього організму спортсмена
належить даним, які були отримані на тренуванні чи змаганні. Вивчення реакцій організму
в умовах звичної, специфічної для кожного виду тренувань обстановки, при виконанні
спеціальних, притаманних тільки тому, чи іншому виду фізичних вправ, дозволяє більш
об’єктивно і достовірно оцінити функціональні можливості організму тих, хто займається.
Зокрема, під час лікарсько-педагогічного спостереження з’ясовується правильність
віднесення до медичної групи, виявляється наявність прихованої патології, оцінюється
динаміка стану здоров’я, здійснюється діагностика передпатологічних та патологічних змін
у стані здоров’я при виконанні тренувальних навантажень та ін.
ІІІ. Визначення впливу тренувальних занять на організм:
Для вирішення третьої задачі лікарсько-педагогічних спостережень важливе місце
займають безпосередні спостереження за обстежуваним в процесі тренувальної (чи
змагальної) діяльності. Такі спостереження дозволяють визначити терміновий, відставлений
та кумулятивний тренувальні ефекти.
Т е р м і н о в и й тренувальний ефект – це зміни в організмі, які виникають
безпосередньо під час виконання фізичних вправ та в найближчий період відновлення.
В і д с т а в л е н и й тренувальний ефект – це зміни в організмі, які виникають на пізніх
стадіях відновлення. К у м у л я т и в н и й тренувальний ефект – це зміни в організмі, які
виникають на протязі тривалих систематичних занять фізкультурою чи спортом в
результаті багаторазового складання термінових і віддалених тренувальних ефектів.

200
 Терміновий тренувальний ефект вивчають за допомогою о п е р а т и в н и х
спостережень, які проводять до, під час тренування, через 20-30 хвилин після його
закінчення, а також (інколи) вранці та ввечері кожного тренувального дня. Віддалений
тренувальний ефект, який виникає через добу та в наступні дні після тренування вивчають
під час п о т о ч н и х спостережень, які проводять щоденно вранці чи ввечері, або вранці і
ввечері на протязі декілька днів, в наступний після тренування день чи перед наступним
тренуванням, а також на початку і наприкінці одного чи двох мікроциклів (у спортсменів).
Поточні спостереження особливо ефективні в умовах навчально-тренувальних зборів.
Кумулятивний тренувальний ефект визначають під час е т а п н и х обстежень, які
проводять кожні 2-3 місяці. Перед обстеженням призначається день відпочинку, а в день
обстеження спортсмен не виконує ніяких фізичних навантажень (забороняється навіть
ранкова гімнастика). Самі обстеження проводяться через 1,5-2 години після легкого
сніданку.
Спостереження за спортсменами безпосередньо на тренуванні дозволяє, по-перше,
з’ясувати зацікавленість спортсменів змістом тренування, визначити активність при
виконанні завдань, правильність вирішення тренером педагогічних задач та його
кваліфікованість. По-друге, такі спостереження дозволяють визначити інтенсивність
навантажень за загальними ознаками стомлення та його складність за якістю засвоєння
матеріалу. Таким чином, лікар і тренер, що проводять спостереження за процесом
тренування і реакцією тих, хто займається, при виконанні фізичних навантажень, мають
змогу зробити висновок про правильність побудови та проведення спортивного чи
оздоровчого тренування.
Для підвищення об’єктивності оцінки впливу фізичних навантажень на організм тих,
хто займається, слід враховувати з о в н і ш н і о з н а к и в т о м и , які поділяють на т р и
с т у п е н я (Табл. 6.2):
Таблиця 6.2
Зовнішні ознаки втоми
Ознаки Рівень втоми
втоми незначний значний (середній) різкий (високий)
Колір шкіри Незначне Значне почервоніння Різке почервоніння (багровий колір)
почервоніння шкіри обличчя або різка блідість обличчя, синюшність
носо-губного трикутника
Пітливість Невелика Велика у верхній частині Різко виражена на всій поверхні тіла,
тіла інколи з «виступанням» солі
Дихання Почащене, Дуже почащене Різко почащене, поверхневе, з
ритмічне окремими глибокими вдихами дихання
ротом, задишка, безладне дихання
Координація Бадьора хода Неврівноважена, Різке похитування тіла,
рухів невпевнена хода, некоординовані рухи, тремтіння
спотикання, похитування кінцівок, вимушена поза з опорою або
тіла падіння
Увага Безпомилкове Неточність виконання Загальмоване виконування команд,
виконування команд виконуються тільки голосні команди
вказівок
Мова Чітка Утруднена Дуже утруднена чи взагалі неможлива
Міміка Звичайна Напружений вираз Вираз страждання на обличчі
обличчя
Самопочуття Скарг немає Скарги на втому, біль у Скарги на сильну втому, біль в ногах,
м’язах, серцебиття, серцебиття, задишку, головний біль,
задишку, шум у вухах головокружіння, запаморочення, біль в
тощо правій підреберній ділянці, нудоту,
інколи гикавку, блювання.

201
 Крім того, для вивчення тренувального ефекту застосовується визначення так
званих « г о с т р и х з р у ш е н ь » , тобто змін в функціональному стані органів та систем
всього організму фізкультурників чи спортсменів, які виникають після тренувань чи
змагань. Для цього у кожної особи, що займається, до тренування (чи змагання)
реєструють функціональні показники серцево-судинної системи (ЧСС, АТ, ЕКГ та ін.),
апарата зовнішнього дихання (легеневу вентиляцію, ЖЄЛ, максимальну вентиляцію
легенів, насиченість артеріальної крові киснем та ін.), нервово-м’язової системи (тонус і
сила м’язів та ін.) і органів почуття. Такі самі показники реєструють після тренування.
Найчастіше для визначення «гострих зрушень» використовують прості показники, які
можна визначити швидко і точно. Так, до тренування чи змагання та на 1, 3, 5, 10 і 15
хвилинах після їх закінчення визначають ЧСС, вимірюють артеріальний тиск, ЖЄЛ, силу
правої та лівої кисті, станову силу.
«Гострі з р у ш е н н я » вважаються с е р е д н і м и , якщо після фізичних
навантажень поряд з підвищенням ЧСС до 160-180 уд./хв. спостерігається підвищення АТ
систолічного (до 180 мм рт.ст.), незначне зниження АТ діастолічного (нормотонічна
реакція), зниження ЖЄЛ на 100-200 мл, станової сили – на 5-15 кг, сили кистей рук – на 2-
3 кг. Відновлення всіх показників відбувається швидко в перші 3-5 хв. з подальшим
уповільненням. В е л и к і «гострі зрушення» характеризуються збільшенням ЧСС до 180-
200 і більше ударів за хвилину, відсутністю значних змін АТ як систолічного, так і
діастолічного (гіпотонічна реакція), зменшенням ЖЄЛ на 300-500 мл, станової сили – на
50-30 кг, сили кистей рук – на 2-6 кг. Відновлення всіх показників в період відпочинку
значно уповільнено. У випадках, коли не спостерігається підвищення систолічного АТ, в
відновлювальному періоді може відбуватися його зниження нижче вихідних даних.
Н е в е л и к и м и «гострими зрушеннями» вважаються такі, що супроводжуються
помірними змінами ЧСС та АТ, ЖЄЛ і силових показників. Відновлення всіх показників
відбувається швидко.
Спостереження лікаря і тренера, визначення «гострих зрушень» під час поточних та
етапних досліджень дозволяють оцінити наявність відставленого і кумулятивного
тренувального ефектів, та виявити динаміку впливу тренувальних чи змагальних
навантажень на організм спортсменів та фізкультурників.
ІV. Визначення спеціальної працездатності та тренованості:
Для вирішення четвертої задачі лікарсько-педагогічних спостережень розроблено
багато методів, але найчастіше використовуються такі: метод повторних навантажень та
метод додаткових навантажень.
Метод повторних навантажень передбачає виконання спортсменом чи
фізкультурником серії повторних фізичних навантажень, які дозволяють визначити
функціональний стан організму і рівень розвитку фізичних якостей, що мають вирішальне
значення для досягнення високих результатів в обраному виді спорту. Інтенсивність
навантажень має сягати граничних значень для наявного рівня підготовки спортсмена.
Метод повторних навантажень доцільно використовувати в видах спорту, які базуються на
циклічних вправах, в видах, де кожна вправа є закінченою дією (кидання снарядів, важка
атлетика та ін.) та таких, що мають змішані вправи, а саме циклічні та ациклічні (всі види
стрибків). В спортивних іграх, боротьбі, боксі, фехтуванні метод повторних навантажень
недоцільний, тому, що в цих видах спорту відсутні повторні стереотипні рухові акти або
вони мають штучний характер.
Дослідження методом повторних навантажень проводиться таким чином: після
розминки спортсмен виконує серію повторних навантажень. Перед розминкою, після неї та
після виконання кожного навантаження досліджуються показники головних
функціональних параметрів, які детермінують фізичну працездатність в даному виді
спорту. Одночасно реєструються спортивно-технічні результати: швидкість бігу, дальність
кидання, техніка виконання вправ та ін. Вплив повторних навантажень на організм
визначається за характером і типом реакцій функціональних систем та перебігом
відновлювального періоду. Добрий функціональний стан організму, зокрема серцево-
202
судинної системи, і хороша спеціальна працездатність характеризуються нормотонічною
реакцією пульсу та АТ поряд з високими спортивно-технічними показниками. Виникнення
гіпотонічної реакції на фоні високих спортивно-технічних результатів може свідчити про
розвиток прихованого стомлення. В цьому випадку треба припинити виконання
запланованих навантажень, тому що тренування на такому рівні фізичної роботи може
призвести до загального перевтомлення. Якщо вчасно не провести корекцію
тренувального процесу, може спостерігатися швидке погіршення спортивних показників
внаслідок явної втоми організму. Метод повторних навантажень доцільно проводити при
етапних обстеженнях спортсменів чи фізкультурників, шляхом динамічних спостережень.
Справа в тому, що приховане стомлення в процесі раціонального тренування з’являється
все пізніше, доки зовсім не зникне. Це свідчить про відновлення функціонального стану
серцево-судинної системи і спеціальної працездатності спортсмена.
Метод додаткових навантажень передбачає виконання суворо дозованої за
тривалістю та потужністю фізичної роботи перед та після тренування чи змагання. До та
після виконання навантаження досліджують функціональний стан органів і систем
організму. Найчастіше визначають ЧСС і АТ. Зміни їх реакції після повторного проведення
додаткового навантаження в порівнянні з реакцією на її перше проведення буде
об’єктивно відображувати функціональні зміни в організмі, які трапились під впливом
тренувальних (змагальних) навантажень.
Додаткові навантаження можуть бути специфічними і неспецифічними. Специфічні
навантаження – такі самі, як в методі повторних навантажень, тобто вони повторюють
тренувальні вправи, але виконуються один раз, без повторень. Неспецифічні додаткові
навантаження – будь яка функціональна проба (20 присідань, 15-секундний біг на місці в
максимально швидкому темпі, сходження на сходинку, робота на ергометрі та ін.).
Додаткове навантаження після тренування треба проводити не раніше 5 хв. по закінченні,
тому що в перші хвилини відпочинку процеси відновлення організму ідуть дуже швидко і
функціональні показники значно відрізняються від вихідних. Вже після 6-15 хв. відпочинку
вони уповільнюються і наближаються до вихідних.
Оцінка результатів дослідження проводиться за трьома типами реакції: I тип
характеризується відсутністю значної різниці в реакції ЧСС і АТ на додаткове
навантаження після тренування в порівнянні з попереднім виконанням і свідчить про
відсутність суттєвих змін в функціональному стані спортсмена. Такий тип реакції
зустрічається у добре підготовлених атлетів або в тих випадках, коли тренувальне чи
змагальне навантаження було занадто мале. При II типі спостерігається гіпотонічний
варіант реакції ЧСС і АТ після тренування в порівнянні з нормотонічним на початку. Це
свідчить про недостатню підготовленість спортсмена або про занадто великий обсяг
виконаних навантажень. При III типі реакції спостерігається на початку заняття
нормотонічний тип реакції серцево-судинної системи на додаткове навантаження, а
наприкінці – різко гіпотонічний, гіпертонічний або дистонічний тип. Це свідчить про значне
погіршення функціонального стану організму спортсмена, є ознакою його низької
підготовки чи надмірного навантаження.
Варіантом проведення додаткового навантаження є методика тренд-аналізу (Кару
Т.Е.). ЇЇ проводять наступним чином: перед початком тренування обстежуваний виконує
короткочасне додаткове навантаження – 30 сходжень на сходинку заввишки 30 см
протягом 1 хвилини або 15-сек. біг на місці в максимально швидкому темпі з високим
підніманням стегон. Проводиться підрахунок пульсу за 10-секундні інтервали до
навантаження (PS0), на початку 1-ї (PS1) та 3-ої (PS3) хвилин відновлення. Максимальний
(систолічний) АТ визначається до навантаження (АТs0) та після навантаження за ті 50
секунд, що залишаються після вимірювання пульсу на 1-ій (АТs1) та 3-ій (АТs3) хвилинах
відновлювального періоду. За 15 хвилин після завершення тренування всі дослідження
повторюють. На основі отриманих даних розраховують тренд пульсу (ТPS) та тренд
максимального (систолічного) артеріального тиску (ТАТs). Тренди пульсу та максимального
АТ до тренування розраховуються за наступними формулами:

203
 PS0 + PS1 + PS3
ТPS0 =
3

АТs0 + АТs1 + АТs3

ТАТs0 =
3

Далі розраховується індекс трендів (ІТ0) згідно наступної формули:

ТАТs0
ІТ0 =
ТPS0

Так само розраховуються аналогічні показники за даними, отриманими після

тренування (ТPS1, ТАТs1 та ІТ1). Наприкінці визначається величина впливу навантаження
(ВВН) на організм за формулою: ВВН = ІТ1 – ІТ0
Величина впливу навантаження оцінюється за спеціальною шкалою (табл. 6.3).
Таблиця 6.3
Величина впливу навантаження*
ВВН Оцінка
0 – 0,5 незначний
0,5 – 1,0 малий
1,1 – 2,0 середній
2,1 – 3,0 великий
> 3,0 надмірний
* Примітка: знак “мінус” не враховується.

Тренд-аналіз особливо доцільно використовувати в видах спорту, які тренують якість

витривалості і мають циклічні фізичні навантаження.
Достатньо точним і перспективним методом визначення і оцінки спеціальної
працездатності у спортсменів є реєстрація ЕКГ під час тренувань чи змагань за
допомогою холтерівського моніторування або радіотелеметричного запису ЕКГ. Серед
сучасних клінічних методів при ЛПС використовуються і такі методи, як вестибулометрія,
біохімічні дослідження (визначення рівня молочної кислоти, сечовини, неорганічного
фосфору, рН, глюкози крові та ін.).
У спортсменів, які мають добру підготовку, спостерігається підвищення ЧСС до 170 і
більше уд./хв. поряд зі збільшенням амплітуди зубця Т. Відразу по завершенню
навантаження амплітуда зубця Т знижується, з 30 секунди відпочинку – підвищується, з 3
хвилини відпочинку – знижується, а на 7-8 хвилині досягає вихідних значень. При
недостатній підготовленості спортсмена під час фізичного навантаження спостерігається
зменшення амплітуди зубця Т поряд з підвищенням ЧСС. Відразу по завершенню
навантаження вона збільшується, з 3-4 хвилини відпочинку зменшується і стає менше
вихідних даних. Нерідко на 7-8 хвилинах відновлення зубець Т стає негативним. Такі зміни
під час виконання тренувальних фізичних навантажень можуть бути підставою до
зниження їх інтенсивності та внесення необхідних коректив в процес тренування.
V . Регуляція та вдосконалення процесу тренувань:
Регуляція та поліпшення якості процесу тренувань з медичної точки зору – п’ята
задача лікарсько-педагогічних спостережень. Для її вирішення лікар і тренер повинні
проаналізувати всі результати, які були отримані при попередніх дослідженнях. Тільки на
підставі цих даних можливо провести ефективне керування удосконаленням процесу
тренувань.

204
 6.2. М е д и ч н е з а б е з п е ч е н н я о з д о р о в ч и х
тренувань

Використання фізичної активності в аспекті впровадження здорового способу життя

та профілактичного напряму в медицині є одним з важливих розділів роботи практичного
лікаря. При цьому необхідною умовою для правильного призначення фізичних тренувань з
оздоровчою метою є врахування показань та протипоказань до цього, а також
обґрунтування найбільш раціональних рухових режимів і дози фізичних навантажень для
різних контингентів осіб, залежно від результатів комплексного лікарського обстеження.

Показання та протипоказання
до оздоровчих тренувань

Оздоровчі фізичні тренування п о к а з а н і всім здоровим та практично здоровим

людям у любому віці. Особливо актуальним є їх призначення при зниженні рівня фізичного
здоров’я і функціональних можливостей людини нижче середнього рівня. У таких осіб
формується певний симптомокомплекс, який характеризується: задишкою при помірних
фізичних навантаженнях, зниженням працездатності, швидкою втомлюваністю,
неприємними відчуттями в області серця, головокружіннями, похолоданням кінцівок,
схильністю до запорів, болями в спині (внаслідок функціональної недостатності «м’язово-
зв’язкового корсету»), порушенням сну, зниженням концентрації уваги, підвищеною
нервово-емоційною збудливістю, ранніми ознаками старіння тощо. У подальшому можуть
формуватися ендогенні фактори ризику хронічної соматичної патології (гіперліпідемія,
транзиторна гіпертензія, зниження толерантності до вуглеводів й ін.) та розвиватися
серйозні захворювання.
При призначенні оздоровчих тренувань слід обов’язково враховувати з а г а л ь н і
п р о т и п о к а з а н н я, до яких відносяться: захворювання в гострій та підгострій стадії;
підвищення температури тіла; важка патологія серцево-судинної та дихальної систем;
захворювання печінки і нирок з явищами недостатності їх функції; патологія ендокринної
системи зі значними порушеннями функції; хвороби опорно-рухового апарату з різко
вираженим больовим синдромом та обмеженням рухів у суглобах; тромбофлебіти та часті
кровотечі любої етіології; глаукома; важкі захворювання ЦНС; психічні розлади, що
ускладнюють контакт з особистістю; злоякісні процеси (до їх радикального лікування) та ін.
(див. Додаток 1.1).

Фізіологічна класифікація фі зичних вправ

Фізичні вправи, що застосовуються в процесі тренувань, поділяють за декількома

градаціями:
1. Залежно від механізмів енергозабезпечення м’язової роботи розрізняють
анаеробні та аеробні фізичні вправи. А н а е р о б н і в п р а в и забезпечуються енергією за
рахунок анаеробного («безкисневого») розпаду високоенергетичних фосфатів (АТФ і
креатинфосфату), які зберігаються в клітинах організму, а також молочної кислоти (продукту
розпаду глюкози в м'язах). Це вправи «щосили», тобто на максимумі можливого. Вони
можуть тривати тільки дуже короткий час (до 3-5 хв.), оскільки «запаси» власних
енергосубстратів в організмі є невеликими. До таких вправ відносяться вправи швидкісного,
швидкісно-силового та силового характеру (біг з максимальною швидкістю, стрибки,
боротьба, підняття штанги і т.п.). А е р о б н і в п р а в и енергетично забезпечуються
аеробними механізмами (за участю кисню зовнішнього повітря) – шляхом кисневого
окислення глюкози. Тому вони можуть виконуватися протягом більш тривалого часу (від 5-6
хв. до декілька годин). До них відносяться вправи, переважно спрямовані на розвиток

205
загальної витривалості (швидка ходьба, біг в помірному темпі, плавання, лижні та
велосипедні прогулянки, ритмічна гімнастика, танці тощо).
2. За характером рухового акту фізичні вправи поділяють на: а ц и к л і ч н і – тобто
вправи, в яких не повторюються одні й ті ж рухові акти (стрибки, одноборства та ін.) та
ц и к л і ч н і – вправи, для яких характерне повторення одних і тих же рухів (ходьба, біг,
плавання, ходьба на лижах, їзда на велосипеді і т.п.).

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! В оздоровчому фізичному тренуванні перевага віддається

а е р о б н и м циклічним вправам середньої або субмаксимальної
потужності.

А е р о б н і ц и к л і ч н і в п р а в и (їх ще називають «кардіоваскулярними») є більш

корисними для загального оздоровлення організму. Вони передбачають залучення у роботу
великої групи скелетних м'язів, що потребує активізації майже всіх систем
життєзабезпечення організму. Аеробні тренування, насамперед, вдосконалюють процеси
споживання, транспорту та засвоєння кисню в організмі, підвищують аеробну продуктивність
і, відповідно, фізичну працездатність, збільшують вентиляцію легень та покращують
гемодинаміку. Позитивний вплив аеробних навантажень на функцію серцево-судинної
системи проявляється у підвищенні скоротливої здатності міокарда, економічності його
роботи в спокої та більшій потужності при навантаженнях, сприятливому впливі на
ферментні системи й електролітний баланс серцевого м’яза. Аеробні вправи уповільнюють
розвиток атеросклеротичних процесів, нормалізують артеріальний тиск, покращують
периферичний кровообіг. Під час аеробних тренувань відбувається перебудова функції
вегетативної нервової системи в бік підвищення тонусу її парасимпатичної ланки, що робить
коронарні судини менш чутливими до спазмогенних впливів факторів зовнішнього і
внутрішнього середовища. Аеробні навантаження сприяють підвищенню резервних
можливостей всіх органів і систем, активізують обмін речовин, нормалізують масу тіла
(сприяють спалюванню жирів), покращують психоемоційний стан (забезпечують більшу
врівноваженість та стійкість до стресів), зміцнюють імунітет, знижують ризик онкопатології та
цукрового діабету, підвищують стійкість організму до виникнення захворювань та їх
рецидивів. Під час оздоровчих тренувань аеробні вправи слід обов’язково поєднувати з
вправами іншої спрямованості – загально розвиваючими, дихальними, коригуючими, на
розслаблення, на координацію рухів, на розвиток рівноваги, сили та ін. Анаеробні вправи
теж доцільно включати в заняття, але тільки після досягнення певної готовності
функціонального стану організму.

Дозування навантажень під час оздоровчих тренувань

Д о з у в а н н я ф і з и ч н и х н а в а н т а ж е н ь є кардинальним фактором, який

визначає ефективність оздоровчих тренувань. Вибір д о з и фізичних навантажень
здійснюється за їх потужністю (інтенсивністю), об’ємом, кратністю (тривалістю інтервалів
відпочинку між заняттями), характером відпочинку (активний, пасивний), координаційною
складністю вправ та ін. Під час оздоровчих тренувань для визначення індивідуальної дози
фізичного навантаження використовуються різні підходи, однак, найбільш оптимальним
серед них є такий, що базується на врахуванні м а к с и м а л ь н и х ф у н к ц і о н а л ь н и х
м о ж л и в о с т е й індивіда. При цьому існує декілька с п о с о б і в :
1. Дозування за в і д н о с н о ю п о т у ж н і с т ю н а в а н т а ж е н н я , яка вимірюється у
відсотках до максимально досягнутого рівня фізичної працездатності (максимального
споживання кисню (МСК), РWC170, порогу толерантності до фізичного навантаження).
Спосіб передбачає попереднє проведення тестів з фізичним навантаженням
субмаксимальної або максимальної потужності, на підставі чого визначається рівень
тренувальних навантажень.
206
 М а к с и м а л ь н а потужність навантаження складає – 95-100% від МСК;
б л и з ь к о д о м а к с и м а л ь н о ї – 80-90% (в оздоровчих тренуваннях вони не
застосовуються), с у б м а к с и м а л ь н а – 70-80%, с е р е д н я – 50-60%, мала –
менше 50%
Потужність навантаження може також визначатись за з а т р а ч е н и м и
з у с и л л я м и і т р и в а л і с т ю в и к о н а н о ї р о б о т и . Залежно від цього
розрізняють навантаження: м а к с и м а л ь н о ї потужності – тривалість роботи
можлива в межах 20-30 сек. (обмін речовин відбувається в анаеробних умовах і
супроводжується утворенням значного кисневого дефіциту); с у б м а к с и м а л ь н о ї
потужності – робота має допустиму тривалість від 5 сек. до 4-5 хв. (обмін речовин
відбувається переважно в анаеробних умовах); в е л и к о ї потужності – енергетичні
процеси відбуваються переважно в анаеробно-аеробних умовах; тривалість вправ від
3-5 до 30 хв.; п о м і р н о ї потужності – енергетичні процеси відбуваються в стані
кисневої рівноваги; тривалість заняття від 30 хв. до двох і більше годин.
2. Дозування потужності у в і д п о в і д н о с т і д о м е т а б о л і ч н и х п о к а з н и к і в
– є різновидністю попереднього способу, але в якості одиниці виміру
використовується метаболічна одиниця – МЕТ (рівень енерговитрат в умовах
основного обміну). Суть способу полягає у підборі різних видів м’язової діяльності, в
т.ч. фізичних вправ, які не перевищують за своєю енергетичною «вартістю»
індивідуальні енергетичні резерви організму. Для цього розроблені відповідні
рекомендації щодо енергетичної оцінки професійних, побутових та фізичних
навантажень (Додаток 6.1).
3. Дозування потужності за ч а с т о т о ю с е р ц е в и х с к о р о ч е н ь базується на
існуванні лінійної залежності між потужністю фізичного навантаження та ЧСС. При
цьому використовуються три показника: порогова, пікова та середня ЧСС.
П о р о г о в а ЧСС – це найменша ЧСС, нижче якої не виникає тренуючий ефект
(визначається за результатами тестів з фізичним навантаженням).
П і к о в а ЧСС – це найбільша ЧСС, яка не може бути перевищена в процесі
тренувального заняття. Для практично здорових осіб, які починають займатися
оздоровчими тренуваннями, п і к о в а ЧСС розраховується за формулою: 180 – вік (в
роках). Для більш досвідчених фізкультурників, з достатнім стажем занять (понад 3
роки), запропонована інша формула: 170 – 0,5 віку.
С е р е д н я (або р о б о ч а ч и т р е н у в а л ь н а ) ЧСС – відповідає середній
потужності даного заняття.
4. Дозування за ф у н к ц і о н а л ь н и м и р е з е р в о м (ФР) пульсу, який визначається
за формулою: ФР = ЧССмах. – ЧСС спокою, де: ЧССмах. – це максимально
допустима ЧСС, яка розраховується залежно від віку, рівня тренованості та стану
здооров’я (див. розділ 4.1), ЧСС спокою – ЧСС, яка вимірюється зранку, не встаючи з
ліжка. Доза фізичного навантаження (ФН) розраховується за величиною ЧСС
наступним чином: легке ФН = ЧСС спокою + ¼ ФР; середнє ФН = ЧСС спокою + ½
ФР; велике ФН = ЧСС спокою + ¾ ФР.
Наприклад: Необхідно визначити дозу ФН для нетренованої особи віком 20 років, якщо:
ЧСС спокою = 80 уд./хв., ЧСС мах = 200 – 20 = 180 уд./хв. Розраховуємо ФР = 180 – 80
= 100 уд./хв.
ЧСС для легкого ФН = 80 + ¼ 100 = 80 + 25 = 105 уд./хв.
ЧСС для середнього ФН = 80 + ½ 100 = 80 + 50 = 130 уд./хв.
ЧСС для великого ФН = 80 + ¾ 100 = 80 + 75 = 155 уд./хв.
Для оздоровчих тренувань запропоновано також визначення зон інтенсивності
навантажень у відсотках по відношенню до функціонального резерву пульсу або до
максимально допустимої ЧСС (табл. 6.4).

207
 Таблиця 6.4
Зони інтенсивності фізичних навантажень
Зона аеробних навантажень
Методика розрахунку*
Низька Помірна Значна
1
За функціональним резервом пульсу 40-50% 50-60% 60-85%
2
За максимально допустимою ЧСС 55-65% 65-75% 75-90%
* Примітки:
1
Наприклад, розрахунок нижньої межі пульсу для низької інтенсивності тренувального
навантаження за ФР пульсу здійснюється наступним чином: ФР ∙ 40% + ЧСС спокою.
2
Наприклад, розрахунок нижньої межі пульсу для низької інтенсивності тренувального
навантаження за ЧССмах розраховується наступним чином: ЧССмах · 55%

5. Е м п і р и ч н и й с п о с і б визначення потужності навантаження базується на аналізі

суб’єктивних відчуттів безпосередньо особою, яка займається. Відсутність
неприємних відчуттів, вільне дихання, бажання продовжувати тренування – ознаки
доброї переносності навантажень. Одним з показників адекватності навантаження є
також «розмовний темп», який характеризується можливістю під час тренування
(наприклад, бігу) легко вести невимушену бесіду. Якщо ж особа, що займається,
починає задихатися, відповідати односкладними словами, значить інтенсивність
навантаження вище оптимальної. Важливою суб’єктивною характеристикою
потужності навантаження може бути і, так званий, «ступінь зусилля». Тренувальне
навантаження повинно проходити з інтенсивністю в півсили або три чверті сили.
Використання кожного з перерахованих способів дозування фізичного навантаження
за його потужністю визначається конкретними умовами медичного забезпечення
оздоровчих тренувань.

Вибір рухового режиму під час оздоровчих тренувань

Для забезпечення максимального позитивного ефекту під час оздоровчих фізичних

тренувань дуже важливо вибрати найбільш раціональний руховий режим. Р у х о в и й
р е ж и м призначається на підставі даних комплексного лікарського обстеження з
урахуванням рівня здоров’я, медичної групи, функціональних можливостей та віку тих, хто
займається. При цьому головне не тільки правильно визначити дозу фізичних
навантажень, а й допомогти кожному (наскільки це можливо) обрати той вид оздоровчих
тренувань, який буде для нього більш корисний, цікавий, доступний та краще впливатиме
на самопочуття і настрій (якщо це не стосується державних програм фізичної підготовки).
Протягом занять, залежно від динаміки показників здоров’я і функціонального стану,
руховий режим доцільно змінювати.
В и д и р у х о в и х р е ж и м і в т а ї х х а р а к т е р и с т и к а . В оздоровчій
фізичній культурі розрізняють 4 види рухових режимів, кожний з яких відрізняється від
іншого контингентом тих, хто займається та завданнями:
1. Щ а д н и й руховий режим – призначається особам із відхиленнями в стані здоров’я,
значними порушеннями у фізичному розвитку та / або з низькими функціональними
показниками, які відносяться найчастіше до спеціальної медичної групи або до груп
ЛФК; його основні завдання – відновлення здоров’я та ліквідація або зменшення
залишкових явищ після хвороб, травм чи ушкоджень, усунення дефектів фізичного
розвитку, відновлення функціональних показників.
2. Щ а д н о - т р е н у ю ч и й режим – призначається, переважно, практично-здоровим
людям, які за станом здоров’я відносяться до підготовчої медичної групи; може
також призначатися особам, віднесеним до спеціальної медичної групи, але за
наявності у них задовільного функціонального стану; його завданнями є: зміцнення

208
 здоров’я, підвищення рівня фізичного розвитку, розширення функціональних
можливостей організму, підвищення фізичної працездатності, профілактика
захворювань, підвищення захисних сил і стійкості до впливу несприятливих чинників.
3. Т р е н у ю ч и й режим – призначається здоровим та практично здоровим людям, які
за станом здоров’я відносяться до основної або підготовчої медичної групи, мають
достатню фізичну підготовленість, гармонійний фізичний розвиток та середні або
високі функціональні показники; його завдання – збереження і зміцнення здоров’я,
підвищення рівня функціональних можливостей організму, розвиток і підтримка
фізичних якостей і навичок, необхідних для занять обраним видом оздоровчих
тренувань, підготовка до занять спортом.
4. І н т е н с и в н о - т р е н у ю ч и й режим – призначається здоровим та практично
здоровим людям, зазвичай молодого віку, які відносяться до основної медичної
групи або займаються масовими видами спорту (наприклад, в спортивних секціях);
його завданнями, насамперед, є не стільки покращення здоров’я й функціональних
показників, скільки удосконалення фізичних якостей і спортивної майстерності.
Вирішуючи питання вибору оптимального рухового режиму можливо користуватися
таблицею 6.5. При граничних варіантах режиму, які вказані в таблиці 6.5 (1-2, 2-3 й 3-4),
вибираючи найбільш оптимальний режим, враховують рухові можливості й попередній
досвід фізкультурних занять. Якщо рухові можливості достатньо високі й проведена
попередня фізична підготовка, віддають перевагу більшому режиму.
Таблиця 6.5

Варіанти оздоровчих рухових режимів*

в залежності від рівня фізичного здоров’я та медичної групи

Медична Рівень фізичного здоров’я

група Низький Нижче Середній Вище Високий
Основна №2 середнього
№ 2-3 №3 середнього
№3-4 №4
Підготовча №2 №2 №2 №2-3 №3
Спеціальна №1 № 1-2 №2 №2 №2
* Примітка: № 1 – щадний руховий режим, № 2 – щадно-тренуючий, № 3 – тренуючий,
№ 4 – інтенсивно-тренуючий.

Вибравши той чи інший руховий режим визначають відповідну до нього допустиму

при фізичних тренуваннях частоту пульсу з урахуванням віку (Таблиця 6.6).

Таблиця 6.6
Орієнтовна допустима частота пульсу (уд./хв.) при різних
оздоровчих рухових режимах
№ Вік, роки
Оздоровчий руховий
з/п
режим До 30 30-39 40-49 50 и більше
1. Щадний 109 108 107 104
2. Щадно-тренуючий 122 120 117 113
3. Тренуючий 148 143 138 134
4. Інтенсивно-тренуючий 167 160 154 145

209
 Добова доза рухової активності

В цілому для підтримки здоров’я на оптимальному рівні добова доза рухової

активності здорової дорослої людини повинна складати не менше 15-17 годин на тиждень,
включаючи:
- ранкову гігієнічну гімнастику – щодня по 10-15 хв. – виконання 8-12 фізичних вправ
для основних груп м’язів та суглобів;
- швидку ходьбу або біг у повільному темпі (біг підтюпцем) – щодня по 15-20 хв.;
- заняття обраним видом оздоровчих тренувань за відповідним руховим режимом – 2-3
рази на тиждень;
- активно проведений вихідний день.
Е ф е к т и в н і с т ь о з д о р о в ч и х т р е н у в а н ь визначається, насамперед, за
такими показниками, як: самопочуття, настрій, сон, апетит, бажання тренуватися і
характеризується відсутністю захворювань (або їх загострень), удосконаленням показників
фізичного розвитку та функціонального стану, підвищенням рівня фізичної
працездатності і фізичної підготовленості.

6.3. З а с о б и в і д н о в л е н н я
при фізичних навантаженнях

Широке поширення фізичної культури і спорту, їх важлива роль у зміцненні здоров'я

населення і, в той же час, неухильно зростаючі фізичні навантаження в спорті вищих досягнень
вимагають не тільки раціонального планування фізичних тренувань, а і ефективного
відновлення після них.
При постійно зростаючих фізичних і психоемоційних навантаженнях сучасного спорту, а
також при виникненні серйозних питань в процесі оздоровчих тренувань проблема відновлення
стає особливо актуальною. Без своєчасного та цілеспрямованого проведення
відновлювальних заходів не можливо отримати максимальний оздоровчий ефект та
підвищити працездатність організму під час занять фізичними вправами.

Фізіологічні механізми процесів відновлення

Практично любе фізичне навантаження завжди супроводжується таким явищем, як

втома. В т о м а – це закономірний фізіологічний процес, який розвивається після
виконаної роботи і характеризується відчуттям стомленості, тимчасовими змінами обміну,
регуляції та функціонування основних фізіологічних систем, зменшенням енергетичних
запасів, погіршенням реакції на навантаження, зниженням загальної і спортивної
працездатності. При цьому слідові явища навантаження стимулюють розвиток процесів
адаптації та сприяють досягненню нового, більш високого рівня функціональних
можливостей. Водночас, втома має певне охоронне значення, оскільки сигналізує про
напруження в діяльності організму і попереджає тим самим виникнення перевтоми та
перенапруження. Після закінчення роботи втома поступово проходить і відбувається
відновлення. В і д н о в л е н н я – це повернення працездатності та рівня функціонування
організму до вихідного рівня або навіть його перевищення. Оптимальне поєднання
процесів втоми та відновлення – є фізіологічною основою довготривалої адаптації
організму до фізичних навантажень (Н.Д. Граєвська, 2004).
Процес втоми є стимулятором відновних процесів. Саме на цьому положенні, яке
було визначено науковими розробками академіка Г. В. Фольборта та його співробітників,
ґрунтується вся теорія і методика досягнення росту працездатності, що використовується
у фізичному вихованні та спорті. Систематичні дослідження взаємозв'язку між процесами
втоми і відновлення, а також залежності цих процесів від стану ЦНС показали, що
210
збудником процесів відновлення є процес втоми і найефективніша стимуляція відновних
процесів відбувається тоді, коли процес втоми не перевищує, як за своєю інтенсивністю,
так і глибиною, можливостей організму.
Було з'ясовано також, що в процесі відновлення, якщо попередня втома була
значною, але не перевищувала можливостей організму, працездатність його не лише
повертається до вихідного рівня, а й підвищується над ним і деякий час утримується на
такому підвищеному рівні. Період відновного процесу, коли працездатність перевищує
вихідний рівень і організм функціонує найбільш ефективно, отримав назву періоду
с у п е р к о м п е н с а ц і ї . Саме цей період створює найсприятливіші умови для повторного
навантаження, адже підвищена працездатність дозволяє без шкоди для організму
використати збільшені навантаження.

Види відновних засобів

та особливості їх застосування

О с н о в н и м з а в д а н н я м засобів відновлення, які використовують в оздоровчому

тренуванні і в сучасному спорті, є стимуляція відновних процесів. Це завдання вирішують
за рахунок різних за своєю природою і характером впливу на організм відновних засобів.
Однак, найбільш ефективним є с и с т е м н и й підхід, який передбачає комплексне
використання 3-х груп відновних засобів – п е д а г о г і ч н и х , п с и х о л о г і ч н и х і
медико-біологічних.

Педагогічні засоби відновлення та активний відпочинок

Найголовніше значення серед відновних засобів належить педагогічним засобам.
Саме вони є найбільш природними і ефективними, оскільки сприяють щонайшвидшому
відновленню організму засобами самого тренування, завдяки раціонального поєднання
режиму рухів та відпочинку. Педагогічні засоби безпосередньо регулюють співвідношення
між процесами втоми і відновлення, і тим самим забезпечують оптимальну стимуляцію
відновних процесів у м'язах, нервових центрах та інших органах, які навантажуються під
час рухової діяльності. Створюючи умови для оптимального, найбільш сприятливого
стомлення, вони повною мірою реалізують його дію, як стимулятора відновних процесів.
До суто п е д а г о г і ч н и х з а с о б і в відновлення належать: раціональне планування
фізичних навантажень та відпочинку в мікро-, макро- і багатолітніх циклах підготовки;
введення днів додаткового профілактичного відпочинку (щоразу, коли в цьому виникає
потреба); варіативність методів тренувань, об’єму й інтенсивності навантажень;
дотримання оптимальних умов тренування, правильне поєднання специфічних і
неспецифічних засобів фізичної підготовки, застосування спеціальних вправ на
розслаблення м’язів, введення в заняття елементів гри; правильне проведення розминки і
заключної частини занять та ін.
За допомогою педагогічних засобів вдається реалізувати ще один механізм
функціонального відновлення, пов'язаний з реалізацією феномену а к т и в н о г о
в і д п о ч и н к у . Варто мати на увазі, що цей вид відпочинку може здійснюватися не тільки
у явній формі (наприклад, коли стомлені м'язи відпочивають, у той час як працюють інші
м'язи), а й у формі тренувальних занять, якщо у цих заняттях чергуються різні за
характером фізичні навантаження. Різниця між дією суто педагогічних засобів і активним
відпочинком полягає у тому, що педагогічні засоби впливають безпосередньо на перебіг
процесів втоми і відновлення в працюючих органах, тоді як активний відпочинок
втручається у перебіг процесів втоми і відновлення, змінюючи функціональний стан ЦНС
та поліпшуючи кровопостачання стомлених м'язів.
Активний відпочинок має діапазон застосування, який значно виходить за межі
фізичного тренування і спорту. Його використовують для стимуляції працездатності не
тільки під час занять фізичними вправами, а й в умовах праці та навчання. Будь-яка
одноманітна тривала робота потребує процедур активного відпочинку, як обов'язкової
211
умови раціональної діяльності людини. Найефективнішим методом активного відпочинку є
застосування, за перших ознак втоми (а не тоді, коли вона значна!) фізичних вправ для
м'язів, які не беруть участі в роботі. Якщо робота не пов'язана з істотною м'язовою
діяльністю (наприклад, розумова праця), то як активний відпочинок можна використати
загально-розвиваючі вправи або переключення на інший вид роботи. Найбільш цінний
оздоровчий результат застосування активного відпочинку проявляється у так званому
«ефекті гасіння» реакцій кровообігу і дихання, спричинених попередньою роботою, тобто у
терміновій економізації цих реакцій, що означає істотне полегшення функціонального
стану стомленого організму. Вплив активного відпочинку можна розуміти, як своєрідне
антинавантаження, коли, на відміну від тренувальних занять, застосовувані вправи
полегшують функціонування організму.
Найбільшу оздоровчу ефективність активний відпочинок виявляє у разі застосування
його в коротких перервах між навантаженнями. Що менша тривалість перерви, то відносно
більша результативність активного відпочинку. Це дозволяє використовувати такий вид
відпочинку в умовах будь-якої праці або тренування.

Психологічні засоби відновлення

Психологічні засоби відновлення набувають в останні роки дедалі ширшого
застосування. Усуваючи нервово-психологічне напруження, вони сприяють відновленню
м'язової працездатності та фізіологічних функцій організму.
Психологічні засоби відновлення поділяють на 2 групи: До 1-ї групи відносять
п с и х о л о г о - п е д а г о г і ч н і з а с о б и , які включають: відношення тренера до тих, хто
займається; урахування їх індивідуальних психологічних особливостей і загального стану;
створення сприятливого морального клімату в колективі; урахування сумісності між
спортсменами під час комплектування команд, ігрових ланок або добору спаринг-
партнерів; правильне розселення спортсменів на зборах; індивідуальні та групові бесіди
тощо. До 2-ї групи відносять п с и х о т е р а п е в т и ч н і з а с о б и . Вони передбачають
застосування спеціальних психорегулюючих методів: гіпнозу, аутогенного тренування,
елементів медитації, використання кольорових та музикальних впливів тощо.
Гіпноз може проводити лише лікар, добре обізнаний зі спортом, який знає конкретні
завдання, що стоять перед спортсменом, а також його індивідуальні особливості. На
відміну від гіпнозу, аутогенне тренування може застосовувати кожний спортсмен
самостійно, звичайно, після необхідної підготовки, яку проводить лікар-психолог або
психотерапевт. Особливе значення серед різних психорегулюючих засобів мають методи,
що сприяють зняттю напруження після тренувальних занять або змагань (відновний
аутотренінг). Відновний аутотренінг проводять у положенні сидячи (м'язи тулуба
розслаблені, передпліччя спираються на стегна, ноги розставлені, кисті рук звисають
поміж стегнами, голова схилена – «поза візника») або лежачи на спині. Після цього слід
зробити повільний глибокий вдих, рахуючи подумки до 7-8, затримати дихання на рахунок
3-4 і зробити повільний видих, одночасно розслаблюючи м'язи всього тіла. Потім
заплющити очі і дихати, як звичайно. Усі думки з цього моменту мають бути зосереджені
тільки на відпочинку. Далі треба уявити, що вся увага сконцентрована у вигляді пучка
променів, який висвітлює по черзі м'язи обличчя, верхніх і нижніх кінцівок тулуба,
допомагаючи розслабляти ці м'язи. Такий комплекс психорегуляції може бути
застосований для відновлення сил після діяльності, яка рівномірно навантажує руховий
апарат. Якщо діяльність навантажує переважно окремі м'язі, наприклад, м'язи верхніх
кінцівок і плеча у тих, хто займається спортивною гімнастикою, або м'язи ніг у бігунів, то
починати і закінчувати психорегулюючу процедуру треба із впливів на ці м'язи. Такі
процедури рекомендується проводити відразу ж після фізичного навантаження, а також
перед сном. Для досягнення найбільшого відновного ефекту необхідно освоювати
психорегулюючі процедури протягом тривалого часу.
Разом з відновним аутотренінгом доцільно використовувати також підготовчі
концентруючі процедури аутотренінгу. Застосовуючи їх перед діяльністю, яка потребує
212
значних затрат психофізичної енергії, можна суттєво підвищити спортивні результати. Для
цього спортсмен повинен відключитися від сторонніх подразників і зосередитись на
завданні, яке стоїть перед ним. Використовувані формули самонавіювання мають пе-
реконати спортсмена у його високих можливостях щодо досягнення перемоги і
підготовленості його організму до виступу у змаганнях. Критерієм досягнення необхідного
психоемоційного результату є формування палкого бажання виступити у змаганнях і віра в
перемогу.
Психорегулюючі засоби доцільно поєднувати з функціональною музикою, яка за
своїм впливом на організм відповідає завданням, на які скерована психорегулююча
процедура. Так, відновний аутотренінг слід поєднувати з тихою мелодійною музикою
заспокійливого характеру. Підготовчоконцентруючі процедури аутотренінгу, навпаки,
посилюють свої дії за рахунок поєднання їх із бадьорою, ритмічною музикою. Призначаючи
функціональну музику для посилення відновного та стимулюючого працездатність ефекту,
слід враховувати також індивідуальні смаки спортсменів.

Медико-біологі чні засоби відновлення

До цієї групи засобів відновлення належить багато різних за своєю дією засобів.
Механізм їх дії пов'язаний з поліпшенням обміну речовин та енергії у стомлених м'язах і
нервових центрах, підвищенням адаптаційних можливостей організму, а також із
усуненням загальної і локальної втоми. На відміну від стимулюючих допінгових препаратів,
відновні медико-біологічні засоби не тільки не порушують нормальних фізіологічних ме-
ханізмів регуляції функцій, а, навпаки, поліпшують діяльність цих механізмів, прискорюючи
відновлення їх після навантаження та усуваючи можливість перенапруження, пов'язаного з
інтенсивними м'язовими зусиллями. Дія медико-біологічних засобів спрямована на:
поповнення витрачених при навантаженні енергетичних і пластичних ресурсів;
врівноваження нервового стану; відновлення балансу вітамінів й мікроелементів;
покращення терморегуляції і кровопостачання; стимуляція ферментативної та імунної
активності, підвищення захисних сил та стійкості до впливу несприятливих факторів
зовнішнього і внутрішнього середовища.
До м е д и к о - б і о л о г і ч н и х з а с о б і в відносять: адекватне поповнення дефіциту
рідини та електролітів; повноцінне й збалансоване харчування; раціональний режим праці
та відпочинку; застосування фармакологічних препаратів (які не вважаються допінгом),
вітамінів та біологічно активних речовин, використання природних і преформованих
фізичних чинників.
Поповнення дефіциту рідини й електролітів в організмі під час занять фізичними
вправами – є одним з основних факторів, які підтримують необхідний рівень фізичної
працездатності. Крім того, втрата значної кількості рідини, внаслідок збільшеного
потовиділення при навантаженнях, може спричиняти негативні явища в організмі.
Насамперед, з рідиною втрачається певна кількість електролітів (Nа+, К+ і Са++), що може
викликати порушення електролітного балансу. Дефіцит рідини по закінченні навантаження
може призводити до викиду антидіуретичного гормону, внаслідок чого може зменшуватись
виділення сечі, підвищуватись в ній концентрація різних солей та розвиватись сечокислий
діатез, що небезпечно в плані утворення каменів у нирках і розвитку сечокам’яної хвороби.
Недостатня кількість рідини в організмі може також бути причиною запорів.
Існує чимало різних рекомендацій щодо регідратації безпосередньо в процесі
тривалої м’язової діяльності, а також після неї. Зокрема, до тренування та під час його
рекомендується вживання спеціально розроблених напоїв, збагачених солями (натрієм
хлоридом й ін.) і глюкозою або сахарозою. Після тренувань доцільно вживати підсолену
їжу, томатний та фруктові соки. При цьому кількість рідини не повинна перевищувати
1 л за годину. Напої бажано вживати у прохолодному вигляді (температура не вище 8-
130С), що також позитивно впливає на терморегуляцію.

213
 Орієнтовно додатково до загальноприйнятих добових нормативів рідини, що
рекомендується вживати в звичайних умовах (зазвичай це біля 2 л), при інтенсивних
навантаженнях слід додавати об’єм рідини, який відповідає втраті маси тіла на тренуванні
мінус 1 кг (Макарова Г.О., 2003).
Раціональне харчування. Харчування з використанням вітамінів та біологічно
активних речовин є природним стимулятором процесів відновлення після значних фі-
зичних навантажень. Кількість, склад та енергетична цінність їжі повинні повністю
задовольняти енергетичні та пластичні потреби стомленого організму. Для найбільш
повноцінного і швидкого відновлення працездатності в процесі тренування з великими
навантаженнями, особливо в період змагань, доцільно збільшити енергетичну цінність їжі
на 7–10 %. У відновний період після значних навантажень необхідно забезпечити
отримання з їжею достатньої кількості білка, як основного джерела пластичних процесів у
організмі. Не менше, ніж 50–60 % білків їжі повинні становити повноцінні білки тваринного
походження (м'ясо, риба, печінка, сир, молоко та ін.). Безпосередньо після навантаження
м'ясо і рибу слід давати відвареними, щоб полегшити їх засвоєння.
Відновні процеси стимулюють амінокислоти, що входять до складу білків (їх містить
білок молока, вівса і пшениці), а також ліпопротеїни – метіонін (він входить до складу
молока, вівса, печінки, телятини) і холін (він міститься у яєчних жовтках, печінці і язиці
телят, сої, горіхах). Оскільки жир гальмує випорожнення шлунка, раціон спортсменів у
відновний період не повинен містити більше ніж 20-25 % жирів. Кількість рослинних жирів в
раціоні у цей період бажано збільшити до 20-25 % відносно загальної кількості жиру,
Досить важливим є прискорення відновлення запасів глікогену у м’язах, яке може
затягуватись до 48 годин і більше. Задля цього слід збагачувати їжу продуктами з високим
глікемічним індексом та починати їх прийом відразу після закінчення роботи. В перші 24-48
годин після значного фізичного навантаження, не менше ніж 60 % добової енергетичної
цінності, має припадати на вуглеводи (на 36% вони можуть складатися з простого, легко
засвоюваного цукру і на 64 % – із крохмалю і борошняних виробів). Найкраще
засвоюються мед, ізюм, свіжі овочі та фрукти, тому вміст їх у їжі мусить бути не меншим,
ніж 15-20 % добового раціону. Для термінового відновлення вичерпаних в значній мірі
вуглеводних запасів організму після тривалих і важких навантажень, на фініші змагань або
в процесі долання дистанції застосовують глюкозу, розчин інвертованого цукру, фруктові
соки, а також спеціальні суміші з біологічно активними речовинами. Досить високою
популярністю серед вуглеводних продуктів сьогодні користуються мальтодекстрини,
оскільки вони є не дуже солодкими.
Для повноцінного відновлення важливо забезпечити організм мінеральними
речовинами, які необхідні для засвоєння білків, транспорту кисню, а також для регуляції
процесів обміну речовин у м'язах, головному мозку та міокарді. Середньодобова потреба в
них у осіб, які займаються фізичними вправами, значно більша.
Безпосередньо після фізичних навантажень, зважаючи на «закислення» організму,
доцільно вживати їжу та напої, які здатні нейтралізувати надлишок кислот. Для цього
рекомендують мінеральні води (типу боржомі), а також свіжі овочі та фрукти.
Зважаючи на великі витрати вітамінів в умовах значних фізичних навантажень,
кількість їх у їжі треба підвищити. Для цього проводять активну вітамінізацію організму,
значення якої особливо зростає в зимово-весняний період, коли вміст вітамінів у продуктах
харчування зменшується.
На особову увагу заслуговують заходи, спрямовані на усунення факторів, що
створюють несприятливі умови для функціонування печінки і жовчовивідних шляхів –
органів, які відіграють основну роль у процесах детоксикації. Насамперед, це стосується
профілактики холестазу. Для цього потрібно: часте (не менш 4-5 раз на добу) харчування,
вживання продуктів, які містять велику кількість харчових волокон, мають жовчогінну дію
та посилюють відтік жовчі, а також періодичне проведення беззондового дренажу.

214
 О п т и м і з а ц і я р е ж и м у передбачає, перш за все, забезпечення достатнього і
глибокого сну – не менш 8-10 годин на добу. Повноцінний сон сприяє природному
прискоренню процесів відновлення завдяки покращенню функціонального стану не тільки
ЦНС і аналізаторів, а й органів детоксикації, зокрема нирок. В період напружених
навантажень, як відомо, кровопостачання їх значно зменшується, однак, у
горизонтальному положенні воно швидко відновлюється. Для забезпечення глибокого і
тривало сну, необхідно, насамперед, дотримуватись адекватності навантажень (запобігати
перевтоми та перенапруження). Крім того, важливо створити сприятливі гігієнічні умови;
виключити зловживання тонізуючих напоїв типу чаю та кави; дуже обережно
використовувати лікарські препарати (якщо вони взагалі доцільні), що стимулюють
центральну нервову систему, регламентувати перебування у сауні та ін.
Ф а р м а к о л о г і ч н і з а с о б и в і д н о в л е н н я застосовуються для поліпшення
обміну речовин, поповнення енергетично важливих речовин, а також стимулювання
перебігу відновних біохімічних реакцій у м'язах і нервових центрах. Фармакологічна
підтримка найбільш важлива в спорті вищих досягнень, де навантаження нерідко
знаходяться на межі людських можливостей и досягти нових рекордів без зовнішнього
втручання стає все більш складним.
Лише лікар, знаючи особливості дії фармакологічних засобів і потребу організму у
певних стимулюючих впливах, може їх призначати. Важливо знати, що в спортивній меди-
цині застосовують тільки ті медикаменти, які беруть участь у нормальних процесах
метаболізму і забезпечують енергетичні й пластичні процеси. Це принципово відрізняє їх
від допінгів, які здатні стимулювати працездатність, порушуючи нормальну регуляцію
функцій організму. Кожний із препаратів, особливо новий, можна використовувати, лише
переконавшись, що він – відповідно до сучасних положень Міжнародного олімпійського
комітету – не належить до класу допінгів і, разом з тим, дозволений до вживання органами
охорони здоров'я. Якщо для лікування спортсмена треба застосувати речовину, яка є
допінгом (наприклад, ефедрин), то участь його в змаганнях виключається. Будь-який
фармакологічний засіб можна призначати лише індивідуально і лише за наявності чітко
обґрунтованих показань. Особливо обережними треба бути в рекомендаціях щодо
застосування фармакологічних засобів у дітей і підлітків, зважаючи на незрілість
регуляторних механізмів організму, який росте, і підвищену чутливість його до хімічних
речовин.
До фармакологічних засобів, які найчастіше використовують у спортивній практиці,
належать: коферменти і вітаміни, препарати пластичної дії, ерготропні речовини,
адаптогени, імуномодулятори, антиоксиданти. Окрему групу фармакологічних засобів
відновлення становлять препарати, які поліпшують функцію окремих органів: головного
мозку (ноотропи), печінки (гепатопротектори), органів кровотворення (стимулятори
кровотворення).
До к о ф е р м е н т і в – похідних вітамінів – належать: кокарбоксилаза (похідна
вітаміну В1), перидоксальфосфат (похідний вітаміну В6), кобамамід (похідний вітаміну В12)
та ін. Вони мають високу біологічну активність (навіть вищу, ніж деякі вітаміни) і
стимулюють обмін речовин. До коферментів належать також препарати, які не є похідними
вітамінів (каротин, ліпоєва кислота).
Потреба у в і т а м і н а х залежить від типу навантажень, притаманних тому чи іншому
виду тренувань. При цьому важливо пам’ятати, що на функціональний стан організму
шкідливо впливає, як вітамінна недостатність, так і вітамінна перенасиченість (що, навіть,
гірше), а також вітамінний дисбаланс. Зокрема, призначення високих доз одного з вітамінів
може призводити до порушення обміну інших. Наприклад, великі дозі вітаміну В 1
спричиняють порушення обміну вітамінів В2, В6, С, РР; передозування вітаміну В12 –
порушення обміну вітамінів В1, В2, фолієвої кислоти і т.д. Саме тому, при проведенні
додаткової вітамінізації, найчастіше застосовують збалансовані полівітамінні комплекси з
макро- і мікроелементами, в яких окремі вітаміни містяться в оптимальному
співвідношенні: «Глутамевіт», «Компливіт», «Квадевіт», «Дуовіт», «Супрадин», «Юнікап»
215
та ін. Крім полівітамінних комплексів, рекомендується також додатковий прийом вітаміну С,
фолієвої кислота та вітаміну Е (особливо під час тренувань, спрямованих на розвиток
витривалості). Крім того, слід враховувати, що необхідною умовою для кращого засвоєння
вітамінів є достатня кількість в добовому раціоні білків (Г.О. Макарова, 2010).
Препарати п л а с т и ч н о ї д і ї стимулюють відновлення структур клітин і перебіг у
них процесів репарації. Особливо ефективні препарати цієї групи у лікуванні та
профілактиці дистрофії міокарда, яка виникає внаслідок фізичного перенапруження. До
препаратів цієї групи належать: оротат калію, інозин, аденозинтрифосфорна кислота
(АТФ), аденілова кислота, метилурацил, рибоксин, фосфаден та ін. Разом з цими
препаратами до групи стимуляторів пластичних процесів відносять білкові суміші.
Е р г о т р о п н і р е ч о в и н и стимулюють енергетичні процеси в організмі, сприяють
накопиченню запасів енергії та підвищують стійкість організму до гіпоксії. До препаратів
цієї групи належать карнітин, ліпоєва, глютамінова і бурштинова кислоти, панангін,
гліцерофосфат, лецитин.
А д а п т о г е н и підвищують стійкість організму до різних екстремальних впливів,
поліпшують відновні процеси і допомагають запобігти перенапруженню організму. До
адаптогенів відносять: біостимулятори, головним чином, р о с л и н н о г о (елеутерокок,
женьшень, китайський лимонник, левзея, родіола рожева, заманиха, ескузан й ін.) та
т в а р и н н о г о (пантокрин – екстракт із рогів оленя, ліпоцеребрин – препарат з мозкової
тканини крупного рогатого скота, пилок, сотовий мед й ін.) походження. Цінність препаратів
цієї групи визначається їх нетоксичністю, м'якою дією і нездатністю кумулюватися в
організмі.
І м у н о м о д у л я т о р и (цернелтон, політабс, Т-активін, левамізол, морестерол та
ін.) нетоксичні, обладають мякою дією і майже не спричиняють побічні ефекти.
А н т и о к с и д а н т и , до яких належить токоферолу ацетат, а-токоферол, убінон та
інші, нейтралізують речовини, що утворюються внаслідок надмірного окислення ліпідів, які
організм використовує, як джерело енергії під час тривалих та значних навантажень.
До г е п а т о п р о т е к т о р і в відносять препарати, які поліпшують дезінтоксикаційну
функцію печінки, звільнюючи її від шлаків, що накопичуються під час значних фізичних
навантажень. Типовими представниками цієї групи препаратів є алохол, есенціале,
легалон, кукурудзяні стовпчики та ін.
С т и м у л я т о р и к р о в о т в о р е н н я застосовують тоді, коли ця функція зазнає
підвищених запитів (наприклад, в умовах тренування в середньогір'ї) або пригнічується (в
разі перевтоми чи з інших причин). До стимуляторів кровотворення належать препарати
заліза, гемостимулін, кобамамід та ін.
Н о о т р о п и – стимулятори функції головного мозку – поліпшують обмін речовин та
відновлення енергії в клітинах головного мозку. Результатом їх застосування є підвищення
розумової і фізичної працездатності, а також стимуляція регулюючої та координуючої
функції ЦНС. Показаннями до вживання ноотропів (аміналону, пірацетаму, церебролізину,
пиридітолу та ін.) є перевтома, перетренування, а також вегетосудинна дистонія, неврози,
пов'язані з великими тренувальними навантаженнями та, особливо, зі змаганнями.
Ф і з и ч н і ч и н н и к и – поділяють на м е х а н і ч н і (масаж, гідропроцедури,
негативний тиск), т е м п е р а т у р н і (лазні) та ф і з і о т е р а п е в т и ч н і ( а п а р а т н а
ф і з і о т е р а п і я ) . Фізичні чинники посідають важливе місце у відновленні загальної і
спортивної працездатності, завдяки притаманним їм можливостям стимулювати кровообіг,
обмін речовин і репаративні процеси у стомлених м'язах.
Масаж є досить простим, але дуже ефективним відновним засобом. Усуваючи
відчуття втоми і нервового напруження, болю у м'язах, він поліпшує кровообіг, сприяє
видаленню продуктів обміну речовин, що накопичуються у стомлених тканинах після
інтенсивної м’язової діяльності, і, тим самим, прискорює відновлення працездатності. Під
час занять фізичною культурою і спортом найчастіше застосовують гігієнічний та
спортивний види масажу.

216
 Г і г і є н і ч н и й ( п р о ф і л а к т и ч н и й ) масаж рекомендується для мобілізації і
підвищення тонусу організму, особливо після сну. Проводять його зазвичай зранку, у
формі загального самомасажу, в поєднанні з ранковою гігієнічною гімнастикою та водними
процедурами.
С п о р т и в н и й м а с а ж застосовується для поліпшення функціонального стану
організму, підвищення фізичної працездатності та спортивної форми, зняття втоми,
профілактики травм і захворювань опорно-рухового апарату під час занять фізичними
вправами. Його поділяють на попередній і відновний. П о п е р е д н і й спортивний масаж
проводять безпосередньо перед тренуванням (чи змаганням) для «розігріву» м'язів,
зв’язок та сухожиль, підвищення лімфо- і кровообігу в них, що дозволяє краще підготувати
руховий апарат до фізичних навантажень та забезпечити профілактику спортивного
травматизму. Залежно від задач, характеру майбутньої роботи, виду спорту та психічного
стану спортсмена розрізняють декілька видів попереднього масажу: р о з м и н о ч н и й ,
зігріваючий, мобілізуючий, тонізуючий (збуджуючий) та
заспокійливий (седативний).
В і д н о в н и й спортивний масаж проводять з метою більш швидкого зняття втоми,
фізичного й психічного перенапруження, а також відновлення працездатності після
значних фізичних навантажень. Цей вид масажу є, як правило, локальним і дія його
скеровується переважно на стомлені м'язи. Після великих фізичних навантажень він
повинен бути більш ощадливим, а в дні відпочинку – більш глибоким, але безболісним.
Частота застосування відновного масажу залежить, насамперед, від ступеня стомлення,
особливостей тренування та деяких інших факторів. Проводити масаж слід у теплому
приміщенні, перед цим рекомендують прийняти теплий душ, а після масажу – гарячий душ
або ванну (сауну).
Останнім часом все ширше в спортивній практиці застосовують с е г м е н т а р н и й
масаж, основою якого є наявність рефлекторних зв'язків між певними ділянками шкіри і
внутрішніми органами. Цей вид масажу рекомендують, як ефективний відновний засіб
після значних фізичних навантажень, а також для лікування спортивних травм і різних
захворювань.
Поряд із масажем, який здійснює фахівець-масажист, рекомендується застосовувати
с а м о м а с а ж . Для його проведення спортсмен має бути обізнаний з певними прийомами
і технікою їх виконання.
Ефективність масажу підвищується, якщо його застосовують з мазями (гелями,
кремами), що містять у собі біологічно активні речовини. За спеціальним призначенням
лікаря використовують засоби, які здійснюють знеболюючу дію, або такі, що посилюють
кровообіг, містять біологічно активні речовини тваринного походження або синтетичні
препарати (віпратокс, віралін, фіналгон, апізартрон та багато інших).
Гідротерапія (бальнеотерапія). Серед фізичних процедур досить часто
застосовують гідропроцедури – душі, ванни, лазні, плавання та фізичні вправи в басейні та
ін. Регулюючи температуру і тиск води, можна досягати різного відновного ефекту. За
температурою розрізняють душі і ванни х о л о д н і (до 20°С), п р о х о л о д н і (21-33°С),
і н д и ф е р е н т н і (34-36°С), т е п л і (37-38°С) і г а р я ч і (40°С і вище). Душі, в яких тиск
води можна регулювати, за своєю інтенсивністю розміщуються у такому порядку: пиловий,
голковий, віяловий, циркулярний, струменевий (Шарко, шотландський). Для відновлення
працездатності використовують звичайні (безсольові), газові, ароматичні та мінерально-
хлоридні ванни. Теплі ванни (37-38 °С) заспокоюють і розслаблюють, тому їх призначають
перед сном, після тренувань або змагань. Індиферентна (34-36 °С) і прохолодна (21-33°С)
ванни, які призначають на короткий час (1-1,5 хв.), тонізують організм і підвищують обмін
речовин. Гарячі ванни, які сильно розслабляють організм, можна рекомендувати лише
після завершення змагань, коли у наступні 1-2 дні не передбачається навантажень.
Більш виражений ефект притаманний к о н т р а с т н и м гідропроцедурам (при цьому
різниця в температурі води становить від 5 до 20 °С) і в і б р а ц і й н и м ваннам. Вони добре
знімають втому, поліпшують функціональний стан організму, його працездатність.

217
Вібраційні ванни, крім того, мають знеболюючу дію.
В спортивній практиці широко застосовують м і н е р а л ь н і ванни. В таких ваннах,
поряд із температурним, механічним та гідростатичним впливом, на організм діє хімічний
чинник. Серед мінеральних ванн найбільшого поширення набули вуглекислі ванни, які
поліпшують функцію серця і судин, підвищують тонус нервової системи, сприяють
виведенню молочної кислоти із тканин. Прискорення процесів відновлення у нервово-
м’язовому апараті забезпечують переважно сіроводородні й радонові ванни, а покращення
стану ЦНС – хлоридно-натрієві, йодобромні та хвойні ванни. Вібраційні та мінеральні
ванни призначають не раніше ніж через 1 год. і не пізніше ніж через 3 год. після тренувань
(змагань). Після ванни рекомендується відпочинок протягом 30-60 хв. Курсовий прийом
таких ванн передбачає їх призначення 2-4 рази на тиждень, усього 10-12 ванн.
О з д о р о в ч е т а с п о р т и в н е с а у н у в а н н я . Парові та сухоповітряні лазні
широко застосовують для відновлення працездатності в оздоровчому тренуванні та спорті.
Парова (російська) і сухоповітряна (фінська, сауна) лазні розрізняють за температурою і
вологістю повітря. Парова характеризується значною вологістю (до 70-100 %) і порівняно
низькою температурою повітря (40-65 °С), а сухоповітряна – навпаки, високою
температурою (до 70-100°С, іноді вищою) і невеликою вологістю (в межах 5-15 %).
Теплове навантаження в сауні переноситься легше, ніж у паровій бані, тому сауною можна
користуватися людям різного віку, які займаються оздоровчою фізкультурою, а не тільки
спортсменам.
З оздоровчою метою саунування проводять після тренувального заняття. Час
перебування у сауні для тих, хто починає оздоровчі процедури, поділяють на 1-2
короткочасні (тривалістю по 5-10 хв.) адаптаційні перебування у сауні на 1-й полиці з
перервою 10-15 хв. Температура повітря в сауні 50-60 °С. Після перебування в кімнаті для
відпочинку (15-20 хв.), де людина охолоджується, здійснюють перше основне прогрівання,
також на 1-й полиці (температура повітря 50-60 °С, тривалість 7-10 хв.). Після
охолодження і відпочинку (15-20 хв.) здійснюють другий захід у термокамеру (1-ша
полиця, температура 50-60 °С, тривалість 5-7 хв.). Відпочинок після цього становить 10-15
хв. Третій захід у термокамеру триває 5-7 хв. (3-тя полиця, температура 60-80°С). Охо-
лодження після цього здійснюють у басейні з температурою води 28-32 °С протягом 2-3 хв.
Далі рекомендується відпочити у кімнаті для відпочинку (15-20 хв.), випити 200-300 мл
води або вітамінного напою. У разі доброго самопочуття можна здійснити четвертий захід
у термокамеру (1-ша полиця, температура 50-60°С, 3-5 хв.). Охолоджуються у басейні або
під душем (температура 28-32 °С, 2-3 хв), після чого рекомендується відпочити 15-20 хв. і
випити вітамінного напою або води (150-200 мл). Загальна тривалість саунування досягає
1-1,5 год. Для осіб з добрим фізичним станом та спортсменів час перебування в
термокамері подовжують, використовуючи інтенсивніші температури (2-га і 3-тя полиці з
температурою відповідно 60-70°С і 80-95°С). Кількість заходів збільшують до 6-7. Загальна
тривалість саунування при цьому сягає 2-2,5 год. Призначають оздоровче та спортивне
саунування не частіше ніж 1-2-х разів на тиждень.
Негативний тиск – локальна декомпресія – є засобом локальної дії, який
застосовують на стомлені м'язи за допомогою апарата Кравченка та інших його
модифікацій. Окрему групу відновних засобів складають процедури зі зміною
барометричного тиску. У разі значної втоми м'язів кінцівок, а також у процесі реабілітації
після травм і захворювань з успіхом використовують локальний негативний тиск,
здійснюваний у барокамері конструкції Кравченка. Сприяючи посиленому припливу крові
до кінцівки, ця процедура стимулює окислювально-відновні процеси у стомлених м'язах.
Оптимальним режимом декомпресії є зниження тиску до рівня, який відповідає висоті
1200-1500 м над рівнем моря, протягом 2-3 хв., після чого здійснюють короткочасну (5-10
с) компресію (0,3-0,5 атм). Потім знову повторюють період декомпресії.
Значний ефект стимуляції відновних процесів реалізується також за допомогою
методу гіпербаричної оксигенації в спеціальних барокамерах, в яких створюється
можливість дихання кисневими сумішами під тиском, що перевищує атмосферний.

218
Найбільш ефективною є така методика гіпербаричної оксигенації: тиск кисню 0,9-1 атм,
тривалість сеансу – 45-60 хв., кількість сеансів на курс – 6-9.
Ф і з і о т е р а п е в т и ч н і ч и н н и к и відновлення поділяють на: п р и р о д н і
(сонце, повітря, вода) і п р е ф о р м о в а н і за допомогою спеціальної апаратури. У
спортивній медицині використовують головним чином преформовані фізичні чинники:
тепло-, електро- і світлолікування, баропроцедури, кисневі процедури, аероіонізацію та ін.
Серед них найбільш часто застосовуються: електромагнітні коливання дециметрового
діапазону, електростимуляція м’язів, електросон, баромасаж та ін. Реалізуючі свою дію
через рецептори шкіри і органів дихання, фізіотерапевтичні чинники спричиняють в
організмі значну кількість стимулюючих реакцій, поліпшують захисні сили, крово- і
лімфообіг, нервову і гуморальну регуляцію функцій, сприяють виведенню з тканин зайвих,
шкідливих продуктів розпаду. Застосування фізіотерапевтичних процедур стимулює про-
цес функціонального і структурного відновлення, прискорює загоєння після ушкоджень.
К о м п л е к с н е застосування різних фізичних чинників під час оздоровчих і
спортивних тренувань є більш корисним і ефективним. Але при цьому доцільно
дотримуватись певної послідовності процедур: гідротерапію слід застосовувати до масажу
і електропроцедур; локальний негативний тиск – до застосування діадинамічних та
синусоїдально-модульованих токів. Позитивний вплив здійснює спільна дія
гідроелектричної ванни та підводно-струйного масажу.
Вибір засобів відновлення, їх поєднання, дозування, тривалість і тактика
використання завжди потребують консультації лікаря. Оскільки при неправильному
застосуванні вони можуть бути не тільки не ефективними, а й спричиняти небажані, побічні
впливи та парадоксальні реакції, які є небезпечними для здоров’я і працездатності тих, хто
займається.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення лікарсько-педагогічних спостережень в процесі занять фізичними вправами,

назвіть їх мету і основні завдання.
2. Перерахуйте форми лікарсько-педагогічних спостережень.
3. Назвіть методи лікарсько-педагогічних спостережень.
4. Як оцінити умови, організацію та проведення навчально-тренувальних занять і змагань.
5. Яким чином можна визначення адекватність фізичних навантажень, що застосовувались під
час тренування, функціональним можливостям тих, хто займався?
6. Із кількох частин складається навчально-тренувальне заняття та як вони називаються?
7. Що таке щільність тренувального заняття, чим відрізняється загальна і моторна щільність?
8. Що таке «фізіологічна крива» тренувального заняття, яким чином вона будується, та який
вигляд має при правильному і неправильному розподілі фізичного навантаження протягом
заняття?
9. Що таке терміновий, відставлений та кумулятивний ефект тренувальних занять?
10. Дайте характеристику зовнішніх ознак трьох ступнів стомлення при виконанні фізичних
навантажень.
11. Дайте характеристику «гострих зрушень» у функціональному стані, які виникають після
тренувань чи змагань.
12. Яким чином можна уточнити дані, які були отримані під час лабораторних досліджень під час
тренувань або змагань.
13. Назвіть за допомогою яких методів можна визначити спеціальну працездатності та
тренованість при проведенні ЛПС?
14. Як проводиться і оцінюється методика тренд-аналізу?.
15. Регуляція та вдосконалення процесу тренувань.
16. Які основні показання та протипоказання до оздоровчих фізичних тренувань?
17. Які фізичні вправи є більш корисними в оздоровчому тренуванні і чому?
18. Вкажіть яким чином здійснюється дозування фізичних навантажень в оздоровчому тренуванні?
19. Назвіть основні рухові режими в оздоровчому фізичному тренуванні і охарактеризуйте їх.

219
20. Які основні фізіологічні механізми лежать у процесах відновлення після фізичних навантажень?
21. Назвіть та охарактеризуйте основні педагогічні та психологічні засоби відновлення.
22. Дайте стислу характеристику медико-біологічним засобам відновлення.
23. Значення раціонального харчування в процесі оздоровчих та спортивних тренувань?
24. Фармакологічна корекція та профілактика перевтоми при фізичних навантаженнях.
25. Значення застосування фізіотерапії, гідротерапії та масажу у процесах відновлення.

Тестові завдання:

1. Моторна щільність навчально-тренувального заняття від загальної щільності повинна

складати в середньому:
A. 100%
B. 10-20%
C. 30-50%
D. 60-70%
E. 80-90%

2. Загальна щільність тренувального заняття від загальної щільності повинна складати в середньому:
A. 100%
B. 10-20%
C. 30-50%
D. 60-70%
E. 80-90%

3. Яка зовнішня ознака відноситься до дуже сильного ступеня втоми при фізичному тренуванні:
A. Напружений вираз обличчя
B. Велика пітливість у верхній частини тіла
C. Почащене дихання
D. Неточність виконання команд
E. Різке почервоніння або різка блідість обличчя

4. До середнього ступеня втоми при фізичному тренуванні відносяться наступні ознаки, крім однієї:
A. Незначне почервоніння шкіри обличчя
B. Пітливість всієї поверхні тіла, з «виступанням» солі
C. Почащене, ритмічне дихання
D. Безпомилкове виконання команд
E. Скоординовані рухи

5. Яку групу препаратів відносять до фармакологічних засобів відновлення:

A. Стимулятори
B. Діуретики
C. Адаптогени
D. Бетаблокатори
E. Анаболічні стероїди

(Правильні відповіді: 1 – D, 2 – А, 3 – Е, 4 – В, 5 – С).

220
ЧАСТИНА ІІ

221
РОЗДІЛ 7

ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

7.1. С у ч а с н і у я в л е н н я п р о р е а б і л і т а ц і ю в м е д и ц и н і

Р е а б і л і т а ц і я – один з найважливіших напрямків в системі охорони здоров’я.

Термін « р е а б і л і т а ц і я » (походить від латинського: «habilitatis» – придатність,
здатність, спроможність; префікс «re» – зворотна або повторна дія) означає відновлення
придатності, здатності, спроможності. Він вживається в усіх сферах діяльності людини –
політичній, юридичній, розумовій, спортивній та ін. В медицині реабілітація визначається,
як процес відновлення здоров’я і працездатності хворих та інвалідів. Він почав
використовуватись в медицині з 1903 року, а з 1918 року – вживається також стосовно осіб
з фізичними вадами.
Комітет експертів з реабілітації ВООЗ (1963) визначив, що реабілітація – це процес,
метою якого є запобігання інвалідності під час лікування захворювань і допомога хворому
у досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної та економічної
повноцінності, на яку він буде здатний в межах існуючого захворювання.
Реабілітація в м е д и ц и н і – це система державних, медичних,
психологічних, соціально-економічних, професійних, педагогічних та інших заходів,
спрямованих на лікування захворювань, що призводять до тимчасової або стійкої втрати
працездатності та повернення хворих й інвалідів у суспільство, до суспільно-корисної
праці. В реабілітації хворих пріоритет належить звичайно медикам. Однак, поруч з
медичними працівниками, активну участь в процесі реабілітації беруть експерти,
психологи, педагоги, реабілітологи, фахівці з трудотерапії, соціологи, юристи,
представники органів соціального забезпечення, профспілок, підприємств. Важливу роль у
цьому складному процесі відіграють лікарі, методисти та інструктори з лікувальної
фізкультури, спеціалісти з масажу, які допомагають лікарям у проведенні реабілітаційних
заходів і повинні володіти науковими основами та практичними навичками
реабілітаційного лікування.
О с н о в н а м е т а реабілітації – повернення максимальної кількості хворих та
інвалідів до суспільства і соціально корисної праці, як необхідних умов здорового й
повноцінного життя.
Головні завдання реабілітації хворих та інвалідів:
1. Максимально можливе відновлення здоров’я.
2. Функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатності чи відсутності
можливості відновлення).
3. Повернення до повсякденного життя.
4. Залучення до трудового процесу.

Види реабілітації
Реабілітація хворих ґрунтується на використанні біологічних і соціальних механізмів
адаптації та компенсації. Вона умовно поділена на три взаємопов’язані види: м е д и ч н у
(яка включає ф і з и ч н у і п с и х о л о г і ч н у ), с о ц і а л ь н у (або побутову) та
п р о ф е с і й н у (або виробничу) реабілітацію, які спрямовані на ліквідацію трьох основних
наслідків хвороби: 1) відхилення від норми в морфофункціональному статусі; 2) зниження
працездатності; 3) соціальну дезадаптацію.

222
 М е д и ч н а р е а б і л і т а ц і я – основний вид відновного лікування хворого, від
ефективності якого залежить застосування інших видів реабілітації, їх тривалість та обсяг.
При цьому, медичний аспект реабілітації відіграє значну, але не єдину роль. Одне лише
лікування, навіть дуже успішне, в більшості випадків не може повернути людині здатність
трудитися, бути економічно незалежним і соціально активним членом суспільства.
Слід розрізняти поняття «лікування» і «медична реабілітація», оскільки вони мають
різні кінцеві цілі. К і н ц е в а ц і л ь л і к у в а н н я – досягнення одужання або покращення
самопочуття, ліквідація або зменшення проявів хвороби, її симптомів до того ступеня, при
якому хвора людина почуває себе здоровою або здатною вести звичний для себе спосіб
життя. Тобто лікування націлено лише на ліквідацію або зменшення проявів
захворювання, а також попередження його ускладнень. К і н ц е в а ц і л ь м е д и ч н о ї
р е а б і л і т а ц і ї – відновлення фізичного, психологічного та соціального статусу людини
(тобто відновлення її як особистості) після тяжких захворювань, травм, складних
оперативних втручань і т.п. настільки, щоб уникнути інвалідності або мати найменший
ступінь зниження працездатності, бути інтегрованим у суспільство з досягненням
максимально можливої соціальної та економічної незалежності.
Основні завдання медичної реабілітації:
1. Усунення патологічного процесу та відновлення здоров’я.
2. Попередження ускладнень та рецидивів.
3. Відновлення та компенсація (повна або часткова) втрачених функцій.
4. Підготовка до побутових та виробничих навантажень.
5. Попередження або сповільнення подальшого розвитку патологічних процесів, які
можуть призвести до тимчасової чи стійкої втрати працездатності (проведення
вторинної профілактики захворювань).
6. Попередження виникнення інвалідності.
Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я – важлива складова медичної реабілітації, яка включає
комплекс заходів, спрямованих на відновлення функціональних здібностей, якості життя,
фізичної працездатності хворих з тимчасовою або стійкою втратою працездатності. Роль
засобів фізичної реабілітації підвищується в процесі переходу хворого від першого до
наступних періодів лікування. Фізична реабілітація забезпечує мобілізацію резервних
можливостей організму, стимулює його захисні і адаптаційні механізми, попереджає
виникнення ускладнень, прискорює відновлення функцій органів і систем, скорочує терміни
клінічного та функціонального відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує і
загартовує організм.
П с и х о л о г і ч н а р е а б і л і т а ц і я – передбачає проведення реабілітаційних
заходів, спрямованих на корекцію психологічного стану хворого, формування його
ставлення до лікування та лікарських рекомендацій, навчання психогігієнічних навичок,
орієнтації щодо повернення до активної життєдіяльності на рівні, адекватному його
здібностям і можливостям. При цьому особливо важливим є період після виписування із
стаціонару – процес адаптації до зміненого становища (якщо виникає така необхідність) в
сім’ї, суспільстві, сфері професійної діяльності. Найчастіше в психологічній реабілітації
використовують групову та індивідуальну психотерапію, аутогенне тренування, поведінкову
терапію. Крім того, психологічна реабілітація включає сукупність принципів та правил
поведінки (медичного персоналу, близьких родичів, співробітників, аналогічних хворих), які
залежать від психологічної реакції пацієнта на хворобу. Соціально-психологічні аспекти
реабілітації передбачають вирішення таких питань, як відновлення особистих якостей і
здібностей хворого для його взаємодії із соціальним оточенням, а також психокорекцію
установок хворого до виконання обов’язків громадянина, члена суспільства, колективу, сім’ї.
У психологічній реабілітації важливе місце займає п е д а г о г і ч н и й а с п е к т
р е а б і л і т а ц і ї – процес отримання освіти, професійного перенавчання, а також заняття за
програмами, так званих, шкіл для хворих та їх родичів, спрямованих на те, щоб зробити їх
свідомими і активними учасниками процесу реабілітації.

223
 С о ц і а л ь н а р е а б і л і т а ц і я включає державно-суспільні дії, спрямовані на:
повернення людини до суспільно корисної праці, правовий і матеріальний її захист та
відновлення соціального статусу особи шляхом: організації активного способу життя,
відновлення ослаблених чи втрачених соціальних зв’язків, створення морально-
психологічного комфорту в сім’ї, на роботі, забезпечення культурних потреб людини,
відпочинку, занять спортом; розвиток навичок щодо самообслуговування (за необхідності);
вирішення матеріальних питань (житло, транспорт, телефонний зв’язок); перенавчання,
працевлаштування хворих в спеціалізованих закладах, вдома (у разі необхідності);
надання різних видів соціальної допомоги (протезування, забезпечення засобами
переміщення, робочими пристосуваннями тощо), організація санаторно-курортного
лікування; юридичний захист хворого. Вказані завдання вирішуються медичними
закладами разом з органами соціального забезпечення.
П р о ф е с і й н а ( т р у д о в а ) р е а б і л і т а ц і я передбачає професійну підготовку
до трудової діяльності та працевлаштування. Відновлення працездатності може мати
наступні напрямки: повернення до попередньої роботи (адаптація); перекваліфікація на тому
ж підприємстві (реадаптація), навчання новій професії при стійкій втраті працездатності
(перекваліфікація). Реалізація завдань залежить від: характеру та перебігу хвороби,
функціонального стану хворого, його фізичної спроможності, професії, кваліфікації, стажу
роботи, посади, умов праці, бажання працювати. Трудова реабілітація хворого включає:
звільнення від роботи за листком тимчасової непрацездатності, своєчасне обстеження і
призначення групи інвалідності при стійкій втраті працездатності, покращення умов праці,
виключення впливу професійних шкідливих факторів, навчання, перенавчання,
працевлаштування, використання залишкової працездатності хворого шляхом створення
спеціальних умов праці на виробництві чи в домашніх умовах. Особливого значення
соціально-трудова реабілітація набуває при стійкій втраті працездатності.

Загальні принципи реабілітації

1. Р а н н і й п о ч а т о к : застосовується (за умов відсутності протипоказань) з метою

прискорення видужання хворого, для профілактики різних дегенеративних процесів і
виникнення ускладнень, зумовлених тривалим перебуванням його в ліжку. Разом з тим,
реабілітаційні заходи не рекомендується застосовувати при тяжкому стані хворого,
високій температурі, вираженій інтоксикації, вираженій серцево-судинній і легеневій
недостатності хворого, різкому пригніченні адаптаційних і компенсаторних механізмів.
2. К о м п л е к с н і с т ь використання усіх доступних методів передбачає застосування
максимальної кількості показаних хворому реабілітаційних засобів, у їх розумному
поєднанні. Призначені засоби реабілітації повинні бути доступні хворому, як за
матеріальним оснащенням, так і не мати протипоказань з урахуванням стану здоров’я.
3. І н д и в і д у а л і з а ц і я програми реабілітації. При визначенні програми реабілітації
хворого необхідно враховувати не тільки причини, які вимагають застосування
реабілітаційних заходів, а також індивідуальні особливостей хворого: функціональні
можливості, руховий досвід, вік, стать, професію тощо.
4. Е т а п н і с т ь процесу реабілітації. Передбачається послідовне проходження хворим
відповідних етапів реабілітації: від початку виникнення захворювання до кінцевого його
наслідку. Кожен з етапів передбачає свої завдання, методи і засоби для їх вирішення.
5. Б е з п е р е р в н і с т ь і н а с т у п н и ц т в о важливе як в межах одного етапу, так і при
переведенні до наступних етапів. Процес реабілітації кожного наступного етапу
залежить від використаних засобів і наслідків їх застосування на попередньому. На
стаціонарному етапі реабілітації переважає медикаментозна терапія, на наступних –
її частка зменшується, переважають немедикаментозні методи лікування.
6. С о ц і а л ь н а с п р я м о в а н і с т ь реабілітаційних заходів. Оптимальним кінцевим
етапом реабілітації є повне відновлення здоров’я і повернення хворого до попередньої
професійної діяльності.
224
 7. К о н т р о л ь а д е к в а т н о с т і і е ф е к т и в н о с т і р е а б і л і т а ц і ї . Реабілітаційний
процес може бути успішним лише у випадку обліку характеру і особливостей
відновлення порушених при тому чи іншому захворюванні функцій. Для призначення
адекватного комплексного диференційованого відновного лікування необхідна
правильна оцінка стану хворого за рядом параметрів, які характеризують те чи інше
захворювання. Ефективність реабілітації оцінюється за динамікою останніх.

Періоди та етапи реабілітації

У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, розрізняють два

п е р і о д и : лікарняний та післялікарняний. Всі інші види реабілітації підпорядковані
періодам медичної реабілітації. В періодах реабілітації виділяють наступні е т а п и :
л і к а р н я н и й період включає I етап реабілітації – стаціонарний (госпітальний);
п і с л я л і к а р н я н и й період включає ІІ етап – амбулаторно-поліклінічний і санаторно-
курортний та ІІІ етап – диспансерний. Особливою формою реабілітаційної допомоги
хворим є також д о м а ш н і й етап реабілітації (табл. 7.1).
Таблиця 7.1
Періоди та етапи медичної реабілітації
(згідно рекомендацій експертів ВООЗ)
ПЕРІОДИ РЕАБІЛІТАЦІЇ
Лікарняний Післялікарняний
ЕТАПИ I етап: стаціонарний ІІ етап: амбулаторно-поліклінічний
РЕАБІЛІТАЦІЇ (госпітальний) та санаторно-курортний
ІІІ етап: диспансерний.
Домашній етап реабілітації

Л і к а р н я н и й п е р і о д р е а б і л і т а ц і ї здійснюють лікувально-профілактичні та
реабілітаційно-лікувальні (п о л і п р о ф і л ь н і або с п е ц і а л і з о в а н і – кардіологічні,
неврологічні, ортопедичні та ін.) заклади.
У лікарняному періоді розпочинається І етап реабілітації – с т а ц і о н а р н и й , де
після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Крім того, в
умовах впровадження економічного методу управління в охороні здоров’я створені нові
організаційні форми с т а ц і о н а р о з а м і н ю в а л ь н о ї м е д и ч н о ї д о п о м о г и : денні
стаціонари в поліклініках, лікарняні стаціонари (відділення, палати) денного перебування,
домашні стаціонари. Робота д е н н и х с т а ц і о н а р і в в поліклініках та стаціонарах
денного перебування спрямована на своєчасне лікування та оздоровлення хворих,
поліпшення якості медичної допомоги, забезпечення її доступності, підвищення
економічної ефективності, скорочення термінів тимчасової непрацездатності, проведення
окремих діагностичних обстежень тощо. Все це сприяє раціональному використанню
ліжкового фонду та підвищенню ефективності реабілітаційних заходів. Д о м а ш н і й
с т а ц і о н а р організовується для хворих із гострими та хронічними захворюваннями, які
за станом здоров’я не потребують госпіталізації або якщо вона неможлива. Така форма
медичної допомоги вимагає забезпечення хворого кваліфікованим лікарським та
сестринським доглядом, необхідними дослідженнями, належними методами та
методиками лікування; соціальної підтримки, корекції харчування тощо.
На великих промислових підприємствах відновне лікування проводять в медико-
санітарних частинах, які можуть бути стаціонарними чи амбулаторними відділеннями
промислової реабілітації при медико-санітарних частинах великих підприємств. Вони
організовані з метою збереження професії хворих чи інвалідів, оволодіння новою професією
при втраті попередньої. З цією метою використовується спеціальне промислове обладнання
та інструменти, пристосування до верстатів та інструментів, спеціальне обладнання
робочого місця.

225
 У лікувально-профілактичних та реабілітаційно-лікувальних установах повинні бути
створені р е а б і л і т а ц і й н і к о м і с і ї (ради). Основними функціональними обов’язками
таких комісій є відбір хворих, що потребують реабілітації, уточнення діагнозу, розробка
плану реабілітаційних заходів та забезпечення їх реалізації, а також вирішення питань
працездатності.
П і с л я л і к а р н я н и й п е р і о д р е а б і л і т а ц і ї . Після закінчення реабілітації в
лікувально-профілактичних або реабілітаційно-лікувальних установах хворий чи інвалід
переводиться на реабілітацію в реабілітаційно-оздоровчі установи.
ІІ етап реабілітації – а м б у л а т о р н о - п о л і к л і н і ч н и й або с а н а т о р н о -
к у р о р т н и й – призначається після виписування хворого із стаціонару. Проводиться він
у реабілітаційно-оздоровчих установах – поліклініці, реабілітаційному центрі чи санаторії.
ІІІ етап реабілітації – д и с п а н с е р н и й . Найчастіше проводиться в поліклініках чи
спеціалізованих диспансерах (наприклад, лікарсько-фізкультурному). У диспансері,
звичайно, під контролем перебувають дві групи людей: перша – здорові та особи з
факторами ризику, друга – хворі. Вибір осіб для диспансерного спостереження проводять,
як за медичними, так і за соціальними показаннями. До групи дорослого населення, що
підлягає диспансерному спостереженню за медичними показаннями, належать особи, які
мають фактори ризику виникнення захворювань, часто та тривало хворіють і хворі з
окремими хронічними захворюваннями. За соціальними показаннями диспансерному
спостереженню підлягають особи, які працюють в шкідливих і небезпечних умовах праці,
працівники харчових, комунальних і дитячих закладів, вчителі загальноосвітніх шкіл, особи
з факторами ризику соціального характеру.
Д о м а ш н і й е т а п р е а б і л і т а ц і ї . Для хворих, якщо вони лікуються вдома або
стан їх здоров’я не дозволяє відвідувати реабілітаційні відділення поліклінік, створюється
програма відновного лікування на дому. Її завдання-мінімум – відновлення здатності до
самообслуговування, завдання-максимум – досягнення хворим можливості відвідувати
реабілітаційне відділення реабілітаційно-лікувального закладу. При потребі на дому з
хворим займається методист ЛФК, масажист. Для родичів таких хворих організовується
спеціальна підготовка при реабілітаційних відділеннях лікувально-профілактичних закладів
за місцем проживання, де під керівництвом лікарів, масажистів, методистів з лікувальної
фізкультури, спеціалістів з трудотерапії, дієтотерапії тощо вони вчаться навичкам догляду
за хворим і елементам відновного лікування на дому. Відвідування на дому таких хворих
лікарем проводиться не рідше 1 разу на місяць, медичної сестри чи інструктора
(методиста) з ЛФК та спеціаліста з масажу – за призначенням лікаря.

Індивідуальна програма реабілітації

Для кожного хворого персонально розробляється програма медичної і соціальної

реабілітації – Індивідуальна програма реабілітації (ІПР). Для хворих з тимчасовою
втратою працездатності вона відпрацьовується лікарями лікувально-профілактичних
установ, а для хворих з стійкою втратою працездатності (інвалідів) – лікарями медико-
соціальних експертних комісій (МСЕК).
ІПР містить комплекс заходів медичного, соціального, психологічного, педагогічного,
професійного характеру, які залежать від реабілітаційного потенціалу закладу. Вони
спрямовані на відновлення чи компенсацію порушених функцій або втрачених навичок
інваліда, для забезпечення більш високого рівня життєдіяльності, максимально можливого
відновлення працездатності, повернення в суспільство. Відповідно до Індивідуальної
програми реабілітації для кожного хворого розробляється р е а б і л і т а ц і й н и й
м а р ш р у т : перелік спеціалістів і підрозділів, які в певній послідовності необхідно пройти
хворому відповідно до етапів реабілітаційного процесу.

226
 Загальна оцінка ефективності реабілітації

Ефективність медико-соціальної реабілітації оцінюють за медичним, економічним та

соціальним критеріями: М е д и ч н и м и к р и т е р і я м и диспансеризації і оздоровчих
заходів є динаміка патологічного процесу: одужання, покращення (перехід з тяжкої в більш
легку форму захворювання, відсутність загострень, рецидивів тощо), без змін.
Е к о н о м і ч н и й е ф е к т полягає в скороченні захворюваності з тимчасовою втратою
працездатності та інвалідністю у кожному випадку в грошовому вигляді, вартістю товарної
продукції, створеної хворим, за винятком затрат на лікування. Ще більш значний непрямий
економічний ефект створюється від скорочення кількості хворих, які потребують після
лікування працевлаштування, а також термінів лікування і адаптації до праці.
С о ц і а л ь н и й е ф е к т залежить від виду відновлення працездатності хворих та
інвалідів, до яких відносяться: адаптація на попередньому місці; реадаптація – робота на
новому робочому місці зі зміною умов праці, але на тому ж підприємстві; робота зі
зниженим фізичним навантаженням відповідно до набутої нової кваліфікації, близької до
попередньої; перекваліфікація на тому ж підприємстві при неможливості реалізації
попередніх умов; перекваліфікація в реабілітаційному центрі з наступним влаштуванням
на роботу за новим фахом.
Для оцінки якості реабілітаційного лікування запропонована також шкала оцінки
стану здоров’я пацієнта після закінчення лікування та реабілітації (табл. 7.2).
Таблиця 7.2
Шкала оцінки стану здоров’я пацієнта
після закінчення лікування та реабілітації
(за Ю.В. Вороненко, В.Ф. Москаленко, 2000)

Оцінка якості лікування %

Очікувані результати лікувально-профілактичного процесу та реабілітації
0
практично відсутні
Незначне покращення стану здоров’я при явних відхиленнях результатів
50
параклінічних досліджень від нормативних значень
Досягнуто очікуваних результатів лікувально-профілактичного процесу та
реабілітації, проте спостерігаються помірні відхилення результатів 75
параклінічних досліджень від нормативних значень
Отримані результати лікувального процесу та реабілітації повністю
100
відповідають очікуваним результатам

Засоби реабілітації

Засоби, які використовують в медичній реабілітації хворих різноманітні і нерівноцінні

на різних етапах. Реабілітація найчастіше починається з активного лікування, де
переважає патогенетична медикаментозна терапія чи хірургічне лікування, спрямовані на
ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу. Воно поступово замінюється
підтримуючою фармакотерапією та різними засобами немедикаментозної терапії, такими
як лікувальна фізкультура та інші фізичні чинники, що відносяться до фізичної реабілітації,
лікувальне харчування, ароматерапія, музикотерапія, кольоротерапія, психотерапія,
профілактика захворювань, медико-гігієнічне навчання, здоровий спосіб життя тощо. Роль
немедикаментозних засобів реабілітації поступово зростає на наступних етапах
реабілітації і призначається з метою прискорення одужання, досягнення тривалої ремісії,
відновлення працездатності, попередження інвалідності та повернення хворого в
суспільство.

227
 7.2. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я я к с к л а д о в а ч а с т и н а
медичної реабілітації

Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я є невід’ємною і обов’язковою складовою частиною

медичної реабілітації. В українському законодавстві під ф і з и ч н о ю р е а б і л і т а ц і є ю
розуміють систему заходів, спрямованих на вироблення та застосування комплексів
фізичних вправ на різних етапах лікування й реабілітації, що забезпечують функціональне
відновлення особи, виявляють і розвивають резервні і компенсаторні можливості організму
шляхом вироблення нових рухів, компенсаторних навичок, користування технічними та
іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення.
Як с а м о с т і й н а г а л у з ь м е д и ч н и х з н а н ь ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я
вивчає теоретичні і методологічні основи раціонального застосування засобів фізичної
культури й інших фізичних чинників у комплексному лікуванні з м е т о ю більш швидкої
реабілітації хворих та інвалідів та максимально раннього повернення їх до побутових і
трудових процесів.
Сучасна практика охорони здоров’я передбачає застосування фізичної реабілітації
на всіх етапах відновного лікування. Крім того, її використовують у соціальній і професійній
реабілітації. Ефективність фізичної реабілітації значною мірою залежить від професійної
підготовки осіб, причетних до цього процесу.
Головні завдання фізичної реабілітації:
1. Стимуляція захисних і пристосувальних механізмів адаптації.
2. Мобілізація резервних сил організму.
3. Прискорення відновлення функцій різних органів і систем.
4. Попередження ускладнень та рецидивів захворювання.
5. Скорочення термінів клінічного та функціонального одужання.
6. Відновлення працездатності.
7. Тренування та загартування організму.
Д о з а с о б і в ф і з и ч н о ї р е а б і л і т а ц і ї відносять лікувальну фізичну культуру
(ЛФК), фізіотерапію та деякі нетрадиційні засоби.

Лікувальна фізична культура

як основний засіб фізичної реабілітації

У 1929 році у колишньому СРСР в наукову літературу і практику увійшов термін

«лікувальна фізична культура», замінивши такі терміни, як «мототерапія», «кінезотерапія»,
«ерготерапія», «міокінезотерапія», «лікарська гімнастика», які вважали вузькобіологічними.
У подальшому він набув статусу державного. Як самостійний засіб фізичної реабілітації
лікувальна фізична культура переважно була визнана у соціалістичних країнах і
залишилась дотепер у тих з них, що відрізнялись високим рівнем наукової та
методологічної бази. Там вона досліджена значно краще і виділяється як окремий
лікарський фах. Лікувальна фізична культура належить до найважливіших засобів фізичної
реабілітації. Це обґрунтовується її природністю, доступністю, дешевизною,
загальнозміцнювальним і вибірковим впливом, здатністю потенціювати дію лікарських
засобів, можливістю довготривалого ефективного застосування з лікувальною і
профілактичною метою, а головне – активною участю хворого в процесі свого одужання та
оздоровлення (що не властиве жодному іншому засобу реабілітації).
Лікувальна фізична к у л ь т у р а (ЛФК) – метод лікування, який
використовує засоби фізичної культури для більш швидкого і повноцінного відновлення
здоров’я, якості життя та працездатності хворого, а також сприяє попередженню або
ліквідації наслідків патологічного процесу (ранніх та пізніх ускладнень).

228
 Тривале вимушене обмеження рухової активності під час будь-якого лікування
погіршує функціонування основних систем життєзабезпечення, посилює порушення,
викликані хворобою. Це може призводити до виникнення хворобливих змін у серцево-
судинній, дихальній, травній та інших системах організму, а також до розвитку ускладнень,
пов’язаних з дефіцитом рухової активності, які значно погіршують перебіг захворювання і
можуть навіть загрожувати життю пацієнта (наприклад, гіпостатична анемія). Тому у
сучасній медицині прийнято поєднувати охоронний режим, тобто спокій, з рухами. Вони
мають доповнювати один одного, а не протиставлятися (В. М. Мошков, 1982).

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
Недооцінка або нехтування методом ЛФК нерідко призводить
до суттєвого збільшення термінів лікування, виникнення серйозних
функціональних порушень, а інколи й до важких ускладнень,
наслідком яких може бути інвалідізація хворих.

ЛФК зменшує негативний вплив вимушеної гіподинамії, підвищує тонус та активізує

функціонування органів і систем, покращує настрій хворого, мобілізує його захисні і
компенсаторні реакції, запобігає ускладненням, відновлює і розширює функціональні
можливості, наближає функціональне одужання, скорочує терміни лікування.
Використовуючи спеціальні вправи, дозуючи їх залежно від характеру і клінічного перебігу
хвороби, травми чи ушкодження, можна цілеспрямовано впливати та змінювати певні
функції організму шляхом відновлення ушкоджених систем, адаптуючи хворого до
фізичних навантажень побутового й виробничого характеру. Поступово зростаючі дозовані
фізичні навантаження забезпечують загальну тренованість організму, що є основою
відновлення працездатності хворого. Саме ЛФК забезпечує найшвидше одужання і
реабілітацію хворих із максимально можливим ефектом за короткий час у межах існуючого
захворювання або наслідків травми.
З розвитком реабілітаційного напрямку в сучасній системі охорони здоров'я
відбувається організація відділень відновного лікування, реабілітаційних центрів, при яких
обладнують спеціальні кабінети та зали ЛФК, відкриті фізкультурні і спортивні майданчики,
доріжки для дозованої ходьби і бігу, басейни для лікувального плавання, аерарії (у
санаторіях і пансіонатах) тощо.

Клініко-фізіологічна характеристика методу ЛФК

Лікувальна фізична культура є комплексним функціональним методом лікування,
який базується на застосуванні рухової активності, як одного з основних біологічних
проявів життєдіяльності організму людини, що зумовлює його характеристику. Виходячи із
зазначеного, ЛФК це:
– п р и р о д н о - б і о л о г і ч н и й м е т о д л і к у в а н н я , в основі якого лежить рух, як
основна форма існування всього живого; рух стимулює процеси росту, розвитку та
формування організму, активізує діяльність життєвоважливих органів і систем,
підтримує і розвиває їх; сприяє становленню і удосконаленню психоемоційної сфери,
забезпечує підвищення тонусу всього організму.
– м е т о д а к т и в н о ї ф у н к ц і о н а л ь н о ї т е р а п і ї , який вимагає, насамперед,
активної свідомої участі хворого в процесі лікування; крім того, регулярне виконання
спеціально підібраних дозованих фізичних вправ стимулює та підвищує процеси
функціональної адаптації організму хворого до постійно зростаючих фізичних
навантажень та забезпечує профілактику функціональних розладів.
– м е т о д н е с п е ц и ф і ч н о ї т е р а п і ї , який не має етіологічної специфічності, але
фізичні вправи й інші засоби ЛФК, виступаючи як неспецифічні подразники і
активізуючи нейрогуморальні механізми регуляції основних фізіологічних функцій,
здійснюють системний вплив на організм хворого;
229
 – м е т о д п а т о г е н е т и ч н о ї т е р а п і ї , який дозволяє вибірково впливати на
механізми розвитку хвороби та функцію окремих органів і систем, задіяних в
патологічному процесі, сприяючи, тим самим, прискоренню одужання хворого:
наприклад, покращувати вентиляцію легень, сприяти відкашлюванню мокротиння,
попереджати атрофію м’язів та утворення спайок, відновлювати рухомість у суглобах
та функціональну здатність м’язів тощо.
– м е т о д з а г а л ь н о г о в п л и в у н а о р г а н і з м , тобто здатний впливати на
реактивність всього організму, покращувати психічній стан хворого та сприяти
позитивній динаміці клінічних проявів захворювання.
– метод т р е н у ю ч о ї т а п і д т р и м у ю ч о ї терапії, який забезпечує тренування
організму, як в цілому (загальне тренування), так і окремих його органів і систем,
задіяних в патологічному процесі (спеціальне тренування), а також є
високоефективним засобом попередження рецидивів.
Відмінні особливості методу ЛФК
Лікувальна фізкультура має ряд особливостей, які дають можливість використовувати
її в комплексному лікуванні хворих різноманітного профілю, часом – як основний метод, а
нерідко – як єдиний метод реабілітації. До таких особливостей належить:
– природність (використовує основну біологічну функцію людини – рух);
– доступність – можна займатися в будь-яких умовах (в ліжку, в палаті, в коридорі, в холі,
надворі і т.п.), не потребує дорого обладнання (за відсутності можна обійтись і без нього);
– універсальність впливу (здійснює загальний вплив на весь організм, що дає можливість
підвищити його реактивність і резерви гомеостазу);
– має вибірковий, місцевий, дозований вплив, дає можливість нормалізувати функцію
окремих органів та систем (стимулювати функцію при її зниженні і послаблювати – при її
підвищенні);
– потенціює дію лікарських засобів (так, наприклад, покращення кровообігу в легенях під
час виконання дихальних вправ у хворих на пневмонію сприяє збільшенню надходження
антибіотиків у легеневу тканину);
– не має побічної дії, травматичного впливу (при правильно підібраних засобах лікувальної
фізкультури та режимі рухової активності);
– не викликає алергічних реакцій, а, навпаки, має десенсибілізуючий вплив, підвищує
реактивність організму;
– легко дозується та вивчається реакція організму на навантаження;
– має мало протипоказань;
– може застосовуватись тривалий час (а краще – постійно) з позитивним ефектом;
– є ефективним засобом первинної та вторинної профілактики, попереджує виникнення та
рецидиви захворювань;
– здійснює загартовувальний вплив, підвищує опірність організму до негативного впливу
факторів навколишнього середовища;
– залучає хворого до активної участі в процесі одужання;
– створює позитивний емоційний вплив на хворого;
– значно прискорює терміни відновлення здоров’я і працездатності.
Основні завдання лікувальної фізкультури
1. Зберегти та підтримати хворий організм у найкращому функціональному стані.
2. Попередити ускладнення, які можуть бути викликані як основним захворюванням, так і
вимушеною тривалою гіподинамією.
3. Сприяти покращенню дії медикаментозних засобів,
4. Скоротити терміни лікування.
5. Залучити хворого до активної участі у процес одужання.
6. Стимулювати потенційні можливості хворого у боротьбі із захворюванням.
7. Прискорити ліквідацію місцевих проявів хвороби.

230
 8. Попередити негативний вплив факторів навколишнього середовища.
9. Якнайшвидше відновити функціональну повноцінність людини, скоротити різницю між
клінічним і функціональним одужанням.
10. Прискорити повернення хворого в суспільство, до суспільно корисної праці.

Механізми лікувальної дії фізичних вправ

ЛФК, як зазначалось раніше, базується на застосуванні найважливішої біологічної

функції людини – функції руху, основою якої є фізичні вправи. Лікувальна дія фізичних вправ
здійснюється шляхом взаємодії нервової і гуморальної систем, а також за рахунок
стимуляції моторно-вісцеральних рефлексів. Під час виконання фізичних вправ в організмі
відбуваються складні фізіологічні, біомеханічні та психологічні процеси. Будь-яке скорочення
м’язів подразнює закладені в них численні нервові закінчення (пропріорецептори). Потік
імпульсів з них, а також з рецепторів інших утворень опорно-рухового апарату,
спрямовується в центральну нервову систему, змінює її функціональний стан і через
вегетативні центри забезпечує регуляцію і перебудову діяльності практично всіх внутрішніх
органів. Одночасно у цьому процесі бере участь і гуморальна система. Продукти обміну
речовин, що утворюються у м’язах, потрапляють у кров і діють на нервову систему і залози
внутрішньої секреції, викликаючи виділення гормонів. Таким чином, інформація про роботу
м'язів по нервових і гуморальних шляхах надходить у ЦНС і центри ендокринної системи (в
т.ч. гіпоталамус), інтегрується, а потім ці центри регулюють і координують функціонування
внутрішніх органів. Розрізняють ч о т и р и о с н о в н и х м е х а н і з м и лікувальної дії
фізичних вправ на організм хворого, які дуже взаємопов’язані між собою: т о н і з у ю ч и й ,
т р о ф і ч н и й , ф о р м у в а н н я к о м п е н с а ц і й та н о р м а л і з а ц і ї ф у н к ц і й .
1. Тонізуючий (стимулюючий) вплив фізичних вправ полягає в стимуляції
інтенсивності основних фізіологічних процесів в організмі. Більшість захворювань, як
правило, супроводжується суттєвим зниженням загального тонусу організму. Це
пов’язано зі змінами нейрогуморальної регуляції основних фізіологічних функцій. До
того ж, вимушене обмеження рухової активності під час хвороби, призводить до
зменшення потоку імпульсів від рухового, зорового та інших аналізаторів в кору
головного мозку, внаслідок чого тонус вищого відділу ЦНС ще більше знижується. В
результаті значно погіршується здатність організму до активної боротьби з
патологічним процесом, знижується його опірність до впливу негативних факторів
зовнішнього середовища, послаблюється здатність тканин до регенерації і т.п.
Фізичні вправи здатні посилювати процеси гальмування чи збудження у ЦНС і,
тим самим, сприяти відновленню нормальної рухливості та врівноваженості нервових
процесів. Це покращує регулюючі та координуючі властивості ЦНС, активізує
діяльність ендокринних залоз і стимулює вегетативні функції та обмін речовин за
механізмом моторно-вісцеральних рефлексів. Тонізуючий вплив фізичних вправ тим
більший, чим більше м'язів залучається у рухову діяльність і чим інтенсивніше
м'язове зусилля. Регулярні дозовані фізичні тренування формують у корі головного
мозку новий динамічний стереотип, так звану «фізіологічну домінанту рухів», яка (за
законом негативної індукції) усуває або послаблює патологічний стереотип, і, тим
самим сприяє ліквідації патологічного процесу чи функціональних відхилень у
внутрішніх органах і системах. Фізичні вправи здійснюють загальнотонізуючий та
місцевий тонізуючий вплив. Між собою вони настільки взаємопов’язані, що окремо
виділити кожний з них практично неможливо.
З а г а л ь н о т о н і з у ю ч и й вплив виявляється, насамперед, в удосконаленні
адаптаційних можливостей організму та підвищенні його неспецифічної стійкості до
впливу несприятливих факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, покращенні
фізичного і психічного стану хворого, що може визначати швидкість одужання і
повноту наступної реабілітації. М і с ц е в и й (симптоматичний) тонізуючий вплив
фізичних вправ виявляється у покращенні діяльності окремих органів та систем. Так,

231
 заняття фізичними вправами стимулюють діяльність серцево-судинної системи, що
проявляється в мобілізації всіх механізмів кровообігу: збільшується кровопостачання
в серцевому м’язі та інших органах і тканинах, покращується адаптація серцево-
судинної системи до фізичних навантажень, підвищується її функціональна здатність,
нормалізується артеріальний тиск. Стимуляція центральної регуляції судинного
тонусу при м’язовій діяльності призводить до активізації екстракардіальних факторів
гемодинаміки. Тонізуючий вплив фізичних вправ на нервову систему проявляється,
насамперед, в стимуляції вісцеромоторних рефлексів. При відповідному підборі
фізичних вправ, вибірковий вплив на моторно-судинні, моторно-кардіальні, моторно-
пульмональні, моторно-шлунково-кишкові рефлекси, дає можливість підвищити тонус
саме тих систем і органів, в яких він найбільше знижений. Фізичні вправи сприяють
покращенню функції системи дихання (зовнішнього дихання, вентиляції легень,
попередженню застійних процесів у легеневій тканині), діяльності травної та
ендокринної систем, збільшенню рухомості в суглобах кінцівок та хребта тощо.
Крім того, ЛФК позитивно впливає на п с и х о е м о ц і й н у сферу хворого.
Стимулює у нього позитивні емоції, створює кращий настрій і підвищує впевненість у
швидкому одужанні. Завдяки виконанню фізичних вправ зменшуються хвилювання,
відчуття тривоги, пов’язані з хворобою, а також явища «психогенного гальмування»
відновлення здоров’я. Позитивні емоції, які виникають під час занять фізичними
вправами, стимулюють фізіологічні процеси в організмі, що має важливе значення для
реабілітації хворого.
2. Трофічний вплив фізичних вправ виявляється в стимулюванні кровообігу обмінних,
окислювально-відновних та регенеративних процесів, як в цілому організмі, так і в
окремих органах і системах. Трофічну функцію в організмі виконують різні відділи
соматичної та вегетативної нервової системи. Інформація, яка надходить з
пропріорецепторів під час виконання фізичних вправ, має високий рівень трофічного
впливу на весь організм, в тому числі, на вищі відділи нервової системи та
вегетативні центри. Перебудова їх функціонального стану під час занять фізичними
вправами сприяє покращенню трофіки внутрішніх органів та тканин за механізмом
моторно-вісцерального рефлексу, відновлює нормальне співвідношення між опорно-
руховим апаратом і фізіологічними системами організму (дихальною, серцево-
судинною та ін.). При цьому покращується трофіка і, відповідно, працездатність не
тільки скелетних м’язів, але і гладкої мускулатури внутрішніх органів та серцевого
м’яза. В працюючих м’язах відбувається розширення та збільшення кількості
функціонуючих капілярів, посилюється приплив насиченої киснем артеріальної та
відтік венозної крові, підвищується швидкість кровотоку, покращується лімфообіг (в
т.ч. ліквідуються явища лімфостазу). За рахунок покращення реґіонарного кровотоку
у периферичному судинному руслі, посилюються окислювально-відновні процеси.
До того ж, деякі продукти м’язової діяльності (АТФ, КФ та ін.) є потужними
біостимуляторами. Активізація і нормалізація обміну речовин, як прояв загального
трофічного впливу фізичних вправ, створює оптимальний фон для перебігу місцевих
трофічних процесів. Внаслідок чого швидше розсмоктуються набряки тканин,
запальні інфільтрати, гематоми, попереджається утворення спайок та розвиток
м’язових атрофій, прискорюються процеси регенерації ушкоджених тканих та
формування кісткової мозолі. Фізичні вправи, спрямовані на розслаблення м’язових
груп при дегенеративно-дистрофічних захворюваннях хребта, стимулюють
мікроциркуляцію в м’язах, хребцях, міжхребцевих дисках, покращують трофічні
процеси в них, зменшують ступінь компресії (стиснення) нервово-судинних утворень.
3. Формування компенсацій проявляється у тимчасовому або постійному заміщенні
порушених функцій організму. Компенсація формується спонтанно і негайно, особливо,
коли викликані хворобою порушення життєдіяльності будь-якого органа становлять
безпосередню небезпеку для життя (наприклад, почастішання поверхневого дихання
після операції на грудній клітині). Дефектна компенсація дихальної функції коригується

232
 за рахунок вправ з уповільненим диханням, подовженого видиху, застосуванням
черевного типу дихання. Якщо компенсація не є необхідною для збереження життя і не
виникає спонтанно, необхідно свідомо формувати її в процесі життя.
Компенсаторні процеси мають два етапи: т е р м і н о в о ї і д о в г о т р и в а л о ї
компенсації. Термінова компенсація необхідна в екстремальних ситуаціях, але вона
недосконала. В подальшому, внаслідок тренувань фізичними вправами, відбувається
формування в головному мозку системи нових структурно закріплених тимчасових
зв’язків, розвиваються навички, які забезпечують довготривалу компенсацію –
відносно досконале виконання компенсаторних рухів (наприклад, виконання лівою
рукою побутових маніпуляцій, які звичайно виконувались правою, ходіння на протезах
при ампутації нижньої кінцівки та ін.). Використання спеціально підібраних фізичних
вправ (наприклад, повільні рухи нижніми кінцівками в поєднанні з поглибленим
диханням) при захворюваннях серцево-судинної системи дає можливість полегшити її
діяльність, сформувати деяку компенсацію кровопостачання тканин та органів.
Важливе значення має компенсаторний вплив фізичних вправ при виключенні
окремих аналізаторів. Так, при втраті зору зорова аферентація під час рухів
компенсується м’язово-суглобовою, тактильною, слуховою. За відсутності постійного
підкріплення компенсації за допомогою фізичних вправ, а також під впливом нового
захворювання, складних життєвих ситуацій та інших факторів, можуть спостерігатися її
порушення або навіть зриви. Залежно від характеру захворювання компенсації можуть
бути т и м ч а с о в и м и або п о с т і й н и м и . Перші виникають під час хвороби та
зникають після одужання, а другі – у разі безповоротної втрати або обмеженні функції.
4. Нормалізація патологічно змінених функцій та діяльності організму в цілому. В
основі нормалізації патологічно змінених функцій лежить руйнування сформованих
нервових зв’язків і відновлення властивої здоровому організму умовно-безумовної
регуляції функцій. ЛФК – це, перш за все, терапія, яка використовує найбільш адекватні
біологічні шляхи мобілізації власних пристосувальних, захисних і компенсаторних
резервів організму для ліквідації патологічного процесу, нормалізації функції органів та
систем. Правильно підібрані засоби і методика лікувальної фізкультури, залежно від
завдань, можуть відновити (підвищити чи знизити) функцію органів та систем, тонус
гладкої та посмугованої мускулатури, зміцнити суглоб занадто розслаблений і
пом’якшити – занадто тугий (при тугорухливості).
Зазначені механізмі проявляються комплексно. Але, залежно від конкретної патології,
локалізації процесу, стадії захворювання, віку і тренованості хворого можна підібрати такі
фізичні вправи та дозування м’язового навантаження, які забезпечать переважну дію певного
механізму, необхідного для реабілітаційного процесу на даний період захворювання.

