Підручник

У трьох книгах
Книга друга

3
УДК 341.1(075.8) Рекомендовано до друку
ББК 67.312.1я73 Вченою радою Інституту міжнародних відносин
Є24 Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 2 від 30 вересня 2014 року)

Рецензенти:
Копійка В. В. — доктор політичних наук, професор, Директор Інституту міжнародних від-
носин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Денисов В. Н. — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної ака-
демії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, заві­дувач відділу міжна-
родного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького
НАН України
Довгерт А. С. — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної ака-
демії правових наук України, професор кафедри міжнародного приватного права Інституту
міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Голова авторського колективу

Муравйов В. І. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри порівняльного і
європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

Колектив авторів:
Муравйов В. І. — д-р юрид. наук, проф. (розд. 2);
Смирнова К. В. — канд. юрид. наук, доц. (підрозд. 3.1, 3.2, 3.4, розд. 6);
Влялькó І. В. — канд. юрид. наук, доц. (розд. 1, 7);
Федорова А. Л. — канд. юрид. наук, доц. (розд. 9);
Березовська І. А. — канд. юрид. наук (розд. 4, підрозд. 8.1, 8.2, 8.3, (8.4, 8.5 у співавторстві з
Калініною О. М.));
Калініна О. М. — канд. юрид. наук (підрозд. 8.4, 8.5 у співавторстві з Березовською І. А.);
Костюченко Я. М. — канд. юрид. наук (розд. 5);
Стахєєва Г. О. — канд. юрид. наук (підрозд. 3.3)

Європейське право: право Європейського союзу : підручник : у трьох кн. / за заг. ред.
Є24 В. І. Муравйова. — К. : Ін Юре, 2015 —
Кн. друга : Матеріальне право Європейського союзу / В.  І.  Муравйов, К. В. Смирнова,
І. В. Влялькó та ін. — К. : Ін Юре, 2015. — 456 с. — ISBN 978-966-313-508-3.

У роботі досліджується широкий спектр питань правового регулювання процесу економіч-

ної, політичної і правової інтеграції в рамках Європейського cоюзу. Висвітлюються правові
механізми функціонування основних свобод внутрішнього ринку ЄС, напрями діяльності і
економічні політики ЄС. Розкриваються основи правового регулювання фінансово-економіч-
них відносин, ринку цінних паперів, державних закупівель, антимонопольного, конкурентного,
корпоративного, транспортного, трудового, соціального законодавства ЄС та видів діяльності
ЄС в інших сферах. У виданні враховані всі останні зміни до правопорядку Європейського
союзу, широко висвітлюється практика Суду ЄС.
Робота призначена для викладачів, студентів, аспірантів, наукових та практичних працівни-
ків, усіх, хто цікавиться питаннями правового регулювання європейської інтеграції.

УДК 341.1(075.8)
ББК 67.312.1я73

ISBN 978-966-313-506-9 © В. І. Муравйов, К. В. Смирнова, І. В. Влялькó та ін., 2015

ISBN 978-966-313-508-3 (Кн. друга) © Ін Юре, 2015
 книга друга

Матеріальне право
Європейського союзу

5
6
 Розділ 1
Економічний і валютний союз
1.1. Підстави для економічної
та валютної інтеграції
Європейська економічна інтеграція є досить складним і бага-
тогранним процесом, що проводиться державами ЄС поступово,
шляхом переходу від слабких форм до більш розвинених і доско-
налих. Складовою економічної інтеграції є валютна інтеграція.
Митні та технічні бар’єри, що заважали торгівлі між державами
Співтовариства, були усунені після запровадження спільного
ринку, проте в державах відбувались коливання курсів національ-
них валют, які можуть створювати перешкоди для торгівлі.
Девальвація валюти в державі, що входить до митного союзу, сти-
мулює експорт з цієї країни, а ревальвація валюти держави-члена
обмежує обсяги експорту і створює сприятливі умови для імпорту,
що стримує поширення власного виробництва в країнах із силь-
ною валютою. На спільному (а тим більше на внутрішньому)
ринку мають бути рівні умови для конкуренції, хоча зниження
курсу валюти країни-члена може підвищити конкурентоздатність
її промисловості, тоді як підвищення курсу валюти іншої країни-
члена може негативно позначитись на її експорті.
Повна інтеграція економік держав-членів ЄС без спільної
валюти є неможливою. Разом з тим, запровадження такої спільної
валюти і проведення єдиної валютної політики не матиме успіху,
якщо не буде відбуватися активної співпраці в економічній пло-
щині, не відбудеться усунення бар’єрів для руху товарів, осіб,
послуг та капіталів, а економіки окремих держав не досягнуть
подібного рівня розвитку.
7
 Економічна та валютна інтеграція держав Євросоюзу охоплює
такі основні етапи: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний
ринок (згодом і внутрішній ринок), економічний союз (відсут-
ність мита на торгівлю всередині об’єднання, спільний митний
тариф, вільний рух товарів, осіб, послуг, капіталу, а також гармо-
нізація економічної політики).
Зазначимо, що Економічний і валютний союз (Economic and
Monetary Union) є найбільш міцним об’єднанням, якого досягають
сучасні інтеграційні процеси між державами в економічній сфері.
На етапі створення митного союзу коливання валют є допусти-
мими, оскільки держави-члени зберігають за собою право на
незалежну економічну політику і можуть за допомогою цих коли-
вань пристосовувати свої економіки до умов конкуренції як між
собою, так і щодо інших країн. Але на стадії спільного ринку
коливання курсів валют створюють чимало незручностей. Такий
незавершений ринок зазнає впливу валютних та економічних
чинників. Щодо валютного чинника — внаслідок підвищення чи
зниження курсу валют у певній державі-члені Союзу, створюєть-
ся валютний ризик, котрий суттєво обмежує можливості торгівлі
та використання кредитних ресурсів у межах Союзу. Навіть
незначна зміна валютного курсу може суттєво змінити договірні
зобов’язання тих компаній чи фірм, що працюють у різних краї-
нах-членах, та водночас вплинути на загальний рівень добробуту
та рівень споживання громадян.
Коливання курсів валют можуть сприяти погіршенню стану як
інвесторів, що експортують капітал, так і тих, хто імпортує капі-
тал, залучає кредитні ресурси. У першому випадку девальвація
валюти країни, в якій здійснюються інвестиції, чи ревальвація
валюти країни інвестора зменшує рівень прибутків інвесторів.
У другому випадку девальвація валюти країни інвестора чи реваль-
вація валюти в країні, куди вкладаються інвестиції, означає біль-
шу, ніж передбачалося, вартість цих інвестицій.
Зважаючи на ці ризики, компанії чи фірми, що працюють на
спільному ринку в умовах відсутності валютного союзу, переваж-
но отримують кредитні ресурси в межах країни. Тобто, за умов
8
спільного ринку без єдиної валюти ризики, пов’язані із коливан-
ням курсу, обмежують взаємопроникнення фінансових ресурсів
та економічний розвиток.
Якщо з економічних міркувань спільний ринок розподілений
на окремі автономні ринки, тому що держави-члени дотримують-
ся різних економічних політик, то очікувані від спільного ринку
переваги суттєво зменшуються, зокрема уповільнюється еконо-
мічне зростання та досягнення економічної стабільності.
Насправді взаємозалежність економік учасників спільного
ринку прискорює поширення циклічних коливань економіки та
заходів, спрямованих на подолання негативних наслідків еконо-
мічного спаду. Досягнення певних економічних цілей у кожній
країні залежить від економічних умов в інших держав-членах.
Несприятлива економічна ситуація в одній країні призводить до
скорочення імпорту з інших держав-членів спільного ринку, які
також від цього потерпають. Якщо існуватиме сприятлива еконо-
мічна ситуація в будь-якій країні-учасниці, то вона позитивно
впливає на економіку інших країн, які, водночас, позитивно
впливають на неї. Без скоординованої економічної політики роз-
біжності в процесі економічного розвитку, наприклад, високі від-
соткові ставки в одних країнах-членах та низькі в інших, і навпа-
ки, високий курс валюти в перших країнах та низький в останніх,
можуть спричинити небажане спекулятивне переміщення капіта-
лу з бідніших держав до заможніших.
Негативні наслідки можуть бути також спричинені відміннос-
тями в короткострокових економічних політиках країн-членів.
Якщо, наприклад, країна-член вдається до політики дефляції,
підвищуючи відсоткові ставки, а в той самий час інша країна-
член бажає провадити експансивну політику при низькому рівні
відсоткових ставок, капітал може вивозитися з другої країни до
першої для короткострокових інвестицій, що не дозволить обом
країнам досягти своєї мети. І навіть коли вони мають на меті одне
й те саме, але прагнуть досягти цього різними методами, дві дер-
жави-члени спільного ринку можуть дати поштовх для небажано-
го переміщення капіталу. Якщо, наприклад, одна країна накладає
9
кількісні обмеження на кредитні операції для здійснення дефля-
ційної політики, тоді як інша підвищує відсоткові ставки, капітал
з першої країни може залучатись як короткострокові інвестиції до
другої країни, створюючи проблеми з платіжним балансом у пер-
шій країні та інфляцію в другій.
Зростання рівня взаємопроникнення економік на спільному
ринку призводить до зменшення незалежності національної
короткострокової економічної політики. Якщо ця втрата неза-
лежності не буде компенсована запровадженням спільної еко-
номічної та валютної політики, контролювати економіку спіль-
ного ринку в цілому буде дедалі складніше. Насправді неповна
інтеграція, характерна для спільного ринку, породжує ситуації
нестабільності, які в довгостроковій перспективі виявляються
неприйнятними для економічних політик країн-учасниць. Ці
економічні політики виявляються вже недостатніми для регу-
лювання короткострокових економічних ситуацій, оскільки,
по-перше, деякі важливі чинники лишаються за межами дер-
жави, а по-друге, деякі інструменти економічної політики,
наприклад, митні збори, обмеження імпорту та заохочення
експорту, виявляються вже непідконтрольними національному
урядові.
Економічні умови на спільному ринку мають відповідати умо-
вам на внутрішньому ринку, для цього потрібно усунути ризики
коливання курсу валют, які ускладнюють продажі та інвестиції за
умови відсутності чіткої прогнозованості щодо рівня майбутніх
прибутків. З огляду на це держави-члени мають укласти угоду про
повну конвертованість їхніх валют за фіксованим паритетом,
а  найкраще — запровадити єдину валюту. Отже, вони, таким
чином, створюють валютний союз, у межах якого операційні
витрати (витрати на валютні операції, чи вартість покриття
валютного ризику) мають бути повністю усунені.
Однак друга можливість, яку цілком слушно обрав ЄС, має
деякі додаткові переваги. Єдина валюта дозволила легко здійсню-
вати порівняння цін на товари та послуги в межах єдиного ринку,
вона стала головною валютою для обміну та накопичення заоща-
10
джень в Європі та поза її кордонами, дозволила європейським
споживачам платити за товари, імпортовані з третіх країн, своєю
власною валютою. Суттєво полегшуючи функціонування єдиного
ринку, єдина валюта дозволить створити стабільну макроеконо-
мічну ситуацію, що є дуже сприятливою для ведення бізнесу. Така
ситуація пожвавить торгівлю, поліпшить розподіл ресурсів, сти-
мулюватиме заощадження, прискорить темпи зростання і, зре-
штою, створить нові робочі місця.

1.2. Передумови та правові засади

єдиної валютної політики
Римський договір не містив положень про валютну організа-
цію Економічного Співтовариства, передусім тому, що він ініці-
ював запровадження спільного ринку, але не економічного та
валютного союзу, а по-друге, через те, що на момент його під-
готування, вже існували певні міжнародні валютні організації,
наприклад, Бреттон-Вудська система, котра забезпечувала кон-
вертованість усіх валют Заходу за фіксованими паритетами.
Після розвалу Бреттон-Вудської системи з відмовою від фіксо-
ваних обмінних курсів щодо долара США було здійснено багато
спроб утримати його співвідношення до валют держав-членів у
певному коридорі, проте ці намагання були невдалими.
Відбувалась економічна криза у 1970-х рр., зростання безробіт-
тя та інфляції, ревальвація німецької марки, девальвація фран-
цузького франка. Виникла необхідність захистити від регресу
досягнуту економічну інтеграцію і розвиток торгівлі між країнами
Співтовариства. Держави-члени Співтовариства почали доклада-
ти зусиль до організації валютних стосунків у межах економічного
й валютного союзу.
Діючи за пропозицією Комісії, що ґрунтувалася на «Доповіді
Вернера», люксембурзького міністра-президента, Рада та пред-
ставники урядів держав-членів висловили свою політичну волю
створити економічний та валютний союз, відповідно до поетап-
ного плану, початком якого позначили 1 січня 1971 р. Унаслідок

11
цього процесу Співтовариство має створити зону єдиної валюти у
межах міжнародної системи, і взяти на себе таку владу і відпові-
дальність в економічних та валютних питаннях, яка дозволить
цим інституціям керувати Союзом.
Зазначені заходи були марними, оскільки вони не спирали-
ся на справжній спільний ринок. Проте вони дали змогу держа-
вам-членам набути неоціненного досвіду й виробити інстру-
менти та механізми, які у 1979 р. дозволили створити Європей­
ську валютну систему (котра намагалася стабілізувати курси
валют у країнах спільного ринку), яку з часом було вдосконале-
но й використано під час другої спроби створення економічно-
го та валютного союзу в 1990-х рр. Ця друга спроба мала краще
підґрунтя, ніж перша. Формування спільного ринку було завер-
шено, держави-члени розвинули тісні зв’язки, запровадивши
спільні політики, а також спромоглися до укладення Маастрихт­
ського договору, що мав закласти підвалини зближення їхніх
економік.
Договір про Європейський союз, підписаний у Маастрихті
1991 р., уможливлював введення єдиної валютної політики на
основі єдиної валюти та керування нею з боку єдиного централь-
ного банку. Згідно з цим договором, першою метою єдиної валют-
ної політики та політики щодо обмінного курсу була підтримка
цінової стабільності та, без жодної шкоди для цієї мети, підтрим-
ка загальних економічних політик у межах Співтовариства, відпо-
відно до принципів відкритої ринкової економіки та вільної кон-
куренції.
Ця діяльність держав-членів та ЄС загалом передбачає поєд-
нання таких керівних принципів: стабільність цін, сильні держав-
ні фінанси та стабільні валютні умови, а також стабільний баланс
платежів (ст. 119 ДФЄС).
Економічний та валютний союз (далі — ЕВС) уособлює високий
рівень багатонаціональної інтеграції, який передбачає запрова-
дження спільної валютної політики та тісну координацію еконо-
мічних політик держав-членів. ЕВС має ґрунтуватися на спільно-
му ринку товарів і послуг, водночас сам ЕВС необхідний для
12
нормального функціонування спільного ринку, оскільки коли-
вання валютних курсів між державами-членами ускладнюють
взаємопроникнення капіталів, порушують стабільність на спіль-
ному сільськогосподарському ринку та спільному ринку промис-
лової продукції.
На початку 1970-х рр. у рамках ЄС уже намагалися створити
ЕВС, але спроба була невдалою. Це спричинили як зовнішні фак-
тори (крах міжнародної валютної системи), так і внутрішні фак-
тори, недостатній ступінь розвитку спільного ринку. Держави-
члени Співтовариства усвідомили, що вони не можуть штучно
пришвидшити процес міжнародної інтеграції, що вони мають
повністю розбудувати систему спільного ринку, виробити багато
відповідних спільних політик та прийняти на себе зобов’язання
відданості меті ЕВС. Економічний та валютний союз, створений
відповідно до Маастрихтського договору, є важливим етапом на
шляху європейської інтеграції.
Досвід 1971 р. дозволив Європейському союзові добре підготу-
ватися до переходу на єдину валюту. Хоча створення ЕВС розгля-
далося як єдиний процес, насправді він проходив у три етапи.
Європейська Рада уповноважила групу експертів під голову-
ванням президента Комісії ЄС Делора на те, щоб «перевірити і
запропонувати конкретні етапи створення цього Союзу». Поданий
у 1988 р. «звіт Делора» передбачав план створення ЕВС. Він і став
основою окреслення ЕВС у Маастрихтському договорі, але з
визначенням конкретних часових меж для окремих етапів.
Перший етап, який означав початок процесу в цілому, розпо-
чався із введення в силу в липні 1990 р. Директиви про повну
лібералізацію руху капіталу. Головна мета на цьому етапі полягала
в якомога більшому зближенні економічних політик та тісній
співпраці між центральними банками, досягненні більшої послі-
довності валютної діяльності в контексті Європейської валютної
системи.
Головним елементом цієї валютної системи була європейська
валютна одиниця ЕКЮ, котра була лише розрахунковою одини-
цею, не мала матеріальної форми (банкноти, монети). ЕКЮ була
13
кошиком, який складався з валют держав-членів Співтовариства.
Кількість валюти держав-членів у кошику ЕКЮ залежала насам-
перед від: частки ВВП держави-члена в сукупному ВВП Співто­
вариства, частки експорту та імпорту держави-члена у внутрішній
торгівлі Співтовариства.
Вага валюти в кошику — це відношення між кількістю цієї
валюти, що входила до кошика ЕКЮ і вартістю ЕКЮ, вираженій
у цій валюті. Натомість, вартість ЕКЮ, виражена в одній з валют
кошика, дорівнювала сумі кількості цієї валюти в кошику ЕКЮ і
кількості решти складових валют ЕКЮ, перерахованій на цю
валюту за чинним тоді центральним курсом. Наприклад, 1 ЕКЮ =
1,91 марки, а до складу ЕКЮ входило 0,62 марки. Тоді вага марки
в кошику ЕКЮ була 0,62  :  1,91  х  100  %  =  32  %. Згодом склад
кошика було заморожено і остаточно до нього входило 12 валют,
тобто валюти всіх тодішніх членів ЄС.
Як зазначається в колишньому Договорі про заснування ЄС,
склад кошика ЕКЮ був «заморожений» станом на 1 листопада
1993 р., тобто на день, коли набрав чинності Маастрихтський
договір, на основі складу кошика в перерахунку на кожну націо-
нальну валюту. На своєму засіданні в Мадриді в грудні 1995 р.
Європейська Рада вирішила, що на початку третього етапу нову
європейську валюту треба назвати євро, тобто таким ім’ям, котре
символізуватиме Європу, і яка буде однаковою в усіх мовах дер-
жав-членів.
Другий етап створення ЕВС розпочався 1 січня 1994 р. і завер-
шився 31 грудня 1998 р. Упродовж цього етапу, згідно з колишнім
установчим Договором, кожна держава-член мала не допускати
надмірного дефіциту бюджету та ініціювати кроки, що зроблять
незалежним її центральний банк, оскільки в майбутньому валют-
ному союзі можуть брати участь лише країни, що мають добре
економічне управління. У Регламенті Ради 3605/93 та 475/2000
детально прописані правила та визначення застосування проце-
дури погашення надмірного державного дефіциту, зокрема й
визначення державного боргу, а також правил передачі відомос-
тей від держав-членів до Комісії.
14
 Щодо процесу, спрямованого на досягнення незалежності
центральних банків, забороняється державам надавати своїм уря-
дам послуги овердрафту чи інші кредитні пільги а також скупову-
вати борги державного сектора безпосередньо у боржників (ст. 123
ДФЄС). У Регламентах Ради роз’яснюються деякі наслідки цієї
заборони.
Разом із забороною прямого валютного фінансування дефіци-
ту бюджету, спрямованою на те, щоб підпорядкувати державні
позики ринковій дисципліні, Договір стверджує, що органи дер-
жавної влади не мусять мати прямого доступу до фінансових
інституцій, навіть якщо такий стан справ ґрунтувався на цілком
слушних міркуваннях (ст. 124 ДФЄС). Отже, Договір має на меті
запровадити певного виду бюджетний контроль, зумовлений мір-
куваннями ринку. Задля цього в Регламенті Ради 3604/93 визна-
чено такі поняття, як «приватний доступ», «фінансові інституції»,
«слушні міркування» та «державні підприємства».
Під час підготування та переходу до третього етапу установчий
Договір вимагав, щоб Комісія ЄС та Європейський валютний
інститут доповідали Раді про динаміку законодавств держав-чле-
нів, пов’язану зі створенням Економічного та валютного союзу,
та про поступ до вищого рівня співпраці, який визначається
дотриманням чотирьох особливих критеріїв:
(а) рівня інфляції, близького до того, що їх показують три най-
кращих держави-члени за умов стабільності цін;
(b) бюджетного становища уряду, що має уникати надмірного
дефіциту — бюджетний дефіцит не має перевищувати 3 % ВВП,
а  загальний державний борг — 60  % ВВП (відповідно до оцінки
Ради, ухваленої кваліфікованою більшістю);
(с) збереження та розвитку інтеграції, досягнутої державами-
членами, що відбивається в довгостроковому рівні відсоткових
ставок;
(d) нормальних меж коливання, створеного за останні два роки
завдяки механізму обмінного курсу в межах Європейської валют-
ної системи (ст.  121 Договору про заснування Європейського

15
співтовариства та Протокол про процедуру щодо надмірного
дефіциту).
1 травня 1998 р., відповідно до процедури та плану, наміченого
зазначеним установчим Договором, Рада, діючи за рекомендаці-
єю Комісії, ухвалила рішення, згідно з яким Австрія, Бельгія,
Фінлян­дія, Франція, Іспанія, Голландія, Ірландія, Люксембург,
Німеччина, Португалія та Італія дотримуються необхідних умов
для впровадження єдиної валюти. Європейський парламент
затвердив це рішення Ради 2 травня 1998 р.
На основі цього Рада у Рішенні 98/317 зазначила, що під час
зустрічі на рівні голів держав чи урядів, яка відбулася 3 травня
1998 р., вирішила, що 11 згаданих вище держав-членів станом на
1 січня 1999 р. відповідають умовам, необхідним для впроваджен-
ня спільної валюти, а саме: національні законодавства, разом зі
статутами національних банків, відповідали Договорові та
Статуто­ві Європейської системи центральних банків (далі —
ЄСЦБ); допустимий рівень інфляції впродовж року, який завер-
шився в січні 1998 р., був нижчим за зазначені показники; ці
країни не зазнавали санкцій Ради з причини надмірного бюджет-
ного дефіциту; вони брали участь у регуляції курсів валют, та їхні
валюти не зазнають суворого тиску; у рік, що завершився в січні
1998-го, їхній рівень відсоткових ставок не перевищував визна-
чених показників.
До ЕВС із самого початку не вступили: Греція, Данія, Велико­
британія та Швеція.
Великобританії та Данії були надані спеціальні поступки,
необхідні для того, щоб вони ратифікували Договір. Рада зазна-
чила, що Греція та Швеція не виконали умов, необхідних для
введення єдиної валюти. Вона не перевіряла, чи ці умови викона-
ли Велика Британія та Данія, оскільки згідно з відповідним поло-
женням Договору, Велика Британія повідомила Раду, що вона не
має наміру приступати до третього етапу ЕВС 1 січня 1999-го р.,
а Данія — що не братиме участі в третьому етапі формування ЕВС.
Великобританія не погоджувалась з передачею своїх повнова-
жень на проведення грошової політики до Європейської системи
16
центральних банків. У випадку Данії, вступ до ЕВС зробив
неможливим результат референдуму. Пропозиція вступити до
валютного союзу була відкинута громадянами. У 2000 р. у Данії
вдруге відбувся референдум про вступ цієї держави до валютного
союзу, на якому знову відкинули можливість вступу до ЕВС. Інші
дві держави, Швеція та Греція, не виконали критеріїв Договору.
Держави-члени, що не змогли ввести єдину валюту від самого
початку, отримали відстрочення, а також гарантії того, що поло-
ження про валютну політику та санкції, пов’язані з надмірним
дефіцитом, до них не застосовуватимуть (ст.  122 Договору про
заснування Європейського співтовариства). Країни, що утриму-
ються від інтеграційних процесів, а також ті, хто на початковому
етапі не відповідають потрібним критеріям, попри все, беруть
участь у всіх процедурах (багатосторонній моніторинг, контроль
за надмірним дефіцитом), що має полегшити їхню майбутню
участь. Голови їхніх центральних банків є членами Загальної ради
ЄЦБ.
Ці заходи полегшили запровадження євро в Греції, після того
як Рада у Рішенні 2000/427 визнала, що ця країна виконала
умови, викладені в статті 121  (1) Договору про заснування
Європей­ського співтовариства. Отже, вже 1 січня 2001 р. Греція
стала дванадцятим членом ЕВС.
Третій етап створення ЕВС почався 1 січня 1999 р. з незворот-
ної фіксації обмінного курсу валют країн-учасниць та їхньої
прив’язки до євро (Регламент 2866/98 та Регламент 1478/2000).
ЕКЮ було замінено на євро, яке стало повноцінною спільною
валютою держав-членів, що повною мірою беруть участь у єдиній
валютній політиці (ст. 123 Договору про заснування Європейського
співтовариства). З 1 січня 1999 р. до 1 січня 2002 р. в обігу пере-
бували національні валюти. Існувала правова рівноправність
національних валют та євро. Проте євро використовували виключ-
но у безготівкових операціях. Банки, за бажанням клієнта, пови-
нні були перевести рахунок з національної валюти на євро, але
зворотна операція була неможливою. У той час кожен клієнт ще
міг мати банківський рахунок у національній валюті. Цей період
17
був необхідний для друкування банкнот та виготовлення монет
євро, а також для підготовки громадськості до заміни національ-
них валют на євро.
1 січня 2002 р. у обіг були запроваджені банкноти та монети
євро. Хоча вони могли знаходитися в обігу разом із банкнотами та
монетами національних валют до 1 липня 2002 р., уже 1 березня
2002 р. з обігу були вилучені всі національні валюти, і євро стало
єдиним легальним засобом оплати у валютному союзі. Тривалість
терміну одночасного обігу євро та національних валют незначно
відрізнялася в окремих країнах. Після 1 березня 2002 р. банкноти
та монети національних валют можна і надалі обмінювати на євро
в національних центральних банках, а також комерційних банках
в країнах зони євро. Терміни обміну вилучених з обігу банкнот та
монет відрізняються в окремих країнах.
Банкноти і монети євро є законним платіжним засобом у 18 із
28 держав-членів Євросоюзу, включаючи заморські департаменти
і території островів, які є або частиною, або пов’язані з ними,
тобто належать до країн зони євро. Наприклад держави, які уві-
йшли до зони євро останніми роками є: Словенія (2007 р.), Кіпр
(2008 р.), Мальта (2008 р.), Словаччина (2009 р.), а також Естонія
(2011 р.) та Латвія (2014 р.).
Монако, Сан-Марино та Ватикан використовують євро на
основі офіційної угоди з ЄC, нещодавно до них приєдналась
Андорра. В обігу Чорногорії та Косово також перебувають євро,
проте без офіційної угоди.
Валютна політика та політика щодо обмінного курсу орієнту-
ються на євро, міжнародні розрахунки пропонуються в євро,
а держави-члени мають перевести свій поточний державний борг
у євро. Держави-члени, що долучилися до Союзу, мають єдину
валютну політику та єдину валюту — євро (Регламент 974/98 та
Регламент 2596/2000). Їхній моніторинг здійснює Європейський
центральний банк, який замінив Європейський валютний інсти-
тут (тимчасова інституція другої стадії), і утворює разом із цен-
тральними банками держав-членів Європейську систему централь­
них банків (далі — ЄСЦБ).
18
 Усі центральні банки, зокрема банки тих країн, що не є учас-
ницями єдиної валютної політики, є учасниками ЄСЦБ від
початку третього етапу. Головною метою ЄСЦБ є встановлення
стабільних цін. До того ж, ЄСЦБ має підтримувати загальну еко-
номічну політику ЄС щодо сприяння досягненню цілей такої
політики, зазначених у ст. 3 ДЄС.
Головні завдання, які має виконати ЄСЦБ, такі: розроблення
та впровадження валютної політики Союзу та приведення опера-
цій з іноземною валютою у відповідність до умов, передбачених
ст.  127 ДФЄС; утримання офіційних валютних резервів держав-
членів та управління цими резервами; забезпечення стабільного
функціонування систем платежів (ст. 127 ДФЄС). Хоча політику
щодо обмінних курсів (долара США, японської єни і т. д.) визна-
чає Рада після консультацій з ЄЦБ (ст. 133 ДФЄС).
ЄЦБ може ухвалювати регламенти та рішення для виконання
завдань, поставлених ЄСЦБ (ст. 132 ДФЄС). Національні уряди
мають радитись із ЄЦБ стосовно проектів законів у галузі його
компетентності (Рішення 98/415). ЄЦБ уповноважений: засто-
совувати мінімальні резерви та визначати розміри компенсації
за такі резерви; накладати штрафи та періодичні стягнення з
компаній чи фірм, які порушують встановлені правила чи не
підкоряються його постановам або рішенням, а також збирати
статистичну інформацію з метою виконання цих завдань
(Регламент 2533/98).
Національні банки та ЄЦБ не повинні чекати на вказівки від
урядів держав-членів чи інститутів Союзу та не повинні підпоряд-
ковуватися таким вказівкам (ст.  130 ДФЄС). Президент, віце-
президент та інші члени Виконавчої ради ЄЦБ призначаються
рішенням на основі спільної згоди держав-членів, що запровади-
ли єдину валюту, після того, як призначених ними кандидатів
затвердить Європейський парламент (Рекомендація 98/318 та
Рішення 98/345).
ЄЦБ має виключне право здійснювати випуск банкнот євро в
межах Союзу. ЄЦБ та національні центральні банки мають
забезпечити випуск цих банкнот (Рішення ЕСВ/1998/6). Держа­
19
ви-члени мають забезпечити випуск євро монет в обсязі, визна-
ченому ЄЦБ (ст. 128 ДФЄС). Із ЄЦБ необхідно консультуватися
стосовно будь-якого запропонованого документа ЄС, що під-
падає під його компетенцію; окрім того, щодо питань, які пере-
бувають у межах його компетенції, він може повідомляти про
свою позицію інституціям ЄС чи національним урядам (ст. 127
ДФЄС). Рішення Ради визначають обсяг та умови рекоменда­цій
ЄЦБ, які він, у межах своєї компетентності, надає національ­
ним урядам з приводу введення нових законодавчих актів
(Рі­шен­ня 98/415).
В установчих договорах ЄС не передбачено створення так зва-
ної Ради Євро-12, яка була сформована насамперед за ініціати-
вою Франції, з метою створити певну противагу до ЄЦБ у формі
«економічного уряду». Якою необхідною не була б координація
економічних політик у рамках ЕВС, у такому прагненні проявля-
ється загроза незалежності ЄЦБ. Рада Євро-12, що називається
також радою стабільності й має завдання провести обмін думками
про загальноекономічну ситуацію, роз’яснення державних
бюджетів з метою високої конвергенції, а також проведення деба-
тів про структурно-політичні засади і засади політики зайнятості,
не є спроможною на це, оскільки має неформальний характер і не
може приймати обов’язкових рішень. Усе це виявляє лише те, що
збереження незалежності ЄЦБ є довготривалим завданням і, вре-
шті, може бути успішним лише тоді, коли за ним стоїть достатньо
усталена політична воля.
На засіданні Європейської Ради в Амстердамі, яке відбулося 16
та 17 червня 1997 р., було прийнято резолюцію, яка жорстко
ви­значає обов’язки держав-членів, Комісії ЄС та Ради щодо здій­
снення Пакту про стабільність та зростання. Згідно з цим Пактом
держави-члени зобов’язуються: дотримуватись короткострокової
мети «профіцитного чи близького до збалансованості бюджету»
при здійсненні своїх стабілізаційних програм чи програм розви-
тку; якомога швидше ліквідувати надмірний дефіцит у разі, якщо
він виникає; з власної ініціативи оприлюднювати свої рекоменда-
ції відповідно до ст. 126 ДФЄС; не намагатися уникати процедур

20
подолання надмірного дефіциту, навіть якщо вони загрожують
зниженням реального ВВП щонайменше на 0,75 %.
Амстердамська Європейська Рада також ухвалила два Регла­
менти, що становлять частину Пакту про стабільність та зростан-
ня і забезпечують встановлення бюджетної дисципліни на третьо-
му етапі створення ЕВС. Ці регламенти закладають основу систе-
ми ефективного багатостороннього нагляду та визначають
про­цедуру надмірного дефіциту.
Перший Регламент 1103/97 та 2595/2000 стосується продо-
вження дії контрактів, заміни розрахунків в ЕКЮ на розрахун-
ки в євро за курсом один до одного, курсу обміну та правил
обігу. На додаток до цих Регламентів Директива 98/6 про захист
прав споживачів вимагає, щоб на продуктах, які пропонуються
споживачам, було зазначено ціну з урахуванням курсів обміну
та правил обігу, що свідчитиме про ясність та зрозумілість ціни.
На початку цієї Директиви Комісія ЄС закликає торговельні
організації досягти угоди стосовно зазначення ціни на товарах
як у євро, так і в національних валютах. До того ж вона реко-
мендує банкам не стягувати платні за конверсію вхідних і
вихідних платежів, рахунків та банкнот, деномінованих у євро
чи національних валютах (Рекомендації 98/286, 98/287 та
98/288).
Другий Регламент 974/98 та 2596/2000 визначає ті умови, за
якими валюти держав-членів замінюватимуться на євро від 1 січня
1999 р. Він також містить положення, згідно з яким від 1 січня
2002 р. ЄЦБ, як і центральні банки держав-членів, вводять в обіг
банкноти євро, і саме від цього моменту банкноти й монети євро
вважаються офіційним платіжним засобом.
Таким чином держави-члени, що приєдналися до Економічного
й валютного союзу, випускають монети — євро чи центи. Банкноти
й монети національної валюти залишалися офіційним платіжним
засобом на території країн-членів не більше ніж шість місяців
після завершення перехідного періоду. Регламент 975/98 та
423/1999 щодо деномінації та технічних характеристик монет
євро, що випускатимуться в обіг, передбачає, що перша серія

21
монет євро складатиметься з восьми номіналів (1, 2, 5, 10, 20, 50
центів, 1 і 2 євро).
Паралельно із запровадженням євро з 1 січня 2002 р. банківські
комісійні збори за транскордонні платежі в євро необхідно привес-
ти у відповідність із комісійними зборами з транзакцій в євро на
національному рівні (Регламент 2560/2001). Рамкове рішення Ради
2000/383 спрямоване на збільшення захисту від підробок у зв’язку
з запровадженням євро, а два регламенти Ради 1338/2001 та
1339/2001 визначають заходи, необхідні для реалізації цієї мети.
Програма «Перикл» із обміну, допомоги та стажування зосередже-
на на зближенні національних заходів, спрямованих на гаранту-
вання відповідного рівня захисту євро від підробок, і враховує най-
ефективніший досвід у цій сфері (Рішення 2001/923 та 2001/924).
На початку третього етапу ЕВС, 1 січня 1999 р., установлено
механізм обмінного курсу, який замінив Європейську валютну сис-
тему, щоб прив’язати до євро валюти держав-членів ЄС, що зали-
шилися поза межами зони євро. Механізм сприяв орієнтуванню
цих країн на політику стабільності, прискоренню зближення й у
такий спосіб допомагав їм пристосуватися до євро. При цьому
право голосу цих держав у Раді ЄС з питань єдиної валюти було
тимчасово припинено.
У рамках механізму обмінного курсу для валют країн поза
межа­ми єврозони визначають центральний курс стосовно євро.
Таким чином, центральні курси встановлені для валют країн, що
не входять у єврозону, зі стандартним розмахом коливання валют-
ного курсу від євро у 15 % в будь-якому напрямку. Валютна інтер-
венція в різницю між курсами має бути автоматичною та необме-
женою, із короткотерміновим фінансуванням, однак ЄЦБ, як і
центральні банки інших країн-учасниць, мають право призупи-
нити інтервенцію в разі, якщо це суперечить їхній основній меті.
З іншого боку, офіційно узгоджений розмах коливання валютних
курсів є меншим за стандартні й загалом забезпечений автома-
тичною інтервенцією, а фінансування може бути встановлене на
прохання зацікавленої держави-члена ЄС, що не входить до євро-
зони.
22
 Опівночі 1 січня 2002 р. національні валюти припинили своє
існування. Національні банкноти та монети ще можна було вико-
ристовувати протягом щонайбільше восьми тижнів, однак здій-
снення платежів у старих національних валютах за картками,
чеками і трансферами стало неможливим. Протягом періоду
подвійного обігу споживачі мали змогу розраховуватися в крам-
ницях національними банкнотами й монетами, що залишилися в
їхньому користуванні. Під час завершення перехідного терміну
національні банкноти можна було обміняти в більшості комер-
ційних банків (протягом кількох місяців), а після 10 років їх
можна буде обміняти лише в центральних банках країни похо-
дження валюти.

1.3. Правові засади спільної

економічної політики
Економічна політика колишнього ЄЕС реально почала форму-
ватися тільки тоді, коли держави-члени зобов’язалися сформува-
ти економічний і валютний союз. Більшою мірою, ніж інші спіль-
ні політики, економічна політика є обов’язковою для такого
союзу, оскільки є одним із його елементів. Завданням, покладе-
ним на економічну політику Резолюцією Ради ЄС і представників
урядів держав-членів від 22 березня 1971 р. щодо поетапного
формування економічного та валютного союзу, є зближення еко-
номік держав-членів ЄЕС. Це завдання є дуже складним з огляду
на структурні відмінності економік країн, що мали брати участь у
такому важливому проекті, напередодні формування спільного
ринку. Водночас досвід, здобутий у цьому суперечливому проце-
сі, виявився корисним для формування ефективної спільної еко-
номічної політики.
На відміну від валютної політики, держави-члени зберігають за
собою відповідальність за економічну політику в рамках еконо-
мічного й валютного союзу. Держави-члени мають діяти так, щоб
поважати принципи відкритої ринкової економіки, в якій панує
конкуренція, провадити свої економічні політики з огляду на

23
спільні інтереси держав-членів Співтовариства та в контексті
досягнення його цілей (статті 98 та 99 Договору про ЄС). Отож
спільна економічна політика доповнює єдину валютну політику.
Починаючи з другого етапу ЕВС, тобто від 1 січня 1994 р., еко-
номічна політика держав-членів координується на рівні Спів­
товариства. Рішення Ради 90/141 спрямоване на досягнення
успішного зближення економічної діяльності держав-членів. Для
цього щорічно Економічний і фінансовий комітет (ECOFIN) на
основі рекомендації Комісії кваліфікованою більшістю ухвалює
проект, що містить формулювання загальних настанов економіч-
ної політики для держав-членів і ЄС загалом (ст.  134 ДФЄС).
ECOFIN звітує про наслідки виконання орієнтирів безпосеред-
ньо перед Європейською Радою. Рада на основі обговорення
результатів приймає висновки щодо загальних настанов еконо-
мічної політики держав-членів та Союзу. На основі її висновків
Комісія рекомендує, а Рада кваліфікованою більшістю схвалює
загальні настанови економічної політики, що визначають спільні
цілі щодо інфляції, державних фінансів, стабільності обмінних
курсів і працевлаштування (ст. 121 ДФЄС).
Європейська Рада на основі представлених Комісією допові-
дей відстежує економічний розвиток у кожній державі-члені та
Союзу загалом, а також слідкує за відповідністю економічної
політики загальним настановам. Такий багатосторонній моніто-
ринг ґрунтується на програмах зближення, що їх представляє
кожна держава-член ЄС і що спрямовані на розв’язання специ-
фічних проблемних вузлів у контексті економічного зближення
(ст. 121 ДФЄС). Він також передбачає перегляд бюджетних полі-
тик, причому особливої уваги надають розмірові й фінансуванню
дефіциту. Складником загальної процедури багатопланового спо-
стереження є регулярний нагляд за економічною й валютною
політикою держав-членів ЄС Радою та Комісією.
У разі визнання невідповідності економічної політики однієї з
держав ЄС загальним настановам, або якщо вона загрожує нор-
мальному функціонуванню економічного й валютного союзу,
Комісія може направити відповідній державі-члену попереджен-

24
ня. Рада, яка діє за рекомендацією Комісії, може адресувати від-
повідній державі-члену необхідні рекомендації. Рада за пропози-
цією Комісії може вирішити оприлюднити свої рекомендації.
В  цьому випадку Рада діє без урахування голосу члена Ради, що
представляє відповідну державу-член (ст. 121 ДФЄС).
На підставі пропозиції Комісії Рада одностайно ухвалює рішен-
ня про вжиття заходів для подолання конкретних економічних
ситуацій, наприклад, суттєвих ускладнень у постачанні окремих
видів продукції. За виникнення ускладнень в одній з держав-чле-
нів Співтовариства або якщо є загроза виникнення таких усклад-
нень через причини, що не залежать від цієї країни, Рада має
право, за поданням Комісії, й діючи за процедурою одностайнос-
ті, ухвалити рішення про виділення за певних обставин для цієї
країни фінансової допомоги Союзу (ст. 122 ДФЄС).
Перехід до третього етапу Економічного й валютного союзу,
у зв’язку з запровадженням євро, тісніше пов’язав економіки дер-
жав-членів. Тепер вони поділяли єдину валютну політику та єди-
ний валютний курс. Згідно з положеннями ст. 126 ДФЄС й Пакту
про стабільність та зростання, економічна політика й визначення
рівнів заробітної плати залишається в межах компетенції держав-
членів Союзу. Оскільки розвиток кожної окремої національної
економіки безпосередньо впливає на рівень інфляції в єврозоні,
він також впливає й на умови функціонування валюти в цій зоні.
З огляду на це, запровадження єдиної валюти вимагає тіснішого
координування й спостереження за економічною політикою ЄС
між державами-членами єврозони. Тісніше координування також
має сприяти досягненню цілей Союзу, викладених у ст.  3 ДЄС.
Щоб забезпечити подальше зближення та ефективне функціону-
вання спільного ринку, держави, що не є членами єврозони,
мають долучатися до координування економічної політики.
Бюджетна політика, досі є сферою, в якій відмінності підходів
держав-членів є доволі суттєвими. Це спричинене тим, що бюджет
є найхарактернішою ознакою національного суверенітету країни
в економічній сфері. Бюджет справді є головним інструментом
визначення напрямків розвитку як економіки в цілому, так і

25
окремих аспектів урядової політики, зокрема регіонального, соці-
ального, індустріального розвитку тощо. Витратна частина
бюджету безпосередньо впливає на визначення державних капі-
таловкладень, а також, опосередковано, у формі різноманітної
допомоги, на приватні інвестиції. Прибуткова частина бюджету
становить основу заощаджень й умов обігу валюти. Бюджетна
політика держави може мати короткострокові цілі (уникнення
рецесії або стримування інфляції), а також передбачати структур-
ні перетворення в рамках національної економіки, що реалізу-
ються через виробниче інвестування. Очевидно, що хоча це й
складне завдання, однак координування бюджетної політики є
надзвичайно важливим процесом для економічного зближення,
передбаченого ДЄС, а також для участі держави-члена Співто­
вариства в третій фазі ЕВС.
Пакт про стабільність та зростання, про який ішлося вище,
зазначає, що за національну бюджетну політику й надалі відпові-
дальні держави-члени. З іншого боку, як запобіганню, так і стри-
муванню слугують два регламенти. Регламент 1466/97 про поси-
лення нагляду за бюджетними статтями вимагає від держав-чле-
нів запровадження програм стабільності (або програм зближення
у випадках, коли країна не бере участі в єдиному валютному
союзі), що визначають середньострокові завдання для урядових
статей бюджету, які близькі до залишків або надлишків. Метою
другого Регламенту 1467/97 є прискорення й уточнення запрова-
дження процедури надмірного дефіциту, зокрема, визначено
санкції, накладені на державу-члена, яка не вживала необхідних
заходів для коригування надмірного дефіциту, а також кінцеві
терміни різних етапів цієї процедури. Запровадження санкцій як
примусовий наслідок недотримання рішень Ради і як типову
санкцію визначено депонування безвідсоткового внеску для
Комісії порушником (державою-членом).
Однак ці положення виявились недостатньо дієвими.
Насамперед Німеччина і Франція з 2002–2003 рр. порушують
заборону надмірного державного дефіциту відповідно до ст.  126
ДФЄС. Коли Комісія подала Раді пропозицію оголосити, відпо-
26
відно до положень зазначеної статті, Німеччині та Франції реко-
мендації і як наслідок запустити наступний етап процедури щодо
ухвалення рішення, то Рада відхилила її. Комісія оскаржила це
рішення внаслідок скарги про недійсність до Суду ЄС. Однак Суд
ЄС визнав скаргу Комісії про недійсність неприйнятною, коли
вона спрямовується проти відхилень рішення згідно зі ст.  126
ДФЄС. На відміну від цього, Суд ЄС оголосив прийняті Радою
«висновки», на основі яких вона припинила дефіцитну процеду-
ру, непоєднуваними зі ст. 126 ДФЄС та зі ст. 9 Регламенту 1467/97.
Розбіжності між Комісією і Радою посилили прагнення з боку
тих держав-членів, бюджетна дисципліна яких є поганою, рефор-
мувати пакт про стабільність та зростання з метою зробити його
гнучкішим. Стосовно цього Європейська Рада досягнула політич-
ної згоди і Рада прийняла Регламенти 1055/2005 і 1056/2005 про
зміну зазначеного пакту. Основні зміни дозволяють, насамперед,
більшу заборгованість державних бюджетів, якщо вона поясню-
ється основоположними структурними реформами — запрова-
дженням складних пенсійних систем із відповідним законодав-
чим і фінансовим забезпеченням. Водночас, плани щодо враху-
вання інших факторів, які б остаточно знецінили пакт про
стабіль­ність, не були реалізовані.
Держави-члени повинні щоквартально готувати й передавати
Комісії дані щодо свого державного боргу (Регламент 1222/2004).
На третьому етапі ЕВС бюджетна політика держав-членів
Союзу визначалась трьома правилами: овердрафт (заборгованість
банку) або будь-які інші види кредитування ЄЦБ чи національ-
них центральних банків державним органам влади (Співтова­
риства, національним або регіональним) заборонені (ст.  123
ДФЄС); будь-який пільговий доступ державних органів влади до
ресурсів фінансових інституцій забороняється згідно зі ст.  124
ДФЄС, (Регламент 3603/93, 3604/93 та 3605/93); ні Співтовариство,
ні держави-члени не несуть відповідальності за зобов’язання дер-
жавних органів влади або підприємств (ст.  125 ДФЄС). Через
запровадження нових домовленостей щодо координування еко-
номічної політики Рада має змогу ретельно контролювати справж­
27
ні та очікувані показники розвитку бюджетної політики держави-
члена ЄС.
Комісія має наглядати за розвитком бюджетної ситуації та рів-
нями урядового боргу в державах-членах задля своєчасного визна-
чення помилок. Зокрема, йдеться про вивчення відповідності
бюджетній дисципліні на основі таких двох критеріїв:
а) частка запланованого або реального урядового дефіциту
порівняно з ВВП не повинна перевищувати контрольного показ-
ника у 3 % від ВВП та динаміку зміни частки — чи досягає вона
рівня контрольного показника, чи, навпаки, суттєво й тимчасово
перевищує його;
б) частка урядового боргу відносно ВВП не повинна переви-
щувати відносну вартість у 60 % від ВВП, та чи достатньою мірою
ця частка зменшується і наближається до рівня відносної вартості
задовільними темпами (ст. 126 ДФЄС та Протокол щодо подолан-
ня надмірного дефіциту).
У разі, якщо держава-член не відповідає одному чи обом цим
критеріям, Комісія має підготувати звіт, ураховуючи всі відповідні
чинники, зокрема й середньострокові економічні та бюджетні
показники держави. За поданням Комісії та за результатами
комплексного оцінювання й з урахуванням усіх зауважень держа-
ви-члена Рада кваліфікованою більшістю ухвалює рішення щодо
наявності надмірного бюджетного дефіциту. Якщо існування над-
мірного дефіциту доведено, Рада має виробити рекомендації кра-
їні для виправлення ситуації у визначений термін. За умови, якщо
у відповідь на рекомендації Ради протягом передбаченого терміну
ефективних заходів не вжито, Рада насамперед може оприлюдни-
ти надані раніше рекомендації, а потім кваліфікованою більшістю
ухвалює рішення стосовно заходів щодо держави порушника ЄС
(ст. 126 ДФЄС).
Головний інструмент фінансової солідарності ЄС — це Європей­
ський інвестиційний банк (далі — ЄІБ). Відповідно до ст. 309 ДФЄС
завданням ЄІБ є сприяння збалансованому й стабільному розви-
ткові ЄС у процесі реалізації його основних політик. ЄІБ здій-
снює це завдання через звернення до ринку капіталів і викорис-
28
тання власних ресурсів. Завдяки високому кредитному рейтинго-
ві Банку він бере позики на вигідних умовах на світових ринках
капіталів і передає їх кінцевим позичальникам в особі держав-
членів ЄС та їхніх фінансових інституцій, що розподіляють ці
глобальні позики між малими й середніми підприємствами.
Статутний капітал ЄІБ зріс від 30 млрд ЕКЮ на початку 1990-х
рр. до 243 млрд євро у 2013 р. Річний обсяг кредитування складав
72 млрд євро у 2013 р.
ЄІБ є головним джерелом фінансування для новітніх сфер
промисловості й передових технологій, зокрема в таких галузях,
як машинобудівна та хімічна промисловість, фармацевтика, аеро-
космічне будівництво й інформаційні технології. Банк також
сприяє розбудові транс’європейських телекомунікаційних, тран-
спортних та енергетичних мереж, підвищенню конкурентоздат-
ності промислового виробництва, приділяє особливу увагу охоро-
ні довкілля й співпраці стосовно розвитку третіх країн. Однак
пріоритетним напрямком діяльності ЄІБ є сприяння розвиткові
найменш розвинених регіонів Євросоюзу. Така допомога стано-
вить близько 70 % загального фінансування в ЄС.
У грудні 1992 р. на засіданні Європейської Ради в Единбурзі
ухвалено принципове рішення про заснування Європейського
інвестиційного фонду (ЄІФ) з капіталом у 2 млрд ЕКЮ, частка
ЄІБ в якому становить 40 %, Комісії — 30 %, державних і приват-
них фінансових інституцій — 30 %. Кількість акціонерів ЄІФ була
78, з яких 76 банків і фінансових установ, а також ЄС та ЄІБ, чому
до того ж останній є найбільшим акціонером.
Наразі, станом на кінець 2013 р. статутний капітал ЄІФ стано-
вить 3 млрд євро, фонд управляє активами загалом на суму
7,9 млрд євро.
На засіданнях ECOFIN (у складі міністрів фінансів країн
Євросоюзу) обговорюється необхідність створення органів фінан­
сового регулювання для подолання наслідків триваючої економіч-
ної кризи. Міністри у 2010 р. підтвердили, що регулювання необ-
хідно, але воно повинне бути розумно обмеженим. Без єдиного
органу банківського нагляду не обійтися, але він повинен займа-
29
тися дотриманням правильного балансу загальноєвропейських і
національних інтересів.
Комісія ЄС ще у 2009 р. як відповідь на глобальну фінансову
кризу розробила проект реформи системи регулювання й конт­
ролю фінансового сектора. В основі знаходяться пропозиції
колишнього глави центрального банку Франції й директора-роз-
порядника МВФ Жака де Лароз’є, а також пропозиції ECOFIN.
Підсумковий проект реформи фінансового регулювання в
Євросоюзі затверджено Радою ЄС та Європарламентом. На­при­
кін­ці 2010 р. нове законодавство набуло чинності.
Так, Регламент 1092/2010 Європейського парламенту та Ради
від 24/11/2010 запроваджує Європейську раду з системних ризи-
ків — European Systemic Risk Board (далі — ESRB), а Регламент
Ради 1096/2010 від 17/11/2010 покладає конкретні завдання на
ЄЦБ щодо функціонування згаданої ESRB.
Таким чином, фінансове законодавство ЄС зазнало істотних
змін, які дозволять регуляторам виявляти на ранній стадії й лікві-
дувати системні ризики, а також ефективно усувати екстрені
ситуації, конфлікти й суперечності, які час від часу виникають
серед наглядових органів. Створено групи наглядових органів, які
будуть стежити за роботою фінансової системи й попереджати
про ранні ознаки можливої кризи. Перша група нагляду сформо-
вана із центральних банків країн-членів ЄС і регуляторів фінан-
сових ринків, які формують наглядовий орган — ESRB, котрий
займається макропруденційним наглядом, тобто загальним моні-
торингом стану фінансової системи ЄС і попереджає Комісію ЄС
про будь-які, навіть незначні ознаки, які можуть свідчити про
кризу, що насувається.
Повноваження ESRB досить обмежені, оскільки можливо
лише попереджати зародження нових криз, а також давати при-
писання національним регуляторам, хоча ніяких санкцій за їхнє
недотримання не передбачено. Таким чином, можливості впливу
ESRB не будуть простягатися далі винесення публічних виснов­
ків, хоча не виключено, що на незговірливі держави буде застосо-
вуватися політичний тиск на рівні урядів держав Євросоюзу.
30
 ESRB є частиною другої групи наглядових органів — Європей­
ської системи фінансових спостерігачів (European System of
Financial Supervisors, ESFS), метою якого є забезпечення контро-
лю за фінансовою системою Союзу. ESFS складається з націо-
нальних європейських фінансових регуляторів країн-членів ЄС і
нових європейських агентств, відповідальних за здійснення
нагляду за діяльністю банків, фінансових компаній, страхових
компаній і пенсійних організацій. Такими є нові агентства:
Європейська банківська організація (European Banking Authority —
EBA), Європейська організація страхування й пенсійного забез-
печення (European Insurance and Occupational Pensions Authority —
EIOPA) і Європейська організація з цінних паперів і ринків
(European Securities and Markets Authority — ESMA). Ця група
здійснює контроль за виконанням загальноєвропейських банків-
ських правил, а також за прийняттям екстрених антикризових
заходів. Крім того, буде виступати посередником між цент­
ральними й місцевими регуляторами. Створення організацій
здійснюється для забезпечення більш ефективного нагляду, а сам
процес їхнього утворення буде здійснюватися шляхом перетво-
рення вже існуючих профільних європейських організацій —
Європейського комітету страхового й пенсійного нагляду (далі —
CEIOPS), Європейського комітету банківського нагляду (CEBS) і
Європейського комітету регуляторів цінних паперів (далі —
CESR).
Зазначимо, що трійка нових галузевих наглядових органів має
реальні повноваження. Вони можуть проводити власні розсліду-
вання, запитувати інформацію в європейських компаній безпо-
середньо й виступати арбітром у суперечках між національними
регуляторами. Нові агентства одержать право видавати приписи
національним наглядовим органам, вказівки яких повинні бути
виконані протягом десяти днів. У випадку невиконання приписів
нових європейських наглядових органів буде вживати заходи
Комісія ЄС.
Зауважимо, що Великобританія як основний фінансовий
центр ЄС, побоюється, що нові фінансові регулятори одержать
31
занадто багато повноважень, в результаті чого сама держава втра-
тить частину контролю над фінансовою системою. Німеччина
вважає, що нинішні реформи фінансового регулювання варто
вдосконалити, при цьому відзначаючи, що він слугує гарною
базою для майбутніх дискусій. Експерти називають створення
ефективних загальноєвропейських регуляторів складним завдан-
ням, оскільки подібні ініціативи в Європі, як правило, розбива-
ються об стіну націоналізму. Практично кожний починає говори-
ти, що в його держави є специфіка, яку загальноєвропейські
структури не зможуть врахувати.
На випадок надзвичайних економічних ситуацій, таких як
план порятунку Греції та для підтримки держав-членів, особливо
постраждалих від наслідків світової економічної кризи, був засно-
ваний Європейський механізм фінансової стабілізації — European
Financial Stability Facility (далі — EFSF). Порядок функціонуван-
ня механізму закріпив Регламент Ради № 407/2010 від 11 травня
2010 р. про EFSF. У рамках цього механізму Комісія ЄС у цілях
надання кредитів зацікавленим державам-членам уповноважена
залучати позикові кошти на ринках капіталів або у фінансових
інститутів. Основним джерелом, з якого запозичуються кошти в
рамках EFSF, став особливий фонд — Європейський фонд фінан-
сової стабільності (створений в екстреному порядку і має тимча-
совий характер), який наразі перетворюється на повноцінний
фонд — Європейський стабілізаційний механізм — European
Stability Mechanism (ESM), а також джерелом коштів є Міжнарод­
ний валютний фонд із внеском 250 млрд євро.
У ДФЕС була внесена поправка, яка дозволяє державам-чле-
нам єврозони створити подібний фонд. Відповідно до нового п. 3
ст. 136 ДФЕС, що присвячений спеціальним заходам координації
економічної політики держав-членів із грошовою одиницею євро.
Вони можуть заснувати механізм стабільності, який буде активі-
зуватися, якщо це буде потрібно для збереження стабільності
зони євро в цілому. Надання в рамках цього механізму будь-якого
необхідного фінансового сприяння підпорядковуватиметься
виконанню певних умов.

32
 Далі було підписано спеціальний договір у 2012 р., до якого
будуть приєднуватися інші держави-члени, що переходять на
єдину валюту, власне, — це Договір про заснування ESM.
Капітал ESM, встановлений у розмірі 700 млрд євро, розподі-
ляється на частки (акції) у розмірі 7 млн євро кожна. Оплачується
державами-членами з урахуванням їх економічного потенціалу
(Німеччина — 190 млрд євро, Мальта — 511 млн євро).
Протягом 2011–2012 рр. ЄЦБ під керівництвом президента
М. Драгі провів безпрецедентні за масштабом операції рефінансу-
вання на загальну суму 2 трлн євро. Ці та попередні його дії,
а також фінансова допомога постраждалим країнам (напр. Іспанія,
Португалія) через EFSF мали метою зупинити поширення кризо-
вих явищ.
Оздоровлення економіки та державних фінансів проводиться
шляхом формування інтегрованої системи бюджетних рамок.
У  грудні 2011 р. вступила в силу оновлена версія Пакту стабіль-
ності і зростання, що складається з шести актів — п’яти регламен-
тів і однієї директиви — і тому має назву «six-pack». Запровадження
цього пакета є однією з найзначніших подій в управлінні еконо-
мічною політикою Євросоюзу з часів запровадження валюти
євро. Нові правила роблять нагляд за бюджетною дисципліною
більш ефективним, а механізми коригування бюджетної позиції
більш послідовними і завчасно застосовуваними. Санкції вперше
стають превентивними і майже автоматичними.
Завдяки зусиллям органів ЄС та допомоги МВФ вдалося
уникнути розпаду єврозони. У 2012 р. намітилися перші ознаки
поліпшення макроекономічних показників. Однак відновлення
економічного зростання поки не спостерігається ні в зоні євро в
цілому, ні в периферійних країнах зокрема. За прогнозами еко-
номістів початок економічного зростання можливий не раніше
2015 р.
Криза єврозони звернула увагу політиків ЄС на вразливість
існуючої архітектури ЕВС. У грудні 2012 р. лідери ЄС погодили
«дорожню карту» справжнього Економічного і валютного союзу,
в якій було визначено основні принципи більш міцного ЕВС:

33
 1. Банківський союз.
2. Фіскальний союз (забезпечення стійкості єврозони за допо-
могою контролю за державними бюджетами).
3. Посилена координація економічної політики за допомогою:
— Координації проведення економічних реформ;
— Забезпечення соціального виміру ЕВС;
— Введення взаємних контрактів конкурентоспроможності та
зростання обов’язкових для держав єврозони і добровільних для
інших;
— Розробки механізмів солідарності на підтримку таких конт­
рактів.
У березні 2012 р. усі країни ЄС, окрім Великобританії та Чехії,
домовилися створити бюджетний союз (fiscal compact). Документ
має назву Договір про стабільність, координацію та управління в
Економічному і валютному союзі, набув чинності з 1 січня 2013 р.
Учасники зобов’язуються не приймати дефіцитних бюджетів, лише
в разі спаду економіки допускається від’ємне сальдо не більше
0,5 % ВВП країни в разі загальної суми держборгу менш 60 % від
ВВП і 1 % — для країн з «обтяжуючим» держборгом. При порушен-
ні встановлених лімітів до країни можуть бути застосовані фінансо-
ві санкції в розмірі 0,1 % від ВВП. Таким чином, установлено для
країн ЄС жорсткіші вимоги дотримання бюджетної дисципліни.
На сьогодні ЄС перебуває тільки на середині першого етапу
створення «справжнього ЕВС». 25 жовтня 2013 р. на саміті
Євросоюзу в Брюсселі лідери 28 країн затвердили графік створен-
ня банківського союзу, що складається з двох частин: єдиного
наглядового механізму та єдиного механізму роботи з проблемни-
ми банками. 30 травня 2013 р. у зоні євро набрав чинності другий
бюджетний пакет, що складається з двох регламентів («two-pack»).
Він посилив процедуру прийняття бюджетних планів і запровадив
суворий моніторинг макроекономічних показників країн, які
знаходяться в зоні ризику бюджетного дефіциту або отримують
фінансову допомогу ЄС.
У 2013 р. відбулося обговорення підсумків дворічної роботи
нової Європейської системи фінансового нагляду ESFS. До аналі-

34
зу роботи було залучено не тільки представників наднаціональних
структур ЄС, а й національних інститутів і громадян. Підсумки
обговорення поки аналізуються, але зрозуміло, що Євросоюз
готовий йти далі шляхом фінансової інтеграції, підтвердженням
чому служить Угода між Європарламентом та Радою, яким ство-
рено Єдиний наглядовий механізм (Single Supervisory Mechanism —
SSM). У ньому головна роль відведена ЄЦБ, і цей крок — початок
шляху до створення європейського банківського союзу, за якого
ЄЦБ поступово отримає контроль над 130 найбільшими банками
Єврозони, починаючи з кінця 2014 р.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Дайте визначення поняттю та охарактеризуйте економічний зміст
ЕВС між державами-членами ЄС.
2. Визначте вплив валютних та інших ризиків на функціонування
спільного ринку.
3. Назвіть принципи координації економічної політики держав-чле-
нів за ст. 119 ДФЄС.
4. Зазначте причини невдачі першої спроби створення ЕВС.
5. Назвіть та охарактеризуйте три етапи створення ЕВС.
6. Охарактеризуйте Інституційний механізм ЕВС.
7. Назвіть відмінність між ЕКЮ та євро.
8. Охарактеризуйте країни зони євро.
9. Визначте правові засади діяльності ECOFIN та ЄІБ.
10. Які принципи економічної політики ЄС (ст. 120–126 ДФЄС).
11. Назвіть зміни у системі регулювання і контролю фінансового сек-
тора.
12. Охарактеризуйте нову Європейську систему фінансового нагляду.
13. Які риси притаманні сучасному етапу ЕВС?

35
 Розділ 2
Основні свободи внутрішнього ринку
європейського союзу
2.1. Поняття внутрішнього ринку
в праві Євросоюзу
Створення внутрішнього ринку було передбачено Єдиним
європейським актом 1987 р. Заходи зі створення внутрішнього
ринку включали ліквідацію фіскальних, фізичних та технічних
бар’єрів на шляху вільного руху товарів, осіб, послуг і капіталів.
Важливим інструментом запровадження внутрішнього ринку
стала гармонізація законодавства держав-членів із правом Євро­
союзу.
Лісабонські договори дають визначення поняття внутрішнього
ринку. Згідно зі ст. 26.2 ДФЄС внутрішній ринок складає терито-
рія без внутрішніх кордонів, на якій гарантується вільний рух
осіб, капіталів, товарів і послуг.
Окрім поняття внутрішнього ринку (ст.  14.2), яке перейшло
без змін до Лісабонського договору, Амстердамський договір
про заснування Європейського співтовариства використовував
поняття спільного ринку (ст. 2). Однак він не давав визначення
цього поняття. Воно з’явилось в результаті практики Суду ЄС.
У рішенні у справі 207/83 Commission v. UK [1985] Суд ЄС зазна-
чив, що «Договір, створюючи спільний ринок та поступово
зближуючи економічну політику держав-членів, прагне об’єд­
нати національні ринки в єдиний ринок, який мав би усі харак-
теристики внутрішнього ринку». Таким чином, спільний ринок
передбачав створення внутрішнього ринку та координацію еко-
номічної та інших політик держав-членів. Тим самим поняття

36
спільного ринку було тісно пов’язано з поняттям внутрішнього
ринку.
Лісабонський договір про функціонування Європейського
союзу скасував термін «спільний ринок» і змінив його на термін
«внутрішній ринок». У доктрині права ЄС як синонім до терміна
«внутрішній ринок» застосовується також термін «єдиний ринок».
Відмова від терміна «спільний ринок» пов’язана з завершен-
ням формування внутрішнього ринку ЄС шляхом ліквідації пере-
шкод для його нормального функціонування. Завдяки поступовій
лібералізації кожної зі свобод внутрішнього ринку відбулося їхнє
наближення. В практиці Євросоюзу склалися принципи функці-
онування внутрішнього ринку, які застосовуються до усіх чоти-
рьох свобод. До таких принципів можна віднести: примат права
ЄС (справа 6/64 Costa v. ENEL [1964]), пряму дію певних норм
права ЄС (справа 26/62 Van Gend en Loos [1963]), забезпечення
основних свобод внутрішнього ринку, заборону дискримінації на
внутрішньому ринку (ст.  19 ДФЄС), заборону обмежень для
діяльності суб’єктів на внутрішньому ринку (справи С-369 та
376/96 Arblade [1999]), транскордонний характер транзакцій на
внутрішньому ринку, зворотну дискримінацію (справа С-34/09
Ruiz Lambrano, 30 Sept 2010), гармонізацію законодавства дер-
жав-членів ЄС.
Поняття внутрішнього ринку ЄС не обмежується економіч-
ною складовою. Воно охоплює також такі компоненти, як вирі-
шення соціальних питань, охорону навколишнього середовища,
захист прав споживачів. Однак повної гармонізації між економіч-
ною і соціальною складовими внутрішнього ринку ЄС поки що
не досягнуто.

2.2. Митний союз (статті 28, 29)

Статтею 28 ДФЄС передбачено таке:
1. Союз включає митний союз, який розповсюджується на весь
товарообіг і передбачає заборону митних зборів на імпорт та екс-
порт між державами-членами і всіх інших еквівалентних їм плате-

37
жів, а також прийняття спільного митного тарифу щодо третіх
країн.
2. Положення ст. 30 та глави 3 цього розділу стосуються продук-
ції, виробленої в державах-членах, а також товарів, імпортованих з
третіх країн, які є у вільному обігу на території держав-членів.
Зі ст. 28 випливає, що митний союз має два аспекти:
а) внутрішній — заборона митних зборів на імпорт та експорт
між державами-членами, а також всіх платежів, які мають еквіва-
лентну дію;
б) зовнішній — прийняття єдиного митного тарифу (далі —
ЄМТ) щодо третіх країн.
Метою встановлення ЄМТ є забезпечення однакового став-
лення держав-членів до товарів з третіх країн. ЄМТ класифікує
товари згідно з єдиною номенклатурою з огляду на їхню вартість і
походження. Класифікація базується на положеннях Конвенції
про гармонізовану систему опису і кодування товарів, ухвалену в
рамках Всесвітньої митної організації (далі — ВМО) у 1983 р.
Вона стала основою ЄМТ.
Функціонування ЄМТ дає можливість отримувати значні над-
ходження до бюджету Союзу. Окрім цього ЄМТ виявився ефек-
тивним інструментом для протидії шахрайству, організованій
злочинності, тероризму тощо. З цією метою у 2008 р. були ухвале-
ні Модернізований митний кодекс Співтовариства (Регламент
ЄС 450/2008) та Стратегія розвитку митного союзу (COM (2008)169
final).
Треба, однак, зазначити, що, незважаючи на існування ЄМТ та
Митного кодексу ЄС, процедури оформлення товарів з третіх
країн на митних кордонах держав-членів усе ще не уніфіковані.
У Союзу немає власної митної служби. Митне оформлення здій-
снюють митні служби держав-членів. Для боротьби зі злочинніс-
тю, шахрайством, тероризмом на кордонах ЄС діє Програма
митної безпеки (Регламент ЄС 648/2005).
Стаття 28 має пряму дію.
Згідно зі ст. 31 ДФЄС ставки спільних митних тарифів затвер-
джуються Радою.
38
 2.3. Вільний рух товарів
Свобода руху товарів стала тим фактором виробництва, який
на­дав найбільший поштовх для формування внутрішнього ринку
ЄС.
В установчих договорах про Євросоюз та функціонування ЄС від-
сутнє визначення поняття «товар». Воно було дано Судом ЄС у
рішенні у справі 7/68 Commission v. Italy [1968]. Товарами вважають-
ся будь-які речі (вироби), що можуть бути оцінені у грошовому екві-
валенті і таким чином стати об’єктом торгових операцій. Ця катего-
рія не обмежується звичайними товарами і може включати, напри-
клад, монети, які були, але вже не є законним платіжним засобом.
Стаття 28 ДФЄС оперує такими категоріями, як товари дер-
жав-членів Союзу та товари з третіх країн. Проте після того, як
товари з третіх країн потрапляють на внутрішній ринок, вони
отримують однаковий статус з товарами Союзу. Згідно зі ст.  29
ДФЄС «продукція, з третіх країн, вважається такою, що перебу-
ває у вільному обігу в державі-члені за умови виконання усіх
імпортних формальностей, належно сплаченого мита і еквіва-
лентних йому зборів, та стосовно якої не здійснювалося повного
чи часткового повернення цього мита і зборів».

Заборона митних зборів та еквівалентних їм платежів (ст. 30)

Заборони митних зборів та еквівалентних їм платежів, а також
дискримінаційного внутрішнього оподаткування є важливими
передумовами ліквідації фіскальних бар’єрів на шляху вільного
пересування товарів у межах митного союзу.
Стаття 30 ДФЄС говорить: «Мито на імпорт і експорт та екві-
валентні йому збори скасовуються між державами-членами. Ця
заборона поширюється також на митні збори фіскального харак-
теру».
Стягування мита заборонено навіть якщо товари ввозяться в
певний регіон і вивозяться з нього (справа 72/03 Carbonati [2004]).
Стаття 30 має пряму дію. Це визнав Суд ЄС у рішенні у спра-
ві 26/62 Van Gend en Loos [1963], в який йшлося про незаконність

39
встановлення мита у 8 % на імпорт у Нідерланди з ФРН уреафор-
мальдегіду.

Заходи еквівалентної дії митним зборам (ЗЕД)

Заходи еквівалентної дії митним зборам (далі — ЗЕД) станов-
лять такі саме бар’єри, як і митні збори stricto sensu.
В установчих договорах немає визначення поняття «зборів,
еквівалентних миту». Воно було дано Судом ЄС у рішенні у спра-
ві 24/68 Сommission v. Italy [1969], яка стосувалась сплати імпор-
терів та експортерів за підготовку інформації зі структури торгів-
лі. Італія заперечувала, що це є митом, оскільки такі сплати не
були спрямовані на захист власної промисловості. Суд ЄС не
погодився з такою аргументацією, зазначивши, що «будь-який
грошовий збір, яким би малим він не був і яким би не були його
призначення та спосіб запровадження на вітчизняні або імпорто-
вані товари, що перетинають кордон, і який не є митом у букваль-
ному значенні, становить збір еквівалентної дії, … навіть якщо він
не надходить до бюджету, не є протекціоністським або дискримі-
наційним, і товар, який ним обкладається, не конкурує з будь-
яким вітчизняним товаром».
З огляду на це визначення ЗЕД, Суд ЄС у справах 2 та 3/69
Sociaal Fonds voor de Diamantarbeiders [1969] встановив порушен-
ня ст. 12 Договору про заснування Європейського співтовариства
(зараз ст. 30 ДФЄС), коли розглядалась спроба Бельгії запровади-
ти збір 0,33  % від вартості імпортованих алмазів, мотивуючи це
необхідністю збільшення соціального фонду, з якого надавалась
фінансова допомога робітникам. У зверненні до Суду ЄС бельгій-
ська сторона стверджувала, що цей збір не призначений ні для
отримання грошей у державну скарбницю (типова функція мита),
ні для захисту вітчизняної промисловості (типова функція тариф-
них бар’єрів), оскільки Бельгія не виробляє власних алмазів,
а лише спосіб удосконалення соціального забезпечення.
Проте Суд ЄС не погодився з такою аргументацією і заявив,
що ст.  30 стосується дії зборів та еквівалентних їм заходів, а не
цілей їх запровадження.

40
 Підприємець, з якого незаконно були стягнуті мито або ЗЕД
усупереч приписам ст. 30, має право вимагати реституції та ком-
пенсації збитків, звернувшись з позовом до національного суду
держави-члена Євросоюзу, де було скоєне правопорушення
(принцип Сан Джорджіо) (справи 199/82 San Giorgio [1983] та
C-192/95 Societe Comateb [1997]). Проте така компенсація не має
призводити до незаконного збагачення імпортера, коли його
збитки до отримання компенсації вже були перекладені на покуп-
ців (справа С-309 Marks&Spencer [2008].)
Існує низка винятків із заборон на стягнення мита та еквіва-
лентних їм зборів.
У рішенні у справі 46/76 Bauhuis [1977] Суд ЄС погодився на
те, що грошовий збір за надання можливої вигоди імпортеру
може не підпадати під поняття зборів еквівалентної дії. Справа
стосувалась збору за ветеринарну інспекцію свиней, яких експор-
тували до і імпортували з Голландії. Фірма, яка займалася цими
операціями, намагалася оскаржити такий збір. Питання стосува-
лося двох видів платежів: односторонніх відповідно до голланд-
ського законодавства та таких, що пов’язані з перевірками відпо-
відно до законодавства Співтовариства, яке дозволяло державам-
членам ЄС перевіряти сортність тварин. Суд ЄС зазначив, що під
поняття ЗЕД підпадає будь-який грошовий збір незалежно від
його призначення та засобу стягнення, який встановлено в одно-
сторонньому порядку на товари, що перетинають кордон, та який
не є митом у буквальному значенні, навіть якщо він стягується не
на користь держави. Проте ситуація може бути іншою, якщо
такий збір є сплатою за послугу, фактично надану експортеру, і
яка становить суму, пропорційну вартості такої послуги, або якщо
він (збір) стосується загальної системи внутрішніх податків, що
застосовується регулярно відповідно до однакових критеріїв як до
вітчизняних, так і для імпортних товарів.
Суд ЄС також не раз зазначив, що під поняття ЗЕД не підпада-
ють сплати за послуги, які передбачають реальний прибуток для
імпортера або поліпшення якості імпортованих товарів (напри-
клад, обробка і пакування). У справі 63/74 W.Cadsky SpA [1975]

41
йшлося про сплату за надані послуги, які стосувались контролю
за якістю, як частини загальної системи контролю.
У випадках, коли збори стягуються відповідно до права Євросоюзу
або міжнародного права, їхні суми не повинні перевищувати вартос-
ті або ціни послуги чи суми, пропорційної наданій послузі (спра-
ви 39/73 Rewe [1973], С-389 Commission v. Germany [2003]).

Заборона дискримінаційного внутрішнього оподаткування (ст. 110

ДФЄС)
Ще одним фіскальним бар’єром у торгівлі може стати дискри-
мінаційне внутрішнє оподаткування товарів.
Стаття 110 ДФЄС установлює правило, згідно з яким «жодна
держава-член не має прямого чи опосередкованого права обкла-
дати продукцію іншої держави-члена будь-якими внутрішніми
податками додатково до тих, якими уже прямо чи безпосередньо
обкладена подібна вітчизняна продукція.
Більше того, жодна держава-член не має права обкладати про-
дукцію іншої держави-члена будь-якими внутрішніми податка-
ми, які б сприяли непрямому захисту інших продуктів».
Метою ст. 110 є недопущення нівелювання позитивного ефек-
ту від заборони митних зборів та еквівалентних їм платежів для
забезпечення вільного руху товарів на внутрішньому ринку ЄС,
передбачених статтями 28–30, шляхом дискримінаційного вну-
трішнього оподаткування.
Стаття 110 має пряму дію (справа 27/67 Fink-Frucht GmbH
[1968]).
Стаття 110 дає підстави вимагати повернення податків, спла-
чених у результаті дискримінаційного внутрішнього оподатку-
вання (принцип Сан Джорджіо).
Стаття 110 має ключове значення для інтеграції ринку, на
якому існує конкуренція щодо якості, а не походження товару.
Вона продовжує відігравати важливу роль навіть після завершен-
ня створення внутрішнього ринку.
Хоча у ст. 110 йдеться про продукцію, імпортовану з інших дер-
жав-членів Євросоюзу, Суд ЄС у справі 193/85 Cooperativa

42
Co-Frutta Srl [1987] визнав, що заборона дискримінаційного опо-
даткування поширюється й на товари з третіх країн, які є у вільно-
му обігу в межах Співтовариства.
А у справі 142/77 Staatens Kontrol med Aelde Metaller [1978] Суд
ЄС поширив таку заборону й на експорт продукції.
Для гарантування нейтрального застосування податків у дер-
жавах-членах у справі 90/79 Commission v. France [1981] Суд ЄС
спробував визначити різницю між ЗЕД та податком, зазначивши,
що справжній податок пов’язаний із системою внутрішніх зборів,
що застосовується до категорій виробів відповідно до об’єктивних
критеріїв незалежно від походження продукції. У випадку, якщо
на перший погляд збір виглядає як справжній податок, насправді
він може бути ЗЕД, якщо він спрямований на надання пільг наці-
ональній продукції (справа 77,76 Cucci v. AVEZ [1977]). Той факт,
що податок встановлюється не державою чи іншою установою
або збирається нею заради прибутку, що він є спеціальним нара-
хуванням або призначається для конкретної мети, не може озна-
чати, що він не підпадає під дію ст.  110. Цей підхід базується на
оцінці наслідків застосування фіскальних заходів для визначення
їхньої природи.
Стаття 110 доповнює ст. 30, оскільки обидві спрямовані на усу-
нення фіскальних перешкод на шляху нормального функціону-
вання внутрішнього ринку. Водночас, якщо ст. 30 спрямована на
створення державного контролю на кордоні, то ст. 110 — на фор-
мування в державі-члені внутрішніх передумов для усунення дис-
кримінації у сфері оподаткування залежно від походження това-
рів.
Статті 30 та 110 розглядаються Судом ЄС не тільки як такі, що
доповнюють одна одну, але й як взаємовиключні (справа 77/76
Fratelly Cuchi [1977]). Справа в тому, що фіскальні збори вважа-
ються або митом, або ЗЕД відповідно до ст. 30 і, таким чином, є
незаконними, або є частиною загальної системи оподаткування
відповідно до ст.  110 і є законними, за винятком випадків, коли
містять елемент дискримінації за національною ознакою. Проте
чіткого розмежування між двома статтями поки не проведено.

43
 Пряма дискримінація (ст. 110. 1)
Стаття 110 не спрямована на встановлення однакових податків
або однакових податкових режимів у державах-членах ЄС. Вона
тільки зобов’язує держави-члени застосовувати обрану систему
оподаткування без дискримінації.
Випадки прямої дискримінації імпортованої продукції зустрі-
чаються не часто. У справі 57/65 Lutticke [1966] імпортер порош-
кового молока з Люксембургу до Німеччини оскаржив у суді
податок, яким обкладали його продукцію у Німеччині, послав-
шись на те, що німецькі виробники такий податок не платили.
Суд ЄС визнав факт дискримінації імпортерів і порушення ст. 110
ДФЄС.
У справі 21/79 Commission v. Italy [1980] італійський уряд
обкладав меншими податками перероблену нафту порівняно з
сирою нафтою. Таку політику він обґрунтовував екологічними
міркуваннями. Однак імпортована перероблена нафта не отри-
мувала таких переваг. На свій захист Італія вказувала на немож-
ливість встановити чи була імпортована нафта перероблена.
Суд ЄС відкинув цей аргумент, зазначивши, що імпортери
мають вказувати, до якої категорії відноситься їхня нафта. Для
підтвердження цього вони мають пред’являти відповідний сер-
тифікат.
Недискримінаційними мають бути процедури адміністрування
податків у державах-членах. У справі 55/79 Commission v. Ireland
[1980] Ірландія була визнана порушницею ст. 110. Хоча усі товари
в країні оподатковувались за однаковою шкалою, незалежно від
походження, національні виробники мали певні податкові пере-
ваги, оскільки мали кілька тижнів відстрочки на сплату податків,
тоді як імпортери були зобов’язані сплачувати нарахування одра-
зу після ввезення продукції.
Водночас, ст. 110 не забороняє зворотної дискримінації, тобто
коли перевагу мають імпортери продукції, оскільки в ній йдеться
тільки про заборону введення додаткових податків для імпортної
продукції (справа 86/78).

44
 Непряма дискримінація (ст. 110.1)
У державі можуть діяти привила, які явно не розрізняють
податкових навантажень залежно від походження товару, однак
накладають більші податкові зобов’язання на товари з інших дер-
жав-членів. Суд ЄС підкреслював, що податкова система буде
відповідати ст.  110, якщо вона виключає всяку можливість опо-
даткування імпортованої продукції за більшими податковими
ставками, ніж вітчизняної продукції (справа С-313/105 Maciey
Brzezinski [2007]).
Непряма дискримінація здійснюється на основі інших, ніж
походження товару чинників, але спрямована проти імпортера.
У  справі 112/84 Humblot [1985] розглядався дорожній податок у
Франції, який справлявся за змінною шкалою: до 1 100 французь-
ких франків на машини з потужністю двигуна, нижчою за 16 кін-
ських сил, і 5 000 франків на машини з більш потужним двигуном.
Пан Гумблот, який придбав у Франції «Мерседес», потужність
двигуна якого становила 36 кінських сил, звернувся до суду з
позовом про відшкодування податку, пославшись на ст.  90
Договору про заснування Європейського співтовариства. На той
час Франція не виробляла автомобілів з двигунами більшими, ніж
16 кінських сил. Тому було очевидним, що більш високий податок
стосувався лише імпортованих машин. Суд ЄС погодився з аргу-
ментами позивача, що хоча дискримінація стосувалася потужнос-
ті автомобіля, її непрямий вплив усупереч ст. 90 поширювався на
дискримінацію на національному ґрунті.
Проте така дискримінація може бути виправданою на інших
підставах. Право ЄС не забороняє використовувати податкову
політику з метою досягнення соціальних цілей, охорони навко-
лишнього середовища. Об’єктивно виправданим може бути дис-
кримінаційне оподаткування імпортованих автомобілів з мірку-
вань охорони навколишнього середовища (справа 132/88 Com­
mission v/ Greece [1990]).
Непряма дискримінація шляхом надання податкових пільг
національним виробникам може також бути виправдана, якщо
вона стосується підтримки економічно слабких регіонів країн-
45
членів, чий розвиток значною мірою залежить від виробництва
якоїсь однієї продукції (справа 196/85 Commission v. France [1987]
щодо оподаткування виробництва солодких вин). Проте такі
пільги повинні поширюватися на всю таку продукцію, а не тільки
на вітчизняну. З іншого боку, держави-члени повинні об’єктивно
мотивувати мету та спосіб упровадження непрямого дискриміна-
ційного оподаткування, яке, у свою чергу, повинно бути пропор­
ційним очікуваній вигоді.

Подібна (однорідна) продукція (ст. 110.1)

Суд ЄС дав широке тлумачення поняттю «однорідні продукти»
з точки зору ст.  110 ДФЄС. Воно охоплює не стільки податкову
класифікацію продукції під однією назвою, скільки її призначен-
ня і використання.
У справі 106/84 Commission v. Denmark [1986] при визначенні
подібної продукції Суд ЄС враховував те, чи «мають вироби
схожі характеристики і чи вони задовольняють однакові вимоги
з позиції споживача … не тому, що вони повністю ідентичні,
а  тому, що їхнє застосування є однаковим або порівнюваним».
Ця справа стосувалася природи і призначення вина, що виро-
блялося з винограду та фруктів. Суд ЄС дійшов висновку, що ці
вироби подібні, оскільки вироблялись із однорідної базової
сільсь­когосподарської продукції, за допомогою процесу фер-
ментації, мали однаковий вміст алкоголю і задовольняли потре-
би споживачів більш-менш однаковим шляхом. Тому Суд ЄС
визнав, що відмова Данії від оподаткування продукції за еквіва-
лентною ставкою порушує ст. 90 Договору про заснування ЄЕС
(зараз — ст. 110 ДФЄС).
У справі 243/84 John Walker [1986] Суд ЄС дійшов висновку, що
фруктовий лікер та віскі мають зовсім різні об’єктивні характе-
ристики стосовно вмісту алкоголю та способу виробництва (пере-
гонка та ферментація) та смаків споживачів. І хоча віскі (хай й
помилково) і лікер (за звичаєм) розбавляються при споживанні,
ці вироби не є подібними.

46
 Непрямий захист через оподаткування (ст. 110.2)
Внутрішнє оподаткування, яке передбачає непрямий захист
вітчизняних продуктів, суперечить ст. 110.2 ДФЄС.
Друга частина ст.  110 має більш широке тлумачення, ніж її
перша частина, оскільки робить недоцільним вирішення питання
про подібність вітчизняної та імпортованої продукції. Вона стосу-
ється ситуацій, коли вітчизняні та імпортовані вироби (не будучи
подібними) фактично конкурують, і коли в результаті дії спірного
податкового режиму забезпечується непрямий захист вітчизняної
продукції. Зокрема, вино і пиво не є подібними продуктами, проте
між ними може бути певна конкуренція. Між обома продуктами
існує змішана еластичність: коли на один з продуктів ціна підніма-
ється, то споживачі купують інший продукт. Ступінь переорієнта-
ції покупців залежить від різниці у ціні продуктів та від того,
наскільки споживач вважає ці продукти взаємозамінними.
Справа 170/78 Commission v. United Kingdom [1980] стосувала-
ся конкуренції між вином та пивом на англійському ринку. Для
Англії вино є типовим імпортованим продуктом, а пиво — типо-
вим вітчизняним продуктом. Не вимагає доказів те, що вони без-
сумнівно є різнорідними виробами. У Великій Британії податок
на вино був вищий, ніж на пиво. Суд ЄС повинен був установити,
чи можуть різні ставки податків зашкодити продажу вина у
Великій Британії. У своєму поданні до Суду ЄС Велика Британія
робила наголос на тому, що ці вироби не є взаємозамінними, а
тому не конкурують на ринку між собою. У зв’язку з цим вона
вказувала на споживацькі звички, які надають перевагу пиву, та
на те, що пиво переважно п’ють в барах, а вино — вдома. Проте
Суд ЄС звернув увагу на можливість існування конкуренції між
цими виробами у сегменті дешевих марок вин. Тому більше опо-
даткування вина, яке маркувалось як продукти розкоші, означало
непрямий захист вітчизняної продукції, що є порушенням ст. 90
(зараз — ст. 110 ДФЄС). І можливе небажання споживача перейти
до вживання вина пояснювалось вищою ціною, спричиненою
вищими податками. Отже, Велика Британія була зобов’язана
збільшити податки на пиво, одночасно зменшивши їх на вино.

47
 Гармонізація законодавства не веде до зменшення застосу-
вання ст. 110, оскільки у цій сфері передбачена мінімальна гар-
монізація. Зокрема у справі С-166/98 Socridis [1999] Суд ЄС
зазначив, що законодавство ЄС вимагає від держав-членів вста-
новлення лише мінімального податку на пиво. Тим самим зали-
шаються невирішеними питання стосовно існування протекціо-
ністських заходів, коли йдеться про таку продукцію, як пиво чи
вино. Якщо держава виробляє небагато вина, але багато пива,
вона може обкладати більш високими податками вино. Тоді
виробники вина можуть опинитись у менш сприятливих умовах
порівняно з виробниками пива, які таким чином отримують
непрямий захист.
Різниця між застосуванням положень статей 110.1 і 110.2 поля-
гає у тому, що у випадку порушень ст. 110.1 держава має вирівняти
оподаткування продукції, а положення ст. 110.2 вимагає від дер-
жави-члена усунути захисну дію оподаткування, проте не
зобов’язує її урівняти податкове навантаження на відповідну про-
дукцію.
Таким чином, ст. 110 вимагає застосування однакових податків
до продукції на внутрішньому ринку Євросоюзу, незалежно від її
походження. Не може бути виправдана пряма дискримінація за
національною ознакою. Проте держава-член може застосувати
об’єктивну мотивацію для виправдання непрямої дискримінації
імпортованої продукції з посиланням на те, що її податкова сис-
тема не пов’язана з національною приналежністю продукції.
Одночасно ст. 110 забороняє введення податків на імпорт за став-
ками, які захищають національну продукцію, що не є подібною
до імпортної.

Заборона дискримінаційних технічних та фізичних торгових обме­

жень (статті 34, 35, 36)
Бар’єри нефіскального характеру включають адміністративні
норми, формальності на кордоні, протекціоністську практику тощо.
Дискримінаційні технічні та фізичні торгові обмеження можна
оскаржити згідно зі статтями 34, 35 та 36 ДФЄС.

48
 Стаття 34 говорить: «Кількісні обмеження на імпорт, а також
будь-які еквівалентні їм заходи забороняються між державами-
членами», а ст.  35 стверджує: «Кількісні обмеження на експорт,
а  також будь-які еквівалентні їм заходи забороняються між дер-
жавами-членами».
Статті 34 та 35 мають пряму дію (справа 74/76 Ianelly & Volpy
[1977]).
Стаття 36 містить перелік винятків із цих заборон, які стосу-
ються принципів суспільної моралі, публічного порядку та дер-
жавної безпеки; захисту здоров’я та життя людей, тварин чи рос-
лин; захисту національних багатств, які мають художню, історич-
ну чи археологічну цінність; захисту промислової і комерційної
власності.
Таким чином, із самого початку функціонування внутрішнього
ринку був винайдений баланс між прагненням до вільної торгівлі
і визнанням того, що держави-члени зберігають чітко визначену
компетенцію для захисту важливих національних інтересів.
Але практика вимагала постійного уточнення цього балансу.

Заборона кількісних обмежень (ст. 34)

Сфера застосування ст.  34 стосується фізичних торгових
обмежень: формальностей на кордоні; спонсорування урядами
компаній на користь товарів власного виробництва; вимоги
щодо підтвердження автентичності продукції; національних
норм, які однаково застосовуються для вітчизняних та імпорто-
ваних товарів і визначають дозволені у продуктах харчування
інгредієнти.
В установчих договорах немає поняття кількісних обмежень.
У справі 2/73 Geddo [1973] Суд ЄС визначив кількісні обмеження
як «заходи, що дорівнюють повному чи частковому, залежно від
обставин, обмеженню імпорту, експорту або транзиту товарів».
Це насамперед стосується встановлення квот та заборон. У випад-
ку встановлення квот держава-член накладає кількісні обмежен-
ня на імпорт певної продукції з метою забезпечення захисту своєї
промисловості, яка виробляє цю продукцію. У випадку встанов-

49
лення заборон держава-член може повністю заборонити імпорт з
іншої країни.

Заходи, які мають дію, еквівалентну кількісним обмеженням

(ЗЕКО) (ст. 34)
Директива 70/50/ЄЕС містить тлумачення та встановлює рам­
ки застосування ЗЕКО. Стаття 2.3 містить перелік приблизно 20
заходів, які можуть мати дію, еквівалентну кількісним обмежен-
ням (наприклад: фіксовані ціни на імпорт, вимоги гарантій щодо
імпортованих товарів, застосування виключно до імпорту норм
розмірів, форми або презентації продукції). Директива розрізняє
дві групи ЗЕКО:
1) Різного (вибіркового) застосування, тобто такі, що «перешко­
джають імпорту товарів, включаючи заходи, що стають на заваді
імпорту або роблять його дорожчим за вітчизняну продукцію»
(ст. 2.1). Вони не стосуються вітчизняної продукції. Прикладами
ЗЕКО неоднакового застосування є вимоги щодо отримання
ліцензій на імпорт та експорт, надання пільг вітчизняній продук-
ції, проведення кампаній типу «купуйте національне», вимога
обов’язкової вказівки на походження товарів тощо.
2) Загального застосування, тобто заходи, «однакові для вітчиз-
няної та імпортної продукції». Вони суперечать ст. 34 тільки тоді,
коли «обмежувальні дії щодо вільного руху товарів не пропорцій-
ні цілям» або коли «можна досягти тієї ж мети іншими заходами,
менш радикальними, ніж перешкода для торгівлі» (ст.  3). Отже,
може виявитися, що норми загального застосування є прийнят-
ними, якщо вони відповідають принципу пропорційності.
Дуже широке визначення ЗЕКО було дано Судом ЄС у спра-
ві  8/74 Dassonvіlle [1974]. Справа стосувалася законодавства
Бельгії, яке вимагало від імпортера шотландського віскі мати сві-
доцтво про автентичність продукції, видане британською митни-
цею. Віскі надійшло до Бельгії з Шотландії через Францію, де
подібної документації не вимагалось. І тому її не було. Наслідком
таких вимог щодо сертифікації продукції стало реальне закриття
бельгійського ринку для імпортера віскі. Позивач посилався на

50
те, що бельгійське законодавство порушує ст.  28 Договору про
заснування Європейського співтовариства (зараз — ст. 34 ДФЄС).
Суд ЄС узяв до уваги, що віскі знаходилося у вільному продажу в
усіх країнах співтовариства за винятком Бельгії. Оскільки тільки
імпортери віскі безпосередньо з Шотландії могли надати відпо-
відні сертифікати, це призвело до викривлення структури торгівлі
віскі. Закон мав обмежуючу дію для вільної торгівлі і, таким
чином, суперечив ст.  28 (зараз — ст.  34 ДФЄС). Суд ЄС ухвалив
рішення, згідно з яким усі правила торгівлі, прийняті державами-
членами, які здатні перешкодити прямо чи побічно, реально чи
потенційно торгівлі у межах співтовариства, повинні розглядати-
ся як заходи, що мають дію, еквівалентну кількісним обмежен-
ням.
Дассонвільська формула не розрізняє норм різного та загаль-
ного застосування, як це передбачено Директивою 70/50, і ігно-
рує критерій пропорційності.

Заходи різного (вибіркового) застосування (Директива 70/50/

ЄЕС)
До заходів різного (вибіркового) застосування можуть бути від-
несені: обмеження імпорту і митний контроль, дискримінація на
користь вітчизняної продукції, фіксація ціни, маркування відпо-
відно до походження і призначення товарів тощо. Зокрема, як
ЗЕКО у справі 251/78 Denkavit [1979] був визнаний ветеринарний
огляд імпортованих кормів для худоби, який проводили власті
ФРН як превентивний захід для запобігання поширенню хвороб.
У цьому випадку не було доведено з боку ФРН, що існує наяв-
ність реальної небезпеки і того факту, що вжиті заходи не є суво-
рішими, ніж того потребує боротьба із загрозою. У справі 59/82
Weinbetriebs [1983] як дискримінаційний захід було визнано забо-
рону з боку ФРН допустити на свій ринок вермут з Італії з рівнем
алкоголю нижче 16 %. Відповідно до італійського законодавства
такий вермут міг виготовлятися тільки на імпорт. З іншого боку,
німецьке законодавство вимагало, щоб алкогольні напої, що над-
ходять у продаж у ФРН, реалізувалися на законних підставах у

51
країні їхнього виготовлення. Проте ця заборона була визнана
такою, що порушує ст. 28 Договору про заснування Європейського
співтовариства (зараз — ст.  34 ДФЄС), оскільки дискримінація
оцінюється при посиланні на законодавство країни продажу.
У ФРН норми стосувалися лише імпорту, а не вітчизняних това-
рів. Таке неоднакове ставлення є порушенням ст. 28 Договору про
заснування Європейського співтовариства (зараз — ст. 34 ДФЄС).
У справі 113/80 Irish Souvenirs [1981] до ЗЕКО було віднесено мар-
кування імпортних сувенірних виробів, що вважаються типово
ірландською продукцією (наприклад, іграшок-вовкодавів, моде-
лей ірландських круглих веж, трилисника тощо), позначками про
місце їхнього походження або словом «іноземний». Ці вимоги не
поширювались на відповідну ірландську продукцію. Суд ЄС дій-
шов висновку, що ці норми є порушенням ст.  28 (зараз — ст.  34
ДФЄС), оскільки вони накладали додатковий тягар на імпорт і
обмежували можливий ринок. Справа 249/81 Buy Irish [1982] сто-
сувалася спроби з боку Ірландського уряду шляхом заснування
програми «Купуй ірландське» заохотити продаж ірландських
виробив за рахунок імпорту, з цією метою була створена приватна
асоціація «Рада підтримки ірландських товарів», яка займалася
організацією рекламної кампанії. Оскільки асоціація фінансува-
лася ірландським урядом, Суд ЄС визнав, що за таких обставин
ірландський уряд не може посилатися на те, що кампанія прово-
дилася приватною фірмою, і уникати відповідальності, яка випли-
ває з положень установчого договору. Суд ЄС дав широке тлума-
чення поняття «захід», підкресливши, що під нього може підпада-
ти значна кількість дій з боку держави, навіть неофіційних, навіть
таких, які можна тлумачити як засіб переконання. Суд ЄС вважав,
що головне полягало у тому, що уряд Ірландії спробував контро-
лювати потік імпортних товарів до країни. У справі С-265/95
Spanish strawberries [1997] йшлося про французьких фермерів, які
блокували імпорт іспанської суниці. Оскільки французька полі-
ція нічого не робила для припинення таких дій, Комісія звернула-
ся з позовом до Суду ЄС проти Франції. Суд ЄС дійшов висновку,
що ст. 28 (зараз — ст. 34 ДФЄС) разом зі ст. 10 Договору про засну-

52
вання Європейського співтовариства (забезпечення з боку держа-
ви-члена виконання усіх зобов’язань, передбачених установчим
договором, — положення стосовно лояльності) не тільки заборо-
няє дії з боку держави, які спрямовані на обмеження торгівлі між
державами-членами, але й застосовується, коли держава-член
утримується від ухвалення заходів, спрямованих на боротьбу з
перепонами у вільній торгівлі, що були створені не державою.
До дій державної влади можуть бути віднесені: дії державних
установ; дії приватних установ, що приписуються державі, оскіль-
ки вона здійснює значний вплив на таку приватну установу; дії
державних установ, що порушують зобов’язання стосовно лікві-
дації перепон на шляху вільного пересування товарів.

Заходи загального застосування (Директива 70/50/ЄЕС)

Заходи загального застосування стосуються дискримінацій-
них норм, які не роблять різниці між вітчизняною та імпортова-
ною продукцією, проте можуть обмежувати торгівлю. У спра-
ві  120/78 Rewe Zentrale AG (Cassis de Dijon) [1979] йшлося про
лікер з чорної смородини, який зазвичай п’ють з білим вином і
який імпортувався до Німеччини з Франції. Згідно з німецьким
законодавством фруктові лікери повинні містити алкоголь на
рівні мінімум 25  %, тоді як Кассіс мав тільки 15–20  %. Незва­
жаючи на те, що норми німецького законодавства мали загальне
застосування, фактично вони обмежували імпорт виробленого у
Франції лікеру, чим розчленовували спільний ринок через різні
традиції, які існували в обох країнах. У своєму рішенні Суд ЄС,
застосувавши формулу Дассонвіль, відкинув аргументи німець-
кого уряду, який посилався на необхідність захисту здоров’я
громадян, конкуренції та прав споживачів для виправдання
таких вимог. Суд ЄС констатував порушення ст. 28 Договору про
заснування Європейського співтовариства (за­раз  — ст.  34
ДФЄС), зазначивши, що у разі відсутності однакових стандартів
щодо виробництва та продажу спиртних напоїв, країни-члени
ЄС самостійно регулюють усі питання, що виникають при
вироб­ництві та продажу алкогольних напоїв на їхніх територіях.

53
Однак така самостійність у прийнятті рішень повинна відпові-
дати вимогам законодавства ЄС. Як підкреслив Суд ЄС, «пере-
шкоди для пересування товарів у межах ЄС, що виникають вна-
слідок розбіжностей між національними законодавствами щодо
торгівлі відповідною продукцією, повинні прийматись як такі,
що визнаються необхідними для задоволення обов’язкових
вимог, пов’язаних, зокрема, з ефективністю фінансового конт­
ролю, захистом здоров’я громадян, чесністю торговельних опе-
рацій, захистом прав споживача». Тобто заходи, необхідні для
задоволення обов’язкових вимог, у межах формули Дассонвіль
не порушуватимуть ст. 34 ДФЄС. Проте у межах формули Кассіс
вони підпадають під запропоновані Судом ЄС категорії захисту
здоров’я громадян (запобігання збільшенню обсягів споживан-
ня внаслідок зменшення вмісту алкоголю в лікері), чесності
торговельних операцій (запобігання наданню слабкому імпорт-
ному лікеру несправедливих переваг перед міцнішими, а отже,
дорожчими німецькими лікерами) тощо. У справі Кассіс для
досягнення таких цілей вони не були необхідними, тобто підпо-
рядкованими принципу пропорційності. Цим рішенням Суд ЄС
почав враховувати розмежування між вибірковими та загальни-
ми заходами, визначеними у директиві 70/50, і додав критерій
«обов’язкових вимог» до принципу пропорційності.
Тепер, коли необхідно вдатися до заходів загального застосу-
вання для забезпечення обов’язкових вимог, такі заходи не пору-
шуватимуть ст. 34 ДФЄС. І навпаки, заходи різного (вибіркового)
застосування, як правило, порушуватимуть ст.  34 ДФЄС. Але з
метою виправдання їхнього застосування можна послатися на
ст. 36 ДФЄС, яка дає перелік винятків із заборон, установлених у
статтях  34 та 35 ДФЄС. Таким чином, між заходами різного
(вибіркового) застосування та заходами загального застосування
існує значна різниця, оскільки обов’язкові вимоги, які фігурують
у справі Кассіс, ширші, ніж ті, що визначені у ст. 36 ДФЄС), і, на
відміну від останніх, неповні.
Рішення Суду ЄС у справі Кассіс визначило два важливих
принципи вільного руху товарів на внутрішньому ринку ЄС.

