МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА

ФРАНКА
КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА
з історії України
на тему: «ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ ГЕТЬМАНЩИНИ»

Студента 3 курсу 31 групи

напряму підготовки 6. 020302 Історія
Захарова А.С.
Керівник – доцент, кандидат історичних
наук Максімов О.В.

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка:
ECTS _____

Члени комісії ________________

(підпис)

___________________
(підпис)
____________________
(підпис)

Житомир – 2018
1
 ЗМІСТ3
ВСТУП……………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ І ………………………………………………………………………….5
РОЗДІЛ ІІ………………………………………....................................................15
РОЗДІЛ ІІІ................................................................................................................25
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………37
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………..30
ДОДАТКИ……………………………………………………………………

2
ВСТУП
Актуальність роботи. У період історії України який іменується
Гетьманщиною наповнений різноманітними військово – політичними та
соціально – економічними подіями та явищами. Одну з провідних ролей
цього періоду саме відігравала економічна складова цих земель.
Економічні процеси та явища мали важливий вплив на розвиток
Гетьманщини, визначали її економічний та торгівельний статус серед інших
українських земель та держав – сусідів.

Мета: полягає у тому щоб, на основі наукових праць дослідити

економічне життя та його складових Гетьманщини кінця XVII - останньої
чверті XVIII століття.
Об’єкт дослідження: економічне життя Гетьманщини.
Предмет дослідження: економічні явища та процеси на території
Гетьманщини.
Завдання дослідження:
1. Охарактеризувати становище сільського господарства.
2. Визначити особливості розвитку промисловості.
3. Дослідити стан торгівлі та її роль в економічному житті Гетьманщини.
Хронологічні межі: кінець XVII - остання чверть XVIII століття
Обсяг та структура роботи: робота складається зі вступу, трьох
розділів, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків.

