Брижицький І. В.

Гуманітарно-педагогічний
МВ-20002б

Діяльність регіональних та субрегіональних організацій та проблема

безпеки на пострадянському просторі.
1. Напрями співробітництва пострадянських держав у рамках ГУАМ, ОЧЕС і
ШОС.
2. Особливості функціонування системи колективної безпеки на
пострадянському просторі. Організація Договору про колективну безпеку.
3. Питання ядерної зброї у забезпеченні безпеки на пострадянському
просторі.

Досвід функціонування СНД засвідчує, що однією з причин невисокої

ефективності її діяльності є розбіжності геополітичних та
зовнішньополітичних пріоритетів його учасників. Геополітичні інтереси країн
СНД є вкрай неоднорідними. Однак попри це у принциповому плані держави
СНД ближчі між собою за внутрішнім станом та потенціалом еволюції своїх
геополітичних позицій. У цьому процесі нові незалежні держави СНД
прагнуть до створення стабільної системи міжнародного регіонального
співробітництва — системи, що здатна забезпечити їхню політичну й
економічну безпеку.

1. Таким чином 10 жовтня 1997 року з’являться регіональне

об’єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської
Республіки та Республіки Молдова. Відбулося це в Страсбурзі під час
Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав
України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому документі було
зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва
між країнами цієї групи, спільність позицій з ключових міжнародних проблем
й процесів у пострадянському просторі.
В основі утворення цієї форми співпраці лежить єдність позицій країн із
подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями.
Здебільшого створена як для посилення співпраці країн-учасниць, так і для
протистояння впливу Росії в регіоні. Цікаво, і у майбутньому матиме свої
наслідки, що це об’єднання отримало підтримку США. У 1999 організація
була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї.
За три роки потому, а саме у 2002, ГУУАМ набуло офіційного статусу
міжнародної організації. Мета, принципи та напрямки співробітництва, а
також організаційна структура ГУУАМ були закріплені у Ялтинській Хартії
ГУУАМ, ухваленій 7 червня 2001 року та Кишинівській декларації глав
держав ГУУАМ «В ім'я демократії, стабільності та розвитку» від 22 квітня
2005 року. 5 травня 2005 року президент Республіки Узбекистан оголосив про
вихід з ГУУАМ, у зв'язку з чим 23 травня 2006 року главами держав України,
Азербайджану, Грузії й Молдови ухвалена Київська декларація про створення
«Організації за демократію та економічний розвиток — ГУАМ» з
секретаріатом у м. Київ.
У Росії створення ГУУАМ було сприйнято як спробу п’яти колишніх
радянських республік вийти з-під опіки Кремля. Російській дипломатії у
відповідь на розвиток дезінтеграційних процесів кінця 1990-х років вдалося
певною мірою протиставити новостворене Євразійське економічне
співтовариство, так зване ЄврАзЕС, яке, за задумом організаторів, мало стати
новим потужним інтеграційним центром в рамках СНД. ЄврАзЕС, створений
у жовтні 2000 р. РФ, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном
для прискорення реалізації Договору про Митний Союз та Єдиний
економічний простір 1999 р. між п’ятьма країнами, від самого початку свого
існування виступав як своєрідна матеріалізована версія ідеологем євразійства,
популярних в російському політичному дискурсі. Судячи зі складу учасників
ЄврАзЕС (а до нього було залучено країни, що складали найбільш виражену
“клієнтелу Кремля”), він постав як альтернатива іншому об’єднанню
пострадянських держав — ГУУАМ (щоби зруйнувати його, Україні та
Молдові надали навіть статус спостерігачів у ЄврАзЕС). Однак лідери ГУАМ
неодноразово та офіційно відхиляють такі заяви та заявляють про свою
готовність розвивати тісні дружні стосунки з Росією.
Спільні економічні зацікавлення держав ГУАМ найбільше зосереджені
навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання
нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон. Ефективним
напрямком економічної співпраці є розвиток інвестиційної діяльності між
державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки
сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і
транспорту. Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ є
проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ
в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, втілюється
на постійній основі, що включає постійні консультації з метою обговорення
тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів
країн ГУАМ, та вироблення спільних позицій. Започатковано механізм
головування національних делегацій країн ГУАМ у рамках міжнародних
організацій. Зміцнення і поглиблення цієї форми співпраці країн ГУАМ
допомагає ефективнішому узгодженню окремих позицій та зусиль країн
об'єднання, втілення їхніх державних інтересів у діяльності міжнародних
організацій. Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку
співпраці з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють
зацікавленість до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та
принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках
об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До
порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про
надання ГУАМ статусу спостерігача в ГА ООН.
4 червня 1992 року утворилося субрегіональне об'єднання 12 країн
Чорноморського регіону (Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія,
Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина, а також
Україна). З 1992 до 1998 називалася просто «Чорноморське Економічне
Співробітництво» — ЧЕС, але відома також за ОЧЕС або Організація
Чорноморського економічного співробітництва. Організація була створена
з метою тісного економічного співробітництва країн-учасниць, вільного
пересування товарів, капіталів, послуг і робочої сили і інтеграція економік
цих країн в світову економічну систему.
У 1990 р. президент Туреччини Тургут Озал виступив з ініціативою
створення «Чорноморської зони процвітання і співпраці» за участю СРСР,
Туреччини, Румунії і Болгарії. У 1992 р. підписано перший документ про
утворення цієї організації — Стамбульська декларація 1992 р. «Про
Чорноморське економічне співробітництво», який підписали Росія,
Туреччина і Україна, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Молдова, Румунія,
Греція, Болгарія та Албанія. В перші ж роки існування ЧЕС виникли
проблеми з реалізацією поставлених завдань. Не вистачало фінансових
ресурсів. Хоча в Стамбульській декларації заявлялося про необхідність
створення Чорноморського банку торгівлі і розвитку (ЧБТР), фактично
робота з його створення почалася лише в 1995, коли ЄС виділив 250 тис. екю
на розробку бізнес-плану банку. Угода про створення ЧБТР, підписана і
ратифікована всіма учасниками, набрала чинності 24 січня 1997 р. Статутний
капітал ЧБТР — 1,35 млрд. $. Стратегія розвитку нового об'єднання
розроблялася в ході самітів, що проходили в Бухаресті (червень 1995), Москві
(жовтень 1996) і Ялті (червень 1998). У Ялті відбулось офіційне закріплення
терміну «Організація» і був підписаний Статут ОЧЕС, після чого вона
отримала статус міжнародної регіональної організації. Україна ратифікувала
Статут Організації 19 березня 1999 року. 14 лютого 2008 року у Києві під час
зустрічі міністрів закордонних справ країн ОЧЕС та Трійки ЄС було
розпочато нову програму — Чорноморська синергія. З метою прийняття
міжнародного та національного законодавства, необхідного для реалізації
рішень, що приймаються главами держав та урядів або міністрами
закордонних справ країн-членів ОЧЕС у 1993 році було створено
Парламентську асамблею Організації Чорноморського економічного
співробітництва.
 Туреччина і Україна надають особливе значення ОЧЕС як організації,
яка підвищує їх статус в переговорах про майбутній можливий вступ до ЄС.
Росія не ставить перед собою такі цілі, проте, як і інші учасники, зацікавлена
в забезпеченні своєї участі в проектах, які стосуються розвитку спільного
ринку енергоносіїв, транспортної інфраструктури, прикордонної співпраці і т.
д. Одна з принципових відмінностей від інших регіональних інтеграційних
угрупувань (СНД, ГУАМ, ЄврАзЕС) — ОЧЕС об'єднує країни, залучені до
інших інституційно міцно розвинених міжнародних структур. Європейський
Союз, НАТО — це організації, членство в яких є прагненням багатьох країн,
що є членами Організації Чорноморського Економічного Співробітництва.
Греція з 1 січня 1981 року стала членом ЄС. Тому ОЧЕС сконцентрована