54
 Перший з них полягає в тому, що перешкоди для доступу това-
рів, вироблених в одній з держав-членів, на ринок іншої держави-
члена у формі закону можуть бути запроваджені лише на підставі
обов’язкових вимог, які встановлюються Судом ЄС (захист здо­
ров’я громадян, конкуренції, прав споживачів, природного сере­
довища, національних чи регіональних соціальних та культурних
особливостей, кінематографії як форми культурного висловлен-
ня, забезпечення ефективності фінансового контролю, чесності
торговельних операцій, свободи слова та преси тощо).
Другий принцип Кассіс стосується взаємного визнання націо-
нальних стандартів (технічних норм): якщо товари виробляються
і продаються у будь-якій державі-члені на законних підставах, не
існує переконливих причин для обмеження їхнього доступу на
ринки інших держав-членів. Він віддзеркалює зміст статей 28 і 29
ДФЄС, які передбачають усунення фіскальних бар’єрів на шляху
вільної торгівлі у формі мита. Рішення Суду ЄС у справі Кассіс
зробило незаконними вимоги щодо виконання внутрішньодер-
жавних технічних норм як умови доступу до ринку. Принцип вза-
ємного визнання породжує презумпцію, що товари, які на закон-
них підставах знаходяться у торговому обігу в одній з держав-чле-
нів, відповідають обов’язковим вимогам країни-імпортера. Проти
цього можна заперечити довівши, що обмежувальні заходи є
необхідними для захисту відповідних інтересів.
Одним з прикладів застосування формули Кассіс є спра-
ва 178/84 Commission v. Germany [1987], в якій йшлося про засто-
сування німецьких законів щодо якості пива («Закон про чистоту
пива»). Його норми були спрямовані на забезпечення високої
якості німецького пива і вимагали, щоб напої, які мають право
використовувати назву «пиво», складалися з чотирьох інгредієн-
тів: ячменю, хмелю, дріжджів та води. Допускався також продаж
іншого пива, але без цієї назви, що заважало його доступу на
ринок. Проте заборонявся продаж пива з домішками. Не існувало
ніяких обмежень щодо торгівлі імпортованим пивом, оскільки в
законах не було посилань на країну-виробника. Німецький уряд
вказував на те, що за цих умов будь-який бровар, який виробляє

55
пиво відповідної якості з зазначених чотирьох інгредієнтів, може
виходити з ним на ринок Німеччини. Однак на практиці, імпор-
товане пиво, яке могло бути виготовлене відповідно до інших
вимог, містити домішки, не мало права на продаж у Німеччині.
Тим самим закони про якість пива сприяли розподілу ринків уна-
слідок існування в державах-членах різних технічних норм і
позбавляли німецьких броварів конкуренції з боку іноземних
виробників цього продукту.
Під час розгляду справи уряд Німеччини, захищаючи цей
закон, посилався на необхідність охорони здоров’я (від вживання
домішок) та захисту прав споживача (можлива плутанина спожи-
вачів щодо інгредієнтів пива). У своєму рішенні Суд ЄС зазначив,
що у цій сфері не існувало норм ЄС. Посилаючись на розділи
рішення у справі Кассіс, Суд ЄС зазначив, що «Закон про чистоту
пива» обмежує торгівлю. Його застосування суперечить принци-
пам пропорційності і альтернативних заходів.
Певні зміни у підході Суду ЄС до застосування формули Кассіс
віддзеркалює його рішення у справах С-267 та 268/91 Keck and
Mithouard [1993]. Кек і Мітуар займалися перепродажем виробів
із золота уроздріб у Франції за ціною, нижчою від їхньої собівар-
тості (тобто за демпінговими цінами). Чинне французьке законо-
давство це забороняло в інтересах захисту справедливої торгівлі,
і  тому проти них була порушена справа за недотримання цього
закону. Кек і Мітуар заявляли, що цей закон суперечить положен-
ням ст.  28 Договору про заснування Європейського співтовари-
ства (зараз — ст.  34 ДФЄС). У своєму рішенні Суд ЄС відмітив
тенденцію серед підприємців все частіше посилатися на ст.  28
Договору про заснування Європейського співтовариства (зараз —
ст.  34 ДФЄС) для оскарження будь-яких національних норм,
застосування яких впливає на свободу пересування товарів,
навіть якщо такі норми не спрямовані на обмеження імпорту про-
дукції. Проте Суд ЄС дійшов висновку, що країна може обмежу-
вати обсяг продажу виробів з інших країн ЄС настільки, наскіль-
ки це позбавляє торговців можливості стимулювати збут.
Пославшись на перший принцип Кассіс (дотримання обов’язкових

56
вимог), Суд ЄС констатував, що застосування деяких національ-
них торговельних норм та стандартів, що обмежують чи заборо-
няють деякі аспекти торгівлі (certain selling arrangements), не пере-
шкоджає, прямо чи побічно, реально або потенційно, торгівлі між
державами-членами відповідно до формули Дассонвіль, за умови,
що такі національні норми та стандарти стосуються усіх трейде-
рів, які працюють на національній території, та якщо вони фак-
тично і юридично однаково впливають на збут вітчизняної про-
дукції і виробів з інших країн ЄС. Застосування таких норм сто-
совно продукції з інших країн ЄС не є за своєю природою дією,
що перешкоджає доступу продукції на ринок або стримує такий
доступ активніше, ніж надходження вітчизняної продукції. Отже
такі норми не підпадають під дію ст. 28 Договору про заснування
Європейського співтовариства (зараз — ст. 34 ДФЄС).
Рішення Суду ЄС у справі Кек і Мітуар було підтверджено
подальшою судовою практикою, яка стосувалася встановлення
обов’язкових годин роботи на автозаправках, заборони реклами
палива в супермаркетах, торгівлі у неділю тощо. Проте повністю
сфера його застосування все ще не визначена.

Обмеження експорту (ст. 35)

Стаття 35 ДФЄС наголошує: «Кількісні обмеження на експорт,
а також будь-які еквівалентні їм заходи забороняються між дер-
жавами-членами». Проте у справі 15/79 Groenveld [1979] Суд ЄС
установив, що на відміну від ст.  28 Договору про заснування
Європейського співтовариства (зараз — ст.  34 ДФЄС), ст.  29
(зараз  — ст.  35 ДФЄС) застосовується, лише коли йдеться про
заходи неоднакового (вибіркового) застосування. Справа вини-
кла із заборони відповідно до законодавства Голландії усім вироб-
никам м’яса постачати чи переробляти конину. Голландська
фірма Грюнвельд оскаржила таку заборону на підставі того, що
закон заважав їй виробляти й експортувати ковбаси з конини,
а  це, на її думку, суперечило положенням ст.  29 Договору про
заснування Європейського співтовариства (зараз — ст. 35 ДФЄС).
Суд ЄС мав з цього приводу іншу думку, зазначивши, що ст.  29

57
«стосується національних заходів, які мають своєю особливою
метою чи наслідком обмеження експорту і таким чином встанов-
лення різного ставлення до внутрішньої торгівлі держав-членів та
її експорту в такий спосіб, що надає особливу перевагу національ-
ному виробнику або національному ринку відповідної держави за
рахунок виробництва або торгівлі іншої держави-члена». Тим
самим ст. 29 не могла бути застосована до національної правової
норми, яку оскаржувала фірма Грюнвельд, оскільки була відсутня
будь-яка дискримінація між товарами, призначеними для вну-
трішнього ринку і для експорту. Тому формула Кассіс не може
застосовуватися згідно зі ст.  29 Договору про заснування
Європейського співтовариства (зараз — ст.  35 ДФЄС) до заходів
загального застосування. Проте у справі 53/76 Bouhelier [1977]
Суд ЄС постановив, що заходи дискримінації експорту підпада-
ють під дію формули Дассонвіль і є порушенням ст. 29 Договору
про заснування Європейського співтовариства (зараз — ст.  35
ДФЄС). Справа стосувалась французького закону, що вимагав
отримання експортної ліцензії та проведення перевірки контро-
лю якості годинників, призначених на експорт. Оскільки такі
вимоги не стосувались годинників, призначених для вітчизня­
ного ринку, Суд ЄС визнав це порушенням ст.  29 Договору про
засну­вання Європейського співтовариства (зараз — ст. 35 ДФЄС).

Винятки із заборон, встановлених статтями 34 і 35 (ст. 36)

Стаття  36 містить перелік підстав, які дозволяють подолати
заборони, встановлені статтями 34 та 35 ДФЄС. У ній говориться,
що «положення статей  34 та 35 не перешкоджають застосуванню
заборон чи обмежень на імпорт, експорт і транзит товарів відповід-
но до принципів суспільної моралі, публічного порядку та держав-
ної безпеки; захисту здоров’я та життя людей, тварин чи рослин;
захисту національних багатств, які мають художню, історичну чи
археологічну цінність; захисту промислової і комерційної власнос-
ті. Такі заборони чи обмеження не є, однак, засобом дискримінації
чи прихованого обмеження в торгівлі між державами-членами».

58
 Цей перелік підстав є вичерпним, а самі підстави для введення
заборон на засадах ст. 36 не мають комерційного характеру (спра-
ва 95/81 Commission v. Italy [1982]).
З іншого боку, друга частина ст.  36 містить застереження про
необхідність об’єктивного обґрунтування при спробі захистити
вітчизняного виробника.
Щодо вимог захисту суспільної моралі провідною є справа 34/79
Henn and Derby [1979], яка стосувалася імпорту до Великої
Британії порнографічних матеріалів з Нідерландів. Суд ЄС під-
тримав позицію Великої Британії, митне законодавство якої
забороняло ввіз до країни товарів, що мають непристойний
характер, якщо вони потенційно пов’язані з «розбещенням». При
цьому Суд ЄС урахував те, що у Великій Британії торгівля такою
продукцією незалежно від того, де вона виробляється, є заборо­
неною. Тому тут не йшлося про дискримінацію іноземних вироб-
ників.
Застереження стосовно публічного порядку застосовуються,
коли виникає необхідність захистити права, пов’язані з суверен-
ними інтересами держави. Зокрема у справі С-7/78 R v. Thompson
йшлося про право держави карбувати монети.
Посилання на державну безпеку можуть бути виправданими у
випадках, коли треба вдатися до заходів із подолання кризових
явищ. Зокрема у справі С-72/83 Campus Oil Ltd. [1984] були
визнані правомірними зобов’язання імпортерів нафти купувати
частину нафтопродуктів у ірландської державної компанії з метою
забезпечення стабільності надходжень нафти і підтримки націо-
нальної нафтопереробної галузі.
Провідною щодо захисту здоров’я людей є справа 40/82 Commis­
sion v. UK (Newcastle Disease) [1982], яка стосувалась запрова-
дження Великою Британією системи ліцензування імпорту пта-
шиного м’яса та яєць. Суд ЄС визнав, що така система була рівно-
значною забороні на імпорт м’яса та яєць з держав-членів ЄС. На
думку Суду ЄС, тут йшлося радше не про охорону здоров’я, а про
протекціонізм з боку Великої Британії за відсутності в країні
обґрунтованої політики у цій сфері.
59
 Питання захисту національних багатств, які мають художню,
історичну чи археологічну цінність вирішено у Директиві 93/7 ЄЕС
щодо повернення культурних об’єктів, які були протиправно
вивезені з території держав-членів. У Додатку до цього документа
міститься перелік національних багатств у контексті ст.  30
Договору про заснування ЄС.
Для захисту промислової і комерційної власності провідною є
доктрина вичерпаних прав, яку розробив Суд ЄС. Суть її полягає
у тому, що у разі виходу об’єкта права на інтелектуальну власність
на внутрішній ринок наступає вичерпання права власника на
його реалізацію. Тому правомірними будуть обмеження у торгівлі
на підставі права на захист інтелектуальної власності лише тоді,
коли товар ще не з’явився на ринку держави-члена. Суд ЄС засто-
сував цю доктрину щодо авторських свідоцтв (справа (C-78/70
Deutsche Gramophon [19971], патентів (справа С-15/74 Centrafarm
v. Sterlig Drug [1974], товарних знаків (справа C-16/74 Centrafarm
v. Winthrop [1974].
Ще один критерій для застосування таких норм був установле-
ний Судом ЄС у зв’язку з тлумаченням ст.  295 Договору про
заснування Європейського співтовариства (зараз — ст. 345 ДФЄС)
щодо неприпустимості обмеження дії національних норм, які
стосуються права власності (справа С-30/90 Commission v. United
Kingdom).

Державні монополії (ст. 37)

У справі 155/73 Sacchi [1974] Суд ЄС визнав, що ст. 31 Договору
про заснування Європейського співтовариства (зараз — ст.  37
ДФЄС) стосується тільки торгівлі товарами. Ст. 37 має на меті не
заборонити монополії як такі, а не допустити дискримінації на
спільному ринку з боку державних монополій.

Державна допомога (статті 107–109)

У справі 61/79 Denkavit [1980] Суд ЄС дав тлумачення держав-
ної допомоги, зазначивши, що ст. 87.1 (зараз — ст. 107.1 ДФЄС)
посилається на рішення країн Співтовариства, якими вони відпо-
60
відно до власних економічних і соціальних цілей надають на
основі односторонніх або самостійних рішень підприємствам або
іншим особам ресурси або забезпечують переваги, призначені для
заохочення досягнення запланованих економічних і соціальних
цілей. Тим самим, державна допомога має розглядатися з функці-
ональної точки зору як інструмент національної економічної і
соціальної політики, що вимагає надання реальних і різноманіт-
них вигід підприємствам чи особам.

2.4. Вільний рух осіб (статті 45–48)

Розвиток європейської інтеграції супроводжувався поступо-
вою лібералізацією і поширенням положень про вільний рух осіб
на усі категорії громадян держав-членів ЄС, які займаються еко-
номічною діяльністю, а із запровадженням громадянства Євро­
пей­ського союзу й на усіх громадян Союзу.
Правові засади вільного руху осіб визначають положення ДФЄС,
акти інститутів об’єднання та судова практика.
Статтею 21 ДФЄС передбачено, що кожний громадянин Союзу
має право на вільне пересування та постійне проживання на тери-
торії держав-членів, з урахуванням обмежень та умов, визначених
цим Договором, та відповідно до положень, прийнятих для його
застосування. Статті 45–48 ДФЄС визначають засади для вільно-
го пересування працівників у межах Союзу.
Треба зазначити, що підходи до регулювання свободи пересу-
вання осіб відрізняються від регулювання свободи пересування
товарів. Зокрема, положення про свободу пересування осіб у
межах Євросоюзу поширюється насамперед на громадян держав-
членів об’єднання. Вони, як правило, не стосуються громадян
третіх країн, які на законних підставах можуть перебувати або
працювати в державах-членах Євросоюзу. Певними свободами в
межах Євросоюзу користуються лише громадяни третіх країн як
члени родини працівників.
Суд ЄС поширив принципи свободи пересування осіб у межах
Євросоюзу на свободу заснування та економічної діяльності та на
свободу руху послуг. У своєму рішенні у справі 48/75 Royer [1976]
61
Cуд ЄС, керуючись порівняннями положень про ці свободи, зая-
вив, що вони базуються на однакових принципах, оскільки стосу-
ються приїзду і проживання на територіях держав-членів осіб,
захищених законодавством ЄС, і заборони будь-якої дискриміна-
ції на національному ґрунті.

Вільний рух працівників

Право на свободу пересування працівників віднесене Судом
ЄС до фундаментальних прав людини (справа 7/75 Mr. and Mrs.
F.  v. Belgian State [1975]). Завдяки такому підходу це право було
поширене на соціальну сферу.
Стаття  45 Договору про функціонування ЄС говорить:
«Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу».
Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої
дискримінації на національній основі між представниками дер-
жав-членів з питань працевлаштування, оплати праці й інших
умов праці.
Згідно з основними засадами соціальної політики свобода
пересування передбачає право громадян на безпеку та охорону
здоров’я, що включає вирішення таких питань:
а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;
б) вільне пересування з метою працевлаштування на терито-
рії держав-членів;
в) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені відпо-
відно до законодавчих положень, адміністративних актів і поста-
нов цієї держави про працевлаштування громадян;
г) проживання на території держави-члена після завершення
трудової діяльності в ній на умовах, визначених в імплементацій-
них регламентах, прийнятих Комісією.
4. Положення цієї статті не стосуються працевлаштування у
сфері державної служби.
Положення ст.  45 мають пряму дію, що було визнано Судом
ЄС у справі 167/73 Commission v. France [1974].

62
 Дискримінація стосовно доступу на ринок праці (ст. 45)
Дискримінація виявляється у випадках, коли відношення до
двох груп осіб, які можуть бути певним чином порівняні, є різ-
ним, або коли відношення до груп осіб, які не можуть бути порів-
няні, є однаковим.
Очевидною є дискримінація за національними ознаками
(справ С-55/00 Gottardo [2002]). Хоча випадки прямої дискримі-
нації виникають не часто, вони все ж трапляються і вимагають
серйозного обґрунтування (справа 460/08 Commission v. Greece,
Dec. 2009).
У справі 167/73 Commission v. France [1974] розглядалося
питання дискримінації, яке стосувалося французького Кодексу
торгового мореплавства. Він дозволяв встановлювати обмеження
для не громадян Франції щодо їхнього включення до складу
команди судна (не більш 25 %). У позові Комісії ЄС до Суду ЄС
стверджувалось, що Франція порушує ст. 39 Договору про засну-
вання Європейського співтовариства (зараз — ст.  45 ДФЄС),
оскільки обмеження можуть стосуватися громадян держав-членів
ЄС. Французький уряд як аргументи навів те, що ці обмеження
практично не застосовуються до громадян інших держав ЄС, а з
іншого боку, він вважав, що норми Договору про заснування
Європейського співтовариства щодо вільного руху робітників не
стосуються морського транспорту, оскільки Рада ЄС не ухвалюва-
ла постанов про це згідно зі ст. 80.2 (зараз — ст. 100.2 ДФЄС). Суд
ЄС, відкинувши твердження Франції, постановив, що ст.  3
Кодексу торгового мореплавства Франції порушує ст. 39 Договору
про заснування Європейського співтовариства, зазначивши
також, що вміщені в ній заборони мають абсолютний характер і
забезпечують громадянам з будь-якої держави Європейського
співтовариства вільний доступ до трудової діяльності в інших дер-
жавах-членах, а також відповідно до ст.  234 (зараз — ст.  267
ДФЄС) надають їм гарантію від несправедливих умов працевла-
штування та оплати праці.
Непряма дискримінація і навіть перепони для доступу на
ринок праці, які не пов’язані з демонстрацією неоднакового

63
впливу, також можуть призводити до порушень ст.  45 (спра-
ва 415/93 Bosman [1995]).
Спільними ознаками непрямої дискримінації є юридичне і
фактичне полегшене отримання переваг своїми громадянами
залежно від місця проживання, вимог до походження або місця
отримання освіти. У справі Ugliola італійський робітник оскар-
жив німецький закон, який гарантував працевлаштування тим,
хто служив у німецькій армії і зараховував строк служби до загаль-
ного стажу. Закон застосовувався тільки для тих, хто служив у
Бундесвері незалежно від національності працівника. Суд ЄС
зазначив, що положення ст. 45 не обмежує однакового ставлення
за винятком п. 3. Тобто німецький закон запроваджував неви-
правдані обмеження шляхом непрямої дискримінації на користь
власних громадян, оскільки умова служби у Бундесвері може бути
виконана переконливою більшістю власних громадян порівняно
з іноземцями (справа С-369/07 Commission v. Germany [2009]).
До випадків непрямої дискримінації належить також залеж-
ність нарахування пенсії, оподаткування подружжя від прожи-
вання на території держави-члена (справи 35/07 Commision
v. Belgium [1998], С-87/99 Zurstrassen [2000], С-155/09 Commission
v. Greece, 20 Gen, [2011]).
Однією з форм непрямої дискримінації, яка часто зустрічається
у сфері вільного руху товарів і послуг, проте також використовуєть-
ся в рамках вільного руху осіб, є застосування подвійного тягаря
регуляторних вимог. Останні базуються на невизнанні відповідних
кваліфікацій чи сертифікатів, отриманих у іншій державі-члені
(справа С-171/02 Commission v. Portugal [2004]). Такі регуляторні
правила були визнані Судом ЄС як такі, що суперечать ст. 45.
Держави-члени часто застосовують заходи, які обмежують
вільний рух працівників, хоча, по суті, не є засобами прямої чи
непрямої дискримінації на основі національної приналежнос-
ті. У  справі Bosman Суд ЄС визнав трансферні системи, ство-
рені національною і транснаціональною футбольними асоціа-
ціями, такими, що суперечать ст. 45. Система вимагала від
фут­больного клубу, який збирався укласти контракт з футбо-

64
лістом, договір якого з іншим клубом закінчувався, заплатити
гроші останньому. Це завадило Босману, який виступав за
бельгійський клуб, укласти контракт з французьким клубом.
Сам факт однакового застосування трансферної системи до
гравців, які переходять з одного клубу до іншого в одній держа-
ві-члені, та тих, хто переходить у клуб іншої держави-члена,
коли зовсім не порушується питання національності гравців,
надає такій системі імунітет від застосування ст. 45. Принцип,
встановлений у справі Босман, стосувався незастосування
недискримінаційних правил, які насправді створюють перепо-
ни для вільного руху працівників незалежно від того, в якій з
двох країн — походження чи призначення — вони ухвалені.
Суд визнав, що такі норми підпадають під дію ст.  45 (справа
С-325/08 Olympique Lyonnais, 16 Mar. 2010).
У справі С-464/02 Commission v. Denmark [2005] Суд визнав
національні правила, які забороняли робітникам, що проживали
в одній з держав-членів, використовувати засоби пересування,
зареєстровані в іншій державі-члені, такими, що порушують їхнє
право на вільний рух і перешкоджають доступу до ринку праці в
державах-членах.
З іншого боку, у справі С-387/01 Weigel [2004] Суд постановив,
що негативні податкові наслідки для особи, яка хоче переїхати в
іншу державу-член, необов’язково суперечать ст. 45, навіть коли
вони вірогідно можуть завадити працівнику скористатись свобо-
дою руху, у тому випадку якщо вони не створюють для такої особи
менші переваги порівняно з тими, які мають постійні мешканці і
суб’єкти цього оподаткування.
У справі С-279/93 Schumacker [1996] Суд постановив, що
непряма дискримінація, яка ґрунтується на виборі місця прожи-
вання робітника, у випадках, коли громадянин ЄС працює, проте
не проживає в певній державі-члені і тому не користується подат-
ковими пільгами, виправдана в певних обставинах, пов’язаних з
відмінностями між платниками податків — громадянами інших
держав-членів і власними резидентами, які перебувають в неод­
накових умовах щодо місця проживання. І, навпаки, непряма

65
дискримінація може бути виправданою, якщо робітник-нерези-
дент немає у власній країні податкових пільг.

Зворотна дискримінація
Випадки зворотної дискримінації пов’язані з неможливістю
працівників, що є громадянами держави-члена, користуватись у
своїй державі такими самими правами, якими користуються пра-
цівники з інших держав-членів.
Спроби подолання бар’єра внутрішньої ситуації з посиланням
на вільний рух осіб, наданий ст. 21 ДФЄС про європейське грома-
дянство, як на те, що домінує над правами про вільний рух, не
були успішними (справа С-34/09 Ruiz Lambrano, 30 Sept. 2010).
Однак, як свідчить справа С-385/00 De Groot [2002], працівник
зможе використати ст. 45 проти своєї держави, якщо він там пра-
цював, але мешкав в іншій державі-члені. Коли ж він повернеться
у власну державу-член для проживання, тоді він зможе заявити,
що його дискримінують у сфері соціального страхування чи опо-
даткування.
З метою імплементації положень ст.  45 інститутами ЄС були
ухвалені такі основні документи:
— Регламент ЄС 492/2011 щодо свободи пересування робітни-
ків;
— Регламент ЄЕС 1251/70 щодо права залишатися в країні
після завершення трудової діяльності;
— Директива ЄС 2004/38 щодо права громадян Союзу та членів
їхніх сімей вільно пересуватися і мешкати на території держав-
членів.
До кола осіб, які можуть користуватися свободою пересування
в межах Євросоюзу, відносяться насамперед робітники та члени їх
сімей. Права членів сім’ї є похідними від родинних зв’язків з
робітником.
Установчі договори та акти інститутів ЄС надають визначення
поняття «робітник». Суд ЄС завжди наполягав на тому, що визна-
чення поняття «робітник» не повинно бути прерогативою націо-
нального законодавства, оскільки воно може відрізнятися залеж-

66
но від держави-члена, а має закріплюватися у праві ЄС. Тим
самим держави-члени не можуть самостійно нівелювати поло-
ження Договорів, які захищають права робітників в Євросоюзі.
Воно міститься у тлумаченні цього терміна з боку Суду ЄС у
рішенні у справі 66/85 Lawrie-Blum [1986], де зазначалося, що це
особа, яка протягом певного проміжку часу здійснює економічну
діяльність під керівництвом іншої особи і за це отримує винаго-
роду. Це базове визначення може зазнавати певних змін, залежно
від контексту права ЄС, у рамках якого воно використовується
(справи С-22-23/08 Vatsouras and Koupatantze [2009]).
При цьому Суд намагався дати найширше тлумачення поняття
робітник. Зокрема, Суд вважав, що чоловік може наймати дружи-
ну як робітника (справа С-337/97 CPM Meensen [1999]), а ст. 45
стосується не тільки робітників, а й роботодавців (справа 350/96
Cleen Car Autoservice [1998]), а також пов’язаних з ними третіх
осіб (справа С-208/05 JTC Innovative Technology Center [2007]).
Під поняття «робітник» підпадають також особи, які зайняті не
повний робочий день (справи 53/81Levin [1982] та 139/85 Kempf
[1986]), а також ті, хто шукає роботу (справа С-292/89 Antonissen
[1991]). Однак держави-члени можуть висилати непрацюючих
громадян, якщо ті не мають перспективи знайти роботу протягом
розумного терміну. На них не поширюється страхування на випа-
док безробіття, якщо вони ніколи не працювали до цього у цій
країні, а також певні податкові привілеї (справа С-138/85 Lebon
[1987]).
Відповідно до положень Директиви 2004/38 право робітника
на в’їзд та проживання передбачає право виїжджати з рідної дер-
жави-члена з метою працевлаштування в іншій державі-члені
Євросоюзу (ст. 4); право безвізового в’їду на територію іншої дер-
жави-члена Євросоюзу за умови пред’явлення посвідчення особи
або паспорту (ст. 5); право на отримання дозволу на проживання
в державі-члені за умови пред’явлення посвідчення особи або
паспорта та документа, який підтверджує працевлаштування
робітника в цій державі (ст. 6); право членів родини робітника на
отримання від держави перебування дозволу на проживання

67
разом із робітником за умови пред’явлення документів, на під-
ставі яких вони в’їхали до цієї держави; документів, що підтвер-
джують їхні родинні стосунки з робітником або стан їхнього утри-
мання робітником чи факт попереднього проживання разом із
робітником (статті 7, 8). У випадках, коли члени родини робітни-
ка є громадянами третіх країн, їм потрібна віза для в’їзду з робіт-
ником до держави-члена. Однак така віза має видаватися безко-
штовно і в найкоротший термін (ст. 5.2) У разі, коли такий член
сім’ї робітника має дозвіл на проживання в державі-члені, йому
не треба мати візи (ст. 9).
У справі С-1/05 Jia, 9 Jan. 2007 Суд ЄС визнав, що у випадку,
коли громадянин ЄС або член родини робітника не має необ-
хідних документів або візи для в’їзду і перебуває у державі-чле-
ні на законних підставах, держава-член повинна надати йому/
їй усі можливості для отримання таких документів і їх надання
компетентним органам, або для доведення свого права на віль-
ний рух і проживання на території держави-члена іншими спо-
собами.
У справі С-127/08 Metock [2008] Суд ЄС зазначив, що громадя-
ни третіх країн, які є членами родини робітника, звільняються від
контрою з боку держав-членів стосовно першого в’їзду у країну,
яка видала їм візу. Суд мотивував своє рішення, яке викликало
різку критику в державах-членах ЄС, тим, що право на вільний
рух осіб в ЄС не має залежати від законодавства держав-членів,
яке, у свою чергу, може відрізнятися у цій сфері.
Стаття  7.3 Директиви 2004/38 регулює статус робітників, які
втратили роботу або її залишили добровільно. Робітники, які
зайняті на тимчасовій роботі, прирівнюються за своїм статусом до
робітника, якщо вони втратили роботу в результаті хвороби або
нещасного випадку, а також якщо вони стали безробітними після
того, як попрацювали протягом більш ніж одного року і зареє-
стровані у службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Якщо
вони працювали менше одного року, то вони зберігають статус
робітника на період до 6 місяців у випадку реєстрації у службі
зайнятості.

68
 Ті робітники, які залишили роботу добровільно, втрачають
статус робітника, якщо вони при цьому не проходять професійної
підготовки. Однак вони вже не розглядаються як робітники від-
повідно до тлумачення Судом ЄС цього терміна. Тому вони
користуються правом на проживання, поки вони шукають роботу,
а також певними пільгами, пов’язаними з можливостями працев-
лаштування (справа С-258/04 Joanidis [2005].
Безробітний може перебувати в державі-члені у пошуках робо-
ти не менше шести місяців. Однак цей період може бути довшим,
якщо така особа зможе довести, що має реальні шанси отримати
роботу (справа С-292/89 Antonissen [1991]).
Умови трудової діяльності робітників та членів їхніх сімей
виписані у Регламенті ЄС 492/20011. Документ включає чотири
глави, поділені на розділи. Першу главу складають такі розділи:
право на трудову діяльність (статті  1–6); рівне ставлення (стат-
ті 7–9); сім’я робітника (ст. 10).
Головними положеннями Регламенту ЄС 492/2011 стосовно
права на трудову діяльність, є: рівний доступ громадян держав-
членів Євросоюзу до такої діяльності (ст. 1); заборона прямої або
непрямої дискримінації між громадянами держав-членів Євро­
союзу у доступі до трудової діяльності шляхом створення обме-
жень щодо прийому заяв і пропозицій про працевлаштування
(ст. 3). Проте держави-члени можуть встановлювати для громадян
інших держав-членів особливі вимоги щодо знання офіційної
мови, пов’язані з характером роботи (ст. 3.1) (справа 379/87
Groener [1989]), а у спеціальних випадках може передбачатись
проходження тесту на профпридатність (ст. 6.2).
Положення розділу про трудову діяльність та рівноправність
стосуються як робітників, так і членів їхніх сімей. Вони закріплю-
ють рівні права робітників держав-членів незалежно від їхнього
громадянства щодо оплати праці, звільнення, поновлення на
роботі безробітних, доступу до підготовки у професійних учили-
щах, права брати участь у професійних спілках, набувати житло у
власність, доступу до соціальних і податкових пільг тощо (ст. 7).
При цьому Суд ЄС дав вузьке тлумачення поняття «пільги», але

69
поширив їх не тільки на робітників, але й на членів їхніх сімей
(справи 23/75 Florini [1975], 207/ 78 Even [1979], С368/02 Baldinger
[2004]).
У розділі про сім’ю робітника зазначено, що діти робітників
можуть відвідувати школу, навчатися у професійних училищах чи
на курсах підвищення кваліфікації (ст. 10).
У другій главі вміщені норми, які регулюють процедурні
питання щодо працевлаштування. Держави-члени і Комісія
мають співпрацювати у питаннях працевлаштування. Робітники
можуть отримувати від відповідних служб із працевлаштування,
створених у кожній державі-члені, інформацію щодо наявності
вакансій у інших державах-членах, умов проживання тощо (стат-
ті  11, 12). Така інформація надається протягом одного місяця
після звернення з боку робітника. У рамках ЄС координацію у цій
сфері забезпечує Європейська служба з пошуку вакансій і працев-
лаштування (ЄСК). Її завданням є виконання технічної роботи і
сприяння національним службам з працевлаштування.
Глава третя стосується роботи комітетів зі сприяння співпраці
між державами-членами у сфері забезпечення свободи пересуван-
ня робітників. До них належать Дорадчий і Технічний комітети.
Якщо перший має допомагати Комісії у вирішенні питань,
пов’язаних із забезпеченням свободи пересування робітників, то
на другий покладені функції з підготовки, заохочення і моніто-
рингу усієї технічної роботи з реалізації Регламенту 492/2011.
Четверта глава містить заключні положення, які визначають
сферу застосування цього документа.
До членів сім’ї робітника, які можуть мігрувати разом з робіт-
ником, Директива ЄС 2004/38 відносить його дружину та їхніх
нащадків віком до 21 року або утриманців; родичів на утриманні
за висхідною лінією робітника і його дружини, зареєстрованих
партнерів (ст.  2). Термін «дружина» означає особу, яка вийшла
заміж за робітника, але не обов’язково мешкає разом із ним.
Навіть після розлучення робітника з дружиною вона має право
залишатися у країні перебування (ст.  13). Члени родини робіт-
ника можуть влаштовуватися на роботу в державі-члені Євро­

70
союзу, де він працевлаштувався. Діти робітника мають право на
вільний доступ до загальної освіти та професійної підготовки,
а також на отримання фінансової допомоги на навчання (ст. 12).
Протягом терміну, який не перевищує 3-х місяців, робітни-
ки, члени їхніх сімей, інші громадяни Євросоюзу можуть меш-
кати в державі перебування без реєстрації у компетентних
органах цієї держави за умови, що вони не стають тягарем для
її системи соціальної допомоги. Реєстрація може вимагатися,
якщо термін перебування громадян Євросоюзу перевищує 3
місяці. Після звернення до компетентних органів держави
перебування громадянам Євросоюзу видається довідка про
реєстрацію.
Регламент ЄЕС 1251/70 щодо права залишатися в країні після
завершення трудової діяльності надає право робітникам та чле-
нам їхніх сімей за певних обставин залишатися в державі-члені
Євросоюзу, де вони працювали за наймом, після закінчення тер-
міну працевлаштування (ст. 1). Таким правом наділені робітники,
які вийшли на пенсію, попрацювавши у країні перебування про-
тягом останніх 12-ти місяців і безперервно проживши у цій країні
36 місяців; робітники, які стали непрацездатними і безперервно
перебували в державі-члені протягом останніх 24-х місяців; робіт-
ники, які працювали на території однієї держави-члена не менше
36 місяців, а мешкали весь цей час в іншій (так звані «транскор-
донні робітники»), куди вони повертались після роботи кожного
дня або кожного тижня (ст. 2).
Члени сім’ї робітника можуть залишатися в країні перебування
у випадку смерті робітника, якщо на час смерті він отримав право
залишитися в країні перебування згідно з положеннями ст.  2.
У випадку смерті робітника до набуття їм права на постійне про-
живання в країні перебування члени його сім’ї матимуть право
залишатися в цій країні у випадку, коли робітник на момент смер-
ті безперервно мешкав на її території принаймні 24 місяці; коли
його смерть сталася в результаті нещасного випадку на роботі або
через професійне захворювання; коли інший з подружжя є або
був громадянином країни перебування (ст. 3).

71
 Директива ЄС 2004/38 підтверджує деякі з цих положень
(ст. 17), проте надає робітникам, членам їх сімей, іншим громадя-
нам Євросоюзу право на постійне проживання на території дер-
жави-члена після 5-річного безперервного терміну перебування у
цій державі (ст. 16).
Однак право на постійне проживання може бути скасоване,
якщо резидент був відсутній у державі-члені протягом двох років
підряд (ст. 16.3).
Новела Директиви 2004/38 пов’язана з правом працівників та
членів їх сімей, які не є громадянами ЄС, залишатися в державі-
члені після 5-ти річного терміну безперервного працевлаштуван-
ня і проживання.
Правом на свободу пересування і проживання в межах
Євросоюзу користуються також студенти, пенсіонери і ті, хто не є
економічно активними. Відповідно до Директиви ЄС 2004/38 сту-
денти, їхні подружжя і діти на утриманні мають право на прожи-
вання в країні перебування упродовж усього терміну їхнього
навчання. Дозвіл на проживання для студентів поновлюється
щорічно, а члени їх сімей можуть працевлаштовуватися у країні
перебування. Надання соціальної допомоги студентам та членам
їх сімей не є гарантованим і залежить від існуючої в країні пере-
бування системи соціального забезпечення (ст. 24).
Пенсіонери та особи, які не є економічно активними, їх
подружжя та родичі за обома лініями можуть отримати дозвіл на
проживання в іншій державі-члені Євросоюзу дійсний протягом
5-ти років з можливістю його поновлення (ст. 11). Дозвіл на про-
живання для цих осіб надається за умови, що вони здатні себе
матеріально забезпечити і не будуть звертатись за соціальною
допомогою в країні перебування (ст. 7).

Обмеження на вільний рух осіб

Договір про заснування ЄС та акти інститутів Євросоюзу вста-
новлюють певні винятки зі свободи руху осіб. Такі винятки у цій
сфері можуть мати й інші підстави, ніж положення установчих

72
договорів і вторинне законодавство ЄС (справа С-222/07 UTECA,
[2009]).
Стаття  45.3 ДФЄС дозволяє державам-членам Євросоюзу
обмежувати користування цією свободою на засадах публічного
порядку, державної безпеки і охорони здоров’я. Ці положення
деталізовані у Директиві ЄС 2004/38.
Стаття 45.4 містить обмеження на працевлаштування у держав-
ному секторі.
Директива ЄС 2004/38 стосується не тільки робітників, але й
осіб, що користуються свободою на заснування та економічну
діяльність і надання послуг, а також членів їхніх сімей. У докумен-
ті підкреслено, що обмежувальні заходи повинні ґрунтуватись не
на економічних міркуваннях, а на оцінці поведінки особи. При
оцінці поведінки особи не є суттєвими її минулі діяння, такі як
попередня судимість, приналежність до забороненої організації
тощо (ст.  27) (справи 41/74 Van Duyn [1974], 67/74 Bonsignore
[1975]). Для заборони на в’їзд або депортації особи повинна існу-
вати справжня та серйозна загроза фундаментальним інтересам
суспільства (справа C-503/03 Commission v. Spain [2006]). Така
загроза має бути оцінена державою-членом на момент ухвалення
рішення про заборону або депортацію (справа С-441/02 Commis­
sion v. Germany [2005]). У випадках, пов’язаних із загрозою дер-
жавній безпеці, застосування обмежень має враховувати серйоз-
ність скоєного правопорушення, термін перебування особи в
державі-члені, період, який минув після скоєння правопорушен-
ня та поведінку особи протягом цього періоду, а також інтенсив-
ність соціальних, культурних та родинних зв’язків у державі пере-
бування (справа С-145/09 Panagiotis, [2010]).
Не є підставою для депортації закінчення терміну дії посвід-
чення особи або паспорта.
Держава-член, громадянином якої є депортований, зобов’язана
його прийняти.
Директива ЄС 2004/38 не встановлює переліку хвороб, які
можуть бути підставою для заборони на в’їзд. Вона тільки вказує
на те, що це повинні бути потенційно епідемічні захворювання,
73
які визначені ВООЗ, а також заразні інфекційні і паразитарні
захворювання. Якщо особа захворіла або отримала інвалідність
після 3-х місячного періоду з моменту її в’їзду на територію дер-
жави перебування, то вона не може бути депортованою (ст. 29).
Директива дозволяє державам-членам відмовляти або позбав-
ляти наданих нею прав у випадках зловживання правом чи обма-
ну (ст. 35) (справа С-109/01 Akrich [2003]).
Директива встановлює також процесуальні гарантії забезпе-
чення свободи пересування осіб, які ґрунтуються на необхідності
захистити права і свободи людини. Стаття 28.1 враховує практику
Суду ЄС та Європейського суду з прав людини (справи С-482
Orfanopoulos [2004] та 483/01 С-50/06 Commission v. Netherlands
[2007]). До них відносяться: обов’язкова поінформованість особи
про причини депортації, заборони на в’їзд або відмови у продо-
вженні дозволу на проживання; надання можливості оскаржити
ухвалені рішення у судових або адміністративних інстанціях;
встановлення терміну для виїзду з країни перебування не менш
ніж 1 місяць, окрім екстрених випадків (статті 30, 31).
Статті 32–33 регулюють питання можливого повернення особи
у державу-член, з якої вона була депортована у випадках, коли
змінилися обставини, пов’язані з її виїздом.
Положення ст.  39.4 Договору про заснування Європейського
співтовариства (зараз — ст. 45.4 ДФЄС) щодо обмежень для гро-
мадян інших держав-членів Євросоюзу на працевлаштування у
державному секторі країни перебування були розглянуті Судом
ЄС з метою визначення поняття «державна служба» в праві
Євросоюзу, оскільки це поняття має свої відмінності в кожній з
цих держав. Зокрема, в Бельгії, Німеччині, Великій Британії,
Франції поняття «державна служба» базувалось на інституційно-
му підході, тобто коли визначальною вважалася робота у держав-
ній установі. При тлумаченні поняття «державна служба» Суд ЄС
застосував функціональний підхід, який враховує насамперед
природу виконуваної роботи, а не ґрунтується на простому вклю-
ченні тих чи інших професій до державних службовців (справи
153/73 Sotgiu [1974], 149/79 Commission v. Belgian State [1980]).
74
Згідно з тлумаченням Суду ЄС державна служба передбачає існу-
вання посад, які вимагають прямої або непрямої участі у здій-
сненні повноважень, наданих відповідно до публічного права,
і  обов’язків для захисту загальних інтересів держави або інших
органів влади. Такі посади на практиці передбачають існування
особливих відносин лояльності з державою, тому доступ до таких
посад громадян інших держав-членів може бути обмеженим.
Особливі відносини лояльності з державою виникають, коли
йдеться про армію, поліцію, судові органи, вищі ешелони держав-
них службовців. З іншого боку, навряд чи можна віднести до дер-
жавних службовців працівників державних установ охорони
здоров’я, викладачів державних навчальних закладів, зайнятих у
цивільній сфері дослідників державних установ, працівників
органів, які відповідають за діяльність комерційних структур.
Суд також визнав неможливим посилання з боку держав-чле-
нів на ст. 45.4 з метою запровадження дискримінаційних умов при
працевлаштуванні на державну службу іноземних громадян.
У справі С-195/98 Ostreichier Gewerkschafsbund [2000] Суд визнав
право держав-членів обмежувати можливості для іноземців займа-
ти посади в певних секторах державної служби, проте зазначив,
що, якщо держава вважає іноземних громадян лояльними для
роботи в державних установах, вона не повинна дискримінувати
їх стосовно умов такої роботи.

2.5. Свобода заснування та руху послуг

(статті 49–55, статті 56–62)
Свобода заснування і економічної діяльності є складовою
такого фактора виробництва, як свобода руху послуг. Схожість
між свободою заснування та руху послуг виявляється у випадку,
якщо дивитися, на якій стадії самостійно працюючий, який надає
послуги на території держави-члена, може вважатися достатньо
пов’язаним з цією державою насамперед завдяки здійсненню
свого права на заснування, ніж через надання послуг (справа
С-76/90 Sager [1991]).

75
 З іншого боку, відмінності між цими складовими визначаються
головним чином часовим характером економічної діяльності,
пов’язаної зі здійсненням цієї свободи. З метою розділення обох
свобод Суд ЄС визнав паралельну дію статті 43 та 49 Договору про
заснування Європейського співтовариства (зараз — статті 49 і 56
ДФЄС), що означає неможливість одночасного користування
свободою заснування та свободою надання послуг (справа 55/94
Gephard [1995]). Якщо суб’єкт підприємництва з країни Євросоюзу
здійснює економічну або професійну діяльність на території
іншої держави-члена протягом невизначеного часу і має там
засновану професійну інфраструктуру, він користується свободою
заснування. Коли це робиться на безперервній і регулярній тим-
часовій основі, суб’єкт підприємництва користується свободою
надання послуг (справи С-255/04 Commission v. France [2006],
С-158/08 Commission v. Portugal, 18 Nov 2010). Це також означає,
що вимога обов’язкового ділового заснування у випадку надання
суб’єктом підприємницької діяльності послуг на тимчасовій
основі суперечить положенням ДФЄС про послуги (справа 220/83
Commission v. France (Insurance Services) [1986]).
Реалізація свободи заснування й економічної діяльності базу-
ється на таких самих принципах, що й вільних рух осіб та послуг,
оскільки передбачає однакове ставлення до осіб, які перебувають
у державі-члені, здійснюючи своє право на вільних рух (справа
С-106/06 Commission v. Sweden [2007]). За останні роки правила,
які регулюють вільний рух осіб, послуг свободу заснування, знач­
но наблизились, коли замість принципу недискримінації при
регулюванні цих свобод наголос робиться більшою мірою на лібе-
ралізації і скасуванні бар’єрів (справа С-400/08 Commissiom v.
Spaine, Mar 2011).
Головна різниця між цими свободами полягає у тому, що у
випадку вільного руху осіб особа займається найманою працею,
а у випадку здійснення свободи заснування та економічної діяль-
ності та свободи руху послуг особа є самостійно працюючою
(справа С-268/99 Jany [2001]).

76
 Право на заснування та економічну діяльність передбачене у
статтях  49–55 ДФЄС. Відповідно до положень ст.  49 «забороня-
ються будь-які обмеження свободи заснування та економічної
діяльності громадян держав-членів та території іншої держави-
члена. Подібна заборона стосується також обмежень щодо ство-
рення агентств, філій чи дочірніх компаній громадянами будь-
якої держави-члена на території іншої держави-члена.
Свобода заснування включає право на самостійну діяльність,
а також на створення компаній або фірм відповідно до положень
ст. 54 та згідно з умовами, встановленими на законодавчому рівні
для громадян власної держави-члена у випадках, які стосуються
створення підприємств відповідно до положень глави, що стосу-
ється капіталів.
Стаття 49 має пряму дію (справа 2/74 Reyners [1974]).
Свобода заснування та економічної діяльності означає заборо-
ну прямої або непрямої дискримінації суб’єктів підприємницької
діяльності держав-членів та території іншої держави-члена. Згідно
з рішенням Суду ЄС у справі 194/84 Steinhauser [1985] це випли-
ває із загальної заборони дискримінації на національному ґрунті,
закріпленої у ст. 12 Договору про заснування Європейського спів-
товариства (зараз — ст. 18 ДФЄС). Справа стосувалася відмови у
наданні в оренду владою Біаріца (Франція) громадянинові
Німеччини рибальської хати з метою її використання для органі-
зації виставок і продажу виробів ремісників, оскільки такі при-
міщення могли отримувати в оренду тільки громадяни Франції.
Суд ЄС визнав, що такі обмеження порушують не тільки ст.  43,
але й ст.  12 Договору про заснування Європейського співтова­
риства.
Проте держави-члени Євросоюзу можуть вводити певні обме-
ження свободи заснування та економічної діяльності, якщо вони
застосовуються недискримінаційним чином; виправдані вимога-
ми захисту суспільних інтересів; допустимі для досягнення мети;
вживаються в межах та обсязі, необхідних для досягнення мети.
У справі 2/74 Reyners [1974] позивачем був громадянин Голландії,
що мешкав у Бельгії, де він народився та отримав диплом про
77
юридичну освіту, а також інші документи, необхідні для роботи
адвокатом. Однак бельгійське законодавство забороняло інозем-
цям займатися адвокатською практикою в країні, посилаючись на
те, що робота адвоката органічно пов’язана з публічними послу-
гами щодо відправлення правосуддя, а участь адвоката у судових
процедурах часто є обов’язковою. Суд ЄС вирішив справу на
користь Рейнерса, визнавши, що такі обмеження порушують
положення ст.  43 Договору про заснування Європейського спів-
товариства, оскільки діяльність адвоката не пов’язана з виконан-
ням владних повноважень.
Свобода заснування не розповсюджується на види діяльності,
які в державі-члені пов’язані з виконанням владних повноважень
(ст. 51 ДФЄС).
Іншими підставами для введення певних обмежень свободи
заснування є охорона громадського порядку, державна безпека,
охорона здоров’я (ст. 52 ДФЄС, Директива ЄЕС 2004/38).
З іншого боку, свобода заснування та економічної діяльності
надає суб’єктам підприємництва з інших держав-членів Євросоюзу
низку прав.
Директива ЄС 2004/38 визначає умови для в’їзду громадян
інших держав-членів та їхніх сімей на територію країни перебу-
вання для здійснення підприємницької діяльності. Стаття 2
Директиви застосовується до усіх громадян Євросоюзу, хто бажає
здійснити своє право на заснування або на надання чи отримання
послуг та членів їхніх сімей.
Директива ЄС 2004/38 вимагає від держав-членів гарантувати
підприємцям, які реалізують своє право на заснування, безвізо-
вий в’їзд та виїзд з території країни перебування (ст. 2). У випад-
ках, коли таке тимчасове перебування перевищує трьохмісячний
термін, вимагається його формалізація через отримання довідки
про реєстрацію. Для її одержання необхідно пред’явити посвід-
чення особи чи паспорт, а також надати докази, що підтверджу-
ють факт заняття ненайманою працею (ст. 8). Стаття 16 Директиви
передбачає можливість отримання дозволу на постійне прожи-
вання для самостійно працюючих підприємців, які користуються

78
свободою на заснування після завершення 5-ти річного терміну
перебування в державі.
Директива ЄС 2004/38 надає можливість самостійно працюю-
чим підприємцям держав-членів залишатися в державі перебу-
вання після закінчення там своєї діяльності до завершення 5-ти
річного терміну. При цьому вони отримують право на рівне став-
лення з громадянами країни перебування. Умови для отримання
такого права такі самі, як й у випадку з робітниками та членами їх
сімей (Регламент ЄЕС 1251/70).
Підприємці отримують право придбання та використання
землі та будинків у країні перебування тощо (ст. 44 (д) ДФЄС).
Держави-члени зобов’язані надавати національний режим сто-
совно фінансової участі громадян інших держав-членів у капіталі
товариств, визначених згідно зі ст. 54 ДФЄС.
Свободою заснування можуть користуватися тільки суб’єкти
підприємницької діяльності з інших, ніж країна перебування,
держав-членів Євросоюзу. Суб’єкти підприємницької діяль-
ності країни походження не можуть користуватися цією свобо-
дою у власній державі-члені. Тому вони не можуть посилатися
на право Євросоюзу, якщо в країні походження стосовно них
діють будь-які обмеження на заснування та економічну діяль-
ність.
Діяльність фізичних або юридичних осіб при реалізації свого
права на заснування повинна здійснюватися відповідно до умов,
встановлених на законодавчому рівні країною перебування для
громадян власної держави. Тому не можна вважати дискримінаці-
єю і порушенням свободи заснування встановлення певних обме-
жень на діяльність суб’єктів підприємництва з інших держав-чле-
нів Євросоюзу порівняно з правилами, які діють у країні їхнього
походження, якщо такі обмеження стосуються й суб’єктів під-
приємництва країни перебування.
Свобода заснування та економічної діяльності передбачає як
право самостійної економічної діяльності громадян держав-чле-
нів Євросоюзу в будь-якій іншій державі-члені, в якій вони пере-
бувають, так і право на створення і управління компаніями або

79
фірмами згідно з умовами, встановленими законодавством краї-
ни перебування для власних фізичних або юридичних осіб і від-
повідно до положень розділу про свободу пересування капіталів.
На думку Суду ЄС, свобода заснування та економічної діяльності
поширюється на всіх суб’єктів підприємницької діяльності, які
діють з метою одержання прибутку (справа Т-7/89 SA Hercules
Chemicals NV [1991]). До них відносяться й установи державної
форми власності, якщо вони здійснюють економічну діяльність з
метою одержання прибутку.
ДФЄС дає визначення поняття компанії або фірми, яка може
користуватися свободою заснування та економічної діяльності.
Згідно зі ст.  54, щоб мати такі самі повноваження, як і фізичні
особи країни перебування, компанії або фірми (включаючи коо-
перативні товариства та інших юридичних осіб, що підлягають
регулюванню в рамках приватного чи публічного права, за виклю-
ченням неприбуткових юридичних осіб) повинні бути створені
відповідно до закону держави-члена і мати власний зареєстрова-
ний офіс, центральну адміністрацію або головне місце підприєм-
ницької діяльності в межах Союзу та діяти на основі цивільного і
комерційного права країни походження. Це визначення виклю-
чає неприбуткові компанії, хоча вони і підпадають під дію поло-
жень ст. 49 стосовно свободи заснування (справа С-70/95 Sodemare
[1997]). Таке виключення можна прирівняти до виключення з під
дії ДФЄС робітників, які не отримують заробітної плати, або про-
вайдерів послуг, які їх надають, не отримуючи за це фінансової
винагороди.
У цілому реалізація свободи заснування та економічної діяль-
ності поки що багато в чому залежить від національного законо-
давства держав-членів Євросоюзу, оскільки законодавство
Євросоюзу про компанії гармонізовано лише в окремих сферах.
Для нівелювання відмінностей у національному законодавстві
держав-членів Євросоюзу про компанії й усунення дискримінації
іноземних фізичних і юридичних осіб, які бажають скористатися
свободою заснування і економічної діяльності, важливе значення
має практика Суду ЄС. У рішенні у справі 79/85 Segers [1986] Суд

80
ЄС визнав можливість «вторинного ділового заснування» (дочір-
ня компанія, філія, агентство), коли компанія або фірма, зареє-
стрована в одній з держав-членів Євросоюзу, не здійснює в ньому
ніякої економічної діяльності, проте здійснює свою діяльність
через вторинне заснування в іншій державі-члені. У справах
205/84 Commission v. Germany (Insurance Services) [1986] та
С-212/97 Centros Ltd. [1999] Суд ЄС визнав дискримінаційним
відмову відповідно Німеччині та Данії у реєстрації в цих країнах
філій, зареєстрованих в інших державах-членах компаній, які
обґрунтовували таку відмову необхідністю попередження шах-
райства і захисту прав кредиторів. У справі 318/86 Commission v.
France [1988] Суд ЄС визнав дискримінаційним податкове зако-
нодавство Франції, яке не передбачало податкових пільг для аген-
цій або філій компаній з інших держав-членів. При цьому Суд ЄС
послався на ст. 43 Договору про заснування Європейського спів-
товариства (зараз — ст.  49 ДФЄС), заявивши, що вона надає
суб’єктам підприємництва право вільно обирати відповідну пра-
вову форму для своєї діяльності в іншій державі-члені, і що сво-
бода такого вибору не повинна обмежуватися дискримінаційни-
ми податковими правилами. У справі 3/88 Commission v. Italy
[1989] Суд ЄС визнав як таке, що порушує положення статей 43 та
49 Договору про заснування Європейського співтовариства
(зараз — статті 49 і 56 ДФЄС), законодавство Італії. Воно дозво-
ляло отримувати контракти на створення програмного забезпе-
чення для органів державної влади країни лише компаніям або
фірмам, у яких державі належить більшість акцій, запроваджуючи
тим самим непряму дискримінацію іноземних компаній.
Проте у справі 81/87 Daily Mail [1988] Суд ЄС, визнавши, що
національне законодавство держав-членів про компанії стосовно
місця реєстрації компанії, місця чи знаходження центральної
адміністрації ще недостатньо гармонізоване, вирішив, що компа-
нії або фірми держав-членів не можуть посилатися на свободу
заснування при перенесенні центральної адміністрації та зареє-
строваного офісу з однієї держави-члена (Великої Британії) до
іншої (Нідерландів) і повинні керуватися чинними в кожній з

81
держав-членів нормами, залишаючись національною юридичною
особою в першій з них. Ці норми можуть стосуватися оподатку-
вання і навіть ліквідації компанії. Суд підтвердив цю позицію у
справі С-210/06 Cartesio [2008].
Важливою передумовою для забезпечення свободи заснування
та економічної діяльності, а також свободи надання послуг є вза-
ємне визнання державами-членами професійних кваліфікацій та
дипломів. Гармонізація законодавства у цій сфері передбачена
ст.  53 Договору про функціонування ЄС, де зазначається, що з
метою сприяння особам у веденні їхньої самостійної професійної
діяльності органи Євросоюзу приймають директиви про взаємне
визнання дипломів, сертифікатів та інших офіційних свідоцтв
професійної підготовки.
Вимоги щодо певної кваліфікації осіб та інші правила, які сто-
суються доступу до регульованих державами-членами видів еко-
номічної діяльності, визначають переважно галузеві та професій-
ні установи країн Євросоюзу. Такі вимоги стосуються освіти та
професійної підготовки, а також професійної етики.
З метою гармонізації законодавства держав-членів Євросоюзу,
яке закріплює вимоги щодо професійної підготовки осіб, були
ухвалені секторні директиви. Вони передбачали взаємне визна-
ння державами-членами кваліфікацій для осіб, зайнятих у опто-
вій і роздрібній торгівлі, торгових агентів, лікарів, дантистів,
медич­них сестер, акушерок, ветеринарів, аптекарів, юристів,
ремісників, архітекторів тощо. Директива 77/249 регулювала
юридичні послуги. Інша Директива 98/5 стосувалась права на
заснування для юристів. Щодо кожної з цих сфер були ухвалені
дві директиви. Одна, — визначала загальні мінімальні вимоги сто-
совно освіти та професійної підготовки для певної професії в усіх
державах-членах Євросоюзу, а друга, — назву і вигляд дипломів,
які задовольняють умовам взаємного визнання кваліфікацій.
Такий підхід отримав назву вертикальної гармонізації. Проте він
вимагав дуже багато часу як для узгодження вимог з усіма держа-
вами-членами при підготовці директив, так й для їхньої подаль-
шої імплементації.

82
 Вертикальна гармонізація стримувала розвиток спільного
ринку в Євросоюзі і тому в середині 80-х років була доповнена
горизонтальною гармонізацію. Горизонтальний підхід базується
на взаємному визнанні державами-членами професійної підго-
товки в цілому, а не в певній галузі. Ухвалена у зв’язку з цим
Директива ЄЕС 89/48 передбачала взаємне визнання професійної
підготовки в усіх сферах, де необхідним є диплом про освіту на
університетському рівні, і які не охоплені секторними директива-
ми. Вона була спрямована на надання змоги особам, які пройшли
трирічний курс навчання у вищих навчальних закладах держав-
членів і отримали необхідну додаткову професійну підготовку,
працювати за наймом або самостійно в інших країнах Євросоюзу.
Визнання базувалось на принципі взаємної довіри. Під дипломом
у Директиві розуміється свідоцтво кваліфікації, видане компе-
тентним органом держави-члена особі, яка провчилася у вищому
навчальному закладі країни походження на менше трьох років, і
отримала право здійснювати там професійну діяльність. Однак
виконання цих вимог не означає, що особа автоматично отримає
дозвіл на здійснення професійної діяльності. Воно означає тільки
те, що компетентні органи країни перебування не можуть відмо-
вити у дозволі, пославшись на невідповідність кваліфікації, а тим
більше на відсутність у неї свідоцтва кваліфікації, виданого ком-
петентним органом цієї країни (справи С-10-11/02 Fascido et al
[2004].
Визнання надавалось тільки у випадку готового продукту,
тобто повноцінної кваліфікації, яка включала і додаткову профе-
сійну підготовку. У випадках, коли для здійснення певної еконо-
мічної діяльності у країні перебування термін навчання або під-
готовки особи чи стаж її практичної діяльності не відповідає
вимогам країни перебування, від неї можуть вимагати підтвер-
джень про необхідний професійний досвід. При цьому такі вимо-
ги щодо терміну навчання або підготовки не повинні перевищу-
вати чотирьох років, а стаж практичної діяльності не повинен
бути довшим за той, якого не вистачає для працевлаштування
(ст. 4.1(а)). Крім того у випадках значних розбіжностей між про-

83
грамами підготовки чи практичною діяльністю у державах-членах
країна перебування може: встановлювати адаптаційний період
терміном до трьох років; вимагати проходження контрольного
тесту (ст.  4.1(б)); дозволити пройти офіційну практику (ст.  5).
Проте країна перебування не зобов’язана забезпечувати особі
завершення адаптаційного періоду з метою підвищення її квалі-
фікації.
Визнання документів про середню освіту або посвідчень про
спеціальну професійну підготовку здійснювалося на основі
Директиви ЄЕС 92/51. Вона стосувалась дипломів про середню
вищу освіту з тривалістю навчання до 3-х років, але не менше 1-го
року, і сертифікатів про стажування або професійну підготовку,
які дають право на регульовану професійну діяльність.
Ще одна загальна Директива ЄС 99/42 стосувалась визнання про-
фесійної кваліфікації в результаті набутого досвіду і професійних
навичок, не пов’язаних з отриманням диплома або сертифіката.
У 2001 році Директиви 89/48 та 92/51 були замінені Директивою
ЄС 2001/19, яка базується на концепції регульованої освіти і про-
фесійної підготовки. Вона передбачає більш широке врахування
набутого досвіду при порівнянні відмінностей у кваліфікації,
інкорпорацію рішень Суду ЄС, надає право на апеляцію на
рішення компетентних національних органів тощо. У 2005 р.
Директиви 89/48, 92/51 та 2001/19, а також дванадцять секторних
директив, за виключенням директив стосовно юристів, були кон-
солідовані у Директиві 2005/36. Директива 2005/36 спрямована на
збереження гарантій, передбачених попередніми системами
визнання і одночасно на створення єдиних постійних правових
рамок, основою якої є подальша лібералізація руху послуг, більш
автоматичне визнання кваліфікацій та більша гнучкість у проце-
дурах для її оновлення. Директива запроваджує більш лібераль-
ний режим, який містить детальні процедури і чіткі правові рамки
для ухвалення постанов стосовно надання послуг під власною
професійною назвою провайдера (розділ ІІ). Розділ ІІІ присвяче-
ний праву на заснування. В ньому закріплені положення стосовно
загального режиму взаємного визнання, вводиться поняття

84
«спільної платформи». Воно означає низку критеріїв, які надають
можливість компенсувати широку сферу значних розходжень,
встановлених між системами підготовки в більшій кількості (2/3)
держав-членів, включаючи усі держави-члени, які регулюють
професії. Розділ V передбачає тісну співпрацю між адміністрація-
ми приймаючої держави і держави походження, включно з надан-
ням конфіденційної інформації стосовно запроваджених дисци-
плінарних дій чи кримінальних санкцій.
Окрім Директиви 2005/36 діє також Рішення 224/2004 Євро­
пейського парламенту і Ради про прозорість (транспарентність)
кваліфікацій і компетенцій (європас). Воно встановлює низку
європейських інструментів, які можуть використовуватися осо-
бами для опису своїх кваліфікацій.
У 2006 р. Європейський парламент і Рада ухвалили Рекомен­
дацію стосовно європейських кваліфікаційних рамок (далі —
ЄКР), які мають діяти як механізм перекладу і неупереджений
пункт посилань при порівнянні кваліфікацій у випадках існуван-
ня різних систем освіти і підготовки, що має сприяти поглиблен-
ню співпраці та взаємної довіри між відповідними зацікавленими
сторонами. Однак поза межами дій директив та інших законодав-
чих актів в ЄС все ще залишаються сфери, які ще не врегульовані
належним чином. До них належать випадки, коли особа хоче
отримати професію, яка не врегульована в державі його прожи-
вання. В таких ситуаціях діє судова практика. У справах С-340/89
Vlassopoulu [1991] та C-222/86 Heylens [1987] Суд ЄС установив
принципи для вирішення таких питань. Вони полягають у тому,
що згідно зі ст. 49 ДФЄС власті держави-члена мають перевіряти
рівень знань та кваліфікацій, визнаних у іншій державі-члені, та
вказувати адекватні причини невизнання кваліфікацій і надавати
можливість судового оскарження такого рішення (справа С-586/08
Angelo Rubino, 17 Dec [2009]).
Що стосується визнання кваліфікацій громадян держав-чле-
нів, отриманих за межами ЄС, то, як визначає Директива 2005/36,
особа повинна мати не менш ніж трирічний професійний досвід
на території держави-члена, яка готова визнати кваліфікацію,

85
отриману за межами ЄС (справа С-110/01 Tennah-Durez [2003]).
Однак за виключенням громадян Швейцарії та держав-членів
Європейського економічного простору громадяни інших третіх
країн, які перебувають в Союзі, не мають загального права на
визнання їхніх кваліфікацій та отримання статусу самостійно
працюючого на основі права ЄС, навіть якщо вони отримали таку
саму освіту як і громадяни ЄС у державах-членах. Таким чином,
їхні права не захищені ні установчими договорами, ні законодав-
ством ЄС.
Директива 2005/36 надає державам-членам лише право визна-
вати професійні кваліфікації, отримані за межами ЄС громадяна-
ми третіх країн, за умови, що таке визнання має передбачати
мінімальні умови підготовки для певних професій (п. 10).
Практика Суду ЄС стосується особливих випадків відсутності
взаємного визнання державами-членами Євросоюзу кваліфіка-
цій, необхідних для здійснення свободи заснування та економіч-
ної діяльності, і вимагає від національних властей у таких випад-
ках порівнювати кваліфікації або дипломи, видані національни-
ми учбовими закладами, з тими, що отримані в інших країнах
Євросоюзу, з метою визначення можливості допуску особи до
заняття тією чи іншою діяльністю (справи 340/89 Vlassopoulou
[1989] та С-238/98 Hocsman [2000]).
Інша категорія вимог для здійснення економічної діяльності
в Євросоюзі визначається правилами професійної етики. Такі
правила стосуються кваліфікації, організації, етики, контролю і
відповідальності осіб, зайнятих у різних сферах економічної
діяльності і надання послуг, і встановлюються в інтересах сус-
пільства. У справі 33/74 Van Binsbergen [1974] йшлося про право
голландського адвоката, який мешкав у Бельгії, виступати у гол-
ландському суді. Голландські власті заперечували це право,
оскільки згідно з національним законодавством юридичними
представниками у суді можуть бути тільки ті, хто працює в
Нідерландах. Проте Суд ЄС підтримав таке право, пославшись
на те, що ст. 49 Договору про заснування Європейського співто-
вариства (зараз — ст. 56 ДФЄС) забороняє будь-яку дискриміна-

86
цію провайдера послуг на підставі його національності або того,
що він не працює в країні, де ця послуга має надаватися. При
цьому Суд ЄС зазначив, що на суб’єктів підприємницької діяль-
ності країн Євросоюзу, які надають послуги в іншій державі-чле-
ні, поширюються правила професійної етики, зокрема ті, що
стосуються вимоги постійного проживання в країні, де такі
послуги надаються, у випадках здійснення правосуддя. І це
може викликати розбіжності між необхідністю забезпечення
свободи надання послуг і вимогами, які встановлюють правила
професійної етики. Виведена Судом ЄС у цій справі «формула
Ван Бінсберген» означає, що правила професійної етики, які
перешкоджають свободі надання послуг, можуть застосовувати-
ся, якщо вони не мають дискримінаційного характеру.
У справі 279/80 Webb [1981], яка стосувалася необхідності для
громадянина Великої Британії, що займався направленням пер-
соналу до Голландії для працевлаштування на тимчасовій основі у
фірмах у цій країні, мати видану голландськими властями ліцен-
зію, Суд ЄС указав на те, що при застосуванні правил професій-
ної етики країни перебування необхідно враховувати й наявність
відповідних вимог до провайдера послуг у країні його походжен-
ня. Якщо вони застосовуються, то власті країни перебування
повинні це враховувати і не встановлювати додаткового контро-
лю за його діяльністю.
У інших справах, які стосувалися направлення персоналу в
іншу державу-член для виконання певних робіт та послуг, Суд ЄС
підкреслював, що законодавчі обмеження на діяльність рекру-
тингових компаній не суперечать свободі руху послуг (справа
С-34/05 Laval [2007]).
У справі 205-84 Commission v. Germany (Insurance Services)
[1986], де йшлося про вимоги з боку німецького законодавства,
щоб усі страховики, які надають страхові послуги, постійно пра-
цювали у Німеччині і отримали дозвіл на таку діяльність від
німецьких властей, Суд ЄС визначив критерії застосування пра-
вил професійної етики, які можуть обмежувати свободи заснуван-
ня та економічної діяльності, а також свободу надання послуг. До

87
таких критеріїв може бути віднесений захист справжніх суспіль-
них інтересів. У цьому випадку правила професійної етики, якщо
вони спрямовані на підтримку стандартів і забезпечують ціліс-
ність системи, не будуть суперечити положенням статті  43 та 49
Договору про заснування Європейського співтовариства (зараз —
статті 49 і 56 ДФЄС). Проте Суд ЄС також визнав, що національ-
не законодавство, яке регулює діяльність з надання послуг постій-
но працюючими підприємствами, не обов’язково повинно поши-
рюватися на провайдерів послуг з інших держав-членів Євросоюзу,
які, як й у випадку з Кассіс де Діжон, вимушені також керуватися
правилами країни походження. Тим самим їхня діяльність додат-
ково регулюється ще й національними нормами, і тому різниця
між правилами країни перебування і країни походження може
діяти як обмежувальний захід.

Вільний рух послуг

Серед факторів виробництва, які поглиблюють європейську
інтеграцію, ключову роль відіграє вільний рух послуг. На відміну
від товарів послуги становлять нематеріальні блага, які задоволь-
няють потреби суспільства.
Свобода надання та отримання послуг тісно пов’язана зі сво-
бодою заснування та економічної діяльності. Вони обидві сприя-
ють оптимальному розміщенню об’єктів виробництва, розвитку
сектора послуг на території держав-членів Євросоюзу, ефективній
діяльності суб’єктів підприємництва, а також мобільності осіб —
надавачів і отримувачів послуг. Тісний зв’язок між ними випливає
насамперед з положень ДФЄС.
У ДФЄС послугам присвячені статті 56–62. У статті 56 зазна-
чається: відповідно до нижчевикладених положень скасовуються
будь-які обмеження на вільне надання послуг у межах Союзу сто-
совно громадян держав-членів, що здійснюють своє право на
заснування та економічну діяльність в іншій державі-члені, ніж
та, громадянину якої надаються послуги.
Згідно з положеннями ст.  57 особа, що надає послуги, має
право тимчасового ведення тієї чи іншої економічної діяльності в
88
державі-члені, де надаються такі послуги, на тих самих умовах,
що існують в його власній країні.
Крім того на основі ст. 62 ДФЄС положення статті 51–54, які
регулюють свободу на заснування та економічну діяльність,
застосовуються до питань, що порушуються в главі про послуги.
Суд ЄС визнав, що положення розділу про послуги мають
пряму дію (справи 2/74 Reyners [1974], 110&111/78 Ministre Public
v. Van Wesemael [1979]).
Тісний зв’язок між свободою заснування та свободою надання
послуг обумовлює те, що в багатьох випадках надання послуг
включає тимчасове облаштування в країні перебування.
Існує також певний збіг між свободою руху робітників (ст. 45)
та тимчасовим наданням послуг (ст. 56). На думку Суду ЄС така
різниця між ними полягає у тому, що працівники зайняті на під-
приємстві, розташованому в одній державі-члені, можуть бути
тимчасово направлені до іншої держави-члена для надання послуг,
проте вони не шукають роботи на ринку праці у цій другій держа-
ві після свого повернення до країни, де розташоване їхнє підпри-
ємство, після завершення роботи (справа С-49/98 Finalarte [2001]).
Положення ДФЄС про послуги доповнює Директива ЄС
2004/38. Встановлені нею умови, на яких громадяни Євросоюзу
здійснюють свою свободу руху з метою надання чи отримання
послуг, практично ідентичні тим, що стосуються робітників і під-
приємців.
Свобода руху послуг має транскордонний характер. Вона сто-
сується випадків, коли провайдер і отримувач послуг є резидента-
ми держави-члена. За правилом, до таких випадків можуть нале-
жати такі: коли провайдер і отримувач послуги залишаються на
території своїх країн, а послуга надається через кордон; коли
надавач чи отримувач послуги переміщується на територію іншої
держави-члена з метою надання або отримання послуги; коли
надавач і отримувач послуги переміщуються на територію іншої
держави-члена з метою отримання послуги тощо.
ДФЄС визначає поняття послуг у праві Євросоюзу та дає
загальний перелік їх видів (ст.  57). У ньому передбачено, що
89
послуги вважаються такими, коли вони, як правило, надаються за
винагороду і не підлягають дії положень про свободу пересування
товарів, капіталів та осіб. До послуг, зокрема, належать:
(а) діяльність промислового характеру;
(б) діяльність комерційного характеру;
(в) діяльність ремісників;
(г) професійна діяльність.
Згідно зі ст.  58 ДФЄС право вільного надання послуг у сфері
транспорту визначається положеннями, викладеними у розділі
про транспорт. Право вільного надання банківських та страхових
послуг, пов’язаних з переміщенням капіталу, забезпечується поло-
женнями про свободу переміщення капіталу.
Суд ЄС у своїх рішеннях вніс низку уточнень до визначення
послуг у праві Євросоюзу. У справах 293/83 Gravier [1985], 263/86
Humbel [1988] Суд ЄС вирішив, що освіта, яка оплачується дер-
жавою не є послугою згідно зі статтями  49 та 50 Договору про
заснування ЄС. У справі С-159/90 Grogan [1991] Суд ЄС визнав,
що платні медичні або платні освітні послуги можуть підпадати
під дію ст. 50 Договору про заснування Європейського співтова-
риства (зараз — ст. 57 ДФЄС).
У справі С-70/95 Sodemare [1997] Суд зазначив, що послуги не
втрачають своєї економічної природи, якщо їх надає неприбутко-
ве підприємство. Це саме стосується оздоровчої чи спортивної
природи послуг (справа С-176/96 Lechtonen [2000])
У справах С-275/92 Bond [1994], С-268/99 Jany [2001] Суд ЄС
постановив, що винагорода за надані послуги може надходити не
тільки від їх одержувача, а й від будь-якої третьої особи.
З метою імплементації положень установчих договорів про
послуги, урахування практики Суду ЄС при вирішенні цих питань
була ухвалена Директива ЄС 2006/123 про послуги на внутріш-
ньому ринку.
Стаття 4 Директиви містить визначення послуги як здійснення
будь-якої самостійної економічної діяльності, зазвичай за вина-
городу, згідно зі ст.  50 Договору про заснування Європейського
співтовариства (зараз — ст. 57 ДФЄС).
90
 Згідно з Директивою надавачами послуг можуть бути фізичні
особи, які є громадянами держав-членів ЄС, а також юридичні
особи, що пропонують чи надають послуги у державах-членах,
здійснюючи своє право на свободу надання послуг чи свободу
заснування і економічну діяльність.
Отримувачами послуг можуть бути фізичні і юридичні особи
держав-членів ЄС, а також громадяни третіх країн (ст. 4).
Директива визначає сфери, на які не розповсюджується її дія.
До них віднесені сфери транспорту; фінансів; електронних кому-
нікацій та мереж; аудіовізуальні послуги; послуги у сфері азартних
ігор; послуги, пов’язані з виконанням офіційних функцій; соці-
альні послуги; послуги приватних охоронних фірм; послуги нота-
ріусів; послуги у сфері охорони здоров’я (ст. 2).
Крім того надання неекономічних послуг загального інтересу,
таких як поштові, з постачання електроенергії, газу, води, утиліза-
ції відходів, а також захист інтелектуальної власності регулюють-
ся спеціальним законодавством ЄС (ст. 17).
Вилученою з під дії положень Директиви залишається також
спортивна діяльність.
Директива 2011/24 кодифікувала і пояснила законодавство у
сфері транскордонного доступу до системи охорони здоров’я.
Інші винятки з цієї свободи стосуються насамперед видів
діяльності, пов’язаних з виконанням офіційних владних повно-
важень; обмежень, які виходять з міркувань публічного порядку,
державної безпеки та охорони здоров’я (статті 51 та 52 ДФЄС).
Запровадження обмежень на вільний рух послуг має базува-
тись на імперативних вимогах. Їх часто називають ще «об’єктив­
ними підставами». Об’єктивні підстави можна прирівняти до
обов’язкових вимог, визначених Судом у справі Cassis de Dijon
(справа 33/77 Van Binsbirgen [1974]).
Об’єктивні підстави включають необхідність врахування при
запровадженні обмежень законний публічний інтерес сумісний з
цілями ЄС (справа C-338/09 Yellow Cab, [2010]), заборону дискри-
мінації та протекціонізму (справа T-385/07 FIFA, [2011]), пропор­
ційність запроваджених обмежень (справа C-400/08 Commissiom
91
v. Spain, Mar [2010]), повагу до основних прав (справа C-370/05
Festersen [2007]).
У справах, які стосувались транскордонних послуг у сфері охо-
рони здоров’я, Суд вказав, що вимоги стосовно отримання попе-
реднього дозволу на такі послуги для забезпечення якісного оздо-
ровлення не повинні призводити до дискримінації і мають відпо-
відати принципу пропорційності (справа C-372/07 Watts [2006]).
У справах, які стосувались використання податкових правил
для обмеження руху послуг, Суд зазначав, що вони можуть бути
виправдані тільки якщо їхнє застосування спрямовано на попе-
редження шахрайства, уникнення від оподаткування, забезпечен-
ня фіскального контролю, ефективного збору податків чи для
соціальних цілей (справи C-234/01 Gerritze [2002], C-290/04 EKP
[2006]).
Об’єктивних підстав вимагає також застосування певних
недискримінаційних обмежень надання послуг. У справі С-384/93
Invesnments [1995] Суд визнав, що заборону на несанкціоновані
телефонні виклики без попередньої згоди з метою пропозиції
фінансових послуг, незалежно від того чи такі виклики здійсню-
вались на території Нідерландів, чи призначались для осіб в
інших державах-членах, підпадають під дію ст.  56 ДФЄС. На
думку Суду така заборона перешкоджає операторам використову-
вати швидкі і безпосередні способи просування послуг у держа-
вах-членах і таким чином обмежує свободу руху послуг.
У своїх рішеннях Суд підтвердив висновки, надані у справах,
які стосувались інших свобод внутрішнього ринку. Суд не раз
звертав увагу на те, що дискримінація не є єдиним обмеженням
функціонування внутрішнього ринку (справи C-369 та 376/96
Arblade [1999]). І тому будь-які національні норми, незалежно від
того, чи є вони дискримінаційними або протекціоністськими, які
можуть перешкоджати торгівлі між державами-членами та мобіль-
ності шляхом впливу на доступ до товарів, осіб, послуг з одного
національного ринку на інший, підпадають під дію норм права
ЄС і їх застосування має бути обґрунтоване державою-членом.

92
 Деякі види діяльності є забороненими або обмеженими в
одних державах-членах і дозволеними в інших. До них належать
проведення лотерей, азартні ігри, здійснення абортів, зайняття
проституцією та інше. Суд ЄС визнав, що такі послуги не можна
вважати шкідливими за своєю природою і тому їх не можна забо-
роняти у всіх державах-членах і чий статус у праві ЄС можна при-
рівняти з діяльністю, пов’язаною з виробництвом незаконних
продуктів (справа С-281/98 Angonese [2000]). Однак при цьому
Суд зайняв ліберальну позицію стосовно надання такого роду
послуг, хоча визнав за державами-членами, в яких подібна діяль-
ність вважається незаконною, право її регулювати або обмежува-
ти з урахуванням принципу пропорційності і недискримінації на
національній основі або залежно від місця заснування (справи
С- 67/98 Zenatti [1999], С-36/02 Omega [2004]).

Свобода отримання послуг

Свобода отримання послуг є необхідним наслідком свободи їх
надання. У ДФЄС немає положень про свободу отримання
послуг. Таке право випливає з положень актів інститутів Євросоюзу
та рішень Суду ЄС.
Директива ЄС  2004/38 закріплює право громадян Євросоюзу
вільно пересуватися в його межах з метою отримання послуг.
Директива ЄС 2006/123 визначає отримувачів послуг.
Практика Суду ЄС сприяла вирішенню широкого спектру
питань, пов’язаних з отриманням послуг в ЄС.
Рішення Суду ЄС у справі 286/82 Luisi [1984] стосувалося зви-
нувачень громадян Італії з боку італійських властей у порушенні
італійських законів про валютні операції, оскільки сума грошей,
яку вони взяли з собою для туристичної поїздки і лікування за
кордоном перевищувала встановлений законом мінімум. Суд ЄС
зазначив, що розділ Договору про заснування Європейського
співтовариства щодо послуг поширюється також на громадян
держав-членів Євросоюзу, які бажають отримати послуги і виїж-
джають з цією метою до іншої країни Євросоюзу. До категорій
одержувачів послуг входять туристи; особи, якім потрібно ліку-
93
вання за кордоном; особи, які виїжджають за кордон на навчан-
ня; підприємці. Проте Суд ЄС визнав, що права осіб, які отриму-
ють послуги на території іншої держави-члена, не є тотожними
правам, гарантованим правом Євросоюзу працівникам-мігран-
там. Насамперед це відноситься до права робітників держав-чле-
нів на працевлаштування, доступу до підготовки у професійних
училищах, доступу до соціальних і податкових пільг тощо (ст.  7
Регламенту ЄЕС 1612/68).
Отримуючи послуги у сфері професійної підготовки, громадя-
ни з інших держав-членів мають право проходити таку підготовку
у будь-якій країні Євросоюзу на тих самих умовах, що й громадя-
ни цієї країни. У справі 293/83 Gravier [1985] Суд ЄС визнав право
рівної плати за професійну підготовку громадян держав-членів
Євросоюзу. Справа стосувалася громадянки Франції, яка хотіла
навчатися у художній академії м.  Л’єжа (Бельгія), і як іноземна
студентка повинна була сплачувати за навчання більше, ніж бель-
гійські студенти та громадяни з інших країн Євросоюзу, що пра-
цюють у Бельгії, і члени їх сімей. Вона стверджувала, що нерів-
ність в оплаті порушує ст. 49 Договору про заснування Європей­
ського співтовариства (зараз — ст. 56 ДФЄС), оскільки обмежує її
свободу пересування з метою отримання послуг у сфері професій-
ної підготовки. Суд ЄС підтримав її скаргу, взявши до уваги поло-
ження права Євросоюзу, які вимагають забезпечити доступність
професійної підготовки для громадян країн Євросоюзу і заборо-
няють дискримінацію на національному ґрунті (ст. 150 Договору
про заснування Європейського співтовариства) (зараз  — ст.  166
ДФЄС). Суд ЄС включив у поняття «професійна підготовка» усі
форми навчання конкретній спеціальності, навіть якщо програма
містить загальноосвітні предмети (формула Грав’є). Як виклю-
чення можна розглядати навчання з метою підвищення загально-
го рівня знань, а не для отримання спеціальності (справа 24/86
Blaizot [1988]). У справі 263/86 Humbel [1988], яка стосувалася
платні за середню освіту, Суд ЄС дійшов висновку, що курс
загальної освіти може вважатися практичним, якщо він є части-
ною програми професійної підготовки.
94
 Визнавши право студентів на однакову плату за навчання,
Суд ЄС, однак, відмовився підтримати право громадян з інших
країн Євросоюзу на отримання стипендій і грантів з державних
фондів країни перебування, вказавши, що вони не підпадають
під дію Договору про заснування Європейського співтовариства
(справи 39/86 Lair [1988] та 197/86 Brown [1988]). На думку Суду
ЄС, це вимагає значних фінансових витрат і пов’язано зі склад-
ністю для держав-членів забезпечити взаємність у вирішенні
цих питань.

2.6. Вільний рух капіталів і платежів

Свобода руху капіталів і платежів доповнює усі інші свободи
внутрішнього ринку.
Основні засади свободи руху капіталів і платежів закріплені у
статтях  63–66 ДФЄС. Ці положення доповнюють регламенти,
директиви та тлумачення Суду ЄС.
У статті 63 ДФЄС говориться:
1. У межах положень, викладених у цій главі, всі обмеження на
переміщення капіталу між державами-членами, а також між дер-
жавами-членами і третіми країнами повинні бути заборонені.
2. У межах положень, викладених у цій главі, всі обмеження на
платежі між державами-членами, а також між державами-члена-
ми і третіми країнами повинні бути заборонені.
У справі 286/82 Luisi [1984] Суд ЄС дав тлумачення понять «рух
капіталів» та «рух платежів». Рух капіталів охоплює усі фінансові
операції, що насамперед пов’язані з інвестиціями коштів. Рух
платежів — це рух валютних коштів, які становлять платежі на
виконання зобов’язань сторін за укладеним правочином.
Директива ЄЕС 88/361 у своєму Додатку 1 містить перелік
видів руху капіталу. Сюди віднесені: прямі інвестиції; інвестиції у
нерухомість; операції з купівлі-продажу цінних паперів; операції
з купівлі-продажу акцій чи часток участі в колективних інвести-
ційних компаніях; операції з купівлі-продажу іноземної та націо-
нальної валюти на внутрішньому валютному ринку; операції з
відкриття поточних та депозитних рахунків у національних та
95
іноземних фінансових установах; операції з надання кредитів в
операціях за участю резидентів держав-членів; надання грошових
позик; порука, гарантії та права застави; здійснення платежів,
пов’язаних зі страхуванням; позики, пожертвування, отримання
спадщини, погашення боргів; фізичний експорт та імпорт майна;
відшкодування збитків, компенсацій; платежі, пов’язані з автор-
ськими правами.
У своїх рішеннях Суд ЄС зазначав, що цей перелік не є вичерп-
ним (справа 446/04 Test Claimants in the FII Group Litigation
[2006]). Зокрема, у справі C-464/98 Stefan [2001] Суд ЄС включив
на додаток до видів руху капіталу іпотеку в іноземній валюті.
У  справах С-213/04 Burtsher [2005] та С-443/06 Erika Waltraud
[2007] Суд ЄС визнав дискримінаційними обмеження у формі
отримання адміністративного дозволу на придбання та користу-
вання рухомим майном. Суд також визнав дискримінаційними
обмеження на операції з акціями (справа С-171/08 Commission v.
Portugal [2010]). У справі С-174/04 Commission v. Italy [2005] Суд
визнав як обмеження на вільний рух капіталів спроби переконати
громадян країни не отримувати кредити і не робити інвестиції у
інших державах-членах.
Хоча сфера прямого оподаткування знаходиться у компетенції
держав-членів. Однак вони мають використовувати свої повно-
важення відповідно до положень права ЄС та запобігати націо-
нальній дискримінації (справа С-346/04 Conijin [2006]). Більш
того, дія положень ст. 63 поширюється не тільки на випадки дис-
кримінації за національними ознаками, але й на заходи, які
можуть перешкоджати руху капіталів, хоча вони не є дискриміна-
ційними (справа C-174/04 Commission v. Italy [2005]).
Водночас це не завадило Суду визнати, що держави-члени
можуть обкладати податками прибуток, хоча такі податки вже
були сплачені у іншій державі-члені, оскільки подвійне оподатку-
вання не суперечить вільному руху капіталів (справа С-487/08
Commission v. Spain [2010]).
Положення ст.  63 ДФЄС мають горизонтальну і вертикальну
пряму дію У справах С-163, 165 & 250/94 Sanz de Lera [1995] Суд

96
ЄС визнав, що вони встановлюють чіткі й безумовні заборони і не
вимагають ухвалення актів з їх імплементації. Пряму дію мають
також положення Директиви 88/361.
Договір про заснування ЄС та акти інститутів Євросоюзу
запроваджують певні винятки зі свободи пересування капіталу та
платежів.
Відповідно до ст. 65.1(а) держави-члени мають право застосо-
вувати положення свого податкового законодавства, що визна-
чають відмінності між платниками податків, які перебувають в
неоднакових умовах відносно місця проживання чи місця інвес-
тування капіталу. Закріплення цього обмеження пов’язано з
необхідністю збереження цілісності національних систем оподат-
кування, оскільки ця сфера в значній мірі продовжує залишатися
у компетенції держав-членів (справа С-204/90 Bachman v. Belgium
[1990]). Проте при здійсненні таких заходів треба підтвердити, що
вони спрямовані на захист цілісності національних систем опо-
даткування, є необхідним для досягнення мети, а також проде-
монструвати, що для розв’язання поставленої проблеми держава-
член вживає ефективних заходів у системі національного оподат-
кування (справа С-43/07 Arens-Sikken [2008]).
Стаття 65.1(а) ДФЄС прямо посилається на положення ст. 65.3
ДФЄС, які вказують на неприпустимість використання заходів у
сфері оподаткування з метою безпідставної дискримінації або
завуальованого обмеження руху капіталів чи платежів.
Стаття 65.1(б) ДФЄС практично поділяється на дві частини.
Згідно з її першою частиною держави-члени можуть вживати
всіх необхідних заходів для запобігання порушень національних
законів та актів виконавчої влади, особливо у сфері оподатку-
вання та ретельного контролю за діяльністю фінансових уста-
нов; встановлювати процедуру декларування даних про перемі-
щення капіталу з метою отримання інформації адміністративно-
го чи статистичного характеру. Проте тут не йдеться про
діяльність, яка стосується економічної політики. У справі
С-478/98 Commission v. Belgium [2000] Суд вирішив, що бельгій-
ське законодавство, яке забороняє резидентам Бельгії підпису-

97
ватися на цінні папери під запозичення на ринку євробондів,
підпадає під дію ст. 63. Посилання Бельгії на необхідність забез-
печення цілісності національної системи оподаткування не було
сприйняте Судом, оскільки не було доведено існування безпо-
середнього зв’язку між перевагами, які мають бути збережені з
метою забезпечення такої цілісності, та їхньою відсутністю. Ще
один аргумент Бельгії стосовно необхідності обмежень з метою
запобігання уникненню від оподаткування з боку резидентів
Бельгії та збереження ефективного фіскального контролю теж
був відкинутий Судом, який визнав національний закон непро-
порційним, оскільки загальна презумпція щодо уникнення опо-
даткування не може бути виправдана застосуванням заходів, які
ставлять під сумнів дію ст. 63.
Друга частина ст.  65.1(б) стосується права держав вживати
заходів, що є виправданими з точки зору публічного порядку чи
державної безпеки і тлумачиться Судом ЄС з урахування судової
практики стосовно інших свобод. Ці положення містяться також
у ст.  4 Директиви 88/361. У справі С-26/07 Commission v. Italy
[2007] Суд вказав на необхідність вузького тлумачення застере-
жень щодо публічного порядку та державної безпеки, які повинні
розглядатися у контексті цілей і принципів ЄС, а також врахову-
ючи превалюючий публічний інтерес. При цьому тягар доведення
має лежати на державі-члені. Тобто на них можна посилатися
тільки тоді, коли існує серйозна загроза фундаментальним осно-
вам суспільних відносин у державі-члені.
З іншого боку, запровадження певних обмежень та вимог не
може бути виправданим, якщо можуть бути застосовані менш
обмежувальні заходи. У своєму рішенні у справі С-54/99 Association
Eglise [2000], в якій йшлося про вимоги французького законодав-
ства щодо отримання дозволу у Міністерстві економіки для здій-
снення прямих іноземних інвестицій у випадках їх можливої
загрози для публічного порядку та державної безпеки, Суд ЄС
дійшов висновку, що отримання додаткових дозволів вважати-
меться виправданим тільки у виняткових ситуаціях, і що на дер-
жавах-членах лежить відповідальність довести необхідність тако-

98
го дозволу. Крім того, умови для застосування дозвільних заходів
повинні бути чітко визначені у внутрішньому законодавстві.
Однак у справі 505/99 Commission v. Belgium [2002] Суд поста-
новив, що національний закон, який забезпечує уряду золоту
акцію у газових та енергетичних компаніях, що надає уряду мож-
ливість контролювати певні наступні розміщення стратегічних
активів, повністю відповідає положенням ст. 65.1(б), оскільки це
дає гарантію постачання енергоносіїв у випадку виникнення кри-
зових ситуацій і тому підпадає під застереження стосовно держав-
ної безпеки.
Стаття  65.1(б) ДФЄС також підпадає під дію ст.  65.3 ДФЄС
стосовно того, що обмежувальні заходи, викладені у ній, не
повин­ні бути засобом безпідставної дискримінації або завуальо-
ваного обмеження руху капіталів чи платежів.
З метою уточнення дозволених заходів щодо обмеження руху
капіталу інститутами ЄС було ухвалено низку постанов.
Директива ЄЕС 91/308 про запобігання використання фінан-
сової системи з метою відмивання «брудних» грошей приписує
державам-членам запровадити норми, які зобов’язують їх кредит-
ні і фінансові установи перевіряти особи своїх клієнтів (коли сума
операцій сягає 15 000 євро (ст. 3); зберігати інформацію про такі
операції протягом 5-ти років (ст.  4); з’ясовувати джерела похо-
дження коштів у випадках, коли існує підозра у сумнівних опера-
ціях. У справах С-163, 165 та 250/94 Sanz de Lera [1995] Суд ЄС
підтвердив законність обмежувальних заходів з метою поперед-
ження таких дій, як уникнення оподаткування, відмивання «бруд-
них» грошей, торгівля наркотиками, тероризм.
Директива ЄЕС 89/117 вимагає оприлюднення річної бухгал-
терської документації філіями кредитно-фінансових установ, що
мають головний офіс за межами держави-члена Євросоюзу.
Відповідно до ст. 65.2 ДФЄС на свободу пересування капіталу
та платежів поширюються обмеження, передбачені положеннями
про право на заснування та економічну діяльність. Вони стосу-
ються обмежень видів діяльності, пов’язаних із виконанням офі-
ційних владних повноважень (ст.  51 ДФЄС). Певні обмеження

99
можуть бути встановлені у вигляді особливого режиму щодо іно-
земних громадян, виходячи з міркувань публічного порядку, дер-
жавної безпеки та охорони здоров’я (ст. 52 ДФЄС).
Директива ЄЕС 89/646 вимагає, щоб лібералізація руху капіта-
лу здійснювалася паралельно з лібералізацією банківських послуг.
Ця Директива дозволяє державам-членам установлювати
вимоги для фінансових установ, які можуть здійснювати оформ-
лення депозитів та інших коштів у відносинах з населенням
(ст.  3). Для заснування чи допуску таких установ на національ-
ний ринок держави-члена їх мінімальний капітал повинен
дорівнювати 5 млн євро. Якщо така установа зареєстрована на
території однієї з держав-членів, інші держави-члени не можуть
від неї вимагати додаткової реєстрації. Директива також вста-
новлює обмеження щодо максимальної вартості частки, яка
може належати кредитній установі у статутному фонді підпри-
ємства, що не має права надавати фінансові послуги (ст. 12). Усі
кредитні установи, головні підприємства яких знаходяться в
інших країнах, зобов’язані періодично звітувати перед урядови-
ми структурами держав-членів з метою отримання статистичної
інформації (ст. 21). У разі надзвичайної потреби держави-члени
можуть вдаватися до попереджувальних заходів з метою захисту
інтересів вкладників, інвесторів та інших осіб, яким надаються
фінансові та кредитні послуги, повідомивши про це Комісію ЄС.
Певні обмеження щодо руху капіталів передбачені у зв’язку з
запровадженням економічного та валютного союзу. Згідно зі
ст. 143 ДФЄС країна-член Євросоюзу, яка має труднощі або існує
серйозна загроза виникнення труднощів стосовно платіжного
балансу, і якщо це загрожує функціонуванню спільного ринку чи
здійсненню спільної торговельної політики, може здійснювати
обмежувальні заходи з дозволу Комісії ЄС. Відповідно до поло-
жень ст.  144 ДФЄС коли трапиться раптова криза з платіжним
балансом, держава-член, як пересторогу, може прийняти захисні
заходи самостійно. Такі заходи повинні спричиняти якомога
менше проблем у функціонуванні спільного ринку і не можуть

100
бути ширшими, ніж це справді необхідно для подолання раптових
труднощів.
Свобода пересування капіталів та платежів діє й щодо третіх
країн. Проте тут існують додаткові обмеження. Вони випливають
з правил, установлених державами-членами або інститутами ЄС
на 31 грудня 1993 р. щодо переміщення капіталу в треті країни чи
з них, включаючи прямі інвестиції в підприємства, зокрема в
нерухомість, надання фінансових послуг чи допуск цінних папе-
рів на ринки капіталу (ст. 64.1 ДФЄС). А стаття 64.2 вимагає від
Ради лише намагатися забезпечити найбільшу можливу свободу
руху капіталів у відносинах з третіми країнами.
Крім того, у випадках, коли за виняткових обставин перемі-
щення капіталу в треті країни чи з них викликає або загрожує
викликати серйозні труднощі у функціонуванні економічного та
валютного союзу, ЄС може вводити захисні заходи щодо третіх
країн на період не більше шести місяців, за умови, що такі заходи
є вкрай необхідними (ст. 66 ДФЄС).
Євросоюз та держави-члени також можуть обмежувати рух
капіталу та платежів щодо третіх країн з метою запровадження
економічних санкцій проти третіх країн (ст. 215 ДФЄС).

2.7. Свободи внутрішнього ринку

Європейського союзу і треті країни
Поглиблення економічної інтеграції в Євросоюзі веде до
поширення принципів основних свобод внутрішнього ринку на
треті країни. Насамперед це стосується сусідніх країн, навіть
якщо рівень їх відносин з європейськими інтеграційними
об’єднан­нями не передбачає підготовки таких країн до майбут-
нього членства в Євросоюзі. Разом із тим, можливості для грома-
дян третіх країн використовувати свободи внутрішнього ринку
залежать від того, наскільки тісно співпрацює третя країна з
Євросоюзом. Найбільші можливості для використання свобод
внутрішнього ринку отримують громадяни країн, з якими ЄС має
угоди про асоціацію. Значно обмежені права та можливості

101
користуватися свободами внутрішнього ринку мають громадяни
неасоційованих країн.
Правові засади для поширення принципів свободи пересуван-
ня осіб на внутрішньому ринку Євросоюзу на громадян третіх
країн визначені у міжнародних договорах, укладених між ЄС і
третіми країнами, у постановах органів співробітництва, створе-
них на основі таких договорів, постановах інститутів Євросоюзу,
рішеннях Суду ЄС.
Найбільш широке використання свободи пересування осіб
забезпечує Угода про створення Європейського економічного
простору, підписана у травні 1992 р. Її учасниками є ЄС, його дер-
жави-члени та такі найбільш розвинуті країни-члени ЄАВТ, як
Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.
Ця угода деякою мірою є унікальною в договірній практиці
європейських інтеграційних об’єднань, оскільки фактично повніс-
тю відтворює положення Договору про заснування ЄС, які стосу-
ються співробітництва в економічній сфері. Крім того, додатки та
протоколи до угоди включають або містять відсилки до положень
багатьох актів інститутів ЄС і таким чином разом з положеннями
Угоди про створення ЄЕП закріплюють більшість норм, які ста-
новлять acquis communautaire. Така структура угоди пояснюється
тим, що коли під час роботи над її проектом виникла проблема
стосовно включення до неї відповідних частин «спільного дороб-
ку» ЄС, з’ясувалось, що, враховуючи масштаби такої роботи, фак-
тично буде неможливим ідентифікувати та повністю інкорпорува-
ти ці положення у майбутню угоду. Тому розробники проекту
вирішили, що буде краще використати техніку відсилки до відпо-
відних положень acquis communautaire у додатках та протоколах,
які є частиною Угоди про створення ЄЕП.
Угоду про створення ЄЕП можна називати глобальною угодою
про асоціацію, оскільки вона створює такий статус для асоційова-
них країн,  який фактично є заміною членства в Євросоюзі, не
передбачаючи, однак, участі цих країн у роботі інститутів євро-
пейських інтеграційних об’єднань, а також співробітництва у
сфері зовнішньої та внутрішньої політики.

102
 Свобода пересування осіб та право на заснування та економіч-
ну діяльність регулюється на засадах, визначених шляхом відтво-
рення в Угоді про створення ЄЕП положень статей 45 та 49 ДФЄС
та відсилки до постанов інститутів ЄС (ст.  28 та Додаток V до
Угоди, статті 31–35 та Додатки VIII та XI до Угоди). Передбачено
також взаємне визнання дипломів про освіту (ст. 30 та Додаток VII
до Угоди).
Майже повністю відтворені в Угоді про створення ЄЕП поло-
ження статей 56–62 ДФЄС та постанови інститутів ЄС, які стосу-
ються свободи надання послуг (статті 36–39 та Додатки IХ–ХI до
Угоди).
З метою гарантування однакового застосування в асоційова-
них країнах положень права Євросоюзу, які становлять «спільний
доробок» ЄС, ст.  6 Угоди про створення ЄЕП передбачає, що
положення Угоди, які закріплюють ідентичні за змістом приписи
ДФЄС актів інститутів Союзу, повинні тлумачитися відповідно до
рішень Суду ЄС, прийнятими до набуття чинності угодою про
ЄЕП без шкоди для майбутньої практики Суду ЄС.
Тій самій меті слугує запроваджена у ст.  107 Угоди про ЄЕП
можливості для судових органів асоційованих країн звертатись за
рішенням у преюдиціальному порядку до Суду ЄС задля отри-
мання тлумачення положень актів, які співпадають з актами пер-
винного та вторинного права Євросоюзу. Це також означає поши-
рення компетенції Суду ЄС на відносини поза межами Євросоюзу.
Окрім норм права Євросоюзу, які діяли ще до підписання Угоди
про створення ЄЕП, на асоційовані країни можуть бути поширені
положення майбутніх актів інститутів Євросоюзу у формі регла-
ментів та директив. Це передбачено ст.  7 Угоди про створення
ЄЕП, в якій зазначено, що акти інститутів ЄС, котрі містять поси-
лання на постанови ЄС, стають складовою національних право-
порядків асоційованих країн. При цьому якщо йдеться про регла-
менти, то вони мають пряму дію у правопорядках асоційованих
країн, а якщо про директиви, — то вони є обов’язковими щодо
результату, який належить отримати, залишаючи вибір способу
імплементації за владними установами цих країн.

103
 Інші угоди про асоціацію третіх країн з ЄС передбачають
поступове і певною мірою обмежене поширення свобод внутріш-
нього ринку Євросоюзу на асоційовані країни.
У рамках асоціації Туреччини з ЄС, утвореної на основі Угоди
про асоціацію 1963 р., питання свободи пересування осіб, права
на заснування та економічну діяльність та свободи надання
послуг регулюються у Розділі II Додаткового фінансового прото-
колу 1970 р.
Документ передбачає поступове впровадження свободи пере-
сування працівників протягом 22 років після набрання чинності
угодою про асоціацію (ст. 36). Забороняється дискримінація між
громадянами Туреччини та ЄС стосовно умов праці та винагороди
за працю (ст. 37).
Рада асоціації ухвалює рішення про умови реалізації свободи
пересування працівників, до яких належать географія діяльності
та її види, можливість продовження дії дозволів на працевлашту-
вання та перебування турецьких робітників у співтоваристві.
Вона також визначає заходи у сфері соціального забезпечення
турецьких робітників і членів їх родин на території ЄС. Робітникам
дозволено складати разом усі періоди страхування або праці в
державі-члені ЄС для нарахування пенсій за віком, у разі інвалід-
ності та смерті і з метою медичного обслуговування таких робіт-
ників та членів їх сімей, що проживають у співтоваристві. Однак
такі заходи не створюють для держав-членів ЄС зобов’язань вра-
ховувати аналогічні періоди, пов’язані з проживанням у Туреччині.
Усі ці нарахування можуть бути вільно переведені до Туреччини
(ст. 38).
У разі існування двосторонніх угод між державами-членами та
Туреччиною, які створюють більш сприятливі умови у соціальній
сфері, такі угоди мають пріоритет щодо положень Додаткового
фінансового протоколу (ст. 39).
Рада асоціації може робити рекомендації для заохочення обмі-
нів молодими робітниками відповідно до актів, ухвалених держа-
вами-членами з метою імплементації ст. 48 ДФЄС, яка стосується
свободи пересування робітників-мігрантів.

104
 З метою імплементації положень Додаткового фінансового
протоколу про свободу пересування робітників Рада асоціації
ухвалила низку рішень, що стосувалися умов працевлаштування
робітників, їх права на подовжене перебування в країні працевла-
штування після закінчення трудової угоди та права подружжя і
дітей мати доступ на ринок праці всього Співтовариства під час
працевлаштування робітника-мігранта (Рішення 1/80 та 3/80 від
19 вересня 1980 р.). Ці права були підтверджені у рішеннях Суду
ЄС (справи C-237/91 Kazsv Kus [1992], 353/93 Eroglu [1994]).
Поступова ліквідація обмежень свободи заснування та еконо-
мічної діяльності, а також надання послуг здійснюється на основі
графіків, визначених Радою асоціації. При цьому повинні бути
враховані постанови інститутів ЄС, ухвалені у цих сферах, а також
економічна ситуація у Туреччині. Пріоритет надається заходам,
які сприяють розвитку виробництва та торгівлі.
На дещо інших засадах здійснюється регулювання свободи
пересування осіб Угодою про стабілізацію та асоціацію між ЄС
та Македонією (далі — УСА), укладеною у 2004  р. Ця Угода
передбачає поступове поширення свободи пересування праців-
ників на Македонію. Забороняється дискримінація з причин
громадянства робітників сторін, які на законних підставах пере-
бувають на території іншої сторони, щодо умов праці, оплати
праці та звільнення з роботи. Члени родини робітника повинні
мати доступ до ринку праці у країні перебування. Рада зі стабілі-
зації та асоціації може ухвалювати постанови стосовно коорди-
нації систем соціального забезпечення сторін, допуску робітни-
ків з Македонії до професійної підготовки у державах-членах
Євросоюзу. УСА повинні доповнювати двосторонні угоди між
Македонією та державами-членами Євросоюзу про допуск
робітників на ринки цих держав та їхнє соціальне забезпечення
(статті 44–46).
Сторони мають можливості широко використовувати свободу
на заснування та економічну діяльність. Підприємці з Македонії
та Євросоюзу мають право засновувати компанії, дочірні фірми
або філії на території іншої сторони або працювати самостійно.