Загальні показання та протипоказання

до призначення лікувальної фізкультури

П о к а з а н н я до призначення лікувальної фізкультури надзвичайно широкі. Умовно

виділяють 4 групи захворювань, при яких показане призначення ЛФК.
До 1-ї групи включені усі захворювання, при яких засоби ЛФК справляють, в
основному, тонізуючу і симптоматичну дію (практично це всі захворювання, за винятком
легких травм і хвороб із початковими і маловираженими функціональними порушеннями).
До 2-ї групи відносять захворювання, патогенез яких пов’язаний з порушенням
функції (гіпер- і гіпотонічна хвороба, функціональні захворювання нервової системи тощо).
У цій групі ЛФК справляє нормалізуючу і відновлювальну дію.
До 3-ї групи включають захворювання, при яких необхідні компенсація порушених
функцій і підвищення адаптаційних можливостей організму (парези, захворювання опорно-
рухового апарату різної етіології та ін.).
До 4-ї групи належать усі захворювання, за яких необхідна стимуляція регенерації
тканин організму (наслідки різних травм, інфаркт міокарда та ін.).
233
 П р о т и п о к а з а н н я до призначення лікувальної фізкультури поділяють на
п о с т і й н і та т и м ч а с о в і . Постійних протипоказань для лікувальної фізкультури мало,
найчастіше протипоказання мають тимчасовий характер.
Д о п о с т і й н и х протипоказань відносять стани та стадії захворювань, при яких
недопустима активація як загальних, так і місцевих фізіологічних процесів. Насамперед,
це тяжкі незворотні прогресуючі захворювання (наростання серцево-судинної, дихальної,
печінкової та інших видів недостатності), злоякісні пухлини та захворювання крові, тяжкі
психічні розлади та ін.
Д о т и м ч а с о в и х загальних протипоказань відносять:
– гострі запальні процеси, що супроводжуються підвищенням температури тіла вище
субфебрильних цифр, прогресуючим підвищенням ШОЕ, лейкоцитозу та інших
клінічних показників;
– гострий період захворювань, що не супроводжуються запальними процесами
(інсульт, інфаркт міокарда, гіпертонічна хвороба та ін.);
– загальний тяжкий стан хворого внаслідок шоку, значної крововтрати, інтоксикації
тощо;
– виражений больовий синдром (незалежно від локалізації і причини);
– кровотеча, загроза кровотечі, кровохаркання;
– загроза тромбозу, тромбоемболії;
– наявність сторонніх тіл біля крупних кровоносних судин та нервових сплетінь;
– порушення серцевої діяльності: синусова тахікардія (ЧСС понад 100 уд./хв.) або
синусова брадикардія (ЧСС менш 50 уд./хв.), часті напади пароксизмальної або
миготливої аритмії, екстрасистолія (з частотою понад 1 : 10), АВ-блокада ІІ-ІІІ
ступеня; негативна динаміка ЕКГ (порушення коронарного кровообігу);
– підвищення АТ понад 220/120 мм рт.ст. або зниження менш ніж 90/50 мм рт.ст.
– анемія (зменшення кількості еритроцитів менш 2,6 х 1012/л);
– психічні стани, які ускладнюють контакт з хворим.

Засоби лікувальної фізкультури

В лікувальній фізичній культурі застосовуються основні та додаткові засоби.

До о с н о в н и х засобів ЛФК відносяться: фізичні вправи, режими рухової активності
(охоронні рухові режими), лікувальний масаж та природні фізичні чинники (табл. 7.3).; до
д о д а т к о в и х – механотерапія, трудотерапія, мануальна терапія, аутогенне тренування,
а також деякі нетрадиційні засоби (анімалотерапія, танцювально-рухова терапія та ін.).
Таблиця 7.3
Основні засоби ЛФК
Фізичні Лікувальний Природні
Режими рухової активності
вправи масаж фізичні чинники

Види вправ: На стаціонарному етапі: Прийоми масажу: Процедури

загартовування:
Гімнастичні Суворий ліжковий Погладжування
Спортивно- Розширений ліжковий Розтирання Опромінювання
прикладні Напівліжковий (палатний) Розминання сонцем
Ігрові Вільний Вібрація Аерація
Трудові Водні процедури
На амбулаторно-поліклінічному
і санаторно-курортному етапах
Щадний
Щадно-тренуючий
Тренуючий

234
 Основні засоби ЛФК:
1 . Ф і з и ч н і в п р а в и – найбільш поширений та головний засіб ЛФК, який
представляє собою організовану форму рухів, що застосовуються дозовано та
цілеспрямовано, відповідно до завдань лікування, з урахуванням загального стану
хворого, особливостей перебігу захворювання, порушення функції ураженого органа чи
системи. Основою фізичних вправ є м’язова діяльність, біологічна роль якої має
надзвичайно важливе значення у житті людини. Саме вона є основним стимулятором
росту, розвитку та формування організму. Існує безпосередня залежність та тісний
взаємозв’язок між м’язовою роботою та діяльністю внутрішніх органів, нормальним
функціонуванням центральної нервової системи, які сформувалися і розвинулися в
процесі еволюції.
2 . Р е ж и м и р у х о в о ї а к т и в н о с т і – раціональний розподіл різних видів
рухової діяльності хворого протягом всього курсу лікування у визначеній послідовності по
відношенню до інших засобів комплексного лікування. Ефективність лікувально-відновного
процесу значною мірою залежить саме від раціональної побудови режиму рухової
активності хворого. Правильне призначення та використання відповідного рухового
режиму сприяє мобілізації і стимуляції захисних і пристосувальних механізмів організму
хворого та його реадаптації до зростаючих фізичних і нервово-психічних навантажень.
3 . Л і к у в а л ь н и й м а с а ж – засіб ЛФК, суть якого полягає в дозованому
механічному впливі на різні тканинні структури тіла людини за допомогою спеціальних
прийомів (погладжування, розтирання, розминання та вібрації), які виконуються руками
масажиста або спеціальними апаратами чи пристосуваннями з лікувальною або
профілактичною метою. Лікувальний масаж є ефективним засобом функціональної
терапії, який забезпечує покращення рефлекторних реакцій та трофічних процесів в
організмі. Він використовується на всіх етапах реабілітації хворих.
4 . П р и р о д н і ф і з и ч н і ч и н н и к и – сонце, повітря і вода – засоби ЛФК, які
використовуються дозовано, відповідно до показань і завдань лікування. В поєднанні з
руховою активністю і масажем вони є потужними факторами оздоровлення й лікування
хворих. В процесі ЛФК природні фізичні чинники застосовуються, переважно, у
післялікарняному періоді реабілітації, особливо на санаторно-курортному етапі, для
підвищення опірності організму та з метою загартування. Природні фізичні чинники
поділяють на кліматичні, бальнеологічні, теплолікувальні. Вони є натуральними
біостимуляторами, заспокоюють і тонізують нервову систему; позитивно впливають на
фізіологічні процеси в організмі і обмін речовин, підвищують специфічний і неспецифічний
імунітет. Їх застосовують найчастіше у наступних видах: сонячне опромінення і сонячні
ванни; аерація і повітряні ванни; водні процедури: ванни і обливання (часткові і загальні),
обтирання, гігієнічні душі, лазні, купання у прісних водоймах та морях й ін.
О с н о в н і з а с о б и ЛФК широко застосовуються в комплексі з іншими методами
відновної терапії, а також можуть бути самостійними методами відновного лікування.

Додаткові засоби ЛФК:

1 . М е х а н о т е р а п і я – метод відновлення ослаблених або різко ускладнених
рухів тіла людини за допомогою спеціально сконструйованих апаратів. Розрізняють
а п а р а т н у механотерапію, при якій рухи здійснюються з використанням апаратів чи
приладів та т р а к ц і й н у (е к с т е н з і й н у ) механотерапію, коли застосовується
витягнення. Використання механотерапевтичних апаратів має за мету полегшити,
направити або збільшити навантаження при виконанні спеціальних «локальних» вправ для
розвитку рухів у суглобах, збільшити амплітуду рухів чи ізолювати рухи. Для відновлення
рухів найчастіше використовують наступні механоапарати:
- апарати, дія яких основана на принципі блока (функціональний механотерапевтичний стіл,
блоковий пристрій стаціонарного типу, портативний блоковий пристрій та ін.), які призначені
для дозованого зміцнення різних м’язових груп верхніх та нижніх кінцівок;
- апарати, сконструйовані за принципом маятника, які призначені для відновлення рухомості і
235
 збільшення об’єму рухів у різних суглобах верхніх та нижніх кінцівок;
- прості пристосування для вправ: драбинки для пальців та кисті, палки, гумові трубки,
пристосування для блокування чи спрямування рухів, побутові предмети, ігри, технічні
конструкції.
2 . Т р у д о т е р а п і я – активний лікувальний метод відновлення втрачених функцій
у хворих за допомогою розумової та фізичної роботи. Трудотерапія стимулює процеси
життєдіяльності, сприяє відновленню порушених функцій, створює позитивну нервово-
психічну динаміку, яка відволікає від переживань, зумовлених захворюванням; вселяє віру
хворого в можливість відновлення працездатності, привчає його до роботи в колективі,
підвищує фізичну працездатність, дає можливість оцінити його трудові можливості і надалі
правильно вирішити питання працевлаштування, прискорює повернення хворого на
виробництво. У кожному реабілітаційному центрі повинно бути відділення трудотерапії, в
якому створюються необхідні умови для ефективного використання лікування працею. В
склад відділення входять лікувальні майстерні, профіль яких визначається відповідно до
контингенту хворих. В реабілітаційних центрах використовують три види трудотерапії:
загальнозміцнюючу (тонізуючу), відновну, професійну.
3. М а н у а л ь н а т е р а п і я – метод лікування різних захворювань хребта шляхом
впливу на його суглоби, а також на м’язи спини за допомогою спеціальних мануальних
прийомів. Основу мануального лікування вертеброгенних захворювань складає
виправлення руками статодинамічних порушень функції хребтового стовпа, як єдиної
біомеханічної системи, відновлення функції блокованих суглобів та різні прийоми
лікувального впливу на рефлекторні зміни в м’язово-зв’язковому апараті порушених
сегментів хребта. Таким чином, лікувальна дія спрямована, насамперед, на нормалізацію
біомеханіки всього хребтового стовпа, як єдиного органа (K. Lewit, 1981). Механізм дії
мануальної терапії пов’язаний з двома основними моментами – механічним і
рефлекторним. При мануальних маніпуляціях здійснюється вплив на пропріорецептори
м’язів, сухожилків, суглобових капсул, що впливає безпосередньо на патологічний процес.
4. А у т о г е н н е т р е н у в а н н я відноситься до психорегулюючих засобів, що
застосовуються у фізичній реабілітації. Представляє собою активний метод, при якому за
допомогою самонавіювання досягається стан м’язового розслаблення – релаксація.
Лікувальний ефект забезпечується за рахунок управління відновними процесами. Таким
чином можна зняти напруження і перевантаження в життєво важливих системах організму
і досягти рівноваги в нервовій системі.
5. Н е т р а д и ц і й н і м е т о д и , які найчастіше застосовуються під час фізичної
реабілітації – це анімалотерапія та танцювально-рухова терапія.
А н і м а л о т е р а п і я (від латинського «animal» – тварина) – лікування за допомогою
тварин, які пройшли спеціальну підготовку. Найбільш поширеними видами анімалотерапії
є: і п о т е р а п і я (лікування за допомогою коней), д е л ь ф і н о т е р а п і я (лікування за
допомогою дельфінів), к а н і с т е р а п і я (лікування за допомогою собак) та ін. Вплив
контактів людини з тваринним світом на здоров’я вивчений ще не зовсім достатньо, але є
чисельні наукові дослідження про позитивний вплив на стан здоров’я людини різних
тварин. В деяких країнах світу (США, Англії, Франції та ін.) створені навіть інститути, які
займаються вивченням цих питань. Особливо рекомендується анималотерапія при
порушеннях функції опорно-рухового апарату, захворюваннях нервової системи, психічних
розладах. Зокрема, досить успішно анімалотерапія застосовується у дітей при дитячому
церебральному паралічі, ранньому дитячому аутизмі, синдромі Дауна. У дорослих вона
достатньо ефективна після травм і ушкоджень опорно-рухового апарату і нервової
системи, при епілепсії, міопатії, розсіяному склерозі та ін.
Т а н ц ю в а л ь н о - р у х о в а т е р а п і я базується на властивості музики активно
стимулювати і регулювати рухи тіла людини, що робить її незамінним помічником в
лікувальних рухах, лікувальній ритміці, та, відповідно, в лікувальній фізичній культурі. Для
танцювально-рухової терапії використовують, як народні, так і сучасні танці в повільному,
швидкому та надзвичайно швидкому ритмі, а також класичні повільні танці.

236
 Види фізичних вправ,
які застосовуються в лікувальній фізкультурі

В лікувальній фізкультурі фізичні вправи застосовуються у вигляді г і м н а с т и ч н и х ,

с п о р т и в н о - п р и к л а д н и х , т р у д о в и х та і г р о в и х вправ.
І . Г і м н а с т и ч н і в п р а в и – це вправи, які характеризуються цілеспрямованим
виконанням різних штучних рухів з певних вихідних положень, з точно передбаченим
напрямком, амплітудою та швидкістю. Гімнастичні вправи розвивають м’язову силу,
зміцнюють зв’язковий апарат, покращують рухомість у суглобах, удосконалюють
координацію рухів. Виражений вплив мають вони і на внутрішні органи. Так, ритмічно
повторювані вправи для окремих суглобів верхніх та нижніх кінцівок стимулюють діяльність
серцево-судинної системи, вправи для тулуба – системи дихання. Гімнастичні вправи
найбільш широко застосовують у лікарнях, поліклініках, санаторіях, оскільки їх легко
дозувати, що дає змогу змінювати величину фізичних навантажень в процесі занять ЛФК в
різні періоди лікування.
Види гімнастичних вправ:
1. За направленістю дії на організм:
1) Загальнорозвиваючі (загальнозміцнюючі) – вправи, які спрямовані на
оздоровлення та загальне зміцнення всього організму, підвищення його
резистентності до патогенних впливів, прискорення видужання та відновлення
фізичної працездатності після перенесених захворювань. Вправи малої інтенсивності
в фізичній реабілітації сприяють оптимальному перебігу основних процесів
життєдіяльності, формуванню найбільш повноцінних реакцій на спеціальні вправи.
2) Спеціальні – вправи, які призначені для безпосереднього впливу на патогенетичний
процес, прискорення відновлення функції та функціональної здатності окремих
органів і систем (наприклад, вправи для відновлення рухомості в суглобах після
перенесених травм чи захворювань, вправи для стимуляції відхаркування
мокротиння тощо). Спеціальні вправи використовують практично при усіх
захворюваннях.
3) Дихальні – вправи, при виконанні яких довільно (або за словесною інструкцією чи за
командою) регулюється механізм та інші компоненти дихального акту. Дихальні
вправи є найбільш поширеними серед гімнастичних вправ. В процедурі лікувальної
гімнастики вони використовуються, перш за все, для активного відпочинку та
зменшення інтенсивності навантаження.
Одні і ті ж вправи можуть бути як загальнозміцнюючими, так і дихальними чи
спеціальними. Наприклад, піднімання рук вгору можуть використовуватись як спеціальні
(для відновлення функції плечового суглоба, як дихальні, якщо супроводжуються
відповідно поставленим диханням), а також як загальнозміцнюючі вправи.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
Співвідношення загальнорозвиваючих, дихальних і спеціальних
вправ в комплексах лікувальної гімнастики не постійне, а
змінюється, залежно від характеру та тяжкості захворювання, його
клінічного перебігу, статі і віку пацієнта, етапу реабілітації,
рухового режиму та періоду застосування ЛФК.

2. За характером м’язового скорочення:

1) Д и н а м і ч н і ( і з о т о н і ч н і ) – вправи, при виконанні яких чергуються періоди
скорочення і розслаблення м'язів; при цьому скорочення м’язів зумовлює рухи у
відповідних суглобах кінцівок та хребта (згинання, розгинання, відведення, приведення,

237
 нахили, повороти і т.п.). Динамічні вправи найбільш поширені у ЛФК. Вони сприяють
відновленню рухових функцій, що дуже важливо при їх порушенні (наприклад, при
тугорухомості суглобів, контрактурах та ін.) За ознакою активності динамічні вправи
розподіляють на: а к т и в н і (в т.ч. в полегшених умовах або з опором); п а с и в н і
(виконуються за допомогою інших осіб – інструктора ЛФК, реабілітолога, родичів чи
ін., або з використанням механічних приладів чи апаратів); а к т и в н і в п р а в и з
допомогою (пасивно-активні, активно-пасивні); рефлекторні та
і д е о м о т о р н і (уявні).
Програма відновного лікування при суттєвих порушеннях рухових функцій може
починатись з рефлекторних, уявних або пасивних вправ, а в подальшому, в міру
покращення стану хворого чи удосконалення його рухових здібностей, поступово
переходять до активних рухів – самостійних чи з допомогою.
2) С т а т и ч н і ( і з о м е т р и ч н і ) – вправи, при виконанні яких чергуються періоди
напруження і розслаблення м'язів; при цьому напруження м’язів не супроводжується
зміною їх довжини, тому рухів у суглобах не відбувається. Наприклад, утримання
руки, відведеної до кута 90°, напруження м’язів кінцівки, що знаходяться під гіпсовою
пов’язкою, намагання змістити з місця нерухомий предмет та ін. Статичні вправи
забезпечують профілактику (або ліквідацію) атрофії м’язів при іммобілізації кінцівок,
сприяють відновленню функцій м’язів при неврологічних захворюваннях, покращують
кровопостачання і обмін речовин в м’язах, відновлюють їх знижену силу і тонус,
стимулюють процеси регенерації тощо. Відновлення сили найбільш успішно
досягаються систематичним повторним виконанням статичних напружень із
зусиллям, яке може досягати 60-80% від максимально можливого для даного м’яза.
Ізометричні напруження м’язів бувають двох видів: а) р и т м і ч н і ш в и д к і – в ритмі
30-50 за хв. (їх призначають, як правило, з 2-3 дня після травми чи захворювання); б)
т р и в а л і – протягом від 2-3 і до 5-7 сек. (призначають переважно з 3-5 дня після
травми чи захворювання з експозицією на початку 2-3 сек., доводячи в подальшому
до 5-7 сек.; тривалість напруження більше 7 сек. не рекомендується, оскільки це не
дає суттєвого клінічного ефекту, проте може призвести до різких вегетативних
порушень – різкого підвищення частоти пульсу, артеріального тиску, частоти
дихання). При виконанні статичних вправ необхідно дотримуватись наступних вимог:
чергувати їх з динамічними вправами, а після їх виконання виконувати вправи на
розслаблення (І.Б. Тьомкін, 1976).
3) Е к с ц е н т р и ч н і в п р а в и – вправи, при яких опір розтягненню м’язів більший, ніж
розвинута м’язова сила. При цьому м’язове скорочення бере участь у русі лише для
опору (сповільненню) руху. Принцип таких вправ полягає в тім, що їх виконання
здійснюється лише під дією маси відповідних сегментів тіла. Наприклад, опускання
відведених з гантелями рук. Опускаються вони під дією сили земного тяжіння. Але
для того, щоб сповільнити швидкість опускання руки з гантелями, м’язи, які відводять
плече, повинні розвинути напруження.
3. За анатомічним принципом:
1) вправи для д р і б н и х м’язових груп (кистей, стоп, обличчя).
2) вправи для с е р е д н і х м’язових груп (шиї, передпліччя, плеча, голені, стегна).
3) вправи для в е л и к и х м’язових груп (тулуба, верхніх та нижніх кінцівок).
4. З а в е л и ч и н о ю н а в а н т а ж е н н я :
1) вправи б е з д о д а т к о в о г о навантаження.
2 ) вправи з д о д а т к о в и м н а в а н т а ж е н н я м – застосовуються для збільшення
сили м’язів, для чого використовують еспандери, гантелі, гумові бинти, блоки (через
які підвішується вантаж), тренажери; протидію може також надавати інструктор ЛФК.
При виконанні вправ з додатковим опором необхідно виключити можливість затримки
дихання і моментів напруження.

238
 5. За складністю виконання:
1) П р о с т і – вправи, які найчастіше виконуються в одному суглобі, навколо однієї осі, в
одній площині (відведення чи приведення плеча, згинання чи розгинання в колінному
суглобі).
2) С к л а д н і – вправи, які передбачають участь в рухах декількох суглобів та рухи в
декількох осях чи площинах (колові рухи в суглобах, рухи тулуба в поєднанні з
різноманітними рухами кінцівками тощо).
6. З а м е т о д и ч н о ю с п р я м о в а н і с т ю : вправи поділяють на дихальні, на
координацію рухів, на розвиток рівноваги, коригуючі, на розслаблення, рефлекторні, з
полегшенням рухів або з опором, для збільшення рухливості у суглобах, ідеомоторні та ін.
1) Д и х а л ь н і в п р а в и поділяють, насамперед, на с т а т и ч н і (які виконуються тільки
за допомогою дихальної мускулатури – міжреберних м'язів, діафрагми та черевного
пресу), т а д и н а м і ч н і (при виконанні яких дихальні рухи поєднуються з вправами
для різних м'язових груп – верхніх кінцівок, тулуба та ін.). Вони сприяють збільшенню
рухливості грудної клітини та діафрагми. Серед дихальних вправ розрізняють також
вправи, що сприяють поліпшенню вентиляції окремих частин легенів (діафрагмальне,
грудне, ключичне дихання та ін.), зміцненню дихальних м’язів (вправи з опором
диханню та «парадоксальне дихання» з протидією вдиху), підвищенню стійкості до
гіпоксії (вправи з затримкою дихання), профілактиці та купіруванню бронхоспазму
(вправи з вольовим керуванням диханням для економізації вентиляції та вправи з
відтворенням звуків під час подовженого видиху), а також такі, що забезпечують
покращення дренажної функції бронхів (дренажні вправи в різних положеннях). Крім
того, за спеціальним призначенням дихальні вправи можуть застосовуватись: для
попередження утворення або для розтягнення раніше сформованих плевральних
спайок; з метою локального покращення вентиляції та кровообігу в легеневій тканині,
полегшення роботи серця, зміни парціального тиску в черевній порожнині для
активації роботи внутрішніх органів; корекції функціонального стану вегетативної
нервової системи (тонізуюче та седативне дихання при ваготонії та симпатикотонії).
2) В п р а в и на розвиток координації спрямовані на підвищення
координаційних можливостей, поліпшення статичної та динамічної рівноваги;
упорядкування рефлекторної збудливості, ліквідацію співдружніх рухів (сінкінезій),
відновлення та удосконалення навичок (збереження пози, ходьби, побутових
маніпуляцій із самообслуговування, трудових навичок та ін.).
3) В п р а в и н а р о з в и т о к р і в н о в а г и – удосконалюють здатність врівноважувати
тіло при порушенні рівноваги в положенні стоячи (чи сидячи) та при зміщенні центра
маси тіла (ходіння по прямій лінії, ходіння на носках, стояння на одній нозі, ходіння по
зменшеній площі опору (по вузькій поверхні), із закритими очима, тощо).
4) К о р и г у ю ч і в п р а в и – спрямовані на виправлення різних деформацій (шиї,
грудної клітки, хребта, стоп та ін.) та патологічних положень органів та окремих
сегментів тіла. Застосовують також к о р и г у ю ч і л і к у в а л ь н і п о л о ж е н н я , які
надають окремим частинам чи сегментам тіла людини з метою корекції їх
патологічного положення.
5) В п р а в и н а р о з с л а б л е н н я м ’ я з і в – передбачають свідоме зниження тонусу
різних груп м’язів. Вони можуть мати, як загальний, так і місцевий характер. Нерідко
кероване розслаблення м’язів застосовують безпосередньо після їх статичного
напруження, що отримало назву п і с л я і з о м е т р и ч н а р е л а к с а ц і я .
6) Р е ф л е к т о р н і в п р а в и – виконуються за рахунок рефлекторної зміни
напруження і тонусу м’язів, незалежно від бажання пацієнта. Базуються вони на
безумовних рефлексах (як фізіологічних, так і патологічних). Застосовуються
найчастіше у дітей першого року життя, а також у хворих, які не можуть самостійно
скорочувати необхідні м’язи (наприклад, при парезах та паралічах центрального
походження).
239
 7) В п р а в и з п о л е г ш е н н я м р у х і в – застосовуються при утрудненні рухливості у
суглобах. Вони включають вправи у воді, на ковзких поверхнях, використання іграшок
на колесах, махових рухів та ін.
8) В п р а в и з о п о р о м – використовуються для збільшення м’язової сили у
відновний період захворювання і сприяють зміцненню м’язів, підвищенню їх
еластичності і скоротливої здатності, стимулюють діяльність серцево-судинної та
дихальної систем, покращують обмін речовин.
9) В п р а в и д л я п о к р а щ е н н я р у х о м о с т і у с у г л о б а х – використовують для
підтримання функціональної здатності суглобів при їх тугорухливості та контрактурах.
Рухи виконуються з максимально можливою амплітудою у вихідних положеннях, які
полегшують рухи в суглобі. Для збільшення амплітуди рухів застосовують гімнастичні
палки, булави, блоки, обтяження. Для полегшення рухів виконують махові вправи,
вправи у воді, на ковзких поверхнях тощо. Використовують також пасивні вправи.
10) І д е о м о т о р н і в п р а в и – посилання подумки імпульсів до уражених м’язів та
суглобів, тобто уявне виконання рухів, які хворий не здатний виконати самостійно
(наприклад, під час тривалої іммобілізації, при в’ялих паралічах чи ін.). Вані вправи
зменшують наслідки тривалої гіподинамії, стимулюють діяльність кори головного
мозку, покращують трофіку опорно-рухового апарату і викликають реакцію з боку
вегетативної нервової системи, покращуючи діяльність ураженого органа, серцево-
судинної, дихальної, ендокринної систем та обмін речовин. Їх доцільно поєднувати з
відповідними пасивними вправами та електрогімнастикою.
7. За використанням предметів, приладів та снарядів:
1) Вправи б е з п р е д м е т і в , приладів і снарядів.
2) Вправи з п р е д м е т а м и , приладами та снарядами.
3) Вправи н а п р и л а д а х чи снарядах та біля них (на гімнастичній лаві та з нею,
біля гімнастичної стінки та на ній тощо). Вони застосовуються з метою підвищення
фізичного навантаження, для зміцнення м’язів, покращення рухомості у суглобах,
розвитку координації, рівноваги та ін. Як предмети використовують гантелі, м’ячі
(набивні – медболи, волейбольні та ін.), булави, обручі і т.п.
8. З а м е х а н і з м о м е н е р г о з а б е з п е ч е н н я :
анаеробні та аеробні вправи (див. розділ 6.2).
9. За х а р а к т е р о м р у х о в о г о а к т у т а д и н а м і ч н о г о с т е р е о т и п у :
циклічні та ациклічні вправи (див. розділ 6.2).
10. З а о с н о в н и м и р у х о в и м и в л а с т и в о с т я м и : вправи на а швидкість,
витривалість, силу, спритність, гнучкість, стрибучість та ін.

ІІ. С п о р т и в н о - п р и к л а д н і в п р а в и – природні рухові дії та їх елементи, які

зустрічаються в житті чи спорті. Ці вправи відновлюють або удосконалюють складні рухові
навички, здійснюють загальнозміцнюючий вплив, заспокійливо впливають на організм.
Найбільш поширеними з них є: ходьба, біг, прогулянки, плавання, ближній туризм, їзда на
велосипеді (на велотренажерах чи відкритій місцевості), катання (на лижах, на ковзанах),
вправи на тренажерах тощо. Вибір їх виду залежить від індивідуальних особливостей
хворого (віку, статі, попередньої підготовки), функціональних можливостей, стану здоров’я,
наявності спеціальних умов, обладнання та відповідної попередньої підготовки і вмінь
(наприклад, їзда на велосипеді, плавання тощо). Спортивно-прикладні вправи більш
ефективні для відновлення загальної витривалості. Вони є засобом вироблення
компенсаторних механізмів серцево-судинної і дихальної систем, сприяють появі
позитивних емоцій. Виконання вправ відрізняється від занять спортом їх природністю і тим,
що виключаються максимальне навантаження і участь у змаганнях. Застосовуються
спортивно-прикладні вправи переважно у післястаціонарному періоді лікування,
найбільшого поширення вони отримали вони на санаторно-курортному етапі лікування.
240
 ІІІ. І г р о в і в п р а в и – високоемоційний вид фізичних вправ, який сприяє розвитку
спритності, рухомості, швидкості реакції, уваги. Ігрові фізичні вправи спрямовані на
удосконалення рухових якостей, покращення функції ряду аналізаторів, здійснюють
тонізуючий вплив на організм хворого, підвищують його функціональні можливості.
Важливе значення при цьому має здатність ігор переключати думки хворого на процес гри,
відволікаючи його від думок про хворобу.
ІV. Т р у д о в і в п р а в и – активний метод відновлення втрачених функцій після
перенесених захворювань чи травм. Залежно від завдань виділяють: п о б у т о в і ,
з а г а л ь н о з м і ц н ю ю ч і , в і д н о в н і т а п р о ф е с і й н і трудові вправи. Вправи,
спрямовані на удосконалення побутових дій застосовуються при порушенні рухових
функцій внаслідок травм, паралічу, ампутації. Ці вправи виконуються у вигляді різних рухів
для навчання самообслуговування (одягання, умивання, приймання їжі та ін.) та для
використання різних пристосувань і приладів (відкривання і закривання замка, набирання
номера телефону, вмикання і вимикання електричних приладів, шнурування черевиків,
перекладання предметів різних розмірів тощо). Виконують їх спочатку як окремі рухові
елементи, а потім як цілісні дії. Виконання їх вимагає тривалої повторюваності дій. Ці
вправи сприяють покращенню здатності до самообслуговування, зменшують залежність
від інших, що має позитивний психоемоційний вплив. Трудові професійні вправи
спрямовані, насамперед, на навчання складним професійним діям. У разі ж втрати
здатності до попередньої спеціальності, вони повинні сприяти оволодінню новою
спеціальністю.

Форми проведення лікувальної фізкультури

До о с н о в н и х форм ЛФК відносяться: ранкова гігієнічна гімнастика, процедура

лікувальної гімнастики та самостійні заняття хворого за вказівкою лікаря. До
д о д а т к о в и х форм ЛФК належать: лікування положенням; дозована лікувальна ходьба,
прогулянки та теренкур; гімнастика у воді; заняття оздоровчими формами фізичної
культури (біг, плавання і т.п.); заняття на тренажерах, спортивні ігри та ін.

Основні форми ЛФК:

1. Ранкова гігієнічна гімнастика (РГГ) – комплекс
загальнорозвиваючих та дихальних вправ, які виконують після нічного сну. Основні
завдання РГГ – полегшення переходу організму хворого від нічного відпочинку до активної
денної діяльності, підняття загального тонусу, надання йому бадьорого настрою і
приведення організму у робочий стан. РГГ є обов’язковою складовою розпорядку дня
лікувальних закладів. Залежно від рухового режиму комплекс РГГ може включати від 4-6
до 12-16 гімнастичних вправ, а її тривалість – від 5 до 20 хв. Починати заняття слід з
дихальних вправ та вправ для дрібних суглобів. Темп вправ повинен бути спокійний, рухи
широкими, в повному фізіологічному об’ємі. Не доцільно включати в комплекс вправи
складні в координації, на рівновагу, з напруженням м’язів, затримкою дихання. Процедура
може доповнюватися іншими формами ЛФК (ранкові прогулянки, водні процедури). Хворі,
що знаходяться на ліжковому режимі, виконують вправи лежачи в ліжку, на палатному – в
палаті, сидячи на стільці чи лежачи, на вільному режимі – в коридорі, кабінеті ЛФК, на
подвір’ї (у вихідному положенні стоячи). В санаторно-курортних умовах процедуру РГГ
проводить інструктор з лікувальної фізкультури. В умовах стаціонару – постова медична
сестра. У відділенні на окремому стенді повинен бути розміщений комплекс вправ РГГ,
щоб з ним міг ознайомитись кожний хворий. Краще, коли текст поєднується з малюнками
вправ (чи у вигляді відеоматеріалів). Сучасний рівень технічного оснащення дає
можливість демонструвати процедуру РГГ на екрані телевізора у музичному супроводі.

241
 2. П р о ц е д у р а л і к у в а л ь н о ї г і м н а с т и к и (ЛГ) – головна форма ЛФК, яка
представляє собою комплекс загальнорозвиваючих і дихальних вправ, на фоні яких
виконуються спеціальні вправи. Кількість, характер і співвідношення їх залежить від
характеру захворювання чи травми, методу лікування, клінічного перебігу хвороби,
функціональних можливостей хворого, етапу реабілітації, рухового режиму і періоду
застосування ЛФК. Спеціальні вправи складають не більше 30% комплексу ЛГ. У
санаторно-курортних умовах додатково включають спортивно-прикладні вправи.
Лікувальна гімнастика – найбільш досконала і поширена форма проведення процедури
ЛФК. Вона вирішує основні завдання лікувальної дії фізичних вправ. Заняття лікувальною
гімнастикою складаються з трьох частин: вступної (10-20 % часу заняття), основної (50-
70%) та заключної (10-20%).
Методи проведення лікувальної гімнастики визначаються за критеріями:
- з а в и к о р и с т а н н я м з а с о б і в Л Ф К : гімнастичний, спортивно-прикладний,
ігровий;
- з а к і л ь к і с т ю х в о р и х в г р у п і : індивідуальний – використовується для
тяжкохворих, у яких обмежена рухова активність, що вимагає індивідуального
підходу; малогруповий (3-5 хворих), груповий (7-15 хворих) – застосовується для
хворих на вільному і наступних режимах;
- з а л е ж н о в і д п р и с у т н о с т і і н с т р у к т о р а з Л Ф К : під керівництвом
інструктора , без інструктора, тобто самостійно (застосовується після попередньої
підготовки).
Основні методичні принципи проведення лікувальної гімнастики
1. Індивідуальний підхід (врахування індивідуальних особливостей хворого – віку, статі,
функціональних можливостей, фізичної підготовленості та ін.).
2. Поступовість (поступове збільшення та зменшення навантажень, дотримуючись
оптимальної форми «фізіологічної кривої» заняття).
3. Послідовність (спадкоємність форм і методів ЛФК – «від легкого до важкого, від
простого до складного»).
4. Регулярність (систематичність).
5. Тривалість (досить тривалий курс лікування).
6. Суворе дозування і адекватність навантажень.
7. Різноманітність і новизна (при підборі фізичних вправ 10-15% вправ оновлюється, а
85-90% повторюються для закріплення досягнутих успіхів лікування).
8. Всебічний вплив на організм, спрямований на вдосконалення механізмів адаптації в
цілому.
9. Поєднання загального і локального впливу на організм хворого за рахунок спільного
використання загальнозміцнюючих і спеціальних фізичних вправ.
10. Емоційність (процедури повинні викликати лише позитивні емоції та відчуття).
11. Обов’язковий контроль ефективності.
На останніх 3-4 процедурах ЛГ хворого необхідно навчити гімнастичним вправам, які
будуть рекомендовані йому для самостійних занять в домашніх умовах.
3. С а м о с т і й н і з а н я т т я х в о р о г о з а в к а з і в к о ю л і к а р я – це
комплекс спеціальних фізичних вправ, який виконується хворим багаторазово (до 3-5 разів
і більше) протягом дня без інструктора з ЛФК, тобто самостійно (або за допомогою і під
контролем родичів). Проведення самостійних занять вимагає свідомого ставлення хворого
до цього та передбачає повноцінне попереднє засвоєння ним комплексу вправ. Лікар чи
інструктор з ЛФК повинен заздалегідь навчити і проконтролювати якість самостійного
виконання і дозування вправ хворим, щоб бути впевненим, що хворий (чи його родичі) зможе
правильно виконувати надані рекомендації та установки. Надалі потрібно періодично
контролювати самостійні заняття хворого (в стаціонарі чи вдома) та вносити необхідні
корективи.

242
 Самостійні заняття спочатку зазвичай спрямовані на попередження ускладнень та
розвиток компенсаторних рухів, а в подальшому – на відновлення рухових навичок,
фізичних якостей і функцій організму в цілому. Вони можуть поєднуватися з усіма видами
фізичних вправ, а також включати прикладні та побутові вправи. Самостійні заняття значно
підвищують ефективність лікувальної гімнастики, особливо при лікуванні ушкоджень
опорно-рухового апарату, центральної та периферичної нервової системи, у
післяопераційний період.

Додаткові форми ЛФК:

1 . Л і к у в а н н я п о л о ж е н н я м – спеціальна укладка кінцівок або тулуба в певні
коригуючі положення за допомогою різноманітних пристосувань (лонгети, фіксуючі
пов’язки, лейкопластерні натягування, валики та ін.). Основна задача лікування
положенням – попередження або ліквідація патологічної позиції в одному чи декількох
суглобах чи в групі м’язів, а також створення позиції, фізіологічно сприятливої для
відновлення функції суглобів та м’язів. Особливо це важливо для попередження усіх видів
контрактур і патологічних співдружніх рухів. До лікування положенням відносяться також
спеціальні дренажні (поступальні) положення, які сприяють більш легкому відкашлюванню
мокротиння. Для лікування положенням усього тіла використовують спеціальний
поворотний стіл. Він застосовується в ранньому післяопераційному періоді після
нейрохірургічних операцій та інших гострих станів нервової системи (інсульт, травми
спинного мозку та ін.), а також після тривалого ліжкового режиму. Це є важливим етапом
підготовки хворого до стояння і ходьби.
2. Л і к у в а л ь н а х о д ь б а т а п р о г у л я н к и застосовуються на стаціонарному
етапі реабілітації під час палатного та вільного рухових режимів, а також на санаторно-
курортному та амбулаторно-поліклінічному етапах. Застосовують їх для відновлення
ходьби після травм, захворювань нервової системи, опорно-рухового апарату, для
адаптації серцево-судинної і дихальної систем до фізичних навантажень; нормалізації
моторної і секреторної функцій органів травлення, обміну речовин і, в цілому, для
відновлення функціонального стану організму після тривалого ліжкового режиму. На
наступних післялікарняних етапах реабілітації лікувальна ходьба використовується з
метою поступового підвищення рівня функціональних можливостей і фізичної
працездатності, загального тренування організму.
Лікувальна ходьба – загальнодоступний, природний різновид фізичних вправ, який
легко дозується, заняття не вимагають спеціального обладнання чи спеціальної
підготовки. Дозована ходьба – одна з найбільш зручних форм для самостійних занять.
Перевагою ходьби є те, що вона не викликає місцевої м’язової втоми, є природним
засобом, якому не треба навчати хворого, дає можливість дозувати навантаження так,
щоб підняти частоту серцевих скорочень до заданої величини. Тому лікувальна ходьба
може призначатись особам зі значно обмеженим функціональними можливостями.
Перехід від однієї інтенсивності ходьби до іншої складає суть фізичного тренування в
період реабілітації.
Сходження сходами. Значного поширення в лікувальній фізкультурі набув варіант
дозованої ходьби у вигляді сходження сходами. В клінічній медицині такі навантаження
забезпечують готовність до виконання побутових навантажень після виписування із
стаціонару. Кількість сходинок залежить від періоду, клінічних проявів та тяжкості перебігу
захворювання. Поступовість навантаження при цьому забезпечується не тільки
збільшенням кількості сходинок, але і способом їх подолання, що залежить від тяжкості
перебігу захворювання та реакції на навантаження.
Теренкур (дозоване сходження) – дозована ходьба за спеціальними маршрутами з
певним кутом підйому. Теренкур сприяє виробленню і удосконаленню витривалості, яка
дає можливість ширше застосовувати більші за об’ємом та інтенсивністю фізичні
навантаження в інших формах лікувальної фізкультури. Найчастіше застосовується в

243
санаторно-курортних умовах, де є можливість проводити сходження вгору. Довжина
дистанції, яку пропонують хворому для сходження, залежить від стану здоров’я і
функціональних можливостей хворого та крутизни підйому маршруту. Уздовж маршруту
знаходяться медичні працівники, які контролюють стан хворого і дають рекомендації щодо
продовження маршруту чи повернення назад.
Прогулянки, екскурсії, ближній туризм. Прогулянки проводяться переважно у
вигляді одноденних пішохідних походів протяжністю до 10-12 км в обидва кінці.. Екскурсії
та ближній туризм можуть бути також пішки чи із застосуванням транспортних засобів,
верхи на конях тощо. Найчастіше їх застосовують у санаторно-курортних умовах.
3. Г і м н а с т и к а у в о д і (гідрокінезотерапія) – це лікування рухами у воді.
Застосовується у вигляді гімнастичних вправ (активних і пасивних; полегшених чи з
обтяженням; на розтягнення і розслаблення та ін), дихальних вправ, різних видів ходьби,
витягнення у воді (хребта чи кінцівок), корекції положенням у воді, підводного масажу,
плавання, купання, механотерапії та ігор у воді. Застосування гідрокінезитерапевтичного
комплексу ґрунтується на властивостях води і особливостях її впливу на організм. Перш за
все використовується механічна дія водного середовища, її виштовхувальна підйомна
сила та гідростатичний тиск. Якщо активні фізичні вправи виконувати у повільному темпі у
воді, це значно полегшує їх виконання, сприяє збільшенню амплітуди рухів, відновленню
локомоторної функції, яка була неможливою чи виконувалась з великим напруженням в
звичайних умовах. Одночасно позитивно впливає і температурний чинник. Тепла вода
поліпшує лімфообіг, сприяє розслабленню м’язів, пом’якшує тканини, зменшує
рефлекторну збудженість, покращує еластичність м’язів, знижує больові відчуття, що
позитивно впливає на виконання фізичних вправ. Напроти, якщо виконувати фізичні
вправи у швидкому темпі у воді, можна збільшити навантаження на м’язову систему за
рахунок подолання її опірності, яка прогресивно зростає при прискоренні темпу, зміни
напрямку і амплітуди рухів, виконанні вправ послідовно у воді і поза нею, поглибленні
занурення. Для відновлення нормального тонусу і сили м’язів фізичні вправи виконують у
швидкому темпі і у прохолодній воді. Це одночасно загартовує організм.
Гідростатичний тиск водного середовища позитивно впливає на дихальну і серцево-
судинну системи. При зануренні пацієнта у воду до шиї збільшується тиск на грудну
клітину і черевну порожнину. При виконанні вдиху дихальні м’язи повинні переборювати
опір води, а якщо і видих робити у воду, то дихальні м’язи повинні переборювати опір води
у цій фазі дихання. Така дихальна гімнастика тренує і зміцнює дихальну мускулатуру,
покращує легеневу вентиляцію і газообмін, кисневотранспортну функцію серцево-судинної
системи. Крім того, компресія поверхневих судин (особливо вен) і скорочення м’язів
полегшують лімфообіг, прискорюють приплив венозної крові до серця, стимулюють його
діяльність і гемодинаміку в цілому. Гімнастика у воді позитивно впливає і на нервову
систему. Вона підвищує психоемоційний тонус, покращує самопочуття і навіює хворому
впевненість у цілковите одужання.
Фізичні вправи у воді проводять у лікувальних і загальних басейнах, у звичайних чи
спеціальних ваннах, що забезпечує достатню амплітуду рухів кінцівок. Для виконання
фізичних вправ у гомілковому або в променево-зап’ястковому суглобах та в дрібних
суглобах кисті і стопи можна застосовувати локальні ванни. Гімнастичні вправи у воді
виконують на різній глибині занурення: до пояса, до плечей, до підборіддя. Температура
води при захворюваннях опорно-рухового апарату, наслідках травм і деяких захворюваннях
нервової системи має становити 36-38°С. В інших випадках температура води може бути 26-
28°С. Гімнастика у воді часто поєднується з ручним та підводним апаратним масажем, що
підсилює лікувальний ефект. Вона може застосовуватись, як самостійне заняття, так і в
якості підготовчої процедури для наступного витягування чи корекції положенням у воді.
Найбільш п о к а з а н о застосування гідрокінезотерапії при травмах і захворюваннях
нервової системи, опорно-рухового апарату та їх наслідках (парезах і паралічах, корінцевих
больових синдромах, атрофії м’язів, контрактурах тощо). П р о т и п о к а з а н н я м и є: гострі
і хронічні захворювання шкіри, вух, очей; відкриті рани, виразки, нетримання сечі та калу,
244
епілепсія, захворювання периферичної нервової і серцево-судинної систем у фазі
загострення; венеричні хвороби.
4 . О з д о р о в ч і з а н я т т я ф і з и ч н о ю к у л ь т у р о ю , які застосовуються в
ЛФК, не переслідують досягнення спортивних результатів. Найбільш поширеними з них є:
оздоровчий біг, заняття на тренажерах, елементи спортивних ігор, їзда на велосипеді,
катання на ковзанах, лижах, плавання і т.п. Вибір їх залежить від індивідуальних
особливостей хворого (віку, статі, попередньої фізичної підготовки), функціональних
можливостей, стану здоров’я. Застосовуються вони з метою вдосконалення координації
рухів, фізичних якостей, професійних навичок, тренування організму; підвищення
загальної працездатності і психоемоційного тонусу. Як самостійна форма ЛФК найчастіше
застосовується оздоровчий біг (біг підтюпцем). Призначають його хворим, які пройшли
підготовку з ходьби та за станом здоров’я не мають протипоказань. Оздоровчий біг як
форма ЛФК застосовується переважно в двох варіантах: а) біг підтюпцем чергуючи з
ходьбою і дихальними вправами; б) безперервний тривалий біг підтюпцем (доступний
переважно для осіб молодого і зрілого віку з достатньою фізичною підготовленістю). Для
найкращої підготовки і розвитку загальної витривалості метод тривалого повільного
безперервного бігу найбільш ефективний.
5 . З а н я т т я н а т р е н а ж е р а х використовують для відновлення різних рухових
якостей – витривалості, координації, сили, гнучкості та ін. Тренажерні пристрої можуть
бути індивідуального або колективного користування, а їх вплив – загальним або
локальним. В ЛФК широко використовуються тренажери велосипедного, човникового,
блокового, маятникового та ін. типів. Розроблена величезна кількість тренажерів, які дають
можливість впливати на серцево-судинну і дихальну системи, завдяки чому підвищувати
функціональні резерви всього організму (велотренажери, бігові доріжки й ін.), або ж
вибірково вливати на нервову систему та опорно-руховий апарат, локально покращуючи
стан окремих м’язових груп, периферичних нервів та суглобів, сприяти розвитку динамічної
сили та гнучкості (різні конструкції еспандерів, ролерів та ін.). Існують і універсальні
тренажери, за допомогою яких можливо розвивати практично всі рухові якості. Сучасні
тренажери оснащені комп’ютерними системами для дозування навантаження і вивчення
реакції на них серцево-судинної системи. Заняття на тренажерах найбільш п о к а з а н і
для хворих з ІХС, хронічними неспецифічними захворюваннями легень, неврологічною
патологією (парезами, паралічами), порушеннями жирового обміну, наслідками травм і
ушкоджень опорно-рухового апарату. П р о т и п о к а з а н н я такі ж, як і для занять ЛФК.
Крім того, заняття на тренажерах протипоказані при вагітності понад 22 тижнів, високих
ступенях міопії, важких формах цукрового діабету.
6. С п о р т и в н і і г р и застосовуються, насамперед, для загального зміцнення
організму хворих та підвищення їх емоційного стану, відволікання від думок про хворобу.
Вони активізують роботу різних м’язових груп, підвищують діяльність серцево-судинної і
дихальної систем, посилюють обмін речовин. Позитивна роль ігор міститься в тому, що під
час їх проведення немає безперервного зусилля, періоди відновного напруження
чергуються з відпочинком, завдяки чому, без загрози для здоров’я хворих, тривалість ігри
можна збільшувати. Особливо ефективні вони при фізичній реабілітації дітей. В ЛФК
використовують ігри на місці (кегельбан, городки), малорухливі (настільний теніс), рухливі
(бадмінтон, волейбол, теніс) і спортивні, а також елементи баскетболу, ручного м’яча,
футболу, водного поло та ін. До ігор належать і танці, як організована форма ігор.
Перевагу найчастіше надають малорухомим іграм, в яких навантаження чергується з
періодами відпочинку. Дозовані ігри спрямовані на вдосконалення координації рухів,
швидкість рухової реакції, розвиток уваги тощо. Ігри на місці і малорухливі застосовують у
вступній або заключній частині занять лікувальною гімнастикою, на вільному руховому
режимі під час лікарняного періоду реабілітації. Рухливі і спортивні ігри можуть бути
частиною групового заняття лікувальною гімнастикою або самостійною формою на
післялікарняному етапі реабілітації.
245
 Однак, слід зазначити, що при застосуванні ігор емоційний фактор (особливо це
стосується елементів спортивних ігор), нерідко заважає самоконтролю хворого і може
призводити до передозування навантаження. Крім того, при окремих захворюваннях,
таких, наприклад, як гіпертонічна хвороба, емоційне захоплення грою може негативно
впливати на стан здоров’я і тому в таких випадках застосування ігор протипоказано.

Періоди застосування лікувальної фізкультури

Ефективне використання фізичних вправ з лікувальною метою вимагає продуманого

плану їх проведення, який залежить від динаміки захворювання. Відповідно до основних
закономірностей перебігу патології весь курс ЛФК умовно поділяють на т р и п е р і о д и :
- п е р ш и й період – відповідає фазі мобілізації організмом механізмів боротьби з
хворобою і формуванню тимчасових компенсацій; його основними завданнями є:
стимуляція відновних процесів; попередження ускладнень, які зумовлені основним
захворюванням; профілактика негативних явищ, пов’язаних з вимушеним обмеженням
рухової активності: гіпостатичної пневмонії, тромбозу, тромбоемболії, гіпотонії
кишечнику (запорів), гіпотонії сечового міхура (затримки або нетримання сечі), м’язової
слабкості та ін.; вибір адекватних навантажень;
- д р у г и й – відповідає фазі зворотного розвитку патологічних змін і формування
постійних компенсацій; до його основних завдань відноситься: ліквідація морфологічних
змін; відновлення функції ураженого органу чи системи; формування постійних
компенсацій; загальне та спеціальне тренування;
- т р е т і й – відповідає завершенню періоду одужання і відновленню порушених функцій;
його завдання: ліквідація залишкових морфологічних і функціональних порушень;
адаптація до побутових та трудових (виробничих) навантажень; підготовка до
самостійних занять.
Залежно від профілю хворих зазначені періоди ЛФК мають певні назви. Зокрема, у
пацієнтів терапевтичного профілю виділяють: підготовчий, основний (відновний,
одужання) та заключний (підтримуючий, тренувальний) періоди ЛФК. В травматології весь
курс ЛФК умовно підрозділяють на: період іммобілізації (абсолютної та відносної),
післяіммобілізаційний та відновний. В хірургії розрізняють передопераційний,
післяопераційний (ранній і пізній) та віддалений післяопераційний періоди. В неврології
виділяють ранній відновний, пізній відновний та резидуальний (компенсації остаточних
порушень) періоди (табл. 7.4).
Таблиця 7.4
Періоди ЛФК залежно від контингенту хворих*
Контингент хворих Періоди ЛФК
– Підготовчий
Терапевтичного профілю – Основний (відновний, одужання)
– Заключний (підтримуючий / тренувальний)
– Іммобілізації (абсолютної та відносної)
Травматологічного
– Післяіммобілізаційний
профілю
– Відновний
– Передопераційний
Хірургічного – Ранній післяопераційний
профілю – Пізній післяопераційний
– Віддалений післяопераційний (підтримуючий)
– Ранній відновний
Неврологічного профілю – Пізній відновний
– Резидуальний (компенсації остаточних порушень)
* П р и м і т к а : Тривалість періодів ЛФК, їх завдання та засоби, що використовуються, залежать від
тяжкості перебігу захворювання і індивідуальних особливостей хворого. Характеристика та завдання
кожного з періодів ЛФК буде наведена у відповідних розділах.

246
 Режими рухової активності в лікувальній фізкультурі

Режими рухової активності хворих розроблені для умов стаціонарного, санаторного

та амбулаторно-поліклінічного етапів реабілітації. Кожен з них чітко визначає об’єм і
інтенсивність фізичного навантаження, яке повинен отримати хворий при кожному з них.
Вибір режиму рухової активності залежить від стану здоров’я та індивідуальних
особливостей хворого. Призначаючи руховий режим необхідно враховувати: основне
захворювання, його клінічні прояви, періоди, тяжкість перебігу; тяжкість загального стану;
наявність супутніх захворювань; фізичні та адаптаційні можливості хворого; індивідуальні
особливості хворого, його психоемоційний стан.
Основні принципи побудови раціонального рухового режиму:
- стимуляція відновних процесів шляхом активного відпочинку і цілеспрямованого
тренування функцій різних органів і систем;
- сприяння перебудові і формуванню оптимального динамічного стереотипу в ЦНС;
- адекватність фізичних навантажень віку пацієнта, його фізичній підготовленості і
функціональним можливостям, клінічному перебігу хвороби;
- поступова адаптація організму хворого до зростаючих фізичних навантажень;
- раціональне поєднання і послідовність застосування рухового режиму з іншими
лікувальними факторами та засобами ЛФК з оптимальним їх чергуванням.
Режими рухової активності на стаціонарному етапі
р е а б і л і т а ц і ї . У стаціонарах призначають суворий ліжковий, розширений ліжковий,
напівліжковий (палатний) та вільний (загальнолікарняний) режими (табл. 7.5).
Таблиця 7.5
Режими рухової активності хворих на стаціонарному етапі лікування
Вид рухового Основні завдання рухового Об'єм рухової активності
режиму режиму на руховому режимі
Суворий Забезпечення повного Постійне перебування в ліжку в положенні
ліжковий фізичного і психічного спокою лежачи на спині або напівсидячи (з опорою
хворого на подушку чи злегка піднятий головний
кінець ліжка); забороняється перехід в
положення сидячи, обмежуються активні
рухи; туалет і прийом їжі здійснюються за
допомогою персоналу
Розширений Запобігання ускладненням, Допускаються активні повільні повороти
ліжковий пов'язаним з обмеженням тулуба в межах ліжка; спокійний перехід в
рухової активності – боротьба із положення сидячи, потім стоячи, а також
застійними явищами, ходьба біля ліжка за допомогою
депресивними станами та ін., персоналу; активний прийом їжі та
підготовка хворого до переходу самообслуговування; РІГ, лікувальна
у вертикальне положення та до гімнастика по 8-10 хв. індивідуальним
ходьби методом, масаж
Напівліжковий Зменшення впливів гіпокінезії, Дозволяється самостійна ходьба в межах
(палатний) відновлення адаптації серцево- палати і відділення, перебування в ліжку
судинної та дихальної систем (можна сидячи) до 50% денного часу.
до фізичних навантажень, Показані РГГ, ЛГ до 15 хв. індивідуальним
підготовка до виходу в коридор, або малогруповим методом
на сходи і на прогулянку
Вільний Підготовка до виписки, Використовуються різні елементи рухового
(загально- досягнення спадкоємності з режиму з помірним (середнім) фізичним
лікарняний) черговим етапом реабілітації, навантаженням. Показана РГГ до 15 хв.,
орієнтація на підготовку до ЛГ до 30 хв. груповим методом в залі ЛФК,
трудової діяльності прогулянки, дозована ходьба 500-1500 м в
повільному і середньому темпі, заняття на
тренажерах 20-30 хв.

247
 Ліжковий режим призначається після оперативних втручань, при тяжкому
загальному стані хворого, при захворюваннях, які можуть ускладнюватись при вставанні
(перші дні після перенесеного інфаркту міокарда, порушеннях мозкового кровообігу тощо).
а) Суворий ліжковий режим передбачає постійне перебування хворого у лежачому
положенні та забезпечення йому повного фізичного та психічного спокою. Необхідно
пам’ятати, що у більшості хворих відсутні навички раціонального дихання, або ж вони
втратили їх в процесі тривалого обмеження рухової активності. Тому показана дихальна
гімнастика у вигляді статичних дихальних вправ. Призначають неглибоке (переважно
черевне) довільне дихання, без затримки. Вдих виконується обов’язково носом (немовби
нюхаючи запашну квітку), видих – ротом (склавши губи в трубочку і немовби дуючи на
гарячий чай). Видих повинен бути тривалішим ніж вдих (наприклад, на рахунок 1-2 – вдих,
1-2-3-4 – видих).
Окремі автори (М.М. Круглий, Ю.А. Кобзев, 1978) вважають, що призначення
лікувальної гімнастки можливе уже в гострій стадії захворювання. При цьому частка її в
комплексі терапевтичних засобів відносно невелика. Процедура створює основу
психоемоційної а, головне, активної перебудови всієї діяльності організму хворого.
Слід зазначити, що тривале перебування хворого на суворому ліжковому режимі та
пов'язаний з цим вимушений дефіцит рухової активності значно подовжує процес
одужання та призводить до виникнення серйозних ускладнень й функціональних порушень
у більшості систем організму. Це вимагає якнайшвидшого (в межах клінічного перебігу
захворювання) розширення режиму рухової активності.
б) Розширений ліжковий режим призначають при позитивній динаміці клінічної
симптоматики та показників додаткових методів обстеження. Зазначений режим
призначається як наступний етап після суворого ліжкового режиму. Він спрямований на
прискорення розрішення патологічного процесу, попередження ускладнень, зумовлених
тривалим перебуванням хворого у ліжку, таких як: застійна пневмонія, вегетативні
розлади, гіпотонія, порушення функціонування травної системи (закріпи, дискінезія
жовчовивідних шляхів), сечовивідної системи (нетримання сечі чи затримка
сечовиділення), пролежні та інші, а також на підготовку хворого до подальшого
розширення рухового режиму. При розширеному ліжковому режимі хворому дозволяється
послідовно переходити в положення лежачи на боці, потім – пасивно (за допомогою), а
надалі активно (самостійно) сідати в ліжку, потім короткочасно (по 5-30 хв.) сидіти з
опущеними з ліжка ногами, вставати з ліжка *, пересідати на стільчик біля ліжка, ходити
навколо нього за допомогою персоналу. Важливо спочатку застосовувати пасивну зміну
положення тіла, поступово збільшуючи час перебування у цьому положенні від одного до
декількох разів на день. При задовільній реакції через декілька днів хворий може
змінювати положення тіла активно.
* П р и м і т к а : Правила вставання: в положенні сидячи з опущеними з ліжка ногами відчути
опору на дві ноги, опертися на них, нахилити дещо тулуб уперед, з допомогою встати, поступово
випрямити ноги, лише потім підвести голову, випрямити тулуб. Залежно від функціонального
стану хворого та його психологічної готовності тривалість стояння може бути різною (від 10-15 сек.
до 1 хв.). На наступний раз хворому після вставання рекомендують перемістити масу тіла з однієї
ногу на другу, а далі – повільно ходити біля ліжка, навколо нього, по палаті і т.д.
Призначаються загальнозміцнювальні, дихальні та спеціальні вправи, вправи на
координацію рухів та тренування вестибулярного апарату з легкою інтенсивністю.
Призначення і розширення рухової активності повинно бути гнучким, а застосування
засобів лікувальної фізкультури – індивідуальним.
Палатний (напівліжковий) режим призначається при загальному стані хворого
середньої тяжкості, при стабілізації і позитивній динаміці захворювання та адекватній
реакції на попередні види фізичної активності, як наступний етап після ліжкового режиму.
Головним його завданням є підготовка до перебування хворого у вертикальному
положенні з наступним забезпеченням ходіння. Хворому дозволяється вставати з ліжка,

248
ходити навколо ліжка, по палаті, виходити в туалет (спочатку – з опорою чи за сторонньою
допомогою). Разом з тим, рухова активність обмежується. Перебування в ліжку – 50%
денного часу.
При палатному режимі хворому показана, ранкова гігієнічна гімнастка, лікувальна
гімнастка, самостійні заняття. Призначаються загальнозміцнювальні і спеціальні вправи
помірної інтенсивності. Дозволяються настільні ігри. Можна призначати масаж. Комплекси
вправ виконується в положенні лежачи і сидячи.
Вільний режим (загальнолікарняний) призначається при задовільному загальному
стані хворого, неповній ремісії захворювання, якщо функціональні можливості
відповідають режиму рухової активності та при адекватній реакції на попередні види
фізичної активності. Головне завдання режиму – розширення рухової активності та
сприяння розрішенню патологічного процесу. Рухова активність хворого в межах лікарні не
обмежена. Може ходити в палаті, в загальний туалет, в їдальню, на обстеження,
підніматися по сходах, відвідувати процедурні кабінети, кабінет лікувальної фізкультури.
На вільному режимі хворому показана ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастка,
самостійні заняття, дозована ходьба, настільні та малорухомі ігри, піднімання по сходах,
заняття на тренажерах. Призначаються вправи статичного і динамічного характеру, окремі
з них виконуються з невеликим зусиллям. На початку процедури використовують
положення сидячи, потім поступово включаються вправи у вихідному положенні стоячи.
Крім того, призначаються вправи, які імітують необхідні в побуті рухи (присідання, нахили,
повороти, сходження на сходи, дозована ходьба, прогулянки). Широко використовується
ходьба: спочатку в палаті, потім – по коридору, по лікарні. Швидкість ходіння, відстань і
тривалість його поступово збільшуються. Проводиться ходьба 2-3 рази на день у
поєднанні з вправами лікувальної гімнастики і без них, може використовуватись під час
самостійних занять. Поступово удосконалюються способи ходьби по сходах. Кількість
подоланих сходинок (звичайно це два поверхи) залежить від рівня функціональних
можливостей, досягнутого хворим за цей період.
Режими рухової активності у післялікарняному періоді
р е а б і л і т а ц і ї . За необхідності продовження реабілітації хворих після виписування із
стаціонару, їх направляють на лікування в реабілітаційно-оздоровчий центр, санаторій чи
поліклініку. Рухові режими на амбулаторно-поліклінічному, санаторно-курортному та
диспансерному етапах реабілітації спрямовані на подальше відновлення стану здоров’я,
підвищення функціональних можливостей, тренованості організму, адаптації до
навантажень побутового і виробничого характеру. Питома частка засобів фізичної
реабілітації (порівняно з медикаментозною терапією) на даному етапі значно збільшується,
стають різноманітнішими форми їх застосування. Провідну роль продовжує відігравати
лікувальна гімнастика, але не менш важливими є ранкова гігієнічна гімнастика та
самостійні заняття хворого. Залежно від рівня функціональних можливостей хворому під
на амбулаторно-поліклінічному, санаторно-курортному та диспансерному етапах
реабілітації можуть призначатися щ а д н и й , щ а д н о - т р е н у ю ч и й та т р е н у ю ч и й
рухові режими. Загальні завдання режимів: збільшення стійкості організму до
навантажень, поступовий перехід хворого до повноцінного відновлення рухової активності
та фізичної працездатності, підготовка до трудової діяльності. Необхідно звернути увагу,
що між усіма вказаними режимами (як і між попередніми) існує сувора послідовність.
Щадний режим (найбільш обмежений режим) призначають усім хворим, як режим
адаптації, протягом перших 3-5 днів. Особливістю даного режиму є те, що хворі переходять
із стаціонарного спостереження на поліклінічне чи санаторне. При зміні умов зовнішнього
впливу, зумовлених переходом з одного лікувального закладу в інший, можлива
повторюваність комплексів, повернення до більш полегшеного режиму. В перші дні після
виписування із стаціонару хворі повинні зменшити об’єм рухової активності, обмеживши
дистанцію ходьби, сходження на сходинки, кількість вправ у комплексі. Через 3-5 днів (за
відсутності ускладнень) допускається повернення до обсягу навантажень, досягнутого при
виписуванні з лікарні.
249
 Хворі з явищами декомпенсації, з недостатністю кровообігу та дихальною
недостатністю I-II ступеня, ослаблені хворі, зі схильністю до загострень хронічних
захворювань та ті, що потребують постійного лікарського контролю, повинні
дотримуватись щадного рухового режиму протягом всього перебування на амбулаторному
лікуванні чи в санаторії. Показані усі форми проведення ЛФК. Фізичне навантаження
складає 30% від максимальних аеробних можливостей – максимального споживання
кисню (МСК). Допустима частота серцевих скорочень залежить від статі, віку, клінічних
проявів захворювання, режиму рухової активності і не повинна перевищувати в
середньому 104-107 уд./хв.
Щадно-тренуючий режим передбачає тонізуючий (помірний) вплив. Призначають
хворим з порушенням кровообігу та дихальною недостатністю I ступеня, усім хворим
старше 60 років у період ремісії основного захворювання та при задовільній адаптації до
умов і засобів реабілітації. Режим забезпечує високу ефективність рухових, кліматичних,
бальнео- та фізіотерапевтичних навантажень, сприяє підвищенню тонусу, тренованості та
загартованості організму. Показані усі форми проведення лікувальної фізкультури. Фізичне
навантаження може досягати 40% МСК. Допустима частота серцевих скорочень не
повинна перевищувати 111-122 уд./хв.
Тренуючий режим призначають хворим без порушення кровообігу та дихання, зі
стійкою компенсацією, задовільною адаптацією до кліматичних і фізичних навантажень.
Режим спрямований на загартування, тренування організму, підготовку до трудової
діяльності. Показані усі форми проведення ЛФК. Фізичне навантаження може досягати
60% МСК. Допустима частота серцевих скорочень не повинна перевищувати 131-148
уд./хв. Тренування проводять під ретельним лікарським контролем з урахуванням
толерантності до фізичного навантаження.
Слід зазначити, що виділяють також інтенсивно-тренуючий руховий режим, при
якому фізичне навантаження складає 75% МСК, ЧСС в межах 145-167 уд./хв., але в
лікувальній фізичній культурі він практично не застосовується.
Функціональні показання до розширення рухового режиму
в л і к у в а л ь н і й ф і з к у л ь т у р і . Для вирішення питань щодо можливості
розширення рухового режиму в лікувальній фізкультурі використовують елементи
стандартних функціональних проб та стандартні тести-комплекси. Е л е м е н т и
с т а н д а р т н и х ф у н к ц і о н а л ь н и х п р о б в ЛФК найчастіше застосовують наступним
чином. Перед переведенням хворого із суворого ліжкового режиму на розширений
ліжковий режим проводять пробу з переходом із положення лежачи в положення сидячи
(3-5 разів, залежно від стану хворого); для призначення палатного режиму – ортостатичну
пробу або 5 чи 10 присідань на стілець за 30 с. чи 60 с. відповідно; перед призначенням
вільного режиму – пробу зі сходженням по східцях приставними кроками у середньому
темпі на 1 поверх або 10 присідань за 30 с. С т а н д а р т н і т е с т и - к о м п л е к с и
передбачають виконання хворим орієнтовних комплексів лікувальної гімнастики,
тривалість і щільність яких залежить від виду рухового режиму (табл. 7.6).
Таблиця 7.6
Правила застосування стандартних тестів-комплексів на
стаціонарному періоді реабілітації
Вихідні Моторна щільність
Режим Тривалість заняття
положення заняття
Ліжковий Лежачи 10-15 хв. 35-45%
Напівліжковий Сидячи 20-25 хв. 45-50%
Вільний Сидячи і стоячи 30-40 хв. 50-60%

Після проведення елементів стандартних функціональних проб або стандартних

тестів-комплексів оцінюється динаміка клінічної симптоматики та реакція серцево-судинної
системи на фізичне навантаження.

250
 Особливості дозування фізичних навантажень
в лікувальній фізкультурі

Д о з у в а н н я ф і з и ч н и х н а в а н т а ж е н ь в Л Ф К – це визначення сумарної
дози фізичного навантаження при використанні одної, декількох вправ чи їх комплексу у
вигляді лікувальної гімнастики. Надзвичайно важливо, щоб фізичні навантаження, які
застосовуються в ЛФК були цілком адекватними функціональним можливостям хворого.
Оскільки, якщо вони будуть недостатні, то не зможуть забезпечити необхідного лікувального
ефекту, а якщо будуть занадто високі, тобто надмірні, можуть значно погіршити стан
здоров’я і бути небезпечними для життя пацієнта. Фізичні навантаження умовно поділяють
на загальні і місцеві. З а л ь н е навантаження складається з енергетичних затрат організму
на виконання м’язової роботи. Про його відповідність функціональним можливостям
хворого судять за зовнішніми ознаками втоми і реакцією серцево-судинної й дихальної
систем. М і с ц е в е навантаження здійснює локальну дію. Його ефективність оцінюють за
показниками нормалізації тонусу й сили м’язів, відновлення рухів у суглобах чи ін.
Варіанти дозування фізичних навантажень, залежно від показань до їх призначення,
поділяють на лікувальне, тонізуюче та тренувальне (табл. 7.7).
Таблиця 7.7
Варіанти дозування фізичних навантажень
в лікувальній фізичній культурі
№ Варіант Характеристика варіанту дозування,
з/п дозування показання до призначення
1. Лікувальне Застосовується при тяжкому стані хворого, для досягнення терапевтичного
дозування впливу на уражену систему чи орган, формування компенсацій,
попередження ускладнень. Фізичне навантаження незначне і поступово
збільшується від заняття до заняття. Фізіологічні показники при цьому
змінюються незначно.
2. Тонізуюче Застосовується в період одужання, для відновлення і удосконалення
дозування функції ураженої системи чи органа, досягнення загальнозміцнювального
та загальнотонізуючого ефекту. При наростанні фізичного навантаження
використовуються вправи помірної інтенсивності. Фізіологічні зміни помірні,
залежать від захворювання і стану хворого.
3. Тренувальне Застосовується в період відновного лікування, для тренування серцево-
дозування судинної, дихальної та інших систем. Раціональне використання великих
навантажень. Фізіологічні зміни значні, але залежать від захворювання і
стану хворого. При наростанні фізичного навантаження використовуються
вправи помірної, великої та субмаксимальної інтенсивності. Для цього
заздалегідь необхідно визначати рівень фізичної працездатності.

Критерії дозування інтенсивності фізичних навантажень

при призначенні процедур ЛФК:
1. Вихідні положення (лежачі, сидячи, стоячи).
2. Темп або швидкість виконання вправ (повільний, середній, швидкий).
3. Обсяг включених м'язових груп (дрібні, середні, великі).
4. Кількість повторень кожної вправи.
5. Загальна кількість вправ у комплексі.
6. Співвідношення загальнорозвиваючих, спеціальних і дихальних вправ.
7. Вид, характер та міра складності фізичних вправ (прості, складні, складно-
координаційні та ін.).
8. Амплітуда рухів (неповна, повна).
9. Ступінь силового зусилля, використання полегшення чи утруднення виконання
фізичних вправ.
10. Загальний час (тривалість) усього заняття, співвідношення окремих його частин, а
також щільність.

251
 В е л и ч и н а і н т е н с и в н о с т і ф і з и ч н о г о н а в а н т а ж е н н я в процедурі
лікувальної гімнастики може бути м а л о ю , п о м і р н о ю та в е л и к о ю . Характеристика
їх наведена в таблиці 7.8.
Т р и в а л і с т ь п р о ц е д у р л і к у в а л ь н о ї г і м н а с т и к и може складати: при
індивідуальному методі від 7-10 хв. до 20-25 хв., при малогруповому та груповому – від 25-
30 хв. до 45-60 хв. Такої тривалості дотримуються і при заняттях іншими формами
лікувальної фізкультури, вносячи в кожну з них свої корективи. Співвідношення кожної
окремої частини заняття ЛГ не є стабільним, воно залежить від завдань, режиму рухової
активності, періоду курсу лікування, форми проведення. Так, на початку курсу лікування
перевага надається підготовчій і заключній частинам (по 20-30% часу процедури); в
основному періоді тривалість основної частини може зростати до 70-80%.
З а г а л ь н и й к у р с Л Ф К при гострих захворюваннях залежить від тривалості
проходження відновних процесів в організмі, зумовлених як часом розрішення
патологічного процесу, так і швидкістю відновлення психічної, фізичної, побутової,
виробничої здатності хворого. При хронічних захворюваннях хворому рекомендують
займатися лікувальною фізкультурою протягом усього життя. Величина навантаження
зменшується в період загострення.
Таблиця 7.8
Види інтенсивності фізичних навантажень в ЛФК та їх характеристика
№ Критерії дозування Інтенсивність фізичних навантажень
з/п навантажень мала помірна (середня) велика
1. Вихідні положення Переважно лежачи Переважно сидячи Будь-які
2. Темп виконання Повільний (4-6 сек. Середній (2 сек. на Швидкий (1 сек. на 1
вправ на 1 вправу) 1 вправу) вправу)
3. Об'єм включених Вправи для дрібних Вправи для дрібних Вправи для всіх
м'язових груп м'язових груп і середніх м'язових м'язових груп
груп (виключаються
навантаження на
крупні суглоби)
4. Кількість повторень 4-6 8-10 12-15
одної вправи
5. Кількість вправ в до 10 15-20 25 і більше
комплексі ЛГ
6. Співвідношення 1 : 1, 2 : 1 3 : 1, 4 : 1 5:1
загальнозміцнюючих
або спеціальних
вправ до дихальних
7. Міра складності Прості вправи Прості вправи Додаються складні та
фізичних вправ складно-
координаційні вправи
8. Амплітуда рухів Неповна Повна Повна
9. Ступінь силового Виключаються Виключаються Будь-які силові
зусилля значні зусилля і натужування, зусилля
натужування струси (стрибки)
10. Загальний час від 7 до 10 хв. 10-15 хв. від 20-25 хв.(при
заняття індивідуальному
методі до 40 хв. (при
груповому)

Для визначення величини фізичного навантаження застосовуються також частота

серцевих скорочень та емоційний фактор.

252
 Дозування фізичних навантажень за частотою серцевих
с к о р о ч е н ь в ЛФК здійснюється подібно до дозування в процесі оздоровчих тренувань
(див. розділ 6.2), але з деякими обмеженнями. Зокрема, величина п і к о в о ї ЧСС (тобто
найбільшої ЧСС, яка не може бути перевищена в процесі занять) менша і залежить від режиму
рухової активності хворого: на ліжковому режимі під час занять ЛФК вона повинна
збільшуватись не більше, ніж на 8 уд./хв., на палатному – не більше ніж на 16 уд./хв., на
вільному – не більше, ніж на 24 уд./хв.; під час тренувального режиму – не повинна
перевищувати показник 180 мінус вік (у роках). Можливо також визначати п о р о г о в у
толерантність до фізичного навантаження за допомогою вело- або степергометричного тесту.
В таких випадках під час занять ЛФК тренувальна ЧСС при в е л и к о м у навантаженні може
дорівнювати 90% від порогової, при п о м і р н о м у – 70%, при м а л о м у – 50% (і менше).
Для використання е м о ц і й н о г о ф а к т о р а в лікувальній фізкультурі особливо
ефективним є музичний супровід. З позиції фізіологічної дії значення музики засновано на
зв’язку звуку з відчуттями рухів (акустико-моторний рефлекс), на що впливає характер
музики, її мелодія та ритм. Так, між ритмом рухів і ритмом внутрішніх органів існує тісний
зв’язок, який здійснюється за типом моторно-вісцеральних рефлексів. Музика, як
ритмічний подразник стимулює фізіологічні процеси організму не тільки в руховій, але й у
вегетативній сфері. Вони удосконалюються, стають оптимальними і енергетично більш
економними. Музика полегшує виконання фізичних вправ. Мажорна гармонічна музика
сама по собі викликає помірне підвищення тонусу скелетних м’язів, підвищує ефект
фізичних вправ при їх лікувальному застосуванні. При мінорній музиці цей ефект дещо
знижується.
Для д о з у в а н н я л і к у в а л ь н о ї х о д ь б и використовують: д о в ж и н у
д и с т а н ц і ї , ч а с ї ї п р о х о д ж е н н я , т е м п (число кроків за хвилину) та р е л ь є ф
м і с ц е в о с т і . Використовують звичайну ходьбу в різних темпах: прогулянковим кроком
(20-40 кроків за хвилину), у повільному темпі – 50-70 кр./хв. (3-3,5 км/год); у середньому
темпі – 80-100 кр./хв. (3,5-4 км/год); у швидкому темпі – 100-120 кр./хв. (4,5-5 км/год), а
також ходьбу із застосуванням опорного розвантаження (ходунки, милиці, палки тощо).
Доведено, що для хворих більш адекватною і фізіологічною є ходьба рівною місцевістю в
темпі 70-85 кр./хв. на відстань 2-5 км (залежно від функціональних можливостей). У разі
необхідності збільшення навантаження при самостійних заняттях краще залишати звичний
для хворого темп ходьби, а збільшувати відстань. Застосовувати темп ходьби понад 120
кр./хв. не рекомендується, оскільки методично це досить складно. Якщо хворий добре
переносить темп ходьби 120 кр./хв., доцільно переходити на повільній біг. Тривалий біг у
повільному темпі супроводжується такою ж величиною ЧСС, що і швидка ходьба.
Темп лікувальної ходьби можна також розрахувати за формулою (Д.А. Аронова та
співав. 1983 р.):

Х = 0,042 ∙ N + 0,15 ∙ ПЧСС + 65,6,

де Х – кількість кроків за хв.,

N – порогова потужність ВЕМ (кгм/хв),
ПЧСС – порогова ЧСС на висоті ВЕМ навантаження.

Фізичне навантаження для теренкуру дозується за рахунок протяжності дистанції,

крутизни підйому, темпу ходьби та кількості зупинок для відпочинку. Маршрути теренкуру,
залежно від довжини дистанції і крутизни підйому, поділяються на: маршрут № 1 – 500 м
(крутизна підйому 2-5°); маршрут № 2 – 1000 м (крутизна підйому 5-10°); маршрут № 3 –
2000 м (крутизна підйому 10-15°); маршрут № 4 – 3000 – 5000 м (крутизна підйому 15-20°).
Існують також сучасні електронні дозатори темпу, які задають темп ходьби та бігу в
межах 60-180 кр./хв.

253
 Фізична реабілітація з урахуванням
толерантності до фізичного навантаження

Використання під час фізичної реабілітації даних про толерантність до фізичного

навантаження вважають одним із найдосконаліших підходів у ЛФК. Показники толерантності
отримують під час діагностичного тестування (ергометрії) зі зростаючим фізичним
навантаженням, коли наявні порогові ознаки, що свідчать про неадекватність навантаження
(клінічні та функціональні ознаки порогу толерантності – див. розділ 4.1). Тренування
проводять на велоергометрі (велотренажері), ергометрах човникового типу, на тредмілі. Їх
можна здійснювати і шляхом сходження на сходинки, дозованого бігу, дозованої ходьби
тощо. Вони можуть бути індивідуальними і груповими (в рамках відповідного рухового
режиму). Проводячи такі тренування, орієнтуються на порогову потужність діагностичного
навантаження чи на відповідну йому ЧСС. В якості приклада може бути запропонована
наступна методика фізичних тренувань на велоергометрі (табл. 7.9).
Таблиця 7.9
Схема відновних велоергометричних тренувань після гострих респіраторних
захворювань (за В.В. Клапчуком та В.В. Фетісовою, 2008)
Потужність навантаження в порівнянні з пороговою в
Режими різних частинах заняття
тренування підготовча основна заключна
частина частина частина
Перший: 40-50% 70% 50-40%
(3-4 велоергометричних повторним інтервальним повторним
тренування) методом методом методом
Тривалість 3 рази по 2 хв. 5 разів по 2 хв. 2 рази по 2 хв.
Темп педалювання 40 об./хв. 60 об./хв. 40 об./хв.
Другий: 60% 70-80-70-80% 50%
(7-8 велоергометричних рівномірним перемінним рівномірним
тренувань) методом методом методом
Тривалість 3-4 хв. 4 рази по 3 хв. 3-4 хв.

Темп педалювання 40 об./хв. 60 об./хв. 40 об./хв.

Для діагностики індивідуальної толерантності до фізичного навантаження

рекомендується застосовувати велоергометричний тест Наваккі, починаючи з
навантаження 1 Вт/кг маси тіла і через кожні 2 хв. збільшуючи його на цю ж величину. В
момент «відмови» від продовження тесту, через втому чи з інших причин, реєструють
максимальну досягнуту потужність і час її утримання (в межах 2 хв.). При цьому необхідно
слідкувати за тим, щоб в період проведення тесту ЧСС не перевищувала величину,
розраховану за формулою: «200 – вік», а АТ не перевищував 200/100 мм рт.ст.
Використовуючи електрокардіографію орієнтуються на критерії порогу толерантності за
загальноприйнятими рекомендаціями ВООЗ. Досягнутий таким чином рівень потужності
навантаження вважають порогом толерантності і навантаження припиняють.
Заняття на велоергометрі з урахуванням рівня індивідуальної толерантності до
фізичного навантаження повинні бути організовані як додаткові до занять ЛФК. Їх слід
проводити у відведеному для цього кабінеті під наглядом спеціально підготовленого
середнього медичного працівника, який здійснює контроль за самопочуттям, пульсом,
артеріальним тиском, а також володіє методами надання невідкладної медичної допомоги.
Тренування проводять щоденно або через 1-2 дні, індивідуально, всього 10-12 разів на
курс.

254
 При п о в т о р н о м у методі велоергометричного тренування навантаження
чергується з періодами для відпочинку, де застосовують динамічні дихальні вправи до
достатньо повного відновлення; при і н т е р в а л ь н о м у методі – навантаження
виконують з жорстко заданими інтервалами для відпочинку, які поступово скорочуються;
при р і в н о м і р н о м у методі – навантаження з відносно постійною інтенсивністю; при
п е р е м і н н о м у методі – навантаження безперервне зі змінами інтенсивності типу
«фартлек».
Співвідношення вдиху та видиху в підготовчій та заключній частинах 3:4, в основній –
3:3, 3:2 обертів педалі велоергометра. Про адекватність фізичного навантаження судять
за частотою серцевих скорочень та зовнішніми ознаками втоми, які не повинні свідчити
про різку втому. Запропонований підхід забезпечує скорочення строків фізичної
реабілітації і дозволяє запобігти перенапруження та перетренування.
Слід зазначити, що тренування з урахуванням толерантності до фізичного
навантаження не можуть замінити гімнастичних форм лікувальної фізкультури. Вони
повинні взаємно доповнюватися, оскільки перші з них в основному підвищують аеробну
здатність організму, а другі – вирішують спеціальні завдання.

Застосування природних чинників

в лікувальній фізкультурі

З а г а р т у в а н н я – це система тренування, спрямована на пристосування

організму до добових, сезонних, періодичних або раптових змін температури, освітлення,
магнітного і електричного полів Землі. Основними засобами загартування організму є
природні чинники: повітря, вода, сонце. Кожний із факторів загартування за впливом на
організм має певну вибірковість дії, тому їх краще застосовувати в комплексі. Особливо
ефективним є поєднання загартування з фізичними вправами.
Незалежно від віку під впливом загартування нормалізується функціональний стан
нервової, серцево-судинної, дихальної систем, обмін речовин; покращуються
термоадаптаційні механізми і функціонування системи імунологічного захисту;
підвищується стійкість організму до вірусної та бактеріальної інфекції; послаблюються або
зникають негативні реакції організму, що викликаються зміною погоди, створюється захист
від різних простудних захворювань. Загартування дає можливість ліквідувати дисгармонію
між закладеними в процесі еволюції людини можливостями захисно-пристосувальних сил
організму та їх використанням для оздоровлення.
Основні правила загартування:
- урахування індивідуальних особливостей організму;
- комплексність застосування фізичних аспектів: холоду, тепла, опромінення
ультрафіолетовими та інфрачервоними променями, механічної дії руху повітря,
води тощо;
- регулярність (систематичність) тривалого впливу на організм фізичних факторів;
- поступове збільшення дози загартовувальних впливів;
- використання наступної процедури лише за умови повного відновлення
температури тіла;
- час між повторними застосуваннями фізичних факторів не повинен перевищувати
тривалості післядії;
- поєднання адаптації різних частин тіла із загальним пристосуванням організму до
дії холоду чи спеки (оптимальна стійкість досягається при загартуванні всього
організму);
- проведення загартування при різних рівнях теплопродукції організму: як в спокої,
так і при руховій діяльності різної активності;
- застосування більш коротких, але частих впливів, ніж більш тривалих, але рідких;
- проведення регулярного медичного контролю і самоконтролю під час
загартовувальних процедур.
255
 Режими загартування:
1) п о ч а т к о в и й , який пов’язаний із тренуванням фізичної терморегуляції; його
застосовують при загартуванні дітей, осіб, ослаблених хворобами, у людей старшого
віку;
2) о п т и м а л ь н и й – тренування фізичної і меншою мірою хімічної терморегуляції;
3) с п е ц і а л ь н и й – максимальне тренування фізичної терморегуляції і підвищення
активності функціонування її хімічної складової.

Види загартовувальних процедур

Розрізняють пасивне і активне загартування. П а с и в н е загартування здійснюється

незалежно від волі людини. А к т и в н е загартування – це систематичне застосування
строго дозованих впливів природних і штучно створених фізичних факторів, які спрямовані
на підвищення стійкості організму до холоду. Вони включають спеціальні процедури і
комплекс процедур в цілому. Заходи щодо загартування організму повинні бути
багатоплановими і підвищувати стійкість організму до різних метеорологічних і
температурних впливів.
З а г а р т у в а н н я п о в і т р я м . Повітряні ванни належать до таких оздоровчих
процедур, які рекомендовано виконувати протягом усього життя. Повітряні ванни можуть
бути загальними і місцевими. Найбільш позитивний вплив на організм здійснюють
повітряні ванни на узбережжях моря, річки, озера, в лісі, де повітря насичене аероіонами і
фітонцидами. На початку загартовування процедуру слід виконувати в захищеному від
сонця місці. Загартування повітрям може регулярно повторюватися (при повітряних
ваннах) або бути тривалими (сон на відкритому повітрі). Виділяють наступні типи
температурних режимів при загартуванні повітрям: теплі (вище 220 С); індиферентні
(21-22 С); прохолодні (17-20 С); помірно холодні (9-16 С); холодні (0-80С); дуже холодні
0 0 0

(нижче 00С). Вже в початковому режимі організм необхідно тренувати до швидких

перепадів температури. Такі тренування краще починати в літній період. Зранку необхідно
виходити на веранду, балкон або вулицю і охолоджуватись до тих пір, поки не з’явиться
«гусяча шкіра». Завершальним етапом є обтирання вологим рушником. З дня досягнення
часу появи «гусячої шкіри» не менше ніж через 5-7 хвилин при температурі повітря не
нижче 120 С можна переходити до тренування в оптимальному режимі.
При загартуванні в оптимальному режимі використовують головним чином помірно
холодні повітряні ванни. У спеціальному режимі використовуються холодні і дуже холодні
повітряні ванни. Переходити до спеціального режиму необхідно після досягнення стійкої
загартованості організму в оптимальному режимі, тобто на 2-3-й рік загартування.
С о н я ч н і в а н н и . Біологічна ефективність сонячного впливу визначається, з
одного боку, величиною потоку ультрафіолетових, а з іншого – інфрачервоних і видимих
променів. З оздоровчою метою видимі та інфрачервоні промені сонячної енергії в
комбінації з повітряними ваннами можна використовувати і в холодний період року. Для
цього необхідно забезпечити добру освітленість тіла. Найкращий час для їх здійснення –
ранкові і дообідні години (особливо в літній час), коли запиленість атмосфери і потік
теплового випромінювання менші. Залежно від чутливості організму до
ультрафіолетового випромінювання використовується сумарна або відбита сонячна
радіація. З метою захищення організму від прямих і розсіяних ультрафіолетових
променів сонячні ванни приймають під тентами. Дозування сонячних ванн здійснюється
за фотохімічною реакцією шкіри, що викликається дією ультрафіолетового
випромінювання або за кількістю поглинутої теплової енергії і визначається в
біологічних дозах. Для профілактики сонячного удару необхідно захищати голову від
прямих сонячних променів і не приймати сонячні ванни натще, а найголовніше –
правильно їх дозувати.

256
 З а г а р т у в а н н я в о д о ю . Вода є чудовим загартовувальним агентом, поєднуючи
в собі охолоджувальну, зігрівальну та механічну дію. Під впливом води організм людини
звикає до низьких температур, стає менш чутливим до холоду. Загартування водою може
проводитися у вигляді вологих обтирань, обливань, душу, морських і річкових купань. Три
перших можна проводити в домашніх умовах протягом року. Температурні режими при
загартуванні водою можуть бути наступними: гарячі ванни (вище 400 С); теплі ванни (36-400
С); індиферентні (34-350 С); прохолодні (33-200 С); холодні (нижче 200 С).
Загартування водою в домашніх умовах можна починати в будь-який період року з
обтирання при температурі повітря в приміщенні не нижче 18-200 С. Це підготовчий етап для
більш різких загартувальних впливів. Продовжують загартування водою кімнатної
температури з поступовим її зниженням на 1-20 С через кожні 3-5 днів (керуючись власними
відчуттями).
О б л и в а н н я водою за холодовим навантаженням – більш сильно діюча процедура
порівняно з обтиранням. Наступною за інтенсивністю холодовою процедурою є д у ш . При
його використанні на людину діють не тільки температурний, а й механічний фактор. Після
фізичних навантажень будь-якого характеру особливо показаним є контрастний душ. При
цьому використовують поперемінно теплу і холодну воду з поступовим збільшенням
перепаду температур. Оптимальним як для підвищення стійкості організму до перепадів
температур, так і для прискорення відновних процесів після фізичних, інтелектуальних
навантажень, психоемоційних напружень є перепади температур води 15-200 С. В
холодний період року з метою інтенсифікації загартування, а також для попередження
переохолодження, кінцевою процедурою є холодний душ. Влітку, навпаки, для підвищеної
стійкості організму до спеки шляхом тренування механізмів фізичної терморегуляції і
теплового рецепторного апарату завершальним повинен бути теплий душ.
Найбільш ефективними загартовувальними водними процедурами є п л а в а н н я і
к у п а н н я в п р и р о д н и х в о д о й м а х (море, річка, озеро) та в спеціальних відкритих і
закритих басейнах. При купанні в морі на організм, крім температурного фактора, діє також
хімічний (розчинені у воді солі) і механічний (рух води), а також м’язове навантаження під
час плавання (чи переміщення). Купання використовують найчастіше з метою підвищення
нервово-психічного і м’язового тонусу, загальної опірності організму, зняття втоми,
загартовування.
П р о т и п о к а з а н н я м и є: підвищена нервово-психічна збудженість, схильність до
непритомності, органічні захворювання головного та спинного мозку, епілепсія, хвороби
серця з порушенням кровообігу; виражений атеросклероз і коронарна недостатність,
значне виснаження.
Показання, протипоказання, види та режим загартовувальних процедур добирає
лікар у кожному випадку індивідуально. Вони такі ж, як і для використання кожного
окремого фізичного чинника. Але при загартуванні особливе значення має вік хворого.
Особлива обережність повинна бути відносно дітей, внаслідок недосконалості і
недостатнього розвитку у них пристосувальних механізмів. Тому необхідно звертати увагу
на поступовість загартування і врахування індивідуальних особливостей організму дитини.
Вимагає обережності загартування осіб похилого та старечого віку, внаслідок погіршення у
них адаптації до фізичних подразників і сповільнення відновлення фізіологічних функцій
після процедур. Тільки при дотриманні правил загартування і врахування стану здоров’я та
індивідуальних особливостей можна досягти високого ступеня загартування організму.

257
 Оформлення призначень з лікувальної фізкультури

Руховий режим і заняття ЛФК на первинному рівні надання медичної допомоги

призначає дільничний лікар (лікар загальної практики-сімейної медицини). Він також
проводить спеціальні обстеження хворих, здійснює нагляд за ними, добирає методику
процедур ЛФК та їх дозування, залежно від стану хворого, особливостей захворювання і
функціональних розладів, вивчає ефективність процедур, у разі потреби змінює
процедури, додає, скорочує або відміняє їх. На всіх інших рівнях надання медичної
допомоги призначення процедур ЛФК і контроль за їх проведенням здійснює палатний
лікар та лікар ЛФК. Алгоритм дій при призначенні процедур ЛФК наведено на рис. 7.1.

Визначити стадію захворювання (чи характер

ушкоджень), ступінь функціональних порушень та
рівень фізичної підготовленості хворого

Визначити етап реабілітації та період курсу ЛФК

Визначити показання та протипоказання для

призначення процедур ЛФК

Сформулювати основні завдання процедур ЛФК.

Обґрунтувати вибір засобів, форм та методів ЛФК

Скласти схему процедури ЛФК

Призначити найбільш оптимальні види фізичних вправ,

руховий режим та дозу фізичних навантажень

Проводити контроль ефективності процедур ЛФК

Рис. 7.1. Алгоритм дій лікаря при призначенні процедур ЛФК

Лікар зазначає в амбулаторній карті чи в історії хвороби основні завдання ЛФК,

руховий режим (залежно від етапу реабілітації), період ЛФК, найбільш оптимальні засоби
та форми проведення занять ЛФК (РГГ, ЛГ, самостійні заняття, дозована ходьба чи ін.),
метод ЛФК, добирає дозу фізичних навантажень, згідно відповідних критеріїв (див. табл.
7.8) та ЧСС. Вносячи зміни до рекомендацій стосовно процедур ЛФК, призначаючи або
відміняючи їх, він повинен дати письмове обґрунтування цього в амбулаторній карті або в
історії хвороби. Якщо хворий відвідує кабінет ЛФК, лікар ЛФК чи інструктор (або методист)
ЛФК заповнює на кожного відвідувача спеціальну картку (форма №42/о), в якій зазначає
проведені заняття, реакцію хворого на фізичні навантаження і основні дані про методику
занять. Для зручності призначень процедур ЛФК можна використовувати нижченаведену
схему (табл. 7.10).

258

Загальна схема призначення процедур ЛФК*
1. Руховий режим:
2. Період ЛФК:
3. Форми ЛФК:
4. Метод ЛФК:
5. Вихідні положення (В.П.)
6. Фізичні вправи
7. Об’єм включених
м’язових груп:
8. Темп виконання вправ:
9. Число повторень однієї
вправи
10. Співвідношення загально-
зміцнювальних чи
спеціальних вправ до
дихальних:
11. Кількість вправ в
комплексі:
12. Ступінь складності і
характер вправ:
13. Амплітуда рухів:
14. Ступінь силового
напруження / зусилля:
15. Загальний час заняття
16. Підвищення ЧСС
(в середньому)
17. Очікуваний ефект
* П р и м і т к а : Необхідне слід підкреслити.
Таблиця 7.10
На с т а ц і о н а р н о м у (або домашньому) етапі реабілітації:
суворий ліжковий, розширений ліжковий, палатний, вільний
Н а а м б у л а т о р н о - п о л і к л і н і ч н о м у чи с а н а т о р н о -
к у р о р т н о м у етапі: щадний, щадно-тренуючий, тренуючий
Перший, другий, третій
О с н о в н і : ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика,
самостійні заняття хворого за завданням лікаря.
Д о д а т к о в і : лікування положенням, дозована ходьба,
прогулянки, дозоване плавання, гімнастика у воді, заняття на
тренажерах, інші
Індивідуальний, малогруповий, груповий
Лежачи, сидячи, стоячи, будь-які, інші
Активні, пасивні; динамічні, статичні; загальнозміцнювальні,
дихальні, спеціальні; дренажні, звукові, прикладні (побутові,
професійні, спортивні), ігрові, інші
Дрібні, середні, великі
Повільний, середній, швидкий
4-6 разів, 8-10 раз, 12-15 раз
1 : 1, 2 : 1, 3 : 1, 4 : 1 , 5 : 1
До 10, 15-20, 25 і більше
Прості, складні; ідеомоторні; рефлекторні; коригуючі, на
розслаблення, на рівновагу, на розтягування, на координацію
рухів, складнокоординаційні, інші
Повна, неповна; з полегшених / утруднених положень; із опором,
інше
Без напруження і зусилля; з помірним напруженням / зусиллям;
зі значним напруженням / зусиллям
Від 7 до 10 хв., 10-15 хв., 20-25 хв., 40 хв., інше
Стаціонарний етап: на 8 уд./хв.; на 16 уд./хв., на 24 уд./хв.
Амбулаторно-поліклінічний етап: до 104-107 уд./хв.; 111-122
уд./хв.; 131-148 уд./хв.

Особливості складання схеми процедури лікувальної

г і м н а с т и к и . Для проведення безпосередньо процедури лікувальної гімнастики лікар
повинен скласти її схему, відповідно до якої інструктор (методист) ЛФК у подальшому
підбирає орієнтовний комплекс фізичних вправ. Схема процедури складається за
наступною формою (табл. 7.11). Складаючи схему процедури, необхідно дотримуватись
принципів поступовості, послідовності і «розсіювання» навантаження та передбачити
правильну форму фізіологічної кривої навантаження.
Після цього визначається порядок проведення процедури ЛФК (щоденно, 2-3 рази в
день тощо), приблизну тривалість занять, їх місце в режимі рухової активності протягом

259
дня, поєднання з іншими формами чи засобами ЛФК, визначається коли вони
застосовуються (до чи після процедури, тривалість перерви тощо).
Таблиця 7.11
Схема процедури лікувальної гімнастики

Цільова
Частина Характер вправ Тривалість Методичні вказівки
настанова
Вступна Зазначають Зазначають Зазначають раціональні вихідні Зазначають
Основна спрямованість тривалість положення, методичні підходи, очікуваний
Заключна дії гімнастичних кожного розділу способи здійснення методики, ефект
вправ темп та амплітуду вправ, їх
дозування

Облік ефективності процедур

лікувальної фізкультури

Ефективність занять лікувальною фізкультурою залежить від правильності вибору

засобів, форм і методів ЛФК та дозування фізичних навантажень. Саме тому дуже
важливо здійснювати постійний лікарський контроль за процедурами ЛФК, щоб оцінювати
їх доцільність і ефективність та оперативно вносити корективи у заняття і курс ЛФК.
Методи дослідження ефективності застосування процедур ЛФК залежать від характеру
захворювання, виду оперативного втручання, особливостей травм чи ушкоджень й інших
факторів, а також методів їх лікування.

Види контролю за процедурами лікувальної фізкультури

Розрізняють наступні види контролю за процедурами ЛФК: експрес-контроль,
поточний та етапний контроль.
Е к с п р е с - к о н т р о л ь застосовують для оцінки ефективності одного заняття
(терміновий ефект). Для цього вивчають безпосередньо реакцію хворого на фізичне
навантаження в процесі заняття ЛФК або наслідки ближньої післядії фізичних вправ (тобто
відразу після занять фізичними вправами). Під час експрес-контролю рекомендується
проводити лікарсько-педагогічні спостереження та використовувати прості,
інструментальні та складні (радіотелеметричні) методи дослідження
(телеелектрокардіограф, електрокардіосигналізатор та ін.), що має особливо велике
значення при серцево-судинній патології.
П о т о ч н и й к о н т р о л ь застосовують для оцінки віддаленої післядії занять
фізичними вправами. Тому поточні обстеження проводять в процесі відновного лікування
не менше одного разу на 7-10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість
своєчасно вносити корективи у методику занять ЛФК та в програму фізичної реабілітації.
Використовують клінічні дані, результати функціональних проб, показники
інструментальних методів дослідження та дані антропометрії.
Е т а п н и й к о н т р о л ь проводять для оцінки ефективності курсу ЛФК загалом
(кумулятивний ефект), для чого перед початком занять ЛФК, а потім після закінчення курсу
ЛФК поглиблено обстежують хворого. Використовують антропометричні виміри,
проводять функціональні проби і спеціальні методи дослідження, що свідчать про стан тієї
чи іншої системи: серцево-судинної, дихальної, нервової, опорно-рухового апарату тощо.
Так, для визначення функціонального стану серцево-судинної системи застосовують
динамічні проби з різними фізичними навантаженнями: присіданням, ходьбою на місці,
бігом, вправами на велоергометрі, тредмілі, сходженнями по східцях. За реакцією ЧСС,
артеріального тиску, часу відновлення цих показників після навантаження робиться
висновок про функціональний стан серцево-судинної системи і дається оцінка
функціонального стану чи фізичної працездатності на даний час.

260
 Методи контролю за впливом фізичних навантажень в ЛФК
в к л ю ч а ю т ь : опитування, візуальне спостереження, клініко-функціональне обстеження.
Опитування включає з’ясування про самопочуття та загальний стан
обстежуваного протягом заняття, а також після нього (бадьорість, кволість, задоволення
від тренувань, бажання тренуватись, байдужість та ін).
В і з у а л ь н е с п о с т е р е ж е н н я за впливом фізичних навантажень проводиться
шляхом безпосереднього спостереження за хворим протягом заняття. Вивчається
дисциплінованість, зацікавленість, емоційність, зовнішні прояви втоми (пітливість,
забарвлення шкіри, координація рухів, увага та ін.), а також ознаки адекватності і
неадекватності навантажень.
Ознаки адекватності навантаження:
– відсутність неприємних відчуттів, бажання продовжувати тренування, відсутність втоми,
задоволення від занять, «м’язова радість»;
– «розмовний темп», який характеризує можливість під час виконання навантаження
(наприклад, бігу) вільно вести невимушену розмову;
– ступінь зусиль при виконанні навантаження не повинна бути більшою, ніж півсили;
– повинен зберігатися носовий темп дихання, при появі необхідності дихати ротом, (що
з’являється при пульсі 130 уд./хв. й більше і свідчить про підключення анаеробних
механізмів енерговитрат) навантаження необхідно зменшити або припинити;
– у відновний період через 5 хвилин після припинення навантаження ЧСС не повинна
перевищувати 120 уд./хв., через 10 хв. – не більше 100 уд./хв.
– частота дихання повинна відновитися протягом 10 хв.
Ознаки неадекватності фізичних навантажень:
– поява скарг на біль та неприємні відчуття в ділянці серця, задишку, підвищену втому,
м’язову слабість, небажання тренуватись та ін.
К л і н і к о - ф у н к ц і о н а л ь н і м е т о д и о б с т е ж е н н я включають: вивчення і
оцінку реакції на фізичне навантаження – результати простих функціональних проб (з
переміною тіла у просторі, дихальних, проб з фізичним навантаженням) до та після
процедур ЛФК; визначення частоти серцевих скорочень, артеріального тиску, частоти
дихання, деяких антропометричних показників (маси тіла, окружності та екскурсії грудної
клітки, окружності живота, відносної довжини ніг, величини поперекового лордозу,
динамометрії, ЖЄЛ та ін.), виміру об'єму рухів у суглобах, рухливості хребта, тонусу та
силової витривалості м’язів (спини, живота, тулуба); проведення функціональних тестів
для оцінки окремих фізіологічних систем (спірометрії, спірографії, пневмотахометрії,
пневмотонометрії, електрокардіографії) та опорно-рухового апарату (міотонометрія,
електроміографія) та ін. До спеціальних тестів також належить функціонально-руховий
тест для оцінки ступеня рухових порушень і засвоєння навичок самообслуговування,
стандартні тести-комплекси. За необхідності проводять електрофізіологічні,
інструментальні та біохімічні методи дослідження.
Після курсу лікування рекомендують навантажувальні тести з екстраполяцією для
розрахунку потужності фізичного навантаження, необхідного для включення 75% аеробних
можливостей обстежуваного (тести PWC150-170). Екстраполяція потрібна для того, щоб
уникнути значного збільшення ЧСС, яке може бути небезпечним для здоров'я.
Застосовуючи тести PWC150-170, в ЛФК можна задовольнитися інтенсивністю навантаження,
за якої ЧСС досягає 100-110 і 120-130 уд./хв., а потім екстраполювати на 150 або 170
уд./хв. залежно від віку.
Оцінка змін ЧСС є найбільш інформативним методом дослідження під час занять ЛФК.
Висока чутливість, інформативність, відносна простота визначення та оцінки, лабільність при
впливі фізичних навантажень, забезпечують широке використання цього показника в практиці
фізичної реабілітації. Визначають ЧСС пальпаторним методом. У разі необхідності

261
застосовують різні також варіанти інструментальної та телеметричної реєстрації:
пульсометрію, пульсотахометрію, телеелектрокардіографію, моніторне спостереження тощо.
Про економність серцевої діяльності можуть свідчити не тільки її абсолютні
величини, а й с п і в в і д н о ш е н н я з іншими функціональним показниками системи
кровообігу. Так, про економізацію серцевої діяльності може свідчити зменшення так
званого коефіцієнту витривалості та подвійного коефіцієнту, які розраховуються за
наступними формулами:

1. Розрахунок коефіцієнта витривалості (КВ) (Квас, 1960):

Частота пульсу
КВ = х 10
Пульсовий тиск

2. Розрахунок подвійного коефіцієнту (ПК), який визначається у %:

ЧСС х АТ (сис.)
ПК =
100

Визначення толерантності до фізичних навантажень дозволяє не тільки оцінити

ефективність курсу ЛФК і фізичної реабілітації, а й визначити рівень підготовки до фізичної
праці. Для цього порогову толерантність зіставляють з професійними енерговитратами.
При цьому, беруть до уваги, що для легкої фізичної праці характерні короткочасні
енерговитрати — 2,5-3 ккал/хв. (10,5-21 кДж/хв.), середньої важкості – 5-7,5 ккал/хв. (21-
31,5 кДж/хв.), а для важкої фізичної праці – 7,5-10 ккал/хв. (31,5-42 кДж/хв.). Енергетичний
рівень порогового навантаження розраховують шляхом переводу величини інтенсивності
навантаження, вираженої в одиницях потужності, на енергетичні еквіваленти. З цією
метою потужність порогового навантаження під час вело- або степ-ергометрії
перемножують на коефіцієнт 0,068. Наприклад, якщо порогова толерантність 110 Вт, то в
енергетичному еквіваленті це складе 7,48 ккал/хв. (110 ∙ 0,068 = 7,48). Таким чином, даний
хворий після виписування із лікувального закладу може приступити до фізичної праці
середньої важкості.
Визначення фізіологічної кривої та щільності заняття ЛФК дозволяє оцінити
правильність розподілу навантаження протягом заняття та його адекватність
функціональним можливостям пацієнта. Вважається, що навантаження розподілене
правильно і є адекватним, якщо: ф і з і о л о г і ч н а к р и в а має опуклу форму, поступово
зростає на початку заняття і поступово спадає до кінця заняття (можливі її незначні
хвилеподібні зниження і підвищення); пік навантаження припадає на другу третину
основної частини процедури; величина найбільшої (пікової) ЧСС відповідає режиму
рухової активності і періоду занять ЛФК; під кінець процедури пульсограма знижується і
чим вища фізична підготовленість хворого, тим ближче вона наближається до вихідного
рівня. Частота серцевих скорочень, частота дихання і артеріальний тиск протягом заняття
повинні змінюватись синхронно. Різна спрямованість змін цих показників («симптом
ножиць») свідчить про неадекватність навантаження. М о т о р н а щ і л ь н і с т ь з а н я т т я
повинна відповідати режиму рухової активності і періоду занять ЛФК. Правильно
проведене заняття на вільному режимі має моторну щільність 50-60%, на палатному і
ліжковому – вона повинна бути меншою, на тренувальному режимі – більшою.
Відмічені методи контролю за впливом фізичних навантажень дають можливість
оцінити реакцію хворого на запропоноване йому фізичне навантаження і у разі його
адекватності – збільшувати навантаження під час наступних занять. Якісно проведене
заняття не повинно викликати неадекватну реакцію хворого, бо остання свідчить про
некваліфіковану оцінку вихідного стану хворого чи допущені помилки в підборі фізичних
вправ та проведенні заняття.
262
 Вимірювання рухів у суглобах є одним з головних методів оцінки рухових
можливостей пацієнтів при багатьох захворюваннях, травмах і деформаціях опорно-
рухового апарату. Порівнюючи амплітуду активних і пасивних рухів особи, яку обстежують,
з амплітудою ідентичних рухів здорової людини, можна судити, як про порушення, так і про
відновлення обсягу рухів в процесі лікування, оцінювати ефективність занять ЛФК та інших
засобів фізичної реабілітації. Для оцінки відновлення рухових функцій необхідно знати
нормальну амплітуду рухів у суглобах, правила її визначення та м’язи, які забезпечують ці
рухи. Проводять вимірювання за допомогою інструментів різної складності. Найчастіше
для цього застосовують універсальний кутомір або гоніометр (див. розділ 2.1).
Оцінка сили м’язів є основним показником рухових спроможностей людини, який
якнайкраще відображає зміни, що виникають при рухових порушеннях та ефективність їх
відновлення під впливом занять ЛФК. З цією метою у практиці використовують
динамометри та метод мануального м’язового тестування. Для оцінки м’язової сили
запропонована наступна схема (табл. 7.12).
Таблиця 7.12
Шестибальна оцінка м’язової сили
(за Braddom, 1996)
У % до Ступінь
Бал Характеристика рухів
здорової парезу
Рух в повному обсязі при дії сили тяжіння з
5 100 Немає
максимальною зовнішньою протидією
Рух в повному обсязі при дії сили тяжіння при невеликій
4 75 Легкий
зовнішній протидії
3 Рух в повному обсязі при дії сили тяжіння 50 Помірний

2 Рух в повному обсязі в умовах розвантаження 25 Виражений

1 Відчуття напруги при спробі довільного руху 10 Грубий

0 Відсутність ознак напруги при спробі довільного руху 0 Параліч

До спеціальних тестів оцінки м’язової сили належать також функціонально-руховий

тест для оцінки ступеня рухових порушень і засвоєння навичок самообслуговування, тест
на силову витривалість м’язів – спини, живота, м’язів-згиначів, м’язів-розгиначів та ін.
Оцінка складних рухових актів здійснюється за допомогою наступних вправ:
повороти з живота на спину та із спини на живіт, перехід в положення сидячи з положення
лежачи на спині, вставання з кушетки, ходьба по кабінету і сходах, переміщення з
допоміжними засобами, виконання побутових навиків.
Оцінка координації рухів проводиться з використанням тесту статичного
балансування – СБ (проба Uemura) – стояння на лівій нозі без взуття із закритими
очима і руками опущеними уздовж тулуба. Тест завершується у момент досягнення
положення нестійкості. Цей тест є експрес-методом визначення статики, координації,
функціонального стану центральної нервової системи і « біологічного віку» (в роках) за
формулою: 100 – час стояння (с).

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення реабілітації, назвіть її основну мету і завдання.

2. Назвіть основні види (напрямки) реабілітації?
3. Які загальні принципи реабілітації?
4. Назвіть періоди та етапи реабілітації.
5. Назвіть засоби, що використовуються під час реабілітації.
263
6. Що таке фізична реабілітація, яка її мета та завдання?
7. Назвіть основні та додаткові засоби фізичної реабілітації.
8. Дайте визначення лікувальної фізичної культури як методу лікування.
9. Наведіть клініко-фізіологічну характеристику та відмінні особливості методу ЛФК.
10. Охарактеризуйте механізми лікувальної дії засобів ЛФК.
11. Назвіть показання та протипоказання до призначення засобів ЛФК.
12. Які основні завдання вирішуються при використанні методу ЛФК?
13. Які існують форми та методи проведення ЛФК?
14. Назвіть види рухових режимів на різних етапах фізичної реабілітації.
15. Назвіть основні методичні принципи ЛФК.
16. Які види фізичних вправ застосовуються в лікувальній фізичній культурі?
17. За якими критеріями відбувається дозування фізичних навантажень при проведенні ЛФК?
18. Дайте характеристику легкої, середньої та великої інтенсивності фізичних навантажень при
призначенні ЛФК.
19. Назвіть періоди ЛФК та їх основні завдання.
20. Вкажіть алгоритм дій лікаря при призначенні процедур ЛФК.
21. Яким чином оцінити ефективність процедур ЛФК.