3
4
 I. СТАН СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Сільське господарство з найдавніших часів в відігрвало найважливішу роль
в розвитку українських земель та визначало її торгівельно – економічний статус
серед інших держав. Протягом цілої доби Гетьманщини сільське господарство
залишалося головною галуззю економіки, зміни і стан якого мало важливий вплив
на розвиток Гетьманської держави.
В основі усього сільського господарства було і залишалось землеробство,
яким займалося майже повсюду: від найменших поселень до великих міст. На
розвиток землеробства перш за все впливали природньо – географічні умови.
Найкращим регіоном для розвитку землеробства була лісостепова зона, яка
займала південну і центральну частину Гетьманщини і де переважали чорноземи
- найродючіший тип ґрунту на цих землях. Важливою умовою розвитку
землеробства було наявність великої кількості водних артерій: Десна, Псел,
Ворскла, Сейм та інші. Найпоширенішою системою землеробства кінця XVII
століття в лісостеповій зоні було трипілля, поряд з якою існувала перелогова
система. На півночі домінувала підсічна система, або ляди – очищенні від лісу
ділянки, які могли давати високоякісні врожаї кілька років підряд після яких
земля виснажувалася і господарі полишали її [12, c. 520].
Беручи до уваги застосування трипілля, то воно у документах згадується як
землі «в три зміни» або «в три руки». В одному із документів було написано що
стародубські селяни під Стародубом мали у 80 – х рр. землі « у три агони».
Перелогові землі згадуються в документах Полтавського, Лубенського,
Ніжинського та інших полків. Найбільш прогресивною була система трипілля,
при якій продуктивність праці значно підвищувалась: на обробку 1 десятини землі
при підсічному землеробстві витрачалося до 70 робочих днів на рік, в
трипільному землеробстві - до 10. Але й трипілля мало свої недоліки, оскільки в
ній було відсутнє кулуарне травосіяння, що не дозволяла створення кормової бази
для тваринництва. Землеробство Гетьманщини розвивалося щляхом обробітку
нових площ, а не інтенсивним шляхом. Після визвольної війни територія
Лівобережжя почала активно заселятися, але й наприкінці XVII століття
5
залишалися вільні землі про що свідчать поява нових населених пунктів, а також
гетьманські і старшинські універсали козацькій старшині на захоплені нею
«пустоші»[4, c.54].
Як і раніше було вказано землеробством займались майже повсюду, але
пануючі в ньому позиції захопила козацька старшина. Зерно яке вони вирощували
в своїх йшло на внутрішній ринок та на експорт[4, с.58].
Козацька старшина яка починаючи з 2 половини XVII cтоліття займала
провідні позиції в господарському житті країни завдяки царським і гетьманським
жалуванням, і дякуючи яким їхні господарства ставали більш господарсько
розвинутими. Найбільші господарства мали такі представники старшини як Іван
Мазепа, Демитраш Райка, Михайло Міклашевський, Ілля Новіцький, Леонтій
свічка та інші полковники [3, c.264].
Для обробітку землі на всі селяни використовували різноманітний реманент
серед якого найпоширенішими були плуг і соха. Зокрема плуг був поширений в
усіх районах Гетьманщини, окрім північних районів де були поширені соха.
Тяглова сила була представлена конями та волами. В документах того періоду
згадується що волів було, більше за коней. При оранні землі і південних
місцевостях Гетьманщини використовувалися далеко не якісні і важкі плуги, і
доводилося використовувати більшу кількість волів і коней, і змушувало
об’єднувати зусилля багатьох господарів. Специфіка обробки земель сохою в
північних районах зводилося до того, що соху без колеса запрягали к коня, аз
колесом соху запрягали в 2-х або більше волів [5, c.42- 43; c.56-57].
В обробці землі було характерним угноєння її ґрунтів. Органічні добрива
вносилися під пшеницю, ячмінь, городину, ячмінь та льон. Для північних районів
Гетьманщини через високу заболоченість та лісистість для збільшення посівних
площ господарі змушені були проводити осушування боліт та викорчовування
лісів[12, c.520-521].
Також поряд з землеробством в Гетьманщині розвивалось городництво. На
невеличких ділянках садилися різноманітні овощі такі як буряк, капуста, морква,
салат, редька, ріпа, гарбузи, ріпа, часник та інші. Частина врожаю йшло огородніх
6
культур на ринок. Важливу роль в господарстві займало садівництво, де у садах
вирощували яблуні, груші, вишні, аґрус, сливи та інші садові плоди. Сади
розташовувалися зазвичай навколо садиб міщан. Великого розвитку набуло
виноградарство. Плантаціі виноградників були в великих містах Гетьманщини:
Киіїв, Лубни, Полтава, Миргород та інш. Але великого поширення воно не набуло
через несприятливий клімат для ведення виноградарства [4, c.63-64].
Для обробітку землі, а також у cадівництві, городництві та виноградарстві
використовували ручні знаряддя праці такі як мотика, сапа й заступ(лопата), які у
своїх найперших варіантах використовувались з часів Київської Русі. Мотика
модифікуючись для використання у вище зазначених заняттях сільського
господарства стало зменшення її ваги, розміру та кутом між держаком та робочою
частиною , оскільки для прополки і обгортання не було потреби використання
знаряддя з великим розмахом і великою силою. Мотика у своєму найпершому
варіанті продовжувала використовуватись у лісистих частинах Гетьманщини для
викорчовування пеньків, підняття цілини та розкопування землі після вирубки
лісу. Сапа у своєму масивному варіанті активно використовувалась в обробці
виноградників, присапних і баштанних культур, а менші її варіанти
використовувались у прополці городніх культур густого посіву. Лопата або заступ
була важливим знаряддям праці в сільському господарстві . Її варіанти такі як
лопата для віяння зерна, одно- та двозубові вила. Найбільш поширеним варіантом
заступу був у якому робочу частину оковували залізом, так званим насадом. Бідні
селяни заступом скопували городи, копали ями та колодяі, викопули та садили
городні культури[5, c.65-68].
Певне удосконалення техніки землеробства, що сприяло підвищенню
врожайності все ж таки не могло протистояти природним стихійним лихам , які
становили загрозу для усіх без винятків господарств. Такі явища як посуха,
морози, паводки, град і наліти сарани негативно впливали на врожайність того чи
іншого господарства і завдавало величезних збитків. Так в одному донесінні у
Москву в 1690р. повідомлялось що сарана виїла хліб і траву. Також у листі до
гетьмана в 1691р. полтавський полковник Ф.Жученко скаржився що «сарана поїла