105
На них поширюється національний режим країни перебування
або режим найбільшого сприяння, якщо він надає більше переваг.
Дочірні компанії та філії компаній ЄС, засновані на території
Хорватії, можуть користуватись або орендувати нерухоме майно.
Дочірні компанії ЄС можуть купувати нерухоме майно або дер-
жавну власність, якщо це потрібно для здійснення економічної
діяльності, за виключенням природних багатств, сільськогоспо-
дарських земель, лісів та лісових угідь (ст. 48).
Рада зі стабілізації та асоціації розглядає питання взаємного
визнання кваліфікацій (ст. 52).
УСА також передбачає поступове поширення свободи надання
послуг на Македонію. Провайдери послуг можуть тимчасово
перебувати на території іншої сторони. Рада зі стабілізації та асо-
ціації визначає подальші заходи для розширення свободи надан-
ня послуг залежно від ступеня гармонізації законодавства сторін
(ст. 55).
Угода про асоціацію між ЄС та Україною (далі — УА), укладена
у 2014  р., спрямована на створення передумов для майбутнього
поширення принципів свобод внутрішнього ринку ЄС на Україну.
Свідченням цього є включення до УА певних зобов’язань сторін у
цих сферах.
Положення щодо руху осіб містяться в кількох розділах угоди.
Зокрема, в рамках співпраці сторін у сфері юстиції, свободи та
безпеки (Розділ ІІІ) передбачено, що рух осіб між ЄС та Україною
має регулюватися чинними угодами про реадмісію 2007 р., спро-
щення видачі віз 2007 р., а також шляхом поступового запрова-
дження для громадян України безвізового режиму, визначеного у
Плані дій щодо лібералізації візового режиму 2010 р. (ст. 19).
У цей же розділ ІІІ включені положення про статус працівни-
ків-громадян України в ЄС (ст.  17). Цим підкреслюється, що на
працівників з України не поширюється у повній мірі свобода руху
осіб у межах ЄС. Україна має регулювати питання допуску до
праці для своїх громадян на ринку ЄС на основі двосторонніх
міжнародних договорів з кожною державою-членом Союзу
(ст.  18). Водночас, УА передбачає, що ставлення до громадян

106
України, які на законних підставах працюють на території Союзу,
має виключати дискримінацію на основі національної належнос-
ті щодо умов праці, заробітної плати, чи звільнення порівняно з
громадянами ЄС.
Таким чином, УА не поширює на Україну свободу руху праців-
ників у обсязі, передбаченому в ДФЄС, як це зроблено в Угоді про
ЄЕП. Положення про умови праці стосуються тільки громадян
України або країн-членів Євросоюзу, які працюють на території
іншої сторони Угоди на законних засадах. В УА зовсім не йдеться
про свободу пересування робітників. Жодне з її положень не
може тлумачитися таким чином, що воно нібито надає право гро-
мадянам держав-членів чи України в’їжджати або перебувати на
території іншої сторони з метою працевлаштування, а компаніям
сторін чи їх філіям використовувати працю громадян іншої сторо-
ни на постійній основі або на умовах укладання тимчасових
контрактів на працевлаштування.
Проте Рада Асоціації шляхом ухвалення відповідних актів
може передбачити для працівників з України більш сприятливі
умові перебування на території Союзу, включно з допуском до
професійної підготовки.
Питання соціального забезпечення чи виплати пенсій або
інших видів допомоги без внесків, в УА не згадується. Вірогідно
вони повинні регулюватися міжнародними договорами та викла-
датися в такій редакції, яка виключає будь-яку пряму дію поло-
жень права ЄС завдяки чіткому посиланню на підготовку в
подаль­шому окремих договорів, що будуть гарантувати ці права.
Таке формулювання виключає можливість робітникам-мігрантам
з України посилатися на положення права Євросоюзу стосовно
якихось соціальних виплат поза відрахуваннями на заробітну
плату.
УА передбачає поступове запровадження зони вільної торгівлі
(далі –ЗВТ) протягом максимум 10 років. ЗВТ має бути створена
відповідно до ст. XXIV ГАТТ/СОТ.
Лібералізація торгівлі у межах ЗВТ має здійснюватись, насам-
перед, завдяки скасуванню митних зборів та інших нарахувань.

107
 Стосовно нетарифних заходів, то сторони мають застосовувати
для товарів іншої сторони національний режим (далі — НР).
Положення УА щодо заснування та торгівлі послугами свід-
чить про те, що на сучасному етапі співробітництва обидві сторо-
ни ще не готові забезпечувати свободу заснування компаній, яка
передбачена правом Євросоюзу. Замість цього, вони тільки нама-
гатимуться створити передумови для більш сміливих інтеграцій-
них кроків у майбутньому. Сторони при цьому спиратимуться на
положення СОТ та досягатимуть домовленостей стосовно посту-
пової лібералізації заснування та торгівлі послугами, а також
співпраці у галузі електронної торгівлі. Україна та ЄС зберігають
право на запровадження нових правил, які мають відповідати
законним цілям політики у цих питаннях. Такі правила можуть
стосуватися й регулювання в’їзду та перебування на території дер-
жави-члена фізичних осіб. Однак такі заходи не повинні вжива-
тися таким чином, щоб анулювати чи створити загрозу для пере-
ваг, закріплених в УА (так зване правило не порушення).
Передбачена УА свобода заснування і економічної діяльності
поширюється на заходи, які впливають на заснування в усіх видах
економічної діяльності. Винятки стосуються лише видобутку
ядерних матеріалів, виробництва та торгівлі зброєю, аудіо-візу-
альних послуг, національного морського каботажу, послуг вну-
трішнього чи міжнародного транспорту.
Надалі передбачається регулярний перегляд правових умов
заснування та економічної діяльності у бік більшої їх лібераліза-
ції. Крім того більш сприятливий режим для прав інвесторів
можуть створювати інвестиційні угоди.
Як і у випадку з положеннями про свободу руху осіб, УА не міс-
тить в собі далекосяжних зобов’язань щодо надання транскордон-
них послуг. Взагалі, УА передбачає головним чином поступову
лібералізацію доступу до ринку транскордонних послуг, однак
право надання послуг поширюється як на компанії, так і громадян.
Фізичні особи, які надають послуги згідно з положеннями УА,
користуються правом в’їзду та тимчасового перебування на тери-
торії іншої сторони.

108
 «Ключовий персонал» українських компаній та компаній ЄС
отримує право на проживання на території іншої сторони до трьох
років. «Ключовий персонал» визначається як ті громадяни ЄС або
України, що належать до управлінських та наглядових структур та
мають спеціальні знання щодо деяких аспектів діяльності компанії.
Ці знання можуть відображати конкретну кваліфікацію.
Бізнесмени можуть залишатися на території іншої сторони
протягом 90 днів у будь-який 12-місячний період. Це також сто-
сується провайдерів бізнесових послуг. Учні можуть перебувати на
території іншої сторони до 1 року.
З певними обмеженнями дозволяється надання договірних
послуг: юридичних, бухгалтерських, консультативних у сфері
оподаткування, комп’ютерних, рекламних, дослідницьких та екс-
периментальних, туристичних, у сфері розваг тощо. УА визначає
вимоги щодо кваліфікації осіб, які пов’язані з наданням послуг та
їх досвіду у сфері, де надаються послуги, терміни їх перебування
(до 6 місяців), умови ліцензування тощо.
Певні кроки передбачені у сфері взаємного визнання кваліфі-
кацій інвесторів та провайдерів послуг. З цією метою національні
професійні установи можуть готувати рекомендації і направляти
їх Комітету з торгівлі, який їх розглядає на предмет відповідності
УА. У випадку, коли рекомендації не суперечать УА і коли вста-
новлена відповідність між правилами сторін у конкретній сфері,
сторони можуть укладати договори про взаємне визнання вимог,
кваліфікацій, ліцензій та інших правил. Такі угоди мають відпо-
відати положенням СОТ, зокрема ст. VІІ ГАТС.
У галузі міжнародного морського транспорту провайдери
послуг можуть здійснювати своє право на заснування на основі
національного режиму. УА не зачіпає морських угод між Україною
та державами-членами з питань, які виходять за її межі. Проте у
випадках суперечностей між положеннями міжнародних мор-
ських угод і цієї угоди, то перевага має бути надана УА. А якщо
умови, які пропонують міжнародні угоди є більш сприятливими,
то вони мають діяти з урахуванням зобов’язань ЄС та згідно з
ДФЄС.

109
 У межах свободи руху поточних платежів та капіталів УА міс-
тить положення про відмову від застосування обмежень стосов-
но здійснення платежів у конвертованій валюті на поточні
рахунки суб’єктів економічної діяльності сторін згідно зі ст. VІІІ
МВФ.
Україні буде наданий режим внутрішнього ринку фінансових
послуг після того, як вона здійснить таку лібералізацію операцій
щодо руху капіталів та фінансових рахунків платіжних балансів,
яка стане еквівалентною до існуючої в ЄС. Після розгляду зако-
нодавства України відповідне рішення з цього питання має ухва-
лити Торговельний комітет.
На Україну поширюються спільні правила ЄС щодо внутріш-
нього ринку з торгівлі енергетичними товарами.
Поширення принципів свободи пересування осіб на треті кра-
їни здійснюється також на основі спеціальних угод між ЄС та
третьою країною. До них належить Угода між ЄС та Швейцарією
про свободу пересування осіб, укладена у 2002  р. Вона містить
основну частину і три додатки.
Головна особливість угоди полягає в тому, що вона поширює
на Швейцарію такий самий режим щодо пересування осіб, який
існує в Євросоюзі. Сторони угоди взяли на себе зобов’язання
здійснювати заходи, необхідні для забезпечення прав та обов’язків,
аналогічних закріпленим у тих правових актах ЄС, на які посила-
ється угода, а також керуватися концепціями права ЄС, які міс-
тяться у рішеннях Суду ЄС, ухвалених до дати підписання угоди.
Щодо рішень Суду ЄС, які можуть бути ухвалені після набрання
чинності угодою, то вони будуть доводитись до відома Швейцарії,
а їх правові наслідки визначатиме Спільний комітет, створений в
рамках угоди (ст. 16).
Угода регулює питання в’їзду та перебування громадян однієї
сторони на території іншої сторони з метою працевлаштування,
здійснення економічної діяльності та надання послуг. Правове
регулювання цих питань практично здійснюється на тих самих
засадах, що й у Євросоюзі. Відмінності стосуються переважно
певних категорій громадян Швейцарії та Євросоюзу, на яких

110
поширюється дія свободи пересування, а також термінів їх пере-
бування на території іншої сторони.
Свободою пересування можуть користуватися робітники, які
самостійно працюють, члени їх сімей, а також особи, які не
займаються економічною діяльністю (студенти тощо). Для в’їзду
на територію іншої сторони та виїзду з неї їм не потрібні візи (ст. 1
Додатка I).
Робітники можуть перебувати на території іншої сторони з
метою пошуку роботи до 6  місяців. На цей період вони можуть
бути виключені з системи соціального забезпечення країни пере-
бування. Від них також можуть вимагати відомостей про місце
їхнього перебування. Робітники, які знайшли роботу, отримують
дозвіл на проживання на 5 років з правом його подовження.
Надавачі послуг можуть перебувати на території іншої сторони
угоди до 90 діб. Громадяни Швейцарії та Євросоюзу можуть також
користуватись свободою на отримання послуг і з цією метою
в’їжджати та перебувати на території іншої сторони угоди.
Сторони угоди зобов’язались координувати системи соціаль-
ного забезпечення стосовно громадян іншої сторони (ст. 8).
Питання визнання дипломів, сертифікатів та інших свідоцтв
про кваліфікацію працівників або тих, хто працює самостійно,
регулюється відповідно до актів ЄС, зазначених у Додатку III
(ст. 9).
Угода передбачає перехідний період, коли Швейцарія може
обмежувати кількість дозволів, що надаються громадянам
Євросоюзу на зайняття економічною діяльністю.
Створюється Спільний комітет, до якого входять представники
сторін для реалізації положень угоди. Він засідає не менше одного
разу на рік і наділений повноваженнями ухвалювати рекомендації
та рішення.  Він також вирішує суперечки щодо тлумачення або
реалізації угоди. Спільний комітет може створювати робочі групи
або групи експертів.
Серед актів інститутів ЄС, що визначають правові межі поши-
рення свободи пересування осіб на громадян третіх країн, варто
відзначити резолюцію Ради 1996 р. щодо статусу громадян третіх

111
країн, які на довготерміновій основі перебувають на території
держави-члена Євросоюзу.
Резолюція стосується громадян третіх країн, які на законних
підставах перебувають на території держав-членів Євросоюзу не
менш ніж 10  років (розділ III). На таких громадян та членів їх
сімей поширюється національний режим стосовно умов праці,
участі у профспілках, політики щодо забезпечення житлом, участі
в системі соціального забезпечення, надання швидкої медичної
допомоги, обов’язкового навчання (розділ  V). Їм також надано
можливість отримувати дозволи від держав-членів на здійснення
діяльності, що приносить дохід (розділ VII). Проте при зверненні
за дозволом на проживання держави-члени можуть від них вима-
гати підтвердження наявності достатніх засобів для існування,
особливо стосовно медичного страхування та умов для здійснен-
ня своєї діяльності (розділ IV).
Серед актів інститутів ЄС, які передбачають поширення сво-
бод внутрішнього ринку ЄС на треті країни, особливе значення
має Директива Ради 20003/109 щодо статусу громадян третіх
країн, які проживають (в  ЄС) протягом тривалого часу. Вона
набрала чинності 25 листопада 2003 р.
Директиву ухвалено з метою реалізації імміграційної політики
Євросоюзу на засадах ст. 79.2 ДФЄС. Вона спрямована на гармо-
нізацію законодавства держав-членів, яке визначає умови пере-
бування громадян третіх країн на території країн Євросоюзу.
В Директиві закріплені поняття, критерії та процедури, що вста-
новлюють загальні правові межі для самостійного вибору держа-
вами-членами форм їх реалізації (пункти 1, 3, 4).
У Директиві спеціально підкреслюється, що наріжним каме-
нем імміграційної політики Євросоюзу є регулювання питань
в’їзду для громадян третіх країн з метою працевлаштування та
здійснення економічної діяльності в об’єднанні. При цьому
йдеться про заохочення в’їзду до Євросоюзу насамперед кваліфі-
кованих робітників із третіх країн для працевлаштування у певних
секторах економіки, в яких їх не вистачає, якщо робочі вакансії в
них не можуть бути заповнені за рахунок громадян держав-членів.
112
 Щодо осіб, які працюють самостійно, та підприємців, то для
них умовами для в’їзду є здатність створення нових робочих
місць або забезпечення економічного розвитку приймаючої дер-
жави. Державам-членам дозволяється встановлювати обмежен-
ня для доступу громадян третіх країн на власну територію.
Держави-члени повинні повідомляти Комісію ЄС про правові
акти, які вони ухвалили з метою імплементації положень дирек-
тиви, та встановлювати штрафні санкції для порушників цього
документа.
Директива визначає коло осіб, які можуть отримати дозвіл на
проживання на території держав-членів для здійснення економіч-
ної діяльності. До них віднесені робітники, особи, які самостійно
працюють, члени їх сімей. Директива містить поняття кожної з
цих категорій осіб, запозичені з інших актів інститутів Євросоюзу,
рішень Суду ЄС, міжнародних угод Союзу.
Передбачено, що положення Директиви застосовуються з ура-
хуванням двосторонніх або багатосторонніх договорів між співто-
вариством, співтовариством та однією чи кількома державами-
членами, з одного боку, та третьою країною — з іншого, або між
однією чи кількома державами-членами, з одного боку, та тре-
тьою країною — з іншого, якщо такі договори встановлюють
більш сприятливі умови для громадян третьої країни (ст. 3).
Положення Директиви не поширюються на регулювання діяль-
ності громадян третіх країн, безпосередньо пов’язаної з поставка-
ми товарів або наданням послуг з третіх країн до Співтовариства,
поки громадяни третіх країн, які здійснюють таку діяльність, пере-
бувають у Співтоваристві не більше 3 місяців.
Положення Директиви також не поширюються на регулюван-
ня діяльності громадян третіх країн, які здійснили право на
надання транскордонних послуг.
З-під дії положень Директиви вилучені ті категорії громадян
третіх країн, які перебувають на території держави-члена з метою
отримання притулку, чекають депортації, є членами сім’ї грома-
дянина Євросоюзу.

113
 Для певних категорій громадян третіх країн держави-члени
можуть створювати більш сприятливі умови перебування. Це сто-
сується науковців, членів релігійних організацій, спортсменів-
професіоналів, артистів, журналістів, представників громадських
організацій.
Директива регулює також процедурні питання, пов’язані з
видачею дозволів на в’їзд та перебування громадян третіх країн на
території держав-членів Євросоюзу.
Дозвіл на в’їзд та працевлаштування робітники-громадяни
третіх країн отримують терміном до п’яти років з можливістю
його подовження на аналогічний період. Дію дозволу може бути
призупинено з міркувань публічного порядку, державної безпеки
та у разі відсутності робітника на території держави перебування
протягом 12 місяців.
Дозвіл на проживання надає робітнику цілу низку важливих
прав, які включають: рівні права з громадянами Євросоюзу щодо
умов праці, оплати праці, звільнення з роботи; доступ до профе-
сійної підготовки, необхідної для виконання передбачених дозво-
лом робіт; визнання  дипломів, сертифікатів та інших кваліфіка-
ційних свідоцтв, виданих уповноваженими установами; соціальне
забезпечення включно з медичним страхуванням; доступ до соці-
ального житла тощо. Однак держави-члени можуть обмежити
право робітника на користування соціальним житлом.
Після закінчення терміну дії дозволу на проживання робітник
має право отримати пенсійні нарахування за час роботи в держа-
ві-члені.
Для осіб, які самостійно працюють, дозвіл на проживання
видається терміном до п’яти років з можливістю його подовження
на аналогічний період часу.
Держави-члени можуть обмежувати дію дозволів з мотивів
публічного порядку, державної безпеки та охорони здоров’я.
Відмова у видачі дозволу або його продовженні повинна бути
мотивована і доведена до заявника, який може її оскаржити в суді
держави-члена.

114
 Таким чином, на треті країни можуть поширюватися основні
свободи спільного ринку ЄС. Межі таких свобод визначаються
положеннями відповідних угод про співробітництво або асо­
ціацію.

2.8. Гармонізація законодавства

в Європейському союзі
Одним з найбільш дієвих засобів подолання перешкод на
шляху до створення в межах Європейського союзу внутрішнього
ринку вважається гармонізація законодавства держав-членів з
правом ЄС. Вона полягає у приведенні норм внутрішнього права
держав-членів Євросоюзу у відповідність з вимогами права
об’єднання з метою створення однакових правових умов для
учасників ринкових відносин.
Договір про функціонування Євросоюзу не дає визначення
поняття гармонізації, проте передбачає необхідність її здійснен-
ня. Він також визначає сфери, способи і правові механізми гармо-
нізації законодавств держав-членів з правом ЄС.
У ДФЄС гармонізація передбачена в межах створення просто-
ру свободи, безпеки і юстиції, при регулюванні відносин на вну-
трішньому ринку ЄС, в окремих секторах співпраці.
Треба зазначити, що в установчому договорі та інших докумен-
тах, які створюють правові засади для регулювання європейської
інтеграції в ЄС, використовуються різні терміни для визначення
процесу приведення у відповідність внутрішнього законодавства
з правом Євросоюзу. Зокрема, в ДФЄС такими термінами є
«зближення» (статті 81, 114, 115, 151), «гармонізація» (статті 113,
149, 165, 166, 191) встановлення мінімальних правил і стандартів
(статті 78, 82, 83). ДФЄС закріплює також такий принцип гармо-
нізації, як взаємне визнання національних правил і стандартів
(ст. 70).
Терміни «зближення» і «гармонізація» застосовуються у пере-
важній більшості сфер, в яких здійснюється європейська інтегра-
ція, також у міжнародних угодах Союзу. Як свідчить практика

115
реалізації права ЄС, терміни «зближення» і «гармонізація» вжива-
ються як синоніми. Проте більш поширеним є застосування тер-
міна «гармонізація», який адекватніше за інші терміни віддзерка-
лює суть процесу створення гомогенного правового середовища в
межах європейських інтеграційних об’єднань відповідно до моде-
лей, запропонованих інститутами ЄС.
Терміни «мінімальні правила і стандарти» мають обмежене
використання. Їхнє застосовування пов’язане з регулюванням
відносин у межах ПСБЮ та внутрішнього ринку ЄС.
Гармонізація законодавства не вимагає від держав-членів
ухвалення однакових правових актів. Йдеться насамперед про
те, щоб держави-члени застосували схожі закони чи інші право-
ві акти. У  зв’язку з цим важливе значення може мати питання
стосовно підходу до моделювання актів з гармонізації: чи в тако-
му акті будуть об’єднуватись кілька національних законів, чи
основою стане якийсь національний закон, чи це будуть нові
положення, які не матимуть аналогів у національному законо-
давстві? У межах ЄС перевагу було віддано останній з трьох
моделей. Тому не є випадковим, що основними правовими акта-
ми, за допомогою яких здійснюється гармонізація в європей-
ських співтовариствах є директиви. Про це прямо говорить
ст.  114 ДФЄС. Але це не означає, що повністю було відкинуто
інші дві моделі.
На відміну від інших заходів із гармонізації, застосування міні-
мальних правил і стандартів допускає можливість їхнього підви-
щення державами-членами у своєму законодавстві. Такий відступ
від норм права Євросоюзу не вважається його порушенням.
Принцип взаємного визнання передбачає визнання держава-
ми-членами норм і стандартів, які діють у внутрішньому праві
інших держав-членів. Взаємне визнання діє до появи правил і
стандартів ЄС.
Правові засади гармонізації законодавства з метою забезпе-
чення нормального функціонування внутрішнього ринку ЄС
визначені в статтях 113–118 ДФЄС, у рішеннях Суду ЄС, а також
в актах інститутів Союзу.

116
 Гармонізація законодавства передбачає створення однакових
правових умов для економічної діяльності на внутрішньому
ринку. Вона доповнює заборону прямої та непрямої дискриміна-
ції учасників ринкових відносин. Встановлюючи такі заборони,
право ЄС іде далі, ніж правила ГАТТ/СОТ. Справа в тому, що в
рамках ГАТТ/СОТ теж діє заборона прямої та непрямої дискримі-
нації, але така недискримінація обмежується встановленням
національного режиму відповідно до ст.  ІІІ ГАТТ. Поза межами
цього режиму вона не забороняється.
Відповідно до ст.  114 ДФЄС гармонізація охоплює закони,
нормативні постанови та адміністративні акти, які справляють
безпосередній вплив на створення та функціонування внутріш-
нього ринку. З цього випливає, що практично гармонізація може
охоплювати переважну більшість сфер економічної співпраці
держав-членів у межах ЄС.
Сфери застосування директив можна поділити залежно від
того, яка процедура використовується при їхньому ухваленні.
Зокрема, переважна більшість директив, що приймається одно-
голосно відповідно до процедур, встановлених у ст. 114, викорис-
товується для ухвалення правових заходів із гармонізації поза
межами створення внутрішнього ринку, як території без внутріш-
ніх кордонів, на якій гарантується вільне пересування осіб,
ка­піталу, товарів і послуг (ст. 26.2). Як виключення, та ж сама про-
цедура застосовується й до фіскальних положень, положень про
вільне пересування осіб та положень про основні права та ін­тереси
працюючих за наймом (ст. 115.2). Відповідні процедури з гармоні-
зації законодавства у цих галузях, що відносяться до функціону-
вання внутрішнього ринку, встановлені також іншими статтями
установчого договору, зокрема, ст. 113.
Проте переважна більшість директив, які стосуються створен-
ня та функціонування внутрішнього ринку відповідно до ст.  26,
приймаються за звичайною законодавчою процедурою. Вико­
ристання такої процедури призводить до важливих правових
наслідків у регулюванні інтеграційних процесів. З одного боку,
тим самим значною мірою посилюється роль Європарламенту в

117
здійсненні гармонізації в цій сфері, оскільки він діє разом з Радою
і може накладати вето на правові акти, в яких не враховані його
зауваження. З іншого боку, як свідчить практика, ухвалення актів
більшістю голосів заохочує держави-члени шукати компромісні
рішення, які б враховували інтереси всіх учасників, а не займати
жорстку позицію і чекати поки опинишся у меншості.
Перехід на ухвалення директив у деяких сферах співпраці біль-
шістю голосів, супроводжувався наданням державам-членам
можливостей відходити від положень щодо гармонізації у чітко
визначених випадках і при дотриманні певних процедур.
ДФЄС та судова практика Союзу визначили обставини, які
дозволяють не застосовувати заходи з гармонізації законодавства:
необхідність захисту суспільної моралі, публічного порядку та
державної безпеки тощо (ст.  36), а також захист навколишнього
середовища та умов праці (ст. 114.4).
Передбачені також певні випадки тимчасового незастосування
заходів з гармонізації на підставах, визначених у ст. 36 ДФЄС.
Невиконання державою-членом заходів з гармонізації може
призвести до звернення до Суду ЄС зі скаргою на державу-
порушницю з боку Комісії або іншої держави-члена (ст. 114.9).
Загальні положення стосовно основних засад гармонізації та
механізмів її здійснення отримали свій подальший розвиток у
рішеннях Суду ЄС та актах інститутів Союзу. Це, насамперед,
стосується удосконалення правових засобів гармонізації та вимог
до її здійснення.
З початку діяльності європейських співтовариств гармонізація
здійснювалась головним чином шляхом ухвалення директив,
в яких закріплювались розроблені до деталей базові моделі пове-
дінки, і у держав-членів практично не залишалось свободи вибору
при ухваленні актів з їхньої імплементації. Це так звана базова або
максимальна форма гармонізації. Окрім установлення технічних
стандартів у сфері промисловості базові директиви стосувались
також вмісту, маркування, пакування та стандартів безпечного
споживання продуктів харчування, косметики та фармацевтич-
них виробів, небезпечних для здоров’я виробів, вимірювального
118
обладнання, механічних виробив, стандартів у галузі освіти тощо.
Така гармонізації не завжди себе виправдовувала, оскільки, з
одного боку, підготовка директив з виписаними до деталей стан-
дартами вимагала багаторічних узгоджень на рівні держав-членів,
а з іншого, — дуже непросто йшов процес реалізації державами-
членами положень вже ухвалених директив. Зокрема, розробка
директив щодо стандартів у галузі освіти та професійної підготов-
ки зайняла більше 10 років.
Ще однією вадою гармонізації законодавства за допомогою
ухвалення базових директив була відсутність зв’язку між гармо­
нізацією та стандартизацією, що також призводило до зайвих
ви­трат часу та невідповідності внутрішніх норм правилам ЄС. До
цього також додавалися проблеми з сертифікацію та тестуванням
виробів. З’ясувалося, що в цілому гармонізація законодавства за
допомогою розробки детальних директив не встигала за техніч-
ним прогресом і пов’язаною з ним появою все більшої кількості
технічних регламентів.
Одним із способів вирішення цих проблем стало доповнення
базової гармонізації взаємним визнанням національних стандар-
тів. Принцип взаємного визнання був проголошений у рішенні
Суду ЄС у справі Cassis de Dijon (1979 р.) (так званий «другий
принцип Кассіс»). Він означає, що коли не існує обґрунтованих
підстав для допуску товарів і послуг, що виробляються та реалізу-
ються або надаються на законних підставах на території держави-
члена, то такі товари і послуги мають бути допущені для реалізації
на території усіх інших держав-членів. Національні норми, якщо
вони не відповідають обов’язковим вимогам, установленим Судом
ЄС, стають недійсними.
Законними підставами для обмежень щодо допуску на свою
територію товарів і послуг, які виробляються і реалізуються або
надаються на території інших держав-членів, можуть бути ті, що
перелічені у ст. 36 ДФЄС.
Важливо також мати на увазі, що взаємне визнання діє доти,
доки не будуть ухвалені положення права Союзу в тій чи іншій
сфері.
119
 Гармонізація через взаємне визнання національних стандартів,
які стосуються виробництва і реалізації товарів та надання послуг,
призводить до того, що контроль за їхнім дотриманням обмежу-
ється країною походження. Завдяки цьому усувається необхід-
ність у його дублюванні в інших державах-членах, на територію
яких поступають такі товари, чи де надаються послуги від вироб-
ників та провайдерів з країни походження, а це, у свою чергу, при-
зводить до його спрощення та здешевлення.
З іншого боку, підвищується відповідальність національних
контрольних установ країн походження за свою діяльність та
посилюється рівень довіри між державами-членами.
Основними сферами, в яких здійснюється гармонізація шля-
хом взаємного визнання національних стандартів стали фінансові
послуги, визнання кваліфікації, технічні стандарти.
Із часом з’ясувалося, що взаємне визнання також не стало
ефективним інструментом гармонізації. Воно не надавало чітких
орієнтирів, особливо для малих і середніх підприємств, стосовно
того, коли їм треба адаптувати свою продукцію до вимог держави-
члени, на територію якої вони поставляють свої вироби. У бага-
тьох випадках право ЄС цього й не вимагало.
Для подолання перешкод на шляху вільного руху товарів в ЄС
Комісія посилювала контроль за діями держав-членів, які намага-
лися завадити руху товарів, вироблених у іншій державі-члені на
законних підставах, посилаючись на ст.  36 ДФЄС або на обо­
в’язкові вимоги згідно з рішенням Суду ЄС у справі Cassis.
Директива 98/34 стосовно взаємної інформації вимагала від дер-
жав-членів інформування Комісії про підготовку державою-чле-
ном нормативних документів, які встановлювали технічні спе­
цифікації, що не відповідали європейським чи міжнародним
стандартам. Держави-члени мали надавати відповідні письмові
об­ґрун­тування необхідності застосування заходів з обмежень ру­ху
товарів. Після цього Комісія мала інформувати інші держави-чле-
ни про такі наміри, а ухвалення державами-членами таких доку-
ментів відкладалося мінімум на три місяці з метою надання мож-
ливості внести до них зміни. Більш того, ухвалення документів

120
могло бути відкладено на один рік, якщо Комісія сама бралася за
розробку заходів із гармонізації у відповідній сфері. На основі
Директиви був створений комітет, який слідкував за тим, щоб
завадити створенню нових бар’єрів у торгівлі. Директива була під-
силена рішенням Суду ЄС у справі С-194/94 CIA [1996], яке вста-
новлювало, що національні заходи, про які не було повідомлено
згідно з Директивою, не підлягають застосуванню.
Регламент ЄС 2679/98 про функціонування внутрішнього
ринку стосовно вільного руху товарів між державами-членами
зобов’язував держави-члени надавати усіляку інформацію щодо
обмежень на вільний рух товарів, які можуть призвести до серйоз-
них ускладнень у торгівлі. Держави-члени зобов’язувались здій-
снювати усі необхідні та пропорційні заходи з метою забезпечен-
ня вільного руху товарів і інформувати про них Комісію.
Проте усі ці заходи з боку ЄС не давали бажаних результатів і
спонукали Комісію до пошуку нових шляхів для забезпечення
вільного руху товарів.
Ще одним способом подолання перешкод на шляху вільного
руху товарів мала стати мінімальна гармонізація. Її застосування
пов’язано з так званим «Новим підходом до технічної гармонізації
та стандартизації» (далі — «новий підхід»). «Новий підхід» до
запровадження гармонізованих технічних стандартів на рівні ЄС
був обумовлений необхідністю ліквідувати подальшу появу все
нових перешкод на шляху вільного пересування товарів та надан-
ня послуг у вигляді великої кількості технічних бар’єрів, що
з’явилися в результаті швидкого розвитку нових технологій,
а також спроб держав-членів використати цей об’єктивний фак-
тор для того, щоб обмежити конкуренцію для національних
виробників та провайдерів послуг з боку конкурентів з інших
держав-членів.
«Новий підхід» до законодавчої гармонізації був викладений у
повідомленні, направленому Комісією ЄС Раді та Європарламенту
у 1985 р. Він стосується насамперед національних правил із забез-
печення контролю на засадах ст. 36 ДФЄС та обов’язкових вимог,
установлених у справі Cassis. Згідно з «новим підходом» гармоні-

121
зація законодавства повинна бути обмежена встановленням най-
більш важливих вимог щодо безпеки, або інших вимог, що стосу-
ються інтересів суспільства, і яким повинні відповідати усі това-
ри, якщо вони претендують на вільне пересування в межах ЄС.
Пріоритетними сферами для здійснення мінімальної гармоніза-
ції є виробництво будівельних матеріалів, електричного устатку-
вання, іграшок, вибухових матеріалів, медичної апаратури тощо.
Для сертифікації продукції на відповідність до гармонізованих
стандартів на рівні Союзу діють такі органи, як Європейський
комітет зі стандартизації (далі — CEN), Європейський комітет з
технічної стандартизації (далі — CENELEC) та Європейський
інститут телекомунікаційної стандартизації (далі — ETSI).
Продукція, що пройшла сертифікацію в органах Союзу зі стан-
дартизації, отримує спеціальне маркування за допомогою літер
СЕ. Воно означає, що така продукція може реалізуватися на тери-
торії усіх держав-членів.
Мінімальна гармонізація надає державам-членам можливість
самим вирішувати, яким чином досягати встановленої мети, вико-
ристовуючи правові інструменти, що надає у їх розпорядження
національне право. Вона не забороняє державам-членам користу-
ватися для власних потреб більш високими стандартами, але це не
повинно перешкоджати доступу на їхню територію імпортованих
товарів та послуг, які відповідають гармонізованим мінімальним
стандартам. Тобто мінімальна гармонізація не є перепоною для
подальшого наукового та технічного прогресу. На це також спрямо-
ване положення ДФЄС, в якому зазначається, що при підготовці
пропозицій з гармонізації у таких галузях, як захист здоров’я, без-
пека, охорона навколишнього середовища та захист споживачів за
основу повинні братися високий рівень захисту, враховуючи нові
досягнення, що базуються на наукових фактах (ст. 114.5).
І, навпаки, деякі директиви дозволяють державам-членам
використовувати нижчі стандарти, ніж ті, що діють на рівні
Союзу. Такі стандарти стосуються переважно невеликих націо-
нальних виробників, які збувають свою продукцію на місцевих
ринках.

122
 Проте і «новий підхід» до гармонізації законодавства також не
став ефективним засобом боротьби з обмеженнями вільного руху
товарів у Союзі, на який розраховувала Комісія.
У 2006 р. Комісія опублікувала План дій стосовно європейської
стандартизації. Він спрямований на заохочення застосування
стандартизації у різних сферах та поліпшення її ефективності.
У 2008 р. зазнав реформування «новий підхід» до гармонізації.
Рішення ЄС 768/2008 стосовно спільних засад маркування това-
рів, а також Регламент ЄС 765/2008 стосовно вимог до акредитації
та контролю за ринком, встановлювали загальні принципи, які
мали застосовуватись до секторного законодавства з метою поси-
лення відповідальності. Тим самим створювались загальні гори-
зонтальні засади стосовно гармонізації законодавства, а також
закладалась текстуально основа для чинного законодавства, хоча
специфічні вимоги до окремих секторів могли передбачати різні
регуляторні підходи. Залишався у силі основний принцип нового
підходу, який вимагає, щоб гармонізація законодавства обмежу-
валась встановленням основних вимог, що визначають рівень
захисту. Якщо посилання на основні вимоги неможливе або не
бажане, враховуючи завдання забезпечити адекватний захист
споживачів, навколишнього середовища та здоров’я людей, або
інших аспектів захисту публічних інтересів, детальна специфіка-
ція може запроваджуватись за допомогою гармонізації законодав-
ства. Відповідність основним вимогам є, насамперед, відповід-
ністю до ухвалених стандартів, водночас зберігаючи можливість
забезпечення відповідності за допомогою інших засобів.
Коли гармонізація законодавства вимагає оцінки відповідності
стосовно окремого товару, процедури, які треба застосовувати,
мають обиратись серед модулів, визначених у Додатку ІІ до
Рішення. Додатки до Рішення містять детальні положення, які
можуть бути застосовані у директивах щодо нового підходу. Вони
включають: обов’язки виробника, імпортера і дистриб’ютора
товарів, яких охоплюють такі директиви; формальні заперечення
гармонізованих стандартів; декларацію стосовно того, що про-
дукт був вироблений згідно з основними вимогами, зазначеними

123
у директивах; закріплення маркування СЕ; правил стосовно орга-
нів з оцінки; процедур оцінки відповідності.
Реформований «новий підхід» підтвердив положення про те, що
мінімальна гармонізація передбачає ухвалення законодавства з
гармонізації, яке закріплює мінімальні стандарти. У цьому випадку
законодавство ЄС виступає основою, а статті Догово­рів — дахом,
створюючи рамки, в яких держави-члени можуть здійснювати
власну політику. У справі 88/79 Grunert [1980] французький вироб-
ник продуктових добавок був притягнутий до відповідальності за
їхнє використання при виробництві м’ясних продуктів. Французьке
законодавство забороняло використання добавок без дозволу з
боку національних властей. Добавки, які він використовував, не
були у списку дозволених. Водночас Директиви  64/54 та  70/357
включали ці добавки до списку таких, які можуть використовува-
тись для запобігання псування продуктів. Директиви також не
забороняли державам-членам за певних умов ухвалювати законо-
давчі акти із застосування продуктових добавок. Суд визнав, що
держави-члени можуть самостійно визначати, які з продуктових
добавок включати до довільного списку.
Реформований «новий підхід» не виключає й застосування
максимальної гармонізації. Вона передбачає ухвалення актів із
гармонізації, які охоплюють певну сферу, коли правила ЄС уста-
новлюють як основу, так і дах для регуляторних актів, і держави-
члени виключаються з процесу правового регулювання цієї сфери.
У певних сферах, таких як захист споживачів, Комісія надає пере-
вагу максимальній гармонізації. У справі 148/78 Ratti [1978], яка
стосувалась відповідності законодавства Італії з пакування і мар-
кування небезпечних субстанцій положенням Директиви 73/173,
законодавство Італії вимагало включення додаткової інформації
до тої, яку передбачала Директива. Суд ЄС визнав, що Директива
мала за мету усунення держав-членів від процесу встановлення
власних правил у цій сфері.
Серед основних принципів гармонізації, які склалися в резуль-
таті рішень Суду ЄС та ухвалення законодавчих актів Союзу,
можна виділити принцип прозорості, взаємної довіри, контролю
у країні походження та єдиної ліцензії.

124
 Принцип прозорості ґрунтується на зобов’язанні держав-чле-
нів інформувати Комісію ЄС про запровадження нових вимог
щодо якості, експлуатаційних характеристик, безпеки, тестуван-
ня, пакування та маркування якогось продукту. У свою чергу
Комісія ЄС інформує про це інші держави-члени. Він також озна-
чає, що держави-члени повинні обмежитись наданням інформа-
ції споживачеві щодо компонентів продукту або послуги замість
контролю їх вмісту. Нарешті, цей принцип вимагає забезпечення
прозорості фінансової інформації між державними та приватни-
ми підприємствами.
Принцип взаємної довіри випливає з установчих положень та
їх тлумачень Судом ЄС. Зокрема, це стосувалося положень ст. 10
Договору про заснування Європейського співтовариства (зараз —
ст. 4.3 ДЄС), які вимагали від держав-членів вживати усіх необхід-
них заходів з метою виконання покладених на них договором
зобов’язань, а також утримуватись від будь-яких дій, що можуть
суперечити таким зобов’язанням. Посилаючись на ці положення,
Суд ЄС обґрунтував примат права ЄС над внутрішнім правом
держав-членів та виголосив, що приписи ст.  10 закріплюють
лояльність держав у їхніх взаємовідносинах. Це означає, що дер-
жави-члени у випадках порушень права ЄС з боку інших держав-
членів не повинні використовувати, як засіб протидії таким пору-
шенням, аналогічні заходи у відповідь.
Крім того, дотримання положень права ЄС має забезпечува-
тись в державах-членах на всіх рівнях усіма органами та фізични-
ми і юридичними особами.
Певні обмеження на розширення сфер гармонізації встанов-
лює принцип субсидіарності, закріплений у ст.  5.3 ДЄС. У  ній
зазначається, що «у сферах, які не відносяться до його виключної
компетенції, Союз діє лише тоді і настільки, наскільки цілі перед-
бачених дій не можуть бути повною мірою досягнуті державами-
членами на центральному, регіональному або місцевому рівні,
проте, зважаючи на масштаби і наслідки передбачених дій,
можуть бути краще досягнуті на рівні Союзу».
Подальше уточнення змісту принципу субсидіарності містить-
ся у Протоколі про застосування принципів субсидіарності і про-

125
порційності, який є додатком до Лісабонських договорів про
Євросоюз і функціонування Європейського союзу.
Принцип субсидіарності визначає засади розподілу компетен-
ції між Союзом і державами-членами. Закріплення цього прин-
ципу в установчому договорі дозволило встановити певні обме-
ження на подальше неконтрольоване розширення компетенції
ЄС за рахунок її звуження у держав-членів. Одним з дієвих інстру-
ментів розширення компетенції Союзу була і все ще залишається
гармонізація, оскільки при її здійсненні дуже важко встановити
чіткі кордони між сферами, охопленими гармонізацією та тими,
яких вона не зачіпає. Наприклад, гармонізація у сфері охорони
навколишнього середовища почала здійснюватися ще до того, як
ця сфера співробітництва була включена в установчі договори про
європейські співтовариства. Тому не випадковим є те, що спочат-
ку принцип субсидіарності був закріплений у ст. 130 R 4 Єдиного
Європейського Акта, яка стосувалася сфери охорони навколиш-
нього середовища.
Ще одним способом гармонізації законодавства в ЄС є при-
єднання держав-членів до міжнародних конвенцій і приведення
ними свого законодавства у відповідність з положеннями цих
документів. Основними сферами гармонізації законодавства
шляхом приєднання до міжнародних конвенцій є захист інтелек-
туальної власності, соціальне і трудове право.
Таким чином, у Союзі гармонізація внутрішнього права дер-
жав-членів з правом Євросоюзу охоплює, насамперед, сферу
функціонування внутрішнього ринку ЄС. Основними способами
гармонізації тут виступають імплементація у внутрішньому праві
положень директив, взаємне визнання державами-членами чин-
них національних стандартів до ухвалення на рівні ЄС загально-
європейських стандартів, приєднання держав-членів до міжна-
родних конвенцій.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Які риси притаманні внутрішньому ринку ЄС?
2. Проаналізуйте поняття «товар» у праві Євросоюзу.

126
3. Проаналізуйте рішення Суду ЄС у справі Dassonville.
4. Проаналізуйте поняття заходів, що мають дію, еквівалентну кількіс-
ним обмеженням.
5. Проаналізуйте рішення Суду ЄС у справі «Rewe-Zentrale AG»
(Cassis de Dijon).
6. Проаналізуйте поняття «робітник» у праві Євросоюзу.
7. Проаналізуйте поняття «суб’єкт підприємницької діяльності» в
праві Євросоюзу.
8. Яким чином здійснюється взаємне визнання кваліфікацій та дипло-
мів у Євросоюзі?
9. Проаналізуйте підстави для виключень зі свободи надання послуг в
ЄС.
10. Які обмеження на свободу руху капіталів діють стосовно третіх
країн?

127
 Розділ 3
Правове регулювання конкуренції
на внутрішньому ринку
Європейського союзу
3.1. Поняття та правові основи
антимонопольної політики та права конкуренції
Євросоюзу

Поняття конкуренції та її роль у процесі інтеграції

Європейського союзу
Iнтеграційні процеси в Євросоюзі відбуваються відповідно до
принципів ринкової економіки. Наріжним камінням права
Європейського союзу стає внутрішній ринок, яких забезпечує
інтеграційну лібералізацію торгівлі. Існування та ефективне
функціонування внутрішнього ринку Євросоюзу із гарантуван-
ням чотирьох свобод (свободи руху товарів, осіб, капіталів й
надання послуг) неможливе за відсутності добросовісної конку-
ренції учасників ринку. Відповідно до ст. 119 ДФЄС уся економіч-
на політика Європейського союзу здійснюється за умови дотри-
мання принципу відкритої ринкової економіки з вільною конку-
ренцією.
Політика конкуренції забезпечує конкурентну поведінку під-
приємств і захищає інтереси споживачів, уможливлюючи вироб­
лення товарів та послуг на якісному рівні. Вона сприяє економіч-
ній ефективності через створення клімату, придатного для інно-
вацій та технічного прогресу.

128
 Конкурентна політика Євросоюзу виконує звичайну прита-
манну конкурентному праву роль — захист добросовісної конку-
ренції від неправомірних обмежень та спотворень, що є важливим
чинником побудови та ефективного функціонування інтегрова-
ного внутрішнього ринку Євросоюзу. Конкурентна політика роз-
глядається як інструмент досягнення високого економічного роз-
витку, підвищення конкурентоспроможності виробників співто-
вариства не тільки на території Євросоюзу, а й на світовій арені.
Конкурентні норми виконують подвійну роль у процесі інте-
грації Євросоюзу. Перша роль полягає у визначальній умові ство-
рення загальноєвропейського капіталістичного ринку, що базу-
ється на вільній економіці. Ця перша роль має розглядатися у
світлі політики втручання держави, що було характерним, біль-
шою чи меншою мірою, для кожного національного ринку євро-
пейських держав до Другої світової війни. Конкурентні норми
мали на меті сприяти скасуванню старих промислових структур,
нездатних протистояти боротьбі з конкурентами, супроводжувати
відкриття ринків, надаючи споживачам широкий вибір продуктів
та послуг за найкращу ціну та найліпшої якості, відкрити суб’єктам
підприємницької діяльності нові можливості для доступу та роз-
ширення. Друга роль конкурентних норм полягає в якості засобу
захисту ринкової економіки від будь-якого внутрішнього зловжи-
вання з боку економічної сили. Вона повинна проявлятися в
інструментах відвернення притаманної самому поняттю конку-
рентного ринку небезпеки, яка полягає у процесі концентрації
економічної влади в небагатьох руках, таким чином закриваючи
або обмежуючи до неприйнятного рівня доступ конкурентів до
ринку. Для цього конкурентні норми Євросоюзу встановлюють
засоби, необхідні для боротьби з антиконкурентними угодами чи
зловживанням домінуючим становищем з метою підтримання
конкуренції, яка за неконтрольованого впливу ринкових сил
може бути послаблена, а з часом і зникнути.
Конкурентні норми повинні передусім продовжувати сприяти
розбудові інтегрованого ринку. Вони мають застосовуватися
разом та гармонійно, а іноді й відповідно до інших напрямів
129
спільної політики Євросоюзу. Право конкуренції на сьогодні є
галуззю, що найбільш динамічно розвивається в праві Європей­
ського союзу. Багато в чому це пов’язано з динамікою еволюції
внутрішнього ринку ЄС, яка вимагає створення оптимальних
умов конкуренції на всій його території.
Правове регулювання конкуренції в Євросоюзі особливе й
тим, що до компетенції інститутів Союзу відноситься як право-
творчість в цій сфері, так і правозастосування.
Попри внесення змін до установчих договорів Євросоюзу про-
тягом усього періоду існування європейського інтеграційного
об’єднання, матеріальний зміст конкурентних норм залишився
незмінним. Тому ці норми є основоположними елементами
загаль­ної структури конкурентного права ЄС.
У Євросоюзі конкурентне право почало бурхливо розвиватись
практично з моменту його створення. Традиції регулювання кон-
куренції в кожній країні були різними, але в основу конкурент­
ного права ЄС лягло картельне законодавство Німеччини, що
за­знало значного впливу антимонопольного регулювання США.
Пояснення цьому можна знайти в основних економічно-право-
вих теоріях, які еволюціонували до та після Другої світової війни.
Ідеї кейнсіанства як механізму подолання посткризисного стану
економіки лягли в основу антимонопольного регулювання США
із активною державною функцією регулятора ринкових відно-
син. Ідеї неолібералізму, які еволюціонували та розвивалися
одночасно із кейнсіанством, протиставляли державному втру-
чанню в економіку встановлення лише інституційних меж для
належного регулювання конкуренції. Саме в Німеччині була
зароджена ідея ордолібералізму (В.  Ойкен і Ф.  Бьом), яка як
основна ідея відстоювала захист конкуренції. Саме цю ідею під-
тримували та воліли розповсюдити держави-члени європей-
ського об’єднання. Вважа­лося, що політика конкуренції пови-
нна стати справедливою для всіх. Повинен бути застосований
принцип універсальної конкуренції, що протистоїть всім спро-
бам фізичних і юридичних осіб, так само як і держави, монопо-
лізувати ринок. Представники цієї концепції вважали, що розви-

130
нута система конкурентного ринку дозволяє всім членам суспіль-
ства мати гідний рівень достатку.
У цілому, хоча правила конкуренції ЄС мали спочатку анти-
трастове забарвлення, політика конкуренції характеризувалася
яскраво вираженою тенденцією до надмірного контролю та
управління з боку Комісії ЄС. Це знайшло своє відображення,
насамперед, у прийнятому в 1962  р. Регламенті Ради №  17. Не
дивлячись на реформу антимонопольного права Євросоюзу, що
відбулася в 2004  р. у зв’язку із набранням чинності нового
Регламенту 1/2003, відповідно до якої відбулася децентралізація
повноважень, інститутам ЄС (Комісії та Суду, зокрема) відво-
диться важлива роль регулятора відносин конкуренції на вну-
трішньому ринку із потужними повноваженнями щодо регулю-
вання уніфікованого механізму застосування європейських норм
конкуренції.
Незмінність норм установчих договорів у сфері права конку-
ренції не означає, що воно перебуває в застарілому стані. Загальні
правила антимонопольної політики, що були закладені в установ-
чих договорах, мають пряму дію, але потребують конкретизації,
яка здійснюється у формі відповідних регламентів.
Загальна політика конкуренції Євросоюзу забезпечує його
функціонування і покликана слугувати інструментом: створен-
ня відкритого та єдиного внутрішнього ринку, що не розділяєть-
ся обмежувальними й антиконкурентними угодами між компа-
ніями на національному рівні,  та перетворення його на реаль-
ний внутрішній ринок ЄС за допомогою стимулювання взаємної
торгівлі між державами-членами; реалізації ефективної конку-
ренції задля недопущення надмірної концентрації і зловживан-
ня великих компаній домінуючим становищем; підтримки
добросовісної конкуренції шляхом надання допомоги малим і
середнім підприємствам, захисту прав споживачів і застосуван-
ня санкцій проти незаконного надання державної допомоги;
посилення міжнародної конкурентоспроможності транснаціо-
нальних корпорацій ЄС на світовому рівні. Стаття 119 ДФЄС
визначає, що економічна політика та єдина валютна політика

131
побудовані на принципі відкритої ринкової економіки з вільною
конкуренцією.

Джерела правового регулювання права конкуренції

Євросоюзу та розмежування компетенції
Норми права Євросоюзу, що регулюють виключну його компе-
тенцію у встановленні правил конкуренції, необхідних для функ-
ціонування внутрішнього ринку, містяться як в установчих дого-
ворах, так і актах вторинного права Євросоюзу, тобто актах його
інститутів.
Правила конкуренції Євросоюзу викладені в ДФЄС. Стаття 3
ДФЄС чітко визначає, що Євросоюз наділений виключною ком-
петенцією у сфері встановлення правил конкуренції, необхідних
для функціонування внутрішнього ринку (п.  1 (б)). До ДФЄС
доданий спеціальний Протокол №  27 про внутрішній ринок та
конкуренцію, яким передбачено, що внутрішній ринок ЄС вклю-
чає систему, яка гарантує неприпустимість спотворення конку-
ренції. Глава 1 «Правила конкуренції» Розділу VII «Спільні поло-
ження щодо конкуренції, оподаткування та зближення законо-
давства» ДФЄС (статті 101–109, колишні статті 81–89) присвя­чена
правовому регулюванню конкуренції в Євросоюзі. Формально за
юридичними нормами положення ДФЄС розподіляються на дві
секції: положення, що застосовуються до підприємств (стат-
ті 101–106), та державна допомога (статті 107–109).
Стаття 103 ДФЄС уповноважує Раду Євросоюзу затверджувати
відповідні регламенти і директиви, які необхідні для реалізації
принципів, викладених у статтях 101 та 102, рішенням кваліфіко-
ваної більшості на пропозицію Комісії ЄС і після консультацій з
Європейським парламентом. Відповідно до ст.  293 ДФЄС Рада
може вносити поправки до пропозиції Комісії Євросоюзу тільки
одностайно.
Стаття 105 ДФЄС уповноважує Комісію на пропозицію держа-
ви-члена або з власної ініціативи у співпраці і за підтримки наці-
ональних компетентних органів держав-членів проводити розслі-

132
дування випадків можливого порушення принципів, передбаче-
них у статтях  101 та 102. У  разі, якщо подібні порушення мають
місце, Комісія ЄС пропонує відповідні заходи з метою їхнього
припинення. Крім того, Комісія ЄС має право реєструвати такі
порушення (вмотивоване рішення Комісії ЄС), оприлюднювати
такі рішення та уповноважувати держави-члени вживати відпо-
відних заходів для виправлення ситуації, умови і засоби реаліза-
ції яких вона визначає. Крім того, Комісія отримала право ухва-
лювати регламенти щодо тих категорій угод, стосовно яких Радою
було ухвалено регламент чи директиву відповідно до п. «б» пара-
графа 2 ст. 103.
Стаття 109 ДФЄС уповноважує Раду за пропозицією Комісії та
після консультацій з Європейським парламентом затверджувати
відповідні регламенти за рішенням кваліфікованої більшості
щодо застосування положень стосовно державної допомоги (стат-
ті 107 та 108), зокрема визначати умови застосування п. 3 ст. 108,
а також категорії допомоги, що не підпадають під дію цієї про­
цедури.
Джерелами правового регулювання правил конкуренції також
є акти вторинного законодавства, які регулюють процедури імп-
лементації принципів, що містяться у положеннях ДФЄС. Серед
актів вторинного законодавства центральне місце займає Регла­
мент Ради (ЄС) № 1/2003 щодо імплементації правил конку­рен­
ції, визначених статтями 101 та 102 Договору, що замінив відомий
Регламент № 17 від 6 лютого 1962 р., який був першим докумен-
том, прийнятим з метою регулювання політики конкуренції, і
діяв до 2004 р.
На виконання повноважень, наданих ст. 103 ДФЄС, Рада при-
йняла Регламент №  19/65/ЕЕС від 2 березня 1965 р. із змінами
1999 р., відповідно до якого Рада виробила механізм прийняття
додаткових регламентів щодо застосування виключень із заборон,
які передбачені у ст. 101 (п. 3) ДФЄС. Таким чином, у сфері кар-
тельної практики важливе місце займають Регламенти про групо-
ві виключення із заборон, наприклад, регламенти у сфері гори-
зонтальних угод — Регламент №  1217/2010 від 14 грудня 2010  р.
133
(угоди про науково-дослідну діяльність), Регламент № 1218/2010
від 14 грудня 2010 р. (угоди про спеціалізацію). У сфері вертикаль-
них угод був прийнятий Регламент Комісії № 330/2010 від 20 квіт-
ня 2010 р.
У сфері контролю за концентрацією важливе місце займає
Регламент Ради (ЄС) № 139/2004 від 20 січня 2004 р., який всту-
пив у силу з 1 травня 2004 р.
У сфері державної допомоги був прийнятий Регламент Ради
ЄС від 22 березня 1999 р. № 659/1999 з останніми змінами Регла­
ментом від 22 липня 2013 р. № 734/2013. У цій сфері також були
ухвалені Регламент Комісії ЄС від 21 квітня 2004 р. № 794/2004;
Регламент від 29 листопада 2013 р. № 1224/2013 та Регламент Ради
від 22 липня 2013 р. № 733/2013 стосовно виключень та Регламент
Комісії ЄС від 18 грудня 2013 р. №  1407/2013 стосовно застосу-
вання принципу de minimis до державної допомоги.
Варто відзначити, що не дивлячись на те, що в ст. 103 ДФЄС
робиться посилання на можливість прийняття директив у цій
сфері, інститути Євросоюзу не сприймають цієї практики. Єдиним
виключенням є пропозиція Комісії 2013 р. про прийняття дирек-
тиви щодо запровадження механізмів відшкодування збитків,
понесених у результаті порушення норм конкуренції. Однак ста-
ном на березень 2014 р. офіційного прийняття цієї директиви не
відбулося.
Окрім регламентів, до джерел конкурентного права Євросоюзу
належать довідкові та інформаційні повідомлення Комісії ЄС,
Керівні настанови Комісії ЄС (Guidelines) та інші документи
Комісії ЄС. Варто виділити таку групу джерел як «м’яке» право
Євросоюзу. Прикладами таких актів «м’якого» права в антимоно-
польному праві Євросоюзу слугують Повідомлення Комісії сто-
совно співпраці Комісії з національними судами держав-членів
щодо застосування статей 101 та 102 ДФЄС, Повідомлення
Комісії стосовно співпраці в Європейській мережі з питань кон-
куренції, Повідомлення Комісії стосовно доктрини de minimis,
Повідомлення Комісії стосовно визначення відповідного ринку в
цілях антимонопольного права Євросоюзу, Повідомлення

134
Комісії — Керівні настанови щодо концепції впливу на торгівлю,
Комюніке Комісії ЄС — Керівні настанови щодо застосування
п. 3 ст. 81 про заснування ЄС тощо. Важливе місце серед такого
роду актів займає Консолідоване Юрисдикційне Повідомлення
Комісії від 10 липня 2007 р. (Consolidated Jurisdictional Notice) до
Регламенту Ради № 139/2004 стосовно контролю за концентраці-
єю між підприємствами, що замінило цілу низку попередніх пові-
домлень Комісії ЄС.
Останні тенденції щодо запровадження окремої так званої
політики пом’якшення (Leniency Policy) були віддзеркалені також
у Повідомленнях Комісії, наприклад Повідомлення 2006 р. про
імунітет від штрафів та зменшення штрафів у картельних справах.
Треба наголосити, що такі документи Комісії ЄС, хоча й не є
обов’язковими до виконання і мають рекомендаційний характер,
однак відіграють важливу практичну роль у застосуванні правил
конкуренції Судом ЄС, національними судами та національними
антитрастовими органами. Такі акти є обов’язковими для Комісії
ЄС під час здійснення нею адміністративних процедур.
При характеристиці джерел антимонопольного права Євро­
союзу не можна не зупинитися на судових рішеннях. Рішення Суду
ЄС відіграють надзвичайно важливу роль у становленні та розвит­
ку конкурентного права Євросоюзу. Судові рішення приймаються
після розгляду скарг щодо рішень Комісії ЄС, інституту, який
наділений виконавчою владою і має нормотворчі та квазісудові
повноваження. Варто зауважити, що судова практика розвинула
систему принципів антимонопольного права та стала застосову-
ватися як основна «доктрина» права Євросоюзу.
Окрему групу джерел антимонопольного права Євросоюзу, що
застосовується до приватної підприємницької діяльності, склада-
ють міжнародні угоди з третіми країнами.
Угода про Європейський економічний простір (далі — ЄЕП),
яка сьогодні регулює відносини між ЄС та Ісландією, Норвегією
та Ліхтенштейном, спрямована на створення вільної зони між
Євросоюзом та державами Європейської асоціації вільної торгівлі
(далі — ЄАВТ). Угода включає правила конкуренції, які є ідентич-

135
ними із нормами ДФЄС (зокрема статті  53 та 54 Договору про
ЄЕП відповідають статтям  101 та 102 ДФЄС). Інтерпретація їх
застосування повністю збігається із основними доктринами прак-
тики Суду ЄС. Ці правила в межах ЄС мають пряму дію, подібно
до правил конкуренції, що містяться в ДФЄС. Відповідні країни
ЄАВТ створили Керівний Орган, повноваження якого відповіда-
ють повноваженням Комісії, та Суд ЄАВТ з юрисдикцією вирі-
шення скарг на рішення Керівного Органу ЄАВТ.
Варто відзначити, що Євросоюз має практику укладання спе-
ціальних угод про конкуренцію з деякими третіми країнами.
Зокрема, основна мета Угоди між Європейськими співтовари-
ствами та урядом Канади стосовно застосування права конкурен-
ції 1999 р. — покращити співробітництво та координацію між
конкурентними відомствами сторін угоди та зменшити наслідки
чи можливість виникнення розбіжностей між сторонами внаслі-
док застосування свого конкурентного права. Схожою є Угода
2003 р. між Європейським співтовариством та Урядом Японії про
співпрацю у сфері антиконкурентної діяльності.
У багатьох угодах про асоціацію містяться правила конкурен-
ції, ідентичні або прийняті під впливом правил конкуренції ЄС.
Варто відзначити, що Угода про зону вільної торгівлі між кра-
їнами ЄАВТ та Україною 2011 р. також містить положення щодо
конкуренції, які є фактично відтворенням статей ДФЄС. Так, у
ст. 7 Угоди міститься перелік можливої практики компаній, що є
несумісною з належним функціонуванням ЗВТ, включаючи
антиконкурентні угоди та зловживання домінуючим станови-
щем.
Правила конкуренції в Євросоюзі охоплюють всі сектори еко-
номіки. Разом із тим, існують окремі спеціальні «моделі» їхнього
застосування щодо певних секторів. Спеціальні правила існують
у таких секторах як енергетика, транспорт, сільське господарство,
права інтелектуальної власності. Зокрема, відповідно до ст.  42
ДФЄС, положення глави щодо правил конкуренції застосовують-
ся до виробництва сільськогосподарських продуктів і торгівлі
ними лише на засадах, установлених Європарламентом і Радою в

136
межах положень і відповідно до процедури, які передбачені у
параграфі 2 ст. 43, і з урахуванням цілей, викладених у ст. 39. Це
положення ДФЄС, фактично, є передумовою створення спеці-
ального режиму застосування правил конкуренції щодо сільсько-
господарських продуктів.
Стаття 346(1)(b) ДФЄС містить обмеження сфери застосуван-
ня передбачених у Договорі правил; серед іншого, таке обмежен-
ня стосується також і правил конкуренції. Положення цієї статті
передбачає, що «…[Б] будь-яка держава-член може вживати необ-
хідні заходи для захисту суттєвих інтересів своєї безпеки, що
пов’язані з виробництвом зброї, боєприпасів і військових матері-
алів чи з торгівлею ними; ці заходи не повинні негативно вплива-
ти на умови конкуренції на внутрішньому ринку щодо продукції,
не призначеної спеціально для військових цілей». Положення
ст. 346 ДФЄС дозволяє державам-членам створювати та користу-
ватися національним режимом щодо торгівлі та виробництва
певних видів продукції.
Таким чином, джерела антимонопольного права Євросоюзу
складають сталу ієрархічну систему, яка складається з установчих
договорів, актів інститутів Євросоюзу як зобов’язального, так і
рекомендаційного характеру, спеціальних принципів, сформу-
льованих та розвинутих судовою практикою, міжнародних угод з
третіми країнами та міжнародними організаціями, а також актів
органів співробітництва, які створені на підставі цих угод.
Правила конкуренції, викладені у ДФЄС, а саме угоди та узго-
джені дії суб’єктів господарювання, підпадають під юрисдикцію
Європейського союзу тільки у разі впливу таких дій на торгівлю
між державами-членами. Саме такий критерій визначає межі
застосування правил конкуренції Євросоюзу від юрисдикції наці-
ональних антитрастових органів держав-членів.
На практиці питання впливу на торгівлю між державами-члена-
ми ЄС тлумачиться Комісією ЄС та Судом ЄС дуже широко.
З цього випливає, що співіснування норм права Євросоюзу та норм
національних законодавств держав-членів спричиняє одночасність
їхнього застосування. Спільною вимогою щодо застосування норм

137
права Євросоюзу з питань конкурентної політики до суб’єктів гос-
подарювання третіх країн також є вплив на торгівлю між держава-
ми-членами. Європейське конкурентне право може бути застосо-
ване до угод чи діянь (дій/бездіяльності) за межами Євросоюзу у
випадках, якщо такі дії обмежують конкуренцію на внутрішньому
ринку та спричиняють вплив на торгівлю державами-членами.
Умова про те, що угода впливає на торгівлю між державами-
членами, насамперед, є юридичним правилом, яке проводить
межу між повноваженнями держави та Євросоюзу. Наприклад, у
галузі концентрації для визначення юрисдикції використовується
інший критерій (розмір Євросоюзу). Поняття торгівлі надзвичай-
но широке: воно охоплює будь-які види економічної діяльності,
пов’язаної з товарами та послугами, включаючи банки, страху-
вання, інвестиційні фонди, обмін валют, колективне управління
авторськими правами, організацію виставок, послуги агенцій,
послуги з доставки повідомлень, професійні послуги, телебачен-
ня, постачання газу, електрики.
Наступний фундаментальний критерій використовується для
визначення впливу на торгівлю: повинна існувати можливість на
базі набору об’єктивних юридичних або реальних факторів з
достатньою мірою ймовірності передбачати, що ця угода може
вплинути, прямо чи опосередковано, зараз чи у майбутньому, на
характер торгівлі між державами-членами (справа 56/65
SocieteTechniqueMiniere v. MaschinenbauUlm [1966]). Суттєва різ-
ниця в ціні одного й того ж продукту на різних ринках зазвичай
активізує торгові потоки, що призводять до зближення цін.
Обмеження імпорту або експорту, таким чином, обов’язково
впливають на торгівлю. Цей результат передбачається, якщо
угода стосується імпортно-експортних операцій у межах
Євросоюзу або створення дистриб’юторської системи для всього
Союзу чи значної його частини.
В антимонопольному праві Євросоюзу з 1960-х рр. практично
всю відповідальність за проведення цієї політики було покладено
на наднаціональні інститути. Кардинальну реформу права конку-
ренції було проведено у зв’язку з набуттям чинності Регламентом
138
1/2003, в якому роз’яснюються питання тлумачення статей 101 та
102 ДФЄС, порядок координації дій між Комісією, національни-
ми антитрастовими органами та національними судами.
Раніше чинна за Регламентом №  17 система дозволів (authori­
zation system) передбачала, що для отримання права користу­ватися
певним вилученням із заборон необхідно було попередньо нотифі-
кувати угоду до Комісії ЄС та отримати підтвердження Комісією
ЄС щодо відповідності нотифікованої угоди критеріям, які б дозво-
ляли певні вилучення із забороненої угоди.
За умов нової системи (directly applicable exception system) під-
приємство, що укладає угоду, яка, на його думку, підпадатиме під
заборону ст.  101 (п.  1), має самостійно визначити, чи дотримані
вимоги ст. 101 (п. 3), щоб можна було застосувати ст. 101 у цілому.
При цьому ризик неправильного визначення відповідності комер-
ційної угоди критеріям ст. 101 (п. 3) цілком покладається на під-
приємства, які мають право звернутися до Комісії ЄС або націо-
нальних антитрастових органів. Таким чином, Комісія ЄС втра-
тила монополію на застосування ст. 101 (п. 3) ДФЄС.

Основні риси та принципи права конкуренції Євросоюзу

Характерними рисами антимонопольного права Євросоюзу є,
по-перше, те, що конкурентне право — це засіб забезпечення
ефективного функціонування внутрішнього ринку зі свободою
руху товарів, осіб, послуг, капіталу та свободи заснування. По-дру­
ге, статті 101–109 ДФЄС мають пряму дію. Такі положення уста-
новчих договорів під час розгляду судових справ у національних
судах можуть застосовуватися поряд із положеннями внутрішньо-
го права держав-членів. По-третє, правила конкуренції поширю-
ються на всі галузі економіки (галузь вугілля та сталі спочатку
регулювалася окремо; існує ряд регламентів, що регулюють анти-
монопольну політику ЄС у певних конкретних галузях — сільське
господарство, транспорт, інтелектуальна власність тощо). По-чет­
верте, розгалужена інституційна система захисту справедливої
конкуренції на ринку із поєднанням національних органів влади
держав-членів.

139
 У процесі формування антимонопольного права Євросоюзу
були сформовані основні принципи цього права:
1. Заборона антиконкурентної поведінки як приватних, так і
державних підприємств, тобто заборона узгодженої практики, у
вигляді укладання антиконкурентних угод і рішень асоціацій між
підприємствами, що можуть вплинути на торгівлю між держава-
ми-членами і запобігти, обмежити чи спотворити конкуренцію у
межах спільного ринку. Проте ця заборона, що є стрижнем полі-
тики конкуренції, метою якої є усунення перешкоди в торгівлі
між державами-членами, не має абсолютного характеру. Ринкова
економіка, динамічна за своєю природою, вимагає гнучких меха-
нізмів її регулювання, що базуються не на вичерпних списках
заборон, а на рішеннях, схвалюваних у кожному конкретному
випадку окремо із використанням системи винятків з основного
принципу заборони. Ці винятки продиктовані як міркуваннями
соціального характеру (п. 2 ст. 107 ДФЄС), так і поняттями ефек-
тивності ринку (п. 3 ст. 101 ДФЄС).
2. Заборона зловживання домінуючим становищем у межах
внутрішнього ринку, оскільки це може вплинути на торгівлю між
державами-членами. Така заборона, як визначено у ст. 102 ДФЄС,
може полягати у прямому чи опосередкованому нав’язуванні
несправедливого ціноутворення або нав’язуванні інших неспра-
ведливих умов торгівлі; обмеженні виробництва, збуту чи техніч-
ного розвитку на шкоду споживачам; висуванні неоднакових
умов щодо рівноцінних угод з іншими торговельними партнера-
ми, що ставить їх у нерівне конкурентне середовище. Така обу-
мовлена заборона не може мати виключень, іншими словами така
поведінка, яка впливає на торгівлю в межах внутрішнього ринку
Євросоюзу, визначається абсолютно неправомірною.
3. Нагляд та моніторинг за допомогою, що надається держава-
ми-членами або через державні ресурси у будь-якій формі і будь-
коли, яка погрожує спотворити конкуренцію, надаючи перевагу
певним підприємствам або виробництву певних товарів. За своєю
суттю діє принцип несумісності державної допомоги з внутріш-
нім ринком тією мірою, якою вона стосується торгівлі між держа-

140
вами-членами (ст. 107 ДФЄС). Однак із цього загального принци-
пу існують винятки, передбачені пунктами 2, 3 ст. 107, які зумов-
люють різний правовий механізм надання дозволів, здійснення
контролю та нагляду за схемами державної допомоги.
4. Запобіжний нагляд за злиттям європейського масштабу,
схвалюючи або забороняючи передбачувальні альянси. Цей прин-
цип передбачений в Регламенті Ради 139/2004, яким закріплюєть-
ся обов’язок підприємства у відповідних випадках отримувати
дозвіл Комісії на здійснення концентрації. Іншими словами, цей
принцип є фундаментальним при колізії юрисдикцій при транс­
кордонних транзакціях.
5. Лібералізація певних секторів економіки, де публічні або
приватні підприємства донині розвивалися монополістично,
таких як телекомунікації, транспорт або енергетика. Правовою
основою цього принципу слугує ст. 37 ДФЄС, відповідно до якої
держави-члени зобов’язуються «реорганізувати національні
монополії торговельного характеру таким чином, щоб в умовах
постачання та збуту забезпечувати відсутність будь-якої дискри-
мінації…». При цьому це положення може знаходитись під контр-
олем Комісії та Суду ЄС відповідно до ст. 258 ДФЄС. Це положен-
ня підтверджується ст.  108 ДФЄС, відповідно до якої державні
підприємства мають привести свою діяльність у відповідність до
принципів, викладених у статтях  101 та 102 ДФЄС. На підставі
цього в секторальних директивах та регламентах, які регулюють
відповідний вид діяльності на ринку, встановлюють спе­ціальні
правила конкуренції, які мають на меті вироблення конкурент­
ної політики такими державними підприємствами (монополіс-
тами).
6. Принцип екстериторіального застосування правил конку-
ренції Євросоюзу щодо підприємств третіх країн у випадках, коли
їхні ділові операції, навіть здійснені поза територією ЄС, мають
негативні наслідки на внутрішньому ринку Євросоюзу та вплива-
ють на торгівлю між державами-членами. Неодноразово Комісія
накладала штрафні санкції, а Суд ЄС розглядав позови проти під-
приємств-нерезидентів Євросоюзу. Класичними справами трак-

141
тування цього питання є справи 48/69 ICI v Commission (Dyestuffs)
[1972] та С-89/85 Ahlstrom/Commission (WoodPulp II) [1993]. Най­
більш гучними справами ХХІ століття щодо екстериторіального
застосування норм конкуренції Євросоюзу є справи T‑201/04  R
Microsoft v Commission [2004], T‑457/08 R Intel Corpo­ration Inc. v
Commission of the European Communities [2009].
7. Принцип економічної єдності, що полягає в прагненні в
цілях конкуренції розглядати дочірню та материнську компанії
(навіть якщо вони функціонують у різних країнах) як економічну
єдність, тобто як одне підприємство.
Конкуренція в межах внутрішнього ринку може бути спотво-
рена як через антиконкурентні дії держав-членів (державні субси-
дії тощо), так і через дії окремих підприємств (поділ ринку, зло-
вживання домінуючим становищем тощо). Тому конкурентне
право Євросоюзу спрямоване на врегулювання відповідної діяль-
ності як держав-членів, так і окремих підприємств.

3.2. Правила конкуренції,

що застосовуються до підприємств

Поняття підприємств
Суб’єктами порушення антимонопольного права Євросоюзу є
підприємства. У ДФЄС та вторинному законодавстві не міститься
визначення підприємства, тому практика Суду ЄС є основним
джерелом у цій сфері. Поняття «підприємство» включає будь-
який суб’єкт господарювання незалежно від його юридичного
статусу та способу його фінансування. Таке визначення було дано
Судом ЄС у рішенні у справі С-41/90 Höfner and Elser v.
MacrotronGmbH [1991]. До поняття підприємства у світлі конку-
рентного права належать компанії, публічні підприємства, това-
риства, торгові асоціації, сільськогосподарські кооперативи,
окремі торговці та представники вільних професій.
У справі Höfner and Elser v Macrotron GmbH (справа С-41/90
[1991]) Суд ЄС зазначив, що «…концепція суб’єкта господарю-

142
вання передбачає будь-яку особу, яка здійснює економічну діяль-
ність, незважаючи на юридичний статус особи та спосіб, у який
вона фінансується, та, по-друге, пошук роботи є економічною
діяльністю».
У справі Dansk Rшrindustri and Others v Commission (справи
C-189/02 P, C-202/02 P, C-205/02 P та C-208/02 P, та C-213/02 P
[2005]) Судом ЄС визначено, що поняття підприємства охоплює
будь-яку особу, яка провадить економічну діяльність, незалежно
від її правового статусу та способу, в якому вона фінансується. Ця
концепція не вимагає відокремленості та чіткої визначеності
юридичного статусу особи». У справі Fenin (справа C-205/03
[2006]) Суд ЄС додав до економічної діяльності необхідність
особи «брати активну участь у продажі товарів або послуг».
Судова практика була доповнена позицією, яка була висловле-
на у справі Minoan Lines v Commission (справа T-66/99 [2003]).
Було визначено, що «термін “підприємство” розуміється як еко-
номічна одиниця для цілей предмета угоди в питанні, навіть якщо
формально юридично вона складається з кількох осіб, фізичних
чи юридичних».
Фізичні особи також можуть вважатися підприємством, якщо
здійснюють економічну діяльність власним коштом. Таким
чином, адвокати, оперні співаки, консультанти та винахідники
можуть вважатися підприємством і, навпаки, службовці — не
можуть. Суд ЄС постановив у справі «Комісія проти Iталії» (спра-
ва С-35/96 [1998]), що представники гуманітарних професій є
підприємствами.
У справі Wouters (справа C-309/99 [2002]) було встановлено,
що навіть юристи можуть вважатися підприємствами в світлі пра-
вил конкуренції ЄС, не дивлячись на «технічний характер їх робо-
ти та зарегульованість». У цій справі Суд деталізував, що правила
конкуренції, вміщені в ДФЄС, «не застосовуються до діяльності,
яка за своєю природою та метою не відноситься до сфери еконо-
мічної/господарської діяльності … або не співвідноситься до
виконання публічних функцій управління». Аналогічно у двох
рішеннях патентні агенти були визнані підприємствами, незважа-
143
ючи на той факт, що вони були представниками організованих
професій.
Судовою практикою був розвинутий «функціональний» підхід
до розуміння підприємства. У справі SELEX Sistemi Integrati SpA
v Commission (справа Т-155/04 [2006]) було зазначено, що «різно-
манітна діяльність суб’єкта має визначатись індивідуально та
повинна враховувати виконання ним деяких публічних функцій,
однак це не виключає того, що він в інших сферах не здійснює
економічної діяльності». Було доведено, що функції Євроконт­
ролю щодо встановлення технічних стандартів, управління права-
ми інтелектуальної власності були суто публічними, а от повно-
важення щодо надання допомоги національним органам щодо,
наприклад, складання документів на державні закупівлі визнача-
лися як економічна діяльність. Аналогічний підхід був характер-
ним для розгляду справи, яка стосувалася аеропортів Франції
(справа Т-128/98 Aeroport de France v Commission [2000]). Таким
чином, до поняття підприємства у світлі конкурентного права від-
носяться компанії, публічні підприємства, товариства, торгові
асоціації, сільськогосподарські кооперативи, окремі торговці та
представники вільних професій.
Держава як така на центральному рівні або на рівні місцевої
влади (регіони, міста тощо) не підпадає під дію статей 101 та 102
ДФЄС. Навпаки, публічні підприємства є суб’єктами тією мірою,
якою вони займаються економічною або комерційною діяльніс-
тю, включаючи надання послуг загального економічного інтересу
(наприклад, державні телекомпанії, компанії, відповідальні за
постачання питної води, залізничні компанії, порти та аеропор-
ти). Публічне підприємство — це підприємство, характер діяль-
ності якого може визначатися державою або шляхом контролю
акцій чи іншої фінансової участі, або через правила щодо струк-
тури підприємства (наприклад, право на «золоту» акцію або право
контролю шляхом призначення управління). Стаття 106 ДФЄС
забороняє державам-членам запроваджувати або залишати чин-
ними заходи, які суперечать статтям  101 або 102 ДФЄС щодо
таких підприємств.
144
 У директивах Євросоюзу щодо державних закупок також
стверджується, що органи державної влади повинні організовува-
ти свою діяльність відповідно до принципів конкуренції в рамках
процедур, наслідком яких є отримання державного контракту на
основі тендера.
Проявом екстериторіальності антимонопольного права Євро­
союзу є те, що підприємства, які засновані та/або розташовані за
межами території Євросоюзу, також підпорядковуються дії статей
101 та 102 ДФЄС, якщо антиконкурентні угоди таких підпри-
ємств виконуються в межах Євросоюзу, тобто мають ефект у рам-
ках внутрішнього ринку (справи C-89, 104, 114…125-129/85
A. Ahlsrtöm (A) v. Commission [1993]).
За загальним правилом малі та середні підприємства не спро-
можні значно вплинути на конкуренцію між державами-членами
ЄС, однак можливі винятки. Відповідно до Рекомендації Комісії
ЄС від 6 травня 2003 р. стосовного визначення мікро-, малого та
середнього підприємства (micro, smalland medium-sized enterprises
SMEs) до такої категорії підприємств (SMEs) належать підпри-
ємства, з кількістю працівників менше ніж 250, які мають щоріч-
ний обіг не більше 50 млн євро та/або щорічний бухгалтерський
баланс не більше 43 млн євро.

Доктрина єдиного економічного суб’єкта

господарювання
Доктрину єдиного економічного суб’єкта господарювання в
Євросоюзі було доведено та розвинуто виключно у судовій прак-
тиці. Ця доктрина стає первісною правовою основою для визна-
чення джерела порушення антимонопольного законодавства.
Визначаючи групу компаній як єдиний суб’єкт господарювання,
Комісія охоплює реальну структуру влади самого суб’єкта пору-
шення, а не тільки визначає його з формально юридичної точки
зору. Іншими словами філії, агентства або відділення (або інші
афілі­йовані компанії) з цієї точки зору не є підприємствами,

145
оскільки вони не мають свободи визначення поведінки на ринку
(доктрина єдиного економічного суб’єкта господарювання).
Характерним для підприємства з точки зору застосування пра-
вил конкуренції є не його юридична правосуб’єктність, а авто-
номність дій на ринку. Філії, агентства або відділення з цієї точки
зору не є підприємствами, оскільки вони не мають свободи
визначення поведінки на ринку (доктрина єдиного економічного
суб’єкта господарювання). Уперше доктрину було сформульова-
но у рішеннях Суду ЄС (справа 22/71 BeguelinImport [1971], спра-
ва 15/74 Centrafarm v. SterlingDrug [1974]).
Відносини між головною компанією та філіалом, навіть якщо
вони формально поділені на дві юридичні особи, не підпадають під
поняття угоди в розумінні ст.  101 ДФЄС. Мета угод між такими
суб’єктами полягає в розподілі завдань між ними. З тієї ж причини
правила конкуренції не поширюються на поведінку працівників
підприємства. З цього правила можна зробити виняток, коли мате-
ринська компанія не має повного контролю над філією. У справі
185/23 Gosme v. Martell-DMP [1992] філія контролювалася «Martell»
на 50  % та «Piper-Heidsick» на 50  %. Комісія вирішила, що угода
підпадає під дію ст. 101 ДФЄС, оскільки філіал міг виступати кон-
курентом «Martell», коли він діяв від імені «Piper-Heidsick».
Доктрина єдиного економічного суб’єкта господарювання має
декілька важливих для застосування правил конкуренції наслід-
ків. Діяльність філій або відділень можна поставити у провину
материнській компанії, навіть якщо вона розташована за межами
Євросоюзу. Заборона та штраф застосовуються не тільки до під-
приємства, яке здійснило порушення, але також до всіх інших
підприємств — учасників єдиного економічного суб’єкта госпо-
дарювання, які здобули переваги або допустили порушення, хоча
мали повноваження запобігти йому. Становище підприємства на
ринку оцінюється з урахуванням впливу на ринок групи, до якої
воно належить. Якщо, наприклад, угоду було укладено між двома
підприємствами однієї держави-члена, однак одне з них є членом
мультинаціональної групи, цієї обставини достатньо для скасу-
вання угоди, що має внутрішній характер. Доктрина єдиного еко-
146
номічного суб’єкта господарювання дозволяє застосування ст. 102
ДФЄС до підприємства як такого, навіть якщо підприємство, що
займає домінуюче положення, не є безпосереднім «автором» зло-
вживання.
Починаючи з 2007 р., що пов’язано із закінченням розгляду
справи Akzo Nobel v Commission (справа T-112/05 [2007]), доктри-
на єдиного економічного суб’єкта господарювання стає вже пре-
зумпцією, що не потребує доведення. В цій справі Суд ЄС під-
твердив, що «для Комісії було достатньо показати факт, що весь
капітал дочірніх компаній належить материнській компанії, для
того, щоб зробити висновок, що материнська компанія здійснює
вирішальний вплив на комерційну політику інших компаній».
Суд ЄС однозначно постановив, що «Комісія може і має можли-
вість накладати на материнську компанію солідарну відповідаль-
ність за сплату штрафу, накладеного на дочірню компанію, якщо
материнська компанія не доведе, що дочірня компанія має
повноваження не слідувати інструкціям своєї материнської ком-
панії, і отже, по суті діє на ринку автономно».
Це підтверджувалося й в подальших рішеннях Суду ЄС.
Зокрема, у справі Dow Chemical v Commission (справа T‑42/07
[2011]) компанія спробувала доводити відсутність вирішального
впливу на дочірню компанію з огляду на те, що вона навіть не
могла дізнатися про порушення, такі порушення не були запла-
новані материнською компанією, доводячи, що рішення прийма-
лося на середньому рівні управління компанією, на якому не
здійснюється вирішальний вплив на торговельну політику всієї
дочірньої компанії. Однак у цій справі Суд зазначив, що застосу-
вання презумпції необхідно було лише для доведення існування
економічної єдності компаній, а не для доведення впливу та
контролю над дочірньою компанією.
Антиконкурентні угоди та картельна практика
Стаття  101 ДФЄС стосується угод, «метою або результатом
яких є запобігання, обмеження або викривлення конкуренції».
Мета та результат уявляються як альтернативні ситуації. Угода

147
вважатиметься такою, що не відповідає внутрішньому ринку,
якщо з’ясується, що або її мета, або наслідки порушують конку-
ренцію. Щодо мети угоди, то вирішальну роль відіграє аналіз
змісту горизонтальних угод (які можуть мати більшу небезпеку
для конкуренції, ніж вертикальні). Для виявлення наслідків
угод, які перешкоджають конкуренції, обмежують або порушу-
ють її, Комісія ЄС і Суд ЄС роблять акцент на економічному
аналізі ринку і, передусім, з точки зору: природи якості відповід-
них товарів та послуг; частки ринку і обороту учасників операції;
впливу на конкурентів; перешкод для входження на ринок
нових учасників; з’ясування того, чи існує олігополія на ринку.
Метою або результатом угоди має бути запобігання, обме-
ження або викривання конкуренції. Повинна бути виконана як
мінімум одна з трьох зазначених умов: угода має відчутну різни-
цю порівняно зі звичайними умовами конкуренції, тобто умова-
ми, які б існували за відсутності угоди; між конкурентами існу-
ють обмін інформацією та контакти: кожен суб’єкт економічної
діяльності має незалежно визначати власну комерційну політи-
ку, без координації зі своїми конкурентами; результатом угоди є
створення перешкод інтеграції ринків: конкуренція, яку захи-
щає ДФЄС, представляє собою конкуренцію на внутрішньому
ринку ЄС.
Однак водночас із цим антиконкурентні наслідки угоди пови-
нні бути помітними (принцип розумності). Суд ЄС постановив,
що якщо результати непомітні, угода не підпадає під дію ст.  101
ДФЄС, навіть якщо вона явно обмежує свободу дії сторін. Ця
вимога оцінюється шляхом розгляду сторін угоди та їхньої частки
на відповідному ринку. Загальний принцип розумності виража-
ється у формулі: якщо сторонам угоди належить менше 5 % відпо-
відного ринку, а їхній річний товарообіг не перевищує 200 млн
євро, зазвичай вважається, що ефект угоди невідчутний. Принцип
розумності має безпосереднє відношення до сформованої у праві
Євросоюзу доктрини de minimis. Загалом доктрина de minimis
полягає в такому: антиконкурентна угода не підпадає під дію
ст. 101 ДФЄС, якщо її вплив на торгівлю між державами-членами

148
занадто незначний. Вперше цю доктрину було сформульовано у
справі Volk v. Vervaecke (справа 5/69 [1969]), де Суд ЄС зазначив,
що продукція, стосовно якої укладено угоду, становить тільки від
0,2 до 0,5 % виробництва Німеччини. Угода не потрапила під дію
ст.  101 ДФЄС, тому що мала незначний вплив на ринки через
слабкість позицій сторін угоди. Доктрину de minimis було кодифі-
ковано у Повідомленні Комісії про угоди незначної важливості
2001 р. До цього документа треба ставитися з деякою обережніс-
тю, не як до юридично обов’язкового, але як до такого, який у
загальних термінах дає досить чітке уявлення про доктрину de
minimis.
Головний критерій, згідно з яким горизонтальна угода не під-
падає під дію ст.  101 ДФЄС, полягає в тому, що сумарна частка
ринку учасників є нижчою за 10  % обсягу відповідного ринку.
У  разі вертикального  ринку цю частку підвищено до 15  %.
Принцип de minimis не застосовується до угод щодо встановлення
цін або розподілу ринків (hard-core restrictions). Такі угоди майже
завжди визнаються забороненими і не підпадають під виключен-
ня із заборон.
У справі Commission v Anix Partecipazioni (справа C-49/92P
[1999]) Суд ЄС установив, що стаття ст. 101 (1) ДФЄС застосову-
ється до всіх змов між підприємствами незалежно від її форми.
Єдина відмінність, яка може бути на практиці застосована, поля-
гає в кількості суб’єктів такої поведінки. У випадку одноосібнос-
ті, така поведінка не буде стосуватися порушення ст. 101 ДФЄС,
а  у разі коли такої поведінки дотримується декілька суб’єктів,
вона може різнитися відповідно до її форм і різновидів.
Стаття  101 (п.  1) ДФЄС містить три різні поняття: угоди між
підприємствами, рішення асоціацій підприємств та узгоджена
практика. Суд ЄС установив, що необов’язково встановлювати у
кожному випадку категорію, до якої належить антиконкурентна
угода, оскільки ці три поняття значною мірою збігаються (спра-
ва 50/18 Enichem v. ICI [1989]).

149
 Антиконкурентні угоди традиційно поділяють на дві категорії:
—  горизонтальні угоди, тобто угоди між підприємствами, що
працюють на одному рівні діяльності (угоди між конкурентами,
цінові картелі, угоди про розподіл ринків тощо);
—  вертикальні угоди, тобто угоди між підприємствами, що
працюють на різних рівнях діяльності (наприклад, між постачаль-
ником та дистриб’ютором або оптовим та роздрібним продав­
цями).
Зазвичай угода укладається у формі контракту (договору, угоди
тощо). Однак часто вона має неформальний характер. Суд ЄС
установив, що для укладення угоди достатньо «висловити спіль-
ний намір прийняти спільну лінію поведінки на ринку» (спра-
ва Т-7/89 Hercules v. Commission [1991]). Суд ЄС тлумачить понят-
тя угоди (договору, контракту) як таке, що включає не лише
письмові контракти, а й суто усні домовленості — «джентльмен-
ські угоди» (справа 41/69 ACF v. Chemiefarma [1970], справа
T-53/03 BPB plc v Commission [2008]) або взаєморозуміння без
конкретних статей виконання (справа 152/16 Soda-ash v. Solvay
[1991]). Існування угоди може бути результатом постійної комер-
ційної співпраці сторін або настійливої рекомендації в циркуляр-
них листах дистриб’юторам, якщо вони виконують рекомендації,
не висловлюючи свого ставлення. Наприклад, у справі C-277/87
Sandoz [1990] виробник постійно додавав до партій своєї продук-
ції примітку «Заборонено для експорту». Мовчазна згода дист­
риб’юторів із цією статтею випливала з постійного відновлення
замовлень без висловлення протестів. Односторонні дії підпри-
ємства не становлять угоди, однак у певних випадках їх можна
розглядати як мовчазну угоду між виробником та його дистри­
б’юторами для виключення дистриб’ютора з дистриб’ю­торської
мережі без законної підстави (справа 107/82 AEG v. Commissione
[1983]). Отже, для тлумачення дій підприємств вирішальне зна-
чення надається не формі, а наміру укласти контракт з метою
порушення конкуренції. Для існування «угоди» достатнім фактом
буде висловлений намір підприємств діяти в узгодженій лінії
поведінці, як це було зазначено в об’єднаній справі T-44/02 OP,

150
T-54/02 OP, T-56/02 OP, T-60/02 OP та T-61/02 OP Dresdner Bank
v Commission [2006]. У цій справі було доведено, що форма, в якій
виражений загальний намір сторін, не є обов’язковою умовою
для кваліфікації протиправності такої поведінки. Тобто, угодою
можна назвати двосторонню або багатосторонню домовленість
між підприємствами, відповідно до якої в крайньому випадку
одна зі сторін бере на себе зобов’язання погоджувати (узгоджува-
ти) відповідну поведінку.
Рішення асоціацій підприємств тлумачаться переважно (але
не виключно) як такі, що стосуються навмисно скоординова-
них дій підприємств. Причому рішення може мати не тільки
зобов’я­зальний, а й рекомендаційний характер (справа 45/85
Verbandder Sachversicherer v Commission [1987]). За рішенням
асоціації підприємств усе, що виражає волю асоціації, визначає
поведінку її членів. Це включає статути асоціації, рішення,
обов’язкові для членів, наполегливі рекомендації. Рішеннями у
цьому значенні можуть бути етичні норми, що приписуються
професійними асоціаціями. Коли приймається постанова про
заборону рішення асоціації підприємств, відповідальність за
порушення та за сплату штрафів лягає на асоціацію, а також на
кожне з підприємств, поведінка якого відповідала незаконно-
му рішенню.
Узгоджена (або обмежувальна) практика — це дії підпри-
ємств, які не оформлюються укладенням офіційної угоди, але
навмисно координуються ними з метою сумісних дій, що пору-
шують конкуренцію. Найчастіше це — цінові картелі та олігопо-
лії, проте встановити факти обмежувальної практики досить
важко, доказом її існування слугує зазвичай наявність контракту
(угоди/договору) між підприємствами. Поняття контракту в
цьому сенсі може тлумачитися широко й включати як просту
присутність на зборах керівництва підприємства, так і попере-
днє повідомлення про зміну цін. Поняття узгодженої практики
охоплює всі інші види неформальної співпраці між підприєм-
ствами. Воно відповідає координації діяльності, яка, не виходя-
чи на рівень договірних відносин, «свідомо замінює практичну

151
кооперацію між підприємствами із завданням шкоди конкурен-
ції» (справа 48/69 ICI v. Commission (відома як справа Dyestuffs)
[1972]).
Суд ЄС визнав, що поняття узгодженої практики передбачає
намір дотримуватися спільної лінії поведінки на ринку; існує пре-
зумпція, що результатом здійснення контактів між підприємства-
ми буде така поведінка. Iснування регулярних неформальних
зустрічей є достатньою причиною встановлення такої презумпції,
навіть якщо немає документально зафіксованих результатів таких
неформальних контактів (справа 230/1 Polypropylene [1986]).
Вважається, що підставою для визнання дії узгодженою є наяв-
ність у контактах чи зв’язках між сторонами впливу на комерцій-
ну ситуацію на ринку (справа 161/18 Hasselblad [1982]).
У судовій практиці відомо багато прикладів встановлення узго-
дженої практики (наприклад, справи 40/73 Suiker Unie [1975],
89/85 AhlstromOy v. Commission — відома як справа Wood Pulp)
[1993], 100-103/80 Musique Diffusion Francaise v. Commissione
[1983] — справа Pioneer тощо).
Основний принцип механізму реалізації права конкуренції ЄС
закріплений в ст. 1 Регламенту 1/2003: «угоди, рішення та узгодже-
на практика, які не задовольняють вимогам статті 81(3) Договору
(нині ст. 101 п. 3 ДФЄС), є забороненими, причому для цього не
вимагається прийняття попереднього рішення». Це означає, що
суб’єкти господарювання (підприємства в світлі ЄС) не можуть
посилатися на відсутність відповідних дій з боку компетентних
органів як захист від звинувачень в порушеннях конкуренції.
Політика конкуренції Євросоюзу спрямована на те, щоб підтри-
мувати розумну рівновагу між ефективною конкуренцією і надмір-
ним обмеженням діяльності окремих підприємств. Саме з цієї при-
чини в ст.  101 (п.  3) ДФЄС передбачено можливість виключення
(або вилучення — exemptions) угод, рішень, узгодженої практики,
що порушує конкуренцію, із заборон ст. 101 (п. 1). Стаття 101 (п. 3)
ДФЄС передбачає, що заборону можна оголосити недійсною сто-
совно угод, які хоча й підпадають під дію ст. 101 (п. 1), проте пред-
ставляють такі переваги, що є корисними або навіть необхідними у

152
рамках розумної політики конкуренції, і дозволити їхнє виконан-
ня. На сьогодні відповідно до Регламенту 1/2003 юрисдикцію на
надання звільнення від заборони поділяють між собою Комісія ЄС
та національні суди і національні антитрастові органи (так звана
паралельна юрисдикція). У зв’язку з цим Комісія ЄС у 2004 р. вида-
ла кодифікаційний документ — Керівництво щодо застосування
ст. 101 (п. 3) ДФЄС.
Незастосування положень ст.  101 (п.  1) веде до необхідності
виконання низки умов, наведених у ст.  101 (п.  3). Відповідно до
цих умов угоди, рішення та обмежувальна практика мають:
– стимулювати поліпшення виробництва і розподіл товарів та
послуг, технічний та економічний прогрес;
– сприяти наданню споживачеві справедливої частки одержу-
ваних при цьому вигід;
–  не накладати на зацікавлені підприємства такі обмеження,
що не є необхідними для досягнення зазначеної мети;
– не слугувати інструментом захисту більшої частини продук-
ції цих підприємств від конкуренції на відповідних товарних рин-
ках.
Таким чином, ст. 101 (п. 3) ДФЄС установлює дві позитивні та
дві негативні вимоги.
З урахуванням загальної практики можливі два види виклю-
чень:
– Індивідуальні (за рішенням Комісії ЄС на основі ретельного
економічного аналізу в кожному конкретному випадку окремо).
На практиці це процедура неформального звернення до Комісії
ЄС та отримання підприємством повідомлення (comfort letter).
–  Групові (за допомогою регламентів Ради, однак Рада може
делегувати свою компетенцію Комісії ЄС). У цілому групові
виклю­чення поширюються на сферу дистриб’юторських угод,
угод про спеціалізацію виробництва, використання різних видів
інтелектуальної власності, спільні наукові дослідження, франчай-
зинг тощо.
Як правило, регламенти щодо групових звільнень містить
перелік умов, наявність яких виключає можливість надання

153
звільнен­ня із заборон для угоди. Іншими словами, угода буде вва-
жатися легітимною тільки у випадку вилучення з неї таких умов.
Звільнення завжди надається на обмежений період (зазвичай
10 років, але є приклади більших або менших термінів). Згідно з
Регламентом 1/2003 сторони угоди, впевнені в тому, що вона
задовольняє вимогам ст. 101 (3) ДФЄС, мають можливість реалі-
зувати її відразу без затримки та без будь-якого попереднього
дозволу, однак при цьому є ризик того, що до них будуть застосо-
вані санкції зі зворотною дією, якщо орган, відповідальний за
реалізацію положень ст. 101 (3) ДФЄС, у результаті розгляду спору
не погодиться з думкою сторін угоди щодо її законності.
Щодо вертикальних угод застосовується режим надання бло-
кових (групових) звільнень відповідно до Регламенту Комісії
№ 330/2010, термін якого спливатиме в 2022 р. Регламент визна-
чає загальну категорію вертикальних угод, що можуть отримати
групове виключення із заборони: вертикальні угоди з метою про-
дажу або купівлі товарів або послуг, якщо ці угоди укладені між
підприємствами, які не є конкурентами, між деякими підприєм-
ствами, які є конкурентами, або певними об’єднаннями роздріб-
них торговців. Можливість надання групового звільнення поши-
рюється на вертикальні угоди, укладені між об’єднанням роздріб-
них продавців та його постачальниками, за умови, що всі члени
об’єднання — роздрібні продавці,  а сумарний річний товарообіг
жодного з них не перевищує 50 млн євро. Регламент містить два
чорних переліки. У першому з них у ст.  4 наведено обмеження,
наявність яких є достатньою для визнання угоди нечинною.
Другий перелік у ст.  5  містить статті, які є неприпустимими з
точки зору конкуренції; таким чином, ці статті є незаконними,
але решта контракту продовжує підпадати під групове виключен-
ня із заборони (типовий випадок окремого підходу до цих статей).
Серед положень угоди, що не підпадають під виключення із
заборон, треба виділити застереження про відмову від здійснення
конкуренції (non competition clause), тобто застереження про
накладення прямого або непрямого зобов’язання на сторони
договору, або, принаймні, на одну зі сторін такого договору — в

154
односторонньому порядку (без дозволу іншої сторони угоди) не
виробляти, не купувати, не продавати або перепродавати товари
або послуги, які є конкуруючими з товарами або послугами, про
які йдеться в договорі (контракті). У деяких випадках хоча сама
угода й може підпадати під групове виключення із заборон, але це
застереження підпадає під дію чорного переліку відповідно до
Регламенту 330/2010, тобто угода, що містить таке застереження,
може підпадати під групове звільнення від заборон, а таке засте-
реження визнається нечинним. Регламент 330/2010 визначає
загальну категорію вертикальних угод, що можуть отримати гру-
пове звільнення: вертикальні угоди з метою продажу або купівлі
товарів або послуг, якщо ці угоди укладені між підприємствами,
які не є конкурентами, між деякими підприємствами, які є конку-
рентами, або певними об’єднаннями роздрібних торговців.

Зловживання домінуючим становищем

Стаття 102 ДФЄС забороняє будь-яке зловживання одним або
кількома суб’єктами підприємницької діяльності їхнім доміную-
чим становищем на спільному ринку або на значній його частині
через те, що такі дії можуть негативно позначитись на торгівлі між
державами-членами. Суб’єкти підприємницької діяльності, які
мають більшу порівняно з іншими частку ринку й значний обіг
капіталу, можуть набагато краще використовувати своє станови-
ще для послаблення конкуренції та посилення власних позицій
на ринку.
Поняття домінуючого становища в установчому договорі не
витлумачено. Визначення, що його дав Суд ЄС у справі 27/76
United Brands v. Commission [1978], наводиться у більшості рішень
Комісії ЄС та Суду ЄС щодо застосування ст. 102 ДФЄС: положен-
ня, яке дозволяє підприємству використовувати свій економічний
потенціал для того, щоб перешкоджати ефективній конкуренції на
ринку відповідних товарів та послуг і діяти значною мірою неза-
лежно від конкурентів, клієнтів і, нарешті, від споживачів.
Зловживання домінуючим становищем характеризується
такими типовими особливостями:

155
 • ослаблення конкуренції в результаті домінуючого стано-
вища якогось підприємства, тобто через його присутність на від-
повідному ринку та його розміри;
• агресивна поведінка такого підприємства, результатом
якої є перешкода існуванню або поліпшенню існуючого рівня
конкуренції;
• антиконкурентна ділова практика (що полягає в порушен-
ні прав споживачів або усуненні конкурентів), яку може застосо-
вувати фірма, яка має домінуюче становище на ринку, з метою
його збереження або зміцнення.
Саме здатність діяти незалежно від конкурентів, клієнтів та
споживачів є характерною рисою цього поняття. Крім того, і
Комісія ЄС, і Суд ЄС при визначенні домінуючого становища
звертають особливу увагу на те, наскільки ефективно підприєм-
ство перешкоджає входженню на ринок конкурентів, яка його
частка ринку, який його економічний потенціал і доступ до ринку
капіталів.
Для визначення того, чи займає підприємство домінуюче ста-
новище, необхідно виконати чотири послідовні тести:
– встановити відповідний ринок (товарний, географічний,
а можливо, й часовий);
– встановити, що це підприємство постійно володіє важли-
вою часткою на цьому ринку;
– встановити невелику ймовірність того, що наявні або
потенційні конкуренти зможуть похитнути його становище;
– встановити також, що домінуюче становище існує в межах
спільного ринку або його суттєвої частини.
Під відповідним товарним ринком розуміють певні товари
(послуги), виробництво або розповсюдження яких забезпечує
підприємству домінуюче становище. Головним критерієм для
визначення відповідного товарного ринку є так званий тест «вза-
ємозамінності», на підставі якого суди визначають ступінь, за
яким товари (послуги) можуть бути замінені іншими товарами
(послугами), зважаючи на їхні характеристики, ціни та мету вико-
ристання (як було у справі 85/76 Hoffman-La Roche [1979]).

156
 Під відповідним географічним ринком розуміють певну тери-
торію, у межах якої умови конкуренції, тарифи, транспортні та
інші видатки є однаковими для всіх конкурентів. Таким може
бути визнано як Співтовариство в цілому, так і окремі держави-
члени, групи держав і навіть окремі регіони однієї держави.
Судова практика стосовно визначення частки ринку, яке займає
відповідне підприємство, свідчить про те, що універсальна фор-
мула відсутня. Так, наприклад, у справі 27/76 United Brands [1978]
Комісія вирішила, що частка ринку в розмірі 4  %, яка в багато
разів перевищує рівень решти конкурентів, суттєво впливає на
прийняття рішення. У справі С-62/86 AKZO [1991] Суд ЄС уста-
новив презумпцію домінування, якщо підприємство має частку
ринку понад 50 % протягом періоду більше ніж три роки.
Практика свідчить, що це питання вирішується на підставі
фактичних обставин справи і конкретного ринку. Суд ЄС постій-
но наголошує, що стабільність торгових відносин на відповідному
ринку є суттєвою складовою визначення домінування.
У своєму Повідомленні щодо визначення відповідного ринку
Комісія оперує методами розрахунку ринкової частки. Так, при
ринковій частці менше 30 % важко прийняти рішення про домі-
нуюче становище. При обсязі між 30  % та 40  % усе ще існують
великі сумніви і необхідно зважати на інші аспекти, зокрема, ста-
більність ринкової частки протягом кількох років, характер
ринку  — олігополістичний або конкурентний, та частки ринку
найближчих конкурентів. Якщо підприємство володіє на певній
території 60 % ринку певних товарів, то його найвірогідніше буде
визнано домінуючим.
При визначенні домінування на ринку використовуються й
інші додаткові фактори: перешкоди для доступу на ринок (юри-
дичні перешкоди, пов’язані із законодавством або з правами
інтелектуальної власності); найсучасніша технологія, що сприяє
послабленню домінуючого становища конкурентами (цей фак-
тор особливо вагомий у високотехнологічних галузях, у тради-
ційних сферах він менш важливий); участь підприємства у
потужній економічній групі; публічна природа підприємства

157
(а  саме той факт, що ст.  106 ДФЄС проголошує поширення дії
ст. 102 на державні підприємства та підприємства, яким країна-
ми-членами надано ексклюзивні або спеціальні права); масове
виробництво; система вертикальної інтеграції та розповсюджен-
ня, доступна підприємству, тощо. Важливо зауважити, що кри-
терії визначення присутності домінування застосовуються також
до процедури контролю за концентрацією.
Незважаючи на неабиякий вплив домінуючих підприємств на
ринок, саме їхнє існування не суперечить цілям внутрішнього
ринку Євросоюзу, лише зловживання домінуючим становищем,
що може вплинути на торгівлю між державами-членами, заборо-
нено конкурентним правом Євросоюзу.
Стаття  102 ДФЄС наводить приклади зловживання доміную-
чим становищем, яке може полягати у:
– прямому чи опосередкованому нав’язуванні несправедливих
цін купівлі чи продажу та нав’язуванні інших несправедливих
умов торгівлі;
–  обмеженні виробництва, ринків і технічного розвитку на
шкоду потреб споживача;
–  застосуванні неоднакових умов при укладанні рівноцінних
угод з іншими торговельними партнерами, що ставить їх у конку-
рентно невигідну позицію;
– вимогах, щоб укладання контрактів залежало від прийняття
іншою стороною додаткових зобов’язань, які за своїм характером
чи відповідно до торговельної практики не мають відношення до
предмета таких контрактів.
Цей перелік не є вичерпним, зазначені види порушень є зло-
вживанням у вигляді антиконкурентної поведінки.
Можна виділити два типи зловживання: горизонтальне зло-
вживання — діяльність, що зменшує рівень конкуренції або зава-
жає їй шляхом виключення з ринку наявних або потенційних
конкурентів; вертикальне зловживання, що характеризується
експлуатацією домінуючого становища та полягає у несправедли-
вому або безпідставному ставленні до тих, хто залежить від моно-
поліста у постачанні або купуванні товарів чи послуг.