Тестові завдання:

1. До засобів ЛФК відносяться всі, крім одного:

A. Фізичні вправи
B. Рухові режими
C. Фізіотерапія
D. Природні чинники
E. Лікувальний масаж

2. Призначте руховий режим хворому із значними обмеженнями резервних можливостей

функціональних систем організму на амбулаторно-поліклінічному етапі реабілітації:
A. Щадний
B. Щадно-тренуючий
C. Тренуючий
D. Інтенсивно-тренуючий
E. Інтенсивний

3. Виберіть руховий режим на амбулаторно-поліклінічному етапі реабілітації пацієнту, який не

має суттєвих відхилень функціональних резервів організму і хоче розширити їх рівень:
A. Інтенсивно-тренуючий
B. Щадно-тренуючий
C. Тренуючий
D. Щадний
E. Інтенсивний

4. Основними формами проведення ЛФК є всі, крім однієї:

A. Процедура лікувальної гімнастики
B. Гімнастичні вправи
C. Ранкова гігієнічна гімнастика
D. Самостійні заняття хворого за вказівкою лікаря
E. Дозована ходьба

5. За якою формулою розраховується пікова ЧСС для занять ЛФК:

A. Пікова ЧСС = 220 – вік (в роках)
B. Пікова ЧСС = 200 – вік (в роках)
C. Пікова ЧСС = 195– вік (в роках)
D. Пікова ЧСС = 180 – вік (в роках)
E. Пікова ЧСС = 170 – вік (в роках)

(Правильні відповіді: 1 – С, 2 – А, 3 – С, 4 – В, 5 – D).

264
РОЗДІЛ 8

Ф І З И Ч Н А Р Е АБ І Л І Т АЦ І Я В К Л І Н І Ц І В Н У Т Р І Ш Н І Х Х В О Р О Б

Захворювання внутрішніх органів займають провідне місце у структурі загальної

захворюваності. В залежності від переважного враження тієї чи іншої системи вони
розподіляються на серцево-судинні, дихальні, травлення, сечовиділення, ендокринні,
обміну речовин. Однак, організм людини становить єдине ціле, тому враження однієї з
його систем здебільше призводить до порушення в інших. У зв’язку з цим лікування
захворювань внутрішніх органів повинно бути комплексним з обов’язковим застосуванням
засобів фізичної реабілітації.

8.1. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я п р и з а х в о р ю в а н н я х
системи кровообігу

Клініко-фізіологічне обґрунтування

Незважаючи на сучасні досягнення клінічної медицини патологія серцево-судинної

системи остається найчастішою причиною смертності та інвалідності населення планети.
Особливо це стосується ішемічної хвороби серця (ІХС), яка останнім часом все більше
вражає молодих людей та осіб працездатного віку. Це призводить до значних соціально-
економічних втрат, внаслідок збільшення випадків тимчасової непрацездатності та ранньої
інвалідизації хворих зазначеного контингенту.
Одним з найсуттєвіших етіологічних, патогенетичних і ризикових факторів серцево-
судинних захворювань є недостатня рухова активність. Дефіцит пропріоцептивної
стимуляції, внаслідок гіпокінезії, призводить до рефлекторного послаблення
нейротонізуючого та нейротрофічного впливів ЦНС на внутрішні органи, насамперед,
систему кровообігу. Тому в комплексному лікуванні хворих з патологією серцево-судинної
системи, поряд з медикаментозною терапією, дієтою та психологічною корекцією,
необхідно обов’язково застосовувати засоби фізичної реабілітації, серед яких дозована
рухова активність повинна займати провідне місце. Рання рухова активізація хворих
сприяє розвитку колатерального кровообігу в серці, позитивно впливає на фізичний і
психологічний стан хворих, скорочує період госпіталізації та зменшує ризик небезпечних
ускладнень. За допомогою засобів фізичної реабілітації можна досягти більш швидкого
відновлення працездатності та повернути значну кількість хворих до активної продуктивної
праці, а також зберегти їх для суспільства і сім’ї.
Серед засобів фізичної реабілітації кардіологічних хворих найважливіше місце
займає лікувальна фізична культура, оскільки саме вона забезпечує пристосування їх до
нового способу життя та дає можливість відновлювати високий рівень функціональних
можливостей і працездатності. Індивідуальний підбір фізичних вправ, систематичність та
поступовість у їх дозуванні забезпечують врівноваження процесів збудження й
гальмування в ЦНС, порушення яких спостерігаються у хворих кардіологічного профілю.
М’язова діяльність, через неврогенний механізм регуляції, активізує гормонально-
гуморальні механізми, що проявляється в розширенні коронарних судин, прискоренні
кровообігу, збільшенні функціонуючих капілярів в міокарді, підвищенні активності системи
енергозабезпечення. На фоні прискореного кровообігу поліпшуються трофічні процеси у

265
серцевому м’язі, підвищується його скоротлива здатність, знижується потреба міокарда в
кисні, знижується артеріальний тиск в стані спокою та зменшується його реакція на
фізичне навантаження. Скелетні м’язи виконують функцію так званих «периферичних
сердець» і, разом з іншими екстракардіальними «насосами» (грудним, черевним,
діафрагмальним та венозним), полегшують роботу серця, допомагають забезпечити
нормальну циркуляцію крові. Результатом занять ЛФК є підвищення еластичності великих
артеріальних судин та зменшення периферичного опору кровообігу.
Під час виконання фізичних вправ посилюється утворення різних біологічно активних
речовин. Із судинної стінки у кров виділяється простациклін, який забезпечує
вазодилятаторний ефект, покращує реологічні властивості крові та стан мікроциркуляції.
Застосування ЛФК сприяє економізації роботи серця, забезпечує та стимулює вплив на
процеси окисного фосфорилювання, знижує в крові кількість атерогенних ліпідів,
нормалізує загальний обмін речовин. За допомогою спеціальних дихальних вправ
можливо впливати на тонус холін- чи адренергічних систем, зберігати рівновагу між
тонусом симпатичної та парасимпатичної частини вегетативної нервової системи, що, в
свою чергу, забезпечує підтримку артеріального тиску на оптимальному рівні.
Використання різноманітних засобів ФР забезпечує поступове підвищення рівня
функціональних можливостей та фізичної працездатності хворих, а також сприяє
удосконаленню механізмів адаптації їх організму до побутових і виробничих навантажень.
К о м п л е к с н а к а р д і о л о г і ч н а р е а б і л і т а ц і я – це процес, який повинен
починатися негайно, продовжуватися безперервно, проводитися поетапно, базуватися на
індивідуальних особливостях хворого і здійснюватися засобами, які доступні для хворого
та його оточення.

Особливості фізичної реабілітації за наявності окремих

захворювань системи кровообігу

Ішемічна хвороба серця (ІХС)

І ш е м і ч н а х в о р о б а с е р ц я ( І Х С ) – захворювання серцевого м’яза,

зумовлене порушенням рівноваги між коронарним кровообігом та метаболічними
потребами міокарда. Мета-аналіз реабілітаційних програм, виконаних у період до
впровадження методів реперфузії, які передбачали включення навантажень, вказує на
істотне зменшення смертності при ІХС. Навантажувальна реабілітація має сприятливі
ефекти на розвиток колатералей, поліпшення толерантності до навантаження, загальний
стан серцево-судинної системи, почуття благополуччя, принаймні під час тренувань,
навіть у літніх пацієнтів (І.К. Следзевська, 2012).
Причинами, які призводять до п і д в и щ е н н я п о т р е б и м і о к а р д а в кисні є:
гіпертрофія міокарда; підвищене гемодинамічне навантаження на серце (підвищення АТ
та ЧСС); порушення окислювально-відновлювальних процесів в міокарді.
До причин, які призводять до з м е н ш е н н я к о р о н а р н о г о к р о в о о б і г у
відносять: стенозуюче атеросклеротичне ураження коронарних судин; спазм судин;
утворення тромбоцитарних агрегатів.
Ц і л я м и фізичної реабілітації хворих на ІХС є :
1. Збільшення фізичної активності.
2. Модифікація факторів ризику.
3. Покращання якості життя.
4. Покращання соціального функціонування.
5. Зменшення частоти госпіталізацій.
6. Зниження частоти повторних серцево-судинних подій.
7. Покращання виживання.

266
 О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації:
1. Поліпшити коронарний та периферичний кровообіг, обмінні процеси в міокарді,
посилити скоротливу здатність серцевого м’яза.
2. Економізувати діяльність міокарда з метою зниження потреби у кисні.
3. Стимулювати екстракардіальні фактори кровообігу.
4. Запобігти прогресуванню атеросклерозу та розвитку таких ускладнень, як інфаркт
міокарда, порушення ритму і провідності, серцева недостатність.
5. Підвищити толерантність до фізичних навантажень, зменшити прийом препаратів
антиішемічної дії.
Виділяють наступні контингенти хворих на ІХС, яким п о к а з а н а фізична
реабілітація: хворі зі стабільною стенокардією; хворі на інфаркт міокарда; хворі після
операції аорто-коронарного шунтування; хворі після ангіопластики чи стентування; хворі з
серцевою недостатністю. П р о т и п о к а з а н н я м и до фізичної реабілітації є: нестабільна
стенокардія; неконтрольована надшлуночкова та шлуночкова аритмія; неконтрольована
серцева недостатність; високоступенева блокада без штучного водія ритму;
тромбоемболія легеневої артерії та нещодавно перенесений тромбофлебіт; причини, не
пов’язані з кардіальним захворюванням (ортопедичні чи інші захворювання).
Засоби фізичної реабілітації при ІХС призначаються диференційовано в залежності
від нозологічної форми, стадії захворювання, наявності ускладнень, ступеню
функціональних порушень та етапу реабілітації.
С т е н о к а р д і я – це одна з форм ІХС, яка характеризується болем чи відчуттям
дискомфорту в грудній клітині давлючого характеру, який локалізується за грудиною з
іррадіацією в ліву руку, шию, нижню щелепу, епігастральну ділянку. Біль провокується
фізичним навантаженням, виходом на холод, прийомом їжі, емоційним стресом та
проходить в спокої, знімається прийомом нітрогліцерину впродовж однієї або декількох
хвилин. При стабільній стенокардії напруження відзначають появу ангінозних нападів при
фізичному навантаженні. Ознаками ішемії міокарда при проведенні тестів з дозованим
фізичним навантаженням є: поява типового ангінозного нападу та депресія або елевація
сегмента ST на 1 мм і більше за ішемічним типом.
Л і к у в а л ь н у ф і з к у л ь т у р у для хворих на ІХС зі стабільною стенокардією
напруження призначають залежно від функціонального класу. Функціональний клас (ФК)
стенокардії визначається рівнем навантаження, при якому з’являються ознаки ішемії.
Виділяють наступні ф у н к ц і о н а л ь н і к л а с и стабільної стенокардії напруження:
ФК І. Звичайне фізичне навантаження не викликає стенокардії. При проведенні тестів з
дозованим фізичним навантаженням ознаки ішемії з’являються у хворого при навантаженні
більше 125 Вт або більше 9 МЕТ.
ФК ІІ. У хворих спостерігається невелике обмеження фізичної працездатності. Стенокардія
виникає при ходьбі по рівній місцевості в середньому темпі на відстань 500 метрів і більше та при
підйомі по сходинках більше, ніж на один поверх. При проведенні тестів з дозованим фізичним
навантаженням хворий виконує навантаження 100-125 Вт, або 6–9 МЕТ
ФК ІІІ. У хворих фізична активність через напади стенокардії обмежена помітно. Напад
стенокардії викликає ходьба по рівній місцевості в помірному темпі на відстань від 100 до 500
метрів чи підйом по сходинках на 1-й поверх. При проведенні тестів з дозованим фізичним
навантаженням хворий виконує навантаження 75 Вт, або 5 МЕТ
ФК IV. Напади стенокардії виникають у відповідь на любі, навіть мінімальні, навантаження
(ходьба по кімнаті, гоління, вмивання, перенесення 2-3 кг вантажу). При проведенні тестів з
дозованим фізичним навантаженням на велоергометрі або тредмілі хворий виконує
навантаження не більше 50 Вт, або 4 МЕТ.
Перед початком призначення засобів ЛФК проводять опитування хворого, його огляд,
вимірюють ЧСС, АТ, реєструють ЕКГ, оцінюють функціональні можливості. Для більш
детального добору засобів і форм ЛФК також використовується реабілітаційна
класифікація стану хворих на ІХС за результатами функціональних проб з фізичним
навантаженням (табл. 8.1).
267
 Таблиця 8.1
Реабілітаційна класифікація стану хворих на ІХС за результатами
проби з дозованим фізичним навантаженням
(за Ароновим Д.М., 2003 р.)
Показник* І ФК ІІ ФК ІІІ ФК ІV ФК
МО > 7 4-6,9 2-3,9 < 2
ПД > 278 77-218 217-150 < 150
ФП (кгм/хв) > 600 300-600 300-150 < 150
Часті напади
стенокардії Часті напади
Рідкі напади
НС Відсутні напруження, рідкі стенокардії напруги
стенокардії напруги
напади стенокардії та спокою
спокою
СН відсутня відсутня, І відсутня, І-ІІ А ІІ-Б, ІІІ
* Умовні скорочення: МО – метаболічна одиниця; ПД – подвійний добуток; ФП – фізична
працездатність; НС – напади стенокардії; СН – серцева недостатність.

О с н о в н і ф о р м и Л Ф К , які диференційовано призначаються хворим зі

стабільною стенокардією напруження з урахуванням ФК: ранкова гігієнічна гімнастика;
лікувальна гімнастика; лікувальний масаж; дозована ходьба рівномірним та інтервальним
методом; теренкур; заняття на кардіотренажерах (велотренажер, тредміл та ін);
оздоровчий біг у повільному темпі (підтюпцем); лікувальне плавання; ближній туризм.
Х в о р и м І Ф К призначається тренуючий руховий режим, їм дозволяються всі види
домашньої роботи (прибирання, приготування їжі, ремонт меблів, квартири тощо). Хворі
допускаються до занять в групах здоров’я (сильна група), дозволяється участь в
спортивних іграх (однак забороняється участь у змаганнях), плавання, теренкур, ходьба на
лижах. Призначається дозована ходьба в темпі 110 кр./хв. (помірно прискорений темп),
допускається короткочасна швидка ходьба 120 кр./хв. по 3-5 хвилин. Ходьбу починають з
дистанції 5 км і, поступово збільшуючи, доводять до 10 км. Після адаптації до місцевості
призначають біг підтюпцем. Застосовують також теренкур з величиною підйому 10-15°.
Можливе проведення занять на велотренажері з частотою педалювання 60 об./хв.
Лікувальна гімнастика проводиться в тренуючому режимі до 30-40 хв. Робоча ЧСС під час
занять (тренувальна) в середньому складає 110 уд./хв., пікова ЧСС (тобто на висоті
навантаження) – 145 уд./хв.
Х в о р и м І І Ф К призначається щадно-тренуючий руховий режим, показані всі
роботи по дому, дозована ходьба в темпі 100 кроків за хв., короткочасна швидка ходьба (2-
3 хв. в темпі 120-130 кроків за хв.). Починають ходьбу з дистанції 3 км і поступово
збільшують до 6 км. Можливо застосовувати теренкур з підйомом 5-10°. Лікувальна
гімнастика (ЛГ) в щадно-тренуючому режимі до 30 хв., ЧСС на висоті навантаження до
135 уд./хв. Допускаються короткочасні пробіжки (1-2 хв.) в помірному темпі, участь в групах
здоров’я, спортивні ігри (участь в змаганнях забороняється), плавання, дозована ходьба
на лижах. Робоча ЧСС в середньому складає 105 уд./хв., пікова ЧСС – 135 уд./хв.
Х в о р и м І І І Ф К показані лише легкі роботи по дому. Дозволяється дозована
ходьба в середньому темпі (90 кроків за хв.). Ходьбу починають з 500 м, щоденно
збільшуючи дистанцію на 200-300 м, поступово вона доводиться до 3 км. Лікувальна
гімнастика проводиться в щадному або щадно-тренуючому режимі до 20 хв. Робоча ЧСС
складає 100-105 уд./хв., ЧСС на висоті навантаження не повинна перевищувати 125 уд./хв.
Дозволяється участь в групах здоров’я (слабка група). Протипоказані спортивні ігри, біг,
плавання, ходьба на лижах.
Х в о р и м І V Ф К протипоказана більшість видів домашньої роботи. Лікувальна
гімнастика проводиться переважно у кардіологічному стаціонарі в щадному режимі до 15-
20 хв. Застосовуються фізичні навантаження малої інтенсивності. ЧСС на висоті

268
навантаження не повинна перевищувати 90-100 уд./хв. Можлива дозована ходьба у
вигляді прогулянок в темпі 70-80 кроків за хв. із зупинками після кожних 100-200 м. Інші
форми ЛФК протипоказані.
Взагалі, щоб уникнути перенапруження під час занять ЛФК, доцільно
р о з р а х о в у в а т и т р е н у в а л ь н у ЧСС, яка, залежно від інтенсивності фізичного
навантаження, буде складати певний відсоток від і н д и в і д у а л ь н о ї п о р о г о в о ї ЧСС
Зокрема, при в е л и к о м у навантаженні тренувальна ЧСС складає 85-90% від порогової
ЧСС, при п о м і р н о м у – 70%, при м а л о м у – 50% (і менше).
Про е ф е к т и в н і с т ь з а н я т ь Л Ф К свідчить поліпшення загального стану
хворого, ліквідація нападів стенокардії або їх зниження, відсутність ознак серцевої
недостатності, зменшення реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження,
відновлення працездатності і можлива відмова від антиішемічних засобів або зменшення
їх дози. У разі неадекватної реакції на навантаження у хворих може виникати біль за
грудиною, слабкість, пітливість, задишка, виражена тахікардія, значне коливання
артеріального тиску, що потребує негайної корекції тренувального навантаження.
Заняття ЛФК – необхідна умова профілактики атеросклерозу та його ускладнень,
поліпшення фізичного стану і поновлення працездатності хворих. Хворі повинні поступово
збільшувати рухову активність та регулярно займатися фізичними тренуваннями в кабінеті
ЛФК, самостійно або в групах здоров'я, дотримуватись здорового способу життя, уникати
шкідливих звичок.
І н ф а р к т м і о к а р д а ( І М ) – це форма ішемічної хвороби серця з виникненням
гострого ішемічного некрозу серцевого м’язу, який обумовлений припиненням його
кровопостачання внаслідок раптового погіршення коронарного кровообігу, в основі якого
лежить тромбоз коронарних судин на фоні атеросклеротичної бляшки. Поряд з головними
факторами гострої недостатності коронарного кровообігу – тромбоз, спазм, звуження
просвіту, атеросклеротична зміна коронарних артерій – велику роль у розвитку інфаркту
міокарда відіграють: тривала гіпоксія, надлишок катехоламінів, недостатня кількість іонів
калію і надлишок натрію, що обумовлює тривалу ішемію клітин.
Розміри і локалізація інфаркту міокарда залежать від калібру і топографії коронарної
артерії, у зв'язку з чим розрізняють: а) ІМ із зубцем Q- б) ІМ без зубця Q. При
інтрамуральному інфаркті міокарда некроз вражає внутрішню частину м'язової стінки, а
при трансмуральному – усю товщину стінки. Місце некрозу заміщається сполучною
тканиною, яка поступово перетворюється в рубцеву. Розсмоктування некротичних мас і
утворення рубцевої тканини триває 1,5-3 місяця.
В Україні зберігається етапна реабілітація хворих з гострим порушенням коронарного
кровообігу, яка починається в стаціонарі, а потім продовжується на післялікарняному
етапі, згідно рекомендацій Державної установи «Національний науковий центр «Інститут
кардіології ім. академіка М.Д. Стражеска».
О с н о в н и м и п р и н ц и п а м и фізичної реабілітації хворих на інфаркт міокарда є:
1. Рання активізація хворого.
2. Комплексність використання всіх видів реабілітації.
3. Забезпечення абсолютної безпеки для хворого.
4. Безперервність.
5. Послідовність та спадкоємність на всіх етапах реабілітації.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
Рання рухова активація хворих на ІМ сприяє розвитку
адекватного коллатерального кровообігу у серцевому м’язі,
позитивно впливає на фізичний та психологічний стан хворих,
скорочує період госпіталізації і зменшує ризик смертельних
випадків.

269
 Система комплексної реабілітації хворих на ІМ включає послідовне виконання
індивідуальних програм фізичної реабілітації: спочатку у кардіологічному стаціонарі, в
подальшому – у відділенні реабілітації місцевого санаторію та поліклініці за місцем
мешкання хворого, різних видах диспансерів. У зв’язку з цим в реабілітації хворих на ІМ
виділяють 3 е т а п и : стаціонарний, санаторний та диспансерно-поліклінічний
(підтримуючий) (табл. 8.2).
Таблиця 8.2
Етапи фізичної реабілітації хворих на інфаркт міокарда
Етап Мета фізичної
Форми ЛФК
реабілітації реабілітації
Стаціонарний: ліквідація Мобілізація рухової активності Лікувальна гімнастика,
гострих проявів і клінічне хворого; адаптація до простих дозована ходьба, ходьба
видужання побутових навантажень; по сходах. Лікувальний
профілактика гіпокінезії. масаж.
Санаторний: реадаптація в Розширення функціональних і Лікувальна гімнастика.
реабілітаційному центрі чи резервних можливостей серцево- Дозована ходьба,
санаторії судинної системи. Досягнення ходьба по сходах. Заняття
максимальної індивідуальної фізичної на кардіотренажерах.
активності. Підготовка до фізичних Елементи спортивно-
побутових та професійних прикладних вправ та ігор.
навантажень. Масаж. Трудотерапія.
Диспансерно-поліклінічний: Підтримка фізичної працездатності та Фізкультурно-оздоровчі
реабілітація в її подальший розвиток. Вторинна форми, гімнастичні
кардіологічному диспансері, профілактика. вправи, спортивно-
лікувально-фізкультурному прикладні та ігрові
диспансері, поліклініці вправи. Трудотерапія.

Стаціонарний етап реабілітації

О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації на стаціонарному етапі:
1. Попередження тромбоемболічних ускладнень;
2. Попередження і усунення небезпечних аритмій;
3. Покращення функціонального стану серцево-судинної системи, периферичного
кровообігу, формування адекватного колатерального кровообігу в міокарді.
4. Відновлення простих рухових навичок, адаптація до простих побутових навантажень.
5. Освоєння хворим підйому на східцях, дозованої ходьби на 2000-3000 метрів і
самообслуговування.
6. Формування адекватної психологічної реакції та позитивних емоцій.
При відсутності ускладнень та супутніх захворювань, що призводять до поважчання
стану хворого, реабілітація починається з 2-ї доби від розвитку ІМ за рахунок
застосування засобів фізичної реабілітації з поступовим ускладненням комплексів ЛФК.
До т и м ч а с о в и х п р о т и п о к а з а н ь ФР відносяться: загальний важкий стан
хворого, серцева астма, набряк легень, важкі порушення ритму і провідності, виражені
ознаки серцево-судинної недостатності, нестабільна стенокардія, рання післяінфарктна
стенокардія, аневризма лівого шлуночка, систолічний артеріальний тиск вище 200 мм
рт.ст., діастолічний тиск вище 110 мм рт. ст., кардіогенний шок, рецидивуючий перебіг ІМ,
тромбоемболічні ускладнення, загострення супутніх захворювань.
К л а с и в а ж к о с т і і н ф а р к т у м і о к а р д а . На стаціонарному етапі реабілітації,
залежно від важкості перебігу захворювання, усіх хворих на ІМ поділяють н а 4 к л а с и .
В основі цього розподілу покладені різні види поєднання таких основних показників
особливостей перебігу захворювання, як поширеність і глибина ІМ, наявність і характер
ускладнень та частота нападів стенокардії (табл. 8.3). Активація рухової активності і
характер ЛФК залежать від класу важкості захворювання.
270
 Таблиця 8.3
Реабілітаційна класифікація важкості гострого інфаркту міокарда
Частота нападів
Інфаркт міокарда Ускладнення*
Клас стенокардії
важкості Інфаркт міокарда Q інфаркт Немає Середньої
Важкі 0-1 2-5 >5
без зубця Q міокарда або легкі важкості
І Х Х Х
Х Х Х
ІІ Х Х Х
Х Х Х
Х Х Х
Х Х Х Х
ІІІ Х Х Х Х
Х Х Х
Х Х Х Х
Х Х Х Х
ІV Х Х Х Х Х
* П р и м і т к а : У с к л а д н е н н я і н ф а р к т у м і о к а р д а : л е г к і : рідка екстрасистолія; АВ
блокада І ступеня, яка існувала до розвитку ІМ; АВ блокада І ступеня при задньому ІМ;
синусова брадикардія; серцева недостатність І ст.; перикардит епістенокардитичний; блокада
ніжок пучка Гіса (при відсутності АВ блокади); с е р е д н ь о ї в а ж к о с т і : рефлекторний шок
(гіпотензія); АВ блокада II—III ступеня при задньому ІМ на фоні блокади лівої ніжки пучка Гіса;
пароксизмальна або миготлива аритмія; міграція водія ритму; часта політопна екстрасистолія;
серцева недостатність ІІ-А ст.; синдром Дреслера; гіпертонічний криз; артеріальна гіпертензія
200/120 мм рт.ст. В а ж к і : рецидивуючий перебіг ІМ; стан клінічної смерті; повна АВ-блокада;
АВ-блокада ІІ-ІІІ ст. при задньому ІМ; аневризма лівого шлуночка; тромбоемболія; істинний
кардіогенний шок; шлуночкова пароксизмальна тахікардія.

Програми фізичної реабілітації хворих інфаркт міокарда на стаціонарному етапі

будуються з урахуванням належності хворого до одного з 4-х класів важкості стану. Клас
важкості стану визначають на 2–3-й день хвороби після ліквідації больового синдрому і
наявності таких ускладнень, як кардіогенний шок, набряк легень, важкі аритмії. Програма
ФР на кожному ступеню активності передбачає призначення хворому того чи іншого
характеру побутових навантажень, методику занять лікувальною гімнастикою і припустиму
форму проведення дозвілля. Кожне підвищення фізичної працездатності на одну сходинку
асоціюється із зменшенням ризику смерті від усіх причин на 8–14 %.
На стаціонарному етапі реабілітації, залежно від класу важкості ІМ, призначаються
ч о т и р и п р о г р а м и фізичної реабілітації: 3-х, 4-х, 5-тижневої та індивідуальна, кожна з
яких передбачає визначені терміни перебування хворого у стаціонарі, різні темпи
розширення рухової активності і призначення засобів ЛФК (табл. 8.4 і 8.5).
Таблиця 8.4
Програми реабілітації хворих на інфаркт міокарда
на стаціонарному етапі лікування
Рухова активність хворих, терміни перебування
Клас
Програма Повертаються Сідають у Ходять по Виходять
важкості Встають
на бік ліжку коридору на вулицю
на 14
3-тижнева І-ІІ з 1 дня на 3 день на 7 день на 10 день
день
на 12-16 на 18-20 на 22
4-тижнева ІІ-ІІІ на 1-2 день на 7 день
день день день
на 18-20 на 22-24 на 26
5-тижнева ІІІ на 2-й день на 8 день
день день день
Індивідуальна ІV - - - - -

271
 Таблиця 8.5
Схема комплексу ЛФК для хворих з неускладненим
перебігом ІМ із зубцем Q-
№
Час від Кількість Вихідні положення тіла та види вправ
комплексу
початку ІМ вправ в комплексах ЛФК
ЛФК
Переважно положення лежачи, вправи для кистей та
стоп; розведення в боки, згинання та розгинання рук і ніг;
перший
1, 2а, 2б 17-18 колові рухи у суглобах; підйом та опускання рук;
тиждень
розведення ніг; перехід в положення сидячи; ходьба
сидячи; окремі вправи сидячи.
Переважно положення сидячи; перехід в положення
кінець стоячи; включення вправ з палицею; колові рухи
першого- плечима; ногами, нахили і повертання голови; підняття
3а, 3б 22-25
другий та покачування ніг; перехід в положення стоячи та
тиждень ходьба по палаті; повертання тіла сидячи та стоячи,
ходьба по палаті
другий-третій Половина вправ в положенні стоячи; ускладнення рухів з
4 28
тиждень палицею; ходьба.
третій-шостий Більше половини вправ в положенні стоячи; ходьба;
5 29
тиждень ускладнення рухів з палицею; збільшення нахилів тіла.

При ІМ без зубця Q- на 3 добу хворий сидить, на 5 добу – стоїть, на 7 добу – ходить
по палаті. З другого тижня розширюють дистанційну ходьбу на 50-75-100 метрів в день, а
з 12 доби починає освоювати підйом по сходах по 2 сходинки в день.
На 14 день при низькому ступеню ризику і можливості хворого самостійно під
контролем кардіолога та інструктора ЛФК розширювати руховий режим, хворий може бути
виписаний із стаціонару. При значному погіршенні групи ризику, збереженні
післяінфарктної стенокардії, може бути рекомендована реваскуляризація міокарда.
Контингент хворих, що залишився, при відсутності протипоказань до санаторного етапу,
залишається в стаціонарі для досягнення достатнього рівня рухової активності, необхідної
для початку санаторного етапу відновлювального лікування.
При неускладненому Q-ІМ показано перебування в стаціонарі до 22 доби; освоюється
підйом на східчастий проліт в 22 сходинки та дистанційна ходьба на 1000 метрів. При
неускладненому ІМ без зубця Q підйом по сходинках починається з 10 доби, зі
збільшенням на 2-3 сходинки щоденно, дистанційна ходьба збільшується до 100 метрів в
день і той же рівень активації досягається на 18 добу.
При відсутності погіршення перебігу захворювання у цієї категорії хворих активація
рухової активності проводиться під контролем ЕКГ (яка реєструється до і після
дистанційної ходьби не рідше 1 разу на тиждень, а також до і після освоєння сходинок),
також вимірюються ЧСС та АТ. Виконання побутових навантажень в стаціонарі (таблиця
8.6) і комплексу ЛФК оцінюється за двома останніми параметрами. Допускається
збільшення ЧСС на 20 уд./хв., порівняно з вихідним, але не більше ніж до 100-105 уд./хв.
за абсолютним значенням. Підйом систолічного тиску не може перевищувати 20 мм рт.ст.,
а діастолічного 10 мм рт.ст., при зниженні вказаної величини, порівняно зі станом спокою,
на 10 мм рт.ст. систолічного АТ і 5 мм рт.ст. діастолічного АТ. При цьому абсолютні
величини АТ не повинні перевищувати 140/90 мм рт.ст. Фізична активація хворого
проводиться на фоні медикаментозного лікування. Така програма може бути виконана у
25% хворих працездатного віку.
Хворі, яким в гострому періоді була проведена реваскуляризація міокарда за рахунок
ангіопластики чи стентування переважно входять до цієї групи (I група). У випадках
ускладненого перебігу інфаркту міокарда (II група) і захворювань, які призводять до
тяжкого фізичного стану хворого, ті ж результати фізичної активації досягаються пізніше,

272
завдяки чому затримується розширення рухового режиму та підсилюється
медикаментозне лікування, що спостерігається у 55 % хворих працездатного віку.

Таблиця 8.6
Рухова активність для хворих на інфаркт міокарда із зубцем Q-
I етап (стаціонар):
Обсяг фізичної активності
дні захворювання
3-й Сидіти на стільці до 10-15 хв.
4-й Сидіти на стільці до 30 хв.
Самостійне миття обличчя, рук, розчісування волосся, гоління, перехід в
5-й
положення стоячи.
7-й Початок ходьби по палаті, самостійне одягання, роздягання
На 8-й день збільшення дистанційної ходьби, на 10-й день прибирання
8-10-й
ліжка.
11-й Миття під ручним душем стоячи.
Початок освоєння сходів. Тест з дозованим фізичним навантаженням за
12-й
необхідності.
Збільшення дистанційної ходьби, вихід з приміщення на вулицю (при
13-й
температурі на вулиці не нижче -10°С).
13-22-й Продовження збільшення дистанції ходьби, ходьба по сходинках.

Взагалі, рекомендуючи р о з ш и р е н н я р у х о в о ї а к т и в н о с т і та, відповідно,

перехід на наступний руховий режим, оцінюють реакцію хворого на дозоване фізичне
навантаження. Так, перед тим, як перевести пацієнта із суворого ліжкового на розширений
ліжковий режим, йому пропонують посидіти у ліжку 5 хв., на палатний режим – постояти 5
хв. біля ліжка у присутності лікаря, на вільний руховий режим – походити по коридору 5 хв.
у повільному темпі. Після виконання навантаження враховують реакцію хворого, скарги,
загальний стан, зміни ЧСС та артеріального тиску. В разі необхідності реєструють ЕКГ до
та після навантаження.
Основним к р и т е р і є м р о з ш и р е н н я р у х о в о ї а к т и в н о с т і є фізіологічна
реакція на фізичне навантаження (табл. 8.7).
Таблиця 8.7
Критерії розширення рухової активності хворих на інфаркт міокарда
при виконанні функціональних проб та лікувальної гімнастики
Реакція на фізичне навантаження
Показники
фізіологічна проміжна патологічна
Біль в області серця немає слабка виражена
Задишка немає слабка виражена
ЧСС приріст до 20 уд./хв. на короткочасне тривале
І-ІІІ ст., до 40 на ІV ст. перевищення перевищення
активності. допустимих допустимих
показників показників
Артеріальний приріст систолічного АТ короткочасне тривале
тиск до 40 мм рт.ст., зниження перевищення перевищення
діастолічного тиску не допустимих допустимих
більш ніж на 10 мм рт.ст. показників показників
Зміщення сегмента ST не більш 0,5 мм до 1 мм на 1 мм і більше
Аритмії немає поодинокі часті екстрасистоли,
екстрасистоли пароксизмальні
аритмії

273
 Клінічними ознаками н е а д е к в а т н і й р е а к ц і ї на навантаження є: біль за
грудиною, задишка, запаморочення, слабкість, порушення серцевого ритму, патологічні
зміни артеріального тиску, кольору шкіри тощо. На ЕКГ може реєструватись
екстрасистолія, зміщення сегмента SТ та ін.
Під час виконання процедур ЛФК також варто звертати увагу на самопочуття хворого
та його реакцію на фізичні навантаження. У разі виникнення неадекватної реакції під час
процедур лікувальної гімнастики необхідно припинити чи полегшити техніку виконання
вправ, скоротивши число повторень, та додатково ввести дихальні вправи.
Режими (ступені) рухової активності хворих на інфаркт
м і о к а р д а . На стаціонарному етапі фізична реабілітація хворих на ІМ включає чотири
ступеня рухової активності: 1-й, 2-й, 3-й і 4-й, кожен з яких підрозділяють на підступені «а»
і «б», а 4-й – ще і на «в». Орієнтовні терміни переходу з одного ступеню на інший, залежно
від класу важкості ІМ, представлені в таблиці 8.8.
Таблиця 8.8
Терміни призначення хворим на ІМ
різних ступенів активності залежно від класу важкості захворювання
(дні після початку захворювання)
(за Л.Ф. Ніколаєвою, Д.М. Ароновим, Н.А. Білою)
Ступінь Класи важкості
активності 1-й 2-й 3-й 4-й
1-а 1 1 1 1
1-б 2 2 3 3
2-а 3–4 3–4 5–6 7–8
2-б 4–5 6–7 7–8 9 - 10
3-а 6 – 10 8 – 13 9 – 15 Індивідуально
3-б 11 – 15 14 – 16 16 – 18 Індивідуально
4-а 16 – 20 17 – 21 19 – 28 Індивідуально
4-б і 4-в з 21 до 30 з 31 до 45 з 33 до 45 Індивідуально

1-й с т у п і н ь активності. М е т а : попередження гіпокінезії та її ускладнень,

підготовка до раннього розширення режиму рухової активності, поліпшення
периферичного кровообігу. К р и т е р і ї п р и з н а ч е н н я : зняття ангінозного нападу,
відсутність важких ускладнень. Режим 1-а призначається після ліквідації больового
синдрому і важких ускладнень гострого періоду. При режимі 1-б застосовується комплекс
лікувальної гімнастики № 1 (вихідні положення лежачи на спині з трохи піднятим головним
кінцем ліжка та лежачи на правому боці; застосовуються навантаження малої
інтенсивності).
2 - й с т у п і н ь активності. М е т а : попередження гіподинамії, щадне тренування
кардіореспіраторної системи, стимуляція екстракардіальних факторів кровообігу й обміну у
міокарді, поліпшення скоротливої здатності міокарда та підвищення рівня фізичного стану
хворого, навчання елементів самообслуговування, підготовка до ходьби та вільного
пересування по коридору та сходинках. К р и т е р і ї п р и з н а ч е н н я : задовільна реакція
на режим І ступеню, відсутність нових ускладнень, стабілізація АТ, відсутність больових
нападів стенокардії, позитивна динаміка ЕКГ з тенденцією до формування коронарного
зубця Т. При режимі 2-а хворий виконує комплекс ЛГ № 1 (лежачи на спині та на правому
боці). При режимі 2-б дозволяється: ходьба спочатку навколо ліжка, потім по палаті;
прийом їжі сидячи за столом; призначається ЛГ № 2 (в положенні лежачи та сидячи),
ранкова гігієнічна гімнастика та самостійні заняття за завданням лікаря 2-3 рази на день.
3-й с т у п і н ь активності. М е т а : підготовка хворого до виходу на прогулянку, до
дозованої ходьби, повного самообслуговування, посилення репаративних процесів в
міокарді, стимуляція екстракардіальних факторів кровообігу. К р и т е р і ї п р и з н а ч е н н я :
фізіологічна реакція на режим ІІ ступеню, відсутність частих нападів стенокардії, серцевої
274
недостатності, важких порушень ритму і провідності, наближення сегмента ST до ізолінії та
формування коронарного зубця Т. При режимі 3-а хворому дозволяється ходьба по палаті
з допомогою і під наглядом медичного персоналу, вихід в коридор, користування
загальним туалетом, ходьба по коридору (від 50 до 200 м у 2-3 прийоми) повільним кроком
(до 70 кр./хв.). При 3-б – дозволяються прогулянки по коридору без обмеження відстаней і
часу, призначається комплекс ЛГ № 3 (виконується сидячи на стільці).
4-й с т у п і н ь активності. М е т а : підготовка до переводу в місцевий санаторій,
адаптація організму хворого до навантажень побутового характеру. К р и т е р і ї
п р и з н а ч е н н я : фізіологічна реакція на режим ІІІ ступеню, відсутність нападів
стенокардії, серцевої недостатності, важких порушень ритму і провідності, формування
рубцевих змін на ЕКГ. На даному руховому режимі дозволяється ходьба по коридору і
вихід на вулицю, призначається тренувальна ходьба по сходах приставним кроком у
повільному темпі. Також хворі засвоюють дозовану ходьбу спочатку в повільному, а потім
в середньому темпі. На 4-а ступеню призначаються: РГГ, комплекс ЛГ № 4, самостійні
заняття, заняття на тренажерах з урахуванням толерантності до фізичного навантаження
та дозована ходьба (в темпі 70-80 кр./хв. на відстань 500-1000 м). Наступні ступені 4-б та
4-в відрізняються від попередніх прискоренням темпу ходьби до 80-90 кр./хв. і
збільшенням маршруту прогулянки до 1000–1500 м (2 рази в день). Хворі продовжують
займатися комплексом ЛГ № 4, збільшуючи число повторень за рішенням лікаря, який
оцінює вплив навантажень. Прогулянки поступово збільшуються: призначається дозована
ходьба в темпі 80-100 кр./хв. на відстань до 2000-3000 м (у 2-3 прийоми). Рівень
навантажень 4-в ступеня є достатнім для переводу хворих у санаторій.
Орієнтовні комплекси лікувальної гімнастики №№ 1, 2, 3 і 4 наведені у Додатку 1.
У хворих на ІМ застосовується також л і к у в а л ь н и й м а с а ж , який сприяє
зменшенню застійних явищ у кінцівках, особливо нижніх, забезпечує запобігання
тромбоемболій і гіпостатичних пневмоній, зменшує біль в ділянці серця, стимулює
гемодинаміку і трофічні процеси в міокарді, покращує інші функції організму та
психоемоційний стан хворого.
Наприкінці стаціонарного етапу реабілітації хворий повинен досягти такого рівня
фізичної активності, щоб бути в змозі: самостійно обслуговувати себе, підніматися на 1-2
прольоти сходів та здійснювати прогулянки на вулиці в оптимальному для нього темпі до
2-3 км у 2-3 прийоми протягом дня. Саме такий рівень активізації хворого на інфаркт
міокарда допускає переведення його у санаторій.
Проте, приблизно у 20% хворих не вдається досягти вказаного рівня фізичної
активації в стаціонарі. В таких випадках слід визначати рівень подальшого ризику перебігу
захворювання з урахуванням наявності нижченаведених факторів ризику (таблиця 8.9).
Таблиця 8.9
Стратифікація ризику перебігу інфаркту міокарда
Рівень ризику Клінічні ознаки
Низький Рівень функціональної здатності ≥7 МЕТ. Відсутність ознак ішемії міокарда
при проведенні навантажувальних тестів (об’єм виконаної роботи > 22 кДж).
Нормальна функція лівого шлуночка (ФВЛШ* ≥ 50 % – при відсутності
артеріальної гіпертензії.
Середній Рівень функціональної здатності > 5 МЕТ, < 7 МЕТ. Виявлення ознак ішемії
міокарда при проведенні навантажувального тестування (обсяг виконаної
роботи 22 кДж). Зміни геометрії лівого шлуночка, ФВЛШ – 35-49 %.
Значні коливання АТ при фізичному навантаженні.
Високий Рівень функціональної здатності ≤ 5 МЕТ. Ознаки ішемії міокарда при
проведенні дозованого фізичного навантаження (об’єм виконаної роботи <22
кДж). Застійна серцева недостатність, ФВЛШ ≤ 35 %. Значна кількість
шлуночкових екстрасистол високих градацій.
* П р и м і т к а : ФВЛШ – функція викиду лівого шлуночка

275
 Санаторний етап реабілітації
Хворих на ІМ після стаціонарного лікування направляють у відділення реабілітації
місцевого кардіологічного санаторію. О с н о в н и м и з а в д а н н я м и фізичної реабілітації
на с а н а т о р н о м у е т а п і є: відновлення функціонального стану та фізичної
працездатності хворих до рівня, необхідного для виконання повсякденної побутової та
трудової діяльності, підготовка хворих до самостійного життя та їх психологічна
реадаптація. Усі заходи на санаторному етапі проводять диференційовано залежно від
стану хворого, особливостей клінічного перебігу хвороби, наявності супутніх захворювань і
патологічних синдромів.
Програма фізичної реабілітації на санаторному етапі є природним продовженням
стаціонарного етапу реабілітації. Спочатку вона проводиться за програмою 4-го ступеня
активності стаціонару, що триває 1-2 дні, надалі хворого переводять на 5-й ступінь
активності, продовжуючи у подальшому до 6-го і заключного – 7-го (табл. 8.10).

Таблиця 8.10
Рухова активність для хворих на ІМ на санаторному етапі

II етап (санаторій): Обсяг фізичної активності

1-2 дні Адаптація до нових умов, збереження режиму стаціонару
3-24 дні Розширення та прискорення дистанційної ходьби, збільшення швидкості
підйому по сходах і кількості сходинок, прогулянки при температурі
повітря не нижче -10°, лікувальний масаж, гідропроцедури (басейн
ванни, плавання в повільному темпі при температурі води 36°С.
.
Основний зміст програм фізичної реабілітації на санаторному етапі складає
лікувальна гімнастика і дозована ходьба. Крім цього, залежно від досвіду роботи санаторію
та його умов, можуть використовуватися плавання, ходьба на лижах, дозований біг,
тренування на тренажерах (велоергометр, тредбан), спортивні ігри, веслування й ін.
5-й с т у п і н ь активності (щадний режим) триває 6-12 днів. У ньому призначають
дозовану ходьбу по рівній місцевості у повільному та середньому темпі, РГГ, ЛГ, ходьбу по
сходинках, заняття на тренажерах. У заняття включають вправи для всіх м'язових груп і
суглобів у сполученні з ритмічним диханням, вправами на рівновагу, увагу, координацію
рухів і розслаблення. Фізичне навантаження може бути підвищене за рахунок включення
вправ із предметами (гімнастичні палки, булави, гумові і набивні м'ячі, обручі, гантелі й ін.),
вправ на снарядах (гімнастична стінка, лавка), використання циклічних рухів (різні види
ходьби, біг підтюпцем) і елементів рухливих ігор. Після заключного розділу занять показані
елементи аутогенного тренування, які сприяють поступовому відпочинку, заспокоєнню і
цілеспрямованому самонавіюванню. Призначають також дозовану ходьбу до 1 км (в темпі
80-100 кр./хв.), підйом по сходах на 2-3 поверхи (в темпі 1 сходинка за 2 с.), прогулянки на
відстань до 4 км у день, загальною тривалістю до 2-2,5 годин (у 2-3 прийоми). Пікова ЧСС
при навантаженнях 100 уд./хв. При задовільній реакції на навантаження 5-го ступеню
активності, відсутності посилення явищ коронарної і серцевої недостатності переходять на
режим 6-го ступеня активності.
6-й с т у п і н ь (щадно-тренуючий режим) триває 7-10 днів. Режим рухової активності
розширюється за рахунок інтенсифікації тренувальних і побутових навантажень.
Тривалість процедур ЛГ збільшується до 30-40 хв. Призначається лікувальна ходьба до 2
км (в темпі 100-110 кр./хв.), прогулянки на відстань 4-6 км в день, підйом по сходах на 3-4
поверхи (в темпі 1 сходинка за 1 с.). Допустима пікова ЧСС 110 уд./хв.
7-й с т у п і н ь (тренуючий режим) триває 3-8 днів. Активність у межах цього ступеню
доступна лише хворим 1-го і 2-го класів важкості. Хворим 3-го класу важкості вона
дозволяється лише в одиничних випадках при адекватній реакції на всі види навантажень
попереднього ступеня активності і відсутності посилення чи появи коронарної і серцевої

276
недостатності, порушень ритму серця. Тривалість процедур ЛГ збільшується до 35-40 хв.,
призначається лікувальна ходьба до 3 км (в темпі 110-120 кр./хв.), прогулянки до 7-10 км в
день (в темпі 1 сходинка за 1 с.)., підйом по сходах – до 5-го поверху. На піку
навантаження ЧСС хворих може досягати 120 уд./хв. і більше. Форми ЛФК доповнюють
рухливими і спортивними іграми, плаванням, танцями, ближнім туризмом та ін.
Слід зазначити, що ЛФК на санаторному етапі – основний, але не єдиний засіб
фізичної реабілітації. Визначену роль грають такі специфічні курортні фактори, як,
бальнео-, фізіо- і кліматотерапія.
Диспансерно-поліклінічний етап реабілітації
Після завершення відновлення у санаторії починається диспансерно-поліклінічний
етап реабілітації, під час якого хворі продовжують лікуватись у кабінетах ЛФК
кардіологічного диспансеру, поліклініки або центру реабілітації за місцем проживання. На
цьому етапі вирішуються питання щодо працездатності хворих, термінів поновлення
трудової діяльності, обсяги службових навантажень, питання збереження працездатності
або визначення групи інвалідності та, за необхідності, перекваліфікація. Хворі, які
перенесли ІМ, на диспансерно-поліклінічному етапі відносяться до категорії осіб, що
страждають хронічною ішемічною хворобою серця із післяінфарктним кардіосклерозом.
З а д а ч і фізичної реабілітації на даному етапі наступні: відновлення функції
серцево-судинної системи шляхом включення механізмів компенсації кардіального і
экстракардіального характеру; підвищення толерантності до фізичних навантажень;
вторинна профілактика ІХС; відновлення працездатності і повернення до професійної
праці, збереження відновленої працездатності; можливість часткового чи повного
відмовлення від ліків; поліпшення якості життя хворого.
На диспансерно-поліклінічному етапі, при адекватності виконання дозованої ходьби
протягом години зі швидкістю ≥ 3 км/год., рекомендовано повернення до рівня легкої праці,
при якій витрата хворим енергії складає 3,5-3,8 ккал/хв. Це, за відсутності ускладнень,
досягається у хворих на ІМ із зубцем Q- на третьому місяці від розвитку захворювання, а
при ІМ без зубця Q – через 2 місяці. 45 % хворих з неускладненим перебігом
захворювання після Q-ІМ можуть повернутися до роботи вже після закінчення санаторного
етапу, тобто наприкінці 2 місяця від розвитку захворювання. 60 % хворих відновлюють
працездатність на рівні III ФК і тільки 20 % на рівні II і I ФК, тому повторно проводиться
оцінка ступеня ризику для вирішення питання про хірургічну реваскуляризацію, а також
для визначення можливості виконання побутових навантажень (табл. 8.11 і 8.12).
На диспансерно-поліклінічному етапі реабілітації найкращою формою ЛФК
вважаються тривалі циклічні вправи аеробного характеру. Вони п р о т и п о к а з а н і лише
при: аневризмі лівого шлуночка, частих нападах стенокардії, важких порушеннях
серцевого ритму (миготливій аритмії, частих політопних чи групових екстрасистоліях,
пароксизмальній тахікардії), артеріальній гіпертензії зі стабільно підвищеним діастолічним
тиском (вище 110 мм рт.ст.), схильності до тромбоемболічних ускладнень.
Таблиця 8.10
Рухова активність для хворих на інфаркт міокарда на диспансерному етапі
IІ етап: амбулаторний
Обсяг фізичної активності
нагляд
До 7 тижнів від розвитку Адекватність, згідно вимог контролю, за виконанням фізичних
інфаркту міокарда навантажень; освоєння хворим дистанційної ходьби зі швидкістю
3-4 км/год.; проби з дозованим фізичним навантаженням;
проведення медико-соціальної експертизи. Рекомендації по
виконанню побутових і фізичних навантажень, повернення до
сімейних обов’язків. На підставі клінічних даних визначення групи
ризику для вирішення питань про необхідність реваскуляризації
міокарда.

277
 Таблиця 8.12
Енергетичні витрати при різних видах праці
Вид праці Витрати енергії (ккал/хв.)
Легка та помірна робота До 3,8
Тяжка робота 3,9-6,3
Дуже тяжка робота Більше 6,3

До тривалих фізичних навантажень хворим, які перенесли ІМ, дозволяється

приступати через 3-4 місяці після його виникнення. На цьому етапі зменшується роль
лікувальної гімнастики і збільшується значення циклічних вправ аеробного характеру.
Призначаються: дозована ходьба у середньому та швидкому темпі; дозований біг у
повільному та середньому темпі або ускладнена ходьба («лижний крок», ходьба з високим
підйомом колін); тренування на кардіотренажерах (до 5-10 хв.) потужністю 75% від
порогової; елементи спортивних ігор.
Тренувальна ЧСС під час навантажень може складати 55-60% від порогової ЧСС у
хворих ІІІ ФК (слабка група) і 65-75% – у хворих І і ІІ ФК («сильна група»). При цьому пікова
ЧСС може сягати 135 уд./хв., з коливаннями від 120 до 155 уд./хв.
Диспансерний етап (підтримуючий) – може тривати протягом усього життя хворого.
У режимі рухової активності призначають ранкову гігієнічну гімнастику, лікувальну
гімнастику, дозовану ходьбу на свіжому повітрі, заняття на кардіотренажерах протягом 10-
20 хв. 3-5 разів на тиждень. Під час занять тренувальна ЧСС не повинна перевищувати в
середньому 120 уд./хв.
За наявності серцевої недостатності рекомендовано обмеження фізичних
навантажень згідно зі ступенем ХСН. Регулярна фізична активність (повільна ходьба,
фізичні вправи невеликої інтенсивності) проводиться відповідно до функціональних
можливостей пацієнта («комфортний», але регулярний руховий режим).

Гіпертонічна хвороба

Артеріальна г і п е р т е н з і я (АГ) – стійке підвищення систолічного

артеріального тиску до 140 мм рт.ст. і вище та / або діастолічного артеріального тиску – до
90 мм рт.ст. і вище. Ессенціальна гіпертензія (первинна гіпертензія, або гіпертонічна
хвороба) – це підвищений артеріальний тиск за відсутності очевидної причини його
підвищення. Тривалий час захворювання перебігає без жодних клінічних ознак. АГ
можливо виявити під час обстеження або диспансеризації. При прогресуванні
захворювання можуть з’являтися неспецифічні скарги на головний біль, особливо зранку,
запаморочення, шум у вухах. В розвитку гіпертонічної хвороби суттєве значення має
фізична активність: оптимальний її рівень уповільнює розвиток захворювання, недостатній
– значно прискорює.
Основні завдання фізичної реабілі тації:
1. Нормалізувати процеси збудження та гальмування в корі головного мозку, поліпшити
його кровозабезпечення.
2. Нормалізувати тонус кровоносних судин та знизити артеріальний тиск.
3. Полегшити діяльність серця шляхом мобілізації екстракардіальних факторів
кровообігу; активізувати обмін речовин та колатеральний кровообіг у міокарді.
4. Запобігти розвитку ускладнень гіпертонічної хвороби.
5. Зменшити дозу гіпотензивних та інших фармакологічних препаратів.
6. Підтримувати нормальну вагу тіла та нормалізувати ліпідний обмін.
7. Підвищити працездатність хворих, поліпшити якість їх життя та удосконалити
процеси адаптації до стресових чинників.

278
 Основним засобом фізичної реабілітації при гіпертонічній хворобі є лікувальна
фізкультура. А б с о л ю т н и м и п р о т и п о к а з а н н я м и до призначення процедур ЛФК є:
АТ понад 210/120 мм рт.ст., серцева недостатність ІІІ стадії, гостра серцева
недостатність, важка ретинопатія, важкі порушення серцевого ритму (миготлива аритмія,
пароксизмальна тахікардія, неповна – ІІ-ІІІ ступеня та повна атріо-вентрикулярна блокада),
тромбози та тромбоемболічні ускладнення, аневризма лівого шлуночка, некомпенсований
цукровий діабет. Д о в і д н о с н и х п р о т и п о к а з а н ь відносяться: погіршення
самопочуття, часті гіпертонічні кризи, часті напади стенокардії, динамічні порушення
мозкового кровообігу.
В основі нормалізації рівня АТ при гіпертонічній хворобі за допомогою засобів ЛФК
лежать наступні м е х а н і з м и : послаблення симпатичної нервової імпульсації з
одночасною потенціацією барореценторних рефлексів; нормалізація депресорної функції
нирок; зниження артеріального опору і підвищення системної артеріальної піддатливості;
підвищення чутливості тканин до інсуліну; активація протизгортальної системи крові;
нормалізація ліпідного обміну.
При загостренні хвороби призначають ліжковий або палатний руховий режим.
Лікувальну гімнастику починають застосовувати після зникнення скарг, пов’язаних із
кризом, та після зниження АТ. Комплекси ЛГ проводять спочатку у вихідному положенні
лежачі, потім, при покращенні самопочуття – сидячи і стоячи. В перші дні заняття
проводять індивідуальним методом, у подальшому – малогруповим або груповим. З 5-6-го
для після загострення хвороби заняття можна проводити в залі ЛФК.
На різних етапах реабілітації хворим призначають: ранкову гігієнічну гімнастику,
лікувальну гімнастику, самостійні заняття за завданням лікаря, дозовану ходьбу,
лікувальне плавання та гідрокінезотерапію; вправи на кардіотренажерах; лікувальний
масаж (шийно-комірцевої зони); аутогенне тренування; прогулянки, теренкур, дозований
біг; трудотерапію; ближній туризм.
В комплексах лікувальної гімнастики перевагу віддають, насамперед, вправам, що
врівноважують процеси збудження й гальмування в центральній нервовій системі, а також
сприяють нормалізації механізмів регуляції судинного тонусу. До таких с п е ц і а л ь н и х
в п р а в відносяться д и н а м і ч н і ( і з о т о н і ч н і ) вправи для великих м'язових груп,
особливо ритмічні махові рухи кінцівками з повною амплітудою у середньому та
повільному темпі (без значних зусиль та затримки дихання), в п р а в и на
р о з с л а б л е н н я м'язів, д и х а л ь н і в п р а в и . Застосовується також регламентоване
дихання із затримкою на в и д и х у (вдих – видих – затримка дихання), завдяки чому
здійснюється вплив на рецептори блукаючого нерва та забезпечується зниження АТ,
зменшення периферичного опору течії крові, уповільнюється ритм серцевих скорочень. До
спеціальних вправ також відносять вправи з переміною тіла у просторі, на рівновагу та
координацію рухів, що сприяє тренуванню вестибулярного апарату та попереджає
виникнення вестибулярних розладів (запаморочення, шуму у голові, атаксії).
Значний гіпотензивний ефект забезпечують вправи, що стимулюють екстракардіальні
фактори гемодинаміки та поліпшують кровообіг у судинах головного мозку. Такими
вправами є ц и к л і ч н і в п р а в и а е р о б н о г о характеру. Починаючи з 3-5 дня хворим
на ГХ (при доброму функціональному стані) можна призначати дозовану ходьбу, заняття
на кардіотренажерах, а за наявності басейну – лікувальне плавання. Інтенсивність
аеробних навантажень на початку занять невелика – 50-60% від порогової величини,
тривалість занять від 15 до 30 хв., залежно від фізичної працездатності.
П р о т и п о к а з а н н я м и для аеробних тренувань є: підвищення систолічного АТ понад
180 мм рт.ст., діастолічного – понад 110 мм рт.ст., а також наявність серцевої
недостатності ІІ ступеню і вище.
При гіпертонічній хворобі показані також с т а т и ч н і ( і з о м е т р и ч н і ) вправи.
Проте, вони чинять більш виражену стресорну дію на міокард та судини, ніж динамічні, а
також підвищують артеріальний тиск і периферичний опір (в момент виконання). Тому їх не
рекомендують хворим із невеликим резервом серцево-судинних функцій. Але в інших

279
випадках їх застосовують, оскільки гіпотензивна дія статичних навантажень зумовлена їх
позитивним впливом на вегетативні центри з наступною депресорною реакцією, яка
найсильніше виражена через 1 годину після закінчення вправ, при цьому артеріальний
тиск знижується більше ніж на 20 мм рт.ст. Статичні фізичні вправи обов’язково
чергуються з вправами на розслаблення.
З комплексів ЛГ в и к л ю ч а ю т ь різкі рухи, глибокі нахили і повороти голови й тулуба,
тривалі статичні зусилля.
В період ремісії хворі на гіпертонічну хворобу повинні займатися таким же чином, як і
хворі на ішемічну хворобу серця, тобто виконувати аеробні навантаження в обсязі 55-85%
від порогової потужності. При регулярних заняттях за допомогою аеробних навантажень
досягається чіткий клінічний ефект, який виражається в нормалізації або значному
зниженні АТ, що в ряді випадків (особливу на початку розвитку хвороби) дозволяє навіть
повністю припинити медикаментозну терапію.
Слід зауважити, що при о ц і н ц і е ф е к т и в н о с т і застосування засобів ЛФК та при
дозуванні фізичних навантажень при гіпертонічній хворобі особливу увагу слід приділяти
діастолічному АТ, який свідчить про периферичний опір – тобто про стан механізмів
регуляції судинного тонусу, порушення яких лежать в основі розвитку і прогресування
артеріальної гіпертензії.

Нейроциркуляторна дистонія за гіпотонічним типом

Н е й р о ц и р к у л я т о р н а д и с т о н і я (НЦД) – поліетіологічне захворювання,

основними ознаками якого є нестійкість пульсу та артеріального тиску, кардіалгія,
дихальний дискомфорт, вегетативні та психоемоційні зміни, порушення судинного тонусу,
низька толерантність до фізичного навантаження і стресових станів при доброякісному
перебігу та доброму прогнозі життя.
Основні завдання фізичної реабілітації:
1. Нормалізувати процеси збудження і гальмування в нервовій системі та відновити
порушену рівновагу центральної і вегетативної нервової системи.
2. Встановити і закріпити умовно-рефлекторні зв'язки (моторно-вісцеральні та
вісцерально-моторні), які сприяють підвищенню артеріального тиску.
3. Активізувати обмін речовин.
4. Активізувати екстракардіальні фактори кровообігу та підвищити тонус м'язів і судин.
5. Поліпшити адаптаційні можливості організму до дії несприятливих чинників
навколишнього середовища.
6. Зменшити потребу у фармакологічних препаратах.
7. Підвищити розумову і фізичну працездатність хворого.
П р о т и п о к а з а н н я д о п р и з н а ч е н н я Л Ф К : значне погіршення самопочуття
хворого (серцевий біль, слабкість, запаморочення, сильний головний біль), стан
гіпотонічного кризу, порушення серцевого ритму (пароксизмальна тахікардія, миготлива
аритмія, часті екстрасистоли).
Після гіпотонічного кризу ЛГ призначають на ліжковому руховому режимі з метою
більш швидкого переходу на палатний режим. Вправи ЛГ для м'язів кінцівок, тулуба,
дихальну гімнастику виконують спочатку у вихідному положенні сидячи чи стоячи. У разі
поліпшення стану здоров'я та зростання тренованості включають вправи з предметами, на
рівновагу, координацію, різні варіанти ходьби. Для тренувань вестибулярного апарату
рекомендують рухи головою із розплющеними та заплющеними очима.
С п е ц і а л ь н і в п р а в и для осіб з гіпотензією – це вправи із с т а т и ч н и м и та
д и н а м і ч н и м и (швидкісно-силовими) зусиллями. Для цього застосовують вправи з
невеликим обтяженням (гантелі, медицинбол), які сприяють підвищенню тонусу судин та
загального тонусу. Для підвищення тонусу судин застосовують також с и л о в і вправи та
вправи із статичним напруженням від 2-3 с до 5-6 с. Оскільки максимальний пресорний

280
ефект від статичних зусиль з'являється через декілька хвилин, то їх слід виконувати
наприкінці занять. Особам із гіпотензією показані д и х а л ь н і вправи із затримкою дихання
на вдиху (вдих – затримка дихання – видих). Вони активізують симпатико-адреналову
систему, що проявляється підвищенням артеріального тиску, прискоренням частоти
серцевих скорочень та збільшенням коефіцієнта поглинання кисню тканинами.
Позитивний ефект у хворих з дистонічними реакціями дає поєднання ЛГ, кисневих
ванн та лікувального масажу. У разі схильності до спастичних реакцій призначають
процедури у такій послідовності: киснева ванна – ЛГ – масаж, а в разі атонії судин: масаж
– ЛГ – киснева ванна.
Крім ЛГ застосовують теренкур, ближній туризм, спортивні та рухливі ігри,
гідрокінезотерапію, трудотерапію, елементи спорту (плавання, гребля, лижі та ін.),
психотонічне тренування.

8.2. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я
при захворюваннях системи дихання

Клініко-фізіологічне обґрунтування

Захворювання органів дихання на теперішній час посідають четверте місце в

структурі основних причин смертності населення, а також досить часто призводять до
суттєвого зниження працездатності й інвалідизації хворих. Більш того, в умовах
сьогодення, під впливом різних чинників зовнішнього й внутрішнього середовища,
змінюється характер перебігу запальних процесів дихальної системи і значно збільшується
кількість людей з підвищеною бронхіальною реактивністю. Особливістю багатьох
запальних процесів бронхолегеневої системи стає схильність до затяжного хронічного
перебігу, раннього приєднання алергічних ускладнень та неможливості повного
відновлення функції зовнішнього дихання. Саме тому засоби фізичної реабілітації
починають займати провідне місце в комплексному відновному лікуванні хворих
пульмонологічного профілю.
Для диференційованого призначення засобів фізичної реабілітації слід звертати
увагу на основні патофізіологічні механізми, які лежать в основі порушення функції
зовнішнього дихання. Ці зміни можуть поєднуватись, але в усіх випадках можна виділити
провідний патологічний синдром, щоб обґрунтувати клініко-фізіологічне призначення
засобів фізичної реабілітації.
Найчастіше при захворюваннях бронхолегеневої системи порушення функції
зовнішнього дихання обумовлено з м і н а м и нормального стереотипу
д и х а л ь н о г о а к т у (неправильним співвідношенням фаз вдиху, видиху та паузи,
появою поверхневого та частого дихання, дискоординацією дихальних рухів та ін.). Це
призводить до порушення легеневої вентиляції, що, в свою чергу, спричиняє порушення
газообміну в легенях. Порушення вентиляції й газообміну в легенях також може бути
спричинено: з м е н ш е н н я м д и х а л ь н о ї п о в е р х н і л е г е н ь (внаслідок заповнення
альвеол запальним ексудатом; при пухлинах; при ателектазах тощо); о б м е ж е н н я м
р у х л и в о с т і г р у д н о ї к л і т и н и і л е г е н ь (при накопиченні в плевральній порожнині
ексудату або внаслідок формування плевральних спайок); зменшенням
п р о х і д н о с т і д и х а л ь н и х ш л я х і в (внаслідок збільшення секреції слизу та
мокротиння; бронхоспазму або здавлювання трахеї чи бронхів пухлинами, рубцевими
зрощеннями й ін.); з н и ж е н н я м е л а с т и ч н о с т і л е г е н е в о ї т к а н и н и (при
емфіземі, пневмосклерозі чи вікових змінах); з м е н ш е н н я м дієздатності
дихальних м’язів; порушенням нервово-регуляторних механізмів
управління процесом зовнішнього дихання; а також вимушеним о б м е ж е н н я м
р у х о в о ї а к т и в н о с т і та загальною слабкістю хворого.
281
 Функціональним проявом розладу діяльності органів дихання є дихальна
недостатність (ДН), яка інтегрально відображує здатність дихальної системи виконувати
свою основну функцію – забезпечувати організм достатньою кількістю кисню і виводити
необхідну кількість СО2. Захворювання легень також досить часто суттєво погіршують стан
серцево-судинної системи.
Фізична реабілітація призначається на всіх етапах відновного лікування хворих
пульмонологічного профілю. При цьому основним засобом ФР вважається лікувальна
фізкультура. Засоби ЛФК, насамперед, ф і з и ч н і в п р а в и , с п р и я ю т ь : 1) більш
швидкому розсмоктуванню запальних інфільтратів та ексудатів; 2) відновленню при
гострих захворюваннях і підтриманню при хронічних захворюваннях активності
сурфактанту легень; 3) запобіганню розвитку ускладнень (плевральних зрощень,
пневмосклерозу, емфіземи й ін.); 4) підвищенню прохідності бронхіального дерева; 5)
більш швидкому виділенню слизу й мокротиння; 6) відновленню нервово-регуляторних
механізмів управління процесом дихання; 7) збільшують життєву ємність і вентиляційну
здатність легень; 8) сприяють дезінтоксикації організму, поліпшують газообмін. Крім того,
вони посилюють роботу серцевого м'яза, що значно зменшує прояв дихальної
недостатності.
Особливістю застосування ЛФК при захворюваннях органів дихання є використання
різних видів дихальних вправ. Зовнішнє дихання є єдиною фізіологічною функцією
організму, якою можна керувати завдяки вольовим зусиллям: людина може за своїм
бажанням або за вказівкою інструктора ЛФК затримувати дихання, дихати поверхнево,
глибоко, часто чи сповільнено. При м’язовій роботі нервові механізми регулювання
диханням забезпечують адекватну легеневу вентиляцію. Формування дихального акту
проходить по типу утворення умовного рефлексу.
Вольове керування д и х а н н я м – р е г л а м е н т о в а н е дихання з
визначеною частотою, глибиною та типом дихання. Розрізняють регламентоване статичне,
динамічне і локалізоване дихання, а також спеціальні дихальні вправи і гімнастики.
С т а т и ч н і дихальні вправи – це вправи, які виконуються тільки за допомогою
дихальної мускулатури (міжреберних м'язів, діафрагми і м'язів черевного преса). Їх
найчастіше призначають особам з обмеженим функціональними можливостями та на
початку процесу фізичної реабілітації. З цією метою застосовують вправи в рівномірному
ритмічному диханні, з уповільненням диханням, зі зміною типу дихання, фаз дихального
циклу та глибини дихання.
Д и н а м і ч н і дихальні вправи – вправи, коли дихальні рухи поєднуються з вправами
для різних м'язових груп (кінцівок, плечового пояса, тулуба та ін.). Застосовують їх
найчастіше з метою раціонального поєднання дихання і рухів, полегшення виконання
окремих фаз або усього дихального акту, збільшення рухомості діафрагми, ребер, окремих
частин або цілої чи однієї легені, розтягнення спайок в плевральні порожнині (рис. 8.1).
Статичне та динамічне дихання може бути локальним. Розрізняють наступні типи
дихання: грудне, діафрагмальне (черевне) та змішане (повне). Г р у д н и й тип дихання
передбачає участь у дихальному акті лише міжребрових м’язів й виключає участь
передньої черевної стінки і діафрагми. Його також поділяють на верхнє грудне (ключичне)
та нижнє грудне (реберне) дихання. При ч е р е в н о м у ( д і а ф р а г м а л ь н о м у ) типі
дихання акцентується увага на рухах діафрагми та м’язів передньої черевної стінки. При
п о в н о м у типі дихання в процесі вдиху та видиху можуть брати участь основні та
допоміжні дихальні м’язи (діафрагма, міжреброві м’язи, м’язи передньої черевної стінки,
тулуба). Допоміжна дихальна мускулатура – це м’язи, які, крім основної функції, у певних
вихідних положеннях можуть виконувати функцію дихальної мускулатури. Так, при
астматичному стані хворий спирається руками на ліжко, стіл чи що інше. При цьому,
фіксуючи плечовий пояс, він створює умови для рухомості місць початку найширших м’язів
спини, великих грудних та інших м’язів, які і виконують функцію допоміжних дихальних
м’язів.

282
 Рис. 8.1. Статичні (1 – діафрагмальне дихання) та динамічні (2-5) дихальні вправи

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! При регламентованому диханні вдих виконується обов’язково

носом, бо при цьому не тільки зволожується, зігрівається та
очищується повітря, але – що особливо важливо –
подразнюються рецептори слизової носа, які стимулюють
фізіологічний початок дихального акту. Видих найчастіше
виконують ротом (через губи, складені трубочкою). Видих, як
правило, дещо триваліший від вдиху (наприклад, на рахунок 1-2 –
вдих, 1-2-3-4 – видих).

С п е ц і а л ь н і д и х а л ь н і в п р а в и – це вправи, які об’єднані в окрему процедуру,

набуваючи терміну «дихальна гімнастика». До спеціальних дихальних вправ відносяться:
дихання із застосуванням опору; дренажні дихальні вправи; звукова гімнастика; вправи з
дозованою затримкою дихання; «локальні» дихальні вправи та ін.
- Д р е н а ж н і дихальні вправи – застосовують при накопиченні мокротиння в бронхах. Вони
можуть бути статичними (позиційний, постуральний дренаж) або ж динамічними
(супроводжуватися рухами кінцівок, тулуба). Спеціальні дренажні положення сприяють відтоку
вмісту бронхів у трахею, звідки воно легше евакуюється під час відкашлювання. Тривалість
статичної дренажної вправи становить 5-15 хв. Перед їх проведенням хворим призначають
препарати, які стимулюють відхаркування та муколітичні препарати. Перелік дренажних
положень в залежності від локалізації патологічного процесу наведено на рис. 8.2.
Ефективність дренажних положень підсилюється, якщо під час їх виконання застосовувати
подовжений форсований видих та вібраційний масаж або легкі ударні прийоми в області

283
 грудної клітини у фазі видиху, а після них виконувати динамічні дренажні вправи. Дренажні
вправи використовують при різних захворюваннях дихальної системи, бо кожне з них
супроводжується виділенням більшої чи меншої кількості секрету, який обов’язково необхідно
видалити, оскільки якщо він залишається, то підтримує захворювання і може стати причиною
його рецидивів. Дренажні положення і вправи п о к а з а н і при: хронічному обструктивному
бронхіті; пневмонії (за наявності продуктивного кашлю); бронхоектатичній хворобі.
П р о т и п о к а з а н н я м и для призначення дренажних положень є: легенева кровотеча;
гострий інфаркт міокарда, виражена серцево-судинна недостатність; інфаркт легені;
тромбоемболія легеневої артерії; гіпертонічна хвороба 2-а – 3 стадії, гіпертонічний криз; любі
захворювання, при яких слід обмежувати або виключати нахили голови та верхньої частини
тулуба вниз (глаукома, катаракта, цереброваскулярна патологія, ожиріння ІІІ-ІV ступеню,
головокружіння та ін.).

2
5°

1
5°

1 1
5° 5°
1 2 3

1 3 6
0 1
0 6
3
9
9 4
,
5

8 4
1
,
1 5

а б в
)
Рис. 8.2. Схема дренажних ) Кендигом).
положень для всіх сегментів легень (за
Цифрами позначені бронхи, для яких створюються найкращі дренажні умови в указаному положенні

- Д и х а л ь н і в п р а в и і з з а с т о с у в а н н я м о п о р у – статичні дихальні вправи з

дозованим опором, який виконує інструктор ЛФК або реабілітолог, здійснюючи натискування
на грудну клітину та її стискання (рис. 8.3. а, б) або застосовуються мішечки з піском вагою
0,5-1 кг (рис. 8.3, в). Дані вправи можуть проводитись під час видиху (для полегшення видиху
чи стимуляції вдиху) та під час вдиху (для утруднення вдиху з метою зміцнення дихальної
284
 мускулатури). Для зміцнення дихальної мускулатури, попередження застійних явищ в
легеневій тканині застосовують опір і під час дуття: дуття через губи, складені в трубочку,
надування розтягнутих гумових кульок чи іграшок, дуття через довгу гофровану трубку чи
трубку, занурену в банку з водою тощо. Величину опору необхідно обирати індивідуально.
Так, ослабленим хворим пропонують видихати через трубку, занурену у банку з невеликою
кількістю води, в процесі видужання стовпчик води в ній поступово збільшують.

а б в
Рис. 8.3. Дихальні вправи із застосуванням опору рук інструктора ЛФК:
а – верхнє грудне, б – нижнє грудне; в – діафрагмальне із застосуванням мішечка з піском

- В п р а в и з в і д т в о р е н н я м з в у к і в – звукова гімнастика. Застосовується для

полегшення чи утруднення видиху, зміцнення дихальної мускулатури, контролю тривалості
окремих фаз дихання. Виконується у вихідному положенні сидячи на стільці з невеликим
нахилом тулуба вперед, долоні на колінах, ноги всією ступнею спираються на підлогу. При
поглибленому видиху хворий вимовляє окремі звуки. При обструктивному бронхіті звуки
вимовляються тихо або пошепки. На початку процедури виконується «очисний видих»
повільно, тихо, без зусиль з вимовою звуків «п-ф-ф» через губи складені в трубочку, після
якого відбувається більш глибокий вдих, що приносить хворому полегшення. Потім
виконується подовжений видих через ніс з відтворенням звуку «м-м-м». Надалі вимовляється
на видиху звуки «б-р-р-у-х», «г-р-р-у-х», «д-р-р-у-х». Ці звукосполучення створюють м’яку
вібрацію, яка передається на бронхіальні стінки та, розслаблюючи гладком’язові структури,
сприяє кращому відходженню мокротиння.
- В п р а в и з д о з о в а н о ю з а т р и м к о ю д и х а н н я . Особливу увагу слід звертати на те,
що спеціальні дихальні вправи з подовженим вдихом і затримкою дихання на вдиху
переважно збуджують рецептори симпатичної частини вегетативної нервової системи, котрі
посилюють і прискорюють серцеві скорочення, підвищують артеріальний тиск, сповільнюють
перистальтику шлунка та кишок, зменшують секрецію шлункового соку і соку підшлункової
залози, посилюють розширення бронхів і бронхіол. Навпаки, дихальні вправи зі збільшенням
тривалості фази видиху і затримкою дихання на видиху діють переважно на рецептори
парасимпатичної частини вегетативної нервової системи. Вони сповільнюють серцеві
скорочення, знижують артеріальний тиск, прискорюють секрецію і моторику шлунка та кишок,
посилюють скорочення м'язів бронхів і бронхіол. Виходячи з цього призначення дихальних
вправ і широке їх включення до процедур ЛФК має бути суворо диференційованим, з
урахуванням нозологічних форм захворювання і періодів їх перебігу. Затримки дихання
проводять для підвищення стійкості до гіпоксії та підготовки до вольового керування
диханням. Протягом дня загальна затримка дихання не повинна перевищувати 10 хв.
Важливо диференційовано призначати регламентоване дихання з профілактичною
метою, коли хвороба ще не розвинулась, але має місце переважання одної із частин
вегетативної нервової системи, яке в поєднанні з дією на організм несприятливих чинників
зовнішнього середовища може спонукати до розвитку хвороби. Виявлення на ранніх
етапах дискоординації в діяльності симпатичної та парасимпатичної частин вегетативної
нервової системи дає змогу запобігти розвитку патологічного процесу шляхом
специфічного і диференційованого призначення спеціальних дихальних вправ, а саме: в
разі переважання симпатичної частини показані дихальні вправи з оптимальною
затримкою дихання на видиху, а в разі переважання парасимпатичної частини – на вдиху.
Після досягнення координації між симпатичною та парасимпатичною частинами показані

285
такі дихальні вправи: вдих – затримка дихання на вдиху, видих – затримка дихання на
видиху. Такі дихальні вправи обов'язково повинні бути в комплексі фізичних вправ ЛГ,
оскільки вони спрямовані на підтримання оптимальної рівноваги між зазначеними
частинами вегетативної нервової системи і створюють умови для нормального
функціонування органів і систем.
Вольове керування диханням знайшло відображення в дихальних вправах індійських
йогів (пранаяма), в китайській гімнастиці ци-гун («робота дихання»), в'єтнамській дихальній
терапії за системою зіонг-шінь та інших стародавніх оздоровчих системах. Цей принцип
застосовано у відомих методиках вольової ліквідації глибокого дихання К.П. Бутейко,
«парадоксального дихання» А.Н. Стрельникової, оптимального зменшення хвилинного
об'єму дихання В.В. Гнєвушева, регламентованого керування диханням М.Г. Триняка та ін.
На виконання дихальних вправ витрачається енергія, інтенсивність якої залежить від
тривалості дихальних фаз і пауз між ними, від об'єму повітря при вдиху, прохідності
бронхіального дерева, стану дихальних м'язів та рівня фізичного навантаження. Дихальні
паузи після вдиху та видиху є періодами рівноваги для дихальної системи і сприятливим
чинником для відновлення роботи дихальних м'язів та еластичної сили легень.
У разі порушення стереотипу дихання при захворюваннях органів дихання показані
регламентовані дихальні вправи, в яких оптимальне збільшення тривалості дихальних фаз
і пауз між ними призводить до того, що в поверхнево-активну плівку альвеол легень
надходить додаткова кількість молекул сурфактанту і кисню, а це сприяє відновленню
еластичності легень та поліпшенню газообміну.
У патогенезі розвитку дихальної недостатності та змін газообміну важливу роль
відіграє порушення вентиляції легень, що супроводжується підвищеним вмістом вуглецю і
зменшеним – кисню. Підвищений вміст вуглекислоти у крові збільшує збудливість як
дихального, так і пневмотаксичного центрів. Підвищення активності дихального центру
веде до посилення скорочення дихальних м'язів, а пневмотаксичного – до частого
дихання. Тому шляхом свідомої зміни глибини дихання, частоти і тривалості дихальних
фаз і пауз між ними можна регулювати збудливість як дихального, так і пневмотаксичного
центрів, порушення яких відзначають у хворих з різними патологічними станами
(наприклад, із гіпервентиляційним синдромом).
При призначенні засобів фізичної реабілітації. обов’язково враховується ступінь
дихальної недостатності. Найбільш доступна для практичного використання градація
функціональних порушень в залежності від наявності задишки при фізичному
навантаженні (табл. 8.13). З метою відновлення порушень функції зовнішнього дихання
застосовують процедури ЛГ при дихальній недостатності І и ІІ ступеню. При ДН ІІІ ступеню
застосовують лише деякі статичні дихальні вправи.
Таблиця 8.13
Ступені дихальної недостатності
Ступені дихальної
Виразність задишки
недостатності
Утруднене дихання виникає при швидкій ходьбі (100-120 кр./хв.) на протязі
І ступінь
10-15 хв.
Задишка при повсякденному фізичному навантаженні, наприклад при
ІІ ступінь ходьбі по рівній місцевості в помірному темпі (80-90 кр./хв.), а також при
підйомі на 2-3 поверх
Задишка виникає при незначному фізичному навантаженні (прибирання
ІІІ ступінь
ліжка, повільна ходьба) і навіть в стані спокою.

Якщо розвиваються такі незворотні зміни в дихальному апараті, як атрофія та фіброз

легеневої тканини, значні плевральні зрощення, пневмосклероз, що зменшує рухомість
грудної клітини та еластичність легень, дихальні вправи забезпечують формування
компенсуючих механізмів. Це здійснюється за рахунок більшої активності «здорових»
ділянок легень і посилення окремих фаз дихання, збільшення ЖЄЛ, рухливості грудної

286
клітки та діафрагми, тренування допоміжних дихальних м'язів.
У комплексі з фізичними вправами при лікуванні захворювань органів дихання
обов’язково застосовують лікувальний масаж та природні фізичні чинники.

Пневмонія

П н е в м о н і я – гострий інфекційно-запальний процес, що вражає паренхіму легень

з обов’язковою внутрішньоальвеолярною ексудацією. В залежності від основної причини
розрізняють госпітальні та позагоспітальні пневмонії, гіпостатичні пневмонії (що виникають
у хворих, які тривало знаходяться на ліжковому руховому режимі, особливо після
оперативних втручань з використанням загального знеболювання), а також пневмонії у
осіб з імунодефіцитами.
Основні завдання фізичної реабілітації при пневмонії:
1. Посилення крово- та лімфообігу у легенях для прискорення розсмоктування ексудату.
2. Відновлення нормального стереотипу дихання.
3. Стимуляція виведення мокротиння та покращення легеневої вентиляції.
4. Зміцнення дихальних м’язів, збільшення екскурсії та життєвої ємності легень.
5. Протидія виникненню ателектазів і утворенню плевральних зрощень.
6. Активізація тканинного обміну для прискорення дезинтоксикації організму.
7. Покращення функціонування дихальної, серцево-судинної й інших систем організму,
відновлення адаптації до фізичних навантажень і фізичної працездатності.
Процедури ЛФК призначають індивідуально на 3-4-й день перебування в стаціонарі
(або лікування в домашніх умовах), за умов покращення самопочуття та відсутності
протипоказань. П р о т и п о к а з а н н я м и до призначення засобів ФР при пневмонії є:
значна інтоксикація; виражений запальний процес; температура тіла вище 37,5 °С;
дихальна недостатність ІІІ ст.; тахікардія понад 100 уд./хв. ШОЕ понад 20 мм/год.;
лейкоцитоз понад 9,0 г/л; повний ателектаз легені; абсцес легені до прориву в бронхи або
осумкування; кровохаркання.
Призначення певного рухового режиму залежить від тяжкості хвороби, її перебігу та
індивідуальних особливостей хворого. При покращенні клінічної картини здійснюється
послідовний перевід на наступний руховий режим.
На л і ж к о в о м у руховому режимі (тривалість 3-5 днів) серед з а с о б і в ЛФК
призначаються: дихальні вправи, гімнастичні вправи, дренажні положення (див. рис. 8.2),
лікувальний масаж. Ф о р м и Л Ф К : ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика
(тривалість 10-15 хв.) і самостійні заняття. Вихідні положення: лежачи на спині та на
здоровому боці, при покращенні стану – сидячи на ліжку з опущеними ногами. В комплексі
ЛГ спочатку використовуються статичні, а потім динамічні дихальні вправи малої
інтенсивності (у поєднанні з гімнастичними вправами для дрібних та середніх м’язових
груп), у повільному темпі. Кількість повторень однієї вправи 4-8 разів. Метод
індивідуальний або малогруповий (якщо в одній палаті знаходиться 3-5 однопрофільних
хворих). Наприкінці заняття пульс збільшується на 8-15 уд./хв. у порівнянні з вихідним.
С п е ц і а л ь н і вправи: статичне грудне та діафрагмальне дихання, яке виконується
наступним чином. Г р у д н е дихання: під керівництвом інструктора ЛФК хворий виконує
глибокий вдих і більш тривалий видих через губи, складені в трубочку (2-4 рази); під час
видиху, при накопиченні мокротиння, зазвичай виникає кашель, який необхідно
обов’язково відкашляти; для цього інструктор здавлює грудну клітину з боків синхронно з
кашльовими поштовхами, допомагаючи відкашлюванню; також для кращого
відкашлювання хворий може прийняти більш сприятливу позу – сидячи на ліжку з
опущеними ногами і спираючись ліктями на коліна («поза кучера»). Д і а ф р а г м а л ь н е
дихання із застосуванням опору рук інструктора: для цього інструктор кладе руку на
верхню ділянку живота хворого і просить під час вдиху максимально випнути живіт,
піднімаючи його долоню, а під час видиху – максимально втягнути живіт. Після засвоєння

287
цих дихальних вправ хворий виконує її самостійно 6-8 разів протягом дня. Для підвищення
вентиляції в уражених ділянках легень хворому також рекомендується по декілька разів на
день л е ж а т и н а з д о р о в о м у б о ц і , а для попередження плевральних спайок –
виконувати повороти тулуба. Після виконання вправ для стимуляції відходження
мокротиння рекомендується лікувальний масаж, який включає переважно ударні прийоми
та вібрацію.
Р о з ш и р е н и й п о с т і л ь н и й т а п а л а т н и й рухові режими (5-7 днів).
Збільшується тривалість ЛГ до 15-20 хв., вихідні положення лежачі на спині, боку, сидячи
на стільці та стоячи, кількість повторень вправ 8-10 разів, темп середній. Включають також
лікувальну ходьбу (на місці та по палаті). Комплекси ЛГ доповнюються с п е ц і а л ь н и м и
дихальними вправами, які включають: 1) динамічні дихальні вправи з поворотом та
нахилом тулуба у здоровий бік; 2) регламентовані типи дихання (залежно від локалізації
патологічного процесу: якщо у верхній частині легень, виконують ключичне дихання, в
середній – реберне, в нижній частині – діафрагмальне; 3) вправи з локальним опором за
допомогою інструктора (або родичів); 4) вправи з загальним опором диханню
(експіраторна дихальна гімнастика) – для попередження колапсу бронхів і бронхіол
Виконують лікувальний масаж спини та грудної клітини у вихідному положенні
лежачи, а також використовуючи дренажні положення, в залежності від локалізації
патологічного вогнища. В масажі використовуються переважно прийоми розтирання,
ударні й вібраційні прийоми.
Для підвищення внутрішнього бронхіального тиску на видиху, під час занять ЛФК
застосовують також: дихання через губи складені трубочкою, повільну звукову гімнастику
на видиху, видих у воду, дихання через трубочку, свисток, надування гумових іграшок,
дихання через спеціально сконструйовані апарати.
В і л ь н и й руховий режим при сприятливому перебігу хвороби призначається з 7-10
дня, за інших умов – з 12-14. Тривалість ЛГ 25-30 хв. Заняття проводяться переважно в
положенні сидячи та стоячи, із середнім навантаженням. ЧСС під час процедур ЛГ до 100
уд./хв. До комплексу включають складні гімнастичні вправи, а також вправи з предметами
(булавами, гантелями, м'ячами, гімнастичними палицями, медицинболом масою 1-2 кг) та
на снарядах (гімнастичній стінці, лаві та ін.). Показані також елементи спортивних ігор,
ходьба по сходах, дозована ходьба, заняття на кардіотренажерах, трудотерапія.
Тренувальна ходьба по сходах призначається починаючи з 9-11 сходинок, поступово
збільшуючи на 3-5 сходинок на кожному наступному занятті, зі швидкістю – 1 сходинка за
1-2 с.); дозовану ходьбу рекомендується виконувати на свіжому повітрі (бажано на
території паркової зони стаціонару або за місцем проживання, якщо така є) починаючи з
300-500 м, в темпі 50-60 кр./хв., збільшуючи щодня відстань на 100-200 м, а темп – на 5-7
кр./хв. – до 90 кр./хв.
Л і к у в а л ь н и й м а с а ж призначають за показаннями та після виконання фізичних
вправ. Основними його з а в д а н н я м и є: 1) активізація діяльності дихальних м’язів; 2)
покращення вентиляційної функції та сприяння відходженню мокротиння. 3) стимуляція
екстракардіальних факторів кровообігу, 4) профілактика тромбоемболічних ускладнень; 5)
підвищення загального тонусу організму.
Після виписування з лікарні хворого переводять на а м б у л а т о р н о -
п о л і к л і н і ч н и й етап реабілітації, о с н о в н и м и з а в д а н н я м и якого є: 1) запобігання
виникнення хронічних процесів в легенях та бронхах; стимуляція серцево-судинної та
інших систем життєзабезпечення; 3) підвищення фізичної працездатності й підготовка
хворого до побутових та професійних навантажень.
На даному етапі рекомендується продовження занять ЛФК за місцем подальшого
відновного лікування або в поліклініці, або в домашніх умовах (під наглядом інструктора
ЛФК або лікаря). Засоби ЛФК призначаються відповідно до рухових режимів
післягоспітального періоду реабілітації: щадного, щадно-тренуючого і тренуючого. Надалі
хворим рекомендується продовження реабілітації на санаторно-курортному етапі.
Призначаються кліматичні курорти Південного берегу Криму та середньо гірських зон.

288
 Плеврит

П л е в р и т – запалення плеври. Розрізняють п е р в и н н и й (самостійне

захворювання, яке зустрічається рідко) і в т о р и н н и й плеврити. Найбільш часто
запалення плеври виникає як ускладнення після пневмонії, туберкульозу легень,
ревматизму й ін. Плеврити класифікують на с у х и й (фібринозний), е к с у д а т и в н и й
(випітний) та г н і й н и й . При сухому плевриті на листках плеври відкладається фібрин, що
може призвести до утворення спайок у плевральній порожнині та згодом обмежувати
рухливість легень. Ексудативний плеврит характеризується появою випоту в плевральній
порожнині, який призводить до зсуву органів середостіння та черевної порожнини, а також
обмежує легеневу екскурсію. При розсмоктуванні ексудату залишаються спайки, шварти у
плевральній порожнині, що може значно обмежувати легеневу екскурсію та загалом
вентиляцію легенів.
Засоби фізичної реабілітації призначаються в комплексі з медикаментозним та, за
необхідності, з хірургічним лікуванням.
О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації при плевритах:
1. Прискорити розсмоктування ексудату.
2. Поліпшити крово- та лімфообіг у легенях і плеврі.
3. Активізувати рухливість діафрагми та грудної клітини, збільшити ЖЄЛ.
4. Нормалізувати дихальний акт і вентиляцію легень.
5. Запобігти утворенню ателектазів та плевральних зрощень, розправити спалу
легеню.
Основним засобом фізичної реабілітації при плевритах є ЛФК, яку слід призначати
якомога раніше, не пізніше 2-3 дня від початку захворювання. Оскільки утворення
плевральних спайок починається майже одразу. За допомогою спеціальних фізичних
вправ тонкі й ніжні волокна фібрину легко розтягуються і руйнуються. Якщо ж хворий, із-за
болю, штучно обмежує екскурсію грудної клітини, починається швидке пророщення спайок
сполучною тканиною і формування плевральних шварт. Для попередження їх розвитку
застосовуються наступні види с п е ц і а л ь н и х в п р а в : розгинання тулуба назад з
одночасним підняттям рук угору; нахили і повороти тулуба в сторони, обертання тулуба з
різними положеннями рук; такі ж вправи зі снарядами (гімнастичними палицями,
медицинболами та ін.); вправи біля гімнастичної стінки (виси, підтягування, вигинання
тощо), динамічні дихальні вправи. Особливо ефективним є, так зване,
«п а р а д о к с а л ь н е д и х а н н я » (нахили тулуба у здоровий бік не тільки під час вдиху, а
й видиху). П р о т и п о к а з а н н я м и до призначення засобів ЛФК є: г острий запальних
процес; температура тіла вище 37,5 °С; велика кількість ексудату в плевральній
порожнині; дихальна недостатність ІІІ ступеню; дуже виразний біль в ушкодженій ділянці
грудної клітини під час виконання фізичних вправ.
На л і ж к о в о м у руховому режимі комплекси ЛГ складаються з простих вправ для
кінцівок та тулуба із вихідних положень лежачи на спині, на хворому боці, а згодом, сидячи
на ліжку та лежачи на здоровому боці (якщо ексудат не досяг рівня ІІІ ребра, що може
зсунути середостіння). В перші дні застосовують елементарні динамічні вправи малої
інтенсивності для дрібних і середніх м’язових груп, виключаючи глибоке дихання;
тривалість процедур ЛГ на початку занять, внаслідок виразного больового синдрому, дещо
менша, ніж зазвичай – по 5-7 хв., але проводяться вони частіше (бажано кожну годину);
підвищення ЧСС до 5-10 уд./хв.; поступово тривалість ЛГ збільшується і наприкінці режиму
складає 12-15 хв. Спеціальні дихальні вправи починають застосовувати з 2-3 дня, дуже
обережно (оскільки вони можуть посилити біль), у повільному та середньому темпі, по 2-4
повторення кожної вправи. В другій половини режиму призначають легкий масаж грудної
клітини, проте на хворому боці масаж не проводиться.
П а л а т н и й руховий режим призначається через 6-7 днів. Вправи починають
виконувати із вихідного положення лежачі на здоровому боці (щоб активізувати дихання на

289
хворому боці), а після цього – сидячи та стоячи; повторюють вправи 6-12 разів, тривалість
ЛГ 20-25 хв. На фоні загальнозміцнювальних вправ призначають спеціальні дихальні
вправи, які сприяють розширенню грудної клітини, збільшенню амплітуди руху діафрагми.
Це виконання регламентованого оптимального вдиху із затримкою дихання на вдиху з
одночасним розгинанням, обертанням і поворотами тулуба з різними положеннями рук.
Під час виконання вправ бажано поступово поглиблювати дихання з одночасним
підняттям рук на ураженому боці. Нахили тулуба у здоровий бік з паузою на вдиху
забезпечують максимальну екскурсію легень, розтягування плеври, роз’єднання її
парієтального і вісцерального листків, сприяють більш швидкому розсмоктуванню ексудату
і розправленню легень. Ефективними є нахили біля гімнастичної стінки. Призначається
масаж грудної клітини з активним розтиранням її на ураженому боці.
В і л ь н и й руховий режим починається приблизно з 10 дня. В комплекси включають
більше вправ зі снарядами (палиці, м'ячі, медицинболи, гантелі, булави, обручі) і на
снарядах (гімнастична стінка, лава) – підтягування, напружені вигинання тулуба тощо.
Динамічні дихальні вправи виконують із так званим «зустрічним диханням», при якому
розширення і розтягнення грудної клітини не супроводжується характерним для такого
руху вдихом, а видихом. Таким методом проводиться профілактика утворення спайок або
їх розтягнення. Тривалість ЛГ збільшують до 30-40 хв. Застосовується масаж грудної
клітини й верхніх кінцівок, прогулянки, дозована ходьба.
При лікуванні хворих на сухий плеврит ЛФК проводиться за методикою палатного та
вільного режимів. У таких пацієнтів навантаження трохи більше, частіше застосовуються
вправи із вихідного положення на здоровому боці, динамічні дихальні вправи з рухами рук
на хворому боці в порівнянні з хворими на ексудативний плеврит.
У п і с л я л і к а р н я н о м у періоді реабілітації, який проводиться в умовах поліклініки,
призначаються фізичні вправи, лікувальний масаж та фізіотерапія.

Хронічний бронхіт

Х р о н і ч н и й б р о н х і т – тривале прогресуюче запальне захворювання бронхів,

яке характеризується хронічним продуктивним кашлем, не менш ніж три місяці на рік
упродовж останніх двох років, за умови виключення інших причин (туберкульозу легень,
пухлини легень та ін.). Це найпоширеніше захворювання із групи хронічних неспецифічних
захворювань легень (ХНЗЛ). Основною ознакою порушення функції зовнішнього дихання
при хронічному бронхіті є с т у п і н ь о б с т р у к ц і ї б р о н х і в , яка призводить до
п о р у ш е н н я ї х д р е н а ж н о ї функції. Виражена обструкція спричиняє затримку повітря
в легенях, що в поєднанні з бронхоспазмом може призводити до формування емфіземи
легень. Наслідком цього є порушення легеневої вентиляції, газообміну та, відповідно,
розвиток дихальної недостатності.
О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації при хронічних бронхітах:
1. Підвищення місцевої резистентності бронхіального дерева та загальної опірності
організму до інфекційних захворювань верхніх дихальних шляхів.
2. Зменшення або ліквідація запальних змін у бронхах (за рахунок покращення крово-
та лімфообігу).
3. Відновлення дренажної функції бронхів та правильного стереотипу дихання.
4. Мобілізація компенсаторних механізмів вентиляції, зміцнення дихальної
мускулатури.
5. Профілактика ускладнень (бронхоектазів, дихальної недостатності, емфіземи
легень, пневмосклерозу).
Засоби фізичної реабілітації призначаються хворим на хронічний бронхіт, як в
період загострення (у фазі згасання гострого запального процесу), так і в період відносної
ремісії на всіх етапах реабілітації. П р о т и п о к а з а н н я : виражена дихальна та серцева
недостатність; клінічні та лабораторні ознаки гострого запального процесу; кровохаркання.

290
 Основним засобом фізичної реабілітації при хронічних бронхітах є ЛФК, яка
призначається у формах ранкової гігієнічної гімнастики, лікувальної гімнастики,
самостійних занять, спеціальних дренажних положень і вправ, лікувального масажу,
лікувальної ходьби, загартувальних процедур. Особливості ЛФК залежать від форми
захворювання. При гнійних хронічних бронхітах та бронхоектазах велике значення має
постуральний дренаж і дренажна гімнастика, які спрямовані на більш повне видалення
гнійного мокротиння; проводяться вони регулярно, 3-4 рази на тиждень. При
обструктивному синдромі більш доцільно використовувати звукову гімнастику (2-3 рази на
день тривалістю від 2 до 10 хв.), з подальшим доповненням її динамічними дихальними
вправами із залученням верхніх та нижніх кінцівок; дихальними вправами з посиленим
видихом. Через 2-3 тижні занять додаються вправи з опором під час вдиху і видиху.
Важливе значення в реабілітації хронічного бронхіту та його ускладнень має
лікувальний масаж, який сприяє кращому відходженню мокротиння і полегшує дихання.
Виконується він за методиками класичного, сегментарно-рефлекторного масажу та масажу
асиметричних зон. Під час масажу доцільно використовувати прийоми розтирання та
вібрації в поєднанні з дренажними положеннями. Ефективними є прийоми вижимання.
Приблизний комплекс процедури лікувальної гімнастики при хронічному бронхіті на
палатному режимі наведено у Додатку 8.2.

Бронхіальна астма

Б р о н х і а л ь н а а с т м а – хронічне запальне захворювання дихальних шляхів з

переважною локалізацією патологічного процесу в бронхах середнього, дрібного калібру
та бронхіолах, яке характеризується нападами ядухи, внаслідок бронхоспазму,
гіперсекреції та набряку слизової оболонки бронхів. В залежності від кількості нічних та
денних приступів, ступеня порушення рухової активності та сну, рівня та добових коливань
об’єму форсованого видиху за першу секунду (ОФВ1) та пікової швидкості видиху (ПШВ)
виділяють ч о т и р и с т у п е н я в а ж к о с т і захворювання:
1. І н т е р м і т у ю ч а астма: приступи рідше одного на тиждень, короткотривалі, нічні приступі не
більше двох разів на місяць, рівень ОФВ1 та ПШВ більше 80% від норми, добове їх коливання
менше 20%.
2. Л е г к а п е р с и с т у ю ч а астма: приступи частіше 1 разу на тиждень, але рідше 1 на день,
нічні приступи більше 2 разів на місяць, при загостренні знижується фізична працездатність,
ОФВ1 та ПШВ більше 80% від норми, коливання 20-30%.
3. П е р с и с т у ю ч а астма середньої важкості: приступи виникають щоденно, нічні – частіше 1
разу на тиждень, загострення знижують фізичну працездатність та сон, ОФВ1 та ПШВ 60-80%
від норми, коливання більше 30%.
4. Т я ж к а п е р с и с т у ю ч а астма: приступи виникають щоденно, нічні – майже щодня,
загострення значно знижують фізичну працездатність та сон, ОФВ 1 та ПШВ менше 60% від
норми, коливання більше 30%.
За інтермітуючої бронхіальної астми, завдяки лікувальним вправам, можливо досягти
тривалої ремісії без застосування медикаментозних препаратів. При персистуючій астмі
легкого та середнього ступеня засоби фізичної реабілітації призначаються у сукупності з
фармакотерапією. За тяжкої персистуючої астми ФР призначається обережно.
О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації при бронхіальній астмі:
1. Зняти бронхоспазм, відновити нормальний стереотип дихання.
2. Збільшити рухливість грудної клітини, діафрагми та силу дихальних м'язів: навчити
хворого вільно керувати дихальними фазами, паузами між ними та глибиною
(об'ємом) дихання для його оптимізації.
3. Сприяти відновленню рівноваги між симпатичною та парасимпатичною частинами
вегетативної нервової системи.
4. Зменшити дозу фармакологічних препаратів як базисної, так і антибронхоспастичної
терапії.
5. Запобігти розвитку емфіземи легень.
291
 В перебігу бронхіальної астми виділяють два періоди: загострення та відносної
ремісії. Підхід до фармакотерапії в цих періодах різний. Цей принцип стосується й
призначення засобів ЛФК. П р о т и п о к а з а н н я до призначення засобів ЛФК:
астматичний статус; дихальна та серцева недостатність із декомпенсацією функцій цих
систем; вентиляційна недостатність, яка наростає.
Особливості застосування ЛФК під час п риступу ядухи.
Провідним патофізіологічним синдромом недостатності функції зовнішнього дихання при
бронхіальній астмі є порушення прохідності бронхів. Причиною обструкції бронхів можуть
бути бронхоспазм, запально-набрякові зміни, секреція в’язкого слизу. Форсоване часте
дихання під час бронхоспазму призводить до виведення з крові вуглекислоти і зменшення
її в бронхах та бронхіолах, що супроводжується гіпокапнічною бронхоконстрикцією.
Призначення дихальних вправ з оптимальним вдихом, видихом і паузою на видиху
забезпечує накопичення СО2 в бронхах і бронхіолах, чим послаблюється або ліквідується
бронхоспазм.
Коли хворий відчуває наближення приступу ядухи і в період самого приступу, йому
необхідно сісти на стілець або ліжко, опустити руки на коліна чи покласти їх на край столу;
розслабити м'язи плечового поясу, спини та живота; почати дихати спокійніше і менш
глибоко, ніж звичайно. Слід намагатися зменшити об'єм вдиху зі збереженням попередньої
(або навіть більшої) частоти дихання. При цьому виконується короткий поверхневий вдих
носом, розслаблюючи м'язи живота, і, навпаки, подовжений (але неглибокий) видих через
рот вузьким струменем, скорочуючи ці м'язи. Під час вдиху можна піднімати пальцем
кінчик носа, розширюючи ніздрі, або постукувати по крилах носа, що рефлекторно
призводить до зменшення бронхоспазму. Щодо видиху, то не треба виконувати посилений
форсований видих, бо це може ускладнити і без того важкий стан хворого, збільшити
бронхоспазм. Під час приступу не можна розмовляти, а також слід стримувати кашель.
Зняти приступ ядухи, крім регуляції глибини вдиху і частоти дихання, допомагають
короткі вольові з а т р и м к и д и х а н н я н а в и д и х у (на 2-3 с.), а якщо це можливо, то
більш тривалі затримки на видиху (до 5-10 с.), які роблять з перервами. Вони особливо
ефективні в початковий період розвитку приступу. Після завершення бронхоспазму до
процедур лікувальної гімнастики включають регламентоване дихання з паузою на вдиху, з
вимовою звуків та їх сполучень, що призводить до збудження рецепторів еферентних
симпатичних волокон з виділенням адренергічних речовин, які мають спазмолітичну дію.
Це сприяє запобіганню приступам або їх послабленню.
У разі, якщо одразу не вдається зняти приступ ядухи шляхом саморегуляції дихання,
необхідно не втрачати час і негайно застосувати препарат, який хворий приймає зазвичай
в таких випадках.
О с о б л и в о с т і Л Ф К у м і ж п р и с т у п н о м у п е р і о д і. На стаціонарному етапі
у періоди між приступами ЛФК застосовують у формах: ранкової гігієнічної гімнастики,
лікувальної гімнастики та самостійних занять. Весь курс ЛФК на даному етапі поділяють на
2 періоди: І – щадний (ввідний) і ІІ – функціональний (основний). У І періоді між приступами
необхідно навчити хворого основам вольового керування своїм диханням. Заняття
починають із «звукової гімнастики» у поєднанні з вправами на розслаблення. До «звукової
гімнастики» хворим на бронхіальну астму рекомендують включати вправи, які
передбачають вимовляння «дзижчачих», шиплячих та «ревучих» звуків. Найбільш
придатними для цього є звуки р, ж, ш, з, с, у, о, а, є, и, і. Вимовляти їх слід голосно,
енергійно, оскільки в основі такої дії лежить принцип вібромасажу, який розслаблює
непосмуговані м'язи бронхів. Хворі на хронічний обструктивний бронхіт з вираженою
дихальною недостатністю ці самі звуки вимовляють пошепки, тихо, м’яко і ніжно.
Повторюють дані вправи 4-5 разів, потім – 8-10 разів від 4-5 до 15-25 с. Завдяки
тренуванню хворі можуть вимовляти звуки без перерви до 30-40 с. Дітям рекомендують
імітувати дзижчання жука, шум літака і т.д. Під час дихальних вправ не треба
натужуватися, глибоко вдихати та форсовано видихати, що може призвести до
бронхоспазму.
292
 У період між приступами під час лікувальної гімнастики основну увагу приділяють
тренуванню дихальних пауз в стані спокою: для цього з перервами 5 хв. потрібно
затримувати дихання після неповного видиху, намагаючись подовжити паузу. При цьому
дихання затримують до появи першого неприємного відчуття нестачі повітря. Після
затримки дихання не слід допускати глибокого вдиху. Число таких затримок протягом дня
визначають за сумарним часом дихальних пауз, який за день має бути в межах 10 хв.
Для профілактики бронхоспазму у хворих на бронхіальну астму захищена патентом
на корисну модель методика вольового керування диханням (ВКД), яка передбачає
використання критеріїв індивідуального підбору дихальних інтервалів з орієнтацією на
величину визначеного для кожного хворого гіпоксичного індексу (Клапчук В.В., Маргітіч,
С.В., 2008). Доцільність такого методичного підходу обумовлена вибірковою потенціюючою
дією на симпатичну нервову систему з б у д ж у ю ч о г о ( т о н і з у ю ч о г о ) дихання та на
парасимпатичну – з а с п о к і й л и в о г о ( с е д а т и в н о г о ) дихання. Це досягається
диференційованою подовженістю вдиху та видиху, а також дихальних пауз. Зокрема, при
тонізуючому диханні вдих повинен бути відносно довшим і затримку дихання виконують
після вдиху, а при седативному – навпаки (табл. 8.14).
Таблиця 8.14
Варіанти вольового керування диханням в залежності
від результатів гіпоксичних проб*
(за В.В. Клапчуком та С.В. Маргітічем, 2008)
Т о н і з у ю ч е ( р а н к о в е ) дихання, 8-10 хв.
Інспіраторний гіпоксичний
<0,23 0,23- 0,35 0,36- 0,49 0,50- 0,65 >0,65
індекс (ІГІ), ум.од.
Дихальні інтервали: вдих, 2(1)2 3(1)3 4(2)4 6(3)4 8(4)4
(пауза), видих; ударів
пульсу 2(2)2 3(2)3 5(2)4 7(3)4 9(4)5
С е д а т и в н е ( в е ч і р н є ) дихання, 12-15 хв.
Експіраторний гіпоксичний
<0,12 0,12- 0,19 0,20- 0,28 0,29- 0,39 >0,39
індекс, (ЕГІ) ум.од.
Дихальні інтервали: вдих, 2,2(1) 3,3(1) 4,4(2) 4,6(2) 4,8(2)
(пауза), видих; ударів
пульсу 2,2(2) 3,3(2) 4,5(2) 4,7(2) 5,9(2)

* Примітки:
1. Інспіраторний гіпоксичний індекс розраховується за формулою: ІГІ = тривалість затримки
дихання на вдиху (проба Штанге) : ЧСС, уд./хв.
2. Експіраторний гіпоксичний індекс розраховується за формулою: ЕГІ = тривалість затримки
дихання після видиху (проба Генчі) : ЧСС, уд./хв.
3. Тривалість фаз дихання заздалегідь навчений пацієнт може підраховувати не тільки в
секундах, а і за числом ударів пульсу на променевій артерії, що має перевагу, оскільки
відображає об'єктивний стан кардіореспіраторної системи і тому враховує його
функціональні можливості на момент застосування ВКД.
У хворих на бронхіальну астму тонізуюче дихання використовують переважно в
ранковий час, тому, що воно дає можливість отримати значний бронхолітичний ефект
відразу після пробудження і, тим самим, покращити ранкову санацію бронхів та їх
дренажну функцію, а седативне – у вечірній, оскільки саме цей спосіб дає можливість
знизити підвищений тонус м'язів та значно покращити сон хворих, що важливо ще й з
точки зору добових (циркадних) ритмів.
Запропоновані способи вольового керування диханням всі хворі звичайно
сприймають позитивно. Виконують активно, регулярно та свідомо. Клінічні спостереження і
лікарський контроль під час безпосереднього застосування, як тонізуючого так і
седативного дихання, свідчить про адекватність ВКД функціональним можливостям
хворих. Це пов'язано з коректністю обраних варіантів ВКД, оптимальною тривалістю
дихальних інтервалів вдиху, видиху та затримок дихання в залежності від величини
293
гіпоксичного індексу. Щодо останнього, то його градації (як експіраторного, так і
інспіраторного) є придатними для індивідуального призначення дихальних інтервалів, які
хворі можуть виконувати без напруги. Ранкове та вечірнє ВКД приносить хворим
задоволення, що пов'язано з клінічним ефектом, який вони спостерігають.
Окремо слід зазначити, що не слід застосовувати тривале ВКД протягом дня.
Доцільно обмежитись лише короткочасним ранковим та вечірнім діафрагмальним
диханням, а також ВКД безпосередньо перед нападом ядухи за зазначеними схемами,
щоб не викликати втому хворих незвичним типом дихання. При цьому звертають увагу на
те, щоб м'язове розслаблення співпадало з вільним видихом. У такий спосіб ВКД уникають
явищ гіпервентиляції. Хоча дихальні вправи мають відносно більшу «ваготропність», у
хворих, що займаються ВКД, можна отримати і достатній тонізуючий ефект за рахунок
мобілізуючого дихання, що позитивно позначається на їх стані в ранковий час.
Запропонований підхід забезпечує значне прискорення процесів фізичної реабілітації
в комплексному відновному лікуванні хворих на бронхіальну астму.
П р о т и п о к а з а н н я м и для його застосування є: тяжкий стан хворих, астматичний
статус, високі ступені вентиляційної недостатності легень та артеріальної гіпертензії.
Призначені медикаментозні засоби у хворих на бронхіальну астму відміняють
поступово, оскільки позитивний ефект тренувань настає не відразу і спочатку він
недостатньо стійкий. Але через тиждень занять (по 15-20 хв., всього 2-3 рази у день) в
більшості випадків вдається запобігти або зняти астатичний приступ, що розпочинається,
шляхом саморегуляції дихання, проявляючи при цьому терпіння та витримку.
Слід зазначити, що дотримання режиму економного дихання у хворих на бронхіальну
астму зовсім не означає, що вони не повинні навіть зрідка вдихати на повні груди та що на
все життя приречені на поверхневе дихання. Поглиблене дихання допускається у вигляді
спеціальних дихальних вправ у стійкий міжприступний період, а також в періоди ремісії,
коли дуже обережно призначаються вправи для збільшення ЖЄЛ, рухливості грудної
клітини, зміцнення дихальних м’язів та тренування подовженого видиху. Але при цьому
фізичні вправи виконують спочатку з поверхневим диханням або під час затримки дихання
на помірному видиху. Вони повинні викликати відчуття полегшення і задоволення і не
призводити до стомлення. Після навантаження глибоке дихання «гасять». Якщо є
мокротиння, його виводять, повільно надавлюючи на грудну клітину синхронно з
кашльовими поштовхами без глибоких вдихів. За необхідності призначають дренажні
вправи. Для зміцнення дихальних м’язів застосовують дихання з опором. Для
удосконалення навиків саморегуляції дихання корисним є аутогенне тренування, яке
дозволяє розслабити м’язи, а у поєднанні з короткочасною затримкою дихання після
видиху забезпечує заспокійливий ефект.
У ІІ періоді до спеціальних вправ додається лікувальна ходьба, специфічна дія якої
полягає у поєднанні руху і можливості управління своїм диханням. Спочатку пацієнту
рекомендується на 1-2 кроки робити вдих та на 3-4 кроки – видих. Надалі поступово
збільшують кількість кроків на видиху. У цьому періоді у комплекси ЛГ включають вправи
для зміцнення м’язів живота, вправи з палицею та гантелями, нахили тулуба, елементи
спортивних ігор.
Пацієнтам з бронхіальною астмою призначається також лікувальний масаж, який
дозволяє: усунути або зменшити бронхоспазм; розслабити м’язи плечового поясу та
грудної клітини й підвищити її рухливість; підтримати тонус і зміцнити дихальні м’язи;
стимулювати відкашлювання мокротиння. Для цього застосовується сегментарно-
рефлекторний масаж паравертебральних зон верхньогрудних та середньошийних
сегментів, також виконується методика масажу асиметричних зон.
У п і с л я г о с п і т а л ь н о м у періоді застосовується методика ЛФК за ІІІ
тренувальним (заключним) періодом. Окрім ЛГ, призначається дозована ходьба в темпі
120 кр./хв. або біг підтюпцем (по 20-30 хв. 3-4 рази на тиждень), загартування, особливо
контрастні гідропроцедури, повітряні та сонячні ванни, кліматотерапія у профільних
санаторіях.