цілком і повністю на економічному аспекті інтеграції, не розпилявши свою
увагу і ресурси на сфери політики і оборони. Зокрема, це пов'язано з тим, що
низка країн має взаємні територіальні претензії. Проте економічні інтереси,
чорноморська ідентичність надають позитивну об'єднуючу дію на стосунки
цих держав. Іншою особливістю ЧЕС порівняно з іншими субрегіональними
угрупуваннями є те, що в основу майбутньої діяльності було поставлено не
торговельну, а виробничу співпрацю. Це знайшло своє вираження в
галузевому підході до вирішення загальних економічних проблем регіону.
ШОС – гарний приклад спроби рф рухатися у сторону міжнародної
інтеграції, у бік від СНД. Попередницею ШОС була так звана «Шанхайська
п'ятірка» (Росія, Казахстан, Киргизстан, Китай і Таджикистан), що утворилася
в результаті підписання «Угоди про зміцнення довіри у військовій області в
районі кордону» (1996) й «Угоди про взаємне скорочення збройних сил у
районі кордону» (1997). Зближення цих країн диктувалося в першу чергу
загрозою безпеки їхнім прикордонним територіям з боку головного вогнища
нестабільності в Середній Азії — Афганістану.
Основними своїми цілями ШОС виділяє звичні ліберальні ідеї
досягнення міцної довіри, багатопрофільної співдружності, співробітництва і
розвитку.
Висновки: Невисока ефективність діяльності СНД є логічною, а саме
через неоднорідність геополітичних інтересів країн СНД. Таким чином росія
будь-що повернути тенденції центризму СРСР, здобути статус «наддержави»,
а інші країни-учасниці вбачають у цьому можливість для незалежного
розвитку і міжнародної інтеграції. Розглянувши вищеописані об’єднання стає
зрозумілим, що після розпаду СРСР країни прагнуть співпрацювати у
різноманітних сферах і на демократичних правових засадах, але амбіції рф не
можуть у повній мірі це дозволити.
2. 15 травня 1992 р. в Ташкенті Вірменія, Казахстан, Киргизстан,
Росія, Таджикистан і Узбекистан підписали Договір про колективну
безпеку (ДКБ). Згодом до нього приєднались Азербайджан, Білорусь та
Грузія. Україна долучилася до угоди в ролі спостерігача. Договір набув
чинності у квітні 1994 р. терміном на п'ять років без автоматичного
продовження. Він передбачав запровадження механізму консультацій між
сторонами договору з питань міжнародної безпеки, що стосуються інтересів
сторін, та узгодження ними своїх позицій щодо цих питань. У разі здійснення
третьою державою або групою держав агресії проти однієї зі сторін договору
такі дії розглядались як агресія проти всіх учасників договору. Вони
зголошувались надати їй необхідну допомогу, у тому числі військову, а також
підтримку усіма засобами, що мають у своєму розпорядженні, відповідно до
здійснення права на колективну оборону згідно зі ст. 51 Статуту ООН.
Сторони зобов'язувались вирішувати суперечки між собою виключно
мирними засобами, утримуватися від приєднання до військових союзів та
інших угруповань держав, не брати участі в діях, спрямованих проти інших
сторін договору.
У 1995 р. було підписано Декларацію держав-учасниць ДКБ,
Концепцію колективної безпеки та документ про основні напрями
поглиблення військового співробітництва, у яких ставились завдання
організації на базі Договору регіональної системи колективної безпеки. Після
підписання 2 квітня 1999 р. в Москві представниками Білорусі, Вірменії,
Казахстану, Киргизстану, Росії й Таджикистану Протоколу про пролонгацію
договору на черговий п'ятирічний термін, затверджено План другого етапу
побудови системи колективної безпеки. Він передбачав формування
коаліційних регіональних військових угруповань на східноєвропейському,
кавказькому та центральноазійському напрямах. Улітку 2001 р. з підрозділів
Збройних сил Казахстану, Киргизстану, Росії й Таджикистану сформовано
Колективні сили швидкого розгортання. ДКБ трансформувався в Організацію
договору колективної безпеки (ОДКБ).
7 жовтня 2002 р. учасники організації ухвалили Статут ОДКБ та Угоду
про правовий статус Організації, у квітні було ухвалено рішення про
створення Об'єднаного штабу. Згідно з документами, завдання ОДКБ
полягають у попередженні, а за необхідності — у ліквідації спільними
зусиллями загроз суверенітету й територіальній цілісності держав-членів, а
також у координації та об'єднанні зусиль держав-членів у боротьбі з
тероризмом, загрозою поширення наркотиків із-за меж СНД та іншими