158
 Наднаціональні інститути Євросоюзу у своїй практиці виділя-
ють такі категорії зловживань:
1. Експлуататорські ціни або експлуататорські умови: ціни
можуть бути надто низькими (демпінг) або надто високими (екс-
плуатація, надприбуток).
2. Грабіжницьке ціноутворення: це спеціальні ціни нижче собі-
вартості, спрямовані проти одного або більше конкретних конку-
рентів з метою витіснення їх з ринку.
3. Дискримінаційне ціноутворення: це дозволений принцип
встановлення різних цін на ті ж самі товари на основі комерцій-
них міркувань (наприклад, довіра покупців або якість пропонова-
ної продукції). Дискримінація за національною ознакою покупця
може, навпаки, представляти собою зловживання, як це було
встановлено у справі 27/76 United Brands [1978].
4. Знижки та уцінки: такі методи можуть спричиняти зобов’я­
зуючий та антиконкурентний результати та перетворюватись на
зловживання.
5. Відмова у постачанні: взагалі це зловживання, за винятком
випадку, коли існують об’єктивні причини для відмови. Зловжи­
ванням є також факт залежності постачань від умов, що спрямо-
вані на забезпечення контролю виробництва або збуту продукції.
6. Зловживання правами інтелектуальної власності: реєстрація
двох торгових марок з метою поділу ринку, відмова надати ліцен-
зію, зловживання товариств, що володіють багатьма правами
інтелектуальної власності.
7. Зобов’язуючі статті: накладення додаткових обов’язків, що
не стосуються основного контракту. Типовим прикладом є поста-
чання необхідного товару під умовою придбання покупцем також
і супутнього товару.
Комісія у своєму Повідомленні (Керівних настановах) у 2009 р.
систематизувала судову практику стосовно типів зловживань
домінуючим становищем.

159
 Контроль над концентрацією
Поняття концентрації (merger) включає два можливих випад-
ки: об’єднання підприємств та отримання контролю над одним
або кількома підприємствами. В обох випадках це незворотна або
принаймні довгострокова зміна структури відповідних підпри-
ємств, іншими словами, реструктуризація.
Статті  101 та 102 ДФЄС спеціально не виділяють концентра-
цію різних підприємств. Стаття 102 регулює діяльність підпри-
ємств, які вже займають домінуюче становище на ринку, та перед-
бачає механізм контролю після факту скоєння зловживання
домінуючим становищем. Контроль за концентрацією в цьому
сенсі можна назвати попереднім, оскільки ще до набуття доміну-
ючого становища або скоєння дій, що призведуть до посилення
існуючого домінування на ринку, необхідна перевірка майбутніх
дій з концентрації на предмет спричинення ними значного нега-
тивного впливу на конкуренцію.
Конкурентне право Євросоюзу регулює:
– горизонтальне злиття (horizontal mergers)  — об’єднання під-
приємств, які випускають подібну продукцію та працюють на
тому самому секторі ринку;
–  вертикальне злиття (vertical mergers) — об’єднання підпри-
ємств, що діють на різних рівнях розповсюдження (дистрибуції)
того самого ринку товарів;
– змішані злиття (miхed merges) — об’єднання підприємств, які
працюють на різних товарних ринках та на різних рівнях розпо-
всюдження товарів.
Найбільш небезпечним для внутрішнього ринку Євросоюзу
вважаються горизонтальні злиття, бо вони можуть суттєво знизи-
ти конкуренцію, особливо якщо ринок уже концентрований,
а підприємства, що прагнуть злиття, є досить великими. У цьому
випадку вони мають можливість установлювати економічно необ-
ґрунтовані ціни, контролювати випуск продукції, так само, як це
робить монополіст, та з такими ж наслідками для споживача.

160
 Більш спірним визнається значення вертикальної концентра-
ції. Фактично, це — одна із форм вертикальної інтеграції: під-
приємство може налагодити зв’язки з іншими, що мають інший
рівень розповсюдження товарів, у довільний спосіб (починаючи
від укладання ексклюзивного договору та закінчуючи повним
вертикальним об’єднанням). Такі дії можуть призвести до
закриття торговельної мережі об’єднання підприємств для інших
виробників, але водночас злиття поліпшує доставку та розпо-
всюдження товарів, сприяючи цим внутрішньовидовій конку-
ренції.
Змішана концентрація дозволяє субсидіювати окремі галузі
виробництва, що дає можливість послаблювати конкуренцію.
Проте, як показує практика, субсидіювання найчастіше не є дов-
готерміновим, триває протягом обмеженого часу, а відтак, не
здатне заподіяти серйозної шкоди ринковим механізмам.
Правове регулювання контролю над концентрацією та правові
критерії застосування цього контролю містяться в Регламенті
Ради 139/2004. Відповідно до нього концентрацією визнається
злиття, поглинання підприємств або створення спільних підпри-
ємств, які на сталій основі виконуватимуть функції автономного
економічного підприємства, що призводить до сталої зміни
контролю. Регламент не дає визначення об’єднання. Воно вклю-
чає будь-які дії, що призводять до заміни двох або більше підпри-
ємств новим підприємством, незалежним в економічному відно-
шенні.
Отримання контролю може відбуватися внаслідок одержання
більшості акцій або більшості акцій з правом голосу, внаслідок
укладення угод, придбання активів, зайняття ключових постів в
органах управління тощо. Головним критерієм є отримання
контролюючим підприємством (вами) вирішального впливу на
підконтрольне підприємство(ва). Простого факту придбання
більшості акцій або надання позики недостатньо для виникнення
концентрації. Однак існують справи, в яких формальна наявність
виключного контролю не призводить до концентрації. У  Регла­
менті наводяться такі випадки:
161
 – коли кредитна (або фінансова) установа отримала більшість
акцій або активів підприємства на деякий час та зі спекулятивною
метою;
–  у разі банкрутства або інших процедур ліквідації щодо
повноважень виключного контролю, наданих особі, відповідаль-
ній за управління активами збанкрутілого підприємства;
– коли фінансовий холдинг отримав контроль над підприєм-
ством, за умови, що холдинг використовує свої права голосуван-
ня тільки для захисту вартості інвестицій, але без втручання в
рішення щодо конкурентної діяльності підприємства.
Регламент 139/2004 закріплює обов’язок підприємства у відпо-
відних випадках отримувати дозвіл Комісії ЄС на здійснення
концентрації. Лише концентрація масштабу Євросоюзу (con­
centra­tion with a Union/Community dimension) підлягає обов’яз­
ковій попередній нотифікації до Комісії ЄС та потребує отриман-
ня дозволу на її здійснення (ст. 4 Регламенту). Регламентом під-
тверджується принцип єдиного повідомлення («one-stop-shop»
approach), відповідно до якого концентрації між великими компа-
ніями, що підпадають під дію Регламенту 139/2004, звільняються
від необхідності отримання численних дозволів конкурентних
відомств різних держав-членів ЄС. Принцип єдиного повідом­
лення на сьогодні є фундаментальним для контролю над концен-
трацією та слугує чітким розмежуванням юрисдикції між націо-
нальними конкурентними відомствами та Комісією ЄС.
Регламентом 139/2004 був запроваджений тест на суттєве
обмеження конкуренції (Significant Impediment of Effective Compe­
tition test — SIEC), що замінив попередній тест на домінування. За
своєю суттю, SIEC тест є ширшим за тест на «домінування», тому
що створення та посилення домінуючого положення, незважаю-
чи на те, що є основним, проте не єдиним способом значного
обмеження ефективної конкуренції на ринку. Конку­ренція може
бути обмежена внаслідок концентрації компаній, які не володі-
ють великими частками на ринку. Тобто, концентрація може
створювати загрозу конкуренції необов’яз­ково шляхом створення
чи посилення домінуючого становища учасників концентрації.

162
 Комісія прийняла Регламент №  802/2004 щодо імплементації
Регламенту 139/2004, у додатках до якого містяться форми звер-
нень до Комісії ЄС.
За загальним правилом положення Регламенту 139/2004 поши-
рюються на концентрацію підприємств, якщо:
1) загальний сукупний світовий обіг усіх учасників концен-
трації становить більше 5 млрд євро, при цьому сукупний обіг у
межах Євросоюзу кожного хоча б із двох учасників концентрації
має перевищувати 250 млн євро, або;
2) загальний сукупний світовий обіг усіх учасників концен-
трації становить понад 2,5 млрд євро; при цьому в кожній з трьох
держав-членів загальний сукупний обіг усіх учасників концентра-
ції становить понад 100 млн євро, а сукупний обіг кожного зі
щонайменше двох учасників концентрації перевищує 25 млн євро
(у цих самих державах-членах) та сукупний обіг у межах Євросоюзу
кожного зі щонайменше двох учасників концентрації становить
понад 100 млн євро.
Незалежно від того, застосовується перше чи друге правило,
вважається, що масштаб Євросоюзу не досягнуто, якщо кожне з
відповідних підприємств реалізує більше 2/3 свого загального
товарообігу в Євросоюзі в лише одній державі-члені.
Масштаб Євросоюзу — це критерій для юрисдикції Комісії.
Якщо концентрація не досягає встановленого Регламентом
139/2004 фінан­сового розміру, а також у випадку, якщо всі учас-
ники концентрації мають понад дві третини сукупного обігу в
одній і тій самій державі-члені, то така концентрація нотифіку-
ється до національного конкурентного органу відповідно до вну-
трішніх норм конкурентного права держави-члена. Таким чином,
виключається ситуація, коли учасники майбутньої концентрації
мають звертатися за дозволом до Комісії ЄС або до національного
конкурентного органу, принцип паралельного застосування (роз-
гляду) не діє.
У липні 2007  р. Комісія видала Консолідоване юрисдикційне
повідомлення (Consolidated Jurisdictional Notice), яке замінило
чотири попередні повідомлення. Консолідоване повідомлення

163
містить рекомендації щодо економічної калькуляції сукупного
обігу, щодо поняття повнофункціональних підприємств та інших
питань, пов’язаних із контролем над концентрацією.
Одночасно із наявністю чітких критеріїв застосування юрис-
дикції Комісії щодо контролю над концентраціями відповідно до
ст. 4 (п. 4) Регламенту 139/2004 учасники концентрації до подання
своєї формальної заяви можуть також заявити про доцільність
передачі заяви та компетенції розглядати таку заяву від Комісії до
національних конкурентних органів на підставі існування відо-
кремленого ринку («німецьке застереження»). Натомість відпо-
відно до ст.  22 Регламенту 139/2004 національні конкурентні
органи також можуть звернутися до Комісії з проханням передати
їй на розгляд заяву про концентрацію, що не має загальноєвро-
пейського виміру («голландське застереження»).
Окрім загальної процедури, встановленої в Регламенті
139/2004, також передбачена спрощена процедура розгляду пові-
домлення, яка детально міститься в оновленому в 2013 р.
Повідомленні про застосування спрощеної процедури контролю
за концентраціями (OJ C 366, 2013), які не призводять до обме-
жень конкуренції.
Відповідно до цього повідомлення злиття, які зазвичай навряд
чи будуть викликати ймовірність викривлення конкуренції на
ринку, розглядаються Комісією за спрощеною процедурою.
Компанії можуть використовувати більш коротку форму повідом­
лення, та Комісія може позбавити ці транзакції формальної про-
цедури аналізу ринку. Відповідно до нового підходу Комісії такі
транзакції можуть розглядатися в спрощеному порядку:
у випадку «горизонтальної концентрації« спрощена процедура
застосовується до ринків, на яких відбувається злиття підпри-
ємств-конкурентів, сукупна частка ринку яких більше 20  %
(у випадку «горизонтальних концентрацій»);
у випадках «вертикальної концентрації», коли одна з компаній
продає вхід на ринок, де інша компанія є активним гравцем на
ринку (наприклад, злиття виробника автомобільних запчастин і
виробника автомобілів), злиття, за умов яких підприємства воло-
164
діють менше 30  % долі ринку, оцінюватимуться за спрощеною
процедурою.
За рахунок запровадження такої реформованої системи за
даними Комісії очікується, що приблизно 60–70  % усіх злиттів
відтепер будуть підпадати під спрощену процедуру, що зумовить
зменшення бюрократичного тягаря на підприємства та розванта-
жить роботу Комісії.
У зв’язку з можливістю накладання відповідальності на під-
приємства-порушників необхідно зазначити, що доктрина єди-
ного економічного суб’єкта господарювання поширюється і на
сферу регулювання відносин концентрації.
Особливістю застосування правового режиму контролю над
концентрацією в ЄС є можливість його застосування до транзак-
цій підприємств, що знаходяться за межами ЄС. Прикладами
застосування юрисдикції Комісії щодо проведення попереднього
(ex ante) та подальшого (ex post) контролю над концентраціями
були справи Gencor v. Commission (справа T-102/96 [1999]),
Boeing/McDonnellDouglas (рішення IV/M.877 [1997]), в яких
Комісія аргументувала свою юрисдикцію щодо об’єднань афри-
канських та американських компаній відповідно, доводячи, що
«є суттєві підстави вважати, що запланована концентрація мати-
ме невідкладний, значний та передбачуваний вплив на конкурен-
цію в ЄС».

Правові наслідки порушення законодавства

про конкуренцію ЄС
Керуючись прецедентною практикою Суду ЄС, варто відзна-
чити, що тягар доведення порушення п. 1 ст. 101 лежить на при-
ватному обвинувачувачі або уповноваженому органі, який заяв-
ляє про таке порушення. Так, презумпція невинуватості засто­
совується також і до процедур, пов’язаних із порушенням
кон­ку­рент­ного законодавства.
Комісія має право розпочати процедурні дії як за власною іні-
ціативою, так і у зв’язку зі зверненнями або скаргами компаній

165
про визнання їхніх угод недійсними або про виключення цих угод
з під дії заборон ст. 101 п. 1 ДФЄС. Для виконаннях цих завдань
Комісія наділена досить широкими повноваженнями починати та
проводити розслідування та отримувати необхідну інформацію.
Вона також має право приймати рішення щодо угод та практики,
якщо, на її думку, вони можуть порушити конкуренцію на ринку
ЄС. Комісія в 2011 р. видала Повідомлення про узагальнену пере-
дову практику проведення розгляду справ відповідно до ста-
тей 101 та 102 ДФЄС (OJ С308, 2011). Цей документ, який за своєю
правовою природою є рекомендаційним, має на меті розтлумачи-
ти розуміння процесу розслідування Комісією, і тим самим підви-
щити ефективність розслідувань, проведених нею, і забезпечити
високий ступінь прозорості та передбачуваності в цьому процесі.
Комісія в цьому випадку робить застереження, що цей документ
застосовується тільки до розслідувань самої Комісії й не зачіпає
процесуальних норм застосування аналогічних розслідувань наці-
ональними органами держав-членів. При цьому це Повідомлення
охоплює основні справи, які розслідуються у зв’язку з порушен-
ням статей 101 і 102 ДФЄС. Однак воно не застосовується до про-
цедур накладення штрафів на підприємства за надання неправди-
вої інформації та інших видів порушень, відповідно до ст. 23 (п. 1)
Регламенту 1/2003. А також не стосується рішень про прийняття
тимчасових заходів відповідно до ст. 8 Регламенту №1/2003.
Найбільш ефективним інструментом боротьби із картельними
змовами є значущість адміністративних штрафів як єдиної санк-
ції (або одного з виду антикартельних санкцій), оскільки саме
фінансові обтяження порушників потенційно може справити
значний вплив на потенційних порушників. За порушення пра-
вил конкуренції підприємство-порушник несе адміністративну
відповідальність.
У Регламенті 1/2003 передбачений строк позовної давності для
розгляду справ про порушення норм конкуренції. Так, Комісія
власне й обмежена у строках застосування санкцій. Так, відповідно
до ст. 25 Регламенту 1/2003 такими строками є три (у випадку пору-
шення положень, що стосуються вимоги надання інформації або
166
проведення перевірки) та п’ять (у випадку всіх інших порушень)
років. Строк повинен починати перебіг у день вчинення порушен-
ня. У випадку триваючого або повторюваного порушення строк
повинен починати перебіг у день припинення порушення.
Єдиний критерій верхньої межі штрафу  було встановлено
Регламентом 1/2003 на рівні 10 % річного обороту підприємства.
Комісія може також накладати штрафи на підприємства за пору-
шення процесуальних норм. Регламент 1/2003 встановлює верх-
ню межу такого виду штрафу, що визначається критерієм інфля-
ційного ризику, на рівні до 1 % від річного обороту відповідного
підприємства. Комісія уповноважена накладати періодичні
штрафні платежі («astreintes»), щоб спонукати підприємство вико-
нати розпорядження Комісії. Розмір періодичних штрафних пла-
тежів передбачений у Регламенті 1/2003 — максимум 5 % щоден-
ного обороту підприємства за день затримки.
У сфері порушення конкурентних норм в ЄС статті 101 та 102
ДФЄС варто розглядати у поєднанні одна з одною. Механізм
накладення відповідальності в разі порушення обох цих статей
регулюється Регламентом 1/2003.
З 1996 р. Комісія запровадила практику «поблажливості» (leniency
policy) до учасника угоди, який добровільно зізнається Комісії в
існуванні картелю: практично це виражається в зменшенні штрафу.
Політика підлягала перегляду в 2002 та 2006 рр. Політика поблаж-
ливості дозволяє отримувати преференції в несенні покарання за
антиконкурентну практику не тільки першим суб’єктам, що звер-
нулись до Єврокомісії із пропозицією про співпрацю у викритті
картелю, але і наступним (хоча це звільнення не є повним і зале-
жить, зокрема, від цінності наданої інформації).
У сфері контролю над концентраціями Регламент 139/2004
уповноважує Комісію ЄС приймати рішення щодо накладення
штрафів та періодичних штрафних платежів за порушення норм
концентрації. За порушення матеріальних норм, тобто за ненад-
силання нотифікації про концентрацію, запровадження концен-
трації після повідомлення, але до рішення Комісії ЄС, запрова-
дження концентрації, визнаної несумісною із внутрішнім ринком
167
Євросоюзу, невиконання рішень Комісії ЄС, на підприємство-
порушника накладається штраф у розмірі до 10  % агрегованого
(сукупного) обігу підприємства.
За порушення процесуальних норм, тобто за ненадання або
надання недостовірної інформації у нотифікації, запитах, під­твер­
джен­нях, порушення зобов’язань, надання некоректних фінан­
сових документів на вимогу Комісії ЄС підприємство-порушник
сплачує штраф у розмірі до 1 % сукупного обігу.
Періодичні штрафні платежі накладаються у розмірі, що не
перевищує 5 % середнього денного сукупного обігу підприємства
або асоціації (об’єднання) підприємств за кожен день затримки
надання інформації за запитом Комісії ЄС, за кожен день відкла-
дання інспектування Комісією ЄС та за невиконання рішень
Комісії ЄС.

3.3. Відшкодування шкоди,

спричиненої порушенням норм
антимонопольного права
Порушення суб’єктами господарювання норм антимонополь-
ного права, зокрема статей 101 та 102 ДФЄС, завдають шкоди як
економіці в цілому, перешкоджаючи нормальному функціонуван-
ню внутрішнього ринку ЄС, так і окремим споживачам, які зазви-
чай мають переплачувати за певний товар чи послугу.
Комісія разом із національними конкурентними відомствами
держав-членів ЄС мають право вживати санкції до порушників
антимонопольного права («механізм публічного застосування»
або «public enforcement»).
Порушники можуть бути також притягнуті до цивільної відпо-
відальності кожним, хто зазнав збитку внаслідок антиконкурент-
ної поведінки іншого суб’єкта господарювання («механізм при-
ватного застосування» або «private enforcement»). Основна мета
приватного застосування антимонопольного права полягає у
повному відшкодуванні через суд шкоди та надання компенсації

168
кожній особі, що постраждала внаслідок антиконкурентної пове-
дінки інших суб’єктів господарювання.
Механізм відшкодування шкоди суб’єктами господарювання
внаслідок порушення антимонопольного права є досить новим
явищем для більшості держав. Після реформи антимонопольного
права ЄС 2004 р., Регламент 1/2003 прямо проголосив право всіх
осіб на відшкодування шкоди, завданої порушенням норм анти-
монопольного права, що включає в себе право на судовий захист.
Право на ефективний судовий захист передбачене ст.  47 Хартії
про основні права ЄС та ст. 19(1) ДЄС. Суд ЄС також неоднора-
зово наголошував на цьому в своїх рішеннях (Сase С-453/99,
Courage and Crehan [2001], С-295-298 Manfredi [2006], Сase
С-360/09 Pleiderer [2011]). Правовим механізмом відшкодування
шкоди в ЄС на сьогодні є:
1) Регламент Ради 1/2003, згідно з яким тягар доказування
наявності порушення лежить на особі, яка стверджує існування
такого порушення. Якщо суб’єкт господарювання вважає, що
його дії підпадають під виключення із заборони згідно зі ст. 101(3)
ДФЄС, то це обов’язок саме такого суб’єкта господарювання
надати достатньо доказів цьому.
2) Регламент Ради 44/201,1 згідно з яким суди держав-членів
ЄС мають юрисдикцію розглядати позови осіб про відшко­
дування шкоди, завданої порушенням антимонопольного права,
а рішення за такими позовами мають визнаватися та виконувати-
ся в усіх державах-членах ЄС.
3) Регламент Ради 1206/2001 урегульовує питання співробітни-
цтва між судами різних держав-членів ЄС у процесі збору доказів
у цивільних або господарських справах, включаючи справи про
відшкодування шкоди, завданої порушення антимонопольного
права.
4) Регламент 864/2007 визначає право, що застосовується до
справ про відшкодування шкоди, завданої порушенням норм
антимонопольного права.
1 Регламент 44/201 у 2012 р. був замінений Регламентом 1215/2012, який вступить в
силу в 2015 р.

169
 5) Директива 2008/52/ЄС, яка вимагає від держав-членів ЄС
передбачити можливість застосування посередництва та процеду-
ри примирення в усіх цивільних та господарських спорах, зокре-
ма і тих, що виникають внаслідок порушення норм антимоно-
польного права.
Попри достатню правову основу, на сьогодні приватний меха­
нізм відшкодування шкоди використовується досить рідко. Осо­
би, що зазнали збитків внаслідок порушення норм антимоно-
польного права іншими суб’єктами господарювання, рідко звер-
таються до суду та отримують відшкодування через необізнаність
населення щодо процедури застосування механізму відшкоду-
вання збитків за порушення норм антимонопольного права,
невпевненість у позитивному вирішенні справи, а також через
відсутність гармонізованого підходу до цього питання на рівні
ЄС.
Комісія вже не один рік займається розробкою політики в
напрямку гармонізації сфери приватного застосування антимо-
нопольного права та покращення ефективності реалізації спожи-
вачами свого права на компенсацію. В 2013 р. Комісія прийняла
проект Директиви про відшкодування шкоди, спричиненої пору-
шенням антимонопольного права ЄС з метою гармонізації націо-
нального права держав-членів ЄС у цій сфері (надалі —
«Директива»). Директива ґрунтується на положеннях Білої книги
Комісії про механізм відшкодування збитків, спричинених пору-
шенням антимонопольного права (надалі — «Біла книга») 2008 р.
Директива була схвалена Європейським парламентом у квітні
2014 р. та підлягає остаточному схваленню Радою, після чого дер-
жави-члени ЄС матимуть 2 роки для імплементації її положень у
національне законодавство.
На сьогодні механізм відшкодування збитків суб’єктами гос-
подарювання внаслідок порушення антимонопольного права в
ЄС поки що входить до числа сфер, що не є гармонізованими на
рівні ЄС, а тому кожна держава-член ЄС має право застосовувати
свої власні правила і процедури для забезпечення права кожної
особи на компенсацію.

170
 Деяку форму мінімальної гармонізації національних положень
у цій сфері забезпечує Суд ЄС. У своїх рішеннях — Courage
v.  Crehan C-453/99 [2001] та Manfredi C-295/04 — C-298/04
[2006] — Суд ЄС дає певні вказівки національним судам держав-
членів ЄС щодо основних принципів приватного застосування
антимонопольного права та відшкодування шкоди особам, що
постраждали внаслідок антиконкурентної поведінки інших
суб’єктів.
Тому, попри відсутність гармонізації на рівні ЄС, проект
Директиви, положення Білої книги та практика Суду ЄС, що є час-
тиною acquis communataire, вже сьогодні можуть прямо застосову-
ватися національними судами при розгляді позовів про відшкоду-
вання шкоди, завданої порушенням антимонопольного права.
Для прикладу можна навести рішення Верховного суду Іспанії
від 7 листопада 2013 р. Суд присудив 4,1 млн євро компенсації
14  виробникам цукерок (включаючи Nestle, Wrigley, Zahor, Lacasa
Group тощо). Позов був поданий виробниками цукерок спільно
проти іспанської цукрової компанії Azucarera Ebro, яка була визна-
на одним із учасників картелю — змови щодо встановлення цін на
цукор. У своєму рішенні суд Іспанії робить посилання на проект
Директиви, що вже є свідченням того, наскільки важливим є право
ЄС, навіть якщо воно не вступило в силу, для усунення невизна-
ченості та невідповідностей між різними правовими системами.
Основні принципи механізму відшкодування приватними осо-
бами збитків, спричинених порушенням норм антимонопольно-
го права:
А) Кожна особа, що зазнала збитку, може бути належним пози-
вачем. У рішенні у справі Courage v. Crehan Суд ЄС зазначив, що
«[…] практична реалізація заборони антиконкурентних угод чи
поведінки згідно зі ст. 81(1) ДЗЄС (сьогодні — ст. 101 (1) ДФЄС)
була б під загрозою, якщо б не передбачалася можливість кожної
особи вимагати відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок такої
антиконкурентної угоди чи поведінки, що обмежила чи спотво-
рила конкуренцію на ринку» .

171
 Суд ЄС роз’яснив це твердження у своєму наступному рішенні
у справі Manfredi, підкресливши, що «[…] будь-яка фізична особа
може вимагати компенсації за завдані збитки, де є причинно-
наслідковий зв’язок між шкодою та забороненою ст.  81 ДЗЄС
угодою або практикою».
Таким чином, будь-яка особа має право на компенсацію за
шкоду, якщо існує причинно-наслідковий зв’язок між понесени-
ми збитками і антиконкурентною поведінкою іншого суб’єкта
господарювання.
У той час як прямі покупці/споживачі, тобто ті, що безпосе-
редньо мають справу із порушником, завжди можуть бути належ-
ними позивачами, труднощі виникають щодо того, чи охоплює
категорія «будь-яка особа» також і непрямих/опосередкованих
покупців/споживачів, тобто тих, які не спілкуються із порушни-
ком безпосередньо, проте також зазнають збитків, що передають-
ся до них від прямих покупців.
Наприклад, у ланцюжку (і) виробник цукру ТОВ «Шекер» —
(іі) виробник цукерок Nestle — (ііі) споживач пан Іванов, вироб-
ник цукерок Nestle буде прямим споживачем, який у випадку
придбання цукру від виробника ТОВ «Шекер» за завищеною
ціною (що склалася внаслідок порушення виробником цукру
ТОВ «Шекер» норм антимонопольного права) буде змушений
підняти ціну на свої цукерки. Відповідно, виробник цукерок
Nestle передасть/компенсує свій збиток, продавши свої цукерки
непрямому покупцю пану Іванову за завищеною ціною. Якби
виробник цукру ТОВ «Шекер» не порушував антимонопольного
права і не підвищив ціни на цукор з необґрунтованих причин,
виробник цукерок Nestle не мав би підстав підвищувати ціни на
свій товар, а відповідно, споживач Іванов не мав би переплачува-
ти за придбані цукерки.
Як прямі, так і непрямі покупці мають право вимагати відшко-
дування шкоди в суді. Про це йдеться у Білій книзі, а також у про-
екті Директиви.
Зазвичай, приватне застосування антимонопольного права
пов’язане із правом окремої особи на компенсацію. Проте дуже

172
часто великі групи людей або підприємств зазнають шкоди вна-
слідок антиконкурентних дій інших суб’єктів господарювання.
Колективний механізм звернення до суду може значно покращи-
ти ефективність доступу до правосуддя осіб, які постраждали вна-
слідок порушення антимонопольного права.
Колективний механізм може бути у вигляді: (і) позову, подано-
го до суду певними кваліфікованими суб’єктами, якими, напри-
клад, є торгові асоціації, спілки із захисту справ або будь-які інші
некомерційні організації, які займаються питаннями захисту прав
споживачів та спеціально призначені для цього державою-членом
ЄС (Омбудсман у Фінляндії, асоціація із прав споживачів у Болга­
рії, окремі особи, що діють від імені групи в Португалії; та (іі)
об’єднання індивідуальних позовів про відшкодування збитку,
завданого порушенням антимонопольного права, в одне прова-
дження.
Колективний механізм відшкодування шкоди є необхідним
для підвищення ефективності приватного застосування антимо-
нопольного права, адже зазвичай окремі споживачі не наважу-
ються звертатися до суду через обмеженість (фінансових) ресур-
сів, нестачу досвіду чи впевненості у позитивному вирішенні
справи. Механізм відшкодування шкоди, за якого одне рішення
суду стосується великої кількості споживачів, має значні переваги
в порівнянні із численними індивідуальними рішеннями з точки
зору витрат. Тоді як великі компанії без вагань звертаються до
суду з метою відшкодування збитків, колективний механізм від-
шкодування ідеально підходить для споживачів (якими є ми з
вами) та суб’єктів малого бізнесу. Сукупний збиток для економіки
може бути значним, тоді як шкода, заподіяна кожному споживачу
окремо, є занадто малою, щоб звертатися до суду із окремим
позовом про компенсацію.
Б) Ефективність механізму відшкодування шкоди залежить від
строку позовної давності. Кожна особа, що постраждала в резуль-
таті антиконкурентних дій іншого суб’єкта господарювання, має
право отримати за це компенсацію, але для цього важливо дотри-
муватися встановлених строків позовної давності. Суд ЄС у

173
рішенні у справі Manfredi наголошує на тому, що строк позовної
давності має бути встановлений в національному праві кожної
держави-члена ЄС із дотриманням принципу ефективності.
Строк позовної давності не повинен робити реалізацію права на
компенсацію за завдані збитки практично неможливим або дуже
складним. Позовна давність не має створювати перешкод на
шляху до компенсації за збиток.
Строки позовної давності різняться в державах-членах ЄС (від 1
до 30 років). Наприклад, в Угорщині строк позовної давності скла-
дає 5 років, тоді як у Німеччині, Австрії та Люксембурзі — 30.
Є суб’єктивні строки позовної давності (коли позивач дізнався про
шкоду) та об’єктивні строки позовної давності (незалежно від
моменту, коли позивач дізнався про шкоду). Деякі держави-члени
ЄС застосовують тільки один із видів позовної давності, в той час
як інші (Бельгія, Греція, Нідерланди, Австрія, Німеччина, Польща,
Чехія, Словаччина, Мальта і Словенія) застосовують обидва під-
ходи для вирахування строків позовної давності.
Суд ЄС у Manfredi дійшов висновку, що «[…] норма національ-
ного права, згідно з якою строк позовної давності починає відра-
ховуватися з моменту, коли були прийнята антиконкурентна
угода або вчинена антиконкурентна практика, може зробити
практично неможливим реалізацію права особи на компенсацію
завданої шкоди, особливо у випадку, якщо згідно з національним
законодавством строк позовної давності досить короткий та не
може бути призупинений». Саме тому, строк позовної давності
повинен бути розумним. Крім того, перебіг позовної давності не
має починатися з моменту дії антиконкурентної угоди, адже
визначити цей момент є практично неможливим завданням для
окремих споживачів.
Згідно з проектом Директиви, строк позовної давності має
бути мінімум 5 років із моменту, коли особа, що зазнала шкоди,
дізналася чи могла дізнатися про: (і) антиконкурентну поведінку
суб’єкта господарювання; (іі) кваліфікацію такої поведінки як
порушення антимонопольного права; (ііі) порушення завдало
шкоди такій особі; та (іv) особу порушника.

174
 В) Право на повну компенсацію без надмірного та безпідстав-
ного збагачення. Ефективний механізм відшкодування шкоди
означає, що всі збитки, понесені внаслідок антиконкурентної
поведінки, мають бути покладені на відповідача. Для присуджен-
ня компенсації необхідний ретельний розрахунок та визначення
спричиненого збитку. Розрахунок збитку є одним із найскладні-
ших завдань в процесі приватного застосування антимонополь-
ного права, а також у деяких випадках є перешкодою для повної
компенсації шкоди. Наприклад, коли неможливо точно визна-
чити суму збитку, суд навряд чи присудить повну суму, заявлену в
позовних вимогах. Тому, позивач має бути обережним в оцінці
свого збитку та уникати надмірних вимог. Недостатнє обґрунту-
вання причинно-наслідкового зв’язку та доказів для підрахунку
збитку є найбільш поширеними причинами невдалого відшкоду-
вання шкоди.
Суд ЄС у справі Manfredi визначає обсяг ефективної і повної
компенсації за шкоду, спричинену порушенням антимонополь-
ного права. Зокрема, це фактичні втрати, упущена вигоду та від-
сотки. Суд ЄС далі пояснює, що упущена вигода, а також виплата
відсотків є важливим компонентом компенсації, без яких відшко-
дування шкоди є неможливим. Фактичні витрати в результаті
протиправної поведінки порушника легше оцінити і довести, ніж
упущену вигоду. Проте упущена вигода є невід’ємною частиною
компенсації, що визнається у більшості юрисдикцій. Конкуренти,
як правило, є тими особами, які вимагають компенсації упущеної
вигоди, адже їхня здатність конкурувати і отримувати прибуток
зазнає шкоди внаслідок антиконкурентної поведінки інших учас-
ників ринку.
Що ж стосується безпосередньо визначення суми збитку, то
цей процес зазвичай складається з двох етапів: (і) визначення
того, що б сталося, якби не було порушення; та (іі) визначення
різниці між фактичним станом справ і ситуацією, якби не було
порушення, із послідуючим перетворенням результатів дослі-
дження у реальну вартість збитку. Таке перетворення можливо
шляхом: порівняння ситуації з умовами/цінами на аналогічному

175
ринку, використання інформації схожих суб’єктів господарюван-
ня чи секторів економіки з метою оцінки фінансових результатів
позивача та відповідача до та після порушення (погіршення
показників позивача свідчитиме про збиток, а покращення показ-
ників діяльності відповідача надаватиме деяку форму оцінки
вигоди, спричиненої порушенням антимонопольного права).
Хоча фінансові показники діяльності компанії залежать від ряду
факторів (технологія, бренд, історія виробництва, конкуренція на
ринку). Тому, у своїх вимогах позивач має продемонструвати, що
збиток виник у результаті саме антиконкурентних дій іншого
суб’єкта господарювання, а не внаслідок власної неефективності.
Право на повну компенсацію не повинно призводити до без-
підставного збагачення. Безпідставне збагачення може виникну-
ти тоді, коли позивач отримує компенсацію двічі (що найчастіше
може виникнути у випадку, коли прямий покупець, який зверта-
ється до суду із відшкодуванням збитку, не є остаточним спожи-
вачем, а відповідно, вже компенсував свій збиток, перепродавши
свій товар наступному споживачу/непрямому покупцю порушни-
ка). Відповідач має право використовувати цей аргумент у суді з
метою зменшення суми компенсації.
Г) Доступ до доказів та мінімальне розкриття інформації.
Результат розгляду справи щодо відшкодування шкоди, спричи-
неної антиконкурентними діями суб’єктів господарювання, зале-
жить від здатності позивача надати належні докази. Доступ до
доказів є однією з основних проблем позивачів у процесі подання
позову до суду, адже дуже часто інформація є недоступною і зна-
ходиться у третіх осіб чи у відповідача.
У Білій книзі наголошується на необхідності покращення
доступу позивачів до інформації/доказів, але водночас не допус-
тити виникнення негативних наслідків від надмірно широкого
розкриття інформації та зловживань нею. Розкриття інформації,
зокрема, що стосується доступу до доказів, має бути пропорцій-
ним та не перевищувати того, що прямо необхідно для певного
конкретного випадку. Позивач повинен показати в суді, що він
надав суду всю наявну в нього інформацію/докази, і що він не в

176
змозі, попри всі його зусилля, надати будь-яку іншу інформа-
цію.
Багато доказів можна знайти в рішенні конкурентного відом-
ства про наявність порушення норм антимонопольного права.
Суб’єкти господарювання можуть клопотати про отримання
доступу до файлу справи, що знаходиться у конкурентного відом-
ства, для підтвердження своїх вимог у суді. Існують спеціальні
правила щодо доступу до інформації конкурентного відомства.
Регламент 1049/01 є основним документом, який врегульовує
питання доступу фізичних осіб до файлів Комісії. Доступ до кон-
фіденційної інформації забороняється, якщо суд не підтвердить,
що інформація буде зберігатися в таємниці і не буде включена до
тексту рішення, що підлягає опублікуванню. Це правило урівно-
важує і одночасно захищає інтереси всіх осіб, що беруть участь у
судовому процесі.
Д) Судові витрати, пов’язані із позовами про відшкодування
шкоди. Процес відшкодування шкоди, завданої антиконкурентни-
ми діями, може бути достатньо дорогим, як з точки зору часу, так і
коштів, адже потребує проведення складного економічного аналізу.
Вартість судових витрат є одним із основних стримуючих чинників
для фізичних осіб звертатися до суду із позовом про відшкодування
шкоди, спричиненої порушенням антимонопольного права. У біль-
шості юрисдикцій переважає принцип «платить той, хто програв» і є
основоположним для забезпечення справедливості процесу. Комісія
в Білій книзі передбачає можливість відступу від цього принципу,
коли відповідач перебуває у набагато кращій фінансовій ситуації,
ніж позивач. Проект Директиви не врегульовує цього питання, а від-
повідно, це має залишатися на розсуд окремої держави-члена ЄС
згідно з особливостями національного законодавства.
У деяких державах суди застосовують гнучкий підхід до цього
питання та розподіл судових витрат повністю залишається на роз-
суд суду залежно від обставин. У Великобританії поряд із осно-
вним принципом, за якого сторона, що програла, бере на себе всі
витрати, суд користується повною свободою у розподілі судових
витрат та бере до уваги такі фактори: поведінку сторін до і після

177
судового розгляду, доречність звернення до певних питань, чи
була вимога позивача безпідставно перебільшена тощо.
Загалом, до позовів про відшкодування шкоди внаслідок пору-
шення антимонопольного права суди держав-членів ЄС мають
ставитися як і до будь-яких інших позовів про відшкодування
шкоди, враховуючи особливості національного процесуального
права.
Таким чином, попри те, що на законодавчому рівні передбаче-
на можливість кожного на відшкодування шкоди, завданої пору-
шенням норм антимонопольного права, такий механізм дуже
рідко використовується на практиці через низку труднощів,
зокрема: неясні положення національного законодавства щодо
того, хто може бути позивачем у таких справах, труднощі із роз-
рахунку суми збитку та надання доказів, висока вартість судових
витрат, невпевненість в позитивному результаті розгляду справи
тощо. Відсутність гармонізації законодавства в цій сфері на рівні
ЄС є однією із першочергових причин неефективності та непо-
пулярності застосування механізму відшкодування шкоди за
порушення норм антимонопольного права. Саме тому, Директива
про загальні стандарти приватного застосування антимонополь-
ного права, може призвести до гармонізації різноманітних підхо-
дів щодо приватного застосування антимонопольного права згід-
но з національним законодавством держав-членів ЄС та до
покращення ефективності цього процесу.

3.4. Правове регулювання надання

державної допомоги

Принципи правового регулювання надання

державної допомоги державами-членами
Антимонопольне право Євросоюзу розглядається у світлі фор-
мування внутрішнього ринку та базується передусім на принци-
пах добросовісної конкуренції. Держава є важливим фактором
економічного розвитку, істотним та головним суб’єктом на ринку.

178
Таким чином, держави також можуть порушувати конкуренцію.
Правила конкуренції Євросоюзу, які є за своєю природою надна-
ціональними, дозволяють здійснювати об’єктивний контроль над
втручанням органів держав-членів в економіку й можуть зупиня-
ти порушення конкуренції з боку держав-членів. Допомога, що
надається підприємствам державами, може спричинити викрив-
лення конкуренції шляхом створення для деяких підприємств
нерівних можливостей у конкурентній боротьбі. Тому державна
допомога окремо розглядається правом Євросоюзу і є об’єктом
суворого контролю.
Державна допомога «може застосовуватися як форма протек-
ціонізму для того, щоб сприяти національним виробникам, нада-
вати їм переваги у конкурентній боротьбі, уникати необхідної
структурної адаптації, тобто для передачі труднощів конкурентам
з інших країн» (12-а доповідь Комісії ЄС 1982  р. №  158). Таким
чином, державна допомога здебільшого несумісна з політикою
здорової конкуренції.
Основні положення щодо державної допомоги підприємствам
викладено у статтях 107–109 ДФЄС. Стаття 107 містить загальний
принцип несумісності державної допомоги з вільною конкурен-
цією на ринку. За умови здійснення контролю Судом ЄС Комісії
було надано ексклюзивні повноваження щодо конт­ролю за дотри-
манням цієї несумісності, а також було надано повноваження
зобов’язати державу-члена, у разі порушення нею заборони, при-
пинити незаконну діяльність і здійснити відшкодування сум, що
були незаконно виплачені бенефіціарам відповідно до схем
надання допомоги без попереднього узгодження з Комісією.
Допомога у розумінні ст. 107 ДФЄС — це «будь-яка допомога,
що надається державою-членом, або шляхом залучення держав-
них ресурсів у будь-якій формі, що підриває або погрожує піді-
рвати конкуренцію шляхом сприяння певним підприємствам чи
виробництву певних товарів».
Стаття 107 (1) ДФЄС, яка надає тлумачення поняття державної
допомоги, містить основні елементи самої державної допомоги.
За наявності таких критеріїв державна допомога вважається несу-

179
місною із внутрішнім ринком Євросоюзу. Однак на практиці дер-
жава не позбавлена права здійснювати інші державні заходи, які
не є державною допомогою у розумінні ст. 107 (1).
Отже, головними критеріями визначення несумісності державної
допомоги із внутрішнім ринком є: вибірковість надання державної
допомоги; надання державами-членами переваг, неправомірних із
комерційної точки зору; залучення державних коштів; результатом
надання державної допомоги є викривлення конкуренції; державна
допомога має вплив на торгівлю на території Євросоюзу.
Комісія ЄС розрізняє: існуючу допомогу та нову допомогу.
Стаття 108 ДФЄС дає визначення основної різниці між існую-
чою і новою допомогою. Iснуюча допомога — це схеми допомоги
або окремі випадки надання допомоги, що були задіяні у момент
набуття чинності установчим договором для цієї держави-члена,
а  також допомога, яка була належним чином ухвалена Комісією
згідно з процесуальними правилами для нової допомоги. Iснуюча
допомога — це також допомога, яка не підпадала під визначення
допомоги у Договорі, коли вона була задіяна, але у процесі подаль-
шого розвитку внутрішнього ринку стала відповідати такому визна-
ченню. Iснуюча допомога не потребує надання попереднього пові-
домлення, але підлягає постійному контролю з боку Комісії.
Iснуюча допомога постійно переглядається Комісією. Для цього
остання має право отримувати від кожної держави-члена всю необ-
хідну інформацію. Якщо Комісія вважає, що існуюча допомога є
несумісною із внутрішнім ринком або стала такою, вона:
1) інформує про це державу-члена і надає їй можливість висло-
вити свою точку зору;
2) дає рекомендації державі-члену щодо «належних заходів»,
яких потрібно вжити для відновлення поступового розвитку або
функціонування внутрішнього ринку. Заходи, запропоновані
Комісією, не є обов’язковими, але вони важливі з процесуальної
точки зору, оскільки відкривають шлях до формальної процедури
узгодження згідно зі ст. 108 (2). Якщо держава-член Євросоюзу не
погоджується з рекомендаціями, Комісія приймає рішення, яке
після повідомлення про нього держави-члена стає обов’язковим.

180
Процедура узгодження позицій, що слідує, є такою ж самою, як і у
разі непогодження з рішенням Комісії стосовно нової допомоги.
Нова допомога включає схеми допомоги і нові випадки індиві-
дуальної допомоги, що не були включені до попередньо оголо-
шених програм допомоги.
Нова допомога і зміна існуючої допомоги потребують обов’яз­
кового попереднього повідомлення Комісії і не можуть вважатись
дійсними без ухвали (дозволу) Комісії ЄС.
Процесуальні аспекти нової допомоги викладені у ст.  108 (3)
ДФЄС. Ці норми хронологічно передують параграфу (2), де викла­
дено процедуру узгодження.
Правове регулювання надання державної допомоги держава-
ми-членами регулюються двома основними принципами:
— ex ante notification — зобов’язання держав-членів повідом­
ляти Комісію ЄС про намір здійснити державну допомогу;
— stand still principle — будь-яка державна допомога держава-
ми-членами має бути затверджена Комісією ЄС (тобто державна
допомога може бути надана тільки за умови її затвердження
Комісією ЄС).
Повідомлення про допомогу повинно передувати формально-
му її прийняттю чи внесенню змін в існуючу допомогу, а також
набуття нею чинності. Останнє виконується не через надання
допомоги конкретному бенефіціару, а шляхом створення відпо-
відних інститутів чи імплементації на законодавчому рівні. Таким
чином, прийняття допомоги до повідомлення про неї є порушен-
ням зазначеної вимоги; це також стосується тих випадків, коли не
прийнято рішення щодо її конкретного надання. Щоб запобігти
негативним наслідкам такого порушення, Комісія пропонує, аби
держава-член Євросоюзу, яка планує надати допомогу, чітко пові-
домляла потенційних бенефіціарів про те, що весь план надання
допомоги підлягає затвердженню і ухваленню Комісією. Така
умова, якщо вона чітко проголошена, достатня для того, щоб про-
ект держави-члена не розглядався як затверджений і ухвалений.
Невиконання вимоги про повідомлення призводить до анулю-
вання допомоги, оскільки держава-член Євросоюзу не виконала

181
вимогу, передбачену для неї безпосередньо Договором. Набрання
допомогою чинності за таких обставин робить її незаконною.
Порушення вимоги про повідомлення може бути підтверджено
національним судом, можливо, за позовом конкурента тієї струк-
тури, що мала отримати допомогу.
У політиці Комісії головне розмежування проводиться між
інвестиційною та оперативною видами допомоги.
Тоді як перший тип допомоги загалом розглядається позитив-
но, у наданні допомоги другого типу зазвичай відмовляють і забо-
роняють її згідно зі ст. 107 (1). Ці два типи допомоги відрізняють-
ся за метою.
Iнвестиційна допомога має на меті сприяти капітальним інвес-
тиціям, які, своєю чергою, сприяють створенню нових виробництв
і робочих місць; оперативна допомога має на меті сприяти підпри-
ємству, яке перебуває у скрутному становищі, шляхом надання
фінансових або фіскальних пільг або відшкодування його боргів.
На додаток до цих двох типів допомоги Комісія дозволяє
надання допомоги, яка обумовлюється окремими спеціальними
політичними цілями, зокрема, такими, як боротьба з безробіттям,
дослідження та розвиток, захист навколишнього середовища. Для
таких потреб може бути дозволене надання допомоги навіть у
тому випадку, якщо вони не підпадають під категорію інвестицій-
ної допомоги.
У пунктах 2 і 3 ст. 107 наведено ряд категорій допомоги, які вважа-
ються або можуть вважатись сумісними із внутрішнім ринком. Саме
це є позитивним моментом у політиці контролю та моніторингу
державної допомоги, встановленої Договором про заснування ЄС.
Визначення сумісності входить до ексклюзивної компетенції Комісії
або, в окремих випадках, Ради, й контролюється Судом ЄС і виклю-
чає будь-яке втручання судових органів держав-членів ЄС.
Стаття  107 ДФЄС зазначає допустимі вилучення (exemptions)
із загальної заборони.
Iснують три категорії допомоги, перелічені у ст.  107 (2), що
проголошені сумісними із внутрішнім ринком безпосередньо у
ДФЄС:

182
 – допомога соціального характеру вважається сумісною,
якщо вона надається індивідуальним споживачам;
– допомога, що надається у випадках природних катастроф
та надзвичайних ситуацій;
– допомога, що надається певним регіонам Німеччини, які
зазнали негативних дій внаслідок розподілу Німеччини. ДФЄС
передбачає перехідний період у п’ять років після набуття чиннос-
ті Лісабонським договором, після спливу якого Рада на пропози-
цію Комісії може ухвалити рішення про скасування цього виду
допомоги.
Ще одна група винятків із загальної заборони надання дер-
жавної допомоги передбачена у ст. 107 (3) ДФЄС і відрізняється
від попередньої тим, що аби отримати право на таке вилучення,
необхідна не тільки відповідна нотифікація, а й дозвіл Комісії
ЄС, яка має виключні повноваження щодо вирішення цього
питання.
У статті 107 (3) наведено п’ять категорій допомоги, що може
бути проголошена сумісною із внутрішнім ринком:
– допомога регіонам, де рівень добробуту надзвичайно низь-
кий;
– допомога для сприяння важливим проектам загальноєвро-
пейського значення або на відбудову економіки держави-члена
ЄС, стан якої серйозно погіршився;
– допомога на регіональному і секторальному рівнях (існу-
ють спеціальні норми для секторів сільського господарства, риб-
ної промисловості, вугільної промисловості та виробництва сталі,
текстильної промисловості і виробництва синтетичних волокон,
громадського радіо-  та телемовлення і суднобудівної промисло-
вості);
– допомога для сприяння розвитку культури або для збере-
ження культурної спадщини;
– інші категорії допомоги, що затверджені рішенням Ради,
прийнятим кваліфікованою більшістю голосів.
Процесуальні норми у сфері контролю за державною допомо-
гою були кодифіковані в Регламенті Ради № 659/1999. 

183
 Для надання блокових виключень для певних категорій дер-
жавної допомоги, тобто можливість надання державної допомоги
без її обов’язкової нотифікації, ст.  109 ДФЄС уповноважує Раду
приймати відповідні регламенти про так звані «блокові виклю-
чення». Основним таким документом є Регламент від 7 травня
1998 р. №  994/98, який діє з останніми змінами відповідно до
Регламенту від 22 липня 2013 р. 733/2013, яким встановлені кате-
горії допомоги, що підпадають від виключення (горизонтальна
допомога), та уповноважує Комісію приймати імплементаційні
регламенти, консультуючись з Дорадчим комітетом. Так, такими
категоріями допомоги є допомога малим та середнім підприєм-
ствам на розвиток, дослідження та інновації у сфері працевлашту-
вання, захисту навколишнього середовища, лісового господар-
ства, збереження морських біологічних ресурсів, збереження
культурної та історичної спадщини, у сфері спорту тощо.
У травні 2012 р. Комісія запровадила модернізаційний пакет
документів, яким передбачалося удосконалити систему заходів
щодо надання державної допомоги, особливо в частині модерні-
зації систем виключень. У зв’язку з цим, поступово система
виключень, яка застосовувалася до певних категорій допомоги
окремими регламентами, була замінена на систему загальних бло-
кових виключень для всіх типів допомоги, вказаних у ст. 10 (3).
З метою деталізації умов та критеріїв надання блокових виклю-
чень для певних видів державної допомоги був прийнятий
Регламент від 6 серпня 2008 р. № 800/2008, яким визначаються
типи допомоги та її додаткові умови, яким вона має відповідати,
щоб отримати виключення із загального принципу несумісності
державної допомоги із внутрішнім ринком ЄС на підставі ст. 107
ДФЄС. Первісно термін його дії був передбачений до 31 грудня
2013 р., однак був подовжений до 30 червня 2014 р. З 1 липня
2014  р. вступив у силу новий Регламент від 17 червня 2014 р.
651/2014, яким визначаються певні типи виключень із принципу
несумісності державної допомоги з вимогами внутрішнього ринку
відповідно до статей 107 та 108 ДФЄС. За своєю суттю цей
Регламент надає блокові виключення із загальної несумісності.

184
Зазначений Регламент розповсюджується на державну допомогу,
що надається малим та середнім підприємствам, регіональну
допомогу, допомогу на проект захисту навколишнього середови-
ща, допомогу, направлену на працевлаштування уразливих верств
населення та осіб з обмеженими можливостями тощо.
Згідно зі ст. 108 (2) ДФЄС Раді надається право при одностай-
но прийнятому рішенні проголосити певну допомогу сумісною із
внутрішнім ринком, усупереч положенням ст.  107, якщо таке
рішення виправдано наявністю надзвичайних обставин. Відповід­
но до цього положення індивідуальна схема допомоги, яка не
включається в систему блокових виключень, може бути дозволена
рішенням Ради.
Доктрина de minimis також застосовується до правил надання
державної допомоги.
Комісія ЄС видала окремий Регламент від 18 грудня 2013 р.
№ 1407/2013 щодо застосування статей 107 та 108 ДФЄС стосовно
допомоги de minimis. Відповідно до цього документа державна
допомога, яка відповідає критеріям цього Регламенту (окрім чітко
зазначених видів допомоги у сфері сільського господарства згідно
зі ст. 1 цього Регламенту), звільняється від обов’язкового отриман-
ня дозволу до її надання та не підпадає під дію ст. 107 (1) ДФЄС.
Такими критеріями є неперевищення розміру державної допомоги
у 200 тис. євро для одного бенефіціара, через будь-який час, що
перевищує три фіскальні роки, для сфери вантажних перевезень
автомобільним транспортом — не вище 100 тис. євро для одно-
го бенефіціара, через будь-який час, що перевищує три фіскальні
роки. Виключення робляться для деяких секторів економіки,
наприклад, агропромислового комплексу, експортної діяльності з
третіми країнами, рибопромислового та вугільного секторів.
Крім того, підприємство-бенефіціар повинно інформувати
державу-член про будь-яку отриману раніше допомогу, щоб не
порушувати вимогу максимального обсягу такої допомоги.
В іншому разі держава-член Євросоюзу може створити централь-
ний реєстр для збереження всієї інформації про допомогу за
принципом de minimis.

185
 Якщо Комісія ЄС отримує з будь-якого джерела інформацію
про впровадження допомоги, що не була попередньо заявлена
(нотифікована), вона повинна негайно провести розслідування.
Для цього вона може запросити інформацію від зацікавленої дер-
жави-члена Євросоюзу і, якщо таку інформацію не буде надано
або вона виявиться неповною, Комісія може запросити інформа-
цію формальним рішенням, встановивши термін її надання.
Якщо Комісія доходить попереднього висновку, що допомогу
було надано з порушеннями, вона може покарати державу-члена
ЄС і призупинити надання допомоги до прийняття остаточного
рішення (постанова про призупинення). Комісія також має право
запровадити тимчасові заходи, а саме — наказати державі-члену
компенсувати незаконно надану допомогу до прийняття остаточ-
ного рішення (постанова про компенсацію). Цей другий захід
може бути запроваджено, тільки якщо Комісія не має сумніву
щодо незаконного характеру допомоги і за наявності серйозного
ризику великих збитків для конкурентів бенефіціара.
Зловживання допомогою — це використання бенефіціантом
наданої допомоги всупереч рішенню Комісії про її несумісність із
внутрішнім ринком. Тому категорія зловживання допомогою
належить тільки до існуючої допомоги. Процесуальні норми у
цьому випадку такі ж самі, як і для незаконної допомоги.
Коли приймається остаточне рішення про незаконний харак-
тер допомоги і її несумісність із внутрішнім ринком або про зло-
вживання допомогою, Комісія може наказати державі-члену ЄС
компенсувати незаконно надану допомогу з відсотками.
Повернення незаконно наданої допомоги (recovery of aid) — це
фундаментальний інструмент для поновлення ефективної конку-
ренції. Комісія має право вимагати повернення  допомоги без
зволікань. Повернення відбувається згідно з прийнятими проце-
суальними нормами зацікавленої держави-члена Євросоюзу.
У  Регламенті 659/1999 зазначено, що повернення збитків має
включати певні відсотки від наданої суми, щоб незаконно отри-
мана допомога не виглядала як безвідсоткова позика. Повернення
незаконно отриманої допомоги не є санкцією. Це громадський

186
обов’язок бенефіціарів, які отримали суми, що їм не належать.
Якщо підприємство-бенефіціар, яке одержало незаконну допо-
могу, змінило власника, за повернення допомоги несе відпові-
дальність новий власник. У Регламенті 659/1999 міститься поло-
ження про остаточний термін компенсації, що становить 10 років.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте роль судової практики у правовому регулюванні
антимонопольної політики ЄС.
2. Під впливом яких факторів набувало розвитку наднаціональне регу-
лювання конкуренції в ЄС?
3. Назвіть процедури прийняття рішень інститутами ЄС у сфері полі-
тики конкуренції.
4. Якими є основні принципи антимонопольного права Євросоюзу
та його характерні риси?
5. Дайте визначення таким поняттям: підприємство, обмеження конку-
ренції, доктрина єдиного економічного суб’єкта господарювання.
6. У чому полягає сутність доктрини de minimis?
7. Які процесуальні можливості має Комісія ЄС у сфері конкуренції?
8. Які є виключення із заборон ст. 101 (п. 1) ДФЄС?
9. Яку роль відіграють рішення Суду Євросоюзу в картельній практиці?
10. Охарактеризуйте поняття, режими та категорії вертикальних та
горизонтальних угод.
11. Розкрийте поняття та джерела правового регулювання домінуючого
становища.
12. Назвіть фактори, що характеризують домінування на ринку.
13. Назвіть основні типології зловживань домінуючим становищем в ЄС.
14. Визначте поняття концентрації та її видів.
15. Назвіть правові механізми відшкодування збитків, понесених пору-
шенням правил конкуренції в ЄС
16. Дайте визначення таких понять: державна допомога, порядок та
правове регулювання надання державної допомоги, обмеження в
наданні державної допомоги.
17. Якими є процедури визначення державної допомоги незаконною?
18. Визначте процедури повернення незаконної державної допомоги.

187
 Розділ 4
Правове регулювання
фінансових відносин
Європейського союзу
4.1. Становлення системи власних ресурсів
Євросоюзу
Євросоюз традиційно демонструє приклад надзвичайно успіш-
ної економічної інтеграції. Очевидно, що досягнення таких успі-
хів було б неможливим без поступово сформованої системи влас-
них ресурсів, що стабільно забезпечує ЄС коштами, необхідними
для поглиблення і розширення інтеграційних процесів. За раху-
нок бюджету ЄС, зокрема, фінансується діяльність у таких галу-
зях, як сільське господарство (на яке традиційно припадає більше
третини бюджетних витрат), розвиток інфраструктури (будівни-
цтво доріг, мостів і залізниць), освіта, культура, соціальна політи-
ка й зайнятість населення, охорона навколишнього середовища,
здоров’я і захист споживачів, наукові дослідження, створення
просто­ру свободи, безпеки й справедливості тощо. Частина
бюджету організації використовується на допомогу країнам, що
розвиваються, та гуманітарну допомогу третім країнам.
Наразі правове регулювання бюджетних відносин у Євросоюзі
здійснюється на високому рівні, що дозволяє досягати компромі-
су між усіма 28  державами-членами та інститутами цього об’єд­
нання.
Разом із поглибленням інтеграційних процесів бюджетне регу-
лювання в ЄС пройшло тривалий період розвитку. Висвітлення
правових засад фінансування Євросоюзу потребує дослідження

188
основних етапів становлення системи власних ресурсів, що дозво-
ляє зрозуміти особливості бюджетних відносин в ЄС на сучасно-
му етапі.
Протягом усього періоду розвитку ЄС система його бюджетно-
го устрою детально відпрацьовувалась — політичні та економічні
рішення приймались лише після виникнення передумов для
цього, можливі наслідки реформ детально аналізувались, унаслі-
док чого здійснювані реформи виявлялись успішними.
Підписані в 1950-х рр. договори про заснування європейських
співтовариств визначили принципи дії бюджетних механізмів
Співтовариств, які практично без змін проіснували до 1970  р.
Вони передбачали окремий бюджет для кожного зі Співтовариств,
з якого фінансувалися адміністративні і операційні витрати.
Поява єдиного бюджету ЄС пов’язана з підписанням Договору
про злиття в 1965 р. За цим договором до єдиного бюджету ЄЕС
було включено адміністративні бюджети ЄОВС і Євратому.
Процес об’єднання бюджетних інструментів було завершено до
початку 1970 р.
З початку свого заснування ЄЕС та Євратом здійснювали свою
діяльність переважно за рахунок внесків держав-членів. Такий
механізм фінансування притаманний всім традиційним міжна-
родним організаціям, що є органами багатосторонньої дипломатії
і не мають повноважень наднаціонального характеру, які дозволя-
ють ухвалювати самостійні рішення незалежно від політичної
волі кожної з держав-учасників. Розмір внеску був пропорційний
питомій вазі країни в загальному обсязі ВНП Співтовариства.
Поступово ставало очевидним, що система фінансування
діяльності Співтовариств лише за рахунок внесків держав-членів
не є досить ефективною. Це дало поштовх до розвитку особливої
системи фінансування діяльності ЄС, яка ґрунтується на вико-
ристанні власних коштів об’єднання. Прикладом для неї став
успішний досвід ЄОВС, установчий договір якого встановлював
два власних джерела формування бюджету: позики, що розміщу-
ються на ринку, і податок на продажі (sales tax) вугілля і сталі,

189
а також їхніх похідних у державах-членах ЄОВС (ст. 49 Паризького
договору).
Рішучий крок назустріч фінансовій незалежності європей-
ських співтовариств було зроблено 21  квітня 1970  р., коли Рада
ухвалила Рішення  №  70/243 про створення системи власних
ресурсів, яке виділило ЄЕС з решти міжнародних організацій,
діяльність яких залежить від відрахувань країн-членів. Відповідно
до зазначеного рішення основою для незалежної системи фінан-
сування діяльності Співтовариства стали сільськогосподарські і
митні збори (так звані традиційні власні ресурси), а також відра-
хування від ПДВ, що збирається в країнах-членах (першопочат-
ковий розмір відрахувань становив 1 % від суми зібраного в дер-
жаві ПДВ, згодом цю ставку було переглянуто, і відповідно до
Рішення Ради від 7  травня 1985  р. 85/257, що набуло чинності з
1 січня 1986 р., вона становила 1,4 %).
Частиною вжитих заходів стала відмова від внесків держав-
членів до бюджету ЄС. Це повинно було допомогти вирішити ряд
політичних і економічних проблем у відносинах між тими держа-
вами, які вважали, що порівняно з іншими учасниками їхні
фінансові вигоди від участі в ЄС значно менші, ніж їхні грошові
внески до бюджету Співтовариств.
Таким чином, до власних ресурсів почали належати доходи, які
надходять до бюджету в результаті власної діяльності органів
Співтовариства, пов’язаної з регулюванням економічних проце-
сів. Стягнення спільних митних тарифів при імпорті в зону ЄЕС
промислових товарів з третіх країн стало можливим унаслідок
запровадження спільної митної політики та введення єдиного
митного тарифу. Своєю чергою, можливість стягнення компенса-
ційних зборів і мит при імпорті сільськогосподарських товарів
з’явилась унаслідок запровадження єдиної сільськогосподарської
політики. Щодо єдиної системи відрахувань від ПДВ, то її запро-
вадження було обумовлено необхідністю уніфікації бази оподат-
кування ПДВ у всіх державах-членах Співтовариств. Основи такої
уніфікації були визначені в Директиві від 17 травня 1977 р. 388/77.

190
 У подальшому правове регулювання системи власних ресурсів
зазнавало неодноразових змін, оскільки розвиток інтеграції в
об’єднанні  вимагав дедалі більших фінансових коштів, тоді як
доходи бюджету були обмежені «стелею» відрахувань від ПДВ,
а надходження від митних і компенсаційних зборів росли занадто
повільно і залежали від багатьох нестійких чинників (коливання
цін на світовому ринку, масштабів і структури імпорту з третіх
країн тощо).
У лютому 1987 р. Комісія запропонувала на розгляд Ради свої
пропозиції з реформування фінансової системи Співтовариства,
які отримали назву «Пакет Делора-I», за ім’ям Жака Делора, який
тоді був головою Комісії ЄС. Через рік на сесії Європейської Ради
в Брюсселі було визначено основні напрями розвитку фінансової
системи ЄС на основі пропозицій, викладених у «Пакеті Делора-I»:
1)  вирішено збільшити обсяг надходження власних ресурсів до
бюджету Співтовариств у період з 1988 до 1992  рр.; 2)  вирішено
забезпечити пріоритет тих напрямів фінансової політики Спів­
товариств, метою яких є подальше об’єднання держав-членів
(зокрема, політика формування структурних фондів і політика
обмеження витрат на сільське господарство); 3) ухвалено рішення
про забезпечення відповідності обсягу субсидій, що надаються
Співтовариствами державам-членам, рівню економічного розвит­
ку цих держав.
Крім цього, було ухвалено рішення посилити бюджетну дис-
ципліну, щоб забезпечити контроль над зростанням бюджетних
витрат. З цією метою 29 червня 1988 р. у Брюсселі між Комісією,
Радою і Європарламентом було укладено Міжінституційну угоду
про бюджетну дисципліну і вдосконалення бюджетного процесу.
Її метою було забезпечення інститутів Співтовариств та держав-
членів ефективними засобами для реалізації спільних політик
Співтовариств. Угода передбачала такі напрями реформи фінан-
сової системи Співтовариств: 1)  забезпечення контролю над
витратами Співтовариств з метою суворого дотримання бюджет-
ної дисципліни; 2)  введення додаткового (четвертого) джерела
фінансування діяльності Співтовариств — відрахувань держав-
191
членів до бюджету Співтовариств на основі певної відсоткової
ставки (не більше 1,335) від величини їхнього валового націо-
нального продукту (ВНП). Таке четверте джерело, по суті, є змі-
неною формою існуючих раніше внесків держав-членів; 3) забез-
печення відповідності відрахувань держав-членів  до бюджету
Співтовариств реальним фінансовим можливостям цих держав.
Міжінституційна угода 1988  р. накладала на інститути
Співтовариств зобов’язання з дотримання бюджетної дисциплі-
ни, а також передбачала порядок перегляду обсягу щорічних
витрат Співтовариств. До Угоди додавався так званий Перспек­
тивний фінансовий прогноз на 1988–1992  рр., який визначав
основні бюджетні пріоритети на майбутній період (4–6 років)
і  встановлював максимальний обсяг майбутніх витрат Співто­
вариств та їх прогнозований склад.
Бюджетну реформу 1988  р. безумовно можна назвати успіш-
ною, оскільки основні її цілі (контрольоване і впорядковане зрос-
тання витрат, поліпшення бюджетної процедури і управління
бюджетом, досягнення необхідного обсягу надходжень від влас-
них ресурсів) були досягнуті.
Наступна реформа системи власних ресурсів була зумовлена
потребою додаткових коштів для виконання нових завдань,
визначених у ДЄС. На початку 1992  р. Комісія запропонувала
новий проект середньострокової фінансової програми на 1993—
1999  рр., який отримав назву «Пакет Делора-II» і був спрямова-
ний на виконання цілей ДЄС. Цей проект було прийнято Радою
у грудні 1992 р. в Единбурзі. Пріоритет було віддано витратам на
структурні операції Євросоюзу в регіонах, які найбільше відста-
ють. Відповідно до Единбурзької угоди необхідно було збільшити
обсяг фінансових ресурсів, що спрямовуються на фінансування
внутрішніх політик Співтовариства, розширити фінансування
структурних фондів, а також вжити низку заходів для підвищення
конкурентоспроможності європейської промисловості.
У подальшому система власних ресурсів зазнала суттєвих змін
у зв’язку з перспективою розширення Союзу. В липні 1997  р.
Комісія опублікувала документ «Програма 2000: рух до сильнішо-
192
го і ширшого Союзу», що була схвалена на засіданні Європейської
Ради в Берліні 24–25 березня 1999 р. У програмі містилися пропо-
зиції з реформування спільної сільськогосподарської політики,
щодо нової політики економічного і соціального об’єднання,
організації програм допомоги країнам-аплікантам на вступ.
29 вересня 2000 р. Рада схвалила нове рішення про систему влас-
них ресурсів ЄС, згідно з яким було збільшено обсяг коштів, що
залишаються у розпорядженні держав-членів після стягнення
митних зборів і компенсаційних зборів: з 2001 р. країни залиша-
ють собі 25 % доходів від мит і зборів для покриття витрат з їхньо-
го стягнення. Було понижено максимальну ставку відрахувань з
ПДВ — у 2000 р. вона становила 1 %, у 2002–2003 рр. вона була
знижена до 0,75 %, а з 2004 р. — до 0,5 %. Крім того, у 2000 р. щодо
всіх країн ЄС почало діяти правило, за яким податкова база ПДВ,
з якої стягуються відрахування до єдиного бюджету,  не  може
перевищувати 50  % від ВНП країни. Максимальний обсяг влас-
них ресурсів було встановлено на рівні 1,27  % від ВНП Співто­
вариства.
Наступні зміни в бюджетному регулюванні ЄС пов’язані з
укладанням Міжінституційної угоди від 17  травня 2006  р., що
визначає фінансовий план на 2007–2013 рр., прийняттям нового
Рішення Ради від 7 червня 2007 р. про власні ресурси, а також під-
писанням Лісабонського договору в грудні 2007 р. Саме ці доку-
менти визначають правові засади фінансування Євросоюзу на
сучасному етапі.

4.2. Бюджет Євросоюзу та джерела

бюджетного регулювання
Бюджетна система ЄС виконує функції, подібні завданням
національних бюджетів, — вирівнювання доходів і економічне
регулювання. Бюджет Євросоюзу є фінансовим інструментом
організованого регулювання інтеграційних процесів, а отже,
передбачає тільки колективні методи управління. Розподіл коштів
визначається не внеском конкретної країни в єдиний бюджет,

193
а значенням відповідних рішень для соціального і економічного
зміцнення об’єднання.
Правове регулювання бюджетних відносин в Євросоюзі спира-
ється на комплекс нормативних актів первинного і вторинного
права ЄС, різних за правовою природою і юридичною силою.
Основоположну роль серед актів первинного права відіграють
установчі документи ЄС у частині, що регулює порядок фінансу-
вання діяльності Євросоюзу. Після набрання чинності Лісабон­
ським договором правові засади системи власних ресурсів та
всього бюджетного права ЄС містяться в Розділі  II «Фінансові
положення» ч. 6 ДФЄС. Окреме місце в розділі займає ст. 310, що
фіксує бюджетні і фінансові принципи ЄС. Решта шість глав роз-
ділу спрямовані на їхню конкретизацію.
До джерел первинного права, що також містять норми, які
регулюють бюджетні відносини, належать і фінансові положення,
наведені в договорах про вступ до Євросоюзу нових членів.
Серед актів вторинного права, спрямованих на виконання
положень установчих документів, особливу роль у бюджетному
регулюванні відіграють уже згадані рішення Ради про власні
ресурси (останнє Рішення Ради від 7 червня 2007 р. № 2007/436),
бюджетні угоди між інститутами ЄС (остання Міжінституційна
угода про бюджетну дисципліну, співробітництво у сфері фінансів
і належне бюджетне управління від 2 грудня 2013 р.,), багаторіч-
ний фінансовий рамковий план (регламент Ради №  1311/2013
закріпив багаторічний фінансовий рамковий план на 2014–
2020 рр.), а також прийняті відповідно до вимог установчого дого-
вору Фінансові регламенти, що визначають порядок формування,
розподілу і витрат бюджетних коштів (останній Фінансовий
регламент Парламенту та Ради від 25 жовтня 2012 р. № 966/2012
замінив чинний доти Фінансовий регламент від 25 червня 2002 р.
1605/2002).
Названі документи визначають правові засади забезпечення
Союзу коштами, необхідними для досягнення своїх цілей та здій-
снення своєї політики. Відповідно до ст.  310 ДФЄС усі статті
доходів і видатків Союзу включаються до кошторису, що робиться
194
на кожний фінансовий рік і відображається у бюджеті. Фінансовий
рік триває з 1 січня до 31 грудня (ст. 313 ДФЄС).
Щорічний бюджет Союзу ухвалюють Європейський парла-
мент і Рада відповідно до порядку, визначеного в ст.  314 ДФЄС.
Багаторічний  фінансовий рамковий план і щорічний бюджет
складаються в євро (ст. 320 ДФЄС).
Глава 1 «Власні ресурси Союзу» ч.  6 ДФЄС передбачає, що
бюджет Союзу повністю фінансується за рахунок власних ресур-
сів (ст.  311 ДФЄС). Тут же передбачено процедуру прийняття
Радою рішень про власні ресурси. На відміну від загальної про-
цедури, що не вимагає ратифікації законодавчих актів ЄС держа-
вами-членами, нові рішення про систему власних ресурсів
Євросоюзу набувають чинності тільки після схвалення всіма дер-
жавами-членами відповідно до конституційних правил кожного з
них (абз. 3 ст. 311 ДФЄС).
Чинне нині Рішення Ради про систему власних ресурсів від
2007 р. визначає такі джерела власних ресурсів:
• Мито, доплати, додаткові чи компенсаційні внески, внески
чи додаткові виплати, митні збори на основі єдиного митного тари-
фу або інші збори, визначені інститутами ЄС стосовно торгівлі з
третіми країнами, митні збори на товари, визначені Договором про
заснування ЄОВС, чий строк дії завершено, та інші збори, що
передбачені в рамках спільної організації ринку цукру.
• Надходження від застосування єдиної чинної для всіх дер-
жав-членів ставки (визначена наразі ставка становить 0,30 %) до
обсягів ПДВ, що стягується на основі гармонізованої бази опо-
даткування, визначеної відповідно до норм ЄС. Податкова база
для такого розрахунку не повинна перевищувати 50 % ВНД дер-
жав-членів1.
• Надходження від застосування відсоткової ставки (визна-
ченої в рамках бюджетної процедури залежно від інших надхо-
джень) до обсягу ВНП кожної держави-члена ЄС.
• Додаткові доходи Союзу формуються за рахунок надхо-
джень, що не належать до наведених вище категорій. Це, зокрема,
1 Валовий національний дохід — фран. RNB (revenu national brut)

195
надходження до бюджету від оподаткування заробітної плати
співробітників органів ЄС, надходження від фінансових санкцій,
що застосовуються Радою і Комісією до держав-учасниць Союзу,
тощо.
Таким чином, зазначені джерела формують доходну частину
бюджету Євросоюзу на сучасному етапі та використовуються для
фінансування його діяльності.
Видатки бюджету Євросоюзу також регулюються установчим
договором. Положеннями ст.  310 ДФЄС передбачається, що
видатки бюджету санкціонуються на весь фінансовий рік згідно зі
спеціальним регламентом, що приймається відповідно до ст. 322
ДФЄС.
Правові засади середньострокового (на період не менше
5 років) бюджетного планування ЄС передбачені в ст. 312 ДФЄС.
Запроваджуваний у формі регламенту багаторічний фінансовий
рамковий план має забезпечувати упорядкований розвиток видат-
ків Союзу в межах його власних ресурсів. Щорічний бюджет
Союзу повинен відповідати фінансовому рамковому плану. При
цьому останній встановлює граничні суми («стелі») щорічних
асигнувань для різних категорій видатків.
Договір про функціонування ЄС передбачає неможливість
ухвалення Союзом жодних актів, які можуть мати значні наслідки
для бюджету, без гарантій того, що видатки, які випливають з цих
актів, можуть бути профінансовані в межах власних ресурсів
Союзу і з додержанням зазначеного багаторічного фінансового
рамкового плану.
Таким чином, фінансовий план визначає структуру і ліміти
витрат ЄС на декілька років уперед і слугує основою для розробки
річного бюджету. Так, наприклад фінансовий план на 2007–
2013  рр. установлював такі шість категорій витрат: 1)  так зване
«стійке зростання», що охоплює весь комплекс заходів щодо
досягнення соціального і економічного об’єднання і зростання
зайнятості та розвитку конкуренції, зокрема фінансування струк-
турних фондів і фонду об’єднання (близько 45  % бюджету);
2)  збереження і управління природними ресурсами, зокрема

196
витрати на проведення спільної сільськогосподарської політики
(включаючи всі супутні заходи, витрати на програму виведення
земель з обороту, фінансову допомогу фермерам, а також витрати
на забезпечення гарантованих цін на продукти рибальства
(42,5  %); 3)  громадянство, свобода, безпека і справедливість
(1,3 %); 4) Євросоюз як глобальний партнер, що охоплює фінан-
сування таких сфер, як політика сприяння розвиткові, гуманітар-
на допомога, сусідство і партнерство, демократія і права людини,
а також спільна зовнішня політика і політика безпеки (5,7  %);
5) адміністративні витрати всіх інститутів ЄС (5,8 %); 6) компен-
сації, пов’язані зі вступом нових членів — Болгарії та Румунії
(0,1 %).
Треба зауважити, що внаслідок прийняття Лісабонської редак-
ції установчих договорів передбачено перехід від визначення
фінансового плану в Міжінституційній угоді до прийняття спеці-
ального регламенту, що повинен затверджувати багаторічний
фінансовий рамковий план згідно зі ст. 312 ДФЄС. Відповідно до
положень останньої Рада, яка діє згідно зі спеціальною законо-
давчою процедурою, ухвалює регламент, що затверджує багато-
річний фінансовий рамковий план. Рада діє одноголосно після
схвалення Європейського парламенту, який виносить своє рішен-
ня більшістю членів, що входять до його складу. Передбачається,
що Європейська рада може одноголосно ухвалити рішення, яке
надає повноваження Раді діяти кваліфікованою більшістю при
ухваленні такого регламенту. Протягом процедури, яка веде до
ухвалення фінансового рамкового плану, Європейський парла-
мент, Рада і Комісія вживають усіх необхідних заходів для полег-
шення його ухвалення (п. 5. ст. 312 ДФЄС).
На виконання нових положень установчого договору 29 червня
2011 р. Комісія ЄС представила не лише пропозиції стосовно
багаторічного фінансового рамкового плану на 2014–2020 рр.
(СOM (2011) 398 final), а й проект нової Міжінституційної угоди
між Європарламентом, Радою і Комісією про співробітництво у
бюджетній сфері та належне фінансове управління (СOM (2011)
403 final).

197
 У результаті складних переговорів держав-членів та Єврокомісії
наприкінці 2013 р. ці документи були остаточно узгоджені та при-
йняті відповідно до визначеної установчими договорами ЄС про-
цедури. Наразі ці документи відображають пріоритети розвитку
Євросоюзу на наступні роки.
Зокрема, чинна Міжінституційна угода від 2 грудня 2013 р.
складається з трьох частин:
– частина перша містить опис багаторічного фінансового рам-
кового плану та положення щодо його виконання і застосовуєть-
ся протягом строку чинності фінансового плану;
– частина друга присвячена удосконаленню співпраці інститу-
цій ЄС під час здійснення бюджетних процедур;
–  частина третя містить положення про належне бюджетне
управління фондами ЄС.
У свою чергу регламент від 20 грудня 2013 р. № 1311/2013, що
відтепер встановлює багаторічний фінансовий рамковий план
ЄС, містить таблицю з фінансовим планом об’єднання на період
2014–2020 рр., виражений у цінах 2011 р. Документом затвердже-
но обсяг доходів на рівні 960 млрд євро, а витрат — 908 млрд євро.
Це передбачає скорочення приблизно на 34 млрд євро за обома
статтями порівняно з попереднім фінансовим планом, що завер-
шився в 2013 р.
У контексті загальної соціально-економічної стратегії ЄС
«Європа-2020» у зазначеному новому фінансовому плані присутні
кілька основних статей бюджетних витрат, спрямованих на досяг-
нення цілей сталого зростання, створення нових робочих місць і
підвищення конкурентоспроможності Євросоюзу. В цілому обсяг
його статей «Глобальна Європа», «Безпека та громадянство»,
а також «Адміністративні витрати Союзу», в порівнянні з поперед­
нім періодом, практично не змінився. Нові бюджетні рамки збе-
регли тенденцію поступової відмови від пріоритетного фінансу-
вання спільної аграрної політики і політики згуртування. Незва­
жаючи на те, що витрати на ціль «Сталий розвиток: природні
ресурси» складуть близько 40  % усіх бюджетних витрат ЄС у
2014–2020 рр. (для порівняння у 2007–2013 рр. вони досягали
198
42,5  %, а в 1984 р. — 70  % сумарного обсягу бюджетних коштів
Співтовариства), вони скоротяться з 420,7 млрд євро в 2007–
2013 рр. до запланованих нині 373,2 млрд. Відповідно, витрати на
економічне, соціальне і територіальне згуртування знизяться,
порівняно з попереднім періодом, до 325,1 млрд. Одночасно
передбачається здійснити значні зміни в організації регіональної
політики ЄС. Будуть введені в дію загальні правила для всіх євро-
пейських бюджетних фондів, направлені на підвищення узгодже-
ності їх дії та рівня їх ефективності. Передбачено спрощення про-
цедур з тим, щоб зробити реалізацію програм і проектів у цій
сфері діяльності ЄС більш результативною; концентрація зусиль
на обмеженому спектрі цілей в рамках чинної стратегії «Євро­
па-2020»; укладення нових партнерських угод для налагодження
кращої координації між державами-членами і Єврокомісією.
Фінансування за лінією регіональної політики буде розглядатися
як спонукальний стимул для досягнення орієнтирів, установле-
них стратегією ЄС «Європа-2020». До того ж передбачається вста-
новлення прямої залежності рішень про надання коштів з євро-
пейських фондів від виконання державами-членами зобов’язань
щодо скорочення бюджетного дефіциту і розмірів державного
боргу в рамках їх зобов’язань відповідно до Договору про стабіль-
ність, координацію і управління в економічному і валютному
союзі від 2 березня 2012 р.
Крім зазначених документів, особливе місце серед джерел
бюджетного регулювання ЄС посідають передбачені ст. 322 ДФЄС
Фінансові регламенти, покликані визначити процедури складан-
ня і виконання бюджету, а також правила надання і перевірки
звітності.
Відповідно до ст. 322 ДФЄС прийняття Фінансових регламен-
тів покладається на Раду і Європейський парламент, які діють
згідно зі звичайною законодавчою процедурою і після консульта-
ції з Рахунковою палатою.
Прийнятий 25 жовтня 2012 р. Фінансовий Регламент
№ 966/2012 про фінансову політику, що застосовується до загаль-

199
ного бюджету Союзу, змінив попередній Фінансовий регламент
№ 1605/2002.
Регламент конкретизує положення низки статей установчого
договору щодо регулювання фінансових відносин. Зокрема,
Фінансовий регламент закріплює принципи бюджету ЄС, регу-
лює порядок його складання, структуру бюджету, виконання і
здійснення бюджетного контролю, застосування фінансових
інструментів. На особливу увагу українських юристів заслугову-
ють положення Фінансового регламенту, що регулюють закупівлі
за рахунок бюджету ЄС, а також порядок надання останнім гран-
тів. Загалом, варто відзначити, що за рівнем правового регулю-
вання цей об’ємний документ слугує яскравим прикладом засто-
сування в ЄС високої юридичної техніки.
Серед принципів формування бюджету ЄС, детально визначе-
них у Фінансовому регламенті, виділяють такі:
– принцип бюджетної єдності і достовірності, що передбачає
об’єднання всіх доходів і видатків Союзу в єдиному документі;
– принцип універсальності, що полягає в забезпеченні сукуп-
ного покриття всіх витрат Союзу і неприпустимості використання
окремих джерел доходу для цільового фінансування наперед
визначених витратних статей;
–  принцип щорічності, відповідно до якого бюджет прийма-
ється на один рік (виконання бюджету триває з 1 січня до 31 груд-
ня) та повинен враховувати програми дій, передбачені на декілька
років;
– принцип збалансованості (бюджетної рівноваги), що перед-
бачає відповідність сукупних витратних статей сукупним доход-
ним статтям;
–  принцип специфікації (конкретизованості) витрат, що
визначає горизонтальну і вертикальну структуру побудови бюдже-
ту. Бюджетна номенклатура дозволяє групувати витрати за розді-
лами, главами, статтями та пунктами. При цьому витрати на
спеціальні цілі не можуть бути використані з іншою метою;
– принцип дотримання бюджетної дисципліни, що передбачає
чіткий розподіл бюджетних функцій між інститутами ЄС;

200
 –  принцип єдиної одиниці обчислення, згідно з яким євро є
єдиною одиницею обчислення для всіх операцій, пов’язаних з
бюджетом;
–  принцип прозорості, направлений на забезпечення публіч-
ності інформації про бюджетні процеси.
Наведеним бюджетним принципам повинні відповідати усі
положення, що стосуються реалізації доходів і витрат з бюджету,
викладені в основних законодавчих актах ЄС.

4.3. Бюджетний процес та механізми

бюджетного контролю
Процедура розробки і затвердження бюджету ЄС достатньо
складна і багатоступінчаста. Порядок ухвалення бюджету доклад-
но регулюється ст. 314 ДФЄС.
Процес розробки і ухвалення бюджету може складатися з п’яти
етапів, що включають розробку попереднього проекту бюджету
Комісією і  затвердження в чотири читання: два в Раді і два —
в  Парламенті. Під час завершення процедури, передбаченої у
ст. 314, Голова Європарламенту констатує факт остаточного схва-
лення бюджету.
Комісія розробляє попередній проект бюджету шляхом уза-
гальнення попередніх кошторисів доходів і витрат інститутів ЄС,
які надаються до 1  липня року, що передує року виконанню
бюджету. Не пізніше 1 вересня Комісія передає попередній про-
ект бюджету на розгляд Ради.
Відповідно до рішення Суду ЄС у справі 34/86 Sentenza [1986]
«бюджетний процес здійснюється на основі взаємодії двох орга-
нів, що виконують бюджетні функції», тобто на основі тісної
співпраці Ради і Парламенту.
Рада ухвалює свою позицію щодо проекту бюджету і передає її
Європарламенту не пізніше 1 жовтня року, що передує року вико-
нання бюджету. Рада детально інформує Європарламент про при-
чини, які спонукали її ухвалити свою позицію.

201
 Відповідно до положень п.  4 ст.  314 ДФЄС протягом сорока
двох днів після такої передачі Європарламент може схвалити
позицію Ради чи не винести жодного рішення — у таких випадках
бюджет вважається ухваленим або повинен на підставі рішення,
ухваленого більшістю його членів, схвалити поправки та передати
проект бюджету разом із цими поправками Раді і Комісії. З метою
узгодження позицій Ради та Європарламенту щодо проекту
бюджету може скликатись узгоджувальний комітет із представни-
ків цих інститутів.
Узгоджувальний комітет має своїм завданням протягом два-
дцяти одного дня після свого скликання, керуючись позиціями
Європарламенту і Ради, досягти згоди щодо спільного проекту
кваліфікованою більшістю членів Ради чи їхніх представників і
більшістю членів, що представляють Європарламент. Комісія
бере участь у роботі узгоджувального комітету і виступає з будь-
якими необхідними ініціативами з метою сприяння зближенню
позицій Європарламенту і Ради. З моменту досягнення згоди
щодо спільного проекту в рамках узгоджувального комітету
Європар­ламент і Рада мають чотирнадцять днів для схвалення
спільного проекту. Якщо протягом двадцятиодноденного терміну
узгоджувальний комітет не дійде згоди щодо спільного проекту,
Комісія представляє новий проект бюджету.
У разі, якщо на початок фінансового року бюджет не був
остаточно прийнятий, відповідно до положень ст.  315 ДФЄС
сума, еквівалентна не більш ніж одній дванадцятій бюджетних
асигнувань на попередній фінансовий рік, може витрачатися
щомісяця за будь-якою статтею чи іншим розділом бюджету
згідно з положеннями фінансового регламенту.
Відповідно до ст. 317 ДФЄС Комісія виконує бюджет у співро-
бітництві з державами-членами на підставі положень Фінансового
регламенту під власну відповідальність і в межах виділених їй
засобів, з урахуванням принципу належного управління фінанса-
ми. Порядок виконання бюджету детально регулюється стаття-
ми 48–87 Фінансового регламенту 2002 р.

202
 Комісія щорічно направляє Раді і Парламенту звіти про вико-
нання бюджету в попередньому фінансовому році та подає їм
фінансову декларацію про активи і пасиви Союзу. Поточний
конт­роль за витрачанням бюджетних засобів здійснюється
Рахунковою палатою. На підставі річного звіту Рахункової палати
Парламент затверджує звіт Комісії про виконання бюджету.
Окрему увагу в ДФЄС присвячено питанням боротьби з про-
типравними діяннями, що можуть призводити до ненадходження
коштів, які належать бюджету ЄС, або до використання бюджет-
них асигнувань ЄС із порушенням установлених цілей, порядку
або неуповноваженими особами.
Подібні діяння отримали в ст.  325  розділу 6 ДФЄС загальне
найменування «шахрайство та будь-яка інша протиправна діяль-
ність, що зазіхають на фінансові інтереси Союзу», а сам розділ 6,
відповідно, названо «Боротьба з шахрайством». Зокрема, в ньому
передбачається, що держави-члени координують свою діяльність,
спрямовану на захист фінансових інтересів Союзу проти шахрай-
ства. З цією метою разом з Комісією  вони організують тісне і
регулярне співробітництво компетентних органів.
Держави-члени вживають таких самих заходів з метою бороть-
би з шахрайством, що зазіхає на фінансові інтереси Союзу, як і
проти шахрайства, що зазіхає на їхні власні фінансові інтереси.
Своєю чергою Європарламент і Рада, які діють згідно зі звичай-
ною законодавчою процедурою, після консультації з Рахунковою
палатою вживають необхідних заходів у сфері попередження шах-
райства, що зазіхає на фінансові інтереси Союзу, і боротьби з ним,
маючи на меті забезпечити ефективний і еквівалентний захист у
державах-членах, а також в інститутах, органах, установах і аген-
ціях Союзу.
З метою боротьби з шахрайством Комісія розробила ефектив-
ну інформаційну систему на основі бази даних «IRENE», яка
збирає справи про шахрайство та порушення в бюджетній сфері
за поданням національних органів влади. Комісія створила також
Консультативний комітет з координації упереджувальних заходів,
який слугує своєрідним форумом для аналізу найважливіших
203
випадків шахрайства і обговорення горизонтальних заходів упе-
редження та покарання.
У 1999  р. розпочав свою діяльність спеціальний незалежний
орган, членів якого призначають Парламент, Рада і Комісія, ство-
рений, щоб розслідувати справи, пов’язані з фінансовими інте­
ресами об’єднання, — Європейське управління з питань запобі-
гання зловживанням та шахрайству (далі — ОЛАФ).
Таким чином, розвиток інтеграційних процесів призвів до
формування в ЄС унікальної системи фінансування за рахунок
так званих «власних ресурсів». Її правові засади визначаються
комплексом актів первинного та вторинного права ЄС. Остання
реформа у сфері бюджетного регулювання, здійснена Лісабон­
ським договором, покликана вдосконалити регулювання фінан-
сово-правових відносин у Євросоюзі з метою забезпечення узго-
дженого, автономного і самодостатнього фінансування ЄС.
Установ­чий договір передбачає прийняття низки документів у
формі регламентів та рішень Ради ЄС на виконання передбачених
у ньому норм бюджетного права. З огляду на те, що з 2011  р.
Євросоюз фінансуватиметься на підставі відповідних положень
Лісабон­ського договору, появу нових документів у сфері бюджет-
ного регулювання ЄС варто очікувати найближчим часом.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Визначте відмінності фінансової системи Євросоюзу від фінансової
системи міжнародних міжурядових організацій.
2. Назвіть документи, що регулюють бюджетні відносини на рівні ЄС.
3. Назвіть джерела власних ресурсів ЄС.
4. Проаналізуйте витратну частину бюджету ЄС.
5. Розробіть схему бюджетного процесу в ЄС.
6. Проаналізуйте порядок здійснення бюджетного контролю в ЄС.
7. За допомогою інтернет-ресурсів ознайомтесь зі звітом Єврокомісії
про бюджет ЄС за попередній фінансовий рік.

204
 Розділ 5
Правове регулювання
ринку цінних паперів
у Європейському союзі
5.1. Історичні етапи формування
правового регулювання ринку цінних паперів
Правове регулювання ринку цінних паперів у Європейському
союзі має довгу історію свого формування та важливе значення
для розвитку міжнародної фінансової системи особливо у світлі
зростання ролі транскордонних фінансових інструментів та необ-
хідності стабілізації міжнародних фінансових інструментів.
З  одного боку, фондовий ринок забезпечує розвиток господар-
ської діяльності, процес інтеграції держав, програму інвестування
пенсійних накопичень, сприяє збільшенню кількості робочих
місць, з іншого боку, — це область високих ризиків і різких па­дінь.
В європейському правовому середовищі діяльність на ринку цін-
них паперів традиційно розглядається в рамках свободи надання
послуг і свободи руху капіталу, які визначають спрямованість пра-
вового регулювання.
Варто зауважити, що навіть на сучасному етапі законодавства
європейських держав у цій сфері ще далекі від бажаного рівня
уніфікації. Зокрема, різні юрисдикції неоднаково регулюють
питання кваліфікації розміщення цінних паперів як публічних,
так приватних.
Правове регулювання свободи руху капіталів та платежів
неможливе без зміцнення ринку цінних паперів. При цьому
довгий період часу інтеграційні процеси в цій сфері відбувалися

205
майже за відсутності механізмів їхнього правового регулювання й
складалися лише під впливом секторальних норм, які визначали
необхідність укладання транскордонних правочинів.
Розвиток вільного руху капіталу в ЄС стимулював загальний
процес економічної співпраці у сфері капіталу та платежів на між-
народному рівні. А отже, й розвиток сфери ринку цінних паперів
стимулює налагодження сумісності фінансових політик держав-
членів ЄС.
Загалом історію формування ринку цінних паперів можна
представити у вигляді чотирьох етапів:
1. Початковий період (1979–1988 рр.).
Процес підготовки до розбудови ринку цінних паперів як скла-
довий правового регулювання бірж та інвестиційних компаній
був започаткований ще в 1977 р. у зв’язку з прийняттям Рекомен­
дації Комісії про Європейський Кодекс правильної поведінки
щодо транзакцій з цінними паперами.
Навіть ще до проголошення створення внутрішнього ринку
перша директива, присвячена регулюванню фондового ринку,
була прийнята Радою ще в 1979 р. У 1985 р. була прийнята Дирек­
тива про підприємства колективного інвестування у цінні папери,
яка на сьогодні замінена на Директиву 2009/65. У 1988 р. була
прийнята Директива Ради 88/361, яка надала правове роз’яснення
операціям, які кваліфікуються як рух капіталу, серед яких місти-
лися й операції з цінними паперами. Однак цей період не відзна-
чався налагодженням окремої політики ЄС, а лише слугував
передумовою до більш поглибленої подальшої лібералізації ринку
цінних паперів.
2. Період створення внутрішнього ринку цінних паперів (1989–
1998 рр.). У 1989 р. була прийнята директива відповідно до нової
процедури і повноважень, встановлених Єдиним європейським
актом; а також додаткові документи, які визначали гармонізацію
національного законодавства у сфері розкриття інформації та
інсайдерської торгівлі. В 1996 р. була прийнята Директива про
фінансові послуги, яка фактично запровадила лібералізацію
заснування та надання послуг у цій сфері.

206
 3. Період створення комплексної регуляторної системи (1999–
2010 рр.).
Подальший розвиток процесу регулювання ринку цінних
паперів пов’язано з проголошеною Маастрихтським договором
метою завершення створення спільного ринку товарів і послуг.
У 1999 р. була прийнята Директива щодо допуску цінних паперів
до офіційного лістингу на фондовій біржі та інформації, яка під-
лягає розкриттю при цьому.
Одночасно із цим у 1999 р. був схвалений План заходів у сфері
фінансових послуг (Financial Services Action Plan — FSAP), в якому
критично оцінювався стан ринку цінних паперів у ЄС і передба-
чався комплекс заходів щодо розвитку цього ринку. Подальший
рух у цьому напрямку пов’язаний з реалізацією Плану в рамках
реформи, запропонованого бароном А.  Ламфалуссі, колишнім
керівником Банку міжнародних розрахунків і колишнім керівни-
ком Бельгійського центробанку. Рада ЄС вирішила ввести чотири­
рівневий «підхід Ламфалуссі» (Lamfalussy Approach) у сфері цін-
них паперів, що було затверджено Резолюцією щодо підвищення
ефективності регулювання ринку цінних паперів у державах-чле-
нах ЄС, прийнятою Радою ЄС у Стокгольмі 23 березня 2001 р.
Був вироблений «План дій щодо фінансових послуг 2001–
2005  рр.», який передбачав прийняття конкретних заходів для
сприяння інтеграційним процесам у сфері фінансових послуг.
Підхід Ламфалуссі допускає, що різні елементи правового регу-
лювання ринку цінних паперів знаходяться на різних ступенях
інтеграції, але кінцевим результатом передбачається повна інте-
грація ринків цінних паперів країн-членів, оскільки чим більше
інтегровані фінансові ринки, тим вони ефективніші. У цілому
«підхід Ламфалуссі» передбачає чотирирівневу ступеневу систе-
му, представлену поступовим прийняттям директив, які й на
сьогодні слугують ядром правового регулювання ринку цінних
паперів ЄС.
Перший рівень процесу Ламфалуссі передбачав прийняття в
рамках загальної законодавчої процедури рамкової директиви,
яка б визначала основні принципи правового регулювання

207
ринку цінних паперів. Другий рівень включав у себе прийняття
нормативних актів, що конкретизують окремі положення при-
йнятих у рамках першого рівня директив. На цьому етапі
передбачалося розроблення так званих технічних документів
спеціалізованими установами у сфері ринку цінних паперів. На
третьому рівні передбачалася тісна взаємодія національних
компетентних органів, які відповідальні за імплементацію рам-
кових директив, з регулюючими комітетами на наднаціональ-
ному рівні. Й четвертий рівень інтеграції зумовлював нагляд
Комісії за процесом застосування державами-членами відпо-
відних актів.
Реалізація цього плану дій була фактично завершена в 2005 р.
До установ, які брали участь у визначенні національної або надна-
ціональної політики в конкретній сфері ринку цінних паперів та
її реалізації з 2001 по 2010 рр., належали Європейська комісія з
цінних паперів (European Securities Commission, ESC, ЄКЦП),
яка, передусім, виконувала регулюючу функцію, і Комітет євро-
пейських регуляторів цінних паперів (КЄРЦП), який мав кон-
сультативні функції. Погодивши багатосторонній меморандум
про взаєморозуміння, Комітет європейських регуляторів цінних
паперів зробив значний внесок у зміцнення нагляду та виконання
заходів ЄС у сфері цінних паперів. Європейська комісія з цінних
паперів знаходилася у віданні Комісії ЄС і виконувала комітоло-
гічні повноваження, які полягали в обмеженні і контролі з боку
держав-членів виконавчої влади Комісії за допомогою спеціаль-
них комітетів та здійсненні консультативних функцій. Ця комісія
складалася з представників високого рівня від держав-членів і
очолювалася представником Комісії ЄС.
Група експертів європейських ринків цінних паперів (European
Securities Markets Expert Group, ESME) була створена для надання
правових та економічних рекомендацій про застосування дирек-
тив ЄС про цінні папери з 2006 по 2009 рр.
Згодом була взята пауза до 2010 р. до вироблення Комісією
концепції «динамічної консолідації», яка охоплювала б подальше
укріплення та розвиток інтеграції фінансових послуг; усунення

208
існуючих бар’єрів; налагодження імплементації оцінки чинного
законодавства та посилення взаємодії органів нагляду.
Так, у 2010 р. був прийнятий Регламент 1092/2010 щодо макро-
пруденційного нагляду за фінансовою системою ЄС та заснуван-
ня Європейської Ради із системних ризиків. Питання щодо ство-
рення системи нагляду в сфері фінансових послуг було вирішено
прийняттям Регламенту 1093/2010, яким було засновано Євро­
пейське банківське відомство, Регламенту 1094/2010, яким було
засновано Європейське відомство щодо страхування та професій-
ним пенсіям, Регламенту 1095/2010, яким засновано Євро­пей­ське
відомство з цінних паперів та ринків. Разом усі ці три відомства
складають Європейську систему фінансових регуляторів (European
System of Financial Supervisors — ESFS).
Період централізації нагляду за функціонуванням ринку цін-
них паперів (з 2011 р. до сьогодні).
Незважаючи на успіх реформ у рамках процесу Ламфалуссі,
створена регулятивна система не змогла запобігти кризі фінансо-
вої системи протягом 2007–2009 рр. Криза виявила неефектив-
ність механізму нагляду за європейським ринком цінних паперів,
заснованого тільки на співробітництві національних фондових
регуляторів у рамках консультаційного комітету. З огляду на це,
потрібна була централізація наглядових функцій. Початок про-
цесу такої централізації пов’язано з перетворенням 1 січня 2011 р.
консультативного Комітету європейських фондових регуляторів у
Європейське агентство з цінних паперів і ринків. Саме з 2011 р.
почався новий, четвертий період історії правового регулювання
ринку цінних паперів у ЄС. Він розпочався із висуненням пропо-
зиції щодо посилення Європейської системи фінансових регуля-
торів та наданням їй більш широких централізованих повнова­
жень (Директива «Omnibus II»).
Після початку фінансової кризи у 2008 р. було скликано групу
фахівців високого рівня у сфері фінансових послуг для консульту-
вання з питань майбутнього європейського фінансового регулю-
вання і нагляду. Основна проблема, яку їм необхідно було
розв’язати, полягала в тому, що, незважаючи на те, що фінансові

209
установи працюють через кордони держав-членів, використовую-
чи можливості внутрішнього ринку, контроль і нагляд, залишаю-
чись здебільшого на національному рівні, є нерівномірними і
часто нескоординованими. Так, у січні 2011 р. було створено нову
систему нагляду за фінансовим регулюванням у Європі: замість
Європейської комісії з цінних паперів та Комітету європейських
регуляторів цінних паперів почало функціонувати Європейське
відомство з ринків цінних паперів (European Securities Markets
Authority). Саме це відомство отримало нові повноваження, серед
яких: здатність встановлювати технічні стандарти, які є юридично
обов’язковими для держав-членів ЄС, можливість запуску при-
скореної процедури для забезпечення послідовного застосування
законодавства ЄС; нові повноваження у вирішенні розбіжностей
між національними органами; додаткові обов’язки із захисту прав
споживачів (зокрема, можливість заборонити фінансові продук-
ти, які загрожують фінансовій стабільності або впорядкованому
функціонуванню фінансових ринків, на період до трьох місяців);
право вступати в адміністративні домовленості з контролюючими
органами, міжнародними організаціями та адміністраціями третіх
країн.
Отже, на підставі еволюції розвитку правового регулювання
ринку цінних паперів у ЄС прослідковується тенденція з передачі
на рівень європейського союзу певних функцій і повноважень з
регулювання ринку цінних паперів у результаті реформи і інтегра-
ційного регулювання за підсумками фінансової кризи 2007–
2009 рр. Зазначена тенденція знайшла відображення у заснуванні
в 2010 р. Європейського агентства з цінних паперів і ринків
(ESMA), окремі повноваження якого виходять за рамки компе-
тенції інтеграційного об’єднання, наданої йому Договором про
функціонування Європейського союзу. Можна спостерігати за
тим, що нагляд за ринком цінних паперів на рівні ЄС все більш
зближується з наглядом за двома суміжними сферами: банків-
ським сектором і страхуванням, до якого примикає сфера про-
фесійних пенсій. Ця тенденція знайшла відображення у створенні
практично ідентичних за структурою та повноваженнями євро-
210
пейських наглядових агентств, а також їхніх спільних органів
(спільних комітетів та апеляційної палати).