7
увесь новий хліб, а старий мало у кого залишився». Дуже велике поширення на
Лівобережній Україні, зокрема в північній і центральній частинах, мали конопля
і льон. Прядиво знаходило збут не лише на Україні, але й вивозилось до Росії, а
також за кордон, зокрема до Англії. Також важливою галуззю сільського
господарства на Гетьманщині було культивування тютюну, особливо в південних
районах За часів Петра І була зроблена спроба перетворити південь Лівобережжя
в район високоякісного тютюнництва. В 1718 р. за наказом царя до гетьмана
Скоропадського з цією метою був надісланий французький майстер. Поблизу
Ромен було відведене місце для зразкових плантацій. До тютюнових плантацій
приписувались селяни. Так, Каплунівська сотня була приписана «к табачным
заводам и оные там всякою работою упражнялись». посівів тютюну сплачувався
спеціальний податок, так звана тютюнова десятина. Збирався він спочатку
виключно з селян, пізніше Малоросійська колегія зробила спробу поширити
його і на інші верстви населення. Десятину сплачували натурою. З 1723 р.
Малоросійська колегія зажадала, щоб десятина збиралася грошима, з розрахунку
60 коп. за пуд. Про поширення посіву тютюну на Лівобережній Україні можуть
дати уявлення такі цифри. В 1723 р. з усіх лівобережних полків було зібрано
близько 10 тис. (9345) пудів тютюнової десятини, що свідчило про величезні
посіви цієї рослини [11, c. 40-42].
Велике значення мало сіяння буряків. З 1848 до 1860 року посівна площа під
буряками зросла з 27.700 до 43.690 десятин.
Важливе місце в сільському господарстві Гетьманщини займало
тваринництво, яке давало населенню висококалорійні продукти харчування,
сировину для виготовлення одягу та взуття, тяглову силу, а також основне
органічне добриво – гній, без якого було не можливе підвищення врожайності
зернових культур. Порівнюючи з періодом 1 половини XVII ст. в тваринництві
відбулись значні зміни. Головну роль в ній почала відігравати козацька старшина,
монастирі, багаті, козаки, міщани і селяни. З кількісним ростом населення,
активацією господарського освоєння збільшувалась кількість волів, коней, корів,
свиней, овець і кіз. У бідняцьких і селянських господарствах тваринництво часто
8
носило переважно натуральний характер. Звісно ж, частина продукція і від них
йшла на ринок, але це не змінювало їх натурального характеру в цілому.
Невід’ємною частиною розвитку тваринництва та сільського господарства в
цілому було існування елементів товарного виробництва, які виразніше
проявлялися в господарствах багатих козаків, міщан і селян. В документах, які
датовані кінцем XVII ст. містяться свідчення що багато із тих хто мав худобу
використовував найману працю пастухів і сезонних працівників для заготовлення
сіна на зиму для худоби. Також можна зустрітити сідчення, що деякі господарі
активно займалися торгівлею і використовували наймитів для догляду за
худобою, і торгових агентів. Товарним тваринництвом займалася переважно
козацька старшина і монастирі. На початку XVIII століття вже склалися великі
старшинські і монастирські господарства зі значною кількістю худоби, де
завдяки застосування найманої робочої сили сприяло поглибленню товарно –
грошових відносин у сільському господарстві [4, c.61- 63].
У тваринництві з початку ХVІІІ століття починає існувати певна
спеціалізація. У лісовій та лісостеповій розводили переважно коней, степовій –
волів. Спеціалісти з догляду за худобою цінувалися досить високо. Такі
спеціалісти використовувалися в господарствах, де розводили породисту худобу –
І. Забіли, В.Кочубея, І.Мазепи, І.Самійловича, П.Рославця та інших старшин.
Спеціалістам – тваринникам, як правило давали натуральну плату. Селекційна
робота тваринників сприяла поліпшенню молочно – м’ясної продуктивності
тварин, зовнішньому забезпечення населення продуктами харчування, а
промисловості [4, c.63- 64].
Значне місце в господарському житті Лівобережжя здавна займало
вівчарство. По селах і містах були «мирские стада», для яких відводились
пасовища. На початку XVIII ст. вівчарство зробило значний крок вперед.
Зважаючи на сприятливі природні умови на Україні — м’який клімат, наявність
добрих пасовищ і т. д., — російський уряд вжив заходів до розведення на країні
високоякісних порід овець. У полки послали виписаних з Польщі та Сілезії
спеціальних іноземних вівчарів («овечьи надзиратели»), обов’язком яких було
9
навчати жителів методам розведення високоякісних овець і стрижіння вовни.. При
продажу вовни високої якості надавалися певні пільги. Вживались заходи до
підготовки досвідчених вітчизняних вівчарів. В дальшому було вжито нових
заходів для розвитку вівчарства на Лівобережжі. У господарів, що мали овець,
вибиралася краща частина поголів’я і відправлялася в спеціальні отари, або
заводи. Крім того, всім господарям «давали регламенты», щоб «по оным
содержать своих овец». Тільки в одному Лубенському полку в 1724 р.
налічувалося понад 15 тис. господарів, що мали овець. Для нагляду за вівцями та
інструктажу вівчарів встановлювались спеціальні посади — «отборных овец
овчаров», «комиссаров овчарных заводов» і т. д. В червні 1724 р. видано було
новий царський указ про розвиток вівчарства на Україні. В ньому вказувалося,
що попередні укази виконуються не сумлінно і нові правила вівчарства не
дістали належного поширення. В указі наводився приклад російського
вівчарства і вівчарства на Слобідській Україні, де продаж високоякісної вовни
давав значні доходи. Знову підтверджувались попередні розпорядження; майстрів,
які мали навчати жителів розведенню овець, наказано було утримувати за рахунок
царської казни. Деякі зрушення за ці роки сталися і в конярстві. В 1712 р.
полковникам дано було розпорядження створювати в своїх полках зразкові кінні
заводи, що було успішно здійснено. Велике поширення на Лівобережній Україні
мало розведення волів. Вони збувались як на внутрішньому, так і на зовнішньому
ринках (в Польщі і Сілезії). Зростає поголів’я коней, волів, корів, овець,свиней,
кіз, кількість свійської птиці. [11, c. 42-43]
В 2 половині XVIIІ століття значного поширення набуло племінне
тваринництво. Один гетьман К. Розумовський мав кінний завод на 5 тис. коней, з
них 800 племінних. На кінець існування Гетьманщини(80рр. XVIII ст.) на
Лівобережжі існувало понад 200 кінних заводів. На Слобожанщині їх мав чи не
кожний великий поміщик. Селекційну роботу з виведення високопродуктивних
свиней, корів та волів виконували спеціальні майстри з числа місцевих жителів
або запрошених іноземців [3, c. 333].