294
 Туберкульоз легень

Вибір засобів фізичної реабілітації при туберкульозі легень залежить від стадії
процесу і стану хворих.
О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації:
1. Поліпшити крово- і лімфообіг у легенях, протидіяти плевральним зрощенням.
2. Збільшити життєву ємкість і вентиляційну здатність легень, поліпшити газообмін.
3. Сприяти дезинтоксикації організму.
4. Тонізувати ЦНС та зміцнити організм.
П р о т и п о к а з а н н я : загострення туберкульозного процесу (фаза спалаху);
г острий та підгострий перебіг легеневого туберкульозу, незалежно від форми та
поширення; процеси великої протяжності; ускладнення позалегеневої локалізації
(туберкульоз кишок, черевини, нирок, кісток та ін.); кровохаркання; різке схуднення;
адинамія та супутні виснажуючі захворювання.
Основним засобом фізичної реабілітації при туберкульозі легень є ЛФК. Призначаючи
процедури ЛФК, хворих поділяють на 3 групи: ослаблену, середню і сильну.
До о с л а б л е н о ї групи належать хворі, які перенесли загострення процесу, з
несприятливою реакцією серцево-судинної і дихальної систем на фізичне навантаження,
швидкою втомлюваністю та іншими проявами інтоксикації організму. До цієї групи
належать хворі віком за 50 років і такі, у кого стан здоров'я поліпшується дуже повільно.
Хворим призначають РГГ ЛГ, дозовану ходьбу. Прогулянки рекомендують проводити на
свіжому повітрі. До комплексу фізичних вправ ЛГ входять прості вправи в поєднанні з
довільними дихальними вправами. Вправи повторюють 2-3 рази, темп повільний,
амплітуда повна. Вихідні положення – сидячи та стоячи. Тривалість процедури 10-15 хв.
До с е р е д н ь о ї групи належать хворі, у яких немає явищ інтоксикації і сприятлива
реакція серцево-судинної та дихальної систем на фізичне навантаження. Їм призначають
РГГ, ЛГ, теренкур, ближній туризм до 5 км, лижні прогулянки, катання на ковзанах,
лікувальне плавання, рухливі та спортивні ігри (волейбол, теніс). До комплексу фізичних
вправ входять гімнастичні вправи для всіх м'язових груп, зі снарядами (палиці, булави,
м'ячі, медицинболи), на снарядах (гімнастична лава, стінка). Вправи виконують з помірним
м'язовим зусиллям, їх повторюють по 4-6 разів, з повною амплітудою, у середньому темпі,
тривалість 20-25 хв.
До с и л ь н о ї групи належать пацієнти з компенсованим станом здоров'я і
задовільним фізичним станом віком до 40 років. У цій групі використовують усі засоби,
форми і методи ЛФК. До комплексу фізичних вправ входять гімнастичні вправи загального
типу на всі м'язові групи в поєднанні з регламентованими дихальними вправами.
Призначають вправи з предметами і на снарядах. Тривалість до 35 хв.
За наявності деструктивних процесів у легенях з підвищеним виділенням мокротиння
одним із видів ЛГ є так звана дренажна гімнастика. Залежно від локалізації процесу в
легенях добирають таке положення тіла, яке сприяє поліпшенню дренування бронхів
(постуральний дренаж). Якщо уражені верхня і середня частки легень, призначають
положення сидячи з невеликим нахилом тулуба уперед або назад: якщо уражена середня і
нижня частини – лежачи на спині на кушетці з трохи піднятим ніжним кінцем; у разі
локалізації процесу в боковій нижній частині – лежачи на здоровому боці на кушетці з
піднятим ніжним кінцем; у разі двобічного ураження в нижній частині – в положенні
«складеного ножа» і лежачи на животі на кушетці з піднятим ніжним кінцем.
Крім певного положення тіла виконують спеціальні вправи – енергійні рухи тулубом і
кінцівками для посилення виділення гнійного мокротиння. Ці вправи супроводжуються
регламентованим видихом і очищувальними дихальними рухами. Застосовують також
вібраційний масаж і постукування по грудній клітини над місцем локалізації гнояка.

295
 8.3. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я
при захворюваннях системи травлення

Клініко-фізіологічне обґрунтування

Захворювання органів травлення є однією з частих причин втрати працездатності й

інвалідності хворих. Непомірне захоплення фармакологічними препаратами
(поліпрагмазія, невраховування побічної дії ліків, безконтрольна та необґрунтована
антибіотикотерапія), нераціональне харчування населення (незбалансоване, екологічно
забруднене і т.д.), а також значна невротизація та прискорення ритму життя призводять до
виникнення захворювань органів травного тракту та їх хронізації.
Останнім часом велику увагу приділяють реабілітаційному напрямку лікування таких
хворих і при цьому суттєве значення приділяється лікувальній фізичній культурі – важливій
частині реабілітаційних заходів на всіх етапах лікування. Через моторно-вісцеральні
рефлекси ЛФК сприяє нормалізації регулюючої функції ЦНС на функціонування системи
травлення. Фізичні вправи поліпшують трофічні процеси в органах травлення, впливають
на кровопостачання черевної порожнини, секреторну і моторну функцію шлунку, а також
швидкість всмоктування в травному каналі. Встановлено, що найбільша швидкість
всмоктування спостерігається під час виконання фізичних вправ помірної інтенсивності, а
найменша під час спокійного лежання. Слід зауважити, що під час ходьби цей процес іде
швидше, ніж під час бігу, а у разі стомлення всмоктування в травному каналі
сповільнюється.
Ступінь активності шлункової секреції також залежить від інтенсивності фізичних
навантажень. У осіб із захворюваннями шлунку і дванадцятипалої кишки з низькою
кислотністю фізичні вправи в повільному темпі стимулюють кислотоутворення, а
субмаксимальні і максимальні фізичні навантаження призводять до ще більшого зниження
кислотоутворюючої функції. Тому хворим з високою кислотністю призначають ЛФК з
включенням субмаксимальних і максимальних фізичних навантажень. Таким хворим також
призначають регламентовані тритактні дихальні вправи з паузами на вдиху, що
призводить до підвищення тонусу симпатичної частини вегетативної нервової системи,
сповільнення перистальтики шлунка і зменшення секреції шлункового соку.
Диференційований підбір фізичних вправ дозволяє цілеспрямовано впливати на
тонус і моторику органів травлення. Це пов’язано з тим, що регуляція тонусу скелетних
м’язів має пряме відношення до тонусу м’язів порожнистих органів – невеликі напруження
посилюють перистальтику шлунка, а сильні – гальмують її. До порідшання
перистальтичних хвиль у хворих із вихідною гіперкинетичною дискінезією шлунку
призводять мінімальні фізичні навантаження (підвищення ЧСС на 15-20% від рівня
спокою), які виконують у монотонному ритмі без істотного навантаження на м’язи живота.
Для зниження висоти біопотенціалів шлунка та нормалізації ритму коливань хворим
призначають субмаксимальні фізичні навантаження (підвищення ЧСС на 30-50% від рівня
спокою). Напроти, у хворих з гіпотонічною дискінезією аналогічні субмаксимальні
навантаження, але в швидкому темпі, сприяють підвищенню біопотенціалів шлунку.
Слід також зауважити, що фізичні навантаження позитивно впливають на функції
шлунково-кишкового тракту лише через 1,5-2 години після прийому їжі. Це пов’язано з тим,
що в цей період настає друга фаза травлення – нейрогуморальна, коли вплив блукаючого
нерва зменшується і стан травлення визначається в основному симпатоадреналовою
нервовою системою. Активація симпатоадреналової системи під впливом фізичних вправ
в цей період і в наступну кишкову фазу стимулює процес травлення. Проведення ЛФК
одразу після їжі у складнорефлекторну фазу травлення, яка, як звісно, протікає під
впливом блукаючого нерва, не тільки пригнічує травлення, а навіть може призвести до
функціональних розладів і виникнення гастроентерологічних захворювань, внаслідок
зниження фізичними вправами активності блукаючого нерва.

296
 Основна форма застосування лікувальної фізкультури при захворюваннях органів
травлення є лікувальна гімнастика. Окрім лікувальної гімнастики в режим дня хворих
пропонується включати ранкову гігієнічну гімнастику, дозовану ходьбу, теренкур,
спортивно-прикладні вправи та дозоване плавання. Важливим питанням методики
лікувальної гімнастики є вибір вихідного положення для кращого відтоку жовчі.
При захворюваннях органів травлення, в залежності від патології і клінічного перебігу
хвороби, застосовуються різноманітні спеціальні вправи. При хронічному гастриті та
виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки вони спрямовані на тренування м’язів
живота, діафрагми і промежини, а також на розслаблення. При захворюваннях кишок до
цих вправ додаються спеціальні вправи, які позитивно впливають на моторно-евакуаторну
функцію – вправи зі струшуванням тіла (стрибки, підскоки та ін.). До спеціальних вправ
при захворюваннях жовчовивідних шляхів відносять вправи для м’язів живота з
періодичним підвищенням та зниженням внутрішньочеревного тиску, для м’язів тулуба
(повороти, нахили, обертання), вправи типу змішаних висів на гімнастичній стінці, глибоке
діафрагмальне дихання, а також вправи на розслаблення.
Таким чином, знаючи характер порушень моторної та секреторної функцій і
враховуючи фазу травлення, шляхом диференційованого призначення фізичних
навантажень та регламентованих дихальних вправ можна нормалізувати діяльність
органів травлення і поліпшити функціональний стан усього організму.

Хронічний гастрит

Х р о н і ч н и й г а с т р и т – хронічне запально-дистрофічне захворювання слизової

оболонки шлунка, яке характеризується розладами секреторної, моторної та інкреторної
його функції. Основні етіологічні фактори поділяють на зовнішні (бактеріальний фактор
(Helicobacter pylori), порушення в харчуванні, шкідливі звички (алкоголізм, тютюнопаління),
вживання ліків (глюкокортикостероідів, нестероїдних протизапальних засобів), хронічний
стрес, та внутрішні – генетична схильність, аутоімунний процес, ендокринні дисфункції,
дуоденогастральний рефлюкс.
Розрізняють хронічні гастрити з секреторною недостатністю (гіпоацидний), з
нормальною секрецією (нормоацидний) та з підвищеною секрецією (гіперацидний).
Лікування хворих проводять комплексно, відповідно до етіології та функціональних
порушень, з обов’язковим залученням різних засобів ФР, основним з яких є ЛФК.
Основні завдання фізичної реабілітації:
1. Ліквідація запального процесу.
2. Нормалізація нейрогуморальної регуляції травлення.
3. Поліпшення моторної та секреторної функцій травного каналу.
4. Стимулювання крово- та лімфообігу в органах черевної порожнини, профілактика
застійних явищ у них.
5. Зміцнення м'язів живота та промежини, регуляція внутрішньочеревного тиску.
6. Розвиток повного дихання.
7. Поліпшення психоемоційного стану, загальнозміцнювальна дія.
П р о т и п о к а з а н н я : значний больовий синдром; багаторазове блювання.
Заняття ЛФК проводять у 3 періоди. 1-й період відповідає гострій та підгострій фазам
захворювання. Протягом нього в основному використовують положення лежачи на спині
та сидячи; у разі поліпшення стану можливе положення стоячи та лежачи на животі (для
підвищення внутрішньочеревного тиску). Виконують полегшені гімнастичні вправи в
поєднанні із статичними та динамічними дихальними вправами, в спокійному темпі,
ритмічно. Якщо ослаблена моторно-евакуаторна функція шлунка, рекомендують після
вживання їжі лягати на правий бік. У цьому положенні можна виконувати елементарні
вправи руками в поєднанні з глибоким диханням. Тривалість процедури від 8 до 15 хв.
залежно від рухового режиму.
297
 У 2-й період до занять, який збігається з покращенням загального стану хворого та
переходом на вільний руховий режим, крім загальнозміцнюючих, включають спеціальні
вправи з акцентом на діафрагмальне дихання та розслаблення. Навантаження на м'язи
живота мінімальне, але під кінець періоду зростає. Поступово вводять вправи та ігри з
різними предметами. Тривалість процедури ЛГ 20-25 хв.
У 3-й період, який вже проходить на післягоспітальному етапі реабілітації,
навантаження збільшують та ускладнюють, використовуючи вправи на координацію, різні
види циклічних навантажень. Для поліпшення рухової функції шлунка призначають ходьбу
в середньому темпі (до 30 хв.). Включають спортивні та рухливі ігри, плавання, катання на
ковзанах, прогулянки на лижах. Тривалість індивідуальних процедур ЛГ – 25 хв., групових
– 35 хв.
Для хворих на хронічний гастрит з підвищеною секрецією шлунка заняття ЛГ
проводять перед їжею і з наростаючим навантаженням. Рекомендують вправи, для
середніх та великих м'язових груп з багаторазовими повтореннями, махові рухи, вправи з
гімнастичними предметами, їх поєднують з прийманням мінеральної води, яка гальмує
шлункову секрецію (Лужанська, Поляна квасова, Боржомі та ін.). Воду п'ють за 1-1,5
години до їжі, перед заняттям ЛФК. У хворих на гастрит із секреторною недостатністю
секреторну і моторну функції шлунка стимулюють за допомогою помірних фізичних на-
вантажень. Застосовують загальнорозвиваючі вправи з обмеженою амплітудою руху та
невеликою кількістю повторень, спеціальні вправи з поступовим збільшенням
навантаження. Намагаючись підвищити тонус ЦНС та створити позитивний емоційний
фон, використовують групові заняття, вправи з пересуванням, рухливі ігри, естафети,
музичний супровід. Мінеральну воду (Миргородська, Нарзан кримський, Єсентуки № 4 та
ін.) приймають через 20-40 хв. після занять ЛГ, та за 15-20 хв. до їжі.
Бальнеотерапію доповнює застосування ванн, лікувальної грязі, загальних обливань
та обтирань.
Широко використовують сегментарно-рефлекторний масаж з дією на
паравертебральні зони С4-C3, D5-D9 та рефлексогенні зони спини, живота, шиї. З інших
фізичних методів лікування у фазі загострення захворювання призначають грілку, солюкс,
інфрачервоні промені, СМС, діатермію, поле УВЧ; у фазі неповної ремісії – парафінові
аплікації; повної ремісії – озокерит, лікувальну грязь. В осіб із підвищеною секрецією
перевагу віддають анодній гальванізації шлунка, полям УВЧ та НВЧ, електрофорезу
новокаїну, електросну. В осіб зі зниженою секрецією використовують катодну
гальванізацію шлунка, індуктотермію, електрофорез кальцію, ультрафіолетове
опромінення. Гарні результати дають оксигенотерапія та кліматотерапія.
Приблизний комплекс процедури лікувальної гімнастики при хронічному гастриті з
секреторною недостатністю (у стадії ремісії) наведено у Додатку 8.3.

Виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки

В и р а з к о в а х в о р о б а шлунка та дванадцятипалої кишки – рецидивуючі

хронічні захворювання, які характеризуються утворенням в слизовій оболонці шлунка та
дванадцятипалої кишки виразкових дефектів.
Основним етіологічним фактором виникнення виразкової хвороби шлунка
вважається інфекція (Helicobacter pylori), яка проявляє свою дію у сукупності з рядом
факторів, що порушують баланс захисних та агресивних чинників у шлунку. До цих
факторів належать: хронічний стрес, порушення режиму харчування, зловживання
алкоголем, прийом фармакологічних препаратів. Захворювання може ускладнитися
кровотечею, пенетрацією, перфорацією, утворенням деформуючих рубців та
малігнізацією. Для виразкової хвороби характерна сезонність загострень: весна-осінь.
О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації:
1. Нормалізація тонусу ЦНС та кортико-вісцеральних взаємовідносин.
2. Поліпшення психоемоційного стану.
298
 3. Стимуляція кровообігу, трофічних і регенераторних процесів у шлунку,
дванадцятипалій кишці та інших органах травлення.
4. Нормалізація секреторної і моторної функції шлунка і дванадцятипалої кишки.
5. Профілактика застійних явищ та спайкових процесів у черевній порожнині.
Протипоказання: виражений больовий синдром; постійна нудота та
багаторазове блювання; кровотеча; гострі перивісцерити, пенетрація та перфорація
виразки.
Для хворих на виразкову хворобу спеціальними є вправи для м'язів живота,
діафрагми, промежини, вправи на розслаблення.
ЛФК призначають на 2-5 день після затухання гострого болю та основних клінічних
симптомів захворювання. У 1-му періоді (розширений ліжковий та палатний режими)
показані дихальні вправи, особливо статичного характеру, з акцентом на нижньогрудне та
діафрагмальне дихання в положенні лежачи на спині, з розслабленням усіх м'язових груп.
Фізичні вправи, які виконують ритмічно і монотонно, посилюють процеси гальмування в
корі головного мозку та сприяють зменшенню болю. Призначають прості гімнастичні
вправи для малих і середніх м'язових груп, у повільному темпі з невеликою кількістю
повторень, у положенні лежачи та сидячи. Не можна застосовувати вправи, які підвищують
внутрішньочеревний тиск, допускають м'язове напруження, різку зміну ритмів, швидкий
темп. Тривалість процедури 8-10 хв., потім – 15 хв.
У 2-му періоді, який починається після переведення хворого на вільний режим,
приєднують складніші гімнастичні вправи для всіх м'язових груп із наростаючим зусиллям
у положеннях лежачи, сидячи, стоячи, в упорі на колінах. Вправи для м'язів передньої
черевної стінки виконують без напруження. Інтенсивність навантаження невелика.
Тривалість процедури ЛГ 20-25 хв. Крім ЛГ хворим рекомендують заняття РГГ.
У 3-му періоді, який відповідає фазі неповної або повної ремісії захворювання,
дозволяють виконання вправ, які підвищують внутрішньочеревний тиск, складних вправ
для всіх м'язових груп з предметами, вправ на координацію рухів, дозованої ходьби та
інших циклічних навантажень, спортивних ігор. Інтенсивність фізичного навантаження
середня. Тривалість процедури ЛГ 35 хв.
Сегментарно-рефлекторний масаж призначають у фазі затухаючого загострення та
ремісії. При цьому діють на паравертебральні зони й остисті відростки С7-С3, D9-D5, у
хворих на виразкову хворобу шлунка – тільки зліва, дванадцятипалої кишки – з обох боків
та, крім того, роблять акцент на рівні D2-С4. Ефективність процедури підвищує поєднання
масажу з прийманням мінеральної води (Слов'янська, Єсентуки № 4, № 17, Нафтуся і т.п.).
До вибору фізіотерапевтичних процедур підходять обережно. У разі різкого
загострення захворювання та схильності до кровотечі вони протипоказані. У гострий
період використовують солюкс, УВЧ, електрофорез лікарських речовин на ділянку шийних
симпатичних вузлів та ендоназально, гальванізацію серединних нервів, електросон; після
ліквідації гострих явищ – парафін, озокерит, лікувальну грязь, діатермію, індуктотермію на
епігастральну ділянку. Призначають хвойні, радонові та перлинні ванни, кліматотерапію.
З метою запобігання рецидивів виразкової хвороби хворим рекомендують проходити
реабілітацію в бальнеологічних санаторіях. Найбільш відомі в Україні: «Поляна», «Квітка
полонини», «Шиян» (Закарпатська область), Моршин (Львівська область), Березівські
мінеральні води, Рай-Оленівка (Харківська область), «Восход» (АР Крим) тощо.

Захворювання кишок

В залежності від локалізації вогнища запалення захворювання кишечнику розділяють

на ентерит (у тонких кишках), коліт (у товстих кишках) та ентероколіт (поєднання
запалення у тонких та товстих кишках). Причиною хронічних захворювань кишок можуть
бути перенесені гострі захворювання кишечнику, інфекції, інтоксикації, порушення у
харчуванні та малорухливий спосіб життя.

299
 Основні завдання фізичної реабілітації:
1. Ліквідація запального процесу.
2. Нормалізація секреторної, всмоктувальної та моторно-евакуаторної функції кишок.
3. Поліпшення крово- та лімфообігу в органах черевної порожнини і малого таза.
4. Зміцнення м'язів живота і тазового дна, регуляція внутрішньочеревного тиску.
5. Нормалізація нейрогуморальної регуляції травлення.
6. Поліпшення психоемоційного стану.
П р о т и п о к а з а н н я : виразковий коліт і хвороба Крона з кровотечами; різке
загострення хронічного ентериту та коліту; виражена діарея; гострі перипроцеси.
Як спеціальні використовують вправи для м'язів передньої черевної стінки, спини,
тазового дна, вправи на розслаблення, а також вправи зі струшуванням тіла (стрибки,
підскоки), які позитивно впливають на моторно-евакуаторну функцію кишок.
Для хворих на хронічний коліт та дискінезію товстої кишки, які проявляються
спастичними закрепами, в 1 період ЛФК рекомендують виконувати вправи у вихідних
положеннях що сприяють розслабленню передньої черевної стінки та зниженню
внутрішньочеревного тиску (колінно-ліктьове, лежачи на спині, на боці та ін.). Положення
стоячи не використовують. Протипоказані вправи, що спричинюють напруження м'язів
живота, оскільки вони посилюють спастичні явища у кишках. Широко застосовують вправи
на розслаблення з діафрагмальним диханням, елементарні вправи для кінцівок.
Тривалість процедури ЛГ від 8 до 15 хв., залежно від рухового режиму, із включенням пауз
для відпочинку.
У 2 період ЛФК загальнозміцнювальні та спеціальні вправи виконують з різних
положень у повільному та середньому темпі з акцентом на діафрагмальне дихання.
Використовують вправи для м'язів передньої черевної стінки без натужування та для м'язів
тазового дна. Тривалість процедури ЛГ до 20-25 хв.
У 3 період спеціальні вправи виконують з поступовим збільшенням навантаження,
додають вправи з предметами, дозовану ходьбу. Згодом застосовують спортивні ігри,
лижні прогулянки, плавання.
У хворих на хронічний коліт і дискінезію товстої кишки, які супроводжуються
атонічними закрепами, у 1 період застосовують загальнозміцнювальні та спеціальні
вправи з повільним посиленням навантаження та силовими елементами. У 2 період
значно збільшують кількість вправ для м'язів спини (згинання, нахили, повороти тулуба),
живота і тазового дна у поєднанні з глибоким діафрагмальним диханням. У 3 період, крім
ЛГ показані пішохідні прогулянки, біг, плавання. Із спортивних ігор перевагу надають
волейболу, тенісу, бадмінтону.
Методику ЛФК для хворих на хронічний ентерит будують подібно до методики для
хворих на хронічний гастрит і коліт.
Поєднання ЛГ та масажу значно поліпшує результати лікування захворювань кишок.
Сегментарно-рефлекторний масаж починають з дії на паравертебральні зони С3-C4, D5-
D12, L1-L2. Рухи в області живота здійснюють тільки за ходом годинникової стрілки. У разі
спастичного закрепу діють м'яко, ніжно, застосовуючи розслаблюючі прийоми, при
атонічному – напроти, енергійно, використовуючи різні види вібрації, легкі ударні прийоми.
До реабілітаційного комплексу для хворих із хронічними захворюваннями кишок
включають мінеральні води (у разі закрепу – Іжевську, Єсентуки № 17, Друскінінкай та ін.; у
разі діареї – Слов'янську, Сваляву та ін.). З фізіотерапевтичних процедур призначають
зігрівальні компреси, парафінові, озокеритові та грязьові аплікації, електрофорез (кальцію,
новокаїну, платифіліну), діатермію, індуктотермію, УВЧ, ванни у чергуванні з дощовим
душем, кишкові промивання (особливо в разі закрепу). Для боротьби з атонічними
закрепами використовують ампліпульс, ультразвук, діадинамічні струми Бернара, душ
Шарко. З метою зміцнити організм рекомендують щоденні повітряні ванни, обливання,
обтирання, купання.

300
 Захворювання жовчного міхура та жовчовивідних шляхів

Лікувальна фізкультура п о к а з а н а хворим на хронічний холецистит, холангіт,

неускладнену жовчнокам'яну хворобу (у фазі ремісії) та на дискінезію жовчовивідних
шляхів.
Завдання фізичної реабілітації:
1. Нормалізація центральних і периферичних механізмів нервової регуляції функції
жовчного міхура та жовчовивідних шляхів.
2. Полегшення відтоку жовчі (гіпокінетична форма) та виведення дрібних конкрементів
(жовчнокам'яна хвороба).
3. Активізація кровообігу в печінці та інших органах травлення.
4. Поліпшення функції кишок (боротьба із запорами).
5. Стимулювання обміну речовин.
П р о т и п о к а з а н н я : г острі прояви захворювання; значний больовий синдром;
часті приступи жовчнокам'яної хвороби.
До с п е ц і а л ь н и х відносять вправи для м'язів живота з періодичним підвищенням і
зниженням внутрішньочеревного тиску; для м'язів тулуба (повороти, нахили, обертання),
вправи типу змішаних висів на гімнастичній стінці, глибоке діафрагмальне дихання та
вправи на розслаблення. При цьому використовують вихідні положення, що знижують
внутрішньочеревний тиск, у тому числі на лівому боці (для полегшення відтоку жовчі) та на
правому боці (для посилення впливу діафрагми на кровообіг у печінці). Застосовують
також положення стоячи і сидячи.
Методика ЛФК має деякі особливості залежно від форми дискінезії жовчовивідних
шляхів. Для хворих із г і п о к і н е з і є ю жовчного міхура показані різні вправи для м'язів
живота з поступово наростаючим навантаженням. Вправи виконують з повною
амплітудою. Дихальні вправи з уповільненням дихальних рухів на вдиху і на видиху
допомагають зменшити диспепсичні явища та больові відчуття. Навпаки, нахили та
обертання тулуба, які призначають для підвищення внутрішньочеревного тиску та
поліпшення відтоку жовчі, можуть спричинити нудоту і відрижку, тому їх застосовують з
урахуванням самопочуття хворого. Чергування вправ з напруженням та розслабленням
м'язів живота зумовлює коливання внутрішньочеревного тиску, яке забезпечує
ефективність лікування. Темп виконання вправ середній, інколи швидкий. До занять
включають різні види ходьби, в тому числі з високим підніманням стегон, малорухливі та
рухливі (в стадії ремісії) ігри. Фізичне навантаження середньої інтенсивності.
Якщо у хворого г і п е р к і н е т и ч н а дискінезія жовчного міхура, слід уникати значних
статичних напружень м'язів, особливо передньої черевної стінки. Використовуючи різні
вихідні положення, але все ж таки перевагу віддають положенню лежачи на спині – воно
сприяє кращому розслабленню м'язів і зменшенню диспепсичних симптомів.
Загальнозміцнювальні та спеціальні вправи чергують з дихальними вправами та вправами
на розслаблення. Махові рухи здійснюють спочатку з обмеженою, потім з повною
амплітудою, поступово вводять вправи зі снарядами, біля гімнастичної стінки, малорухливі
ігри, виключаючи елементи змагання. Темп повільний з переходом на середній.
Інтенсивність фізичного навантаження мала, з наступним збільшенням до середньої. Для
гіпокінетичної форми крутизна підйомів і спусків ф і з і о л о г і ч н о ї к р и в о ї заняття
виражена значно різкіше, ніж для гіперкінетичної.
Курс ЛФК поділяють на 3 періоди, 1-й з яких відповідає розширеному ліжковому та
палатному режимам, початок 2-го збігається з переводом хворого на вільний режим.
Протягом курсу інтенсивність навантаження поступово наростає. У 1-й період процедура
ЛГ триває до 15 хв., у 2-й період – 20-25 хв., у 3-й – 35 хв. Перші 10 процедур проводять
через день, потім щоденно по одній, а у хворих із гіпокінетичною формою дискінезії можна
двічі на день. Перед ЛГ рекомендують пасивний відпочинок лежачи 3-7 хв., який бажано
використовувати для самомасажу живота.
Значно поліпшує функціональний стан печінки і жовчовивідних шляхів застосування
301
сегментарно-рефлекторного масажу. При цьому масажують рефлексогенні ділянки: на
спині справа – паравертебрально на рівні С3-С4, D4-D10, міжреберні м'язи VII-IX ребер,
лопатку та ділянку пахви: спереду – праву половину грудної клітини (з акцентом на
реберну дугу), проекційні ділянки печінки і жовчного міхура.
Особливе місце у реабілітації хворих даного профілю займає б а л ь н е о т е р а п і я .
Призначаючи мінеральні води, обов'язково враховують наявність калькульозу та форму
дискінезії жовчних шляхів. Хворим на жовчнокам'яну хворобу та з гіперкінезією жовчного
міхура рекомендують пити воду малої та середньої мінералізації (Кримський нарзан,
Куяльник, Нафтуся, Березівська та ін.); хворим з гіпокінезією – води середньої та високої
мінералізації (Слов'янська, Єсентуки № 17, Друскінінкай та ін.). Мінеральні води
використовують і для дуоденального зондування, тюбажу та ванн. Хворим рекомендують
також перлинні, кисневі та хвойні ванни, різні душі, грязьові аплікації.
На ділянку печінки і жовчного міхура призначають теплові процедури, електрофорез
лікарських речовин, діадинамічні струми, ультразвук та інші фізіопроцедури; хворим із
гіпомоторною дискінезією – електростимуляцію жовчного міхура та черевних гілок грудних
нервів з правого боку. Певне значення має кліматотерапія.

Спланхноптоз

С п л а н х н о п т о з – опущення внутрішніх органів черевної порожнини, що виникає

внаслідок слабкості мускулатури і зв’язкового апарату, які утримують їх в нормальному
положенні.
Основні завдання фізичної реабілітації:
1. Створення міцного корсету з м'язів передньої черевної стінки та промежини.
2. Поліпшення функції шлунка та кишок,
3. Загальне зміцнення організму; підвищення тонусу ЦНС та поліпшення
психоемоційного стану.
П р о т и п о к а з а н н я загальні.
С п е ц і а л ь н і в п р а в и спрямовані на зміцнення м'язів живота і тазового дна. Це
піднімання й опускання ніг, повороти, приведення та відведення стегон, втягування
відхідника, присідання, ходьба схрещеним кроком та ін. П р о т и п о к а з а н і вправи для
м'язів передньої черевної стінки в положенні лежачи з фіксованими ногами, біг, стрибки,
підскоки, різкі ривкові рухи, піднімання ваги більше ніж 5 кг.
Однією з особливостей методики ЛФК у хворих на спланхноптоз є необхідність
суворо дотримуватись певних вихідних положень: лежачи на похилій площині з трохи
піднятим ніжним кінцем, колінно-ліктьове, колінно-кистьове. При цьому шлунок та
поперечна ободова кишка займають нормальне фізіологічне положення, а поліпшення
кровообігу у зв'язковому апараті сприяє зміцненню зв'язок у стані скорочення. Добре також
використовувати положення лежачи на животі та на боці. Після закінчення заняття з метою
закріплення досягнутого ефекту хворим слід відпочити на кушетці з трохи піднятим ніжним
кінцем протягом 15-20 хв.
У 1-й період ЛФК, який продовжується близько 4-6 тижнів, вправи виконують тільки у
вихідному положенні лежачи на похилій площині з трохи піднятим ніжним кінцем.
Навантаження на м'язи передньої черевної стінки збільшують поступово. Темп повільний
та середній, без ривків чи різких рухів. Заняття проводять 1 раз на день по 10-15 хв.
У 2-й період вводять вихідні положення сидячи та стоячи, спеціальні вправи зі
значними фізичними зусиллями. Враховуючи вплив порушень постави на розташування
внутрішніх органів, з 5-7 тижня до занять включають вправи, які сприяють зміцненню м'язів
усього тулуба, і такі, що коригують поставу. ЛГ проводять 2-3 рази на день по 15 хв. Курс
лікування продовжується від 3 міс до 1 року й більше. Навіть у разі повної нормалізації
стану необхідно продовжувати виконувати фізичні вправи по 30 хв. щоденно протягом
усього життя (рис. 8.4, 8.5).

302
 Лікувальну гімнастику добре доповнює загальний масаж і самомасаж у поєднанні з
елементами масажу, рекомендованого хворим із гастроптозом (переривчаста вібрація,
пунктуація, струс шлунка в положенні хворого на лівому боці), різні гідро- та інші
загальнозміцнювальні процедури.

Рис. 8.4. Комплекс вправ лікувальної гімнастики для хворих із спланхноптозом

на перші 4-6 тижнів занять (за В.Л. Степановим, 1979).

303
 Рис. 8.5. Комплекс вправ лікувальної гімнастики хворих із спланхноптозом
для занять протягом 1-1,5 місяці після виписування із стаціонару

Грижі стравохідного отвору діафрагми

О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації:
1. Сприяння опусканню грижового випинання у черевну порожнину і ліквідації його.
2. Зміцнення м'язових та сполучнотканинних структур діафрагми.
3. Навчання хворого впливати на стан діафрагми за допомогою довільного
розслаблення та напруження м'язів живота.
4. Нормалізуючий вплив на функціональний стан шлунка, кишок та інших органів
травлення.
5. Запобігання ускладненням.
П р о т и п о к а з а н н я : кровотеча; защемлення грижі; з начний біль у зв'язку з
рефлекторною стенокардією.

304
 С п е ц і а л ь н і в п р а в и спрямовані на розвиток діафрагмального дихання,
тренування м'язів живота, навчання розслаблюватися. Використовують вихідні положення
лежачи на спині з трохи піднятим головним кінцем кушетки та стоячи. Піднімання купола
діафрагми під час видиху сприяє поверненню грижового випинання у черевну порожнину.
У зв'язку з цим дихальні вправи виконують з акцентом на подовжений видих і з високим
положенням рук (на потилиці, над головою), що активізує роботу діафрагми. Широко
застосовують вправи для тулуба (нахили в боки, повороти в правий, лівий бік), уникаючи
нахилів уперед, які можуть посилити біль і спричинити диспепсичні явища (печію, відрижку,
зригування шлунковим вмістом). Велику увагу, особливо в першій половині курсу
лікування, приділяють вправам на розслаблення, які знижують внутрішньочеревний тиск і
тонус діафрагми. Застосовують також елементарні вправи для шиї та кінцівок.
З полегшенням стану обережно включають вправи з помірним напруженням
черевних м'язів та поступовим наростанням фізичного навантаження. Заняття ЛГ
проводять 2 рази на день по 15-20 хв., не раніше ніж через 2 години після їжі.
У доповнення до ЛГ рекомендують дозовану ходьбу, плавання, елементи спортивних
ігор (за винятком тих, у яких можливий нахил тулуба вперед). Курс лікування триває від 15
до 30 днів.
Ефективність ЛГ підвищується, коли її призначають у комплексі з іншими фізичними
чинниками реабілітації, в тому числі з бальнеотерапією. З питних мінеральних вод
перевагу віддають лужним мало- та середньомінералізованим водам (Боржомі,
Слов'янська, Смирновська, Єсентуки № 4 та ін.). Їх вживають з урахуванням характеру
шлункової секреції, поєднуючи з прийомом ванн (радонові, хвойні, хлоридно-натрієві) та
електропроцедурами (синусоїдальні модульовані струми на комірцеву зону, СМС-форез
ганглерону на надчеревну ділянку).
Хворим із грижею стравохідного отвору діафрагми слід уникати нахилів тулуба,
особливо після їжі, не можна носити ремні, що здавлюють живіт, підіймати важкі речі.
Спати необхідно у положенні напівсидячи на 3-4 подушках.

8.4. Ф і з и ч н а реабілітація при порушеннях

обміну речовин

Клініко-фізіологічне обґрунтування

Порушення обміну речовин не тільки супроводжують більшість патологічних станів,

але і виявляються як самостійні захворювання. Серед них найбільш поширеними є
порушення жирового обміну (ожиріння) та вуглеводного обміну (цукровий діабет).
Захворювання обміну речовин можуть призводити до морфологічних і функціональних
порушень збоку серцево-судинної, травної та інших систем організму, а також опорно-
рухового апарату. Основними причинами цих захворювань є: порушення регулюючої
функції ЦНС, зміни в діяльності залоз внутрішньої секреції, спадковість, стреси, інфекція
та інтоксикація, а також гіподинамія. Захворювання обміну речовин потребують
комплексного лікування, включаючи медикаментозне і гормональне лікування,
дієтотерапію та засоби фізичної реабілітації.
Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях обміну речовин застосовують на
всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ виявляється, у першу чергу,
трофічним впливом на організм. Основою його є поліпшення окислювально-відновних
процесів, що виникає за рахунок поліпшення крово- і лімфообігу, постачання киснем і
живильними речовинами клітин і більш ефективного їх засвоєння, активізації видалення
продуктів обміну. Лікувальний масаж також застосовують на всіх етапах реабілітації
хворих. Його лікувальна дія проявляється, в основному, за рахунок механічного і нервово-
305
рефлекторного механізмів. Фізіотерапію призначають у лікарняний і післялікарняний
періоди реабілітації. Основними механізмами лікувальної дії при захворюваннях обміну
речовин є нервово-рефлекторний і гуморальний.

Ожиріння

О ж и р і н н я – група хвороб і патологічних станів, що характеризуються

надлишковим відкладенням жиру в підшкірній жировій клітковині й інших тканинах і
органах, яке обумовлене метаболічними порушеннями, і супроводжується змінами
функціонального стану різних органів і систем.
За даними ВООЗ, у світі страждають ожирінням 25-30 % дорослих і 12-20 % дітей.
Ожиріння є серйозним захворюванням, що потребує спеціального лікування, оскільки є
фактором ризику розвитку серцево-судинних (ІХС, атеросклероз, гіпертонічна хвороба) та
інших захворювань (цукровий діабет, хронічний холецистит, жовчнокам’яна хвороба).
К л а с и ф і к а ц і я і с т у п е н і р і з н и х в и д і в о ж и р і н н я . Розрізняють ожиріння
як самостійну нозологічну форму і як симптом при захворюваннях нейроендокринної
системи. Чисельні етіологічні фактори можна розділити на екзогенні (переїдання,
зниження рухової активності) і ендогенні (генетичні, органічні поразки ЦНС, патологія
гіпоталамо-гіпофізарної області).
В даний час найбільш поширена класифікація за Д.Я. Шуригіним, яка враховує
д ж е р е л о п о х о д ж е н н я о ж и р і н н я. Відповідно до цього розрізняють: 1) ф о р м и
п е р в и н н о г о ожиріння: а) аліментарно-конституціональне; б) нейроендокринне:
гіпоталамо-гіпофізарна; адіпозогенітальна дистрофія (у дітей і підлітків); та 2) ф о р м и
в т о р и н н о г о (симптоматичного) ожиріння – церебральна, ендокринна.
Виділяють також 4 с т у п е н я ожиріння: І ступінь – перевищення належної маси на
15-29%, II ступінь – на 30-49 %, III ступінь – на 50-100 %. IV ступінь – понад 100 %. Для
обчислення нормальної маси використовують масо-ростовий індекс Кетле (див. розділ 2.2).
Ожиріння лікують комплексно, включаючи збільшення обсягу фізичних навантажень
та обмеження енергетичної цінності їжі, переважно за рахунок вуглеводів та жирів. У разі
необхідності призначають гормональні препарати і медикаменти, що знижують апетит чи
спрямовані на лікування супутніх захворювань. Хворі з ожирінням лікуються, переважно, у
поліклініці і періодично у санаторіях. Осіб з яскраво вираженими патологічними змінами в
серцево-судинній та інших системах та органах лікують у стаціонарі, відповідно до
клінічного перебігу захворювань і, природно, з урахуванням ожиріння.
Фізичну реабілітацію застосовують у вигляді ЛФК, лікувального масажу, фізіотерапії,
механотерапії, трудотерапії. Лікувальну фізичну культуру призначають при ендогенній і
екзогенній формах ожиріння.
О с н о в н і з а в д а н н я фізичної реабілітації:
1. Підвищення енерговитрат та окислювально-відновних і обмінних процесів.
2. Зменшення надмірної маси тіла.
3. Покращання функції серцево-судинної, дихальної, травної та інших систем.
4. Відновлення та підтримання фізичної й професійної працездатності.
Ці завдання вирішують за рахунок застосування фізичних вправ на витривалість,
гімнастичних вправ для середніх та великих м'язових груп у чергуванні з дихальними, що
викликають підвищену витрату енергії і поглинання кисню, сприяють витрачанню великої
кількості вуглеводів, а також виходу з депо і розщепленню жирів.
П р о т и п о к а з а н н я : з агострення супутніх захворювань; гіпертензійний та
діенцефальний кризи.
Курс ЛФК поділяють на два періоди. У І період занять під час щадного рухового
режиму застосовують фізичні вправи, що відновлюють рухові навички хворого, адаптують
до фізичних навантажень, що поступово підвищуються. Використовують РГГ і ЛГ,
лікувальну ходьбу у повільному та середньому темпі.

306
 У II період, який охоплює щадно-тренуючий і тренуючий рухові режими, інтенсивність
навантажень поступово збільшується. В заняття ЛГ включають різноманітні
загальнорозвиваючі вправи, лікувальну ходьбу (до 10 км), біг підтюпцем, прогулянки,
теренкур, ближній туризм, плавання, веслування, їзду на велосипеді, ходьбу на лижах,
рухливі та спортивні ігри. Значне місце приділено вправам для зміцнення м’язів тулуба і
живота, коригуючим і дихальним вправам. Щільність заняття досягає 60-70 %, тривалість
ЛГ 45-60 хв., РГГ – 20-25 хв.
Наведену програму застосування ЛФК рекомендують особам з аліментарною та
ендогенною формами ожиріння, у яких не спостерігається суттєвих зрушень з боку органів
і систем, що лімітують обсяг виконання фізичних вправ. Однак при ендокринно-
церебральній формі ожиріння загальне навантаження в заняттях знижується, в них більше
вправ для середніх м’язових груп і дихальних, темп виконання повільний і середній, менша
тривалість занять.
Також рекомендовано застосування загального масажу, підводного душ-масажу,
самомасажу. З фізіотерапевтичних засобів призначають гідротерапевтичні процедури з
поступовим зниженням і контрастними температурами води: обливання загальні і місцеві,
обтирання, душ дощовий, голчастий, циркулярний, Шарко, шотландський, контрастні,
ванни, укутування загальні вологі. Показана бальнеотерапія: купання в басейнах з
мінеральною водою, ванни сульфідні, вуглекислі, радонові, йодобромні, з температурою
води, в основному, 34-36 °С, пиття мінеральної води. Рекомендується електростимуляція
прямих м’язів живота і м'язів стегон, і при доброму стані серцево-судинної системи – лазня
фінська (сухоповітряна) або російська парова.

Цукровий діабет

Ц у к р о в и й д і а б е т – ендокринне захворювання, що виникає внаслідок

абсолютної чи відносної недостатності вмісту інсуліну, який виробляється підшлунковою
залозою, та підвищенням рівня глюкози в крові. Воно характеризується порушенням усіх
видів обміну й у першу чергу обміну вуглеводів. Це одна з найбільш розповсюджених
ендокринних хвороб: їм страждають близько 1-2 % населення Землі, тобто близько 40-80
млн. чоловік. Біля половини захворілих приходиться на вік 40-60 років, однак значний
відсоток захворювання відзначений у більш молодому і літньому віці. Причинами
цукрового діабету можуть бути порушення центральної нервової регуляції, психотравми,
спадковість, інфекційні захворювання підшлункової залози, надмірне вживання вуглеводів.
Цукровий діабет має хронічний перебіг і залежно від його проявів розрізняють легку,
середню і важку форми. Основними методами лікування цукрового діабету є відповідне
харчування з обмеженням вуглеводів, засоби фізичної культури і, за необхідності,
інсулінотерапія. Легка форма порушення вуглеводного обміну лікується за рахунок дієти з
малим вмістом вуглеводів і жирів, раціональної організації праці і відпочинку, зниження
маси тіла до нормальних величин завдяки підбору оптимального об’єму фізичних
навантажень. При середній формі діабету для усунення гіперглікемії та глюкозурії
додатково застосовують інсулін у невеликій кількості або антидіабетичні препарати, а при
важкій формі вони призначаються у великих дозах на фоні дієти. Хворих з останньою
формою діабету лікують у стаціонарі, працездатність у них суттєво порушується і тому
багатьох переводять на інвалідність.
У комплексному лікуванні цукрового діабету значне місце приділяють засобам
фізичної реабілітації, використовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію,
працетерапію.
О с н о в н і з а д а ч і фізичної реабілітації:
1. Покращення функцій ЦНС та нейроендокринної регуляції обміну речовин.
2. Стимуляція тканинного обміну, фізіологічна утилізація цукру в організмі, зниження
гіперглікемії та компенсація інсулінової недостатності.
3. Поліпшення функціонального стану серцево-судинної, дихальної та травної систем.

307
 4. Попередження або зменшення проявів супутніх захворювань.
5. Відновлення та підтримання загальної працездатності хворого.
П р о т и п о к а з а н н я до призначення ЛФК: цукровий діабет декомпенсованого і
важкого перебігу; гіперглікемія вище 16,6 ммоль/л (300 мг%); низький рівень фізичної
працездатності; різкі коливання глікемії під час велоергометричного навантаження;
недостатність кровообігу II Б ст. і вище; ішемічна хвороба серця (III-IV функціональні
класи); гіпертонічна хвороба II Б, III ступеня з вираженими змінами у внутрішніх органах, із
частими кризами.
ЛФК призначають диференційовано, залежно від форми цукрового діабету. При
л е г к і й формі в процедурі ЛГ, що триває 30-45 хв., застосовують загальнорозвиваючі,
дихальні вправи і вправи на розслаблення. Щільність занять 60-65 %. Рухи виконуються в
повільному і середньому темпі, з повною амплітудою. Вони забезпечують загальне
помірне фізичне навантаження, що оптимально сприяє засвоєнню глюкози з крові та її
повному згорянню під час м’язової роботи. Тим самим досягається головна мета лікування
– зменшення вмісту глюкози у крові і сечі. Хворим рекомендують РГГ, ходьбу у повільному
темпі від 2-3 до 10-12 км, ближній туризм, ходьбу на лижах, веслування, плавання, рухливі
і деякі спортивні ігри. При цьому не можна використовувати вправи із значним загальним
силовим напруженням та вправи на швидкість, при яких утворюється значний кисневий
борг, переважають анаеробні процеси у м'язах, збільшується вміст у крові продуктів
окиснення і рівень глюкози не зменшується.
При цукровому діабеті с е р е д н ь о ї важкості тривалість занять з ЛГ – 25-30 хв.,
щільність – у межах 30-40 %. Комплекси складаються з вправ малої і помірної
інтенсивності для всіх м’язових груп. У заняття включають вправи на поліпшення
функціонального стану серцево-судинної, дихальної і травної систем. Таким хворим
рекомендують ще РГГ і лікувальну ходьбу до 2-7 км.
При в а ж к і й формі цукрового діабету заняття з ЛФК проводять за методикою, яку
застосовують згідно з призначеним руховим режимом при захворюваннях серцево-
судинної системи. На етапах реабілітації фізичні навантаження зростають поступово та
обережно і не повинні перевищувати помірні.
Правильність дозування фізичних навантажень контролюють за суб'єктивними та
об'єктивними показниками: самопочуттям хворого, рівнем глюкози у крові та сечі, масою
тіла та ін. Заняття ЛФК проводяться не раніше ніж через годину після ін'єкції інсуліну і
легкого сніданку. Хворий має знати таке: якщо під час занять або після них виникає
відчуття голоду, слабкості, тремтіння рук, необхідно з’їсти 1-2 шматочки цукру і припинити
заняття. Відновити їх можна після зникнення гіпоглікемії на наступний день, але
зменшивши навантаження.
Санаторно-курортне лікування показане хворим на цукровий діабет легкої і
середньої форми в стані стійкої компенсації без схильності до ацидозу. Направляються
вони в бальнеологічні санаторії, в тому числі і місцеві, де лікуються хворі із шлунково-
кишковими захворюваннями (Трускавець, Миргород та ін.).

Питання для самоконтролю:

1. Обґрунтування призначення засобів ФР при захворюваннях системи кровообігу.

2. Основні механізми лікувальної дії фізичних вправ при захворюваннях системи кровообігу
Задачі, протипоказання й особливості методик ЛФК при інфаркті міокарда з переліком
спеціальних вправ на стаціонарному, санаторному та диспансерно-поліклінічному етапах
реабілітації.
3. Задачі, протипоказання й особливості методики ЛФК при ішемічній хворобі серця з переліком
спеціальних вправ.
4. Задачі, протипоказання й особливості методик ЛФК при гіпертонічній хворобі з переліком
спеціальних вправ.
5. Задачі, протипоказання й особливості методик ЛФК при НЦД за гіпотонічним типом з переліком

308
 спеціальних вправ.
6. Особливості фізичної реабілітації з урахуванням толерантності організму до фізичних
навантажень.
7. Критерії дозування та оцінки ефективності фізичних навантажень у осіб із захворюваннями
системи кровообігу.
8. Назвіть ознаки неадекватності фізичних навантажень.
9. Показання та протипоказання до призначення способів ФР при бронхолегеневій патології.
10. Основні завдання та механізми дії засобів ЛФК у хворих з патологією дихальної системи.
11. Вкажіть задачі, протипоказання й особливості методик ЛФК при пневмонії, плевриті та
хронічному бронхіті, назвіть спеціальні вправи.
12. Задачі, протипоказання й особливості методик ЛФК при бронхіальній астмі з переліком
спеціальних вправ.
13. Задачі, протипоказання й особливості методики ЛФК при туберкульозі легень з переліком
спеціальних вправ.
14. Показання й протипоказання до призначення засобів ФР при захворюваннях органів травлення.
15. Основні завдання та механізми дії ЛФК у хворих з патологією травної системи.
16. Задачі, протипоказання й особливості методики ЛФК при хронічному гастриті й виразковій
хворобі дванадцятипалої кишки з переліком спеціальних вправ.
17. Задачі, протипоказання й особливості методики ЛФК при захворюваннях кишечнику,
захворюваннях жовчного міхура та жовчовивідних шляхів з переліком спеціальних вправ.
18. Задачі, протипоказання й особливості методики ЛФК при спланхноптозі та грижах стравохідного
отвору діафрагми з переліком спеціальних вправ.
19. Показання й протипоказання до призначення способів ЛФК при порушеннях обміну речовин.
20. Основні завдання, механізми дії та особливості методики ЛФК у хворих з ожирінням.
21. Задачі, протипоказання та особливості методики ЛФК при цукровому діабеті.

Тестові завдання:.

1. Протипоказаннями до призначення ЛФК у хворих на ІХС є наступні стани, крім одного:

A. Поодинокі екстрасистоли
B. Синусова брадикардія менше ніж 50 уд./хв.
C. Негативна динаміка ЕКГ
D. Синусова тахікардія понад 100 уд./хв.
E. Наростання серцевої недостатності

2. Основні спеціальні вправи для хворих із гіпотонічною хворобою:

A. Дихальні вправи із затримкою дихання на видиху
B. Швидкісно-силові вправи та вправи з невеликим обтяженням (гантелі),
C. Вправи на розслаблення м’язових груп
D. Вправи на витривалість
E. Складнокоординаційні вправи

3. На ліжковому режимі при інфаркті міокарда лікувальна гімнастика спрямована в першу чергу на:
A. Покращення якості життя
B. Підвищення фізичної працездатності
C. Поліпшення коронарного та периферичного кровообігу
D. Зниження артеріального тиску
E. Підвищення рівня фізичного стану хворого

4. Основними спеціальними вправами при гіпертонічній хворобі є всі, крім:

A. Циклічні вправи у повільному темпі аеробної спрямованості
В. Дихальні вправи із затримкою дихання на видиху
С. Вправи на розслаблення і рівновагу
D. Швидкісно-силові вправи та спортивні ігри
E. Вправи із незначними статичними навантаженнями

5. Хворому на бронхіальну астму при наближенні приступу ядухи необхідно:

A. Робити посилений форсований видих, напружуючи м’язи
B. Розслабити м’язи і перейти на неглибоке (поверхневе) дихання
C. Збільшити об’єм вдиху та видиху водночас із збільшенням частоти дихання
D. Зробити динамічні дихальні вправи з акцентом на вдих
E. ЛФК протипоказана

309
6. Після завершення бронхоспазму хворому слід використовувати:
A. Звукову гімнастику та дренажні вправи
B. Глибоке дихання з паузами на вдиху і видиху
C. Дихання з подовженим видихом
D. Дихання з подовженим вдихом
E. Повільне дихання без вольового керування

7. Визначте найбільш оптимальні вихідні положення для виконання спеціальних вправ хворій з
дискінезією жовчовивідних шляхів по гіпокінетичному типу:
A. Лежачи на лівому боці, сидячи, стоячи
B. Лежачи на животі,
C. Лежачи на спині,
D. Лежачи на спині з трохи піднятим ніжним кінцем кушетки,
E. Лежачи на спині з трохи піднятим головним кінцем кушетки.

(Правильні відповіді: 1 – А, 2 – В, 3 – С, 4 – D, 5 – В, 6 – А, 7 – А).

Ситуаційні задачі:

1. Хвора, 19 років, з діагнозом гостра правобічна нижньодольова пневмонія знаходиться на стаціонарному

0
лікуванні 3-ю добу. Температура знизилась до 37,5 С, явища інтоксикації зменшились, але залишаються,
кашель переважно сухий. З а в д а н н я : 1. Визначте, чи показано призначення ЛФК? 2. Якщо є
протипоказання, то вкажіть які. 3. Вкажіть основні задачі ЛФК при даній патології. 4. Назвіть засоби, форми
та методи ЛФК, які найбільш доцільно призначити в даному клінічному випадку, та за яких умов? 7. Які
спеціальні вправи можна рекомендувати хворій?

310
РОЗДІЛ 9

Ф І З И Ч Н А Р Е АБ І Л І Т АЦ І Я П Р И З А Х В О Р Ю В АН Н Я Х
Т А У Ш К О Д ЖЕ Н Н Я Х Н Е Р В О В О Ї С И С Т Е М И

9.1. З а г а л ь н і о с н о в и ф і з и ч н о ї р е а б і л і т а ц і ї
при патології нервової системи

Останнім часом спостерігається тенденція до збільшення кількості захворювань та

ушкоджень нервової системи. Зокрема, в Україні щорічно реєструється близько 400 тисячі
інсультів, понад 3 тисячі діагнозів дитячого церебрального паралічу, виявлених вперше
(Маркова О.К., 2006), у представників найбільш працездатного віку (20-55 років)
спостерігається остеохондроз хребта з неврологічними проявами та ін. Патологія нервової
системи є частою причиною смерті, тимчасової або стійкої втрати працездатності.
Наприклад, за даними ВООЗ лише 20% хворих, що перенесли церебральний інсульт,
повертаються до праці, 60% – залишаються інвалідами, 20% – потребують стороннього
догляду. Аналіз причин порушень основних життєвоважливих функцій організму у
неврологічних хворих свідчить про те, що вони виникають не тільки через тяжкість
патології, а й через несвоєчасне її виявлення, недостатньо раннє лікування, відсутність
профілактичних заходів, а, головне, внаслідок недооцінки ролі функціонального відновного
лікування з використанням засобів фізичної реабілітації. Своєчасна й правильна фізична
реабілітація значно прискорює процеси відновлення порушених функцій, що вкрай
важливо не тільки в медичному, а й в соціальному аспекті.

Клініко-фізіологічне обґрунтування

Захворювання й ушкодження нервової системи призводять до п о р у ш е н н я

б а г а т ь о х ж и т т є в о в а ж л и в и х ф у н к ц і й о р г а н і з м у: рухових; чутливих і
координаційних; вищих коркових (когнітивних); вегетативно-трофічних, психічних та ін.
Порушення р у х о в и х ф у н к ц і й виникають при ушкодженні зв’язку між руховою
зоною кори головного мозку і м’язами, внаслідок чого, незалежно від того, на якому рівні
порушується зв'язок, втрачається здатність м’язів до скорочення, розвивається часткова
(п а р е з ) або повна (п а р а л і ч ) втрата виконувати рухи.
Розлади ч у т л и в о с т і найчастіше відбуваються при ураженнях спинного мозку і
проявляються у вигляді повної її відсутності (а н е с т е з і я ) , зниження (г і п о с т е з і я ),
підвищення (г і п е р е с т е з і я ) або виникнення відчуття оніміння, похолодання, болю чи ін.
(п а р е с т е з і ї ). Порушення к о о р д и н а ц і ї р у х і в розвиваються при змінах
пропріоцептивної (глибокої чи м’язово-сухожильної) чутливості, внаслідок чого
втрачається точність, порядок та узгодженість виконання довільних рухів (а т а к с і я ), може
виникати атаксична мозочкова хода, у тяжких випадках – неможливість стояти та сидіти.
В е г е т а т и в н о - т р о ф і ч н і зміни виникають при порушеннях мозкового кровообігу
та, особливо, при ушкодженнях спинного мозку. Дуже швидко вони розвиваються за умов
відсутності всіх рефлексів. Спостерігається сухість або підвищена вологість шкіри, випадіння
чи посилений ріст волосся, ламкість нігтів, трофічні виразки або пролежні, атрофія м'язів,
остеопороз, спазм судин, похолодання кінцівок, венозний застій, набряки, артропатії з
розвитком тугорухливості суглобів та контрактур і т.п. Крім того, порушується
функціонування тазових органів, що проявляється нетриманням природних випорожнень,
або (рідше) їх затримкою.

311
 К о г н і т и в н і порушення, зазвичай, проявляються у вигляді нерозуміння розмовної
мови, складності або неможливості говорити, читати, писати (м о т о р н а , с е н с о р н а ,
а н а м н е с т и ч н а а б о т о т а л ь н а а ф а з і я ; а п р а к с і я ) й ін. П с и х і ч н і розлади
відмічаються у вигляді депресії, ейфорії, деменції та ін.
Внаслідок вимушеного обмеження рухової активності у неврологічних хворих
погіршується діяльність серцево-судинної та дихальної систем.
Серед засобів фізичної реабілітації, які використовуються у відновному лікуванні
хворих неврологічного профілю ведуче місце займає лікувальна фізична культура.
Завдяки фізичним вправам рефлекторно втягуються у відповідь всі компоненти нервової
системи. Покращується її функціональний стан, поліпшується її регуляторна функція та
тонус, формуються нові умовні рефлекси. Фізичні вправи стимулюють розвиток
правильного стереотипу рухів, пригнічуючи патологічні домінанти. Рухи формують
позитивний емоційних фон. Фізичні вправи активізують трофічні процеси, як за рахунок
покращення лімфо- і кровообігу у враженій ділянці, так і підключаючи нейротрофічні
механізми. Це сприяє покращенню живлення, обміну речовин, стимулює регенераторні
процеси в ураженій області, зменшує ймовірність утворення вторинних деформацій,
трофічних розладів (пролежнів, трофічних виразок). Заняття лікувальними вправами
сприяють формуванню тимчасових та, при необхідності, постійних компенсацій. Кінцевою
ланкою ЛФК є відновлення всіх функцій паретичної кінцівки та нормалізація діяльності
організму в цілому. Основні зусилля лікувальних вправ, що призначаються при спастичних
паралічах, направлені на розслаблення м’язів, їх розтягнення та навчання керуванню
м’язами; при в’ялих паралічах – на збільшення потоку еферентної імпульсації та зміцнення
м’язів. Під час виконання м’язової роботи покращується периферичний кровообіг,
стимулюється робота серця, дихальної системи, тазових органів. Пасивні вправи сприяють
зменшенню тугорухливості суглобів, попередженню розвитку контрактур та анкілозів.
Лікувальний вплив масажу проявляється за рахунок місцевої (механічної),
рефлекторної та гуморальної дії. Диференційоване призначення лікувального масажу в
залежності від виду паралічу призводить до відновлення рівноваги між процесами
збудження та гальмування в корі головного мозку, відновлення втрачених рефлексів,
зменшує больові відчуття, урівноважує нервову збудливість. Масаж сприяє активізації
трофічних процесів в зоні ураження, обмінних та регенераторних процесів в тканинах
організму, розсмоктуванню тканинних інфільтратів. Засоби фізіотерапії призначаються на
всіх етапах реабілітації. Основними механізмами їх дії є гуморальний та рефлекторний.
Вибір засобів фізичної реабілітації при захворюваннях та ушкодженнях нервової
системи значною мірою визначається о с о б л и в о с т я м и р у х о в и х п о р у ш е н ь.
Характер цих порушень залежить від того, який руховий нейрон ушкоджується. При
ураженні центрального рухового нейрона розвивається параліч центрального походження
– ц е н т р а л ь н и й або с п а с т и ч н и й п а р а л і ч , який характеризується відсутністю
тільки довільних рухів, підвищеним м'язовим тонусом (спастикою), високими
сухожильними рефлексами, наявністю синкінезій і гіперкінезів. Спостерігається він
найчастіше при порушеннях мозкового кровообігу (ураженнях кори передньої центральної
звивини або пірамідного шляху в півкулі чи спинному мозку). При даному паралічі м'язи
напружені, щільні, при пасивних рухах відчувається виразний опір. Це результат
підвищення м’язового тонусу через відключення впливу кори головного мозку. Гіпертонія
різних м'язів виражається по-різному. Нерівномірна спастичність м'язів призводить до
розвитку типових м'язово-суглобових контрактур.
При ураженні п е р и ф е р и ч н о г о рухового нейрона формується п е р и ф е р и ч н и й
або в ' я л и й п а р а л і ч , що виявляється відсутністю не лише довільних, а й
рефлекторних і, навіть, мимовільних рухів, характеризується зниженням сухожильних
рефлексів, низьким тонусом й атрофією м'язів. Спостерігається переважно при ураженні
периферичних нервів, корінців спинного мозку або сірої речовини передніх рогів спинного
мозку (табл. 9.1).

312
 Таблиця 9.1
Особливості центральних та периферичних паралічів*

Причини Симптоми
Центральний (спастичний) параліч
Інсульт, черепно-мозкова травма, Відсутність довільних рухів;
менінгіт, енцефаліт, дифузний гіпертонус (спастичність) м'язів (антігравітарних);
атеросклероз, хвороба Паркінсона, гіперрефлексія (підвищення сухожильних рефлексів);
дитячий церебральний параліч, синкінезії (співдружні рухи);
розсіяний склероз, травма і гіперкінезії (мимовільні насильницькі рухи);
захворювання спинного мозку, мала порушення координації рухів (атаксія);
хорея, пухлини головного і спинного вегетативно-трофічні порушення;
мозку, мієліт, поліомієліт порушення вищих коркових функцій і психіки.
Периферичний (в’ялий) параліч
Неврит, плексит, радикуліт, Відсутність довільних, рефлекторних і мімовільних рухів;
поліневрит, травми і захворювання гіпотонія та атонія м'язів;
спинного мозку, травми і пухлини гіпорефлексія, арефлексія;
периферичних нервів порушення чутливості (при ураженні периферичних нервів);
виражені вегетативно-трофічні порушення;
атрофія м’язів.

* П р и м і т к а : Розрізняють 5 ступенів порушення рухових функцій: 1 – легкий парез, 2 –

помірний парез, 3 – парез, 4 – глибокий парез, 5 – параліч. Параліч однієї кінцівки – це
моноплегія, двох однойменних – параплегія, трьох – триплегія, чотирьох – тетраплегія, однієї
половини тіла – геміплегія.

9.2. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я п р и з а х в о р ю в а н н я х т а т р а в м а х
центральної нервової системи

Серед захворювань і травм центральної нервової системи найчастіше зустрічаються

порушення мозкового кровообігу та ушкодження головного і спинного мозку. Більшість
даної патології характеризується важким перебігом і досить часто призводить до
інвалідизації хворих.

Особливості фізичної реабілітації

при цереброваскулярній патології

Проблема цереброваскулярної патології є надзвичайно актуальною на сучасному

етапі у зв’язку з її широкою розповсюдженістю, високими показниками летальності та
інвалідизації. В економічно розвинених країнах світу цереброваскулярні хвороби займають
«почесне» третє місце серед причин смертності (після серцево-судинної патології та
злоякісних новоутворень) та перше місце серед усіх причин первинної інвалідності. Третю
частину тих, хто переніс інсульт, складають особи працездатного віку, проте до праці
повертається лише кожен п’ятий хворий (Іванова Г.Є. з співав, 2010). Інвалідизація
пацієнтів обумовлена, насамперед, важкістю порушення рухової і речової функцій, а також
психологічною і соціальною їх дезадаптацією. Саме тому надзвичайно важливою є
своєчасна та ефективна фізична реабілітація.
Серед основних п р и ч и н у р а ж е н н я с у д и н г о л о в н о г о м о з к у 88%
складають: атеросклероз (30%), артеріальна гіпертензія (35%) та їх поєднання (23%).
Серед інших причин – травматичні і токсичні ураження судин мозку, фіброзно-м’язові
дисплазії, інфекційні та алергічні васкуліти, патологія серця, хвороби крові та ін. (близько
40 захворювань).

313
 К л і н і ч н і ф о р м и порушення мозкового кровообігу (ПМК) поділяють на:
І. Г о с т р і П М К , до яких відносяться:
1. М и н у щ і П М К :
а) транзиторні ішемічні атаки; б) гіпертонічні церебральні кризи.
2. І н с у л ь т и : а) крововилив в мозок або його оболонки (геморагічний) (1-4%)
б) інфаркт мозку (ішемічний) (96-99%) [Н.А. Біла, 2001].
3. Г о с т р а г і п е р т о н і ч н а е н ц е ф а л о п а т і я .
ІІ. Х р о н і ч н і п р о г р е с у ю ч і П М К (дисциркуляторна енцефалопатія).

Інсульт

І н с у л ь т – найважча форма порушення мозкового кровообігу. Захворюваність

інсультом серед осіб працездатного віку (25-65 років) в Україні складає 1 випадок на 1000
жителів на рік (Н. Г. Яковлева, 2001). Інсульт значно «помолодшав». Інвалідизація виникає
майже у 80% хворих, з них 10% стають тяжкими інвалідами. Частота повторних інсультів
до 30%; 55% потерпілих не задоволені якістю життя; тільки 15% тих, що вижили можуть
повернутися до своєї роботи.
Клінічна картина при інсультах характеризується важким загальним станом хворого,
розладами свідомості, діяльності серцево-судинної і дихальної систем. Поступово
приєднуються прояви осередкового ураження головного мозку:
парези чи паралічи, розлади чутливості, найчастіше за гемітипом,
на протилежному боці від місця інсульту, що пояснюється
перехрещенням пірамідних шляхів у стволі мозку. Часто
спостерігаються порушення вищої нервової діяльності
(мнестичних функцій, мовлення тощо). У перші дні після інсульту
зазвичай розвивається гіпотонія м’язів, яка поступово переходить
у типовий спастичний парез чи параліч з підвищенням тонусу
згиначів верхніх кінцівок і розгиначів – нижніх. Тривале
перебування кінцівок хворого в такому вимушеному положенні
призводить до розвитку специфічних контрактур і формування
пози Верніке-Манна: паралізована рука приведена до тулуба,
пронована і зігнута в ліктьовому, променевозап’ястковому
суглобах та суглобах пальців кисті. Нижня кінцівка випрямлена,
ротована назовні, стопа звішена і повернута досередини. Під
Рис.9.1. Поза Верніке-Манна
час ходьби хворий вимушений пересувати ногу по колу, щоб
запобігти зачеплення носком підлоги (ходьба косаря) (рис. 9.1).
Лікування гострих порушень мозкового кровообігу комплексне і проводиться відповідно
до т р ь о х п е р і о д і в : І – ранній відновний (до 3-х міс.); ІІ – пізній відновний (до 1 року);
ІІІ – компенсації залишкових порушень рухових функцій (понад 1 рік).
Поряд з медикаментозною терапією, ортопедичними й нейрохірургічними методами
лікування обов’язково призначаються засоби фізичної реабілітації.
Основні принципи фізичної реабілітації при інсультах
1. Ранній початок: при інфарктах мозку середніх розмірів реабілітаційні заходи
необхідно починати в перші 24-48 год. після мозкової катастрофи у спеціалізованих
палатах інтенсивної терапії (за відсутності протипоказань); при крововиливах –
терміни зсуваються у бік збільшення.
2. Врахування особливостей ураження різних функціональних систем як мозку, так і
організму в цілому.
3. Спрямована дія на вищі коркові функції в поєднанні з простими «механічними»
вправами «розробляючого» характеру.
4. Суворе дозування й дотримання адекватності навантажень.
5. Безперервність і тривалість.

314
 6. Комплексність.
7. Етапність: стаціонар – центр реабілітації (санаторій) – домашні умови.
8. Активне і неухильне розширення рухового режиму – від положення лежачи до
можливості необмеженого пересування.
9. Допомога родичів в процесі реабілітації.
При побудові програм відновного лікування необхідно враховувати характер і ступінь
важкості інсульту та функціональний стан серцево-судинної системи. Серед засобів
фізичної реабілітації найважливіше місце займає лікувальна фізична культура.
К л і н і ч н и м и п о к а з а н н я м и для початку використання засобів ЛФК при інсультах є:
відсутність наростання симптоматики, поліпшення судинної та вісцеральної діяльності, АТ
не вище 170/100 мм рт.ст. при геморрагічному інсульті. П р о т и п о к а з а н н я : важкий
загальний стан з порушенням діяльності серцево-судинної і дихальної систем. При
призначенні засобів ЛФК слід дуже обережно дозувати навантаження, збільшувати їх
поступово, не допускаючи втоми хворого.
Комплекс реабілітаційних заходів після перенесеного інсульту в умовах стаціонару
наведено в таблиці 9.2.
Таблиця 9.2
Основні завдання та комплекс реабілітаційних заходів у гострому і ранньому
відновному періодах після інсульту в умовах стаціонару

Завдання Захід
Нормалізація фізіологічних функцій
Попередження ускладнень, Правильне положення й регулярні повороти хворого в ліжку,
пов’язаних з вимушеною догляд за шкірними покровами. Регулярні пасивні рухи в
гіподинамією (пневмонії, суглобах кінцівок. Дихальні вправи. Попередження
тромбозу глибоких вен тромбоемболії за допомогою медикаментозних і фізичних
ортостатичної гіпотензії засобів
пролежнів тощо)
Поліпшення порушених рухових функцій
Боротьба з підвищеним м’язовим Рання кінезотерапія: пасивні, пасивно-активні й активні вправи,
тонусом і синкінезіями. вправи на розтягнення, навчання сидіння, вставання, ходьби
Попередження наслідків тривалої
нерухомості у суглобах
(контрактур, анкілозів).

Прискорення процесів Індивідуальна кінезотерапія, спрямована на збільшення

спонтанного відновлення м'язової сили й обсягу рухів, поліпшення координації, тонких
порушених функцій рухів пальців, підбір необхідних ортезів і допоміжних засобів,
масаж

Відновлення побутових навичок

Навчання прийому їжі, виконанню процедур особистої гігієни,
вдяганню
Поліпшення когнітивних і комунікативних функцій
Виявлення та лікування Вправи для мускулатури лиця та м'язів гортані, тренування
дизартрії альтернативних способів комунікації

Виявлення й лікування афазій Індивідуальні логопедичні заняття

Оцінка й тренування когнітивних Індивідуальні заняття по тренуванню пам'яті, уваги, праксиса,

функцій гнозиса
Психологічна й соціальна допомога
Консультативна допомога Навчання правильного догляду за хворим, прийомів масажу й
гімнастики

315
 Особливості фізичної реабілітації після інсульту
залежно від періоду
Ранній відновний період
Основні задачі фізичної реабілітації:
1. Підвищити загальний тонус організму та попередити наслідки вимушеної гіподинамії.
2. Відновити активні рухи шляхом розгальмування і активної стимуляції тимчасово не
функціонуючих нервових центрів.
3. Зменшити підвищений м’язовий тонус та вираженість синкінезій.
4. Протидіяти формуванню контрактур та анкілозів.
5. Відновити здатність сидіти, стояти, навички самообслуговування.
6. Відновити координаційні та когнітивні функції.
Основні засоби ЛФК:
1. Лікування положенням.
2. Лікувальний масаж (поверхневий).
3. Пасивні вправи для кінцівок.
4. Дихальні вправи.
5. Активні вправи на розслаблення м'язів.
6. Вправи на зменшення співдружніх рухів (синкінезій) в паретичних кінцівках.
7. Вправи на відновлення самообслуговування: навчання сидіння, стояння, навичок
ходьби (з чотирипалою тростиною; зі звичайною палицею; без тростини) та ін.
8. Вправи на відновлення координації та цілеспрямованості рухів (ліквідація апраксії).
9. Відновлення мовлення, письма й ін.
10. Рефлексотерапія.
В більшості випадків після гострого порушення мозкового кровообігу хворі лікуються в
умовах неврологічного стаціонару. Визначаючи завдання, засоби і методики фізичної
реабілітації на даному етапі, враховують призначений руховий режим (суворий ліжковий,
розширений ліжковий, палатний і вільний) та ступінь порушення рухових функцій.
На суворому ліжковому режимі (1-3 дні) фізичні навантаження протипоказані, але з
2-3 дня, якщо дозволяє загальний стан хворого, із засобів ЛФК починають застосовувати
лікування положенням – для профілактики формування пози Верніке-Манна. Якщо в
ранньому періоді цього не робити, то в подальшому дана поза фіксується, виникає
обмеження рухомості у суглобах, розвиваються контрактури паретичних кінцівок, що потім
значно ускладнює відновлення рухових функцій. Л і к у в а н н я положенням
передбачає укладку хворого в ліжку таким чином, щоб м'язи, схильні до спастичних
контрактур, були по можливості розтягнуті, а точки прикріплення їх антагоністів – зближені
(положення протилежне позі Верніке-Манна). За рахунок цього забезпечується зменшення
надмірного потоку нервової імпульсації зі спастичних м'язів і збільшення чутливих сигналів
від їх антагоністів. Лікування положенням здійснюють протягом усього ліжкового режиму.
Укладки проводять в положеннях лежачи на спині та на здоровому боці.
У к л а д к а в п о л о ж е н н і л е ж а ч и н а с п и н і : біля ліжка з боку паралізованої кінцівки
ставлять табуретку, кладуть на неї велику подушку, кут якої повинен знаходитись під плечовим
суглобом. Паралізовану руку розгинають у ліктьовому суглобі, відводять від тулуба під кутом 90°, в
пахвинну ямку кладуть валик, плече повертають назовні, долоню ротують догори, пальці
розгинають і розводять, на передпліччя кладуть мішечок з піском (вагою 500 г), в кисть – гумовий
м’ячик або спеціальну лонгету, зроблену з фанери у формі кисті. При цьому дуже важливо, щоб
плечовий суглоб і вся верхня кінцівка були розташовані на одному рівні у горизонтальній площині.
Це попереджає виникнення болю у плечовому суглобі та розтягнення його суглобової сумки під
дією сили тяжіння кінцівки. Колінний суглоб паралізованої ноги згинають під кутом 15-20°,
підкладають під нього валик, стопу згинають під кутом 90° і утримують в такому положенні за
допомогою спеціального дерев’яного футляру або вертикального дерев’яного щита, прикріпленого
до ліжка. Під зовнішній бік стегна підкладають мішечок з піском (рис. 9.2, а).

316
 У п о л о ж е н н і л е ж а ч и н а з д о р о в о м у б о ц і паретичну руку згинають у ліктьовому
суглобі під кутом 90°, пальці кисті розгинають. Руку вкладають на подушку. Відповідну ногу згинають
у кульшовому, колінному і гомілковостопному суглобах і вкладають на іншу подушку (рис. 9.2, б).

а б
Рис. 9.2. Укладка паретичних кінцівок в положенні хворого на спині (а)
та на здоровому боці (б) (за Л.Г. Столяровою, Г.Р. Ткачовою, 1978)

Положення змінюють кожні 1,5-2 години. Однак, при цьому слід орієнтуватись на
суб’єктивні відчуття хворого: виникнення болю чи підвищення спастичності м’язів є
сигналом до зміни положення або припинення лікування положенням.
Деякі автори рекомендують д о д а т к о в і в а р і а н т и у к л а д о к .
Зокрема, для паретичної руки в положенні лежачи на спині: рука за
головою або рука вздовж тулуба на подушці (при цьому передпліччя
обов’язково супіновано, кисть випрямлена, пальці випрямлені або злегка
зігнуті у фізіологічному положенні, великий палець знаходиться у
положенні опозиції). Для паретичної ноги може застосовуватись
«пляжна поза» – здорова нога зігнута в коліні і спирається на п’ятку,
хвора нога ротована назовні, коліно зігнуте під прямим кутом, стопа
зовнішнім краєм лежить на коліні здорової ноги (таке положення
забезпечує поступове зниження тонусу м’язів, що приводять стегно).
Також рекомендована укладка пацієнта на х в о р о м у б о ц і
(рис. 9.3): тулуб злегка повернутий назад, підтримується подушкою зі
спини і знизу. Уражене плече висунуто трохи вперед і ротовано назовні.
Уражена рука зручно покладена на табуретку поруч з ліжком,
максимально розігнута в ліктьовому суглобі, долоня спрямована вгору. Рис.9.3. Варіант
Паретична нога розігнута в тазостегновому суглобі, коліно злегка зігнуто. укладки хворого на
Здорова рука лежить на тулубі або на подушці. Здорова нога паралізованому боці
знаходиться в «кроковому» положенні на подушці, коліно і стегно злегка (J. Vanteighem et al.,
зігнуті. 1991)
Під час прийому їжі, післяобіднього відпочинку та нічного
сну, а також процедур масажу чи пасивної гімнастики (які будуть призначатись пізніше)
спеціальні укладки можна не застосовувати (Г.Р. Ткачова).
Розширений ліжковий режим поділяють на 2а та 2б режими. Р о з ш и р е н и й
л і ж к о в и й р е ж и м 2 а призначають приблизно з 3-4 дня після інсульту протягом двох
тижнів. Він направлений на покращення психоемоційного стану хворого, нормалізацію
функції серцево-судинної та дихальної систем, профілактику застійної пневмонії,
активізацію моторики кишок, зниження м'язового тонусу, поліпшення трофіки тканин,
запобігання пролежням, атрофії м’язів, тугорухливості у суглобах, попередження розвитку
геміплегічних контрактур, стимуляцію та відновлення довільних рухів у паретичних
кінцівках, підготовку до активного повороту на здоровий бік. Із засобів ЛФК на цьому
руховому режимі призначають лікування положенням, масаж, дихальні вправи, вправи на
розслаблення, пасивні й активні вправи для здорових кінцівок, пасивні вправи для
уражених кінцівок.
Комплекси лікувальної гімнастики починають з простих активних і пасивних вправ для
дрібних і середніх, а пізніше й для великих суглобів здорових кінцівок. Якщо фіксація
317
паретичних кінцівок при лікуванні положенням знижує їх тонус, то безпосередньо після неї
з 5-6 дня проводять пасивні рухи в уражених кінцівках, доводячи амплітуду до меж
фізіологічної рухливості в суглобах. Перед пасивними рухами обов’язково проводять
пасивні вправи для симетричних ділянок здорової кінцівки (тобто пасивний рух попередньо
«розучується» на здоровій кінцівці). Пасивні рухи починають з проксимальних відділів
кінцівок, поступово переходячи до дистальних, дотримуючись наступної послідовності:
плечовий, ліктьовий, променево-зап'ястний суглоби і пальці руки, потім – тазостегновий,
колінний, гомілковостопний суглоби і пальці стопи. Виконують їх без активного м'язового
сприяння хворого, обережно, плавно, у повільному темпі, по можливості в повному обсязі,
ізольовано у кожному суглобі (рис. 9.4).

Рис. 9.4. Пасивні рухи в уражених кінцівках при парезах та паралічах

Бажано домагатися максимального розслаблення спастичних м’язів.

Неприпустимими є різки пасивні рухи в момент розтягнення спастичних м’язів, оскільки це
може провокувати їх рефлекторне скорочення. Обсяг і темп рухів поступово збільшується,
число їх для кожного суглоба спочатку складає 3-4 рази, згодом збільшується до 6-10
разів. Пасивні рухи, покращуючи крово- та лімфообіг в уражених кінцівках, стимулюють
поступову появу активних рухів, зменшують спастичність м’язів, попереджають
формування контрактур та анкілозів. Синхронно з ізольованими пасивними рухами також
застосовуються ідеомоторні вправи та вправи на розслаблення м’язів паретичних кінцівок.

318
 Пасивні рухи на даному руховому режимі рекомендується проводити по 2-3 рази на
день для всіх суглобів кінцівок. У подальшому додаються пасивні рухи рукою, особливо
кистю, які хворий може виконувати з допомогою власної здорової руки.
Не менш важливе значення має д и х а л ь н а г і м н а с т и к а. Необхідно навчити
хворого вдихати через ніс і повільно (не затримуючи дихання) видихати через губи, ледве
відкриті, виголошуючи звук ««ж-ж-ж». Повільний видих з виголошенням звуків сприяє
розслабленню м’язів під час виконання пасивних і активних вправ.
З 5-6 дня, при задовільному стані хворого, призначають л і к у в а л ь н и й м а с а ж .
Завданнями його є: заспокійлива дія на ЦНС, нормалізація крово- і лімфообігу в уражених
кінцівках і попередження трофічних порушень, зменшення рефлекторної напруженості та
розслаблення спастичних м’язів, стимуляція відновлення рухових функцій.
П р о т и п о к а з а н н я м и для масажу є: посилення геміпарезу, сильний головний біль,
підвищення температури тіла вище 37,5 °С. Масаж проводять диференційовано: для
спастичних м'язів застосовують лише легке поверхневе погладжування у повільному темпі,
для антагоністів – легке розтирання і неглибоке розминання у більш швидкому темпі.
Масаж проводять зранку або в інші години протягом 10-30 хв. Для розслаблення
спастичних м’язів можна застосовувати також повільне прокатування долоні та стопи
хворого на скалці. Доцільно навчити навичкам пасивної гімнастики і масажу близьких
родичів хворого.
Р о з ш и р е н и й л і ж к о в и й р е ж и м 2 б призначають орієнтовно на третьому
тижні захворювання. Завданнями його є: посилення загальнотонізуючого впливу на
хворого, навчання розслабленню м'язів здорових кінцівок, зниження м'язового тонусу в
паретичних кінцівках, переведення хворого в положення сидячи, стимуляція відсутніх
активних рухів у паретичних кінцівках, протидія патологічним синкінезіям, атрофії м’язів,
трофічним порушенням, вторинним деформаціям, підготовка хворого до переходу в
положення стоячи, відновлення функції опори нижніх кінцівок та навичок
самообслуговування здоровою кінцівкою.
На 2б режимі застосовують дихальні вправи, вправи на розслаблення м’язів, активні
вправи для здорової кінцівки, які чергують з пасивними вправами для відповідних
сегментів паретичних кінцівок. Для більшої ефективності при виконанні пасивних вправ
паретичним кінцівкам надаються певні вихідні положення: при розгинанні пальців згинають
кисть, при розгинанні передпліччя приводять плече, при супінації передпліччя згинають
лікоть, при відведенні стегна ногу згинають у колінному суглобі.
За наявності у хворого мимовільних співдружніх рухів – синкінезій (наприклад, при
згинанні ноги в коліні одночасно згинається рука в кисті і лікті, те ж може спостерігатися
при кашлі, чханні) – виконують ряд спеціальних вправ з утриманням чи фіксацією
паретичних кінцівок: свідоме пригнічення імпульсів у м’язових синкінезійних групах,
фіксація лонгетом, еластичним бинтом, за допомогою інструктора одного або двох
суглобів, у яких виявлено синкінезії, активне розслаблення синергічних м’язів.
Відновлення довільних рухів в уражених кінцівках найбільш за все забезпечують
а к т и в н і в п р а в и , які починають з вправ для здорових кінцівок, чергуючи їх з
гімнастикою для паретичних, а також з дихальними вправами. При цьому використовують:
1) вправи в ізометричному режимі;
2) вправи на розслаблення м'язів (спочатку на здоровій кінцівці, а потім на паретичній;
після того, як хворий опанує розслаблення всієї кінцівки, необхідно опановувати
розслаблення окремих м'язових груп).
3) активні вправи в уражених кінцівках (додаються при появі у хворого найменших
самостійних ізольованих рухів) – виконуються з допомогою інструктора або в
полегшених умовах, для чого застосовуються різні підвіси, гамачки, блоки, візки і т.п.,
які зменшують небажаний вплив сили тяжіння; активні рухи не повинні викликати
больових відчуттів, виконуються у повільному темпі, в можливому для хворого обсязі;
кожну вправу повторюють по 4-8 разів; у подальшому – для підвищення сили м’язів

319
 паретичної кінцівки – поступово додають вправи з подоланням опору (не допускаючи
при цьому затримки дихання чи натужування);
4) садіння хворого в ліжку (починають, як тільки дозволить його самопочуття і стан
серцево-судинної системи): спочатку трохи піднімають тулуб під кутом 300 і
утримують у такому положенні 3-5 хв.; якщо після цього прискорення ЧСС не
перевищує 10-15 уд./хв., то кут протягом 3-х днів поступово збільшують до 900, а час
сидіння – до 15 хв.; якщо ЧСС підвищується більше, перевід у вертикальне
положення здійснюють трохи повільніше – за 5-6 днів; час сидіння збільшують
поступово до 1-2 годин; пізніше навчають сидіти у ліжку з опущеними ногами, під
спину для зручності підкладають подушку, хвору руку підвішують на косинці або
вкладають на другу подушку, а здорову ногу час від часу кладуть на хвору; таким же
чином усаджують хворого на стілець;
5) вправи для зміцнення м'язів ніг (призначають, коли хворий здатний сидіти в ліжку з
опущеними ногами);
6) пасивна та активна імітація ходьби в положенні лежачи.
Палатний руховий режим призначають наприкінці першого місяця. ЛФК направлена
на вирішення наступних завдань: загальнотонізуючий вплив на організм хворого,
відновлення старих та формування нових умовно-рефлекторних зв’язків, розвиток
тимчасових компенсацій, зниження м’язового тонусу в паретичних кінцівках, протидія
формуванню контрактур, атрофії м’язів, стимуляція активних
рухів та навичок самообслуговування, перехід у вертикальне
положення, навчання навичкам ходьби.
Призначають пасивні, активно-пасивні, активні вправи та
лікування положенням. На початку режиму активні вправи
виконують в одній площині, а згодом, після досягнення якісного
руху в певному суглобі, – у різних площинах.
Значну увагу приділяють підготовці хворого до вставання.
Одним з напрямків є застосування вправ для формування
опорної здатності стопи. Для цього ще з положення лежачи на
спині виконують поперемінні згинання ніг у колінних суглобах з
притисканням підошов до поверхні ліжка. Спочатку притискання
виконує інструктор, а згодом і сам хворий. Пізніше, під час сидіння Рис. 9.5. Сидіння
у ліжку зі спущеними ногами на паретичну стопу вдягають хворого у ліжку
спеціальне взуття (рис. 9.5).
Після адаптації до сидячого положення хворого навчають вставати. У положенні
стоячи хворий повинен слідкувати, щоб вага тіла перерозподілялась рівномірно між обома
ногами. Стояти хворий повинен прямо, рівномірно розподіляючи вагу
тіла на хвору і здорову сторони, починаючи з 1 до 7 хв. Потім
переходять до навчання поперемінного перенесення тяжкості тіла на
здорову і хвору ногу. При навчанні ходьбі слідкують за відтворенням
правильного стереотипу рухів. Для цього спочатку навчають згинати
гомілку при вертикальному положенні стегна, а згодом – винесенню
стегна вперед з одночасним вільним розгинанням гомілки. Під час
ходьби застосовують спеціальні кориговані положення. Для
попередження перерозтягнення сумки плечового суглоба паретичну
руку укладають на підтримуючу пов’язку-косинку, а стопу підтягують
за носок еластичною тягою, що фіксується під коліном або одягають
ортопедичне взуття. Якщо хворий задовільно виконує ізольовані рухи,
йому пропонують серію рухів для імітації ходьби на місці (стоячи за
спинкою стільця), а потім дозволяють пересування вперед. Спочатку
Рис. 9.6. Коригуюче ходьба виконується при підтримці інструктора, потім самостійно у
положення під час спеціальній колясці (ходунках), згодом – з милицею та чотирьох- або
ходьби трьохопорним ціпком, пізніше – одноопорним (рис. 9.6).

320
 Вільний режим призначають на 2-5 тижнів. Завданнями його є: відновлення
активних рухів у паретичних кінцівках, протидія геміплегічним контрактурам, сикінезіям,
закріплення навичок правильної ходьби з опорою та без неї, навчання ходьби по східцях,
відновлення прикладно-побутових навиків. ЛФК призначають у формах РГГ, ЛГ,
самостійних занять та лікувальної ходьби. Вправи виконують із вихідних положень лежачи,
сидячи та стоячи. До комплексів ЛГ додають вправи з опором, гімнастичними предметами,
еластичними тягами.
Особливу увагу приділяють вправам для відновлення
функції кисті і пальців. Для цього виконують: обгортання
книг, закручування і розкручування гвинтів з гайками,
ліплення з пластиліну, активні вправи з кубиками,
пірамідками й ін.; надалі хворого навчають застібати і
розстібати паретичною рукою ґудзики, розв'язувати стрічки,
користуватися застібкою «блискавка» і т.д. При доброму
відновленні рухів кисті переходять до навчання більш
складних дій: письма, друкування на клавіатурі, вишивання,
в'язання та ін.
Для закріплення навичок правильної постановки ноги
бажано ходити по доріжці, на яку нанесені сліди навчальних
кроків (рис. 9.7). З тією ж метою використовується і інший Рис. 9.7. Ходьба по слідовій
метод – подолання перешкод, наприклад, дощечок висотою доріжці
5-15 см, які розставлені перед слідами ніг на тій же доріжці
(рис. 9.8).

Рис. 9.8. Ходьба з подоланням перешкод

Відновлення навиків ходьби здійснюють також з допомогою різноманітних

м е х а н о т е р а п е в т и ч н и х п р и л а д і в , які суттєво прискорюють ці процеси. Найбільш
ефективними є сучасні реабілітаційні комп'ютеризовані комплекси – вертикалізатори,
локомати й ін., дія яких базується на відтворенні стереотипу природної ходьби. Це
допомагає тілу «згадати» втрачені навички руху, змушує включатися в роботу м'язи, які
перебували тривалий час у бездіяльності, а також забезпечує потужний позитивний
психоемоційний сплеск, що істотно підвищує мотивацію хворого до самостійної ходьби (рис.
9.9).
321
 а б
Рис. 9.9. Вертикалізатор (а) та локомат (б) для відновлення навиків ходьби

Ф і з і о т е р а п е в т и ч н і п р о ц е д у р и призначають при ішемічному інсульті

наприкінці першого тижня, при геморрагічному – через два тижні від початку
захворювання. Завданнями її є: покращення кровообігу та лімфообігу, активізація
розсмоктування крововиливу, профілактика трофічних розладів, контрактур кінцівок, появи
патологічних синкінезій, стимуляція відновлення активних рухів у паретичних кінцівках.
Показано призначення електрофорезу з прозерином або дибазолом на уражені кінцівки та
комірцеву область, діадинамотерапії на суглоби паретичних кінцівок, оксигенотерапія.
Згодом використовують УВЧ, електроміостимуляцію ослаблених м’язів, магнітотерапію.

Пізній відновний період та період компенсації

залишкових порушень рухових функцій
Після лікування у неврологічному стаціонарі хворі на інсульт, за наявності дефектів
рухових і мовних функцій, направляються для подальшої реабілітації в реабілітаційні
відділення стаціонару чи поліклініки, а потім – в профільний санаторій. О с н о в н а м е т а
даних періодів: психологічна, моторна та соціальна активація хворих, а також стимуляція
адаптивних і компенсаторних процесів з урахуванням ступеня порушених рухових функцій.
При легкому та помірному парезі (І-ІІ ст.) метою є повне відновлення побутових та
професійних навичок. Відповідно до цього завданнями фізичної реабілітації є:
загальнотонізуючий вплив на організм, відновлення м'язово-суглобового відчуття,
здатності довільного скорочення та розслаблення м’язів, координації рухів, зміцнення
м'язів плечового поясу та спини, поліпшення постави. За наявності парезу ІІІ ст. основною
метою є відновлення побутових навиків, а при глибокому парезі (ІV ст.) та плегії (V ст.) –
навиків самообслуговування. За допомогою засобів ФР в цьому разі вирішують наступні
завдання: активізація діяльності серцево-судинної, дихальної та травної систем, навчання
хворого самостійно повертатися на бік, підготовка до переходу в положення сидячи і
стоячи, поліпшення опорної функції нижніх кінцівок, розслаблення м'язів здорових кінцівок,
зниження тонусу м'язів, протидія контрактурам і синкінезіям, поліпшення трофіки
паретичних кінцівок та розширення навичок самообслуговування, відновлення усної і
письмової мови, корекція психоемоційного стану.

322
 Основним засобом ФР у ІІ і ІІІ періодах є лікувальна фізкультура, яку слід проводити
3-5 разів на день (для зменшення спастики, болю в суглобах, контрактур, співдружніх
рухів) у формі РГГ, ЛГ та самостійних занять. При значних порушеннях рухових функцій
застосовують ізольовані, співдружні та рефлекторні рухи.
Крім того, реабілітаційні заходи передбачають розширення рухового режиму за
рахунок призначення додаткових форм ЛФК, які включають:
– підйоми по сходинках;
– гімнастику у воді, плавання в басейні (при температурі води 36-370С);
– щоденні прогулянки (бажано 2-3 рази на день), тривалість яких залежить від ступеня
тяжкості парезу і стану серцевої діяльності;
– дозовану ходьбу, теренкур, ближній туризм тощо;
– малорухливі спортивні ігри (настільний теніс, більярд і т. д.)
– лікувальний масаж (по 20-30 процедур з наступною перервою не менше 2-х тижнів.):
класичний, сегментарно-рефлекторний та точковий види, а також підводний
гідромасаж, самомасаж;
– механотерапію (для ліквідації залишкових контрактур і відновлення рухливості у
суглобах, зниження ригідності м’язів та підвищення їх сили) – апарати маятникового
та блокового типів, як на суші, так і у воді;
– працетерапію – для відновлення побутових та професійних навиків.
На даному етапі важливе значення має п с и х о т е р а п е в т и ч н а к о р е к ц і я (в т.ч.
сімейна психотерапія), спрямована на пом’якшення та ліквідацію невротичних розладів, які
ускладнюють реалізацію реабілітаційних заходів.
Використовують також фізичні чинники. Ф і з і о т е р а п і ю проводять курсами 2-3
рази на рік. Призначають медикаментозний електрофорез (з йодом і бромом),
діадинамотерапію, УВЧ-терапію, парафіно-озокеритові аплікації на ділянки суглобів,
електроміостимуляцію, ванни кисневі, радонові, сульфідні, хвойні.
Важливим компонентом в системі реабілітації хворих, що перенесли інсульт, є
с а н а т о р н о - к у р о р т н е л і к у в а н н я . Основними його завданнями є: закріплення
досягнутих позитивних результатів, ліквідація залишкових явищ, попередження повторних
порушень мозкового кровообігу, подальше підвищення психічної і фізичної активності
хворого, відновлення адаптаційних можливостей до побутового самообслуговування,
трудової діяльності та соціального статусу.
Повернення хворих до роботи після інсульту з І-ІІ ступенем порушення рухових
функцій можливе через 6-12 місяців. При парезі ІІІ ст. без мовних порушень можливе
професійне перенавчання хворих та адаптація їх до нескладних робіт на виробництві або
пристосування до надомної праці. Для хворих з глибоким парезом та плегією прогноз
щодо повернення професійних навиків несприятливий.

Особливості фізичної реабілітації

при черепно-мозкових травмах

Ч е р е п н о - м о з к о в і т р а в м и (ЧМТ) поділяють на закриті, при яких цілісність

шкіри і кісток черепа не порушена, та відкриті, які супроводжуються їх ушкодженням.
Закриті ЧМТ розділяють на струс, забиття легкого, середнього та тяжкого ступенів,
здавлювання головного мозку, дифузне аксональне пошкодження і субарохноідальний
крововилив. Клінічна картина при ЧМТ складається з поєднання наступних симптомів:
1) з а г а л ь н о м о з к о в и х : порушення свідомості, пам’яті, головна біль, нудота, блювання,
нестійкість у позі Ромберга;
2) л о к а л ь н и х : парези, порушення чутливості, втрата зору, слуху;
3) м е н і н г е а л ь н и х : головна біль, світлобоязнь, висока температура, стійка нудота та
блювання, ригідність потиличних м’язів, позитивні симптоми Керніга, Бридзинського.
4) с т в о л о в и х : тахіпное, патологічні форми дихання, тахі- чи брадикардія, гіпо- чи гіпертензія,
висока температура тіла, порушення ковтання, порушення зору.

323
 Порушення рухів при травматичних крововиливах характеризується спастичними
паралічами або парезами, такими, як і при інсультах. Тому після виходу хворого із важкого
стану застосування засобів ФР і методика їх проведення аналогічні тим, що
використовуються при інсультах.
У комплексному лікуванні хворих з ЧМТ виділяють 3 к л і н і ч н і п е р і о д и :
П е р ш и й період характеризується тяжким станом хворого: різка загальмованість,
млявість, слабість, апатія, стійкий головний біль, запаморочення, афазія, афонія,
заїкуватість, гострі вестибулярні розлади. У І-й період призначають спокій, проводять
медикаментозне та оперативне лікування, а також лікування положенням, фізичні
навантаження протипоказані.
У д р у г о м у періоді призначають розширений ліжковий (2а, 2б) і палатний режими.
Завдання фізичної реабілітації: активізація життєво важливих функцій серцево-судинної,
дихальної і травної систем, а також запобігання застійним явищам у легенях, пролежням,
поліпшення та відновлення вестибулярної функції, підвищення загального тонусу
організму. ЛГ призначають із незначним фізичним навантаженням з вихідних положень
лежачи або сидячи. Застосовують прості вправи на розвиток статокінетичної стійкості,
вправи зі зміною положень тіла, рухи голови у бічній та передньозадній площинах з
обмеженою амплітудою. Доцільні вправи на координацію рухів, вправи для язика, нижньої
щелепи та мімічних м'язів, а також дихальні вправи з активізацією видиху (Додаток 9.2).
У т р е т ь о м у періоді лікування завданнями ЛФК є відновлення функції
вестибулярного апарату, нормалізація функції зовнішнього дихання, загальнотонізуюча
дія, відновлення навичок ходьби, поліпшення психічного стану хворого. У цей період
поступово ускладнюють методику занять, дозволяють виконання вправ із навантаженням
та амплітудою рухів, які поступово збільшуються. Призначають рухи голови в різних
площинах з повною амплітудою, обертання тулуба у повному обсязі та в різних напрямках,
вправи в рівновазі на великій та малій площі опору. Застосовують вправи у метанні
середніх і малих м'ячів, а також вправи із закритими очима на місці та з пересуванням.
Навчають ходити з підстраховкою та без неї, рекомендують прогулянки на свіжому повітрі.
Можливі ігри на місці та естафетного типу в чергуванні з дихальними вправами.
Призначаючи ЛФК хворим із контузією та комоцією мозку, необхідно дотримуватись
наступних м е т о д и ч н и х п р и н ц и п і в :
1. У другому періоді лікування найбільшого значення слід надавати
загальнозміцнювальним вправам, а також спеціальним вправам для вестибулярного
апарату.
2. Вправи зі зміною положення голови (нахили, повороти) ускладнюють шляхом
поступового збільшення амплітуди рухів голови.
3. Вправи в рівновазі слід виконувати на широкій площі опору і чергувати їх із вправами
в положенні сидячи.
4. Особливо обережно призначають вправи із закритими очима.
5. Під час виконання усіх вправ необхідно забезпечити повну страховку хворого.
6. У другому періоді рекомендується виконувати вправи в метанні з великим м'ячем, а у
третьому – способи метання ускладнюють і застосовують малі гумові м'ячі.
7. Протягом всього періоду лікування застосовують холодні компреси на комірцеві зону,
холодні обливання потилиці, керовану гіпотермію голови, гірчичники на гомілки.

Особливості фізичної реабілітації

при травмах спинного мозку

Характерною ознакою ураження спинного мозку є наявність поєднання центральних

та периферічних парезів (паралічів), чуттєвих розладів (випадіння чутливості, втрата
м’язово-суглобового відчуття, біль в ушкоджених та інервуємих ділянках), трофічних
розладів (м’язові гіпо- і атрофії, пролежні, остеопороз, дистрофія внутрішніх органів),
порушення функції тазових органів та психоемоційної сфери.

324
 Засоби фізичної реабілітації призначають у перші дні після травми.
П р о т и п о к а з а н н я : загальний важкий стан, висока температура тіла, серцево-судинна
та дихальна недостатність, тромбоемболічні ускладнення.
О с н в о в н і з а в д н н я фізичної реабілітації при ЧМТ: покращення легеневої
вентиляції, поліпшення кровообігу і трофічних процесів в зоні ураження, покращення
нерврвої провідності, активізація розсмоктування залишкових явищ запального процесу
(профілактика утворення зрощень та рубцевих змін, укріплення паретичних м’язів та
розтягнення скорочених м’язів (при контрактурах), укріплення м’язового корсета хребта,
покращення стато-моторних функцій, відновлення опорно-рухової функції хребта, розвиток
компенсаторних рухових навичок, оздоровлення та загальне зміцнювання організму
хворого.
З а в д а н н я І п е р і о д у (2-30 дні): підвищення психоемоційного тонусу,
загальнотонізуючий вплив, зняття больового синдрому, активізація крово-, лімфообігу та
ліквороциркуляції, активізація легеневої вентиляції – для попередження пневмонії,
поліпшення обміну речовин і трофіки тканин у зоні ураження, стимуляція розсмоктування
запального процесу, формування тимчасових компенсацій, попередження розвитку
пролежнів, контрактур. Застосовують лікування положенням, вибір якого диктується видом
рухових порушень. При спастичних парезах застосовуються вихідні положення з
максимальним розтягненням спастичних м’язів і одночасним скороченням їх антагоністів.
Кінцівки, в яких спостерігаються ознаки в’ялих парезів, укладають у середньофізіологічне
положення. Це попереджує розвиток перерозтягнення м’язів і деформацій у суглобах. Для
профілактики пролежнів використовують протипролежневий матрац, під місця компресії
м’яких тканин (п’ятки, крижі, лопатки, лікті) підкладають ватно-марлеві кільця, гумові круги
та ін. Положення змінюють кожні 2-3 години. ЛФК застосовується у формах РГГ, ЛГ та
самостійних занять (по 3-4 рази на день). В цьому періоді призначають пасивні вправи для
паретичних кінцівок у поєднанні з посиланням імпульсів до руху, повторюючи 3-5 разів. ЛГ
проводять за індивідуальною методикою 10-12 хв. В комплекси ЛГ включають
загальнозміцнюючі, статичні та динамічні дихальні вправи з акцентом на подовжений
видих та спеціальні вправи.
З а в д а н н я I I п е р і о д у (від 30 днів до 8-12 місяців): зміцнення паретичних м'язів і
зв'язкового апарату, профілактика контрактур і тугорухливості суглобів, відновлення
втрачених рухів, запобігання встановленню порочних протибольових поз, відновлення
координації, рівноваги, швидкості рухів, правильної постави, ходи, правильного положення
голови, розвиток постійних компенсацій при неможливості відновлення втрачених навичок.
В цьому періоді призначають ідеомоторні вправи у поєднанні з пасивними вправами,
активно-пасивні, ізометричні і активні динамічні вправи, вправи для розслаблення
спастичних м’язів. Вибір методики ЛФК залежить від виду порушень рухових функцій
хворого. При периферичних паралічах призначаються вправи для зміцнення паретичних
м’язів, при центральних – для їх розтягнення та розслаблення (табл. 9.3).
Таблиця 9.3
Характер фізичних вправ залежно від форми рухових розладів
(за С.І. Уваровою-Якобсон, 1940, доповнено В.М. Мошковим, 1982)
Види вправ В’ялі парези Спастичні парези
Посилання імпульсів (ідеомоторні) Необхідні Не суттєво
Масаж Глибокий, активний Поверхневий
Вправи для «ізольованих» паретичних м’язів Не суттєво Необхідні
Боротьба з підвищеною рефлекторною активністю Не потрібна Необхідна
Вправи, що наближують точки прикріплення м’язів Показані Протипоказані
Вправи, що віддаляють точки прикріплення м’язів Протипоказані Показані
Вправи з проявом зусиль Необхідні Протипоказані
Корекція положенням Необхідна Необхідна
Рухи у теплій воді Показані Дуже важливі
Розвиток опорної функції Дуже необхідно Дуже необхідно
Підтримка і розвиток зовнішнього дихання Необхідно Необхідно

325
 Активність у виконанні вправ з початку підтримують за рахунок виконання вправ із
полегшених умов, через блок або з підтримкою, поступово вводяться вправи з обтяженням
та опором за допомогою інструктора ЛФК чи реабілітолога, гімнастичного знаряддя,
джгутів тощо. Особливу увагу приділяють відновленню діяльності м’язів промежини для
забезпечення відправних функцій: напруження сідниць з одночасним втягуванням м’язів
промежини і заднього проходу. З 5-7 місяця доцільним є використання вправ у воді, при
чому в залежності від характеру враження температура води різна: тепла при спастичних
паралічах (38-40°С) – для розслаблення м’язів, прохолодна при в’ялих (28-30°С) – для
тонізації м’язів.
Особливої уваги в цьому періоді потребує підготовка хворого до вставання та ходьби.
Для цього ще у вихідному положенні лежачи застосовуються вправи для відновлення
опороздатності нижніх кінцівок: вправи для зміцнення м’язово-зв’язкового апарату
склепіння стопи, з осьовим тиском стопою на підступник, перекочування стопою різних
предметів (гімнастична палка, м’ячики різної величини та щільності тощо), імітація ходьби
з допомогою на ліжку. Для попередження прояву вегетативних реакцій, що можуть
виникати при переході хворого у вертикальне положення після тривалого перебування в
горизонтальному (непритомність, нудота, шум у вухах та ін.), призначають почергове
опускання ніг з ліжка (від 5 хв. до 20 хв.) 3-4 рази на день, періодично піднімають головний
кінець ліжка для надання хворому напівсидячого положення, здійснюють тренування на
поворотному столі (ортостенді, вертикалізаторі), роботу на якому починають з 2-3 місяця
після початку захворювання чи травми (див. рис. 9.9, а). Для підтримання вертикального
положення та попередження підвертання кінцівок застосовують спеціальні ортопедичні
апарати (корсети, фіксуючі пояси, замкові, шинно-гільзові апарати та ортопедичне взуття).
Надалі навчають хворого ходьбі з рухомою опорою (милицями, милицями-триніжками,
милицями з підлокітниками тощо). При цьому комплекси ЛФК доповнюють вправами на
рівновагу та координацію.
Період ліквідації залишкових порушень починається з 8-12 місяця після початку
захворювання чи травми і триває від 1 місяця до 2 років, а при стійких порушеннях –
протягом всього життя хворого. Основні завдання: остаточне відновлення функцій
ушкодженої кінцівки, тренування диференційованих рухів, складної координації, швидкості,
спритності, витривалості, збільшення м'язової маси, відновлення складних побутових і
трудових навичок, остаточне відновлення ходьби (при ушкодженні нервів нижніх кінцівок).
Зазвичай проводиться у спеціалізованих реабілітаційних центрах, санаторіях,
амбулаторно-поліклінічних умовах. Серед засобів фізичної реабілітації використовують
лікувальні фізичні вправи, лікувальний масаж, гідрокінезотерапію, механотерапію,
працетерапію та фізіотерапію.

9.3. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я п р и з а х в о р ю в а н н я х
та ушкодженнях периферичної нервової системи

Залежно від втягнення певної ділянки нерва у запальний або травматичний процес
розрізняють такі захворювання: радикуліт (запалення нервових корінців); неврит
(запалення нервових стовбурів); плексит (запалення нервового сплетіння); поліневрит
(запалення декількох нервів). Характерними рисами клінічної картини у хворих із
запальними, інфекційними і травматичними ушкодженнями периферичної нервової
системи є порушення рухової функції за типом периферичного (в’ялого) парезу або
паралічу та наявність больового синдрому.
О с н о в н и м и з а с о б а м и Л Ф К , які використовують при в’ялих паралічах є:
- лікування положенням (профілактика контрактур);
- пасивні рухи кінцівками (за допомогою інструктора, здорової кінцівки);
326
 - ідеомоторні вправи (посилання імпульсів);
- загальнозміцнюючі та дихальні вправи;
- вправи з опором;
- лікувальний масаж (активні прийоми).
- вправи на відновлення координації рухів;
- спеціальні вправи для паретичних кінцівок;
- тренування опорної функції та відновлення навичок ходьби;
- трудотерапія.

У І ( р а н н ь о м у в і д н о в н о м у ) п е р і о д і ЛФК призначають після усунення

гострих проявів захворювання. П р о т и п о к а з а н о призначення ЛФК при наявності
сильного болю і загального тяжкого стану хворого.
З а в д а н н я ф і з и ч н о ї р е а б і л і т а ц і ї : 1) поліпшити кровообіг і трофічні процеси
в зоні ураження, сприяти усуненню судинних і трофічних розладів; 2) активізувати
розсмоктування залишкових явищ запального процесу (профілактика утворення зрощень
та рубцевих змін); 3) відновити нормальну провідність враженого нерва; 4) зміцнити
паретичні м'язи і зв'язковий апарат; 5) запобігти м'язовій атрофії та тугорухливості у
суглобах або усунути їх; 6) розвинути й удосконалити замісні рухи та координацію рухів; 7)
протидіяти скривленню хребта та обмеженню рухомості хребта; 8) стимулювати
формування компенсацій, навчити навичкам самообслуговування.
Основні методичні принципи фізичної реабілітації:
1. Застосування лікування положенням. Вибір безболісного вихідного положення
направлений на скорочення паретичних м'язів і розтягнення їх антагоністів. Для цього
паретичні кінцівки кладуть у шини, гіпсові або пластмасові лонгети кілька разів
протягом дня від 20 хв. до 4 годин. Вибір положення направлений на безболісне
виконання фізичних вправ, виявлення довільних і розвинення наявних активних рухів;
2. ЛФК направлено на розвиток рухомості у суглобах, збільшення м'язової сили,
підвищення тонусу організму і розвиток навички прикладного значення за допомогою
спеціальних фізичних вправ, поступовий розвиток рухових навичок;
3. Вправи треба виконувати не різко, амплітуду рухів збільшувати поступово за
допомогою махоподібних рухів без обтяження;
4. Не доводити напружені м'язи до стану вираженого стомлення, для чого чергувати
спеціальні вправи із загальнорозвиваючими;
5. Розтягування скорочених м'язів досягати вправами з обтяженням;
6. Необхідні самостійні заняття 2-5 разів на день.
Із засобів ЛФК рекомендують вправи, що сприяють відновлюванню функцій
паретичних м'язів (пасивні, ідеомоторні, вправи з мінімальним ізометричним напруженням,
зі стимуляцією активних рухів, активні вільні вправи, вправи з опором) та вправи, що
сприяють посиленню кровообігу та кровопостачанню нервів (динамічні вправи для суглобів
кінцівок, на координацію, на підвищення стійкості вестибулярного апарату).
Л і к у в а л ь н и й м а с а ж призначають одночасно з ЛФК. Його завданнями є:
поліпшення крово- і лімфообігу, трофічних і регенераторних процесів в уражених частинах
тіла та кінцівках, покращення провідності нерва, зменшення больового синдрому, протидія
розвитку контрактур, атрофії м’язів, пролежнів, зміцнення паретичних м’язів та
розслаблення антагоністів, покращення емоційного стану хворого. Призначають
сегментарно-рефлекторний масаж, точковий і вібраційний масаж, інтенсивність якого
поступово збільшується. Масаж поєднується із застосуванням пасивних і активних вправ.
Ф і з і о т е р а п е в т и ч н і п роцедури застосовуються для зняття больового синдрому,
загальностимулюючої, протизапальної, розсмоктуючої дії на організм, активізації
трофічних процесів в зоні ураження, відновлення провідності нерва, скорочувальної
здатності паретичних м’язів. В гострому періоді використовують УФО, ультразвук, УВЧ,
мікрохвильову терапію, надалі – солюкс, світлові ванни, медикаментозний електрофорез,
електроміостимуляцію тощо.
327
 Схема занять лікувальною гімнастикою
при ураженнях периферичних нервів в І періоді
Вихідні положення – лежачи на спині, на боці, стоячи навпочіпки, сидячи, стоячи з
опорою. Дихальна гімнастика. Дихальні вправи у поєднанні з елементарними рухами.
Активні вправи у дистальних відділах кінцівок. Загальнотонізуючі, вправи у посиланні
імпульсу, пасивні вправи за допомогою здорової кінцівки, пасивна гімнастика, спеціальні
вправи для паретичної кінцівки, синхронне виконання здоровою й паретичною кінцівками
вправ із предметами (гумові м'ячі, палички), у теплій воді, лікувальний масаж, лікування
положенням. Темп повільний, середній. Тривалість 10-15-20 хв. (2-3 рази на день).
Комплекс вправ призначається індивідуально. Фізіотерапія.
У ІІ періоді ЛФК направлена на повне відновлення порушених функцій, тренування
складнокоординованих та високодиференційованих рухів, відновлення побутових і
професійних навичок. Фізичні вправи призначають диференційовано в залежності від
ступеню атрофії м’язів, зниження силових показників, обмеження рухів, втрати побутової
та професійної активності. Поряд із загальнозміцнюючими та дихальними вправами в
комплекси включають спеціальні вправи (динамічні вправи для зміцнення м’язів враженої
кінцівки, на точність та координацію рухів, на витривалість, врівноваження сили м’язів-
антагоністів, коригуючі вправи. Застосовують сегментарно-рефлекторний, класичний,
точковий, вібраційний масаж та підводний гідромасаж. Масажують м’язи диференційовано:
для паретичних м’язів застосовують більш інтенсивні прийоми, антагоністи масажують
ніжніше, для їх розслаблення.
З фізіотерапевтичних процедур призначають електроміостимуляцію, грязелікування,
парафіно-озокеритні аплікації, УВЧ-терапію, сульфідні, хвойні, радонові ванни.
Бальнеогрязьовими курортами є санаторії у Хмельнику, Слов’янську, Євпаторії, Саках.
Схема занять лікувальною гімнастикою
при ураженнях периферичних нервів у II періоді
Вихідні положення — лежачи, сидячи, стоячи, у русі.
Дихальна гімнастика. Ідеомоторні вправи. Пасивні рухи за допомогою (методиста,
здорової кінцівки, палиці, блоків). Співдружні рухи паретичною і здоровою кінцівками.
Вправи з обтяженням, опором для паретичної кінцівки. Тренування захоплень дрібних
предметів і їх утримання. Вправи на навчально-тренувальному стенді для відновлення
трудових і побутових навичок (при ушкодженні верхньої кінцівки повертання ключа в замку,
ручки дверної, диска в телефонному апараті тощо). Елементи самообслуговування.
Відновлення опорної функції при ушкодженні нижньої кінцівки. Лікувальне плавання.
Масаж. Лікувальна ходьба (на милицях, із ціпком, за допомогою, по рівній місцевості, по
сходах, з перешкодами). Лікування положенням. Темп середній. Тривалість 30-45 хв. (2-3
рази на день). Комплекс вправ складається індивідуально. Фізіотерапія.
Схема занять лікувальною гімнастикою
при ураженнях периферичних нервів у III періоді
Завдання: остаточне відновлення функцій ушкодженої кінцівки. Тренування
диференційованих рухів, складної координації, швидкості, спритності, витривалості,
збільшення м'язової маси. Відновлення складних побутових і трудових навичок. Остаточне
відновлення ходьби (при ушкодженні нервів нижніх кінцівок).
Вихідні положення – різноманітні. Активні вправи для верхніх і нижніх кінцівок. Вправи
з обтяженням, опором, із предметами. Складнокоординаційні вправи у положенні вису, на
висоті, у висі, на м'ячі (прокочування м'яча, кругові рухи). Різні види ходьби (на всій ступні,
на пальцях, на п'ятах, на внутрішньому, зовнішньому склепінні стопи, у напівприсіді, з
напіввипадом). Плавання. Елементи спорту (вправи з м'ячем, кидки й ловля), механо- і
працетерапія. Робота на тренажерах. Темп середній, швидкий. Амплітуда повна.
Тривалість 45-60 хв. Індивідуальна або групова форма заняття. Масаж.
Електростимуляція.
328
 Особливості фізичної реабілітації
при невриті лицевого нерва

Причинами невриту лицевого нерву найчастіше є охолодження, інфекція (запальні

явища в мигдалинах), ускладнення після оперативного втручання та ін. Клінічні ознаки:
паралізований бік обличчя млявий, дряблий, порушено мигання повік, не закривається
очна щілина, рот перекошений у здоровий бік, кут рота з
цього боку опущений, мова нерозбірлива, хворий не може
наморщити лоба, насупити брови. Найтяжче ускладнення
невриту лицевого нерва – контрактура паретичних м'язів та
поява синкінезій. Лікування комплексне: спеціальне
положення (лейкопластична маска), лікувальна мімічна
гімнастика (з 6-10-го дня захворювання), масаж,
фізіотерапевтичні процедури.
Лікування положенням починають з 2-3 дня після
початку захворювання. Воно здійснюється за рахунок
накладання лейкопластирних пов’язок на м’язи здорового
боку обличчя, фіксуючи їх і перетягуючи на бік паретичних Рис. 9.10. Лікування
м’язів, де пластир прикріплюється до спеціального шолома- положенням за рахунок
лейкопластирних пов'язок
маски (рис. 9.10). Таке положення утримують від 1,5 до 5
годин щоденно.