5.2. Особливості та джерела

правового регулювання ринку
цінних паперів в ЄС
Правове регулювання ринку цінних паперів в ЄС є організа-
ційно-правовою діяльністю, що впорядкує вплив інститутів та
органів європейського інтеграційного об’єднання на регульовані
види відносин.
Під правовим регулюванням ринку цінних паперів в Євро­
пейському союзу у вузькому сенсі, чи фондовим правом Євро­
союзу, варто розуміти сукупність правових норм, спрямованих на
реалізацію політики у сфері створення єдиного внутрішнього
ринку цінних паперів і на захист прав інвесторів цінних паперів.
На підставі переважання імперативного методу правового
регулювання відносин на ринку цінних паперів необхідно гово-
рити про дозвільний тип регулювання ринку цінних паперів.
Правове регулювання ринку цінних паперів має переважно
дозвільний характер, якому властиво встановлення зобов’язань і
заборон, коли учаснику правовідносин наказується строго пев-
ний варіант поведінки. Зусилля європейського інтеграційного
об’єднання спрямовані на зближення законодавства держав-чле-
нів та лібералізацію транскордонного надання інвестиційних
послуг.
Правове регулювання ринку цінних паперів в ЄС реалізується
через тріаду, що є такими елементами, як: регламентація (regula­
tion), нагляд (supervision) і заходи правового примусу (enforcement).
Предметом правового регулювання ринку цінних паперів в ЄС
є правовідносини, пов’язані з: 1) початковим (у вигляді проспек-
ту) розкриттям інформації про цінні папери та емітента та допус-
ком цінних паперів до публічного обігу; 2) періодичним і поточ-
ним розкриттям інформації про цінні папери, емітента та угодах з
цінними паперами; 3) обмеженням зловживань на ринку цінних

211
паперів; 4) правовим статусом професійних учасників ринку цін-
них паперів та здійсненням професійної діяльності (інвестицій-
них фірм, зокрема тих, що організовують фондові торги, інвести-
ційних фондів, кредитно-рейтингових агентств, компенсаційних
фондів, центральних контрагентів, торгових депозитаріїв).
Суб’єктами ринку цінних паперів ЄС, відповідно до Дирек­
тиви 93/22, є будь-які юридичні особи, основний вид діяльності
яких — надання інвестиційних послуг для третіх осіб на профе-
сійній основі. За законодавством ЄС держави-члени можуть при-
рівняти до інвестиційних компаній тих суб’єктів, які не мають
статуту юридичної особи, за умови, що:
• їхній юридичний статус гарантує рівень захисту інтересів
третіх осіб, еквівалентний тому, що забезпечує статус юридичної
особи;
• вони підлягають відповідному нагляду з боку регулятивного
органу, відповідно до їхньої організаційно-правової форми.
Отже, під правовим регулюванням ринку цінних паперів в ЄС
у широкому сенсі варто розуміти організаційно-правову діяль-
ність інститутів та органів європейського інтеграційного об’єд­
нання: а) щодо регламентації відносин на загальноєвропейському
фондовому ринку шляхом прийняття на підставі ДФЄС відповід-
них нормативних правових актів, адресованих як державам-чле-
нам, зокрема в частині організації нагляду за учасниками ринку
цінних паперів, правозастосовної та правоохоронної діяльності,
так і приватним особам; б) щодо нагляду за загальноєвропей-
ським ринком цінних паперів у рамках обмеженої компетенції і
щодо обмеженого кола осіб; в) щодо організації співробітництва
держав-членів для сприяння нормотворчій діяльності інститутів
ЄС та забезпечення єдності правозастосовної практики, зокрема
шляхом видання необов’язкових до застосування актів; г) щодо
контролю за належною імплементацією інтеграційних норматив-
них правових актів державами-членами із примусу останніх до
такої імплементації.
До системи правового регулювання ринку цінних паперів в ЄС
входять групи норм, які передбачають розкриття інформації на

212
ринку цінних паперів і допуск цінних паперів до публічного обігу,
обмеження зловживань на ринку цінних паперів, що регламенту-
ють правовий статус інвестиційних фірм та інших професійних
учасників ринку цінних паперів (фондових бірж і регульованих
ринків, інвестиційних фондів, кредитно-рейтингових агентств),
а також деякі інші інститути.
Джерелами правового регулювання ринку цінних паперів є
норми ДФЄС, норми вторинного законодавства та акти рекомен-
даційного характеру.
Відповідно до ст. 26 ДФЄС внутрішній ринок охоплює про-
стір без внутрішніх кордонів, де згідно з положеннями Договорів
забезпечено вільний рух товарів, осіб, послуг та капіталу.
Згідно зі ст.  63 ДФЄС у рамках положень, встановлених Гла­
вою  4 ДФЄС, забороняються обмеження щодо руху капіталу
між державами-членами та між державами-членами і третіми
країнами, а також щодо платежів між державами-членами та
між державами-членами і третіми країнами. Докладаючи зусиль
для досягнення повною мірою цілей вільного руху капіталу між
державами-членами та третіми країнами та без шкоди іншим
розділам Договорів, Європейський парламент та Рада ЄС,
діючи за звичайною законодавчою процедурою, ухвалюють
заходи щодо руху капіталу до або з третіх країн із залученням
прямих інвестицій, включаючи інвестиції у нерухомість, щодо
заснування, надання фінансових послуг або допуску цінних
паперів на ринки капіталу. Характерно, що національне зако-
нодавство у сфері ринків цінних паперів набуває все більше
технічних ознак, тоді як сама сфера ринків цінних паперів
інтернаціоналізується.
ДФЄС закріплює свободу руху капіталу при встановленні пев-
них винятків щодо вільного переміщення капіталу як усередині
ЄС, так і з третіми країнами. Вони, передусім, пов’язані з оподат-
куванням, пруденційним наглядом, міркуваннями публічного
порядку, відмиванням грошей і фінансовими санкціями, що
погоджені в рамках спільної зовнішньої політики і політики без-
пеки (ст. 65 (1) ДФЄС).

213
 Провідною формою врегулювання відносин на ринку цінних
паперів країн ЄС на рівні вторинного законодавства є директива.
Директиви щодо ринку цінних паперів стосуються допуску їх на
фондову біржу, випуску проспекту емісії, а також регулярного
надання докладної інформації про себе компаніями, які працю-
ють на цьому ринку. Директиви ЄС, призначені для створення
єдиного ринку цінних паперів щодо питань випуску (емісії) цін-
них паперів та їхнього обігу, як зазначалося вище, належать пере-
важно до компетенції Генерального директорату з питань вну-
трішнього ринку.
На рівні права ЄС, зокрема, регулюються: діяльність на фон-
довому ринку; умови започаткування та здійснення діяльності
осіб, які надають послуги на цьому ринку; умови функціонування
інвестиційних фондів; спрощення процедури розміщення серти-
фікатів інвестиційних фондів на території ЄС; вимоги щодо про-
понування цінних паперів невизначеному колу осіб (відкритий
продаж); встановлення мінімальних вимог щодо інформації, яку
має бути розкрито невизначеному колу осіб; спрощення процеду-
ри транскордонного випуску цінних паперів та ін.
Систему регулювання випуску і обігу цінних паперів у рамках
ЄС утворюють як спеціальні нормативні акти, що регулюють
окремі аспекти у сфері обігу цінних паперів (наприклад, Дирек­
тива Європейського парламенту і Ради від 28 січня 2003 р.
№  2003/6/ЄС про інсайдерські операції і маніпулювання рин-
ком (зловживаннях на ринку)), так і комплексні нормативні
акти, що належать, як правило, до сфери регулювання надання
фінансових послуг і здійснення інвестиційної діяльності і міс-
тять положення щодо тих чи тих аспектів діяльності на ринку
цінних паперів (наприклад, Директива Європейського парла­
менту і Ради від 21 квітня 2004 р. №  2004/39/ЄС про ринки
фінансових інструментів). Крім того, серед директив, розробле-
них на підставі «підходу Ламфалуссі», прийнято виділяти
«Директиви першого рівня», що закладають основоположні
принципи регулювання в цій сфері, і «Директиви другого рівня»,
що передбачають заходи, направлені на втілення в життя таких

214
принципів. До першої категорії, окрім указаних вище, відносять
Директиву Європейського парламенту і Ради від 4 листопада
2003 р. № 2003/71/ЄС про проспект, що підлягає публікації при
публічній пропозиції цінних паперів або їх допуску до торгів, і
Директиву Європейського парламенту і Ради від 15 грудня
2004 р. № 2004/109/ЄС про гармонізацію вимог прозорості від-
носно інформації щодо емітентів, чиї цінні папери допущені до
торгів на організованому ринку.
Варто зауважити, що в праві ЄС поняття «цінні папери», що
часто замінюється поняттям «фінансові інструменти», тлумачить-
ся доволі широко. Воно включає в себе різні види цінних паперів,
при цьому залежно від того, де застосовується той чи той акт вто-
ринного законодавства ЄС, зміст цього поняття може різнитися.
Так, зокрема, Директива 2004/39/ЄС про ринки фінансових
інструментів фіксує поняття «фінансовий інструмент», «інстру-
менти грошового ринку» та «інструменти інститутів колективного
інвестування», похідні фінансові інструменти (опціони, ф’ючерси,
свопи, форварди) з різними базовими активами:
— «цінні папери, що підлягають обігу» (transferable securities,
або переказні цінні папери) — це акції і депозитарні розписки на
акції, облігації та інші боргові цінні папери, зокрема депозитарні
розписки на облігації; інші цінні папери, що дають право на при-
дбання або продаж цінних паперів;
— «інструменти грошового ринку» (money-market instruments) —
короткострокові (до 1 року) фінансові інструменти такі, як: каз-
начейські векселі, депозитні сертифікати, комерційні папери,
інші платіжні інструменти.
У Директиві Європейського парламенту та Ради Європейського
союзу від 4 листопада 2003 р. № 2003/71/ЕС про проспект емісії,
що підлягає оприлюдненню, коли цінні папери пропонуються
широкому загалу або допускаються до торгівлі, всі цінні папери
поділяються на два типи: що дають право на участь в капіталі
(equity securities) та інші оборотноздатні цінні папери, що не
дають такого права (non-equity securities). При цьому ці визначен-
ня та типології ніяким чином не впливають на різні визначення

215
фінансових інструментів, що містяться в національному законо-
давстві держав-членів ЄС.
У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що директиви ЄС у
сфері регулювання цінних паперів швидше замінили, ніж допов­
нили чинні національні нормативні приписи щодо мінімальних
обов’язків емітентів і торговців. У ЄС відсутня система уніфікова-
них правових норм, які б застосовувалися до правочинів, що здій-
снюються на європейському фондовому ринку в цілому. Норма­
тивний масив ЄС забезпечує лише мінімальні загальні регулятор-
ні стандарти у сфері допуску цінних паперів на організований
фондовий ринок, вимоги щодо розкриття емітентами інформації,
запобігання торгівлі цінними паперами з використанням інсай-
дерської інформації, реєстрації і публікації проспектів емісії,
а також загальні стандарти у сфері нагляду і контролю за діяльніс-
тю професійних учасників фондового ринку.

5.3. Правове регулювання емітентів

цінних паперів та їхня діяльність
на внутрішньому ринку ЄС
Відповідно до ст.  1 (а) Директиви 2001/34/EЄС про допуск
цінних паперів до офіційного лістингу, термін «емітенти» означає
(для цієї Директиви) компанії, інші юридичні особи та будь-яке
підприємство, чиї цінні папери є предметом подання до прийнят-
тя до офіційного лістингу на фондовій біржі. Відповідно до ст. 2
(h) Директиви про проспекти 2003/71 «емітент» означає юридич-
ну особу, яка випускає або пропонує емісію цінних паперів.
Одним із ключових аспектів системи правового регулювання
випуску і обігу цінних паперів в ЄС є принцип взаємного визна-
ння, зафіксований у низці нормативних документів.
Директива про проспекти (Директива 2003/71 Європарламенту
і Ради від 4 листопада 2003 р.) визначає зміст і форму проспектів
емісії, дозволяє емітентам використовувати проспект, який скла-
дається з трьох частин. Директива конкретизована Регламентом
809/2004 від 29 квітня 2004 р. щодо інформації, яка міститься в

216
емісійних проспектах, та Регламентом від 21 грудня 2007 р. щодо
механізму визначення еквівалентності норм фінансової звітності,
що застосовується емітентами з третіх країн.
Директива вимагає від кожної держави-члена визначити ком-
петентний орган, повноважний виконувати передбачені їй
зобов’язання, і встановлює процедуру співпраці таких компе-
тентних органів.
Статтею 20 зазначеної Директиви встановлені також спеціаль-
ні положення щодо емітентів, зареєстрованих у третіх державах.
Компетентний орган держави-члена може схвалити проспект
емісії, складений відповідно до законодавства третьої держави, за
умови, що: 1)  проспект складений відповідно до міжнародних
стандартів, включаючи стандарти розкриття інформації IOSCO;
2) вимоги, що містяться в проспекті інформації, включаючи
інформацію фінансового характеру, еквівалентні вимогам, уста-
новленим Директивою.
Зобов’язання з публікації проспекту емісії поширюється на
будь-яку публічну пропозицію цінних паперів і (або) будь-який
допуск цих цінних паперів до торгів на регульованому ринку,
розташованому або чинному на території держави-члена ЄС.
Правило про обов’язок щодо складання та публікації проспекту
емісії не застосовується до таких форм публічних пропозицій
цінних паперів:
– пропозиція кваліфікованим інвесторам;
–  пропозиція, адресована менш ніж 100 інвесторам у кожній
державі-члені ЄС, які не є кваліфікованими інвесторами;
– пропозиція, адресована інвесторам, коли загальна сума опе-
рації конкретного інвестора не перевищує суми 50 тис. євро з
кожної угоди;
– пропозиція, загальна номінальна вартість якої не перевищує
50 тис. євро;
–  пропозиція, загальна сума якої не перевищує 100 тис. євро
протягом 12 місяців.
У цілому регулювання процесу розміщення цінних паперів на
території ЄС базується на таких принципах: 1) розподіл компе-
217
тенції між державами-членами ЄС у сфері нагляду та контролю за
діяльністю суб’єктів ринку цінних паперів, в основі якого лежить
юрисдикційний поділ на «держави походження» (home states ) і
«держави перебування» (host states); 2) уніфікація порядку роз-
криття емітентами інформації відповідно до суспільних міжна-
родних стандартів; 3) запровадження спрощеної процедури роз-
міщення цінних паперів емітентів, цінні папери яких допущені до
торгів на організованих ринках держав-членів ЄС.
Варто зазначити, що Директива запровадила єдиний «Європей­
ський паспорт» для емітентів, відповідно до якого проспект емісії,
що затверджений національним компетентним органом, стає
дійсним на ринку ЄС, без застосування додаткових процедур
визнання проспектів та формулярів лістингу. Вона встановлює
винятки з вимоги надавати проспекти, а також визначає процеду-
ри для схвалення проспектів, як і де вони повинні бути опубліко-
вані. Ця Директива вимагає від емітентів проводити щорічне
оновлення інформації і створювати реєстр кваліфікованих інвес-
торів. Директива збільшила адміністративні витрати на підготов-
ку проспектів (юридичні та бухгалтерські), при цьому вартість
початкового проспекту є вищою, ніж наступних, однак новий
режим проспектів покращив якість і кількість доступної для
інвесторів інформації, особливо в тих державах-членах, які не
мали законодавчого визначення режиму проспекту емісії.
Проспект, схвалений в державі його походження (Home
Member State), вважається законною підставою для проведення
публічного розміщення або допуску до торгів у будь-якій держа-
ві-члені, де здійснюватиметься така діяльність (Host Member
State) без повторного затвердження цього документа (ст.  17
директиви). Нормами права передбачена лише процедура пові-
домлення (notifications) компетентного органу приймаючої дер-
жави (держав). У такій компетентний орган представляється
сертифікат із держави походження емітента та переклад резюме
проспекту.
Так званий єдиний європейський паспорт (European Union
Pass), введений цією Директивою, означає можливість:

218
 – для емітентів — залучати фінансові кошти шляхом випуску і
розміщення цінних паперів на всій території ЄС без необхідності
реєстрації випуску та проспекту емісії в кожній державі такого
розміщення;
–  для професійних учасників фондового ринку — надавати
послуги в будь-якій державі ЄС без необхідності отримання
додаткових дозволів, за умови отримання дозволу (ліцензії) в
одному з них.
Так, згідно з Директивами про проспект емісії, проспект, схва-
лений в державі його походження, вважатиметься законною під-
ставою для проведення публічного розміщення або допуску до
торгів у будь-якій іншій державі-члені ЄС, де здійснюватиметься
така діяльність, за умови повідомлення компетентного органу
такої держави. Вказане повідомлення повинне надаватися компе-
тентним органом держави реєстрації проспекту на вимогу емітен-
та або особи, відповідальної за підготовку проспекту, протягом
трьох робочих днів після надходження відповідного запиту, або
протягом одного робочого дня з моменту схвалення проспекту,
якщо запит був поданий одночасно з проектом проспекту емісії,
шляхом надання компетентному органу держави місця здійснен-
ня розміщення або проведення торгів свідоцтва про схвалення
проспекту, який підтверджує, що проспект був складений відпо-
відно до цієї Директиви (ч. 1 ст. 18).
Директива про проспекти не поширюється: на боргові цінні
папери, випущені державою-членом або одним з регіональних
або місцевих органів влади держави-члена, міжнародним публіч-
ним органом, ЄЦБ або центральними банками держав-членів;
якщо цінні папери остаточно і беззастережно гарантовані держа-
вою-членом ЄС та в деяких інших випадках. Однак емітенти
таких цінних паперів можуть, якщо вони того бажають, скласти
проспект відповідно до Директиви, з тим, щоб отримати від цього
вигоди (ст. 1 п. 2 Директиви про проспект).
Загальними умовами щодо офіційного лістингу цінних паперів
відповідно до ст. 5 Директиви про допуск цінних паперів до ліс-
тингу є те, що цінні папери не можуть бути допущені до лістингу

219
на будь-якій фондовій біржі, що розташована чи діє на території
держав-членів, якщо умови, викладені в Директиві, не виконані;
на емітентів цінних паперів, які були допущені до офіційного ліс-
тингу, незалежно від дати, на яку такий допуск відбувся, можуть
бути покладені зобов’язання, передбачені Директивою.
Є низка особливих умов для допуску акцій. По-перше, правове
становище компанії має відповідати законам і правилам, пред-
метом регулювання яких вона є, як щодо процесу створення ком-
панії, так і її діяльності відповідно до установчих документів.
По-друге, запланована ринкова капіталізація акцій, щодо яких
планується проходження процедури лістингу, або якщо капіталі-
зація не може бути визначена, капітал компанії та її резервів,
включаючи прибутки та збитки, за останній фінансовий рік пови-
нен складати не менше одного мільйона євро або його еквівален-
та. Однак держави-члени можуть надавати можливість допуску до
офіційного лістингу, навіть коли ця умова не виконана, якщо
компетентні органи вважають, що ринок буде відповідати запро-
понованим акціям. По-третє, компанія має опублікувати або
подати свою річну звітність відповідно до національного законо-
давства за три фінансові роки, що передують заявці на офіційний
лістинг. Як виняток, компетентні органи можуть відступати від
цієї умови, коли такий відступ є бажаним в інтересах суспільства
або інвесторів і коли компетентні органи задоволені тим, що
інвестори мають необхідну інформацію, щоб прийняти обґрунто-
ване рішення щодо компанії та акцій, допуск яких планується до
офіційної торгівлі на фондовій біржі (ст.  42–51 Директиви про
допуск цінних паперів до лістингу).
Допуск цінних паперів до офіційного лістингу повинен бути
зроблений відповідно до умов, викладених у статтях 42–51 або
52–63 Директиви про допуск цінних паперів до лістингу, що сто-
суються акцій і боргових цінних паперів відповідно. Емітент цін-
них паперів, допущених до офіційного лістингу, повинен викона-
ти зобов’язання, викладені в статтях 64–69 або 78–84 Директиви
про допуск цінних паперів до лістингу, що стосуються акцій і
боргових цінних паперів відповідно.

220
 Важливу роль в цьому контексті відіграє концепція пруденці-
ального контролю, яка охоплює механізми надання дозволу і
здійснення контролю за емітентами і торговцями на ринку цін-
них паперів і забезпечує функціонування дозвільного порядку
діяльності на ринку цінних паперів. Повноваження пруденці-
ального контролю покладаються на державу місцезнаходження
відповідного суб’єкта фондового ринку. Саме ця держава здій-
снює видачу відповідних ліцензій і контроль за дотриманням
ліцензійних вимог, надає дозвіл на розміщення цінних паперів
національними юридичними особами як усередині країни, так і
за її межами, а також встановлює стандартизовані вимоги від-
носно здійснення такого розміщення. Державою місцезнахо-
дження, як правило, признається держава, в якій знаходиться
зареєстрований або головний офіс відповідної юридичної особи,
або, для емітентів, зареєстрованих у державі, що не є учасницею
ЄС, та держава-член, де цінні папери планується розміщувати
або де подається перша заявка на допуск до торгів на організова-
ному ринку (див., напр., п. m ч. 1 ст. 2 Директиви про проспект
емісії). Як правило, ця ж держава і здійснює нагляд за дотриман-
ням учасником ринку цінних паперів організаційно-правових
вимог щодо його діяльності (див., напр., ст.  16 Директиви про
фінансові ринки, відносно інвестиційних фірм). У цьому разі
принцип взаємного визнання ґрунтується на загальних міні-
мальних ліцензійних вимогах, що існують у всіх державах-чле-
нах ЄС.
З метою імплементації положень Директиви про проспекти
був прийнятий Регламент 1289/2008 від 12 грудня 2008 р., який
встановлює інформацію, яка повинна міститися в проспекті емі-
сії цінних паперів.
Директива про прозорість (Директива 2004/109/ЄС від 15 груд-
ня 2004 р.) має на меті посилення захисту інвесторів з метою їх
залучення до європейського ринку. Для цього Директива містить
мінімальні вимоги щодо прозорості інформації емітента, який
зобов’язаний оприлюднити щорічний фінансовий звіт не пізніше
ніж через чотири місяці після закінчення кожного фінансового

221
року і повинен забезпечити, щоб інформація залишилася загаль-
нодоступною принаймні п’ять років (ст. 4 цієї Директиви).
Відповідно до ст.  17 Директиви про прозорість емітент акцій,
допущених до торгів на регульованому ринку, повинен забезпечити
рівне ставлення до всіх акціонерів, які знаходяться в однаковому
становищі. Емітент зобов’язаний: (а) надати інформацію про
місце, час проведення та порядок денний загальних зборів, загаль-
ну кількість акцій і права власників для участі у зборах; (б) надати
форму доручення («проксі») в паперовому вигляді або, коли мож-
ливо, за допомогою електронних засобів, кожній особі, яка має
право голосувати на зборах акціонерів, разом з повідомленням про
проведення загальних зборів, або за запитом після оголошення; (в)
призначити своїм агентом фінансову установу, через яку акціонери
можуть здійснювати свої фінансові права, (г) опубліковувати пові-
домлення або поширювати відомості, що стосуються розподілу і
виплати дивідендів, випуску нових акцій, включаючи інформацію
про будь-які механізми підписки, скасування або перетворення.
Директива про прозорість виділяє два типи інформації, що під-
лягає розкриттю емітентами: періодична (periodic) і поточна
(ongoing).
Періодична інформація характеризує сьогодення і прогнозова-
не фінансове становище емітента та підприємств, які він конт­
ролює. До її складу входять три види документів:
– Щорічний фінансовий звіт (відкритий протягом п’яти
років);
– Піврічний фінансовий звіт емітента акцій або боргових
зобов’язань (відкритий протягом п’яти років);
– Проміжні (раз на півроку) заяви керівного органу емітента
(не поширюється на емітентів, що публікують квартальні звіти).
До складу поточної інформації включені повідомлення акціо-
нером емітента про придбання або відчуження великих пакетів
акцій, в результаті придбання або відчуження яких розмір пакета
збільшується або зменшується до 5, 10, 15, 20, 25, 30, 50 і 75 %.
Інакше кажучи, інформація надається на постійній основі у
випадках зміни структури розподілу голосуючих прав у результаті:

222
 – Придбання чи поступки голосуючих акцій або власником
акцій, чи емітентом;
– Придбання чи поступки значущих (у відсотковому спів-
відношенні) голосуючих прав фізичною або юридичною особою,
яка має право набувати, поступатися або реалізовувати голосуючі
права;
– Володіння фізичною або юридичною особою фінансови-
ми інструментами, які дають право на основі формального дого-
вору добровільно здобувати вже випущені акції емітента, допуще-
ні до торгів на регульованому ринку.
Відповідно до Директиви від 15 грудня 2004 р. надавати інфор-
мацію зобов’язані:
– Емітенти цінних паперів, допущених до торгів на регульо-
ваному ринку;
– Власники акцій;
– Фізичні та юридичні особи, які мають голосуючі права або
фінансові інструменти, що впливають на голосуючі права.
Обов’язок надавати інформацію не поширюється щодо цінних
паперів, випущених утвореннями колективного інвестування всіх
типів, крім закритого, а також щодо цінних паперів, які купують-
ся або переводяться в рамках цих утворень. Мають право не нада-
вати інформацію держави-члена ЄС, їх регіональні органи або
органи місцевого самоврядування, міжнародні організації, учас-
никами яких є одна або декілька держав-членів ЄС, ЄЦБ або
центральні банки держав-членів ЄС.
Директива є важливим інструментом модернізації фінансових
ринків ЄС. Вона доповнюється правовою базою «м’якого» права,
зокрема: рекомендаціями Комісії зі зберігання регульованої
інформації, стандартною формою, розробленою Комісією, для
повідомлення про зміни у власності великих пакетів акцій,
а також тлумаченнями Комітету європейських регуляторів цінних
паперів щодо «вирівнювання» порядку нагляду національними
компетентним органами влади.
Варто відзначити, що одним з пріоритетних напрямів гармоні-
зації європейського законодавства у сфері регулювання цінних

223
паперів є забезпечення інформованості інвесторів про емітентів
цінних паперів, що підлягають публічному розміщенню, та основ­
ні параметри випуску на основі Директиви про прозорість. Стаття
5 покладає на емітентів акцій і боргових цінних паперів обов’язок
щодо обнародування піврічного фінансового звіту за перші шість
місяців фінансового року не пізніше ніж через два місяці після
закінчення відповідного періоду. Директива також передбачає
розкриття особливої інформації емітентом для власників цінних
паперів, допущених до торгів на організованому ринку. При
цьому, що характерне, держава походження може зажадати від
емітента виконання більш жорстких вимог, ніж ті, які викладені в
цій Директиві, а держава місця розміщення цінних паперів — ні
(ст. 3).
При цьому Директива про проспекти, так само як і Директива
про прозорість, не запроваджує особливого режиму відповідаль-
ності за порушення їхніх положень, натомість переносячи тягар
регулювання сфери відповідальності на національне законодав-
ство держав-членів.
На виконання запровадженого «підходу Ламфалуссі» була при-
йнята Директива 2007/14/ЄС від 8 березня 2007 р., яка встанов-
лює детальні правила щодо гармонізації вимог прозорості щодо
інформації про емітентів, цінні папери яких випущені для торгів.
Якщо Директива про проспекти встановлює зобов’язання
емітентів розкривати початкову інформацію про цінні папери,
до моменту їхнього випуску, то Директива про прозорість регу-
лює питання надання інформації вже після випуску цінних
паперів.
Директива про зловживання на ринку (Директива 2003/6 від
28 січня 2003 р.) спрямована на підвищення стандартів цілісності
ринків в області цінних паперів у країнах ЄС і гарантування одна-
кового недискримінаційного ставлення до учасників ринку в
межах ЄС. Вона також регулює питання інсайдерських угод та
маніпулювання ринком. Директива стосується усіх операцій
щодо фінансових інструментів, допущених до торгів хоча б на
одному регульованому ринку в ЄС, зокрема на первинних рин-

224
ках, незалежно від того, чи угода здійснюється на регульованому
ринку або в іншому місці. Ця Директива встановлює стандарти
прозорості, вимагаючи від осіб, які пропонують інвестиції в дер-
жавні або приватні об’єкти, розкривати свої відповідні інтереси.
Зокрема, це поширюється на фінансових аналітиків і фінансових
журналістів, які рекомендують інвестиції громадськості.
У преамбулі Директиви 2003/6/ЕС констатовано, що справж­
ній єдиний ринок фінансових послуг дуже важливий для еконо-
мічного зростання та створення робочих місць у Співтоваристві
(п.  1), а інсайдерська торгівля і маніпулювання перешкоджають
прозорості ринку, необхідної для всіх його учасників (п. 15).
Інсайдерська інформація в п. 1 ст. Директиви 2003/6/ЕС харак-
теризується як «інформація певного характеру (of precise nature),
що не розкрита публічно, що відноситься прямо або побічно до
одного або декількох емітентів фінансових інструментів, і яка,
якщо б вона була розкрита публічно, могла б мати значний вплив
на ціни зазначених фінансових інструментів або на ціни відповід-
них похідних фінансових інструментів (деривативів)».
Для осіб, що виконують накази, інсайдерською вважається
інформація, надана клієнтом (що відноситься до наказів, які очі-
кують виконання), прямо або побічно пов’язана з одним або
декількома емітентами (або фінансовими інструментами), яка,
будучи повідомленою необмеженому колу осіб, швидше за все
суттєво позначилася б на цінах фінансових інструментів або цінах
похідних фінансових інструментів.
Ця Директива вимагає від держав-членів заборонити особам,
які володіють інсайдерською інформацією (інсайдерам): а) вико-
ристовувати таку інформацію шляхом придбання або продажу або
шляхом здійснення спроб придбання або продажу фінансових
інструментів, до яких така інформація відноситься, за свій раху-
нок або за рахунок третіх осіб, прямо або побічно; б) розкривати
інсайдерську інформацію будь-якій іншій особі, а також реко-
мендувати іншій особі або спонукати іншу особу придбавати або
відчужувати фінансові інструменти, до яких така інформація від-
носиться (статті 2, 3).

225
 Держави-члени, крім того, повинні заборонити маніпулюван-
ня ринком (ст. 4).
Під маніпулюванням в ЄС розуміють:
– правочини або доручення на угоди, які дають помилкові або
що вводять в оману сигнали щодо пропозиції, попиту або ціни на
фінансові інструменти; угоди, які в результаті дій особи або групи
осіб фіксують ціну одного або декількох фінансових інструментів
на ненормальному або штучному рівні, за винятком випадків,
коли особи, що уклали угоди або які віддали доручення на угоди,
можуть довести законність причин своїх дій або відповідність
прийнятої на ринку практики. Під «прийнятою на ринку» розумі-
ється практика, розумно очікувана на одному або декількох
фінансових ринках і встановлена компетентним державним орга-
ном відповідно до принципів Комісії;
– правочини або доручення на угоди з використанням засобів
підроблення чи інших форм обману і махінацій (фіктивні схеми);
– Поширення через ЗМІ, мережу Інтернет або іншими спосо-
бами відомостей, які містять сигнали або вводять в оману щодо
фінансових інструментів, включаючи поширення чуток, за умови,
що особа, яка вчиняє такі дії, знала або повинна була знати, що
інформація була помилковою або такою, що вводить в оману.
Директива не наказує державам-членам установити конкретні
види покарань за порушення положень національного законодав-
ства, прийнятих у відповідність з нею, але вимагає, щоб такі пока-
рання були ефективними, пропорційними і мали превентивний
ефект.
Зміст документа не обмежується заборонами — державам-чле-
нам пропонуються певні заходи, покликані попередити правопо-
рушення. Так, вимога до емітентів «інформувати публіку», тобто
публічно розкривати якомога швидше всю інсайдерську інформа-
цію, фактично, позбавляє останню головної якості, цінної для
потенційного правопорушника, — конфіденційності, невідомості
третім особам.
Держави-члени повинні не тільки призначити орган виконав-
чої влади, відповідальний за застосування положень Директиви,
226
але і наділити цей орган наглядовими повноваженнями і правами
з проведення розслідування. Встановлюється необхідність співп-
раці таких органів держав-членів і навіть можливість розгляду
їхніх претензій один до одного в Комітеті європейських фондових
регуляторів.
Таким чином, компетенція ЄС включає регулювання публіч-
ної пропозиції та проспекту емісії, порядок розкриття інформації
про емітента та про значні пакети акцій, охорону інсайдерської
інформації та боротьбу зі зловживаннями і злочинами на ринку
капіталу, визначення й уніфікацію вимог до капіталу, діяльності
інвестиційних фондів, сферу клірингу і розрахунків тощо.

5.4. Особливості правового регулювання обігу

цінних паперів в ЄС
Центральне місце у сфері обігу цінних паперів та діяльності
інвестиційних компаній посіла Директива 2004/39/ЄС від 21 квіт-
ня 2004 р. про ринки фінансових інструментів (Markets in Financial
Instruments Directive — Директива MiFID). При цьому головними
суб’єктами регулювання цією директивою стали інвестиційні
компанії як основні учасники ринку фінансових інструментів.
З метою імплементації цієї директиви був прийнятий Регламент
Комісії 1287/2006 до Директиви MiFID та Директиви Комісії
2006/73/ЄС щодо організаційних вимог та умов діяльності інвес-
тиційних компаній.
Директивою наводиться поняття «інвестиційної компанії», що
є юридичною особою, основним видом якої є підприємницька
діяльність у сфері надання інвестиційних послуг третій особі чи
здійснення інвестиційної діяльності на професійній основі. При
цьому державі надано право наділяти статусом інвестиційної
компанії й інші утворення, які будуть відповідати цьому визна-
ченню. Також міститься визначення регульованого ринку, що
означає багатосторонню систему, обслуговувану та/або керовану
ринковим оператором, що поєднує або сприяє поєднанню чис-
ленних інтересів третіх сторін щодо купівлі-продажу фінансових

227
інструментів — у систему і відповідно до своїх недискреційних
правил — у спосіб, що призводить до укладення контракту щодо
фінансових інструментів, допущених до торгівлі, відповідно до її
правил та/або систем, яка ліцензована і діє на постійній основі.
Директива про ринки фінансових інструментів містить основну
вимогу стосовно того, що надання інвестиційних послуг підлягає
ліцензуванню, й містить детальний перелік вимог щодо проведен-
ня ліцензування, зокрема вимоги щодо достатності капіталу, орга-
нізаційні вимоги (діє також додаткова директива щодо деталізації
організаційних вимог), вимоги щодо акціонерів та держателів
акцій, вимоги щодо осіб, які здійснюють управління інвестицій-
ною компанією тощо. Ліцензія видається відповідним компетент-
ним органом держави-члена ЄС та може підлягати відкликанню.
Застосовується принцип визнання ліцензій на надання інвестицій-
них послуг на території ЄС, яку можуть провадити компанії безпо-
середньо або через представництва та філії, або через віддалений
доступ до ринку. Директива передбачає обов’язок держав-членів
вести відповідні реєстри інвестиційних компаній. При цьому,
якщо інвестиційна компанія виходить на ринок іншої держави-
члена, то вона повідомляє про це тільки національний відповідний
компетентний орган, який у свою чергу повідомляє інший націо-
нальний орган. Нагляд за діяльністю інвестиційною компанією
цією Директивою встановлюється на державу походження цієї
компанії незалежно від місця надання інвестиційних послуг.
Директива про ринки фінансових інструментів (MiFID) є най-
більшим комплексним актом, присвяченим фондовому регулю-
вання в ЄС, центральною частиною так званого Європейського
Кодексу про цінні папери. Крім зазначеного вище вона встанов-
лює певні вимоги до прозорості, містить правові приписи щодо
компетентних органів з ринку цінних паперів.
Під інвестиційною фірмою розуміється «будь-яка юридична
особа, яка регулярно займається наданням або веде бізнес з
надання однієї або кількох інвестиційних послуг третім сторонам
і (або) здійсненням одного або декількох видів діяльності на про-
фесійній основі» (ст. 1).

228
 Інвестиційні послуги, перераховані в розд. А Додатку 1 до
Директиви і включають такі види діяльності: 1) отримання і
передача доручень за одним або декількома фінансовими
інструментами; 2) виконання доручень від імені клієнтів;
3) здійснення торгових операцій з фінансовими інструментами
у власних інтересах; 4) управління портфелем; 5) інвестиційне
консультування; 6) андерайтинг фінансових інструментів
та(або) розміщення фінансових інструментів на базі твердих
зобов’язань;7) розміщення фінансових інструментів без твер-
дих зобов’язань; 8) управління багатосторонньої торговельної
системи (МТРО).
Директива про ринки фінансових інструментів передбачає, що
держави-члени повинні встановити гармонізовані вимоги, що
стосуються видачі ліцензії (дозволу) інвестиційним фірмам,
і ви­значає, що така ліцензія діє на всій території Євросоюзу, що
покликане забезпечувати єдність фінансового ринку, ринку інвес-
тиційних послуг ЄС.
Загальне правило, що закріплюється Директивою, свідчить,
що кожна держава-учасниця вимагатиме, щоб регулярне надання
інвестиційних послуг здійснювалося тільки на основі поперед­
нього дозволу, що видається уповноваженим органом державою
походження відповідної інвестиційної фірми.
Директива містить приписи, покликані регулювати відносини
між інвестиційними фірмами та їх клієнтами, тобто вказує держа-
вам-учасникам, як повинні бути врегульовані відносини між при-
ватними особами. Так, інвестиційні послуги повинні бути надані
чесно, сумлінно і професійно, клієнт повинен бути повністю
інформований про істоту пропонованих фінансових інструментів
і про відповідні ризики, доручення клієнта повинні бути виконані
на найбільш вигідних для нього умовах (статті 19, 21).
Великий розділ присвячений забезпеченню прозорості опера-
цій інвестиційних фірм. Так, зокрема, вони повинні розкривати
компетентному органу деталі угод з фінансовими інструментами
на регульованому ринку не пізніше наступного робочого дня (п. 3
ст. 25).

229
 Гарантією вільного права заснування інвестиційних компаній
передбачена заборона для держав-членів встановлювати додатко-
ві регуляторні або адміністративні вимоги, які не встановлені
цією Директивою.
В умовах розвиненості ринків цінних паперів в ЄС вони стають
об’єктом розрахунків та торгівлі.
Прийнята Директива 98/26/ЄС Європейського парламенту та
Ради від 19 травня 1998 р. щодо остаточності розрахунків у пла-
тіжних системах та системах розрахунків по цінних паперах,
норми якої спрямовані на регулювання окремих аспектів системи
опосередкованого володіння цінними паперами. Частина 2 ст.  9
цієї Директиви містить колізійну норму, що стосується цінних
паперів, які є предметом забезпечення. Вона передбачає, що у
випадку, коли цінні папери (включаючи права на цінні папери)
надаються як майнове забезпечення учасникам та/або централь-
ним банкам держав-учасниць ЄС, і їхнє право (або право будь-
якого номінального утримувача, агента або третьої сторони, що
діє від їх імені) щодо цінних паперів фіксується в реєстрі, на
рахунку або в централізованій депозитарній системі, що знахо-
диться в державі-учасниці, визначення прав таких осіб як заста-
водержателів стосовно цих цінних паперів буде регулюватися
законодавством такої держави-учасниці ЄС.
Ще одним механізмом обігу цінних паперів виступає ринок
застави. Так, прийнята Директива 2002/47/ЄС Європейського пар-
ламенту і Ради від 6 червня 2002 р. стосовно механізмів застосуван­
ня фінансової застави доповнює положення Директиви про роз-
рахунки за цінними паперами та розширює сферу застосування ч.
2 ст. 9. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Директиви про фінансову заставу,
будь-яке питання, що виникає стосовно застави без­документарних
цінних паперів, має регулюватися законом держави, в якій ведеть-
ся відповідний рахунок. Частина 2 ст. 9 цієї Директиви окреслює
коло питань, які підпадають під сферу застосу­вання колізійної
норми ч. 1 ст. 9. Це, зокрема, питання правової природи та речо-
во-правових наслідків застави бездокументарних цінних паперів,
вимоги щодо оформлення договору фінансової застави, можли-

230
вість оспорювання заставного права особи на такі цінні папери
іншою особою, питання встановлення факту добросовісного
набуття, а також способи реалізації заставлених бездокументар-
них цінних паперів після виникнення підстави для звернення на
них стягнення.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте основні історичні етапи правового регулювання
ринку цінних паперів.
2. Надайте визначення поняття «фінансовий інструмент» у праві ЄС.
3. Якими основними актами регулюється сфера ринку цінних паперів
в ЄС?
4. В чому полягає сутність «підходу Ламфалуссі» у процесі інтеграції
ринку цінних паперів в ЄС?
5. Охарактеризуйте принцип розкриття інформації в праві ЄС.
6. Назвіть основні види цінних паперів в ЄС?
7. Які інституції мають повноваження нагляду за сферою обігу цінних
паперів в ЄС?

231
 Розділ 6
Транспортне право
Європейського союзу
6.1. Поняття та правові основи
спільної транспортної політики Євросоюзу
Європейська економічна інтеграція у сфері транспорту здій-
снюється на принципах міжнародного економічного права, що
стосуються ринку транспортних послуг як однієї з галузей між-
народної економіки, а також шляхом запровадження спільної
транспортної політики, яка віддзеркалює наднаціональний харак-
тер європейської інтеграції.
Правовими засобами, що забезпечують здійснення спільної
транспортної політики, виступають акти інститутів Євросоюзу та
міжнародні договори, учасниками яких є держави-члени
Євросоюзу і треті країни.
Транспорт займає важливе місце в економіці Євросоюзу. Його
частка становить 4,9 % валової доданої вартості ЄС (за умови під-
рахунку професійних транспортних перевізників) 1, 5  % від
загальної зайнятості, 40 % від інвестиції держав-членів та 30 % від
загальних енергетичних витрат. Упродовж останніх 20 років попит
на транспортні перевезення, особливо на внутрішньому ринку,
зростає на 2,3 % за рік на вантажні і на 3,1 % — на пасажирські
перевезення. Транспортна політика відіграє важливу роль у зміц-
ненні економічної та соціальної цілісності Євросоюзу. Зокрема,
вона сприяє подоланню регіональної роз’єднаності і полегшує
досяжність острівних та периферійних регіонів. Транспортна
1 Тут і надалі використані статистичні дані з: EU transport in figures 2013. European
Commission. – Luxemburg: Publication Office of the EU, 2013. – 132.

232
політика також впливає на ринок зайнятості, оскільки заохочує
інвестування транспортної інфраструктури й сприяє професійно-
му росту працівників. Наприклад, у транспортному секторі пра-
цевлаштовано 11,1 млн осіб із 28 держав-членів, із них 54 % — у
наземному транспорті (залізничний, автомобільний, внутрішньо-
водний), 4  % — у повітряному, 2  % — у морському транспорті,
24 % — у сфері логістики (зокрема, складського зберігання).
Концепція єдиної європейської транспортної мережі формува-
лася з початку розвитку інтеграційних процесів у Західній Європі.
Так, у Римському договорі про заснування Європейського еконо-
мічного співтовариства, підписаному в березні 1957 р. Францією,
Німеччиною, Iталією, Бельгією, Нідерландами й Люксембургом,
визначалася необхідність створення європейської мережі каналів,
автошляхів, залізниць. На початковому етапі європейської інте-
грації — етапі зони вільної торгівлі — спільна транспортна політи-
ка залишалася майже нерегламентованою в ЄЕС протягом трива-
лого часу, зокрема, через відсутність солідарності між державами-
членами в цьому питанні. Автодорожній транспорт відігравав
велике значення у Нідерландах та Iталії, а в Німеччині та Франції
важливим був залізничний транспорт, тому в цих державах праг-
нули розвитку такого транспортного ринку, де залізниці підтри-
мувались би за рахунок автошляхів.
Формування внутрішнього ринку стало визначальним факто-
ром у спільній транспортній політиці, оскільки ліквідація кордо-
нів та інші заходи лібералізації, включаючи лібералізацію кабота-
жу (послуги транспортного перевезення перевізником-нерези-
дентом у межах однієї держави-члена), дали можливість
задоволь­нити дедалі більший попит на транспортні перевезення і
вирішити такі проблеми, як затори та завантаженість доріг.
Транспорт є ключовим чинником сучасної європейської економі-
ки. Сучасна транспортна система має бути здатною стабільно
задовольняти економічні, соціальні та екологічні інтереси сус-
пільства.
Спільна транспортна політика відіграє важливу роль у процесі
залучення третіх країн до євроінтеграції, що відбувається на осно-
233
ві договірних відносин між ними та Євросоюзом. Поняття спіль-
ної транспортної політики не наводяться в установчому договорі,
хоча ст.  90 ДФЄС передбачає, що «досягнення цілей Договорів
стосовно [транспортної] сфери здійснюється в межах спільної
транспортної політики».
Під спільною транспортною політикою Євросоюзу варто розу-
міти комплекс дій на рівні Євросоюзу та його держав-членів з
метою досягнення збалансованого, узгодженого регулювання від-
носин на європейському транспортному ринку.
Транспорт є міжнародно-правовим видом відносин. ЄС завжди
розвивав концепцію відкриття ринків третіх країн з транспортних
послуг, продуктів і інвестицій. Як зазначено в Білій книзі з тран-
спорту, схваленій 28 березня 2011 р., міжнародне співробітництво в
транспортному секторі зосереджується на розширенні внутрішніх
правил ринку через роботу в міжнародних організаціях і зміцненні
європейської безпеки і екологічних стандартів. Варто відзначити,
що Білою Книгою 2011 р. Комісія встановила концепцію розбудо-
ви єдиного європейського транспортного простору, що забезпечує
функціонування конкурентоздатної та ресурсозберігаючої тран-
спортної системи, яка розрахована на період до 2050 р.
Поняття «транспорт» відповідно до мети транспортної полі-
тики Євросоюзу використовується у двох значеннях. По-перше,
як різновид підприємницької діяльності, що пов’язана з надан-
ням послуг фізичним і юридичним особам щодо перевезень
пасажирів та/або вантажів, а по-друге, як засіб транспорту, що
належить громадянам та підприємствам на праві власності (або
на умовах інших майнових прав), що використовується для
перевезень в особистих цілях, без мети надання послуг третім осо-
бам. У першому випадку йдеться про «професійний транспорт»,
в  другому  — про «власний транспорт». Метою транспортної
політики Євросоюзу переважно є регулювання діяльності про-
фесійного транспорту, сутність якого полягає у наданні послуг
транспортного характеру. Саме така діяльність підпадає під дію
принципів внутрішнього ринку, що гарантує свободу підприєм-
ницької діяльності фізичним та юридичним особам на всій тери-

234
торії Євросоюзу, зокрема, принципу свободи надання послуг.
Формування та розвиток спільного транспортного ринку на всій
території Євросоюзу, усунення обмежень цього ринку з боку
окремих держав-членів є найважливішою складовою транспорт-
ної політики Євросоюзу.
Транспортні послуги — послуги специфічного характеру. Вони
не пов’язані з виробництвом конкретного матеріального продук-
ту, але завжди призводять до переміщення речей або осіб з одного
місця в інше.
Мета спільної транспортної політики полягає у закладенні
спільних правил, що застосовуються до міжнародного перевезен-
ня до території держав-членів чи з неї або транзиту через терито-
рію однієї чи більше з них (статті 90–100 ДФЄС). Ця мета також
стосується закладення умов, за яких перевізники-нерезиденти
можуть надавати послуги у межах держави-члена, і, нарешті, вона
охоплює заходи з підвищення транспортної безпеки. Остаточною
метою спільної транспортної політики є встановлення спільного
ринку у сфері транспортних послуг. Як підкреслив Суд ЄС у
рішенні у справі С-167/73 Commission v. France [1974], незважаю-
чи на наявність в установчому договорі спеціального розділу про
транспорт, цілі та принципи внутрішнього ринку поширюються
на «всю сферу економічної діяльності» і на транспорт, зокрема.
Специфіка реалізації спільної транспортної політики Євро­
союзу полягає в тісній взаємодії міжнародного права з правом
Євросоюзу, яка охоплює, зокрема, участь держав-членів Євро­
союзу в міжнародно-правових транспортних угодах.
Наднаціональний характер спільної транспортної політики
історично зумовлений європейськими інтеграційними процеса-
ми і передбачає пріоритет правових актів Євросоюзу з питань
спільної транспортної політики порівняно з актами внутрішнього
права держав-членів; окремі норми права Євросоюзу мають
пряму дію у внутрішніх правопорядках держав-членів.
Стаття 91 ДФЄС передбачає застосування Європейським пар-
ламентом і Радою звичайної законодавчої процедури (відповідно
до ст. 294 ДФЄС) після консультації з Економічним і соціальним

235
комітетом і Комітетом регіонів при виробленні спільної тран-
спортної політики.
Договір про функціонування Євросоюзу формально юридично
визначив, що сфера транспорту належить до спільної компетенції
держав-членів і Євросоюзу (ст. 4 ДФЄС). Стаття 95 ДФЄС уста-
новлює компетенцію Євросоюзу у сфері транспортної політики і
є, по суті, головною статтею розділу про транспорт. Повноваження
Євросоюзу достатньо широкі й визначають:
– загальні правила міждержавних транспортних перевезень;
– умови, за яких перевізники-нерезиденти вправі надавати
транспортні послуги в державах-членах;
– заходи з підвищення безпеки на транспорті тощо.
Компетенція держав-членів у сфері транспорту обумовлена:
– по-перше, забороною будь-якої дискримінації у перевезен-
нях у межах Союзу, що відображається у застосуванні транспортни-
ми агентствами тарифів та різних умов при перевезеннях одного й
того ж товару однаковими транспортними шляхами залежно від
держави походження чи призначення товару (ст. 95 ДФЄС);
– по-друге, забороною застосування без санкції Комісії дер-
жавою-членом щодо перевезень у межах Союзу тарифів та умов,
що містять будь-який елемент підтримки або захисту в інтересах
одного чи декількох визначених підприємств або галузей промис-
ловості (ст. 96 ДФЄС).
Державам-членам дозволяється запроваджувати заходи допо-
моги  транспортному сектора, якщо вони відповідають потребам
координації транспортних перевезень чи є відшкодуванням за
виконання певних зобов’язань, які підпадають під поняття дер-
жавної служби (ст. 93 ДФЄС).
До спільної транспортної політики Євросоюзу включається
правове регулювання таких видів транспорту:
– автомобільний;
– залізничний;
– внутрішньоводний;
– морський;
– повітряний;
236
 – комбінований (поєднання різних видів транспорту в одно-
му маршруті);
– змішаний (поєднання різних типів товарів за способом
перевезення в одному маршруті).
Загальний обсяг вантажних перевезень, які здійснюються в
рамках Євросоюзу, перерозподіляється між видами транспорту
таким чином: 45  % — автомобільний вид транспорту, 37  % —
короткі морські маршрути, 11% — залізничний транспорт,
3,7 % — внутрішньоводний. Перевезення пасажирів в Євросоюзі
здійснюється: 81  % — автомобільним видом транспорту, 6  %  –
залізничним, 8 % — повітряним транспортом.
Договір про функціонування Євросоюзу (ст. 100) визначає різ­
ні умови правового регулювання автомобільного, залізничного та
внутрішньоводного транспорту та виокремлює морський і пові-
тряний види транспорту. Такий розподіл повноважень органів
Євросоюзу залежно від видів транспорту пов’язаний із природою
останніх. Автомобільний, залізничний та внутрішньоводний є
«внутрішніми» видами транспорту Євросоюзу, а морський та
повітряний — має міжнародно-правову природу.

6.2. Правове регулювання

морського транспорту в Євросоюзі
Майже 40  % вантажних потоків між державами-членами ЄС
ведуться по морю. У рамках транспортної політики ЄС морський
транспорт має спеціальний статус. Морський та повітряний тран-
спорт є відокремленими у ДФЄС (ст. 100). Це пов’язано переду-
сім з тим, що морський транспорт має довготривалу історію і так
звану систематизовану історію на міжнародному рівні.
У цьому випадку важливим є рішення Суду ЄС у справі
«Комісія проти Франції» № 167/73 [1974], де було зазначено, що
морський транспорт виключено зі спільної транспортної політи-
ки Євросоюзу, але він цілком підпадає під регулювання положень
установчих договорів, якщо Рада кваліфікованою більшістю не
буде приймати рішення. На відміну від морського та повітряного

237
транспорту, інші види транспорту є предметом спільної тран-
спортної політики Євросоюзу. Основними аспектами справи було
те, що відповідно до Кодексу морського мореплавства Франції
1926  р. певна кількість членів екіпажу морського корабля пови-
нна бути за національністю французами. З огляду на це Комісія
на підставі ст. 226 звернулась до Суду ЄС (нині — ст. 258 ДФЄС) з
висновком про те, що Франція не виконує своїх зобов’язань щодо
Договору про заснування ЄС. Посилаючись на ст.  39 Договору
про заснування ЄС (нині — ст. 45 ДФЄС), Комісія звинувачувала
Францію у порушенні свободи пересування працівників у межах
Співтовариства. Уряд Франції на противагу цьому заперечував це,
посилаючись на те, що свобода пересування працівників не
поширюється на морський транспорт, з огляду на його виключен-
ня зі спільної транспортної політики ЄС. Суд ЄС у своїх мірку-
ваннях керувався тим, що морський транспорт, хоч і виключений
зі спеціальних положень транспортної політики ЄС, однак
повністю підпадає під регулювання іншими положеннями уста-
новчого договору, зокрема таким як свобода пересування праців-
ників. На цій підставі Суд ЄС дійшов висновку про порушення
Францією зобов’язань, передбачених в установчому договорі.
Таким чином, право ініціювання законотворчого процесу у сфері
морського та повітряного транспорту має Рада (голосування ква-
ліфікованою більшістю), держави-члени через головування в Раді
та Комісія.
Велику кількість міжнародних договорів було укладено з метою
врегулювання відносин у рамках морського транспорту, зокрема
Конвенцію ООН про Кодекс поведінки лінійних конференцій
(1974 р.) та Міжнародну конвенцію про охорону людського життя
на морі (SOLAS) 1974 р. Регулювання відносин у сфері морського
транспорту належить до компетенції держав-членів, а Євросоюз
нині лише починає врегульовувати морські перевезення на над-
національному рівні. До того ж, на відміну від інших видів тран-
спорту, морський та повітряний транспорт є міжнародним за
своєю природою, тому Євросоюз не може одноосібно регулювати
відносини, бо у процесі задіяні також треті країни.

238
 Але поряд із цим не можна недооцінювати важливість регулю-
вання відносин у сфері морського транспорту, бо Євросоюз є най-
більшою торговельною територією Європи, через яку проходять
морські шляхи. Близько 80  % зовнішньої торгівлі та понад 40  %
внутрішньої торгівлі проходить через морські шляхи; загалом
близько 2 млрд тонн вантажу щороку завантажуються та розван-
тажуються у морських портах Євросоюзу, більше 400 млн осіб
щороку користуються послугами морських портів. Морські ком-
панії, які належать державам-членам Євросоюзу, контролюють
близько 40 % світового потоку; у морському транспортному сек-
торі, який включає суднобудування, порти, риболовство та
пов’язані послуги, працевлаштовано 3 млн осіб в Євросоюзі.
Перед Євросоюзом постають дві найголовніші проблеми роз-
витку морського транспорту:
–  перенавантаження (так звана «надпотужність» морського
флоту) морських суден на світовому ринку, що призводить до
необхідності запровадження протекціоністських заходів, особли-
во щодо країн, які розвиваються;
–  судновласники реєструють морські судна у третіх країнах,
через жорстке регулювання та великі розміри плати за реєстрацію
обирають більш вигідне законодавство інших держав. Таким
чином, регулювання відносин у сфері морського транспорту має
стати конкурентоспроможним.
Завданнями морської політики Євросоюзу можна визначити
такі:
– гарантувати вільний доступ до світового ринку міжнародних
морських перевезень;
–  запровадити справедливу конкуренцію на світовому ринку
морських перевезень;
–  підтримувати конкурентоспроможність морського флоту
Євросоюзу;
– сприяти соціальній підтримці моряків шляхом забезпечення
їх роботою та належними умовами праці;
– запроваджувати та поліпшувати стандарти безпеки та заходи
щодо захисту навколишнього середовища.

239
 На початку свого розвитку транспортна політика Євросоюзу
спиралася на Меморандум Комісії 1973 р. про транспортну полі-
тику та Повідомлення Комісії 1976  р. Першим рішенням було
прийняття Директиви Ради № 77/587, яка запровадила процедуру
консультації у відносинах між державами-членами та третіми кра-
їнами з питань мореплавства. Метою цієї Директиви було запро-
вадити співпрацю між державами-членами з метою вироблення
спільної позиції у представленні своїх інтересів у відносинах з
третіми країнами та міжнародними організаціями (наприклад, у
Міжнародній морській організації). Наступним кроком було при-
йняття Рішення Ради №  78/744 щодо діяльності певних третіх
країн у сфері вантажних морських перевезень. Метою було систе-
матизувати інформацію стосовно флотів третіх країн, які можуть
завдати шкоду морському флоту Співтовариства. Потім тривав
процес рекомендування всім державам-членам приєднатися до
міжнародних конвенцій: так, наприклад, рекомендація Ради
№  78/584 щодо ратифікації Конвенції SOLAS 1974  р. та Міжна­
родної конвенції про запобігання забрудненню з суден 1973 р. та
протокол 1978 р. до неї тощо. Насамкінець, у контексті запобіган-
ня забрудненню було прийнято Директиву Ради №  79/116 щодо
мінімальних стандартів для певних танкерів, які заходять та зали-
шають порти Співтовариства, а також Директиву Ради № 79/115
щодо пілотажу суден глибоководними капітанами на Північному
морі та Британському каналі.
У 1985  р. Комісія у Меморандумі окреслила найголовніші
напрями розвитку транспортної політики у сфері морського тран-
спорту. Єдиним шляхом для підтримання інтересів флоту
Співтовариства та досягнення мети Договору про заснування ЄС
є розроблення узгодженого підходу  до багатосторонньої політи-
ки, орієнтованої на розвиток торговельних відносин.
У 1986 р. було прийнято низку правових актів з метою реаліза-
ції політики, висловленої у меморандумі. Такі правові акти отри-
мали назву «Морський пакет 1986 р.», який включав:
– Регламент Ради №  4055/86 стосовно принципу свободи
надання послуг у морському транспорті;

240
 – Регламент Ради №  4056/86, що встановлює деталізовані
правила конкуренції, які застосовуються до морського транспорту;
– Регламент Ради №  4057/86 про несправедливу цінову
практику на морському транспорті;
– Регламент Ради №  4058/86 щодо координованих дій,
спрямованих на забезпечення вільного доступу до перевезень
вантажів у міжнародному судноплавстві.
Центральне місце в «Морському пакеті 1986 р.» займав Регламент
Ради 4055/86, що встановлює принцип свободи надання послуг з
морських перевезень між державами-членами та третіми країнами.
Регламент надає право громадянам держав-членів (або судноплав-
ним компаніям, які не зареєстровані в ЄС, але використовують
судна, що зареєстровані в державі-члені і контролюються резиден-
тами держави-члена) здійснювати перевезення пасажирів та ванта-
жів морем між будь-яким портом держави-члена або будь-яким
портом офшорних зон іншої держави-члена чи держави, яка не є
членом Співтовариства. Будь-які чинні внутрішньодержавні обме-
ження, які стримують перевезення вантажів суднами, що плавають
під національним прапором, поступово мали бути ліквідовані (до
1 січня 1993 р.) відповідно до графіка, що міститься у Регламенті.
Наявні домовленості про поділ вантажів у двосторонніх контрактах
з державами, які не є членами ЄС, повинні бути ліквідовані або
врегульовані відповідно до Регламенту. Тобто будь-які домовле-
ності про поділ вантажів на дискримінаційній основі з підстав
національної належності мають бути скасовані. Відповідно до
Регламенту поки обмеження на свободу надання послуг не будуть
скасовані, кожна держава-член має застосовувати такі обмеження,
не вдаючись до розрізнень з підстав національної належності або
місцезнаходження щодо всіх осіб, які надають або мають право
надавати послуги згідно з цим Регламентом. Регламент забезпечив
свободу надання послуг усіма заснованими в ЄС перевізниками,
незалежно від того, чи здійснюють вони керування суднами під
прапором Союзу або третьої країни.
Упровадження цього Регламенту в національне законодавство
держав-членів та виконання його положень відбувалося з певни-

241
ми труднощами, пов’язаними з намаганням останніх залишити
наявні обмеження щодо морських перевезень та вантажів на під-
ставах національності. Це стало підставою для порушення низки
судових справ (наприклад, справа С-430/99 Sea-Land Service
[2002]).
«Морський пакет 1986 р.» юридично закріпив підхід Комісії у
специфічних галузях. Головним завданням було захистити море-
плавство Євросоюзу від протекціоністської політики (недопу-
щення протекціонізму на ринку морських перевезень) та діяль-
ності третіх країн. Основними принципами пакета стали: вільний
та недискримінаційний доступ до  перевезень судновласниками
Союзу, чесна та справедлива торговельна конкуренція на комер-
ційних засадах. «Морський пакет 1986 р.» став початком регулю-
вання транспортної політики у сфері морського транспорту й
визначив порядок застосування принципів свободи надання
послуг, конкуренції та вільного доступу до ринку в галузі мор-
ського транспорту.
Міжнародний морський транспорт є лібералізованим видом
діяльності, а процес поступового включення до цього сектора
каботажних морських перевезень в Євросоюзі розпочався з 1 січня
1993  р. Включення умов каботажу та необхідність для Союзу
сприяти покращенню умов функціонування міжнародного мор-
ського транспорту призвели до вжиття заходів у сферах конку-
рентної політики, запобігання нечесним методам ціноутворення,
встановлення стандартів суден, які перевозять небезпечні товари,
та умов праці. Були також визначені умови, які регулюють дозвіл
на здійснення морських перевезень.
Регламент Ради № 3577/92, що встановлює принципи вільного
надання послуг морського транспорту в межах держав-членів
(морський каботаж), проголосив з 1 січня 1993 р. свободу надання
морських транспортних послуг у межах держави-члена  суднов-
ласниками Євросоюзу, які зареєстрували свої судна в державі-
члені і плавають під його прапором, за умови що ці судна викону-
ють усі умови для того, щоб здійснювати каботаж у такій державі-
члені. Регламент дає визначення поняття «морський каботаж»,

242
що означає послуги, зазвичай передбачені за винагороду, які,
зокрема, включають: а) материковий каботаж (пасажирські пере-
везення або перевезення товарів морським шляхом між портами,
розташованими на материку або головній території однієї з дер-
жав-членів без заходу на острови); б) офшорні послуги поставки
(пасажирські або вантажні перевезення морським шляхом між
будь-яким портом у державі-члені й спорудженням або структу-
рами, розташованими на материковому шельфі такої держави-
члена); в) острівний каботаж (пасажирські перевезення або пере-
везення товарів морським шляхом між: портами, розташованими
на материку й на одному або більшій кількості островів однієї і
тієї ж держави-члена; портами, розташованими на островах
од­нієї і тієї ж держави-члена).
У Директиві № 95/64 про статистичну звітність щодо перевезень
вантажів та пасажирів морським транспортом було дано визначен-
ня порту, що означає місце із обладнанням, придатним для стоян-
ки, завантаження та розвантаження торгових суден або висадки чи
прийняття пасажирів. Також наведено визначення поняття «пере-
везення товарів та пасажирів морем», що означає переміщення
товарів та пасажирів за допомогою морських суден у перевезеннях,
які повністю або частково відбуваються морем. Визначено також
поняття «морські судна» (seagoing vessels), що означає судна, окрім
тих, що призначені для навігації виключно по річкових водах або у
водах у межах чи суміжних із захищеними  водними просторами,
або у зонах, на які поширюються портові правила.
Для спрощення документарних процедур у мореплавстві на
невеликі відстані Європарламент та Рада прийняли Директиву
№ 2002/6 щодо облікових формальностей для суден, що прибува-
ють та/або відбувають з портів держав-членів Співтовариства.
Метою цієї директиви є полегшення морського судноплавства
шляхом стандартизації облікових формальностей при прибутті та
відбут­ті з портів держав-членів Співтовариства відповідно до
Конвенції Міжнародної морської організації про полегшення між-
народного судноплавства 1965  р. Конвенція забезпечила низку
моделей для стандартизованого полегшення форм виконання суд-

243
нами певних облікових формальностей, коли вони прибувають або
вибувають з порту. Директива закликає держави-члени визнавати
форми IMO FAL та категорії інформації в них як достатній доказ
того, що судно виконало формальності, на які спрямовані ці
форми. Директива стосується облікових формальностей щодо
суден, його запасів, майна його команди, переліку команди тощо.
Євросоюз на наднаціональному рівні почав приділяти увагу
правовому регулюванню питань безпеки мореплавства після тра-
гічних катастроф.
Після аварії пасажирського судна «Естонія» (1994 р.) були при-
йняті:
– Регламент №  3051/95 щодо безпеки управління суднами
ро-ро;
– Директива №  98/18 щодо гармонізованих стандартів без-
пеки для старих і нових пасажирських суден (інкорпорація поло-
жень Конвенції SOLAS);
– Директива № 98/41 щодо обов’язкової реєстрації пасажи-
рів на пасажирському судні;
– Директива № 1999/35 щодо системи обов’язкового огляду
пасажирських суден.
Катастрофи танкерів «Еріка» (грудень 1999  р.) і «Престиж»
(листопад 2002  р.) спричинили появу нових правових заходів у
рамках становлення європейської політики безпеки на морі,
спрямо­ваної, зокрема, на зменшення екологічних ризиків, які
створюють нафтоналивні танкери. Запропоновані заходи перед-
бачають: більш суворі перевірки у портах, заборону експлуатації
танкерів з одностінним корпусом, створення моніторингової,
інспекційної та інформаційної системи Євросоюзу, заснування
фонду компенсації наслідків забруднення нафтою та створення
Європейського агентства безпеки на морі. Такі правові заходи
отримали назву пакетів «Еріка I», «Еріка II», «Престиж».
Пакет заходів «Еріка I» (2001 р.) включає:
–  Директиву №  2001/106, яка посилює наявну Директиву
№  95/21 щодо державного контролю у портах. Директива підви-
щувала кількість та інтенсивність перевірок в європейських портах.

244
 – Директиву №  2001/105, яка посилює наявну Директиву
№ 94/57 про класифікаційні товариства, шляхом введення пере-
вірок безпечності конструкції суден від імені держав-членів
Євросоюзу. Директивою підвищено вимоги до рівня класифіка-
ційних товариств. За діяльністю класифікаційних товариств
також буде встановлено суворий нагляд, а недотримання стандар-
тів може призвести до штрафних санкцій, наприклад, тимчасово-
го або постійного позбавлення дозволу Євросоюзу.
– Регламент №  417/2002, яким запроваджується графік
виведення з експлуатації суден з одностінним корпусом. Пізніше
прискорений графік припинення використання танкерів з одно-
стінним корпусом було встановлено Регламентом № 1726/2003.
Пакет заходів «Еріка «II» (2002 р.) включає:
– Регламент №  1406/2002 про створення Європейського
агентства з безпеки на морі, відповідального за покращення вико-
нання норм Євросоюзу стосовно безпеки на морі. На агентство
покладені завдання щодо виконання спеціальних технічних нау-
кових і управлінських завдань. Агентство сприяє Комісії у вико-
нанні підготовчих робіт щодо оновлення та розробки законодав-
ства Євросоюзу у сфері морської безпеки та допомагає запобігати
забрудненню з суден та його ефективній імплементації; співпра-
цює з державами-членами з питань розробки відповідних про-
грам професійної підготовки у сферах, що перебувають у компе-
тенції держави порту та держави прапора; сприяє поглибленню
співпраці між державами-членами та Комісією у розробці єдиної
методології розслідування морських аварій, а також у проведенні
аналізу звітів про розслідування серйозних морських аварій, при-
діляючи належну увагу розбіжностям у правових системах дер-
жав-членів; забезпечує Комісію та держав-членів об’єктивною,
достовірною та порівняльною інформацією і даними з морської
безпеки та забруднення суднами для вжиття всіх необхідних кро-
ків з метою поліпшення морської безпеки.
– Директиву № 2002/59, що засновує інформаційну систему
з метою покращення стеження за рухом у європейських водах
(практично функціонує з лютого 2005 р.). Відповідно до Директиви

245
судна, що плавають у водах Євросоюзу, мають бути обладнані
системами ідентифікації для автоматичного зв’язку із береговими
службами, а також реєстраторами даних рейсу (чорними ящика-
ми) для полегшення розслідування аварій. Директива удоскона-
лює процедуру обміну даними про небезпечні вантажі та дозволяє
компетентним органам не допускати відпливу кораблів у небез-
печну погоду.
У 2005  р. було запропоновано, а у 2009  р. прийнято «третій
пакет з безпеки мореплавства», який включає:
– Директиву №  2009/21 щодо «якості» прапора держави,
щодо дотримання вимог держави стосовно прапора на судні;
– Регламент №  391/2009 про спільні правила та стандарти
щодо інспектування суден; та Директиву № 2009/15, яка деталізує
ці спільні правила;
– Директиву №  2009/16 щодо портового контролю суден у
державах-членах;
– Директиву № 2009/17 щодо створення спеціальної систе-
ми моніторингу руху суден та інформаційної системи;
– Регламент №  392/2009 щодо відповідальності пасажир-
ських перевізників за нещасні випадки на морі (так звана Афінська
конвенція);
– Директиву № 2009/20 щодо страхування судновласників.
Комісія в 2008 р. відновила свої стратегічні цілі та рекомендації
з політики морського транспорту ЄС до 2018 р. Розвиток у галузі
морського транспорту спрямований на забезпечення довгостро-
кової продуктивності європейської морської транспортної систе-
ми в цілому на благо всіх інших галузей економіки і кінцевого
споживача. Комісія активно підтримує зусилля держав-членів ЄС
та європейського сектора вантажу, що пропонують якісні послуги
з доставки в Європі і в усьому світі.
Перспективними напрямами розвитку морської політики в ЄС
є зміцнення привабливості перевезень морським транспортом на
короткі відстані та включення морського виду транспорту в ком-
біновані маршрути перевезень.

246
 6.3. Правове регулювання
повітряного транспорту в Євросоюзі
Особливістю правового регулювання авіатранспорту в Євро­
союзі є те, що він є природно міжнародним видом транспорту та
поєднується з повітряним простором інших держав. У сфері пові-
тряного транспорту досить яскраво демонструється гармонійне
поєднання міжнародно-правового та наднаціонального рівнів
правового регулювання. Спільними рисами міжнародно-право-
вого регулювання відповідно до завдань ІКАО є розбудова та роз-
виток діяльності у сфері цивільної авіації із забезпеченням висо-
кого і зростаючого рівня безпеки польотів та авіаційної безпеки;
сприяння ефективній та стабільній участі всіх держав у міжнарод-
ному повітряному транспорті та отриманню пов’язаних з цим
вигод на основі поваги національного суверенітету та рівності
можливостей.
Починаючи з 2011 р., створена та функціонує Спільна комісія
ЄС і ІКАО, яка вже прийняла додаток з питань безпеки польотів
до свого нового Меморандуму про співпрацю, укладеного в
2011 р. Вона також визначила робочі домовленості між ЄС і ІКАО
у сфері надання звітності про авіаційні події та інциденти. Так, у
березні 2013 р. ЄС та ІКАО узгодили нову програму з авіаційної
безпеки до нещодавно підготовленого Меморандуму про співпра-
цю. Цей додаток з безпеки польотів документально закріплює
важливі області поглиблення співпраці між ЄС та ІКАО, такі як
обмін відповідною інформацією та досвідом у галузі безпеки
польотів і фінансування конкретних ініціатив у цій сфері.
При цьому діяльність ІКАО сприяє розвитку співробітництва
та гармонізації на субрегіональному, регіональному і глобальному
рівнях; і належним чином враховує інтереси всіх учасників, вклю-
чаючи авіаперевізників та інших експлуатантів, користувачів,
аеропорти, громадськість, робочу силу та постачальників послуг у
галузі туризму та подорожей; маючи на увазі в кінцевому підсумку
дати міжнародному повітряному транспорту якомога більше еко-
номічної свободи, враховуючи при цьому його специфічні харак-

247
теристики і, зокрема, необхідність забезпечення високих стан-
дартів безпеки польотів, авіаційної безпеки та охорони навко-
лишнього середовища.
Правовий режим повітряних перевезень, як і правовий режим
морських перевезень, визначається переважно міжнародним пра-
вом. Таке розмежування морського та повітряного транспорту в
праві Євросоюзу відображено у ст. 100 ДФЄС.
Наприкінці Другої світової війни авіатранспорт стає однією з
найголовніших індустрій, що регулюється на рівні національних
законодавств, на основі Чиказької Конвенції 1944  р. та мережею
двосторонніх угод між урядами, метою яких було захистити націо-
нальні авіалінії від конкуренції. Чиказька Конвенція закріпила
основні багатосторонні рамкові принципи міжнародної цивільної
авіації, тоді як двосторонні угоди встановлювали здебільшого прави-
ла польотів, зокрема маршрути, призначення авіаліній та тарифи.
Особливістю правого регулювання Євросоюзу у сфері авіапе-
ревезень є те, що значною мірою воно базується на регламентах,
які забезпечують уніфікацію законодавств держав-членів. Авіацій­
ний транспорт характерний також тим, що він структурований
відповідно до поставлених завдань. Основною його метою є ство-
рення належних ринкових умов та конкурентних засад для авіа-
компаній, а також регламентація вимог до літаків, умов переве-
зення пасажирів та вантажів, забезпечення безпеки в аеропортах
та під час польоту на літаках тощо.
До 1980-х рр. у державах, які нині є членами Євросоюзу, швид-
ко зростала кількість неврегульованих польотів (чартери), що
було зумовлено доступом до цих польотів, кількістю та маршрута-
ми. У двосторонніх міжурядових угодах щодо надання послуг
повітряного перевезення держави-члени почали лібералізувати
заплановані польоти. Наприклад, у 1984 р. Велика Британія укла-
ла договір з Нідерландами про можливість для будь-яких авіалі-
ній, заснованих у третій країні, здійснювати авіаперевезення між
цими двома країнами. Такі фактори спричинили появу правових
актів на наднаціональному рівні, які б урегульовували сферу пові-
тряних перевезень в Євросоюзі.

248
 Політика Євросоюзу щодо лібералізації повітряного транспор-
ту охоплює чотири основні сфери: доступ на ринок, контроль
обсягів, тарифи та питання ліцензій на роботу компаній. Політику
було визначено ще у 1980 р. та запроваджено у три етапи.
«Перший повітряний пакет з цивільної авіації», який складав-
ся з чотирьох правових актів, було прийнято у 1987 р., набув чин-
ності з 1 січня 1988 р. Цей пакет заходів включав:
– Директиву Ради №  87/601 щодо фіксування повітряних
зборів для регулярних рейсів у межах Євросоюзу;
– Директиву Ради №  87/602, що дозволяє авіалініям обмі-
нюватись пасажиропотоком та сприяє доступу нових авіаліній до
ринку авіаперевезень;
– Регламенти Ради № 3975/87 та № 3976/87, що встановлю-
ють правила конкуренції на повітряному транспорті та забезпечу-
ють винятки із заборон для певних категорій угод, таких як спіль-
не планування та координація у потоках пасажирів.
Таким чином, цей пакет стосувався лише маршрутів між дер-
жавами-членами і не застосовувався до внутрішніх перевезень
або польотів до третьої країни. Тому в липні 1989 р. було запропо-
новано, а в червні 1990 р. було прийнято так званий «другий пові-
тряний пакет», який складався з:
– Регламенту Ради №  2342/90 щодо зборів за регулярні
послуги авіаційним транспортом;
– Регламенту Ради № 2343/90 стосовно доступу авіапере-
візників до регулярних перевезень у межах маршрутів
Співтовариства та щодо взаємного обміну пасажиропотоком
між перевізниками на регулярних повітряних рейсах між дер-
жавами-членами;
– Регламенту Ради № 2344/90, що посилював правила кон-
куренції стосовно певних категорій угод та узгодженої практики в
повітряному секторі.
Знову ж таки, новий пакет заходів стосувався регулярних паса-
жирських польотів, чартери та фрахт (вантажні перевезення) були
виключені.
Третій етап лібералізації (або «третій повітряний пакет») набув
чинності 1 січня 1993 р. У липні 1992 р. були прийняті:

249
 – Регламент №  2407/92 щодо гармонізованих вимог видачі
ліцензій авіалініям;
– Регламент № 2408/92 про вільний доступ усіх авіаліній ЄС
до отримання таких ліцензій до всіх маршрутів;
– Регламент № 2409/92, що встановлює повну свободу збо-
рів та тарифів.
Таким чином, ці документи запровадили повну лібералізацію
ринку послуг у сфері повітряного транспорту. Авіалінії відтепер
не зобов’язані погоджувати свої тарифи з національними уряда-
ми. Відтоді в Євросоюзі діють спільні правила ліцензування пові-
тряних перевізників усіх держав-членів. Для повітряного кабота-
жу, який став реальністю тільки 1 квітня 1997 р., було передбачено
перехідний період.
З метою запровадження уніфікованих принципів регулювання
авіаперевезень в Європі із забезпеченням високого рівня безпеки
авіаперевезення було створено Європейське агентство з безпеки
польотів відповідно до Регламенту № 1592/2002.
Оскільки лібералізація веде до створення насправді єдиного
ринку повітряного транспорту, Євросоюз уніфікував законодав-
ство держав-членів з метою забезпечення однакових умов для всіх
повітряних компаній. Зокрема, Регламентом №  1899/2006 щодо
гармонізованих вимог та адміністративних процедур у сфері цивіль-
ної авіації було розроблено технічні стандарти та адміністративні
процедури для визначення загальних стандартів льотної придат-
ності повітряного судна, що сприяло взаємному визнанню ліцензій
осіб, які працюють у сфері цивільної авіації, що дозволяє безпосе-
редньо наймати пілотів з будь-якої держави-члена Євросоюзу.
У липні 2006 р. Комісія запропонувала модернізувати та спрос-
тити правові рамки для внутрішнього ринку повітряних переве-
зень шляхом «кодифікації» нормативно-правових актів у єдиний
документ.
На першому етапі консолідації законодавства Євросоюзу у
сфері повітряних перевезень було прийнято Регламент № 1008/2008
про спільні правила надання послуг повітряним транспортом
(консолідована версія), який набув чинності 1 листопада 2008 р.

250
Таким чином, велику кількість нормативно-правових актів у
сфері повітряних перевезень було замінено одним консолідова-
ним документом.
Починаючи з 2004 р. в ЄС почало формуватись єдине європей-
ське небо, що передбачає єдиний простір аеронавігації та надання
послуг у сфері повітряних перевезень. Перший пакет актів щодо
запровадження єдиного європейського неба був прийнятий в
2004 р., серед якого центральне місце займає рамковий Регла­
ментом Європарламенту та Ради №  549/2004.  Для ефективного
функціонування Єдиного європейського неба прийнято ще три
регла­менти: Регламент Європарламенту та Ради № 550/2004 щодо
положень про авіанавігаційні послуги в рамках Єдиного Європей­
ського неба (Регламент щодо послуг); Регламент Євро­парламенту
та Ради № 551/2004 щодо організації та використання авіапросто-
ру Єдиного Європейського неба (авіапросторовий Регламент);
Регламент Європарламенту та Ради №  552/2004 щодо взаємодії
мережі управління Європейським авіаційним потоком/трафіком
(Регламент про взаємодію).
Прогалини першого пакета актів 2004 р. зумовили прийняття
до нього змін, які відбулися в 2009 р., що пов’язано із прийняттям
«другого пакета» вже заснованої ідеї «спільного авіаційного про-
стору». Метою цього пакета актів було прийняття заходів щодо
посилення безпеки на повітряному транспорті, реструктуризації
європейського повітряного транспорту, посилення ефективності
роботи системи управління повітряним потоком.
Так, був прийнятий Регламент від 4 грудня 2009 р. № 1070/2009
з метою внесення зміни до ряду Регламентів. Метою змін було
підвищення поточних стандартів безпеки повітряного руху, поліп-
шення загальної продуктивності системи організації повітряного
руху (АТМ) і аеронавігаційного обслуговування (ANS) для загаль-
ного повітряного руху в Європі, з метою задоволення потреб усіх
користувачів повітряного простору. Також зміни передбачали
удосконалення системи тарифікації, яка засновується на обліку
витрат на послуги повітряної навігації, покладених на постачаль-
ників послуг для користі користувачів повітряного простору;

251
здійснення національними органами відповідних інспекцій для
встановлення відповідності діяльності операторів на ринку пові-
тряних послуг вимогам безпеки, зокрема послуг аеронавігацій-
них; удосконалення системи електронної аеронавігаційної інфор-
мації, яка підлягає опублікуванню Комісією, співпрацюючи з
Євроконтролем, тощо.
Наступні зміни були прийняті в 2010 р.: Регламент Комісії
(ЄС) від 25 березня 2010 № 255/2010, що встановлює загальні пра-
вила про організації потоків повітряного руху та Регламент
Комісії (ЄС) від 26 січня 2010 р. № 73/2010, що встановлює вимо-
ги до якості аеронавігаційних даних та аеронавігаційної інформа-
ції для єдиного європейського неба.
Правове регулювання питань безпеки польотів в Євросоюзі
було спричинено катастрофою авіалайнера компанії «Флеш
Ейрлайнз» у 2004 р. Ця катастрофа загострила питання взаємооб-
міну інформацією про безпеку літаків після з’ясування того
факту, що чартерній єгипетській авіакомпанії було заборонено
входити у повітряний простір Швейцарії, однак французькі орга-
ни вважали авіакомпанію безпечною. У зв’язку з цим було при-
йнято Регламент № 2111/2005, що надає можливість Комісії при-
ймати рішення про заборону небезпечним літакам здійснювати
перевезення на території Євросоюзу (встановлювати «чорний
перелік» авіакомпаній). У зв’язку з цим також було прийнято
Регламент Європарламенту і Ради № 785/2004 щодо вимог стра-
хування для повітряних перевізників і операторів повітряного
флоту.
Найважливішим документом, який регулює питання цивільної
авіаційної безпеки є Регламент Ради та Європейського парламен-
ту № 300/2008 про спільні правила у сфері авіаційної безпеки та
скасування Регламенту № 2320/2002. Цей Регламент встановлює
загальні правила для захисту цивільної авіації від актів незакон-
ного втручання, що становлять загрозу для безпеки громадян у
цивільній авіації. Він також забезпечує основу для єдиного тлума-
чення Додатка 17 до Чиказької конвенції про міжнародну цивіль-
ну авіацію.

252
 Положення регламенту ЄС мають виконуватися всіма аеро-
портами що розташовані на території Євросоюзу, та оскільки
стосуються цивільної авіації — не бути застосовані до об’єктів
військової авіації. Ці положення також поширюються на всіх опе-
раторів, зокрема і авіаперевізників, що надають послуги переве-
зення у зазначених вище аеропортах. Цей Регламент є внутрішнім
законодавчим актом.
Це відноситься до всіх категорій осіб, що знаходяться в аеро-
порту, або ззовні приміщення аеропорту, працюючих там.
Загальні основні стандарти для захисту цивільної авіації стосу-
ються:
– безпеки в аеропортах;
– розмежування зони аеропортів;
– безпеки повітряних суден;
– пасажирів і ручної поклажі;
– багажу (безпеки багажу);
– вантажу і пошти;
– авіаперевізників пошти та авіаперевізників матеріалів;
– заходів безпеки в польоті;
– підбору та навчання персоналу;
– придбання відповідного обладнання для забезпечення
безпеки.
З метою імплементації заходів з авіаційної безпеки Комісія також
прийняла Регламент від 26 січня 2010 р. № 72/2010, що встановлює
порядок проведення перевірок комісією в галузі авіаційної безпеки.
Документом визначені, що перевірки Комісії повинні охоплювати
відповідні органи держав-членів і окремі аеропорти, оператори та
особи, які застосовують стандарти авіаційної безпеки. Передбачено,
що перевірки повинні проводитися на прозорій, ефективній, узго-
дженій та послідовній основі. Закріплений принцип, відповідно до
якого будь-яка держава-член забезпечує вільний доступ інспекторів
Комісії до будь-якої відповідної документації для необхідного оці-
нювання відповідності загальним стандартам.
Питання авіаційної безпеки регулюється також на рівні ЄС
Директивою від 29 квітня 2004 р. №  2004/82 щодо зобов’язань

253
перевізника отримувати інформацію про пасажирів. Відповідно
до цієї Директиви, авіаперевізники зобов’язані передавати інфор-
мацію про їх пасажирів, які подорожують до Європейського
союзу (ЄС).
Ключовим органом, який відповідає за авіаційну безпеку в ЄС
є Європейське агентство з безпеки польотів (EASA). Європейське
агентство з безпеки польотів є незалежним органом ЄС з власною
правосуб’єктністю, що було створене Радою ЄС та Європейським
парламентом у 2002 р. та розпочало свою роботу в 2003 р.
Засноване на основі Регламенту Ради ЄС №  1592/2002 (на цей
момент Регламент Ради ЄС №  216 /2008), EASA спирається на
досвід і співробітництво колишньої групи Європейських регуля-
торів авіації, відома як Об’єднані Авіаційні Органи (JAA), яка
припинила свою діяльність у липні 2009 р. Головна мета Європей­
ського агентства з безпеки польотів є сприяння спільної безпеки
та екологічних стандартів у галузі цивільної авіації в рамках стра-
тегії Європейського союзу із забезпечення безпеки польотів.
Діяльність цього органу полягає у такому:
– моніторинг правил техніки безпеки та інспекції;
– сертифікат типу повітряного судна;
– аналіз безпеки, збору даних для наукових досліджень;
– консультація експертів у розробці законодавства.
Агентство має право видавати висновки і рекомендації Комісії,
сертифікації і видавати технічні характеристики. З розширенням
обов’язків Агентства у нормотворчій діяльності у галузі повітря-
них операцій, пілотного ліцензування та нагляду за операторами
третіх країн, Європейське агентство з безпеки польотів підвищує
свої позиції як європейська точка відліку в безпеці польотів.
Держави-члени Європейського союзу з 1 лютого 2012 р. запо-
чаткували реалізацію Регламенту Європейської Комісії від
25  серпня 2011 р. №  859/2011, що регламентує питання безпеки
польотів при перевезенні вантажів на територію держав ЄС з
території третіх країн.
Результатом повної лібералізації повітряних перевезень у
межах Євросоюзу стало підвищення рівня прав пасажирів пові-

254
тряного транспорту. З огляду на це було прийнято Регламент
№ 261/2004, який запроваджує спільні правила стосовно компен-
сації та допомоги пасажирам у разі відмови у посадці та затриман-
ня рейсу. Регламент стосується як регулярних, так і нерегулярних
рейсів; він діє не лише щодо пасажирів, які вилітають з аеропорту,
розташованого в державі-члені Євросоюзу, а й у  тому випадку,
коли авіакомпанія, яка здійснює рейс, є перевізником Євросоюзу,
а також є чинним щодо пасажирів, які летять із третьої країни до
держави-члена Євросоюзу, якщо тільки ця третя країна не забез-
печила їм аналогічні права. Регламент установлює розміри ком-
пенсації для пасажирів, яка варіює залежно від відстані рейсу.
Аналогічну схему захисту прав пасажирів прийнято також у рам-
ках залізничного транспорту Євросоюзу.
Рішення створити єдиний європейський авіаційний ринок в
ЄС стало частиною дій на шляху створення єдиного внутрішньо-
го ринку згідно з Єдиним Європейським Актом. Такі процеси
розбудови спільного авіаційного простору в самому Євросоюзі
поєднувалися із процесом приєднання до нього й третіх країн.
Водночас ЄС проводилася робота зі створення спільного авіацій-
ного простору між ЄС і державами Східної і Центральної Європи
для сприяння лібералізації і зміцненню позицій авіаперевізників.
Тому в 2000 р. був створений проект угоди між ЄС і 10 країнами
Центральної та Східної Європи (Болгарія, Чехія, Естонія, Угор­
щина, Литва, Латвія, Польща, Румунія, Словаччина, Слове­нія),
а також Кіпром і Мальтою щодо створення Європейського спіль-
ного авіаційного простору, який був поданий на розгляд міні-
страм транспорту цих країн. Початок цього був покладений
11  листопада 1996 р., коли Рада Міністрів затвердила мандат
Євро­пейської Комісії на проведення переговорів з цими країнами
щодо умов їхньої участі в діяльності спільного європейського
авіаційного ринку. Європейський спільний авіаційний простір
пропонувалося створити в межах однієї багатосторонньої угоди
на базі угод про асоціацію, укладених з багатьма країнами Східної
Європи. За умови прийняття такої угоди всі авіаперевізники
отримали б право здійснювати перевезення в межах території, яка

255
охоплюється угодою, керуючись нормами права ЄС у сфері пові-
тряного транспорту. До цих норм включалися: правила видачі
ліцензій і доступу до ринку (економічна відповідність); правила
конкуренції (заборона зловживання домінантним положенням);
обов’язок недискримінації (на підставі національності); ємність
та тарифи; безпека польотів; державна допомога. Тобто в резуль-
таті підписання такої угоди ці країни інкорпорували б до свого
національного законодавства норми Співтовариства у сфері
управління повітряним транспортом.
Так, відповідно до робочого документа Європейської Комісії,
прийнятого в 2005 р. (Communication from the Commission on
«Developing the agenda for the Community’s external aviation policy»
(COM(2005) 79 final), потенційними партнерами зовнішньої авіа-
ційної політики можна вважати: Марокко, Алжир, Туніс, Єгипет,
Палестинську Автономію, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Сирію,
Туреч­чину, Болгарію, Румунію, Албанію, Боснію та Герцеговину,
Хорватію, Македонію, Сербію та Чорногорію, Молдову, Україну
та Білорусь.
Однак спочатку зазначені країни повинні довести, що вони
будуть виконувати вимоги ЄС у сфері безпеки польотів, що зараз
зроблено не всіма цими країнами. Що стосується, зокрема,
України й Молдови, Європейська Комісія буде проводити моні-
торинг їхнього подальшого розвитку в законодавчій, економічній
та індустріальній сферах в авіаційній галузі в контексті їхньої інте-
грації до пан-європейських авіаційних структур для надання кон-
кретних пропозицій. Що стосується підкомітетів, заснованих
відповідно до положень Угод про партнерство та співробітництво
України й Молдови відповідно, то вважається доцільним у їхніх
межах провести форуми з метою офіційного оформлення висно-
вків моніторингу.
Що ж стосується країн Західних Балкан, то у своєму документі
«Західні Балкани та Європейська інтеграція» Європейська Комісія
заохочує сприяти пожвавленню процесу, беручи до уваги досвід
процесу розширення. До того ж Європейська Комісія запропо-
нувала Раді Міністрів адаптувати мандат 1996 р. так, щоб він

256
поширювався на Західні Балканські країни. Що було зроблено
5 червня 2003 р., коли Європейська Комісія отримала мандат на
ведення переговорів з третіми країнами.
У 1999 р. ЄС і Швейцарія підписали угоду про повітряний тран-
спорт (набула чинності 2002 р.), згідно з якою передбачалася повна
інтеграція Швейцарії в межах загальноєвропейського авіаційного
простору. В основу договору були покладені такі принципи: вза-
ємна лібералізація режиму перевезень (відповідне законодавство
ЄС щодо права на перевезення); свобода створення підприємств;
а також проведення консультацій і гарантії стосовно угод з третіми
країнами та міжнародними організаціями. Ця угода, що підлягала
ратифікації державами та схваленню Європейським парламентом,
поширюється на всі маршрути між будь-яким пунктом у ЄС та
Швейцарії чи в державі-члені ЄС. Тобто Швейцарія стала части-
ною спільного авіаційного простору ЄС.
Отже, нині практика Європейського союзу полягає у вільному
наданні доступу до ринку повітряних перевезень у межах регіону.
Крім того, 5 червня 2003 р. Радою Міністрів ЄС був погодже-
ний пакет заходів, який засновує нові рамки для проведення
переговорів у галузі міжнародного повітряного транспорту. Пакет
зазначених заходів ЄС складається з трьох елементів:
– мандат на проведення переговорів Єврокомісією зі
Сполученими Штатами від імені Співтовариства та його держав-
членів з метою встановлення відкритого авіаційного простору,
який включатиме два ринки;
– мандат на проведення переговорів, який уповноважує
Комісію вести переговори від імені Співтовариства та його дер-
жав-членів з будь-якою іншою країною з метою виправлення
юридичних проблем, визначених Судом (так званий «горизон-
тальний мандат»);
– загальний підхід, у межах якого кожна окрема держава-
член уповноважується розпочинати переговори та укладати угоди
з іншими країнами. Однак держави-члени несуть правове зобов’я­
зання забезпечити, щоб їхні двосторонні угоди були приведені у
відповідність із законодавством ЄС.

257
 Початком реалізації Євросоюзом спільної зовнішньої політи-
ки щодо повітряного транспорту стали судові рішення 2002 р. (так
звані «рішення відкритого неба» — «open skies» judgments). Ці
судові справи  чітко регламентували компетенцію Євросоюзу у
сфері міжнародних послуг повітряним транспортом. Традиційно
міжнародні повітряні послуги регулювалися двосторонніми між-
народними угодами між державами, однак з 2002  р. Євросоюз
одержав виключну компетенцію укладати двосторонні угоди з
третіми країнами щодо повітряного сполучення.
З юридичної точки зору судові рішення 2002 р. означають, що
держави-члени не мають права одноосібно вести двосторонні
переговори з третіми країнами стосовно повітряного транспорту,
натомість міжнародне повітряне сполучення є виключною ком-
петенцією Євросоюзу. Це означає, що укладені двосторонні угоди
держав-членів з третіми країнами мають бути адаптовані під
право Євросоюзу. Певні положення двосторонніх угод про пові-
тряне сполучення між державами-членами і третіми країнами, які
суперечать нормам права Євросоюзу, повинні бути приведені у
відповідність до них з метою створення міцної правової бази для
повітряного сполучення та збереження безперервності таких
повітряних перевезень.
У червні 2003 р. Рада у складі міністрів транспорту, Комісія та
держави-члени домовилися про порядок вирішення питань, визна-
чених Судом ЄС. Два методи були розроблені для внесення змін в
існуючі двосторонні угоди про повітряне сполучення: перший, —
шляхом двосторонніх переговорів між кожною державою-членом
ЄС та її партнерам щодо зміни до кожної угоди про повітряне спо-
лучення; другий, — шляхом проведення переговорів між Комісією,
яка діє з мандатом від імені всіх держав-членів та третьої країни
щодо укладання «горизонтальної» угоди з ЄС. Кожна «горизон-
тальна» Угода спрямована на зміну відповідних положень всіх існу-
ючих двосторонніх угод про повітряне сполучення в контексті
одних переговорів з однією третьою країною. У  період з червня
2003 р. по вересень 2010 р. методом окремих двосторонніх перего-
ворів були змінені угоди з 62 країнами-партнерами, що у свою

258
чергу призвело до заміни 155 двосторонніх угод. Скориставшись
другим методом, переговори щодо укладання «горизонтальних»
угод призвели до змін угод з 44 країнами і однією регіональною
організацією з 8 держав-членів, що представляють 745 додаткових
двосторонніх угод. Варто зауважити, що саме такий другий метод
виявився найбільш простішим для заміни двосторонніх угод і має
певні переваги для економії часу та витрат.
Таким чином, двосторонні переговори з третіми країнами мають
проводитись відповідно до Регламенту № 847/2004 Євро­пейського
парламенту і Ради від 29 квітня 2004 р. про погодження та укла-
дення угод про повітряне сполучення між державами-членами та
третіми країнами, який передбачає стандартні статті, що випли-
вають з компетенції ЄС та його законодавства.
Зазначені двосторонні угоди отримали назву «горизонталь-
них». Такий «горизонтальний» договір було укладено і з Україною
у 2005 р. про певні аспекти повітряного сполучення. Така угода,
водночас демонструє загальний (уніфікований) підхід Євросоюзу
до врегулювання відносин з третіми країнами. Створення спіль-
ного авіаційного простору між Україною та Євросоюзом у право-
вий спосіб стане подальшим поштовхом до поглиблення процесів
європейської інтеграції України та лібералізації авіаперевезень
між 29 країнами.
Другим аспектом зовнішньої політики ЄС у сфері авіації є
необхідність укладення угод про авіацію з ключовими стратегіч-
ними партнерами. Модель ЄС тяжіє до створення процесу лібе-
ралізації авіакомпаній і процесу нормативного регулювання в
питаннях безпеки, конкуренції, навколишнього середовища і
захисту пасажирів, які не могли бути врегульовані уніфіковано
на національному рівні. Угоди між ЄС і Сполученими Штатами
були підписані у 2007 р. Переговори за другою фазою були від-
криті в травні 2008 р., і угоди були укладені в червні 2010 р.
Норвегія і Ісландія приєдналися до угоди в 2011 р. Амбіційну
угоду було підписано з Канадою в 2009 р. Вона встановлює
справжній відкритий простір авіації між Європейським союзом
і Канадою і створює далекосяжні можливості для взаємного від-

259
криття з точки зору інвестицій. Вона також встановлює основу
для тісної нормативної координації всіх аспектів політики пові-
тряного транспорту. Угода про всеосяжну авіацію була заверше-
на також з Бразилією в 2010 р. Крім того, переговори щодо ана-
логічних механізмів проводяться в цей час з Австралією та
Новою Зеландією. З економічної та політичної точок зору, вве-
дення зовнішньої політики авіації спирається на бажання з боку
ЄС йти в напрямі більшої гнучкості, відкритості і послідовності
в галузі міжнародної цивільної авіації, на основі двосторонніх і
багатосторонніх дій.
І, насамкінець, третім аспектом зовнішньої політики ЄС у
сфері авіації є необхідність створення справді загального спіль-
ного авіаційного простору з сусідніми країнами. Відкриття
ринку і поступове приведення у відповідність до вимог законо-
давства ЄС здійснюються послідовно (пофазно) й передбачає
матеріальне та фінансове підтримання. Перші такі угоди були
укладені з країнами Західних Балкан і Марокко в 2006 р.
У 2010 р. аналогічні угоди були підписані з Грузією та Йорданією.
В  червні 2012 р. була підписана аналогічна угода з Молдовою.
Крім того, авіаційна угода також погоджена з Ізраїлем. У листо-
паді 2013 р. угоду про спільний авіаційний транспорт між ЄС та
Україною було парафовано. Загалом концепція спільного авіа-
ційного простору має налічувати до 58 держав із загальним насе-
ленням 1 млрд жителів.

6.4. Правове регулювання

автомобільного транспорту в Євросоюзі
У вантажних і пасажирських перевезеннях провідна роль нале-
жить автомобільному транспорту, оскільки він здійснює 44  %
вантажних та 81  % пасажирських перевезень. Цим зумовлена
велика кількість нормативно-правових актів Євросоюзу, що при-
свячені врегулюванню питань, пов’язаних з автотранспортом.
Основними групами норм права Євросоюзу у сфері автомо-
більного транспорту є:

260
 1. Правові норми, що регулюють перевезення вантажів, які
вміщені переважно в регламентах. Регламент №  881/92  регулює
умови доступу до ринку автомобільних перевезень вантажів усе-
редині Євросоюзу чи транзитом. Регламентом установлені уніфі-
ковані правила для видачі національними органами держав-чле-
нів дозволу на здійснення таких перевезень (Union authorization) та
водійської атестації (driver attestation). Регламент № 3118/93 вста-
новлює умови для вільного доступу перевізників-нерезидентів
здійснювати перевезення вантажів автомобільним транспортом.
Повністю лібералізованим цей вид автомобільних перевезень на
постійній основі, включаючи каботажні перевезення, став з
1 липня 1998 р.
Ці Регламенти були замінені на Регламент № 1072/2009, поло-
ження якого застосовуються з 4 грудня 2011 р. (за винятком авто-
мобільного каботажу, що застосовується з 14 травня 2010 р.)
Регламент модернізує, спрощує і прискорює правила з автомо-
більних перевезень транспортного сектора з метою підвищення
ефективності ЄС з гармонізації правил про каботажі і мінімізації
адміністративного навантаження для галузі.
2. Правові норми, що регулюють перевезення пасажирів,
також уміщені здебільшого в регламентах. Регламент №  684/92
про загальні правила перевезення пасажирів міжміськими та
міськими автобусами був першим актом наднаціонального харак-
теру, що застосовувався для міжнародного перевезення пасажирів
автобусом міжміського сполучення та міським автобусом у межах
території Євросоюзу перевізниками, які наймані, працюють за
плату або зареєстровані в державі-члені. У разі перевезення з дер-
жави-члена до третьої країни і навпаки цей Регламент застосову-
ється до частини поїздки на території держави-члена після укла-
дання необхідної угоди між Євросоюзом та третьою країною.
Основним методом регулювання пасажирських перевезень є
видача ліцензій на пасажирські перевезення, відповідно до яких
перевізник має доступ до ринку міжнародного автомобільного
перевезення пасажирів. Регламент Ради №  12/98 встановлює
умови, на яких перевізники-нерезиденти можуть надавати тран-

261
спортні послуги в галузі перевезення пасажирів у межах держав-
членів Євросоюзу. Зазначений Регламент стосується нерегуляр-
них автобусних перевезень пасажирів, регулярних спеціальних
перевезень, погоджених контрактом між організатором і переві-
зником, таких як перевезення робітників, студентів, а також регу-
лярних звичайних міжнародних перевезень пасажирів. Таким
чином, повна лібералізація здійснення перевезень пасажирів
автомобільним транспортом, включаючи каботажні перевезення,
розпочалася з моменту набуття чинності зазначеним Регламентом,
тобто з 1999 р.
З грудня 2011 р. застосовується новий Регламент № 1073/2009 про
загальні правила для доступу на міжнародний ринок для автобусних
послуг. Регламент робить правила доступу до ринку перевезень паса-
жирів більш ясними і менш складними, поліпшуючи їхню реаліза-
цію і уникаючи непотрібного адміністративного тягаря.
Міжнародні перевезення пасажирів міськими автобусами та авто-
бусами надаються за умови наявності ліцензії Союзу. Будь-який
оператор пасажирських автомобільних перевезень, що володіє дій-
сною ліцензією, виданою державою-членом, має вільний доступ до
всього ринку міжнародних автомобільних перевезень в ЄС.
Цей документ видається уповноваженим компетентним орга-
ном у кожній державі-члені за умови, що перевізник:
• має право здійснювати перевезення в державі-члені свого
заснування;
• задовольняє умовам, викладеним правилам ЄС про доступ
до професії;
• задовольняє вимогам щодо стандартів водіїв і транспортних
засобів.
Перевізники зобов’язані мати завірену копію ліцензії Союзу на
борту кожного зі своїх автомобілів для того, щоб полегшити ефек-
тивний контроль органами виконавчої влади, особливо за межа-
ми держави, в якій заснований перевізник.
Каботажні перевезення (тобто національні пасажирські пере-
везення, що здійснюються операторами-нерезидентами), також
регулюються Регламентом (ЄС) № 1073/2009.