10
 Тісно пов’язаним з сільським господарством були бджільництво, рибальство
і полювання. В бджільництві поряд з пасічництвом існувало і бортництво, перше з
них переважало у лісостеповій, друге – в лісовій зонах. Бджільництвом займалися
усі верства суспільства – селяни, міщани, козаки, феодали, одержуючи від нього
значні прибутки. Пасіками володіли жителі таких міст як Полтава, Батурин,
Конотоп, Нові Млини. Також козаки і міщани мали «бортницькі вотчини» у
навколишніх лісах. Зустрічалися цілі села населення яких займалося переважно
бортництвом і платило медовий оброк (Вахромеєвичі, Верхуша, Тихановичі, Туря
тощо). Великі пасіки заводили старшина і духовенство. Зустрічалися випадки,що
в лісах, які належали монастирям козакам і селянам дозволяли їм влаштовувати
свої пасіки за які вони змушені були платили податок медом і воском( Новгород –
Сіверський монастир Батуринської сотні). Для ведення бджільництва старшина і
монастирі використовували залежних або найнятих пасічників. Застосування
пасічництва привело до нових прийомів у догляді за бджолами. Все частіше
застосовувалася підгодівля бджіл і схованка їх на зимівлю в льохи або спеціально
вириті ями. Певну роль в економічному житті Гетьманщини продовжувало
відігравати рибальство, якому сприяла величезна мережа річок, озер, заплав та
інших природних водойм. Рибальством займалася значна кількість населення міст
і сіл для частини яких це стало головним заняттям. За рибні угіддя велася досить
гостра боротьба переможцями з якої виходили, як правило, представники
панівних верств суспільства, що користувалися підтримкою місцевих і
центральних властей. Це насамперед монастирське духовенство і козацька
старшина. У багатьох випадках рибальство мало товарний характер і про це
свідчать згадки в документах. Так восени 1706 року М.Курелеха, Ю.Коляда,
П.Гриненко і запорожець Х.Денисенко виловили в Орелі багато риби і,
доставивши її до Полтави, продали її оптовому прикупнику Л. Холобикову.
Допоміжну роль в більшості населення Гетьманщини відігравало полювання,
досить поширене по всій її території. Так на Лівобережному Поліссі прибутковим
було полювання на бобрів, яким переважно займалося мисливці – бобровики.
Існували також спеціальні двори бо бровників, які віддавали в казну половину
11
впольованої здобичі. В окремих випадках вони діставали монопольне право на
полювання. В 1723 році отаман «бобровників» Г.Іванович одержав гетьманський
універсал, який дозволяв йому і його товаришам «вольное лавление водних
зверков бобров» у річках Бєседа, Івот, Іпуть, Сож, Убедь, незалежно від того в
чиїх землях вони протікали[4, c.64-66].
Важливе місце в народному господарстві України, особливо в північних
районах, посідало свинарство. Протягом усього означеного періоду його
становленню й розвитку сприяло збільшення кормової бази (насамперед за
рахунок відходів від ґуральництва). На XVIII ст. припали спроби активного
розведення тутового шовкопряда[13, c.523]
Водночас із розвитком сільського господарства відбувалися істотні зміни в
поземельних відносинах, у формах власності на землю, а також землеволодінні
селян, міщан і рядових козаків. Особливо активно збільшувалася кількість маєтків
і окремих угідь у старшин і православних монастирів [13, c.523].
У Гетьманщині в кінці XVII—першій чверті XVIII ст. продовжували
розвиватись феодально – кріпосницькі відносини, на які певний вплив мала
кріпосницька політика російської дворянської монархії. Швидко зростає велике
феодально – старшинське і монастирське землеволодіння. Старшинське
землеволодіння існувало в кількох основних формах. Так зване «зуполное
владение» являло собою володіння на правах повної власності. Ці землі могли
бути об’єктами купівлі, продажу, спадкування, обміну тощо. Питома вага
«зуполного» володіння в кінці XVII — на початку XVIII ст. помітно зростає; все
частіше гетьманські універсали віддають маєтності в повну власність старшині.
Другу групу старшинських володінь становили тимчасові володіння. При цьому
строк, на який земельне володіння видавалося, не вказувався, а визначався
загальною формулою: «до ласки нашей рейментарської і військової». Іноді
зазначалось, що маєтність надається для підтримки господарства. Тимчасові
володіння, як правило, надавались гетьманами. Так, Скоропадський у 1709 р. дав
менському сотнику Г. Васильевичу сс. Величківку і Хвесківку «для вспартя