нетрадиційними загрозами безпеці. В установчих документах ОДКБ
зафіксовано зобов'язання держав-членів узгоджувати та координувати свої
зовнішньополітичні позиції з проблем міжнародної та регіональної безпеки. У
рамках ОДКБ діють домовленості про пільговий режим постачання зброї та
військової техніки Збройних сил держав-членів, а також про співробітництво
в підготовці військових кадрів. Улітку 2009 р. держави—члени Організації
підписали угоду про Колективні сили оперативного реагування ОДКБ.
 Спільну оборонну політику країн СНД мали доповнити інтеграційні
економічні об'єднання. Так, 24 вересня 1993 р. в Москві глави дев'яти держав
— Азербайджану, Казахстану, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Молдови,
Росії, Таджикистану та Узбекистану — підписали Договір про створення
Економічного союзу. 24 грудня 1993 р. до договору приєднався
Туркменистан, а 15 квітня 1994 р. — Україна як асоційований член. Тоді ж
главами держав СНД було підписано угоду про створення зони вільної
торгівлі країн СНД. 6 січня 1995 р. було укладено угоду про Митний союз
між РФ та Республікою Білорусь, до якої згодом приєднався Казахстан. 29
березня 1996 р. в Москві було підписано Договір між Білоруссю,
Казахстаном, Киргизстаном та РФ щодо поглиблення інтеграції в економічній
і гуманітарній сферах. Однак переговори країн-учасниць про вступ до СОТ та
входження до її складу Киргизстану відтермінували створення Митного
союзу і зони вільної торгівлі на невизначений термін.
Висновки: створення ОДКБ мало на меті посилити залежність країн-
учасниць одна від одної, створити власний аналог військово-політичної МО і
звісно убезпечити країни-учасниці. Незважаючи на те, що ОДКБ
розглядається як «головний міждержавний інструмент, покликаний
протистояти регіональним викликам і загрозам військово-політичного і
військово-стратегічного характеру, включаючи боротьбу з незаконним обігом
наркотичних засобів і психотропних речовин», насправді це інструмент
реалізації російської зовнішньої політики, і засіб відновлення впливу росії на
пострадянському просторі.
3. 23 травня 1992 року у Лісабоні Білоруссю, Казахстаном, Росією,
Україною і США було підписано Лісабонський протокол. Це був протокол
до Договору, який був укладений ще за часів СРСР між Сполученими
Штатами Америки про скорочення та обмеження стратегічних наступальних
озброєнь. росія відразу після ліквідації СРСР заявила про продовження
виконання міжнародних зобов'язань СРСР, зокрема договору СНО-1. Однак
Україна, Казахстан та Білорусь не зберегли за собою жодних зобов'язань
СРСР. Рішення про вивезення до росії тактичних ядерних боєприпасів було
ухвалено невдовзі після підписання Біловезьких угод у вигляді підписаної 21
грудня 1991 року в Алма-Аті Угоди про спільні заходи щодо ядерної зброї.
Вже навесні 1992 року всі тактичні ядерні боєприпаси з колишнього СРСР
були вивезені до росії. Протокол зазначав, що Білорусь, Казахстан, Росія та
Україна є правонаступниками СРСР за умовами Договору СНО-1. Також
протокол обговорював зобов'язання Білорусії, Казахстану та України у
найкоротші терміни позбавитися ядерних озброєнь та приєднатися до
Договору про нерозповсюдження ядерної зброї на правах держав, які не
мають ядерної зброї.
 Висновки: Зберігши за собою правонаступництво СРСР, рф
зобов’язалася дотримуватися усіх договорів і домовленостей, які були
укладені з СРСР. Після завершення холодної війни питання ядерного
роззброєння стояло гостро як ніколи, тому логічним шляхом для молодих
демократичних держав, що прагнуть міжнародної інтеграції і співпраці, буде
дипломатичний метод вирішення питання. Таким чином низка країн
позбавили себе ядерного потенціалу, взамін погодившись на вигідні для себе
умови подальшого захисту. Це зіграло тільки на руку як заходу, так і рф.

Джерела:
1. Дорошко М. С. Країнознавство. Країни СНД: Навч. посіб. — К. :
МАУП, 2007. — 286 с.
2. Дорошко М. С., Шпакова Н. В. Геополітичне середовище та
геополітична орієнтація країн СНД. Навч. посіб. – К.: Центр учбової
літератури, 2011. – 204 с
3. Країни Співдружності Незалежних Держав у сучасних міжнародних
міжнародних відносинах: навчально-методичний комплекс / Плевалко
І.Г. – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2012. –
232 с.