262
 З метою дотримання прав пасажирів автомобільного тран-
спорту був прийнятий Регламент від 16 лютого 2011 р. № 181/2011,
положення якого застосовуються з 1 березня 2013 р. У Регламенті
міститься набір основних прав пасажирів, зокрема про недискри-
мінацію, відповідного інформування пасажирів, зокрема осіб з
обмеженими рухливістю можливостями. Додаткові права (допо-
мога, житло, компенсації тощо) будуть надаватись пасажирам на
великі відстані (більше 250 км).
Нові права, застосовані до поїздів далекого прямування (тобто
більше 250 км), включають, серед іншого:
— захист пасажирів у разі смерті, травми, втрати або пошко-
дження, викликані дорожньо-транспортною пригодою, особливо
у зв’язку з безпосередніми практичними потребами в разі аварії
(з можливістю запропонувати проживання у готелі о другій ночі,
на загальну суму в розмірі € 80 за ніч);
— надання допомоги для інвалідів та осіб з обмеженою рухли-
вістю, як на терміналах і на борту, і в разі необхідності, транспор-
тувати безкоштовно для супроводжуючих людей;
— гарантія відшкодування або зміна маршруту в ситуаціях,
рейсі або в разі скасування, або внаслідок затримки більше 120
хвилин від розрахункового часу вильоту;
— надання першочергової допомоги (їжі) у випадках скасуван-
ня або наступної затримки рейсу на більше ніж 90 хвилин у разі
подорожі більше трьох годин, а також накладення зобов’язання
на перевізників забезпечити пасажирів проживанням в готелі,
у максимальному розмірі € 80 за ніч, за винятком випадків тяжких
погодних умов і великих стихійних лихах;
— компенсація 50 % від вартості квитка після більш ніж 120-ти
хвилинної затримки від розрахункового часу відправлення, скасу-
вання поїздки і, якщо перевізник не може запропонувати пасажи-
ру, або зміна маршруту, або відшкодування.
3. Правові норми,що регулюють питання доступу до ринку та
доступу до професії, були в основному вміщені в директиві, однак
з 2011 р. були замінені на регламенти. Так, на сьогодні з 4 грудня
2011 р. застосовується Регламент № 1071/2009

263
 Ці правила регулюють діяльність автоперевізників з викорис-
танням транспортних засобів більш 3,5 т максимальної допусти-
мої маси і комерційних пасажирських автомобільних транспорт-
них підприємств з використанням транспортних засобів з місця-
ми для 9 пасажирів, включаючи водія, або більше. Відповідно до
цього Регламенту, оператори повинні відповідати основним чоти-
рьом критеріям для доступу до професії:
• мати високий критерій репутації, яка повинна забезпечити
адекватну підприємницьку етику поведінки. Маніпулювання
тахографом, наприклад, розглядається як серйозне порушення,
що призводить до втрати високої репутації.
• мати відповідне матеріальне становище, яке вимагає від опе-
раторів мати доступні основні фонди у кожному щорічному звіт-
ному році, принаймні 9 тис. євро для першого транспортного
засобу і 5 тис. євро за кожний додатковий автомобіль.
• мати високу професійну компетентність, яка визначає прак-
тичні знання і здібності фахівців у секторі за допомогою
обов’язкового іспиту з загальними схемами, маркування та серти-
фікати.
4. Правові норми, що регулюють безпеку дорожнього руху, які
переважно вміщені в директивах, забезпечують гармонізацію
законодавств держав-членів Євросоюзу. Директива Ради № 93/704
запроваджує створення бази даних дорожньо-транспортних при-
год і визначає, що держави-члени повинні запровадити статисти-
ку щодо дорожніх пригод, які призводять до смерті або пошко-
дження, які трапляються на їх території. Директива №  96/96
передбачає гармонізацію законодавств держав-членів щодо пере-
вірок придатності до експлуатації автомобілів та автопричепів.
Директива № 2003/20 встановлює посилені вимоги щодо обов’яз­
кового використання пасків безпеки. Директива № 2004/54 вста-
новлює мінімальні вимоги щодо безпеки в тунелях у транс’євро­
пейській автомобільній мережі. Директива №  2006/126 щодо
водійських посвідчень встановлює, що всі національні водійські
посвідчення мають визнаватися у кожній країні. Директивою
запроваджується єдиний стандарт для водійських посвідчень та
264
спільні вимоги щодо їх видачі. Директива  №  2007/38 регулює
питання переоснащення дзеркал заднього виду для вантажних
автомобілів з метою скорочення «мертвих зон».
5. Правові норми, що встановлюють технічні вимоги до авто-
мобільного транспорту, вміщені переважно в директивах, що
забезпечує належний рівень гармонізації законодавств держав-
членів. Директива № 70/156 про зближення законодавства в дер-
жавах-членах щодо затвердження типу автомобілів та причепів до
них ґрунтується на положеннях Женевської конвенції 1958  р. та
встановлює процедури затвердження типу колісних транспорт-
них засобів. Директива №  2000/30 встановлює норми щодо
дорожнього технічного контролю придатності до використання
на автошляхах транспортних засобів, що використовуються в
Євросоюзі. Директивою встановлено принцип, відповідно до
якого кожен дорожній контроль має проводитися без дискримі-
нації за ознакою державної приналежності водія чи держави реє-
страції або держави пропуску до руху транспортного засобу.
6. Правові норми, що регулюють тарифну та цінову політику
на автомобільному транспорті. Автошляхи в Євросоюзі поділя-
ються на такі основні категорії: платні автошляхи, на яких корис-
тувачі сплачують за проїзд автомагістралями; система «Eurovig­
nettes», що передбачає платний проїзд вантажних автомобілів
будь-якою дорогою (видається річний пропуск); безоплатні авто-
шляхи. З метою моніторингу ринків вантажів було прийнято
Регламент Ради № 4058/89 про фіксування ставок для перевезен-
ня вантажів автомобільним транспортом між державами-члена-
ми. Регламент приписує, що з метою спостереження за ринками
вантажів вантажні підприємства, експедитори, фрахтові брокери
та інші транспортні агенти повинні передавати за вимогою ком-
петентних органів влади інформацію щодо ставок на ринку між-
народних автомобільних перевезень вантажів. Директива Євро­
парламенту і Ради № 1999/62 про стягнення плати з вантажного
транспорту за використання деяких автодоріг («Vignette») визна-
чає, що під час перевезення вантажними автомобілями встанов-
люється мінімальний розмір зборів з транспортних засобів, мак-
265
симальна межа плати за право доступу на автодорожню мережу.
Між іншим до цієї Директиви постійно вносилися зміни, серед
останніх варто виділити Директиву №  2011/76/ЄС. Податки,
збори, платежі стягуються лише за використання автомагістралей
і багаторядних доріг, мостів, тунелів і гірських доріг. Платежі за
використання повинні бути пропорційні тривалості використан-
ня інфраструктури і мають співвідноситись із витратами, необхід-
ними для підтримання і ремонту відповідної інфраструктури.
Держави-члени можуть змінювати ставки зборів згідно з класом
кожній державі-члені. Ця директива не перешкоджає застосуван-
ню спеціальних податків та зборів, які стягуються під час реєстра-
ції транспортного засобу або застосовуються до транспортних
засобів, що перевищують норму маси чи габаритного розміру;
плати за паркування або зборів за міський транспортний рух;
регулярних зборів, призначених для боротьби з накопиченням
транспорту на шляхах, яке виникає залежно від часу та місця.
7. Правові норми, що регулюють інфраструктуру автомобіль-
ного транспорту. Ця група норм, яка регулюється переважно
директивами та рекомендаціями Комісії, є новою для Євросоюзу
й перебуває на етапі становлення. Директива № 2008/96 встанов-
лює вимоги щодо безпеки інфраструктури, включаючи парку-
вальні зони. Директива № 2010/40/ЄС визначає специфікації для
надання інформаційних послуг та послуг бронювання для надій-
них і безпечних паркувальних місць для вантажних автомобілів і
комерційних транспортних засобів.

6.5. Правове регулювання

внутрішнього водного транспорту в Євросоюзі
Водний транспорт в Європі відіграє дуже важливе значення як
у внутрішніх, так і в експортно-імпортних вантажних перевезен-
нях Євросоюзу. Більше 90  % зовнішньої торгівлі Євросоюзу і
близько 43 % внутрішньої торгівлі відбувається з використанням
морського транспорту. Вантажні перевезення внутрішніми вод-
ними шляхами становлять 12 % від усього обсягу перевезень вну-

266
трішнім транспортом. Протяжність каналів та річок у Європі, які
з’єднують сотні міст та районів промислової концентрації та
забезпечують надійне обслуговування вантажоперевезень і паса-
жирів, перевищує 35 тис. км. Практично всі держави мають вихід
до моря чи розташовані уздовж судноплавних рік. Двадцять із
28 держав-членів Євросоюзу мають власні внутрішні водні шляхи,
12 з яких мають об’єднані водні мережі.
Порівняно з іншими видами транспорту внутрішньоводний
характеризується надійністю у здійсненні перевезень і має запас
невикористаних можливостей. Внутрішньоводний транспорт
сьогодні є конкурентоспроможною альтернативою залізничного
та автомобільного транспорту в Європі. Такі перевезення надійні,
економічні, безшумні та не завдають шкоди довкіллю. Морський
транспорт та перевезення внутрішніми водними шляхами — най-
важливіша складова взаємодоповнюючої транспортної системи.
Вони надають можливість використати вузькі проходи між
Францією та Iспанією у Піренеях або між Iталією та рештою тери-
торії Європи в Альпах, так само як між Францією та Великою
Британією і між Німеччиною та Польщею.
Законодавча база внутрішнього водного транспорту є близь-
кою за цілями, напрямами правового регулювання і правовими
інструментами до правової регламентації відносин на автомобіль-
ному та залізничному транспорті.
Існують три режими правового регулювання внутрішньовод-
ного транспорту в Євросоюзі:
— режим технічних вимог, який введений Дунайською комісі-
єю і стосується суден, що здійснюють перевезення річкою Дунай;
— режим технічних вимог, який застосовується для судно-
плавства річкою Рейн, що базується на правилах, установлених
Центральною комісією судноплавства по Рейну, яка створена від-
повідно до Мангеймської конвенції 1868 р.;
— режим технічних вимог до суден, що застосовується на
водних шляхах Євросоюзу за межами Рейну.
Директива №  82/714 установлює технічні вимоги для суден
внутрішніх водних шляхів і запроваджує класифікацію внутріш-
267
ньоводних шляхів. Відповідно до зазначеної Директиви внутріш-
ні водні шляхи поділяються на зони відповідно до географічного
розташування (зони 1, 2, 3, 4).
Дунайській комісії (яка була утворена відповідно до п. 5
Міжнародної конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.
(Белградська конвенція), належить важлива роль в організації суд-
ноплавства по р. Дунай. Белградська конвенція, підписана 18 серпня
1948 р. Болгарією, Угорщиною, колишнім СРСР, Україною, колиш-
ньою Чехословаччиною та Югославією, є важливим міжнародно-
правовим інструментом, що регулює судноплавство по р. Дунай.
2003 р. коло учасників цієї Конвенції розширилося, і нині до її
складу входять: Австрія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Молдо­
ва, Росія, Румунія, Словаччина, Україна, Хорватія, Югославія. Із
2002 р. у Дунайської Комісії статус спостерігачів мають Франція і
Туреччина, з 2003 р. статус спостерігачів надано Нідерландам і
Чехії. На Дунайську комісію покладено здійснення контрольних
функцій, обов’язкових для виконання всіма державами-учасни-
ками Конвенції, у широкому колі питань стосовно міжнародного
судноплавства Дунаєм, зокрема: питання безпеки плавання
(зокрема — облаштування фарватеру), підтримки прохідних гли-
бин на фарватері, тарифної, митної політики та ін. До речі, статус
міжнародного режиму судноплавства Дунаєм був установлений
ще Паризьким конгресом із 1856 р. і конференцією 1921 р. з
метою гарантованого вільного судноплавства Дунаєм.
Першочергові завдання конвенції:
— уніфікація правил річкового нагляду;
— прийняття основних правил плавання Дунаєм, включаю-
чи основні положення лоцманської служби;
— виконання робіт, необхідних для виконання нормального
судноплавства в тих випадках, коли прибережна держава не може
самостійно здійснювати ці роботи;
— встановлення спеціальних зборів для покриття витрат на
проведення таких робіт.
З ініціативи Комісії, міністри транспорту прибережних держав
р. Дунай зустрілися в перший раз 7 червня 2012 р. у Люксембурзі

268
і прийняли декларацію із низкою зобов’язань, щоб уникнути
повторення навігаційних простоїв. Декларація містить наміри
сторін щодо подальшого облаштування фарватеру річки та продо-
вжувати співпрацю у сфері проблем наповнення річки водою та
захисту навколишнього середовища.
Більшість перевезень внутрішніми водними шляхами Євро­союзу
відбувається по р. Рейн. Таким чином, головними положеннями, що
регулюють внутрішню навігацію, є ті, що закріплені в Переглянутій
конвенції щодо навігації по Рейну (Мангеймська конвенція) 1868 р.
та Додатковому протоколі 2, який було підписано в Страсбурзі
1979  р. і яким було внесено зміни до Конвенції. З метою запрова-
дження основних положень цих документів у право Євросоюзу Рада
ухвалила низку правових актів, що встановили умови здобуття пере-
візниками права на участь у заходах, регульованих Переглянутою
конвенцією щодо навігації по Рейну стосовно суден, які належать
Рейнській навігації. Міждержавним органом, який координує наці-
ональні інтереси зацікавлених держав щодо судноплавства по
р. Рейн, є Центральна комісія судноплавства по Рейну, яка була ство-
рена ще в 1815  р. Членами комісії є Бельгія, Велика Британія,
Нідерланди, Франція, Німеччина, Швейцарія. Центральна комісія
судноплавства по Рейну (далі — ЦКСР) здійснює свою діяльність
згідно з Переглянутою конвенцією про судноплавство на Рейні
1968 р. та додатковими протоколами до неї. Штаб-квартира знахо-
диться у Страсбурзі. До компетенції ЦКСР належать:
— розгляд скарг у зв’язку із застосуванням Конвенції, а також
виконанням правил, спільно встановлених прибережними краї-
нами;
— визначення умов, за якими судна, які не належать рейн-
ському судноплавству, можуть здійснювати перевезення по Рейну;
— прийняття правил обстеження суден;
— видача рейнських патентів судноводіїв;
— прийняття рішень за апеляційними скаргами на рішення
рейнських навігаційних суден;
— обговорення пропозицій прибережних держав щодо роз-
витку судноплавства.

269
 Таким чином, суднове свідоцтво Євросоюзу не визнається у
водах р. Рейн, а вимоги щодо отримання сертифіката Рейнської
навігації розробляє ЦКСР.
Починаючи з 1990-х рр., набули чинності нормативно-правові
акти, які впливали на лібералізацію та функціонування ринку
внутрішньоводного судноплавства. Регламент Ради №  3921/91
запровадив свободу каботажних перевезень та встановив умови,
згідно з якими іноземний перевізник може здійснювати переве-
зення вантажів та пасажирів внутрішніми водними шляхами у
державі-члені. Порядок здійснення каботажних перевезень регу-
люється національним законодавством держав-членів. Регламент
Ради №  1356/96 запровадив принцип свободи надання послуг і
передбачив спільні правила, що застосовуються при перевезеннях
вантажів та пасажирів внутрішнім водним транспортом між дер-
жавами-членами. Закріплено, що будь-який перевізник вантажів
або пасажирів внутрішнім водним шляхом має право здійснювати
перевезення між державами-членами та транзитом через ці дер-
жави без будь-якої дискримінації на підставах походження чи
місцезнаходження, за умови що він: зареєстрований в державі-
члені відповідно до законодавства цієї держави; отримав право на
здійснення міжнародних перевезень вантажів або пасажирів;
використовує для транспортних операцій судно, зареєстроване в
державі-члені, або, якщо такої реєстрації не було здійснено,
зазначені операції здійснюються згідно із сертифікатами, які свід-
чать, що це судно є частиною флоту держави-члена або відповідає
умовам Регламенту Ради, що встановлює правила та умови для
перевізників-нерезидентів.
Директива Ради №  96/50 є інструментом гармонізації умов
видачі національних сертифікатів капіталів судна на право керу-
вання судном для перевезення вантажів або пасажирів внутрішні-
ми водними шляхами Союзу. Директивою встановлено мінімаль-
ні вимоги до видачі сертифікатів капітанів суден і до форм серти-
фікатів. Директива спрямована на упорядкування загальних
вимог для видачі цих сертифікатів, при цьому враховуються різні
підходи у законодавстві держав-членів до визначення правил

270
отримання сертифікатів. Директива застосовується до капітанів
суден, які займаються перевезенням пасажирів, вантажів вну-
трішнім водним шляхом, що мають сполучення зі шляхами дер-
жав-членів, і не є обов’язковою для перевезень, що здійснюються
в межах водного простору однієї держави-члена для суден, що
перевозять не більше 20 пасажирів (не враховуючи команду), або
довжина яких не перевищує 20 м.  Директивою Ради №  91/672
було закріплено принцип визнання сертифікатів капітанів суден.
Директива передбачає взаємне визнання національних сертифі-
катів капітанів судна на право керування суднами для перевезень
вантажів та пасажирів внутрішніми водними шляхами. Для цілей
цієї Директиви сертифікати капітанів суден поділяються на дві
групи: група А — сертифікати капітанів суден, дійсні на всіх вод-
них шляхах морського характеру; група В — сертифікат капітана
судна, дійсний на всіх інших водних шляхах Союзу, за винятком
річок Рейн, Лек та Вааль.
Регламент Ради №  718/99 визначав політику щодо розвитку
флоту Євросоюзу і є обов’язковим для всіх внутрішніх водних
суден, які здійснюють перевезення товарів. Метою є не допустити
перевищення пропозицій над попитом у сфері торгового флоту.
Згідно з Регламентом кожна держава-член, внутрішні води якої
пов’язані з водами іншої держави-члена та тоннаж флоту якої пере-
вищує 100 тис. тонн, повинна заснувати внутрішній водний фонд
(відповідно до свого національного законодавства із використання
власних адміністративних ресурсів), в якому мають бути представ-
лені перевізники держав-членів. Фонд складається з основного та
резервного, останній матиме три окремі рахунки для суден із сухим
вантажем, для танкерів та для суден-штовхачів. Розміри внесків до
фонду, а також виплат з нього обчислюються для вантажних суден
з огляду на їхню вантажомісткість, а для суден-штовхачів — з ура-
хуванням їх потужності. Регламент містить умови та правила вве-
дення в експлуатацію нових внутрішніх транспортних потужнос-
тей (зокрема, правило «старе заради нового»).
Основним досягненням Євросоюзу є повна лібералізація ринку
внутрішнього водного транспорту з 2000 р. у зв’язку з прийняттям

271
Директиви №  96/75 про системи фрахтування та ціноутворення
на національному та міжнародному рівнях. Метою Директиви є
подальший розвиток та використання потенціалу внутрішньовод-
ного транспорту, зокрема посилення конкуренції у цьому секторі,
запровадження вільної системи фрахтування та ціноутворення.
Встановлення цін та укладення договорів здійснюється вільно
відповідно до положень Директиви, в якій зазначено, що «конт­
ракти на національне та міжнародне перевезення внутрішніми
водними шляхами вільно укладалися сторонами, а ціна за пере-
везення встановлювалася в результаті вільних переговорів».
Для досягнення ефективного функціонування ринку внутріш-
ніх водних перевезень у ЄС розроблені та запроваджені спеціаль-
ні системи моніторингу та спостережень за обсягами перевезень
внутрішніми водними шляхами Співтовариства. Зокрема,
Регламент №  1365/2006 Європарламенту та Ради від 6 вересня
2006 р. про статистику перевезених внутрішньоводним транспор-
том вантажів замінив Директиву від 17 листопада 1980 р. № 80/1119
про статистичну звітність у сфері перевезень вантажів внутрішнім
водним транспортом. Він встановлює порядок надання статис-
тичної інформації щодо перевезень вантажів внутрішнім водним
транспортом. Метою Регламенту є формування спільної, синхро-
нізованої та регулярної бази даних для визначення масштабів та
розвитку ринку перевезень вантажів внутрішнім водним тран-
спортом в державах-членах. Держави-члени, загальний обсяг
перевезень вантажів внутрішнім водним транспортом яких на рік
перевищує 1 млн тонн, повинні здійснювати статистичні спосте-
реження перевезень, які здійснюються її внутрішніми водними
шляхами.
У вересні 2013 р. Комісія започаткувала оновлену програму
розвитку внутіршньоводного транспорту NAIADES II. Пові­
домлення про нову стратегію спрямоване на створення умов для
навігації транспорту з метою підвищення привабливості та кон-
курентоспроможності цього виду транспорту. У ньому виклада-
ється програма дій політики в області внутрішньоводного тран-
спорту за період 2014–2020 рр. Передбачено прийняття таких
272
актів (регламентів та директив) у таких ключових галузях еконо-
міки: якісна інфраструктура; якість на основі інновацій; безпере-
бійне функціонування ринку; якість навколишнього середовища
за рахунок низьких викидів; кваліфікованість робочої сили та
якості робочих місць; інтеграція внутрішнього судноплавства в
мультимодальних логістичного ланцюга.

6.6. Правове регулювання

залізничного транспорту в Євросоюзі
З точки зору територіальної дії транспорту залізничний тран-
спорт об’єднують з правовим регулюванням автомобільного та
внутрішньоводного транспорту і називають внутрішнім тран-
спортом Союзу (inland transport).
До 1980-х рр. на рівні Союзу обов’язковими актами не було
врегульовано перевезення вантажів та пасажирів залізничним
транспортом. Першим і основним документом у сфері регулю-
вання відносин на залізничному транспорті була Директива Ради
№  91/440 про розвиток залізниць. Зазначена Директива містить
основні положення у сфері залізничного транспорту та керівні
принципи організації та функціонування європейських залізнич-
них систем, а саме: гарантування незалежності управління заліз-
ничними підприємствами; відокремлення керування залізнич-
ною інфраструктурою від експлуатації підприємств залізничного
транспорту; оздоровлення фінансового стану підприємств заліз-
ничного сектора; гарантування права доступу до залізничних
мереж держав-членів для створення міжнародних об’єднань під-
приємств залізничного транспорту, а також для підприємств
залізничного транспорту, що забезпечують міжнародні комбіно-
вані перевезення. Крім того, Директива дає точні визначення
різних структур залізничного транспорту: залізничне підприєм-
ство і орган управління інфраструктурою.
Директиву Ради №  95/18 про ліцензування залізничних під-
приємств було прийнято з метою доповнення Директиви
№  91/440. У Директиві уточнюються умови отримання  ліцензій

273
(вимоги, пов’язані із кредитоспроможністю, фінансовою надій-
ністю, професійним потенціалом, страхуванням цивільної відпо-
відальності). У цій Директиві також передбачено, що кожна
держава-член формує орган, відповідальний за ліцензування,
а  також те, що ліцензія не означає автоматичного доступу до
залізничної інфраструктури. Ця Директива залишається чинною,
хоча до неї постійно вносилися зміни в рамках трьох пакетів.
Перший інфраструктурний залізничний пакет, який містить
директиви, набув чинності з 15 березня 2001  р. Директива
№  2001/12, що доповнює Директиву №  91/440, стосується відо-
кремлення бухгалтерського обліку, незалежності при проведенні
ліцензування залізничних підприємств, розподілу потужностей та
доступу підприємств до об’єктів інфраструктури. У Директиві
гарантується надання справедливого та недискримінаційного
доступу до ринку перевезень для ліцензованих залізничних під-
приємств і міститься опис транс’європейської залізничної фрах-
тової мережі. Це відкриває доступ до мережі залізниць терміналів
і портів міжнародних фрахтових послуг з 15 березня 2008 р. Окрім
цього, вводиться механізм нагляду за ринком залізничних пере-
везень з метою його реформування. Директива №  2001/14
Європарламенту та Ради щодо розподілу потужностей залізнич-
ної інфраструктури та збору плати за використання залізничної
інфраструктури створює прозорі умови доступу до інфраструкту-
ри за допомогою документа доступу до мережі (network statement
document). Документом передбачено відповідальність уповнова-
жених осіб з питань управління інфраструктурою та розподілу
потужностей. Директива також визначає необхідність створення
уповноваженого регуляторного органу для вирішення спорів, що
виникають між залізничними підприємствами та уповноважени-
ми з питань розподілу потужностей. Директивою встановлено
умови надання сертифікатів безпеки органами, діяльність яких не
залежить від залізничних підприємств. Одним з основних компо-
нентів організації конкурентного середовища у сфері залізничних
перевезень є механізм надання графіків, які складаються відпо-
відно до інформаційного бюлетеня мережі. Згідно з Директивою

274
така система повинна звести до мінімуму будь-яку дискримінацію
при спробі одержання графіків руху перевізником. Директива
№  2001/13 Європарламенту та Ради щодо внесення змін до
Директиви Ради № 95/18 стосовно ліцензування залізничних під-
приємств висуває додаткові вимоги до залізничних підприємств з
точки зору безпеки, додаткові технічні вимоги тощо.
Другий інфраструктурний залізничний пакет включає
Директиву  №  2004/49 Європарламенту та Ради щодо безпеки
залізничних доріг Співтовариства та внесення змін до Директиви
№ 95/18 та Директиви № 2001/14. Метою цих документів є ство-
рення уповноваженого органу в кожній державі-члені для гармо-
нізації формату сертифікатів з безпеки, визначення основних
завдань безпеки, окреслення загальних систем управління безпе-
кою та створення незалежного органу з питань розслідування
нещасних випадків та подій (аварій). Окрім того, в межах цього
пакета було внесено зміни до Директиви № 91/440 щодо відкрит-
тя національних ринків вантажних перевезень для каботажу та
зменшення строків для відкриття цього ринку з 2006 р. Усі при-
йняті акти спрямовані на подальшу лібералізацію залізничного
транспорту та створення більш гнучких умов доступу до інфра-
структури. Мета цих змін — відкриття доступу третім особам,
іменованим «уповноваженими заявниками», які можуть бути
навіть не залізничними структурами, що мають можливість резер-
вування часу без зобов’язання самим забезпечувати тяговий ряд.
Прийняті норми передбачають також розширення прав доступу
підприємств залізничного транспорту, що забезпечують міжна-
родні вантажні перевезення на договірній основі (а не тільки, як
це мало місце раніше, прав доступу міжнародних об’єднань під-
приємств) та встановлюють бухгалтерське розмежування вантаж-
них і пасажирських перевезень. Зазначені норми сприяють і роз-
межуванню управління об’єктами інфраструктури підприємства-
ми залізничного транспорту. З цією метою було також прийнято
Регламент Ради № 693/2003 щодо створення спеціального полег-
шеного транзитного документа (Facilitated Transit Document —
FTD).

275
 Третій залізничний пакет було прийнято у 2004  р. з метою
оновлення європейських залізниць. Регламентом №  881/2004
Європарламенту та Ради засновано Європейське залізничне
агентство. Директива №  2004/49 Європарламенту та Ради сто-
совно безпеки залізниць встановлює гармонізовану регуляторну
систему в державах-членах, визначає відповідальність залізнич-
них підприємств, запроваджує єдині заходи безпеки в державах-
членах з метою глибшої гармонізації національних правил,
зобов’язує створювати в державах-членах органи розслідувань
нещасних випадків на залізницях та закріплює єдині принципи
управління безпеки на залізницях. Директива №  2004/50
Європарламенту та Ради створює можливості для взаємопо­
в’язаності транс’євро­пейських високошвидкісних залізничних
шляхів.
У 2007  р. було схвалено пакет документів, який регулює від-
носини у сфері перевезення пасажирів залізничним транспортом.
Серед них — Директива № 2007/59, яка встановлює гармонізовані
вимоги щодо посвідчення машиніста, і Директива №  2007/58
щодо вільного доступу до міжнародних залізничних пасажир-
ських перевезень, включаючи каботаж. Норми щодо свободи
каботажних залізничних пасажирських перевезень набули чин-
ності з 1 січня 2010 р.
Регламент № 1371/2007, який набрав чинності 3 грудня 2009 р.,
встановлює права і обов’язки пасажирів, включаючи можливості
компенсації за затримку або скасування подачі потяга.
У 2008 р. була прийнята Директива № 2008/57/ЄC щодо функ-
ціональної сумісності залізничного транспорту. Вона визначає
умови, які повинні дотримуватися для забезпечення взаємодії в
межах залізничної системи Союзу. Ці умови стосуються проекту-
вання, будівництва, введення в експлуатацію, модернізації, онов-
лення, експлуатації та технічного обслуговування частин цієї
системи, а також професійної кваліфікації та охорони здоров’я і
безпеки умов співробітників, які сприяють її експлуатації та тех-
нічному обслуговуванню.

276
 У 2011 р. Комісія опублікувала Білу Книгу, в якій запропонува-
ла стратегію для активізації залізниць ЄС шляхом створення міц-
ної фінансової основи, забезпечення свободи доступу до всього
трафіку і комунальних послуг і сприяння інтеграції національних
систем і соціальних аспектів.
Напередодні розробки оновлення залізничного транспорту в
ЄС у Комісії був розроблена, а згодом і прийнята Директива
№ 2012/34/EU від 21 листопада 2012 р. щодо заснування єдиного
європейського залізничного простору. Директива замінює собою
раніше чинну Директиву № 91/440/EEC зі всіма змінами з 12 груд-
ня 2012 р. Єдине виключення для себе зробили Нідерланди, де
застосовується спеціальне імплементаційне рішення Комісії від
18 липня 2013 р.
А в січні 2013 р. Комісія прийняла свої пропозиції щодо при-
йняття четвертого залізничного пакета, який охоплює питання
управління залізничним транспортом, відкриття ринку для вну-
трішнього пасажирського залізничного транспорту, конкурсних
торгів для державної служби і нової ролі Європейського залізнич-
ного агентства.

6.7. Правове регулювання

комбінованого транспорту в Євросоюзі
У транспортному сполученні все частіше використовуються
декілька видів транспорту для здійснення перевезень вантажів:
автомобільний і залізничний, морський і залізничний, водний і
морський. Вони є комбінованими, оскільки при перевезенні ван-
тажів почергово використовуються різні види транспорту.
Комбіновані перевезення не варто вважати аналогом змішаних
перевезень. Правовий режим змішаних перевезень відрізняється
від комбінованих типом самого вантажу. Так, наприклад, переве-
зення вогненебезпечних вантажів, а також тих, які потребують
особливих умов транспортування, називають змішаним переве-
зенням або змішаним транспортуванням.

277
 Комбінований транспорт має свої економічні переваги у дов-
готривалих перевезеннях та допомагає зменшити навантаження
на автомобільний транспорт.
Намагаючись урівноважити різні види транспорту, необхідно
враховувати той факт, що не існує тісного зв’язку між морем, вну-
трішніми водними шляхами та залізницею. Iнтермодальність
визначена Комісією ЄС як характеристика транспортної системи,
в якій інтегровано об’єднуються як мінімум два різні види тран-
спорту з метою забезпечення послідовного перевезення «від две-
рей до дверей». У цілях подальшої лібералізації транспорту, роз-
робки транс’європейських мереж, запровадження більш справед-
ливого ціноутворення в транспортному секторі до транспортної
політики Євросоюзу було додано принцип інтермодальності (або
комбінований вид транспорту).
Основним документом, який регулює відносини у сфері комбі-
нованого виду транспорту, є Директива Ради №  92/106 щодо
запровадження спільних правил для певних видів комбінованого
перевезення товарів між державами-членами.
Директива визначає «комбінований транспорт» як перевезен-
ня вантажів між державами-членами, при використанні вантаж-
ного транспорту довжиною 20 футів і більше дорогами, залізнич-
ними, внутрішніми водними шляхами та морями на відстані, що
перевищують 100 км, а також пересадочним польотом. Директива
також передбачає додаткові вимоги до комбінованого виду тран-
спорту:
–  перевезення вантажу (товарів) між державами-членами із
застосуванням вантажівки, трейлера, напівтрейлера з тягачем або
без нього (трактора), контейнера з верхнім кріпленням або
20-футового контейнера на первісному етапі перевезення (авто-
мобільне) або на фінальному етапі маршруту перевезення та з
використанням на іншому етапі перевезення залізничного або
внутрішньоводного, або морського видів транспорту, де цей від-
різок маршруту перевищує 100 км (як відстань між пунктами
перевезення) та є, відповідно, або фінальним, або первісним ета-
пом маршруту перевезення;

278
 –  перевезення між пунктами, де вантаж завантажується, та
найближчою залізничною станцією як станцією завантаження
для первісного етапу; та між найближчою зручною залізничною
станцією для розвантаження і пунктом, де вантаж розвантажуєть-
ся, як фінальний етап перевезення;
– перевезення в радіусі, що не перевищує 150 км, як пряма від-
стань між портом внутрішньоводного сполучення або морським
портом завантаження або розвантаження.
Директива встановлює, що з 1  липня 1993  р. комбінований
транспорт є вільним від усіх систем квотування та інших систем
впливу.
Директива закріплює скасування раніше встановлених квот
стосовно автомобільних перевезень, зняття деяких адміністратив-
них обмежень.  Окрім цього, Директива передбачає зменшення
або повернення автомобільних зборів у певних випадках комбіно-
ваного перевезення, а також виключає автомобільний етап тран-
спортування вантажів з обов’язкового тарифного регулювання.
Директива встановлює, що в документі про перевезення має бути
зазначено, що автомобільне транспортування є частиною комбі-
нованого перевезення, і мають бути наведені термінали, що під-
лягають використанню. Зазначений документ також закріплює
зменшення або повернення автомобільних зборів у певних випад-
ках комбінованого перевезення.
З метою підтримки та розвитку комбінованого виду транспор-
ту було прийнято Регламент № 2196/98 стосовно надання Союзом
фінансової допомоги для проведення заходів інноваційного
характеру з метою розвитку комбінованого транспорту. Цей
Регламент створив систему грантів Союзу у сфері модернізації
цього типу перевезень вантажів. Відповідно до норм Регламенту
Євросоюз може оплачувати до 30 % вартості проекту будівництва
комбінованих маршрутів транспортування. У зв’язку з цим
Комісія запровадила та успішно реалізовує програми «Marko
Polo» та «Marko Polo II».

279
Питання і завдання для самоконтролю
1. Розкрийте поняття спільної транспортної політики Євросоюзу.
2. Назвіть види нормативних актів, які приймаються інститутами
Євросоюзу з метою регулювання транспортної сфери.
3. Розкажіть про особливості правового регулювання морського тран-
спорту в Євросоюзі.
4. Охарактеризуйте правове регулювання лібералізації у повітряному
транспорті.
5. Розкрийте суть спорів так званого «відкритого неба» (open sky
judgements 2002) та їх наслідки для регулювання повітряної політики
ЄС з третіми країнами.
6. Визначте правові засади регулювання автомобільного транспорту в
Євросоюзі.
7. Охарактеризуйте правові засади запровадження свободи перевезень
внутрішньоводним транспортом.
8. Дайте характеристику положень Директиви Ради № 91/440 про роз-
виток залізниць Співтовариства.
9. Які основні принципи правового регулювання залізничного тран-
спорту в Євросоюзі?
10. Чи мають додаткові права пасажири залізничного виду транспорту?
11. Дайте характеристику стану лібералізації комбінованого виду тран-
спорту в Євросоюзі.

280
 Розділ 7
правове регулювання
державних закупівель
7.1. Передумови та підстави
для запровадження основ правового регулювання
державних закупівель на рівні ЄС
Органи державної влади, які здійснюють закупівлі товарів,
робіт та послуг на внутрішньому ринку ЄС, безпосередньо впли-
вають на економічну діяльність Євросоюзу. Загальна вартість
державних закупівель зростає, зокрема, за останніми даними,
їхній обсяг становить 2 трильйони євро на рік, або приблизно
18–19 % ВВП Євросоюзу, в компаніях та фірмах, бізнес яких зале-
жить від таких закупівель, працюють більше 30 мільйонів робіт-
ників. Політика ЄС щодо правового регулювання сфери держза-
купівель здійснюється саме в рамках політики щодо внутрішньо-
го ринку.
Отже, на задоволення державних потреб шляхом постачання
товарів, надання послуг та виконання робіт за державні кошти
спрямовується значна частина економічної діяльності ЄС.
Для забезпечення ефективного функціонування системи дер-
жавних закупівель у ЄС створено докладну базу правового регу-
лювання, основу якої закладено в базових положеннях установ-
чих договорів і деталізовано в актах інститутів Євросоюзу. Норми
внутрішнього права держав-членів мають відповідати положен-
ням цих актів і відігравати роль додаткових інструментів у регу-
люванні держзакупівель у ЄС. Органи державної влади зазвичай
використовують механізми ринку, щоб задовольнити свої потреби
за допомогою правових механізмів, зокрема — укладання конт­

281
рак­тів між державними органами-замовниками і постачальника-
ми товарів чи послуг.
Специфіка держзакупівель полягає в тому, що при їхньому
здійсненні однією зі сторін є представник державних інтересів.
Окрім того, держзакупівлі не обмежуються державними кордона-
ми замовника, тому в ЄС ця сфера є предметом не лише націо-
нального, а також загальноєвропейського регулювання. Так, на
сучасному етапі правове регулювання держзакупівель значним
чином гармонізоване і здійснюється як на рівні ЄС, так і на наці-
ональному рівні.
Поняття «закупівля» є значно ширшим, ніж «купівля». Його
використовують у тих випадках, коли потрібно не лише придбати
товари, роботи і послуги, а також провести аналіз вимог (крите­
ріїв) до постачання товарів або надання послуг чи виконання
робіт, перевірити їхнє належне виконання. Термін «державні
закупівлі» застосовують, коли йдеться про закупівлі, що повністю
або частково здійснюються за рахунок державних коштів. Мож­
ливо визначити поняття «державні закупівлі» як узагальнюючого
терміна, що означає закупівлю на конкурентній основі, згідно з
визначеними правилами та умовами, товарів, робіт і послуг за
державні кошти з метою підтримки життєдіяльності держави на
належному рівні.
У більшості країн ЄС уряд разом з іншими органами державної
влади є одним з найбільших покупців товарів та послуг як най-
більш поширених, так і високотехнологічних. Разом з тим, може
мати місце політичний тиск, спрямований на більш прихильне
ставлення до національних виробників таких товарів та послуг.
Ринок європейських співтовариств у 50-х та 60-х рр. минулого
сторіччя характеризувався національним сегментуванням, а дер-
жавні контракти (договори) називали «останнім оплотом держав-
ного протекціонізму». Систематичне надання переваги націо-
нальним підприємствам, компаніям чи фірмам пояснюється тим,
що для державної влади закупівлі є зручним механізмом для сти-
мулювання економічного розвитку, сприяння науковим дослі-
дженням, забезпечення зайнятості населення тощо. Важливість

282
держзакупівель для економік держав-членів становила найбільшу
перешкоду на шляху досягнення компромісу щодо їхнього спеці-
ального регулювання в установчих договорах ЄС.
Положення установчих договорів ЄС є базисом, оскільки міс-
тять лише загальні принципи правового регулювання, які мають
загальне застосування і яких необхідно дотримуватися, укладаю-
чи контракти про держзакупівлі. Це, наприклад, принцип заборо-
ни дискримінації на підставі національності; принципи вільного
руху товарів, послуг, капіталів, заборони кількісних обмежень
імпорту та експорту, а також еквівалентних до них заходів; прин-
цип свободи заснування. У консолідованих договорах можна
виділити окремі положення, що стосуються держзакупівель:
передбачено, що будь-яка держава-член може здійснювати необ-
хідні заходи для захисту суттєвих інтересів своєї безпеки, що
пов’язані з виробництвом або торгівлею зброєю, боєприпасами,
тобто встановлюється виняток для військових потреб держави.
Можна також виокремити положення щодо асоціації із замор-
ськими країнами і територіями, які встановлюють одну з п’яти
цілей такої асоціації: для інвестицій, фінансованих ЄС, участь у
тендерах відкрита і здійснюється на рівних умовах для всіх фізич-
них та юридичних осіб, які є громадянами держави-члена або
однієї з указаних країн і територій.
Зауважимо, що у Лісабонському договорі 2007 р. не передбача-
ється змін у правовому регулюванні сфери держзакупівель,
оскільки регулювання основних свобод та заборона дискриміна-
ції залишаються ідентичними за змістом. Водночас, не можна не
звернути уваги на те, що передбачається запровадження нових
статей, зокрема з метою сприяння організації оперативних потреб
та використання ефективних та сумісних методів закупівель для
Європейського оборонного агентства.
Норми установчих договорів не встановлюють зобов’язань
щодо забезпечення прозорості процедур у сфері держзакупівель.
Саме тому виникла потреба в прийнятті спеціальних норматив-
них актів на рівні ЄС. Спеціальне вторинне законодавство ЄС
щодо держзакупівель було прийнято після того, як стало зрозумі-

283
лим, що загальні принципи, зокрема — основні свободи та забо-
рона дискримінації, є недостатніми, аби відкрити для конкуренції
традиційно закриті та розмежовані національні ринки держав-
членів. Розбіжності у внутрішньому законодавстві держав-членів
залишалися суттєвими. Першочергове завдання для ЄС полягало
в тому, щоб державні контракти стали доступними для всіх
суб’єктів ринку на рівних засадах.
Політика у сфері регулювання державних закупівель на рівні
ЄС розпочалась з 70-х рр. Спершу було ухвалено Директиву
71/305/ЄЕС — про узгодження процедури укладання державних
контрактів щодо виконання робіт, і згодом Директиву 77/62/
ЄЕС — про координацію процедури укладання державних конт­
рактів щодо постачання товарів.
Починаючи з 1993 р., було введено в дію шість різних дирек-
тив, зі змінами і доповненнями, що створили базу для регулюван-
ня держзакупівель у межах ЄС, такими є: Директива 93/36/ЄЕС
про державну закупівлю товарів; Директива 93/37/ЄЕС про дер-
жавну закупівлю робіт; Директива 92/50/ЄЕС про державну заку-
півлю послуг; Директива 89/665/ЄЕС про засоби правового
захисту (щодо оскаржень); Директива 93/38/ЄЕС щодо підпри-
ємств з надання комунальних послуг; Директива 92/13/ЄЕС про
засоби правового захисту підприємств з надання комунальних
послуг (щодо оскаржень).
Варто наголосити на тому, що метою цих директив не є гармо-
нізація внутрішніх норм права щодо державних закупівель, їхньою
метою є координація національних процедур укладення конт­
рактів у сфері державних закупівель шляхом впровадження міні-
мальних загальних норм, що їх будуть застосовувати до контрак-
тів, вартість яких перевищує встановлену суму.
Намагаючись створити внутрішній ринок, тобто простір без
кордонів, де забезпечується вільний рух робочої сили, товарів і
послуг, лібералізацію ринку державних закупівель почали розгля-
дати як одну з «найважливіших цілей» внутрішнього ринку. Отже,
Комісія ЄС установила, що саме необхідно для забезпечення від-
критості державних контрактів для всіх країн на однакових умо-

284
вах і прозорих тендерних процедур, аби можна було контролюва-
ти й забезпечувати дотримання принципів, закладених у Договорі
про заснування ЄС. У листопаді 1997 р. у «Повідомленні про
спільний ринок», підготовлене Комісією ЄС, що містить деталі-
зовані ознаки рівня імплементації та застосування законодавства
спільного ринку, було підтверджено, що державні закупівлі є
однією з ключових сфер єдиного ринку, в яких результати ще не
збігаються з прогнозами.
У Звіті Комісії ЄС про державні фінанси у 2003 р. зазначається,
що конкурентна практика у сфері державних закупівель — це
істотний чинник досягнення ефективності державних видатків.
Конкурентні, прозорі ринки держзакупівель допомагають орга-
нам державної влади отримувати дешевші та вищої якості товари
й послуги за меншу вартість. Відкриті й недискримінаційні про-
цедури можуть також допомогти підвищити конкурентоспромож-
ність фірм, що функціонують на ринку державних закупівель.
У 2004 році відбулася реформа у правовому регулюванні, і
зазначені вище директиви замінили двома консолідуючими акта-
ми: Директиви 2004/17/ЄC та 2004/18/ЄC.
Досліджуючи вторинне право ЄС на сучасному етапі, можна
побачити, що в правовому регулюванні держзакупівель спостері-
гається чітка дихотомія цієї сфери, тобто поділ на традиційний
(закупівля товарів, робіт і послуг) і особливий (постачання води,
енергоресурсів, транспортні та поштові послуги) сектори.
Мета Комісії полягала в тому, щоб, зреагувавши на критику,
прискорити сучасні тенденції у розвитку сфери державних закупі-
вель, водночас підтримуючи стабільність її основної структури.
Найбільш помітним нововведенням у них є поєднання трьох
директив (93/36/ЄЕС, 93/37/ЄЕС, 92/50/ЄЕС) в один єдиний
текст, що робить систему регулювання більш спрощеною, а також
урегульовано питання щодо здійснення державних закупівель для
підприємств з надання комунальних послуг (водо- та енергопос-
тачання, транспорту і послуг зв’язку)
Окремо виділяють Директиву 2007/66/ЄC щодо процедур
оскарження рішень стосовно укладання контрактів. І разом з тим,

285
у 2009 р. виокремився ще один сектор правового регулювання на
рівні Євросоюзу — оборонні закупівлі. Останні зміни мали місце
у 2014 р. у зв’язку із прийняттям Директив 2014/23/ЄC, 2014/24/
ЄC та 2014/25/ЄC.
Комісія ЄС має ключове значення у реформуванні системи
правового регулювання держзакупівель. Вона проводить широкі
й тривалі консультації з означених питань з громадськістю й усіма
зацікавленими сторонами, узагальнює та готує пропозиції щодо
внесення відповідних законодавчих змін.
У складі Комісії ЄС один з її 28-ми чиновників (комісарів),
відповідає за політику щодо внутрішнього ринку та послуг. Кож­
ний комісар очолює одну або декілька генеральних дирекцій, а в
рамках однієї з них відповідний підрозділ (зокрема, Дирек­
торат  С) відповідає за політику щодо державних закупівель.
Нарешті, існують конкретні напрями політики щодо державних
закупівель, у межах вказаного підрозділу, зокрема: С1 — міжна-
родний аспект державних закупівель; С2 та С3 — законодавство
щодо державних закупівель; С4 — економічний аналіз та електро-
нні закупівлі.
Оскільки сфера державних закупівель належить до політики
щодо внутрішнього ринку, то в цьому разі ухвалення законодав-
чих змін у ЄС відбувається за процедурою спільного прийняття
рішень Європарламентом і Радою ЄС. Комісія надсилає законо-
проект в обидві інституції одночасно, у кожній з них він обгово-
рюється і проходить два читання. Якщо ці дві інституції не можуть
дійти згоди, законопроект виносять на так званий Комітет при-
мирення. Він складається з однакової кількості представників
Ради і Європарламенту, участь у його засіданнях беруть представ-
ники Комісії ЄС. Коли комітет ухвалює компромісне рішення,
узгоджений текст надсилають до Європарламенту і Ради на третє
читання.
Окрім того, існує Консультативний комітет з питань державних
закупівель, заснований Рішенням Комісії 87/305/ЄЕС ще у 1987 р.
з метою залучення висококваліфікованих осіб, які могли б переда-
вати власні знання в галузі державних закупівель на рівні ЄС.
286
 Завданням Комітету є надання допомоги Комісії, на її вимогу
чи за власної ініціативи Комітету, щодо економічних, технічних,
юридичних та соціальних аспектів державних закупівель. Комітет
має надати можливість більш глибоко оцінювати проблеми, що
можуть виникати під час застосування законодавства ЄС у цій
сфері.
Консультативний Комітет з питань державних закупівель
включає в себе не більше ніж 25 членів, їх перелік Комісія публі-
кує в ОВ. Комітет формується з незалежних експертів, досвід яких
та компетенція в питаннях державних закупівель широко визнані
на рівні ЄС. Членів Комітету призначає Комісія. Комітет може
запрошувати як експерта будь-яку особу, що є компетентною в
питанні, винесеному на порядок денний. Комітет може створю-
вати робочі групи, а представники відповідних департаментів
Комісії ЄС повинні брати участь у таких зборах та робочих групах.

7.2. Здійснення закупівель товарів,

робіт і послуг за державні кошти в ЄС
Чинні директиви у сфері державних закупівель, що були схва-
лені у 2004 р., спрямовані на вжиття заходів щодо подолання тех-
ніко-юридичних недоліків, які властиві старим директивам, спро-
щують та модернізують процедури постачання товарів, робіт і
послуг, зменшують рівень бюрократизму, скорочують час та
фінансові витрати учасників закупівель шляхом використання
нової методики управління тендерними процедурами, полегшу-
ють проведення електронних закупівель та електронних аукціонів
тощо. Держави-члени гармонізували власне законодавство з
положеннями нових директив до січня 2006 р.
Зауважимо, що останні зміни у зв’язку прийняттям Директиви
2014/24/ЄC Європейського союзу та Ради від 26 лютого 2014 р.
про державні закупівлі і скасування Директиви 2004/18/ЄС озна-
чають, що нові положення згідно зі ст. 91 Директиви 2014/24/ЄC
починають діяти лише з 18 квітня 2016 р. Зазначимо, що ця
Директива встановлює правила і процедури здійснення закупі-

287
вель компетентними органами стосовно державних договорів,
вартість яких оцінюється у суму, не меншу ніж встановлено у ст. 4.
«Закупівля». Згідно з Директивою — це придбання за допомогою
державного договору робіт, поставок чи послуг одним чи більше
компетентним органом в економічних операторів, обраних таким
органом, незалежно від того, чи спрямовані такі роботи, поставки
чи послуги на задоволення державної мети. Положення цієї
Директиви не впливають на свободу держав-членів визначати,
відповідно до законодавства ЄС, які саме послуги вони вважають
послугами загальноекономічного інтересу, яким чином ці послуги
мають бути організовані і фінансовані відповідно до правил
надання державної допомоги, а також які спеціальні зобов’язання
на них поширюються.
Таким чином, протягом наступних двох років діятиме
Директива 2004/18/ЄC. Розпочнімо її аналіз — Директива спря-
мована на забезпечення відкритості для конкуренції у традицій-
ному, або класичному секторі. Спершу з’ясуємо визначення:
державні контракти (контракти, договори) — це договори на
закупівлю, укладені в письмовій формі між одним чи кількома
суб’єктами економічної діяльності з однієї сторони, та одним чи
кількома органами-замовниками — з другої, предметом яких є
виконання робіт, постачання товарів або надання послуг. Далі
серед них виділяють такі види договорів згідно зі ст. 1 Директиви.
Договори на проведення робіт — це договори, об’єктом яких
виступають: процес виконання або проектні роботи і виконання
робіт, що належать до видів діяльності, визначених у Додатку І,
або роботи чи реалізація різними способами завдання, що відпо-
відає визначеним державним замовником вимогам. «Робота»
означає результат будівельних чи громадських інженерних робіт
загалом, які самостійно є достатніми для виконання економічної
чи технічної функції.
Договори на постачання товарів — це договори, об’єктом яких
є закупівля, оренда або лізинг, з можливістю або без можливості
викупу, товарів між постачальником (фізична або юридична
особа) та одним з органів-замовників. Положення таких догово-
288
рів можуть окрім того включати вибір місця під будівництво та
операції з розміщення та монтажу.
Договори на закупівлю послуг — це контракти, відмінні від
контрактів на виконання робіт та контрактів на закупівлю това-
рів, предметом яких є надання послуг, перелік яких міститься в
Додатку ІІ до цієї Директиви, де і визначається більш досконалий
і розширений перелік послуг, порівняно з попередніми директи-
вами.
Положення договорів на закупівлю послуг за державні кошти,
зокрема у сфері послуг з управління майном, можуть за певних
обставин, включати роботи. Проте, оскільки такі роботи є друго-
рядними щодо основного предмета контракту, а також є можли-
вим наслідком останнього або допоміжною ланкою до нього, сам
факт того, що такі роботи включено до контракту, не може
виправдовувати кваліфікування останнього як контракту на заку-
півлю робіт за державні кошти.
Відповідно до п. 20 Преамбули Директиви, контракти, що
укладаються органами-замовниками в рамках своєї діяльності на
закупівлю послуг морського, прибережного та річкового тран-
спорту, підпадають під дію її положень.
Постачальником товарів, так само як і виконавцем робіт, згід-
но зі ст. 1 Директиви, може бути фізична чи юридична особа або
група постачальників чи виконавців. Виконавець, який бере
участь у тендері, є учасником. Виконавець, якому надіслано
запрошення на участь в обмеженій процедурі чи конкурентному
діалозі є кандидатом.
Органи-замовники, що уповноважені укладати контракт на
постачання товарів або контракт на проведення робіт — це дер-
жавні органи, органи місцевої влади, органи, діяльність яких
регулюється нормами публічного права, об’єднання одного чи
більше таких органів.
Центральний орган закупівлі — орган-замовник, який купує
товари та/або послуги, призначені органам-замовникам, укладає
контракти на закупівлю за державні кошти, або укладає рамкову

289
угоду на роботи, товари чи послуги, призначені для органів-
замовників (ст. 1 Директиви).
Для укладення державного контракту необхідно, щоб одна зі
сторін мала статус органа-замовника. Це поняття досить широке,
тим більше, що Суд ЄС тлумачить його у функціональному сенсі,
аби не дати втягнути себе в такі юридичні формулювання, які
можуть пропонувати органи державної влади, прагнучи вивести
себе з-під дії норм ЄС.
До органів-замовників можуть належати: держава (це поняття
охоплює органи, які здійснюють законодавчу, виконавчу та судо-
ву владу, зокрема — на рівні суб’єктів федерації); територіальні
громади; державні організації та органи, діяльність яких регулю-
ється нормами публічного права, і державні організації та
об’єднання, створені державними органами чи організаціями.
Органи, діяльність яких регулюється нормами публічного
права, мають відповідати таким критеріям, згідно з положеннями
ст. 1 Директиви: створені з метою задоволення потреб загального
інтересу, не промислового і не комерційного характеру; мають
статус юридичних осіб; фінансовані головним чином державними
органами чи організаціями або іншими органами, до яких засто-
совуються норми публічного права; управляються чи контролю-
ються такими органами (адміністративна, управлінська або
наглядова рада), склад яких більш як наполовину призначається
державними органами чи організаціями або іншими органами, до
яких застосовуються норми публічного права.
Директива застосовується до контрактів, сума яких без ПДВ
дорівнює або більша за встановлені межі. У статті  7 Директиви
станом на 2014 р. виділено такі граничні величини: для контрактів
на закупівлю товарів за державні кошти і контрактів на закупівлю
послуг за державні кошти — у 134 тис. та 207 тис. євро, для дого-
ворів на проведення робіт — 5 млн 186 тис. євро. Щодо контрак-
тів, які більш ніж наполовину фінансуються органами-замовни-
ками, то положення Директиви застосовуються щодо тих із них,
сума яких дорівнює 5 млн 186 тис. євро або є більшою, якщо ці
контракти включають цивільне будівництво, будівництво медич-
290
них установ, споруд для занять спортом, оздоровлення або дозвіл-
ля, приміщень для шкіл і університетів та будівель, що викорис-
товуються для адміністративних потреб.
Існує загальна заборона штучного зменшення вартості держав-
них контрактів з наміром обійти правила оцінки вартості конт­
ракту, встановлені Директивою. Тобто, якщо передбачається
укладання кількох однакових контрактів на суми, менші від міні-
мальних, з певними державними установами, які адміністративно
не децентралізовані, для оцінки вартості контракту варто узяти до
уваги всі контрактні умови в цілому.
Певні договори можуть бути звільнені від застосування поло-
жень Директиви. Деякі винятки, згідно зі ст. 15 Директиви, стосу-
ються контрактів, що регулюються міжнародним правом: міжна-
родні угоди або спеціальні процедури міжнародних організацій.
Тобто, положення Директиви не застосовуються до контракту,
укладеного відповідно до міжнародного договору, чи угоди між
державою-членом і однією (або більше) державою, який охоплює
товари або послуги, призначені для спільного виконання чи
використання державами-учасницями. Про всі такі договори
повідомляється Комісії ЄС, яка може проконсультуватися з
Консультативним комітетом з питань державних закупівель.
Положення директиви не застосовуються також до укладеного
міжнародного договору щодо дислокації військ та підприємств
держави-члена або третьої країни, а також не застосовуються від-
повідно до особливих процедур міжнародних організацій.
Застосовується також виняток згідно зі ст.  10 Директиви щодо
виробництва або торгівлі зброєю, боєприпасами та військовими
матеріалами.
Комісія вважає, що держави тлумачать цю норму про виняток
надто широко і прагне обмежити її застосування тільки необхід-
ними видами продукції. Тому, директива містить статтю про дер-
жавні закупівлі у сфері оборонного замовлення, де чітко зазначе-
но, що вона застосовується до контрактів на закупівлю за держав-
ні кошти, укладених органами-замовниками у сфері оборонного

291
замовлення, відповідно до положень установчого Договору про
функціонування ЄС.
Проте держави-члени можуть зберегти право участі в процеду-
рах укладання контрактів на закупівлю за державні кошти під-
приємствам, на яких працюють інваліди, або передбачити вико-
нання таких контрактів у контексті програм із працевлаштування,
коли більшість працівників є інвалідами, які з огляду на суттєві
обмеження їх фізичного стану не можуть виконувати обов’язки за
нормальних умов. Оголошення про контракт, згідно зі ст.  19
Директиви, має містити посилання на це положення.
Контракти укладаються в результаті процедури, яка забезпечує
рівну участь на конкурентних засадах.
Виділяють чотири основні типи процедур: відкрита та обмежена,
процедура переговорів та конкурентний діалог. Директиви нада-
ють можливість органу-замовнику, уповноваженому укладати
контракт на постачання товарів, обирати між цими видами.
Процедура відкритих торгів передбачає доступ усіх зацікавле-
них учасників, а процедура проведення торгів з обмеженою учас-
тю на закупівлю, передбачає можливість подання тендерної про-
позиції лише для запрошених учасників.
Урегулювання процедури переговорів обмежує можливість її
застосування чітко встановленими випадками; та передбачає, що
орган-замовник проводить переговори з постачальниками щодо
змісту їхніх тендерних пропозицій, консультує їх щодо своїх
потреб та умов вибору найкращої пропозиції. Можливість її вико-
ристання обмежують випадками: коли нормальна процедура
завершилася невдало через відсутність відповідної пропозиції або
коли замовлення, з огляду на його характеристики, не може бути
передане конкретному підприємству; у разі нагальної потреби,
коли неможливо додержуватися встановлених термінів, а також
якщо контракт стосується виконання додаткових робіт порівняно
з початковим проектом або коли відбувається опитування під-
приємств і ведуться переговори про умови надання замовлення з
попереднім оголошенням; коли мають місце випадки подання
неправильних або неприйнятних пропозицій за нормальної про-

292
цедури або неможливо встановити загальну попередню ціну; коли
контракти стосуються постачання матеріально-технічних ціннос-
тей для наукових досліджень, конструкторських і технологічних
розробок.
Згідно з процедурою конкурентного діалогу, яка передбачена у
ст. 19 Директиви, на випадок особливо складних договорів, будь-
який суб’єкт може надіслати запит на участь, після чого орган-
замовник проводить діалог із кандидатами, допущеними до про-
цедури, з метою виокремити того, хто здатен об’єктивно визна-
чити необхідні технічні засоби для досягнення встановлених
замовником цілей; об’єктивно визначити юридичну або фінансо-
ву складову проекту для замовника.
У Директиві наведено конкретні умови та приклади укладання
контрактів на закупівлю товарів за державні кошти в разі прове-
дення процедури переговорів без публікації оголошення про
контракт: якщо відповідні товари вироблено суто для потреб
дослідження, а не для масового виробництва; якщо зміна первин-
ного постачальника змусить орган-замовник придбати матеріали,
що мають відмінні технічні характеристики, і це призведе до
несумісності у функціонуванні та обслуговуванні. Це стосується
також товарів, що перебувають в обігу на біржі; купівлі товарів на
особливо вигідних умовах у постачальника, який остаточно при-
пиняє комерційну діяльність або в ліквідаторів збанкрутілих
суб’єктів господарювання. В усіх інших випадках потрібно додер-
жуватись відкритої або обмеженої процедури. Тривалість таких
контрактів не може, за загальним правилом, перевищувати трьох
років.
Органи-замовники застосовують національні процедури, від-
повідно до визначених у Директиві, і можуть використовувати для
цього рамкові угоди, системи динамічних закупівель, електронні
аукціони, процедуру відкритого обговорення тендерних пропо-
зицій (конкурентного діалогу), звертатись до центрального орга-
ну закупівлі.
Орган-замовник може обмежити кількість кандидатів для про-
цедури торгів з обмеженою участю, процедури переговорів з

293
публікацією оголошення про контракт та процедури конкурент-
ного діалогу. Таке зменшення кількості кандидатів має бути здій-
снено на основі об’єктивних критеріїв, зазначених в оголошенні
про контракт.
Процедуру переговорів без попередньої публікації оголошення
про проведення торгів застосовують у випадках, передбачених
ст. 31 Директиви, а саме: 1. Якщо не отримано жодних тендерних
пропозицій або отримано неприйнятні пропозиції в рамках від-
критої чи обмеженої процедури (тоді орган-замовник має скласти
доповідь з обґрунтуванням використання цієї процедури і надісла-
ти її Комісії ЄС для перевірки); 2. Якщо з технічних причин або з
причин, пов’язаних із захистом виключних прав, для виконання
робіт може бути призначено лише одного виконавця; 3. Якщо
виникла нагальна потреба (чи сталися непередбачувані події,
наприклад — землетрус або повінь); 4. У разі здійснення додатко-
вих робіт, які не включені до первинного розрахованого плану або
до першого укладеного договору, але через непередбачувані обста-
вини стають необхідними; 5. Для здійснення нових робіт, що є
повторним виконанням подібних робіт і доручені органом-замов-
ником першому виконавцеві (за умови, що: такі роботи узгоджу-
ються з основним планом робіт, який був предметом початкового
контракту, укладеного через відкриту або обмежену процедуру).
Однак цю процедуру можна застосовувати в зазначених
випадках тільки впродовж трьох років після укладення основно-
го договору.
У випадку особливо складних контрактів, згідно зі ст.  29
Директиви, (контракт вважається «особливо складним», якщо
органи-замовники не здатні об’єктивно визначити необхідні тех-
нічні засоби або правову чи фінансову складову проекту) держа-
ви-члени можуть передбачити, що коли орган-замовник вважає,
що використання процедури відкритих торгів або процедури тор-
гів з обмеженою участю не дасть змоги укласти контракт, то мож-
ливе використання процедури конкурентного діалогу. Контракт
укладається на єдиній підставі — критерію найбільш економічно
вигідної тендерної пропозиції. Орган-замовник публікує оголо-

294
шення про контракт, зазначаючи в ньому (або в описовому доку-
менті) відповідні потреби та вимоги.
Орган-замовник розпочинає діалог з обраними відповідно до
положень директиви кандидатами. Метою такого діалогу є визна-
чення найбільш придатних засобів для задоволення потреб замов-
ника, всі аспекти контракту можуть обговорюватися з обраними
кандидатами, замовник може визначити ціни (винагороду) учас-
никам діалогу.
Органи-замовники, відповідно до положень ст. 29 Директиви,
мають дотримуватись принципу рівного ставлення до всіх учас-
ників, вони не мають права надавати інформацію таким чином,
що може призвести до переваги одних учасників над іншими,
а також розкривати іншим учасникам конфіденційну інформацію
або запропоновані кандидатом протягом діалогу рішення, без
його згоди. Орган-замовник може передбачити проведення про-
цедури послідовними етапами з метою зменшення кількості
рішень, що мають бути обговорені протягом стадії діалогу, шля-
хом застосування певних критеріїв в оголошенні про контракт
або описовому документі.
Орган-замовник продовжує такий діалог, доки не знайде
рішення, що здатне задовольнити його вимоги. Після завершення
діалогу та інформування про це учасників орган-замовник пропо-
нує їм подати тендерні пропозиції на основі прийнятих протягом
діалогу рішень. Орган-замовник оцінює тендерні пропозиції,
отримані на основі встановлених критеріїв, та обирає серед них
найбільш економічно вигідну. На його запит від учасника, якого
визнали таким, що подав найбільш економічно вигідну тендерну
пропозицію, може вимагатися розтлумачити її аспекти або під-
твердити зобов’язання, що містяться в ній, за умови, що це не
призведе до зміни основних аспектів тендерної пропозиції і не
порушить конкуренцію та не спричинить дискримінації.
Спільним для наведених видів процедури є те, що вони нада-
ють зацікавленим підприємствам право одержати технічні умови
і додаткову інформацію про замовлення, а також певний строк
для подання своїх заявок на участь.

295
 Для забезпечення ефективної конкуренції в цій сфері необхід-
но, щоб оголошення про здійснення закупівлі було розповсюдже-
но на всій території ЄС. Інформація, що міститься в повідомлен-
нях, має бути вичерпною і становити економічний інтерес для
постачальників та органів-замовників в ЄС (п.  36 Преамбули
Директиви). З метою забезпечення інформативності і стандарти-
зації цих оголошень має бути забезпечено належні інструменти,
такі як стандартні форми оголошень та Спільний словник дер-
жавних закупівель, що наведені в Регламенті № 2195/2002, котрий
є довідниковою номенклатурою, тобто встановлює єдину систему
класифікації, що застосовується до державних закупівель.
Ухвалення Регламенту замість директиви можна пояснити
тим, що в цьому разі створення системи класифікації для держав-
них контрактів не вимагає від держав-членів імплементації.
Використання різних класифікацій негативно впливає на від-
критість і прозорість здійснення державних закупівель у Європі.
Вплив цих класифікацій на якість оголошень та час, необхідний
для їх опублікування, є фактичним обмеженням доступу до
інформації про державні контракти, оскільки існує потреба в єди-
ній системі посилань, яка використовує однаковий опис товарів у
офіційних мовах ЄС та однаковий відповідний алфавітно-цифро-
вий код, що усуває мовні бар’єри на рівні ЄС. Існує також потре-
ба у складенні таблиць відповідності, що відображатимуть спів-
відношення між положеннями цього Регламенту і Статистичною
класифікацією товарів за діяльністю у ЄЕС, Тимчасовою цен-
тральною класифікацією товарів ООН, Загальною промисловою
класифікацією видів економічної діяльності у ЄС (NACE вер-
сія  1) та Сполученою Номенклатурою (СН). Усе це наведено у
відповідних Додатках II, III, IV та V Регламенту.
Комісія ЄС закликала використовувати Спільний словник
закупі­вель, розроблений на основі конкретних класифікацій з
метою їхнього наближення до особливостей сфери державних
закупівель, під час опису предметів контрактів.
Спільний словник закупівель складається з основного та
додат­кового словників. Основний словник базується на розгалу-

296
женій структурі і містить коди (до дев’яти цифр), які відповідають
словам, що описують поставки, роботи або послуги, які можуть
бути предметом контракту. Числовий код складається з восьми
цифр: перші дві цифри позначають розділи; перші три цифри
позначають групи; перші чотири цифри позначають класи; перші
п’ять цифр позначають категорії. Кожна з останніх трьох цифр
надає більш високий рівень точності в межах кожної категорії.
Дев’ята цифра слугує для підтвердження попередніх цифр.
Додатковий словник може застосовуватися для розширення
опису предмета контракту. Найменування складаються з алфавіт-
но-цифрового коду з відповідними словами, що дає змогу додава-
ти деталі та подробиці стосовно конкретного характеру або місця
призначення товарів, що закуповуються.
У разі процедури з обмеженою участю в торгах, публікація
більшою мірою призначена для надання учасникам можливості
висловити свою зацікавленість у контракті шляхом звернення до
органів-замовників за запрошенням до участі в тендері на визна-
чених умовах.
Орган-замовник, шляхом опублікування попереднього пові-
домлення, згідно зі ст. 35 Директиви (якщо загальна вартість дого-
ворів дорівнює або є більшою 750 тис. євро) повідомляє про свій
«профіль покупця», а щодо товарів — про загальну вартість
контрактів або рамкових угод за групами товарів, що їх планує
укладати протягом наступних 12 місяців. Орган-замовник, який
має намір укласти контракт на закупівлю за державні кошти або
рамкову угоду за відкритою, обмеженою процедурою, процеду-
рою переговорів та конкурентного діалогу, повідомляє про свій
намір за допомогою оголошення для ознайомлення зацікавлених
учасників з таким контрактом, а пізніше — з умовами його укла-
дення та результатами проведеного тендера. Орган-замовник,
який має намір запровадити систему динамічної закупівлі, також
повідомляє своє рішення за допомогою оголошення про контракт
або спрощеного оголошення.
Згідно зі ст. 38 Директиви у разі проведення відкритої процеду-
ри встановлюється мінімальний термін прийняття заявок у 52 дні

297
з дати, коли оголошення про контракт було надіслано, причому
цей термін може бути скорочений до строку, достатнього для
отримання відповідного повідомлення, і зазвичай може станови-
ти 36 і навіть 22 дні (однак у жодному разі не менше ніж 22 дні) у
разі публікації попереднього інформаційного повідомлення міні-
мум за 52 дні та максимум за 12 місяців до дати, коли оголошення
про такий контракт було надіслано.
За обмеженою процедурою та процедурою переговорів з публі-
кацією оголошення про контракт встановлюється мінімальний
термін прийняття заявок на участь, відповідно, у 37 днів з дати,
коли оголошення про контракт було надіслано, проте, якщо було
надіслано письмове запрошення на участь у тендері (тобто, у разі
процедури торгів з обмеженою участю), термін становить не
менш ніж 40 днів. Зазначені терміни, у свою чергу, також можуть
бути скорочені на тих самих умовах, що й для відкритої процеду-
ри, і становити мінімум 22 дні.
У разі, якщо повідомлення поширюються за допомогою елек-
тронних засобів, строки отримання тендерних пропозицій за про-
цедури відкритих торгів та строки отримання запитів на участь, за
процедури обмежених торгів, процедури переговорів та конку-
рентного діалогу, може бути скорочено на сім днів.
Такі повідомлення публікуються Офісом офіційних публікацій
(далі — ООП) — Додаток VIII до Директиви. За загальним прави-
лом, органи-замовники мають передати повідомлення відповід-
ними каналами максимально швидко. Це означає, що скрізь, де
можливо, вони мають використовувати сучасні засоби зв’язку,
щоб зацікавлені сторони могли ознайомитися з надісланим пові-
домленням про майбутній державний контракт заздалегідь.
Протягом 12 днів у разі обмеженої чи договірної процедури або
5 днів — у разі прискореної, ООП друкує відповідне повідомлення
в Додатку до Офіційного вісника ЄС (далі — ОВ) і таке саме пові-
домлення розміщує в мережі Інтернет за допомогою електронної
системи ТED (Tenders Electroniс Daily). Повідомлення публіку-
ються повністю мовою оригіналу і в скороченій формі — іншими
мовами ЄС. Відповідальність за здійснення перекладів та підго-

298
товку стислих форм публікацій покладається на ООП, витрати на
публікацію повідомлень у Додатку до ОВ  — на ЄС.
Щодо кожного укладеного контракту, рамкової угоди та запро-
вадження системи динамічної закупівлі орган-замовник повинен
подати письмовий звіт, що має містити, згідно зі ст. 43 Директиви,
щонайменше: назву й адресу органа-замовника; предмет і вар-
тість контракту, рамкової угоди або системи динамічної закупівлі;
назву кандидатів або запрошених до участі в тендері із зазначен-
ням причин їх обрання; назву учасників та кандидатів у тендері,
пропозиції яких було відхилено, із зазначенням причин цього;
назву кандидата або учасника тендеру, який переміг у конкурсі,
і причини вибору його пропозиції, а також відомості про можли-
вість укладення субпідряду із зазначенням частки контракту або
рамкової угоди, яку учасник переможець має намір передати в
субпідряд третім сторонам; для процедури переговорів та конку-
рентного діалогу — обставини, що обґрунтовують їхнє застосу-
вання; причини відхилення тендерних пропозицій, визнаних
надзвичайно низькими; якщо це необхідно — причини, з яких
орган-замовник вирішив не укладати контракт чи рамкову угоду
або встановити систему динамічної закупівлі.
Органи-замовники вживають належних заходів для докумен-
тування процедури укладання контракту, що проводиться елек-
тронними засобами. Звіт або його основні елементи повідомля-
ються Комісії на її вимогу.
У директиві передбачено низку заходів для додержання закон-
ного порядку надання замовлень за державним контрактом.
Визначено чіткі критерії економічного та фінансового, професій-
ного характеру, критерії дотримання податкового та соціального
законодавства суб’єктами підприємницької діяльності.
Директива забороняє застосування технічних специфікацій
(якщо тільки вони не зумовлені предметом контракту) із зазна-
ченням товарів певного виробника чи певного процесу виробни-
цтва, що може надати переваги певним компаніям або усунути їх.
Певні критерії дають змогу усувати постачальника від участі в
конкурсі, згідно зі ст. 45 Директиви, якщо: постачальник є непла-

299
тоспроможним або на його рахунки накладено судовий арешт;
його справи управляються судом; він зупинив комерційну діяль-
ність; щодо нього розглядається процедура банкрутства або подіб­
на процедура за внутрішнім правом; він засуджений за проступок,
пов’язаний з його професійною діяльністю, і рішення суду набра-
ло чинності; він не виконав зобов’язань щодо сплати внесків до
фонду соціального захисту або податків; його визнано винним у
серйозному спотворенні інформації або не наданні такої інфор-
мації, яка вимагається в цій Директиві.
Щодо підтвердження професійної здатності ведення діяльнос-
ті, згідно зі ст.  46 Директиви, то від будь-якого постачальника,
можуть запитати підтвердження своєї реєстрації, відповідно до
процедури держави реєстрації, в одному з професійних або торго-
вельних реєстрів або надати відповідний сертифі­кат. Як доказ
загальної професійної відповідності, орган-замовник може вима-
гати від кандидатів чи учасників довести, що вони мають відпо-
відні дозволи, чи внесені до відповідного реєстру.
Доказом фінансового та економічного стану постачальника,
згідно зі ст. 47 Директиви, може бути: офіційний перелік банків-
ських рахунків, надання відповідних підтверджень від банків;
наявність відповідної страховки професійних ризиків; надання
бухгалтерського балансу або витягів із бухгалтерської звітності
відповідно до законів держави заснування; офіційний звіт про
товарообіг постачальника щодо предмета контракту за останні
три фінансові роки залежно від дати, коли підприємство було
засновано або коли було розпочато торговельну діяльність, з огля-
ду на доступність інформації про це.
Для підтвердження технічної або професійної спроможності,
згідно зі ст.  48 Директиви, постачальник має надати певні відо-
мості, що залежать від типу, кількості та цілей поставки товарів
або послуг, зокрема: перелік основних поставок за останні три
роки, із зазначенням вартості товарів, дат поставок та адресатів.
Якщо поставки було здійснено для державних органів — надати
свідоцтво про такі поставки або сертифікат від компетентних

300
органів, у разі поставок для приватних осіб — відповідне підтвер-
дження покупця.
Контракти мають бути укладені на основі об’єктивних крите-
ріїв, що відповідають принципам прозорості, недискримінації та
неупередженого ставлення і гарантують, що учасники оцінюють-
ся в умовах ефективної конкуренції. До найважливіших змін,
запроваджених згідно зі ст. 53, визначають, два критерії, на яких
базується вибір органами-замовниками укладення контрактів на
закупівлю за державні кошти: найнижча ціна та найбільш еконо-
мічно вигідна пропозиція.
Застосовувати критерій найнижчої ціни нескладно, тому що
має бути врахована лише вартість. У цьому разі перевагою є про-
стота і швидкість обчислення. Тобто постачальник, у пропозиції
якого ціна є мінімальною, має отримати право на укладання
контракту.
Якщо органи-замовники використовують цей критерій, вони
повинні зазначити це: в оголошенні про контракт — за процедури
відкритих торгів; в оголошенні про контракт або запрошенні до
участі в конкурсі — за процедури обмеженої участі в торгах.
Якщо застосовується другий критерій, то що саме становить
найбільш економічно вигідну пропозицію, потребує роз’яснення.
Орган-замовник, розглядаючи найбільш економічно вигідну, на
його думку, пропозицію, повинен обмежитись об’єктивними
чинниками, зазначеними в повідомленні про контракт (напри-
клад: ціна, строки доставки або виконання, експлуатаційні витра-
ти, рентабельність, якість, технічні переваги, ефективність у
порівнянні з ціною, естетичні та функціональні характеристики,
характеристики захисту довкілля, гарантійне обслуговування і
технічна допомога). У цьому разі необхідно заздалегідь зазначити
критерії, що застосовуватимуться, а також ступінь важливості
того чи іншого критерію — постачальники мають знати, за якими
принципами будуть оцінюватися їхні пропозиції. Критерії, що не
були оголошені в такий спосіб, застосовуватися не можуть.
Згідно з рішенням Суду ЄС у справі  31/87 Beentjes, органи-
замовники для визначення найбільш економічно вигідної тендер-

301
ної пропозиції мають користуватися об’єктивними критеріями,
які наводяться в Директиві, будь-які довільні критерії заборонені.
Кожний критерій, що його орган-замовник має намір вико-
ристати для визначення найбільш економічно вигідної пропо-
зиції, варто зазначити в оголошенні про контракт або в тендер-
ній документації. Критерії, що не були зазначені, не можуть
використовуватися для визначення прийнятності тендерної
пропозиції.
Директива у ст.  53 також передбачає, що, коли це можливо,
критерії мають бути зазначені в порядку зменшення важливості.
Але в одних випадках буває важко класифікувати критерії в такий
спосіб, в інших один із критеріїв можна класифікувати як визна-
чальний. Якщо дві тендерні пропозиції виявляються однаковими
за технічною досконалістю, обирають дешевшу з них.
Саме орган-замовник несе відповідальність за встановлення
критеріїв укладання контракту та надання відповідного значення
кожному з них, відводячи достатній час для того, щоб учасники
ознайомилися з ними, готуючи свої тендерні пропозиції.
Якщо подано занадто низькі ціни на поставку товарів, надання
послуг або виконання робіт, то до того, як відхилити такі пропо-
зиції, орган-замовник має надіслати зацікавленій стороні запит
щодо надання інформації про деталі такої пропозиції і перевірити
отримані пояснення. Директива у ст. 55 визначає, що можуть вра-
ховуватися ті деталі, які стосуються, процесу виробництва, обра-
них технічних рішень, економічних показників методу будівни-
цтва, або винятково сприятливих обставин (обрані технічні
рішення, для яких існують будь-які винятково сприятливі умови,
що доступні учаснику для постачання товарів, оригінальність тех-
нічних рішень, а також відповідність їх положенням щодо охоро-
ни та умов праці, можливість учасника отримати державну допо-
могу). Орган-замовник перевіряє ці основні елементи пропозиції,
враховуючи надані підтвердження.
Суд ЄС у справі C–513/99 Concordia Bus установив, що крите-
рії, які стосуються охорони навколишнього середовища, можуть
бути враховані для визначення найбільш економічно вигідного

302
постачальника, якщо вони: пов’язані з предметом контракту; не
надають необмеженої свободи вибору; чітко зазначені в контракті
або повідомленні про контракт; виконують фундаментальні
принципи права ЄС, зокрема принцип недискримінації. Таким
чином, було встановлено, що потрібно довести необхідний зв’язок
між цими критеріями і предметом контракту, який створює осно-
ву для включення екологічних та соціальних чинників у нові
директиви.
У ст.  54 Директиви зазначається, що держави-члени можуть
передбачити, що органи-замовники мають право використовува-
ти електронні аукціони. За процедур відкритих торгів, торгів з
обмеженою участю або процедури переговорів органи-замовники
можуть вирішити, що наданню контракту на закупівлю за держав-
ні кошти передуватиме електронний аукціон, якщо специфікації
контракту можна точно встановити.
Серед нових елементів у цій сфері виокремимо також процеду-
ри конкурентного діалогу та рамкових угод.
Рамкова угода, за визначенням, що міститься в Директиві,
це  — угода між одним або більше органом-замовником і одним
або більше учасником, метою якої є встановлення вимог до
контрактів, що мають бути укладені впродовж визначеного пері-
оду (як правило, цей період становить не більш ніж рік), зокре-
ма  — з огляду, якщо це доречно, на ціну та передбачувану кіль-
кість товарів. Зазначено, що держави-члени не зобов’язані, а лише
можуть передбачати, що органи-замовники укладатимуть рамкові
угоди; те саме стосується і процедури конкурентного діалогу та
електронних аукціонів.
Рамкові угоди укладаються відповідно до процедурних правил
директиви щодо всіх етапів тендера, і сторони не можуть за будь-
яких обставин вносити суттєві зміни до умов, встановлених у
такій угоді. Водночас передбачено спеціальні правила укладання
контрактів згідно з рамковою угодою.
У Преамбулі Директиви, п. 15, йдеться про роль центральних
органів державної влади з питань закупівель, що діють як замов-
ники і закуповують товари або послуги, призначені для замовни-

303
ка, шляхом укладання контрактів про закупівлю або рамкових
угод від імені інших сторін, які оголошують тендер. З огляду на
великі обсяги закупівель, ці методи допомагають посилити кон-
куренцію та підвищити ефективність державних закупівель.
Директива пропонує сформулювати визначення центральних
органів державної влади з питань закупівлі у праві ЄС. Необхідно
також дати визначення вимогам, що відповідають положенням
Директиви, згідно з якими і відповідно до принципів недискримі-
нації та неупередженого ставлення, органи-замовники закупову-
ють роботи, товари та послуги за допомогою центрального органу
закупівлі.
Статтею 35 передбачено таке: якщо загальні очікувані суми, на
які органи влади планують укласти контракти протягом фінансо-
вого року, дорівнюють або перевищують 750 тис. євро, то органи
влади зобов’язані на початку року попередньо поінформувати
громадськість про всі заплановані закупівлі на наступні 12 міся-
ців. Метою оприлюднення такої інформації є своєчасне повідом­
лення потенційних постачальників про можливість участі в тен-
дері. Оскільки це більше стосується діяльності органів влади
(тобто органів-замовників), ніж комунальних служб, попереднє
повідомлення не є оголошенням тендера в прямому значенні
цього слова і не передбачає одержання відповідей від постачаль-
ників, тому що таке повідомлення лише окреслює загальну про-
граму і не містить докладної інформації про окремі контракти.
Оголошення про процедури закупівель розміщуються в націо-
нальній, регіональній та місцевій пресі, а також у додатку S до ОВ
ЄС, що містить інформацію про всі види тендерів від різних орга-
нізацій громадського сектора. Як правило, цей перелік включає:
державні замовлення на товари, роботи, послуги з усіх держав-
членів; державні замовлення на комунальні послуги; контракти
різних інститутів ЄС; проекти, фінансовані Європейським інвес-
тиційним банком, Європейським центральним банком та
Європейським банком реконструкції й розвитку; контракти у
сфе­рі Європейської економічної зони (Норвегія, Ісландія,
Швейцарія та Ліхтенштейн).
304
 У мережі Інтернет версія ОВ розміщується всіма без винятку
мовами ЄС, вона оновлюється щодня, доступна на веб-сайті TED
(електронний щоденник про тендери) і, крім того, п’ять разів на
тиждень виходить у форматі CD-ROM.
У травні 2006 р. набрала чинності чергова директива, яка
зобов’язує представників влади використовувати стандартну
форму для оголошення тендерів, що публікуються в ОВ. Її метою
є збільшення кількості оголошень у мережі Інтернет, розвиток
електронних закупівель і подолання проблем, що виникають
через надання неповних або неточних даних. Нова форма оголо-
шення про тендер передбачає великий обсяг вичерпної інформа-
ції — це майже 5 сторінок тексту. Ось деякі з розділів: «Цілі та
обсяг робіт за контрактом»; «Юридичні, економічні та технічні
умови участі»; «Необхідність та форма оплати тендерної або ква-
ліфікаційної документації»; «Критерії оцінки проекту»; «Терміни
надання пропозицій або заяв на фінансування». Можуть бути
зазначені також мови, які необхідно використовувати, готуючи
тендерну пропозицію, та відповідна адміністративна інформація.
Органи влади мають право використовувати стандартну форму
не тільки для інформування через ОВ — вони можуть ухвалювати
рішення щодо того, як і де розповсюджувати інформацію про
можливі контракти: оголошення про тендери за цією формою
публікуються також у національній, регіональній та місцевій
пресі. Перелік таких національних видань-партнерів також можна
побачити на веб-сайті. Вони надають замовникам допомогу та
консультації щодо оформлення й розміщення інформації про
торги.

7.3. Здійснення державних закупівель ЄС

в особливих галузях
Профільним нормативним актом, що регулює замовлення на
ринку так званих комунальних послуг є нова Директива 2004/17/
ЄС. Відповідно, Директива 93/38/ЄС зі змінами та доповненнями
скасовується.

305
 Викладені вище принципи і правила, за винятком конкурент-
ного діалогу, застосовуються також у Директиві 2004/17/ЄС про
особливі галузі, або про так званий «комунальний» сектор, що
регулює замовлення на ринку комунальних послуг (постачання
газу, тепло- та електроенергії, води та водовідведення), а також
замовлення транспортних та поштових послуг, діяльності щодо
розвідки чи видобутку нафти, газу, вугілля, інших твердих видів
палива, щодо забезпечення функціонування морських портів,
аеропортів. Положення згаданої Директиви розповсюджуються
на всі органи-замовники та організації, які здійснюють діяльність
в одній із зазначених сфер.
Зазначимо, що останні зміни у зв’язку прийняттям Дирек­
тиви 2014/25/ЄC Європейського союзу та Ради від 26  лютого
2014 р. про закупівлі суб’єктами, що здійснюють свою діяль-
ність у галузях надання послуг на воді, енергетичних, тран-
спортних та поштових послуг і скасування Директиви 2004/17/
ЄС означають, що нові положення починають діяти лише з
18 квітня 2016 р.
Ця Директива встановлює правила здійснення закупівель ком-
петентними суб’єктами стосовно договорів, вартість яких оціню-
ється у суму, не меншу, ніж встановлено у ст.  15. «Закупівля».
Згідно з Директивамою — це придбання за допомогою договору
поставок, робіт чи послуг одним чи більше компетентним орга-
ном в економічних операторів, обраних таким органом, за умови,
що такі роботи, поставки чи послуги спрямовані на виконання
одного з видів діяльності, передбачених у ст. 8–14. Ця Директива
не впливає на свободу держав-членів визначати, згідно із законо-
давством ЄС, які саме послуги вони вважають послугами загаль-
ноекономічного інтересу, яким чином ці послуги мають бути
організовані і фінансовані відповідно до правил надання держав-
ної допомоги, а також які спеціальні зобов’язання на них поши-
рюються. Крім того, положення цього документа не впливають на
організацію державами-членами національних систем соціально-
го забезпечення. Зі сфери дії виключено неекономічні послуги
загального інтересу.

306
 Зважаючи на вищевикладене, ми розглянемо ті положення чин-
ної Директиви 2004/17/ЄС (зберігатиме чинність ще два роки), що
відмінні від положень Директиви 2004/18/ЄС або відсутні в ній.
Положення Директиви, згідно зі ст. 3, застосовуються до пев-
них видів діяльності щодо забезпечення споживачів газом, теплом
та електроенергією. Директива застосовується до: налагодження і
здійснення ефективного управління статичними мережами видо-
бутку та транспортування газу чи парового опалення, або поста-
чання газу чи парового опалення до таких мереж. Водночас, зі
сфери дії Директиви виведено діяльність, якщо: видобуток газу
або виробництво теплоенергії підприємством не є наслідком
зазначеної вище діяльності, і таке постачання спрямоване тільки
на економічне використання зазначеного виробництва і не пере-
вищує 20  % обороту капіталу, враховуючи три попередні роки,
включно з поточним.
Що стосується електроенергії, то предметом регулювання є:
налагодження або здійснення ефективного управління статични-
ми мережами видобутку, транспортування чи розповсюдження
електроенергії або постачання електроенергії до таких мереж.
У  разі, коли постачання електроенергії здійснюється на підставі
договору, укладеного не органом-замовником, а іншим замовни-
ком, цей вид постачання не становитиме предмета регулювання
цієї Директиви, якщо: виробництво електроенергії підприєм-
ством здійснюється для задоволення не тих потреб, що зазначені
вище, а постачання електроенергії залежить тільки від її спожи-
вання підприємством-виробником і не перевищує 30  % обсягу
виробництва цього підприємства, враховуючи три попередні
роки, включно з поточним.
Для з’ясування питань закупівель послуг з постачання води
(так само як і у випадку з енергетикою) звернемось до ст. 4, яка
передбачає, що Директива врегульовує процедуру видобутку пит-
ної води, її транспортування та розподіл між споживачами, вио-
кремлюючи постачання питної води.
Урегулюванню положеннями Директиви (ст.  5) передбачена
діяльність щодо створення мереж громадського транспорту та

307
управління ними (залізниця, автоматизовані транспортні систе-
ми, трамвай, тролейбус, автобус, фунікулер).
Відповідно до положень ст.  6 Директива застосовується для
врегулювання діяльності щодо закупівель поштових послуг. Треба
зазначити, що ця Директива не виключає застосування положень
Директиви 97/67/ЄС щодо порядку надання поштових послуг в
ЄС.
Врегулюванню положеннями Директиви (ст.  7) підлягають
питання дослідження географічного ландшафту з метою виявлен-
ня та видобутку енергоресурсів, а також з метою розробки планів
будівництва аеропортів, морських і річкових портів.
Варто додати таке, коли контрольні органи ЄС помічають, що
ситуація в якомусь сегменті ринку поліпшується, вони виключа-
ють цей сектор зі сфери дії правових норм, що регулюють держав-
ні замовлення. Крім того, у преамбулі до Директиви зазначено,
що ситуація на ринку перевезень водним транспортом є задовіль-
ною, тому цей сегмент ринку теж не включено до сфери дії цього
нормативного акта. Таке рішення прийнято і щодо сектора ринку
телекомунікаційних послуг. Попередня Директива 93/38/ЄС
регулювала укладення контрактів у цій сфері, наразі згадані
сфери не є предметом регулювання Директиви.
Якщо укладається контракт, який має передбачати надання
кількох видів діяльності, то згідно зі ст. 9, він повинен відповідати
правилам, що застосовуються до основної діяльності. Якщо один
із видів діяльності відповідає нормам Директиви 2004/17/ЄС,
а інший  — нормам Директиви 2004/18/ЄС і практично неможли-
во визначити, чим необхідно керуватися, то договір укладається
згідно з положеннями останньої Директиви.
Директива містить винятки, що стосуються всіх суб’єктів і всіх
типів контрактів. Зокрема, статті 19 і 20 передбачають винятки сто-
совно контрактів, що укладаються з метою перепродажу, лізингу
третім особам (коли замовник не наділений спеціальними чи екс-
клюзивними правами продажу або лізингу таких контрактів, а інші
суб’єкти можуть здійснювати ці дії на тих самих умовах), здійснен-
ня діяльності, не передбаченої статтями  3–7 Директиви або здій-

308
снення такої діяльності на умовах фізичного використання мереж
чи географічної території третьої країни.
Згідно з положеннями статей 20 і 21, контракти, які держава-
член вважає секретними, а їхнє виконання має супроводжуватися
спеціальними заходами, згідно з правом цієї держави-члена,
а  також контракти, що виконуються відповідно до міжнародних
угод, теж можуть бути виключеними зі сфери регулювання
Директиви.
Директива визначила також спеціальні правила стосовно
контрактів, що укладаються зі спільними та дочірніми підприєм-
ствами.
Окремо визначено винятки, що стосуються всіх замовників —
щодо контрактів про надання послуг (ст. 24).
Існують типи контрактів, що підлягають особливій процедурі
регулювання. Згідно зі ст.  27 Директиви, Нідерланди, Велика
Британія, Австрія та ФРН зобов’язані забезпечувати дотримання
суб’єктами, які здійснюють свої повноваження у сферах, зазна-
чених у відповідних директивах ЄС, принципів недискримінації
при укладенні контрактів (конкретно це стосується економічної
інформації, яку замовник надає операторам ринку у зв’язку з їхні-
ми намірами увійти до ринку комунальних послуг); а також щодо
відповідного рішення Комісії ЄС, що визначає умови укладання
контрактів у сфері розвідки та видобутку енергоресурсів.
Стаття 30 Директиви передбачає механізм виведення зі сфери
регулювання тих галузей, що, на думку Комісії ЄС, задовольня-
ють основним вимогам ефективної конкуренції, і навпаки,
включення до предмета регулювання, якщо Комісія вважає, що
деякі нові галузі потребують втручання для забезпечення конку-
ренції. У разі, коли розглядають питання відкритості галузі для
конкуренції, воно має вирішуватися згідно з нормами Договору
про заснування ЄС, які стосуються конкуренції: характеристика
товарів чи послуг; існування альтернативних видів товарів чи
послуг; дійсна чи потенційна присутність більш ніж одного
постачальника товарів чи послуг. Якщо держава-член забезпечи-
ла імплементацію у внутрішнє законодавство норм, що містять-

309
ся в Додатку XI, то її ринок вважатиметься відкритим для конку-
ренції.
Положення Директиви, що стосуються методів оцінки вартості
контрактів, встановлюють їхні мінімальні обсяги. Згідно зі ст.  16
Директиви предметом регулювання є контракти, вартість яких, без
урахування ПДВ, становить на 2014 р.: а) якщо це контракти на
постачання товарів і надання послуг — 414 тис. євро; б) якщо це
контракти на виконання робіт — 5 млн 186 тис. євро.
Приблизна вартість контракту, в разі його поновлення, як пра-
вило, обчислюється відповідно до всієї суми, яку сплатить орган-
замовник, включно з оплатою будь-яких потенційних варіантів і
додаткових робіт, поставок і послуг. У разі використання органами-
замовниками рамкових угод або систем динамічних закупівель
вони мають враховувати максимальну вартість цих угод або систем.
Усі замовники зобов’язані включати в загальну вартість контр-
акту як вартість самих робіт, так і вартість усіх послуг та поставок
товарів, необхідних для їх здійснення. Так само, коли здійснення
певних поставок і надання послуг не є обов’язковим для виконан-
ня тих чи інших робіт, їхня вартість не має додаватися до вартості
контракту.
Якщо замовник отримав декілька пропозицій, що полягають у
наданні таких послуг, і результатом цього є укладення кількох
окремих контрактів, то замовник повинен розглядати сумарну
вартість усіх цих контрактів. У разі, коли вартість предмета кож-
ного контракту досягає мінімального рівня, зазначеного в ст. 16,
такі контракти можуть розглядатися окремо.
Згідно з положеннями Директиви, в яких йдеться про конт­
ракти з надання послуг, що матимуть систематичний характер,
вартість таких контрактів може бути обчислена як вартість одного
контракту, якщо вони були укладені за попередні 12 місяців або за
період фінансового року.
Підраховуючи оціночну вартість, замовники мають брати до
уваги: а) виплату преміальних та інших форм компенсації при
наданні послуг страхування; б) комісійні, відсотки та інші види
компенсації у разі надання банківських та фінансових послуг;

310
в) комісійні та інші види компенсації, якщо контракти передба-
чають розробку проектів.
Директива містить визначення конкурсу проектних робіт.
Органи-замовники можуть проводити такі конкурси з метою отри-
мання найкращого проекту з планування міста або ландшафту. Це
можуть бути проекти архітектурного або інженерного характеру,
а  також проекти, що передбачають створення системи обробки
даних. Проекти мають брати участь у конкурсі, переможця вста-
новлює спеціальна комісія, яку призначає орган-замовник.
При проведенні таких конкурсів також застосовуються вартісні
межі. Положення Директиви застосовуються в тому разі, якщо роз-
мір винагороди за розробку проекту і вартість проведення робіт згід-
но з цим проектом становлять 414 тис. євро або більше без ПДВ.
З метою організації конкурсу замовник має опублікувати ого-
лошення. Вимоги щодо змісту такого оголошення наведено в
Додатку XVIII до Директиви. Там, як правило, має надаватися
інформація щодо того, хто організовує такий конкурс, щодо типу
процедури (відкрита чи обмежена), остаточного терміну подання
проектів, критеріїв відбору, а також імена деяких членів комісії,
назва та адреса організації, до якої можна звертатися з оскаржен-
ням рішення комісії тощо. Замовник зобов’язаний опублікувати
результати проведення конкурсу (оголошення має відповідати
вимогам Додатку XIX), а також надіслати їх до Комісії ЄС.
Згідно зі статтями 60, 63 Директиви, орган-замовник має створи-
ти базу даних усієї інформації, що стосується методу подання про-
ектів, їхнє оформлення, кодування, повідомлення про результати
конкурсу тощо. Уся ця інформація має бути доступною для всіх, хто
хоче взяти участь у конкурсі. Допуск учасників до конкурсу на про-
ектування не може бути обмеженим посиланням на територію чи
частину території держави-члена, чи на підставі того, що відповідно
до законодавства держави-члена, на території якої проводиться кон-
курс, учасники повинні бути фізичними чи юридичними особами.
Проведення конкурсів проектних робіт нічим принципово не
відрізняється від проведення тих конкурсів, про які йшлося вище.
Єдина відмінність — призначення спеціальної комісії, яка має

311
складатися виключно з фізичних осіб, незнайомих і жодним
чином не пов’язаних з учасниками конкурсу. У разі, якщо проек-
ти надсилають представники якоїсь професії, наприклад — інже-
нери чи архітектори, мінімум третина членів журі також має бути
представниками цієї професії. Журі повинно працювати цілком
автономно й анонімно приймати рішення на основі тих критеріїв,
що були зазначені в оголошенні. Крім того, журі має також під-
готувати офіційну доповідь щодо оцінки кожного проекту. Якщо
журі вважатиме за необхідне, воно може запросити авторів про-
екту для з’ясування певних його аспектів.
У повідомленні Комісії ЄС 2006/С 179/02 про законодавство
ЄС, що застосовується до укладання контрактів, які повною чи
неповною мірою підпадають під дію положень директив про дер-
жавні закупівлі, зазначено, що директиви про держзакупівлі
повністю або частково не поширюються на значну кількість
контрактів, вартість яких нижча за встановлені межі.
Такі контракти створюють істотні можливості для підприємств
на внутрішньому рівні, зокрема для малих та середніх підпри-
ємств та компаній, що лише розпочинають свою діяльність.
Забез­печення найефективнішого використання державних кош­
тів є особливо важливим з огляду на існуючі бюджетні проблеми
у багатьох державах-членах, а практика прозорого укладання
контракту є дієвим запобіганням корупції.
Водночас такі контракти в багатьох випадках укладаються з
місцевими постачальниками без будь-якої конкуренції. Суд ЄС
підтвердив у своїй прецедентній практиці, що Договір про засну-
вання ЄС у частині правил щодо внутрішнього ринку також
застосовується до контрактів, які не входять до сфери застосуван-
ня директив про держзакупівлі, проте мають відповідати основ­
ним принципам — рівного ставлення та недискримінації на під-
ставі походження з певної держави. Стандарти, що випливають із
вказаного договору, застосовуються лише до тих контрактів, які
стосуються функціонування внутрішнього ринку.
Відповідальність за прийняття рішення щодо того, чи може
конкретний контракт потенційно становити інтерес для учасни-

312
ків, розташованих в інших державах-членах, покладено саме на
органи-замовники. На думку Комісії ЄС, таке рішення має ґрун-
туватися на оцінці фактичних обставин певного конкретного
випадку, а саме предмета контракту, його очікуваної вартості та
специфіки відповідного сектора (обсяги та структура ринку,
комерційна практика тощо), а також географічне розташування
місця виконання контракту.
Коли Комісії стає відомо про можливе порушення основних
стандартів щодо укладання державних контрактів, неохоплених
директивами про держзакупівлі, вона проводить оцінку значення
відповідного контракту для внутрішнього ринку у світлі фактич-
них обставин конкретного випадку. Провадження щодо порушен-
ня, передбачене ст. 226 Договору про заснування ЄС, буде відкри-
то лише у випадках, коли це виявиться доречним з огляду на
тяжкість порушення та його наслідки для внутрішнього ринку.
Комісія ЄС переконана в тому, що практика контактування з
кількома потенційними учасниками буде достатньою, навіть
якщо орган-замовник залучає підприємства з інших держав-чле-
нів або намагається налагодити контакти з усіма потенційними
постачальниками. Такий вибірковий підхід не може виключити
дискримінацію щодо потенційних учасників з інших держав-чле-
нів, зокрема тих, які нещодавно з’явилися на ринку. Те ж саме
стосується всіх форм «пасивного» розміщення інформації в
інформаційних джерелах, коли орган-замовник утримується від
активного інформування і лише відповідає на запити щодо
надання інформації від учасників, які отримали інформацію про
заплановане укладання контракту через свої джерела.
Таким чином, єдиним шляхом забезпечення дотримання
вимог, установлених Судом ЄС може бути публікація оголошен-
ня, що є достатнім для ознайомлення з майбутнім контрактом на
закупівлю та відкриває можливості для конкуренції. Органи-
замовники відповідальні за визначення найбільш доречного засо-
бу інформування стосовно контрактів. Чим більшу зацікавленість
потенційних учасників може викликати контракт, тим ширше має
бути інформування про нього.

313
 Адекватні та найбільш поширені засоби інформування вклю-
чають, зокрема, мережу Інтернет, яка завдяки широкій доступ-
ності та простоті використання (шляхом розміщення на веб-сайті
органа-замовника оголошення про контракт), є зручним та ефек-
тивним засобом з економічного погляду. Оголошення мають бути
представлені так, щоб потенційний учасник міг легко ознайоми-
тися з інформацією. Веб-сайти, що спеціально створені для роз-
міщення оголошень про контракти, є більш помітними і можуть
запропонувати широкі можливості пошуку. У цьому сенсі, ство-
рення для контрактів невеликої вартості спеціального веб-сайту з
розділом для розміщення оголошень про контракти і з можливіс-
тю підписатися на отримання повідомлень електронною поштою
вважатиметься найкращою практикою, що повною мірою вико-
ристовує можливості мережі Інтернет для підвищення прозорості
та ефективності.
Окрім цього, адекватні та найбільш поширені засоби інформу-
вання включають: а) національні офіційні вісники, що спеціалізу-
ються на друкуванні оголошень про державні закупівлі; газети з
національною чи регіональною сферою розповсюдження; б) міс-
цеві друковані засоби інформації, такі як газети, муніципальні
вісники з оголошеннями чи навіть інформаційні дошки (проте такі
засоби забезпечують лише місцеве інформування, що може бути
адекватним тільки у певних випадках, таких як дуже невеликі
контракти, для яких існує лише місцевий ринок); в) ОВ ЄС/TED.

7.4. Зміни у процедурі оскарження рішень

щодо укладання державних контрактів
на закупівлю
Розглянемо положення Директиви 2007/66/ЄC, яка вносить
зміни та доповнення до директив Ради 89/665/ЄЕС та 92/13/ЄЕС
і стосується підвищення ефективності процедур оскарження
рішень щодо укладання державних контрактів. Держави-члени
ЄС повинні адаптувати власне законодавство до її положень не
пізніше грудня 2009 р.