12
господарского». Полковники, хоч і значно рідше, але також надавали старшині у
тимчасове володіння села з полкових рангових земель [11, c.48-50]
Для кінця XVII — початку XVIII ст. характерне збільшення володінь на
засадах «зуполного володіння». До того ж поступово зникає відмінність між
«зуполними» і тимчасовими володіннями; трапляються випадки, коли в тексті
одних і тих же універсалів ті ж самі володіння визначаються по-різному. В
гетьманському універсалі 1700 р. на с. Звеничів (Чернігівський полк) сказано, що
воно надається шіасниці-вдові «до ласки нашей и войсковой» і одночасно
зазначено, що власниця може це село «в такой зуполной мети диспозиции и
владзи, в якой и небожчик муж ей за живота своего мевал». Зростанню «зуполних
володінь» сприяло те, що всі куплені, даровані, одержані в спадщину і т. д.
володіння вважалися «зуполними», і це завжди фіксувалось у відповідних актах.
Новий власник мав право, як незмінно підкреслювалось в актах купівлі-продажу,
набуте «самому, малжонци, потомкам и жодным кревним пожитковать вечными
часы, або теж продати, дароватим заменить и як хотяй на пожиток свой власний
бернут». Царський уряд у своїх грамотах теж підкреслював недоторканність
земельних володінь [ 11, c.50-52]
Значну групу земельних володінь становили так звані рангові маєтності. Під
такою назвою були відомі володіння, які давались старшинським, а також деяким
іншим урядовцям (війтам, бурмистерам, а з другого десятиліття XVIII ст. і
російським військовим чинам) «на ранг», тобто на посаду, що її займав урядовець.
Таким чином, за своєю суттю рангові маєтності були тимчасовим володінням;
вони надавалися урядовцям лише на час їх перебування на посаді. Проте урядовці
нерідко продовжували володіти цими маєтностями і після залишення посади, а
іноді й зовсім перетворювали їх у свою повну власність. . - " До гетьманських
рангових володінь входили ряд сіл і навіть цілі волості в різних частинах України.
Кожному з чинів генеральної старшини належали рангові села [11, c.52- 54]
Вбачаючи в церкві свою ідеологічну та політичну опору, гетьманська
адміністрація прихильно охороняла її інтереси. Монастирі мали свої землі в усіх
полках Гетьманщини. В Київському полку значні маєтності мали київські
13
православні монастирі. Безпосередньо після визвольної війни представники
київського духовенства звернулися до царського уряду з проханням підтвердити
права київських монастирів на володіння стрими маєтностями та пожалувати нові.
В багатьох проханнях замовчувався той факт що на нових володіннях проживали і
вели господарство козаки і селяни. На кінець XVII – початок XVIII ст. київські
монастирі тримали в своїх руках 88 сіл Київського полку. Також київські
монастирі володіли значними маєтностями і в інших полках, наприклад в
Стародубському, Переяславському і Чернігівському. Значні володіння мав
Крупницький монастир і монастир Різдва Богородиці в Ніжинському полку.
Дуже була поширена монастирська власність в Лубенському, Прилуцькому,
Миргородському, Полтавському та в інших полках [4, c.76-78].
За даними «Генерального слідства про маєтності» 1729–1730 рр., кількість
дворів залежних від монастирі селян і міщан досягала 11073, що становило понад
20% загальної їх кількості. У 1786 р. у підданстві 60 монастирів на території
Лівобережної України перебувало 422 600 посполитих [13, c.524].