Пасивно-активні вправи для мімічних м'язів (за В. В. Макаренею, 1992)

1. Відкривання та закривання рота з підтримуванням пальцями верхньої та нижньої губи
на боці ураження.
2. Заплющування й розплющування очей за допомогою II пальця з підтримуванням IV
пальцем верхньої губи на боці ураження.
3. Одночасне відведення кутів рота в лівий та правий бік і оскал зубів з підтримуванням
І і II пальцями верхньої та нижньої губи на ураженому боці.
4. Витягування зімкнених губ уперед зі збереженням їх симетричності за допомогою
пальців.
5. Нюхальні рухи з підтримуванням пальцями зовнішнього краю ніздрі та верхньої губи
на ураженому боці.
6. Насуплювання брів за допомогою пальця, розташованого в ділянці надбрівної дуги,
до утворення чіткої вертикальної складки.
7. Зморщування лоба (утворення виразних горизонтальних зморщок), II палець на
надбрівній дузі для активної допомоги рухові брови.
8. Одночасне та почергове надування щік (губи притиснути пальцями однієї руки, щоб
не виходило повітря, долонею другої натиснути на здорову щоку, щоб вона не
надувалася).
9. Почергове та одночасне підгортання верхньої та нижньої губи за допомогою пальців
(рот напіввідкритий).
10. Імітування посмішки з підтримуванням пальцем кута рота.
Перед комплексом ЛФК застосовують фізіотерапевтичні процедури (гальванізація
катодом місця виходу нерва, солюкс, діатермія і т. д.), що сприяє поліпшенню харчування і
підвищенню провідності лицьового нерва.
Вправи виконують самостійно перед дзеркалом. Темп виконання вправ повільний або
середній. Кожну вправу на початку курсу повторюють 10-15 разів, потім кількість повторень
збільшують щодня на 3-5 і поступово доводять до 30-40 разів. По мірі збільшення
амплітуди самостійних рухів і сили скорочення паретичних м'язів слід зменшувати
допомогу у виконанні вправ. Треба уникати втоми уражених м'язів.

329
 Підтримати тонус м'язів на боці ураження й поліпшити проведення нервових
імпульсів допомагає масаж. Масаж починають з ділянки лоба погладжувальними рухами
долонної поверхні пальців, потім виконують спіралеподібне розминання в напрямку від
середньої лінії до скронь. Коловий м'яз ока масажують по верхньому краю від середньої
лінії назовні, а по нижньому краю – у зворотному напрямку; масаж щоки виконують у
напрямку від краю нижньої щелепи вгору до носа. Масаж верхньої губи, носа та підборіддя
також проводять знизу вгору, тобто від кута рота до носа, від кінчика носа до перенісся і з-
під краю нижньої щелепи до кута рота. Кожен прийом масажу рекомендується
повторювати 5-8 разів, сеанси масажу – кілька разів на день. Масаж доцільно виконувати
після прогрівання хворої половини обличчя.
Якщо розвивається парез лицевого нерва, завдання ЛФК полягає у відновленні
самостійних рухів м'язів обличчя з обох боків. Спеціальні вправи починають з виконання
найпростіших рухів мімічних м'язів. Використовують артикуляційні рухи губ, починаючи з
вимови голосних «а, у, і, о» та ін., а потім – кількох складів – «ма-ма-ма-ма, чу-чу-чу-чу, мі-
мі-мі-мі» та ін.
Слід відзначити, що поєднання звуків «б, в, п, ф, з» зі звуками «с» та «у» важкі для
вимови. Тому рекомендується давати хворому завдання на день для самостійного
виконання перед дзеркалом найбільш важко-засвоюваних звуків і складів. Критерієм
відновлення нормального стискання губ може бути здатність хворого свистіти на видиху та
витягувати губи трубочкою.

Особливості фізичної реабілітації

при невритах окремих нервів

Н е в р и т п р о м е н е в о г о н е р в а розвивається внаслідок травми, інфекції,

інтоксикації (професійне захворювання у осіб, що тривало стикаються зі свинцем),
характеризується неможливістю розігнути кисть і пальці (звисаюча кисть) та відсутністю її
супінації, що призводить до розвитку контрактури м’язів, що згинають кисть (рис. 9.10).
Застосовують лікування положенням, при якому за допомогою лонгети утримують
кисть у розігнутому супінованому положенні з напівзігнутими пальцями. Призначають
пасивні вправи кілька разів на день, гімнастику у воді, масаж, теплові процедури. Надалі
додають активні вправи, елементи працетерапії.
Н е в р и т л і к т ь о в о г о н е р в а розвивається при надвиростковому переломі,
пораненнях та інших травмах передпліччя, характеризується симптомокомплексом
«кігтистої лапи» (рис. 9.10) – атрофія міжкісткових, червоподібних м’язів кисті, м’язів долоні
з боку мізинця, перерозгинання основних фаланг, згинання середніх і нігтьових фаланг
пальців. Крім того, нерідко випадає тактильна і температурна чутливість у зоні іннервації,
що часто супроводжується болем. Лікування положенням складається з укладання
передпліччя і кисті у спеціальну лонгету, пальцям надається напівзігнуте положення. З
перших днів використовуються пасивні вправи, гімнастика у воді, теплові процедури,
масаж. Пізніше, при появі активних рухів, застосовують ізометричні та динамічні вправи
для кисті та передпліччя, вправи з пластиліном, глиною, роботою з дрібними предметами.
Н е в р и т с е р е д и н н о г о н е р в а спричиняє різкий біль, порушення чутливості,
трофічні та вазомоторні розлади, відсутність пронації і рухів в середніх і кінцевих фалангах
ІV і V пальців кисті. Виникає симптомокомплекс «мавпячої кисті» (рис. 9.10) –
неможливість згинання вказівного і великого пальців, нездатність великого пальця
протиставлятися іншим пальцям. Хворому накладають лонгету, що утримує кисть у
напівзігнутому положенні в п’ястково-фалангових суглобах. Тактика застосування засобів
фізичної реабілітації приблизно така, як і при невриті ліктьового нерва.

330
 Рис. 9.11. Звисаюча кисть при невриті променевого нерва, «кігтиста лапа»
при невриті ліктьового нерва та «мавпяча кисть» при невриті серединного нерва

Н е в р и т с і д н и ч н о г о н е р в а ( і ш і а с ) характеризується болем за ходом

нерва по задній поверхні стегна, що посилюється при нахилі тулуба вперед, згинанні у
кульшовому суглобі випрямленої ноги, розладами чутливості в цій зоні, парезами і
паралічами м’язів зі звисанням стопи, ротацією стегна назовні. Хворій кінцівці надають
вимушеного вихідного положення з утриманням стопи під прямим кутом та фіксують його
лонгетою від пальців стопи до верхньої третини стегна. Перед ЛФК та масажем
застосовують фізіотерапевтичні процедури теплового характеру.
Приблизний комплекс фізичних вправ при ураженні сідничного нерва наведено у
Додатку 9.3.
Н е в р и т с т е г н о в о г о н е р в а спричиняє парез або параліч чотириголового
м’яза стегна і кравецького м’яза. Хворий не може зігнути і розігнути ногу в колінному
суглобі, йому тяжко стояти, підніматися сходами, переходити з положення лежачи у
положення сидячи. Також виникають порушення чутливості, гострі больові відчуття за його
ходом. З 2-3 дня після початку захворювання і зникнення больових відчуттів призначають
пасивну гімнастику, масаж, лікувальну гімнастику у воді, а згодом – активні рухи. Зі
спеціальних фізичних вправ найбільш ефективними є вправи у розгинанні гомілки,
приведенні стегна, перехід із положення лежачи у положення сидячи, вправи для
уражених м’язів із подоланням опору: із блоками, гумовими м’ячами, пружинами, на
тренажерах та ін. З фізіотерапевтичних процедур призначають електроміостимуляцію.
Н е в р и т в е л и к о г о м і л к о в о г о н е р в а проявляється «порожнистою» стопою
– контрактура розгиначів пальців стопи, міжпальцевих м’язів, відсутність підошовного
згинання стопи і пальців внаслідок атрофії литкового м’язу, кігтєподібне положення
пальців.
Н е в р и т м а л о г о м і л к о в о г о н е р в а характеризується звисанням стопи при
ходьбі і опущенням її зовнішнього краю, обмеженням тильного згинання стопи і пальців.
При ходьбі хворий вимушений різко піднімати ногу, тому така хода зветься «півнячою».
При ураженнях малогомілкового і великогомілкового нервів накладають гіпсову
лонгету. На час занять лікувальною гімнастикою, масажем, вправами у воді, а також під
час електростимуляції її знімають. Заняття лікувальною гімнастикою проводять 6-8 разів
на день.

Фізична реабілітація при остеохондрозі хребта

з неврологічними проявами

О с т е о х о н д р о з х р е б т а – дегенеративно-дистрофічні зміни міжхребцевих

дисків, з наступним ураженням тіла суміжних хребців, міжхребцевих суглобів і зв’язкового
апарату. Найчастіше страждають міжхребцеві диски, які найбільше навантажуються –
нижньопоперекові та нижньошийні. В нормі диск виконує амортизаційну функцію. При
виникненні в ньому дегенеративних процесів він втрачає тургор і сплющується, може
331
розпадатися на окремі сегменти. Внаслідок цього звужуються міжхребцеві проміжки,
зближуються хребці, відбувається тертя їх один об одний, травмується хрящ і кістки
хребців, виникають кісткові розростання у вигляді крайових остеофітів, що порушує крово-
і лімфообіг, спричиняє набряк, може стискувати спинномозкові нервові корінці (радикуліт) і
судини. В результаті деформації хребта не тільки збільшується навантаження на м’язово-
зв’язковий апарат, а й виникає виразний больовий синдром, розвиваються і зберігаються
протягом тривалого часу рухові й трофічні розлади, порушення постави, сколіоз й ін. При
прогресуванні хвороби можуть виникати серйозні ускладнення: грижі диска, атрофії м’язів,
у важких випадках – параліч окремих м’язів кінцівок. Все це значно погіршує якість життя
хворих, призводить до тривалої втрати працездатності, а інколи, навіть, до інвалідності.
Лікарняний період реабілітації. Лікування і реабілітація при
остеохондрозі хребта завжди носить комплексний характер і включає: медикаментозну
терапію (спрямовану на зменшення болю та м’язового напруження), іммобілізацію
(шийного відділу хребта ватно-марлевим комірцем, поперекового відділу – еластичними
бинтами, поясами і т.п.) та засоби фізичної реабілітації, серед яких найважливіше місце
займає ЛФК.
І п е р і о д ЛФК проводять у фазі гострого перебігу захворювання. В цей час на
перший план виступає біль і пов'язане з ним безперестанне рефлекторно-захисне
напруження м'язів спини. Тому завданнями ЛФК є: розвантаження ураженої ділянки
хребта і збільшення відстані між окремими хребцями, розслаблення м'язів спини та шиї;
зменшення тиску на корінці спинномозкових нервів і зменшення болю; покращання крово-
та лімфообігу в уражених сегментах, попередження спайкових процесів; підняття
загального тонусу організму.
В заняттях лікувальною гімнастикою при локалізації остеохондрозу у ш и й н о м у
в і д д і л і х р е б т а необхідно дотримуватися наступних методичних принципів (З.В.
Касванде, 1976):
- при патологічній рухливості хребцевих сегментів заняття слід проводити у
фіксуючому шийний відділ ватно-марлевому комірці типу Шанца;
- активні рухи у шийному відділі хребта в гострий і підгострий періоди протипоказані,
оскільки вони можуть призвести до звуження міжхребцевих отворів і компресії
нервових та судинних утворень; їх вводять у заключний період і виконують у
повільному темпі, без посилювання та напруження;
- усі вправи слід чергувати з вправами на розслаблення;
- з перших процедур вводять вправи для зміцнення м'язів шиї у вигляді 5-7-секундного
опору згинанню голови, повороту, утримання її в положенні лежачи на спині, животі,
боці;
- для подолання наслідків протибольової анталгічної пози і больового синдрому, що
зменшували екскурсію грудної клітки, слід включати дихальні вправи;
- не допускати підсилення больових відчуттів під час виконання фізичних вправ.
Комплекси лікувальної гімнастики складають з вправ для дрібних і середніх м'язових
груп, на розслаблення м'язів плечового пояса і верхніх кінцівок, махових рухів руками.
Вправи виконують у положенні лежачи й сидячи. По мірі того, як зникає больовий
синдром, додають вправи на зміцнення м’язів плечового пояса і верхніх кінцівок, які
чергують з дихальними вправами і вправами на розслаблення. Використовують вправи на
координацію, рівновагу.
При локалізації остеохондрозу в п о п е р е к о в о - к р и ж о в і й ч а с т и н и х р е б т а ,
зазвичай, хворому проводять витягання хребта різними методами і в різних умовах (рис.
9.12), застосовують мануальну терапію. Слід також допомогти хворому знайти
протибольову (анталгічну) позу і рухи, які сприяють зниженню напруження м'язів і
зменшенню болю. Він слабшає в положенні так званого «зведеного курка» – лежачи на
боці з зігнутими у кульшових суглобах ногами. Приносить полегшення хворим поза лежачи

332
на спині, ноги зігнуті у кульшових і колінних суглобах, а гомілки укладені на підставку або
м'який валик (рис. 9.13 (1)). Деякі інші пози показані на рис. 9.13 (2, 3, 4).

Рис. 9.13. Розвантажувальні пози

і лікування положенням:
1 – модифікована поза за Перлю; 2 – розгинання
за Перлю; 3 – поза хворого при поперековому
лордозі; 4 – коригуюча розвантажувальна поза

Рис. 9.12. Витягання хребта за В.В. Мартиновим, 2000

– 1, 2, 3 і за М.І. Хвисюк, С.С. Пухачовою, 1979 – 4:
1 – сухе у позі на животі; 2 – підводне у позі максимального
розслаблення; 3 – подвійне шийного відділу; 4 – подвійне
поперекового відділу

Комплекси лікувальної гімнастики будують з урахуванням анатомо-біомеханічних

особливостей попереково-крижового відділу хребта (Єпіфанов В.О., 1987). Насамперед,
це стосується вихідного положення, від якого залежить внутрішньодисковий тиск в
ураженій ділянці. Доведено, що він підвищується майже удвічі у вертикальному
положенні. Тому в цей період всі вправи рекомендують виконувати у вихідних
положеннях, що розвантажують хребет – лежачи на спині, животі, боці і в упорі стоячи на
колінах. Разом з цим обов'язково включають вправи на розслаблення м'язів тулуба і
кінцівок, витягання хребта по його осі, що сприяє збільшенню міжхребцевих проміжків і
діаметру міжхребцевих отворів, зменшенню компресії на нервові корінці та оточуючі
судини.
Природно, що п р о т и п о к а з а н і вправи на розгинання поперекового відділу
хребта, нахили тулуба уперед більше як на 15-20° – («кифозуючі» вправи), що підсилюють
компресію на зв'язковий апарат, внутрішньодисковий тиск, зміщують диск, розтягують
тканини і м'язи поперекової ділянки. Повністю виключають будь-які інші вправи, що
збільшують рухливість у цьому відділі хребта і тим самим ще більше травмують
дегенерований диск і підсилюють подразнення нервового корінця.
Для стабілізації ураженого відділу хребта, зміцнення м'язів тулуба, тазового пояса і
кінцівок у заняттях використовують фізичні вправи статичного характеру, спочатку з
малою експозицією (2-3 с.), а згодом із зростаючою. Для зменшення ймовірності зрушення
хребців і пов'язаного з цим загострення остеохондрозу рекомендується під час занять
фіксувати поперековий відділ хребта паском важкоатлета при локалізації на рівні L5—S1,
або ортопедичним корсетом при локалізації остеохондрозу вище цього рівня.
В заняття включають вправи для дистальних відділів нижніх кінцівок, у посиланні
імпульсів до рухів, статичні і динамічні дихальні вправи; на розслаблення м'язів тулуба та
кінцівок. Застосовують вправи, що сприяють розкриттю задньобокових відділів хребта, де
розташовані корінці спинномозкових нервів. Такими вправами є: підтягування зігнутих ніг

333
до живота у положенні лежачи на спині, вигинання тулуба в упорі стоячи на колінах та ін.
Рекомендуються ізометричні напруження м'язів, тиск поперековою ділянкою на кушетку в
положенні лежачи на спині, ноги зігнуті у колінах. Вони можуть підсилюватися
напруженням сідничних м'язів і м'язів промежини. Ці вправи збільшують
внутрішньочеревний тиск і тим самим зменшують внутрішньодисковий. Всі вправи
виконуються вільно, без зусиль, різких рухів, у повільному темпі, з малим числом
повторень, з паузами для відпочинку, не допускаючи стомлення м'язів хворої кінцівки і
поперекової ділянки.
У II п е р і о д і , коли запальні явища та біль в ураженому сегменті зменшуються і
покращується загальний стан хворого, ЛФК має такі завдання: зміцнення м'язів ураженого
відділу хребта і тулуба; відновлення правильних анатомо-фізіологічних положень
уражених сегментів; рухливості хребта і навичок правильної постави; підготовка хворого
до побутових і трудових навантажень. Вправи виконують з вихідних положень, що
розвантажують хребет. Вихідне положення сидячи при остеохондрозі попереково-
крижового відділу виключають через збільшення внутрішньодискового тиску, а стоячи –
використовують мінімально лише для відновлення навичок правильної постави і навчання
ходьби. П р о т и п о к а з а н і різкі вправи та рухи, що стрясають хребет.
Зміцнення м'язів тулуба виконують у положенні лежачи на спині, їх можна
ускладнювати легкими обтяженнями і опором. Обережно виконують ротаційні рухи і
розгинання хребта, виключаючи нахили вперед. Обов'язково як у цьому, так і в наступних
етапах лікування застосовують вправи на розслаблення. При покращанні стану хворого
призначають лікувальну ходьбу, під час якої хворому необхідно намагатися підтримувати
правильну поставу. Його вчать ходити без опори, переступати через предмети, ходити по
східцях. Рекомендують гідрокінезитерапію.
Л і к у в а л ь н и й м а с а ж застосовують при затуханні гострих проявів захворювання
для зменшення болю; розслаблення м'язів, протидії розвитку контрактурам і атрофії
м'язів; покращання крово- та лімфообігу, трофічних процесів в уражених зчленуваннях і
навколишніх тканинах; психоемоційного тонусу хворого. Застосовують сегментарно-
рефлекторний масаж відповідних спинномозкових сегментів та класичний масаж. При
остеохондрозі масажують паравертебральні зони спинномозкових сегментів і
рефлексогенні зони грудної клітини і ділянки таза; м'язи спини, сідниць; гребені клубових
кісток, реберні дуги, міжреберні проміжки, остисті відростки; кульшові і плечові суглоби.
Роблять вибірковий масаж больових зон і точок грудної клітини. При значному болю
масаж повинен мати розслаблюючий, щадний характер з використанням легких
погладжувань і розтирань, неглибоких розминань. При зменшенні больового синдрому їх
роблять більш інтенсивно, особливо у місцях, де є ущільнення м'язів, застосовують
додаткові прийоми: стругання, пиляння, зміщення, стрясання, поплескування. Масаж
поєднують з пасивними, активними з допомогою, а потім активними рухами,
струшуванням кінцівок.
Ф і з і о т е р а п і ю призначають у гострий період для знеболюючого, протизапального
впливу на уражену ділянку; розслаблення м'язів і активізації крово- і лімфообігу, окисно-
відновних і обмінних процесів, ліквідації набряку тканин; протидії дегенеративно-
дистрофічним процесам, збереженню і відновленню функції суглобів. Спочатку
застосовують фоно- та електрофорез знеболюючих і гормональних препаратів, а після
зменшення гострого болю – УФО, діадинамотерапію, мікрохвильову терапію,
магнітотерапію, індуктотермію, солюкс.
У післялікарняний період реабілітації застосовують ЛФК, лікувальний масаж,
фізіотерапію, механотерапію, працетерапію. Завдання ЛФК такі: зміцнення м'язів шиї,
плечового пояса, спини, живота і формування м'язового корсета; загальне підвищення
сили і витривалості м'язів; відновлення і підтримання основних статичних і біомеханічних
функцій хребта, нормальних фізіологічних вигинів, правильної постави; покращання
діяльності серцево-судинної і дихальної систем, фізичної працездатності і адаптація

334
пацієнтів до побутових і виробничих навантажень; попередження загострень
захворювання. Рекомендують лікувальну і ранкову гігієнічну гімнастику, самостійні
заняття, плавання брасом, на спині, теренкур, ходьбу на лижах, прогулянки та ін.
П р о т и п о к а з а н і прикладні і спортивні асиметричні вправи, наприклад кидання,
штовхання медболу однією рукою, кидання диска, а також вправи зі штангою, веслування
та ін. Не бажані різкі, ривкові рухи, вібрації, нахили вперед і піднімання важких речей в
позі «підйомний кран».
У комплекси лікувальної гімнастики включають загальнорозвиваючі вправи,
ізометричні вправи для шиї, плечового пояса, м'язів тулуба, нижніх кінцівок і динамічні
вправи з обтяженнями, що слід виконувати з вихідного положення лежачи на спині. Їх
чергують з дихальними вправами і вправами на розслаблення, комбінують з вправами
для корекції постави.
Хворим рекомендують кілька разів на день, особливо коли робота пов'язана з
тривалим нахиленням голови або перебуванням в положенні сидячи, змінювати позу,
відпочивати, виконувати ізометричні напруження м'язів. При остеохондрозі шийного
відділу хребта можна використати такі вправи: стоячи біля стінки, натискати на неї
потилицею протягом 3-5 с. з наступним розслабленням м'язів; сидячи за столом, опертися
підборіддям на зігнуті руки і тиснути на них, намагаючись при цьому нахилити голову або
повернути її убік і т.д.
Для попередження і лікування остеохондрозу і деяких інших захворювань хребта
часто використовуються похилі площини. У такому положенні під вагою власного тіла
досягаються розвантаження і витягання сегментів хребетного стовбура. Це сприяє
збільшенню міжхребцевих проміжків, зменшенню внутрішньодискового тиску і компресії
на нервові корінці і судини, розтягненню і рослабленню напружених м’язів. Серед таких
тренажерів заслужене визнання набув профілактор В.В. Євмінова (2001), що являє собою
багатошарову дерев’яну площину, здатну амортизувати, яку можна встановлювати під
різними кутами нахилу. Розроблені автором комплекси фізичних вправ, що виконуються
на фоні розвантаження хребта, сприяють зміцненню глибоких і поверхневих м’язів спини,
формуванню м’язового корсету, що є основою нормального функціонування і захисту
структур хребетного стовпа.

Питання для самоконтролю:

1. Назвати основні розлади при захворюваннях нервової системи.
2. Охарактеризувати порушення при центральному (спастичному) та периферичному (в’ялому)
паралічі.
3. Назвіть порушення вищих кіркових функцій, психічні розлади і вегетативно-трофічні порушення
з боку шкіри, м'язів, кісток, суглобів, судин при захворюваннях та травмах нервової системи.
4. Основні принципи фізичної реабілітації в клініці нервових хвороб.
5. Основні засоби, методи, форми, рухові лікувальні режими, які застосовуються при фізичній
реабілітації в клініці нервових хвороб.
6. Клініко-фізіологічне обґрунтування застосування засобів фізичної реабілітації при неврологічних
захворюваннях.
7. Визначити основні механізми лікувальної дії фізичних вправ при неврологічних захворюваннях.
8. Перерахувати основні методичні особливості побудови процедури лікувальної гімнастики для
неврологічних хворих.
9. Що таке інсульт? Як впливає інсульт на рухову активність?
10. Описати, як формується контрактура Верніке-Манна.
11. Особливості фізичної реабілітація при гострих порушеннях мозкового кровообігу на ранньому
відновлювальному періоді в умовах клініки при постільному, палатному та вільному рухових
режимах.
12. Особливості фізичної реабілітація при гострих порушеннях мозкового кровообігу на пізньому
відновлювальному періоді при щадно-тренувальному та тренувальному рухових режимах.
13. Особливості фізичної реабілітація при захворюваннях та ушкодженнях периферичної нервової
системи.

335
 14. Застосування засобів фізичної реабілітації при невриті лицевого нерва.
15. Застосування засобів фізичної реабілітації при невритах окремих нервів (променевого,
ліктьового, серединного, сідничного, стегнового, великогомілкового, малогомілкового).
16. Засоби фізичної реабілітації при травмах спинного мозку.
17. Засоби фізичної реабілітації при черепно-мозкових травмах.
18. Особливості фізичної реабілітація при остеохондрозі хребта з неврологічними проявами.

Тестові завдання:
1. Лікування положенням при спастичних паралічах, це надання в положенні лежачи для верхньої і нижньої
кінцівок:
A. Пози, протилежній позі Верніке-Манна.
B. Пози, що відповідає позі Верніке-Манна.
C. Зручне положення на здоровому боці.
D. Положення на ураженому боці.
E. Положення з високо піднятою верхньою половиною тулуба.
2. При лікуванні положенням інсультних хворих укладку на спині і боці слід змінювати кожні:
A. 2,5-3 години.
B. 15-20 хв.
C. 4-6 годин.
D. 8-10 годин.
E. 1,5-2 години.
3. Навчання хворого правильного стереотипу ходьби після інсульту починають з:
A. Суворого ліжкового режиму.
B. Розширеного ліжкового режиму.
C. Палатного режиму.
D. Вільного режиму.
E. Після виписування із стаціонару.
4. Лікування положенням при в’ялих паралічах, це надання в положенні лежачи для верхньої і нижньої
кінцівок:
A. Пози, протилежній позі Верніке-Манна.
B. Пози, що відповідає позі Верніке-Манна.
C. Положення на здоровому боці.
D. Середньофізіологічне положення.
E. Положення найбільш зручного для хворого.

(Правильні відповіді: 1 – А, 2 – Е, 3 – С, 4 – D).

Ситуаційні задачі:

1. Хворий Ф., 28 років, водій вантажівки. Діагноз: вертеброгенний попереково-крижовий радикуліт в стадії
ремісії. Запитання: Які засоби ЛФК можна призначити даному хворому?

2. Підліток П., 16 років, звернувся до спортивного лікаря з метою отримання медичної довідки для допуску
до тренувань у секції боксу. Під час обстеження пацієнта з'ясувалося, що 6 місяців тому він знаходився
на лікуванні в неврологічному відділенні. Діагноз: Гостра черепно-мозкова травма, струс мозку. Після
цього інколи буває запаморочення та головний біль. З боку внутрішніх органів патології не виявлено.
Неврологічний статус: слабкість конвергенції ОД> ОS, горизонтальний ністагм ОU, асиметрія носо-
губних складок, рефлекси з кінцівок Д>S, колінні рефлекси рівномірно підвищені, у позі Ромберга – легке
похитування, координаційні проби виконує добре. Запитання: 1. Чи можна підлітку займатися боксом? 2.
Якими видами спорту можна займатися пацієнту? 3. Чи потрібні додаткові обстеження для вирішення
питання про допуск до спортивних тренувань?

3. Хворий Ю., 62 років, 20 років страждає на гіпертонічну хворобу, перебіг повільно прогресуючий. Три дні
тому переніс стрес, який призвів до підвищення АТ до 230/130 мм рт.ст. з наступним розвитком гострого
порушення мозкового кровообігу в басейні середньої мозкової артерії з лівобічним геміпарезом.
Об'єктивно: стан середньої тяжкості, хворий при свідомості, АТ 160/90 мм рт.ст. Запитання: 1. Визначити
руховий режим і його тривалість для даного хворого. 2. Які задачі ЛФК у даного хворого? 3. Назвіть
засоби ЛФК показані даному хворому? 4. Які існують протипоказання для призначення ЛФК хворим після
інсульту?

336
РОЗДІЛ 10

Ф І З И Ч Н А Р Е АБ І Л І Т АЦ І Я В Х І Р У Р Г І Ї , Т Р АВ М АТ О Л О Г І Ї
Т А ОР ТОПЕДІЇ

10.1. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я в х і р у р г і ї

Клініко-фізіологічне обґрунтування

Необхідність застосування засобів фізичної реабілітації під час підготовки хворих до

операції, а також на різних етапах лікування після операції доведена численними
клінічними та експериментальними спостереженнями.
Значні досягнення хірургії, особливо з пересадки органів (нирок, серця, легень,
печінки), пов'язані з науково-технічним прогресом сучасної медицини і цілеспрямованим
використанням функціонально-фізіологічних методів активного ведення післяопераційного
періоду з широким планомірним використанням засобів фізичної реабілітації, серед яких
провідне місце належить лікувальній фізичній культурі.
Особливе значення своєчасне використання ЛФК має у ході проведення великих і
складних операцій на органах грудної та черевної порожнин, серці та магістральних судин. В
останні роки ЛФК набуває все більшого значення у веденні хворих після різних, особливо
ускладнених, операцій з метою повного клінічного і функціонального відновлення їх
здоров'я. Яскравим прикладом такого сучасного активного відновлювального методу
завершення лікування важких хвороб серця та інших хірургічних захворювань є проведення
міжнародних змагань серед інвалідів та осіб із пересадженим серцем.
ЛФК у хірургічній практиці на ранніх етапах після операцій використовують як
органічну складову комплексного лікування, а не як доповнення до симптоматичних
засобів лікування в умовах зниження рухової активності хворих і спричинених цим
післяопераційних ускладнень у легенях, атонії шлунка, кишок.
Оперативні втручання, здійснені з приводу хірургічних захворювань на органах
черевної та грудної порожнин, істотно змінюють діяльність багатьох органів і систем,
спотворюють різні фізіологічні та патофізіологічні реакції, а нерідко супроводжуються
значними зрушеннями і післяопераційними ускладненнями. Операційна рана і наркоз є
причиною нових подразнень для нервової системи, які можуть порушити її нормальну
регулюючу діяльність. Дія надмірних подразників порушує компенсаторно-пристосувальні
реакції організму хворого, погіршує діяльність внутрішніх органів, порушує перебіг
обмінних процесів, внаслідок чого можуть виникати порушення важливих функцій серцево-
судинної, дихальної та інших систем.
Типові післяопераційні ускладнення та захворювання, що найчастіше бувають після
внутрішньочеревних і торакальних операцій – шок, захворювання бронхів, легень, плеври,
травного тракту, нагноєння операційної рани. Наявність і характер післяопераційних
ускладнень пов'язані з характером хірургічної патології, видом оперативного втручання,
методом знеболювання, віком, загальним станом хворого, особливостями його фізичного
розвитку і стану здоров'я, важкістю і кількістю супутніх захворювань, а також якістю
передопераційної підготовки та ретельністю ведення післяопераційного періоду з
урахуванням індивідуальних особливостей хворого.
У комплексному лікуванні хворих як перед оперативним втручанням, так і після нього
широко застосовують засоби ЛФК: раціональний руховий режим, фізичні вправи, природні
чинники та масаж.

337
 Провідну роль в організації лікувального процесу, особливо після складних операцій
у важких хворих похилого віку, відіграє раціональна організація рухового режиму з
індивідуальним призначенням необхідних засобів ЛФК. Необхідність застосування
охоронно-стимулюючого режиму, що спирається на фізіологічне вчення І.П. Павлова про
адаптацію та компенсацію як «фізіологічний засіб проти хвороби», ґрунтується на активній
діяльності кори великого мозку, пластичності її функцій та пристосувальних реакціях до
коливань і змін зовнішнього середовища, а також внутрішнього середовища хворого.
Лікувальна дія фізичних вправ та інших засобів після операцій на органах черевної
порожнини та торакальних операцій виявляється у вигляді тонізуючого, нормалізуючого,
трофічного та компенсаційного впливу. Головними фізіологічними механізмами дії
фізичних вправ є нервовий та нейрогуморальний. Виконання фізичних вправ ставить
хворого в умови активної та свідомої участі у лікувальному процесі, що в свою чергу має
великий вплив на його психічний стан і підвищує впевненість у своїх силах і близькому
одужанні. Головний чинник – підвищення м'язового тонусу – зумовлює зміну вегетативних
функцій. За теорією моторно-вісцеральних рефлексів моторний апарат є провідним
стимулятором нервової і гуморальної регуляції дихання, кровообігу та інших систем.
Помірне фізичне навантаження після хірургічних втручань здійснює нормалізуючий
вплив на серцево-судинну систему, посилює енерготропний і трофотропний вплив на
міокард, сприяє мобілізації допоміжних чинників кровообігу, завдяки чому поліпшується
функція серцево-судинної системи. Збільшення дихальних екскурсій грудної клітки і
діафрагми посилює кровообіг і зменшує застійні явища у паренхіматозних органах і
порожнистих венах. Скорочення м'язів під час фізичних вправ сприяє посиленню
кровообігу у венозній системі, а розслаблення м'язів полегшує надходження крові з
капілярів у вени. Поліпшення венозної гемо- динаміки під час м'язової роботи позитивно
впливає на судинний тонус артерій і серця, що посилює кровообіг, усуває порушення
периферичного кровообігу, запобігає розвитку венозного застою, тромбоемболій. Зміни
гемодинаміки тісно пов'язані зі змінами у системі дихання, діяльність якої в свою чергу
підвладна вольовій регуляції людини.
Під час занять фізичними вправами є можливість змінювати ритм, темп та амплітуду
дихальних рухів, посилювати легеневу вентиляцію за рахунок реберно-грудного або
черевно-діафрагмального компонента дихання. Внаслідок виконання таких вправ виникає
рефлекторне посилення дихання, зумовлене подразненням працюючих м'язів. Збільшення
глибини дихання підвищує дихальний і хвилинний об'єми дихання, що сприяв поліпшенню
бронхіальної прохідності, ліквідує застійні явища в легенях, прискорює видалення
мокротиння. Під час виконання ЛГ зростає споживання кисню і виділення вуглекислоти,
яка у свою чергу поглиблює дихання, що сприяє запобіганню розвитку застійних процесів у
легенях. Відновлення повноцінного механізму дихання і посилення функції дихання
сприятливо позначається на перебігу післяопераційного періоду після різних операцій на
черевній порожнині, а тим більше після торакальних операцій. Дихальні рухи грудної клітки
та діафрагми, скорочення і розслаблення м'язів черевної стінки активізують кровообіг
органів черевної порожнини, рефлекторно підвищують секреторну і моторну функції
травного тракту.
ЛФК широко застосовують у лікуванні різних захворювань органів черевної
порожнини. Численними науковими дослідженнями доведена стимулююча дія фізичних
вправ і спеціальних вправ Л Г на секреторну і моторну функцію травного тракту. Фізичні
вправи сприяють усуненню рефлекторної затримки сечовипускання після операцій на
черевній порожнині. ЛГ поліпшує перебіг обмінних і окислювально-відновних процесів,
прискорює регенерацію, запобігає розвиткові різних ускладнень, сприяє прискоренню
клінічного та функціонального відновлення.
Весь період лікування хворих хірургічного профілю поділяють на передопераційний
та післяопераційний періоди.
У п е р е д о п е р а ц і й н о м у періоді при планових операціях ЛФК спрямована,
насамперед, на забезпечення загальнотонізуючого впливу. В ході занять ЛГ хворий

338
 засвоює вправи, які будуть застосовуватися в перші дні після операції: навчається
диференційованому диханню (грудному, діафрагмальному, повному) та поєднанню
дихання з найпростішими фізичними вправами, поворотами на бік, підведенням тазу.
П р о т и п о к а з а н н я : важкий загальний стан хворого; висока температура тіла (38-390С);
сильні болі; загроза кровотечі.
П і с л я о п е р а ц і й н и й період поділяють на: а) р а н н і й післяопераційний, який
розпочинається після операції і триває, як правило, до зняття швів (7-10 днів після
операції); б) п і з н і й післяопераційний – охоплює час до виписки хворого із стаціонару (від
7-10 дня до 15-20 дня); в) в і д д а л е н и й післяопераційний – наступає з моменту виписки
хворого із стаціонару до повного відновлення його працездатності.
Основними завданнями ЛГ в р а н н ь о м у післяопераційному періоді є: профілактика
ускладнень, пов’язаних з вимушеною гіпокінезією (гіпостатичної пневмонії, ателектазу
легень, атонії кишечнику і сечового міхура, тромбозів, емболії і т.д.); стимуляція діяльності
серцево-судинної і дихальної систем; покращення психоемоційного стану хворого;
профілактика спайкових процесів; формування еластичного рубця. ЛГ призначають з
перших годин після операції. П р о т и п о к а з а н н я м и до занять є: важкий стан хворого,
перитоніт, гостра серцево-судинна недостатність. Хворі виконують вправи, вивчені до
операції, у вихідних положеннях лежачи на спині, напівсидячи і сидячи у ліжку. В заняття
включають найпростіші фізичні вправи в поєднанні з дихальними (статичного і
динамічного характеру). З 2-го дня після операції додають спеціальні вправи і деякі
прийоми масажу грудної клітки (погладжування і розтирання), повороти тулуба та ін.
У пізньому післяопераційному періоді задачами ЛГ є: покращення
життєвоважливих функцій організму (кровообігу, дихання, травлення); стимуляція
процесів регенерації тканин в зоні оперативного втручання; профілактика спайкових
процесів; адаптація до фізичних навантажень, профілактика порушень постави. Заняття
ЛГ проводять у палаті або в гімнастичному залі малогруповим методом. Використовують
загальнотонізуючі та дихальні вправи, вправи для корекції постави та для помірного
розтягуванні післяопераційного рубця. З метою підвищення емоційного тонусу
застосовують елементи рухливих ігор.
У в і д д а л е н о м у післяопераційному періоді ЛФК продовжують в домашніх,
поліклінічних та санаторно-курортних умовах. Основні задачі: тренування серцево-
судинної і дихальної систем до зростаючих фізичних навантажень і відновлення
працездатності хворого. Заняття ЛГ доповнюють вправами з гімнастичними предметами, з
опором та обтяженнями, призначають також додаткові форми ЛФК: прогулянки, дозовану
ходьбу, теренкур, елементи спортивних ігор.
Після оперативних втручань важливого значення набуває масаж, який допомагає
попередити розвиток серйозних післяопераційних ускладнень, зокрема пневмонію у
ослаблених хворих, стимулює процеси регенерації.
ЛФК та режими активних рухів після торакальних операцій повинні відповідати фазам
компенсації та функціональним можливостям фізіологічних систем. У післяопераційний
період виділяють такі фази (В. В. Клапчук, 1970): 1) перебудова і формування тимчасових
пристосувально-компенсаційних реакцій в різних функціональних системах (найближчі
години після операції); 2) мобілізація та відокремлення провідних тимчасових
компенсаційних реакцій (1-3 доба після операції); 3) нестійка стабілізація та міжсистемна
інтеграція механізмів компенсаційних пристосувань (4-7 доба після операції); 4)
становлення окремих ланок постійної компенсації (8-14 доба після операції); 5) локалізація
та закріплення компенсаційних реакцій, перехід до постійної компенсації (14-30 доба); 6)
наближення до кінцевого пристосувального ефекту компенсації порушення вихідних
функцій (з 1-го до 3-4-го місяця); 7) завершення основних процесів компенсації,
досягнення найбільшого пристосувального ефекту і припинення значного підвищення
компенсаційних процесів (з 3-4-го до 5-7-го місяця після операції). Раціональне
застосування засобів ЛФК з урахуванням цих клініко-фізіологічних фаз сприяє підвищенню
функціональних резервів хворих, що перенесли торакальні операції.

339
 Режими активних рухів до і після операцій
на органах черевної порожнини

До операції хворим, які поступають до хірургічного стаціонару для негайних

оперативних втручань, зазвичай призначають суворий чи розширений ліжковий режими
(рідше – палатний режим). Особам, які поступають для планових операцій, частіше
призначають палатний та вільний режими. Якщо немає протипоказань, основними
завданнями ЛФК до операції є психофункціональна підготовка хворих до хірургічного
втручання та освоєння вправ, які застосовуватимуться в найближчий час після операції.
Після операції хворим послідовно призначають наступні рухові режими зі зростаючим
фізичним навантаженням.
Режим № 1 – суворий ліжковий
З а в д а н н я р е ж и м у : створити оперованому хворому умови для фізичного і
психічного спокою, втілити та підтримати впевненість у сприятливому наслідку операції;
полегшити діяльність серцево-судинної та дихальної систем, знизити ступінь проявів
супутніх захворювань та вікових органічних і функціональних зрушень, поліпшити
загальний та місцевий крово- і лімфообіг, поновити порушений механізм дихання (навчити
правильно використовувати грудне та діафрагмальне дихання, вміти видалити
мокротиння), запобігти розвитку застійних явищ і рефлекторних спазмів у легенях, малому
тазі, тромбозів, емболій, внутрішньочеревних зрощень, атонії кишок, труднощам
сечовипускання, надмірному рефлекторно-больовому щадінню операційної рани тощо.
З м і с т р е ж и м у . Постійне перебування у ліжку, лежачи на спині, на боці або
напівсидячи. Зміну положення хворого, повертання тулуба, туалет та годування проводять
з допомогою обслуговуючого персоналу. У разі важкого стану хворих використовують в
основному статичні та динамічні дихальні вправи середньої глибини. їх слід виконувати в
повільному темпі під наглядом лікаря, інструктора ЛФК, самостійно за індивідуальними
завданнями кожні 15-20 хв.
Важливо навчити хворих правильно дихати під час виконання вправ ЛГ, безболісно
видаляти мокротиння, ефективно використовувати діафрагмальне дихання з метою
поліпшити кровообіг у нижнє-бокових відділах легень та черевній порожнині, усунути
застійні явища в печінці, посилити моторну функцію шлунка та кишок, стимулювати
відходження газів, сечовиділення лежачи та ін.
Хворому у стані середньої важкості призначають дихальні вправи статичного і
динамічного характеру, активні рухи для дрібних та середніх м'язів верхніх і нижніх
кінцівок, які поступово доповнюють рухами у великих суглобах кінцівок. Темп рухів
повільний. Загальнозміцнювальні вправи поєднують з дихальними у співвідношенні 1:1.
П о к а з а н н я до призначення режиму і його тривалість: 1-2 доба після резекції
шлунка, накладення гастроентероанастомозу з ваготомією та дренуючими операціями,
ушивання проривної виразки шлунка, у знесилених хворих із ускладненим перебігом
захворювання; 1-2-га доба після апендектомії (проривна і гангренозна форми), операція з
приводу великих рецидивних гриж, завороту кишок; 1-2-га доба після видалення жовчного
міхура, операції з приводу гострого панкреатиту, після видалення пухлин органів черевної
порожнини, позачеревинного простору, видалення нирки, селезінки, після операцій у
хворих з наявністю важких супутніх захворювань, а також після операцій, які су-
проводжувалися значними технічними труднощами і великою втратою крові.
Режим № 2 – розширений ліжковий
З а в д а н н я р е ж и м у : Забезпечивши відносний фізичний і психічний спокій,
створити умови для поліпшення діяльності серцево-судинної та дихальної систем.
Підвищити нервово-м'язовий та емоційний тонус організму, мобілізувати
цілеспрямованість хворого на одужання. Знизити негативний вплив вимушеного спокою.

340
Сприяти швидкій мобілізації регулюючої функції центральної нервової системи, поновити
умовно рефлекторні зв'язки між руховим апаратом, вегетативними центрами та
внутрішніми органами, підвищити функціональний стан серцево-судинної, дихальної,
травної систем, сечових органів, стимулювати обмін речовин. Запобігти розвиткові
вторинних ускладнень (бронхітів, запалень легень, атонії кишок, метеоризму, розходження
швів, пролежнів, атрофії м'язів, дистрофії міокарда та ін.). Поліпшити венозний кровообіг і
запобігти розвиткові тромбозів та емболій. Стимулювати діяльність травного тракту,
сприяючи усуненню явищ парезу шлунка та кишок, запобіганню внутрішньочеревним
зрощенням, прискоренню регенеративних процесів та відволіканню хворих від болісних
відчуттів, пов'язаних з операцією. Відновити навички самообслуговування. Підготувати
хворого до наступних більш активних рухових режимів.
З м і с т р е ж и м у . Положення хворого: лежачи, напівсидячи, сидячи. У перші години
після операції, проведеної під місцевим знеболюванням, дозволяються активні рухи
кінцівками з неповним розмахом у повільному темпі. Через 2-3 години після операції
можливі повороти тулуба у бік операційної рани, а на 2-3 добу за умови відповідних показ-
ників дозволяється 3-4 рази на день по 5-10 хв. перебування у положенні сидячи. У разі
загального задовільного стану і сприятливого перебігу післяопераційного періоду
дозволяється підніматись із постелі у 1-у добу, зокрема, коли є труднощі із сечовиділенням
лежачи. Перший перехід у сидяче положення відбувається найчастіше під наглядом і за
допомогою обслуговуючого персоналу. Перехід у положення сидячи полегшується після
повороту у бік операційної рани за допомогою ліктя опірної руки.
Важливе значення для запобігання різним ускладненням після операцій на легенях,
шлунку та кишках має цілеспрямоване використання дихальних вправ, які необхідно
призначати хворому за індивідуальною схемою. З метою запобігання післяопераційним
легеневим ускладненням, рефлекторно-больовому щадінню операційної рани, парезу
шлунка і кишок хворі повинні виконувати статичні та динамічні дихальні вправи. Особливе
значення мають вправи, що посилюють участь у диханні діафрагми. Ці вправи треба
призначити якомога раніше після операції, повторюючи їх у повільному темпі по 4-5 разів
протягом 1 хв через кожні 15— 20 хв. за індивідуальними завданнями.
У ранній післяопераційний період необхідно навчити хворих безболісно видаляти
мокротиння. Для цього хворий повинен зробити глибокий вдих через ніс і, підтримуючи
передню черевну стінку руками, виконати посилений поштовхоподібний видих.
Індивідуалізовану і самостійну ЛГ призначають через 1-2 год. після операції,
виконаної під місцевою анестезією, або через 2-3 год. після операції під наркозом.
Післяопераційну ЛГ повторюють 3-4 рази на добу по 5-7 хв. Вправи ЛГ виконують у
повільному темпі з частим використанням дихальних вправ. Співвідношення
загальнозміцнювальних і дихальних вправ змінюється з поліпшенням стану хворих (1 : 1,
2: 1, 3 : 1).
З метою запобігти застійним явищам у черевній порожнині, стимулювати відходження
газів та не допустити рефлекторної затримки сечі корисно призначати вправи для
напруження та послаблення м'язів промежини за індивідуальним завданням у положенні
лежачи на спині або на боці з приведеними до живота ногами.
П о к а з а н н я до призначення режиму та його тривалість (за умови відсутності
загальних протипоказань): 1-3-тя доба після апендектомії з приводу простого апендициту;
1-5-та доба після радикального грижорозтину; 1-4-та доба після резекції шлунка,
гастроентеростомі, дренуючих операцій; 1-3-тя доба після ушивання проривної виразки
шлунка, панкреатиту; 1-6-та доба після видалення жовчного міхура, нирки, селезінки.
Режим № 3 – палатний (напівліжковий)
З а в д а н н я р е ж и м у : Сприяти підвищенню нервово-м'язового та емоційного
тонусу, розвитку або швидкому відновленню адаптації серцево-судинної, дихальної систем
і всього організму хворого до помірного фізичного навантаження. Сприяти швидкому
відновленню життєво важливих функцій (кровообігу, дихання, травлення, обміну речовин).

341
Стимулювати загальний та місцевий обмін речовин, сприяти поліпшенню окислювально-
відновних процесів, усуненню післяопераційного ацидозу, посиленню процесів регенерації
у зоні оперативного втручання. Сприяти зміцненню м'язів передньої черевної стінки,
відновленню або поліпшенню функції органів травлення, усуненню застійних явищ у
легенях, органах черевної порожнини, малого тазу тощо. Сприяти швидшому клінічному і
функціональному одужанню хворого після операції.
З м і с т р е ж и м у . Перебування у положенні сидячи до 50 % денного часу,
самостійне ходіння по палаті, коридорі та до їдальні. Гігієнічну гімнастику виконують
переважно у положенні лежачи та сидячи з використанням активних рухів кінцівок повної
амплітуди, вправ для м'язів тулуба з обмеженою амплітудою у повільному темпі.
Індивідуальні та групові процедури ЛГ проводять інструктор або методист ЛФК,
самостійні заняття – за індивідуальними комплексами ЛГ. Тривалість процедур 7-12 хв. 2-3
рази на день. Темп рухів помірний та середній.
Дозована ходьба (прогулянка коридором, влітку – на свіжому повітрі, 100-150 м
пройти за 4-5 хв.). Ігри: настільні та малорухливі. Елементи трудотерапії. Повітряні ванни
від 5 до 20 хв. Водні процедури у вигляді обтирання водою індиферентної та кімнатної
температури.
П о к а з а н н я до призначення режиму та його тривалість: 2-5-та доба після
апендектомії без післяопераційних ускладнень, 4-6-та доба після радикального
грижорозтину; 3-10-та доба після резекції шлунка, ушивання проривної виразки шлунка
або дванадцятипалої кишки, холецистектомії, нефректомії, спленектомії, операції на
кишках.
Режим № 4 – вільний
З а в д а н н я р е ж и м у . Головне завдання передопераційного (підготовчого) періоду
– сприяти нормалізації фізіологічних процесів організму до меж, можливих за наявності
основного хірургічного захворювання. Підвищити нервово-м'язовий, емоційний тонус і
реактивність організму, поліпшити функціональний стан серцево-судинної, травної,
дихальної систем та ін. (відповідно до клінічних показників). Протидіяти негативному
впливу «пасивного» лікарняного режиму.
Головне завдання післяопераційного (перехідного від стаціонарного до
амбулаторного і тренуючого) періоду – сприяти найшвидшому та найповнішому клінічному
і функціональному одужанню, дальшому поліпшенню адаптації серцево-судинної,
дихальної та інших систем до помірно зростаючого фізичного навантаження побутового
характеру з метою зміцнення організму та швидкого відновлення працездатності.
Зміст режиму. Перебування у положенні сидячи чи стоячи понад 50 % денного часу.
Гігієнічна гімнастика індивідуальним і груповим методами. Тривалість 10-15 хв. Процедури
ЛГ індивідуальні та групові у палаті, кабінеті ЛФК, на свіжому повітрі. Вправи ЛГ
виконуються у різних в. п. (лежачи, сидячи чи стоячи) у помірному і середньому темпах.
Тривалість процедур 15-20 хв 2-3 рази на добу. У разі розвитку атонії кишок
використовують масаж живота (виключаючи ділянку оперативного втручання), хворих
навчають самомасажу живота руками, тенісним м'ячем. Ходьба у повільному і середньому
темпі у межах 2-3 поверхів, тривалістю 20-30 хв, 2-3 рази на добу. Ігри: настільні та мало-
рухливі. Рухливі ігри з елементами спортивного характеру дозволяють тільки після
повного клінічного одужання. Повітряні ванни тривалістю від 20 хв до 2 год. Водні
процедури: обтирання, обливання зі зниженням температури до кімнатної. Сонячні ванни –
від 5 до 10 хв.
П о к а з а н н я до призначення режиму та його тривалість: 6-8 і наступна доба після
апендектомії, 10-12 і наступна доба після резекції шлунка, ушивання проривної виразки,
радикального грижорозтину; 12-15 доба після операції на кишках, після резекції шлунка у
слабких хворих, холецистектомії та інших великих операцій з ускладненим перебігом
післяопераційного періоду.

342
 Протипоказання до призначення ЛФК
в абдомінальній хірургії
У передопераційний період ЛФК не призначають хворим у важкому стані,
зумовленому головним і супутнім захворюваннями, у разі загрози кровотечі, септичного
стану, підозри на перфорацію виразки шлунка чи дванадцятипалої кишки та апендиксу,
жовчного міхура; за наявності апендикулярного гнояка, абсцесів у черевній порожнині,
малому тазі, злоякісних новоутворень, гострих запальних захворювань (панкреатиту,
стенозуючого папіліту, пієлонефриту) та ін.
Після операцій на органах черевної порожнини режим активних рухів і навантаження
під час занять ЛФК слід обмежити у випадках загального важкого стану хворих у зв'язку з
кровотечею, шоком, ускладненнями під час операції та наркозу (зупинка серця, дихання,
гострий тромбоз, емболія), наявністю недренованих абсцесів у черевній порожнині,
поширеного перитоніту, післяопераційного панкреонекрозу, больового панкреатиту,
гострої печінкової та ниркової недостатності, а також у слабких хворих з важкими
захворюваннями та ускладненнями: кровотечею, септичним станом, гострою серцево-
судинною недостатністю, підозрою на інфаркт легень, серця та ін.
Підвищення температури у зв'язку із запальними явищами у легенях не є
абсолютним протипоказанням до занять лікувальною гімнастикою. У цих випадках
необхідно настійно пропонувати хворим виконувати дихальні вправи за індивідуальним
завданням, повороти тулуба в ліжку, підвищене положення тулуба, масаж грудної клітки та
інші заходи.

Режими активних рухів до і після операцій

на органах грудної порожнини

Хворим, які потребують негайних хірургічних втручань, призначають суворий

ліжковий або розширений ліжковий режим. Залежно від загального стану їм також може
бути призначений палатний режим. До проведення планових операцій хворі звичайно
перебувають на палатному чи вільному режимі, коли за показаннями проводять
психофункціональну підготовку, використовуючи засоби ЛФК, та навчають вправ, які
застосовуватимуться невдовзі після операції. В умовах хірургічного стаціонару після
оперативних втручань послідовно призначають диференційовані рухові режими зі
зростаючим фізичним навантаженням.
Режим № 1 – суворий ліжковий
З а в д а н н я р е ж и м у : забезпечення фізичного і психічного спокою; профілактика
ускладнень найближчого післяопераційного періоду (ателектазу, пневмонії,
тромбоемболії), сприяння перебудові організму, формування тимчасових компенсаторних
реакцій; поступова підготовка хворого до самостійного переходу в положення сидячи.
З м і с т р е ж и м у . У перші години після операції хворі повинні перебувати в
горизонтальному положенні. У цей період допускаються повороти хворих на бік та інші
прийоми штучного збільшення рухової активності, але вони потребують лікарського
контролю, оскільки можливе погіршення функції кровообігу і дихання. Важливо
забезпечити аспірацію мокротиння, своєчасне спорожнення сечового міхура, не допустити
здуття кишок, западання язика.
Після зменшення залишкової дії наркозу і пробудження хворих за відсутності
гіпотензії та симптомів ішемії головного мозку головний кінець ліжка поступово піднімають.
Під голову підкладають невисоку подушку. Хворого спонукають до відкашлювання
мокротиння. При цьому грудну клітку фіксують руками на боці операційної рани.
Рекомендують статичне діафрагмальне дихання (8-10 глибоких дихальних рухів
щогодини).

343
 Поступово хворим надають положення з трохи піднятою головою і зігнутими ногами.
Використовують опору для сідниць та стегон. Кут встановлення головної рами
функціонального ліжка не повинен перебільшувати 15° – цим забезпечують найменше
гравітаційне навантаження від маси частин тіла, які містяться вище від зони оперативного
доступу, що пов'язано з больовим синдромом.
При цьому режимі перехід хворих у положення сидячи, в тому числі пасивний,
забороняється. Але необхідно стежити за своєчасністю розширення цього рухового
режиму, оскільки тривале обмеження фізичної активності може призвести до дисфункцій
кровообігу та дихання. Тому за умови відносно доброго стану і самопочуття хворих
доцільні елементарні активні рухи в дистальних відділах кінцівок, а також короткочасне (5-
7 с.) помірне статичне напруження основних м'язових груп.
У разі нормального перебігу післяопераційного періоду орієнтовний термін
перебування на режимі – перші години після операції (з моменту завершення операції до
закінчення залишкової дії наркозу, який затримує можливість активних рухів).
Режим № 2 – розширений ліжковий
З а в д а н н я р е ж и м у : активізація легеневого крово- і лімфообігу з метою
прискорення розсмоктування транссудату, ексудату і запобігання ускладненням;
профілактика парезу кишок і сечового міхура; допомога мобілізації компенсаторних
реакцій; підготовка хворих до самостійного переходу в положення стоячи і до ходьби.
З м і с т р е ж и м у : дозволяються повільні повороти тулуба, самостійний перехід в
положення сидячи, опустивши ноги, і короткочасне перебування в положенні сидячи. Для
активізації вентиляційної функції оперованої легені рекомендується положення хворого в
ліжку лежачи на здоровому боці. Допускаються прості рухи для здійснення туалету,
самостійне прийняття їжі.
Необхідно стежити і за характером укладання хворого в ліжко. Важливо, щоб у
положенні лежачи на спині голова не відхилялась у бік. Під плече, що западає,
підкладають невелику подушку. Якщо хворого непокоїть біль у зоні післяопераційного шва,
головну раму функціонального ліжка піднімають до 35°, що зменшує напруження
оперованих тканин. Хворому необхідна допомога в збільшенні об'єму рухів у плечовому
суглобі на боці виконаної операції.
Процедури ЛГ проводять по 8-10 хв. індивідуальним методом. Вправи виконують у
положеннях напівлежачи та сидячи в повільному темпі з паузами для відпочинку. У
комплексі переважають спеціальні дихальні вправи, їх співвідношення з іншими 2:1, 1:1.
Доцільно, щоб хворі виконували їх і самостійно 3-5 разів на день (рис. 10.1).
Для підготовки до вставання та ходьби виконують повороти тулуба, перехід у
положення сидячи за допомогою методиста, імітацію ходьби, лежачи на спині. Щоб краще
розправлялась оперована легеня, хворий повинен по 8-10 разів на день надувати кисневу
подушку (гумову камеру), а хворі діти – гумові іграшки.
Застосовують легкий масаж кінцівок, грудної клітки і шиї, на що відводять 8-10 хв.
Орієнтовний термін перебування на режимі – 1-2 доби після операції.
Режим № 3 – палатний (напівліжковий)
З а в д а н н я р е ж и м у : поліпшення прохідності бронхіального дерева, розправлення
відділів легені, які залишилися (наприклад, після резекції), запобігання появі плевральних
зрощень; активізація екстракардіальних факторів кровообігу, стабілізація механізмів
компенсаторних пристосувань; відновлення рухомості руки на боці операції; профілактика і
коригування порушень постави; відновлення адаптації організму до короткочасної ходьби.
З м і с т р е ж и м у : через 2-3 години після видалення дренажів із плевральної
порожнини дозволяється самостійне вставання з ліжка, короткочасна ходьба в межах
палати, а наприкінці дня – в межах відділення. Якщо дозволяє загальний стан, з 5-6 дня
після операції дозволяється підйом по сходах на 1-2 поверхи з відпочинком на площадках.

344
 ЛГ проводять 1-2 рази на день у палатах, на верандах індивідуальним або
малогруповим методом. Тривалість заняття до 15 хв. Доцільною є РІГ. Самостійні заняття
рекомендуються тільки у разі стабілізації легеневого процесу 3-5 разів протягом дня по 10
хв. з урахуванням характеру й об'єму операції. Співвідношення дихальних і тонізуючих
вправ 1 : 1, 1 : 2. У перші дні після призначення режиму особливу увагу приділяють масажу
нижніх кінцівок, на що відводять 8-10 хв.
Орієнтовний термін перебування на режимі у разі нормального перебігу
післяопераційного періоду – з 3-4-ї до 7-10-ї доби після операції.

Рис. 10.1. Вправи лікувальної гімнастики після резекції легені, розширений ліжковий режим
(за М. І. Кузіним та ін., 1967)

345
 Режим № 4 – вільний
З а в д а н н я р е ж и м у : підвищення емоційного тонусу хворого, відновлення резерву
адаптації організму до малих фізичних навантажень, ліквідація залишкових запальних
явищ у легенях і плеврі; збільшення легеневих об'ємів, поліпшення механіки дихання і
вентиляційної функції легень; коригування деформацій грудної клітки і порушень постави;
допомога становленню окремих ланок постійної компенсації та поступова підготовка до
побутових фізичних навантажень.
З м і с т р е ж и м у : дозволяють ходьбу в межах лікарні, підйом по сходах, вільне
відвідання їдальні, діагностичних і процедурних кабінетів. Самостійні прогулянки по
території забороняються тільки за несприятливої погоди.
Призначають РГГ у загальній групі до 10-15 хв., у тому числі на відкритих площадках.
До процедури ЛГ включають 25-З0 фізичних вправ малої інтенсивності, які виконують у
повільному і середньому темпі, переважно в положеннях сидячи і стоячи з використанням
предметів (гімнастичної палиці, легких набивних м'ячів масою до 1 кг тощо). Дихальні
вправи застосовують через 2-3 загальнорозвиваючі вправи. Термін процедури, яку
проводять у залі, на веранді чи на відкритому повітрі малогруповим або груповим
методами, до 20 хв., індивідуально – 15 хв.
Доцільні пішохідні прогулянки 2-3 рази на день по З0-40 хв. у повільному і
середньому темпі (60-80, 80-100 кроків за 1 хв.).
Орієнтовний термін перебування на режимі у разі перебігу післяопераційного періоду
без ускладнень – з 8-11-ї доби після операції до виписування.
Протипоказання до призначення ЛФК
у торакальній хірургії
Важкий загальний стан хворого, лихоманка. Значне зміщення середостіння та
порушення ритму серцевої діяльності, коронарного чи мозкового кровообігу; гострий
період розвитку післяопераційної пневмонії та тромбоемболічних ускладнень;
внутрішньогрудні кровотечі, спонтанний пневмоторакс, наростаюча підшкірна емфізема,
накладення трахеостоми, післяопераційний гіпоксичний психоз.
Відносним протипоказанням до застосування ЛФК є наявність бронхіальної нориці
(фістули), емпієми плеври, виникнення флеботромбозу (зазвичай великої та малої
підшкірних вен голінки і стегна), загострення туберкульозу легень, кровохаркання.

10.2. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я в т р а в м а т о л о г і ї

Травми й ортопедичні захворювання продовжують негативно впливати на показники

здоров’я населення, що визначається ростом їхньої поширеності, збільшенням частки
несприятливих соціальних наслідків – тимчасової й стійкої втрати працездатності. За
даними статистики 20-50 млн. людей в усьому світі щорічно отримують травми, з них
понад 250 тис. стають інвалідами. Соціальні наслідки травм і захворювань кістково-
м'язової системи значні, як в економічному, так і в медико-демографічному плані, через
важкість перебігу патології, тривалість реабілітаційного періоду, великих витрат на
лікування, високої частоти інвалідизації. Протягом року на частку цих захворювань
доводиться до 30% всіх днів тимчасової втрати працездатності. За показником первинної
інвалідності травми й захворювання кістково-м'язової системи посідають третє місце після
хвороб системи кровообігу й новоутворень. За останні 10 років цей показник збільшився в
1,4 рази, склавши в загальній структурі первинної інвалідності близько 18%. Високий
рівень і складність травматизму пов'язані зі збільшенням кількості автодорожніх травм й
недотриманням правил техніки безпеки у побутових умовах. Особливо високий відсоток
втрати працездатності та інвалідності внаслідок ушкоджень хребта, внутрішньосуглобових
переломів, пошкоджень кисті та пальців.
346
 Клініко-фізіологічне обґрунтування

Ушкодження опорно-рухового апарату супроводжуються рядом місцевих змін та

загальних реакцій, які зумовлені не тільки дією безпосередньо травмуючого агенту, але й
тривалою акінезією, пов’язаною з іммобілізацією кінцівки, тривалим ліжковим режимом та
розвитком вторинних змін у тканинах. Так місцева дія внаслідок порушення анатомічної
цілісності тканин та наступної іммобілізації проявляється у вигляді гіпотрофії, атрофії
м’язів, зниженням їх тонусу, сили; обмеження об’єму рухів у суглобах, їх тугорухливості
(внаслідок зморщення і стовщення суглобової сумки, втрати її еластичності, зменшення
кількості синовіальної рідини в порожнині суглоба, розволокнення, фіброзних змін
суглобового хряща, остеопорозу та ін.); погіршення периферичного кровообігу; венозного
застою; лімфостазу; розвитку контрактур, спайкових процесів, грубих рубців. Загальні
реакції обумовлені зміною діяльності ЦНС (формуванням у корі великих півкуль
патологічних осередків, іррадіація з яких визиває розлади функцій в системах
життєзабезпечення): системі кровообігу (тахікардія, гіпотонія); системі дихання (застійна
пневмонія); системі травлення (зниження апетиту, закрепи, проноси); системі виділення
(затримка сечовипускання чи нетримання сечі); психоемоційній сфері (погіршення
настрою, депресія).
Тривале існування патологічного вогнища, а також сама іммобілізація призводять до
поступового затухання аферентної імпульсації, розвивається функціональна моторна
денервація, з'являються функціональні, а потім і морфологічні зміни в м'язах, суглобах
іммобілізованої кінцівки. Акінезія призводить до глибоких біохімічних змін у м'язах – в їх
білковому обміні (збільшення кількості колагену і зменшення – міозину) і у вуглеводному
обміні (зниження кількості глікогену), а також до трофічних порушень (атрофії м'язових
волокон) і в подальшому – до деструктивних змін у них. М'язи втрачають скоротливу
здатність і силу. Поступово внаслідок втрати м'язової еластичності та її ретракції
розвиваються контрактури і м'язові стовщення.
Таким чином, тривалий спокій, знижуючи емоційну та фізичну активність хворого,
посилює порушення, спричинені травмою, розвиток ускладнень, знижуючи рівень адаптації
організму до фізичного навантаження. Крім того, послаблюється загальна психологічна
настроєність хворого на активну трудову діяльність.
Застосування засобів фізичної реабілітації, насамперед ЛФК, є одним із
найважливіших заходів комплексної терапії хворих травматологічного профілю. Фізичні
вправи у разі правильного їх застосування допомагають активізувати м'язові скорочення,
прискорюючи загальний та місцевий кровообіг, поліпшуючи обмін речовин та хімізм
м'язового скорочення. Це сприяє підвищенню скоротливої здатності м'язів, розвитку
робочої гіпертрофії (збільшення об'єму м'язів) та збільшенню еластичності м'язів. Фізичні
вправи поліпшують кровообіг суглоба і живлення хрящової тканини, посилюють
продукування синовіальної рідини, збільшують еластичність зв'язок і суглобової капсули,
що зумовлює відновлення суглоба. Фізичні вправи за механізмом лікувальної дії позитивно
впливають на процеси регенерації, відновлення, справляють загальнозміцнювальний і
тонізуючий вплив на організм та поступову адаптацію хворого до фізичних навантажень
(побутових і трудових), запобігають можливим ускладненням, які виникають в умовах
вимушеного спокою. У разі важких травм, коли відбувається безповоротна втрата або різке
порушення якоїсь функції, фізичні вправи допомагають виробити компенсаторні
пристосування (тимчасові та постійні). Рефлекторна дія фізичних вправ проявляється у
відновленні порушеного травматичним процесом правильного рухового стереотипу.
При застосуванні ЛФК в травматологічній практиці умовно дотримуються 3 періодів:
перший – іммобілізаційний, другий – післяіммобілізаційний і третій – відновний.

347
 Клінічна характеристика періодів
лікувальної фізкультури в травматології

Іммобілізаційний період
Іммобілізаційний період відповідає кістковому зрощенню відламків, що
характеризується процесом формування кісткового мозолю, яке закінчується в середньому
через 60-90 днів після травми. Клінічно період відзначається гострими місцевими та
загальними проявами травми, початком регенеративного процесу. Травмований регіон
знаходиться в цей період у стані іммобілізації – утримання ділянки у нерухомому
положенні. У разі консервативного лікування застосовуються два методи іммобілізації –
фіксаційний та екстензійний. При переломах без зміщення або таких, що легко
репонуються, використовується фіксаційний метод іммобілізації, який полягає в утриманні
зіставлених кісток за допомогою фіксуючих пов’язок (гіпсової, поліамідних та ін.). Коли не
вдається провести репозицію відламків одномоментно використовують екстензійний метод
іммобілізації, який полягає у зіставленні і утриманні відламків за допомогою систем
витягання (скелетне, лейкопластирне, клеолове та ін.). До оперативного методу лікування
вдаються при відкритих чи внутрішньосуглобових переломах, при переломах ключиці,
стегнової кістки, плечової кістки та у випадках неефективної консервативної терапії. Він
полягає у відкритого зіставлення відламків і утримання їх металевими пластинами,
гвинтами, шурупами та іншим матеріалом. Іншим різновидом оперативного методу є
закрита репозиція і утримання відломків за допомогою дистракційно-компресійних апаратів
(апарат Ілізарова).
П р о т и п о к а з а н н я м д о з а с т о с у в а н н я ЛФК в цьому періоді є: загальний
тяжкий стан хворого, зумовлений крововтратою, шоком, інфекцією, супровідними
захворюваннями; висока температура тіла, стійкий больовий синдром, небезпека появи
кровотечі; наявність сторонніх тіл у тканинах, розташованих поблизу крупних судин чи
нервових стовбурів, життєво важливих органів.
Штучне зниження рухливості задля попередження подальшого травмування наряду з
позитивними має й негативні наслідки. Воно може призводити до знижує психофізичного
тонусу, порушення функції життєво важливих органів і систем організму. Можливі ранні
ускладнення: набряк травмованої ділянки, застійні пневмонії, порушення функції травної
системи і сечовиділення та ін.
З а в д а н н я Л Ф К . Підвищення загального життєвого тонусу, поліпшення нервової
регуляції, кровообігу, функцій дихання та травлення. Запобігання порушенням, які
пов'язані з ліжковим режимом (застійні явища, зокрема застійні пневмонії, закрепи,
тромбози та ін.), адаптація всіх систем організму до поступового фізичного навантаження.
Поліпшення крово- і лімфообігу в іммобілізованій кінцівці, стимуляція процесів регенерації,
профілактика м'язових гіпотрофій, тугорухомості у вільних від іммобілізації суглобах,
профілактика контрактур. Навчання пацієнта побутових навичок самообслуговування.
Засоби і форми ЛФК у іммобілізаційному періоді
1. Вправи загальнорозвиваючого характеру для нетравмованих суглобів і м'язів
спрямовані на забезпечення загальних завдань ЛФК.
2. Дихальні вправи (статичні та динамічні).
3. Спеціальні вправи:
– вправи для суглобів і м'язів, розташованих симетрично до травмованої кінцівки
(сприяють «контрлатеральній» стимуляції – покращенню трофіки й мобільності в
травмованій кінцівці, профілактиці ригідності суглобів за рахунок рефлекторної
дії);
– вправи для вільних від іммобілізації суглобів на травмованій кінцівці (сприяють
активізації місцевого кровообігу, стимуляції репаративних процесів,
профілактиці ригідності суглобів в зоні ушкодження);
– посилання імпульсів на скорочення (ідеомоторні вправи);

348
 – статичне напруження м'язів (ізометричні вправи) травмованої кінцівки з метою
профілактики розладів координаційних взаємовідношень м'язів-антагоністів та
інших рефлекторних змін, зокрема, м'язового гіпертонусу, який є першою
стадією розвитку контрактур. Ізометричне напруження застосовується для
профілактики м'язових атрофій, підвищення сили і витривалості м'язів та кращої
компресії кістки.
– вправи з поступовим підвищенням тиску по осі ушкодженої кінцівки за
показаннями (протипоказані при скелетному витяганні);
– вправи з частковою вертикалізацією травмованої кінцівки т.з. «венозна
гімнастика» при переломах нижніх кінцівок для попередження застійних явищ та
більш швидкої подальшої адаптації до ходьби.
При лікуванні переломів кінцівок за допомогою систем зовнішньоочагової фіксації
(апарату Ілізарова) можна призначати активні рухи в усіх суглобах з перших днів і давати
раннє осьове навантаження. Вправи, що виконуються хворим, не повинні посилювати або
викликати біль тому, що біль стимулює напруження м’язів, а виконання рухів при цьому
може формувати неправильний руховий стереотип. Перелічені вправи виконують
комплексно у формі лікувальної гімнастики 10-15 хв (1-2 рази на день), ранкової гігієнічної
гімнастики та самостійних занять (2-3 рази на день). Комплекс ЛГ складається на 75% з
загальнорозвиваючих і 25% спеціальних вправ.
М а с а ж здорової кінцівки і рефлексогенних зон призначається з 2-3-го дня. На
ушкодженій кінцівці виконують позавогнищевий масаж. П р о т и п о к а з а н н я м и для
призначення масажу є: гнійні процеси в уражених тканинах, тромбоз та тромбофлебіт,
обширі ураження м’яких тканин, кісток, суглобів, туберкульоз кісток та суглобів у гострій
стадії.
Ф і з і о т е р а п е в т и ч н і п р о ц е д у р и призначають з 1-3 дня після переломів з
метою знеболювання, ліквідації набряку і спазмів судин, покращення крово- і лімфообігу,
зменшення напруження м’язів, стимуляції процесів кісткового зрощення. Показані
електрофорез з новокаїном чи лідокаїном, УФО, діадинамотерапія, магнітотерапія,
мікрохвильова терапія.

Післяіммобілізаційний період
Післяіммобілізаційний період розпочинається після зняття іммобілізації або переходу
на часткову іммобілізацію (лонгета, знімна гіпсова шина, косинка та ін.). Клінічно він
характеризується відновленням анатомічної цілісності ушкодженого органа (закінчується
консолідація ділянки перелому, утворюється первинна кісткова мозоля). У хворого можуть
мати місце виражені порушення функцій ушкодженого органа і всього організму (атрофії,
пролежні, зниження функції життєво важливих систем організму, тугорухливість,
контрактури, порушення координації рухів).
З а в д а н н я Л Ф К : Відновлення функції враженої кінцівки та всього організму:
відновлення об'єму рухів, усунення контрактур, зміцнення атрофованих м'язових груп,
сприяння завершенню регенеративних процесів, тренування опороздатності здорової
кінцівки (у разі ушкодження нижніх кінцівок), підготовка хворого до вставання, тренування
вестибулярного апарату, навчання пересуватися на милицях, нормалізацію постави,
підвищення психофізичного й емоціонального тонусу та ліквідацію пізніх ускладнень.
З а с о б и і ф о р м и Л Ф К : У цей період застосовують загальнорозвиваючі,
дихальні та спеціальні вправи. Фізичні навантаження зростають за рахунок збільшення
кількості вправ та їх дозування.
Спеціальні вправи:
1. Активні динамічні вправи у всіх суглобах травмованої кінцівки. На початку періоду
використовують спеціальні вихідні положення (спочатку лежачи на спині, животі,
боку, а потім сидячи), різні пристосування, що полегшують рух (ковзаючи площини,
роликові візки, блокові конструкції, вправи у теплій воді), які дозволяють

349
 заощаджувати силові зусилля з утримання кінцівки безпосередньо на виконання
динамічного навантаження. Вправи виконуються у ригідних суглобах в межах
незначного болю в середньому темпі зі збільшенням амплітуди.
2. Ізометричні напруження м’язів кінцівки (експозиція 5-7 секунд).
3. Статичне утримання кінцівки (експозиція 5-7 секунд).
4. Вправи для відновлення осьової функції (при травмах нижньої кінцівки);
5. Вправи для розвитку точності, координації рухів та рівноваги.
6. Вправи на розслаблення.
7. Вправи з використанням снарядів (булав, гантель, гімнастичних палиць, м’ячів).
Призначаються наприкінці ІІ періоду.
ЛФК призначається у формах РГГ, ЛГ (25-30 хв), самостійних занять (4-6 разів на
день), ходьби, малорухливих ігор, спортивно-прикладних вправ. Співвідношення
загальнорозвиваючих та спеціальних вправ в комплексі ЛГ 1:1, темп виконання вправ
середній та повільний. ЛГ поєднують із фізіо- та бальнеотерапевтичними процедурами і
масажем. Трудова терапія починається з середини 2 періоду. Спочатку виконуються
елементарні трудові процеси при цьому пошкоджена кінцівка знаходиться у вихідному
положенні лежачі на опорі (столі чи ін.) для розслаблення м’язів. Надалі призначаються
рухи подібні до трудових операцій з використанням спеціального приладдя.
Ф і з і о т е р а п е в т и ч н і п р о ц е д у р и з метою знеболювання, ліквідації набряку і
спазмів судин, покращення крово- і лімфообігу, зменшення напруження м’язів,
попередження атрофії м’язів, туго рухливості суглобів, контрактур. Показані УФО,
діадинамотерапія, магнітотерапія, мікрохвильова терапія, парафіно-озокеритні аплікації,
електростимуляція, УЗТ, ванни у шавлії та скипидарні тощо.
Т р у д о т е р а п і я призначається у вигляді нескладних трудових процесів. При
переломах верхніх кінцівок її слід призначати якомога раніше, бо вона має більш
специфічне значення. Для нижніх кінцівок вона призначається як загальнорозвиваючий
засіб. Виконують роботу на ручній чи ножній швейній машинці, друкування, в’язання,
плетіння, гончарні роботи, різьблення по дереву, роботи на горизонтальному та
вертикальному побутовому стенді тощо.

Відновний період
В ц е й п е р і о д з авершуються процеси регенерації (формуються щільна кісткова
мозоля, щільний рубець), відновлюється функція травмованого органа. Можуть мати місце
залишкові явища після травми у вигляді тугорухливості суглобів, рубців, контрактур,
м'язових атрофій, м'язової слабкості, неповне відновлення функції різних органів і систем
організму, зниження адаптації до фізичних навантажень побутового і виробничого
характеру.
З а в д а н н я Л Ф К : Повне або максимально можливе відновлення функцій
ушкодженого відділу опорно-рухового апарату. Ліквідація залишкових порушень і
контрактур, м'язових атрофій, м'язової слабкості та ін. У разі необхідності – оволодіння
замінними навичками (перенавчання рухам, адаптування до протезу тощо). Адаптація
хворого, який одужує, до навантажень побутового і виробничого характеру.
З а с о б и і ф о р м и Л Ф К : Загальне фізичне навантаження збільшується за
рахунок тривалості та щільності процедури ЛФК, кількості вправ та їх повторень,
різноманітних вихідних положень. Тренування організму проводять з використанням
загальнорозвиваючих, дихальних та спеціальних вправ, із різних в. п.
Спеціальні вправи:
1. Активні рухи в суглобах травмованої кінцівки (відділу) з максимальною амплітудою і
достатнім навантаженням (інколи з подоланням відчуття болю);
2. Вправи з опором та обтяженням на апаратах механотерапії, зі спеціальним
приладдям (еспандери, гантелі тощо);
3. Активне і пасивне розтягування м'язових тканин, які обмежують рухомість у суглобах;

350
 4. Лікувальна ходьба при травмах нижніх кінцівок з подоланням перешкод різної
величини;
5. Гімнастика у воді та плавання.
Особливий підхід застосовується при лікуванні внутрішньосуглобових переломів, де
максимально можливе раннє застосування динамічних вправ для враженого суглоба
сполучається з пізнім осьовим навантаженням на кінцівку. Це диктується, з одного боку,
необхідністю забезпечення травмованому суглобу спокою для зрощення кісткових
відламків, сухожильно-зв’язкового апарату суглоба і загоєння м’яких тканин, з іншого –
тривала нерухомість затримує відновлення функції, призводить до розвитку необоротних
змін у тканинах суглобу (ушкодження хрящу, розвиток спайок, кісткового мозолю всередині
суглоба, що призводить до його тугорухливості, контрактури, анкілозу, деформуючого
артрозу).
ЛФК призначається за гімнастичною, спортивно-прикладною та ігровою методиками.
Крім основних форм застосовують трудотерапію, призначаючи дозовані за навантаженням
операції професійного спрямування для відновлення виробничих навичок. Призначення
фізичних вправ поєднується із фізіобальнеотерапією, загартуванням природними
чинниками (аеро-, геліо-, таласотерапія), лікувальним масажем.
Л і к у в а л ь н и й м а с а ж призначається для усунення залишкових проявів травми,
нормалізації тонусу та скорочувальної здатності м’язів, ліквідації контрактур у зоні
ураження. На ряду з ручним використовуються апаратні види масажу (підводний душ-
масаж та ін.).
Ф і з і о т е р а п і я направлена на ліквідацію залишкових явищ у зоні враження,
відновлення працездатності, загартовування організму. Показано призначення
електростимуляції, соляно-хвойної і йодобромної ванн, грязелікування, повітряних і
сонячних ванн, застосування обтирання, обливання, душу, лазні, кліматотерапії.

Особливості застосування засобів фізичної реабіліт ації

за наявності окремих ушкоджень опорно -рухового апарату

Вибір конкретних засобів та форм при лікуванні базується на загальних завданнях та

принципах, але залежить від локалізації і характеру перелому, виду лікування
(консервативного чи оперативного), тривалості іммобілізації.

Переломи й ушкодження верхньої кінцівки

Переломи ключиці
Найчастіше переломи ключиці локалізуються між зовнішньою та середньою її
третинами. Застосовують як консервативне, так і оперативне лікування. Після репозиції
відламків накладають фіксуючі шини або пов'язки (пов’язка Дезо, гіпсова та ін.) на 3-4
тижні. На 2-3-й день у комплексному відновному лікуванні призначають ЛФК за відсутності
протипоказань. У 1-й період завданнями ЛФК є: нормалізація крово- та лімфообігу,
профілактика атрофій м’язів плечового поясу та тугорухливості суглобів верхньої кінцівки,
стимуляція регенераторних процесів. Призначають загальнорозвиваючі, дихальні та
спеціальні вправи.
Спеціальні вправи:
1. Активні рухи пальцями кисті, в променево-зап'ястковому і ліктьовому суглобах на боці
ушкодження;
2. Ідеомоторні вправи в плечовому та ліктьовому суглобах;
3. З 4-5-го дня включають ізометричне напруження м'язів кисті, передпліччя та плеча
(розпочинають з 2-3 с у перші дні, доводячи до 7-10 с наприкінці 1-го періоду). З
третього тижня додають ізометричні вправи для плечового поясу;
4. Вправи для розслаблення м’язів;
351
 5. Вправи з відведенням верхньої кінцівки у положенні нахилу тулуба у бік ушкодженої
ключиці. Починають вправу з невеликого відведення, у подальшому збільшують
амплітуду, але не перевищують 90°.
Темп виконання всіх вправ – середній, кожну вправу виконують 6-8 разів, починають
виконання вправ зі здорової кінцівки (позмінно, одночасно). Заняття проводять у формах
РГГ, ЛГ та самостійних занять (3-4 рази на день).
У 2-й період після зняття фіксуючої пов'язки завданнями ЛФК є: зміцнення м’язів
плечового поясу та верхніх кінцівок, відновлення об’єму рухів у плечовому суглобі. Після
зняття іммобілізації впродовж 2-3 днів ушкоджену (чи оперовану) кінцівку укладають на
широку косинку. У цей період продовжують виконувати загальнорозвиваючі та дихальні
вправи, застосовують спеціальні вправи для ушкодженої кінцівки: махові й коливальні
рухи, вправи з гімнастичними предметами (гімнастичні палиці, м'ячі, булави) і біля
гімнастичної стінки, вправи з опором, легким обтяженням, ізометричне напруження м'язів
плечей і верхніх кінцівок. Усі вправи виконують у спокійному темпі, підтримуючи
ушкоджену кінцівку здоровою або з допомогою методиста. Кожну вправу виконують 10-15
разів.
Завданнями 3-го періоду є повне відновлення амплітуди рухів у плечовому суглобі та
сили м’язів. Крім загальнорозвиваючих та дихальних вправ застосовують активні вправи з
обтяженням, гімнастичними предметами, в тренажерах, біля гімнастичної стінки та у
басейні. Вправи виконують у спокійному темпі по 10-15 разів кожну. На час виписування зі
стаціонару хворий повинен повністю оволодіти навичками побутового
самообслуговування.

Внутрішньо-суглобові переломи плечової кістки у

проксимальному відділі
До цієї групи належать: переломи головки, анатомічної та хірургічної шийок, малого і
великого горбиків плечової кістки. При переломах без зсуву відламків або вбитих
переломах верхню кінцівку фіксують за допомогою косинки та клиновидної подушки на 3-4
тижні. При зміщенні відламків після їх репозиції накладається торакобрахіальна гіпсова
пов’язка на 4-5 тижнів.
Засоби ЛФК призначають з 2-3 дня за методикою Древінга К.Ф. (мал. 16). Показані
пасивні вправи для хворої руки за допомогою здорової. Виконують маятникоподібні
покачування розслабленою хворою рукою у сагітальній площині, пасивні згинання і
розгинання у ліктьовому суглобі, активні згинання і розгинання пальців кистей рук,
піднімання обох надпліч з підтримкою хворої руки здоровою, відведення плеча при
фіксованій кисті за косинку на рівні грудини, колові рухи травмованою кінцівкою при нахилі
тулуба у відповідний бік. Вправи виконуються повільно з повтореннями 6-10 разів кожної,
6-10 разів на день протягом перших двох тижнів.
З 3-го тижня поступово збільшують об’єм рухів у плечовому суглобі за рахунок
виконання вправ із в. п. стоячи з нахилом тулуба вперед, доводячи амплітуду згинання до
горизонтальної вісі. Із цього в. п. також застосовують коливальні рухи руками вбік,
розводячи їх до горизонтального рівня. Із вихідного положення стоячи додають рухи за
спину, повільне піднімання зігнутих рук з ковзанням долоні вздовж тулуба, обертання
прямої опущеної руки навколо поздовжньої вісі. Включають ізометричні напруження м’язів
плечового поясу. Критерієм переходу на наступний період є можливість хворого активно
піднімати травмовану кінцівку до горизонтального рівня і утримувати її в такому положенні
протягом 2-3 сек. без відчуття болю.
У ІІ періоді до попередніх вправ додають активні рухи враженою кінцівкою вище
горизонтального рівня у вертикальному положенні. Орієнтовний комплекс вправ у разі
внутрішньо суглобового перелому плечової кістки у ІІ періоді наведено у Додатку 10.1.

352
 Критерієм переходу до 3-го періоду реабілітації є вільне виконання активних рухів
хворою кінцівкою й утримання її у висячому положенні на горизонтальному рівні протягом
3-5 сек. В даному періоді є: відновлення повної амплітуди рухів у плечовому суглобі, сили
м’язів плечового поясу і верхньої кінцівки. Застосовують вправи з опором, з обтяженням
гімнастичним знаряддям, в тренажерах. Призначають плавання в басейні, вправи у воді,
трудотерапію.

Діафізарні переломи плечової кістки

Діафізарні переломи плечової кістки становлять 50% всіх переломів плеча,
виникають при падінні на лікоть, кисть прямої руки, безпосередньому ударі по плечу, при
надмірному м’язовому скороченні (при метанні спису, диска, гранати). В залежності від
особливостей перелому застосовують консервативне або оперативне лікування. При
переломах без зміщення відламків накладають торакобрахіальну гіпсову пов’язку. При
зміщенні відламків застосовують скелетне витягання за ліктьовий відросток на відвідній
шині. Складні багатоуламчаті або ускладнені переломи (ураження променевого нерву)
потребують застосовання оперативного лікування (металоостеосинтез, лікування за
допомогою апарату Ілізарова).
І-й період при консервативному веденні пацієнта в середньому триває 6-8 тижнів, що
відповідає терміну зростання відламків плечової кістки. ЛФК призначають з 2-3 дня. В
комплекси включають дихальні (статичні та динамічні), загальнорозвиваючі вправи для
м’язів тулуба, здорової верхньої та нижніх кінцівок, ходьбу і спеціальні вправи для
ушкодженої кінцівки.
Спеціальні вправи:
1. Ізометричне напруження м'язів передпліччя і плеча (2-3 с);
2. Ідеомоторні вправи для плечового суглоба;
3. Активні рухи пальцями кисті та в променево-зап'ястковому суглобі. Спочатку вільно, а
потім з гумовим кільцем, еспандером, губкою;
4. Вправи для формування тимчасових навичок самообслуговування.
Заняття проводиться у формах РГГ, ЛГ та самостійних занять за індивідуальною
методикою 3-4 рази на день, у повільному темпі, кількість повторень кожної вправи 6-8
разів. Масаж застосовують у вигляді переривчастої вібрації у місці перелому поверх
гіпсової пов’язки, а також у вільних від іммобілізації ділянках руки та на симетричних
частинах здорової кінцівки.
Завданням ЛФК у ІІ-му періоді є: відновлення об’єму рухів у плечовому і ліктьовому
суглобах, зміцнення м’язів плечового поясу і верхньої кінцівки. До вправ, рекомендованих
у першому періоді, додають вправи для розробки плечового і ліктьового суглобів. Вправи
виконують спочатку в полегшених умовах, з вихідних положень сидячи з опорою
ушкодженої кінцівки, з використанням ковзаючих поверхонь, роликів, при цьому кількість
повторень кожної вправи поступово збільшують.
Використовують наступні с п е ц і а л ь н і в п р а в и :
1. Для пальців кисті: згинання та розгинання всіх пальців, не піднімаючи кисті (по 8-12
разів), розведення і зведення пальців (8-10 разів), «удар по клавішах» кожним
пальцем окремо (5-6 разів), протиставлення пальців, рухи в променево-зап'ястковому
суглобі у всіх площинах;
2. Для передпліччя: пронацію та супінацію з підтриманням другою рукою або з опорою
на палку (обережно), ізометричне напруження м'язів передпліччя, плеча, передпліччя
й кисті (5-7 с), вправи з гімнастичними предметами (м'ячі, палиці, легкі гантелі,
булави та ін.), вправи біля гімнастичної стінки, вправи махові всією кінцівкою,
згинання і розгинання в ліктьовому суглобі, вправи з опором і статичним утриманням,
лікування положенням;

353
 3. Вправи для плеча: у вихідному положенні стоячи виконують пасивні та активно-
пасивні динамічні вправи за допомогою здорової кінцівки, блокових пристроїв або
гімнастичної палки (відведення, згинання, розгинання, циркумдукція та ротація),
активні вправи з пересуванням плеча по стінці вгору та вниз, у другій половині
періоду застосовують вправи з обтяженням за допомогою гантель, булав та ін. (рис.
10.2).
Всі вправи виконують у повільному темпі, повторюють 10-15 разів, 4-6 разів на день.
Крім ЛГ бажано використовувати фізичні вправи в басейні. При цьому для підтримання
передпліччя застосовують поплавки з пінопласту.

Рис. 10.2. Фізичні вправи для осіб в переломом плечової кістки

(за Івановим С.М., 1970)

354
 Проводять масаж надпліччя та плеча (погладжування, вібраційні прийоми), у разі
зниження тонусу м'язів плеча доцільно використовувати легке розминання і пасивні рухи.
Спочатку за методикою відсмоктувального масажу вище місця ушкодження проводять
прогладжування та вижимання. Потім масажують всі ділянки травмованої кінцівки,
здійснюють переривчасте погладжування в зоні перелому. Якщо ж консолідація кісток
уповільнена рекомендується застосовувати вібраційні прийоми над зоною враження.
У даному періоді відновного лікування призначають трудотерапію. Спочатку це
полегшені полірувальні роботи, а в пізніші терміни за умови стійкої консолідації відламків
показана робота рубанком, ножівкою, терпугом по дереву тощо. Хворі засвоюють навички
побутового самообслуговування.
За наявності контрактур після перелому плечової кістки застосовують механотерапію
(маятникові апарати, блокові пристосування з обтяженням у 3-5 кг), вправи з гумовою
стрічкою, еспандером. Тривалість заняття ЛГ на цьому періоді збільшують до 30-40 хв.
ІІІ період направлений на повне відновлення втрачених функцій верхньої кінцівки.
Виконують всі вправи попереднього періоду з повною амплітудою, використовують вправи
з опором і обтяженням, в тренажерах, включають складнокоординаційні вправи. Махові
вправи поєднують із вправами, спрямованими на координацію рухів, відновлення функції
ліктьового і плечового суглобів, закріпачених м'язів. Продовжують заняття у плавальному
басейні. Необхідні вправи на відновлення побутових і особливо професійних навичок.
Лікувальний масаж має більш спеціалізований характер. Велику увагу приділяють
відновленню професійних навичок.

Ушкодження ліктьового суглоба

Переломи в ділянці суглобів дуже важко лікувати. Чим ближче до суглоба перелом,
тим більша загроза втратити функцію суглоба. Особливо важливим є якісне
функціональне лікування внутрішньосуглобових переломів, які дають до 20 % ускладнень
(контрактур), важко піддаються корекції і ведуть до інвалідності. Труднощі з відновленням
функції ліктьового суглоба після травми значною мірою визначаються складністю його
анатомічної будови, перебігом репаративних процесів і підвищеною реактивністю. Капсула
суглоба має велику кількість нервових закінчень, які виходять із декількох нервів і містять
велике число вегетативних волокон. До цього слід додати ушкодження суглобового хряща,
капсули суглоба, зв'язкового апарату, внутрішньо-суглобові крововиливи, порушення
конгруентності суглобових поверхонь тощо. Найчастіше переломи трапляються при
падінні на лікоть. Переломи кісток, що утворюють ліктьовий суглоб, розділяються на
переломи дистального відділу плечової кістки (зовнішнього і внутрішнього її виростків,
міжвиросткові та черезвиросткові Т- та V-подібні, головчатого підвищення, блока) і
переломи проксимального відділу ліктьової і променевої кісток (головки і шийки
променевої кістки, ліктьового і вінцевого відростків ліктьової кістки). Лікування переломів
без зміщення проводять консервативним методом шляхом накладання на зігнуту під кутом
90-100° у ліктьовому суглобі руку задньої гіпсової лангети від пальців до плечового
суглоба при переломах плечової кістки або до верхньої третини плеча – при переломах
кісток передпліччя строком на 3 тижні. Зміщення відламків потребує репозиції
оперативним методом з подальшою фіксацією гіпсовою пов’язкою.
Для відновлення функції суглоба необхідна консолідація відламків у правильному
взаємовідношенні і збереження хрящової поверхні суглоба. З цією метою застосовують
іммобілізацію кінцівки, яка допомагає відновити анатомічну цілість відламків. Але у разі
тривалого застосування вона може спричинити фіброзний, а потім і кістковий анкілоз,
контрактуру і тугорухливість у суглобі. Для профілактики тугорухомості необхідні ранні
рухи в ліктьовому суглобі, що пов'язано зі значними труднощами (різке утруднення рухів,
біль та ін.). Для вирішення цього завдання при функціональному лікуванні ушкоджень
ліктьового суглоба в іммобілізаційному періоді виділяють період абсолютної іммобілізації і
період відносної іммобілізації (кінцівку тимчасово звільняють від гіпсової пов'язки для

355
проведення занять ЛФК). Термін цих періодів визначається методом лікування
(консервативний, оперативний), характером ушкодження і його локалізацією (табл. 10.1).

Таблиця 10.1
Орієнтовні терміни абсолютної і відносної іммобілізації при різних травмах
ліктьового суглоба (за З.М. Атаєвим, Т.В. Волковою, 1971)
Термін періодів іммобілізації,
Характер і локалізація ушкодження Метод лікування дні
Абсолютної Відносної
Консервативний 7-10 10-14
Перелом голівки променевої кістки
Оперативний 4-7 10-14
Перелом вінцевого відростка
Консервативний 6-8 10-14
ліктьової кістки
Перелом ліктьового відростка Консервативний 18-21 1-3
ліктьової кістки Оперативний 7-14 7-10
Перелом виростка плечової кістки Консервативний 21-28 14-21
(через виросткові, Т-, V-подібні) Оперативний 10-12 15-20
Неускладнені вивихи кісток
Консервативний 3-4 10-15
передпліччя

Основні завдання ЛФК у період абсолютної іммобілізації є нормалізація лімфо- і

кровообігу в зоні ушкодження, стимуляція процесів регенерації та профілактика
тугорухливості ліктьового суглоба і суглобів, вільних від іммобілізації. Засоби ЛФК
призначають з 2-3-го дня після накладення гіпсової пов'язки. У заняттях широко
застосовують дихальні (статичні та динамічні) і загальнорозвиваючі вправи.
Використовують спеціальні вправи для вільних від іммобілізації суглобів (плечового,
п'ястковофалангових, міжфалангових), ідеомоторні та ізометричні вправи. З 3-4-го дня
здійснюють напруження м'язів надпліччя, плеча і передпліччя (спочатку з експозицією 2-3
сек., наприкінці тижня збільшують до 5-7 сек.), активні рухи в плечовому суглобі. В
залежності від локалізації ушкодження існують певні особливості у виконанні вправ. Так,
згинання пальців у кулак слід призначати з великою обережністю при консервативному
лікуванні переломів внутрішнього виростка і внутрішньої частини виростка плечової кістки,
оскільки напруження м'язів, які кріпляться до цих утворень, може призвести до повторного
зміщення відламків кістки. Рекомендується надавати ушкодженій кінцівці відведене і трохи
підняте положення, що допомагає зменшити набряк, біль і запобігти тугорухливості в
плечовому суглобі. За тією ж причиною не рекомендується раннє розгинання пальців,
променево-зап’ясткового суглоба при переломі зовнішнього відростка плеча, до якого
прикріплюються розгиначі пальців і кисті. Заняття проводять 2-3 рази на день, тривалість
занять спочатку 10-15 хв., у подальшому її доводять до 20-З0 хв.
У період відносної іммобілізації, коли кінцівка перебуває в гіпсовій пов'язці, хворий
виконує 3-4 рази на день фізичні вправи, рекомендовані для періоду абсолютної
іммобілізації. Коли гіпсову пов'язку знімають на період занять ЛГ, вправи виконують у
полегшених умовах: з опорою руки на поверхню стола (гладеньку поліровану панель) або
занурюючи руку у воду. Можна застосовувати роликові візки (рухи виконують тільки в
горизонтальній площині). Здійснюють рухи пальцями кисті, в плечовому і променево-
зап'ястковому суглобах, ізометричне напруження м'язів плеча і передпліччя. Процедуру
доцільно закінчувати лікуванням положенням, тобто укладанням руки в положення
крайнього згинання або розгинання на 10-15 хв. Слід дотримуватися таких умов: рухи
повинні бути тільки активними, пасивні рухи, рухи з больовими відчуттями, обтяження,
масаж суглоба і теплові процедури виключаються. Амплітуда рухів лежить у межах,
необхідних для легкого і безболісного розтягнення напружених м'язів. Розробляючи
ліктьовий суглоб, незалежно від термінів лікування не слід застосовувати форсованих та

356
ускладнених вправ і вправ у висі; не рекомендується носіння вантажу тощо. Подібні
вправи посилюють набряк і біль у суглобі, що тягне за собою рефлекторне скорочення
м'язів і в подальшому ще більше обмежує рухи. Після заняття хворий знову фіксує руку за
допомогою лангети.
У 2-й період після зняття гіпсової пов'язки поступово збільшують обсяг і кількість
повторень усіх рухів у ліктьовому суглобі. Виконують вправи на ковзаючій поверхні та з
роликовими візками не тільки в горизонтальній, а й у вертикальній площині, вправи без
предметів і з предметами (рис. 10.3), вправи у воді при температурі 35-36 °С, вправи в
лікувальному басейні, біля гімнастичної стінки. Поступово призначають ротаційні рухи
передпліччя, вправи з навантаженням, з опором. У разі стійкої тугорухливості чи
контрактури у більш пізні терміни (через 1,5-2 міс) застосовують механотерапію.
Протипоказані вправи, що визивають больові відчуття, виси, упори, піднімання важких
предметів.
У загальному комплексі відновного лікування використовують трудотерапію (столярні,
слюсарні, швейні роботи), масаж м'язів передпліччя і плеча, не захоплюючи ділянки
ліктьового суглоба; закріплюючий, тонізуючий – для ослаблених розтягнутих м'язів і
розслаблюючий – для м'язів з підвищеним тонусом.

Рис. 10.3. Спеціальні вправи для осіб із ушкодженнями ліктьового

суглоба та корекція положенням

357
 У 3-му періоді у заняттях ЛФК поступово підвищується загальне фізичне
навантаження за рахунок тривалості занять, поступового збільшення числа повторень,
уведення опору й обтяжень, роботи з предметами, використання снарядів і вправ
прикладного характеру.

Ушкодження кісток передпліччя

Переломи кісток передпліччя становлять більше 50% всіх переломів верхньої
кінцівки. Виникають вони при падінні на витягнуту руку або при прямому ударі по
передпліччю. При переломах без зміщення відламків іммобілізація виконується гіпсовою
пов’язкою (на 8-10 тижнів при переломах обох кісток, на 6-8 тижнів при переломах однієї з
кісток передпліччя). Вона накладається від основи пальців до середини плеча на руку, що
зігнута у ліктьовому суглобі під кутом 90°. При переломах зі зміщенням відламків
застосовують оперативне лікування (металоостеосинтез), після якого на 10-12 тижнів
накладають гіпсову лонгету від основи пальців до верхньої третини плеча на зігнуту у
ліктьовому суглобі під прямим кутом руку.
П е р е л о м п р о м е н е в о ї к і с т к и в більшості випадків виникає в типовому місті –
епіметафізарному відділі, на 2-4 см вище променево-зап’ясткового суглоба. Виникає при
падінні на витягнуту руку. Розрізняють екстензійні (розгинальні) переломи – при падінні на
долоню (Колліса) та флексійні (згинальні) – при падінні на тильну поверхню кисті (Сміта). У
більшості випадках при переломах променевої кістки в типовому місці застосовують
консервативне лікування. Іммобілізацію проводять гіпсовою лонгетою від основи пальців
до ліктьового суглоба при відсутності зміщення на 3-4 тижні, при наявності – на 5-6 тижнів.
ЛФК призначають на 2-й день після травми. Іммобілізаційний період направлений на
ліквідування застійних явищ, нормалізацію крово- та лімфообігу, стимуляцію
регенераторних процесів. Призначаються загальнорозвиваючі, дихальні та спеціальні
вправи у формах РГГ, ЛГ та самостійних занять.
С п е ц і а л ь н і в п р а в и для травмованої кінцівки включають:
1. Активні рухи в суглобах вільних від іммобілізації (плечовому, ліктьовому та пальцях);
2. Активно-пасивні вправи для згинання пальців кисті в кулак за допомогою здорової
кінцівки;
3. Ідеомоторні вправи для м’язів передпліччя;
4. Ізометричне напруження м’язів передпліччя, які чергуються з вправами на
розслаблення;
5. Вправи на підтримання навиків самообслуговування (застібання ґудзиків,
зав’язування і розв’язування вузлів, зачісування);
6. Протипоказані вправи на пронацію та супінацію передпліччя, що може призвести до
зсуву трепанованих відламків.
З 2-3 дня призначається лікувальний масаж плеча та передпліччя.
Завданнями післяіммобілізаційного періоду є: відновлення об’єму рухів променево-
зап’ясткового суглобу та сили м’язів передпліччя і плеча. На початку періоду спеціальні
вправи виконуються у полегшених умовах: вихідне положення сидячи з опорою
травмованої кінцівки на стіл, використовуються спеціальні ковзані поверхні, амплітуда
рухів поступово збільшується. Призначаються згинання та розгинання, приведення та
відведення, ротація у променево-зап’ястковому суглобі, ізометричне напруження м’язів
кисті та передпліччя, активні вправи для ліктьового та плечового суглобів. Рекомендують
вправи у теплій воді з температурою 34-36 °С. У подальшому інтенсивність вправ
збільшують за рахунок розширення амплітуди рухів, додавання у комплекси вправ з
опором, обтяженням та гімнастичними предметами.
ІІІ період направлений на відновлення повного об’єму рухів, сили м’язів руки та
ліквідацію залишкових явищ. Призначаються вправи з обтяженням та опором, вправи у
басейні, біля гімнастичної стінки. Велику увагу приділяють вправам на відновлення
професійних навиків.

358
 Ушкодження кисті

Серед переломів кисті розрізняють переломи кісток зап’ястя, п’ясті та фаланг

пальців. Переломи кісток зап’ястя виникають при падінні на долонну поверхню кисті, при
цьому найчастіше уражається човноподібна кістка, рідше півмісяцева та тригранна.
Лікування звичайно проводиться консервативним методом. Накладають гіпсову
іммобілізацію від головок п’ясткових кісток із захопленням основної фаланги 1-го пальця
до ліктьового суглоба у положенні тильного згинання і невеликого ліктьового приведення
кисті строком на 3 місяці. При неефективності консервативного методу застосовують
металоостеосинтез з подальшої гіпсовою фіксацією на 1,5-2 міс. ЛФК призначають з 2 дня
після травми, за методикою ідентичною до такій, що застосовується при переломі
променевої кістки у типовому місці.
Серед переломів п’ясткових кісток найбільш часто спостерігається переломовивх
основи 1-ої п’ясткової кістки (перелом Бенета). Звичайно призначається консервативне
лікування. Після репозиції накладається гіпсова пов’язка від основи 1-го пальця до
ліктьового суглоба на 4-5 тижнів. При неефективності показаний металоостеосинтез з
наступною іммобілізацією на 3-4 тижня. При переломах 2-5 п’ясткових кісток і фаланг
пальців накладають гіпсову лонгету на 2-3 тижня по долонній поверхні кисті від кінчика
пальця до границі середньої та дистальної третини передпліччя. Інші пальці не
іммобілізуються.
ЛФК призначають з перших днів після захворювання. У 1-й період застосовують
загальнорозвиваючі, дихальні і спеціальні вправи. Здійснюють активні рухи здоровими
пальцями по можливості в повному обсязі, а також рухи в ліктьовому і плечовому суглобах
одночасно з такими самими рухами здорової руки. Виконують ідеомоторні (посилання
імпульсів) рухи до згинання і розгинання в іммобілізованих суглобах, ізометричне
напруження м'язів плеча і передпліччя.
Залежно від локалізації та характеру ушкодження фаланг пальців кисті є деякі
особливості ЛГ. Так, у разі переломів фаланг І пальця зі зміщенням рухи для здорових
пальців розпочинають з 1-го дня, посилання імпульсів до рухів в ушкодженому пальці і
променево-зап'ястковому суглобі – з 3-го дня. У разі переломів фаланг III пальця активні
рухи проводять тільки I і II пальцями, згинання і розгинання в міжфалангових суглобах IV-
V-пальців проводять тільки пасивно (враховуючи наявність перемичок між сухожилками
поверхневого і глибокого згиначів). Зведення і розведення пальців активне. Розпочинаючи
з 7-8-го дня включають активне згинання і розгинання в міжфалангових суглобах IV-V
пальців. У разі переломів фаланг IV пальця міжфалангові суглоби III і V пальців згинають і
розгинають у перші 7 днів пасивно. У разі переломів фаланг V пальця в міжфалангових
суглобах III і IV пальців можливі пасивні згинання і розгинання. Орієнтовний комплекс ЛГ
при ушкодженні фаланг пальців і п’ясткових кісток у ІІ періоді наведено у Додатку 10.2.
Часто переломи кісток передпліччя та кисті поєднуються з ушкодженням м’яких
тканин цієї області. Найбільшу увагу викликають пошкодження сухожилків. Вибір методики
ЛФК залежить від локалізації травм згиначів і розгиначів кисті та пальців. У разі
ушкодження згиначів у 1-й період крім дихальних і загальнорозвиваючих вправ
застосовують спеціальні: активні вправи у вільних від іммобілізації суглобах, пасивні рухи у
дистальних фалангах з фіксацією проксимальних (під час перев'язки). Амплітуда рухів
дуже мала, дозування – мінімальне. Якщо ушкоджені розгиначі, функціональне лікування в
цей період передбачає активні рухи у вільних від іммобілізації суглобах в поєднанні з
рухами здорової руки, а наприкінці 4-го тижня після операції можна розпочинати активні
розгинання ушкодженої кисті.
У 2-й період на тлі загальнорозвиваючих вправ виконують спеціальні вправи усіма
суглобами пальців кисті (пасивні й активні). Це згинання та розгинання всіх пальців з
допомогою методиста (амплітуда помірна), а потім протидія кожного пальця, згинання та
розгинання кожної фаланги пальця, захоплення дрібних предметів пальцями.

359
Використовують ідеомоторні вправи, ізометричне напруження м'язів, кисті та передпліччя,
вправи з предметами і на блоковому пристрої (механотерапія).
У разі ушкодження сухожилків згиначів пальців роблять акцент на вправи у згинанні
пальців, а якщо ушкоджені сухожилки розгиначів пальців — на розгинання пальців. Після
відновлення достатнього обсягу рухів у суглобах слід тренувати захватну функцію кисті
(вправи у захваті та утриманні різних дрібних предметів: кубиків, кульок, циліндрів та ін.).
Рекомендують вправи в теплій воді. У другій половині цього періоду спеціальні вправи
ускладнюють. Вони спрямовані на підвищення сили пальців і кисті, відновлення тонких
рухів кисті та загальної координації рухів пальцями. Рекомендують такі вправи: 1) удари
кінчиками пальців по висячих предметах різної маси; 2) розтягування пальцями гуми; 3)
піднімання різних за масою предметів; 4) розбирання і збирання дитячих пірамідок; 5)
ловля на льоту маленької кульки; 6) вправи із дзиґою; 7) підкидання, перекидання і ловля
різними способами великих і малих м'ячів. Рекомендують також вправи з обтяженням,
опором, ізометричним напруженням м'язів кисті та передпліччя, трудотерапію з метою
відновлення побутових і трудових навичок (рис. 10.4).
У 3-й період крім спеціальних вправ, рекомендованих для 2-го періоду, застосовують
полегшені трудові процеси, особливо ті, які залучають у трудову операцію ушкоджені
пальці, вправи з гімнастичними предметами, вправи у воді, механотерапію, масаж,
лікування положенням (бинтування пальців на ніч у положенні згинання на м'якому валику
чи укладання на кисть із розігнутими пальцями мішечка з піском).