314
 Потреба у внесенні змін та доповнень до двох вищевказаних
директив виникла у зв’язку з низкою підстав. Згадані директиви
встановлюють лише загальні положення та основні принципи
процедури оскарження, а щодо організації такої процедури оскар-
ження на рівні держав-членів передбачається діяльність на розсуд
самих держав-членів. Передбачена можливість участі Комісії ЄС
у процесі оскарження, що стосується переважно здійснення
контролю за виконанням положень директив на національному
рівні.
Окрім цього, неузгодженості щодо строків, що застосовуються
до процедури перегляду рішень перед укладанням договорів про
закупівлю призвели до того, що в більшості держав-членів збере-
глися внутрішні норми, які не дають змоги вчасно запобігати укла-
денню договорів, щодо яких застосовується процедура оскаржен-
ня. Але результатом підписання такого договору про закупівлю
практично завжди є неможливість скасувати наслідки спірного
рішення про укладання договору. Така ситуація викликає ще біль-
ше занепокоєння, коли вона стосується запобігання підписанню
договору, укладеного незаконно, тобто без попередньої публікації
спеціального повідомлення про закупівлю і без проведення тендер-
ної процедури. Пропозиції Комісії ЄС спрямовані на забезпечення
стимулювання підприємств брати участь у тендерах у будь-якій
державі-члені ЄС, надаючи їм упевненість у можливості викорис-
тати ефективні засоби оскарження в разі порушення їхніх інтересів
під час процедури укладання договорів про закупівлю. Більш діє-
вий характер процедур перегляду рішень перед укладанням догово-
рів про закупівлю спонукає державні органи-замовники вдоскона-
лювати процедури публікації повідом­лень і проведення тендерів в
інтересах усіх зацікавлених сторін.
Директиви про засоби правового захисту розмежовують про-
цедури перегляду рішень перед укладанням договорів, що спря-
мовані на своєчасне виправлення порушень правових норм ЄС
про державні закупівлі, і процедури перегляду рішень після укла-
дання договорів, які в цілому обмежені прийняттям рішення про
відшкодування збитків.
315
 З огляду на відсутність спеціальних термінів і положень, що
дають змогу відстрочити підписання договору, укладання якого
оскаржується, ефективність процедури перегляду рішень перед
укладанням договорів значно варіюється в різних державах-членах.
Крім того, у разі незаконного прямого укладання договору постраж-
далі суб’єкти фактично можуть лише вимагати відшкодування
збитків, але таке оскарження не дає змоги оголосити новий тендер
щодо незаконно укладеного договору. Такі позови про відшкоду-
вання збитків мають слабкий стримуючий ефект щодо органів-
замовників, особливо з огляду на те, що учасники процедури заку-
півлі, які заявляють про порушення своїх інтересів, повинні довес-
ти, що мали реальну можливість здобути перемогу в тендері.
Таким чином, навіть беручи до уваги той факт, що Суд ЄС
визнав незаконне пряме укладання договорів «найбільш серйоз-
ним порушенням правових норм ЄС у сфері державних закупі-
вель з боку органів-замовників» (п.  37, справа C-26/03 Stadt
Halle), чинні директиви про засоби правового захисту не надають
можливості запобігти наслідкам такої незаконної дії або ефектив-
но їх виправити.
За відсутності законодавчого акта на рівні ЄС ситуація в дер-
жавах-членах, що стосується процедур оскарження, доступних
учасникам процедур закупівлі, залишатиметься дуже різною
і навіть може погіршитися. Збережеться правова невизначеність,
і знову матимуть місце серйозні порушення директив про держав-
ні закупівлі.
З метою подолання зазначених проблем із державами-членами
співпрацював Консультативний комітет з питань державних заку-
півель. Відкриті консультації з господарюючими суб’єктами та
їхніми представниками (професійними об’єднаннями і юриста-
ми) організовувалися з використанням он-лайн анкет (інтерак-
тивний процес). Крім того, п’ять європейських і національних
професійних об’єднань добровільно представили письмові відпо-
віді. Спілкування з господарюючими суб’єктами відбувалося
також за допомогою опитування репрезентативної групи євро-
пейських підприємств (Контрольна група європейського бізне-

316
су). Проводилися також консультації з неурядовими експертами,
а за допомогою он-лайн анкет — з державними органами-замов-
никами. За результатами таких консультацій було підготовлено
проект законодавчих змін.
Таким чином, цілком зрозумілою є та процедура, за якою під-
готовлену Комісією ЄС директиву ухвалили, відповідно до про-
цедури спільного прийняття рішень, саме Рада ЄС та Європейський
парламент. Уже під час першого читання було досягнуто позитив-
ного рішення і Директиву 2007/66/ЄC офіційно ухвалено.
Удосконалення положень директив 89/665/ЄЕС та 92/13/ЄЕС
з метою підвищення ефективності процедур оскарження рішень
щодо укладання державних контрактів було передбачено в Плані
робіт на 2006 р. Комісії ЄС. Це було зроблено таким чином, аби
спершу гарантувати належне виконання «пакета законодавчих
змін», спрямованих на модернізацію та спрощення правил дер-
жавних закупівель у ЄС — двох директив 2004 р.
Таким чином, у ЄС поступово відбуваються суттєві зміни в
правовому регулюванні державних закупівель, зокрема зміни до
директив 89/665/ЄЕС та 92/13/ЄЕС про засоби правового захисту
вносяться також з урахуванням положень нових директив —
2004/18/ЄC та 2004/17/ЄC.
Як уже зазначалося, незаконне пряме укладання договорів є
найбільш серйозним порушенням правових норм ЄС у сфері дер-
жавних закупівель з боку органів-замовників. З метою усунення
таких порушень Директива 2007/66/ЄC запроваджує процедуру
перегляду рішень після укладання договорів, що дає змогу третій
стороні у певний термін (відповідно, 10–15 календарних днів (п. 5
ст.  1; п. 2 ст.  2а; ст.  2с)) застосовувати процедуру оскарження і
навіть оголошувати договір недійсним. Застосування цих санкцій
стане досить поширеним.
Запроваджений п.  1a ст.  2f певний строк, впродовж якого
можна оголошувати контракт недійсним, становить 30 днів з
моменту публікації рішення про укладання контракту в ОВ за
умови, що повідомлення про це містить обґрунтування ухвалено-
го рішення органами-замовниками щодо укладення прямого

317
контракту без попереднього конкурсу, а також пояснення підстав
для цього. В іншому разі строк збільшується до 6 місяців з момен-
ту укладання контракту п. 1(b) ст. 2f. Таким чином, органи-замов-
ники прагнутимуть більшої прозорості при укладанні прямих
контрактів, аби обмежити період, протягом якого можливо ого-
лосити укладений контракт недійсним, як передбачає ст. 2d.
Для органів-замовників передбачена можливість за певних
умов вилучити положення про процедуру оскарження. Відповідно
до п.  4 ст.  2d, положення щодо недійсності договору не можуть
застосовуватися, якщо органи-замовники застосували принцип
добровільної прозорості закупівель ex ante, як визначено в ст. 3а.
Тобто, якщо замовники опублікували в ОВ повідомлення про
намір укласти прямий контракт, обґрунтували причини такого
рішення, дотрималися терміну очікування мінімум 10 днів до
укладання контракту і впродовж цього періоду не надійшло
оскарження, укладений договір не можна визнати недійсним.
Зазначені зміни стосуються також директив 89/665/ЄЕС та
92/13/ЄЕС. Проте з Директиви 92/13/ЄЕС також вилучається
низка статей (9–11) та відповідний Додаток, оскільки система
добровільної атестації, яку було тут передбачено, фактично не
використовується і тому не може запобігти значному числу пору-
шень правових норм ЄС стосовно державних закупівель. З іншого
боку, вимога забезпечувати постійну наявність спеціальних орга-
нізацій передбачає адміністративні витрати, що не виправдовує
себе через відсутність попиту на ці організації з боку структур, які
здійснюють закупівлі.
Погоджувальний механізм також не викликав істотного інтер-
есу в учасників процедур закупівель, тому що сам по собі він не
дає можливості домогтися обов’язкових заходів, здатних вчасно
запобігти незаконному укладанню контракту, а також тому, що за
своїм характером він не сумісний з досить короткими термінами
для подачі скарг. Окрім того, ефективність додатково знижено
труднощами при складанні доволі значного списку незалежних
посередників у кожній державі-члені, доступних у будь-який час
і здатних розглядати відповідні запити в короткий строк.

318
 Натомість ст.  8 запроваджує виправний механізм, що надає
Комісії ЄС більші повноваження для перевірок у разі істотних
порушень.
Директиви 2004 р. та Довідник з екологічних держзакупівель
2005 р. охоплюють питання, пов’язані з «зеленими» державними
закупівлями. Згідно з визначенням Комісії ЄС термін «зелені дер-
жавні закупівлі» означає, що орган-замовник при закупівлі това-
рів, робіт чи послуг враховує екологічні чинники.
Визначення предмета закупівлі є найкращим і найбільш про-
зорим способом введення екологічної складової в процедуру
держзакупівель. Наприклад, орган-замовник зазначає у повідом­
ленні, що він прагне придбати екологічно чисті товари та вима-
гає застосування екологічно чистих методів виробництва, за
умови, що вони безпосередньо стосуються предмета закупівлі.
Так, предметом закупівлі може бути постачання електроенергії,
що частково або в повному обсязі отримується з відновлюваних
джерел.
Вимоги щодо процесу виконання замовлення можуть містити
екологічну складову, яка повинна мати недискримінаційний
характер. Прикладом використання екологічної складової є вимо-
га доставки товару залізницею, а не вантажівками.
При переході на електронні держзакупівлі гарантується ефек-
тивне функціонування внутрішнього ринку і, водночас, передба-
чається досягнення більшої ефективності закупівель та поліп-
шення управління. Державні адміністрації в ЄС у 2010 р. отриму-
ють можливість проводити всі свої закупівлі в електронному
форматі, і щонайменше половина держзакупівель у ЄС відбувати-
меться в електронному форматі. Запровадження віртуального
досьє замінить паперові сертифікати електронною атестацією.
Електронні каталоги та повідомлення є ключовими у сферах
стандартизації та реалізації е-закупівель.
Серед нових елементів у цій сфері можна виокремити запро-
вадження електронних систем закупівлі та електронних аукціо-
нів. Наразі в ЄС успішно поширюється он-лайн доступ до дер-
жавних служб (послуги електронного уряду) і, зокрема, до основ­

319
них 20 послуг, доступність яких он-лайн у державах-членах ЄС у
середньому становить дві третини, а доступність електронних
закупівель — три чверті від загальної кількості. Такі методи спри-
яють пожвавленню конкуренції та підвищенню ефективності
держзакупівель, зокрема — шляхом економії часу та коштів.
Окрім цього, зауважимо, що у 2009 р. в Євросоюзі було ухвале-
но нову Директиву 2009/81/ЄС щодо закупівель у сфері оборони та
безпеки, що відбулось вперше в багаторічній історії становлення
права держзакупівель в ЄС, які раніше регулювалися загальними
правилами закупівель, але з певними винятками. Урегульо­вуються
станом на 2014 р. відповідно до ст. 8 директиви — контракти, вар-
тість яких, без урахування ПДВ, становить: а) якщо це постачання
товарів і надання послуг — 414 тисяч євро; б) якщо це виконання
робі — 5 млн 186 тисяч євро і більше.
Предметом регулювання нової директиви є укладання конт­
рактів щодо закупівель військового обладнання (зброї, боєпри-
пасів, військової техніки тощо), а також забезпечення надійнос-
ті та швидкості поставок, зокрема, на випадок збройного кон-
флікту, захист інформації, встановлення спеціальних правил
укладання договорів з субпідрядниками. Директива покликана
створити спільний для країн Євросоюзу режим державних заку-
півель устаткування та послуг у галузі безпеки й оборони з
подальшим формуванням єдиного ринку в цій сфері. За даними
Європейського оборонного агентства, у 2009 р. загальні витрати
ЄС на оборону склали 194 млрд євро, що становило 1,67 % євро-
пейського ВВП та 3,3  % урядових витрат. Директива охоплює
увесь спектр діяльності оборонної промисловості: наукові дослі-
дження та розвиток, промислове виробництво, ремонт, модерні-
зацію, торгівлю, обслуговування, логістику. Ці етапи включають
також оцінку й тестування продукції, зберігання, транспорту-
вання, інтеграцію, демонтаж, знищення та інші послуги. Це
зробить ринок оборонної продукції більш відкритим, кошти
платників податків будуть використовуватися ефективніше,
збройні сили будуть фінансуватися краще, а індустрія отримає
доступ до нових ринків.

320
 Також зазначимо, що нещодавно було ухвалено Директиву
2014/23/ЄС Європейського парламенту та Ради від 26 лютого
2014  р. щодо договорів концесії. Директива набирає чинності на
20-й день з дати її опублікування в ОВ Євросоюзу та не застосову-
ється до концесій, запропонованих чи наданих до 17 квітня
2014 р.
Ця Директива встановлює правила і процедури придбання
компетентними органами і суб’єктами робіт чи послуг шляхом
концесії, вартість якої оцінюється у суму, не меншу, ніж встанов-
лено у ст.  8, а саме: 5 млн 186 тисяч євро і більше. Директива
застосовується до надання концесії на роботи чи послуги суб’єктам
господарювання компетентним органом за умови, що такі роботи
чи послуги спрямовані на досягнення однієї з цілей, передбаче-
них у Додатку ІІ. Застосування Директиви відбувається із враху-
ванням положень ст. 346 ДФЄС. Угоди, рішення або інші правові
інструменти, які забезпечують передачу повноважень і обов’язків
щодо виконання завдань між компетентними органами чи
суб’єктами або групами таких органів чи суб’єктів та які не перед-
бачають винагороди за виконання договору, вважаються питан-
ням внутрішньої організації відповідної держави-члена, і як такі
жодним чином не підпадають під дію положень цієї Директиви.
У Директиві передбачається використання як класичного
договору, так і договору для сфери комунальних послуг, передба-
чені особливі контракти — концесії. Передбачено право на вико-
ристання робіт чи послуг (іноді з оплатою), передача операційно-
го ризику, проте відсутні гарантії відшкодування інвестицій і
витрат. Ризик може бути обмежений постановами, але завжди
присутній реальний ризик можливих втрат, а не просто номіналь-
ний або незначний ризик. Термін дії концесій має бути обмеже-
ний, є загальний принцип для концесій з терміном дії більше
5 років: не повинні перевищувати строк, необхідний для відшко-
дування інвестицій, зроблених для діючих робіт чи послуг, з при-
бутком на інвестований капітал
Можливість враховувати інвестиції на початку і протягом тер-
міну дії концесії та інвестиції, необхідні для досягнення конкрет-

321
них договірних цілей. Для концесії передбачені кілька процедур-
них правил: публікація (очікувана та фактична), прозорість, рів-
ноправний режим, недискримінація;
Критерії виключення з відбору та самого відбору кращої про-
позиції чіткі та об’єктивні.
Насамкінець наведемо останні дані Комісії ЄС щодо контрак-
тів, укладених за результатами наявних процедур закупівель.
Варто зважати на наведені відсотки у такому співвідношенні —
загальна кількість контрактів / загальна вартість контрактів, укла-
дених за результатами держзакупівель: відкритий тендер — 73 % /
52  %, закритий тендер — 9  % / 23  %, процедура переговорів з
публікацією повідомлення — 8 % / 14 %, процедура переговорів
без публікації повідомлення — 7 % / 5 %, прискорений закритий
тендер –2 % / 2 %, конкурентний діалог — менш як 1 % / 4 %.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Яке значення держзакупівель для економік держав-членів ЄС?
2. Дайте визначення змісту поняття «державні закупівлі».
3. Визначте основні етапи становлення правового регулювання дер-
жавних закупівель.
4. Визначте загальні принципи та винятки у регулюванні держзакупівель.
5. Які директиви врегульовують проведення закупівель товарів, робіт і
послуг?
6. Які директиви врегульовують особливу сферу закупівель?
7. Назвіть та охарактеризуйте директиви щодо оскарження рішень про
здійснення держзакупівель.
8. Назвіть чотири основні види процедур проведення держзакупівель.
9. Визначте критерії та вимоги, дотримання яких є обов’язковим під
час проведення державних закупівель.
10. Проаналізуйте Рішення Суду ЄС щодо врегулювання питань здій-
снення держзакупівель.
11. Охарактеризуйте закупівлі у сфері оборони і безпеки
12. Проаналізуйте директиви 2014 р. та їхні основні положення.

322
 Розділ 8
корпоративне право
європейського союзу
8.1. Загальна характеристика
правового регулювання юридичних осіб
в Євросоюзі
Можливість безперешкодної діяльності підприємств держав-
членів на території всього Євросоюзу є важливим чинником, без
якого важко уявити становлення економічної інтеграції та функ-
ціонування внутрішнього ринку в Євросоюзі. Для оптимального
розподілу економічних ресурсів по всій території ЄС підприємці
повинні мати змогу обирати для своєї діяльності державу з най-
сприятливішими економічними, правовими соціальними умова-
ми та в разі необхідності змінювати своє місцезнаходження.
Саме тому установчі договори ЄС визначають одним з осно-
воположних принципів внутрішнього ринку свободу заснування,
що передбачає заборону прямої або непрямої дискримінації
суб’єктів підприємницької діяльності держав-членів на території
іншої держави-члена.
Як випливає з положень ДФЄС, свобода заснування має дві
основні складові: по-перше, це свобода пересування підприємців
(чи, як визначено в договорі, «осіб, що займаються самостійною
діяльністю») та, по-друге, власне свобода заснування юридичних
осіб та інших форм, що не є юридичними особами.
Відповідно до положень ст.  54 ДФЄС компанії і фірми, які
створені згідно із законодавством держави-члена і мають власний
зареєстрований офіс, центральну адміністрацію або головне місце
підприємницької діяльності в межах Співтовариства, «отримують

323
такі ж повноваження, як і фізичні особи, що є громадянами такої
держави-члена».
Поняття «компанії та фірми» визначене в п. 2 ст. 54 ДФЄС та
поширюється на ті компанії і фірми, що «діють на основі цивіль-
ного і комерційного права, включаючи кооперативні товариства
та інші юридичні особи, що підлягають регулюванню в рамках
приватного чи публічного права, за виключенням неприбуткових
юридичних осіб».
Таким чином, положення установчого договору містять поси-
лання на національне законодавство держав-членів. Проте
порядок створення і діяльності юридичних осіб у законодавстві
різних держав-членів суттєво відрізняється. Так, по-різному
визначається національність юридичної особи (в деяких держа-
вах — за місцем реєстрації компанії, в інших — за місцем веден-
ня основної підприємницької діяльності). Існують відмінності в
обсязі правоздатності юридичних осіб. Більше того, у правових
теоріях держав-членів, що належать до різних систем права,
є відмінності й у самому визначенні поняття юридичної особи.
Такі розбіжності спричиняють конкуренцію законодавства дер-
жав-членів і призводять до виникнення реальних перешкод на
шляху до інтеграції.
Для їхнього подолання в установчий договір було включено
норму, що дозволила інститутам ЄС гармонізувати корпоративне
право держав-членів шляхом прийняття директив (п.  2g ст.  50
ДФЄС). Така гармонізація повинна здійснюватись у міру необхід-
ності і має забезпечити єдиний рівень захисту компаній і третіх
осіб у межах Союзу.
Прийняті на підставі зазначених положень директиви започат-
кували корпоративне право (франц. Droit des sociétés, англ.
Company Law) ЄС.1

1 З огляду на різні правові традиції в державах-членах ЄС у сучасній європейській

доктрині для визначення цієї галузі використовуються два терміни: «право
компаній» та «корпоративне право». Беручи до уваги неоднозначність
доктринальних підходів у цьому розділі обидва терміни – «корпоративне право»
та «право компаній» використовуватимуться як тотожні (прим. авт).

324
 Iншим джерелом корпоративного права ЄС стали регламенти,
що приймаються на основі ст. 352 ДФЄС.
Аналіз відповідних положень ДФЄС дозволяє виділити такі
цілі регулювання юридичних осіб у праві ЄС:
1) забезпечення свободи заснування юридичних осіб, а також
усунення перешкод на шляху відкриття філій, представництв і
дочірніх підприємств на території будь-якої держави-члена на
умовах національного режиму цієї держави;
2) встановлення єдиних мінімальних вимог до юридичних
осіб, насамперед надання однакового захисту на всій території ЄС
учасникам і кредиторам юридичних осіб;
3) полегшення діяльності транс’європейських компаній
шляхом зняття бар’єрів, що випливають з відмінностей, які існу-
ють між національними правовими системами;
4) заохочення співпраці між юридичними особами різних
держав-членів у всіх сферах економічної діяльності.
Визначаючи особливості корпоративного права ЄС, варто під-
креслити, що на сучасному етапі воно має частковий і допоміж-
ний характер, оскільки правове регулювання юридичних осіб на
рівні Євросоюзу лише доповнює регулювання, яке здійснюється
на національному рівні. Ця галузь права ЄС розвивається досить
повільно і стикається з істотними труднощами, пов’язаними зде-
більшого із серйозними розбіжностями у внутрішньому законо-
давстві держав-членів. Однак, на відміну від національного кор-
поративного права держав-членів, корпоративне право ЄС є
мінімальними правовими стандартами, що застосовуються до
компаній по всій території Союзу
Провідну роль у розробці і здійсненні політики ЄС у галузі
корпоративного права відіграють Рада Євросоюзу, Комісія ЄС та
Європарламент. Лісабонський договір для прийняття директив у
галузі корпоративного права передбачає необхідність застосуван-
ня Радою і Європарламентом звичайної законодавчої процедури
після консультації з Економічною і соціальною радою (п. 1. ст. 50
ДФЄС). До проблем правового регулювання юридичних осіб у
своїх рішеннях неодноразово звертався Суд ЄС, зокрема у спра-

325
вах № 81/87 Daily Mail [1988], № 212/97 Centros [1999], № 167/01
Inspire Art [2003] тощо.
При характеристиці джерел корпоративного права ЄС варто
зазначити, що правове регулювання юридичних осіб в Євросоюзі
спирається на цілий комплекс нормативних актів первинного і
вторинного права ЄС, різних за правовою природою і юридич-
ною силою. Основоположну роль серед актів первинного права
відіграють установчі документи ЄС у частині, що регулює свободу
заснування (статті 49–55 ДФЄС) та визначає компетенцію інсти-
тутів ЄС у галузі гармонізації і уніфікації корпоративного права.
Крім уже згаданих статей 50 та 352 ДФЄС, доцільно згадати також
статті 114, 115 ДФЄС, що дозволяють Союзу гармонізувати норми
будь-якої галузі права, якщо вони безпосередньо впливають на
функціонування внутрішнього ринку.
Будучи пов’язаними зі сферою внутрішнього ринку, питання
корпоративного права належать до спільної компетенції ЄС та
держав-членів. Це означає, що при виданні актів у сфері корпора-
тивного регулювання інститути ЄС зобов’язані керуватись прин-
ципом субсидіарності, закріпленим у ст. 5 Лісабонського договору
про Євросоюз. Він означає, що компетенція ЄС є субсидіарною
стосовно компетенції його членів: Союз має право вирішувати
певні питання лише в тому разі, якщо це не може бути належним
чином зроблено на національному рівні. В галузі корпоративного
права такий принцип має практичне значення при вирішенні
питання про інтенсивність гармонізації. Так, у низці директив і
регламентів саме принципом субсидіарності обґрунтовується
надання переваги рамковому, а не детальному регулюванню,
а також намагання уникнути вирішення конфлікту національних
законів при гармонізації права.
Крім установчих актів ЄС, більш детальними інструментами
регулювання корпоративного права ЄС є акти вторинного права,
що видаються інститутами ЄС, передусім Радою та Комісією ЄС.
Серед вторинного законодавства ЄС у галузі корпоративного права
основним джерелом слугують директиви — акти вторинного права,
«обов’язкові для держав-членів, яким вони адресовані щодо резуль-

326
татів, які мають бути досягнуті, що залишають у компетенції наці-
ональних органів вибір форми і способів досягнення» (ст.  288
ДФЄС). У результаті прийняття директиви протягом певного
терміну держава-член зобов’язана привести своє внутрішнє зако-
нодавство у відповідність до норм права ЄС. Таким чином, адре-
сатами директив переважно виступають держави-члени ЄС.
Положення директив, як правило, не мають прямої дії та не ство-
рюють прав і обов’язків безпосередньо для фізичних та юридич-
них осіб ЄС, а потребують трансформації в національне право.
За час існування ЄС у рамках права компаній було розроблено
низку директив, що регулюють різні аспекти заснування і діяль-
ності компаній: Перша директива про гласність № 68/151 (наразі
замінена Директивою №  2009/101/ЄC); Друга директива про
капітал акціонерних товариств № 77/91 (наразі замінена Дирек­
тивою №  2012/30/ЄС); Третя директива про злиття №  78/855
(наразі змінена Директивою № 2011/35/ЄС); Четверта директива
про річну звітність №  78/660; П’ята директива про структуру і
управління компанії (проект); Шоста директива про розділення
компанії № 82/891; Сьома директива про консолідовану звітність
№ 83/349; Восьма директива про аудиторські перевірки № 2006/43;
Дев’ята директива про групи компаній (проект); Десята директи-
ва про транснаціональне злиття № 2005/56; Одинадцята директи-
ва про філії №  89/666; Дванадцята директива про товариства з
одним учасником №  89/667 (наразі замінена Директивою
№ 2009/102); Тринадцята директива про поглинання № 2004/25,
а також Директива про права акціонерів №  2007/36. Номери
директив відповідають порядку їх розробки, а не ухвалення. Тому
порядкові номери не завжди відповідають черговості набуття
ними чинності. Так, наразі поки що не прийнято П’яту та Дев’яту
директиви. На стадії проекту знаходиться також і Чотирнадцята
директива про перенесення зареєстрованого місцезнаходження
компанії з однієї держави-члена до іншої без втрати право­
суб’єктності.
Окрім директив, спрямованих на гармонізацію національного
законодавства, важливу роль як джерела корпоративного права

327
відіграють регламенти, які приймаються на підставі статей  115 і
352 ДФЄС. На відміну від директив, регламенти мають загальне
застосування та є обов’язковими в усіх своїх елементах і мають
пряму дію у всіх державах-членах (ст. 288 ДФЄС). Основна роль
регламентів у сфері корпоративного права полягає у створенні
наднаціональних юридичних осіб, чий правовий статус регулю-
ється не на національному, а на рівні ЄС. Саме за допомогою
регламентів були запроваджені такі наднаціональні організацій-
но-правові форми компаній, як Європейське об’єднання з еконо-
мічних інтересів, Європейське товариство, Європейський коопе-
ратив. При цьому регламент виступає унікальним джерелом над-
національного права ЄС.
Ще одним джерелом регулювання корпоративно-правових
відносин у праві ЄС слугує такий вид нормативних постанов як
рішення. Рішення — це акти інститутів ЄС, що є обов’язковими
для тих, кому вони адресовані та мають пряму дію. У галузі кор-
поративного права адресатами рішень можуть бути держави-чле-
ни ЄС або окремі компанії. Рішення здебільшого є нормативни-
ми актами стосовно конкретних випадків. Вони можуть бути
прийняті Радою ЄС (іноді спільно з Європейським парламентом)
або Комісією. За своїм змістом рішення можуть вимагати від
владних суб’єктів або фізичних та юридичних осіб держав-чле­нів
зробити, утриматися або припинити виконувати певні дії. За
допо­могою рішень можуть також надаватися певні права суб’єк­
там, яким вони адресовані. Прикладом може бути Рішення
Комісії 2004/706/EC від 15 жовтня 2004 р. про створення Євро­
пейського форуму з корпоративного управління. Це рішення
містить загальні засади діяльності, інформацію про членів та
визначає цілі діяльності зазначеного форуму.
Джерелом корпоративного права можуть виступати також
рекомендації, які відповідно до ст. 288 ДФЄС не мають обов’язкової
сили. Зокрема, питанню винагороди членів керівництва акціо-
нерних товариств, акції яких котируються на біржі, присвячено
Рекомендацію Комісії від 14 грудня 2004 р. Предметом Рекомен­
дації від 15 лютого 2005 р. стали обов’язки членів наглядової ради

328
і некеруючих директорів в акціонерних товариствах, акції яких
котируються на біржі.
До джерел корпоративного права ЄС також належать міжна-
родні угоди між Євросоюзом і третіми країнами, зокрема угоди
про вільну торгівлю, угоди про асоціацію та про партнерство і
співробітництво тощо. Такі угоди можуть опосередковано впли-
вати на право компаній ЄС та національне корпоративне законо-
давство держав-членів. Зокрема в питаннях, що стосуються захис-
ту прав працівників, кредиторів та третіх осіб, захисту інвесторів
взаємного доступу на ринок сторін для суб’єктів підприємницької
діяльності тощо.
Порівняно новим інструментом у сфері корпоративного права
ЄС є висновок, який дозволяє інститутам ЄС зробити заяву або
висловити певні погляди в необов’язковій формі. Висновки інсти-
тутів не є зобов’язальними актами. Вони можуть видаватися основ­
ними інститутами ЄС (Комісією, Радою, Парламентом), а також
Комітетом регіонів та Європейським економічним і соціальним
комітетом (ЄЕСК). Поки певні законодавчі акти знаходяться в роз-
робці, комітети можуть робити висновки відповідно до їхньої кон-
кретної регіональної або економічної та соціальної точки зору.
Особливе місце серед джерел корпоративного права ЄС посі-
дають рішення Суду Європейського союзу, які мають виняткове
значення для становлення корпоративного права ЄС. Якщо спо-
чатку формування єдиного законодавства про компанії на рівні
ЄС рішення Суду в цій сфері були поодинокими, то протягом
останніх двох десятиліть вони стають дедалі важливішими факто-
рами для розуміння та застосування норм, направлених на регу-
лювання діяльності компаній та фірм на внутрішньому ринку
Європейського союзу. Нерідко Судом заповнюються деякі про-
галини, залишені законодавцями при створенні норм корпора-
тивного права. Серед найбільш важливих у сфері корпоративного
регулювання — рішення Суду ЄС у справах Daily Mail, Centros,
Überseering, Inspire Art, SEVIC та Cartesio.
Варто підкреслити, що корпоративне право ЄС є специфічною
галуззю, в якій типові джерела права ЄС доповнюються також

329
нетиповими для деяких інших галузей права джерелами. До цієї
категорії джерел можна віднести Білі та Зелені Книги, повідомлен-
ня та консультації Комісії, пропозиції, рекомендації спеціально
уповноважених органів у межах корпоративного права (наприклад,
Рекомендації Робочої групи з права компаній по спрощенню
Першої та Другої), консультації з громадськістю тощо.
Окрім актів суто корпоративного права, діяльність юридичних
осіб регулюється також і в межах інших галузей права ЄС, зокре-
ма податкового, антимонопольного, трудового права тощо.

8.2. Гармонізація корпоративного права

в Євросоюзі
Основним інструментом гармонізації національного законо-
давства держав-членів ЄС щодо юридичних осіб слугують дирек-
тиви. У рамках програми гармонізації корпоративного права
шляхом прийняття директив ЄС прагнув створити принаймні
мінімальні однакові правила регулювання тих чи інших аспектів
корпоративних відносин для всіх держав-членів. Гармонізація
покликана забезпечити єдиний рівень захисту компаній та третіх
осіб в ЄС і повинна здійснюватися в разі необхідності. Успішна
гармонізація допомогла вивести сферу регулювання діяльності
компаній з окремих країн-членів на рівень ЄС.
На практиці гармонізація корпоративного права держав-чле-
нів ЄС за допомогою директив включає два етапи:
1) інститути ЄС приймають директиву, яка обов’язково міс-
тить строки, упродовж яких держави-члени мають імплементува-
ти її положення в національне законодавство;
2) після цього кожна держава-член має видати необхідні
національні нормативно-правові акти.
За предметом регулювання прийняті наразі директиви можуть
бути об’єднані в такі групи: директиви про розкриття інформації
та капітал товариств (Перша, Друга та Одинадцята директиви),
директиви про реорганізацію компаній (Третя, Шоста, Десята та
Тринадцята директиви), директиви про фінансову звітність

330
(Четверта, Сьома, Восьма директиви). Окреме місце посідають
Дванадцята директива про товариство з одним учасником та один
із найостанніших документів у галузі корпоративного права  —
Директива про права акціонерів.

8.2.1. Директиви про розкриття інформації

Прийнята в 1968  р. Перша директива (так звана «Директива
про гласність») започаткувала гармонізацію корпоративного
права ЄС. Наразі вона замінена корпоративною Директивою
2009/101/EC від 16 вересня 2009 р. Загалом у Директиві розгляда-
ються три групи питань щодо захисту інтересів третіх осіб.
По-перше, в Директиві визначено основні документи і мінімаль-
ний обсяг інформації, що підлягають пред’явленню при реєстра-
ції компанії, а також публікації у відповідному офіційному журна-
лі держави-члена, в якій компанія зареєстрована. По-друге,
в Директиві регулюється питання дійсності зобов’язань, узятих на
ім’я компанії її керівними органами. По-третє, в Директиві міс-
титься вичерпний перелік випадків, в яких товариство може бути
визнане недійсним, а також низка положень щодо зворотної сили
такого визнання.
До числа обов’язкових для публікації документів компанії
Директива відносить (ст. 2):
— статут і засновницькі акти товариства, а також будь-які
зміни до них;
— інформацію про представницькі органи і органи контролю
товариства, а саме: імена осіб, призначених на ці посади, термін і
коло їх повноважень;
— документи фінансової звітності і бухгалтерського обліку
товариства на кожен фінансовий рік, зокрема розмір статутного
капіталу і кількість оплачених акцій;
— інформацію про перенесення юридичної адреси товариства,
про реорганізацію і ліквідацію товариства, а також будь-які судові
рішення суду про недійсність товариства. У разі ліквідації товари-
ства публікації підлягають також інформація про терміни закін-

331
чення ліквідації і імена призначених ліквідаторів. За власним
бажанням товариство може опублікувати і іншу інформацію.
Оприлюднення зазначених відомостей здійснюється шляхом:
1)  їх публікації в офіційному виданні відповідної держави;
2)  ведення офіційної справи на кожне товариство в державному
реєстрі. Засвідчена копія такої справи чи її частини повинна нада-
ватись будь-якій особі на письмовий запит; 3)  встановлення
необхідності включення в бланки листів та інших вихідних доку-
ментів товариства відомостей про правову форму та місцезнахо-
дження юридичної особи, а також номер справи товариства
і назву реєстру, в якому вона знаходиться.
При цьому компанія повинна забезпечити відповідність опу-
блікованої інформації тій, що міститься в торговому реєстрі.
Якщо інформація в цих двох джерелах не співпадає, компанія не
може використовувати опубліковану інформацію проти третіх
осіб. Треті ж особи можуть посилатися на опубліковану інформа-
цію в суді, якщо тільки компанія не доведе, що вони знали про
інформацію, яка міститься в торговому реєстрі.
Усі документи та відомості, що підлягають опублікуванню,
заносяться до справи або реєструються в реєстрі. Починаючи з
2007 р. це здійснюється в електронній формі. Надавати такі відо-
мості та документи компанії можуть як в електронній, так і в
паперовій формі, якщо держава-член не встановлює зобов’язання
надавати їх лише в електронній формі. Після цього здійснюється
публікація у визначеному державою-членом офіційному виданні,
яке також може бути електронним, згідно зі ст.  3 Першої
Директиви. Додаткова публікація в паперових виданнях викликає
зайві витрати, тому, за умови існування електронного реєстру, що
забезпечує легкий доступ до інформації, паперові видання в краї-
нах-членах можуть поступово відмінятися.
Щодо дійсності зобов’язань товариства (статті  7–9), то в
Директиві зазначено про відмінність між зобов’язаннями, взяти-
ми на ім’я товариства в процесі його створення до його реєстрації
і після його реєстрації. За операціями, здійсненими до реєстрації
товариства, особи, що їх здійснили, несуть необмежену і солідар-

332
ну відповідальність, якщо товариство після своєї реєстрації і
отримання статусу юридичної особи не візьме ці зобов’язання на
себе.
Після реєстрації товариство вступає у відносини з третіми осо-
бами через свої представницькі органи, які діють на підставі визна-
чених повноважень. Зобов’язання, прийняті цими органами на
ім’я товариства, несе товариство, навіть якщо представницькі орга-
ни при виконанні своїх функцій вийшли за межі своїх повнова-
жень. Проте Директивою передбачається, що держава-член може
включити до свого національного законодавства положення про
недійсність операцій, що виходять за рамки цілей товариства,
зазначених в його статуті, а також операцій, здійснених одним
представником товариства, хоча в його статуті визначено, що такі
операції повинні здійснюватись спільно всіма членами представ-
ницького органу. При цьому, однак, товариство повинне довести,
що третя сторона знала або повинна була знати про те, що ця опе-
рація виходить за рамки цілей, встановлених в його статуті.
Стосовно визнання компанії недійсною в Директиві, як уже
зазначалось, міститься вичерпний список підстав для такого
визнання, а отже, держави можуть зменшити його, але не розши-
рити. У Директиві наведено такі підстави:
— відсутність установчих документів або недотримання фор-
мальностей з оформлення, а також відсутність певної інформації
в них (зокрема, фірмового найменування, інформації про внески
та розмір статутного капіталу, предмет діяльності компанії, а
також цілей товариства);
— визначення в статуті цілей товариства, що суперечать гро-
мадському порядку;
— недотримання норм національного законодавства щодо
мінімального розміру оплаченого статутного капіталу;
— недієздатність всіх засновників товариства;
— створення товариства менш ніж двома засновниками всупе-
реч вимогам національного законодавства держави-члена.
Рішення про визнання товариства недійсним може бути ухва-
лене тільки судом і підлягає обов’язковому опублікуванню, що

333
має гарантувати інтереси третіх осіб. Важливим для захисту інтер-
есів кредиторів є також той факт, що недійсність товариства не
означає сама по собі (ipso facto) недійсності вчинених від його
імені правочинів.
Друга директива про капітал, прийнята в 1976  р. та замінена в
2012 р. Директивою 2012/30/ЄС, також спрямована на гармоніза-
цію гарантій з боку товариств стосовно учасників і третіх осіб і
регулює питання створення акціонерних товариств, а також питан-
ня створення і зміни статутного капіталу товариств. На відміну від
Першої директиви, вона поширюється лише на акціонерні та тор-
гові товариства, що відповідають акціонерним товариствам.
Директива передбачає необхідність зазначення в установчих
документах товариства такої інформації: його найменування,
юридична адреса, цілі створення, органи управління і органи
контролю, основна інформація про засновників, термін дії това-
риства (якщо він обмежений), а  також сума витрат, які товари-
ство понесло в процесі свого створення. Крім того, обов’язковою
для публікації є інформація, пов’язана з капіталом товариства:
розмір його статутного капіталу; розмір передплаченого капіталу
на момент створення; кількість і номінальна вартість передплаче-
них акцій на момент створення товариства (в подальшому така
інформація повинна надаватися щорічно); кількість акцій, випу-
щених без визначення їхньої номінальної вартості, якщо така
можливість передбачена в національному законодавстві; класи
акцій; число і умови конвертації іменних акцій і акцій на
пред’явника тощо (статті 2, 3).
Відповідно до ст. 6 Директиви мінімальний розмір статутного
капіталу товариства становить 25 тис. євро. При цьому кожні
п’ять років Рада ЄС за пропозицією Комісії повинна переглядати
цей розмір згідно з економічними реаліями ЄС. Визначення тако-
го розміру капіталу в Директиві мало на меті зарезервувати орга-
нізаційну форму акціонерного товариства за великими та серед-
німи підприємцями. Оскільки положення ст. 6 Другої Директиви
є мінімальним стандартом, то держави-члени можуть встановлю-
вати й більший розмір мінімального капіталу.
334
 Директивою також детально врегульовано порядок оплати ста-
тутного капіталу, питання його зменшення чи збільшення, а також
умови придбання товариством чи за кошти товариства його влас-
них акцій.
Положення Другої Директиви про капітал було переглянуто у
2006  р. унаслідок прийняття Директиви 2006/68, яка полегшила
процедуру збільшення капіталу шляхом майнових внесків, при-
дбання власних акцій і надання третім особам фінансової під-
тримки при придбанні акцій. Друга Директива також гармонізу-
вала деякі норми про захист кредиторів при зменшенні капіталу.
Доповненням до Першої директиви щодо оприлюднення
інформації стала прийнята в 1989  р. Одинадцята директива про
філії. Ця Директива покликана гармонізувати вимоги держав-
членів щодо розкриття інформації про філії компанії, засновані в
іншій державі-члені. Крім компаній, створених в ЄС, ця Дирек­
тива поширюється і на філії компаній ЄС, що створені в третіх
державах. Основний принцип Директиви полягає в тому, що сто-
совно філії діє законодавство тієї держави-члена, в якій зареє-
стровано філію, а не її головну компанію. Таким чином, держава-
член може вимагати, щоб фінансові звіти і доповіді філії були
опубліковані мовою цієї держави (ст.  4). Перелік інформації,
обов’язкової для розкриття філією, ідентичний тому, що визна-
чений в Першій Директиві. При цьому на філії компаній з третіх
країн покладаються більш широкі зобов’язання з публікації при
відкритті їх на території держав-членів. За нерозкриття інформа-
ції держава-член може стягувати штраф з філії. Дія Директиви не
поширюється на філії деяких фінансових і кредитних установ, а
також страхових товариств (ст. 14 Директиви).

8.2.2. Директиви про реорганізацію компаній

Здійснення структурних операцій з реорганізації компаній на
національному рівні в Євросоюзі регулюється Третьою Дирек­
тивою 78/855/ЄЕС про злиття та Шостою Директивою 82/891/
ЄЕС про розділення компаній.

335
 Прийнята в 1978 р. Третя Директива стосується питань злиття
акціонерних товариств та містить положення про інформування і
захист інтересів акціонерів і кредиторів компанії. Особливістю
Третьої директиви є те, що вона зобов’язала держави-члени,
в  яких раніше не використовувався інститут злиття, ввести його
до свого національного права (ст. 2).
Директивою передбачено два види злиття (англ. merger, франц.
fusion): 1)  власне злиття шляхом створення нового товариства,
коли об’єднуються дві або більше компаній; 2) поглинання одні-
єю компанією іншої або декількох інших компаній (статті 3, 4).
При об’єднанні декількох компаній всі вони розформовуються і
передають свої права і обов’язки новій юридичній особі. При
поглинанні одна або декілька компаній розформовуються і пере-
дають усі свої права і зобов’язання іншій компанії, яка вже існує,
при цьому нова юридична особа не створюється. Правила, що
регулюють як злиття, так і поглинання, в цілому однакові. Так,
в обох випадках відбувається тільки розформування, а не ліквіда-
ція компаній. Також в обох випадках акціонерам розформованих
компаній видають відповідну кількість акцій або новоствореного
товариства чи товариства, яке поглинуло решту товариств.
Керуючі чи адміністративні органи компаній, що беруть участь
у злитті або поглинанні, повинні виробити докладний письмовий
проект злиття. Цей проект повинен бути оприлюднений в поряд-
ку, визначеному Першою Директивою, і доступний всім акціоне-
рам компаній мінімум за місяць до дня, коли загальні збори
мають ухвалити рішення з питання про злиття. В проекті мають
бути зазначені назви компаній, що беруть участь у злитті, еконо-
мічне обґрунтування злиття, а також співвідношення цін на акції
компаній, що беруть у ньому участь. Крім того, акціонерам пови-
нні бути також доступні доповіді незалежних експертів про це
злиття, а також фінансові звіти всіх компаній, що беруть у ньому
участь, за останні три роки (статті 6, 11). Рішення про злиття ухва-
люється загальними зборами акціонерів кожної компанії кваліфі-
кованою більшістю, хоча держава-член може передбачити у своє-
му законодавстві можливість ухвалення такого рішення простою

336
більшістю, якщо в голосуванні беруть участь власники принаймні
половини статутного капіталу компанії. Відповідно до положень
ст. 22 Директиви злиття може бути оголошене недійсним лише в
судовому порядку і тільки за наявності таких підстав: якщо пору-
шені вимоги щодо попереднього контролю над процесом злиття з
боку держави; якщо рішення загальних зборів акціонерів є згідно
з нормами національного права недійсним, нікчемним або оспо-
рюваним; якщо злиття не було оформлене в належній юридичній
формі згідно з вимогами національного законодавства. Держави-
члени ЄС, відповідно до ст. 16 Директиви, повинні вживати захо-
дів для захисту інтересів кредиторів при злитті компаній, зокрема
вони повинні забезпечити перевірку законності злиття адміні-
стративними чи судовими заходами, а також установити вимогу
обов’язкового нотаріального посвідчення злиття.
Злиття веде до універсального правонаступництва — всі права
і обов’язки компаній, що беруть участь, переходять до одного
товариства, решта всіх компаній перестає існувати.
Суттєве реформування загальних засад регулювання процеду-
ри злиття було здійснено в 2011 р. внаслідок прийняття Директиви
№  2011/35/ЄС про злиття акціонерних товариств, яка скасовує
Третю Директиву і доповнюється Директивою, спрямованою на
координацію законодавств держав-членів про злиття акціонер-
них товариств та на захист інтересів акціонерів і третіх осіб.
Після Директиви про злиття в 1982  р. було прийнято Шосту
Директиву про розподіл компаній. Вона, як і Третя Директива,
поширюється лише на акціонерні товариства і гармонізує тільки
поділи компаній,  що підпорядковуються праву однієї держави,
тобто «національні поділи».
У цілому, при поділі компанії діють ті самі принципи, що й при
злитті, викладені в Третій Директиві. У процесі розподілу компа-
нія передає свої права і обов’язки не одній, а декільком компані-
ям. Директива поширюється як на випадки, коли майно товари-
ства, що поділяється, переходить до товариств, які вже існують
(«поділ шляхом поглинання»), так і на випадки переходу майна до
новостворених товариств («поділ шляхом створення нових това-

337
риств»), а також на випадки, коли обидва варіанти поєднуються.
Правила Шостої Директиви щодо захисту акціонерів практично
відтворюють подібні положення Третьої Директиви: план поділу,
його оцінка незалежними експертами, прийняття рішення про
поділ загальними зборами кожного товариства тощо.
Наступним кроком у розвитку гармонізації законодавства дер-
жав-членів щодо реорганізації товариств стало прийняття у 2005 р.
після багаторічного обговорення Десятої директиви щодо транс­
граничного злиття компаній. Вона відтворює класифікацію і осно-
вні принципи злиття, передбачені в Третій директиві. Однак, на
відміну від останньої, Десята директива застосовується до випад-
ків злиття компаній, заснованих у різних державах-членах.
Обраний Директивою принцип регулювання полягає в лікві-
дації дискримінації транснаціонального злиття: останнє повинно
регулюватись подібно до злиття національного. Відповідно, поло-
ження Десятої директиви щодо складання проекту злиття, його
схвалення загальними зборами, а також системи заходів із захисту
інтересів кредиторів компанії забезпечують компаніям такий
самий режим, як і при злитті компаній однієї національності.
Варто зауважити, що до сфери регулювання Десятої директиви
входять транскордонні злиття не лише акціонерних товариств, а й
товариств з обмеженою відповідальністю та інших товариств,
заснованих на об’єднанні капіталів.
Окрім уже проаналізованих директив, питання реорганізації
товариств охоплює і прийнята у 2004 р. Тринадцята директива про
публічні оферти про придбання, яку в доктрині неофіційно назива-
ють «Директивою про поглинання». Ця директива координує не
лише правові і адміністративні приписи, а й будь-які національні
механізми регулювання поглинань, включаючи добровільні кодек-
си поведінки (ст. 1 Директиви). Сфера дії Дирек­тиви формально не
залежить від організаційно-правової форми: вона поширюється на
будь-які пропозиції з придбання цінних паперів компанії, що під-
порядковується праву однієї з держав-членів, якщо всі чи частина
цих паперів допущені до торгів на організованому ринку в одній чи
декількох державах-членах (виключення містяться в пунктах 2, 3

338
ст. 1). Таким чином, на відміну від уже розглянутих директив, пред-
метом Тринадцятої Директиви є не зміна юридичного статусу пев-
ного товариства, а зміна контролю над ним унаслідок придбання
зовнішнім інвестором його акцій чи інших цінних паперів, що
перебувають у вільному обігу.
Центральним поняттям Тринадцятої директиви є «публічна
оферта про придбання» (франц. Offre publique d’acquisition), що є
адресованою власникам цінних паперів публічною пропозицією
про придбання їхніх цінних паперів. Директива розрізняє два
види публічних пропозицій: добровільну та обов’язкову (ст. 2).
У Директиві про поглинання також міститься перелік інфор-
мації, який має зазначатися в пропозиції: 1) умови пропозиції;
2) дані про особу оферента і, якщо ним є компанія, тип, назва та
юридична адреса цієї компанії; 3) відомості про цінні папери,
стосовно яких зроблена пропозиція; 4) компенсація, запропоно-
вана для кожного класу цінних паперів та пояснення, яким чином
така компенсація буде сплачена; 5) максимальний і мінімальний
відсоток або кількість цінних паперів, які оферент зобов’язується
придбати; 6) усі умови, на яких робиться пропозиція; 7) наміри
особи, яка подала оферту, щодо майбутнього компанії: її діяль-
ності, збереження робочих місць службовців і керівництва, зокре-
ма й відомості про будь-які зміни умов роботи; 8) час, відведений
на прийняття пропозиції; 9) національне законодавство, що регу-
люватиме договори, укладені між оферентом і власниками цінних
паперів, а також судові органи, де розглядатиметься можлива
справа про конкретне поглинання.
Особливу увагу в Директиві приділено захисту міноритарних
акціонерів, які в разі зміни контролю над їхнім товариством отри-
мують право вимагати викупу в них цінних паперів «за справедли-
ву ціну» (найвищий курс їх продажу протягом останніх 6–12 міся-
ців) (ст. 5).

8.2.3. Директиви про фінансову звітність

Прийнята в 1978  р. Четверта директива про річну звітність
містить достатньо докладні положення про порядок надання і

339
зміст річних звітів. У перших статтях Директиви наведено осно-
воположні принципи складання фінансових звітів. Передусім це
принцип істинності і правдивості оцінки активів і пасивів компа-
нії, її положення на ринку, а також доходів і витрат за звітний
фінансовий рік. Річний звіт складається з балансу, рахунку при-
бутків і збитків, звіту про управління компанією.
У Директиві також міститься схема складання звітів, яка,
проте, не  є суворо обов’язковою для малих і середніх підпри-
ємств. При цьому в Директиві встановлено також критерії визна-
чення розмірів підприємства. Публікація звітів компанії відбува-
ється відповідно до Першої директиви. Ряд положень у Директиві
щодо складання звітів та їх публікації пом’якшені стосовно малих
і середніх підприємств.
Четверта директива, разом з Сьомою директивою про консолі-
довані звіти, прийнятою у 1983  р., та Восьмою директивою про
аудиторську перевірку, прийнятою у 1984  р., протягом тривалого
періоду слугували своєрідним Європейським бухгалтерським
кодексом. Так, у Сьомій директиві містяться правила складання
консолі­дованих звітів, які зобов’язані надавати групи компаній.
У  Директиві наводиться визначення групи компаній: головним
підприємством є компанія, яка має більшість голосів у загальних
зборах або право призначати і звільняти більшість директорів
іншої компанії, яка, своєю чергою, є залежним підприємством,
а також головною є компанія, яка може здійснювати на іншу ком-
панію особливий вплив відповідно до договору між ними або
положень статуту другої компанії. Крім того, держава-член управі
вимагати складання консолідованих звітів і у випадках, коли одна
компанія фактично здійснює домінуючий вплив на іншу, а також
коли керівництво першої і другої компаній відбувається на єдиній
основі органами першої компанії (статті 1, 2). Таким чином,
у  Директиві об’єднано два підходи до визначення групи компа-
ній  — юридичний (традиційний для англосаксонської системи
права) та економічний (підхід романо-германської системи).
При складанні консолідованих звітів діють принципи і прави-
ла, викладені в Четвертій директиві щодо звітів незалежних ком-

340
паній. Звіти складаються за тими ж схемами і містять ті самі три
складові (статті 16, 17). У Директиві наведено спеціальні правила
для того, щоб уникнути подвійного обліку (ст. 26).
Наразі чинність Четвертої та Сьомої директив подовжено,
хоча низкою нових документів до них внесено істотні зміни (див.
Директиви 90/605, 2001/65, 2003/51, 2006/46).
Щодо Восьмої директиви, яка формулювала вимоги до ліцен-
зування осіб, що мають право проводити аудиторську перевірку,
то після прийняття у 2006  р. нової Директиви про аудиторів
№ 2006/43 вона втратила чинність. Нова директива про аудиторів
відтепер визначає не лише вимоги до кваліфікації осіб, що здій-
снюють перевірку фінансової звітності, а й порядок проведення
перевірки, державний нагляд за діяльністю аудиторів і гарантії їх
незалежності від компаній, що перевіряються.

8.2.4. Директива про товариство з одним учасником

Окреме місце серед актів ЄС, що гармонізують діяльність юри-
дичних осіб, посідає прийнята у 1989  р. Дванадцята директива,
що стосується питань створення компаній з єдиним учасником. Її
було прийнято в рамках Європейської програми з підтримки
малого й середнього підприємництва. Директива зобов’язала всіх
держав-членів передбачити в національному праві такий інститут,
як товариство з обмеженою відповідальністю, що має одного
учасни­ка, хоча до цього в низці держав (зокрема, у Бельгії, Вели­
кій Британії, Греції, Італії) такі товариства не могли бути створе-
ними. Дванадцята директива поширюється на товариства з обме-
женою відповідальністю. Однак у разі, якщо держава-член дозво-
ляє акціонерні товариства однієї особи, вона зобов’язана
застосо­вувати норми директиви і до таких товариств (ст. 6).
За змістом Директива є достатньо короткою. Вона встановлює,
що товариство може створюватись однією особою чи мати одного
єдиного учасника внаслідок переходу всіх часток до однієї особи.
А тому держави-члени повинні дозволити одній особі створювати
таке товариство, а норми національного права, що передбачають
ліквідацію товариства у випадку об’єднання всіх часток участі в

341
руках однієї особи, скасувати. Також Директива передбачає, що
якщо в товаристві залишився один учасник, то сам факт цього й
особисті дані єдиного учасника підлягають реєстрації (ст. 3).
Компанія однієї особи зобов’язана зареєструвати у відповід-
ному реєстрі і опублікувати інформацію про те, що у неї є тільки
один учасник. При цьому держави-члени можуть встановлювати
в національному законодавстві особливі положення і навіть санк-
ції для випадків, коли одна фізична особа є єдиним учасником
декількох компаній, а також коли одна компанія є єдиним учас-
ником іншої компанії (ст.  2). Єдиний учасник виконує функції
загальних зборів учасників, і рішення, що ним приймаються,
повинні бути оформлені письмово.
Неодноразові зміни, що вносились до Дванадцятої директиви,
були консолідовані Директивою 2009/102.

8.2.5. Директива про права акціонерів

Одним із останніх документів у галузі корпоративного права
ЄС стала прийнята у 2007 р. Директива № 2007/36 про реалізацію
окремих прав акціонерів лістингових товариств, спрямована на
гармонізацію питань діяльності товариств, акції яких допущені до
біржових торгів. Метою директиви є забезпечення ефективного
здійснення власниками голосуючих акцій права голосу на загаль-
них зборах акціонерів та усунення «технічних» перешкод для
голосування. Зокрема, директива передбачає можливість пись-
мового й електронного голосування (ст.  8), координує приписи
про здійснення права голосу через представників (статті  10, 11,
13), визначає порядок повідомлення про скликання зборів (ст. 5),
врегульовує питання, пов’язані з правом акціонера ставити питан-
ня (ст. 9), тощо.
Таким чином, практика ЄС у сфері корпоративного права
засвідчила, що в цілому шляхом прийняття директив можуть бути
координовані будь-які, зокрема й найгостріші, розбіжності між
правовими системами держав-членів. Прийняті у галузі корпора-
тивного права директиви ЄС загалом позитивно вплинули на
національне право держав-членів. Вони сприяли покращенню

342
рівня захисту учасників компаній і третіх осіб, зробили правове
регулювання багатьох важливих аспектів діяльності юридичних
осіб більш схожим та передбачуваним.
Проте через складність досягнення компромісу всіма держава-
ми-членами декілька важливих питань корпоративного права
залишається поза межами гармонізації. Такими є питання,
пов’язані із структурою компаній (все ще не прийнято проект
П’ятої директиви); питання діяльності групи компаній (проект
Дев’ятої директиви), питання ліквідації компаній тощо. Серйоз­
ним недоліком корпоративного права ЄС у доктрині європей-
ського права визначається також відмова від прийняття акта,
який безпосередньо забезпечував би реалізацію свободи перемі-
щення, а  саме — Директиви про перенесення статутного місце­
знаходження компанії.

8.3. Наднаціональні компанії

в праві Євросоюзу
Ще на початку 1960-х рр. в ЄС з’являлися ідеї створення
«істинно  європейських» компаній, які, на відміну від компаній
національного права, мали б джерелом своєї правоздатності без-
посередньо право ЄС. Основною метою при розробці статусу
нових видів юридичних осіб, що регулюються не національним
законодавством однієї з країн-учасниць ЄС, а правом ЄС, було
створення європейських комерційних організацій, здатних вільно
розміщувати центри своєї підприємницької діяльності в рамках
усього Євросоюзу. Виконати таке завдання за допомогою дирек-
тив було б складно, позаяк гармонізоване директивами право
залишається національним правом, і його дія обмежується тери-
торією держави-члена. Тому правовою формою для створення
наднаціональних організаційно-правових форм компаній через
юридичну природу стали регламенти, що приймаються на основі
ст. 352 ДФЄС. Регламенти не потребують ратифікації державами-
членами чи виконання інших дій, не вимагають також імплемен-
тації і діють безпосередньо, але це не звільняє держави-члени від

343
обов’язку впроваджувати відповідні внутрішні нормативні акти
для забезпечення ефективної дії регламентів. Таким чином, поряд
з гармонізацію законодавства держав-членів розвиток корпора-
тивного права ЄС забезпечується шляхом уніфікації певних норм
на наднаціональному рівні.

8.3.1. Європейське об’єднання з економічних інтересів (франц.

Groupement europeén d’intérêt économique, GEIE, англ. European
Economic Interest Grouping, EEIG) стало першим прикладом над-
національних компаній. Його статус закріплений Регламентом
Ради 2137/85, відповідно до якого держави-члени повинні були
забезпечити умови для утворення цього виду компанії на своїй
території до кінця 1989 р.
Оскільки мета створення Європейського об’єднання з еконо-
мічних інтересів (ЄОЕI) полягає в сприянні діяльності його учас-
ників, функції об’єднання є суто допоміжними, і воно не має
права самостійно отримувати прибуток (п.  1 ст.  3 Регламенту).
Проте це не означає повну заборону отримання прибутку. Остан­
ній буде розглядатися як прибуток членів і має розподілятися між
ними порівну або пропорційно долі кожного з них в об’єднанні.
Діяльність об’єднання повинна бути безпосередньо пов’язана з
предметом діяльності його членів. Відповідно, за характером
діяльності ЄОЕI можна порівнювати з асоціацією (спілкою) в
українському праві. Прикладами діяльності ЄОЕI можуть  бути
спільні дослідницькі проекти, транспортні об’єднан­ня, спільна
участь у конкурсах тощо. Цікаво, що першим таким об’єднанням
стало створене в 1998 р. об’єднання юристів. На сьогодні кількість
створених ЄОЕI є порівняно невеликою.
Європейське об’єднання з економічних інтересів є повністю
дієздатним на всій території Європейського союзу. Воно діє від
свого імені, наділене правами і обов’язками та може укладати
контракти на всій території Союзу, а також з організаціями, що
базуються за його межами. Крім галузей, заборонених відповід-
но до національного законодавства відповідних держав-членів,
ЄОЕІ може створюватись у будь-якій сфері: промисловість,

344
сільське господарство, послуги, ремісниче виробництво, вільні
професії і т. д.
Як уже зазначалось, правове регулювання порядку створення і
діяльності об’єднання з економічних інтересів здійснюється
Регламентом №  2137/85. Питання, не передбачені Регламентом,
регулюються законодавством держави, в якій були виконані фор-
мальності з реєстрації об’єднання і в якій воно має юридичну адре-
су (ст.  2). I хоча основним джерелом регулювання ЄОЕI є право
Союзу, національне законодавство також відіграє важливу роль,
оскільки до його компетенції Регламентом віднесено низку най-
важливіших питань. Зокрема, при включенні до національного
законодавства положень про ЄОЕI держави-члени отримали право:
1) визнати або не визнати об’єднання юридичною особою; 2) забо-
ронити тим чи іншим категоріям юридичних і фізичних осіб бути
учасниками об’єднання; 3) обмежити число учасників тощо. Норми
національного законодавства про компанії країн-учасниць засто-
совуються також при регулюванні виключення і виходу учасників
зі складу об’єднання, ліквідації і банкрутства об’єднання, соціаль-
них і трудових питань, питань участі найманих працівників в
управлінні товариством, проблем інтелектуальної власності.
Учасниками ЄОЕI можуть бути як компанії, так і фізичні особи
(ст.  4 Регламенту). Беручи до уваги «європейський», тобто інтер-
національний характер цього об’єднання, необхідно, щоб принай-
мні два його члени були зареєстровані в різних державах-членах.
ЄОЕI не має свого статутного капіталу, його учасники несуть необ-
межену солідарну відповідальність за його борги (ст. 24 Регламенту).
Правоздатність членів об’єднання відрізняється від тієї, яку має
саме об’єднання, а привласнення йому статусу юридичної особи,
як уже зазначалось, залежить від норм національного законодав-
ства держави-члена, в якій воно зареєстроване.
До членства в ЄОЕІ виділяються три обов’язкові вимоги:
– створення на основі права однієї з держав-членів і наявність
місця реєстрації та управління на території ЄС;
– здійснення учасниками господарської діяльності в Союзі до
створення ЄОЕІ;

345
 – принаймні два члени повинні належати до двох різних дер-
жав-членів.
Створення об’єднання відбувається шляхом укладення догово-
ру між його учасниками і подальшої його реєстрації в державі-
члені (статті 1, 6). У договорі має бути зазначено назву об’єднання,
а також повинна бути наявна абревіатура «ЄОЕI». Крім того,
наводиться юридична адреса об’єднання, мета його створення,
інформація про його членів та інше, що має безпосереднє відно-
шення до його членів, до мети об’єднання або до терміну, на який
його створено (ст. 5).
Установчий договір ЄОЕI підлягає реєстрації в державі його
місцезнаходження, при цьому юридична адреса об’єднання пови-
нна знаходитись на території Євросоюзу. ЄОЕI може переносити
своє місцезнаходження до іншої держави-члена з дотриманням
мінімальних формальностей, що і відрізняє нову організаційно-
правову форму від класичних юридичних осіб, транскордонне
переміщення яких пов’язане з великими труднощами, а іноді й
зовсім неможливе. Iнформація про створення чи розпуск будь-
якого ЄОЕI, крім національного оприлюднення, підлягає публі-
кації в «Офіційному віснику Євросоюзу».
Загалом до позитивних сторін об’єднання з економічних інтер-
есів можна віднести те, що його діяльність підлягає переважно
праву Євросоюзу; крім того, процедура його створення і реєстрації
досить проста, відсутня вимога з внесення первинного капіталу,
об’єднання має гнучку управлінську структуру, процедуру голосу-
вання тощо. Негативними сторонами є необмежена і солідарна
відповідальність учасників, а також те, що діяльність об’єднання
може мати лише допоміжний характер стосовно діяльності компа-
ній-членів, воно не може займатися будь-яким новим видом діяль-
ності та не повинне мати на меті отримання прибутку.

8.3.2. Європейське товариство (франц. Société europeénne, англ.

European Company1) — ще одна наднаціональна організаційно-
1 Офіційне скорочення, прийняте в праві ЄС, – «SE» (від лат. «Societas Europea»).
В українській доктрині є такі варіанти перекладу повної назви, як «європейська

346
правова форма в корпоративному праві ЄС. На її узгодження
державам-членам знадобилось понад 30 років. У результаті склад-
них переговорів у 2001 р. Рада ЄС прийняла Регламент № 2157/2001
про статут Європейського товариства, який набув чинності з
жовт­ня 2004  р. разом із Директивою Ради 2001/86 про участь в
управлінні Європейським товариством найманих працівників,
яка доповнює цей регламент. Останній ввів в обіг принципово
нову організаційно-правову форму юридичної особи. Відповідно
до його положень європейська компанія є відкритим акціонер-
ним товариством, що регулюється спільно правом ЄС і націо-
нальним правом держав-членів.
Згідно зі ст.  1 Регламенту Європейське товариство (ЄТ) — це
відкрите акціонерне товариство, статутний капітал якого розподі-
лений на певну кількість акцій. Акціонери несуть відповідаль-
ність за зобов’язаннями компанії лише у розмірі вартості своїх
акцій.
Європейське товариство є торговою компанією, що має власну
правосуб’єктність. Ця організаційно-правова форма розрахована
на великі підприємства, про що свідчить мінімальний статутний
капітал 120 тис. євро (п. 2. ст. 4).
Загалом Регламент № 2157/2001 має рамковий характер та міс-
тить лише три великі розділи. Перший з них (статті 1–14) включає
положення про створення і реєстрацію ЄТ, мінімальний статут-
ний фонд і перенесення місцезнаходження. Другий розділ (стат-
ті 38–60) детально визначає окремі способи створення ЄТ. Третій
розділ (статті  38–60) встановлює єдині рамки для регулювання
організаційної структури ЄТ. Окремо врегульовані питання річ-
ної та консолідованої звітності (статті  61, 62), а  також питання
про припинення, ліквідацію і неплатоспроможність ЄТ.
Решту важливих питань діяльності ЄТ (зокрема, внесення ста-
тутного капіталу, повноваження членів правління, порядок про-
ведення загальних зборів акціонерів та ухвалення ними рішень,
а також вирішення проблем оподаткування, захисту інтелектуаль-
ної власності, банкрутства, конкуренції тощо) Регламент залишає
компанія», «європейське акціонерне товариство».

347
для врегулювання національним правом. Ним виступає право
держави, в якій ЄТ має своє місцезнаходження. Якщо національ-
не право не містить спеціальних норм, які регулюють діяльність
ЄТ, застосовуються норми, що належать до звичайних акціонер-
них товариств. При цьому ст. 9 Регламенту визначає таку ієрархію
нормативних актів, що регулюють діяльність ЄТ: 1)  власне сам
регламент; 2)  статут товариства — у випадках, передбачених
Регламентом; 3) норми національного права, прийняті спеціаль-
но для європейських товариств; 4)  норми національного акціо-
нерного права; 5) норми статуту ЄТ у випадку, якщо національне
право відсилає до статуту акціонерного товариства.
У цілому запровадження такої організаційно-правової форми,
як ЄТ, мало на меті надати національним компаніям більше мож-
ливостей для інтеграції і реструктуризації. Це має дозволити їм
уникнути колізій між нормами національного законодавства дер-
жав-членів, оскільки в рамках ЄТ їхня діяльність регулювати-
меться єдиним європейським правом, за винятком вищезазначе-
них питань, які все ще залишаються у віданні національного
законодавства. При цьому за відсутності відповідних норм у праві
Євросоюзу стосовно ЄТ діє лише законодавство тієї держави-чле-
на, в якій зареєстроване таке товариство, а не законодавство дер-
жав-членів, в яких зареєстровані засновники ЄТ.
Учасниками ЄТ можуть бути тільки юридичні особи, які ство-
рені відповідно до законодавства будь-якої держави-члена і мають
юридичну адресу і центральне управління на території ЄС, при-
чому відкриті акціонерні товариства можуть трансформуватися в
ЄТ напряму. Питання про допуск до участі в ЄТ компанії, яка не
має центрального управління на території ЄС, але створена відпо-
відно до права держави-члена і має «тривалі фактичні зв’язки з
економікою однієї з держав-членів», залишається на вирішення
національного законодавства (п. 2 ст. 5 Регламенту).
Для надання акціонерному товариству європейського характе-
ру його засновники повинні бути зареєстровані принаймні у двох
різних державах-членах або протягом двох років мати дочірнє
товариство чи філіал в іншій державі-члені.

348
 Регламент (ст.  2) передбачає такі способи створення ЄТ:
1) злиття акціонерних товариств; 2) створення холдингу; 3) ство-
рення юридичними особами спільної дочірньої компанії; 4) пере-
творення акціонерного товариства в ЄТ.
Надзвичайно важливе значення мають положення Регламенту
про структуру органів управління товариством. Досягнутий комп-
роміс полягає в тому, що засновники ЄТ можуть самі обирати вид
внутрішньої організації товариства: дворівневий (наглядова рада і
рада керуючих; див. статті 39, 40) чи однорівневий (адміністратив-
на рада; див. статті 43–45). Саме розбіжності щодо цього питання
свого часу завадили прийняттю проекту П’ятої Директиви.
Однією з найважливіших особливостей ЄТ є можливість пере-
несення його центрального управління з однієї держави-члена в
іншу без ліквідації компанії в державі первинної реєстрації і без
утворення нової юридичної особи. За дотримання встановлених у
Регламенті вимог (ст. 8) таке перенесення здійснюється в порядку
повідомлення.
За підрахунками Єврокомісії Регламент про статут ЄТ має
сприяти заощадженню для великих і середніх компаній ЄС десят-
ків мільярдів євро. Адже цей документ відкриває перед ними
можливість проводити реструктуризацію бізнесу шляхом ство-
рення на місці безлічі формально самостійних юридичних осіб за
національним правом різних держав-членів. Регламент разом із
Директивою про участь працівників в управлінні товариством
надають європейському бізнесу рішення, що дозволяють подола-
ти істотні відмінності між національним законодавством різних
країн, зокрема в питаннях внутрішньої структури акціонерних
компаній і участі найманих працівників в управлінні.
Таким чином, завдяки появі такої наднаціональної організа-
ційно-правової форми, як ЄТ, компанії Євросоюзу вперше отри-
мали можливість безперешкодного транскордонного злиття і
переміщення по території об’єднання, що стало вагомим кроком
у зміцненні єдиного економічного простору в рамках ЄС.
У перспективі український бізнес дедалі частіше матиме спра-
ву з Європейськими товариствами. Але Регламент №  2157/2001

349
представляє для нього інтерес і в іншому плані: діючи через дочір-
ні компанії, що зареєстровані і діють у будь-якій з країн ЄС, він,
у принципі, також отримує можливість підключитися до засну-
вання ЄТ.

8.3.3. Європейський кооператив (лат. Societas Cooperativa Euro­

pea, SCE) — ще один вид наднаціональних товариств ЄС, перед-
бачений прийнятим з метою врахування інтересів кооперативного
руху Регламентом про Європейський кооператив № 1435/2003. Він
доповнюється Директивою № 1435/2003 про участь працівників в
управлінні Європейським кооперативом (ЄК).
Відповідно до п. 3 ст. 1 Регламенту основною метою ЄК є задо-
волення потреб його учасників та сприяння їхній господарській
чи соціальній діяльності.
Засновниками ЄК можуть виступати: 1)  фізичні особи;
2) фізичні особи і створені в ЄС компанії будь-якої організацій-
но-правової форми, зокрема юридичні особи публічного права;
юридичні особи. В перших двох випадках засновників повинно
бути не менше п’яти, в останньому — достатньо двох засновників,
які в кожному випадку повинні бути принаймні з двох держав-
членів.
Формування Європейського кооперативного товариства може
відбуватися трьома шляхами: 1) ab initio — пряме заснування ново-
го кооперативу (п’ятьма або більше фізичними особами, двома або
більше юридичними особами, чи комбіновано п’ятьма або більше
фізичними особами та юридичними особами); 2) шляхом злиття
двох або більше існуючих «національних кооперативів»; 3) шляхом
перетворення існуючого «національного кооперативу».
За своєю природою ЄК є товариством, статутний капітал якого
поділений на вклади. Якщо статут ЄК не передбачає іншого, від-
повідальність його учасників обмежена їхніми вкладами. ЄК має
правосуб’єктність.
Положення про статутний капітал ЄК досить детально визна-
чені в статтях 3, 4 Регламенту. Мінімальний статутний капітал ЄК
повинен становити 30 тисяч євро.
350
 Положення про місцезнаходження ЄК визначені в статтях 6, 7
і є подібними до відповідних положень Регламенту про ЄТ.
Крім уже наявних форм наднаціональних компаній, Євроко­
місія розробила декілька нових видів наднаціональних правових
утворень, діяльність яких має сприяти реалізації завдань Євросоюзу
як у галузі розвитку торгівлі, так і в галузі соціальної політики.
Йдеться про розроблені проекти статутів таких юридичних осіб, як
Європейська асоціація та Європейське товариство взаємного кре-
дитування. Готується також проект Європей­ського приватного
товариства — наднаціональної організаційно-правової форми для
малого й середнього бізнесу. Однак, з огляду на попередню практи-
ку розробки нових наднаціональних компаній, можна прогнозува-
ти, що узгодження та запровадження зазначених проектів потребу-
ватиме значних зусиль та тривалого часу.

8.4. Перспективи розвитку

корпоративного права Євросоюзу
З 1960-х рр. корпоративне право ЄС розвивалось переважно у
напрямі гармонізації національного корпоративного права дер-
жав-членів ЄС шляхом прийняття директив, які потребували
впровадження у національне законодавство. На відміну від наці-
онального законодавства, яке є порівняно мобільним, правове
регулювання за допомогою директив є складним та довготрива-
лим процесом. Від моменту затвердження Єврокомісією офіцій-
ного проекту Директиви минає чимало років, поки ця Директива
буде прийнята Радою ЄС та Європарламентом і набуде чинності.
Тривалий у часі процес прийняття директив та їхнє впровадження
у  національне законодавство держав-членів ЄС нерідко призво-
дить до того, що в момент набрання чинності відповідними поло-
женнями корпоративного права вони вже є застарілими і потре-
бують зміни, але для цього необхідно знову запускати весь меха-
нізм (розробка пропозицій щодо внесення змін у директиви, їхнє
прийняття Радою та Європарламентом, впровадження у націо-
нальне законодавство країн ЄС). Такий механізм формування

351
корпоративного права призводить до його негнучкості, «закам’я­
нілості».
З огляду на вищесказане на початку нинішнього десятиліття
перед інститутами Євросоюзу вкрай гостро постала проблема
реформування корпоративного права ЄС. З метою розробки
рекомен­дацій щодо розбудови принципово нової моделі європей-
ського корпоративного права у вересні 2001  р. Європейською
комісією було створено Групу експертів високого рівня. Ця група
4 листопада 2002 р. надала Комісії ЄС доповідь «Сучасна регуля-
торна модель корпоративного права в Європі». На підставі остан-
ньої було підготовлено Звернення Комісії ЄС до Ради ЄС та
Європарламенту «Модернізація корпоративного права й вдоско-
налення корпоративного управління в Європейському союзі —
План щодо руху уперед» від 21 травня 2003 р., в якому визначено
основні напрями та строки проведення реформи. У цьому доку-
менті Комісія остаточно відмовилась від ідеї «тотальної гармоні-
зації» корпоративного права. В Плані дій було визначено два
завдання: 1) забезпечення ефективного і якісного захисту акціо-
нерів і третіх осіб; 2) підвищення конкурентоспроможності євро-
пейських підприємств шляхом удосконалення корпоративного
управління, лібералізації чинних директив та підвищення мобіль-
ності компаній.
На виконання положень Плану дій вже лібералізовано поло-
ження Директиви про капітал, прийнято Директиву про права
акціонерів, нову Директиву про аудиторів, Директиву про транс-
національне злиття, реформовано Четверту і Сьому Директиви
тощо.
Найближчим часом діяльність інститутів ЄС у галузі корпора-
тивного права має бути спрямована на поступову лібералізацію
наявних директив. У липні 2007 р. Комісія представила свої плани
зі спрощення правових приписів у сфері корпоративного права,
фінансової звітності й аудиту (Сom (2007) 394). Зокрема, Комісія
запропонувала спростити обов’язки компаній щодо публікації
інформації та передбачити полегшення для середніх і малих ком-
паній у сфері фінансової звітності та аудиторської перевірки.

352
 Пропозиції щодо спрощення зобов’язань компаній у сфері
публікації і фінансової звітності були сформульовані Комісією і у
квітні 2008 р.
Загалом, у документах, присвячених реформуванню права
компаній, Група експертів високого рівня та Єврокомісія пропо-
нують більш широко використовувати інші інструменти створен-
ня корпоративного права ЄС, такі як регламенти, стандарти най-
кращої корпоративної практики, модельне законодавство,
модельні форми документів (статути компаній, доручення акціо-
нерів). Також зазначається, що директиви не мають містити дета-
лізованих правових норм. Регулювання за допомогою директив
повинно мати переважно рамковий характер, закріплюючи базові
принципи та стандарти регулювання корпоративних відносин
(залишаючи їхню деталізацію в компетенції національної влади).
До питань, що потребують свого вирішення, в корпоративно-
му праві ЄС наразі відносять: 1) конкретизацію та коригування
цілей та завдань корпоративного права ЄС; 2) питання кодифіка-
ції окремих положень права компаній ЄС, тобто об’єднання норм
в єдиний інструмент правового регулювання, щоб нормативно-
правова база стала доступнішою і зручнішою для користувачів;
3)  майбутнє різних форм компаній на внутрішньому ринку ЄС;
4) транскордонну мобільність компаній; 5) необхідність врегулю-
вання питання груп компаній; 6) необхідність змін або оновлення
існуючих мінімальних правових вимог, що стосуються фінансо-
вого режиму для європейських компаній.
20 лютого 2012 р. у Брюсселі Європейська Комісія запровадила
поглиблену консультацію з питань про майбутнє корпоративного
права ЄС, що має на меті дослідити можливість врегулювання
нагальних проблемних сфер існуючими правовими засобами.
В  результаті було прийнято документ, який підтвердив наміри
Комісії реформувати сферу корпоративного права: «План дій:
Європейське корпоративне право та корпоративне управління —
сучасна правова база для залучення акціонерів і стійкого розвитку
компаній» від 12 грудня 2012 р. У ньому викладено ініціативи, які
Комісія має намір прийняти в цій галузі в найближчі роки для

353
модернізації та підвищення якості існуючих правових норм.
Ініціативи, які включатимуть як законодавчі, так і незаконодавчі
акти, переслідуватимуть три основні цілі:
— підвищення прозорості серед компаній та інвесторів;
— заохочення довгострокової участі акціонерів;
— поліпшення правових меж, якими регулюється транскор-
донна діяльність компаній.
Окрім того, новий План дій запроваджує процес кодифікації
більшості норм, що наразі містяться в директивах з корпоратив-
ного права. Це свідчить про те, що в майбутньому передбачається
відхід від використання директив як основного інструмента пра-
вового регулювання корпоративних відносин. Комісія ЄС висло-
вила думку, що краще регулювання може включати в себе альтер-
нативні інструменти, як кодифіковані акти, які можуть сприяти
зближенню корпоративної практики на європейському рівні.
Такі види актів повинні включати широко застосовувані однома-
нітні правила та будуватися на загальній правовій традиції дер-
жав-членів та існуючому acquis communnautairе.
Очевидно, в перспективі європейське корпоративне право
зазнає суттєвих змін. Поступово має скорочуватись обсяг застарі-
лих формальностей, в цілому зменшуватиметься обсяг регулю-
вання шляхом прийняття директив і регламентів. Натомість біль-
шу роль відіграватимуть рекомендації і рамкові акти.

8.5. Гармонізація корпоративного права України

із законодавством Євросоюзу
Корпоративне законодавство України знаходиться сьогодні на
одному з найскладніших етапів свого розвитку та є одним з най-
менш економічно привабливих в Європі.
Новий етап у розвитку договірних відносин України з ЄС
закладає Угода про асоціацію, що передбачає політичну асоціацію
та економічну інтеграцію і відкриває шлях до подальших прогре-
сивних законодавчих перетворень.

354
 Основні положення щодо корпоративного права, корпоратив-
ного управління, бухгалтерського обліку та аудиту містяться у
Розділі V Угоди про асоціацію «Економічне та галузеве співробіт-
ництво», зокрема його Главі 10 «Промислова політика і підпри-
ємництво» та Главі 13 «Законодавство про компанії, корпоратив-
не управління, облік і аудит».
До основних напрямків співробітництва у сфері корпоратив-
ного права Угода про асоціацію між Україною та Європейським
союзом і його державами-членами відносить:
а) встановлення Україною захисту акціонерів, кредиторів та
інших зацікавлених сторін відповідно до законодавства ЄС у цій
сфері, перелік якого зазначено в Додатку XXXIІІ до Угоди про
асоціацію;
б) закріплення Україною відповідних міжнародних стандар-
тів на національному рівні та поступова гармонізація із законо-
давством ЄС, зазначеним у додатку XXXІV у галузі бухгалтерсько-
го обліку та аудиту;
в) подальший розвиток політики корпоративного управлін-
ня в Україні відповідно до міжнародних стандартів, а також
поступового зближення з нормами права ЄС і рекомендаціями в
цій сфері, перерахованими в додатку XXXV.
Аналізуючи положення Глави 13, варто зазначити, що вона
складається лише з однієї функціональної ст.  387, зміст якої
викла­дено достатньо стисло з посиланнями на додатки до УА.
Додатки до УА визначають конкретні директиви ЄС без чіткої
вказівки на їхні частини або окремі положення, які потребують
відображення в корпоративному законодавстві України найближ-
чим часом, а також встановлюють конкретні строки, упродовж
яких здійснюватиметься гармонізація національного законодав-
ства. З огляду на специфіку положень, які підлягають впрова-
дженню в законодавство України, терміни реалізації поставлених
завдань відрізнятимуться.
Україна зобов’язується поступово наблизити своє законодав-
ство до законодавства ЄС у встановлені строки, що складають,
залежно від змісту положень права компаній ЄС, періоди від двох
355
до чотирьох років з дати набрання чинності Угоди про асоціацію.
Протягом зазначеного для кожного положення періоду його зміст
має бути впроваджений у корпоративне законодавство України.
Конкретні заходи, що мають бути здійснені з боку України в
напрямку реформування та покращення національного корпора-
тивного законодавства у сфері заснування та діяльності компаній,
зокрема акціонерних товариств, визначені в Додатку XXXIІІ до
Угоди про асоціацію. В ньому встановлюються терміни набли-
ження українського законодавства до положень Першої, Другої,
Третьої, Шостої, Одинадцятої та Дванадцятої корпоративних
Директив, а також Тринадцятої Директиви про поглинання. Крім
цього, в додатку визначені також Директива № 2004/109 про про-
зорість інформації про емітентів, чиї цінні папери допускаються
до торгів на регульованих ринках та пов’язана з нею Директива
№  2007/14 і Директива №  2007/36 про реалізацію окремих прав
акціонерів компаній, внесених у реєстр.
У Додатку XXXV визначається важливість врахування на наці-
ональному рівні в Україні принципів ОЕСР щодо корпоративного
управління, до яких належать забезпечення прав акціонерів, мож-
ливість зацікавлених осіб брати участь в управлінні товариством,
розкриття інформації та прозорість. Крім того, сторони намагати-
муться поліпшити обмін інформацією між національним реє-
стром України і реєстрами країн-членів ЄС та спрямовувати свою
діяльність на обмін інформацією та досвідом щодо існуючих сис-
тем та відповідних нововведень у зазначених сферах. У цьому ж
Додатку як основа для подальшої співпраці України з ЄС з питань
подальшого розвитку політики корпоративного управління
визначені Рекомендація Комісії №  2004/913 щодо встановлення
належного режиму оплати праці директорів компаній, внесених у
реєстр, та Рекомендації Комісії №  2005/162 щодо ролі не вико-
навчих чи наглядових директорів компаній, внесених у реєстр, та
щодо комітетів наглядової ради.
Напрямки співпраці України з ЄС щодо впровадження на
націо­наль­ному рівні відповідних міжнародних стандартів та
поступового наближення до права ЄС у сфері бухгалтерського

356
обліку і аудиту визначені в Додатку XXXІV до Угоди про асоціа-
цію. Зокрема ним покладається на Україну зобов’язання гармоні-
зувати національне законодавство до положень Директив ЄС про
фінансову звітність компаній протягом трьох років з дати набран-
ня чинності Угодою про асоціацію.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Розкрийте причини допоміжного та часткового характеру корпора-
тивного права ЄС.
2. Назвіть правові засади діяльності інститутів ЄС у сфері корпоратив-
ного права.
3. Охарактеризуйте джерела корпоративного права ЄС та запропонуй-
те власну їх класифікацію.
4. Порівняйте основні методи регулювання юридичних осіб в ЄС:
гармонізацію (ухвалення директив) та уніфікацію (видання регла-
ментів).
5. Надайте класифікацію директив ЄС у галузі корпоративного права.
6. Проаналізуйте директиви щодо розкриття інформації.
7. Здійсніть порівняльну характеристику директив про реорганізацію
компаній.
8. Проаналізуйте Дванадцяту Директиву ЄС у сфері корпоративного
права.
9. Порівняйте відомі вам форми наднаціональних юридичних осіб.
10. Розкрийте значення наднаціональних юридичних осіб для свободи
заснування.
11. Охарактеризуйте причини та напрямки реформування корпоратив-
ного права ЄС.
12. Проаналізуйте основні завдання України на шляху до гармонізації
національного корпоративного законодавства з правом компаній
ЄС.

357
 Розділ 9
трудове право європейського союзу
9.1. Поняття та історичний
розвиток трудового права ЄС
З моменту свого зародження та виникнення на національному
рівні до формування в рамках Європейського союзу, трудове
право пройшло тривалий та складний шлях розвитку. Історично
трудове право найбільш активно розвивалося у державах ЄС,
зокрема, Англії, Франції, Німеччині ще у ХІХ столітті, що сприя-
ло становленню відповідної галузі права на національному рівні
та надало можливість його подальшого розвитку зі створенням
європейських співтовариств. Трудове право як право захисту та
забезпечення трудових прав працівників було невід’ємною скла-
довою реалізації свободи вільного руху працівників, основою для
забезпечення трудової міграції в рамках ЄС. Тому, питання еко-
номічної інтеграції Європи, які обговорювалися у кінці 40-х років
включали питання захисту соціальних та трудових прав. У резо-
люціях Конгресу 1948 р. у Гаазі наголошувалося на тому, що «…
великі зміни в нашій економічній та індустріальній організації, як
і зміни у політичних перспективах, відчувають велику потребу у
підтримці звичайних працівників усіх європейських держав».
Визначалося, що тільки об’єднана Європа може дати перспективу
для зростання стандартів життя та покращення соціальних умов.
Серед довгострокових завдань та цілей такого Союзу значили-
ся  — мобільність ринку праці та вирішення проблеми впливу
вільного переміщення на соціальні умови життя. Питання скасу-
вання економічних бар’єрів та свободи переміщення працівників
розглядалися спільно з проблемами забезпечення повної зайня-
358
тості, як економічної, соціальної та моральної необхідності,
а  також необхідності надання працівникам — мігрантам еконо-
мічних і соціальних прав на рівні з громадянами.
Соціальні ідеї були закріплені в 1957 р. Римським договором
про заснування Європейського економічного співтовариства,
в якому, зокрема, було визначено, що Співтовариство та держави-
члени мають сприяти покращенню умов праці та життя працівни-
ків. Поступово, соціальна сфера та сфера зайнятості ЄС отриму-
вали свій розвиток. У Договорі про заснування Європейського
союзу 1992 р. ці сфери визначалися як цілі діяльності ЄС, що
підтверджувало наявність європейського соціального виміру.
Сьогодні соціальний вимір ЄС закріплено у ДЄС та ДФЄС.
Задля реалізації основної мети підтримувати мир, цінності та
добробут своїх народів, ЄС має забезпечувати відповідно до п. 3
ст. 3 ДЄС функціонування конкурентоздатної соціальної ринко-
вої економіки, прагнути до повної зайнятості й соціального про-
гресу, сприяти соціальній справедливості й соціальному захисту,
рівності жінок і чоловіків, солідарності поколінь, економічній,
соціальній, територіальній згуртованості та солідарності держав-
членів. Сформульоване у Преамбулі ДФЄС прагнення досягти
більшого єднання між народами Європи поєднується не тільки з
визначенням необхідності забезпечити економічний та соціаль-
ний прогрес країн, але й з чітким виокремленням головної мети
спільних зусиль: «постійне поліпшення умов життя та праці своїх
народів».
Таким чином, розуміння важливого значення розвитку трудо-
вого права ЄС закріплено в установчих договорах та є необхідним
елементом для подальшої інтеграції та ефективного функціону-
вання ЄС. Взаємопов’язаними є становлення та розвиток вну-
трішнього ринку і трудового права, адже вільний рух товарів,
послуг, капіталів та працівників (осіб) повинен поєднуватися із
дотриманням основних норм та принципів трудового права для
забезпечення чесної конкуренції не за рахунок зниження рівня
захисту трудових прав працівників та погіршення трудових стан-
дартів.
359
 Правову основу сучасного трудового права ЄС закладено у
розділах Х «Соціальна політика» та ІХ «Зайнятість» ДФЄС.
Соціальна політика означає в широкому розумінні діяльність
національної влади щодо організації та підтримання добробуту
держави на користь її громадян. Для реалізації соціальної політи-
ки держава, шляхом регулювання, втручається у перерозподіл
суспільних благ, зменшує негативні наслідки функціонування
ринку праці. Перерозподіл державою суспільних благ є головним
завданням соціальної політики. Він здійснюється з метою забез-
печення колективних соціальних потреб (охорона здоров’я, охо-
рона праці, освіта, професійне навчання тощо) та соціального
забезпечення тієї частини населення, яка потребує допомоги
(пенсіонери, інваліди, безробітні, багатодітні сім’ї). Тобто, соці-
альна політика розглядається як національний феномен. Однак у
рамках Європейського союзу вона набула значення загальноєвро-
пейського феномену.
Європейська соціальна політика з’явилася в унікальному полі-
тичному середовищі, сформованому європейською історією, цін-
ностями, нормами. Кожний член ЄС має особистий історичний і
культурний вплив на форму своєї соціальної політики, втім, вони
мають спільні фактори, які і дозволили розробити загальноєвро-
пейську модель соціальної політики, що передбачає єдність дій
держави і громадянського суспільства, спрямованих на задово-
лення основних матеріальних потреб усіх громадян, на їхню
участь у житті суспільства та на посилення соціальної згуртова-
ності. Із розвитком ЄС роль та значення соціальної сфери посту-
пово зростали. Однак модель соціальної політики ЄС залежала
від визначення межі економічної інтеграції держав ЄС та балансу
між економічною свободою та соціальною спрямованістю. Крім
того, загальноєвропейська соціальна модель залежала від моделей
соціальної політики, які панували в державах-членах.
Поширення моделі соціальної справедливості на рівні ЄС від-
булося з прийняттям Радою ЄС у січні 1974 р. першої соціальної
програми дій для ЄЕС. На той час більшість держав-членів ЄС
запровадили цю модель соціальної політики на національному

360
рівні. На сучасному етапі розвитку ЄС, враховуючи обсяг соціаль-
них відносин, який регламентовано у праві ЄС, визнають
Європей­ську соціальну модель, певні спільні цінності якої були
визначені у Білій книзі з соціальної політики 1994 р.: демократія,
права людини, свобода колективних переговорів, ринкова еконо-
міка, рівні можливості для всіх, соціальний добробут та солідар-
ність. у Порядку денному 2000 р. щодо соціальної політики було
розширено підхід до розуміння Європейської соціальної моделі
як до системи, в рамках якої пропонується високий рівень соці-
ального захисту, свободу вільного пересування працівників, ген-
дерну рівність на роботі, охорону праці, належні, безпечні умови
праці та зайнятості і боротьбу проти дискримінації, надається
важливе значення соціальному діалогу, зокрема, передбачається
активна участь соціальних партнерів у законотворчому процесі,
використовується відкритий метод координації та відбувається
посилення співпраці у сфері соціального захисту незважаючи на
різноманітність соціальних систем держав-членів.
На сучасному етапі розвитку ЄС основні цілі соціальної полі-
тики деталізовані у ст. 151 ДФЄС, зокрема, там визначено такі
цілі як підвищення зайнятості, поліпшення умов життя й праці,
що забезпечує їхнє вирівнювання при одночасному прогресі,
адекватний соціальний захист, соціальний діалог, розвиток люд-
ських ресурсів. Для досягнення цих цілей Європейський парла-
мент та Рада підтримують та доповнюють діяльність держав-чле-
нів шляхом запровадження заходів, які покликані заохочувати
співробітництво держав-членів. Такими заходами зокрема є різ-
номанітні ініціативи у сфері навчання, розвитку, обміну інформа-
цією. Парламент та Рада можуть за допомогою директив встанов-
лювати мінімальні вимоги, але в чітко визначених сферах (ст. 153
ДФЄС). У статті 153 передбачено дві основні сфери для розробки
та запровадження мінімальних стандартів: умови праці та зайня-
тості та права працівників на інформування і консультації.
Окрім розділу X «Соціальна політика», ДФЄС містить роз-
діл  ІХ «Зайнятість», в якому визначається компетенція ЄС у
питаннях зайнятості. Відповідно до статей 145 та 147 ДФЄС

361
Європей­ський союз спільно з державами розробляє скоординова-
ну стратегію та заохочує співробітництво держав-членів, підтри-
муючи і, у разі необхідності, доповнюючи їхні заходи (статті 145,
147 ДФЄС). Проте заходи, які компетентні приймати органи ЄС
у сфері зайнятості, як і у сфері соціальної політики, не передбача-
ють гармонізації законодавчих та інших положень держав-членів
(ст. 149 ДФЄС).
Правові засади регулювання трудових відносин містяться також
у Главі 1 (Працівники) Розділу IV ДФЄС щодо вільного пересуван-
ня осіб, послуг та капіталів. У статті 45 визначено, що свобода віль-
ного пересування включає право погоджуватися на запропоновану
роботу, вільно пересуваючись територією держав ЄС, здійснювати
трудову діяльність на тих самих умовах, як і громадяни держави, та
залишатися після закінчення трудової діяльності.
У цілому, регулювання трудових відносин здійснюється за допо­
могою актів вторинного права ЄС. Важливе значення для розумін-
ня та розвитку трудового права має також практика Суду ЄС.
Таким чином, трудове право ЄС ніколи не входило до виключ-
ної компетенції ЄС, залишаючись предметом спільного ведення у
сфері політики координації та співпраці. Це пояснюється вели-
ким розмаїттям стандартів життя та умов існування як у різних
європейських країнах, так і в межах окремих держав. Трудове і
соціальне право в широкому розумінні складають основу соціаль-
ної політики ЄС та встановлюють положення щодо регулювання
зайнятості, регламентуючи, зокрема, заборону дискримінації
працівників за багатьма ознаками, забезпечуючи захист праців-
ників при реструктуризації компанії — роботодавця, стандарти
гідних та безпечних умов праці, регулювання соціального захисту
громадян ЄС, забороняючи, зокрема, дискримінацію навіть у
сфері соціального забезпечення. На думку К. Бернард, соціальну
політику ЄС можна розглядати по-різному: як частину права ЄС,
як важливий компонент громадянства ЄС або невід’ємний еле-
мент внутрішнього ринку ЄС. Водночас, соціальний напрям роз-
витку ЄС досі не регулює повністю ті сфери, які складають основу
соціальної політики на національному рівні: соціальне страхуван-

362
ня, соціальне забезпечення, служби охорони здоров’я, надання
допомоги, політика забезпечення житлом тощо, а спрямовано,
головним чином, на забезпечення трудових прав та регулювання
відносин у сфері праці і окремих правовідносин у соціальній
сфері. Водночас М. Фринланд звертає увагу на той факт, що у
законодавстві ЄС урегульовані питання захисту прав працівників
у випадку колективних звільнень, однак, не врегульовано в ціло-
му питання припинення трудових відносин, вирішені окремі
питання консультацій з представниками працівників замість
визначення основних засад діяльності колективного представни-
цтва та організацій працівників, сконцентровано увагу на правах
вагітних жінок-працівниць замість регламентації материнства та
батьківства в цілому, вирішені питання робочого часу, безпеки та
здоров’я працівників, а не якості умов праці у загальному аспекті.
Як результат, трудове право ЄС дійсно доповнює та іноді стримує
соціальну політику держав-членів та має широкий потенціал роз-
витку.
Сьогодні трудове право ЄС як важливий елемент економічної
інтеграції та ефективного функціонування внутрішнього ринку
розвивається за трьома основними напрямами:
— підвищення рівня забезпечення мобільності працівників;
— заборона дискримінації (прямої та опосередкованої) та
забезпечення рівних можливостей всім громадянам у сфері праці
та зайнятості в рамках ЄС;
— покращення умов праці та зайнятості.
Останні роки (2013–2014 рр.) держави під час головування у
Раді звертали увагу в рамках Європейського економічного та соці-
ального комітету на такі питання, як подолання безробіття серед
молоді та проблему високого рівня безробіття в цілому, а також на
необхідності посилення ролі механізмів соціального діалогу.
Наголошуючи на важливому значенні трудового права та соці-
альної політики ЄС для розвитку та функціонування всього
Європейського союзу, науковці неоднозначно підходять до вио-
кремлення трудового права ЄС у самостійну галузь. Деякі науков-
ці, зокрема, А. Коротаєва, розглядаючи розвиток трудового права

363
ЄС доходять висновку щодо відсутності самостійної комплексної
галузі трудового права ЄС, стверджуючи про існування на сучас-
ному етапі виключно певного комплексу норм у сфері регулюван-
ня трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, причому об’єм
яких постійно зростає. Основним аргументом вважається розви-
ток національного трудового права держав-членів, хоча й визна-
ється, що має місце зворотна тенденція щодо формування окре-
мої галузі трудового права ЄС. Незважаючи на процес впрова-
дження мінімальних трудових та соціальних стандартів, процеси
гармонізації та уніфікації існують істотні відмінності між систе-
мами трудового права держав-членів.
З іншого боку, відомий російський проф. С. Ю. Кашкін ще на
початку 2000-х рр. наголошував на існуванні трудового права ЄС
як самостійної галузі, стверджуючи, що внаслідок діяльності ЄС
склалася автономно функціонуюча цілісна галузь права ЄС —
трудове право Європейського союзу як сукупність норм права
Європейського союзу, що регулюють трудові відносини працівни-
ків із роботодавцями та інші тісно пов’язані з ними відносини, що
встановлюють права і обов’язки у сфері праці шляхом гармоніза-
ції та уніфікації норм національного законодавства держав-чле-
нів. Деякі українські дослідники, зокрема, О. Дарморіс, повністю
погоджуються з наведеним визначенням трудового права ЄС,
характеризуючи його також як сукупність норм права наднаціо-
нального рівня, що регулюють індивідуальні та колективні трудо-
ві відносини між роботодавцями та найманими працівниками і є
результатом уніфікації та гармонізації законодавства країн-членів
Європейського союзу, предмет правого регулювання якого скла-
дають ті питання, які держави-члени не можуть вирішити само-
стійно або їхнє вирішення можливе за втручання Союзу. Зокрема,
до таких відносяться питання: покращення виробничого середо-
вища з метою забезпечення охорони здоров’я та праці працівни-
ків; умов праці; захисту працівників у випадку припинення дії
трудових договорів; інформування та проведення консультацій;
представництва і колективного захисту інтересів працівників і
роботодавців, включаючи прийняття спільних рішень; умов праці

364
осіб із третіх країн, які законно перебувають на території ЄС;
інтеграції осіб, виключених із ринку праці; рівності між чолові-
ком і жінкою щодо можливостей на ринку праці та ставлення на
роботі; заборони соціального виключення.
Визначаючи трудове право ЄС як сукупність норм права ЄС у
сфері регулювання трудових та тісно пов’язаних з трудовими від-
носин, необхідно відмежовувати трудове право ЄС від європей-
ського трудового права, основу якого складають як документи,
прийняті в рамках Європейського союзу, так і в рамках Ради
Європи. Тоді, трудове право Європейського союзу є основною
складовою європейського трудового права, яке впливає на розви-
ток та функціонування інших його елементів, зокрема на розви-
ток трудових і соціальних стандартів Ради Європи.
Просте визначення трудовому праву ЄС надано Єврокомісією.
Остання розуміє трудове право як таке, що визначає права та
обов’язки працівників і роботодавців.
Таким чином, можна стверджувати про виокремлення трудово-
го права ЄС у самостійну галузь та охарактеризувати як сукупність
норм права Європейського союзу, що регулюють трудові та тісно
пов’язані з ними відносини. Трудове право ЄС має бути спрямова-
но на встановлення єдиних високих мінімальних стандартів захис-
ту трудових та соціальних прав працівників у державах-членах з
метою безпосередньо захисту працівників (як традиційна мета
трудового права) та для недопущення дискримінації та сприяння
мобільності працівників у межах ЄС, тобто впровадження однако-
вих умов для всіх громадян ЄС на ринку праці. Трудове право ЄС
безпосередньо позитивно впливає на життя майже 250 млн праців-
ників ЄС, забезпечуючи та гарантуючи захист їхніх прав та інтере-
сів. Водночас, розвиток трудового права ЄС є вигідним також для
роботодавців через чітке визначення прав та обов’язків на робочо-
му місці, регламентацію сфери охорони здоров’я працівників та
забезпечення сталого економічного розвитку.
У цілому, розвиток соціальної політики та трудового права,
зокрема на європейському рівні залежав від періодів розвитку
самого ЄС і був циклічним. Різні вектори європейської соціальної

365
політики відображали політичні і інституційні напруження в ЄС
та власну суперечливу природу щодо доцільності заходів соціаль-
ної політики на загальному європейському рівні. Політики періо-
дично поверталися до мінімалістського підходу, який базується на
нео-ліберальній моделі, хоча, поступово перевага була надана
моделі соціальної справедливості. Сьогодні держави-члени повні
рішучості продовжувати розвиток трудового права на рівні ЄС
для ефективного функціонування внутрішнього ринку.
Враховуючи історичні періоди розвитку ЄС, у розвитку євро-
пейської соціальної політики та трудового права відслідковується
7 основних етапів.
1. Період нео-лібералізму (м’якого ігнорування) 1952–1972 рр.
Розвиток європейської соціальної політики у перші 15 років з
моменту заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі
отримав в науці назву «м’якого ігнорування». З кінця 50-х років
поширеним було уявлення про отримання вигоди від зростання
конкуренції в рамках створених європейських співтовариств, яке
буде поширюватися і на всі географічні і соціальні сектори ЄС.
Зокрема, на погляди засновників Європейського економічного
співтовариства вплинули висновки Комітету Міжнародної орга-
нізації праці 1956 р. У висновках чітко визначалася відсутність
необхідності гармонізації соціальної політики на європейському
рівні. Від відкриття єдиного ринку очікувалося співпадіння виго-
ди монополій з вигодами середніх та дрібних підприємців та спо-
живачів, що, у свою чергу, мало б гарантувати економічний та
соціальний прогрес для всіх учасників, без необхідності соціаль-
ного втручання у ринок (теорія trickle dawn).
Разом з тим, деякі важливі досягнення у сфері трудового права
все ж таки в цей період були зроблені. Яскравим доказом цього є
розділ «Соціальна політика» у Римському договорі про заснуван-
ня Європейського економічного співтовариства 1957 р. Крім
того, ст. 123 ЄЕС було створено Європейський соціальний фонд,
як механізм структурної допомоги для покращення можливостей
у сфері зайнятості. Водночас, внаслідок обмеженого фінансуван-
ня, фонд був змушений спеціалізуватися на питаннях зайнятості,

366
перепідготовки працівників. Важливим досягненням у розвитку
соціальної сфери стало також закріплення у зазначеному договорі
свободи переміщення працівників, яка вимагала впровадження
однакових соціальних, податкових правил з громадянами для
працівників-мігрантів, рівності у соціальному забезпеченні. Для
реалізації цієї свободи у 1968 р. було прийнято Регламент 1612/68
про вільне пересування працівників усередині Співтовариства.
Гострим питанням, пов’язаним зі свободою вільного пересування
працівників, було закріплення можливості залишатися працівни-
кам-мігрантам після завершення трудової діяльності у відповід-
ній державі ЄС. Вирішенню цієї проблеми сприяло прийняття у
1970 р. Регламенту 1251/70/ЄЕС про право працівника залишати-
ся на території держави-члена після закінчення трудової діяль-
ності у відповідній державі. Ще одним важливим документом
стало прийняття Регламенту 1408/71/ЄЕС щодо застосування
схем соціального забезпечення до найманих працівників, до під-
приємців та членів їхніх сімей, що переїжджають в межах
Співтовариства. Ці три регламенти довгий час були одними з
основних елементів вторинного законодавства ЄС у сфері трудо-
вого та соціального права.
2. Соціальна діяльність: «людський імідж» ЄС (1972–1980 рр.).
Каталізатором динамізму другого періоду розвитку європейської
соціальної політики став Паризький саміт 1972 р. Під час саміту
обговорювалася необхідність координації економічної інтеграції
спільно із соціальною гармонізацією та було проголошено поча-
ток розвитку нового «людського іміджу» ЄС. Нова ініціатива сто-
совно соціальної діяльності з’явилася у період зростаючої неста-
більності в міжнародній економічній сфері, яка передувала кризі
1973 р. та була початком економічного спаду у державах-членах.
Така нестабільність підривала довіру до нео-ліберальної основи та
звільняла місце для нових соціальних рухів. Соціал-демократичні
уряди в найвпливовіших державах ЄС перейшли до моделей соці-
альної єдності та шукали можливі шляхи збереження їхнього
високого рівня соціального захисту незалежно від вільного пере-
міщення працівників, завдяки поширенню їхніх стандартів на

367
інших членів ЄС. Тому, національні економічні і політичні групи
побачили можливості отримання вигоди від спільних дій та коор-
динації у соціальній політиці на європейському рівні.
У січні 1974 р. Рада прийняла Резолюцію щодо програми соці-
альних дій для ЄЕС (перша соціальна програма дій). У фокусі
програми було 4 головні сфери діяльності з трудового права:
— рівне ставлення до жінок та чоловіків на роботі;
— перспективи гармонізації трудового права;
— загальні стандарти умов праці;
— наднаціональна зайнятість і регіональна політика.
Незважаючи на те, що трудове право було стержнем цієї першої
програми, деяка увага все ж таки зосереджувалася і на проведенні
консультацій між державами щодо соціального захисту та співро-
бітництва інститутів ЄС з національними системами держав-чле-
нів у боротьбі з бідністю. Тобто, умови сприяли подальшому розви-
тку законодавства ЄС у сфері трудового права. Зокре­ма, було при-
йнято основні директиви у сфері гендерної рівності щодо оплати
праці, рівного ставлення та соціального забезпечення (Дирек­
тиви  75/117/ЄЕС, 76/207/EEC, 79/7EEC), у сфері захисту прав
працівників при реструктуризації компаній (Ди­рек­ти­ви 75/129/
EEC, 77/187/EEC, 80/987/EEC), у 1975 р. було також створено
новий фонд — Європейський регіональний фонд розвитку.
На жаль, у кінці 70-х рр. діяльність ЄС у соціальній сфері уві-
йшла в фазу стагнації. Необхідність одностайності для прийняття
соціальних заходів було однією з причин такої ситуації. Відповідно,
більшість пропозицій Комісії були заблоковані відсутністю кон-
сенсусу в Раді.
3. Відсутність регулювання та повернення нео-лібералізму
(1980–1985 рр.). Наприкінці 70-х рр. — початку 80-х рр. філософія
відсутності регулювання та контролю в галузі соціального та тру-
дового права була сприйнята деякими державами ЄС (зокрема,
Великобританією) як основна міра у боротьбі з підвищенням
тиску глобальної конкуренції. Така позиція знов відображала нео-
ліберальну прихильність гнучкості ринку праці — філософії
захисту підприємців від обтяжуючого соціального регулювання.