14
15
 РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ

Важливу роль в господарському розвитку Гетьманщини відігравала

промисловість, яка з кінця ХVII століття набуває нових форм.
Найпочатковішою і найпримітивнішою формою промисловості були
промисли, які були невід’ємною частиною міського життя і було дуже поширеним
на селі. Ремесло свого найбільшого розвитку досягало у містах, які довгий час були
ремісничими центрами. Саме в містах виникали ремісничі об’єднання, які
розвивали господарство, культуру і побут. Саме ці ремісничі об’єднання – цехи, які
створювались для захисту своєї монополії, взаємодопомоги і спільної боротьби
проти об’єднаного дворянства і поміщиків, і для самоврядування у феодальні часи.
Цехи значно набули значного поширення в Гетьманщині і виконували важливу
роль в розвитку ремесла. Як відомо ремісничі цехи головним чином створювались
у містах, які у свою чергу поділялись на 2 категорії: полкові і магістратські.[15,
c.89 – 92].
Полкові міста які були осередками промислового виробництва, однак воно
переважно обмежувалося діяльністю цехів та позацехових ремісників і
ґуральництвом, зосереджуючись у цехових будинках, майстернях ремісників,
горнах, цегельнях, кузнях, котлярнях, дзвонарнях, воскобійнях, скотобійнях,
млинах, винокурнях, солодовнях і броварнях. Мануфактурне виробництво в містах
було мало представлене. Мануфактурне виробництво в містах було мало
представлене. Беручи до уваги таке велике на той час полкове місто як Ніжин, то в
1770 рр. тут було представлено лише 2 мануфактури. В Гетьманщині в пошуках
дешевої робочої сили і не мати впливу цехів мануфактури будувались у сільській
місцевості. Про це свідчать дані в яких простежується що із 10 функціонуючих
паперних мануфактур Чернігівщини лише 2 були представлені в містечках, 8 –
селах і хуторах. На мануфактурах також працювала значна кількість працівників.
Так на Пакульській мануфактурі 1782р. працювало 63 особи.[19, c.31 – 32].
У Гетьманщині існувало близько 300 спеціальностей, які були в ремеслі та
промислах і які були представлені в українських містах. Але в кожному місті
перелік ремісничих спеціальностей був набагато вужчим. В Полтаві, наприклад,
16
1766 році було 195 ремісників, найчисельнішими цехами були шевський,
ковальський і кравецький. В Полтаві основному у ремісників не було свого
цехового будинку і вони розміщувалися в домогосподарствах власників в яких
розміщувались майстерні і необхідні ремісничі знаряддя. [компан О.)
Важливим для ремісників був захист від сваволі старшини, свідченням цього
гетьманські універсали, які забороняли залучати цехових майстрів до виконання
робіт на сотенну і полкову старшину. Також в містах між станами активно
відбувались суперечки за переважне право ведіння млинарського і винокурного
промислу. Тут зіткнулися міщани у яких було давнє право на ведіння цих
промислів, старшина користуючись своєю владою привласнювала це право і
козаки, які почали займатись промислами через втрату землі. Було достатньо
поширене позацехове ремесло. Так у Ніжині в 1766р. за підрахунками
Кулаковського було 480 ремісників, які наймали 207 робітників і мали 105 учнів.
[19, c.32 – 33].
Як із найдавніших часів, так і за часи Гетьманщини найбільшим і
найважливішим серед міст був Київ, яким мав велике значення в розвитку ремесла
і промислового виробництва.. Саме в Києві знаходилось найбільше цехів і
ремісників. За окремими підрахунками в Києві налічувалось на 1742 р.(в цьому
році відбулось присягання жителів Києва на вірність князю Петру Федоровичу)
2574 чоловік ремісників – киян із 7797 всього населення Києва які присягнули .
Найбільше було ремісників із шевського, кушнірського і кравецького цехів. Самі ж
ремісники становили із всього населення вище зазначеного міста становили майже
13%. Вже за підрахунками 1762 р. в Києві налічувалось 4438 ремісників та
магістратських чиновників. В найбільших цехах усього налічувалось 2,5 тис
ремісників.[15, c.95 – 96].
Одне із особливостей розвитку цехового ремесла в Гетьманщині було те що в
одному цеху могло поєднуватись кілька ремісничих спеціальностей. Так в
Чернігові наприкінці XVII століття існував цех який об’єднував ковалів, слюсарів,
димарів, токарів, склярів, стельмахів, римарів, мечників, щитників та інших
«молотом працюючих». Також в місті Літки з 1690 року був цех в якому
17
працювали шевці і кушніри, а в 1770 р. в цьому ж місті існував цех де працювали
ковалі, бандарі, римарі і музики. [14, c.198 – 199].
У 1671 році в одному цеху міста Кролевця працювати слюсарі, ковалі,
котлярі та гончарі. В 1679 році у Погарі працювали в одному цехи шевці і
кожум’яки. [4, c.97].
Також одним із характерних явищ розвитку цехової організації Гетьманщини
було те що міські цехи об’єднували і ремісників оточуючих сіл. Свідченням цього
є правила в чернігівських цехових шевців 1680 р. де зазначалося що всі шевці, які
працюють в місті або селі повинні входити в цех і вносити певну суму до братської
скриньки, якщо хочуть працювати і торгувати виробами. Важливим свідченням
належності сільських ремісників до міських цехів є один із гетьманських
універсалів початку XVIII століття в якому зазначалося, що чернігівські слюсарі,
римарі, токарі, склярі, стельмахи, колісники, тартачними, «не лише в самому місті
Чернігові зостаючії», повинні належати до ковальського цеху. Але важливим є те
що самим ремісникам не обов’язково було бути членом цеху, а тільки матеріально
його підтримувати . В 1686 році чернігівський полковник дозволив універсалом
«чужостороннім гончарам, що приїздили в місто», після сплати гончарному цеху
«звичайної повинності... горшки робити і на торгу продавати». [14, c.200–201].
Важливим явищем розвитку цехової організації Гетьманської України було
об’єднання цехових ремісників в братства – національно – релігійні і громадські
організації українських міщан. Братства головною метою своєї діяльності ставили
посилення впливу церкви на внутрішнє життя цехів, зміцнення політичних і
економічних позицій міської верхівки. У 1677 році братство утворилось у місті