Рис. 10.4. Вправи для збільшення рухомості в променево-зап'ястковому

суглобі та суглобах пальців кисті

360
 Ушкодження нижньої кінцівки

Переломи шийки стегна

Складають 25% всіх переломів стегна. Характерні для осіб жіночої статі переважно
похилого віку. Виникають при падінні і ударі великого вертлюга стегнової кістки.
Розрізняють медіальні (внутрішньосуглобові), латеральні (позасуглобові) та вбиті
переломи. Консервативне лікування застосовується при вбитих переломах. Звичайно
застосовують скелетне витягання за бугристість великогомілкової кістки, яке замінюють
через 2 міс. і на 2-3 тижні накладають клейове або манжетне витягання тягою 2-3 кг за
гомілковостопний суглоб.
Заняття ЛФК починають з 2-3 дня після травми. Завданнями є: нормалізація лімфо- і
кровообігу, нормалізація діяльності серцево-судинної системи, травного тракту,
попередження розвитку застійних явищ у легенях і пролежнів. Крім загальнорозвиваючих
та дихальних вправ призначають:
1. Активні динамічні вправи пальцями, у гомілковостопному суглобі.
2. Ізометричні напруження м’язів стегна і гомілки, особливо тих, що відводять та
пронують стегно (експозиція від 2-3 сек.;
3. Ідеомоторні вправи.
4. Піднімання таза з опорою на стопу здорової ноги.
5. Присаджування в ліжку за допомогою балканської рами.
6. З 2-3 тижня активні рухи у колінному суглобі.
7. Вправи для зміцнення м’язів плечового поясу та здорової ноги.
Завдання і методика ІІ періоду ЛФК подібні до таких при діафізарних переломах
стегнової кістки. Особливостями є більш пізні (на 1-1,5 міс) терміни осьових навантажень –
через 3-4 міс після перелому допускаються часткові, з 5-6 міс повні осьові навантаження.
При медіальних, латеральних переломах шийки стегнової кістки та при зміщенні
відламків зрощення ушкоджень дуже утруднене. Передумовами поганого зрощення є
наступні складові: облітерація артерії круглої зв’язки, що кровопостачає шийку та головку
стегна, відсутність на шийці стегна окістя, зменшення шийково-діафізарного кута стегна,
остеопороз, супутні захворювання, наявність синовіальної рідини в місці перелому. В таких
випадках застосовують оперативне лікування, при якому фіксація відламків відбувається
за рахунок металевих конструкцій (трилопатевий цвях Сміта-Петерсона) з подальшою
іммобілізацією шиною Белера або мішечками з піском для попередження зовнішньої
ротації. Трилопатевий цвях видаляється не раніше 1 року від травми, а у деяких пацієнтів
він залишається на все життя.
Іммобілізаційний період триває до зняття швів (9-10 доба після операції). Наявність
металевих фіксаторів дозволяє застосовувати більш активний підхід до лікування хворих.
ЛФК призначається на 2 день після операції. Завдання ЛФК та вправи, що призначаються,
відповідають таким при консервативному лікуванні, але строки їх застосування, вихідні
положення, тривалість постільного рухового режиму значно скорочуються:
1) на 3-тю добу виконують пасивні рухи у колінному суглобі;
2) на 4-ту добу рухи в колінному суглобі виконуються активно з використанням ковзких
поверхонь, роликових візків; допускається піднімання випрямленої ноги з підтримкою
стегна і гомілки на висоту кроку, сідання в ліжку з допомогою;
3) З 5-6-го дня хворим дозволяється виконувати активні рухи у всіх суглобах нижньої
кінцівки, сідати, звісивши ноги з ліжка.
Заняття проводять 2-3 рази на день. Кожну вправу повторюють 6-8 разів. Під час
виконання вправ шину тимчасово знімають. Приблизний комплекс вправ наприкінці І-го
періоду при переломах шийки стегна наведено у Додатку 10.3.
Основними завданнями післяіммобілізаційного періоду є: підвищення загального
тонусу організму, зміцнення м’язів плечового поясу верхніх кінцівок і тулуба, тренування
361
опорної функції здорової ноги, навчання хворих пересування за допомогою милиць. До
вправ І періоду з 2-го тижня після травми хворого переводять у положення стоячи на
неушкодженій кінцівці, навчають ходьбі на милицях без навантаження на хвору ногу.
Частково осьове навантаження додають з 3-4 місяця, повне – з 5-6 міс.
ІІІ період направлений на відновлення повного об’єму рухів та сили травмованої
нижньої кінцівки. В комплекси ЛФК додають вправи з опором, обтяженням, гімнастичним
знаряддям. Терміни відновлення сягають 4-6 місяців.
Сучасні досягнення медицини створили можливість заміни кульшового суглоба
штучним. Перевагою ендопротезування є можливість раннього навантаження на
травмовану кінцівку (через 3-4 міс), а при використанні цементу для фіксації ендопротезу –
з 3-4 доби. ЛФК призначається з першого дня після операції. Орієнтовний комплекс
спеціальних вправ у перший день після операції при ендопротезуванні кульшового суглоба
наведено у Додатку 10.4.

Діафізарні переломи стегна

Переломи стегнової кістки відносяться до важких ушкоджень опорно-рухового
апарату. Часто вони супроводжуються значними крововиливами, масивним травмуванням
м’яких тканин. Лікують такі переломи консервативним і хірургічним методами.
Відновне лікування за допомогою консервативного методу здебільшого проводиться
у вигляді скелетного витягання за бугристість великогомілкової кістки на термін 1,5-2 міс з
подальшою фіксацією стегна кокситною пов’язкою на 4-6 тиж. Зростаються діафізарні
переломи стегнової кістки в строки 4-5 міс. ЛФК призначається з 2 дня після травми у
формах РГГ, ЛГ та самостійних занять (4-6 разів на день).
У період іммобілізації застосовують дихальні та загальнорозвиваючі вправи для
верхніх кінцівок, тулуба і здорової нижньої кінцівки. На цьому фоні виконують
спеціальні вправи:
1. Активні рухи у гомілковостопному суглобі та пальцях стопи в різних площинах.
2. Ідеомоторні вправи.
3. Ізометричне напруження м'язів стегна (2-3 сек). Призначається диференційовано та
обережно в зв’язку з можливістю зміщення кісткових відламків не раніше 2 тижня
після перелому.
4. Вправи для розслаблення м’язів стегна.
5. Наприкінці 1-го місяця, щоб запобігти тугорухливості у колінному суглобі, здійснюють
активні рухи в ньому, для чого тимчасово знімають тягу. Спочатку рухи виконуються
за допомогою інструктора, надалі – самостійно (рис. 10.5).
6. З перших днів хворих навчають піднімати таз з опорою на лікті, потилицю і стопу
здорової ноги, сідати у ліжку за допомогою балканської рами.
Орієнтовний комплекс вправ у разі діафізарного перелому стегна піл час скелетного
витягання у І періоді наведено у Додатку 10.5.
Другий період починається після зняття Іммобілізації і триває 1,5-2 місяці.
Завданнями його є: відновлення об’єму рухів у всіх суглобах, тонусу м’язів стегна,
опороздатності травмованої кінцівки та навчання хворого ходьбі на милицях без опори на
вражену ногу. Перші 2 тижні хворий перебуває на ліжковому режимі. В зв’язку з
виникненням під час іммобілізації невеликої згинальної контрактури у колінному суглобі
для зменшення болю рекомендують в перші дні підкладати під нього невеликий м’який
валик. До вправ 1-го періоду додають активні рухи в колінному суглобі у в. п. лежачи на
спині, на животі, на боці (протилежному ушкодженій кінцівці) і сидячи, звісивши ноги з
ліжка. Спочатку вправи виконуються з використанням ковзних поверхонь та візків, надалі –
без них. Для поліпшення периферичного кровообігу та профілактики набряків і неприємних
відчуттів при подальшій ходьбі хворим рекомендують періодично протягом дня опускати
ушкоджену ногу з ліжка, а потім надавати їй підвищеного положення (венозна гімнастика).
Для підготовки хворого до вертикального положення проводять вестибулярну гімнастику –
362
окорухові вправи в поєднанні з поворотами і нахилами голови в положенні лежачи і сидячи
у ліжку, а потім звісивши ноги з ліжка.

Рис. 10.5. Вправи для осіб з переломом стегна

Через 2 тижні хворого переводять на палатний режим і навчають пересуватися за

допомогою милиць із розвантаженням ушкодженої кінцівки. Милиці повинні бути
відрегульовані таким чином, щоб маса тіла при опорі на них падала на кисті рук, а не на
пахву для уникнення розвитку милиційного парезу рук. Впродовж 1-1,5 міс після зняття
скелетного витягнення хворим дозволяють ходити на милицях. У цей період додають
активні рухи із положення стоячи для збільшення рухомості в колінних і кульшових
суглобах. Часткове осьове навантаження допускається через 3 міс, а повне – через 4 міс
після травми. Для відновлення правильного стереотипу ходьби дуже ефективне
застосування вправ у воді: присідання на здоровій нозі, махові рухи, згинання в
кульшовому і колінному суглобах, дозовано подається осьове навантаження на вражену
кінцівку. Застосовують також лікувальний масаж. Наприкінці 2-го періоду використовують
механотерапевтичні апарати.
У 3-му періоді для відновлення повної амплітуди рухів, сили і витривалості м'язів,
ліквідації залишкових явищ призначають різні загальнорозвиваючі вправи, елементи
спортивних ігор, піші прогулянки, плавання тощо. В комплекси включаються наступні
вправи: на координацію і рівновагу, на зміцнення м’язів стегна і гомілки, на формування і
підтримання правильної постави, ходьба з перешкодами, робота з обтяженням зі
спеціальним приладдям та в тренажерах.

363
 При оперативному лікуванні переломів стегнової кістки найбільш часто
використовується інтрамедулярний металоостеосинтез стрижнями, що вводяться в
кістковомозковий канал на 8-10 міс. Такий вид фіксаціє забезпечує стабільне з’єднання
відламків, що не потребує подальшої зовнішньої іммобілізації, натомість кінцівка
укладається на шину Белера. При інших методах металоостеосинтезу після репозиції
відламків накладають кокситну гіпсову пов’язку на 2-4 міс.
Іммобілізаційних період призначається до зняття швів. ЛФК призначається на 2 день
після операції. На ряду з загальнорозвиваючими та дихальними вправами призначають
спеціальні подібні до тих, що використовуються при консервативному лікуванні, але
терміни їх призначення скорочені:
1) з 2-го – призначають активні вправи для гомілковостопного суглоба та пальців,
ізометричне напруження м’язів стегна та гомілки;
2) з 3-го – пасивні та пасивно-активні вправи в колінному і кульшовому суглобі;
3) з 4-го – пасивні та пасивно-активні піднімання ноги на висоту кроку;
4) з 5-го хворий виконує ці вправи самостійно; присаджується у ліжку;
5) з 6-го – активні вправи у в.п. на боці здорової ноги, животі;
6) з 7-го – сидячи, звісивши ноги з ліжка, виконує активні вправи у колінному суглобі.
ІІ період призначається на 9-10 день після зняття швів. До вправ І періоду додають
вправи у вертикальному положенні та ходьбу у милицях з поступовим збільшенням
осьового навантаження; повне допускається через 3-4 місяці. Також застосовуються
вправи з опором, в басейні.

Ушкодження гомілки
За частотою переломи кісток гомілки посідають перше місце серед переломів довгих
трубчастих кісток. Розрізняють переломи великогомілкової, малогомілкової та обох кісток
гомілки. Найчастіше спостерігаються переломи обох кісток у середній і нижній третині
гомілки. Переломи без зміщення відламків лікуються консервативним шляхом. Фіксацію
проводять гіпсовою пов’язкою від пальців стопи до середини стегна (при переломах в
нижній і середній третинах гомілки) та до сідничної складки (при переломах у верхній
третині гомілки) строком на 2,5-3 міс. При переломах зі зміщенням відламків,
гвинтоподібних, косих та осколкових застосовують скелетне витягання за п’яткову кістку чи
метафіз великогомілкової кістки на 4 тижні з подальшою фіксацією гіпсовою пов’язкою на
8-10 тижнів, а при неефективності консервативних методів показано оперативне лікування
за допомогою металоостеосинтезу чи накладання апаратів зовнішньої позавогнищевої
фіксації (апарату Ілізарова).
Якщо лікування проводять витягненням за п'яту, методика ЛФК аналогічна тій, яку
застосовують у разі ушкодження стегна. У 1-й період дихальні та загальнорозвиваючі
вправи чергують зі спеціальними, до яких відносяться: активні рухи пальцями стопи і в
кульшовому суглобі, ізометричне напруження м'язів стегна і гомілки, ідеомоторні вправи.
Частково осьове навантаження на травмовану кінцівку дозволяється робити під час
подальшої іммобілізації гіпсовою пов’язкою при ходьбі на милицях.
У 2-му періоді ЛГ проводять у вихідних положеннях лежачи на спині, на животі, на
боці, стоячи на колінах і сидячи. Для полегшення виконання вправ застосовують ковзаючу
панель, роликові візки, блокові пристрої. У подальшому до занять додають махові рухи
кінцівкою біля гімнастичної стінки, вправи з навантаженням і опором. Рекомендуються
заняття в басейні, трудотерапія, механотерапія та масаж. Вибір вправ для відновлення
опорної функції кінцівки і рухомості гомілковостопного суглоба значною мірою
зумовлюється станом «вилки» суглоба і положенням п'яти. У разі вальгусного положення
останнім закріплюють м'яз, який супінує стопу. Слід приділяти увагу вправам, які
відновлюють ресорну функцію стопи.

364
 У 3-му періоді враховують залишкові порушення функції гомілковостопного суглоба.
Якщо є обмеження тильного згинання, застосовують їзду на велосипеді, ходьбу на лижах.
У разі обмеження підошовного згинання, рекомендують біг і плавання. Коли уражені м'які
тканини гомілки, слід своєчасно запобігати контрактурам, які призводять до розвитку
«кінської стопи».
Якщо у лікуванні був застосований метод позавогнищевого компресійного
остеосинтезу, ЛГ призначають з перших днів після операції. З 2-3-го дня і на весь період
репозиції перелому в апараті в суглобах оперованої кінцівки можна проводити активні
рухи. Спочатку вправи виконують із вихідного положення лежачи на спині.
Загальнозміцнювальні та дихальні вправи чергують зі спеціальними (активні рухи
пальцями стоп, тильні та підошовні згинання стопи, колові рухи стопою, рухи в колінному
суглобі). Останні вправи виконують на ковзкій площині за допомогою здорової ноги і лямок.
Застосовують ізометричне напруження м'язів стегна і гомілки. Через 4-5 днів після операції
хворим дозволяють підніматися з ліжка, а вправи виконують сидячи і стоячи біля ліжка з
розвантаженням ушкодженої кінцівки. Якщо було здійснено одномоментну репозицію,
рекомендується навантажувати ногу на 7-10-й день, якщо поступову – через 3 тижні після
операції. У ці терміни можна дозволити ходьбу в межах палати і відділення. Включають
вправи біля гімнастичної стінки, з опором і обтяженням, на координацію рухів та рівновагу.
Після зняття іммобілізації хворий виконує фізичні вправи, які повністю відновлюють
функцію оперованої кінцівки. До процедур ЛГ додають різні гімнастичні вправи, плавання,
заняття на механотерапевтичних апаратах і тренажерах, у трудових майстернях.

Ушкодження гомілковостопного суглоба

У разі ушкодження п'яткового (ахіллового) сухожилка (повного чи часткового) і
поступового хірургічного відновлення його кінцівку фіксують гіпсовою пов'язкою до
верхньої третини стегна. Стопі надають положення максимального підошовного згинання,
а в колінному суглобі – до кута 145°. Кінцівка перебуває на шині Белера або на
ортопедичній подушці.
У 1-му періоді впродовж 3 тижнів в заняттях ЛГ використовують загальнорозвиваючі
та дихальні вправи для всіх м'язових груп і спеціальні (активні рухи пальцями стопи і в
кульшовому суглобі, ізометричне напруження м'язів стегна і гомілки, ідеомоторні вправи).
Через 3 тижні гіпсову пов'язку вкорочують до колінного суглоба. Стопу виводять із
положення еквінуса і встановлюють під кутом 100°. До занять додають активні згинання і
розгинання ноги в колінному суглобі, ізометричне напруження м'язів стегна і гомілки.
Вправи виконують лежачи і сидячи.
Через 6 тижнів після зняття гіпсової пов'язки (2-й період) протягом найближчих 2
тижнів здійснюють рухи стопою в теплій воді (за допомогою лямок тощо). У подальшому
до занять включають активні рухи стопою, качання качалки обома ногами, перекачування
стопами м'яча і гімнастичної палиці та ін. Призначають масаж кінцівок.
Період відновлення опорної функції оперованої кінцівки розпочинається через 2 міс.
після операції (3-й період). Він спрямований на відновлення функції триголового м'яза
литки і обсягу рухів у гомілковостопному суглобі. Тривалість його буває від 2 до 5 тижнів і
майже повністю залежить від термінів оперативного втручання, тобто, чим раніше після
травми було проведено операцію, тим коротшим буде термін відновлення.
Рекомендується ходьба по рівній місцевості і по сходах, їзда на велосипеді, плавання
тощо. У подальшому, через 5-6 міс. після операції, можна приступати до тренувань, які
націлені на повне відновлення функції кінцівки (рис. 10.6).

365
 Рис. 10.6. Вправи для збільшення рухомості в гомілковостопних суглобах

Переломи кісток стопи

Переломи стопи поділяються на переломи передплюсни, плюсни і фаланг пальців.
Лікування переломів кісток передплюсни (таранної та п’яткової кісток) без зміщення
відламків проводиться консервативним методом шляхом накладання гіпсової пов’язки від
пальців до колінного суглоба на 4-8 тижнів, зі зміщенням – на 8-12 тижнів. При переломах
з вивихами та остеосинтезі гіпсова пов’язка накладається на 3-4 міс. При переломі
плеснових кісток зі зміщенням можливе накладання на 3-4 тижні скелетного витягання за
кінцеві фаланги відповідних пальців на спеціальній рамі, що вмонтована в гіпсову пов’язку,
після якої призначається гіпсова іммобілізація строком на 6-7 тижнів. Засоби ЛФК
призначають з 2 дня після перелому. При переломах нігтьових і середніх фаланг пальців
стопи без зміщення на 1-2 тижні накладають на відповідний палець декілька циркулярних
шарів липкопластиря. При переломах основних фаланг без зміщення строк накладання
гіпсової пов’язки від кінчиків пальців до колінного суглоба 3 тижні, при зміщенні – 4-6
тижнів.
Завданням ЛФК в іммобілізаційному періоді є ліквідація застійних явищ шляхом
нормалізації крово- та лімфообігу, стимуляція регенераторних процесів. У 1-й період
застосовують загальнорозвиваючі, дихальні і спеціальні вправи (активні рухи пальцями
стопи, в колінному і кульшовому суглобах, ізометричне напруження м'язів стегна і гомілки,
ідеомоторні вправи). Для поліпшення периферичного кровообігу і зменшення набряку
хворим періодично необхідно опускати ушкоджену ногу з ліжка, а потім надавати їй
підвищеного положення (венозна гімнастика). Через 3-5 днів після травми дозволяється

366
ходити на милицях. Строки відновлення опорної здатності нижньої кінцівки залежать від
виду перелому та методу лікування. При переломах плеснових кісток часткові осьові
навантаження допускаються з 3 тижнів, повні – з 6-7 тижнів. Опороздатність кінцівки при
переломах фаланг пальців стопи відновлюється з 2-3 тижнів після перелому.
У 2-му періоді, який спрямований на зміцнення м'язів, збільшення рухомості в
гомілковостопному та плесно-фаланговому суглобах, тренування м'язів склепіння стопи,
призначають, крім загальнорозвиваючих вправ для різних груп м'язів, спеціальні вправи
(активні рухи пальцями стопи, тильне і підошовне згинання стопи, колові рухи стопою,
пронацію та супінацію стопи, захват пальцями стопи дрібних предметів, перекачування
стопою тенісного м'яча та ін.). Рекомендують заняття в басейні, масаж. Після зняття
іммобілізації рекомендують носити супінатор чи ортопедичне взуття понад рік.
У 3-му періоді застосовують фізичні вправи біля гімнастичної стінки, в басейні, ходьбу
по рівній місцевості без опори та по сходах, а також плавання, лижні прогулянки, катання
на ковзанах, теренкур, механотерапію і трудотерапію.

Компресійні переломи хребта

Переломи хребта належать до найважчих ушкоджень опорно-рухового апарату.

Розрізняють ізольовані переломи (тіла, дужок, відростків одного або декількох хребців)
множинні (переломи хребта поєднуються з переломами таза, кісток нижніх кінцівок та ін.)
та поєднанні (травми хребта поєднуються з ураженнями спинного, головного мозку,
внутрішніх органів та ін.). Принципово розрізняється тактика ведення пацієнтів з
переломами хребта в залежності від ступеня залучення до травматичного процесу
спинного мозку. У більшості випадків відмічаються компресійні переломи тіл хребців.
Найчастіше спостерігаються переломи у І-ІІ поперекових та ХІ-ХІІ грудних хребцях при
падінні з висоти на ноги, у V-VІ шийних хребцях – при падінні з висоти на голову, при ударі
головою під час пірнання.
Основним завданням лікування компресійного перелому хребта є розвантаження
хребта, запобігання подальшій деформації ушкоджених хребців і здавлюванню спинного
мозку, виправлення форми тіла хребця і збереження його функціональної здатності. Серед
методів лікування основними є такі: 1) метод одномоментної репозиції з наступною
іммобілізацією гіпсовим корсетом; 2) метод поступової репозиції; 3) функціональний
метод; 4) оперативні методи. Недолік перших 2 методів полягає в тому, що хворий довгий
час повинен носити гіпсовий, а потім знімний ортопедичний корсет, що призводить до
іммобілізації корсетом неушкоджених відділів хребта, а тому ставить хребет в умови
пасивного розслаблення, обмеження рухомості грудної клітки та її органів, атрофії і
слабкості м'язів тулуба.
Значного поширення в практиці лікування хворих з компресійними переломами
хребців нижньогрудного та поперекового відділів набув функціональний метод,
розроблений К.Ф. Древінг. Він характеризується тим, що внаслідок лікування зберігаються
функціональні можливості хребта. Методика проведення ЛГ передбачає 4 періоди.
У 1-му періоді хворого кладуть на спину на жорстку рівну постіль з трохи піднятим
головним кінцем ліжка (на 30-60 см від рівня підлоги). Під пахвові впадини проводять
лямки і фіксують їх в узголів’я ліжка, тим самим проводиться витягання хребта за рахунок
власної ваги пацієнта. Під ділянку фізіологічних лордозів підкладають ватно-марльові
валики. Завданнями цього періоду є: усунення загальних і місцевих проявів травматичної
хвороби, попередження пневмоній і тромбоемболій, атонії травного тракту, стимуляція
процесів регенерації.
ЛГ у цей період за відсутності протипоказань призначають з 3-5-го дня і проводять
протягом 10-14 днів. Основним в.п. при виконанні вправ є положення лежачи на спині. До
заняття включають дихальні та загальнорозвиваючі фізичні вправи для дрібних і середніх
м'язових груп та суглобів у полегшених умовах (наприклад, поперемінно ковзаючи стопами
по площині ліжка), рухи в голінковостопних і променезап'ясткових суглобах, витягування

367
прямих рук угору і в різні боки. ЛГ проводять індивідуально по 10-15 хв. (рис. 10.7).
Приблизно через 10-14 днів (суворо індивідуально) хворого переводять у 2-й період за
умови, що він може підняти пряму ногу до кута 45°, не зазнаючи при цьому дискомфорту
чи болю в ушкодженому відділі хребта.

Рис. 10.7. Вправи для осіб із переломом хребта в перші дні занять ЛФК

У 2-й період (до кінця 1-го місяця) основною метою є зміцнення м’язів спини,
створення так званого м'язового корсету і підготовка організму хворого до подальшого
розширення рухового режиму. Через 2,5 тижня хворому дозволяють перевертатися на
живіт за умови збереження прямого положення корпуса. Вправи виконують лежачи на
спині та животі. Загальне навантаження зростає за рахунок добору вправ, збільшення
числа повторень і терміну занять (до 20 хв.). До цих процедур додають вправи для рук,
м'язів спини і живота. Активні рухи ногами виконують поперемінно, уже з відривом від
площини ліжка. Якщо хворий зможе підняти прямі ноги до кута 45°, не відчуваючи при
цьому дискомфорту чи болю в ушкодженому відділі хребта, його можна переводити у 3-й
період лікування.
Орієнтовний комплекс фізичних вправ при компресійних переломах хребта у
поперековому відділі наведено у Додатку 10.6.
Завданнями 3-го періоду ЛФК є зміцнення м'язів тулуба, тазового дна, кінцівок,
поліпшення координації рухів і мобільності хребта. Цей період за термінами охоплює 2-й
місяць лікування (залежно від характеру і важкості ушкодження). Загальне фізичне
навантаження зростає за рахунок збільшення тривалості та щільності занять, в. п. лежачи
на спині, на животі, з поступовим переходом навкарачки і стоячи на колінах. Призначають

368
вправи з опором і обтяженням, ізометричне напруження м'язів, вправи на координацію,
пересування вперед, назад і в сторони. Виконують активні рухи ногами не тільки
поперемінно, але й одночасно з відривом від площини ліжка. Для визначення зміцнення
м'язів спини враховують час утримання тулуба в позі «ластівка» (лежачи на животі), а для
оцінки витривалості м'язів живота фіксують час утримання в положенні лежачи на спині
піднятих під кутом 45° прямих ніг. Пробу вважають позитивною, якщо хворий може
утримати прямі ноги протягом 2-3 хв.
Завданнями 4-го періоду ЛФК є подальше зміцнення м'язів тулуба, збільшення
мобільності хребта, відновлення правильної постави і навичок ходьби, відновлення
повного осьового навантаження на хребет. Вставати хворому дозволяють через 45-60 днів
після травми. Під час переходу у вертикальне положення хворий не повинен сідати: із
положення лежачи на животі він пересувається на край ліжка, опускає одну ногу на
підлогу. Потім, спираючись руками, відштовхується від ліжка, випрямлюється й опускає
другу ногу. Необхідно слідкувати за тим, щоб спина була пряма. Після адаптації до
вертикального положення до заняття ЛГ включають фізичні вправи, які виконують у в. п.
стоячи: нахили тулуба назад, у лівий, правий бік, напівприсідання з прямою спиною,
почергове відведення і приведення ніг та ін. Призначають вправи, які відновлюють рухові
навички, закріплюють правильну поставу і відновлюють навички ходьби. Використовують
вправи з гімнастичними предметами, біля гімнастичної стінки.
Наприкінці 3-го місяця після травми хворий повинен ходити протягом 1,5-2 год, не
відчуваючи при цьому болю і дискомфорту в ділянці ушкодження. Якщо хворий
спроможний це виконувати, йому дозволяють сидіти на стільці. Через 4 міс після травми
перевіряють функціональний стан хребта. Якщо клінічне і рентгенівське обстеження дають
позитивні результати, хворому пропонують виконати низку вправ у в. п. стоячи: а) руки
підняти вгору; б) нахилити тулуб у лівий, правий бік; в) руки витягнути вперед і нахилити
тулуб уперед з прямою спиною; г) нахилитися вперед, дістати долонями до підлоги.
Повна консолідація ушкоджених тіл хребців відбувається протягом 10-12 міс після
травми, а тому весь цей час необхідно звертати увагу на зміцнення м'язового корсету і
поліпшення ресорної функції хребта. Слід постійно слідкувати за поставою хворого,
звертаючи увагу на те, щоб у зоні ушкодження зберігалося лордозування.
Під час амбулаторного і санаторно-курортного лікування продовжують застосовувати
гімнастику, рекомендується плавання, масаж, дуже обережно призначають елементи
спорту, якщо їх використання не спричинює у хворого відчуття дискомфорту.
При компресійних переломах хребта у шийному відділі лікування здебільшого
проводять консервативним методом у два етапи: витягнення шийного відділу хребта під
власною вагою на плоскій постелі з піднятим головним кінцем шляхом фіксації петлею
Гліссона хворого за підборіддя (15-30 діб); гіпсовий напівкорсет або нашийник (8-10
тижнів).
Під час витягання методика ЛФК схожа з такою у І періоді лікування компресійних
переломів поперекового відділу хребта за винятком рухів у шийному відділі, які в даній
ситуації протипоказані. Рухи ногами виконуються у полегшених умовах.
У другій частині періоду іммобілізації завданнями є: попередження атрофій м’язів
шиї, плечового поясу і верхніх кінцівок, зміцнення м’язів тулуба, відновлення правильної
постави і стереотипу ходьби.
С п е ц і а л ь н и м и в п р а в а м и є:
1. Вправи на координацію та рівновагу із в. п. лежачи, сидячи і стоячи.
2. Ізометричні напруження м’язів шиї, надпліч (від 2-3 сек. до 5-7 сек.).
3. Активні рухи м’язами верхнього плечового поясу (симетричні піднімання надпліч,
колові рухи та відведення верхніх кінцівок до рівня 90°, обмежені повороти в боки
тулубом).
Завданнями 2-го періоду є: відновлення об’єму рухів в шийному відділі хребта,
зміцнення м’язів шиї, плечового поясу та верхніх кінцівок. Збільшення навантажень в
цьому періоді відбувається за рахунок збільшення кількості повторень вправ, амплітуди
369
рухів та щільності занять. В. п. для вправ є положення лежачи, сидячи та стоячи. ЛГ
складається з загальнорозвиваючих, дихальних та спеціальних вправ. До вправ першого
періоду додають активні рухи головою (нахили, колові, повороти), утримання голови
горизонтально, лежачи на боці, піднятою – на спині. Застосовують рухи головою з
невеликим опором за допомогою інструктора та самостійно. Відводять випрямлені руки
вище горизонтального рівня. В комплекси включають вправи на рівновагу та координацію.
У 3-му періоді ЛФК націлено на зміцнення м’язового корсету, покращення ресорної та
опорної функцій хребта, відновлення повного об’єму рухів хребта у всіх напрямках,
закріплення навичок правильної постави, тривалої ходьби, відновлення працездатності.
Лікувальний масаж призначають з 2-5 дня після травми. З метою нормалізації крово- і
лімфообігу, профілактики тромбоемболічних ускладнень, пролежнів з перших днів
застосовують масаж нижніх кінцівок. Для профілактики атонічних закрепів з кінця першого
тижня проводять масаж передньої черевної стінки. З 2 місяця масирують спину. У
подальшому в завдання масажу включають нормалізацію скорочувальної здатності і
тонусу м’язів верхнього плечового поясу, шиї, спини, сідниць і нижніх кінцівок. Наряду з
класичним застосовують підводний душ-масаж.
Фізіотерапевтичні процедури призначають з другого дня після травми. Завданнями у
І-ІІ періодах є: зменшення больових проявів, стимуляція трофічних і регенераторних
процесів. Показані: УВЧ-терапія, електрофорез з новокаїном, діадинамотерапія, УФО, з
середини другого місяця – електрофорез з кальцієм. У подальший реабілітації
фізіотерапію застосовують для зміцнення м’язів, завершення формування повноцінної
структури хребців, загартовування організму. Показані: електростимуляція м’язів, що
ослаблені, соляно-хвойні і йодобромні ванни, обтирання, обливання, повітряні і сонячні
ванни, кліматотерапія.

Переломи кісток таза

Переломи кісток таза відносять до тяжких ушкоджень опорно-рухового апарату.

Розрізняють крайові переломи кісток таза (відрив передньоверхньої ості клубової кістки,
поперечні та поздовжні переломи крила клубової кістки, переломи куприка і хрестця),
переломи без порушення безперервності тазового кільця, переломи з порушенням
безперервності тазового кільця (переломи типу Мальгеня), переломи вертлюжної
западини. Виділяють ізольовані, множинні та поєднані переломи (разом з ушкодженням
тазових органів).
Лікують переломи таза переважно консервативним методом, однак за певних
показань (наприклад, при розходженні бічного симфізу, переломах вертлюжної западини
та ін.) здійснюють оперативне втручання. При ізольованому переломі однієї кістки або
кісток тазового кільця (без порушення безперервності тазового кільця) хворого укладають
на постіль із дерев’яним щитом та піднятим на 30 см від підлоги ніжним кінцем строком на
2 тижні. Під коліна укладають валик діаметром 60-80 см так, щоб кут згинання в колінних
суглобах становив 140°, п'яти ніг з’єднані, коліна розведені (положення «жаби»), під голову
підкладають подушку. Таке положення хворого сприяє розслабленню м’язів, що
прикріплюються до кісток таза, зіставленню відламків і зменшенню больових відчуттів.
При переломах тазу з порушенням безперервності іммобілізація триває 5-6 тижнів. В
залежності від характеру перелому таза застосовують різні види фіксації: при розриві
лобкового зчленування ноги хворого укладають на валик паралельно, тазова ділянка
фіксується поясом Гільфердінга; при переломі вертлюжної западини накладають скелетне
витягнення за виростки стегна або великогомілкової кістки, хворого кладуть на ліжко зі
щитом, ногу з ушкодженого боку – на шину Беллера; при переломі типу Мальгеня скелетне
витягнення з вантажем 7-10 кг накладають на кінцівку з боку зміщення, а при двобічних
зміщеннях – з обох боків, з більшим вантажем із того боку, що зміщений більше; крім
скелетного витягнення накладається пояс Гільфердінга.

370
 ЛФК призначають з 2-го дня після травми. В іммобілізаційному періоді завданнями
ЛФК є: підвищення психоемоційного тонусу хворого, профілактика ускладнень із боку
серцево-судинної (тромбоемболічних ускладнень), системи органів дихання (застійних
пневмоній), нормалізація роботи шлунково-кишкового тракту й органів виділення,
поліпшення крово- і лімфообігу в зоні ушкодження з метою активізації процесів
регенерації, запобігання зниженню сили і витривалості м’язів тазового пояса і нижніх
кінцівок, ригідності в суглобах. У заняття крім загальнорозвиваючих та дихальних вправ
включають ряд с п е ц і а л ь н и х вправ:
1. Активні рухи в суглобах стопи, гомілковостопному, колінному суглобах не відриваючи
стегна від валика і п’яток від ліжка в початкові дні реабілітації. Поступово об’єм рухів
збільшують – додають поперемінне, а потім одночасне піднімання гомілки,
відриваючи п’ятку від ліжка, до висоти валика.
2. Незначне підведення таза.
3. Ритмічні та тривалі ізометричні напруження сідничних м'язів, стегна і гомілки.
4. Вправи для зміцнення м’язів живота (імітація ходьби поверхнею ліжка).
Постіммобілізаційний період триває 1,5-4 тижні. ЛФК спрямована на зміцнення м’язів
тулуба, кінцівок і тазового пояса, збільшення амплітуди рухів у суглобах нижніх кінцівок,
тренування опорної функції нижніх кінцівок, підготовку до вставання і ходьби. Інтенсивність
вправ І періоду збільшується за рахунок їх ускладнення, збільшення щільності занять,
виконання вправ обома ногами, ізометричних напружень м’язів кінцівок, тазового пояса і
тулуба (інтенсивність їх повинна сягати субмаксимальних величин), збільшення кількості
вправ та їх повторювань. Основними в. п. при виконанні вправ є лежачи на спині та на
боці, а у подальшому лежачи на животі. Перехід із положення лежачи на спині у
положення на животі здійснюється таким чином: лежачи на спині, хворий пересувається на
край ліжка, рука, розміщена ближче до середини ліжка, витягнута уздовж тулуба, другою
рукою хворий тримається за узголів’я ліжка; ногу, що ближче до краю ліжка, слід покласти
на другу ногу і швидко (за допомогою методиста) перевернутися на живіт.
Орієнтовний комплекс спеціальних вправ при переломах таза на ІІ періоді наведено у
Додатку 10.7.
Перехід у положення стоячи дозволяється за умови, що хворий під час занять не
відчуває болю, виконує рухи з повного амплітудою, у положенні лежачи на животі вільно
може підняти ноги вгору, у висячому положенні зігнути їх у колінах і підтягти до живота,
випрямити у висячому положенні, розвести у сторони і, з’єднавши їх, опустити на ліжко.
Техніка переходу з положення лежачи на животі у положення стоячи: спираючись на руки,
опустити обидві ноги на підлогу на носки і пересунути руки до краю ліжка, одночасно
опускаючись на всю ступню; коли стопи будуть цілком стояти на підлозі, випрямитися і
перенести руки на пояс.
У ІІІ періоді завданнями лікувальної гімнастики є: зміцнення м’язів тулуба, тазового
пояса, кінцівок, відновлення опорної функції нижніх кінцівок, збільшення амплітуди рухів у
суглобах (особливо у тазостегновому), відновлення нормальної ходи, вироблення постави.
Вихідними положеннями при виконанні вправ у цьому періоді є лежачи на спині, на боці, на
животі та стоячи. Застосовуються вправи для всіх груп м’язів і суглобів із гімнастичними
предметами і без предметів, з легкими обтяженнями й опором, біля гімнастичної стінки,
напівприсідання, махові рухи ногами у різних напрямках, кругові рухи у тазостегнових
суглобах, нахили тулуба та ін. Для відновлення правильного стереотипу ходьби
рекомендуються вправи у положенні стоячи: ходьба на носках, на п’ятах, боком, назад,
перехресним кроком, із рухом рук у різних напрямках, вправи на гімнастичній стінці
(лазіння, присідання). Сидіння дозволяється за умови відсутності відчуттів тяжкості і болю
в ногах та місці перелому після 1,5-2 годинного перебування на ногах. Також ефективними
щодо відновлення функцій нижніх кінцівок є вправи у воді: різні види ходьби, махові та
колові рухи в тазостегнових суглобах, відведення ніг у сторони, почергове піднімання
прямих ніг, присідання, повороти стоп усередину і назовні.

371
 Оцінка ефективності лікувальної ф ізкультури у хворих
травматологічного профілю

Визначення ефективності ЛФК проводять, як правило, за загальноприйнятими

методиками клініко-лабораторних та інструментальних досліджень хворих
травматологічного профілю в умовах стаціонарного й амбулаторного лікування. У разі
ушкоджень опорно-рухового апарату для визначення обсягу рухів у суглобах, м'язової
сили і напруження м'язів, швидкості та координації рухів, витривалості проводять кутові
виміри амплітуди рухів у суглобах за допомогою кутоміра. Амплітуду рухів розглядають як
різницю між максимально можливим розгинанням і згинанням у суглобах. Лінійні заміри
проводять сантиметровою стрічкою, визначають довжину й обсяг ушкодженої та здорової
кінцівок. Гоніометричні заміри кривизни і рухів хребта, кути нахилу таза – за допомогою
гоніометра Гамбурцева, маятникоподібного дистанційного електрогоніометра та ін.
М'язову силу досліджують за п'ятибальною шкалою. Тонус м'язів (пружність) визначають
за допомогою тонусометрів (Сермаї, Уфлянда, електротонусометра та ін.). За різницею
показників «у спокої» та «в напруженні» судять про скоротливу здатність м'язів.
Витривалість м'язів визначають за часом утримання м'язового напруження за допомогою
динамографів (статична робота) чи ергографів (динамічна робота). Зміни біоелектричної
активності м'язів оцінюють за допомогою електроміографічного методу дослідження.
Для визначення функціонального стану серцево-судинної системи, ступеня фізичної
адаптації хворого, динамічного спостереження за ходом фізичної реабілітації та оцінки
професійної придатності застосовують тести з дозованим фізичним навантаженням.

10.3. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я п р и д е ф е к т а х п о с т а в и ,
сколіозах та плоскостопості

Порушення постави, деформації хребта та стоп поділяють на вроджені та придбані.

Останні можуть бути наслідком травм, інфекцій, інтоксикацій, уражень нервової системи,
хвороб обміну речовин, порушень статики й ін., особливо на фоні гіподинамії. Нерідко
деформації виникають внаслідок поєднання декількох чинників. За даними статистики
кожна 4-та дитина в Україні має порушення постави, а приблизно 5-6 чоловік з тисячі
населення хворі на сколіоз. У деяких викривлення хребта перевищує 40%, що вважається
показником для проведення операції. Таке на перший погляд невинне захворювання, як
плоскостопість, може бути причиною пошкодження тазових, колінних, гомілковостопних
суглобів, а також породжує розвиток сколіозу й інших захворювань хребта. Крім патології
опорно-рухового апарату та косметичного дефекту, порушення постави негативно впливають
на функціонування внутрішніх органів.

Клініко-фізіологічне обґрунтування

При дефектах постави зменшується стійкість хребетного стовпа до різних

деформуючих дій. Збільшення навантаження на м'язи, зв'язки та кістки при цьому є
причиною виникнення дискомфорту, болю та ушкоджень опорно-рухового апарату.
Кінцевими проявами такого перенавантаження на хребет і стопи є формування сколіозу
(або сколіотичної хвороби) та плоскостопості. При виникненні плоскостопості стопа не в
змозі амортизувати навантаження від ходьби і бігу, і ця робота перерозподіляється на суглоби
ніг (гомілковостопний, колінний, стегновий) і хребет. Додаткове навантаження на ці області
призводить до їх більшого зношування, і як наслідок, до виникнення серйозних захворювань,
таких як остеохондроз хребта, міжхребцеві грижі, радикуліт, артрози, артрити й ін. Зниження
ресорної функції хребетного стовпа сприяє постійним мікротравмам головного мозку під

372
час ходьби, бігу й інших рухів, що супроводжується швидким стомленням, а нерідко
сильними головними болями.
Досить часто порушення постави супроводжуються нейроциркуляторною дистонією,
варикозним розширенням вен нижніх кінцівок, а також розладами діяльності внутрішніх
органів. Зокрема, зменшення екскурсії грудної клітини і діафрагми, зниження життєвої
ємності легенів в порівнянні з фізіологічною нормою, зменшення коливань внутрішньо-
грудного тиску при порушеннях постави негативно відображаються на діяльності серцево-
судинної і дихальної систем, призводячи до зниження їх фізіологічних резервів та
порушуючи адаптаційні можливості організму. Слабкість м'язів живота і зігнуте положення
тіла викликають порушення роботи кишечнику і утруднюють відтік жовчі. При порушеннях
постави, як правило, мускулатура послаблена, тому спостерігається зниження фізичної
працездатності. Під час навчання у школі неправильна постава призводить до розвитку
супутньої патології зору (короткозорості).
Лікування порушень постави і деформацій опорно-рухового апарату має бути
комплексним. Воно передбачає використання лікувальної фізичної культури разом із
масажем, фізіотерапією, загартуванням, гігієнічними та оздоровчими заходами у режимі
навчання, праці та відпочинку. Головним діючим чинником серед них є фізичні вправи.
Необхідність їх застосування зумовлюється багатостороннім впливом на організм. М'язова
діяльність, насамперед, підвищує загальний тонус, активізує функції ЦНС, серцево-
судинної, дихальної та інших систем організму, стимулює обмінні процеси, а головне,
забезпечує перерозподіл м’язового напруження, зміцнення м’язів, створення міцного
м’язового корсета. Систематичні заняття фізичними вправами сприяють виникненню і
закріпленню нових умовних рефлексів, руйнують стереотип неправильного утримання
тіла.
При призначенні засобів фізичної реабілітації важливо відрізняти сколіотичну поставу
від істинного сколіозу на початку його формування. С к о л і о т и ч н а п о с т а в а – це
функціональне порушення, яке зумовлено в основному дисбалансом м’язів. Тому при
сколіотичній поставі бокові відхилення хребта та асиметрія не є фіксованими і зникають
при активному випрямленні спини вольовим зусиллям (наприклад, при команді «встати
рівно»), а також при нахилі тулуба вперед або в горизонтальному положенні, коли
виключається статичне навантаження. При сколіотичній поставі відсутні також такі ознаки,
як ротація і торсія хребців, обмеження рухливості, больові відчуття при пальпації та при
навантаженні на хребет, структурні зміни в тілах хребців (табл. 10.2).
Таблиця 10.2

Диференційна діагностика сколіотичної постави та істинного сколіозу

.
Сколіоз
Основні клініко-рентгенологічні ознаки порушення Сколіотична
(початкові
постави у фронтальній площині постава
стадії)
Зникнення асиметрії тулуба при вольовому зусиллі + -
Реберний горб у грудному відділі хребта - +
М'язовий валик у поперековому відділі хребта - +
Торсія хребців навколо вертикальної осі хребта - +
Викривлення хребта на рентгенівських знімках стоячи + +
Викривлення хребта на рентгенівських знімках лежачи - +
Структурні зміни в тілах хребців - +
Обмеження рухливості, больові відчуття при пальпації та
- +
при навантаженні на хребет

373
 І с т и н н и й ( с т р у к т у р н и й ) с к о л і о з характеризується: стійким відхиленням
хребта вправо, вліво або S-подібним скривленням; асиметричним розташування надпліч
та лопаток, які на боці випуклості грудного скривлення знаходяться вище, ніж на
протилежному боці; відхиленням тулуба по відношенню до тазу в бік основного
скривлення; асиметрією трикутників талії; наявністю реберного випинання («реберного
горба») та компенсаторного «м’язового валику» на протилежному боці. Підтвердження
діагнозу істинного сколіозу, а також визначення його ступеню проводиться за допомогою
рентгенографії.

Порушення постави

Порушення постави найчастіше виникають у дітей, особливо в періоди, так званих,

«стрибків росту», коли постава має нестійкий характер і легко змінюється під впливом
позитивних чи негативних чинників. Значне статичне навантаження на хребет та м’язи
тулуба, одноманітні пози під час навчання чи роботи сприяють
розвитку і закріпленню порушеної постави, тому слід приділяти
багато уваги меблям, насамперед, у дитячому віці. Стіл, парта,
стільці мають відповідати зросту дитини. Низька парта сприяє
формуванню круглої спини, дуже висока – надмірному
підняттю плечей вгору. Слід уникати поз, при яких тіло дитини
нахилене убік, вона сидить на одній нозі або з вільно
звисаючою лівою рукою. Школярам молодших класів не слід
носити портфель у руці, лікарі рекомендують ранець, який
забезпечує рівномірне навантаження на хребет і м’язи спини.
(рис. 10.8). Школярам, що займаються видами спорту,
специфіка яких викликає нерівномірне навантаження на
Рис. 10.8. Неправильні половину тіла (фехтування, бокс, теніс, бадмінтон тощо), слід
пози, що спричиняють включати в тренувальні заняття коригуючі вправи, що
порушення постави усувають ймовірність розвитку вади постави.
Л і к у в а л ь н у ф і з и ч н у к у л ь т у р у проводять у дошкільних закладах,
спеціальних медичних групах у середніх і вищих навчальних закладах, поліклініці,
санаторно-курортних умовах. Її завдання: покращення емоційного стану і нормалізація
основних нервових процесів; покращання діяльності серцево-судинної, дихальної та
травної систем, обмінних процесів; зміцнення ослаблених м’язів спини і тулуба,
підвищення рівня силової та загальної витривалості; формування й удосконалення
рухових навичок та покращання загального фізичного розвитку; виправлення вади
постави, виховання і закріплення навички правильної постави.
Указані завдання реалізують шляхом включення в комплекси лікувальної, гігієнічної
гімнастики та самостійних занять загальнорозвиваючих, дихальних і спеціальних
коригуючих вправ; використання плавання, ходьби та бігу, спортивних ігор, ходьби на
лижах та інших форм і засобів фізичної культури.
Заняття з лікувальної гімнастики проводять протягом 30-45 хв. з групою з 10-12 осіб
3-4 рази на тиждень. Гімнастичні вправи виконують із вихідних положень стоячи, сидячи, в
упорі стоячи на колінах, лежачи й у висі при різних положеннях голови, тулуба, рук та ніг.
Вибір вихідного положення в кожному конкретному випадку визначається характером
порушення постави, поставленими завданнями. Увесь цикл занять поділяється на два
періоди – підготовчий і основний. У підготовчий період створюють уявлення про правильну
поставу й утворюють фізіологічні передумови для її закріплення. В основний період ця
робота завершується. У заняття з лікувальної гімнастики включають загальнорозвиваючі і
спеціальні вправи. Перші спрямовані на удосконалення фізичного розвитку дитини, другі –
на виправлення неправильної постави. Вони сприяють нормалізації кута нахилу таза,
виправленню порушених фізіологічних вигинів хребта, положення і форми грудної клітки,
симетричному положенню плечового пояса.
374
 Основою нормалізації взаєморозташування частин тіла є зміцнення природного
м’язового корсета. Найкращими вихідними положеннями для цього є такі, що
забезпечують розвантаження хребта – лежачи на спині та животі і, особливо, в упорі
стоячи на колінах, що дає можливість цілеспрямовано діяти на окремі відділи хребта.
Вправи, що виконуються з названих вихідних положень, мають бути симетричними,
чергуватися з розслабленням м’язів і дихальними вправами.
Залежно від виду порушення постави добирають відповідні вправи. При сутулості,
збільшенні грудного кіфозу потрібно зміцнювати довгі м’язи спини. Застосовують
розгинання корпуса із вихідних положень лежачи на животі, в упорі стоячи на колінах
(колінах і долонях, колінах і передпліччях, колінах і витягнутих руках). Розгинання тулуба
слід виконувати з різними положеннями рук, з предметами, з обтяженням.
При збільшенні поперекового лордозу слід зміцнювати м’язи живота, використовуючи
рухи ногами лежачи на спині: «велосипед», піднімання прямих ніг, перехід в положення
лежачи, в положення сидячи тощо. У випадках зменшення фізіологічних викривлень
хребта вправи мають бути спрямовані на зміцнення м’язів спини та живота,
рекомендуються рухи з невеликим обтяженням (гантелями масою 0,5-1 кг). Для усунення
асиметричної постави використовують симетричні вправи, що врівноважують м’язовий
тонус на опуклому й увігнутому боці хребта. Колові рухи руками назад, згинання рук до
потилиці і плечей є спеціальними вправами при крилоподібних лопатках.
Корекції постави досягають за допомогою одночасного формування навички
правильного утримання тіла. Це відбувається внаслідок розвитку м’язово-суглобового
відчуття, яке дозволяє самостійно оцінити положення окремих частин тіла. Для його
розвитку використовують: тренування перед дзеркалом; вправи на виховання правильної
постави, стоячи спиною до вертикальної площини (стіни, дверей), упираючись потилицею,
спиною, сідницями і п’ятками; виправлення вади за командою інструктора. Навичка
правильної постави виробляється і закріплюється під час виконання загальнорозвиваючих
вправ, вправ на рівновагу та координацію, ігор. Орієнтовний комплекс вправ для
формування пози і правильної постави наведено у Додатку 10.8.
Ефективність лікувальної гімнастики значно підвищується при застосуванні
гідрокінезитерапії і плавання. Заняття проводять не менше ніж два рази на тиждень при
температурі води не нижче 26°С і повітря 25–26°С. Тривалість заняття 40-55 хв., сюди
входить 10-20 хв. виконання імітаційних і підготовчих вправ на суші. У воді використовують
різноманітні вправи для розвитку сили і витривалості м’язів, коригуючі і для формування
правильної постави. Застосовують гумові амортизатори, ласти, надувні круги, які фіксують
на рівні таза, що не дозволяє прогинатися у поперековій ділянці і розвантажує хребет, а
також надувні і пластмасові іграшки, м’ячі, дошки з пінопласту та інші підтримуючі засоби.
Вибір стилю плавання визначають характером вади. Для усунення сутулості,
тотального кіфозу рекомендують плавати вільним стилем чи способом брас на спині,
асиметричної постави – плавання на боці та способом брас на грудях чи спині. Останній
стиль є основним при більшості порушень постави, оскільки складається з симетричних
послідовних плавальних рухів руками, ногами і ковзання. Зрозуміло, що цей стиль
боротьби з вадами постави можуть застосовувати особи, які вміють плавати, а тих, хто не
може це робити, слід навчити плавати і після цього вибирати той чи інший стиль.
Рекомендується щоденно займатися фізичними вправами вдома, використовуючи
похилі площини. У такому положенні під вагою власного тіла досягаються розвантаження і
витягнення сегментів хребетного стовбура. Це сприяє розтягненню і розслабленню
напружених м’язів, збільшенню міжхребцевих проміжків, зменшенню внутрішньодискового
тиску і компресії на нервові корінці та судини. Серед таких пристосувань для запобігання
порушень постави, лікування сколіозу, остеохондрозу і деяких інших захворювань хребта
заслужене визнання набув профілактор Євмінова, який являє собою багатошарову
дерев’яну площину що здатна амортизувати. Залежно від завдань, його можна
встановлювати під різними кутами нахилу, а рухомі держаки дозволяють займатися
вправами як дорослим, так і дітям. Розроблені автором комплекси фізичних вправ, що

375
виконуються на фоні розвантаження хребта, сприяють зміцненню глибоких й поверхневих
м’язів спини, формуванню м’язового корсета, що є основою нормального функціонування і
захисту структур хребетного стовпа. Простота у використанні профілактора дозволяє
застосовувати його у лікувально-профілактичних закладах, на уроках фізкультури, у
групах здоров’я, навчально-тренувальному процесі та в домашніх умовах.
Л і к у в а л ь н и й м а с а ж використовують для зміцнення розтягнутих та ослаблених
м’язів і, навпаки, розслаблення і розтягнення напружених м’язів; підвищення загального
тонусу. Застосовують почергово ручний і підводний душ-масаж. Масажують ослаблені
довгі м’язи спини й міжлопаткової ділянки прийомами розминання, глибокого розтирання,
постукування, інтенсивного погладжування. На м’язи передньої поверхні тулуба діють
прийомами погладжування, розтирання і розминання.
Ф і з і о т е р а п і я спрямована на загальне зміцнення організму, стимуляцію
ослаблених м’язів, підвищення пристосувальних можливостей та неспецифічної опірності
організму, загартування. Використовують сонячні та повітряні ванни, УФО в осінньо-
зимовий період; душ струменевий і циркулярний, обливання, обтирання, прісні і хвойні
ванни; електростимуляцію ослаблених м’язів; кліматолікування.

Сколіоз

Лікування сколіотичної хвороби комплексне. Разом із загальнотерапевтичними

гігієнічними засобами та ортопедичними методами застосовують лікувальну гімнастику,
лікувальний масаж, фізіотерапію. У разі безрезультатного тривалого консервативного
лікування і прогресування захворювання при сколіозах II–IV ступеня інколи проводять
оперативне втручання, суть якого зводиться до корекції деформації з наступною фіксацією
хребта. Однак операція не завжди приводить до виліковування, тому в переважній
більшості провідним методом лікування сколіозу є консервативний.
Діти зі сколіозом I ступеня звичайно лікуються у поліклініці, де і займаються
фізичними вправами, або в школі в спеціальних медичних групах. При сприятливому
перебігу хвороби їм дозволяється займатися деякими видами спорту: плаванням (стиль
брас), лижним спортом (класичний хід), академічним веслуванням, спортивними іграми
(волейбол, баскетбол).
Лікування сколіозів II ступеня проводять у кабінетах ЛФК поліклінік, лікарсько-
фізкультурних диспансерах, а при прогресуванні захворювання – у спеціалізованих
школах-інтернатах. У них перебувають і хворі з III–IV ступенями сколіозу. В цих закладах
лікування поєднують із навчанням: діти вчаться, лежачи на спеціальних тапчанах;
проводять фізкультпаузи на кожному уроці та 45-хвилинні заняття з лікувальної
гімнастики, а зранку – гігієнічну гімнастику. Використовують лікувальне плавання,
елементи спортивних ігор. Застосовують коригуючи гіпсові ліжка, знімні ортопедичні
корсети.
Л і к у в а л ь н а ф і з и ч н а к у л ь т у р а є найважливішим засобом у
комплексному лікуванні сколіотичної хвороби. Її головні спеціальні завдання: запобігання
подальшому прогресуванню сколіотичної хвороби, виправлення сколіотичної деформації
на ранніх стадіях захворювання; розтягнення скорочених м’язів і зв’язок на увігнутій
стороні хребта і зміцнення їх на опуклій стороні дуги; зміцнення м’язів спини і грудної
клітки, створення м’язового корсета, виправлення хребта; покращання діяльності
дихальної і серцево-судинної систем; виховання і закріплення навички правильної
постави.
Для вирішення цих завдань використовуються гімнастичні вправи для зміцнення
м’язів спини, живота, бічних м’язів тулуба переважно з положення лежачи на животі, спині,
в упорі стоячи на колінах. Це дає змогу підвищити силову витривалість м’язів тулуба у
найвигідніших умовах формування м’язового корсета і закріплення досягнутої корекції.
У заняттях із лікувальної гімнастики використовують спеціальні коригуючі вправи
(Єпіфанов В.А., 1995) – симетричні, асиметричні і деторсійні (рис. 10.9 і 10.10).

376
 1 2
Рис. 10.9. Коригуючі вправи при правобічному грудному і лівобічному поперековому сколіозі:
1 – активно-пасивна корекція хребта перед дзеркалом; 2 – пасивна корекція на похилій площині

Рис. 10.10. Деторсійні вправи: А – комбінована вправа при правобічному грудному і лівобічному
поперековому сколіозі; Б – вправи на похилій площині при поперековому сколіозі

Рис. 10.11. Варіанти вправ, спрямованих на витягнення хребта

377
 С и м е т р и ч н і вправи зберігають серединне положення хребта, сприяють
вирівнюванню м’язової тяги з обох боків. Цей ефект виникає внаслідок того, що при
виконанні симетричних рухів розтягнуті й ослаблені м’язи на опуклій стороні сколіотичної
дуги скорочуються більше, ніж скорочені і, порівняно, сильніші м’язи увігнутої сторони. Під
впливом тренувань м’язи на опуклій стороні зміцнюються, а на увігнутій розтягуються і
спостерігається зниження їх гіпертонусу. Це сприяє усуненню або зменшенню асиметрії
м’язової тяги і створенню рівномірного м’язового корсета. Симетричні вправи нескладні,
виконання їх не викликає у хворих утруднень і, що особливо важливо, вони не призводять
до противикривлень. Тому їм віддають перевагу при лікуванні сколіозу усіх ступенів.
А с и м е т р и ч н і коригуючі вправи концентровано діють на визначені ділянки хребта
і при неправильному виконанні можуть призвести до розвитку противикривлень. Тому їх
слід добирати спільно з лікарем і реабілітологом та суворо дозувати. Асиметричні вправи
виконують із вихідних положень лежачи, в упорі стоячи на колінах, стоячи і в русі.
Протипоказані вони при прогресуванні сколіозу.
Д е т о р с і й н і вправи застосовують при сколіозі, коли переважає виражена торсія
хребців. Ці вправи передбачають обертання хребців у бік, протилежний торсії; корекцію
сколіозу з вирівнюванням таза; розтягнення скорочених та зміцнення розтягнутих м’язів у
поперековому і грудному відділах. Деторсійні вправи виконують із вихідного положення
лежачи на похилій площині (в т.ч. на профілакторі Євмінова), з упору стоячи на колінах,
стоячи, у висі на гімнастичній стінці.
У комплексах лікувальної гімнастики велику увагу приділяють дихальним вправам,
які не тільки підвищують функціональні можливості дихальної та серцево-судинної систем,
а й сприяють активній корекції хребта і грудної клітини. Під час виконання вправ слід
постійно звертати увагу на виховання і закріплення навички правильної постави, вимагати
точного виконання вправ.
Складовим елементом комплексного лікування сколіотичної хвороби є плавання та
гідрокінезотерапія. Мотивація занять, умови та принципи їх використання аналогічні тим,
що і при вадах постави. Однак методика плавання, використання спеціальних фізичних
вправ на суші й у воді зазнає зміни. Відмінною особливістю методики є суворий контроль
за стабілізацією хребта у положенні корекції при виконанні всіх вправ і виключення тих, які
призводять до його мобілізації. Всі ці вимоги найбільше задовольняє спосіб брас на
грудях. Плавальні рухи рук і ніг симетричні, виконуються послідовно в одній площині,
виключені коливання хребта навколо поздовжньої осі. Рекомендують плавати у
повільному темпі, з подовженою фазою ковзання після поштовху ногами. Більш детально
про методику занять лікувальним плаванням при різних за локалізацією напрямках вигину
хребта і ступенем сколіозу описано Полесею Г. В., Петренком Г. Г. (1980).
Л і к у в а л ь н и й м а с а ж здійснює загальнофізіологічну дію на організм, а також
застосовується з метою пасивної корекції сколіозу, зміцнення розтягнутих та розслаблення
і розтягнення скорочених м’язів тулуба. Застосовують класичний масаж і підводний душ-
масаж. Масажують, переважно, довгі м’язи спини, міжлопаткову ділянку, задню і бокову
поверхні грудної клітки, косі м’язи живота. Масаж хворим на сколіоз II–III ступеня
проводять диференційовано: на боці опуклості, де м’язовий тонус ослаблений і м’язи
розтягнуті, масажують інтенсивно з використанням усіх прийомів; на увігнутому боці
м’язовий тонус підвищений і тому застосовують погладжування, вібрацію, розтягнення
м’язів, що сприяють їх розслабленню.
Фізіотерапію використовують для покращання крово- та лімфообігу;
знеболюючої, загальнозміцнюючої, коригуючої дії на хребет і тулуб; зміцнення м’язів
спини; нормалізації функції нервово-м’язового комплексу і мінерального обміну;
підвищення пристосувальних можливостей та неспецифічної опірності організму,
загартування. Застосовують електростимуляцію ослаблених м’язів спини,
діадинамотерапію, електрофорез анестезуючої суміші, кальцію та фосфору, УВЧ-терапію,
ультрафіолетове опромінювання, парафіно-озокеритні аплікації, хвойні або прісні ванни
(36–37 °С), душ струменевий або циркулярний, сонячні і повітряні ванни, кліматолікування.

378
 Плоскостопість

Плоскостопість лікують тривало і комплексно. Широко використовують ЛФК,

лікувальний масаж, фізіотерапію, спеціальне взуття і устілки-супінатори, загальні гігієнічні
засоби. При значній плоскостопості корекції досягають гіпсовими пов’язками з фіксацією
стопи у варусному положенні, а інколи вдаються до хірургічного втручання.
Л і к у в а л ь н а ф і з и ч н а к у л ь т у р а показана при всіх видах плоскостопості.
Її завдання: зміцнення всього організму, підвищення силової витривалості м’язів нижніх
кінцівок; корекція деформації стоп, усунення вальгусної постановки п’ятки і збільшення
висоти склепінь стопи; виховання і закріплення стереотипу правильної постави тіла та
нижніх кінцівок при стоянні і ходьбі. ЛФК призначають за трьома періодами (ввідний,
основний і заключний).
У в в і д н о м у періоді спеціальні вправи для м’язів гомілки і стопи виконують із
положення лежачи і сидячи, що виключає вплив маси тіла на склепіння стоп. Спеціальні
вправи чергують із вправами на розслаблення та загальнорозвиваючими для всіх м’язових
груп. У цей період бажано вирівняти тонус м’язів гомілки, покращити координацію рухів.
В о с н о в н о м у періоді слід досягти корекції положення стопи і закріпити його.
Використовують вправи для зміцнення переднього і заднього великогомілкових м’язів і
згиначів пальців, вправи з поступовим збільшенням навантаження на стопи. В комплекси
включають вправи з предметами: захват пальцями ніг дрібних предметів (камінців, кульок,
олівців, квасолі тощо) і їх перекладання (збирання пальцями ніг килимка з м’якої тканини,
качання підошвами палиці тощо). Для закріплення корекції використовують спеціальні
види ходьби – на носках, п’ятках, зовнішній поверхні стоп, із паралельною постановкою
стоп. Виправленню положення п’ятки сприяють також ходьба по похилій поверхні та
ребристій дошці. Частину спеціальних вправ слід виконувати у фіксованому положенні
головок плюснових кісток на поверхні підлоги, в якому напруження згиначів пальців
призводить не до їх згинання, а до збільшення висоти поздовжнього склепіння. Всі
спеціальні вправи включають у заняття разом із загальнорозвиваючими при зростаючому
дозуванні і поєднують із вправами на виховання правильної постави.
У заключний період до лікувальної та ранкової гігієнічної гімнастики додають
лікувальну ходьбу, теренкур, гідрокінезотерапію та спортивно-прикладні вправи.
Використовують плавання вільним стилем, рухливі і спортивні ігри, їзду на велосипеді,
ходьбу на лижах, катання на ковзанах, близький туризм. Однак обмежують вправи з
обтяженнями у вихідному положенні стоячи, стрибкові вправи.
Спеціальні вправи, що рекомендується використовувати у заняттях ЛФК при
плоскостопості наведено у Додатку 10.9.
Л і к у в а л ь н и й м а с а ж проводять курсами по 1,5–2 місяців протягом усього
періоду лікування плоскостопості з метою: усунення або зменшення болючості у
деформованих стопах, м’язах кінцівок та покращання крово- і лімфообігу в них;
поліпшення скорочувальної здатності і сили м’язів гомілки та зміцнення зв’язкового
апарату стоп; нормалізації склепіння стоп; підвищення загального тонусу організму.
Використовують класичний масаж і самомасаж, котрий починають із гомілки у положенні
лежачи на животі. Масажують м’язи внутрішньої і зовнішньої її сторони, потім тильну
сторону стопи, а далі переходять на підошву, застосовуючи погладжування, розтирання,
розминання, постукування. Після цього повертаються до масажування м’язів гомілки, а
потім стопи. Тривалість масажу 8-12 хв., рекомендується його повторювати двічі на день.
Ф і з і о т е р а п і ю призначають одночасно з іншими засобами фізичної реабілітації.
Її завдання: ліквідувати біль, поліпшити кровообіг і трофіку тканин стопи і гомілки; зміцнити
нервово-м’язовий і зв’язковий апарати стопи; загартувати організм. Використовується
діадинамотерапія, електростимуляція великогомілкового м’яза та довгого м’яза –
розгинача пальців, теплі ножні ванни, обтирання, обливання, купання, сонячні та повітряні
ванни.

379
 Ефективність фізичної реабілітації при плоскостопості проявляється в зменшенні або
повному зникненні неприємних відчуттів і болю при тривалому стоянні і ходьбі, усуненні
вади стоп, нормалізації постави та ходи, поліпшенні фізичної працездатності.
Взагалі плоскостопість, особливо найбільш поширену статичну плоскостопість, слід
запобігати, використовуючи різні предмети, прилади й устаткування. Починати це потрібно
з раннього дитячого віку. В заняття фізкультурою слід включати спеціальні вправи для
формування і зміцнення склепінь стопи, заохочувати періодично ходити босоніж по підлозі,
пухкій землі, піску, гальці. Сприяє профілактиці плоскостопості носіння взуття з твердою
підошвою, невеликим каблуком і шнурівкою, раціональний руховий режим, а головне —
регулярні заняття фізичною культурою і спортом.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте клініко-фізіологічне обґрунтування застосування засобів фізичної реабілітації при

хірургічних захворюваннях.
2. Назвіть показання та протипоказання до призначення засобів ЛФК.
3. Які ускладнення та захворювання найчастіше виникають після операцій на органах
грудної та черевної порожнин?
4. Які основні завдання та форми ЛФК у передопераційний період.
5. Які основні завдання та форми ЛФК у ранньому, пізньому та віддаленому
післяопераційних періодах?
6. Особливості застосування засобів ЛФК при оперативних втручаннях на органах грудної
порожнини залежно від рухового режиму та перебігу післяопераційного періоду.
7. Особливості застосування засобів ЛФК при оперативних втручаннях на органах черевної
порожнини залежно від рухового режиму та перебігу післяопераційного періоду.
8. Дайте клініко-фізіологічне обґрунтування застосування засобів фізичної реабілітації при
травмах опорно-рухового апарату.
9. Основні завдання, засоби і форми ЛФК в іммобілізаційному, післяіммобілізаційному і відновному
періодах реабілітації.
10. Показання та протипоказання до призначення засобів ЛФК при травмах опорно-рухового
апарату.
11. Особливості фізичної реабілітація при діафізарних переломах плечової, стегнової кісток, кісток
передпліччя та гомілки залежно від періоду лікування.
12. Особливості застосування засобів фізичної реабілітації при внутрішньосуглобових переломах
(плечового, ліктьового, колінного, гомілковостопного суглобів).
13. Особливості методики ЛФК при переломах шийки стегна залежно від локалізації та періоду
лікування.
14. Фізична реабілітація при переломах кісток стопи та кисті.
15. Особливості методики ЛФК при ушкодженні ахіллового сухожилка.
16. Охарактеризуйте функціональний метод лікування компресійних переломів хребетного стовпа.
17. Завдання і методика ЛФК при переломах кісток таза залежно від періоду лікування.
18. Що таке постава? Назвіть ознаки правильної постави і які її порушення виникають у сагітальній і
фронтальній площинах?
19. Як відрізнити сколіотичну поставу від істинного сколіозу?
20. За допомогою яких засобів фізичної реабілітації зміцнюють м’язовий корсет, виховують навичку
правильної постави?
21. Які особливості методики коригуючої гімнастики при порушеннях постави?
22. У чому полягають завдання і як застосовують ЛФК та фізіотерапію при сколіозах?
23. Вкажіть особливості застосування лікувального масажу при сколіозах?
24. У чому полягають завдання і як застосовують ЛФК та інші засоби фізичної реабілітації при
лікуванні плоскостопості?

380
 Тестові завдання:
1. Які вправи використовують у разі важкого стану хворих після абдомінальних операцій?
А. Вправи для напруження м’язів промежини.
В. Активні рухи верхніми кінцівками.
С. Активні рухи нижніми кінцівками.
D. Дихальні вправи.
Е. Вправи для м’язів тулуба.

2. Які вправи призначають з метою запобігти застійним явищам у черевній порожнині після
абдомінальних операцій?
А. Дихальні вправи.
В. Активні рухи верхніх кінцівок.
С. Вправи для напруження та послаблення м’язів промежини.
D. Коригуючі вправи.
Е. Рефлекторні вправи.

3. Головними завданнями ЛФК в першому іммобілізаційному періоді при переломах кісток гомілки
є всі, крім одного:
A. Тренування вестибулярного апарату.
B. Профілактика тугорухливості у вільних від іммобілізації суглобах.
C. Профілактика застійних явищ в легенях.
D. Нормалізація функції серцево-судинної дихальної системи.
E. Запобігання пролежням і атрофії м’язів.

4. Протипоказаннями до призначення ЛФК в травматології є всі, крім одного:

A. Наявність виразного больового синдрому.
B. Підвищення ШОЕ до 15 мм/г.
C. Небезпека вторинних кровотеч, гості запальні процеси,
D. Підвищення температура тіла понад 38,00С, важкий стан хворого,
E. Наявність сторонніх тіл біля крупних судинних і нервових стволів.

5. У перші години після торакальних операцій рекомендують дихальні вправи:

A. Рефлекторні вправи.
B. Динамічні дихальні вправи.
C. Загальнозміцнюючі вправи.
D. Пасивні вправи для нижніх кінцівок.
E. Статичне діафрагмальне дихання.

(Правильні відповіді: 1 – D, 2 – С, 3 – А, 4 – В, 5 – Е).

Ситуаційні задачі:

1. Хвора П., 25 р., 1-ша доба після апендектомії з приводу простого апендициту, загальний
стан середньої важкості. Призначте руховий режим та засоби ЛФК.

2. Хворий 42 роки, знаходиться на лікуванні в травматологічному відділенні з переломом

правої ключиці. Проведена репозиція відламків і накладена фіксуюча пов’язка. На який
день в комплексному відновному лікуванні можна призначити ЛГ і які спеціальні вправи
слід рекомендувати хворому?

3. Учень В., 14 років, діагностовано правосторонній сколіоз ІІ ст. Які засоби ЛФК слід призначити? Які
коригуючи вправи доцільно включити в комплекс лікувальної гімнастики?

381
РОЗДІЛ 11

ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ В АКУШЕРСТВІ ТА ГІНЕКОЛОГІЇ

Необхідність систематичної м'язової діяльності для людини теоретично обґрунтована

і практично доведена. У період вагітності вплив цього чинника у багато разів зростає.
Фізичні вправи дозволяють досягати оптимального режиму функціонування основних
систем організму в умовах, що змінилися. Завдяки використанню фізичних вправ можна
успішно протидіяти ряду небажаних ускладнень вагітності (варикозне розширення вен,
плоскостопість, слабкість м'язів черевного преса та ін.).
Для гінекологічних хворих характерне поєднання розладів, зумовлених
захворюванням з порушеннями в організмі, що пов'язані з недостатньою руховою
активністю, оперативним втручанням тощо. Статеві органи жінки через нервову систему
мають тісний зв’язок з усіма органами та системами і їх функції перебувають у взаємному
зв'язку і залежності. Тому захворювання статевих органів впливають на функції інших
органів та систем і на стан організму в цілому. Це зобов'язує комплексно підходити до
лікування гінекологічних хворих засобами фізичної реабілітації.

Клініко-фізіологічне обґрунтування

Організм вагітної жінки дуже чутливий до впливу чинників зовнішнього середовища.

Вплив засобів фізичної реабілітації, їх ефективність залежать, насамперед, від величини
фізичного навантаження, характеру вправ, методики їх застосування залежно від терміну
вагітності, фізичного стану та супутніх хвороб.
Заняття спеціальною гімнастикою під час вагітності сприяє підвищенню резервних
можливостей дихання і більшій відповідності роботи дихальної системи потребам
газообміну матері та плода. Забезпечується швидше пристосування кровообігу і
кровопостачання, збільшується систолічний об'єм крові, знижується ЧСС у спокої,
забезпечується здатність організму виконувати досить тривалий час при стійкому рівні
кровопостачання роботу певної потужності. Узгоджуються основні нервові процеси
збудження і гальмування, стає кращою умовно-рефлекторна діяльність, яка так необхідна
під час пологів.
Дозовані фізичні навантаження стимулюють імунну систему. Систематичні заняття
спеціальними фізичними вправами сприяють розвитку нових функціональних систем, що
забезпечують точність і координацію відновних реакцій організму жінки, а також їх
економізацію.
У післяпологовий період регулярні заняття фізичними вправами сприяють
нормальному топографічному відновленню органів черевної порожнини та малого тазу,
швидкому зворотному розвитку розтягнених м'язів черевної стінки і тазового дна,
скороченню матки та її зв'язок. Зміцнення м'язів спини і живота формує правильну поставу
жінок, що за рахунок удосконалення зв'язкового апарату матки забезпечує її нормальне
положення, оскільки через поперечний і внутрішній косий м'язи живота здійснюється
прямий зв'язок із зв'язками матки і самою маткою.
При гінекологічних захворюваннях морфологічні зміни в органах малого тазу
зводяться до утворення інфільтратів і рубцево-спайкових процесів у очеревині та
клітковині, до застійних явищ у порожнині малого тазу, аномалії положення внутрішніх
статевих органів. Ступінь цих змін залежить від характеру захворювання, повноцінності
черевної стінки, тазового дна, зв'язок матки.
Своєчасне призначення засобів фізичної реабілітації у гінекологічних хворих
запобігає формуванню запальних процесів, застійного гальмування в ЦНС, патологічних

382
умовно-рефлекторних зв'язків і утворенню зрощень у приматковій клітковині.
Загальнотонізуючі вправи нормалізують трофічні процеси в органах малого тазу хворої
жінки, поліпшують евакуацію продуктів розпаду із місць запалення, сприяють
розсмоктуванню інфільтратів за рахунок поліпшення крово- і лімфообміну в порожнині
малого таза і посиленню окислювально-відновних процесів. Вправи у діафрагмальному
диханні допомагають уникнути венозного застою в органах черевної порожнини і посилити
їх моторну функцію. Лікувальне застосування фізичних вправ забезпечує поступове
розширення адаптації спочатку до тренувального фізичного навантаження, а потім і до
умов побутової та професійної фізичної діяльності.
Повноцінне застосування фізичних вправ у акушерстві та гінекології з використанням
усіх основних механізмів їх лікувальної дії повинно здійснюватися в комплексі з фізіо-,
бальнеотерапією, масажем тощо.

11.1. О с о б л и в о с т і з а с т о с у в а н н я ф і з и ч н и х в п р а в
під час вагітності

Показання та протипоказання до застосування

фізичних вправ під час вагітності

Протягом вагітності, яка триває 280 днів (залежно від індивідуальних особливостей
від 250 до 300 днів), виділяють 3 триместри: з моменту зачаття до 12-го тижня, з 13-го по
27-й тиждень і з 28-го тижня до пологів.
Заняття фізичними вправами (ФВ) показані всім жінкам з неускладненою вагітністю, а
також вагітним із захворюваннями серцево-судинної системи у стадії компенсації.
У акушерській практиці незаперечний факт згубного впливу гіподинамії на вагітність,
пологи та післяпологовий період. Наслідком гіподинамії є загроза переривання вагітності
та токсикоз першої половини вагітності; слабкість пологової діяльності (частота
оперативних втручань у пологах у таких жінок складає близько 44%) і збільшення
тривалості пологів, зменшення добової секреції молока в 2 рази.
П р о т и п о к а з а н н я до застосування фізичних вправ у вагітних жінок наведені в
таблиці 11.1.
Таблиця 11.1

Протипоказання до застосування фізичних вправ під час вагітності

Не пов'язані безпосередньо з
Пов'язані з вагітністю
вагітністю
Гостролихоманкові захворювання Різко виражений токсикоз (безперервна
Туберкульоз (стадія загострення) блювота)
Гостре захворювання нирок Прееклампсія, еклампсія (несвідомий стан з
Розлади кровообігу припадками судом)
Хронічний апендицит зі схильністю до Маткова кровотеча
загострення Звичні викидні
Систематична поява переймоподібних болів
після занять

Природною перешкодою на шляху таких проявів є використання фізичних вправ з

моменту зачаття до пологів і у післяпологовому періоді. Обов'язковою умовою перед
початком занять є консультація з лікарем-гінекологом. Заняття фізичними вправами
будуються з урахуванням рівня фізичної підготовленості вагітних. Враховується силовий
показник, (від 36 до 50,0%), відповідно слабка, середня, сильна; життєвий показник (від
383
36,6 до 50,0); сила м'язів черевного преса (до 6 підйомів і понад 12), функціональна проба
10 присідань за 30 сек. (почастішання від 70 до 60,0%), час відновлення пульсу (від 3,5 хв.
до 2,5 хв.), проба Штанге (від 18 до більше 35 сек.), проба Генчі (від 12-14 до більше, ніж
22 сек.).

Особливості використання фізичних вправ для жінок

з нормальним перебігом вагітності залежно від триместру

В усіх періодах вагітності перевагу віддають динамічним вправам. Велика увага

приділяється розвитку повного глибокого дихання, умінню розслабляти окремі м'язові
групи. У заняття включаються усі вихідні положення, значне число вправ виконується в
положенні лежачи: зміцнення м'язів черевного преса, тазового дна, вправи на
розслаблення м'язів живота, спини, ніг та ін. Після вправ, пов'язаних з роботою великих
м'язових груп, повинні виконуватися статичні дихальні вправи з деяким поглибленням
видиху. У групові заняття в умовах жіночої консультації доцільно включати елементи гри,
проводити вправи під музику.
У першому триместрі необхідна обережність у дозуванні навантаження і
застосуванні вправ, що підвищують внутрішньочеревний тиск.
М е т а з а н я т ь – навчити жінку навичкам повного дихання, довільній напрузі та
розслабленню мускулатури, забезпечити оптимальні умови для розвитку плода й зв'язку
його з материнським організмом, почати поступову адаптацію серцево-судинної системи
матері до фізичного навантаження.

Підготовчий розділ заняття

М е т а з а н я т т я : посилення периферичного кровообігу; збільшення вентиляції легенів і
газообміну.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; сидячи на стільці, на гімнастичній лавці.
Використовують вправи:
для дистальних і проксимальних відділів рук і ніг (амплітуду рухів збільшувати поступово,
особливо в тазостегнових суглобах), число повторень – 5-7 разів;
дихальні статичні й динамічні вправи (використовують динамічні дихальні вправи, що не
викликають значного підвищення внутрішньочеревного тиску, з поступовим поглибленням
дихання), число повторень – 4-5 разів;
вправи на загальне розслаблення, число повторень – 4-5 разів;
ходьба проста, тривалість 1 хвилина, дихання повільне.
Основний розділ
М е т а з а н я т т я : освоєння навиків роздільного глибокого дихання;зміцнення і збільшення
розтяжності м'язів тазового дна; зміцнення м'язів черевного преса; освоєння навиків розслаблення
тазового дна і черевного преса; тренування серцево-судинної системи.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; сидячи на стільці, на підлозі; лежачи на спині, на боці;
колінно-кистьове положення.
Включають:
– дихальні вправи з участю передньої черевної стінки, грудне дихання (чергувати виконання
– цих вправ), число повторень – 4-5 разів;
– статичні дихальні вправи (використовують після вправ із збільшеним навантаженням,
виконують при загальному розслабленні), число повторень – 3-4 рази;
– вправи для тазового дна і черевного преса, з напруженням і розслабленням м'язів (амплітуду
рухів нарощувати обережно, виключати вправи, що різко підвищують внутрішньочеревний
тиск, не затримувати дихання під час виконання вправ для черевного преса), число повторень
– 8-10 разів;
– вправи для тулуба – повороти, нахили, поєднання поворотів з нахилами і з рухами рук та ніг
(поєднання вправ різного анатомічного характеру вводити поступово), число повторень 5-6
разів.

384
 Не рекомендуються вправи, що викликають різке підвищення внутрішньочеревного тиску
(підйом прямих ніг, перехід з положення лежачи в положення сидячи, різкі нахили і
прогинання тулуба). Показані вправи для напруги і розслаблення м'язів черевного преса у
вихідному положенні сидячи, лежачи на спині, на боці.
Заключний розділ
М е т а з а н я т т я : поступове зниження загального навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; сидячи; лежачи на спині.
Застосовують вправи:
для рук і ніг (чергування і поєднання цих вправ, амплітуда рухів у крупних суглобах дещо
обмежена, дихання рівномірне), число повторень – 5-10 разів;
статичні й динамічні дихальні вправи, число повторень – 4-5 разів;
вправи на загальне розслаблення (виконують лежачи на спині), число повторень – 3-4 рази.
Тривалість заняття 15-20 хв.
Слід дотримуватися обережності в терміни, що відповідають менструації, за рахунок
зменшення числа повторень вправ, виключення складних вправ і скорочення на 5-7 хвилин
тривалості заняття.
В другому триместрі (17-32-й тиждень) м е т о ю з а н я т т я є: забезпечення
достатнього кровопостачання й оксигенації плода; зміцнення м'язів черевного преса і
підвищення еластичності тазового дна; сприяння збереженню і розвитку гнучкості хребта і
тазових зчленувань; збільшення адаптації серцево-судинної системи до фізичного
навантаження.
З 17 по 23-24-й тиждень необхідно приділити особливу увагу зміцненню м'язів
черевного преса, тазового дна, збільшити рухливість зчленувань малого тазу, розвити
гнучкість хребта і почати зміцнювати довгі м'язи спини у всіх вихідних положеннях, крім
положення лежачи на животі. Продовжують заняття на вольове розслаблення м'язів
черевного преса, тазового дна, сідничних і стегнових м'язів, вправи на дихання з
переважним акцентом грудному. Варто навчити вагітну розслаблювати м'яза тазового дна
при напрузі м'язів черевного преса.

Підготовчий розділ заняття

М е т а з а н я т т я : посилення периферичного кровообігу; збереження стійкої пози; посилення
вентиляції легень; поглиблення дихання.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : сидячи; стоячи; лежачи на спині, на боці.
Включають:
вправи для дистальних відділів рук і ніг (в положенні стоячи виконують вправи з симетричним
навантаженням, дихання не затримувати.), число повторень – 8-10 разів;
дихальні вправи статичні й динамічні (поступово поглиблювати дихання), число повторень 5-6
разів;
вправи на загальне розслаблення (виконують у всіх вихідних положеннях), число повторень –
4-5 разів.
Основний розділ
М е т а з а н я т т я : розширення функціональної здатності м'язів тазового дна і черевного
преса; підготовка тазового дна і черевного преса до періоду пологів; збільшення рухливості хребта,
зміцнення довгих м'язів спини; збільшення рухливості тазостегнових суглобів і крижово-клубового
зчленування; збільшення вентиляції легенів.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; сидячи; лежачи на спині, на боці.
Застосовують:
вправи для м'язів тазового дна, черевного преса (під час виконання вправ не затримувати
дихання, амплітуду руху ніг поступово доводити до максимальної), число повторень – 3-4
рази;
вправи для м'язів сідниць і м'язів, що приводять стегно, число повторень – 3-4 рази;
вправи на розслаблення м'язів тазового дна і черевного преса, число повторень – 5-6 разів;
вправи на розслаблення тазового дна при напруженому черевному пресі, число повторень
- 3-4 рази;

385
 - повороти, нахили тулуба, поєднання поворотів з нахилами, з рухом рук у бік повороту і в
протилежну сторону (поступово збільшувати амплітуду рухів і доводити до максимальної),
число повторень – 3-4 рази;
- напівприсідання, випади вперед, убік, з опорою ногою на різних рівнях (1-2-а, 3-4-а рейки
гімнастичної стінки), число повторень – 2-3 рази;
- статичні дихальні вправи (виконують після кожної спеціальної вправи), число повторень – 4-5
разів;
- динамічні дихальні вправи, вправи на розслаблення окремих м'язових груп (поєднують з
рухами рук, розслабляють м'язи, що брали участь у виконанні вправ), число повторень – 4-5
разів.
Заключний розділ
М е т а з а н я т т я : поступове зниження загального навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : сидячи.
Виконують:
статичні й динамічні дихальні вправи (динамічні дихальні вправи виконують з неповною
амплітудою руху рук, не використовують одночасні рухи рук і ніг, м'язи плечового пояса
розслаблені, дихання поглиблене), число повторень – 5-6 разів;
вправи для рук і ніг, число повторень – 5-7 разів;
ходьба проста, 2 хвилини;
вправи на загальне розслаблення (виконують лежачи і сидячи), число повторень – 4-5 разів.
Тривалість заняття – 30-40 хв.
У період найбільш напруженої роботи серця – з 26-го по 32-й тиждень необхідно
трохи зменшити загальне фізичне навантаження за рахунок скорочення числа повторень
вправ і введення статичних дихальних вправ і вправ розслаблюючих м'язи.
З 29-30-го тижня варто виключити вправи з одночасним рухом прямими ногами. Щоб
вагітній легше було утримувати центр ваги, до заняття необхідно вводити вправи, що
зміцнюють довгі м'язи спини і на розтягування тазового дна. Широко використовують
вправи, що приводять і відводять м'язи стегна. Тривалість заняття 25-30 хв.
Починаючи з 12-го тижня вагітності, зростає венозний тиск у судинах нижніх кінцівок.
Цьому сприяє більш високий тиск у венах матки у порівнянні з венами ніг і поступове
здавлювання зростаючою маткою вен тазу, що також утрудняє відтік крові з нижніх
кінцівок. З утрудненням відтоку зв'язують появу набряків на ногах у здорових жінок у більш
пізній термін вагітності. У деяких вагітних у цей період починається розширення вен. У
зв'язку з цим вихідне положення стоячи в заняттях гімнастикою повинне
використовуватися не більше, ніж у 30% усіх вправ. Найбільше число вправ виконується в
положенні лежачи на боці, лежачи на спині. Необхідно пам'ятати, що у вихідному
положенні лежачи на спині можливе виникнення постурального гіпотонічного синдрому (у
11% випадків), що розвивається внаслідок здавлення маткою нижньої порожньої вени і
нервових сплетень. Здавлення нижньою полою веною значно зменшує систолічний і
хвилинний об’єм крові з наступним падінням АТ. Переклад вагітної в положення лежачи на
боці та з піднятим на 45 см головним кінцем ліжка усуває такий стан. Підготовчий і
заключний розділи заняття будуються, як і на початку II триместру.
У третьому триместрі (33-40-й тиждень) метою занять є стимуляція дихання,
кровообігу, боротьба із застійними явищами, стимуляція діяльності кишечнику, збільшення
еластичності тазового дна, збереження тонусу м'язів черевної стінки, збільшення
рухливості крижово-клубового з'єднання, тазостегнових суглобів, хребта, доведення до
автоматизму виконання фізичних вправ при збереженні ритмічного глибокого дихання,
закріплення навички розподілу зусиль у майбутніх родах.
В період 33-36-й тиждень пропонують наступний комплекс вправ.
Підготовчий розділ заняття
М е т а з а н я т т я : збільшення легеневої вентиляції; посилення периферичного кровотоку.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи з опорою рукою; сидячи; лежачи на спині з підведеним

386
головним кінцем ліжка, лежачи на боці.
Виконують:
дихальні вправи статичні та динамічні (поступово заглиблювати дихання, амплітуда руху рук
дещо обмежена, неповна, вправи для рук і ніг не виконувати одночасно), число повторень – 5-
6 разів;
вправи для дистальних відділів рук і ніг, число повторень – 4-5 разів.
Основний розділ
М е т а з а н я т т я : закріплення навиків роздільної напруги і розслаблення м'язів черевного
преса і тазового дна; закріплення навиків роздільної напруги і розслаблення м'язів черевного преса
і тазового дна; збільшення еластичності тазового дна, збільшення рухливості тазостегнових
суглобів і крижово-клубового зчленування; збільшення легеневої вентиляції, збільшення газообміну.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : сидячи; стоячи з опорою; лежачи на спині з підведеним головним
кінцем ліжка, лежачи на боці.
Застосовують:
вправи для м'язів тазового дна (м'язи тазового дна розслабляти при напруженому черевному
пресі, м'язи черевного преса – при розслабленому тазовому дні), число повторень – 5-6 разів;
вправи для косих м'язів живота, число повторень – 4-5 разів;
повороти тулуба вправо/вліво з відведенням у бік руки, відповідної повороту, присідання і
напівприсідання при широко розставлених ногах (вправи виконують у положенні лежачи при
ненапруженому черевному пресі, дихання довільне, не затримувати, виконуються після
спеціальних з поступовим поглибленням дихання), число повторень – 3-4 рази;
статичні і динамічні дихальні вправи (при динамічних дихальних вправах у русі включаються
тільки руки, амплітуда рухів дещо обмежена), число повторень – 6-8 разів;
вправи на розслаблення (розслабляються всі крупні м'язові групи, що брали участь у
навантаженні, поєднувати із статичним диханням), число повторень – 6-8 разів.
Заключний розділ
М е т а з а н я т т я : поступове зниження загального навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : сидячи.
Застосовують:
статичні та динамічні дихальні вправи (динамічні дихальні вправи виконують з неповною
амплітудою руху рук. Не використовують одночасні рухи рук і ніг. М'язи плечового пояса
розслаблені, дихання поглиблене), число повторень – 5-6 разів;
вправи для рук і ніг, число повторень – 5-7 разів;
ходьба проста, 2 хв.;
вправи на загальне розслаблення (виконують лежачи і сидячи), число повторень – 4-5 разів.

В період 37-40-й тиждень пропонують наступний комплекс вправ.

Підготовчий розділ заняття
М е т а з а н я т т я : збільшення легеневої вентиляції; посилення периферичного кровоточу;
поступове збільшення навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : сидячи; лежачи з підведеним головним кінцем ліжка.
Виконують:
- статичні дихальні вправи (з поступовим поглибленням дихання), число повторень – 4-5 разів;
- динамічні дихальні вправи, вправи для дистальних відділів рук і ніг (вправи для рук і ніг
виконувати поперемінно), число повторень – 5-7 разів.
Основний розділ
М е т а з а н я т т я : збільшення легеневої вентиляції; зміцнення зведення стоп; зміцнення
довгих м'язів спини; підготовка до періоду пологів.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи з опорою рукою об рейку гімнастичної стінки, спинку
стільця, ліжка; сидячи на стільці; лежачи на боці, на спині, з підведеним головним кінцем ліжка.
Застосовують:
динамічні дихальні вправи (використовують вправи з рухами рук), число повторень – 5-6 разів;
вправи для стоп (виконують у положенні сидячи і лежачи), число повторень – 10-12 разів;

387
 повороти тулуба в сторони, бічні нахили (темп повільний, амплітуду бічних нахилів дещо
обмежити. Виконують при повільному незатриманому диханні), число повторень – 5 -6 разів;
статичні дихальні вправи, число повторень – 5-6 разів.
Заключний розділ
М е т а з а н я т т я : поступове зниження загального навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : сидячи; стоячи.
Застосовують:
статичні, динамічні (з рухами рук) вправи з поступовим поглибленням дихання, число
повторень – 6-8 разів;
вправи для дистальних відділів рук і ніг (дихання не затримувати), число повторень – 15-20
разів;
вправи на загальне розслаблення (можуть виконуватися в будь-якому зручному для вагітної
положенні), число повторень – 6-8 разів.
Тривалість заняття – 20-35 хв.

У третьому триместрі необхідно завершити психопрофілактичну підготовку вагітної

до пологів.

Особливості застосув ання фізичних вправ у пологах та

післяпологовом у п еріоді

Г о л о в н а м е т а застосування фізичних вправ у пологах зводиться до стимуляції

родової діяльності, профілактики ранньої нервово-м'язової утоми і зменшення болючих
відчуттів. Пологи вимагають від жінки великих фізичних сил. Енерговитрати жінки, що
народжує, протягом 16 годин еквівалентні 2-х вартовий роботі муляра чи лісоруба.

П р о т и п о к а з а н н я до проведення лікувальної гімнастики в першому періоді

пологів: прееклампсія; еклампсія; важкі захворювання, що супроводжують вагітність
(цукровий діабет; туберкульоз; недостатність кровообігу II-III ступеня та ін.); передлежання
плаценти; передчасне відслоювання нормально розташованої плаценти; неправильні
положення і передлежання плода; передлежання і випадання дрібних частин плода;
передчасне відходження навколоплідних вод; підвищення АТ до 140/90 мм рт.ст. і вище.

П е р е д р о д о в а г і м н а с т и к а (активний відпочинок) починається на початку

родової діяльності при розкритті шийки матки на 1-1,5 поперечних пальця.

Вправи, які можна використати під час пологів

Вправи у положенні стоячи:

1. Ходьба на місці, ходьба по палаті.
2. Нахили тулуба вперед, в сторони.
3. Повороти тулуба вправо/вліво без руху рук і з рухом рук убік повороту.
4. Черговий підйом ноги з опорою рукою об ліжко.
5. Присідання з опорою руками об ліжко.
6. Обертальні рухи руками, зігнутими в ліктьових суглобах.
7. Дихальні вправи з розведенням рук у сторони.
8. Піднімання надпліч з наступним розслабленням.
9. Струшування рук, кистей з метою розслаблення м'язів плечового пояса.

Вправи у положенні сидячи (на стільці, на краю ліжка):

1. «Ходьба» сидячи.
2. Почергове згинання і розгинання ніг у колінних суглобах.
3. Згинання рук у ліктьових суглобах з одночасним стисканням пальців рук у кулак.

388
 4. Ротація прямих ніг назовні та всередину.
5. Повороти тулуба вправо і вліво з відведенням відповідної руки вбік повороту.
6. Нахили тулуба вперед з наступним деяким прогинанням назад.
7. Динамічні дихальні вправи з підйомом рук угору, розведенням у сторони.
8. Вправи на розслаблення м'язів спини, плечового пояса.

Вправи у положенні лежачи (на спині, на боці):

1. Почергове згинання ніг у колінних та тазостегнових суглобах.
2. Одночасне згинання ніг у колінних та тазостегнових суглобах, не відриваючи стоп від
поверхні постелі.
3. Ротація прямих ніг назовні й всередину.
4. Розведення і зведення ніг, зігнутих у колінному і тазостегновому суглобах.
5. Почергове підтягування зігнутої ноги до живота.
6. Поворот на бік.
7. Дихальні вправи з розведенням рук у сторони (лежачи на спині), з відведенням однієї
руки вгору й убік (лежачи на боці).
8. Діафрагмальне дихання.
9. Статичне дихання з поступовим подовженням видиху.
10. Вправи на розслаблення м'язів рук, живота, ніг (лежачи на спині).

Під час потуг породілля виконує найбільше навантаження, що супроводжується

затримкою дихання (під час натужування). Для створення умов активного відпочинку в
інтервалі між потугами застосовують фізичні вправи, які збільшують газообмін, який усуває
застій крові у кінцівках, які поліпшують кровообіг м'язів черевної стінки. Вправи виконують з
положення лежачи.

Вправи у періоді між потугами в положенні лежачи:

1. Глибоке дихання з розведенням рук у сторони з підйомом їх угору.
2. Згинання і розгинання пальців рук.
3. Згинання і розгинання гомілковостопних суглобів.
4. Почергове випрямлення ніг з наступним згинанням.
5. Розслаблення м'язів черевної стінки, плечового пояса, ніг (загальне розслаблення).
Ці вправи бажано сполучити з глибоким статичним диханням.
Дихальні вправи повторюють 2-4 рази, інші – 2-3 рази.
Встановлено, що тільки 10% жінок не мають больових відчуттів у пологах. Значна ж
частина породілей має потребу в самостійному знеболюванні даного стану. Кожна жінка
емпірично вибирає для себе оптимальні прийоми знеболення.

Оптимальні прийоми знеболення у пологах:

1. В и х і д н е п о л о ж е н н я – лежачи на спині. Легке погладжування кінчиками пальців нижньої
половини живота в напрямі від середньої лінії знизу-вгору і назовні. На вдиху здійснюється
погладжування, на видиху руки повертаються у В.П.
2. У тому ж положенні виконується точковий масаж. Великий палець, злегка вібруючи, притискує
точки на передніх кісткових виступах клубових кісток – чун-мень, при цьому долоні
розташовані вздовж стегон. Пальцеве або кулачне притиснення зовнішніх точок поперекового
ромба – сяо-чан-шу в тому ж положенні, але із зігнутими в колінах ногами фу-ту й інь-ши.
3. У положенні лежачи на боці роблять легке погладжування кінчиками пальців у попереково-
крижовій області в напрямку зовні-всередину (видих) і назад (вдих). Поєднується з глибоким
диханням.
Японські фахівці для зняття нервової втоми рекомендують ретельно масажувати обидва
мізинці та виконувати таку вправу: руки над головою, пальці зчеплені – перетягувати руки
вправо і вліво з нахилом тіла по 5 разів у кожну сторону. Повторити тричі.

389
 Фізичні вправи застосовуються в інтервалах між короткими несильними потугами і
носять характер активного відпочинку. Комплекс триває 10-15 хв. і проводиться через
кожні 2-3 години.
При нормальному протіканні пологів і раннього післяпологового періоду гімнастику
призначають на 2-у добу після пологів.
П р о т и п о к а з а н н я : пропасний стан, слабкість у зв'язку з великою втратою крові та
важких пологів, нефропатія, еклампсія в пологах, розриви промежини III ступеня.
Шви на промежині після пологів чи розривів перинеотомії не є протипоказанням для
занять лікувальною гімнастикою. У цих випадках протягом 5 днів виключаються вправи з
розведенням ніг.
На 2-3-й день після пологів у комплекс включають вправи, що підсилюють
периферичний кровообіг, діафрагмальне дихання, що зменшують застійні процеси в
черевній порожнині та у порожнині таза, вправи на розслабленні м'язів, вправи для м'язів
черевного преса (в основному для косих м'язів). Дихальні вправи повторюють 3-4 рази,
загальнозміцнюючі – 3-5 разів.
На 4-5-й день після пологів при хорошому перенесенні попередніх занять
навантаження поступово зростає в основному за рахунок уведення нових вправ для м'язів
черевного преса і тазового дна і збільшення числа повторень попередніх вправ.
Додаються вихідні положення: лежачи на животі, колінно-кистьове положення.
На 6-7-й день уводяться вправи в положенні стоячи, основна мета яких, –
вироблення хорошої постави, тренування рівноваги. На всіх заняттях звертають увагу на
ритмічне дихання під час виконання фізичних вправ.

Фізична реабілітац ія при неправильних положеннях і тазовому

передлежанні плода

При неправильному положенні плода спеціальні завдання фізичної реабілітації

проводяться у термін з 29-го до 35-го тижня вагітності, коли треба перевести плід у
головне передлежання.

Особливості використання фізичних вправ при неправильному положенні плода

- колінно-ліктьове положення протягом 10 хвилин не менше 3-4 разів на день;
- перевертання з боку на бік, утримуючись по 10 хвилин на кожному боці протягом години, ноги
зігнуті, не менше 3-4 разів на день;
- діафрагмальне дихання лежачи на боці, протилежному позиції плода, протягом 2-5 хвилин.
Потім ногу з боку спини плода згинають у колінному суглобі, притискують її до живота на
видиху та роблять нею колові рухи до середини, доторкуючись стегном до живота. Вправу
виконують повільно на видиху 10-15 разів за 10 хвилин, 3-4 рази на день до 35-го тижня
вагітності.

При т а з о в о м у п е р е д л е ж а н н і застосовують спеціальні вправи: лежачи на боці

на спеціальній підставці з опорою на великий вертел. На фоні глибокого дихання
здійснюються рухи нижніми кінцівками.
При позиції плода – с п и н к а з л і в а , п е р е д л е ж а н н я с і д н и ц я м и – жінка
лежить на правому боці.
При позиції – с п и н к а с п р а в а , п о п е р е ч н е і к о с е п е р е д л е ж а н н я – на
лівому боці. Вправи: верхню ногу відвести в сторону-назад (розгинання) і швидко підвести
коліно до живота. Якщо коліно зігнуте, здійснюється розгинання стегна і швидкий рух з
напівповоротом корпусу в початкове положення.
При п е р е д л е ж а н н і с і д н и ц я м и вправа виконується 10-30 разів, при
поперечному і косому – 12-25 разів.
Американські фахівці рекомендують швидку ходьбу, аеробіку, катання на велосипеді,
плавання.

390
 Особливості фізичної реабілітації при оперативному розродженні

Фізичні вправи після кесаревого розтину

Лікувальну гімнастику призначають через 2 години після операції, застосовують
статичні дихальні вправи і деякі вправи загальнозміцнюючого характеру.
П р о т и п о к а з а н н я до лікувальної гімнастики після кесаревого розтину: гостра
серцево-судинна недостатність; перитоніт; септикопіємія; тромбофлебіт.
Дихальні вправи можна чергувати з загальнозміцнюючими: згинання і розгинання рук
у суглобах пальців, у променево-зап'ястному, ліктьовому суглобах, згинання і розгинання
гомілковостопних суглобів по черзі за допомогою згинання і розгинання колінних суглобів,
ротація ноги назовні й усередину і та ін. Дихальні вправи повторюють 2-4 рази,
загальнозміцнюючі – 4-6 разів. Сполучення поглибленого дихання і посилення
периферичного кровотоку сприяє кращій утилізації кисню.
З 2-го дня після операції до занять включають динамічні дихальні вправи, що
підсилюють вдих і видих, та вправи для тазового дна й черевного преса, що виконують у
положенні лежачи на спині та на боці. Виключаються одночасні рухи ногами, що
викликають значні напруги черевного преса.
На 3-4-й день заняття проводять у цих же вихідних положеннях з поступовим
збільшенням навантаження за рахунок повторень вправ і включення нових, збільшення
амплітуди рухів. Вправи, пов'язані з навантаженням на м'язи тазового дна і черевного
преса, повинні чергуватися з дихальними вправами і вправами з розслабленням м'язів.
З 5-го дня ряд вправ (динамічні, дихальні, повороти тулуба, почергові рухи ногами)
жінка виконує в положенні сидячи, з 6-го дня – стоячи. Надалі використовують усі вихідні
положення. В останні 2-3 дні перебування в пологовому будинку породілля виконує
комплекс вправ, рекомендований для занять удома.

11.2. Фізична реабілітація при гінекологічних

захворюваннях

П о к а з а н н я до призначення фізичних вправ при гінекологічних захворюваннях:

- залишкові явища запального процесу;
- загальна слабкість, обумовлена гіподинамією;
- зниження функціонального стану кардіореспіраторної системи;
- слабкість м'язів тазового дна;
- опущення стінок піхви, матки;
- ретропозиція, ретроверзія, ретрофлексія, антефлексія матки;
- зниження працездатності.
П р о т и п о к а з а н н я до призначення фізичних вправ при гінекологічних
захворюваннях:
- виражене загострення запалення, що супроводжується підвищенням температури
тіла, збільшенням ШОЕ;
- явища роздратування тазової очеревини;
- кровотеча;
- осумковані гнійні процеси до розкриття гнійного запалення і створення хорошого
відтоку.
Фізичні вправи виконують у формі РГГ і лікувальної гімнастики у стаціонарі та після
виписування в поліклінічних і домашніх умовах. Режим рухової активності поступово
переходить від ліжкового до тренуючого, тривалість занять – від 8-10 до 30 хвилин.

391
 Фізичне навантаження знижують або відміняють у дні менструації.
Показані нахили й повороти тулуба, вправи для ніг з великою амплітудою рухів у
різних вихідних положеннях. Велику увагу приділяють вправам на ходьбу (піднімання
колін, махові рухи ногами, випади, ходьба у напівприсяді, перехресним кроком).
ЛГ застосовують у комплексі з медикаментозним лікуванням і фізіотерапією. Крім
цього, застосовують лікувальні грязі та пелоїдоподібні речовини, бальнео- і
магнітотерапію, голкорефлексотерапію, гінекологічний та сегментарно-рефлекторний
масаж.
Опущення статевих органів і ретродевіація матки зумовлено морфологічною і
функціональною неповноцінністю м'язів черевної стінки, промежини, зниженням тонусу
зв'язок матки. Причиною аномалій положення матки є також рубцево-спайковий процес
після запальних захворювань у малому тазі та аномалії розвитку матки, її зв'язок.
Завдяки застосуванню комплексу фізичних вправ потрібно зміцнити м'язи тазового
дна, черевної стінки, спини; відновити правильне положення матки і фізіологічну функцію її
зв'язок.
Лікувальна гімнастика складається із загальнозміцнюючих, дихальних і спеціальних
вправ у репозиційних положеннях (колінно-ліктьове, колінно-грудне, стопо-ліктьове,
«берізка», лежачи на животі, спині та боці). Ці положення сприяють переміщенню матки і
зміцненню внутрішньочеревного і тазового тиску. Стоячи та в напівприсяді – вправи
виконують у положенні ніг перехресно. Однією із головних спеціальних вправ є
стискування відхідника і втягування промежини. Ходьбу проводять малим та перехресним
кроком або із затиснутим між ногами м'ячем. Біг і стрибки виключаються.
Усім жінкам, які мають цю патологію, рекомендують перед сном перебувати в
колінно-грудному положенні протягом 7-10 хвилин і частіше приймати положення лежачи
на животі (крім жінок, що мають гіперантефлексію), слідкувати за регулярним
випорожненням сечового міхура і кишок.
Оскільки основною причиною даного захворювання є пологи, слід вчасно виділяти
таких жінок, щоб утворювати групи ризику. До групи ризику відносяться: першопологові
жінки, що мали травми промежини в пологах 2-го ступеня; першопологові, що мали плід
великих розмірів, у тазовому передлежанні чи ті, що перенесли оперативне втручання при
пологах.
Через 6-8 днів після часткової регенерації тканин у області рубця можна починати
заняття ЛГ в домашніх умовах. Протипоказані вправи з натужуванням, широким
розведенням ніг.

Спеціальні вправи для жінок із антеверзією, антефлексією та опущенням матки

В и х і д н е п о л о ж е н н я – лежачи на спині:
1) втягування і стискування відхідника з наступним розслабленням;
2) піднімання тазу з опорою на передпліччя та стопи (ноги перехресно);
3) згинання ніг у колінах і притискування їх руками до живота на видиху;
4) імітація рухів велосипедиста;
5) «скластися» з опорою на лопатки, носками ніг доторкнутися до долівки;
6) опора на лопатки і лікті («берізка»), імітація ходіння догори ногами.

Спеціальні вправи для жінок із ретроверзією, ретрофлексією та опущенням матки

В и х і д н е п о л о ж е н н я – лежачи на животі, ніжний кінець кушетки трохи піднятий догори:
1) піднімання по черзі прямих ніг, колові обертання ними досередини;
2) приведення по черзі стегон до живота;
3) прогинання тулуба назад;
4) розведення і зведення прямих ніг;
5) «повзання» на ліктях і колінах.
В и х і д н е п о л о ж е н н я – колінно-ліктьове (колінно-грудне):
1) піднімання по черзі прямих ніг;
2) приведення по черзі колінного суглоба до протилежного ліктьового;
3) сісти на п'яти, не зрушуючи кистей;

392
 4) випрямляння ніг з переходом у стопо-ліктьове положення;
5) втягування і стискування промежини і відхідника.
В и х і д н е п о л о ж е н н я – стоячи:
1) піднімання по черзі прямих ніг назад/уперед;
2) нахил тулуба вперед, у лівий/правий бік;
3) обертання тазу, тулуба;
4) повороти тулуба в сторони;
5) ходьба перехресним кроком, з поворотом тулуба, із затиснутим між ногами м'ячем.
Велику реабілітаційну роль при захворюваннях жіночих статевих органів відіграють
фізіотерапевтичні засоби, бальнео-, грязелікування, гінекологічний та сполучнотканинний
масаж.

Особливості застосування засобів ФР при розладах

менструальної функції та функціональному нетриманні сечі

Ослаблення замикальної функції сфінктерів сечового міхура й уретри виникає,

звичайно, в результаті травми, що виникла під час пологів, важкої фізичної роботи,
гінекологічних операцій і гормональних порушень. Основною ланкою патогенезу цього
захворювання є ослаблення м'язово-зв'язкового апарату тазового дна і порушення трофіки
тканин уретровезикального сегмента.
Задачі ЛФК:
1. Стимуляція компенсаторно-пристосувальних реакцій в ушкоджених тканинах
замикального апарату сечового міхура й уретри з метою нормалізації його діяльності;
2. Поліпшення трофіки органів малого тазу, усунення неконтрольованих скорочень
детрузора;
3. Зміцнення м'язово-зв'язкового апарату тазового дна, м'язів уретри, тазу, живота і
спини;
4. Сприяти відновленню анатомо-топографічних зв’язків органів малого тазу;
5. Сприяння зняття патологічної домінанти в корі головного мозку;
6. Надання загальнозміцнювального впливу на організм.
Методичні вказівки:
1. Диференційованість ЛГ в залежності від ступеня ваги (легка, середня вага, важка) і
форми (чиста, комбінована) захворювання відповідно до класифікації Д.В. Кана.
2. Використовувати вихідні положення:
а) при легкому ступені – різноманітні (стоячи і сидячи – тільки з другої половини
курсу лікування);
б) при середньому ступені – ті ж, виключивши положення стоячи, (стоячи на колінах і
сидячи можна включити з другої половини курсу лікування);
в) при важкому ступені – колінно-ліктьове, лежачи на спині горизонтально,
антиортостатичне (лежачи на спині на похилій площині з піднятим ножним кінцем,
кут якої можна змінювати до 30° у залежності від переносимості негативного
гравітаційного навантаження), лежачи на боці (сидячи, відхилившись назад, і
колінно-кистьове можна застосовувати з другої половини курсу лікування). При
комбінованій формі захворювання (наявність нестабільності детрузора)
додатково, відповідно до ступеня міри нетримання сечі при напрузі виключити
вихідні положення стоячи, стоячи на колінах, сидячи і колінно-кистьове.
Незалежно від міри і форми хвороби, фізичні вправи не слід виконувати у
вихідному положенні на животі.
3. Щоб запобігти підвищення внутрішньочеревного тиску і витіканню сечі при виконанні
фізичних вправ, доцільно використовувати антиортостатичне положення, що
протипоказано хворим із супутньою артеріальною гіпертензією, порушеннями
мозкового кровообігу.

393
 4. Застосовувати спеціальні динамічні фізичні вправи й ізометричні напруги з метою
максимального зміцнення м'язово-зв'язкового апарату тазового дна, мускулатури
уретри, тазу, глибоких м'язів спини, а також для відновлення замикальної функції
сфінктерів сечового міхура й уретри, усунення анатомо-топографічних змін органів
малого тазу. Більшість зазначених вправ варто виконувати із скороченням і
розслабленням м'язів промежини відповідно до фаз вдиху і видиху.
Для повноцінного скорочення усіх м'язів промежини, м'язів урогенітальної й
тазової діафрагм, необхідно одночасно втягнути анус, зжати піхву і спробувати
замкнути зовнішній отвір сечового міхура.
5. Ізометричні напруги м'язів необхідно виконувати з максимальною інтенсивністю. В
залежності від періоду курсу число напружень м'язів варіює від 1 до 4 (при
комбінованій формі захворювання збільшують до 6-7), тривалість напруги – 2-7 с.
Ізометричні напруги м'язів варто застосовувати у вихідних положеннях лежачи на
спині та «антиортостазі», дихання повинне бути рівномірним, глибоким і з деяким
подовженням видиху, не допускаючи затримки. Слід “розсіювати” і чергувати напруги
з динамічними фізичними вправами і після кожного повторення вправ та їхніх циклів,
виконувати вправи у довільному розслабленні м'язів та дихальні.
6. Із занять варто виключити біг, швидку ходьбу, стрибки, підскоки, різкі зміни положень,
натужування, затримку дихання, а на початку лікування – нахили вперед. Усі вправи
варто виконувати ритмічно, у повільному чи середньому темпі.
7. Тривалість ЛГ протягом курсу збільшувати з 20 до 50 хв. Заняття проводити 3 рази на
тиждень (щотижня додавати по одному самостійному заняттю до щоденного
виконання процедур), бажано з музичним супроводом.
8. На підставі результатів внутрішньочеревного тиску, показників уродинаміки нижніх
відділів сечових шляхів і перинеотонографії необхідно індивідуалізувати призначення
окремих вихідних положень, фізичних вправ і кут нахилу площини, застосовуваної
для виконання вправ.
9. Додатково призначати самостійні заняття, що включають цикли ритмічних
ізометричних напружень м'язів тазового дна: максимально скоротити зазначені м'язи
– вдихнувши, розслабити їх – видихнувши. Ці вправи можна виконувати у вихідних
положеннях: стоячи, сидячи і лежачи. Рекомендується така схема занять: на 1-й
тиждень – 10 вправ плюс відпочинок 30 с (виконати 2 рази підряд), протягом дня 3-5
занять; на 2-й тиждень – 13 вправ плюс відпочинок 30 с (виконати 3-4 рази підряд),
протягом дня 6-8 занять; з 3-го тижня – 15 вправ плюс відпочинок 30 с (виконати 5
разів підряд), протягом дня 10 занять.
10. При відсутності повного одужання і виявлення поліпшення утримання сечі при
фізичних напруженнях у хворих повторити курс лікування. Для хворих з важким
ступенем нетримання сечі при напрузі проводити ЛФК з метою комплексної
передопераційної підготовки й одержання більш стійких післяопераційних
результатів.
11. Після закінчення поліклінічного курсу ЛФК рекомендувати хворим продовження
занять ЛГ в домашніх умовах не менше 4-6 місяців.
12. Для одержання більшого ефекту застосовувати ЛФК у поєднанні з функціональною
електростимуляцією м'язів тазового дна, медикаментозною терапією й акупунктурою.
Крім загальнозміцнюючих, дихальних і вправ на розслаблення, хворій рекомендують
спеціальні фізичні вправи (для м'язів промежини, тазу, живота і спини), що сприяють
ефективному відновленню замикальної функції сфінктерів сечового міхура й уретри.

Спеціальні фізичні вправи при нетриманні сечі у жінок

Вправи для м'язів тазового дна
А.Вправи в ізотонічному режимі:
В и х і д н е п о л о ж е н н я – лежачи на спині горизонтально і на похилій площині з піднятим
ножним кінцем:

394
 1. Втягування ануса, піхви і спроба замкнути зовнішній отвір сечового міхура з наступним
розслабленням м'язів.
2. Підведення тазу і попереку вгору з опорою на п'яти прямих ніг і плечовий пояс.
3. Ноги зігнуті в колінах. Піднімати максимально вгору тазовий пояс зі скороченням м'язів
тазового дна.
4. Поворот тазу і зігнутих у колінах ніг вліво/вправо – до опускання на підлогу.
5. Заклад правої/лівої ноги за стегно протилежної ноги зі скороченням м'язів тазового дна.
6. Почергове й одночасне підтягування до грудей ніг, зігнутих у колінах.
В и х і д н е п о л о ж е н н я – лежачи на боці:
1. Підтягування зігнутої ноги до грудей.
2. Максимальне піднімання вгору прямої ноги з наступним уповільненим її опусканням.
3. Почергове відведення прямої ноги вперед, потім – назад.
В и х і д н е п о л о ж е н н я – з положення сидячи на підлозі.
1. Зігнуті ноги притягнуті до грудей руками, перекат на спину і повернення у вихідне положення.
2. Ноги зігнуті й підтягнуті до тазу, руки в упорі ззаду. Розведення і зведення колін.
3. Ноги зігнуті, руки на гомілках. Переставляючи ноги, пересуватися на сідницях уперед/назад.
В и х і д н е п о л о ж е н н я – стоячи на колінах:
1. Руки за головою. По черзі сісти вправо і вліво від стоп.
2. Переставляючи долоні по підлозі, повертати тулуб вправо, потім – уліво.
3. Коліна розведені. Сідати між п’ятами.
4. Прогнути хребет з опорою рук ззаду, потім нахилитися вперед.
В и х і д н е п о л о ж е н н я – з колінно-ліктьового положення:
1. Випрямляючи руки, підняти вгору тазовий пояс і вигнути спину з одночасним скороченням
м'язів тазового дна.
2. Випрямляючи руки і ноги, підняти вгору тазовий пояс зі скороченням м'язів тазового дна.
3. Кругові рухи відведеною назад прямою лівою/правою ногою.
4. Вправа «Ластівка».
Б. Вправи в ізометричному режимі:
В и х і д н е п о л о ж е н н я лежачи на спині горизонтально і на похилій площині з піднятим
ножним кінцем.
1. Максимально привести ноги, скоротити м'язи тазового дна і сідниць протягом 3-7 с.
2. Ноги зігнуті в колінах, таз підняти вгору. Максимально привести стегна і гомілки, скорочувати
м'язи тазового дна і сідниць протягом 3-7 с.
3. Максимально привести ноги, скоротити м'язи тазового дна і сідниць з одночасним
утягуванням передньої черевної стінки і натисненням поперековою областю на площину
протягом 3-7 с.
4. Ноги схрестити і підняти вгору на гімнастичну рейку. Максимально стиснути ноги, скорочувати
м'яза тазового дна і сідниць протягом 3-7с.
5. Ноги зігнуті в колінах, між ними установити м'яч. Максимально стискати м'яч колінами з
одночасним скороченням м'язів тазового дна і сідниць протягом 3-7 с.
При нетриманні сечі застосовують також гінекологічний масаж.

Лікувальна гімнастика для хворих на хронічні запальні захворювання

жіночих статевих органів (період одужання)

Ввідний розділ заняття

М е т а з а н я т т я : збільшення легеневої вентиляції; посилення периферичного кровотоку;
поступове підвищення загального навантаження на організм.
В и х і д н е п о л о ж е н н я : сидячи на стільці; стоячи.
В и к о н у ю т ь динамічні дихальні вправи з рухами рук і ніг та гімнастичні вправи для
дистальних відділів рук та ніг (темп повільний з поступовим наростанням амплітуди руху до
максимальної із поступовим поглибленням дихання), число повторень 8-10 разів.

Основний розділ
М е т а з а н я т т я : збільшення рухливості поперекового відділу хребта; посилення кровообігу
в області малого тазу, зменшення застійних явищ; зниження навантаження після спеціальних
вправ.

395
 В и х і д н і п о л о ж е н н я : лежачи на спині, на боці, на животі; стоячи, стоячи на колінах;
сидячи на стільці, на підлозі.
Застосовують
вправи для тулуба (нахили вперед/назад, управо/вліво, повороти в сторони, поєднання
нахилів з поворотами (з участю в русі рук), темп повільний із поступовим зростанням
амплітуди руху, число повторень 24-26 разів;
гімнастичні вправи для ніг з усіх початкових положень, одночасні й почергові, та з
використанням обтяження; різні варіанти ходьби, статичні дихальні вправи (виконують з
максимально можливою амплітудою рухи), число повторень 24-26 разів;
вправи на розслаблення м'язів, число повторень 24-26 разів.
Заключний розділ заняття
М е т а з а н я т т я : зниження загального фізичного навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; лежачи.
Застосовують:
статичні й динамічні дихальні вправи, число повторень 3-4 рази;
елементарні гімнастичні вправи для дистальних і проксимальних відділів рук, число повторень
3-4 рази;
ходьба проста, спокійне дихання.

Лікувальна гімнастика при нефіксованій ретрофлексії

Ввідний розділ заняття

М е т а з а н я т т я : поступове підвищення загального навантаження; підвищення газообміну;
поліпшення кровообігу в області тазостегнового суглоба і малого тазу.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; стоячи, ноги на ширині плечей; стоячи, з опорою руками об
гімнастичну стінку, стоячи на колінах; колінно-ліктьове положення.
Застосовують:
статичні й динамічні дихальні вправи для рук і ніг (махові, рухи прямою ногою), нахили тулуба
вперед, до правої/лівої стопи), вправи виконують в повільному темпі, амплітуда руху
доводиться до максимальної, нахили виконують поволі, число повторень 6-8 разів;
ходьба;
вправи на розслаблення м'язів (виконують після вправ з участю крупних м'язових груп), число
повторень 6-8 разів.
Основний розділ
М е т а з а н я т т я : вдосконалення загального фізичного розвитку; зміцнення м'язів черевної
стінки, тазового дна, спини; зміцнення зв'язкового апарату матки; збільшення легеневої вентиляції;
зниження навантаження після спеціальних вправ.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи на колінах; лежачи на животі, на боці; колінно-ліктьове,
колінно-кистьове, колінно-грудне, стопо-ліктьове, стопо-грудне.
Виконують:
нахили тулуба вперед, поєднання нахилу вперед з поворотом вправо/ вліво (енергійно,
амплітуда руху максимальна, дихання рівномірне), число повторень 30-40 разів;
вправи для рук і ніг. Вправи для ніг (відведення, приведення, згинання в колінному і
тазостегновому суглобах, ротаційні рухи прямою ногою), прогинання тулуба, вправи на
ізометричну напругу м'язів спини, тазового дна (Рухи ногами виконують по черзі й по
можливості одночасно. У момент найбільшої напруги м'язів передньої черевної стінки
втягувати промежину), число повторень 30-40 разів;
зміна початкових положень із збільшенням кута нахилу матки. Фіксоване колінно-грудне
положення (виконують у повільному темпі, затримуватися якийсь час у репозиційному
положенні), число повторень 30-40 разів;
статичні дихальні вправи (темп дихання довільний, поступове поглиблення видиху), число
повторень 30-40 разів;
вправи на розслаблення м'язів (виконують після кожної спеціальної вправи), число повторень
30-40 разів.

396
 Заключний розділ заняття
М е т а з а н я т т я : поступове зниження загального навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; лежачи на боці, на животі.
Використовують:
динамічні дихальні вправи з участю рук і тулуба, елементарні гімнастичні вправи для рук та ніг
(амплітуда руху повна, темп виконання вправ довільний, звертати увагу на спокійне дихання),
число повторень 6-8 разів;
вправи на розслаблення, загальне розслаблення.

Лікувальна гімнастика при фіксованій ретрофлексії матки

Ввідний розділ заняття

М е т а з а н я т т я : поступове підвищення загального навантаження; підвищення газообміну;
посилення периферичного кровообігу.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи, стоячи на колінах.
Застосовують:
статичні й динамічні дихальні вправи (виконують у довільному темпі, видих дещо
подовжується), число повторень 4-5 разів;
гімнастичні вправи для рук та ніг, число повторень 4-5 разів;
нахили тулуба вперед (при виконанні гімнастичних вправ виключати зусилля, що
супроводжуються натужуванням), число повторень 4-5 разів;
проста ходьба;
вправи на розслаблення м'язів.
Основний розділ
Мета заняття: підвищення внутрішньочеревного тиску при репозиційному положенні
матки; збільшення кровотоку в малому тазу;корекція положення матки;збільшення нахилу матки
вперед; розтягання спайок позаду матки;
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи; на колінах; колінно-ліктьове, колінно-грудне, стопо-
ліктьове, стопо-грудне; лежачи на животі, на боці.
Використовують
втягування і випинання живота (втягування живота виконують у фазу видиху, випинання – у
фазу вдиху. поступово амплітуда руху доводиться до максимальної), число повторень 30-40
разів;
підйом тазу;
вправи для ніг (відведення, приведення, ротаційні рухи прямою ногою, почергове і одночасне
розведення ніг, підтягання зігнутої ноги до однойменного і протилежного ліктя, перенесення
центру тяжкості тіла і та ін.);
зміна початкових положень (звертати увагу на вільне рівномірне дихання. Подальше
спеціальне початкове положення повинне збільшувати кут нахилу матки наперед), число
повторень 30-40 разів;
фіксоване колінно-грудне положення;
вправи на розслаблення м'язів, загальне розслаблення (розслабляють м'язи, що беруть
участь у вправах, виконують з положення лежачи на животі або на боці).
Заключний розділ заняття
М е т а з а н я т т я : збільшення легеневої вентиляції; поступове зниження загального
навантаження.
В и х і д н і п о л о ж е н н я : стоячи на колінах; лежачи на боці; колінно-кистьове.
Застосовують:
гімнастичні вправи для рук і ніг (Розслабити м'язи, що не беруть участь у виконанні вправ),
число повторень 5-7 разів;
статичні й динамічні дихальні вправи (дихальні вправи виконують при максимально
розслаблених м'язах черевної стінки, спокійне дихання в довільному темпі), число повторень
5-7 разів.

397
 Питання для самоконтролю:

1. Опишіть особливості методики використання фізичних вправ для жінок із нормальним перебігом
вагітності в першому триместрі. Наведіть комплекс процедур лікувальної гімнастики (ЛГ), який
можна застосувати у цьому випадку.
2. Опишіть особливості методики використання фізичних вправ для жінок з нормальним перебігом
вагітності в другому триместрі. Наведіть комплекс процедур ЛГ, який можна застосувати у
цьому випадку.
3. Опишіть особливості методики використання фізичних вправ для жінок з нормальним перебігом
вагітності в третьому триместрі. Наведіть комплекс процедур ЛГ, який можна застосувати у
цьому випадку.
4. Опишіть особливості методики застосування фізичних вправ у пологах та післяпологовому
періоді.
5. Сформулюйте показання та протипоказання до призначення засобів фізичної реабілітації в
гінекологічній практиці.
6. Сформулюйте задачі та опишіть особливості фізичної реабілітації при хронічних запальних
захворюваннях жіночих статевих органів. Наведіть комплекс процедур ЛГ, який можна
застосувати у цьому випадку.
7. Сформулюйте задачі та опишіть особливості фізичної реабілітації при аномаліях положень
матки. Наведіть комплекс процедур ЛГ, який можна застосувати у цьому випадку.
8. Сформулюйте задачі та опишіть особливості фізичної реабілітації при розладах менструальної
функції. Наведіть комплекс процедур ЛГ, який можна застосувати у цьому випадку.
9. Сформулюйте задачі та опишіть особливості фізичної реабілітації при функціональному
нетриманні сечі у жінок. Наведіть комплекс процедур ЛГ, який можна застосувати у цьому
випадку.

Тестові завдання:

1. Яке вихідне положення виключають із комплексу ЛГ в ІІІ триместрі вагітності:

A. Лежачи на спині,
B. Лежачи на боку.
C. Сидячи,
D. Стоячи,
E. Правильної відповіді немає.
2. Протипоказанням до занять ЛФК після пологів є:
A. Слабкість в зв’язку з великою втратою крові,
B. Загальна втома.
C. Розриви промежини І ст.,
D. Розриви промежини ІІ ст.,
E. Шви на промежині після перінеотомії.
3. При ретрофлексії матки виключаються із комплексу наступні вихідні положення:
A. Лежачи на спині,
B. Лежачи на боку.
C. Сидячи,
D. Стоячи,
E. Коліно-ліктьове.
4. При оперативному втручанні при пологах через 2 години після операції призначають вправи:
A. Дихальні та загальнозміцнюючі,
B. Дихальні та для укріплення черевної стінки.
C. Дихальні та для тазового дна,
D. Дихальні статичні та динамічні,
E. Правильної відповіді немає.
5. Протипоказання до ЛФК при запальних захворюваннях жіночих статевих органів:
A. Гострий запальний процес з підвищенням температури і ШОЕ,
B. Вторинна безплідність,
C. Порушення менструального циклу,
D. Сальпінгоофорит,
E. Ендометрит.

398
 (Правильні відповіді: 1 – А, 2 – А, 3 – А, 4 – А, 5 – А).

Ситуаційні задачі:

1. Вагітна 28 років, термін вагітності 19 тижнів. Об’єктивно: загальний стан добрий, з боку внутрішніх органів
патології не виявлено. Аналізі крові та сечі в нормі.
Питання до задачі:
1. Чи показано в даному випадку призначення засобів фізичної культури? Які саме засоби фізичної
культури?
2. Призначити етап, період ЛФК та руховий режим.
3. Перерахувати основні завдання ЛФК в даному випадку.
4. Призначити форми та методи ЛФК.
5. Вказати спеціальні вправи, що показані для даної пацієнтки.

2. Породілля 34 роки, треті пологи. З моменту пологів пройшло три доби. Самопочуття задовільне.
Об’єктивно: перерозтягнутість м’язів черевного пресу, тазового дна, розрив промежини I ст., висота дна
матки на 2 см нижче пупка. Температура 37 ºС. Відмічається затримка стула й сечовипускання.
Питання до задачі:
1. Чи показано в даному випадку призначення ЛФК?
2. Призначити етап, період ЛФК та руховий режим.
3. Перерахувати основні завдання ЛФК в даному випадку.
4. Призначити форми та методи ЛФК.
5. Вказати спеціальні вправи, що показані для даної пацієнтки.

399
РОЗДІЛ 12

ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ В ПЕДІАТРІЇ

Сучасний розвиток медицини, завдання збереження й зміцнення здоров'я дітей і

підлітків поставили проблеми реабілітації на одне з провідних місць в системі охорони
здоров'я. Особливий інтерес для педіатрії становить фізична реабілітація. Саме в
дитячому віці формується чимало захворювань, що призводять до стійкої втрати
працездатності й інвалідності. Тому найбільш ранній початок програми відновлення
здоров'я дитини забезпечує досягнення високого реабілітаційного потенціалу. Слід
пам'ятати, що підсумок реабілітації хворої дитини – це здорова, пристосована до умов
середовища, навчання, праці й виховання, діяльна, життєрадісна, гармонічно розвинена
людина.
Під реабілітацією в педіатрії варто розуміти систему державних, соціально-
економічних, медичних, педагогічних, психологічних й інших заходів, спрямованих на повну
ліквідацію патологічних змін, що порушують хід нормального розвитку дитячого організму,
або на максимально можливу компенсацію вроджених чи придбаних дефектів розвитку й
порушень функцій організму, та на повернення дитини в короткий термін до притаманного
для її віку способу життя, який забезпечує гармонійний фізичний і духовний розвиток.
Місцем здійснення реабілітаційних програм у педіатрії є всі установи охорони
здоров'я й освіти, а також родина дитини. Фізична реабілітація при захворюваннях дітей
проводиться, як правило, у декількох установах. З них найбільш важливе значення мають:
дитяча поліклініка, стаціонар, денний стаціонар при поліклініці, відділення реабілітації,
санаторно-оздоровчі установи.

Клініко-фізіологічне обґрунтування

М'язова діяльність є важливим біологічним стимулятором життєвих функцій організму

в усі періоди дитинства. Вимушений спокій або різке обмеження рухової активності дитини
дуже несприятливо впливають, як на її загальний стан, так і на перебіг хвороб. Будь-яке
обмеження рухів діти завжди переносять дуже важко, оскільки потреба в рухах складає
одну з основних фізіологічних особливостей їх організму, його нормального формування і
розвитку. Доведено, що рухи, адекватні фізіологічним можливостям дитячого організму,
завжди є оздоровчим чинником. Недостатня ж увага до фізичного виховання, недооцінка
значення руху в розвитку дитини можуть негативно позначитися на стані її здоров’я
протягом усього майбутнього життя.
Для фізичного виховання і фізичної реабілітації в педіатрії застосовується широкий
комплекс різних засобів, насамперед, засобів ЛФК, які включають в себе фізичні вправи,
організацію рухових режимів, трудових процесів, використання природних чинників для
загартовування організму і масаж, який, особливо у ранньому дитячому віці, є невід'ємною
частиною лікувальної гімнастики.
В основі лікувальної дії фізичних вправ стосовно хворих та ослаблених дітей лежить
цілеспрямований процес відновлення порушених функцій організму в цілому, а також
окремих його органів і систем. Основним підсумком впливу фізичних вправ є відновлення
порушених хворобою нервових і нервово-гуморальних регуляцій. Тривале систематичне
застосування фізичних вправ забезпечує функціональну адаптацію організму до
навантажень, що призводить до усунення порушень, які з'явилися внаслідок хвороби.
Лікувальна дія фізичних вправ, насамперед, полягає в тому, що вони допомагають
коригувати змінені й спотворені під час хвороби функції ЦНС та кортико-вісцеральні
взаємовідносини, сприяють гальмуванню патологічних рефлексів. Водночас вони

400
допомагають створенню нових умовно-рефлекторних зв'язків, прискорюють репаративні
процеси.
Сучасні уявлення про основні механізми лікувальної дії фізичних вправ – тонізуючий
вплив, трофічна дія, формування компенсацій (тимчасових чи постійних) та відновлення
функцій – повністю можна віднести і до дитячого організму. Саме в дитячому віці ЛФК
сприяє найбільш швидкому і надійному впливу всіх цих механізмів.
В силу особливостей дитячого організму фізична реабілітація в педіатрії має свою
специфіку. Заняття лікувальною фізкультурою з дітьми завжди повинні являти собою
творчий процес і відповідати не тільки вимогам поставлених завдань, але й анатомо-
фізіологічним відмінностям дитячого організму, залежно від віку. При оцінці стану дитини
необхідно брати до уваги дані антропометричних вимірів, забарвлення слизових оболонок
і шкіри, її тургор, ступінь і рівномірність відкладення підшкірно-жирового шару, тонус
мускулатури, особливості кісткової системи, органів дихання, серцево-судинної і
центральної нервової систем. У подальшому обов’язково враховувати результати
функціонального обстеження.

6.1. О с о б л и в о с т і з а с т о с у в а н н я м а с а ж у
та фізичних вправ у дітей першого року життя

При застосуванні масажу та фізичних вправ у дітей, особливо першого року життя,
необхідно враховувати анатомо-фізіологічні особливості їх організму, які суттєво
впливають на вибір методик і деяких правил їх проведення, залежно від віку.
Шкіра маленької дитини має недостатнє потовиділення, недостатній розвиток
судинорухових нервів і м'язових волокон, чим частково пояснюється недосконалість її
терморегулюючої функції. Скелет новонародженого в більшій своїй частині складається з
хрящової тканини, в процесі росту та розвитку в ньому відбуваються складні
перетворення, на які впливають зовнішні й внутрішні фактори. Кісткова тканина у дитини
грудного віку має волокнисту будову, бідна на мінеральні солі, містить велику кількість
води та кровоносних судин. Тому у дитячому віці кістки м’які, гнучкі, недостатньо міцні,
легко деформуються. До 2-х років вони за своєю будовою наближаються до кісток
дорослого, а до 12 років вже від них не відрізняються.
Хребетний стовп у новонароджених прямий, без фізіологічних вигинів. З ростом
дитини і виконанням нових функцій з’являються фізіологічні вигини. Шийний вигин
випуклістю вперед формується до 2-місячного віку у зв’язку з тим, що дитина починає
тримати голову; грудний вигин випуклістю назад з’являється в 6 місяців, коли дитина вже
може сидіти; поперековий вигин вперед виникає після року, коли дитина починає ходити.
До 3-4 років життя конфігурація хребетного стовпа набуває характерної форми. Проте,
вигини хребта у малюків нестійкі, хребет дуже гнучкий, може здійснювати різні рухи –
обертання, нахили назад, вперед, в боки. Постійне носіння дитини на одній руці,
неправильне положення її в ліжку, при годуванні, занадто м’яка постіль або висока
подушка можуть викликати викривлення хребетного стовпа, навіть у здорової дитини. Звід
стопи до 2,5 років сплощений, зв'язки слабкі.
М’язова тканина у новонароджених та дітей грудного віку розвинута слабо, м’язові
волокна значно тонші, ніж у дорослих, скорочення м'язів мляві. В перші місяці життя
відзначають підвищення тонусу м’язів-згиначів на кінцівках («фізіологічний гіпертонус»),
що пов’язано з особливостями функції центральної нервової системи (недорозвиток
смугастого тіла). Тому дитина в перші місяці життя лежить із зігнутими руками та ногами.
Врівноваження тонусу м’язів-антагоністів на верхніх кінцівках настає до 3-х, на нижніх – до
4-х місяців. Незакінчений також розвиток мозкової кори, пірамідних шляхів, що обумовлює
не координований, рефлекторно-стереотипний характер рухів. По мірі дозрівання

401
смугастого тіла, з початком функціонування пірамідної системи зникають безцільні
некоординовані рухи, формуються рухи цілеспрямовані, диференційовані і координовані.
Виникають примітивні поєднані рухи, між м'язами-антагоністами з'являється
врівноваженість. По мірі все більшого включення в діяльність кори головного мозку рухова
діяльність вдосконалюється і набуває довільний умовно-рефлекторний характер,
збільшується здатність дітей до більш складної рухової діяльності. Нормальний розвиток
рухової діяльності у зростаючого організму відображає нормальний хід функціонального
розвитку його нервової системи. Для прискорення цього процесу рекомендують часте
спілкування з дитиною, що сприяє пожвавленню у неї активних рухів кінцівками, щоденні
теплі ванни, легкі поверхневі погладжування, стимуляцію рефлекторних рухів. При
нормальному розвитку м’язової системи рухові вміння формуються в певній послідовності:
спочатку дитина піднімає голову, потім сідає, стає на ноги, повзає, ходить. Важливо не
тільки те, коли дитина сяде чи стане на ноги, а як вона буде сидіти чи ходити.
В тісному взаємозв'язку з розвитком м'язів знаходиться робота серця. Регулярні
заняття тренують серцевий м'яз, призводять до поступового зниження частоти серцевих
скорочень. Недосконалою у дітей першого року життя є дихальна система: ніс має
порівняно короткі і вузькі ходи, порожнини його не розвинені, вистилає їх слизова
оболонка багата кровоносними і лімфатичними судинами, тому при несприятливих умовах
вона легко набухає; порожнина грудної клітки відносно мала, ребра розташовані майже під
прямим кутом до хребта, тому їх рухливість обмежена і здатність грудної клітки
розширюватися невелика; дихальна мускулатура недостатньо розвинена і слабка, тому
дихання поверхневе і часте. Коли дитина починає ходити, дихальна екскурсія легень
поступово збільшується.
Правильно поставлена робота з розвитку рухів позитивно впливає на активізацію
зору і слуху дитини, а також забезпечує розвиток мовлення.
В цілому фізичний розвиток дитини залежить від навколишнього середовища,
режиму дня, повноцінного вигодовування, систематичного застосування фізичних вправ,
масажу, загартувальних процедур. Використовувати ці засоби необхідно не тільки для
того, щоб прийти дитині на допомогу, коли її розвиток відстає від норми, а й для
планомірного стимулювання всього того, що повинно у неї з’явитися в процесі
нормального розвитку.
При проведенні занять ЛФК необхідно враховувати психофізіологічні особливості
дитини, до яких відносяться слабкість гальмівних процесів і схильність до збудження,
легка фізична і психічна лабільність, швидка стомлюваність. Крім того, основними умовами
при навчанні дітей рухам є позитивні емоції та емоційна насиченість занять. Діти раннього
віку не здатні сприймати часту зміну рухів, однак і занадто тривале повторення без змін не
створює основу для їх розвитку.

Особливості проведення масажу

та гімнастики у немовлят

Масаж та гімнастику здорової дитини можна починати з 1,5-2-х місяців. Масаж

проводять в світлому приміщенні, після його провітрювання, при температурі повітря в
приміщенні не нижче ніж 22-24°С. В теплу пору року дитину під час масажу роздягають;
взимку, восени та ранньою весною – накривають пелюшкою, оставляючи відкритими
тільки ті частини тіла, які будуть масажуватися в даний момент.
Під час масажу дитина повинна перебувати у горизонтальному положенні з дещо
зігнутими кінцівками. Під час сеансу бажано лагідно розмовляти з нею і слідкувати за її
реакцією на масаж – вона повинна бути позитивною; при плачі та неспокої дитини сеанс
масажу припиняють або взагалі не рекомендують проводити.
Руки масажиста повинні бути чистими і теплими, без мозолів чи інших ушкоджень.
Виконання прийомів слід проводити ніжно, м'яко та лагідно (особливо у дітей грудного
віку); в ділянці суглобів, печінки, нирок інтенсивність впливу зменшують.

402
 Різні прийоми мають неоднаковий вплив на нервову та м’язову системи дитини.
Погладжування, розтирання, розминання, виконані у спокійному, повільному темпі,
заспокоюють нервову систему, сприяють розслабленню м’язів, а переривчаста вібрація
підсилює збудливі процеси та підвищує тонус м’язів. Переривчаста вібрація, як найбільш
сильнодіючий прийом масажу, використовують рідко: з метою стимуляції діяльності
нервово-м’язового апарату та рефлекторного впливу на функцію внутрішніх органів.
Під час масажу не рекомендується користуватися тальком та змащувальними
засобами, щоб не викликати закупорення пор шкіри дитини.
Виконувати масаж слід щодня, не раніше ніж через 40 хв. після їжі або за 25-30 хв. до
їжі. Достатньо одного сеансу на день. Перед сном проведення масажу не рекомендується.
Масаж необхідно чергувати з фізичними вправами. Для дітей грудного віку
використовують рефлекторні, пасивні та активні вправи (рис. 12.1; 12,2 а, б). Тривалість
масажу і гімнастики на початку складає не більше 6-7 хв.
При незначних почервоніннях на шкірі дитини (наприклад, внаслідок діатезу) масаж
слід проводити обережно, минаючи зони висипань; якщо вони значні – масаж проводити
не рекомендується.

Рис. 12.1. Рефлекторні вправи для дітей грудного віку

403
 а б
Рис. 12.2. Пасивні (а) та активні (б) вправи для дітей грудного віку

П р о т и п о к а з а н н я до застосування масажу та фізичних вправ у немовлят: гнійні

та інші гострі запальні ураження шкіри, підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів та м’язів;
рахіт в гострий період; запальні захворювання суглобів та кісток; захворювання, що
супроводжуються підвищеною ламкістю кісток; туберкульоз кісток та суглобів; інфекційні
захворювання; лихоманка; стан токсикозу; тяжкі форми гіпотрофії (атрофії); розлади
травлення; гострі та хронічні захворювання внутрішніх органів; вроджені вади серця з
ознаками декомпенсації; різні форми геморрагічного діатезу, гемофілія, великі пупкові та
пахові грижі з небезпекою їх защемлення.
При виконанні масажу і гімнастики у дітей першого року життя слід дотримуватись
наступних правил:
1. Перед початком сеансу слід налагодити контакт з дитиною,доброзичливо й лагідно
поговорити з нею, тільки після цього переходити до масажу.
2. Починати масаж і гімнастику слід з простих прийомів і вправ, а згодом процедуру
можна ускладнити, поступово вводячи нові елементи.
3. Не можна сильно захоплювати і здавлювати тканини і суглоби, так як це може
заподіяти дитині біль; всі прийоми і рухи повинні виконуватися дуже обережно.
4. При виконанні всіх масажних прийомів і вправ кінцівки дитини та її голівку потрібно
берегти від різких рухів і поштовхів, в іншому випадку можуть виникнути порушення
суглобово-зв'язкового апарату.
5. Дуже важливо в процесі масажу і гімнастики спостерігати за дитиною, виділяючи ті
прийоми і вправи, які доставляють їй позитивні емоції; наступні сеанси масажу і
гімнастики слід починати саме з них.

404
 Особливості дозування фізичн их навантажень
у немовлят

Для правильного застосування у дітей раннього віку фізичних вправ і масажу

необхідно контролювати їх виконання і адекватність навантаження. Слід вважати
позитивною реакцією таку, коли відразу після закінчення масажу чи гімнастики
відзначається помірне почастішання пульсу дитини на 15-25 % по відношенню до частоти
серцевих скорочень у спокої, а також почастішання дихання на 10-15 дихань за хв. без
порушення його нормального характеру.
Приблизно 5-7-а процедури лікувальної гімнастики є критичними у процесі адаптації
для дітей першого року життя. Якщо до цього часу не відбулася адаптація дитини до
навантажень, про що свідчить: критичне збільшення тривалості сну, поява немотивованого
плачу протягом дня, дратівливості, порушення апетиту, негативної динаміки в
неврологічному статусі (у вигляді гіперрефлексії, тремору, спонтанного рефлексу Моро,
гіпертонусу у відповідь на стимуляцію), то продовження занять в колишньому обсязі може
призвести до зриву механізмів процесу реабілітації у даної категорії пацієнтів.
А д е к в а т н і с т ь н а в а н т а ж е н н я для кожної дитини першого року життя можна
оцінювати за наступними показниками:
1. Позитивна емоційна реакція під час процедури.
2. Нормальний колір і температура шкіри.
3. Нормальна частота сечовипускань під час процедур (до 2-3 разів за 35-45 хв.
занять).
4. Гарний апетит і адекватний сон після процедур (на початку курсу потреба уві сні
зростає в середньому в 1,5-2 рази від початкової; до кінця курсу тривалість сну
повертається до початкової).
5. Контроль за масою тіла дитини: втрата маси тіла за одну процедуру в першому
півріччі – 20-30 г, у другому – 30-40 г; при курсах середньої тривалості прибавка
маси тіла за місяць повинна відповідати віковій нормі; при тривалих курсах (30
процедур лікувальної гімнастики) збільшення маси тіла може бути менше прийнятої
норми.

6.2. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я п р и з а х в о р ю в а н н я х
у дітей раннього віку

Використовуючи в процесі фізичної реабілітації засоби ЛФК, найбільшого

лікувального ефекту можна досягти лише за умов дотримання деяких д и д а к т и ч н и х і
м е т о д и ч н и х п р и н ц и п і в , а саме: систематичності; послідовності («від простого до
складного»); поступового підвищення навантажень; індивідуального підходу до кожної
дитини; доступності; урахування розвитку рухів, залежно від віку дитини; поєднання
фізичних вправ загальної дії та спеціального характеру; чергування («розсіювання»)
м'язового навантаження і, нарешті, свідомості й активності. Останній принцип допомагає
посилити дію засобів ЛФК та підвищити психотерапевтичний ефект у зв’язку з тим, що для
вирішення лікувально-педагогічних завдань необхідна свідома й активна участь дитини у
заняттях. Розуміння завдань і можливостей фізичних вправ в обсязі, що відповідає
психофізіологічним особливостям дитини, сприяє підвищенню емоційного рівня, активізує
та дисциплінує її.
З а г а л ь н і п р о т и п о к а з а н н я д о п р и з н а ч е н н я з а с о б і в Л Ф К : важкий
загальний стан дитини; токсикоз; висока температура тіла; захворювання крові; гострі
шлунково-кишкові розлади; вади серця з явищами декомпенсації, запальні процеси на
шкірі; відсутність у дитини реакції на навколишній світ.

405
 Особливості фізичної реабілітації
при деяких захворюваннях у дітей раннього віку

Рахіт
Рахітом частіше хворіють діти у віці до 2 місяців і старше. Характерні зміни всіх видів
обміну речовин, насамперед, розлад фосфорно-кальцієвого обміну. При рахіті виникає
деформація опорно-рухового апарата. В значній мірі уражається м'язова система через
недостатнє надходження в м'язи фосфорних з'єднань (АТФ), порушення кальцієвого
обміну. Відзначаються дряблість м'язів, здуття живота, занепокоєння, поганий сон,
пітливість. В клініці рахіту грають важливу роль порушення функції подиху через гіпотонію
дихальних м'язів та деформацію грудної клітки. Розрізняють три ступені рахіту: I – легкий
рахіт, II – хвороба середньої важкості, III – важкий рахіт.
З а в д а н н я Л Ф К у п е р і о д р о з п а л у з а х в о р ю в а н н я : нормалізація
основних нервових процесів, поліпшення обміну речовин, відновлення порушених функцій
органів дихання та системи кровообігу, запобігання можливим деформаціям опорно-
рухового апарату.
Згідно рекомендацій Є.Т. Матвєєва (1995), основними засобами розв'язання цих
завдань є погладжуючий масаж (спини, живота, кінцівок) та пасивні фізичні вправи, які
виконуються після масажу з дотриманням необхідних методичних правил (теплими
руками, повільно, в межах фізіологічної амплітуди рухів у суглобі й ін.). За наявності
безумовних рухових рефлексів можна використовувати рефлекторні вправи. У разі спроб
до самостійних рухів використовують активні вправи з допомогою та з полегшених
вихідних положень. Заняття проводять індивідуально, тривалістю 10-12 хв. (вихідні
положення тільки лежачи). Для запобігання деформаціям опорно-рухового апарату дитину
в ліжку кладуть на плаский матрац. Обов'язкова часта зміна положення хворого.
З а в д а н н я Л Ф К у п е р і о д р е к о н в а л е с ц е н ц і ї : до перерахованих вище
завдань додаються: ліквідація м'язової гіпотонії, вирівняння порушень психомоторного
розвитку, відновлення втрачених або затриманих рухових навичок, корекція деформацій
опорно-рухового апарату.
З дитиною проводять індивідуальні заняття ЛГ тривалістю по 12-15 хв. 2-3 рази на
день. Масаж з усіма прийомами використовують, насамперед, для найбільш уражених
м'язів (спина, живіт, сідниці). Відповідно до наявних у дитини рухових навичок призначають
гімнастичні вправи. Для розвитку затриманих рухових навичок проводять масаж
відповідних м'язових груп, пасивні вправи, стимуляцію. Вводяться вправи для корекції
деформацій скелету. До таких спеціальних вправ належать викладання на живіт, вправи
лежачи на животі (для корекції грудного кіфозу).
З а в д а н н я м и Л Ф К в п е р і о д з а л и ш к о в и х я в и щ є: нормалізація функцій
органів і систем, які були уражені рахітом, нормалізація психомоторного розвитку, корекція
деформацій опорно-рухового апарату (наскільки це можливо), підвищення неспецифічних
захисних сил. Залежно від віку дитини призначають РГГ, спеціальні заняття ЛГ тривалістю
18-20 хв., індивідуальні завдання, які виконують з допомогою матері або медичного
персоналу. Використовують масаж, фізичні вправи, які відповідають рівню психомоторного
розвитку дитини. Для розвитку затриманих рухових навичок використовують спеціальні
вправи, спочатку пасивні з елементами відповідних рухів, вправи для спеціального
тренування ослаблених м'язових груп, а також вправи із полегшених вихідних положень та
з підтримкою. Спеціальне завдання – зменшення або ліквідація деформації опорно-
рухового апарату – вирішується за допомогою коригуючих вправ в поєднанні з масажем.
Масаж і фізичні вправи, що застосовуються в комплексному лікуванні рахіту,
поліпшують обмінні процеси, попереджають прогресування хвороби, деформацію опорно-
рухового апарату, посилюють кровопостачання, стимулюють окислювально-відновні
процеси в м'язах та нормалізують сон. З ф і з и ч н и х методів призначають загальне
ультрафіолетове опромінення (УФО); з 6-місячного віку використовують соляно-хвойні
ванни (після курсу УФО).
406
 О р і є н т о в н и й з м і с т лікувальної гімнастики та масажу в період реконвалесценції
рахіту (для дитини 3–6 міс.): 1. Масаж рук (погладжування). 2. Відведення рук в сторони,
схрещування їх на грудях (пасивне або з допомогою). 3. Масаж ніг (погладжування та
розтирання). 4. Ковзаючі рухи. 5. Масаж живота. 6. Поворот зі спини на живіт (активний або
з допомогою). 7. Масаж спини. 8. Вправи для стимуляції повзання. 9. Вибірковий масаж
сідничних м'язів (погладжування, розтирання, розминання). 10. Піднімання ніг з вихідного
положення лежачи на животі з опорою на передпліччя та прогинання спини. 11. Колові
рухи руками. 12. Згинання та розгинання ніг почергово. 13. Поворот зі спини на живіт. 14.
Викладання на живіт на жорсткій площині.

Гіпотрофія

Хвороба характеризується виснаженням організму, стоншенням підшкірно-жирового

шару в результаті порушення функцій органів шлунково-кишкового тракту, перенесених
інфекційних захворювань та ін. Дитина худне, відзначається млявість мускулатури,
блідість шкіри, порушення теплового обміну. Гіпотрофія – найбільш частий прояв хронічної
недостатності харчування у дітей раннього віку (неправильне вигодовування й догляд,
часті захворювання й т.п.). Виділяють три ступеня гіпотрофії: при I ступені – втрата ваги
становить до 20% від норми, при II – до 40%, і при III – більше 40%.
Комплексна реабілітація включає лікувальну гімнастику, загальний масаж, повітряні
ванни, дієту, хвойні ванни, УФО.
З а в д а н н я Л Ф К : поліпшення та нормалізація основних нервових процесів, обміну
речовин, захисних сил організму, функцій органів шлунково-кишкового тракту, серцево-
судинної, дихальної та інших систем; запобігання відставанню у психомоторному розвитку
та його ліквідація, відновлення та нормалізація рухових навичок у разі їх порушення.
За наявності гіпотрофії І ступеня проводять заняття ЛФК тривалістю 15-18 хв.,
включають активні з невеликою кількістю повторень фізичні вправи, відповідно до рівня
розвитку моторики, пасивні, активні з допомогою вправи для розвитку затриманих рухових
навичок, погладжуючий масаж тулуба та кінцівок і вибірково гіпотонічних м'язів з
використанням усіх прийомів. У дітей з гіпотрофією II ступеня тривалість занять
скорочують до 15 хв., зменшують загальне навантаження. У дітей з гіпотрофією III ступеня
тривалість занять 5-8 хв. Використовують переважно погладжуючий масаж тулуба та
кінцівок, рефлекторні вправи, викладання на живіт.
О р і є н т о в н и й з м і с т лікувальної гімнастики та масажу для дітей віком 5–9 міс. з
гіпотрофією II ступеня: 1. Погладжуючий масаж живота і кінцівок. 2. Відведення рук у
сторони та схрещування їх на грудях (пасивні вправи, у разі появи самостійних рухів – з
допомогою). 3. Згинання ніг по черзі (ковзаючі кроки). 4. Поворот зі спини на живіт з
допомогою – вліво. 5. Масаж спини (погладжування та розтирання). 6. Стимуляція
повзання. 7. Викладання на живіт. 8. Масаж спини (погладжування). 9. Поворот зі спини на
живіт з допомогою – вправо. 10. Піднімання голови та плечей з підтримкою за руки з
положення на животі. 11. Масаж живота. 12. Присідання з підтримкою за відведені руки.
13. Масаж ніг (погладжування та розтирання). 14. Згинання ніг разом та по черзі. 15.
Масаж рук (погладжування). 16. Колові рухи руками.

Кривошия

М'язова кривошия пов'язана з укороченням грудино-ключично-сосцеподібного м'яза.

При пальпації м'яз стовщений та ущільнений. Характерно неправильне положення голови.
Найпоширенішою формою захворювання є міогенна кривошия. Як правило, це вроджена
патологія розвитку грудино-ключично-сосцеподібного м'яза. Провідними методами
лікування у ранньому віці є масаж, ЛГ, лікування положенням.
З а в д а н н я Л Ф К : поліпшення крово- та лімфообігу в ураженому м'язі, сприяння
розсмоктуванню утвореної гематоми і запобігання грубому рубцюванню, зменшення чи

407
усунення м'язової контрактури, збільшення рухомості і зменшення нахилу голови,
компенсаторне збільшення м'язового тонусу на здоровому боці, сприяння вирівнюванню
тонусу м'язів обох боків шиї, запобігання розвитку асиметрії обличчя, черепа тощо.
Лікування слід розпочинати якомога раніше. Добір засобів і методику ЛФК
визначають її завдання та вікові особливості хворого.
У дитини віком від 2 тижнів до 3 місяців у вступній частині процедури протягом 2-3 хв.
виконують погладжуючий масаж кінцівок і тулуба. В основній частині тривалістю 10-12 хв.
послідовно виконують: 1) масаж м'язів шиї на здоровому боці (погладжування,
спіралеподібне розтирання, розминання); 2) на боці ураження легке розтирання,
погладжування та вібрацію; 3) коли дитина лежить на спині, фіксують пояс верхніх кінцівок;
інструктор, обхопивши голову дитини долонями рук, виконує плавні повільні повороти
голови в бік ураженого м'яза, розтираючи при цьому м'язи бічної частини шиї, потім
нахиляє голову у здоровий бік і повертає підборіддям догори; 4) після цього дитину
кладуть на уражений бік і, утримуючи голову, швидко забирають руку, яка підтримувала її
знизу, тим самим створюючи умови для самостійного утримання голови, сприяючи
зміцненню м'язів шиї на здоровому боці (вправи 3 і 4 повторюють спочатку по 5 разів,
поступово доводячи до 20); 5) у положенні дитини на спині масаж великих і малих грудних
та підключичних м'язів (погладжування); 6) у положенні на животі рефлекторне повзання
та масаж м'язів спини і шиї; 7) у положенні на правому, потім лівому боці рефлекторне
розгинання спини; 8) у положенні дитини на спині масаж живота (погладжування). Після
цього повторюють спеціальний масаж шиї та пасивні коригуючі вправи. У заключній
частині тривалістю близько 2 хв. проводять: масаж ніг; рефлекторні вправи для стоп;
масаж рук.
Під час консервативної терапії кривошиї, крім вищеперерахованих засобів ЛФК,
застосовують лікування положенням, використовують коригуючий чепчик. У дітей віком
понад 7-8 місяців застосовують ватно-картонний комірець Шанця. Носити дитину
рекомендують по черзі на обох руках. Призначають також прогрівання стовщеного м'яза
теплими грілками, лампою «Солюкс», за допомогою апарата «Фен». Дітям у 6-8-тижневому
віці та старшим можна призначати іонофорез йодиду калію.
Консервативні методи лікування, нерідко, виявляються недостатніми і деформація
шиї все ж таки розвивається. В таких випадках показане оперативне лікування.

Фізична реабілітація дітей із захворюваннями

органів дихання

Спеціальна реабілітація при захворюваннях дихальної системи у дітей включає:

дихальні вправи, релаксацію, відпрацьовування вміння правильно відкашлювати, вправи з
акцентом на повний видих, вдих через ніс і верхню частину грудної клітки, динамічні
вправи в різних вихідних положеннях. Для постановки правильного стереотипу дихання та
тренування дихальної мускулатури, зміцнення м'язів грудної клітки рекомендуються
плавання та ігри. Особливе значення у профілактиці повторень захворювань органів
дихання має загартування, основною метою якого є підвищення стійкості й опірності
дитячого організму до зовнішніх факторів. Це гімнастика й ігри на свіжому повітрі, ігри з
м'ячем на березі моря (річки, озера), умивання та обтирання водою спочатку кімнатної
температури, а потім – холодної.
П р о т и п о к а з а н н я для фізичної реабілітації: гострий запальний процес із важким
кашлем, вираженою інтоксикацією, високим лейкоцитозом, збільшеною ШОЕ і високою
температурою тіла; гостре виснаження хворого; кровохаркання; дихальна недостатність;
значна тахікардія; приступ бронхіальної астми; значні порушення функції серцево-судинної
системи, зміни в органах і системах, які є загальними протипоказаннями до призначення
ЛФК; різко негативне ставлення дитини до лікувальної гімнастики.

408
 Пневмонія
Г о с т р а п н е в м о н і я являє собою гостре запальне захворювання легень, проявом
якого є не тільки синдром дихальних розладів і відповідні фізикальні дані, але й
інфільтративні, осередкові або сегментарні зміни на рентгенограмі. Найбільша роль серед
етіологічних факторів належить пневмококам, стрептококам, стафілококам, гемофільним
паличкам та іншим мікробним збудникам. Значно рідше зустрічаються мікоплазмові й
хламідійні пневмонії. Механізм розвитку гострої пневмонії у дітей являє собою ряд
складних патофізіологічних процесів. Основний шлях влучення інфекції в легені –
аерогенний (бронхогенний), можливий також гематогенний шлях проникнення інфекції.
Запальні зміни спочатку розвиваються в бронхіолах. Надалі інфекція розповсюджується за
межі стінок респіраторних бронхіол – на паренхіму легень.
З а в д а н н я Л Ф К п р и п н е в м о н і ї у н е м о в л я т : рефлекторне посилення
діяльності дихальних м'язів; прискорення розсмоктування запальних інфільтратів;
розправлення ателектазів, зменшення й усунення застійних явищ у паренхімі легень;
запобігання ускладненням; забезпечення стійкої компенсації дихальної недостатності та
поступове відновлення функції зовнішнього дихання; поліпшення і вирівнювання функцій
інших органів і систем, порушених внаслідок основного захворювання; усунення
метеоризму і поліпшення функції кишок; забезпечення фізіологічних передумов для
морфофункціонального відновлення дихальної системи і запобігання можливому
рецидиву; вплив на ЦНС, стимуляція захисних сил організму; підтримка подальшого росту
і розвитку ( в тому числі й психомоторного) дитини.
М е т о д и к а Л Ф К зумовлюється періодом захворювання, особливостями його
перебігу і віком дитини з урахуванням її психомоторного розвитку. Відповідно до перебігу
захворювання та переліку спеціальних і загальних завдань курс ЛФК умовно поділяють на
3 періоди. У 1 - м у п е р і о д і дітям у вихідних положеннях лежачи на спині призначають
погладжуючий масаж тулуба і кінцівок; масаж живота – погладжування і поверхневе
розтирання; пасивні фізичні вправи для рук і ніг у повільному темпі; рефлекторні вправи
(дітям перших 3-4 міс. життя). Необхідно часто змінювати положення дитини (на спині, на
правому і лівому боці, брати дитину на руки у вертикальному положенні). Індивідуальні
заняття проводять у палаті протягом 3-4 днів тривалістю від 5 до 10-15 хв. Вправи
повторюються по 2–3 рази. У 2 - м у п е р і о д і під час індивідуальних занять, які тривають
близько 10-12 днів і проводяться в палаті або залі ЛФК, дітям, котрі лежать на спині,
виконують загальний погладжувальний масаж кінцівок і тулуба, масаж грудної клітки
(погладжування, розтирання, розминання, а в подальшому і вібрація); пасивні вправи для
верхніх і нижніх кінцівок з кількістю повторень 4-6 разів; активні вправи з урахуванням
психомоторного розвитку дитини; рефлекторні вправи (для дітей перших 3-4 міс. Життя).
Виключаються вихідні положення лежачи на животі. Темп виконання фізичних вправ
середній. Тривалість процедури 10-15 хв. У 3-му періоді ЛФК проводять досить інтенсивно
у стаціонарі (приблизно 10 днів), а після виписування дитини – амбулаторно. Темп
виконання вправ перемінний з числом повторень їх 4-5 разів. Тривалість занять 15-20 хв.
Завдання ЛФК для дітей дошкільного і шкільного віку:
прискорення розсмоктування, зменшення застійних явищ у легенях і ліквідація запального
процесу шляхом поліпшення трофіки, крово- і лімфообігу в легенях; сприяння виведенню
мокротиння; розвиток повного дихання з переважним тренуванням тривалого видиху;
запобігання ускладненням; поліпшення діяльності центральної та периферичної ланок
системи кровообігу; подолання астенічного стану; розвиток компенсаторних реакцій
апарату зовнішнього дихання; нормалізація психоемоційного тонусу дитини, підвищення
реактивності організму.
М е т о д и к у Л Ф К будують відповідно до терапевтичних завдань на кожному із
призначених лікувально-охоронних режимів. На л і ж к о в о м у режимі заняття ЛГ
проводять індивідуально. Вихідні положення – лежачи і сидячи. Темп виконання вправ
повільний. Тривалість процедур 12-15 хв. Фізичне навантаження слабке і нижче від
середнього. У процедурах ЛГ використовують: погладжуючий масаж кінцівок і тулуба,
409
масаж грудної клітки; прості вправи для середніх м'язових груп; пасивні вправи; динамічні
та статичні дихальні вправи. На п а л а т н о м у режимі ЛГ проводять малогруповим або
груповим методом із вихідних положень лежачи, сидячи і стоячи. Темп виконання вправ
повільний і середній. Тривалість процедур 20-25 хв. Фізичне навантаження середнє.
Призначають: масаж грудної клітки, загальнозміцнювальні, дренажні та прикладні фізичні
вправи; динамічні та статичні дихальні вправи і дихання з опором. Співвідношення
дихальних і загальнорозвиваючих вправ 1:3. Крім ЛГ корисні РГГ, рухливі ігри, дозована
ходьба. На в і л ь н о м у режимі заняття ЛГ проводять груповим методом. Вихідні
положення – лежачи, сидячи і стоячи. Темп виконання вправ повільний, середній і
швидкий. Тривалість процедур 25-40 хв. Фізичне навантаження середнє і вище від
середнього. Провідну роль у заняттях відіграють загальнозміцнювальні вправи для всіх
м'язових груп. Використовують прикладні вправи і фізичні вправи, які носять спортивний
характер. Необхідно виконувати також дихальні вправи, на розслаблення і дренуючі. Крім
ЛГ діти займаються РГГ, іграми середньої рухливості (Рис. 12.3, А, Б, В).

Рис. 12.3. Фізичні вправи при пневмонії у дітей:

А – виконання лежачи, Б – сидячи, В – стоячи

410
 Для реабілітації дітей, хворих на гостру пневмонію, після затухання гострого процесу
призначають ф і з і о т е р а п е в т и ч н і засоби: аеро- і оксигенотерапію; парафінові аплі-
кації на грудну клітку; УВЧ-терапію; мікрохвильову терапію, індуктотермію. Після
закінчення мікрохвильової терапії та УВЧ-терапії, або чергуючи з ними, призначають
електрофорез різних лікарських речовин та антибіотиків. Застосовують також електросон.
Після виписування дитини з лікарні відновне лікування продовжують у залі ЛФК
поліклініки не рідше ніж 3 рази на тиждень. Методика занять наближається до шкільної
методики занять фізичною культурою в спеціальній медичній групі.

Бронхіт
Б р о н х і т – запалення слизової оболонки бронхів. Виділяють гострий та хронічний
бронхіт. Характерні підвищення температури тіла, кашель, погіршення апетиту, сну.
З а в д а н н я Л Ф К д л я г о с т р о г о б р о н х і т у : навчання правильного дихання,
відновлення нормального механізму та узгодження фаз дихання, усунення спазму
бронхіальних м'язів; поліпшення бронхіальної прохідності, дренажної функції бронхів;
зменшення або ліквідація змін у бронхах, спричинених запальним процесом; прискорення
репаративних процесів, посилення крово- та лімфообігу, профілактика переходу гострого
процесу у хронічний, підвищення неспецифічних захисних сил організму.
У перші 2-3 дні доцільно використовувати статичні дихальні вправи, дихальні вправи
з подовженим видихом, з вимовою під час видиху звуків. У разі різкого посилення кашлю
дихальні вправи проводять з меншою глибиною. Згодом вводять динамічні дихальні
вправи, дренажні та загальнорозвиваючі вправи. ЛГ призначають з перших днів у
поєднанні з масажем грудної клітки (на курс 10-15 процедур), який сприяє вирішенню
загальних і спеціальних завдань. Особливістю масажу є акцент на прийоми вібрації (до
40% часу в процедурі). Поряд з ЛГ корисно виконувати РГГ.
З а в д а н н я Л Ф К д л я х р о н і ч н о г о б р о н х і т у : навчити правильного дихання
та закріпити навички повного дихання з подовженим видихом, сприяти зменшенню та
зняттю спазму м'язів бронхів, поліпшити бронхіальну прохідність і вентиляцію альвеол з
нормалізацією насичення крові киснем, поліпшити оксигенацію тканин, сприяти
збереженню еластичності бронхіальних стінок, зміцненню дихальних м'язів, поліпшити
функціональний стан серцево-судинної системи, досягти загального зміцнення організму
та підвищення неспецифічних захисних сил, запобігти загостренню хвороби.
У хворих на хронічний бронхіт програму реабілітаційних заходів, включаючи і засоби
ЛФК, розраховують на тривалий час. Призначені фізичні вправи хворі повинні виконувати
постійно і регулярно. Вибір засобів ЛФК залежить від стану хворого, фази захворювання та
призначеного режиму. У фазі загострення, коли призначають розширений ліжковий або па-
латний режим, рекомендують ЛГ та масаж грудної клітки. Процедури ЛГ проводять
індивідуально або малогруповим методом тривалістю 10-15 хв 2-3 рази на день. Під час
занять особливу увагу приділяють навчанню хворих методиці повного дихання та свідомого
його регулювання.
У фазі стихання загострення та початку ремісії в процедурах ЛГ використовують
вправи для м'язів грудної клітки та верхніх кінцівок, різні види дихальних вправ. Для
корекції відхилень постави до процедур вводять коригуючі вправи та вправи для
формування м'язового корсету. Тривалість процедур досягає 20-З0 хв. із поступовим
збільшенням навантаження. Призначають також РГГ, дають індивідуальні завдання для
самостійного виконання. Поступово частка спеціальних вправ у заняттях зменшується і
значно зростає частка загальнорозвиваючих вправ та вправ прикладного характеру.
У лікуванні гострих та хронічних бронхітів (у фазі загострення), крім фізичних вправ
та масажу, використовують ф і з и ч н і методи. На ділянку грудної клітки призначають:
індуктотермію, парафіно-озокеритові аплікації, УВЧ, УФО, солюкс, електрофорез йоду за
Вермелем, ультразвук, інгаляції. Слід врахувати, що електрофорез, ультразвук та
індуктотермію треба виконувати після масажу, а УФО та солюкс краще чергувати з ним
через день.
411
 У п е р і о д р е м і с і ї призначають РГГ, самостійні спеціальні заняття вдома 1-2 рази
на день за індивідуальним завданням (після відповідної підготовки фахівцем кабінету ЛФК)
під наглядом батьків. Заняття ЛФК можна проводити також у вигляді курсів при кабінетах
ЛФК дитячих поліклінік. Застосовують і засоби фізичної культури, запозичені з програм
фізичного виховання, що відповідають вікові дитини, елементи спорту. До занять ЛФК
обов'язково включають спеціальні вправи.
У школі діти з хронічними бронхітами на заняттях фізичною культурою займаються у
спеціальній медичній групі; при переведенні до іншої групи враховують частоту загострень
захворювання, стан функції зовнішнього дихання, серцево-судинної системи, фізичного
розвитку, підготовленості, реакції організму на дозоване фізичне навантаження.
У п р о ф і л а к т и ц і повторень захворювання на гострий бронхіт і загострень
хронічного бронхіту важливе значення має загартування.

Бронхіальна астма
В основі цього хронічного рецидивуючого захворювання лежить змінена реактивність
бронхів, яка обумовлена імунологічними й не імунологічними механізмами.
Характеризується спазмом гладкої мускулатури дрібних бронхів внаслідок підвищення
тонусу блукаючого нерва. Частіше зустрічається в дошкільному й шкільному віці. У хворих
з'являється задишка, вологий кашель, дистанційні хрипи та ін. В Міжнародній класифікації
захворювань (МКХ-10) знайшов відображення етіологічний принцип оцінки бронхіальної
астми, проте умовно розрізняють алергійну, інфекційно-алергійну й змішану форми
бронхіальної астми. При призначенні засобів фізичної реабілітації доцільно враховувати 4
фази перебігу захворювання: фазу загострення, нестабільної ремісії, ремісії та стабільній
ремісії (більше 2 років).
П о к а з а н н я для застосування засобів ЛФК: передвісники приступу ядухи – для
запобігання йому або послаблення його перебігу, міжприступний період у випадках
нестійкої ремісії, весь період стійкої ремісії.
З а в д а н н я Л Ф К : зменшення й усунення спазму бронхіол і бронхів, вироблення
носолегеневого рефлексу, поліпшення евакуаторної функції бронхіального дерева (після
приступу), оптимізація функції зовнішнього дихання, досягнення рівноваги між
симпатичною і парасимпатичною частинами вегетативної нервової системи, боротьба з
гіпоксією, збільшення рухомості грудної клітки та діафрагми, зміцнення дихальних м'язів,
розвиток компенсаторних механізмів серцево-судинної та дихальної систем, усунення
патологічної домінанти – застійного вогнища збудження в корі головного мозку,
підвищення загальної опірності організму.
Для цього методика ЛФК передбачає регламентоване дихання з меншими глибиною
вдиху і частотою дихання та короткими затримками дихання під час видиху (на 2-3 с., якщо
можливо – на 5-10 с.) у початковий період розвитку приступу. Дітям дошкільного віку, щоб
заспокоїти дихання та знизити його глибину, можна запропонувати перейти на дихання, як
під час гри у схованки. Для цього потрібно дати зрозуміле дитині завдання затаїтись так,
щоб навіть дихання не було чутно і не можна було знайти схованку. Маленьких дітей
можна взяти на руки, заспокоїти обіймами і поступово обхоплюючи і здавлюючи грудну
клітку, знизити глибину дихання.
Після ліквідації бронхоспазму застосовують паузи на видиху, статичні дихальні
вправи з вимовою свистячих, дзижчачих і шиплячих звуків на подовженому видиху. Надалі
поступово збільшують фізичні навантаження в комплексах ЛГ, що призводить до
підвищеного виділення у кров адреналіну і сприяє зменшенню спазму бронхів. Виконують
статичні дихальні вправи: вдих через ніс і подовжений видих через губи, складені в
трубочку. Хворих навчають правильно дихати, застосовуючи статичні дихальні вправи
(грудне та черевне дихання) у вихідних положеннях лежачи на спині, сидячи на стільці і
стоячи. Ефективні вправи на розслаблення м'язів грудної клітки, динамічні дихальні
вправи з подовженим видихом, для зміцнення допоміжних дихальних м'язів, поліпшення
постави. Застосовують сегментарний та точковий масаж, засоби загартування.
412
 В умовах лікарні курс ЛФК складається з підготовчого (5-6 занять), основного і
заключного (3-4 заняття) періодів. Методику ЛФК будують залежно від призначеного
лікувально-охоронного режиму, періоду захворювання, стану здоров'я та віку дитини.
Призначають масаж, ЛГ, РГГ, самостійні заняття спеціальними вправами (3-4 рази на
день), прогулянки. На початку занять співвідношення дихальних і загальнозміцнювальних
вправ 2:1, потім 1:1, в міру оволодіння дихальними вправами його доводять до 1:3.
Безперечною вимогою виконання статичних і динамічних дихальних вправ є розслаблення
м'язових груп, які не беруть участі в їх виконанні.
У підготовчий період ЛГ проводять індивідуально або малогруповим методом у
положенні лежачи на спині, сидячи і стоячи. Використовують загальнорозвиваючі вправи з
невеликою кількістю повторень для всіх м'язових груп, а також для м'язів тулуба, на
розслаблення, спеціальні динамічні та статичні дихальні вправи, малорухливі ігри. Рівень
фізичного навантаження нижчий від середнього. Тривалість занять 10-15 хв.
В основний період процедури ЛГ будують на закріпленні навичок володіння своїм
диханням, поступовому збільшенні навантаження, введенні найважчих вправ у середину
заняття, виконанні вправ із гімнастичними снарядами, прикладних, коригуючих, на
розслаблення, дренуючих, дихальних, рухливих ігор. Тривалість процедур 25-30 хв. У
комплексі РГГ використовують вправи на розслаблення, статичні та динамічні дихальні
вправи з акцентом на видих, дренуючі вправи.
Перед виписуванням з лікарні фізичне навантаження дещо збільшують, хворі
вивчають і виконують комплекс вправ ЛГ для занять в домашніх умовах. Після
виписування із стаціонару діти продовжують заняття ЛГ в кабінеті ЛФК поліклініки в групах
не більше ніж 4-6 осіб через день та щодня вдома протягом 1 року.
В останні роки запропонована нова методика лікування бронхіальної астми за
допомогою інтенсивного масажу асиметричних зон (ІМАЗ). Тривалість процедури З0-40 хв.
На курс лікування 3-5 сеансів з інтервалом 3-5 днів. Призначаючи ІМАЗ, необхідно
враховувати п р о т и п о к а з а н н я : гострий процес у бронхах і легенях, легенево-серцева
недостатність, гіпертонічна хвороба II стадії та ін.
Дітям, хворим на бронхіальну астму, призначають також голкотерапію, санаторно-
курортне лікування на Південному березі Криму, Азовському морі, в Одесі, в соляних
копальнях Солотвинського родовища солі (Закарпатська та Івано-Франківська області). В
період ремісії рекомендуються лижні прогулянки, катання на ковзанах, дозована ходьба,
рухливі ігри.

Фізична реабілітація дітей із захворюваннями

серцево-судинної с системи

Ревматизм
Ревматизм відноситься до системних запальних інфекційно-алергійних захворювань
із морфологічними змінами в суглобах. Збудником хвороби вважається β-гемолітичний
стрептокок групи А. Захворювання виникає через 1-2 тижні після перенесення
носоглоткової інфекції або переохолодження. При алергійних впливах відбуваються зміни
в сполучних тканинах, насамперед, у тканинах опорно-рухового апарату. Зміни
відбуваються не тільки у суглобах, відбуваються патологічні зміни з боку обмінних
процесів, знижується імунітет.
Найбільш характерний прояв захворювання – ураження серця (ревмокардит,
ендокардит, міокардіосклероз) та інших органів і систем. В ряді випадків розвивається
гострий поліартрит; ревматичний плеврит; при ураженні мозку – енцефаліт,
менінгоенцефаліт, церебральні васкуліти; можливі ураження нервової системи у вигляді
хореї; ураження нирок (нефрит); поразка шкіри, органів зору й ін. У дітей при цьому
захворюванні можуть виникати придбані вади серця.
П о к а з а н н я д л я Л Ф К : стабілізація активності та чітка тенденція до зниження
активності ревматичного процесу, поліпшення загального стану, скорочення меж серця.
413
 П р о т и п о к а з а н н я : підвищена температура тіла, наростання активності
ревматичного процесу.
З а в д а н н я Л Ф К у період с у в о р о г о л і ж к о в о г о режиму: полегшити роботу
серця і компенсувати недостатність кровообігу шляхом активізації екстракардіальних
факторів кровообігу, зменшити застійні явища, поліпшити емоційний тонус і зняти явища
загальмованості. У цей період фізичні навантаження, як правило, протипоказані. Однак, за
відсутності протипоказань, в індивідуальному порядку лежачи на спині з трохи піднятим
узголів'ям призначають статичні дихальні вправи, пасивні фізичні вправи для середніх і
великих м'язових груп, активні вправи для дрібних м'язових груп, легкий погладжуючий
масаж нижніх кінцівок. Темп виконання вправ повільний, кількість повторень 3-5 разів.
Тривалість заняття 5-8 хв. Фізичне навантаження – мінімальне.
З а в д а н н я Л Ф К у період р о з ш и р е н о г о л і ж к о в о г о режиму (2-4 тиж.):
навчити хворих правильно дихати, поліпшити легеневу вентиляцію та функцію
зовнішнього дихання, посилити діяльність екстракардіальних факторів кровообігу,
розвантажити серцевий м'яз та компенсувати недостатність кровообігу, поліпшити
кровозабезпечення міокарда і живлення тканин.
Спочатку фізичні вправи виконують лежачи на спині з трохи піднятим узголів'ям, а
згодом – напівлежачи і сидячи. У комплексі 8-12 вправ. Співвідношення дихальних і
загальнозміцнювальних вправ 1:1. Обов'язкові паузи для відпочинку. Кількість повторень
кожної вправи – 3-8 разів. Темп повільний, який потім чергується із середнім, для дрібних
м'язів – швидкий. Тривалість процедур ЛГ 10-12 хв. Щільність фізичного навантаження 35-
40 %. Заняття РГГ розпочинають з 11-го дня лікування, вранці, в палаті, лежачи і сидячи.
Виконують загальнозміцнювальні, дихальні, коригуючі вправи та вправи на увагу і
координацію. Кількість повторень кожної вправи 3-8 разів. Кількість вправ 6-10. Темп
виконання повільний.
З а в д а н н я Л Ф К у період н а п і в л і ж к о в о г о ( п а л а т н о г о ) режиму (3-4 тиж.):
поліпшення і розширення функціональних можливостей серцево-судинної та дихальної
систем, забезпечення стійкої компенсації недостатності кровообігу, закріплення навичок
правильного дихання, зміцнення м'язової системи, посилення обміну речовин,
десенсибілізація організму хворого. У цей період призначають ЛГ та РГГ. Тривалість
процедур ЛГ 15-20 хв., темп виконання вправ повільний, середній і швидкий з паузами для
відпочинку. РГГ виконують за скороченою програмою комплексу ЛГ. Призначають ігри
середньої рухливості.
З а в д а н н я Л Ф К у період в і л ь н о г о режиму (1-2 тиж.): нормалізація діяльності
серцево-судинної системи, продовження тренування і пристосування серцево-судинної та
дихальної систем до постійного підвищення фізичних навантажень, подальше підвищення
неспецифічної опірності організму тощо. До комплексу ЛГ, який проводять сидячи і стоячи
груповим методом, включають загальнозміцнювальні вправи, які чергуються з дихальними
у співвідношенні 1:2, 1:3. Кількість вправ 14-20, темп виконання повільний, середній та
швидкий з перемінним. Обов'язкові паузи для відпочинку. Кількість повторень кожної
вправи 5-10 разів. Тривалість процедури 25-З0 хв. РГГ включає 10-12 простих
загальнозміцнювальних вправ, дихальних, коригуючих і на розслаблення. Тривалість
занять 8-10 хв. Показані дозована ходьба, повітряні ванни і рухливі ігри.
З а н я т т я Л Ф К , у хворих дітей з проявами х о р е ї , розпочинаються після
переведення їх на палатний режим та після затухання хореатичних явищ. До комплексів
ЛГ включають значну кількість вправ на координацію рухів з переважним словесним
поясненням їх виконання (для впливу на другу сигнальну систему). Такі вправи змушують
дитину координувати свої рухи. Процедури ЛГ проводять індивідуально або малогруповим
методом.
У хворих з переважним у р а ж е н н я м с у г л о б і в у перші дні до виконання вправ
залучають лише здорові та малоуражені суглоби, а потім, у разі задовільної реакції на
заняття ЛГ і відсутності загострення болю після вправ, до рухів обережно залучають і
значно уражені суглоби. Спочатку виконують пасивні рухи, потім – прості активні з

414
амплітудою, яка не спричиняє болю.
Хворі з н е а к т и в н о ю ф а з о ю ревматизму проводять ЛФК у різних формах: РГГ,
ЛГ, ближній туризм, спортивні ігри за спрощеними правилами і з обмеженнями в часі та в
навантаженні. Діти зі сприятливим перебігом ревматичного процесу через 6-12 міс. після
перенесеної гострої атаки займаються фізичною культурою в школі у спеціальній медичній
групі, а вдома – під наглядом батьків РГГ щоденно протягом 10 хв. У разі доброго стану
дітей із незначною серцево-судинною патологією, переважно функціонального характеру,
за відсутності порушень кровообігу, а також із недостатністю мітрального клапана через 6-
10 міс. переводять до підготовчої медичної групи. Якщо у дітей протягом року зберігається
сприятлива реакція серцево-судинної системи на всі фізичні навантаження під час занять
у підготовчій медичній групі, то з дозволу лікаря їх можна переводити до основної
медичної групи.

Вроджені вади серця

Реабілітація дітей з уродженими вадами серця залежить від ступеня порушення
функції серцево-судинної системи. Поряд з фармакологічними препаратами, дієтою
застосовують ЛФК, масаж, оксигенотерапію, фізіотерапію до операції й після. Вибір вправ
ЛГ і визначення навантаження залежать від виду вродженої вади серця, ступеня
гемодинамічних і дихальних порушень.
З а в д а н н я Л Ф К : поліпшення функції кардіореспіраторної системи (за рахунок
посилення роботи дихальної мускулатури, екскурсії грудної клітки, руху діафрагми й ін.),
розширення функціональної здатності легень, підвищення легеневої вентиляції;
попередження післяопераційних ускладнень (пневмоній, ателектазів, плевральних спайок
й ін.), попередження післяопераційних м'язових атрофій, профілактика розвитку
деформацій, порушення постави й т.п.
У п е р е д о п е р а ц і й н о м у періоді проводяться ЛФК і загальний масаж з наступним
вдиханням зволоженого кисню. Перші заняття спрямовані на навчання правильному
подиху, відкашлюванню. Заняття проводяться малогруповим методом у положенні сидячи,
при порушенні кровообігу – лежачи. Тривалість 8-10 хв. Включають загальнорозвиваючі
вправи, паузи в занятті визначають за пульсом. Комплекс ЛГ включає 6-8 вправ.
У р а н н ь о м у п і с л я о п е р а ц і й н о м у періоді ЛФК включає дихальні й
загальнорозвиваючі вправи в положенні лежачи – для профілактики ускладнень,
тренування кардіореспіраторної системи, нервово-м'язового апарата. Також
рекомендується загальний масаж.
П р о т и п о к а з а н н я м є загальний важкий стан хворого, небезпека виникнення
кровотечі, аритмії, падіння АТ й різкі його коливання при тахікардії.
Від виду вади серця, характеру оперативного втручання й функціонального стану
кардіореспіраторної системи залежать вибір вправ, їхня повторюваність та інтенсивність.
ЛГ проводиться на 2-3-й день після операції (в основному дихальні вправи, надування
іграшок, куль і вправи для дистальних відділів кінцівок із включенням відкашлювання й
масажу). Комплекс розширюють поступово, залежно від стану хворого. ЛГ проводиться 2-3
рази на день по 5-8 хв. У випадку хворобливості при подиху перед заняттями ЛГ хворим
проводять загальний масаж з наступним вдиханням зволоженого кисню.
У наступні дні дихальна гімнастика доповнюється загальнорозвиваючими вправами,
поворотами дитини на бік. ЛГ виконують лежачи або сидячи в ліжку, на 7-8-й день –
сидячи на стільці. При поліпшенні стану хворого руховий режим розширюють за рахунок
підйому з ліжка й ходьби по палаті. Велика увага в цьому періоді приділяється повному
відновленню рухів у плечовому суглобі з оперованої сторони, тобто корекції постави
хворого.
Особливу увагу також звертають на координацію загальнорозвиваючих вправ з
дихальними. Вправи виконуються в повільному й середньому темпі, подих повинен бути
ритмічним, з акцентом на тривалий видих. Тривалість заняття 8-15 хв., 2-3 рази на день.
З 10-12-го дня після операції ЛФК проводиться в залі груповим методом з поступовим
415
підвищенням навантаження. Заняття проводяться в положенні сидячи на стільці,
доповнюються ходьбою по коридору, по сходам, у літню пору з виходом у парк лікарні.
Тривалість заняття 15-20 хв.
Надалі включають вправи з набивними м'ячами, гантелями й у гімнастичної стінки, а
також дозовану ходьбу на вулиці. За 3-5 днів до виписки зі стаціонару хворих навчають
новому комплексу ЛФК, який дитина буде виконувати у домашніх умовах.
Санаторно-курортне лікування проводиться в місцевих кардіологічних санаторіях або
в Криму. Рекомендовано повітряно-сонячні ванни, теренкур, прогулянки уздовж берега
моря, ЛГ, плавання, веслування, ігри на березі моря, лижні прогулянки, ходьба в лісі,
парку.

Фізична реабілітація дітей із захворюваннями

органів травлення

Гастрит
Х р о н і ч н и й г а с т р и т – найпоширеніше захворювання шлунково-кишкового
тракту. Виникає через порушення режиму харчування, неякісну їжу, незбалансованість
раціону. При хронічному гастриті порушуються моторна й секреторна функція,
відбуваються зміни залозистого апарату шлунка. Характерна відрижка, нудота, іноді
блювота, болі в епігастрії, зниження апетиту. Язик обкладений, неприємний запах з рота.
Випорожнення неоформлені, іноді виникають запори. Дитина скаржиться на погане
самопочуття, головний біль, вона дратівлива.
П о к а з а н н я : хронічний гастрит зі збереженою або порушеною (зниженою,
підвищеною) секреторною функцією після затухання симптомів подразненого шлунка
(біль, нудота, блювання). П р о т и п о к а з а н н я : гострий період захворювання, порушення
діяльності кишок у вигляді діареї, різкого болю.
З а в д а н н я Л Ф К : зменшення запального процесу, створення сприятливих умов
для репаративних процесів; поліпшення трофіки травного тракту, секреторної та моторної
функції шлунка; відновлення порушених функцій ЦНС; загальне оздоровлення.
Використовують загальнозміцнюючі та спеціальні вправи. У методиці ЛФК
враховують фізіологічну залежність активної секреторної та моторної функцій шлунка від
характеру та обсягу м'язового навантаження. Помірне фізичне навантаження, виконане за
1,5-2 год. до їжі або через 1,5-2 год. після неї, підвищує секреторну функцію, а виконане
безпосередньо перед їжею або відразу після неї – пригнічує цю функцію. Повільний темп,
одноманітний характер рухів знижують підвищену секреторну та моторну функції.
У хворих на хронічний гастрит зі зниженою секреторною функцією використовують
загальнорозвиваючі вправи з невеликою кількістю повторень, у середньому та
прискореному темпі. Включають вправи на координацію рухів, які потребують швидкої
реакції, вправи на увагу. Широко використовують різні види ходьби, ігри малої та середньої
рухливості. Велику увагу приділяють с п е ц і а л ь н и м вправам: для черевного пресу,
статичним і динамічним дихальним вправам, повільній ходьбі. Спочатку вправи проводять з
обмеженням впливу на внутрішньочеревний тиск; з поліпшенням стану поступово додають
вправи, які його підвищують (виконують вправи лежачи на животі). ЛГ проводять за 1,5–2
год. до їжі, інші форми ЛФК – через 1,5–2 год. після неї. Також рекомендують проводити ЛГ
за 20-40 хв. до приймання мінеральної води. Як самостійну процедуру або одночасно з
фізичними вправами можна використовувати масаж черевної стінки.
У хворих на гастрит зі збереженою або підвищеною секреторною функцією фізичне
навантаження середнє, а в другій половині курсу лікування (приблизно через 10-14 днів) –
вище від середнього. Закінчують заняття перед їжею. Деякі вчені рекомендують проводити
ЛГ між денними прийманнями мінеральної води та обідом, тоді мінеральна вода не
справлятиме гальмуючого впливу на секрецію шлунка. Використовують вправи для
великих і середніх груп м'язів, вправи на снарядах, обмежуючи навантаження на м'язи
живота. Для впливу на секреторну та моторну функції шлунка, трофічні процеси
416
використовують спеціальні вправи діафрагмального дихання та на розслаблення.
У комплексному лікуванні хронічних гастритів показані сегментарний масаж і фізичні
методи: пиття мінеральних вод, грязьові аплікації, діатермія, електрофорез, УФО, ванни
(хвойні, перлинні, сірководневі) тощо.

Фізична реабілітація дітей із захворюваннями нирок

та сечовивідних шляхів

Пієлонефрит
П і є л о н е ф р и т – неспецифічне бактеріальне захворювання нирок, що вражає
паренхіму нирок, переважно інтерстиціальну тканину, лоханку та чашечки. Може бути
одно- та двостороннім, за клінічним перебігом – гострим та хронічним, первинним або
вторинним. Збудниками є кишкова паличка, ентерокок, протей, стафілококи та
стрептококи, синьогнійна паличка, ентеробактерії та ін. Є дані про можливість вірусної
етіології пієлонефриту, а також про роль протопластів та L-форм бактерій у виникненні
його рецидивів. У розвитку пієлонефриту важливе значення має загальний стан організму,
ослаблення його імунобіологічної реактивності, а також стаз сечі (звуження та перегини
сечових шляхів, нефроптоз, нефролітіаз та ін.), порушення венозного та лімфатичного
відтоку з нирки.
Г о с т р и й серозний пієлонефрит характеризує гострий початок, лихоманка,
проливний піт, біль у попереку, явища інтоксикації, дизурічні розлади. Х р о н і ч н и й
пієлонефрит найчастіше є наслідком гострого. Він супроводжується ураженням паренхіми
нирок. Виділяють декілька форм перебігу хронічного пієлонефриту: латентна,
рецидивуюча, гіпертонічна, анемічна, азотемічна.
П о к а з а н н я : закінчення стадії загострення захворювання, зниження болю в
попереку і дизурічних розладів, тенденція до нормалізації функції нирок, поліпшення
загального стану дитини. П р о т и п о к а з а н н я : гострий період захворювання з високою
температурою тіла, збільшеною ШОЕ, болем у попереку; виражені зміни з боку нирок
(протеїнурія, лейкоцитурія, альбумінурія); функціональна недостатність нирок, ниркова
гіпертензія.
Завдання Л Ф К : стимуляція та поліпшення функції нирок, посилення
сечовиділення і сприяння відтоку сечі; сприяння поліпшенню загального кровообігу,
зокрема, посиленню притоку крові до нирок і поліпшенню гемодинаміки в них; зменшення
або ліквідація запального процесу в нирках і сечовивідних шляхах, зниження інтоксикації;
поліпшення діафрагмального дихання, що сприятиме кращому окисленню сечі та
нормалізації AT; активізація обміну речовин, підвищення імунологічної реактивності,
поліпшення емоційного стану, нормалізація коркових і вегетативних нервових процесів,
десенсибілізація та відновлення адаптації до збільшення фізичного навантаження.
Заняття ЛГ треба проводити вранці, не раніше ніж через 1 год. після сніданку.
Особам, ураженим сечокам'яною хворобою, не рекомендується включати до комплексу
вправи, що потребують значного напруження м'язів живота, бо це може спричинити
загострення процесу. Якщо хворий перебуває на розширеному ліжковому режимі,
індивідуальні заняття ЛГ проводять лежачи і напівлежачи. Виконують 6-8
загальнорозвиваючих вправ для м'язів кінцівок, чергуючи їх з динамічними і статичними
дихальними вправами. Темп повільний та середній, з невеликою кількістю повторень,
переважно для дрібних і середніх м'язових груп. Для великих м'язів вправи виконують із
полегшених вихідних положень з малою кількістю повторень. Призначають вправи на
розслаблення. Тривалість занять 8-12 хв.
Через 3-4 тижня від початку ліквідації клінічних ознак захворювання на фоні
поліпшення загального стану, зменшення змін у сечовому осаді, нормалізації AT хворі
можуть виконувати комплекс ЛГ, призначений для палатного режиму. У цьому комплексі
розширюється кількість вправ, які виконують в палаті або в залі ЛФК груповим методом
лежачи, сидячи і стоячи. До виконуваних раніше додають вправи на виховання постави,
417
такі, що зміцнюють м'язи спини, живота, малого таза, з гімнастичними предметами (м'ячі,
палиці) та малорухливі ігри. Тривалість процедур ЛГ 15-20 хв. Методичною особливістю
процедури ЛГ є те, що порівняно тривалими є вступна і заключна частини, на які відводять
від 15 до 25 % часу заняття. Призначають і РГГ. На вільний режим дітей переводять перед
виписуванням зі стаціонару. Метою проведення занять з ЛФК на вільному режимі є
поступове відновлення загальної фізичної працездатності відповідно до умов домашнього
режиму. Тривалість занять ЛГ досягає 25-З0 хв. Загальнозміцнювальні вправи виконують
із різних вихідних положень, в тому числі й застосовують вправи, які впливають на
внутрішньочеревний тиск. Ці вправи чергуються з дихальними і вправами на
розслаблення. Дозволяються ігри малої та середньої рухливості.
Хворим можна призначати загальний масаж. Якщо у них підвищений AT, то на його
нормалізацію добре впливає масаж комірцевої зони.
Заняття РГГ та ЛГ слід продовжувати і в домашніх умовах, але з підвищенням
фізичного навантаження до помірного. Після гострого захворювання дітей на 1 рік
звільняють від занять фізичною культурою в школі в основній медичній групі і вони
протягом 1-2 років перебувають під диспансерним наглядом. У цей період показані заняття
ЛГ і РГГ. З дозволу лікаря діти можуть грати у волейбол, настільний теніс, кататися на
велосипеді. Участь у змаганнях забороняється. Хворих на первинний хронічний
пієлонефрит звільняють від занять фізичною культурою за шкільною програмою, замість
чого вони займаються вдома РГГ і в залі ЛФК – лікувальною гімнастикою.
В комплексній терапії пієлонефриту, крім засобів ЛФК, застосовують різні ф і з и ч н і
методи. Теплові процедури: ніжні ванни, загальні теплові ванни, світлові ванни на ділянку
нирок, солюкс, інфраруж, парафін, озокерит або лікувальна грязь на попереково-крижову
ділянку. У період затухання процесу призначають курс УВЧ або ультразвуку,
індуктотермію, електрофорез. Після виписування із стаціонару рекомендовано лікування в
місцевих санаторіях, а потім дітей можна направляти на санаторно-курортне лікування до
Трускавця.
Енурез
Неутримання сечі функціонального характеру, пов'язане з порушенням нормальної
діяльності нервових центрів, які регулюють акт сечовиділення, виникає після перенесеного
циститу; арахноїдиту; якщо уражені нервові корінці в попереково-крижовому відділі; у разі
слабкості замикального апарату сечового міхура.
З а в д а н н я Л Ф К : нормалізація нервово-психічної сфери, підвищення фізичної
працездатності, зміцнення замикальної функції сфінктера сечового міхура і сечівника.
Заняття ЛФК (перед якими обов'язково треба спорожнити сечовий міхур) проводять у
формах: а) спеціальних занять ЛГ в залі ЛФК під керівництвом інструктора; після
засвоєння хворим комплексу вправ слід виконувати його і в домашніх умовах; б)
самостійних занять РГГ, до основної частини якої вводять декілька спеціальних вправ для
посилення лікувальної дії.
Для відновлення нормальної функції сечовиділення, крім ЛГ і РІГ, корисні й такі
засоби, як пішохідні прогулянки, плавання, веслування, гра в настільний теніс або
волейбол (за спрощеними правилами), катання на ковзанах, лижах.
Процедури ЛГ проводяться за звичайною схемою – на курс 28-30 занять, тривалістю
від 15-20 хв. на початку курсу до 25-З0 хв. наприкінці його. В окремих випадках після
перших занять може спостерігатися погіршення стану хворого, але ЛФК не слід припиняти
– на 9-10-й день звичайно відзначають поліпшення.
В реабілітації хворих широко застосовують ф і з і о т е р а п і ю : інтерференційні
струми, електростимуляцію поєднують з подальшим виконанням (до 5 разів на день)
дозованих фізичних вправ для тазової діафрагми з поступовим підвищенням
навантаження, що в деяких випадках дає можливість уникнути хірургічного лікування.
Використовують також і лікувальний масаж попереково-крижового відділу хребта та
спеціальні методики точкового і сегментарного масажу.

418
 Фізична реабілітація дітей із порушеннями
обміну речовин

Ожиріння
О ж и р і н н я – надлишкове відкладення жиру, збільшення маси тіла за рахунок
жирової тканини. Розвиток ожиріння відбувається в результаті дисбалансу між
поглинанням та витратами енергії в організмі. Наслідками дитячого ожиріння можуть бути
серцево-судинні захворювання (аритмія, гіпертонія, підвищення холестерину в крові),
проблеми зі статевим дозріванням, цукровий діабет 2-го типу, порушення роботи
центральної нервової системи, шлунково-кишкового тракту, опорно-рухового апарату,
імунної системи.
Серед дітей найбільш поширеним є конституціонально-екзогенне ожиріння (90%
випадків). Особливо ефективні засоби ЛФК в лікуванні ожиріння І і II ступеню, коли дітям
ще можна пропонувати великі фізичні навантаження, що веде до зменшення маси тіла за
рахунок втрати жирової тканини.
З а в д а н н я Л Ф К : активізація окислювальних процесів і стимуляція клітинного
метаболізму, сприяння нормалізації жирового і вуглеводного обміну, стимуляція
енерговитрат, посилення обміну речовин, процесів розщеплення жирів і зменшення
жирової маси, поліпшення функції серцево-судинної системи, органів дихання та інших
систем організму, підвищення адаптації до фізичних навантажень тощо.
П о к а з а н н я : конституціонально-екзогенне ожиріння I, II, III і IV ст.,
нейроендокринна форма ожиріння з діенцефальним і лікворогіпертензійним синдромами.
П р о т и п о к а з а н н я : гіпертензійні та діенцефальні кризи, загострення супутніх
захворювань, гострі респіраторні вірусні інфекції.
Під час санаторного та амбулаторно-поліклінічного лікування ЛФК призначають у
межах 3 режимів.
Щ а д н и й режим. Хворі виконують РГГ тривалістю 10-15 хв., ЛГ за типом загальної
фізичної підготовки тривалістю 20-25 хв. ЧСС після фізичного навантаження може
збільшуватися на 15-20 %. Прогулянки 800-1000 м протягом 40-60 хв.
Якщо хворий добре переносить фізичні навантаження, на 7-8-й день лікування його
переводять на щ а д н о - т р е н у ю ч и й режим. Енерговитрати під час виконання РГГ і ЛГ
підвищуються. Вправи виконують у середньому і швидкому темпі з обов'язковим
введенням до основної частини процедури спеціальних вправ: ходьби з високим
підніманням колін, бігу, підскоків, вправ для зміцнення черевного преса, вправ із
предметами та на снарядах. Тривалість процедури ЛГ З0-35 хв. ЧСС після фізичного
навантаження може збільшуватися до З0-40%. Прогулянки (2000-3000 м протягом 1,5-2
год.), рухливі ігри типу спортивних.
У разі доброї адаптації до щадно-тренуючого режиму, який продовжується протягом
9-10 днів, хворих на 17-18-й день лікування переводять на т р е н у ю ч и й режим.
Збільшуються обсяг фізичних навантажень, їх інтенсивність, тривалість занять досягає 40-
45 хв., а ЧСС після навантаження може прискорюватися на 50-60 %. Доцільні також
ходьба (3000-4000 м протягом 2-2,5 год.), дозовані заняття на велотренажерах, тредмілі,
тредбані (на курс 18-20 процедур) у поєднанні з ЛГ.
Є.Т. Матвєєв відзначає, що дітям, хворим на ожиріння, не варто призначати масаж,
так як він не веде до зниження маси тіла. Замість нього дітям відповідного віку і після
попереднього навчання можна призначати самомасаж, оскільки він збільшує
енерговитрати. Якщо діти шкільного віку через якісь обставини не можуть виконувати ЛГ
щодня у залі ЛФК поліклініки, лікар разом з хворою дитиною та її батьками має скласти
індивідуальний руховий режим для школяра, який той буде виконувати свідомо під
наглядом батьків і щотижневим лікарським контролем за динамікою втрати маси тіла.

419
 6.3. Ф і з и ч н а р е а б і л і т а ц і я п р и т р а в м а х
та захворюваннях нервової системи у дітей

Причинами акушерського травматизму головного і спинного мозку можуть бути

затяжні пологи з обвиттям пуповини навколо шийки плоду, що призводить до ушкодження
нервових клітин головного мозку дитини через нестачу кисню, несвоєчасний кесарів
розтин, акушерські маніпуляції. Внутрішньоутробна гіпоксія, асфіксія, гіпокапнія призводять
до формування некрозу білої рідини мозку, передусім накруги передніх рогов і тіл бокових
шлуночків мозку – перивентрикулярної лейкомаляції (ПВЛ).
Рішуче значення в подальшому відновленні має рання комплексна фізична
реабілітація, яка повинна проводиться з перших днів життя у вигляді спеціальних укладань
у фізіологічному положенні верхньої кінцівки в шині – при акушерських плексопатіях, та
прямому положенні головки новонародженого в укладках типу «бублик», з боковим
шийним валиком – при травмах шийного відділу спинного мозку. При патологічних
положеннях стопи застосовують укладки у фізіологічному положенні з використанням
валиків. В перші дні починають проводити лікувальну гімнастику та масаж і продовжують
відновлювальні курси лікування у реабілітаційних центрах. Курси реабілітації проводяться
амбулаторно спеціалістами (лікарем ЛФК, неврологом, ортопедом, інструктором ЛФК,
масажистом) з частотою не менш ніж 1 раз у 2 місяці) і щоденні заняття ЛГ і масажем
проводяться батьками вдома. Такий підхід дає позитивний діагностичний прогноз життю і
розвитку дитини.

Застосування засобів фізичної реабілітації

при дитячому церебральному паралічі

Д и т я ч и й ц е р е б р а л ь н и й п а р а л і ч (ДЦП) – термін, що поєднує групу

захворювань головного мозку, які виникають внаслідок недорозвинення або ушкодження
структур мозку під час вагітності, пологів або в ранньому дитячому віці. Структурно-
функціональні зміни у мозку у 80% випадків виникають в процесі внутрішньоутробного
розвитку плоду, в 20% причиною ДЦП може бути акушерський травматизм, затяжні пологи
з обвиттям пуповини навколо шиї плода, що призводить до ушкодження нервових клітин
головного мозку дитини через нестачу кисню. Факторами, що ушкоджують мозок
внутрішньоутробно, є інфекції (грип, краснуха, токсоплазмоз), соматичні й ендогенні
захворювання матері (вроджені вади серця, хронічне захворювання легенів, цукровий
діабет, гіпо- і гіпертиреоз тощо), імунологічні несумісності крові матері й плода (за резус-
фактором), професійні шкідливості, алкоголізм. Іноді ДЦП виникає у віці до року в
результаті інфекційних хвороб, що ускладнюються енцефалітом, а також після тяжких
ударів голови. Зміни в нервовій системі пов'язані з гіпоксією та метаболічними розладами,
що чинять прямий й опосередкований (через продукти порушеного метаболізму) вплив на
розвиток і функції мозку.
Незважаючи на великий прогрес сучасної теоретичної й практичної медицини, це
захворювання залишається невиліковним, залишкові явища й наслідки ДЦП стійкі і нерідко
є причиною інвалідності хворих. Частота церебрального паралічу в промислово
розвинених країнах становить від 1,7 до 5,9 на 1000 народжених. В Україні налічується
понад 30 тис. хворих на ДЦП, щорічно реєструється близько 3 тис. діагнозів ДЦП,
установлених вперше.
Для ДЦП характерні рухові розлади, порушення пози, мовлення, психіки. Крім того,
відмічаються ознаки порушення функції екстрапірамідної системи й мозочка. Зазначені
синдроми не прогресують, і при правильному лікуванні, вихованні й навчанні порушені
функції у більшості випадків відновлюються або компенсуються. Установити етіологію
ДЦП, особливо у відновлювальний і резидуальний періоди, важко, тому що клінічні форми
ДЦП нерідко характеризуються різними ушкодженнями.

420
 Залежно від особливостей рухових, психічних і мовних розладів, відповідно до
класифікації К.А. Семенової, розрізняють п'ять форм ДЦП: спастична диплегія (хвороба
Літла); подвійна геміплегія; гіперкінетична форма; атонічно-астатична форма;
геміпаретична або геміплегічна форма.
Спастична диплегія – найпоширеніша форма ДЦП, яка характеризується
тетрапарезом з більш вираженими ураженнями нижніх кінцівок. У дітей може
спостерігатися затримка психічного розвитку, яка зменшується при своєчасному лікуванні.
Діти, що страждають на спастичну диплегію, можуть навчитися обслуговувати себе,
писати, здатні оволодіти трудовими навичками. Пацієнти з помірною олігофренією
навчаються за програмами шкіл для розумово відсталих. Прогноз цієї форми
захворювання сприятливий відносно подолання психічних і мовних розладів і менш
сприятливий щодо відновлення спастичних і локомоторних функцій. У дітей зі спастичною
диплегією м'язовий тонус значно підвищений в усіх кінцівках. Особливо виражене
підвищення тонусу в згинальних групах м'язів рук, а також розгинальних і привідних м'язах
ніг. Внаслідок підвищеного м'язового тонусу обмежуються активні рухи дитини й
формуються м’язово-суглобові контрактури, які згодом призводять до грубих деформацій
стоп. Спостерігаються підвищені згинальні й розгинальні патологічні сухожильні рефлекси
(рис. 12.4). Спастична диплегія сполучається з гіперкінезами в руках і мімічній мускулатурі.
Гіперкінези збільшуються при хвилюванні і слабшають під час сну і концентрації уваги.

1 – відсутність захисного рефлексу

(відсутній поворот голови убік, який є в
здорового немовляти в положенні лежачи
на животі); 2 – пригнічення рефлексу
опори (відсутнє рефлекторне
випрямляння ніг); 3-5 – лабіринтний
тонічний рефлекс (3 – у положенні на
спині – напруження м'язів-розгиначів шиї,
тулуба й кінцівок; 4-у вихідному положенні
на животі – напруження м'язів-згиначів
тулуба й кінцівок, відсутній фізіологічний
лордоз; 5 – в сполученні із шийним
асиметричним тонічним рефлексом – при
підніманні за ноги з положення на спині
з'являються напруження розгиначів шиї й
спини, розгинання руки, до якої звернене
обличчя, і згинання іншої руки); 6 –
негативний симптом Ландау (симптом
"звішеної білизни" – дитина, підтримувана
в положенні на животі, не піднімає голови,
не розгинає тулуба); 7 – спастична
диплегія (синдром Літла – порушення
опорної функції ніг); 8 – подвійна
геміплегія (параліч усіх кінцівок,
контрактури); 9 – атонічно-астатична
форма (атаксія – дитина стоїть на широко
розставлених ногах, балансуючи за
допомогою рук для втримання рівноваги).
Рис. 12.4. Деякі види патологічних рефлексів при дитячих церебральних паралічах

Подвійна геміплегія – найбільш тяжка форма ДЦП, що характеризується тяжким

тетрапарезом. У таких дітей за рахунок інтенсивних тонічних рефлексів переважає
ригідність м'язів, вони не можуть стояти, сидіти, ходити, олігофренія має виражений
характер. Характерні: спастична тетраплегія або тетрапарез із переважною локалізацією в
руках і нерівномірним ураженням обох боків, виражені психічні й мовні розлади. Симптоми

421
проявляються в перші місяці життя дитини: статичні й локомоторні функції у дітей з
подвійною геміплегією не формуються. Вони не опановують навички сидіння, самостійної
ходьби. Тяжкі рухові розлади поєднані з ранніми контрактурами суглобів і кістковими
деформаціями. Мовні розлади проявляються: затримкою мовного розвитку, малим
словниковим запасом, неправильною вимовою звуків, зміненням темпу мовлення. Інтелект
знижений, мислення уповільнене, пам'ять ослаблена. Судорожні напади впливають на
прогноз захворювання. Медична реабілітація таких пацієнтів здійснюється до 3 років.
Геміпаретична або геміплегічна форма ДЦП розвивається переважно в період
новонародженості. Характерні: однобічний парез руки й ноги за типом інсульту з
переважним ураженням руки, що відстає в рості й усихає. З'являються судороги, психічні й
мовні розлади. У перші місяці життя дитини м'язовий тонус знижений, потім повільно
підвищується й стабілізується до 1,5 років, коли дитина починає ходити. Збільшення
м'язового тонусу в згиначах руки й розгиначах ноги визначає класичну позу Верніке-Манна.
Сухожильні й періостальні рефлекси підвищені, інтелект і пам'ять знижені, увага нестійка.
Діти швидко виснажуються, однак здатні до навчання й легше, ніж при інших формах,
адаптуються до праці.
Для оцінки тяжкості ДЦП у дітей віком 4-18 років на практиці використовують систему
класифікації порушень функції руки (МАСS), яка вказує на здатність до
самообслуговування та професійної діяльності. Основою класифікації є здатність дітей з
церебральним паралічем використовувати свої руки у повсякденній діяльності.
MACS передбачає 5 р і в н і в :
I. Дитина легко та успішно користується предметами. В більшості випадків, обмеження
виявляються при виконанні завдань, що вимагають швидкості та точності. Проте, певна
недостатність функції руки не обмежує самостійності у повсякденній діяльності.
II. Дитина користується більшістю предметів, але з дещо зниженою якістю та/або швидкістю.
Дитина може уникати певних дій або виконувати їх з певними труднощами; дитина може
виконувати альтернативні дії, але зазвичай функціональні можливості руки дитини не
обмежують її самостійність у виконанні повсякденних дій.
III. Дитині важко використовувати предмети, вона потребує допомоги у підготовці до дії чи її зміні.
Дитина виконує дії руками повільно, результати обмежені за кількістю та якістю. Дитина
виконує дії самостійно, якщо їй допомогли розпочати дію або створили спеціальні умови.
IV. Дитина виконує обмежену кількість простих дій в пристосованих умовах. Виконує лише деякі
дії, з труднощами та невеликим успіхом. Потребує постійної допомоги і підтримки та/або
допоміжного обладнання, аби хоч частково виконати ту чи іншу дію.
V. Дитина не утримує предмети і їй важко виконувати руками навіть найпростіші дії. Дитина
потребує цілковитої сторонньої допомоги.

Р е а б і л і т а ц і й н і з а х о д и . Лікування хворих дітей на ДЦП індивідуальне,

тривале, раннє, комплексне, етапне. Раннє лікування ДЦП передбачає створення базису
для формування нормальної пози, рівноваги, координації рухів, вікових рухових навичок.
З а в д а н н я : розвиток реакцій випрямлення й рівноваги, які забезпечують
правильний контроль голови в просторі й відносно тулуба; розвиток функції рук і
предметно-маніпулятивної діяльності; розвиток зорово-моторної координації;
гальмування й подолання неправильних поз і положень; попередження формування
вторинного порочного рухового стереотипу.
Без спеціальних вправ ЛФК хвора дитина відчуває й запам'ятовує тільки свої
неправильні пози й рухи, які гальмують розвиток рухової системи головного мозку.
Оскільки, ДЦП, як правило, вроджене або дуже раннє захворювання, ЛГ необхідно
починати якомога раніше, з перших місяців життя дитини, тому що відчуття дитиною у цей
період тільки некоординованих рухів затримує його психомоторний розвиток. На заняттях
ЛГ треба стежити, щоб рухи виконувалися точно й правильно.
При виявленні захворювання в перші півтори місяці життя дитини, необхідно усувати
хибні пози кінцівок, надаючи їм правильного положення і фіксуючи м’якими пов’язками або
шинами. З 1,5-2 міс. у комплексному лікуванні застосовуються ЛФК і масаж. Спочатку
застосовують рефлекторні й пасивні вправи, а згодом до комплексів ЛГ додають і активні.
422
Рефлекторні вправи добирають з урахуванням тих шкірно-сухожильних рефлексів, що
сприяють формуванню повноцінних рухових навичок. Пасивні вправи виконуються плавно,
у повільному темпі, після розслаблюючого масажу, у протилежному випадку вони можуть
підсилити спастичність. Активні вправи призначають, коли хворий може самостійно
виконувати рухи. Для спастичних м’язів призначаються вправи на розслаблення: пасивні
потрушування кінцівкою, зміни вихідного положення у вправі, розслаблення тих груп м’язів,
у яких тонус підвищений.
У подальшому до занять ЛГ необхідно включати вправи для формування правильної
навички ходьби й правильної постави. Всі прийоми масажу й фізичні вправи повинні бути
спрямовані на розслаблення спазмованих м'язів, правильне утримування голови, розвиток
рівноваги (рис. 12.5).

Рис. 12.5. Лікувальна гімнастика при ДЦП*

* П р и м і т к а до рис. 12.5. Рекомендований комплекс вправ при ДЦП: 1 – поза «ембріона», у якій
дитина повільно погойдується в положенні на спині, що послаблює підвищений тонус м'язів-розгиначів; 2-4 –
вправи на м'ячі (2 – розслаблення м’язів живота й плечового пояса для усунення ригідності, 3 – рефлекторна
установка голови під впливом точкового масажу в паравертебральній зоні, 4 – рефлекторна установка м’язів
нижніх кінцівок для формування реакції опори); 5 – закріплення лабіринтного настановного рефлексу за
допомогою точкового масажу паравертебральної зони (дитина опирається грудьми й підборіддям на валик, що
допомагає фіксувати голову в правильному положенні); 6, 7 – вправи для подолання тонічного шийного
рефлексу за допомогою зміни положення голови (6 – при опущеній униз голові – руки зігнуті в ліктьових
суглобах, пальці стиснуті в кулак, 7 – при закиданні голови – руки розгинаються в ліктьових суглобах, упор на
всю кисть); 8,9 – вправи для зміцнення м’язів живота й спини; 10, 11 – вправи для стимуляції розвитку
вертикальної установки тіла (дитина з підтримкою методиста здійснює "перекочування" стоп із п'яти на пальці
й назад); 12 – навчання ходьби (переступання через обруч сприяє підйому стопи); 13, 14 – усунення
«перехрещення» ніг шляхом усунення рефлекторних впливів з м'язів плечового пояса при відведенні плечей
назад; 15 – точковий масаж м'язів стегна й гомілки для усунення згинання й перехрещення ніг при
функціональних й органічних контрактурах; 16 – вправа на спеціальних візках – пересування на колінах для
розвитку випрямних рефлексів і реакції опори в руках; 17 – вправа для розвитку руху рук, повзання і випрямних
рефлексів; 18 – вправа на батуті для усунення спастичності й ригідності м'язів; 19 – групові заняття для
формування постави й розвитку руху рук угору; 20 – хореографічна гімнастика для формування постави,
розвитку розгинання кистей, руху пальців рук.

423
 Правильність виконання рухів повинна бути суворо фіксована спеціальними
пристосуваннями або руками методиста. Розвиток функцій у дітей із ДЦП залежить від
формування просторових орієнтирів, які пов'язані з м'язово-суглобним відчуттям (виникає
при скороченні скелетних м'язів і розвинене у спортсменів, артистів цирку). Розвитку рухів і
просторових відчуттів сприяють вправи на розвиток координації рухів, рівноваги, ігри.
Позитивний вплив на розвиток рухових функцій має використання комплексних
стимулів:
1. А ф е р е н т н и х (привідних): зорові (виконання вправ перед дзеркалом); тактильні
(погладжування, опора рук, ніг об поверхню, вкриту різними видами матерії, що
підсилює тактильні відчуття); ходьба босоніж по піску; різні прийоми масажу;
температурні (вправи у воді зі зміною її температури, локальне використання льоду).
2. П р о п р і о ц е п т и в н и х (спеціальні вправи з опором, чергування вправ із
заплющеними й розплющеними очима).
На всіх заняттях ЛГ необхідно формувати здатність сприймати пози й напрями рухів,
а також предмети на дотик (стереогнозія). Велике значення має розвиток відчуття частин
тіла. Широко використовують звукові й мовленнєві стимули. Багато які з вправ корисно
виконувати під музику. Особливо важливе значення має чітка мовленнєва інструкція, що
нормалізує психічну діяльність дитини, розвиває цілеспрямованість, поліпшує розуміння
мови, збагачує словниковий запас.
Для розвитку контролю за положенням голови протягом дня (2-3 рази) корисно
виконувати наступні вправи:
- В.п. лежачи на животі, руки витягнуті вперед. Підйом й опускання голови. Розведення рук у
боки й назад при піднятій голові. Ноги витягнуті. Уникати піднімання таза.
- В.п. лежачи на животі (на валику й без валика). Голова звисає через край кушетки. Піднімання
голови й рухи нею в усі боки. Якщо в дитини в положенні лежачи на спині різко виражена
розгинальна поза (голова відкинута назад, руки й ноги розігнуті й напружені), корисно
протягом дня по кілька разів робити вправи на розслаблення.
- В.п. лежачи на спині, голова нахилена уперед, руки схрещені на грудях, ноги зігнуті в колінних
і кульшових суглобах і розведені в боки. Дитину плавно погойдують назад («гойдалка») і в
сторони (поза Бобат). Ускладненням вправи є такі самі погойдування, але з відкинутою назад
головою.
Особливу увагу приділяють розвитку побутових навичок, елементів
самообслуговування, опорної функції й ходьби.
На першому етапі формування рухової навички необхідно будувати їх в формі
відбиття зразку, у сполученні з мовним супроводженням (для розвитку другої сигнальної
системи), далі – без супроводження. На другому етапі реабілітації потрібно
удосконалювати автоматизацію дій. Для цього виключають вербальне супроводження.
Вибір методики ЛФК у дітей з ДЦП залежить виду порушень мозкової функції. При дефіциті
передніх гностичних систем ЛФК повинна бути направлена на розвиток повільної регуляції,
підвищення самоконтролю, формування навичок сумісних дій. При недостатності задніх
гностичних систем – на покращання реципрокних взаємовідносин м'язових груп, розвиток
загальної моторики та формування побутових навичок, розвиток просторових уявлень. У
дітей із зниженими значеннями невербального інтелекту методична робота повинна бути
спрямована на розвиток коркового, предметного рівня організації рухів, удосконалення
цілеспрямованих дій, часових та просторових параметрів рухів.
На сучасному етапі у відновному лікуванні дітей з ДЦП успішно застосовуються
нетрадиційні засоби фізичної реабілітації: іпотерапія, дельфінотерапія, спеціальні сенсорні
кімнати, лікувальні костюми, тренажери (типа Гросса), рефлексотерапія й ін.
Санаторно-курортне лікування в спеціалізованих місцевих санаторіях показано дітям
у віці після року, а на грязьових та бальнеологічних курортах (Трускавець, Євпаторія,
Одеса й ін.) – у віці старше 3-х років.

424
 Питання для самоконтролю

1. Які особливості анатомо-фізіологічних і психологічних особливостей організму дітей необхідно

враховувати в процесі фізичної реабілітації?
2. Вкажіть основні правила застосування масажу і гімнастики у немовлят? Що таке рефлекторні
вправи?
3. Яким чином слід дозувати фізичні навантаження і оцінювати їх адекватність у немовлят?
4. Які особливості застосування засобів ЛФК при рахіті?
5. Які особливості використання фізичних вправ і масажу при гіпотрофії у дитини?
6. Які спеціальні завдання необхідно вирішувати засобами і формами ЛФК при вродженій м’язовій
кривошиї?
7. Які особливості застосування фізичних вправ, масажу й інших фізичних чинників при пневмонії і
бронхіті у дітей?
8. Які особливості фізичної реабілітації при бронхіальній астмі у дітей під час приступу
бронхоспазму і в періоди ремісії?
9. Які особливості застосування фізичних вправ у дітей, хворих на ревматизм?
10. Які засоби й форми ЛФК застосовуються у дітей з вродженими вадами серця?
11. Які особливості застосування засобів ЛФК при гастритах у дітей?
12. Вкажіть основні завдання і форми проведення ЛФК при пієлонефриті і енурезі у дітей?
13. Охарактеризуйте форми дитячого церебрального паралічу відповідно до класифікації К.А.
Семенової.
14. Які засоби фізичної реабілітації застосовуються при дитячому церебральному паралічі?

Тестові завдання:

1. Хлопчик 12 років, хворий на бронхіальну астму. Які дихальні вправи необхідно виконувати під час приступу
бронхоспазму?
A. Регламентоване статичне дихання із зменшенням глибини вдиху і частоти дихання та короткими
затримками дихання під час видиху.
B. Регламентоване статичне дихання із збільшенням глибини вдиху і частоти дихання та короткими
затримками дихання під час вдиху.
C. Динамічні дихальні вправи з акцентом на глибокий та подовжений видих.
D. Динамічні дихальні вправи з акцентом на глибокий та подовжений вдих.
E. Дренажні вправи.

2. Протипоказаннями до масажу і гімнастики у хворих дітей раннього віку є всі, крім одного:
A. Запальні процеси на шкірі.
B. Вроджені вади серця в стадії декомпенсації.
0
C. Підвищення температури тіла до 37 С.
D. Порушення свідомості дитини.
E. Гострі шлунково-кишкові порушення.

4. Завданнями ЛФК у період залишкових явищ рахіту є всі, крім одного:

A. Нормалізація функції органів і систем, уражених рахітом.
B. Нормалізація психомоторного розвитку дитини.
C. Корекція деформацій опорно-рухового апарата.
D. Підвищення неспецифічних захисних сил організму.
E. Нормалізація початкових проявів порушення вегетативної нервової системи.
(Правильні відповіді: 1 – А, 2 – С, 3 – Е).

425
 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Белая Н. А. Лечебная физкультура и массаж : учебно-методическое пособие для

медицинских работников / Белая Н. А. – М. : Советский спорт, 2001. – 272 с.
2. Белоцерковский З. Б. Эргометрические и кардиологические критерии физической
работоспособности у спортсменов / Белоцерковский З. Б. – М. : Советский спорт, 2005. – 312
с.
3. Волков Л. В. Теория и методика детского и юношеского спорта / Волков Л. В. – К. :
Олимпийская литература, 2002. – 293 с.
4. Гольберг Н. Д. Питание юных спортсменов / Н. Д. Гольберг, Р. Р. Дондуковская. – М. :
Советский спорт, 2007. – 240 с.
5. Граевская Н. Д. Спортивная медицина: курс лекций и практические занятия. Учебное пособие
/ Граевская Н. Д., Долматова Т. И. – М. : Советский спорт, 2004. – 304 с.
6. Диференційна діагностика синдромів порушень фізичного та статевого розвитку у дітей / О. П.
Волосовець, О. Є Абатуров, С. П. Кривокустов [та ін.]. – Т. : ТДМУ «Укрмедкнига», 2006. – 352
с.
7. Допинг и эргогенные средства в спорте / М. М. Булатова, Н. И. Волков, Н. А. Горчакова [и др.]
; под ред. В.Н. Платонова. – К. : Олимпийская литература, 2003. – 576 с.
8. Дубровский В. И. Спортивная медицина : [учебник для ВУЗов] / Дубровский В. И. – М. :
Владос, 2002. – 512 с.
9. Евтушенко С. К. Дисплазия соединительной ткани в неврологии и педиатрии (клиника,
диагностика и лечение). Руководство для врачей / С. К. Евтушенко, Е. В. Лисовский, О. С.
Евтушенко. – Донецк : Издатель Заславский А. Ю., 2009. – 372 с.
10. Епифанов В. А. Лечебная физическая культура : учебное пособие / В. А. Епифанов. – М. :
ГЄОТАР-Медиа, 2006. – 568 с.
11. Земцовский Э. В. Аналитический обзор «Диспластические синдромы и фенотипы.
Диспластическое сердце» / Э. В. Земцовский. – СПб., 2007. – 80 с.
12. Кадурина Т. И. Дисплазия соединительной ткани. Руководство для врачей / Т. И. Кадурина, В.
Н. Горбунова. – СПб. : ЭЛБИ. – 2008 г. – 714 с.
13. Клініко-ЕКГ синдроми : Навчальний посібник / Г. В. Дзяк, Т. О. Перцева, А. М. Василенко [та
ін.] ; за ред. академіка Г. В. Дзяка. – Дніпропетровськ : «Пороги», 2008. – 202 с.
14. Ланда Б. Х. Методика комплексной оценки физического развития и физической
подготовленности : [учебное пособие; 3 изд-е] / Ланда Б. Х. – М. : Советский спорт, 2006. –
208 с.
15. Лікувальна фізкультура та спортивна медицина : підручник / Клапчук В. В., Дзяк Г. В.,
Муравов І. В. [та ін.] ; за ред. В. В. Клапчука, Г. В. Дзяка. – К. : Здоров’я, 1995. – 312 с.
16. Лікувальна фізкультура та спортивна медицина : вибрані лекції для студентів / Абрамов В. В.,
Клапчук В. В., Смирнова О. Л. [та ін.] ; за ред. проф. В. В. Клапчука. – Дніпропетровськ :
Медакадемія, 2006. – 179 с.
17. Лікувальна фізкультура та спортивна медицина : тестові завдання для контролю знань
студентів медичного та стоматологічного факультетів вищих медичних навчальних закладів
ІУ рівнів акредитації : навчальний посібник / Абрамов В. В., Клапчук В. В., Магльований А. В.
[та ін.] ; за ред. проф. В. В. Клапчука та проф. А. В. Магльованого. – Дніпропетровськ :
Медакадемія, 2006. – 124 с.
18. Макарова Г. А. Лабораторные показатели в практике спортивного врача : [справочное
руководство] / Г. А. Макарова, Ю. А. Холявко. – М. : Советский спорт, 2006. – 200 с.
19. Макарова Г. А. Спортивная медицина : [учебник] / Макарова Г. А. – М. : Советский спорт,
2003. – 480 с.
20. Мартиросов Э. Г. Технологии и методы определения состава тела человека / Мартиросов Э.
Г. – М. : Наука, 2006. – 248 с.
21. Марченко О. К. Фізична реабілітація хворих із травмами й захворюваннями нервової системи
: [навчальний посібник] / Марченко О. К. – Київ : Олімпійська література, 2006. – 196 с.
22. Медицинская реабилитация в спорте: руководство для студентов и врачей / Сокрут В. Н.,
Казаков В. Н., Поважнеая Е. С. [и др.] ; под ред. В. Н. Сокрута, В. Н. Казакова. – Донецк :
«Каштан», 2011. – 620 с.
23. Мухін В. М. Фізична реабілітація / Мухін В. М. – Видання третє, перероблене та доповнене. –
К. : Олімпійська література, 2009. – 488 с.