Стародуб з числа ковалів С.Даниловича, І.Плакси, П.Чурика. Шевці і кожум’яки
міста Погара у 1679 році створили також братство, купили будинок для проведення
сходок і почали збирати гроші для утримання місцевої церкви. Подібні організації
існували і в інших містах Гетьманщини. [4, c.97-98].
У Гетьманщині як і в інших розвинених країнах та регіонах була широка
спеціалізація ремеслового цехового виробництва. Одним із найважливіших занять
великої групи ремісників було виготовлення продуктів харчування. У таких
18
великих містах Гетьманщини як Стародуб, Ніжин, Київ існувала спеціалізація з
виготовлення продуктів харчування. У цих містах займалися з сфери виготовлення
продуктів харчування м’ясництвом, винокурством, періжечництвом, хлібництвом,
пивоварінням, олійництвом та іншими видами продовольчого виробництва. [4,
c.98].
Особливого поширення в Гетьманщині набуло мукомельно-круп’яне
виробництво, яке поділялось на хатнє і млинарсько-промислове виробництво.
Хатнє виробництво базувалось на ручних жорнах і було характерне для бідняцьких
господарств. Млинарсько-промислове виробництво в основному розміщалось в
старшинсько-дворянських господарствах господарствах. Млини у своїй більшості
поділялись на вітряні та водяні. Останні розташовувались майже усюди, де були
сприятливі для цього річки. [15, c.185].
В дрібних поміщицьких господарствах зазвичай був один млин на 1-2
робітничих кола, яким перемолювали зерно. Річний дохід від перемолювання зерна
з такого млина становив від 2-5 до 40 чвертей борошна. Один млин зазвичай
перемолював від 20 до 400 чвертей зерна на рік. На підтвердження таких цифр
відомі, наприклад, дані про господарство сотника Громико, яке розміщувалось на
хуторі на березі р.Очеретянка. Його млин працюючи тільки восени та навесні
перемолювала в рік так званого робітничого хліба до 20 чвертей, а проса до 6
чвертей. Млин знаходився в господарстві військового товариша Я. Яроновського
працюючи цілий рік пермолювала до 400 чвертей зерна і річний дохід складав
більше 40 четвертей борошна. Два водяних млина, які належали військовому
товаришу П.Свічці в 1767р. перемололи до 500 четвертей зерна і до 100 четвертей
пшона. Річний дохід . Річний дохід складав до 45 четвертей борошна і до 8
четвертей пшоном. Як правило млини в поміщицьких господарствах носили
підприємницький характер. [18, c.33].
В великих містах також розвивалося шевство і кравецтво і налічувалося
більше 50 дворів шевці і кравців. Така велика кількість ремісників працювала на
широкий ринок і задовольняла попит на товари першої необхідності значної
частини місцевих жителів. Розвивалися ремесла також і на селі. В селах, які
19
розміщувались навколо міст з розвиненим шевством і кравецтвом наприкінці XVII
ст. майстри з пошиття одягу і взуття зустрічалися украй рідко. [4, c.98].
Важливою галуззю господарства Гетьманщини було винокуріння було
привілеєм поміщицького класу і було одним із най прибуткових занять
поміщицького господарства. Переробка хліба в горілку давала прибуток в 2-4 рази
вищий ніж продаж хлібу. За деякими пдрахунками прибуток від кожного відра
виробленої горілки складала 44 %. Особливого поширеним винокуріння було в
поміщицьких господарствах на Стародубщині та Чернігівщині, де була велика
ресурсна база – лісові масиви. У 1749 році на Лівобережжі в феодальних
господарствах нараховувалося 1522 винокурних котла. Основною сировиною для
виготовлення горілки було жито, ячмінь, гречка, іноді овес і пшениця.
Продуктивність винокурні зазвичай від кількості котлів. Наприклад, дрібні
винокурні на 1 котел давали в рік продукції від 50 до 180 відер. Наявність більш
великих винокурень в поміщицьких господарствах було як правило пов’язано з
підприємницькою діяльністю їх власників. Так, А.Булах в своєму господарстві в с.
Добротові мав винокурню на 2 котли, яка працюючи в зимовий час давала вина 5
бочок ( в одній бочці поміщалося 30 відер) або 150 відер. Це вино власник
використовував для продажу. Також ще одна винокурня на 5 котлів поміщика
Филоповича давала за зимовий період 15 тридцятивідерних бочок від продажу
яких він мав прибуток 50 рублів на рік. Характерною особливістю поміщицького
винокуріння Гетьманщини в 2 половині XVIII століття те що воно велося на
дрібних підприємствах. Широке поширення поміщицьких винокурінь негативно
впливало на товарності поміщицького господарства в цілому оскільки основний
продукт – хліб йшов на потреби винокуріння, і це сприяло підвищенню товарності
селянського хліба який поміщики скуповували у великій кількості. [18, c.33-34].
Важливим промислом в Гетьманщині було видобування селітри, яке було
поширене переважно в лісостеповій зоні. Важливість селітряного видобутку було
пов’язане перш за все з участю козацьких полків у війнах у складі Росії проти
Туреччини, Швеції та Туреччини, які вимагали великої кількості пороху,
компонентом якого і була селітра. Селітроваріння було виключно пов’язане з
20
найманою працею та міцним зв’язком з ринком. Число робітників залежало від
розміру капіталу, що його окремий власник міг витратити на найм робочої сили. В
деяких випадках ці капітали були досить значними, що сприяло ведення
виробництва, на той час великими масштабами. Так у 80-х рр. підданий Києво –
Печерського монастиря М.Рандарь мав 3 селітрян майдани, на яких працювало 50
найманих робітників. Розбагатівши він заклав майдан під Васильковом з 40
наймитами. На чотирьох майданах діяло щонайменше 4 котли, які могли давати
1600-2000 пудів продукції. Одержана тут продукція йшла на виготовлення пороху
для козацьких полків і вивозилися до Москви. З розширенням виробництва та
удосконаленням знарядь праці майдани поступово перетворилися на великі
підприємства. Так, Селітряний завод В, Кочубея на Диканьці давав значну
кількість продукції, і відповідно високі прибутки. Скупник з Правобережжя
Холодович закупив в нього селітри на 6 тис. крб. Подібний завод мав Іван Мазепа
на р. Самарі. На 1701 рік на селітроварницях Д.Апостола у Миргородському та Д.
Горленка у Стародубському полках вироблено 2754 і 709 пудів сеітри. [4, c.122-
124].

21
22
23
24
 РОЗДІЛ ІІІ. СТАН ТОРГІВЛІ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕКНОМІЧНЕ ЖИТТЯ
Ключове місце в економічному житті Гетьманщини посідала торгівля. Вона
характеризувала на скільки якісно ведеться господарство і наскільки є міцними
господарські зв’язки між містами та поміщицькими і приватними господарствами

25
26
27
28
29
30
ВИСНОВКИ

31
32
33
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Історія України: Посібник – К . Видавничий центр «Академія»,
2002. – 656с.
2. Бойко І. Селянство в Україні в 2 половині ХVI – 1 половини XVIIстоліття /
Відп. ред. К. І. Стецюк. – Львів, Вид-во АН УРСР, 1963. – 327 с.
3. Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття.
2-ге вид.: Навч. Посібник. – К., Либідь, 1998. – 616с.
4. Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в
другій половині XVII ст. – К.: Наук. думка, 1986. – 262 с.
5. Васьків В.П., Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Куницький О.С. Народна
землеробська техніка українців: (Історико-етнографічна монографія). – К.:
Наук. думка, 1971. – 165 c.
6. Голобуцький, В.О. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий
період : Навч. посібник / В.О. Голобуцький. – Москва : Вища шк., 1970. – 298 с.
7. Гордуновський О.М., Гуржій О.І., Реєнт О.П. Торгівля в Південній Україні:
організація товарообігу та людський потенціал (кінець XVIII — початок ХХ
ст.). — К., Інститут історії України НАНУ, 2017. — 155 с.
8. Гуржій І. О., Русанов Ю. А. Дворянство Лівобережної України кінця ХVІІІ –
початку ХХ ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах
Російської імперії / Відп. ред. Реєнт О. П. НАН України. Інститут історії
України. – К.: Інститут історії України, 2017. – 172 с.
9. Гуржій О.І. Купецький стан на Лівобережній і Слобідській Україні в другій
половині XVII - у XVIII ст.: проблеми становлення та розвитку / Гуржій О.І. //
Український історичний журнал. - 2004. - № 3. - С. 3-21. - Режим
доступу: http://resource.history.org.ua/publ/journal_2004_3_3
10. Гуржій І. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця
XVII ст. до 1861 року) / АН Української РСР. Інститут історії. – К.: Вид-во АН
УРСР, 1962. – 205 с.

34
11. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної
України кінця XVII – початку XVIII ст. / Відп. ред. І. О. Гуржій. АН УРСР.
Інститут історії. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 532 с.
12. Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки / І.
Джиджора. – К.: Київ-Друк, 1930. – с.186
13. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред.
рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.; відп. ред. В. А.
Смолій; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін; НАН
України. Інститут історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т. 1. – 696 с.
14. Компан О. С. Міста України в другій половині XVII ст. / АН Української
РСР. Інститут історії. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – 388 с.
15. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні [В 3 ч.]. — Ч. 1:
Ремесло і мануфактура / Відп. ред. Л. Е. Горелік. — К. : Вид-во АН УРСР, 1959.
— 496 с.
16. Подолинський С.А. Ремесла й фабрики на Україні / зложив С.
Подолинський. – Женева: Печатня "Работника" й "Громади", 1880. – 152c.
17. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від серединиХУІІ
століття до 1923 року. — 3-тє вид.— К.: Либідь, 1995.— 608 с.
18. Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во
второй половине XVIII века : некоторые вопр. соц.-экон. и обществ.-полит.
развития / А. И. Путро. – Киев: Выща шк., 1988. – 144c. – (Историческая
монография).
19. Сердюк І. Полкові міста Гетьманщини в другій половині ХVІІІ ст.:
економіка та демографія / Ігор Сердюк // Українська держава другої половини
ХVІІ – ХVІІІ ст.: політика, суспільство, культура. – К.: Інститут історії України
НАНУ, 2014. – с.57
20. Слабєєв І. С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні:
Чумацький промисел і його роль у соціально-економічному розвитку України
XVIII – першої половини XIX ст. / Відп. ред. І. О. Гуржій. АН Української РСР.
Інститут історії. – К.: Наук. думка, 1964. – 140 с.
35
21. Соціально-економічні трансформації в Україні та Білорусі в XVI–XVIII ст.:
фактор реформ. – К., Інститут історії України НАН України, 2016. – 232 с.
22. Українська держава другої половини XVII–XVIII ст.: політика, суспільство,
культура. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — 671 с.\
23. Україна крізь віки. У 15-ти тт. ‒ Т. 8: Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська
Україна / За заг. ред. В. Смолія. НАН України. Інститут історії України. – К.:
Альтернативи, 1999. – 304 с.
24. Українська народність: нариси соціально-економічної та етнополітичної
історії / АН УРСР. Ін-т історії; Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (відп. ред.) та ін. – К.:
Наук. думка, 1990. – 560 с
25. Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVII – XVIII вв. М.: АН
СССР, 1966. – 263 с.
26. Чухліб Т. В. Донеччина та Луганщина – козацькі землі України (XVI–XVIII
ст.) / Відп. ред. В. Смолій. НАН України. Інститут історії України. – К.:
Інститут історії України, 2014. – 105 с. – (Студії з регіональної історії. Степова
Україна)
27.

36