426
24. Настанова з кардіології / В. М. Коваленко, М. І. Лутай, В. В. Братусь [та ін.] ; за ред. В. М.
Коваленка. – К. : МОРІОН, 2009. – 1368 с.
25. Пєшкова О. В. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів : [навчальний
посібник] / О. В. Пєшкова. – Харків : СПДФО, 2011. – 312 с.
26. Питание спортсменов / Берн Дж. Х., Билз К. А., Бонси Л. Дж. [и др.] ; под ред. К. А. Розенблюм
; пер. с англ. Н. Воронина. – К. : Олимпийская литература, 2006. – 535 с.
27. Полянська О. С. Основи реабілітації, фізіотерапії, лікувальної фізичної культури і масажу / За
ред. В. В. Клапчука, О. С. Полянської. – Чернівці : Прут, 2006. – 208 с.
28. Репродуктивное здоровье женщин в спорте / Д. А. Ниаури, Т. А. Евдокимова, Е. И. Сазыкина
[и др.]. – СПб. : ООО «Издательство Н – Л», 2003. – 28 с.
29. Романчук О. П. Лікарсько-педагогічний контроль в оздоровчій фізичній культурі : навч.-метод.
посібник / О. П. Романчук. – Одеса : видавець Букаєв Вадим Вікторович, 2010. – 206 с.
30. Соколовський В. С. Лікувальна фізична культура : [підручник] / В. С. Соколовський, Н. О.
Романова, О. П. Юшковська. – Одесса : Одес. держ. мед. ун-т, 2005. – 234 с. – (Бібліотека
студента-медика).
31. Спортивная медицина : практические рекомендации / Г. Дуглас Белл, В. Лан, Д. Линдсей [и
др.] ; пер с англ. Г. Гончаренко ; под ред. Р. Джексона. – К. : Олимпийская литература, 2003. –
383 с.
32. Спортивная метрология : [учебное пособие] / [В. В. Афанасьев, А. В. Муравьёв, И. А.
Осетров, П. В. Михайлов]; под. ред. В. В. Афанасьева. – Ярославль : Изд-во ЯГПУ, 2009. –
242 с.
33. Уилмор Дж. Х. Физиология спорта / Дж. Х. Уилмор, Д. Л. Костилл. – К. : Олимпийская
литература, 2005. – 502 с.
34. Эндокринная система, спорт и двигательная активность / Дешене М. Р., Дохи К., Луис А. Б. [и
др.] ; под ред. У. Дж. Кремера и А. Д. Рогола ; пер. с англ. И. Андреев. – К. : Олимпийская
литература, 2008. – 600 с.
35. ACC/AHA 2006 Guideline for the Management of Patient with Valvular Heart Disease / Bonow R.
O. [et al.] // Circulation. – 2006. – № 1. – 148 р.
36. Ades L. Cardiovascular Genetics Working Group. Guidelines for the diagnosis and management of
Marfan syndrome / Ades L. // Heart Lung Circ. – 2007. – № 16. – Р. 28-30.
37. Chevalier L. Sudden unexpected death in young athletes: reconsidering „hypertrophic
cardiomyopathy“ / Chevalier L. // Eur. J. Cardiovasc. Prev. Rehabil. – 2009. – №3. – Р. 23.
38. Exercises: friend or foe? / [F. J. Dangardt, W. J. McKenna, T. F. Lusher, J. E. Deanfield] // Nature
reviews cardiology. – 2013. – V. 10. – P. 495-507.
39. Guidelines for the management of grown-up congenital heart disease / [Baumgartner H.,
Bonhoeffer P., De Groot N. M. et al.] // Eur. Heart Journal. – 2010. – P. 249.
40. HCM and other cardiomyopathies / Maron B. J., Ackerman M. J., Nishimura R. A. [et al.] / JACC. –
2005. – 45 (8). – P. 1340-1345.
41. Highlights of the American Heart Association: Guidelines for CPR and ECC / Michael R. Sayre,
Marc D. Berg, Robert A. Berg [et al.]; Editor Mary Fran Hazinski. – American Heart Association,
2010. – 28 p.
42. Keer R. Hypermobility syndrome: Recognition and management for physiotherapists / Keer R.,
Grahame R. – Harley Street, 2003. – 234 р.
43. Maron B. J. The heart of trained athletes: cardiac remodeling and the risks of sports, including
sudden death / Maron B. J., Pelliccia A. // Circulation. – 2006. – V. 114., № 15. – Р. 1633–1644.
44. Recommendations and considerations related to preparticipation screening for cardiovascular
abnormalities in competitive athletes / Maron B. J., Thompson P. D., Ackerman M. J. [et. al.] //
Circulation. – 2007. – № 115. – Р. 1643–1655.
45. Recommendations for physical activity and recreational sports participation for young patients with
genetic cardiovascular diseases / Maron B. J., Chaitman B. R., Ackerman M. J. [et. al.] //
Circulation. – 2004. – № 109 (22). – Р. 2807–16.
46. Sports cardiology essentials / C. E. Lawless, M. J. Ackerman, Ahmed S. [et al.]. – New York :
Springer, 2011. – 412 p.
47. Sudden cardiac death in athletes: the Lusanne recommendations / K. Bille, D. Figueiras, P.
Schamasch [et al.] // European journal of cardiovascular prevention and rehabilitation. – 2006. – V.
13. – P. 859-875.
48. Trends in sudden cardiovascular death in young competitive athletes after implementation of a
preparticipation screening program / Corrado D., Basso C., Pavei A. [et al.] // JAMA. – 2006. – V.
296, № 13. – P.1593–601.
427
ДОДАТКИ
До розділу 1

Додаток 1.1
ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК МЕДИЧНИХ ПРОТИПОКАЗАНЬ,
ЯКІ НЕ ДОЗВОЛЯЮТЬ ЗАЙМАТИСЬ СПОРТОМ ТА ПЕРЕШКОДЖАЮТЬ ВІДБОРУ ДЛЯ ВСТУПУ
В ЗАГАЛЬНООСВІТНІ ШКОЛИ СПОРТИВНОГО ПРОФІЛЮ, ДЮСШ, ЦЕНТРИ ПІДГОТОВКИ РЕЗЕРВІВ
ПРОФЕСІЙНОГО СПОРТУ
(За рекомендаціями фахівців Асоціації спортивної медицини та ЛФК України, 2013)

І. Всі гострі захворювання і хронічні захворювання в стадії загострення, субкомпенсації і

декомпенсації з порушенням функції будь-яких органів і систем

II. Особливості фізичного розвитку

1. Різко виражене відставання у фізичному розвитку, або його аномалії чи дефекти, які перешкоджають
виконанню вправ і нормативів, передбачених навчальними програмами.
2. Різка диспропорція між довжиною кінцівок і тулуба.
3. Надлишкова вага, яка в значній мірі не відповідає показникам росту.

IІІ. Захворювання внутрішніх органів

Захворювання серцево-судинної системи

1. Захворювання серцевого м’язу, перикарду, ендокарду та судин серця; всі захворювання аорти;
кардіоміопатії; вроджені та придбані вади серця; пролапс клапанів (ІІ ступінь і вище, I ступінь – за
наявності регургітації, міксоматозної дегенерації клапанів, порушень серцевого ритму, змін на ЕКГ) *.
* Примітка. Оцінка клінічних даних здійснюється на основі ретельного обстеження з обов’язковим проведенням
функціональних проб з фізичним навантаженням, ЕКГ, ЕХОКГ та ін. Особи, що перенесли неревматичний міокардит
без переходу в міокардіосклероз, за відсутності порушень ритму серця і провідності, на фоні високої толерантності
до фізичного навантаження, можуть бути допущені до занять спортом, але не раніше ніж через 12 міс. після повного
одужання.
2. Ревматичні хвороби серця (ревматичний перикардит, міокардит, ревматичні вади клапанів серця);
позасерцеві ускладнення гострої ревматичної лихоманки (поліартрити, нефрити та ін.), хронічна
післяревматична артропатія та ін.
3. Органічні порушення серцевого ритму і провідності; синдроми передчасного збудження шлуночків,
синдром слабкості синусного вузла *.
* Примітка. В усіх випадках порушень серцевого ритму та провідності необхідно ретельне електрокардіографічне
обстеження (без навантаження та з навантаженням). Рідкі поодинокі екстрасистоли спокою, які зникають при
фізичному навантаженні, а також синусова аритмія функціонального характеру не є протипоказаннями для занять
спортом, при безумовному виключенні їх органічної природи.
4. Ішемічна хвороба серця.
5. Гіпертонічна хвороба, симптоматичні гіпертонії*.
* Примітка. Необхідно не обмежуватися одноразовим вимірюванням АТ, а перевіряти його протягом декілька днів,
обов’язково з проведенням функціональної проби (20 присідань за 30 сек. або 2 чи 3-хв. біг на місті в помірному
темпі); при відсутності інших даних перевищення систолічного АТ не вище 140 мм рт.ст. та діастолічного АТ не
вище 80 мм рт.ст. не є протипоказаннями для вступу до фізкультурних навчальних закладів.
6. Нейроциркуляторна дистонія (гіпертензивного, гіпотензивного, кардіального або змішаного типів) *.
* Примітка. При задовільному стані та відсутності інших протипоказань – допускаються умовно.

Захворювання дихальної системи

1. Хвороби верхніх дихальних шляхів (хронічні хвороби мигдаликів та аденоїдів: хронічний
некомпенсований тонзиліт, гіпертрофія аденоїдів ІІ-ІІІ ст.; гіпертрофія мигдаликів ІІІ ст., хронічний
ларингіт; вазомоторний та алергічний риніт, хронічний синусит – водяні, зимові види спорту, велоспорт
(шосе)). Поліпи носу. Зміщення носової перегородки, гіпертрофія носової раковини, параліч голосових
зв’язок – індивідуальний підхід.
2. Захворювання легенів, дихальних шляхів, плеври, внутрішньогрудних лімфатичних вузлів
туберкульозної етіології, навіть в стадії повної компенсації, в тому числі виразні остаточні явища після
ексудативних плевритів (шварти, обмеження рухливості легеневих країв) і т.д.
3. Хронічні неспецифічні захворювання та наслідки гострих захворювань дихальних шляхів, легенів і
плеври, дисеміновані хвороби легенів нетуберкульозної етіології, в тому числі захворювання (хронічні
бронхіти, бронхоектатична хвороба), що супроводжуються навіть незначними порушеннями функції
дихання.
4. Бронхіальна астма (навіть з рідкими нападами) *.
* Примітка. За відсутності нападів протягом п'яти років і більше, але при збереженні зміненої реактивності бронхів,
допуск до занять окремими видами спорту можливий (не рекомендуються види спорту, спрямовані на розвиток

428
 витривалості, зимові види спорту, а також види спорту, заняття якими проходять в залах та пов'язані з
використанням тальку, каніфолі і т.п.).

Захворювання шлунково-кишкового тракту

1. Функціональні розлади шлунково-кишкового тракту (виразні порушення секреції і моторики шлунку,
дискінезії жовчних шляхів).
2. Виразка шлунку та/або дванадцятипалої кишки у стадії загострення. Виразка шлунку і дванадцятипалої
кишки у стадії ремісії з порушеннями функції травлення і частими загостреннями в анамнезі *.
* Примітка. Особи з виразкою шлунку або дванадцятипалої кишки, які знаходяться протягом 6 років в стані ремісії
(без порушень функції травлення), можуть бути допущені до занять спортом (не рекомендуються види спорту,
спрямовані на розвиток витривалості).
3. Інші хвороби шлунку і дванадцятипалої кишки, включаючи аутоімунний гастрит і особливі форми
гастритів (гранулематозний, еозинофільний, гіпертрофічний, лімфоцитарний), захворювання
підшлункової залози, тонкого і товстого кишечника, із значними і помірними порушеннями їх функцій та
частими загостреннями, навіть при помірному зниженні живлення *.
* Примітка. Особи з хелікобактерним гастритом можуть бути допущені до занять спортом після відповідного
лікування. Особи з хронічними гастритами і гастродуоденітами з незначними порушеннями функції і рідкісними
загостреннями, а також дискінезіями жовчовивідних шляхів з рідкими загостреннями можуть бути допущені до
занять спортом.
7. Хронічні захворювання печінки: гепатити, цирози, не уточнені гіпербілірубінемії, доброякісні
гіпербілірубінемії з рівнем білірубіну вище 30 МкМоль/л.
8. Хронічні захворювання жовчного міхура і жовчних шляхів, в т.ч. жовчнокам’яна хвороба, запалення
жовчного міхура, ангіохоліт.
9. Хвороби стравоходу (езофагіт, виразка – до повного лікування; кардіоспазм, стеноз, дивертикули – за
наявності значних і помірних порушень функції).
10. Наслідки після оперативних втручань або ушкоджень органів черевної порожнини, навіть при
помірному порушенні їх функцій.

Захворювання нирок та сечовивідних шляхів

1. Хронічні захворювання нирок (хронічний гломерулонефрит, хронічний первинний пієлонефрит,
нефросклероз, нефротичний синдром, первинно-зморщена нирка, амілоїдоз нирок, хронічний
інтерстиціальний нефрит та інші нефропатії) *.
* Примітка. Наявність в анамнезі пролікованих гострих захворювань нирок та сечовивідних шляхів, які не давали
загострень протягом не менше 1 року, не є протипоказаннями до занять спортом.
2. Пієлонефрит (вторинний), гідронефроз.
3. Сечокам'яна хвороба *.* Примітка. Інструментальне видалення або самостійне відходження поодинокого каменя
з сечовивідних шляхів (лоханка, сечовід, сечовий міхур) без дроблення каміння сечовивідної системи, дрібні (до 0,5
см) поодинокі конкременти нирок і сечоводів, підтверджені тільки ультразвуковим дослідженням, без патологічних
змін в сечі, односторонній або двосторонній нефроптоз I стадії не є протипоказаннями до занять спортом.
4. Хронічні та клінічно виявлені наслідки недавно перенесених захворювань сечовивідних шляхів –
цистити, уретрити.
5. Тубулоінтерстиціальні хвороби нирок (гострий, хронічний, тубулоінтерстиціальний нефрит).
6. Хвороби чоловічих статевих органів: гідроцеле та сперматоцеле; не опущення яєчка.

Захворювання крові та кровотворних органів

1. Всі хвороби крові і кровотворних органів, незалежно від ступеня їх виразності *.
* Примітка. Особи, що мають тимчасові функціональні розлади після несистемних хвороб крові, допускаються до
занять спортом після курсу лікування та наявності ознак клінічного та гематологічного благополуччя.
2. Анемія.
3. Порушення згортання крові, пурпура та інші геморагічні стани.
9 9
4. Стійкі зміни складу периферичної крові (кількість лейкоцитів менш 4,0 х 10 /л або більш 9,0х10 /л,
9
кількість тромбоцитів менш 180,0 х1 0 /л, вміст гемоглобіну менше 120 г/л).
5. Злоякісні новоутворення лімфоїдної, кровотворної і споріднених тканин: лімфо-, міело-,
ретикулосаркоми, лейкоз, лімфози, лімфогрануломатоз, парапротеінемічні гемобластози (включаючи
стани після хірургічного лікування, променевої і цитостатичної терапії).
6. Гостра променева хвороба будь-якого ступеня тяжкості в анамнезі, а також отримана раніше при аварії
або випадковому опромінюванні доза випромінювання, що перевищує річну гранично допустиму дозу в
п'ять разів (відповідно до норм радіаційної безпеки – 76/87).
7. Окремі порушення, що зачіпають імунний механізм: імунодефіцити, що погано піддаються
неспецифічній імунній корекції, саркоідоз.

Ендокринні хвороби та деякі порушення обміну речовин

1. Гіперплазія щитовидної залози, навіть з легкими явищами тіреотоксикоза; простий зоб, нетоксичний
вузловий зоб; тиреоїдит; гіпотиреоз; хвороби білящитовидних залоз; захворювання надниркових залоз.
2. Цукровий діабет, незалежно від ступеня виразності.
3. Акромегалія, незалежно від ступеня виразності акромегалоїдних рис.
4. Подагра.

429
 5. Ожиріння ІІ-ІV ступеня.
6. Порушення обміну речовин (амінокислот, вуглеводів, ліпопротеїдів, пуринів, піримідінів та ін.)
7. Порушення функції інших ендокринних залоз: адреногенітальні розлади (адреногенітальний синдром,
адреналовий несправжній гермофрадизм).

IV. Нервово-психічні захворювання

Травми центральної та периферичної нервової системи

1. Психотичні та непсихотичні психічні розлади внаслідок органічного ураження головного мозку.
Ендогенні психози: шизофренія (всі форми) і афективні психози, незалежно від терміну останнього
загострення. Симптоматичні психози й інші психічні розлади екзогенної етіології *.
* Примітка: Особи, які мають легкий короткочасний астенічний стан після гострого психічного захворювання,
допускаються до занять спортом після повного лікування.
2. Реактивні психози і невротичні розлади *.
* Примітка. Особи, які мали гострі реакції на стрес, порушення адаптації і незначні невротичні розлади, що
характеризуються в основному емоційно-вольовими і вегетативними порушеннями, допускаються до занять
спортом після повного лікування.
3. Розумова відсталість.
4. Епілепсія, навіть при відсутності психічних розладів та відсутності нападів протягом тривалого часу
(більше 5 років).
5. Всі види проявів судорожних розладів та наявність прихованої тетанії.
6. Вазовегетативні дисфункції з прихильністю до ангіоспазмів, головокружіння, з підвищеною збудливістю
серцевої діяльності та різними проявами вазопатій (зокрема, акропарестезіями і еритромелалгіями).
7. Інфекційні, паразитарні, вірусні захворювання центральної нервової системи та їх наслідки, в тому
числі після арахноїдитів.
8. Психічні розлади, ураження головного і спинного мозку при загальних інфекціях, гострих і хронічних
інтоксикаціях та їх наслідки (явища астенізації, нейроциркуляторна дистонія, стійкі розсіяні органічні
знаки), навіть при повному відновленні до моменту обстеження психічної діяльності (без порушення
рухів, чутливості і рефлексів).
9. Травми головного і спинного мозку та їх наслідки при наявності остаточних явищ у вигляді
мікросимптоматики.
10. Судинні захворювання головного і спинного мозку та їх наслідки (субарахноідальні, внутрішньомозкові
й інші внутрішньочерепні крововиливи, інфаркт мозку, транзиторна ішемія мозку та ін.) *.
* Примітка. Особи з рідкими випадками непритомності підлягають поглибленому медичному обстеженню і
лікуванню. Діагноз «нейроциркуляторна дистонія» встановлюється тільки в тих випадках, коли цілеспрямоване
обстеження не виявило інших захворювань, що супроводжуються порушеннями вегетативної нервової системи.
Особи з наявністю навіть рідких випадків непритомності не можуть бути допущені до занять єдиноборствами,
складнокоординаційними, травмонебезпечними та водними видами спорту.
11. Органічні захворювання центральної нервової системи (дегенеративні, пухлини головного і спинного
мозку, вроджені аномалії й інші нервово-м'язові захворювання).
12. Захворювання периферичної нервової системи (включаючи наявність об'єктивних даних без
порушення функцій).
13. Травми периферичних нервів та їх наслідки, незалежно від локалізації (включаючи легкі залишкові
явища у формі незначно виражених порушень чутливості або невеликого ослаблення м'язів, що
інервуються пошкодженим нервом), вторинні неврити.
14. Наслідки переломів кісток черепа (зведення черепа, лицьових кісток, у тому числі нижньої і верхньої
щелепи, інших кісток) без ознак органічного ураження центральної нервової системи, але за наявності
чужорідного тіла в порожнині черепа, а також заміщеного або незаміщеного дефекту кісток зведення
черепа.
15. Тимчасові функціональні розлади після гострих захворювань і травм центральної або периферичної
нервової системи, а також їх хірургічного лікування *.
* Примітка. Особи, які перенесли закриту травму головного чи спинного мозку, за умов відсутності інструментально
підтверджених ознак ураження центральної нервової системи, можуть бути допущені до занять спортом не раніше
ніж через 12 міс. після повного лікування (не рекомендуються травмонебезпечні види спорту).

V. Хвороби кістково-м’язової системи та сполучної тканини

1. Системні захворювання сполучної тканини: вузелковий поліартеріїт, системна червона вовчанка,
системні васкулопатії та ін.
2. Системні ураження суглобів: системні артропатії, гіпермобільний синдром розбовтаності, надмірної
рухомості суглобів та ін.
3. Спонділопатії: анкілозуючий спондиліт та інші спондилопатії.
4. Хондропатії: юнацький остеохондроз голівки стегнової кістки (хвороба Легга-Кальве-Пертеса) та інші
остеохондропатії.
5. Остеопатії: остеомієліт та його наслідки, остеонекроз, деформуючий остеїт (хвороба Педжета).
6. Ідіопатичний або неуточнений остеопороз з патологічним переломом.
7. Поліартрози: коксартроз внаслідок дисплазії двосторонній та інші диспластичні коксартрози.
8. Дорсопатії: вузли (грижі) Шморля.

430
9. Інфекційні артропатії: інфекційні та післяінфекційні артрити, метаболічні артрити, реактивні артропатія,
ревматоїдний артрит *
* Примітка. Особи, що перенесли реактивний артрит з повним зворотним розвитком, можуть бути допущені до
занять спортом через 6 міс. після повного лікування.
10. Хвороби хребта та їх наслідки (остеохондроз, спондильоз й пов'язані з ним стани, хвороби
міжхребцевих дисків, інші хвороби хребта).
* Примітка. Особи з початковими ознаками міжхребцевого остеохондрозу з безсимптомним перебігом можуть бути
допущені до занять симетричними видами спорту.
11. Деформуючі дорсопаії: виражені деформації хребта, які ускладнюють функціонування органів грудної
та /або черевної порожнини (сколіози ІІІ-ІV ст., сколіотична хвороба, кіфоз рахітичний, хвороба
Шейерманна-Мау, хвороба Кальве; явища вираженої нестабільності та ін.) *.
* Примітка. Особи з нефіксованим викривленням хребта у фронтальній площині (сколіотична постава) можуть бути
допущені до занять симетричними видами спорту.
12. Наслідки переломів хребта, грудної клітки, верхніх та нижніх кінцівок, тазу, що супроводжуються
порушеннями функцій.
13. Виражені деформації грудної клітки, що ускладнюють функціонування органів грудної порожнини
(впала грудь, килеподібна грудь та ін.).
14. Виражені деформації тазу, що впливають на статику тіла або порушують біомеханіку ходьби.
15. Всі види деформацій верхніх кінцівок, що виключають або ускладнюють можливість виконання різних
видів спортивних вправ, в тому числі на гімнастичних снарядах.
16. Дефекти або відсутність пальців рук, що порушують функції кисті.
17. Укорочення однієї нижньої кінцівки більш ніж на 2 см, навіть при повноцінній ході; виражене
викривлення ніг всередину (Х-подібне викривлення) або назовні (О-подібне викривлення) при відстані
між внутрішніми мищілками стегнових кісток або внутрішніми лодижками більшоберцових кісток понад
12 см.
18. Зведення, нерухомість, викривлення або відсутність пальців стопи, які порушують повноцінну
опороздатність, утрудняють ходьбу та носіння взуття (звичайного і спортивного) *.
* Примітка. За відсутність пальця на стопі вважається відсутність його на рівні плюснево-фалангового суглоба.
Повне зведення або нерухомість пальця також вважається як його відсутність.
19. Наслідки уражень та хронічні захворювання суглобів, кісток, хрящів, м’язів; остеопатії і придбані
кістково-м’язові деформації (внутрішньосуставні ураження, остеомієліт, періостит, інші ураження кісток,
деформуючий і остеопатії, остеохондропатії, стійкі контрактури суглобів, інші хвороби та ураження
суглобів, кісток і хрящів) *.
* Примітка. При хворобі Осгуда-Шлаттера питання про можливість допуску до занять спортом вирішується
індивідуально.
20. Подовжнє або поперечне сплющення зведення стопи (особливо в поєднанні з деформацією великого
пальця та вальгусним положенням п’ятки), повна стопа, плоскостопість, клишоногість й інші
деформації стопи із значними та помірними порушеннями її функцій *.
* Примітка. За наявності плоскостопості II ступеня на одній нозі і плоскостопості I ступеня на іншій нозі висновок
виноситься по плоскостопості II ступеня. Особи з плоскостопістю I ступеня, а також II ступеня без артрозу в
таранно-ладьовидних зчленуваннях можуть бути допущені до занять спортом. При деформаціях стопи в
порушеннями її повноцінної опороздатності та при функціональній недостатності (швидкій стомлюваності м’язів
стопи і гомілки, болях в суглобах стоп при тривалому стоянні, ходьбі чи під час бігу), а також при явищах невралгії
чи невриту підошовного нерву заняття спортом протипоказані. При відсутності функціональної недостатності
питання допуску вирішуються з особливою обережністю для легкоатлетів (стрибунів та бігунів), для лижників
(особливо в стрибках на лижах), для штангістів, конькобіжців та фігуристів, а також для тих, хто спеціалізується в
спортивних іграх.

VІ. Хірургічні захворювання

1. Ампутації на кінцівках, незалежно від їх рівня, в тому числі ампутації одного чи декілька пальців на
кистях рук, які супроводжуються порушеннями охоплюючої або утримуючої функцій кисті, та ампутації
декілька пальців на одній чи обох стопах.
2. Застарілі або звичні вивихи в крупних суглобах, що виникають при незначних фізичних навантаженнях,
в тому числі звичний вивих плечового суглобу, порушення охоплюючої та /або утримуючої функції
кисті внаслідок зведення одного чи декілька пальців кисті, наслідки спортивних травм і спортивні
захворювання опорно-рухового апарату, які призвели до значного зниження спортивної працездатності
– розбовтаність суглобів, хронічні менісцити, спортивні артрозоартрити крупних суглобів кінцівок,
спондильози, хронічні міоентезити і періостити, хронічні бурсити та ін.
3. Хвороби судин та /або наслідки пошкоджень аорти, магістральних і периферичних артерій і вен,
лімфатичних судин: облітеруючий ендартеріїт, аневризми, флебіти, тромбофлебіти, варикозна та
післятромботична хвороба, слоновість (лімфодема), варикозне розширення вен сім'яного канатика та
гемороїдальних вен (середнього і значного ступеня вираженості); ангіотрофоневрози, гемангіоми *.
* Примітка. Після оперативних втручань з приводу варикозного розширення вен нижніх кінцівок, варикозного
розширення вен сім’яного канатика гемороїдального розширення вен заняття спортом та вступ в фізкультурні
навчальні заклади дозволяється лише у випадках, коли протягом не менше 1 року після операції не було ознак
рецидиву захворювання та розладів місцевого кровообігу.

431
 4. Грижі (пахові, стегнові, пупкові) та іншої локалізації; розширення одного або обох пахових кілець з
випинанням вмісту черевної порожнини при натуженні, що явно відчувається в момент пальцевого
обстеження, – до повного лікування *.
* Примітка. Невелика пупкова грижа, передчеревний жировик білої лінії живота, а також розширення пахових кілець
без грижового випинання при фізичному навантаженні і натуженні не є протипоказанням до занять спортом.
5. Геморой з частими загостреннями і вторинною анемією, випаданням вузлів ІІ-ІІІ стадії. Рецидивуючі
тріщини заднього проходу *.
* Примітка. Особи, що перенесли оперативні втручання з приводу варикозного розширення вен нижніх кінцівок, вен
сім'яного канатика, гемороїдальних вен, тріщин заднього проходу, можуть бути допущені до занять спортом, якщо
після закінчення 1 року після операції відсутні ознаки рецидиву захворювання і розладів місцевого кровообігу.
6. Випинання (близьке до випадіння) всіх шарів стінки прямої кишки при натуженні, рецидивуючі тріщини
заднього проходу.
7. Водянка яєчка або сім'яного канатика.
8. Затримка обох яєчок в черевній порожнині або пахових каналах.
9. Наслідки травм шкіри і підшкірної клітковини, що супроводжуються порушеннями рухових функцій або
ускладнюють носіння спортивного одягу, взуття або спорядження.
10. Рубці, що не окріпнули, після операцій і пошкоджень, які по своїй локалізації ускладнюють виконання
фізичних вправ; рубці, схильні до виразки; рубці, які спаяні з прилеглими тканинами та перешкоджають
рухам в тому або іншому суглобі при виконанні фізичних вправ.
11. Захворювання грудних залоз, в тому числі хронічні мастити.
12. Злоякісні новоутворення, незалежно від їх виду та локалізації, включаючи стани після їх радикального
лікування.
13. Доброякісні пухлини, особливо якщо вони за своїми розмірами чи локалізацією ускладнюють
виконання фізичних вправ або носіння спортивного одягу – до повного лікування *.
* Примітка. Особи, що мають тимчасові функціональні розлади після хірургічного лікування доброякісних
новоутворень, допускаються до занять спортом після повного лікування.

VIІ. Травми і захворювання ЛОР-органів та зубів

1. Хвороби і пошкодження гортані, шийного відділу трахеї, що супроводжуються навіть незначними
порушеннями дихальної і голосової функцій.
2. Викривлення носової перетинки з вираженим порушенням носового дихання (операція в подібних
випадках проводиться у віці не молодше 15 років).
3. Хвороби зовнішнього вуха – до повного лікування.
4. Захворювання Євстахієвої труби – до повного лікування.
5. Гнійний одно- або двосторонній епітимпаніт або мезатимпаніт у всіх формах і стадіях.
6. Стійкі залишкові явища перенесеного отиту (стійкі рубцеві зміни барабанної перетинки, наявність
перфорації барабанної перетинки).
7. Отосклероз, лабіринтопатія, кохлеарний неврит й інші види глухоти або стійкого пониження слуху на
одне або обидва вуха; сприйняття шепітної мови на відстані до 3-х м при пониженні слуху на друге
вухо (в нормі на обидва вуха сприйняття шепітної мови повинне бути на відстані 6 м, мінімально
допустиме зниження цієї відстані до 4 м).
8. Порушення прохідності Євстахієвої труби та розлад барофункції вуха для всіх видів спорту, крім шахів.
9. Вестибулярно-вегетативні розлади, навіть в помірно вираженому ступені.
10. Захворювання додаткових пазух носа (гайморових, лобних) – до повного лікування.
11. Деформації і хронічні зміни в стані тканин носа, порожнини рота, глотки, гортані і трахеї, що
супроводжуються порушеннями дихальної функції, особливо функції носового ковтання.
12. Хвороби верхніх дихальних шляхів (поліпи порожнини носа, аденоїди, хронічні ларингіти, фарингіти,
ларинготрахеїти, а також дистрофічні зміни в верхніх дихальних шляхах, які супроводжуються
послабленням захисних властивостей їх слизових оболонок.
13. Хронічні тонзиліти, декомпенсовані форми – до повного лікування *.
* Примітка. Під хронічним декомпенсованим тонзилітом прийнято розуміти форму хронічного тонзиліту, що
характеризується частими загостреннями (2 і більше на рік), наявністю тонзилогенної інтоксикації (субфебрилітет,
швидка стомлюваність, млявість, нездужання, зміни з боку внутрішніх органів), залученням в запальний процес
білямигдалевої тканини, регіонарних лімфовузлів (паратонзилярний абсцес, регіонарний лімфаденіт). До
об'єктивних ознак хронічного декомпенсованого тонзиліту відносяться: виділення гною або казеозних пробок з лакун
при натисканні шпателем на мигдалину або при її зондуванні, грубі рубці на піднебінних мигдалинах, гіперемія і
набряклість піднебінних дужок і зрощення їх з мигдалинами, наявність в підепітеліальному шарі фолікулів, що
нагноювалися, збільшення лімфатичних вузлів по передньому краю грудинно-ключично-соскоподібних м'язів.
14. Озена.
15. Альвеолярна піорея.
16. Множинний карієс зубів (понад 10), що потребує санації; повна відсутність понад 10 зубів; наявність
знімних зубних протезів; всі види захворювань зубів, що супроводжуються ротовим сепсисом, а також
порушення нормального прикусу (для тих, хто поступає на відділення боксу).
17. Особи, що мають тимчасові функціональні розлади після загострення хронічних захворювань ЛОР-
органів, їх травм і хірургічного лікування, допускаються до занять спортом після повного лікування.

432
VIIІ. Травми і захворювання очей
1. Лагофтальм, заворот вік та зростання вій у напрямку до очного яблука (тріхіаз), що викликає постійне
роздратування очей; виворіт вік, що порушує функцію ока, зрощення вік між собою або з очним
яблуком, яке перешкоджає або обмежує рух очей і порушує функцію зору, хоча б одного ока.
2. Птоз віка, що порушує функцію зору одного або обох очей.
3. Наполеглива невиліковна сльозотеча внаслідок захворювання слізних шляхів.
4. Хронічні захворювання кон’юнктиви, рогівки, увеального тракту і сітківки запального або
дегенеративного характеру з частими загостреннями.
5. Захворювання зорового нерва.
6. Атрофія зорового нерва.
7 Виражена природжена і придбана (у тому числі травматична) катаракта.
8. Помутніння, деструкція склоподібного тіла.
9. Природжені і придбані дефекти розвитку оболонок ока, що порушують функцію зору.
10. Афакія.
11. Зміни на очному дні.
12. Стани після проникаючого поранення ока.
13. Чужорідне тіло в оці, не показане до витягання.
14. Обмеження поля зору одного або обох очей більш ніж на 20°.
15. Порушення рухового апарату очей.
16. Виражений ністагм очного яблука при значному зниженні гостроти зору.
17. Співдружня косоокість більше 20° – питання про допуск вирішується індивідуально.
18. Порушення кольоровідчуття (питання про допуск вирішується індивідуально залежно від специфіки
вибраного виду спорту, особливо в велосипедному, лижному, видах спорту, греблі, спортивних іграх).
19. Прогресуюча короткозорість, «висока короткозорість».
20. Всі види порушення рефракції, які потребують постійного ношення окуляр.
21. Порушення гостроти зору: а) менше 0,6 на обидва ока (без корекції); б) не менше 0,6 на краще і 0,3 на
гірше око (без корекції).

ІХ. Шкірно-венеричні захворювання

1. Захворювання шкіри (епідермоліз, склеродермія, склеродактілія, псоріаз, кератодермія, екзема,
грибкові захворювання шкіри та ін.), незалежно від локалізації процесу *.
* Примітка. При епідермофітії питання допуску вирішуються індивідуально, в залежності від можливості швидкого
лікування, при невеликій розповсюдженості та при підгострому перебігу захворювання. При вирішенні питань
допуску осіб з неконтагіозними захворюваннями шкіри, слід враховувати: а) необхідність значного оголення при
носінні спортивного одягу; б) можливу травматизація уражених ділянок шкіри при виконанні фізичних вправ; в)
негативне та насторожене відношення до всіх осіб, що мають хоча б обмежені шкірні захворювання.
2. Всі венеричні захворювання – до повного лікування.

Х. Гінекологічні захворювання та зміни в фізичному стані, які пов’язані з функцією жіночих

статевих органів
1. Різко виражені аномалії, дефекти, вади або затримка розвитку жіночої статевої сфери (виразний
інфантилізм) гермафродитизм.
2. Порушення нормальних анатомо-топографічних взаємовідносин жіночих статевих органів, опущення
або часткове випадіння матки, піхви та ін.
о
3. Виразний сакропетальний тип статури з кутом нахилу тіла менш 35 *.
* Примітка. Навіть у жінок, які не народжували, при цьому виявляється зяяння статевої щілини, опущення статевих
органів, надмірна рухомість матки та виразні рефлекторні реакції статевих органів на різні «механічні» подразники –
стрибки, швидкі зміни положення тіла, різкі зсуви при внутрішньочеревному тиску і т.п.
4. Стійкі порушення менструальної функції (аменореї, меноррагії, метроррагії, дісменореї та ін.).
5. Запальні захворювання матки, придатків, тазової черевини та клітковини, а також їх наслідки, які
порушують нормальні топографічні взаємовідносини органів малого тазу.
6. Захворювання вульви: варикозне розширення вен в цій області, крауроз вульви, дерматози, що зудять,
хронічні кольпіти, пухлини (незалежно від їх етіології), хронічний бартолініт.
7. Новоутворення жіночої статевої сфери (кісти яєчників, фіброміоми та ін.).

433
 Додаток 1.2

АНКЕТА (ОПИТУВАЛЬНИК)
для виявлення патологічної спадкової схильності
та високого ступеню ризику прихованої патології
(за Макаровою Г.О., 1992)
Спочатку пропонується відповісти на 14 запитань (наведених у таблиці):
№
Запитання ТАК НІ
з/п
1. Були або є у членів Вашої сім'ї (включаючи родичів матері і батька) природжені вади серця?
2. Чи були у Вашій сім'ї випадки раптової смерті у віці до 50 років?
Чи були у будь-кого з членів Вашої сім'ї випадки раптового почастішання серцевого ритму
3.
від 160 до 250 уд./хв.?
4. Чи були у Вашій сім'ї випадки інфаркту міокарду або інсульту у віці до 50 років?
5. Чи були у матері під час вагітності набряки, зміни в сечі, підвищення артеріального тиску?
6. Доношеною чи недоношеною була вагітність? (підкреслити)
7. Чи було в дитинстві бажання їсти крейду, землю, нюхати лаки, фарби, бензин?
8. Чи часто виникають простудні захворювання?
9. Чи діагностувалася у матері або у батька виразкова хвороба дванадцятипалої кишки?
Чи є в наявності або були раніше:
а) осередки інфекції в носоглотці (хронічна нежить, запалення мигдалин, середнього вуха,
додаткових пазух носа, аденоїди)?
10.
б) невроз?
в) лямбліоз?
г) аскаридоз?
11. Чи часто Ви використовуєте (або використовували) при лікуванні антибіотики?
12. Чи була у Вас хвороба Боткіна?
13. Чи є у Вас алергія?
14. Чи були у Вас черепно-мозкові травми?

Після опитування автор пропонує наступний алгоритм дій:

При ствердній відповіді на 1-е та 2-е питання допуск до занять спортом можливий тільки після ультразвукового
дослідження серця (ехокардіографії), що дозволяє виключити природжені вади серця і різні форми гіпертрофічної
кардіоміопатії, які складають основні чинники ризику гострої серцевої недостатності при значних фізичних зусиллях.
Ствердна відповідь на 3-є питання означає, що перед допуском до занять спортом необхідне
електрокардіографічне (ЕКГ) обстеження з метою виключення різних варіантів передчасного збудження шлуночків, які
небезпечні в плані розвитку нападів надшлуночкової тахікардії, які досить важко купірувати, і які можуть стати причиною
гострої серцевої недостатності.
При ствердній відповіді на 4-е питання обстежуваний представляє групу ризику по атеросклерозу і гіпертонічній
хворобі у молодому віці, тобто потребує систематичного контролю за артеріальним тиском, рівнем тригліцеридів різної
щільності в крові, показниками ЕКГ. Спадкова обтяженість може з'явитися одним з додаткових чинників, які сприяють
розвитку кардіоміопатії під впливом хронічного фізичного перенапруження.
При позитивній відповіді на 5-е питання обстежуваний представляє групу ризику по патології системи
сечовиділення, тобто потребує поглибленого обстеження нирок і систематичного контролю за післяробочими змінами сечі.
В разі недоношеної вагітності (і ствердних відповідях на 6-е, 7-е і 8-е питання) обстежуваний представляє групу
ризику по залізодефіцитній анемії, тобто потребує систематичного контролю за концентрацією гемоглобіну в крові, а також
періодичної перевірки кислотності шлункового вмісту, підвищеної настороженості до можливих осередків хронічної інфекції,
особливого режиму живлення.
При ствердній відповіді на 9-е, 10-е і 11-е питання обстежуваний представляє групу ризику по захворюванням
системи травлення (гастрити, дуоденіти, виразкова хвороба шлунку і дванадцятипалої кишки, ентерити, коліти) і за наявності
навіть незначних скарг потребує спеціального обстеження.
Ствердна відповідь на 12-е питання означає, що обстежуваний представляє групу ризику по патології печінки,
жовчного міхура і жовчовивідних шляхів: у половини юних спортсменів з больовим печінковим синдромом є вказівки на
перенесений у минулому вірусний гепатит (хвороба Боткіна). Ці особи, перш за все, потребують особливої увагу за режимом
живлення.
При позитивній відповіді на 13-е питання обстежуваний представляє групу ризику по алергіям, зокрема бронхіальній
астмі фізичного зусилля. У зв'язку з цим перед допуском до занять спортом повинна бути проведена спеціальна
функціональна проба з фізичним навантаженням, з реєстрацією змін після навантажувальної потужності видиху.
При позитивній відповіді на 14-е питання обстежуваний представляє групу ризику по виникненню посттравматичної
енцефалопатії (незапальних уражень головного мозку) і гіпертензії у молодому віці у зв'язку з наявністю залишкових
функціональних порушень в шийному відділі хребта. Перед допуском до занять спортом необхідно провести функціональну
рентгенографію шийного відділу хребта, електроенцефалографію, ехоенцефалографію, реоенцефалографію, а також
консультацію мануального терапевта.

434
 До розділу 2
Додаток 2.1

Оцінка стану шкіри та зовнішніх слизових оболонок під час соматоскопії

Зовнішні ознаки Можливі причини

Обличчя
Блідість Індивідуальна особливість, знижений артеріальний
тиск, підвищений тонус симпатичного відділу
вегетативної нервової системи, анемія,
захворювання нирок, інкубаційний період якого-
небудь захворювання
Почервоніння Підвищена температура тіла, підвищений
артеріальний тиск (в т.ч. як наслідок використання
анаболічних стероїдів)
Жовтувате забарвлення шкіри навколо рота Захворювання жовчного міхура та / або печінки
Коричневе забарвлення шкіри навколо рота Захворювання кишечнику
Заїди в куточках рота Дефіцит заліза в організмі і вітамінів групи В
Маленькі прищики в куточках рота Запалення 12-палої кишки, захворювання жовчного
міхура і печінки
Аденоїдний тип обличчя, обличчя витягнуте, Ознаки порушення носового дихання
верхня щелепа стискається з боків, подовжується
і має вигляд клиноподібної, набряки під очима,
постійно напіввідкритий рот, іноді порушення
розташування зубів
Очі
Втрата блиску Підозра на захворювання
Почервоніння Кон’юнктивіт, простудні захворювання
«Блискучий» погляд Підвищений тонус симпатичного відділу вегетативної
нервової системи, підвищена функція щитовидної
залози
Погляд здається матовим Знижена функція щитовидної залози
«Запалі очі» Виснаження, дегідратація
Червоні прожилки Венозний застій, підвищений артеріальний тиск
Часте мигання Підвищений тонус симпатичного відділу вегетативної
нервової системи
Набряки під очима Сімейна особливість, порушення носового дихання,
гайморит, патологія шийного відділу хребта,
захворювання нирок, кишечнику
Ділянка навколо очей має синювате забарвлення У дітей зараження глистами, у дорослих – анемія
Блідо-рожеве забарвлення Захворювання сечового міхура, передміхурової
залози
«Кола» під очима Виснаження організму
Губи і язик
Сухі губи Підвищена температура тіла, дегідратація,
підвищений тонус симпатичного відділу вегетативної
нервової системи, патологія шлунку
Язик чистий без нальоту Органи травлення здорові
Білястий наліт на передній третині язика Патологія шлунку
Білястий наліт на середній третині язика Патологія шлунку і 12-палої кишки
Білястий наліт на задній третині язика Патологія кишечнику
Жовтий наліт на язику Патологія жовчного міхура, та / або печінки
Коричневий наліт на язику Патологія кишечнику
Весь язик обкладений і покритий тріщинами, на Патологія кишечнику, що супроводжується запорами
кінчику язика є червона пляма
Язик сухий, червона смуга в середині язика Патологія кишечнику, що супроводжується його
здуттям і проносами
Криваво-червоний язик Багатолітня патологія шлунку і тонкого кишечнику
Середина язика коричнева, краї червоні та вологі Патологія товстого кишечника
Чорні смужки на язиці Грибкове захворювання, алергія на фармакологічні
препарати

435
 Додаток 2.2

Визначення жирової маси тіла

1. Розрахунок поверхні тіла за формулою Дюбуа з виправленням Банерже та Сена:

ПТ = 167,2 М Д
2
де ПТ – площа поверхні тіла (см )
М – маса тіла (кг);
Д – довжина тіла (см).

lgПТ = 0,425lgВТ + 0,725lgРТ + lg74,66

де ПТ – поверхня тіла (см2);
ВТ – вага тіла (кг);
РТ – ріст (см).

2. Визначення середнього значення товщини шкірно-жирових складок за вимірами в 7 точках:

а б в г д е з
ШЖС
14
де ШЖС – середнє значення товщини шкірно-жирових складок (мм);
а - з – товщина шкірних жирових складок, мм* на плечі спереду (а), на плечі позаду (б), на передпліччі (в), на спині
(г), животі (д), стегні (е) та гомілці (з).
* П р и м і т к а : ШЖС вимірюють наступним чином: на передній поверхні плеча – при розслабленій і опущений
верхній кінцівці на середині плеча – над двоглавим м’язом (точка а); на задній поверхні плеча – при розслабленій і
опущений верхній кінцівці – в середній третині плеча над трьохглавим м’язом (точка б); на передпліччі – на задній
поверхні (точка в); на спині – під кутом лопатки (точка г); на животі – біля пупка (точка д); на стегні – у положенні
сидячи – у верхній третині над кравецьким м’язом (точка е); на гомілці – над литковим м’язом на рівні
максимальної його поверхні (точка з).

3. Визначення середнього значення товщини шкіри:

а б
ТШ
4
де ТШ – середнє значення товщини шкіри (мм);
а-б – товщина шкірних складок (мм) на обох долонях.

4. Обчислення жирової маси тіла (ЖМТ):

ШЖС
ЖМТ (кг ) ПТ ТК 0,15
2
де ЖМТ – загальна жирова маса тіла (кг);
ПТ – поверхня тіла (см2);
ШЖС – середнє значення товщини шкірно-жирових складок (мм);
ТШ – середнє значення товщини шкіри (мм).

5. Обчислення відсотку ЖМТ стосовно ваги тіла:

ЖМТ (%) = ЖМТ : ВТ 100%,

де ЖМТ (%) – відносна величина жирової маси тіла (%);
ЖМТ – загальна жирова маса тіла (кг);
ВТ – вага тіла (кг).

Оцінку отриманих результатів проводять за нормативами відсотку вмісту жиру в організмі з

урахуванням віку та статі обстежуваних наведено в таблиці.

Оцінка відсоткового вмісту жиру (ВВЖ) у дорослих залежно від віку та статі
(за Rimmer J.H., 1994)
Рівень ВВЖ Вік, роки
20-29 30-39 40-49 50-59 Більше 60
чол. жін. чол. жін. чол. жін. чол. жін. чол. жін.
Дуже низький <11 <16 <12 <17 <14 <18 <15 <19 <16 <20
Низький 11-13 16-19 12-14 17-20 14-16 18-21 15-17 19-22 16-18 20-23
Оптимальний 14-20 20-28 15-21 21-29 17-23 22-30 18-24 23-31 19-25 24-32
Помірно високий 21-23 29-31 22-24 30-32 24-26 31-33 25-27 32-33 26-28 33-35

436
 До розділу 6

Додаток 6.1

Зразок картки лікарсько-педагогічного спостереження

КАРТКА

лікарсько-педагогічного спостереження

Дата _________________________ Лікар______________________________________

Тренер-викладач ____________________________

П.І.П. ________________________________ Вік _____________ Стать____________

Вид спорту _____________________________________

Загальна оцінка умов проведення занять: __________________________________________________

______________________________________________________________________________________
______________________________________________________________________________________
______________________________________________________________________________________
______________________________________________________________________________________

Показники, що досліджуються
Час Фаза Додаткове Інші Зміст
(год., Зовнішні
хв.)
дослідження Самопочуття ознаки Пульс АД Дихання навантаження показники тренування
стомлення
І І І
1 2 3
Перед
початком 10
заняття 60
АД
частин заняття
Після окремих

10
Після
60
заняття
АД

Висновки і пропозиції:

Підпис лікаря________

437
 Додаток 6.2
Витрати енергії на різні види побутової діяльності
(за М.М. Амосовим, 1984)
Витрати енергії
Вид діяльності
кДж/хв. Ккал/хв.
Сон 3,4 – 5,0 0,8 – 1,2
Відпочинок лежачи 3,8 – 5,5 0,9 – 1,3
Відпочинок сидячи 5,9 – 7,1 1,4 – 1,7
Відпочинок стоячи 7,1 – 8,0 1, – 1,9
Особиста гігієна (одягання, умивання) 7,1 – 10,1 1,7 – 1,9
Приймання їжі 5,9 -6,7 1,4 – 1,6
Приймання душу 6,3 – 7,6 1,5 – 1,8
Розмова сидячи 6,3 – 7,6 1,5 – 1,8
Переміщення в кріслі на колесах 10,1 2,4
Перебування на стільчику біля ліжка 15,1 3,6
Користування підкладним судном 19,7 4,7
Домашня робота
Шиття ручне або на машинці 5,5 – 6,7 1,3 – 1, 6
Чищення взуття, картоплі 8,5 – 12,6 2,1 – 3,0
Миття посуду 10,1 2,4
Прання дрібних речей 12,6 – 17,2 3,6 – 4,2
Прасування білизни 15,1 – 17,6 5,6 – 4,2
Застилання ліжка 16,4 – 22,7 3,9 – 5,4
Підмітання підлоги 7,1 – 8,4 1,7 – 2,0
Миття підлоги 12,6 – 20,0 3,0 – 4,0

Витрати енергії на деякі види фізичної активності

(за М.М. Амосовим, Я.А. Бендет, 1989 )
Втрати енергії
Вид діяльності кДж/хв. ккал/хв.
Танці 23,1 5,5
Більярд 12,0 2,9
Їзда на велосипеді зі швидкістю:
8 км/год 18,9 4,5
15 км/год 21,8-29,4 5,2-7
Біг зі швидкістю:
8 км/год 30,9 9,5
180 м/хв 52,5 12,5
320 м/хв 94,1 22,4
Ходьба на лижах по пересіченій місцевості 41,6-66,6 9,9-15,9
Катання на ковзанах 38,2 9,1
Плавання 21,0-58,8 5-1,4
Гребля 17,2- 47 11,2
Баскетбол 47 11,2
Волейбол 14,7 3,5
Футбол 37,4-55,9 8,9-13,3
Бадмінтон 26,9 6,4
Теніс 29,8 7,1
Настільний теніс 20,2 4,8
Гімнастика 10,5-25,2 25,5-6
Ходьба 3 км/год (70-80 кр./хв) 12,2 – 14,7 2,9 – 3,5
Ходьба 5 км/год (120-180 кр./хв) 18,9 – 23,3 4,5 – 6,6
Сходження по сходах 35,3 – 39,1 8,4 – 9,3
Сходження зі сходів 11,8 – 15,4 2,8 – 3,9

438
 До розділу 8

Додаток 8.1

Орієнтовні комплекси лікувальної гімнастики для хворих на інфаркт міокарда:

Комплекс лікувальної гімнастики № 1
Вихідне положення (В.П.) для всіх вправ – лежачі на спині.
1. Спокійне дихання: вдих – носом, 3-4 рази, темп повільний.
2. Нахилити голову до грудини – видих, повернутись у вихідне положення – вдих, 3-4 рази.
3. Повороти голови вправо – вліво 3-4 рази у повільному темпі.
4. Нахили голови до плечей 3-4 рази у кожен бік, у повільному темпі.
5. Діафрагмальне дихання (руки покласти одну на живіт, іншу на грудну клітку – для контролю глибини
дихання), зробити 4-5 разів, темп повільний.
6. Згинання і розгинання пальців рук, 6-8 разів, темп середній.
7. Згинання і розгинання ніг у гомілковостопному суглобі 3-4 рази, темп повільний.
8. Зігнути руки в ліктях, кисті – до плечей, лікті розвести в сторони – вдих; у попередньому положенні –
видих, 3-4 рази, темп повільний.
9. По черзі згинати ноги в колінних та кульшових суглобах, п’яти не відривати від ліжка (імітація ходьби), 3-4
рази, темп повільний.
10. Діафрагмальне дихання 3-5 разів, темп повільний.
11. Руки зігнути в ліктях, пальці стиснути в кулаки і одночасно вертіти кистями в променево-зап'ясткових
суглобах і гомілковостопних суглобах 3-4 рази, темп повільний.
12. Стиснути м'язи сідниць і промежини, розслабитись, 3-4 рази у повільному темпі.
13. Підняти руки через сторони вгору, вдихнути, у в. п. – видихнути, 4-6 разів у повільному темпі.
14. Діафрагмальне дихання у повільному темпі.

Комплекс лікувальної гімнастики № 2:

1. В.П. лежачи на спині, руки за головою: спокійне дихання: вдих – носом, видих – ротом, 4-6 разів, темп
повільний.
2. В.П. Лежачи на спині, руки вздовж тулуба. Нахили голови до плечей по 6-7 разів у кожен бік, темп
повільний.
3. В.П. те ж саме. Праву руку підняти, покласти на подушку – вдих, торкнутись протилежного (лівого) краю
ліжка – видих, повернутись у В.П. Теж саме – лівою рукою, 2-4 рази, повільно.
4. В.П. те ж саме. Підняти руки вперед і вгору – вдих, опустити вниз, потягнутися пальцями до колін, голову
трохи підняти – видих, В.П. – вдих, 2-4 рази, темп повільний.
5. В.П. сидячи: перекат з п'яток на носки й одночасно стискати пальці в кулаки без зусиль, у повільному
темпі, 10-15 разів.
6. В.П. сидячи, руки на поясі: ковзання ногами назад не відриваючи ступні від підлоги 6-8 разів у повільному
темпі.
7. В.П. те ж саме. Розвести руки в боки – вдих, трохи нахилити тулуб уперед, опусти руки – видих, 3-5 разів у
повільному темпі.
8. В.П. те ж саме. Імітація ходьби в повільному темпі 1-2 хв.
9. В.П. сидячи, руки опущені вздовж тулуба: підняти руки вперед і вгору – вдих, опустити через сторони
донизу – видих, 3-4 рази в повільному темпі.
10. В.П. сидячи, руки на поясі. Повороти тулуба в боки в повільному темпі 5-6 разів
11. В.П. те ж саме. Розвести руки в боки – вдих, руками підтягнути праве коліно до грудей – видих,
повернутися у вихідне положення. Теж саме – підтягуючи ліве коліно до грудей. Виконати 2-6 разів у
повільному темпі.
12. В.П. лежачи, руки зігнуті в ліктях під кутом 90 градусів: колові рухи в променево-зап'ясткових та гомілково-
ступневих суглобах по 4-6 разів у кожен бік у повільному темпі.
13. В.П. лежачи на спині, руки вздовж тулуба і трохи відведені. Діафрагмальне дихання в повільному темпі 30-
40 сек.
14. В.П. те ж саме, очі заплющити, розслабити м'язи обличчя, шиї, рук, тулуба, ніг. Для полегшення цього
процесу можна уявити собі лежачим на галявині в лісі або на березі моря, річки. Дихати спокійно, глибоко
2-3 хвилини.

Комплекс лікувальної гімнастики № З:

1. В.П. лежачи, рівні руки розведені в боки. Підняти руки перед собою – видих, в. п. положення – вдих, у
повільному темпі виконати 4-8 разів.
2. В.П. лежачи, руки вздовж тулуба, ноги зігнути в кульшових та колінних суглобах: нахиляти коліна вправо-
вліво в повільному темпі, повторити 2-4 рази в кожен бік.

439
3. В.П. те ж саме. Піднімати й опускати таз у повільному темп. 2-4 рази. Дихання не затримувати.
4. Діафрагмальне дихання – 30-40 секунд.
5. В.П. сидячи, руки на поясі: повороти голови вправо-вліво в повільному, темпі – 4-6 разів у кожен бік.
6. В.П. те ж саме. Нахили голови до плечей у повільному темпі, виконати 4-6 разів у кожен бік.
7. В.П. те ж саме. Нахиляти тулуб вліво й одночасно ковзати правою рукою до пахви, а лівою рукою – донизу.
Випрямляючись ковзати руками в зворотному напрямку, у повільному темпі повторити по 2-4 рази в кожен
бік.
8. В.П. сидячи, руки на колінах, ноги розслаблено звисають: розслаблені маятникоподібні рухи ногами (права
– уперед, ліва – назад і т.д.) у середньому темпі – 40-50 сек.
9. В.П. стоячи, права рука тримається за опору (стілець і т.д.), ліва на поясі. Зігнути праву ногу в колінному та
кульшовому суглобі під прямим кутом і постояти так 5-15 сек., тримаючи рівновагу. Теж саме, піднявши
ліву ногу. Повторити 2-4 рази кожною ногою в повільно.
10. В.П. те ж саме. Маятникоподібні похитування розслабленою правою ногою назад. Повторити 3-8 разів у
повільному темпі. Теж саме – лівою ногою.
11. В.П. стоячи, в опущених руках тримають гімнастичну палку. Підняти руки вгору – вдих, опустити – видих. У
повільному темпі повторити 2-4 рази.
12. В.П. стоячи, руки з палкою перед грудьми. Повернути руки і тулуб вправо, а голову вліво і навпаки.
Повторити в повільному темпі 2-6 разів у кожен бік.
13. В.П. стоячи, ноги на ширині плечей, руки опущені. Злегка нахилитися вперед, підборіддя підняти, злегка
покачувати розслабленими руками вправо-вліво в повільному темпі 6-10 разів.
14. В.П. сидячи, руки на поясі. Розслабленим тулубом виконувати колові рухи за і проти годинникової стрілки.
Повторити 2-5 разів у кожен бік у повільному темпі.
15. В.П. те ж саме. Підняти руки вгору – вдих, опустити і нахилившись уперед, покласти їх на коліна, ковзати
кистями по гомілках до пальців стіп, підборіддя підняти – видих, 2 рази.
16. В.П. сидячи, руки на поясі. Підвестися, руки розвести в сторони – вдих, в. п. – видих. Виконати 3-6 разів у
повільному темпі.
17. В.П. лежачи, руки вздовж тулуба. Діафрагмальне дихання 30-40 секунд.
18. В.П. лежачи на спині, під колінні суглоби можна покласти невеликий валик, руки вздовж тулуба і трохи
відведені в боки, очі заплющити. Поетапно розслабити м'язи стіп, гомілок, стегон, таза, тулуба, рук, шиї,
обличчя. Дихання спокійне. Тривалість вправи 5-7 хвилин.

Комплекс лікувальної гімнастики № 4:

1. Ходьба по залу, виконання динамічних дихальних вправ. В повільному темпі, 1-2 хв.
2. В.П. – сидячи на стільці. Підняти руки вгору, прогнутися – вдих; опустити вниз – видих. Повторити 4-6
разів.
3. В.П. – те саме. Підняти пряму ногу вгору – вдих, опустити вниз – видих. Повторити 6-8 разів кожною ногою.
4. В.П. – сидячи, руки на стегнах. Встати, підняти руки вгору – вдих, повернутись у в. п. – видих. Повторити 6-
8 разів. Темп повільний.
5. В.П. – те саме. Повернути тулуб вправо – вниз; повернутись у в. п. – видих. Повторити по 6-8 разів у кожен
бік.
6. В.П. – сидячи на стільці, руки опустити. Підняти руки вгору, ноги випрямити – вдих; повернутись у в. п. –
видих. Повторити 6-8 разів. Темп повільний.
7. В.П. – сидячи на стільці з опорою руками на коліна. Колові рухи тулубом. Повторити по 6-8 разів у кожен
бік. Дихання вільне.
8. В. п. – сидячи на стільці, руки донизу. Нахилити тулуб праворуч, протилежну руку підняти вгору – вдих;
повернутись у в. п. – видих. Повторити по 6-8 разів у кожен бік.
9. В. п. – стоячи, ноги ширше від плечей, руки на поясі. Поворот тулуба праворуч, руки в сторони – вдих;
повернутись у в. п. – видих. Повторити по 6-8 разів у кожен бік.
10. В. п. – стоячи, тримаючись руками за спинку стільця. Підняти праву руку вгору, прогнутися – вдих,
повернутись у в. п. – видих. Повторити по 6-8 разів кожною рукою. Темп середній.
11. В. п. – те саме, руки до плечей. Обертання у плечових суглобах уперед і назад. По 10-15 разів у кожен бік.
Дихання довільне.
12. В. п. – стоячи, рука на спинці стільця. Махові рухи прямою ногою вперед-назад. По 10-15 разів кожною
ногою. Темп повільний, дихання через ніс, ритмічне.
13. В. п. – стоячи, руки вперед перед грудьми. Розвести руки в сторони – вдих; повернутись у в. п. – видих.
Повторити 6-8 разів.
14. В. п. – стоячи, ноги ширше від плечей, руки на поясі. Колові рухи тазом. По 8-10 разів у кожен бік. Темп
повільний.
15. В. п. – те саме. Під час вдиху підняти руки вгору, з видихом нахилитися вперед, опустити розслаблені
руки. Повторити 4-6 разів.
16. Ходьба на місці з динамічними дихальними вправами 1-2 хв. Темп повільний.

440
 Додаток 8.2

Приблизний комплекс процедури лікувальної гімнастики при хронічному бронхіті на

палатному режимі:

Підготовча частина:
1. В.П. – стоячи, ноги разом, руки опущені. Ходьба на місці протягом 1-1,5 хв.; темп середній, стежити за
правильним диханням.
2. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, руки уздовж тулуба. Підняти руки вгору, долонями всередину —
вдих, розвести руки в сторони, опустити – видих; 5-6 разів, дихання через ніс.
3. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, руки уздовж тулуба. Повільно вдихати і видихати повітря по черзі
кожною ніздрею (одну ніздрю затискати пальцем руки, рот закритий); по 5 разів кожною ніздрею.
4. В.П. – стоячи, права рука на грудній клітці, ліва на животі. Надавлювати лівою рукою на передню черевну
стінку — подовжений видих, повернутися у в. п. — вдих; темп повільний, звертати увагу на подовжений
видих; 4-6 разів.
Основна частина:
5. В.П. – стоячи, ноги разом, руки уздовж тулуба. Розвести руки в сторони, вгору — вдих, повернутися у в. п.
— видих; 4-6 разів, темп повільний, стежити за правильною поставою.
6. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, руки перед грудьми. Розвести руки в сторони, тулуб повернути вліво
(вправо) — вдих, повернутися у в. п. — видих; 4-6 разів у кожну сторону, темп повільний, звертати увагу на
подовжений видих.
7. В.П. – стоячи, ноги разом, руки в сторони. Руки вперед, махом ноги дістати кінці пальців — видих, по-
вернутися у в. п. — вдих; 4-6 разів кожною ногою, дихання не затримувати.
8. В.П. – стоячи, ноги разом, руки злегка відведені назад. Присідаючи, руки вперед — видих, повернутися у в.
п. — вдих; 4-6 разів, темп повільний.
9. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, гімнастична палиця в руках хватом зверху. Руки вгору — вдих,
повернутися у в. п. — видих; 3-5 разів, темп повільний.
10. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, гімнастична палиця за спиною. Зробити нахил уперед, руки вгору --
видих, повернутися у в. п. — вдих; 4-5 разів, темп повільний.
11. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, гімнастична палиця за спиною на рівні нижніх кутів лопаток Нахил
уліво (вправо) — видих, повернутися у в. п. — вдих; 4-6 разів у кожну сторону, темп повільний, стежити за
правильним диханням.
12. В.П. – стоячи, ноги разом, руки уздовж тулуба. Плечі вгору, голову назад, прогнутися у грудному відділі
хребта — вдих, повернутися у в. п., розслабити м'язи плечовою пояса видих; 4-6 разів, темп повільний.
13. В.П. – стоячи, ноги разом, руки уздовж тулуба. Руки вгору, прогнутися — вдих. Нахил уперед, пальцями
дістати носки ніг — видих; 2-3 рази, темп повільний, звертати увагу на подовжений видих.
14. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, руки уздовж тулуба. Схрестити руки на грудній клітці, невеликий
нахил уперед — видих, повернутися у в п. — вдих; 4-6 разів, темп повільний, звертати увагу на по-
довжений видих.
15. В.П. – стоячи, ноги разом, руки до плечей. Лікті в сторони, вгору — вдих, повернутися у в. п. — видих; 3-5
разів, темп повільний, звертати увагу на розслаблення мускулатури під час повернення у в. п.
Заключна частина:
16. В.П. – стоячи. Ходьба у поєднанні з рухами рук; при вдиху — руки в сторони, при видиху — уздовж тулуба;
2-3 хв., дихання через ніс, рот закритий.
17. В.П. – стоячи. Ходьба у повільному темпі 1-2 хв.; поступово подовжувати видих: на 2 рахунки — вдих, на 6
— видих; потім на 2 рахунки — вдих, на 8 — видих.
18. В.П. – стоячи, ноги на ширині плечей, руки уздовж тулуба. Підняти руки вгору долонями усередину —
вдих, розвести руки в сторони й опустити вниз, розслабитися — видих; 5-6 разів, темп повільний, дихання
через ніс.
Додаток 8.3

Приблизний комплекс процедури лікувальної гімнастики при хронічному гастриті з

секреторною недостатністю (у стадії ремісії):

Підготовча частина:
1. В. п. — стоячи, комбінована ходьба з прискоренням і уповільненням, з рухами верхніх і нижніх кінцівок, у
поєднанні з дихальними вправами і з індивідуальним визначенням тривалості фаз та інтервалів між ними,
8-9 хв.; чергувати із вправами для верхніх і нижніх кінцівок.
Основна частина:
2. В. п. — стоячи, гімнастична палиця внизу, підняти палицю вгору — вдих, завести її за спину — видих, те
саме, опускаючи палицю донизу, вперед; темп середній.
3. В. п. — таке саме, палиця вперед, ноги на ширині плечей; повороти корпусом вправо (вліво) з поворотом
голови. Повторити 3-4 рази в кожну сторону, дихання довільне.

441
4. В. п. — таке саме, палиця внизу, ноги на ширині плечей; підняти палицю вгору — вдих, три пружних
нахили вниз — видих; 4-5 разів, темп середній.
5. В. п. — таке саме, палиця спереду, почергове діставання палиці правою (лівою) ногою; 6-8 разів, темп
швидкий, дихання довільне.
6. В. п. — таке саме, палиця внизу, підняти руки вгору — вдих, присісти, палиця вперед — видих; 5-6 разів,
темп повільний.
7. В. п. — таке саме, підняти палицю вперед — вдих протягом 5 с, з силою стиснути палицю, напружуючи
м'язи тулуба, затримати дихання на 10 с, опустити палицю донизу, розслаблюючись — видих; 2-4 рази,
після виконання довільне дихання.
8. В. п. — стоячи, палиця внизу; підняти палицю вгору, по 2 пружних нахили вліво, вправо, опустити палицю
вниз; 6-7 разів, темп середній
9. В. п. — стоячи на колінах, палиця внизу, підняти палицю вгору — вдих, сісти на килимку вправо, палицю
вліво — видих; так само — в іншу сторону; 4-6 разів, темп повільний.
10. В. п. — сидячи, ноги прямі вперед, палиця вгорі; опускаючи палицю вперед, перенести праву (ліву) ногу
через палицю, повернутися у в. п.; 2-3 рази кожною ногою, темп середній.
11. В. п. — сидячи, ноги нарізно, підняти палицю вгору — вдих, опустити палицю — видих, розслабитися; 3-4
рази, темп середній.
12. В. п. — лежачи на животі, лікті розгорнуті, згинаючи праву ногу, дістати коліном правий лікоть, повернутися
у в. п.; 4-5 разів кожною ногою, темп середній.
13. В. п. — лежачи на спині, руки під голову, глибоке діафрагмальне дихання — вдих протягом 5 с, затримати
дихання на 10 с, видих — 7 с; 3-4 рази, після вправи — вільне дихання.
14. В. п. — лежачи на спині, підняти праву (ліву) ногу вгору, повернутися у в. п.; 4-6 разів кожною ногою,
дихання довільне.
15. В. п. — таке саме, «ножиці» подовжньо і поперечно; 2-3 рази, темп середній.
16. В. п. – стоячи на колінах, підняти руки вгору – вдих, сісти на п'яти – видих; 3-4 рази, повільно.
Заключна частина:
17. В. п. — стоячи, повільна ходьба, піднявши кисті до плечей, протягом 6-7 хв, підняти руки вгору, опустити на
плечі, опустити вниз; 2-3 рази, темп середній.
18. В. п. — стоячи, у ходьбі зігнути руки в ліктьових суглобах, кисті плавно рухаються упродовж грудної клітки
до пахвових ямок — вдих, опустити руки донизу, розслабитися — видих; 3 рази.
19. В. п. таке саме, дозована ходьба у повільному, середньому темпі: 4 кроки — вдих, 8 кроків — затримка
дихання, 6 кроків — видих; 4-6 разів, після виконання вправи — довільне дихання.

До розділу 9
Додаток 9.1
Орієнтовний комплекс вправ лікувальної гімнастики для хворих на інсульт,
яким призначено розширений ліжковий режим
(за В.М. Максимовою, Т.С. Анан’євою, 1995 р.)

1. В. п. – лежачи на спині, паретична нога в «коригованому» положенні, а паретична рука, з мішечком піску на
долоні, вздовж тулуба. Згинання та розгинання у плечовому суглобі випрямленої здорової руки. 6-8 разів,
темп середній, амплітуда повна.
2. В. п. – те саме, тільки паретичну руку хворого інструктор підтримує знизу в ліктьовому суглобі, а другою
рукою фіксує кисть і пальці в положенні розгинання. Пасивне згинання та розгинання у плечовому суглобі
випрямленої паретичної руки. 8-10 разів. Темп повільний, рухи плавні, амплітуду збільшувати поступово.
3. В. п. – те саме. Пасивне згинання та розгинання в ліктьовому суглобі паретичної руки хворого, зберігаючи
розігнуте положення кисті та пальців. 5-6 разів. Темп повільний, амплітуда повна, рухи плавні.
4. В. п. – те саме. Пасивна супінація та пронація кисті паретичної руки. 5-6 разів. Темп повільний, амплітуда
повна, дихання спокійне.
5. В. п. – те саме. Пасивне відведення та приведення в плечовому суглобі випрямленої паретичної руки. 6-8
разів.
6. В. п. – те саме, тільки паретична рука трохи відведена, передпліччя в середньому положенні. Пасивне
згинання в суглобах пальців паретичної руки. Відведення та приведення І пальця. По 10-12 разів у кожному
суглобі. Дихання довільне.
7. В. п. – те саме, паретичні кінцівки в «коригуючому» положенні, здорові – випрямлені. Відведення здорової
ноги вбік із поверненням у в. п. 5-6 разів. Амплітуда рухів повна, темп повільний, дихання не затримувати.
8. В. п. – те саме для паретичної руки. Інструктор рукою фіксує стопу під прямим кутом, а другою знизу
підтримує гомілку у верхній третині. Пасивне згинання та розгинання паретичної ноги в колінному та
кульшовому суглобах. 8-10 разів. Темп повільний, згинання з максимально можливою амплітудою, а
розгинання – з неповною.
9. В. п. – те саме для паретичної руки, паретична нога на валику. Згинання та розгинання паретичної ноги у
колінному та кульшовому суглобах. 8-10 разів. Темп повільний, амплітуда повна.

442
10. В. п. – те саме для паретичної руки. Інструктор рукою фіксує стопу паретичної ноги під кутом, другою
підтримує знизу голінку у верхній третині. З допомогою інструктора виконати активне згинання та
розгинання паретичної ноги в колінному та кульшовому суглобах. 8-10 разів. Темп повільний, амплітуда по
можливості, активне згинання не підміняти пасивним рухом.

Додаток 9.2
Орієнтовний комплекс вправ лікувальної гімнастики для хворих з
черепно-мозковою травмою у 2-й період лікування

1. В. п. – лежачи на спині. Підняти пряму руку косо – вперед – вдих, розслабити м'язи та опустити її у в. п. –
видих. Те саме другою рукою. По 3-4 рази кожною рукою. Темп повільний.
2. В. п. те саме. Підняти пряму ногу догори – вдих, повернутись у в. п. – видих. Те саме другою ногою. По 5-6
разів кожною ногою.
3. В. п. те саме. Зігнути ногу, обхопити її руками і підтягти до живота – видих, повернутись у в. п. – вдих. Те
саме другою ногою. 5-6 разів. Темп повільний, дихання рівномірне.
4. В. п. те саме. Підняти руку і різнойменну ногу. Повернутись у в. п. Те саме другою рукою та ногою. По 5-6
разів кожною парою кінцівок. Темп повільний, дихання довільне.
5. В. п. – лежачи на спині, руки підняти вгору. Опустити руки з одночасним підніманням прямих ніг.
Повернутись у в. п. 6-8 разів. Темп повільний, дихання не затримувати.
6. В. п. те саме, в руках м'яч. Повороти тулуба в бік відведених рук з м'ячем – видих, повернутись у в. п. –
вдих. По 4-5 разів у кожен бік.
7. В. п. – лежачи на спині. Нахилити голову вперед і повернути її вбік. Повернутись у в. п. Те саме у другий
бік. По 4-6 разів у кожен бік. Темп повільний, у разі запаморочення вправу припинити, зробити паузу.
8. В. п. те саме. Нахил голови в бік. Повернутись у в. п. По 4-5 разів у кожен бік. Темп повільний.
9. В. п. – сидячи на стільці. Надування щік (одночасно та почергово). Повторити 6-8 разів. Темп повільний,
дихання носом, ритмічне.
10. В. п. те саме. «Переміщення» повітря з однієї щоки до іншої. По 6-8 разів до кожної щоки. Темп середній.
11. В. п. – те саме. Бічні рухи нижньою щелепою (із закритим і відкритим ротом). По 6-8 разів у кожен бік.
Темп середній.
12. В. п. – те саме. Відкривання рота з глибоким вдихом через рот (позіхання). 4-6 разів.
13. В. п. – те саме, руки на поясі. Почергові нахили тулуба в лівий та правий бік. По 6-8 разів у кожен бік. Темп
середній, дихання вільне.
14. В. п. – те саме. Нахил тулуба вперед – видих, повернутись у в. п. – вдих. 4-6 разів.
15. В. п. – сидячи, в руках м'яч. Кидання м'яча обома руками в ціль. 8-10 разів. Темп середній.

Додаток 9.3

Приблизний комплекс фізичних вправ при ураженні сідничного нерва, що сприяє підготовці
хворого до вставання

1. В. п. – лежачи на спині. Натискання «по осі» ногою (ногами) на опору.

2. В. п. – таке саме. Ротаційні рухи у кульшових суглобах.
3. В. п. – таке саме. Відведення і приведення ноги в кульшовому суглобі при «підвішеній нозі». Такий самий
рух по поверхні, що не чинить опору.
4. В. п. – лежачи на боці. Згинання і розгинання вільної ноги в тазостегновому суглобі.
5. В. п. – таке саме. Стегно фіксоване руками методиста. Згинання і розгинання ноги в колінному суглобі.
6. Перехід із положення в упорі на колінах у положення стоячи на колінах з опорою руками на спинку ліжка.
7. В. п. – лежачи на спині. Піднімання ураженої ноги здоровою (хвору ногу за допомогою рук кладуть на
коліно зігнутої здорової ноги).
8. В. п. – стоячи на колінах з опорою на неї.
9. В. п. – таке саме. «Ходьба» на місці з опорою однією ногою на підлогу, другою, зігнутою в колінному
суглобі, – на ліжко.
10. В. п. – таке саме. Перехід у положення стоячи на підлозі.
11. Ходьба по палаті з опорою на спинку стільця з підтримкою методиста.
12. Ходьба з однією милицею і з опорою на спинку ліжка.
13. Ходьба з двома милицями.
14. Ходьба без додаткової опори зі страховкою методиста.

443
 До розділу 10

Додаток 10.1
Орієнтовний комплекс вправ у разі внутрішньо суглобового перелому
плечової кістки у ІІ періоді

1. В.п. – тулуб нахилений вперед, руки прямі із зімкнутими пальцями вперед. Коливання рук з підніманням та
короткочасною затримкою їх над головою.
2. В.п. – те саме. Руки на голову і випрямитись.
3. В.п. – стоячи, руки на голові. Зведення і розведення ліктів.
4. В.п. – стоячи, руки перед грудьми. Підвести здорову руку під нижню третину плеча хворої і згинати і
розгинати її у ліктьовому суглобі на рівні плечових суглобів.
5. В.п. – стоячи або сидячи, з опорою ліктьовим суглобом зігнутої хворої руки на рівні плеча на спинку ліжка,
рейку гімнастичної стінки. Згинання і розгинання руки у ліктьовому суглобі.
6. В.п. – те саме. Піднімання і опускання передпліччя нижче і вище опори (обертання головки плеча).
7. В.п. – стоячи на відстані півкроку від гімнастичної стінки, руки на рейці гімнастичної стінки на рівні плечей.
Згинання і розгинання рук.
8. В.п. – стоячи, руки на рейці гімнастичної стінки вище рівня плечових суглобів. Злегка підтягнутися, стаючи
на носки.
9. В.п. – стоячи, руки вперед. Розведення і зведення рук.
10. В.п. – основна стійка. Піднімання руки вгору і опускання.
На початку періоду вищенаведені вправи повторюють 3-6 разів, в подальшому кількість повторень
збільшують. Додають вправи для зміцнення дельтоподібного м’язу. Також застосовуються вправи у воді.

Додаток 10.2
Орієнтовний комплекс ЛГ при ушкодженні фаланг пальців і п’ясткових кісток у ІІ періоді
(за П.В. Юр’євим, 1980)
Підготовча частина:
1. В.п. – стоячи. Піднятись на носки, руки вгору, подивитись на них. Повернутися у в.п., 4-6 разів.
2. В.п. – те саме. Обертальні рухи у променево-зап’ясткових суглобах. По 12 разів у кожний бік.
3. В.п. – стоячи, ноги нарізно. Руки за голову, в сторону, вгору, вниз, 6-8 разів.
4. В.п. – руки в замок. Вільні рухи в променево-зап’ясткових суглобах. Тильне і долонне згинання. 8-12 разів.
Вправи з палицею:
5. В.п. – стоячи, палиця перед собою вертикально. Хват за кінець палиці. Почергові перехвати правою і
лівою рукою вниз і зворотно. По 6-8 разів в обох напрямках.
6. В.п. – палиця вперед горизонтально хватом знизу. Згинання рук у ліктьових суглобах. 8-12 разів.
7. В.п. – палиця у правій руці горизонтально. Підняти руку вгору, опустити. Те саме лівою рукою. По 8-10
разів.
8. В.п. – палиця у правій руці вперед вертикально. Ротаційні рухи в променево-зап’ястковому суглобі. Те
саме лівою рукою. По 8-12 разів.
9. В.п. – палиця у правій руці. Протягання палиці через щілини стиснутих пальців. Те саме лівою рукою. По
10-12 разів.
10. В.п. – те саме. Імітація веслування на байдарці. 16-20 разів.
Основна частина:
В.п. — сидячи за столом:
1. Стиснути кисті в кулак, великий палець зверху притискає чотири інших. Те саме, але чотири пальці
притискаються іншими, великий палець зверху. По 10-15 разів.
2. Обертальні рухи кожним пальцем окремо. По 8 разів.
3. Згинання пальців в нігтьових і середніх фалангах. 20-25 рухів.
4. Розведення і зведення пальців. 16-18 разів.
5. Почергове піднімання кожного пальця. По 5 разів.
6. Піднімання кожного пальця і рухи ним праворуч і ліворуч.
7. Наближення до кінцевої фаланги великого пальця кожної фаланги інших пальців.
8. Послідовне згинання пальців у нігтьових, середніх, п’ястково-фалангових суглобах. Випрямлення
ковзанням долонею по поверхні стола. По 15-20 рухів.
9. Пальці розведені нарізно. Починаючи з мізинця послідовно зігнути всі пальці в кулак. Також послідовно
розігнути пальці, починаючи з великого. Потім зігнути, починаючи з великого, а розігнути, починаючи з
мізинця. По 10-12 рухів.
10. Пальці стиснути в кулак. Розігнути і знову зігнути кожен палець окремо. 10-12 рухів.
11. Великий палець приведений до долоні. Одночасно зігнути чотири пальці і відвести великий. 14-18 разів.
12. Пальці розведені і спираються на стіл. Статичні напруження м'язів кисті. 5-7 разів.
13. Великий і вказівний пальці спираються на стіл. Вправа “шпагат”. По 3 рази кожним пальцем.

444
14. Кисть долонею вгору. Захоплення великим пальцем почергово кожного пальця з одночасним розведенням
інших.
В.п. – руки спираються на лікті, кисті з’єднані:
1. Пальцями правої руки відхиляють назад пальці лівої і навпаки. 7 разів.
2. Переплести пальці, притиснути один до одного. Роз’єднуючи їх, чинити опір. 5-7 разів.
3. Пальці розведені і зіставлені один з одним. Статичні напруження м’язів. 4-6 разів.
4. Вправа «щиголь». По 3 рази кожним пальцем.
5. Пальці переплетені. Повороти кистей долонями від себе і до себе. По 6-8 разів.
6. Злегка розвести зігнуті пальці правої кисті. Кінчики пальців лівої кисті покласти на нігтьові фаланги пальців
правої кисті. Розгинати пальці правої, роблячи енергійний опір лівою. 4-6 разів.
7. Великий палець лівої кисті тримати вертикально вгору. Зачепитися за нього вказівним пальцем правої
кисті і енергійно згинати його, долаючи опір великого. Повторити цей рух кожним пальцем 4-6 разів.
Вправи з короткою паличкою:
1. Катання палички в піднятій кисті з опорою на лікоть: а) поміж двома пальцями (один – завжди великий); б)
поміж великим і чотирма іншими; в) поміж кистей. Виконувати 2-3 хв.
2. Захоплювання максимальної кількості паличок однією кистю і розкладання їх по одній на стіл. 1,5-2 хв.
3. Захоплювання різних предметів: кубиків різної величини, кульок, мозаїки. 3-5 хв.
Вправи з м’ячем:
1. Стискання м’яча кист. 10-22 ризи.
2. Підкидання і ловля м’яча. 8-11 разів.
3. Стискання м’яча двома пальцями (один – завжди великий). По 3 рухи кожним пальцем.
4. Ловля м’яча хватом зверху. 8-10 разів.
5. Кидання м’яча однією рукою з-за спини і ловля другою. 10-12 разів кожною рукою.
6. Биття м’яча об підлогу долонею і тилом кисті. 20-30 разів кожною рукою.
Заключна частина:
В.п. – сидячи, кисть на столі долонею вниз:
1. Відведення і приведення великого і п’ятого пальців. 5-8 разів.
2. Розведення 4-5-3-2 пальців. 6-8 разів.
3. Зігнути середні фаланги, великий палець відвести, розігнути фаланги, великий палець привести. 6-8 разів.

Додаток 10.3
Приблизний комплекс вправ наприкінці І періоду при переломах шийки стегна

В.п. – лежачи на спині, руки уздовж тулуба:

1. Підняти руку вгору – вдих, повернутися у в.п. – видих.
2. Тильне і підошовне згинання стоп.
3. Поперемінне і одночасне згинання і розгинання ніг у колінних суглобах (стопи ковзають по поверхні ліжка).
4. Ізометричне напруження м’язів стегна і гомілки.
В.п. – лежачи на животі:
5. Поперемінне згинання і розгинання ніг у колінних суглобах.
6. Руки перед грудьми долонями вниз. Спираючись на руки, повільно розігнути тулуб, потім повернутися у
в.п.
В.п. – лежачи на боці зі сторони здорової кінцівки, ноги випрямлені:
7. Одночасне згинання і розгинання ніг у колінних суглобах.
В.п. – сидячи, руки на пояс:
8. Нахили тулуба в сторони.
9. Поперемінне згинання і розгинання ніг у колінних суглобах.
10. Розвести руки в сторони – вдих, повернутись у вихідне положення – видих.
11. Руки перед грудьми, поворот тулуба вправо (вліво) з розведенням рук в сторону.
Додаток 10.4

Орієнтовний комплекс спеціальних вправ у перший день після операції при

ендопротезуванні кульшового суглоба (вправи виконують дуже повільно)

В.п. – лежачи на спині:

1. Тильне та підошовне згинання стопи, 3-4 рази.
2. Внутрішня та зовнішня ротація стопи, 5 разів в кожному напрямку.
3. Ізометричне напруження 4-х главого м’яза стегна (5-10 сек), по 10 разів.
4. Згинання кінцівки у колінному суглобі, при цьому п’ятка ковзається по поверхні ліжка, 10 разів.
5. Ізометричне напруження сідничних м’язів (5 сек), по 10 разів.
6. Відвести прооперовану ногу в сторону, повернути у в.п., 10 разів.

445
 Додаток 10.5
Орієнтовний комплекс вправ у разі діафізарного перелому стегна
під час скелетного витягання у І періоді (за П. В. Юр'євим, 1980)
Вправи виконують у вихідному положенні лежачи на спині:
1. Руки вгору – вдих, в.п. – видих. 4-6 разів.
2. Зігнути і розігнути пальці рук з одночасним згинанням і розгинанням стопи здорової кінцівки. 10-14 разів.
3. Руки до плечей, обертальні рухи у плечових суглобах вперед і назад. 8-10 разів.
4. Почергово зігнути і розігнути пальці стоп здоровою і травмованою ногами. 15-20 разів.
5. Спираючись ліктями і потилицею, прогнутися в грудному відділі хребта – вдих, в.п. – видих. 4-6 разів.
6. Статичне напруження великих сідничних м’язів. 8-10 разів.
7. Зігнути здорову ногу в колінному суглобі і максимально наблизити його до грудей. 6-8 разів.
8. Трохи підняти здорову кінцівку, відвести вбік, руки в боки. 8-10 разів.
9. Руки вгору, хват за спинку ліжка і одночасно підняти пряму здорову ногу. 4-6 разів.
10. Нахил вбік – видих, в.п. – вдих. 6-8 разів.
11. Обертальні рухи здоровою кінцівкою вправо і вліво. 8-10 разів.
12. Руки в сторони. Повертати тулуб вправо і вліво, з’єднуючи руки. 4-5 разів.
13. Напруження чотириголового м’яза стегна: на здоровій нозі, хворій нозі, одночасно на обох ногах. 8-10
разів.
14. Спираючись на стопу здорової ноги і тримаючись за балканську раму, сісти – видих, в.п. – вдих. 5-6 разів.
15. Вправи зі стороннім опором для здорової кінцівки: згинання і розгинання стопи, згинання і розгинання у
колінному суглобі, відведення і приведення у кульшовому суглобі. 4-6 разів кожний рух.
16. Підкидання руками волейбольного м’яча. 6-8 разів.
17. Спокійне дихання. Повторити вправу 1.
Додаток 10.6
Орієнтовний комплекс фізичних вправ при компресійних
переломах хребта у поперековому відділі
В. п. – лежачи на спині, руки вздовж тулуба:
1. Руки в боки, вперед, вгору – повернути у в. п.
2. Розведення випрямлених в ліктьових суглобах рук на вдих, повернення у в. п. – видих.
3. Відведення руки з одночасним поворотом голови у відповідну сторону.
4. Руки відведені на 90° відносно тулуба. Обертальні руки за часовою і проти часової стрілки.
5. Згинання однієї ноги в колінному і кульшовому суглобах, потім іншою ногою.
6. Велосипедний рух однією ногою, потім іншою ногою.
7. Згинання у кульшовому суглобі зігнутої у колінному суглобі ноги, випрямлення і опускання ноги, потім іншої
ноги.
8. Відведення випрямленої ноги, потім другою ногою.
9. Піднімання прямої ноги.
В. п. – лежачи на животі:
10. Руки перед тулубом. Розгинання спини з опорою на передпліччя та долоні.
11. Руки вздовж тулуба. Піднімання голови без опори на руки.
12. Руки вздовж тулуба. Піднімання голови і надпліч без опори на руки.
13. Піднімання тулуба у поперековому відділі без опори на руки.
Додаток 10.7
Орієнтовний комплекс спеціальних вправ при переломах таза у ІІ періоді
В.п. - лежачи на животі та на подушці, верхній край якої знаходиться на рівні клубових кісток
і пупкової лінії:
1. Зігнути ноги в колінах, потім максимально випрямити. 6-8 разів.
2. Підняти пряму праву ногу вгору, опустити, потім ліву. 6-8 разів кожною ногою.
3. Ноги випрямлені, одночасно підняти голову, руки відвести назад. 6-8 разів.
4. Ноги прямі, носки відтягнути, одночасно підняти ноги й опустити. 6-8 разів.
5. Руки притиснути до тулуба, одночасно підняти ноги, тулуб і голову, руки відвести назад. 6-8 разів.
6. Спираючись на передпліччя, вигнути спину, потім прогнути. 8-10 разів.
7. Лівим коліном дістати лікоть лівої руки, потім ліву ногу випрямити, підняти назад і повернутися у в. п., так
само – правою ногою. 6-8 разів кожною ногою.
8. Сісти на п’яти і повернутися у в. п. 8-10 разів.
9. Вигнути спину, зблизивши лікті та коліна, потім повернутися у в. п. 6-8 разів.
10. Правим коліном дістати лікоть правої руки, потім лівим коліном — лікоть лівої руки. 6-8 разів.
11. Пересунути праве коліно до кисті лівої руки і повернутися у в. п., так само – лівою ногою до правої руки. 6-
8 разів кожною ногою.
12. Піднявши руки, голову і тулуб, стати на коліна, потім повернутися у в. п. 6-8 разів.

446
 Додаток 10.8
Орієнтовний комплекс вправ для формування пози і правильної постави
(за О. Д. Дубогай, В. І. Завацьким, Ю. О. Коропом,1995)
Біля вертикальної площини:
1. Набути положення правильної постави біля вертикальної площини (стіни, дверей). Запам’ятати це
положення і, не порушуючи його, зробити крок уперед, а потім назад.
2. Те саме, але зробити 4–8 кроків.
3. Те саме, але перевірити положення постави перед дзеркалом, щоб його запам’ятати зорово.
4. Притиснувшись до стіни потилицею, спиною, сідницями і п’ятками, присісти з прямою спиною, руки вгору,
повернутися у вихідне положення.
5. Стоячи біля стіни в положенні правильної постави, підняти руки вгору, в сторони, вперед, покласти на
пояс, не втрачаючи правильної пози і не відходячи від стіни.
6. В.п. – те саме. Зігнути праву ногу вперед, захопити гомілку руками і притиснути до тулуба, не втрачаючи
правильної постави і не відходячи від стіни. Те саме — лівою ногою.
7. В.п. – те саме. Підняти вперед руки й випрямлену ліву ногу, не відходячи від стіни. Те саме — правою
ногою.
8. В.п. – те саме, руки на пояс, лікті притиснуті до стіни. Підняти ліву ногу вліво до горизонтального
положення, не відходячи від стіни. Те саме — правою ногою.
9. В.п. –те саме, руки в сторони. Нахилитися до лівої ноги, не змінюючи положення рук і не відходячи від
стіни. Те саме — до правої ноги.
Кожну вправу виконувати по 8–10 разів.
Із предметами на голові:
1. У положенні правильної постави біля стіни покласти на голову мішечок з піском (200–300 г), книжку або
інший предмет, пройти до протилежної стіни і назад, обминувши стілець, стіл тощо, утримуючи предмет і
зберігаючи позу.
2. Із положення стоячи з предметом на голові сісти на підлогу, встати на коліна і сісти на п’ятки, повернутися
у в.п., не втративши предмет і зберігши позу. Те саме — із заплющеними очима.
3. Із предметом на голові стати на стілець і зійти з нього.
4. В.п. — ступні на одній лінії (одна за одною), утримуючи правильну позу й предмет на голові, виконати різні
рухи руками — в боки, вгору, вперед, лицьові кола тощо. Те саме — із заплющеними очима.
5. Тримаючи гімнастичну палицю на пальцях і предмет на голові, пройти 8–10 кроків, не втративши
предметів. Те саме — з поворотом кругом.
6. Тримаючи гімнастичну палицю на долоні вертикально і предмет на голові, сісти на стілець, встати, не
втративши предметів.
7. Із предметом на голові зігнути ліву ногу вперед якомога вище, не втративши предмет. Те саме — правою
ногою.
8. В.п. — те саме. Зігнути праву ногу вперед, лівою рукою захопити коліно, праву руку відвести назад, не
втративши предмет. Те саме — лівою ногою і правою рукою.
9. Стати на коліна з предметом на голові за півметра від стіни, впертися руками в стіну, тулуб тримати
прямо. Поставити праву ногу в упор, не скинувши предмет. Те саме — лівою ногою.
Кожну вправу виконувати по 8–10 разів.

Додаток 10.9
Спеціальні вправи, що рекомендується використовувати у заняттях ЛФК при
плоскостопості у різних вихідних положеннях
В.п. – лежачи на спині:
1. Почергове й одночасне відтягування пальців ніг з одночасним їх супінуванням.
2. Зігнути ноги, впертися стопами в підлогу. Розведення і зведення п’яток. Після серії рухів — розслаблення.
3. Почергове й одночасне незначне піднімання п’яток від опори.
4. Ноги зігнуті у колінах і розведені, стопи торкаються одна одної підошвами. Відведення і приведення п’яток
з упором на пальці.
5. Покласти зігнуту в коліні ногу на коліно другої, напівзігнутої, ноги. Колові рухи стопи в одну та іншу
сторону. Те саме, змінивши положення ніг.
6. Ковзні рухи стопою однієї ноги по гомілці іншої, «охопивши» гомілку. Те саме другою ногою.
В.п. – сидячи:
1. Ноги зігнуті, стопи паралельно. Одночасне і почергове піднімання п’яток.
2. Одночасне і почергове тильне згинання стоп.
3. Піднімання п’ятки однієї ноги з одночасним тильним згинанням стопи другої ноги.
4. Ноги прямі. Згинання і розслаблення стоп.
5. Покласти одну ногу стопою на коліно другої ноги.
6. Захват пальцями ніг дрібних предметів і перекладання їх на інше місце.

447
7. Сидячи по-турецьки, підігнути пальці ніг. Нахиляючись уперед, встати з опорою на тильну поверхню стоп.
8. В упорі сидячи ззаду розвести коліна і підтягнути стопи до сідниць.
В.п. – стоячи:
1. Стопи паралельно на ширині ступні, руки на пояс. Підніматися на носках одночасно і почергово. Піднімати
пальці ніг з опорою на п’ятки одночасно і почергово. Перекат із п’ятки на носок і навпаки.
2. Напівприсідання і присідання на носках, руки в боки, вгору, уперед.
3. Стопи паралельно. Перекат на зовнішні краї стопи і навпаки.
4. Носки разом, п’ятки нарізно. Напівприсідання і присідання у поєднанні з рухами рук.
5. Стопи паралельно, руки на пояс. Почергове піднімання п’яток.
6. Стоячи на гімнастичній палиці, стопи паралельно. Напівприсідання і присідання в поєднанні з рухами рук.
7. Стоячи на рейці гімнастичної стінки, хват руками на рівні грудей, напівприсідання і присідання.
8. Стоячи на рейці гімнастичної стінки. Піднімання на носки і повернення у в.п.
9. Стоячи на набивному м’ячі. Присідання у поєднанні з рухами рук.
В.п. – у рухах:
1. Ходьба на носках.
2. Ходьба на зовнішніх краях стоп.
3. Ходьба в положенні носки всередину, п’ятки назовні.
4. Ходьба в положенні носки всередину, п’ятки назовні з почерговим підніманням на носки.
5. Ходьба на носках на напівзігнутих ногах.
6. Ходьба на носках із високим підніманням колін.
7. Ковзні кроки з одночасним згинанням пальців.
8. Ходьба по ребристій дошці.
9. Ходьба вниз по похилій поверхні.
10. Ходьба на носках вгору і вниз по похилій поверхні.

448
П Р Е Д М Е Т Н И Й П О К А ЖЧ И К

Адаптаційний потенціал системи кровообігу 88

Аеробна продуктивність 112
Аеробні вправи 205 Анаеробні вправи 205
Анаболічні речовини 190
Анамнез 38
Загальний 38
Спортивний 39
Анкета для профілактики раптової смерті в спорті 186
Аномалії розвитку коронарних судин 172
Антропометрія (соматометрія) 63
Аритмогенна дисплазія правого шлуночка 180
Аутогенне тренування 236

Бета-адреноблокатори 191
Біологічний вік 90
Бронхіальна астма 291
Бронхіальна астма у дітей 412
Бронхіальна астма фізичного зусилля 161
Бронхіт у дітей 411

Варіабельність серцевого ритму 88

Вертикалізатор для відновлення навиків ходьби 322
Види відновних засобів 211
Види допінгових речовин 189
Види загартовувальних процедур 256
Види контролю за процедурами лікувальної фізкультури 260
Експрес-контроль 260
Етапний контроль 260
Поточний контроль 260
Види реабілітації 222
Види рухових режимів в оздоровчій фізичній культурі 208, 209
Визначення енергопотенціалу 88
Визначення максимального споживання кисню 129
Визначення рухів у суглобах 67, 68, 69, 70, 71
Визначення спеціальної працездатності та тренованості 202
Виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки 298, 299
Віддалений тренувальний ефект 200
Відновлення 210
Вікових нормативи для початку занять спортом 102
Внутрішньо-суглобові переломи плечової кістки 352
Вольове керування диханням (регламентоване дихання) 282, 293
Вплив сучасного спорту на здоров’я жінки 109
Вправи гімнастичні 237
Вправи динамічні 237
Активні 238
Пасивні 238
З допомогою (пасивно-активні, активно-пасивні) 238
Вправи дихальні 237, 239 , 282
Статичні 282
Динамічні 282
Дренажні 283
Із застосуванням опору 284, 285
З відтворенням звуків 285
З дозованою затримкою дихання 285
Вправи для покращення рухомості у суглобах 240
Вправи ексцентричні 238
Вправи з опором 240
Вправи з полегшенням рухів 240
Вправи загальнорозвиваючі 237
Вправи ігрові 241
Вправи ідеомоторні 238, 240
Вправи коригуючі 239
Вправи на розвиток сили 239
Вправи на розслаблення м’язів 239
Вправи рефлекторні 238, 239, 403
Вправи спеціальні 237
Вправи спортивно-прикладні 240
Вправи статичні 238

449
Вправи трудові 241
Вправи, які можна використати під час пологів 388
Вроджені вади серця 415
Втома 134, 210

Гарвардський степ-тест 126

Гастрит у дітей 416
Гематурічний синдроми 155
Геміпаретична або геміплегічна форма ДЦП 422
Генний допінг 192
Гігієнічний та спортивний масаж 216, 217
Гідротерапія (бальнеотерапія) 217, 218
Гімнастика у воді (гідрокінезотерапія) 244
Гіперкінетична дискінезія жовчного міхура 301
Гіпертонічна хвороба 278
Гіпертрофічна кардіоміопатія 147
Гіпертрофічна кардіоміопатія спадкового ґенезу 170, 171
Гіпокінезія жовчного міхура 301
Гіпотрофія у дітей 407
Гостре перенапруження здорового серця 169
Гостре фізичне перенапруження 135
Гостре фізичне перенапруження органів дихання 139
Гостре фізичне перенапруження серця 136, 137
Гостра фізичне перенапруження судин 137, 138, 139
Гостре фізичне перенапруження системи крові 139
Міогенній лейкоцитоз 32, 140
Гіпоглікемія 140
Гостре фізичне перенапруження ЦНС 135, 136
Гострий м'язовий спазм 156
Гравітаційний шок 138
Граничні стани в спортивній медицині 158
Грижі стравохідного отвору діафрагми 304, 305

Двостулковий аортальний клапан 165

Дефібриляція 183
Диспептичний синдром 154
Диференційна діагностика сколіотичної постави та істинного сколіозу 373
Діагностика фізичного здоров’я за прямими показниками 88
Діафізарні переломи плечової кістки 353, 354
Діафізарні переломи стегна 362, 363
Діуретики 191
Довжина тіла 63
Додаткові хорди лівого шлуночка 165, 166
Дозоване сходження 243
Дозування навантажень під час оздоровчих тренувань 206, 207, 208
Дозування фізичних навантажень в лікувальній фізкультурі 251, 253
Лікувальне 251
Тонізуюче 251
Тренувальне 251
Донозологічна діагностика здоров’я 87
Допінг 187

Енурез у дітей 418

Етапи реабілітації 225
Стаціонарний 225
Амбулаторно-поліклінічний 226
Санаторно-курортний 226
Диспансерний 226
Домашній 226
Етапи фізичної реабілітації хворих на інфаркт міокарда 270

Жирова маса тіла 67

Життєва ємність легень 64

Заборонені допінгові методи 189

Загальна оцінка ефективності реабілітації 227
Загальна оцінка фізичного розвитку 75
Загальний лікарський огляд 40
Загальні показання та протипоказання до призначення лікувальної фізкультури 233, 234
Загальні принципи реабілітації 224, 225
Загартування 255
Загартування водою 257
Загартування повітрям 256

450
Заняття на тренажерах 245
Засоби лікувальної фізкультури 234
Основні 235 ї
Додаткові 235, 236
Засоби реабілітації 227
Засоби фізичної реабілітації 228
Застосування засобів фізичної реабілітації при дитячому церебральному паралічі 420
Застосування природних чинників в лікувальній фізкультурі 255
Затримка статевого розвитку у дівчат при фізичних навантаженнях 109, 110
Захворювання жовчного міхура та жовчовивідних шляхів 301, 302
Захворювання кишок 299, 300
Захворювання провідної системи серця 175
Заходи профілактики випадків раптової смерті при фізичних навантаженнях 184
Зміни артеріального тиску у спортсменів 151
Артеріальні гіпотензії 151
Артеріальні гіпертензії 152, 153
Зміст лікарсько-педагогічних спостережень 197
Зовнішні ознаки втоми 201

Інсульт 314
Інтенсивність фізичних навантажень в ЛФК 252
Інфаркт міокарда 269
Ішемічна хвороба серця 181, 266

Каналопатії 175
Катехоламінергічна поліморфна шлуночкова тахікардія 179
Класи важкості інфаркту міокарда 270, 271
Клінічна характеристика періодів ЛФК в травматології 348
Іммобілізаційний період 348
Післяіммобілізаційний 349
Відновний 350
Клінічні форми порушення мозкового кровообігу 314
Комбінована проба Летунова 86
Комплексна кардіологічна реабілітація 266
Комплексне медичне обстеження 36
Компресійні переломи хребта 367, 368, 369, 370
Кривошия 407
Критерії дозування фізичного навантаження в лікувальній фізкультурі 251
Критерії розширення рухової активності хворих на інфаркт міокарда на стаціонарному етапі 273
Кров’яний допінг 191, 192
Кумулятивний тренувальний ефект 200

Лікарняний період реабілітації 225

Лікарський висновок 93
Лікарський контроль за жінками 105
Лікарський контроль за особами дитячого віку 99
Лікарський контроль за особами похилого віку 104
Лікарсько-педагогічний контроль 196
Лікарсько-педагогічні спостереження 196
Лікарсько-фізкультурний диспансер 23
Лікувальна фізична культура 228
Лікувальна ходьба 243
Лікувальний масаж 235
Лікування положенням 243
Лікування положенням при інсульті 316, 317, 320
Локомат для відновлення навиків ходьби 322

Максимальне споживання кисню 129

Максимально допустима ЧСС 118
Малі аномалії розвитку серцево-судинної системи 174, 175
Мануальна терапія 236
Маса тіла 64
Медико-біологічні засоби відновлення 213
Медична реабілітація 223
Медичний (лікарський) контроль 24
Метаболічна кардіоміопатія 144, 145, 146
Метод Астранда 129, 130
Метод повторних навантажень 202, 203
Методи дослідження фізичного розвитку 47
Методи контролю за впливом фізичних навантажень в лікувальній фізкультурі 261
Методи лікарсько-педагогічного контролю 197
Методи оцінки фізичного розвитку 71
Методи проведення лікувальної гімнастики 242

451
Методика визначення біологічного віку (за В.П. Войтенко) 90, 91, 92, 93
Методика експрес-оцінки рівня фізичного здоров’я (за Г.Л. Апанасенко) 89, 90
Методичні принципи проведення лікувальної гімнастики 242
Механізми дії фізичних вправ 231
Загальноонізуючий вплив 231
Трофічний вплив 232 ї
Формування компенсацій 232
Нормалізація функцій 233
Механотерапія 235
Міальгія та міозит 156
Міогелоз та міофіброз 156
Міокардити 180
Морфофункціональні особливості організму жінок та їх вплив на рухові можливості 105

Наркотичні речовини 189

Неврит великогомілкового нерва 331
Неврит ліктьового нерву 330
Неврит малогомілкового нерва 331
Неврит променевого нерва 330
Неврит серединного нерва 330
Неврит сідничного нерва (ішіас) 331
Неврит стегнового нерва 331
Нейроміозит 156
Нейроциркуляторна дистонія за гіпотонічним типом 280
Непритомність 138
Непрямий масаж серця 183
Нерозпізнані вроджені хвороби серця 169
Нетрадиційні засоби фізичної реабілітації 236

Облік ефективності процедур ЛФК 260

Ожиріння 306
Ожиріння у дітей 419
Оздоровче та спортивне саунування 218
Оздоровчий біг (біг підтюпцем) 245
Оздоровчі заняття фізичною культурою 245
Оптимізація режиму 215
Ортостатичний колапс 138, 139
Основні принципи фізичної реабілітації при інсультах 314
Основні форми ЛФК при стенокардії напруження з урахуванням функціонального класу 268
Особливості застосування фізичних вправ під час вагітності 383
Особливості дозування фізичних навантажень у немовлят 405
Особливості застосування масажу та фізичних вправ у дітей першого року життя 401
Особливості застосування фізичних вправ у пологах та післяпологовому періоді 388
Особливості проведення масажу та гімнастики у немовлят 402
Особливості фізичних тренувань жінок з урахуванням фаз менструального циклу 106, 107, 108
Особливості фізичної реабілітації в педіатрії 401
Особливості фізичної реабілітації після інсульту залежно від періоду 316
Особливості фізичної реабілітації при невритах окремих нервів 330
Особливості фізичної реабілітації при невриті лицевого нерва 329
Особливості фізичної реабілітації при оперативному розродженні 391
Особливості фізичної реабілітації при цереброваскулярній патології 313
Особливості центральних та периферичних паралічів 312, 313
Оформлення призначень лікувальної фізкультури 258, 259
Оцінка ефективності лікувальної фізкультури у хворих травматологічного профілю 372

Пасивні рухи в уражених кінцівках при парезах та паралічах 318

Патологічна спадкова схильність 158
Патологічне спортивне серце 143
Педагогічні засоби відновлення та активний відпочинок 211
Перевтома 134,135
Передгіпертонічні стани 158, 159, 160
Передпатологічні та патологічна стани, що виникають в умовах напруженої м’язової діяльності 133
Переломи кісток стопи 367
Переломи кісток таза 370, 371
Переломи ключиці 351
Переломи шийки стегна 361
Перенапруження 134
Перенапруження сухожильно-зв'язкового апарату, суглобів, надкісниці та кісток 157
Перетренованість 141
Периферичний (в’ялий) параліч 312, 313
Періоди застосування ЛФК 246
Періоди реабілітації 225
Перша медична допомога при ознаках раптової кардіальної смерті 182,183

452
Печінковий больовий синдром 154
Пієлонефрит у дітей 417
Післяізометрична релаксація 239
Післялікарняний період реабілітації 226
Плеврит 289
Плоскостопість 58, 59, 60, 61, 379
Пневмонія 287
Пневмонія у дітей 409, 410
Подвійна геміплегія 422
Поза Верніке-Манна 314
Показання до ЛФК 233
Показання та протипоказання до застосування фізичних вправ під час вагітності 383
Показання та протипоказання до навантажувального тестування 113, 114
Показання та протипоказання до оздоровчих тренувань 205
Показання та протипоказання до призначення фізичних вправ при гінекологічних захворюваннях 391
Поповнення дефіциту рідини й електролітів 213
Порушення життєвоважливих функцій при захворюваннях та ушкодженнях нервової системи 311
Порушення постави 53, 54, 56, 374
Порушення ритму і провідності серця при фізичних навантаженнях 149, 150
Постава 48 Правильна 52
Прекардіальний удар 183
Придбана патологія серцево-судинної системи 169
Природні фізичні чинники 235
Причини виникнення передпатологічних та патологічних станів при фізичних навантаженнях 133
Причини раптової кардіальної смерті в спорті 169, 170
Причини раптової смерті під час занять фізичними вправами 167, 168
Проба Руф’є 128
Індекс Руф'є 129
Індекс Руф'є-Діксона 129
Програми фізичної реабілітації хворих на інфаркт міокарда на стаціонарному етапі 271
Програми фізичної реабілітації хворих на інфаркт міокарда на санаторному етапі 276
Пролапс мітрального клапану 163, 164
Протеїнурічний синдром 155
Протипоказання до ЛФК 234
Протокол обстеження спортсменів в аспекті профілактики раптової смерті при фізичних навантаженнях 184
Професійна (трудова) реабілітація 224
Процедура лікувальної гімнастики 242
Психологічна реабілітація 223
Психологічні засоби відновлення 212

Ранкова гігієнічна гімнастика 241

Ранній атеросклероз 160
Раптова аритмічна смерть при фізичних навантаженнях 182
Раптова кардіальна (серцева) смерть 169
Раптова смерть в спорті 167
Рахіт 406
Раціональне харчування 214
Реабілітація 222
Реабілітація в медицині 222
Ревматизм у дітей 413
Режими активних рухів до і після операцій на органах грудної порожнини 343
Режими активних рухів до і після операцій на органах черевної порожнини 340
Режими загартування 256
Режими рухової активності в ЛФК 235, 247
Режими рухової активності на стаціонарному етапі реабілітації 247
Суворий ліжковий 248
Розширений ліжковий 248
Палатний режим 248, 249
Вільний 249
Режими рухової активності у післялікарняному періоді реабілітації 249
Щадний 249
Щадно-тренуючий 250
Тренуючий 250
Рефлекторна зупинка серця 169
Розвиток м’язів 48
Розподіл обстежуваних на медичні групи 95, 96, 97, 98
Рухова активність для хворих на інфаркт міокарда на диспансерному етапі 277

Самооцінка здоров’я (СОЗ) 91, 92

Самостійні заняття хворого за вказівкою лікаря 242
Серповидно-клітинна анемія (гемоглобіноз S) 161, 162
Синдром Бругада 178
Синдром вкороченого інтервалу QT 177, 178

453
Синдром Еларса-Данлоса 174
Синдром Марфана 173
Синдром подовженого інтервалу QT 175, 176
Синдроми дисплазії сполучної тканини 162, 172
Синдроми передчасного збудження шлуночків 166, 179
Сколіоз 56, 57, 376, 377, 378
Соматоскопія (зовнішній огляд) 47
Сонячні ванни 256
Соціальна реабілітація 224
Спастична диплегія 421
Спеціальні дихальні вправи 283, 284
Спланхноптоз 302, 303, 304
Спортивна медицина 21
Спортивні ігри 245
Статевий диморфізм 105
Стенокардія 267
Стимулятори 189
Ступені дихальної недостатності 286
Ступені рухової активності хворих на інфаркт міокарда на стаціонарному етапі 274, 275
Ступінь та характер жировідкладень 48
Схема дренажних положень для всіх сегментів легень 284
Сommotion cordis 180, 181

Темпи біологічного старіння 92, 93

Теренкур 243
Терміновий тренувальний ефект 200
Тест PWC170 119
Тест Наваккі 123, 124, 125
Тести Купера 126, 127
Тип тілобудови 61, 62
Толерантність до фізичних навантажень 117
Клінічні ознаки 117
Функціональні ознаки 118
Тренд-аналіз 203, 204
Тривалість процедур лікувальної гімнастики 252
Трудотерапія 236
Туберкульоз легень 295

Ураження периферичних нервів 157

Ушкодження гомілки 364
Ушкодження гомілковостопного суглоба 365, 366
Ушкодження кисті 359, 360
Ушкодження кісток передпліччя 358
Ушкодження ліктьового суглоба 355, 356, 357

Фармакологічні засоби відновлення 215

Фізична реабілітація при порушеннях обміну речовин 305
Фізична працездатність 112
Фізична реабілітація 223, 228
Фізична реабілітація в акушерстві і гінекології 382
Фізична реабілітація в клініці внутрішніх хвороб 264
Фізична реабілітація в травматології 346
Фізична реабілітація в хірургії 337
Фізична реабілітація дітей із захворюваннями нирок та сечовивідних шляхів 417
Фізична реабілітація дітей із захворюваннями органів дихання 408
Фізична реабілітація дітей із захворюваннями органів травлення 416
Фізична реабілітація дітей із захворюваннями серцево-судинної с системи 413
Фізична реабілітація дітей із порушеннями обміну речовин 419
Фізична реабілітація з урахуванням толерантності до фізичного навантаження 254
Фізична реабілітація при гінекологічних захворюваннях 391
Фізична реабілітація при дефектах постави, сколіозах та плоскостопості 372
Фізична реабілітація при захворюваннях системи дихання 281
Фізична реабілітація при захворюваннях системи кровообігу 265
Фізична реабілітація при захворюваннях системи травлення 296
Фізична реабілітація при захворюваннях та травмах центральної нервової системи 313
Фізична реабілітація при захворюваннях та ушкодженнях нервової системи 311
Фізична реабілітація при захворюваннях та ушкодженнях периферичної нервової системи 326, 327
Фізична реабілітація при захворюваннях у дітей раннього віку 405
Фізична реабілітація при неправильних положеннях і тазовому передлежанні плода 390
Фізична реабілітація при остеохондрозі хребта з неврологічними проявами 331, 332
Фізична реабілітація при розладах менструальної функції та функціональному нетриманні сечі 393, 394
Фізична реабілітація при травмах спинного мозку 324, 325, 326
Фізична реабілітація при травмах та захворюваннях нервової системи у дітей 420

454
Фізична реабілітація при черепно-мозкових травмах 323
Фізичне здоров’я 87
Фізичне перенапруження 134
Фізичний розвиток 46
Фізичні вправи 235
Фізіологічна класифікація фізичних вправ 205
Фізіологічна крива 199, 200
Фізіологічне спортивне серце 42, 143
Фізіологічні механізми процесів відновлення 210
Фізіологічні особливості серцево-судинної системи у тренованих осіб 42, 143
Фізіотерапевтичні чинники 219
Форма ніг 58
Форма рук 58
Форма стоп 58 Нормальна 58, 59, 60, 61
Форми лікарсько-педагогічного контролю 197
Форми лікувальної фізкультури 241
Основні 241, 242
Додаткові 243, 244, 245
Функціональна проба Мартіне-Кушелевського (20 присідань за 30 с.) 81, 82
Функціональні класи стабільної стенокардії напруження 267
Функціональні показання до розширення рухового режиму в лікувальній фізкультурі 250
Функціональні проби 77
Функціональні проби з фізичним навантаженням 81
Функціональні проби зі зміною положення тіла у просторі 80
Функціональні проби із затримкою дихання 79
Функціональні проби на зусилля (навантажувальні тести) 81, 114, 115, 116

Хронічне перенапруження системи неспецифічного захисту та імунітету 153

Хронічне фізичне перенапруження 141
Хронічне фізичне перенапруження серцево-судинної системи 143
Хронічне фізичне перенапруження серця 143
Хронічне фізичне перенапруження ЦНС 141, 142, 143
Хронічний бронхіт 290
Хронічний гастрит 297, 298
Хронічно виникаючі гострі прояви фізичного перенапруження 153

Центральний (спастичний) параліч 312, 313

Циклічні вправи 206, Ациклічні вправи 206
Цукровий діабет 307, 308

Шкірно-жирова складка 67
Штучна вентиляція легень 183

Щільність тренувального заняття 198

Загальна щільність 198
Моторна щільність 199

455