368
Цю позицію активно підтримували політики ультранаціоналіс-
тичних поглядів в урядах держав, які, взагалі, не погоджувалися з
втручанням ЄС у будь-яку сферу, зокрема і соціальну, розглядаю-
чи це як заходи зі збереження державності та суверенітету.
Наслідком такої політики стало прийняття відносно невеликої
кількості документів у цей період, переважна більшість з яких не
мала юридично обов’язкової сили (рекомендації, програми тощо).
Серед програм дій, які приймала Комісія, було декілька програм
у сфері професійного навчання, програма обміну студентами та
викладачами університетів.
4. Європейський соціальний простір (1986–1992 рр.). На початку
80-х рр., французький соціалістичний уряд Ф. Міттерана розпо-
чав реанімацію ідеї «людського іміджу Європи». У Раду було віді-
слано меморандум з пропозицією створення Європейського соці-
ального простору, головним завданням якого бачилося вирішен-
ня проблем зайнятості в ЄС. Однак тільки у 1984 р. із призна­ченням
нового складу Комісії під керівництвом Ж. Делора, ці ідеї отрима-
ли шанс бути реалізованими. Ж. Делор постійно наголошував на
необхідності соціального розвитку в рамках ЄС. На одній з офі-
ційних промов як Голова Комісії у 1986 р. він заявив, що створен-
ня великого економічного простору, яке засновано на вільному
ринку та діловій співпраці, не може бути ні пояснено, ні досягну-
то без гармонізації у соціальному законодавстві. А кінцевою
метою європейської інтеграції, на його думку, має бути створення
Європейського соціального простору.
Важливе значення у розвитку соціальної політики ЄС мало
прийняття у 1986 р. Єдиного Європейського Акта. Акт запрова-
див нову законодавчу основу у прийнятті рішень, згідно з якою
з’явилася можливість прийняття рішень кваліфікованою більшіс-
тю. Вперше було додано статтю, яка запровадила правову основу
для прийняття положень щодо поліпшення здорового та безпеч-
ного робочого середовища. Ще одним доробком ЄЄА було поло-
ження його преамбули про повагу ЄС до прав та свобод громадян,
які визначені Європейською конвенцією про захист прав людини
та основних свобод та Європейською соціальною Хартією. Разом

369
з тим, включення у правову систему ЄС принципів свободи, рів-
ності, соціальної справедливості, не впроваджувало будь-яких
конкретних прав.
У 1989 році було прийнято Європейську хартію основних соці-
альних прав працівників, яку підписали всі держави-члени, за
виключенням Великобританії. Хартія була присвячена захисту
прав працівників, особливо — захисту працівників-мігрантів, які
скористалися свободою вільного переміщення. Було закріплено
право на справедливу винагороду, на покращення умов праці.
Також увага приділялася соціальному захисту окремих вразливих
груп населення, зокрема захисту інвалідів, безробітних, осіб
похилого віку, молоді. У цілому, Хартія відображала 3 основні ідеї
соціального розвитку 80-х рр. минулого століття: 1) зближення
національних систем трудового права; 2) ідея закріплення на рівні
ЄС мінімальних трудових стандартів, визнання державами-чле-
нами мінімальних соціальних стандартів, подолання різних форм
соціального демпінгу та ринкового дисбалансу; 3) визнання на
рівні ЄС фундаментальних соціальних прав. На жаль, Хартія
основних соціальних прав працівників не набула юридично
обов’язкової сили.
5. Маастрихтський договір та нова ера соціальної політики
(1992–2000 р.). Важливою стадією розвитку європейської соціаль-
ної політики стало прийняття у 1992 р. Договору про заснування
Європейського союзу та Договору по Європейське співтовариство,
які набули чинності вже у 1993 р. У преамбулі Маастрихтського
договору закріплена необхідність сприяння економічному та соці-
альному прогресу, що в самому тексті договору віднесено до цілей
ЄС. Договір установив також новий принцип у соціальній політиці
ЄС — принцип соціального партнерства. Тобто, було передбачено
право профспілок та організацій роботодавців брати участь у роз-
робці соціальної політики ЄС за допомогою колективних перего-
ворів. Передбачено було і впровадження консультацій соціальних
партнерів при розробці європейської соціальної політики.
Однак на Маастрихтському саміті не вдалося переконати
Великобританію змінити своє ставлення та політику у сфері

370
соціального захисту. Великобританія висловлювалася катего-
рично проти надання органам ЄС компетенції у сфері соціаль-
ної політики, намагаючись залишити її у виключно національ-
ній площині. Внаслідок цього жодна пропозиція про внесення
змін до договору, яка б стосувалися соціальних питань не могла
бути реалізованою. Єдиним виходом з ситуації, яка склалася,
було відокрем­лення у Маастрихтському договорі важливих на
той час інституційних реформ від соціальних питань. Результатом
такого підходу стало прийняття Угоди про соціальну політику
між державами-членами та Співтовариством, за виключенням
участі Великобританії, як додаткового протоколу до Маастрихт­
ського договору. Угода передбачала значне розширення компе-
тенції Співтовариства у соціальній сфері, у деяких питаннях
принцип одностайності у прийнятті рішень було змінено на
принцип кваліфікованої більшості, впроваджено було правову
інституціоналізацію соціального діалогу в формі обов’язкових
консультацій.
Незважаючи на Угоду, пост-маастрихтський період характери-
зується невирішеністю суперечностей та загостренням політич-
ного тиску.
Зі зміною влади у Великобританії у 1997-му р., коли Уряд було
сформовано Лейбористською партією, всі основні положення
Угоди про соціальну політику було інкорпоровано в Амстердам­
ський договір 1997 р., а сама Угода втратила силу.
Основною соціальною проблемою цього періоду державами-
членами та інститутами ЄС вважалося безробіття. На саміті у
1994  р. було проголошено план дій по боротьбі з безробіттям.
У  1995  р. прийнято Білу книгу з соціальної політики, згідно з
якою програма соціальної діяльності присвячувалася чотирьом
головним темам:
— створенню нових робочих місць (пропозиції по боротьбі з
безробіттям, внесення змін і в систему пенсійного забезпечення
тощо);
— рівним можливостям;
— соціальному захисту;

371
 — аналізу та дослідженню проблем соціальної політики.
Амстердамський договір 1997 р. розширив компетенцію ЄС,
надав можливість прийняття директив з питань покращення умов
праці та життя, забезпечення гідного соціального захисту, розви-
тку людських ресурсів у світлі високого рівня безробіття, у сфері
боротьби з соціальним виключенням людей з ринку праці (колиш-
ня ст. 117). Були також визначені сфери, в яких дозволялося при-
ймати рішення кваліфікованою більшістю. Зокрема, у сфері
покращення умов праці, інформації та консультації з працівника-
ми, рівності жінок та чоловіків у сфері зайнятості, сприяння рів-
ним можливостям та рівному ставленню до жінок та чоловіків.
Водночас, Директиви ЄС щодо мінімальних вимог мали тільки
доповнювати політики держав-членів. Крім того, з багатьох
пи­тань соціальної сфери залишався принцип одностайності при
прийнятті рішень. Договір також розширив поняття рівної оплати
праці за рівну роботу, включивши до його змісту оплату за рівно-
цінну роботу.
Таким чином, напередодні ХХІ століття трудове право ЄС
отримало серйозний концептуальний розвиток, а юридичну базу
політики ЄС у сфері трудового права можна було вважати сфор-
мованою. Проте чотири головні теми соціальної політики чекали
на подальше вирішення: захист прав працівників, індустріальна
демократія, рівність на робочому місці, здоров’я та безпека.
6. Хартія ЄС про основні права людини та Лісабонський процес
(2000–2009 рр.). Цей період розвитку соціальної політики харак-
теризується успіхом введення Євро — єдиної валюти ЄС, при-
йняттям Хартії основних прав ЄС, Лісабонським самітом,
Ніццьким договором, провалом прийняття Конституції ЄС,
а  також численними документами законодавства ЄС, що було
прийнято у сфері трудового права.
Однак одним з найважливіших досягнень цього періоду можна
вважати розробку та прийняття Хартії основних прав ЄС. Хартія
стала першим власним каталогом прав людини в ЄС, який
об’єднав положення всіх трьох поколінь прав людини, закріплю-
ючи права на життя, соціальні гарантії та, навіть — захист довкіл-

372
ля. Окремий розділ Хартії під назвою «Солідарність» спрямовано
на досягнення соціальної справедливості у суспільстві, закріплен-
ня основних прав працівників, права соціального забезпечення,
охорону здоров’я, захисту від незаконного звільнення, заборону
дитячої праці та на встановлення інших соціальних гарантій.
Проголошена 7 грудня 2000 р. як спільний акт трьох інститутів
ЄС (Європарламенту, Комісії та Ради) Хартія стала важливим
документом, який відобразив нові тенденції та розвиток соціаль-
ної політики в ЄС. Утім, Хартія, як і прийнята у 1989 р. Хартія
основних соціальних прав працівників, не отримала одразу юри-
дично обов’язкової сили. Це було пов’язано з тим, що держави-
члени вважали політично складною втрату своїх абсолютних
повноважень у деяких вразливих сферах, зокрема, у сфері соці-
альної політики.
У лютому 2000 р. на Лісабонському саміті була прийнята
Програма дій ЄС у сфері економіки, зайнятості та соціальної
політики на 2000–2005 рр., а головним завданням Союзу на
початку нового тисячоліття було визнано необхідність зробити
економіку ЄС ще більш конкурентоздатною, яка ґрунтувалася би,
зокрема, на збільшенні робочих місць та зростанні рівня соціаль-
ної єдності.
Прийнятий у 2001 р. Ніццький договір, хоча й мав інше завдан-
ня, однак також розширив коло питань, які входять до компетен-
ції ЄС, включаючи боротьбу зі злиденністю, модернізацію систем
соціального захисту тощо. Також було передбачено створення
нового органу ЄС — Комітету соціального захисту з консульта-
тивним статусом.
У цей період також було закладено основи подальшого розви-
тку та реформування трудового права ЄС. У Зеленій книзі
«Модернізація трудового права для подолання викликів ХХІ сто-
ліття» 2006 р. визначено, що традиційна модель відносин у сфері
зайнятості не забезпечує захист працівників, які мають пристосо-
вуватися до змін, викликаних глобалізаційними процесами.
Поширення альтернативних моделей трудових відносин, таких як
строкові трудові договори, неповна зайнятість, договори за викли-

373
ком, із запозиченими працівниками, фрілансерами тощо, можуть
сприяти підвищенню продуктивності та конкурентоздатності
через мінімізацію витрат, пов’язаних із захистом працівників,
витратами на соціальне страхування. Відповідь на ці виклики
Комісія знайшла у скандинавській концепції флексек’юріті
(«flexicurity» — захищена гнучкість) та прийняла документ «На
шляху до спільних принципів флексек’юріті: більше та кращі
робочі місця через гнучкість та безпеку», в якому флексек’юріти
бачиться як поєднання гнучкого ринку праці та високого рівня
соціального захисту. Тобто, мова не йде про дерегуляцію та надан-
ня роботодавцям свободи в їхній відповідальності перед праців-
никами. Роботодавці мають інвестувати в знання та професійні
навички своїх працівників, підвищуючи адаптаційні здібності
працівників та підприємств. Водночас, Комісія визнає, що збере-
ження роботи не завжди є можливим, тоді особі має бути надано
безпечну зміну роботи та забезпечення на належному рівні періо-
дів безробіття, якщо такі виникнуть. В цілому, філософія
флексек’юріті полягає у кращій підготовці працівників до різних
змін (професії, місця роботи) за умовами належного рівня соці-
ального захисту. Комісія сформулювала вісім основних принци-
пів флексек’юріті, серед яких важливе значення мають баланс між
правами та обов’язками, відповідальністю роботодавців, праців-
ників, тих, хто шукає роботу, державною владою; сприяння вну-
трішній та зовнішній флексек’юріті, підтримка гендерної рівності
та можливості поєднання роботи та сімейного життя.
7. Новітній етап розвитку соціального і трудового права ЄС
(з 2009 р.). Зі вступом в силу 1 грудня 2009 р. Лісабонського дого-
вору розпочався новий етап розвитку не тільки трудового права
ЄС, а й новий етап розвитку Європейського союзу в цілому.
Лісабонський договір інкорпорував у сфері трудового права всі
основні положення попередніх договорів та неприйнятої Консти­
туцій, визначивши у ст. 3 основні цілі соціальної політики ЄС.
Деталізовано було компетенцію ЄС у сфері трудового права у роз-
ділі ХІ «Зайнятість» та розділі Х «Соціальна політика». Однак
Договір практично не містив нових положень. Нововведенням

374
вважається ст. 152, яка визначає роль соціальних партнерів та зна-
чення тристороннього соціального саміту.
Значним досягненням Лісабонського договору в соціальній
сфері стало надання Хартії основних прав ЄС юридично обо­
в’язкової сили. У статті 6 ДЄС зазначається, що Союз визнає
права, свободи та принципи, які закріплені у Хартії від 7 грудня
2000 р. та адаптованої 12 грудня 2007 р., що має таку саму юридич-
ну чинність, як і Договори. Проте, незважаючи на перегляд поло-
жень Хартії перед підписанням Лісабонського договору, всі осно-
вні соціально-економічні права залишилися незмінними. А закрі-
плення на загальному рівні ЄС соціальних прав людини, визнаних
Хартією, має сприяти реалізації головних завдань соціальної
політики взагалі.
У цілому, розвиток соціальної політики та трудового права ЄС
не завершився. Навпаки, існування суттєвих розбіжностей у
поглядах між деякими державами-членами на соціальну політику,
відмінності у рівні соціального захисту та забезпечення гідних
справедливих умов праці створюють підстави для подальшої
роботи з уніфікації трудового права. З іншого боку, розвиток тру-
дового права у найбільш економічно розвинутих державах-членах
окреслює нові напрями та тенденції, які вимагатимуть перегляду
чинних та розробки нових норм.
Технічний прогрес, інноваційні технології, зростання конку-
ренції, глобалізація, швидкі зміни споживчого попиту, фінансові
та економічні кризи кидають нові виклики державам-членам ЄС
та вимагають забезпечення як гнучкості трудового права, так і
стабільності та гарантій захисту працівників. Розробляються та
поширюються нові теорії, наприклад, в умовах фінансової неста-
більності та кризової ситуації, держави-члени втілюють у своє
трудове законодавство концепцію «флексек’юріті», про яку вже
зазначалося, яка є ключовим елементом Керівних принципів
зайнятості та Європейської стратегії зайнятості. ЄС активно
сприяє розвитку корпоративної соціальної відповідальності, яка,
незважаючи на різні визначення, характеризується як добровіль-
на інтеграція компаніями соціальних та екологічних проблем у

375
свої бізнес-операції та передбачає, зокрема, сприяння включен-
ню вразливих груп осіб до ринку праці, зростанню інвестицій у
навчання та підвищення кваліфікації працівників. З метою роз-
витку соціальної відповідальності у 2001 р. Комісією було розро-
блено Зелену книгу «Сприяння Європейським засадам соціальної
відповідальнотсі» (Green Paper «Promoting a European framework
for corporate social responsibility»). У 2002 р. Комісія презентувала
Європейську стратегію корпоративної соціальної відповідальнос-
ті, яка періодично переглядається. Остання Європейська страте-
гія корпоративної соціальної відповідальності була прийнята на
період 2010–2014 рр.
Водночас, деякі концепції та теорії, що були поширені у пері-
од становлення трудового права ЄС, набувають періодичної
актуальності залежно від розвитку самого ЄС, зокрема питання
соціального демпінгу. Директива 96/71/ЄС щодо працівників,
які знаходяться у відрядженні в рамках надання послуг, визна-
чила, що таким відрядженим працівником у сенсі Директиви є
працівник, якого тимчасово роботодавець відправив для вико-
нання трудової функції на територію іншої держави. Метою
Директиви 1996 р., яка була прийнята під впливом практики
Суду ЄС, було поширення на відряджених працівників міні-
мальних умов праці приймаючої держави. Застосування праці
тимчасово відправлених працівників є вигідним для ринку праці
та бізнесу держав ЄС, однак, це не повинно використовуватися
як спосіб обійти мінімальні соціальні стандарти, встановлені у
приймаючої держави. Втім, на практиці соціальні та трудові
стандарти часто не поширюються на працівників у відрядженні
та можуть вважатися проявом соціального демпінгу. Вико­
ристання праці відповідної категорії працівників зросло після
розширення ЄС, ураховуючи значно нижчий рівень оплати
праці в нових державах-членах ЄС. Неоднозначною є й практи-
ка Суду ЄС, який підтвердив у рішеннях у справах Вікінг (спра-
ва С-438/05 International Transport Wor­kers’ Federation and Finnish
Seamen’s Union v Viking Line [2007]), Лаваль (справа С-341/05
Laval v Svenska Byggnadsarbetareförbundet [2007]), Рю­ферт (спра-

376
ва С-346/06 Dirk Rüffert v. Land Niedersachsen [2008]) фундамен-
тальність права на страйк та колективні дії, а з іншого боку,
застосував вузький підхід до розуміння виправдання та пропор­
ційності, визначивши, що у ситуаціях, коли страйки викликані
застосуванням дешевшої робочої сили за рахунок відряджених
працівників з інших держав ЄС, вони можуть порушувати права
вільного пересування та свободу надання послуг. Практика Суду
ЄС у зазначених справах може надати поштовх для розгляду тру-
дового права як такого, що заважає конкуренції.
Під тиском європейських профспілок, головним чином,
Європейської конфедерації профспілок у 2014 р. Європарламентом
було схвалено нову Директиву, спрямовану на посилення конт­
ролю та обмеження можливості зловживання використанням
роботодавцями праці відряджених працівників. Нова Директива
зазнала критики з блоку різних держав, хоча її положення не
будуть імплементовані раніше 2016 р. З метою сприяння подаль-
шій реалізації свободи вільного пересування працівників у квітні
2014 р. було прийнято також нову Директиву 2014/54 про заходи,
що сприяють здійсненню прав працівників у контексті свободи
їхнього пересування.
У цілому, майбутній розвиток трудового права ЄС закладено у
документах Комісії, що окреслюють розвиток соціальної політи-
ки та політики зайнятості ЄС: «Модернізація трудового права для
подолання викликів ХХІ століття» 2006 р., «Можливості, доступ
та солідарність: на шляху до нового соціального виміру у ХХІ сто-
літті в Європі» 2007 р., «Оновлений Соціальний порядок денний:
можливості, доступ та солідарність» 2008 р., «На шляху до спіль-
них принципів флексек’юріті: більше та кращі робочі місця через
гнучкість та безпеку» тощо.
Економічна криза 2008 р., падіння розвитку економіки, ВВП,
зростання рівня безробіття змусили переглянути достатньо амбі-
ційну у сфері захисту прав працівників Лісабонську стратегію,
в  рамках якої працівники не розглядалися більше як пасивні
бенефеціарії соціальних прав, вони були наділені відповідальніс-
тю за підтримання та підвищення свого професійного рівня та

377
професійних навичок та привабливість для роботодавців, тобто
конкурентоздатність на ринку праці. Зміни, які були запровадже-
ні у Лісабонській стратегії увійшли у нову Стратегію розвитку
«Європа 2020», схвалену в березні 2010 р.
Глобальна стратегія розвитку ЄС «Європа 2020», яка спрямова-
на на подолання кризи та створення більш сприятливих умов для
більш конкурентної економіки з більш високим рівнем зайнятос-
ті, базується на трьох основних пріоритетах: розвиток економіки
за рахунок науки та інновацій; сприяння розвитку більш ресур-
созберігаючої, зеленої та конкурентоздатної економіки; сприян-
ня розвитку економіки з високим рівнем зайнятості та забезпе-
ченням соціального і територіального єднання. Стратегія містить
5 основних напрямів, зокрема й такі, що безпосередньо пов’язані
з розвитком та регламентацією трудових і соціальних відносин:
у  сфері зайнятості, інновацій, освіти, боротьби з бідністю. При­
чому особливе значення має бути надано створенню нових місць
роботи та скороченню бідності.
У рамках зазначених пріоритетних сфер увага приділяється
підвищенню рівня зайнятості через створення більшої кількості
та кращих робочих місць, особливо для жінок, молоді та літніх
працівників, наданню допомоги людям різного віку брати участь
на ринку праці за допомогою підвищення кваліфікацій та пере-
кваліфікації та модернізації ринків праці та системи соціального
забезпечення. Прогнозується досягти 75 % зайнятості серед насе-
лення від 20 до 60 років, включаючи законних мігрантів та осіб,
що не можуть виконувати некваліфіковану та просту роботу.
Поставлено завдання як мінімум на 20 млн скоротити кількість
людей, які знаходяться за межею бідності, зменшити кількість
осіб, які не завершують загальну освіту до рівня менш 10  %.
Забезпечення кращого освітнього рівня сприятиме працевлашту-
ванню, підвищенню рівня зайнятості та скороченню бідності.
Розширення можливостей для наукових досліджень та інновацій
у всіх секторах економіки у поєднані з ефективним використан-
ням ресурсів має сприяти конкурентоздатності та створенню
нових робочих місць.

378
 У рамках Стратегії 2020 було розроблено Європейську страте-
гію зайнятості, що набула значення платформи кооперації для
держав ЄС у питаннях обміну інформацією, обговорення та
координації їхньої політики зайнятості. За пропозицією Комісії
було прийнято Керівні принципи зайнятості з метою виокрем-
лення пріоритетів у питаннях зайнятості, у 2012 р. запропонова-
но так званий Пакет зайнятості, що передбачав комплекс захо-
дів із забезпечення громадян ЄС робочими місцями, за підтрим-
ки Європейської обсерваторії зайнятості було розроблено
Порядок денний для нових професійних можливостей та робо-
ти, Програму взаємного навчання. Поряд з відомими структура-
ми та фондами активно створюються нові, реформуються та
оновлюються діючі. Окрім роботи Європейського соціального
фонду, Економічного та соціального комітету, Постійного комі-
тету з питань зайнятості, Комітету соціального захисту, успішно
функціонують Європейська агенція з питань покращення умов
праці та стандартів життя, Європейський центр розвитку про-
фесійної освіти, Європейська агенція з безпеки, гігієни та захис-
ту здоров’я на роботі, Програма зайнятості та соціальних інно-
вацій ЄС, Європейський портал трудової мобільності, Європей­
ський фонд адаптації до глобалізаційних викликів тощо.
Необхідною складовою реалізації зазначених програм та досяг-
нення поставлених цілей буде подальший розвиток трудового
права Європейського союзу. В інтересах ЄС в умовах зростання
рівня глобалізації економіки сприяти підвищенню стандартів
праці у всьому світі, активно співпрацюючи з компетентними
міжнародними органами і в рамках двосторонньої дії у відноси-
нах з третіми країнами. Незважаючи на те, що в державах ЄС
функціонує найбільш розвинені трудове право та системи соці-
ального захисту, вирішення нових проблем і викликів, які
постають, будуть й надалі стимулювати розвиток трудового і
соціального права Європейського союзу та сприяти їхньому
поширенню на території інших держав.

379
 9.2. Заборона дискримінації
у трудовому праві ЄС
Загальна заборона дискримінації в праві ЄС.
Рівне ставлення та недискримінація є одним з основних прин-
ципів функціонування ЄС та фундаментальне право людини, яке
широко визнається і захищається Європейським союзом.
Відповідно до ст. 2 ДФЄС визначено, що Європейський союз
засновано на загальних цінностях держав-членів, якими, зокре-
ма, є повага людської гідності, рівності, недискримінації. Стат­
тя  21 Хартії основних прав ЄС забороняє будь-яку дискриміна-
цію. Встановлюються заборона дискримінації за ознаками статі,
раси, кольору шкіри, етнічного або соціального походження,
генетич­них рис, мови, релігії або переконань, політичних або
будь-яких інших поглядів, приналежності до національних мен-
шин, майнового положення, місця народження, інвалідності,
віку або сексуальної орієнтації. Окремо забороняється у ст. 21
Хартії основних прав ЄС дискримінація за ознакою громадян-
ства. Заборона дискримінації за ознакою державної приналеж-
ності закріплена також у ст. 18 ДФЄС. Водночас, Хартія не надає
органам ЄС компетенції щодо прийняття антидискримінаційних
законів у сферах діяльності держав-членів або приватних осіб та
не встановлює більш широкої заборони дискримінації в зазначе-
них сферах. Компетенція ЄС стосовно прийняття законодавчих
актів, включаючи гармонізацію законодавчих та процесуальних
положень держав-членів, визначена у ст. 19 ДФЄС. Така компе-
тенція поширюється тільки на боротьбу з дискримінацією за пев-
ними ознаками: статі, раси або етнічного походження, релігії або
переконань, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації (ст.  19
ДФЄС), хоча у ст. 10 ДФЄС визначено, що заборона дискриміна-
ції є важливим принципом, який охоплює всі напрями політики
та діяльності Європейського союзу.
Сфера дії принципу рівного ставлення не була однаковою
впродовж всієї історії розвитку ЄС. Тривалий період заборона
дискримінації обмежувалася фактично ознаками громадянства та

380
статі. Однак поступово сферу застосування принципу було роз-
ширено на заборону за ознаками расового та етнічного походжен-
ня, релігії та переконань, інвалідності, віку, сексуальної орієнтації
тощо, особливо з прийняттям у 2000 р. нового антидискриміна-
ційного законодавства. У цілому, розвиток права ЄС впливав на
розвиток принципу недискримінації, який вважається автоном-
ною сферою права та політики ЄС. Так, із розвитком імміграцій-
ного законодавства було прийнято норми, спрямовані на забез-
печення рівного ставлення до працівників із третіх країн; з поши-
ренням використання нетрадиційних видів трудових відносин та
регламентації їх у законодавстві ЄС, постало питання про поши-
рення сфери дії принципу рівного ставлення та недискримінації
на відповідні категорії працівників. Разом з тим, первинні підста-
ви заборони дискримінації також можуть набувати нової актуаль-
ності. Якщо забезпечення рівного ставлення та недискримінації
за ознакою громадянства було необхідним з самого початку
запровадження свободи вільного пересування працівників та зго-
дом у рамках громадянства ЄС, то нової актуальності та перевірки
на ефективність функціонуючих механізмів зазначений принцип
отримав із розширенням ЄС у 2004 та 2007 рр. Деякі прояви дис-
кримінаційного ставлення до громадян нових держав-членів,
зокрема з Румунії в Італії та з Польщі в Північній Ірландії, поста-
вили перед Судом ЄС питання щодо можливості застосування
законодавства не тільки стосовно заборони дискримінації за
ознакою громадянства, але й за етнічним походженням, що, нада-
вало би більшого захисту відповідним категоріям громадян ЄС.
Достатньо новим аспектом розвитку принципу недискриміна-
ції вважається часткове поширення рівного ставлення між грома-
дянами ЄС та громадянами третіх країн, які законно перебувають
та працюють на території ЄС, та яким поступово ЄС відкриває
доступ до прав, що випливають зі свободи вільного пересування.
Головним чином, мова йде про громадян третіх країн, що прожи-
вають на довгостроковій основі або є власниками блакитних карт.
Статус громадян третіх країн, що проживають на довгостроковій
основі, регулюється Директивою 2003/109/ЄС, в якій визначено,

381
що рівне з громадянами ЄС ставлення такі особи отримують у
сфері зайнятості, освіти та професійного навчання, включаючи
визнання кваліфікацій, у сфері соціального забезпечення та
допомоги, податкових пільг, доступу до товарів та послуг, включа-
ючи отримання житла, права на вступ до професійних організацій
тощо. Водночас, достатньо широкий перелік прав поєднується зі
значною кількістю виключень та обмежень. В цілому, справедли-
вою є критика Директиви стосовно незакріплення загального
розуміння принципу рівного ставлення в її контексті та концен-
трації уваги на інших питаннях.
Директива 2009/50/ЄС щодо умов в’їзду та проживання грома-
дян третіх країн з метою здійснення висококваліфікованої роботи
(блакитна карта ЄС), яка була прийнята для залучення високо­
кваліфікованих спеціалістів з інших держав — не членів ЄС, міс-
тить певні положення, які також стосуються рівного ставлення.
Так, з блакитною картою громадяни третіх країн та члени їхніх
сімей можуть не тільки в’їжджати і перебувати на території держа-
ви-члена, яка видала карту, вільно пересуватися та переїжджати в
іншу державу-член, працювати у відповідному секторі, але й
користуватися певними однаковими правами з громадянами
щодо, наприклад, умов праці, соціального забезпечення, пенсії,
визнання дипломів, освіти та професійного навчання. Після двох
років легального працевлаштування, вони можуть отримати рівні
права з громадянами у сфері доступу до будь-якої висококваліфі-
кованої роботи.
Новим напрямом поширення принципу недискримінації є його
застосування як методу при регулювання праці осіб, що працюють
в рамках різних видів нетрадиційних трудових договорів, зокрема,
запозичені працівники, працюючи в рамках неповного робочого
часу, чітко визначеного періоду в рамках строкових договорів тощо.
У Директивах 97/81/ЄС щодо неповного робочого часу, 1999/70/
ЄС щодо строкових трудових договорах та 2008/104/ЄС стосовно
агенцій тимчасової зайнятості передбачається застосування до від-
повідних категорії працівників принципу рівного ставлення у
порівнянні з особами, які працюють в рамках повного робочого

382
часу. Разом з тим, у Директивах зазначається, що неоднакове став-
лення до відповідних категорій працівників може бути виправда-
ним, виходячи з об’єктивних причин.
У цілому, сучасний підхід до розуміння рівних можливостей в
ЄС змінився. Визнається, що значна кількість осіб, фактично
виключених з ринку праці (молодь, особи похилого віку, інваліди,
певні категорії жінок тощо), стикаються з формальними дискри-
мінаційними перешкодами з їх участю в ньому. Прийняті
Директиви повинні бути спрямовані не просто на боротьбу з дис-
кримінацією, а на запровадження активної політики у сфері рин­
ку праці та на реальне скасування бар’єрів доступу осіб до роботи.
Комісія неодноразово підкреслювала, що враховуючи неможли-
вість суспільства забезпечити рівний результат праці для своїх
громадян, воно має сприяти просуванню рівних можливостей.
В цьому аспекті основною метою ЄС повинно бути забезпечення
кожному рівного доступу з тим, щоб перетворити теоретичну рів-
ність можливостей та активне громадянство на реальність. Нова
роль законодавства з рівних можливостей передбачає підвищення
рівня участі осіб на ринку праці, включаючи турботу про соціаль-
не єднання, зокрема, широкий доступ працівників, особливо
працюючих жінок, до дитячих закладів та закладів для догляду
інших утриманців. Також, реальна рівність можливостей пов’язана
і з солідарністю, що проявляється у наданні допомоги тим, хто не
може користуватися наданими можливостями.
Незважаючи на розширення сфери застосування принципу
недискримінації з розвитком права ЄС, законодавство не надає
визначення поняття принципу недискримінації. Розуміння рів-
ного ставлення та недискримінації у загальному сенсі було роз-
тлумачено у практиці Суду ЄС. Дискримінація має місце, коли до
двох схожих з фактичної та правової точки зору категорій осіб,
ситуацій застосовується неоднакове ставлення або навпаки, коли
до різних груп запроваджується однакове ставлення (case T-10/93
A v. Commission [1994]). Ситуації, групи осіб, які порівнюються,
мають бути належними для співставлення. Суд не завжди розши-
рено підходить до цього питання. У справі Österreichischer

383
Gewerkschaftsbund Суд аналізував на предмет дискримінації поло-
ження австрійського законодавства про розмір виплат при звіль-
ненні працівника. Розмір виплати залежав від стажу роботи, до
якого не включалися періоди знаходження у декретній відпустці,
однак включався період служби в армії. Суд ЄС, визначаючи, що
військову службу як обов’язкову мали нести виключно чоловіки,
а відпустки для догляду за дитиною у 98 % випадків брали жінки,
встановив наявність абсолютно неоднакових підстав для регулю-
вання цих періодів, що не надавало можливості для їхнього порів-
няння та, таким чином, не становило дискримінації (спра-
ва  С-220/02 Österreichischer Gewerkschaftsbund, Gewerkschaft der
Privatangestellten v Wirtschaftskammer Österreich [2004]).
У сфері трудового та соціального права ЄС принцип недискри-
мінації впроваджується за допомогою законодавства ЄС, яке
може бути поділено на три групи залежно від дискримінаційних
ознак:
— забезпечення недискримінації за ознаками расового, етніч-
ного походження (Директивою 2000/43/ЄС);
— забезпечення недискримінації за ознаками релігії або пере-
конань, інвалідності, віку, сексуальної орієнтації (Директивою
2000/78/ЄС);
— забезпечення рівноправності між жінками та чоловіками в
професійному житті (Директива 2006/54/ЄС).

Заборона дискримінації за ознаками расового, етнічного похо­

дження, релігії або переконань, інвалідності, віку, сексуальної орієн­
тації. У кінці минулого століття держави досягли консенсусу
щодо необхідності розширення компетенції ЄС та прийняття
законодавства у сфері заборони дискримінації. Розширення ком-
петенції ЄС щодо регулювання питань заборони дискримінації за
ознаками, відмінними від громадянства та статі було запровадже-
но Амстердамським договором (ст.  19 ДФЄС) та стосувалося
расового, етнічного походження, релігії та переконань, інвалід-
ності, віку, сексуальної орієнтації. У 2000 р. було прийнято дві
Директиви, які регламентували на рівні ЄС заборону дискриміна-

384
ції за перерахованими ознаками: Директиву 2000/43/ЄС щодо
імплементації принципу рівноправності осіб незалежно від расо-
вої або етнічної приналежності та Директиву 2000/78/ЄС, що
встановлює загальні рамки рівноправного поводження у сфері
зайнятості та професійної діяльності.
Обидва документи застосовують однакові підходи до заборони
дискримінації та встановлюють заборону як прямої, так і опосе-
редкованої дискримінації (ст. 2). Пряма дискримінація означає
ситуації, коли одна особа знаходиться у менш сприятливих умо-
вах порівняно з тим, в яких знаходиться інша особа в такій самій
ситуації, враховуючи наявність однієї з дискримінаційних ознак.
Дискримінація забороняється навіть у ситуації, коли вона стано-
вить незначну перешкоду для рівного доступу до праці (спра-
ва  167\73 Commission v France [1974]). Пряма дискримінація є
прямим порушенням принципу рівності та не може бути виправ-
даною. Хоча, існують чітко визначені виключення, які застосову-
ються щодо певних видів трудової діяльності в силу їхньої специ-
фіки. Так, не вважаються дискримінацією відмінності у пово­
дженні на основі віку, якщо це закріплено в законодавстві, має
законну мету, а засоби досягнення цієї мети — адекватні та необ-
хідні. Такі відмінності можуть включати й визначення максималь-
ного віку прийому на роботу або мінімальних умов щодо віку,
професійного досвіду або робочого стажу для отримання роботи
або певних переваг, пов’язаних з зайнятістю (ст.  6 Директиви
2000/78/ЄС). Не визнається дискримінацією застосування робо-
тодавцями необхідних заходів, щоби там, де у конкретному
випадку це необхідно, надавати можливість особам з обмеженими
фізичними можливостями (інвалідам) отримати роботу, працюва-
ти або отримувати підвищення по службі або проходити навчан-
ня, якщо тільки такі заходи не накладають непропорційного
навантаження на роботодавця (ст. 5 Директиви 2000/78/ЄС). Не
забороняється в праві ЄС і позитивна дискримінація.
Непряма (опосередкована) дискримінація означає ситуації,
коли очевидно нейтральне положення, критерії, практика можуть
поставити одну особу в менш сприятливе положення, якщо тіль-

385
ки це об’єктивно не виправдано законною метою. Тобто, опосе-
редкована дискримінація дозволяє виявляти дискримінацію при-
ховану. До закріплення поняття непрямої дискримінації в
Директивах 2000/43/ЄС та 2000/78/ЄС, воно неодноразово було
розтлумачено Судом ЄС (справи 15\69 Ugliola [1969], 96/80
Jenkins v Kingsgate (Clothing Productions) Ltd [1981], 170/84 Bilka —
Kaufhaus [1986] тощо). У рішенні у справі Sotgiu (152/73 Sotgiu v
Deutsche Bundespost [1974]) Суд ЄС визначив, що у випадках
надання допомоги на підставі закону, договірних зобов’язань або
інших положень, держава повинна, використовуючи можливість
надання певних привілеїв на користь власних громадян, не дис-
кримінувати громадян інших держав-членів. І, хоча в цьому разі
диференціація базувалася на місці проживання, на практиці
могла випливати також з громадянства працівника. Відповідно,
такий підхід суперечив праву ЄС та був визнаний непрямою дис-
кримінацією. Причому, дискримінація, на думку Суду ЄС, може
виникнути як при застосуванні різних правил до схожих ситуацій,
так і у випадку застосування однакових правил для різних ситуа-
цій (справа c-243/95 Kathleen Hill [1998]).
Концепція непрямої дискримінації дозволяє забороняти дис-
кримінацію, що має тривіальний характер у зв’язку зі сталими
стереотипами. Такими стереотипами можуть бути стереотипи, що
пов’язані зі здібностями жінок у суспільному та професійному
житті (справа c-158/97 Badeck [2000]).
Відповідно до положень Директив 2000/43/ЄС та 2000/78/ЄС
заборона дискримінації (прямої та непрямої) застосовується як до
приватного, так і до державного сектора, включаючи державні
органи. Дискримінація забороняється стосовно:
— умов доступу до зайнятості, індивідуальної праці та профе-
сії, включаючи критерій відбору та умови прийому на роботу,
незалежно від сфери діяльності та на всіх рівнях професійної
ієрархії, включаючи просування по службі;
— доступу до всіх типів та рівнів професійно-технічної освіти,
професійного навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфі-
кації, включаючи досвід практичної роботи;

386
 — зайнятості та умов роботи, включаючи звільнення та оплату
праці;
— членства і вступу до організації працівників або роботодав-
ців, або в будь-яку організацію, члени якої працюють за певною
спеціальністю, включаючи пільги, які надаються такими органі-
заціями.
Директиви 2000/43/ЄС та 2000/78/ЄС закріплюють широкий
перелік засобів захисту для осіб, що постраждали від дискриміна-
ції. Одним із засобів захисту стало покладення тягаря доказуван-
ня на відповідача (ст. 8 Директиви 2000/43/ЄС, ст. 10 Директиви
2000/78/ЄС). Тобто, у випадках, коли особа вважає, що стосовно
неї було порушено принцип недискримінації, то при встановлен-
ні фактів саме відповідач повинен доводити, що порушення
принципу рівноправності поводження не було.
До основних засобів захисту принципу недискримінації відне-
сено принцип віктимізації. Віктимізація відповідно до Директив
2000/43/ЄС та 2000/78/ЄС означає захист осіб від будь-якого
несприятливого поводження або несприятливих наслідків, що
стали реакцією на скаргу на підприємстві або правові процедури.
Держави-члени зобов’язані включити до своїх національних пра-
вових систем відповідні заходи для забезпечення дотримання
принципу рівноправності.
Директиви 2000/43/ЄС та 2000/78/ЄС, незважаючи на одна-
ковий підхід до дискримінації та спільні характеристики, мають
значні відмінності. Так, Директива 2000/43/ЄС щодо рівноправ-
ності осіб незалежно від расової або етнічної приналежності має
ширшу сферу застосування, хоча й не застосовується у питаннях
освіти, соціального забезпечення. Також у Директиві передбачено
обов’язок держав-членів створити відповідні державні органи для
сприяння рівному ставленню, включаючи допомогу жертвам дис-
кримінації на відміну від Директиви 2000/78/ЄС, яка аналогічно-
го положення не містить. З іншого боку, Директива 2000/78/ЄС
передбачає більше виключень, ніж Директива 2000/43/ЄС.
Директиви, забороняючи дискримінацію за багатьма ознаками,
не встановляють їх визначення та відмінності. Тому, тлумачення

387
надається у рішеннях Суду ЄС. Так, принцип недискримінації за
релігійною ознакою вперше був розтлумачений у рішенні у справі
Prais (130/75 Prais v Council of the European Communities [1976]).
Директива 2000/78/ЄС вперше закріпила в трудовому праві ЄС
заборону дискримінації за ознакою віку. Реалізація цієї заборони
була розтлумачена Судом ЄС (справа с-144/04 Mangold v. Rudiger
Helm [2005]). У рішенні у справі Kücükdeveci Суд ЄС визнав, що
не зарахування згідно з національним законодавством періодів
зайнятості та служби, які особа мала до настання їй 25 років, не
відповідають як положенням відповідної Директиви, так і загаль-
ному принципу рівного ставлення (справа С-555/07 Seda Kücükde­
veci v Swedex GmbH & Co. KG. [2010]).
Директива 2000/78/ЄС стала також першим документом ЄС,
який заборонив дискримінацію за ознакою сексуальної орієнта-
ції. Включенню сексуальної орієнтації як однієї з ознак, за якими
забороняється дискримінація, сприяло рішення Суду ЄС у справі
Grant (С-249/96 Grant v South-West Trains Ltd. [1998]), в якому Суд
ЄС визнав, що дискримінація за сексуальною ознакою не входить
до змісту дискримінації за ознакою статі. Закріплення заборони
дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації стало прогресив-
ним кроком у гарантуванні захисту від дискримінації, хоча й мало
обмежений характер. Директива застосовується тільки до трудо-
вої сфери, на інші важливі галузі життя її дія не поширюється,
зокрема, на такі сфери, як охорона здоров’я, освіта, надання
житла. Водночас, Директива 2000/43/ЄС у цих сферах дискримі-
націю за расовою та етнічною приналежністю забороняє. Тому,
громадські організації, Європарламент вимагали розширити дію
законодавства про недискримінацію за ознаками релігії та пере-
конань, інвалідності, віку, сексуальної орієнтації на відносини
поза сферою праці та зайнятості, що було відображено у пропо-
зиціях Комісії 2008 р.

Заборона дискримінації за гендерною ознакою.

Рівність жінок та чоловіків визнається одним з основних еле-
ментів загальної заборони дискримінації в праві ЄС. Закріпленню

388
цього принципу приділено увагу в установчих документах ЄС,
починаючи з Римського договору про заснування Європейського
економічного співтовариства, в якому визнавався принцип рівної
оплати за рівну працю жінкам та чоловікам.
У ДЄС принцип рівності між жінками та чоловіками було від-
несено до загальних цінностей та цілей Європейського союзу
(статті 2, 3), а необхідність враховувати принцип рівності чолові-
ків та жінок у всіх сферах діяльності Союзу визнано у ст. 8 ДФЄС.
Низка положень щодо заборони гендерної дискримінації міс-
титься в Хартії основних прав ЄС. Відповідно до ст. 23 Хартії,
гендерна рівність має забезпечуватися в усіх сферах, зокрема, у
сфері зайнятості та праці, при просуванні по службі. Не заборо-
няється у виключних випадках впровадження позитивної дискри-
мінації. Навпаки, визначено, що принцип рівності не перешко-
джає заходам, якими передбачаються спеціальні переваги на
користь професійної діяльності недостатньо представленої статі
або заходи із запобігання або компенсації несприятливих обста-
вин у професійній кар’єрі.
У 2010 р. Комісія презентувала Стратегію рівності жінок та
чоловіків на 2010–2015 рр., яка була прийнята з урахуванням
Дорожньої карти рівності жінок та чоловіків 2006–2010 рр.
Дорожня карта, у свою чергу, базувалася на 6 пріоритетних сфе-
рах: рівна економічна незалежність жінок та чоловіків, рівність в
приватному та професійному житті, рівне представництво у при-
йнятті рішень, подолання всіх видів насилля, яке має гендерні
основи, боротьба з гендерними стереотипами, сприяння гендер-
ній рівності у зовнішній політиці розвитку.
Одним із основних пріоритетів Стратегії 2010–2015 рр. визна-
чено сприяння підвищенню ролі жінок на ринку праці. Хоча
рівень зайнятості жінок значно підвищився за останнє десятиліт-
тя, тим не менш Комісією було визнано необхідність продовжува-
ти відповідну роботу, зокрема, сприяти зростанню економічної
незалежності жінок за допомогою стимулювання жіночої само-
зайнятості та підприємництва, можливості поєднання сімейних
обов’язків з роботою, покращення доступу до дитячих закладів

389
тощо. Комісія констатувала наявність розриву в оплаті праці
жінок та чоловіків, який постійно зменшується, але продовжує
мати місце, як і відмінність в оплаті за рівну працю і працю рівної
цінності. З метою подальшого сприяння рівній оплаті праці жінок
та чоловіків Комісія згідно зі Стратегією досліджує можливості
підвищення прозорості оплати, підтримує ініціативи соціальних
партнерів у цій сфері, засновує Європейський день рівної оплати,
сприяє заохоченню жінок до роботи у секторах, які розвиваються,
зокрема: «зелених» та інноваційних.
Принцип заборони дискримінації за ознакою статі є найбільш
розвиненим у сфері трудового та соціального права ЄС. Основу
складають Директива 2006/54/ЄС щодо здійснення принципу
рівних можливостей та рівного ставлення жінок та чоловіків у
сфе­рі зайнятості та праці, яка замінила раніше чинні Дирек­
тиви 75/117/ЄЕС, 76/207ЄЕС, 86/378/ЄЕС, 97/80/ЄЕС, урахував
також практику Суду ЄС; Директива 79/7/ЄЕС щодо прогресив-
ної імплементації принципу рівного ставлення до жінок та чоло-
віків з питань соціального забезпечення, Директива 92/85/ЄЕС
щодо сприяння безпеці та здоров’ю вагітних працівниць, жінок,
які нещодавно народили та матерів-годувальниць доповнена
Директивою 2007/30/ЄС; Директива 2010/41/ЄС щодо застосу-
вання принципу рівного ставлення до самозайнятих жінок та
чоловіків, Регламент 806/2004 «про забезпечення статевої рівно-
сті у співпраці з розвитку» та інші документи.
Директива 2006/54/ЄС є новим нормативним актом, який
інкорпорував в одному тексті всі зміни, що були внесені відповід-
ними попередніми документами, та ті положення, які залишили-
ся без змін. Метою Директиви було забезпечення імплементації
принципу рівних можливостей та рівного ставлення для жінок та
чоловіків щодо:
• доступу до праці, включаючи працевлаштування, просу-
вання по службі та професійне навчання;
• умов праці, включаючи заробітну плату;
• професійних систем соціального забезпечення (які не охо-
плені Директивою 79/7/ЄЕС).

390
 Принцип рівноправності жінок та чоловіків довгий час фак-
тично обмежувався сферою працевлаштування та мав деклара-
тивний характер. Держави не розглядали заборону дискримінації
за ознакою статі як норму прямої дії, тому вона не підлягала й
судовому захисту. Ситуація змінилася у 70-х рр. завдяки практиці
Суду ЄС, зокрема у справах Defrenne (80/70 Defrenne v Belgium
[1971], 149/77 Defrenne v Sabena [1978], 43/75 [1976]) та іншим,
пізніше прийнятим рішенням (170/84 Bilka-Kaufhaus [1986],
C-13/94 Cornwall County Council [1996]), C-50/96 Deutsche Telekom
AG v Lilli Schröder [2000]). Суд ЄС установив, що заборона стате-
вої дискримінації є одним з фундаментальних прав людини та
захищається Співтовариством. Саме таке тлумачення знайшло
своє відображення в Амстердамському договорі.
Таким чином, принцип рівності жінок та чоловіків розвивався
протягом багатьох років не тільки за допомогою законодавства ЄС,
але й завдяки практиці Суду ЄС. Зокрема, у рішенні у справі Мейр
(С-506/06, Sabine Mayr v Bäckerei und Konditorei Gerhard Flöckner
OHG [2008]) Суд ЄС вирішив, що звільнення жінки під час здій-
снення медичної процедури з екстракорпорального запліднення
має розглядатися як звільнення вагітної жінки, враховуючи, що
такі медичні процедури можуть бути надані виключно жінкам,
незважаючи на той факт, що до завершення комплексу процедур
вони не є вагітними. Суд ЄС підкреслює, що звільнення внаслідок
хвороби, пов’язаної з вагітністю та пологами, що виникають після
завершення декретної відпустки, не становлять дискримінації за
ознакою статі. Водночас, межа між різним ставленням у зв’язку із
спеціальним медичним лікуванням, притаманним для однієї статі,
яке буде становити гендерну дискримінацію та лікуванням хвороб,
які притаманні представникам однієї статі, яке не буде дискримі-
наційним за ознакою статі, не завжди є чіткою у практиці Суду ЄС.
Утім, все більше питань, пов’язаних з гендерною дискримінацією,
визначається у законодавстві та/або у практиці Суду.
Законодавство ЄС щодо заборони дискримінації між жінками
та чоловіками може бути поділено на три групи: рівна оплата
праці, рівне ставлення, рівне соціальне забезпечення.

391
 Рівна оплата за рівну працю жінок та чоловіків. Принцип рівної
оплати праці за рівну або рівноцінну роботу закріплено в ст. 157
ДФЄС. Під «заробітною платою» розуміється звичайна оплата
праці або звичайний оклад, що мають базовий або мінімальний
характер, і будь-які інші допомоги, виплачувані прямо або побіч-
но, у грошовій або натуральній формі роботодавцем працівникові
у зв’язку із зайнятістю останнього. Виплати за програмами дер-
жавного соціального забезпечення, зазвичай, до заробітної плати
не відносяться. Проте будь-який внесок роботодавця до таких
програм має розглядатися як заробітна плата у світлі ст. 157
ДФЄС, якщо такий внесок впливатиме на загальну платню з
метою визначення інших компенсаційних нарахувань. Так, у
справі Worringham (69/80 Worringham v Lloyds Bank Ltd. [1981])
Суд ЄС розглядав ситуацію, в якій працівники отримували від
роботодавця доплати до пенсій у формі підвищеної платні, що
перераховувалися автоматично на спеціальний рахунок праців-
ника за програмою пенсійного забезпечення. Суд ЄС визначив,
що такий внесок роботодавця має розглядатися як складова заро-
бітної плати: по-перше, працівники мали можливість отримати
компенсацію цих внесків у випадку звільнення з підприємства до
набуття права на такі пенсійні виплати, по-друге, внески зарахо-
вувалися до загальної платні, з якої нараховувалися інші компен-
саційні виплати та робилися відрахування.
Відповідно до ст. 157 ДФЄС, забороняється пряма та непряма
дискримінація. Дія статті поширюється навіть на ненавмисні
акти гендерної дискримінації з боку роботодавця, за умовами,
якщо вони не можуть бути виправданими наявністю об’єктивних
чинників. У справі Jenkins (96/80 Jenkins v Kingsgate (Clothing
Productions) Ltd [1981]) заявниця, яка працювала неповний робо-
чий день та отримувала заробітну плату на 10  % менше у порів-
нянні з чоловіками, які виконували аналогічну роботу, працюючи
повний робочий день, стверджувала про порушення принципу
рівної оплати праці. Суд ЄС установив, що розмір погодинної
оплаті праці частково безробітних менший за оплату повного
робочого дня не є, за загальним правилом, порушенням принци-

392
пу рівної оплати праці жінок та чоловіків (за ст. 157 ДФЄС), якщо
така система оплати застосовується до всіх працівників без будь-
якої гендерної відмінності.
Положення ст. 157 ДФЄС були розвинуті у Директиві 75/117/
ЄЕС про зближення законодавства держав-членів щодо застосу-
вання принципу рівної оплати праці жінок та чоловіків та у
Директиві 2006/54/ЄС. Держави зобов’язані скасувати всі поло-
ження національного законодавства, які порушують принцип
недискримінації в оплаті праці жінок та чоловіків, гарантувати
забезпечення цього принципу в колективних угодах та індивідуаль-
них трудових договорах. Директива спрямована на визнання прин-
ципу рівної оплати не тільки за рівну роботу, але й за рівноцінну
роботу. Головним фактором виступає можливість порівняти таку
роботу. Розширене тлумачення цього принципу Суд ЄС надав у
рішенні у справі Murphy (157/86 Murphy v An Bord Telecom Eireann
[1988]). Суд визнав, що принцип рівної оплати за рівноцінну
працю треба тлумачити розширено у випадках, коли жінка отримує
меншу оплату за важливішу роботу, ніж ту, яку виконує чоловік.
Для застосування на національному рівні цього принципу дер-
жавам необхідно було запровадити належне недискримінаційне
застосування систем класифікації основних професійних ставок
(справа 61/81 Commission v UK [1982]). Система оплати праці на
підприємстві має бути прозорою та відкритою, в іншому випадку,
роботодавець може бути вимушений доводити відсутність непря-
мої дискримінації, якщо переважна більшість представників
однієї статі отримує меншу заробітну плату. В таких випадках
роботодавець також буде доводити справедливість та недискримі-
наційність основних критеріїв нарахування заробітної плати
(справа 109/88 Danfoss [1989]).
У Директиві 2006/54/ЄС було підтверджено принцип віктимі-
зації (ст.  24), встановлений раніше Директивою 75/117/ЄЕС
(ст. 5). Директива 2006 р. закріплює засоби захисту осіб, яких було
дискриміновано та захист їх від звільнення внаслідок подання
відповідної скарги проти роботодавця про порушення принципу
недискримінації.

393
 Принцип рівного ставлення до жінок та чоловіків. Стаття 157
ДФЄС чітко встановлює принцип рівної оплати праці для жінок
та чоловіків, однак, принцип рівного ставлення не закріплює.
Тому, з метою усунення дискримінаційного ставлення до жінок та
чоловіків у 1976 р. було прийнято Директиву 76/207/ЄЕС щодо
імплементації принципу рівності жінок та чоловіків у питаннях
працевлаштування, професійного навчання, просування по служ-
бі та умов праці та доповнено Директивою 2006/54/ЄС. Забезпе­
чення реалізації принципу рівного ставлення відбувається за
трьома основними напрямами: забезпечення рівного доступу до
зайнятості та просування по службі, надання рівних можливостей
професійного навчання та однакових умов праці.
Принцип рівного ставлення, визначений у Директиві 2006/54/
ЄС встановлює низку виключень, як і раніше чинна Директива
76/207/ЄЕС (ст. 2):
1. Виключення, які пов’язані з професійною кваліфікацією (п.  2.
ст.  14 Директиви 2006/54/ЄС). Допускаються виключення в тій
сфері, яка за своєю природою притаманна представникам однієї
статі.
Так, в акторських професіях справедливо вимагати виконання
певної ролі представниками відповідної статі. Розширене тлума-
чення цього виключення було надано Судом ЄС у рішенні у спра-
ві Commission v UK (165/82, [1983]). Заявники, медичні працівни-
ки чоловічої статі, стверджували про порушення принципу рівно-
го ставлення у зв’язку з обмеженням їх доступу до праці
акушерами на дому. Суд ЄС визнав, що при народженні дитини
важливе значення має «особиста чутливість» відносин пацієнта та
акушера, і відповідно, нормативні положення Великобританії не
виходили за межі можливих виключень за Директивою 76/207/
ЄЕС. У рішенні у справі Sirdar (с-273/97, [1999]) Суд ЄС також
виправдав дії влади держави-члена щодо відмови жінкам у службі
в королівській морській піхоті за несумісністю з вимогою діяти в
команді. Протилежне рішення Суду ЄС стосувалося загальної
заборони у німецькому законодавстві приймати жінок на роботу,
яка пов’язана з користуванням зброєю. Така заборона була визна-

394
на занадто диспропорційною та такою, що виходить за межі мож-
ливих виключень (справа c-285/98 Tanja Kreil v Bundesrepublik
Deutschland [2000]).
Директивою 2002/43/ЄС установлювалася необхідність обме-
ження застосування виключень тими випадками, в яких необхід-
но використання праці представників однієї статі, виходячи з
природи роботи та специфіки професійної діяльності, при дотри-
манні принципу пропорційності та згідно з практикою Суду ЄС.
2. Виключення, які пов’язані з захистом материнства (статті 15,
28 Директиви 2006/54/ЄС). Спеціальний захист, який надаєть­ся
державами-членами жінкам у цій сфері стосується, головним
чином, вагітності та материнства.
Вагітність та післяпологова відпустка може потенційно спри-
чинити неабиякий вплив на заробітну плату та кар’єру працівни-
ці, яка вимушена певний період не працювати. Така норма була
включена з метою попередити внесення змін до законодавства
тими державами, в яких пропонувалося обмежити спеціальні
привілеї жінок, пов’язані з вагітністю та народженням дитини.
У  статті  15 Директиви 2006 р. визначено, що після завершення
відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами жінки мають право
повернутися до своєї роботи або до еквівалентної за не менш
сприятливих умов та отримати всі права, привілеї, будь-які поліп-
шення умов праці, яких би вони набули у період відсутності.
Таким чином, вагітним жінкам та жінкам, які народили, надаєть-
ся спеціальний захист від звільнення до закінчення відпустки у
зв’язку з вагітністю та пологами.
Прямою дискримінацією вважається також відмова вагітній
жінці у працевлаштуванні з приводу її вагітності. У рішенні Суду
ЄС у справі Dekker (177/88 Dekker v VJV-Centrum Plus [1990]) було
визнано, що тільки жінки можуть бути звільнені з роботи або не
прийняті на роботу в зв’язку з їхньою вагітністю. Тому, звільнення
у випадку хвороби, яка притаманна представникам тільки однієї
статі, не може вважатися дискримінацією, враховуючи, що всі
люди хворіють, однак, вагітність є унікальним станом, що має
величезне соціальне значення та притаманний виключно жінкам.

395
З метою деталізації змісту захисту материнства було прийнято
окремі директиви (зокрема, Директиви 92/85/ЄС, 2010/18/ЄС).
Після закінчення післяпологового періоду для жінок має
поширюватися принцип рівного ставлення. Так, Суд ЄС у рішен-
ні у справі (Commission v France 312/86, [1988]) визначив, що
норми законодавства, які впроваджують спеціальні права для
жінок, але не пов’язані з вагітністю та пологами, не підпадають
під виключення Директиви 76/207/ЄЕС. Тому, права жінок на
лікарняні у випадку хвороби дітей, додаткові вихідні дні, які
пов’язані з початком навчального року, скорочення робочих
го­дин для жінок похилого віку (за законодавством Франції)
мають надаватися обом батькам на недискримінаційній основі.
Таким чином, принцип рівного ставлення застосовується у випад-
ках як прямої, так і опосередкованої дискримінації, зокрема у
ситуаціях, пов’язаних із сімейним станом.
3. Виключення, пов’язані з позитивними діями. Ця група виклю-
чень становить позитивну дискримінацію, коли державам нада-
ється можливість впроваджувати заходи для ліквідації існуючої
гендерної нерівності та сприяння рівним можливостям. Із пози-
тивними діями пов’язане питання надання квот на підприєм-
ствах, у певних галузях економіки, державних органах представ-
никам тієї статі, яка найменше представлена. Водночас практика
Суду ЄС не є однозначною. У рішенні у справі Kalanke (с-450/93
Eckhard Kalanke v Freie Hansestadt Bremen [1995]) Суд визнав, що
національні норми, які гарантують жінкам абсолютну пріоритет-
ність у порівнянні з чоловіками при прийомі на роботу або при
просуванні по службі, виходять за межі виключень принципу рів-
них можливостей. У рішенні у справі Marschall (с-409/95 Hellmut
Marschall v. Land Nordrhein-Westfalen [1997]) Суд ЄС розглядав
правомірність застосування положень німецького регіонального
законодавства, яке дозволяло надавати перевагу жінкам стосовно
просування по службі на високі посади за умов рівної кваліфікації
кандидатів та абсолютної більшості чоловіків на відповідних
посадах. Порушення принципу рівного ставлення визнано не
було. Чітке положення про можливість застосування позитивної

396
дискримінації Директива 2006/54/ЄС не містить, водночас, п.  1
ст. 28 визначає, що Директива не обмежує положення, що стосу-
ються захисту жінок, зокрема, що стосується вагітності та мате-
ринства.
Директива 2006/54/ЄС, як і раніше чинні Директиви 76/207/
ЄЕС та 2002/73/ЄС, стосувалася впровадження принципу рівного
ставлення до найманих працівників. У статті 8 Директиви 2006 р.
першим пунктом у переліку виключень зі сфери її дії визначено
індивідуальні контракти самостійно працюючих осіб. Водночас,
положення Директиви у сфері професійних систем соціального
забезпечення поширюються й на само зайнятих осіб (статті  10,
11). Водночас, для застосування принципу рівного ставлення для
самостійно працюючих було прийнято Директиву 86/613/ЄЕС,
під захист якої підпадали всі самостійно працюючі особи, зокрема
фермери, працівники ліберальних професій, та яка була замінена
новою Директивою 2010/41/ЄС. Нова Директива 2010 р. підтвер-
джувала заборону прямої та опосередкованої дискримінації,
вимагаючи від держав прийняти заходи для забезпечення реаліза-
ції цього принципу при заснуванні бізнесу, організації компаній,
розширенні бізнесу, запровадженні та реалізації будь-якої іншої
форми самозайнятої діяльності. Державам-членам дозволяється
застосовувати позитивні дії, Зокрема для сприяння та підтримки
організації бізнесу жінками.
Нові аспекти гендерної дискримінації постійно розглядаються
Судом ЄС. Так, у рішенні у справі С-363/12 Суд визнав, що від-
мова в наданні оплачуваної відпустки, еквівалентної декретній
відпустці, або відпустки у зв’язку з усиновленням працівницею
дитини, яка народилася від сурогатної матері, не становить ген-
дерної дискримінації у сенсі Директиви 2006/54/ЄС та не є дис-
кримінацією за ознакою інвалідності у світлі Директиви 2000/78/
ЄС (справа с-363/12 — Z v A Government Department and the Board
of Management of a Community School [ 2014]).
Принцип гендерної рівності у сфері соціального забезпечення.
Принцип рівності чоловіків та жінок поширюється також на
сферу соціального забезпечення. Цьому питанню присвячено

397
Директиву 79/7/ЄЕС «про поступову імплементацію принципу
рівності чоловіків і жінок у сфері соціального забезпечення».
Поступова імплементація була пов’язана з численними виклю-
ченнями з принципу рівного соціального забезпечення, а також
необхідністю надання державам-членам достатньо часу для імп-
лементації її положень. Відповідно до ст. 2 Директиви, її положен-
ня застосовуються до працівників за наймом та самостійно пра-
цюючих осіб, осіб, які шукають роботу, та до осіб, трудова діяль-
ність яких була перервана через хворобу, нещасний випадок,
вимушене безробіття тощо. Положення Директиви поширюються
також на працівників за наймом та самостійно працюючих, які
вийшли на пенсію за віком та у випадках настання інвалідності.
Директиви 2006/54/ЄС та Директиви 2010/41/ЄС також частково
розглядають питання соціального забезпечення відповідно у кон-
тексті зайнятості та самостійної праці. Директива 2010 р. встанов-
лює право держав у випадках функціонування національної
системи соціального захисту для самозайнятих працівників,
по­дружжя або партнерів, які беруть участь у діяльності самостійно
працю­ючого працівника надавати право таким особам на соціаль-
ний захист від свого імені, а також установлювати відповідне соці-
альне забезпечення в обов’язковому чи добровільному порядку.
Коло осіб, на яких поширюється захист за Директивою 79/7/
ЄЕС було широко розтлумачено в рішеннях Суду ЄС. Так, у
рішенні у справі Drake (150/85 Drake v Chief Adjudication Officer
[1986]) Суд ЄС визначив, що у випадку звільнення особи з роботи
на підставі, яка пов’язана з настанням одного із встановлених
ризиків, звільнена особа має розглядатися як така, що підпадає
під захист Директиви 79/7/ЄЕС. Тому, відмова заявниці, яка
звільнилася з роботи, щоб доглядати мати-інваліда, у наданні
допомоги для догляду за непрацездатним членом сім’ї через її
сімейний стан, є прямим порушенням принципу гендерної рівно-
сті у сфері соціального забезпечення.
Відповідно до ст. 3 Директиви 79/7/ЄЕС сфера її дії охоплює
законодавчі режими, якими встановлюється захист 5 ризиків:
хвороба, інвалідність, старість, нещасні випадки на виробництві

398
та професійні захворювання, безробіття. Також під дію підпада-
ють соціальні допомоги, якщо існує намір доповнити чи заміни-
ти перераховані режими. Директива не застосовується, за загаль-
ним правилом, до положень про допомогу у зв’язку з втратою
годувальника, допомогу сім’ям з дітьми. Виключенням можуть
бути випадки, коли така допомога надається шляхом збільшен-
ня розміру допомоги, що має надаватися при визначених вище
ризиках.
Підтверджуючи принцип рівності, Директива, водночас,
передбачає широкий перелік виключень (ст. 7) зі сфери її застосу-
вання. Зокрема, виключення стосуються встановлення державою
пенсійного віку для жінок та чоловіків, здобуття права на грошову
допомогу при перебуванні у декретній відпустці, задоволення
прохання про виплату грошової допомоги непрацездатним осо-
бам або людям похилого віку на основі прав, похідних від дружи-
ни, задоволення прохання про збільшення грошової допомоги
дружині, яка перебуває на утриманні, при довготривалій інвалід-
ності, нещасних випадках на роботі, професійних хворобах і для
осіб похилого віку тощо.
Правомірність застосування гендерної диференціації пенсій-
ного віку розглядалася у рішеннях Суду ЄС (справа с-9/91 The
Queen v Secretary of State for Social Security, ex parte Equal
Opportunities Commission [1992]). Зокрема, Суд ЄС визнав, що
різниця у пенсійному віці для жінок та чоловіків та переваги, які
впроваджені з метою підтримки чинної пенсійної системи,
є виправданими та підпадають під зміст виключень ст. 7 Директиви
79/7/ЄЕС. Зокрема, це поширюється й на різницю у сплаті вне-
сків до пенсійного фонду для жінок та чоловіків. Водночас, така
диференціація у сплаті внесків буде виправданою до встановлен-
ня однакового пенсійного віку для обох статей.
Разом з тим, держави поступово мають зменшувати сфери, до
яких вони застосовують виключення. Встановлюється обов’язок
держав періодично розглядати питання, які увійшли до виклю-
чень, у світлі соціальних подій щодо цього питання з метою
з’ясування виправданості таких виключень.

399
 У цілому, реалізації принципу недискримінації як загальному
принципу права ЄС приділяється значна увага. Найбільш деталі-
зованим у праві ЄС вважається принцип гендерної рівності у
сфері трудового та соціального права. Важливий вклад у станов-
лення цього принципу було внесено завдяки практиці Суду ЄС,
під впливом якої приймалися нові нормативні акти та вносилися
зміни до чинних.
На початку нового століття законодавча активність ЄС у
гарантуванні принципу недискримінації за ознакою статі, яка
розглядалася як актуальні завдання ЄС з моменту створення, не
зменшується, включаючи все більше питань як у межах законо-
давства, так і завдяки практиці Суду ЄС.

9.3. Регламентація робочого часу

та часу відпочинку в праві ЄС
У сучасному трудовому праві питання робочого часу регламен-
туються на міжнародному універсальному, регіональному рівнях
та у національному законодавстві держав. З метою захисту здоро­
в’я працівників мінімальні стандарти робочого часу та часу відпо-
чинку врегульовано і в законодавстві ЄС.
Право кожного працівника на встановлення максимального
робочого часу та на відпочинок закріплено у п. 2 ст. 31 Хартії
основних прав ЄС: кожен працівник має право на обмеження
максимальної тривалості робочого часу, на щоденний та щотиж-
невий відпочинок, а також на щорічну оплачувану відпустку.
Деталізація цього положення міститься у Директиві Європар­
ламенту та Ради 2003/88/ ЄС «Про деякі аспекти організації робо-
чого часу», яка є основним документом ЄС, що регулює питання
робочого часу та часу відпочинку.
Директива 2003/88/ЄС, з метою внесення значних змін та
додання ясності питанням регламентації робочого часу та часу від-
починку на рівні ЄС, замінила дві раніше прийняті Директиви
(Директиви 93/104 ЄС та 2000/34 ЄС), закріпила мінімальні вимо-
ги до безпеки і охорони здоров’я у сфері організації робочого часу,

400
впровадила мінімальну тривалість щоденного, щотижневого відпо-
чинку, надання перерв протягом робочого дня, визначила міні-
мальну щорічну оплачувану відпустку та регламентувала деякі
питання організації нічної праці, роботи по змінах, трудового роз-
порядку тощо. Сфера її дії поширюється на визначені групи та
категорії працівників у різних секторах економіки, зокрема на
лікарів, рибалок, працівників міського пасажирського транспорту.
У Директиві 2003/88/ЄС надано визначення робочого часу та
часу відпочинку, без включення будь-яких проміжних категорій
часу. Під робочим часом у сенсі Директиви розуміється будь-який
період, під час якого працівник працює, знаходячись в розпоря-
дженні роботодавця, та виконує свою діяльність або обов’язки
відповідно до національного законодавства та/або практики. Час
відпочинку означає будь-який період, який не є робочим часом.
Основним завданням Директиви було встановлення мінімаль-
них вимог до тривалості робочого часу та часу відпочинку. У стат-
ті 6 визначається тривалість робочого тижня у межах 48 годин з
урахуванням надурочних годин при обліковому періоді не більше
4 місяців. Такий стандарт дещо відрізняється від вимог Конвенції
Міжнародної організації праці №  47 про скорочення робочого
тижня до 40 годин, який не включає можливої надурочної роботи.
Європейська соціальна хартія 1961 р. та переглянута 1996 р., при-
йнята в рамках Ради Європи, взагалі не визначає чітко макси-
мальної кількості годин щотижневої праці, застосовуючи термін
«розумна тривалість робочого часу», що, відповідно до наданого
експертами Комітету з соціальних прав тлумачення, має станови-
ти не більше 60 годин на тиждень.
На початку 2000-х рр. більшість держав у законодавстві та
колективних договорах зменшували загальну тривалість робочого
тижня. У доповіді Комісії 2010 р. щодо імплементації державами
положень Директиви 2003/88/ЄС у рамках другої фази консульта-
цій з соціальними партнерами на європейському рівні відповідно
до ст. 154 ДФЄС визнається, що в цілому держави-члени дотри-
муються 48-годинного стандарту та встановлюють іноді більш
високі стандарти. Так, у Франції у 2002 р. було прийнято закон,
401
згідно з яким робочий тиждень для всіх категорій працівників
було скорочено до 35 годин. Раніше відповідна норма щодо
35-годин­ного робочого тижня була закріплена в колективних
договорах переважної більшості секторів економіки. Водночас,
вже у 2008 р., незважаючи на акції протесту працівників, 35-годин-
ний робочий тиждень вже фактично було скасовано. Роботодавці
отримали можливість збільшувати робочий тиждень за згодою
працівників. Тим не менш, у більшості держав ЄС нормальна три-
валість робочого тижня варіюється у межах 40 годин (без ураху-
вання надурочної роботи), що відповідає як положенням
Директиви, так і універсальним стандартам.
Якщо у кінці минулого — на початку нового століття спостері-
галася тенденція щодо скорочення робочого часу, то сьогодні
увагу звертають на впровадження нетрадиційних режимів робо-
чого часу, основною причиною чого є надання більшої свободи
працівникам для самостійної організації робочого часу та можли-
вості суміщати роботу з виконанням інших обов’язків, головним
чином, сімейними. Експерти, відмічаючи скорочення кількості
годин, які працюють працівники в ЄС у рамках одного тижня з
40,5 годин у 1991 до 37,5 годин у 2010 р., акцентували увагу на
збільшенні кількості осіб, що працюють в рамках неповного
робочого часу, що саме й впливає на статистику. З іншого боку,
майже 10 % працівників продовжують працювати більше 48 годин
на тиждень. У цілому ж, середня тривалість робочого тижня в ЄС
залишається незміною.
Очевидною на сьогодні є тенденція поширення нетрадиційних
режимів та форм робочого часу, збільшення гнучкості у врегулю-
ванні робочого часу для забезпечення більшої продуктивності,
але не збільшення його тривалості. Гнучкий режим роботи сприяє
кращому поєднанню виконання професійних та сімейних, родин-
них обов’язків. Найбільш поширено застосування гнучкого робо-
чого часу в Німеччині та скандинавських державах.
Все більше гнучкості надається роботодавцям у врегулюванні
трудових відносин, зокрема, розширюючи сферу виключень з
обмеження максимальної тривалості робочого часу. Стаття 17

402
Директиви 2003/88/ЄС дозволяє робити певні виключення з пра-
вила про 48-годинний робочий тиждень для деяких специфічних
видів робіт, зокрема, коли неможливо нормувати працю, вплину-
ти на неї, чи коли тривалість визначається працівником самостій-
но. Була передбачена можливість відступати від положень Дирек­
тиви в рамках перехідного до липня 2011 р. Також дозволяється
відступати від положень Директиви щодо 48-годинної тривалості
робочого часу у випадках погодження з працівником.
Можливість роботодавців відступати від стандарту тривалості
робочого часу за погодженням з працівниками передбачається
концепцією opt-out. У разі відсутності згоди роботодавець не
може вимагати від працівників виконувати роботу більше 48
годин на тиждень.
Ця концепція, яка на початку 2000-х рр. застосовувалася у
Великобританії, сьогодні включена у законодавство більшості
держав ЄС як загальна норма або для чітко окреслених галузей та
категорій працівників. Так, вона набула поширення у Бельгії,
Нідерландах, Франції, Німеччині, Чехії, Угорщині, Латвії, Естонії,
Іспанії тощо. Максимально допустима кількість годин при засто-
суванні концепції opt-out у зазначених державах коливається від
51 до 72 годин. Деякі держави навпаки, включили положення про
недопустимість збільшення максимальної тривалості робочого
часу за погодженням сторін: Австрія, Фінляндія, Люксембург,
Швеція, Данія, Італія, Португалія та інші. Деякі держави встанов-
люють обмеження застосування opt-out до працівника, деякі — до
трудових договорів, окремі держави чітко цього не визначають.
У  Німеччині та Нідерландах окрім згоди працівника, відповідна
можливість має бути прописана у колективному договорі. Окремі
держави покладають на роботодавця обов’язок повідомити дер-
жавну інспекцію праці про застосування opt-out (Чехія), зобов’я­
зують роботодавців приймати додаткові заходи із захисту здоров’я
та безпеки відповідної категорії працівників (Німеччина), про-
вести консультації з соціальними партнерами щодо можливості
не використовувати opt-out (Нідерланди). В цілому, загальною
метою держав є намагання регламентувати можливості застосу-

403
вання відповідної концепції. Таким чином, Комісія, продовжую-
чи моніторинг підвищення тривалості робочого тижня за пого-
дженням з працівником у державах ЄС, констатує неоднакову
регламентацію цього питання у законодавствах держав ЄС та
протилежне ставлення роботодавців та профспілок до можливос-
ті використання opt-out.
Установивши 48-годинний робочий тиждень, Директива
2003/88/ЄС не містить роз’яснень щодо можливої кількості тру-
дових договорів, до яких він має застосовуватися. Це питання
висвітлювалося в доповідях Комісії, зокрема 2010 р., на думку
якої, для захисту життя та здоров’я працівників встановлений
максимум має бути дотримано щодо всіх трудових договорів пра-
цівника, зокрема, у різних роботодавців. Комісія наголошувала
на необхідності для регулювання таких ситуацій розробити ефек-
тивні механізми підрахунку тривалості робочого часу для можли-
вості застосування обмеження загальної тривалості робочого часу.
Одним з найбільш дискусійних аспектів регулювання робочого
часу в ЄС є визначення категорії часу очікування. Директива
2003/88/ЄС не містить відповідного поняття, включаючи визна-
чення тільки двох термінів: робочий час та час відпочинку. У Суді
ЄС розглядалися справи, що стосувалися часу очікування вико-
нання роботи чи виклику, та які Суд мав віднести до робочого
часу або часу відпочинку у сенсі Директиви. Суд визнав, що час
перебування лікарів у медичному закладі у стані готовності вико-
нувати свою роботу, навіть маючи всі умови для відпочинку, має
кваліфікуватися як робочий час, зокрема, у випадках, коли лікар
безпосередньо не виконував роботу впродовж всього часу. З іншо-
го боку, коли лікарі знаходяться в інших місцях за своїм вибором
у стані готовності, то робочим може вважатися той період, коли
працівники були реально залучені до праці (справи С-303/98
SIMAP [2001], C-151/02 Landeshauptstadt Kiel v Norbert Jaeger
[2003]). Відповідно, час очікування може бути активним (перед-
бачає виконання працівником своєї трудової функції та вважаєть-
ся робочим) та пасивним (коли працівник знаходиться у стані
готовності поза робочим місцем та не залучається до праці).

404
Пасивний час очікування не вважається робочим, якщо інакше
не визначено в національному законодавстві, колективним дого-
вором або угодою між соціальними партнерами. Причому Суд ЄС
залишив можливість диференційного підходу до оплати такого
часу очікування. Комісія, враховуючи наявні спірні ситуації та
практику Суду, пропонувала доповнити Директиву 2003 р. вве-
денням нової категорії — часу очікування, під якою має розуміти-
ся період, упродовж якого працівник має обов’язок бути доступ-
ним на робочому місці або відповідно до умов трудового договору
для виконання трудової функції за вимогою роботодавця.
Крім мінімальних гарантій щодо тривалості робочого часу
Директива 2003/88 ЄС регламентує деякі питання нічної праці.
Під нічним часом розуміється будь-який період тривалістю не
менше 7 годин, визначений в національному законодавстві, який
повинен включати у будь-якому випадку проміжок часу між 24 та
5 годинами. Тривалість праці у нічний час не має перевищувати 8
годин протягом доби.
До нічних працівників відносяться, згідно з Директивою, будь-
які працівники, які при звичайному режимі впродовж нічного
часу працюють не менше трьох годин свого щоденного робочого
часу, або будь-які працівники, які можуть під час нічного часу
виконати певну частину свого щорічного робочого часу, якщо це
закріплено в законодавстві або колективних договорах.
Кожний нічний працівник має право на безкоштовний медич-
ний огляд перед його призначенням на нічну роботу та надалі з
регулярними інтервалами (ст.  9). Нічні працівники, що мають
проблеми зі здоров’ям, які пов’язані з виконанням нічної роботи,
за можливості переводяться на денну роботу, яку вони здатні
виконувати.
Роботодавці, які регулярно використовують працю нічних пра-
цівників, повинні повідомляти цю інформацію компетентним
органам держави на їхню вимогу.
Надурочні роботи, максимальна тривалість яких врахована у
48-годинному стандарті, не регламентовані ні в Директиві
2003/88/ЄС, ні в інших документах ЄС. Правове регулювання

405
надурочних робот регулюється законодавством держав-членів,
хоча в деяких державах не встановлено жодних обмежень щодо
надурочних робіт. Як правило, від роботодавця вимагається отри-
мання згоди профспілки або інспекції праці перед залученням
працівників до надурочної роботи, яка має компенсуватися біль-
шою оплатою, іноді відгулом.
Одним із проявів тенденції поширення нетрадиційних режи-
мів та форм робочого часу, як вже зазначалося, є поширення
використання неповного робочого часу. З метою захисту прав
працівників, зайнятих неповний робочий день, було прийнято
окрему Директиву 97/81/ЄС, якою було імплементовано Рамкову
угоду щодо часткової зайнятості між соціальними партнерами на
європейському рівні. Метою Директиви була ліквідація дискри-
мінації між працівниками, що працюють в рамках повного та
неповного робочого часу, підвищення якості роботи, сприяння
розвитку зайнятості на добровільній гнучкій основі, яка відпові-
дає потребам працівників та роботодавців. Директива достатньо
просто підходить до визначення працівника, що працює з непо-
вним робочим часом як до працівника, нормальна тривалість
робочого часу якого з розрахунку за тиждень, місяць, інший пері-
од не більше 1 року є меншою ніж звичайна тривалість робочого
часу працівника, зайнятого повний робочий день. В цілому,
Директива 97/81/ЄС відповідає універсальним стандартам, визна-
ченим у Конвенції Міжнародної організації праці № 175 1994 р. та
Рекомендації № 182.
Найбільш залученими особами до роботи в рамках неповного
робочого часу залишаються жінки, кількість яких досягає 30 % у
порівнянні з 8  % чоловіків, що працюють із неповним робочим
часом. Як правило, неповний робочий час застосовується у галузі
освіти, охорони здоров’я та соціальної роботи, тобто, так званих
жіночих секторах економіки. Іноді, держави сприяють залученню
певних категорій працівників для роботи в рамках неповного
робочого часу. Так, Фінляндія запровадила нову систему сприян-
ня особам старіше 58 років продовжувати роботу в рамках непо-
вного робочого часу з отриманням пенсії у розмірі 50 % та заро-

406
бітної плати. Майже аналогічний підхід для стимулювання праці
осіб похилого віку запровадила Словенія.
У рамках обговорень щодо перегляду Директиви 2003 р. одним
з актуальних питань було регулювання часткової зайнятості.
Визначаючи наявність як позитивних, так і негативних характе-
ристик неповного робочого часу, Комісія визнає, що його засто-
сування відповідає особливостям сучасного трудового життя
європейців. У той час як неповний робочий день має як позитив-
ні, так і негативні сторони, ЄС має забезпечити максимальний
захист для тих, хто бажає працювати неповний робочий день, та,
водночас, забезпечити роботою бажаючих і здатних працювати
повний робочий день. Таким чином, ЄС поряд із захистом прав
працівників з неповним робочим часом, сприяє їхньому зростан-
ню, вважаючи таку роботу засобом залучення більшої кількості
осіб на ринку праці та такою, що відповідає потребам сучасної
економіки.
Для регламентації робочого часу в специфічних сферах та
секторах економіки поряд з загальними положеннями Директиви
2003/88/ЄС було прийнято інші Директиви. Так, мінімальні
стандарти робочого часу для цивільної авіації містяться у
Директиві 2000/79/ЄС з максимально допустимим льотним
часом у 900 годин на рік; для забезпечення мінімальних стандар-
тів працівникам залізничного транспорту прийнято Директиву
2005/47/ЄС, положення якої передбачають 12-годинний щоден-
ний відпочинок та, з іншого боку, надають роботодавцям мож-
ливість за виключних обставин скорочувати його тривалість до
9  годин, що становить менше, ніж передбачено у Директиві
2003/88/ЄС. Робочий час для моряків на судах держав-членів
ЄС регулюються угодою, досягнутою між соціальними партне-
рами на європейському рівні в 1998 р. та закріпленої Директивою
1999/63/EC, що передбачає максимально 14 робочих годин на
день. Основу для організації робочого часу мобільних працівни-
ків у дорожньо-транспортній сфері та самостійно працюючих
водіїв становить Директива 2002/15/EC, частково надання
послуг водіями регулюється Регламентом 561/2006. Водночас,

407
водії, які керують транспортним засобом з кількістю пасажирів
менше 10, працівники на регулярних транспортних перевезен-
нях за маршрутами менше 50 км підпадають під дію Директиви
2003/88/ЄС. Робочий час деяких категорій працівників, що не
увійшли до сфери регулювання Директиви 2003/88/ЄС урегу-
льовано Директивою 2000/34/ЄС.
Поряд з регламентацією робочого часу, Директива 2003/88/ЄС
запроваджує низку гарантій щодо часу відпочинку. Закріплюється
мінімальна тривалість щоденного відпочинку — 11 годин (ст. 3).
Якщо робочий день перевищує 6 годин безперервної праці, то
працівник має право на перерву протягом робочого дня (ст.  4),
хоча порядок надання та тривалість такої перерви не визначаєть-
ся. Щотижневий мінімальний безперервний відпочинок складає
24 години на додаток до 11 годин щоденного відпочинку (ст.  5),
тобто 35 годин. У Директиві використовується термін «достатній
відпочинок», який можна охарактеризувати як регулярні періоди
часу відпочинку працівника, які є достатньо тривалими та безпе-
рервними, з тим, щоб запобігти нанесення працівником шкоди
собі, колегам, іншим особам, не допускати шкоди здоров’ю у
короткотерміновій та тривалій перспективі внаслідок втоми або
інших нерегулярних ритмів праці.
Комісія у 2011 р. закликала окремі держави повністю імпле-
ментувати Директиву та дотримуватися встановлених мінімумів
часу відпочинку для лікарів. Було визнано, що в Ірландії пошире-
ними були випадки, коли молодих лікарів регулярно зобов’язували
працювати безперервно 36-годинні зміни, 70–75 годин на тиж-
день в середньому без належних перерв для відпочинку та сну.
У  Греції лікарям доводилося працювати у середньому 64 години
на тиждень і в деяких випадках більш ніж 90 годин. Комісія вва-
жала, що зазначені ситуації становлять серйозні порушення
Директиви 2003/88/ЄС.
Важливе значення для регулювання робочого часу та часу від-
починку має закріплення у ст. 7 Директиви 2003/88/ЄС права
працівників на щорічну оплачувану відпустку мінімальною три-
валістю 4 тижні. Порядок надання щорічних відпусток характери-

408
зується значною різноманітністю у державах-членах ЄС. Достат­
ньо поширеною є бонусна система, яка передбачає заохочення
працівників до більш ефективної та продуктивної праці.
Мінімальний період щорічної оплачуваної відпустки не може
замінюватися грошовою компенсацією, за винятком випадків
припинення трудових відносин. Утім, право на щорічну відпустку
було значно розширено завдяки практиці Суду ЄС. Так, у рішенні
2006 р. Суд визнав, що ненадання щорічної оплачуваної відпустки
у звітному календарному році не є підставою для його грошової
компенсації працівнику (С- 124/05, Federatie Nederlandse Vakbewe­
ging v Staat der Nederlanden of 6 April [2006]). Такий підхід Суду мав
на меті підтвердити необхідність надання роботодавцем щорічної
відпустки працівнику для відпочинку, поновлення працездатності
тощо.
У червні 2014 р. було винесено рішення, згідно з яким оплачу-
вана відпустка визнана важливим правом працівника, що перед-
бачає грошове відшкодування робітнику, який нею не скористав-
ся не тільки у випадку звільнення, але й у випадку смерті.
Оскільки смерть — це беззаперечне припинення трудових відно-
син, гроші, які робітник отримав би за невикористані відпускні
дні, повинні бути виплачені його спадкоємцям, установив Суд
ЄС. Справа стосувалася німецького працівника, який помер, не
використавши 140 днів відпустки, компенсація якої має бути, на
думку Суду, виплачена вдові померлого (справа C-118/13, Gülay
Bollacke v K + K Klaas & Kock B.V. & Co. KG, (First Chamber)
[2014]). На декілька тижнів раніше було винесено ще одне рішен-
ня Суду ЄС, яке також має неабиякі наслідки для подальшого
регулювання часу відпочинку в ЄС. Так, у справі Z.  J.  R.
Lock  v  British Gas Trading Limited порушено питання про враху-
вання комісійних при визначені розміру оплачуваної відпустки.
Комісійні пана Лока складали близько 60 % його заробітку та не
враховувалися при визначенні розміру відпускних. Незважаючи
на те, що принципи визначення розміру оплати щорічної відпуст-
ки викладено у ст. 7 Директиви 2003/88/ЄС, Суд у рішенні у спра-
ві Лока від 22 травня 2014 р. підтвердив, що комісійні мають вра-

409
ховуватися при визначенні розміру оплати щорічної відпустки.
Однак роз’яснення щодо методів калькуляції Суд не надав, тому
вони мають бути сформульовані на національному рівні. Цей
принцип може бути поширено й на інші виплати, такі як лікарня-
ні, надурочна робота тощо. У будь-якому разі працівники ЄС
отримали можливість вимагати перегляду своїх трудових догово-
рів щодо визначення розміру їхньої оплачуваної щорічної від-
пустки.
Гарантії забезпечення права на відпочинок, поєднання сімей-
ного та професійного життя відображено у Директиві 2010/18/ЄС
від 8 березня 2010 р., яка скасувала чинну раніше Дирек­
тиву 96/34 ЄС «Про рамкову угоду щодо відпусток для догляду за
дитиною». Директивою передбачено право працівників (жінок та
чоловіків) на відпустку для догляду при народженні чи всинов-
ленні дитини. Положення переглянутої Рамкової угоди поширю-
ються на працівників, які працюють за трудовим договором неза-
лежно від її виду (строковий, безстроковий, з повним або непо-
вним робочим часом тощо) та мають дитину до 8 років. Тривалість
відпустки було збільшено переглянутою Директивою до 4 місяців
у порівнянні з 3 місяцями, які надавалися раніше. Крім того,
у  Директиві визначено, що принаймні один місяць з 4 має бути
наданий іншому з батьків, що має позитивно вплинути на поєд-
нання сімейного та професійного життя, а також на забезпечення
принципу гендерної рівності у сфері зайнятості.
Деталізація умов надання такої відпустки визначається колек-
тивними угодами, законодавством держав-членів ЄС. Зокрема,
держави самостійно деталізують положення та визначають термін
попередження роботодавця працівником для використання такої
відпустки. Директива пропонує державам додатково встановити
умови, порядок використання відпустки батькам, усиновителям
дітей з обмеженими можливостями та тривалими серйозними
хворобами. Працівники можуть також вимагати надання відпуст-
ки у випадку форс-мажорних сімейних ситуацій, зокрема, у випад­
ках серйозної хвороби, нещасного випадку, коли необхідною є
безпосередня присутність працівника в сім’ї.
410
 Усі права, які працівник мав на момент оформлення відпустки,
зберігаються разом із місцем роботи. Однак переглянута Дирек­
тива, як і попередня, не вирішують питання з її оплатністю, зали-
шаючи це на розгляд держав-членів.
У цілому, мінімальні гарантії ЄС впроваджені у вторинному
законодавстві щодо робочого часу та часу відпочинку, можуть бути
змінені національним законодавством держав-членів або колек-
тивними угодами, якщо вони впроваджують сприятливіші для
працівника умови. Значна кількість працівників користуються
більш високими гарантіями у порівнянні з закріпленими в законо-
давстві ЄС мінімальними стандартами, а отже, останнім часом
роботодавці все частіше намагаються реалізовувати проекти зі ско-
рочення соціальних гарантій працівників та розширення можли-
востей односторонньої зміни умов праці, зокрема робочого часу.
На сучасному етапі розвитку трудового права ЄС та його дер-
жав-членів значна кількість положень Директиви 2003/88/ЄС
мають бути переглянуті. У 2010 р. було проведено перший та дру-
гий етапи консультацій між Європейськими організаціями пра-
цівників та роботодавців, у рамках яких окреслилися суперечнос-
ті між представниками роботодавців, які вимагали закріплення
більшої гнучкості, та вимогами профспілок стосовно посилення
захисту працівників. Масштабні переговори було продовжено у
2012 р., однак, станом на середину 2014 р., нову угоду не підписа-
но. Утім, зміни до Директиви або нова Директива може бути роз-
роблена та запропонована Комісією. У цілому, масштабні дослі-
дження та аналіз імплементації Директиви 2003 р. державами-
членами у 2010 р. свідчив про загальну позитивну імплементацію
положень чинного законодавства ЄС з питань робочого часу та
часу відпочинку, незважаючи на окремі порушення.

9.4. Охорона праці в ЄС

Трудове право, яке формувалося як право захисту найманих
працівників, особливо починаючи з розвитком промисловості у
ХVIII столітті, завжди приділяло значну увагу регулюванню
питань охорони праці та ототожнювалося з ним. У ХІХ столітті

411
поступово вводилися заборони на працю дітей певного віку та
обмеження робочого часу, створювалися фабричні, робочі
інспекції праці, встановлювалися санітарно-гігієнічні вимоги
праці; у 1802 р. в Англії було прийнято акт, який стосувався про-
мислової гігієни, пізніше у законі 1878 р. було закріплено
загальні вимоги з охорони праці, зокрема, вимоги до чистоти
майстерень, вентиляції, передбачалася можливість інспекторам
запрошувати з собою лікарів, для перевірки, у разі потреби,
стану здоров’я працівників. Французькі закони 1892 та 1893 рр.
включали питання регулювання гігієни та безпеки працівників,
містили низку правил щодо огородження обладнання, колодя-
зів, очистки вентиляції та приміщень від пилу. Німецький про-
мисловий статут прямо передбачав, що життя та здоров’я пра-
цівників мають бути захищені від небезпеки настільки, наскіль-
ки це можливо в межах існуючого підприємства. Концепція
охорони праці сформувалася на початку ХХ століття та містила,
на думку А.  М. Лушнікова, три основні елементи: техніка без-
пеки, санітарно-гігієнічні вимоги та заборона та/або обмеження
праці жінок і дітей на шкідливих та важких роботах. У широкому
сенсі під охороною праці може, на думку окремих вчених, зокре-
ма А.  Е. Семенової, розумітися все, що спрямовано на захист
прав та інтересів працівників. Однак у національному законо-
давстві, міжнародних документах та у законодавстві ЄС охорона
праці розуміється у вузькому значенні та може бути охарактери-
зована як система забезпечення безпеки життя та здоров’я пра-
цівників у процесі трудової діяльності, яка включає правові,
соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, лікувально-профі-
лактичні, реабілітаційні та інші заходи, спрямовані на збережен-
ня та підтримку працездатності особи.
Право на охорону праці є одним з невід’ємних прав людини,
що закріплено у багатьох універсальних та регіональних догово-
рах із захисту прав людини, зокрема — у Загальній декларації прав
людини 1948 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та
культурні права 1966 р., Європейській соціальній хартії 1961 та
1996 рр.

412
 Сьогодні проблеми охорони праці у міжнародному та націо-
нальному праві набувають все більшого значення. Розвиток тру-
дового та соціального права, поширення ідеології соціальної
держави, підвищення рівня гуманізму у сфері трудових відносин,
покращення положення працівників не позбавляють актуальнос-
ті проблеми охорони праці, адже з’являються як нові методи та
засоби захисту від існуючих ризиків, так і нові ризики та небез-
пека, збільшується й кількість потенційно небезпечних виробни-
чих факторів. За мінімальними підрахунками фахівців у ХХІ сто-
літті використовуються на виробництві щонайменш 500 тис.
хімічних речовин та сполук, які є шкідливими та потенційно
шкідливими для здоров’я, з яких більше половини не пройшли
токсикологічні випробування. У кінці 20 століття було ідентифі-
ковано тільки близько 350 сполук — канцерогенів, з якими люди
часто стикаються на роботі. Зокрема, широко використовуються
дьоготь, сажа, хром, бензол, азбест тощо. Незважаючи на високі
стандарти та розвинуте законодавство ЄС з охорони праці, майже
16 млн працівників у державах ЄС знаходяться під впливом шкід-
ливих факторів, хоча у державах пострадянського простору та
таких, що розвиваються, цей показник значно гірше. За оцінками
Міжнародної організації праці щороку від нещасних випадків,
пов’язаних з трудовою діяльністю, та професійних захворювань у
світі гине більше 2 млн осіб. В Європейському союзі кожен рік
помирає близько 160 тис. осіб.
Здоров’я та безпека на робочому місці є одним з найбільш важ-
ливих і найбільш розвинених та актуальних аспектів політики ЄС
у сфері зайнятості та соціальної політики. Незважаючи на при-
йняття і застосування в останні десятиліття значного обсягу зако-
нодавства ЄС та поліпшення умов праці в державах-членах, зни-
ження рівня професійної захворюваності, нещасних випадків на
виробництві, регулювання питань сфери охорони праці залиша-
ється актуальним для Європейського союзу. Підтвердженням
приділення серйозної уваги охороні праці на рівні ЄС є нова
посилена Стратегія підвищення рівня професійного здоров’я та
безпеки на 2013–2020 рр. У трудовому праві ЄС найбільш розви-

413
неним є інститут охорони праці, який охоплює достатньо широку
сферу трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.
Політика ЄС з охорони праці розвивалась протягом десятиріч.
Перші кроки було здійснено в межах формування внутрішнього
ринку ЄС, адже до середини 80-х років минулого століття ЄС бра-
кувало законодавчої компетенції у сфері охорони праці. Однак,
усвідомлюючи важливість регулювання охорони праці, у 60-х рр.
були створені перші відповідні структури: Комісія з безпеки та
здоров’я у вугільній промисловості та іншої видобувної промис-
ловості, у 70-х роках були прийняті й перші директиви, зокрема,
Директива 77/576 ЄЕC щодо знаків безпеки на робочому місці,
Директива 78/610 ЄЕС щодо узгодження межі використання
мономеру вінілхлориду. Із прийняттям Єдиного Європейського
Акта забезпечення здорових та безпечних умов праці стало одним
з пріоритетів політики ЄС. Сьогодні це — один з найбільш кон-
центрованих та важливих секторів соціальної політики Європей­
ського союзу. В статті 153 ДФЄС чітко визначено, що забезпечен-
ня охорони праці є одним з найважливіших напрямів соціальної
політики Союзу, реалізація якого можлива за допомогою при-
йняття директив. Парламент та Рада при цьому мають діяти в
рамках звичайної законодавчої процедури. Деякі технічні дирек-
тиви було прийнято на підставі ст.  114 ДФЄС у рамках «Нового
підходу» за участі європейських організацій стандартизації, зокре-
ма, Європейського комітету стандартизації, Європейського комі-
тету електротехнічної стандартизації, Європейського інституту
телекомунікаційних стандартів.
Право кожного працівника на роботу в умовах, які забезпечу-
ють охорону його здоров’я, безпеку та гідність, закріплено у ст. 31
Хартії ЄС про основні права. Правові основи охорони праці роз-
винені у ґрунтовній законодавчій базі ЄС та підкріплено великою
кількістю інструментів не законодавчого характеру.
У цілому, законодавство ЄС у сфері охорони праці ґрунтується
на 4-х головних принципах:
— більш досконалі стандарти охорони праці покликані сприя-
ти зміцненню конкуренції;

414
 — законодавство про охорону праці може принести очікувані
результати лише за умовами його належного виконання;
— поява нових ризиків вимагатиме розробки нових правових
норм;
— соціальний діалог залишається основним засобом при роз-
робці політики з охорони праці, успіх якої залежатиме від спіль-
них зусиль соціальних партнерів.
Політика ЄС у сфері охорони праці спрямована на досягнення
2 основних завдань:
1) соціальне — захист працівників шляхом забезпечення відпо-
відного рівня охорони праці (ст. 153 ДФЄС);
2) економічне — забезпечення відповідності товарів, що виро-
бляються в рамках цього сектора, стандартам безпеки та гігієни
(ст. 115 ДФЄС).
Головною метою політики ЄС з охорони праці залишається
зведення до мінімуму показників виробничого травматизму та
професійних захворювань. Однак сучасне розуміння охорони
праці має обов’язково включати охорону професійного здоров’я
працівника з урахуванням його фізичних, фізіологічних, психо-
логічних та ментальних особливостей. Відповідно, останнє деся-
тиріччя ця мета набуває нового змісту, поширюючись до пропа-
ганди «добробуту на роботі». Такий добробут означає сприятливі
моральні та психологічні умови роботи, не допускати нервових
стресів на роботі, надмірного психологічного, емоційного напру-
ження, психологічного тиску з боку керівництва чи інших праців-
ників, а не лише зменшувати статистику нещасних випадків чи
професійних захворювань.
Окрім головної мети політики з охорони праці ЄС, виокрем-
люють допоміжні цілі:
— профілактика соціальних ризиків (стресів, домагань на
робочому місці, депресій, роздратування, ризиків, пов’язаних з
алкогольною, наркотичною, медикаментозною залежністю);
— аналіз нових чи виникаючих ризиків із зосередженням на
ризиках, пов’язаних із роботою з хімічними, фізичними та біо-
логічними агентами, а також ризиках, пов’язаних із загальним

415
виробничим середовищем (ергономічні, психологічні, соціальні
ризики);
— врахування змін у формах зайнятості, організації роботи та
робочого часу (найбільш вразливу групу складають працівники з
нестандартною чи тимчасовою зайнятістю);
— врахування розмірів підприємств (конкретні заходи щодо
інформування, підвищення рівня обізнаності, програм поперед-
ження ризиків повинні також спрямовуватися на малі та середні
підприємства, приватних підприємців, домашніх працівників
тощо);
— інтенсивна профілактика професійних захворювань (особ­
лива увага приділяється в рамках ЄС вирішенню проблем,
пов’язаних з втратою слуху, проблемами опорно-рухового апара-
ту, із захворюваннями, спричиненими роботою з токсичними
матеріалами та речовинами);
— врахування демографічних змін;
— врахування гендерного виміру при здійсненні оцінки ризи-
ку, проведенні превентивних заходів та компенсаційних виплат.
На сьогодні задля досягнення зазначених цілей та поступової
гармонізації мінімальних стандартів у сфері охорони праці на під-
приємствах держав-членів ЄС було прийнято декілька десятків
важливих директив, головною з яких є Рамкова Директива 89/391/
ЄЕС «Про впровадження заходів для поліпшення безпеки та охо-
рони здоров’я працівників під час роботи» 1989 р. Директива вва-
жається основним документом у сфері охорони праці, що забез-
печує більш високий ступінь захисту для співробітників на роботі
за допомогою превентивних заходів, які захищають від нещасних
випадків та професійних захворювань, та містить загальні прин-
ципи попередження виробничих ризиків, забезпечення безпеки,
охорони здоров’я, уникнення факторів ризику та нещасних
випадків, інформування, консультацій, збалансованої участі від-
повідно до національного законодавства, практики, освіти пра-
цівників. Уперше на рівні ЄС було введено поняття виробничого
(робочого) середовища, яке відповідало Конвенції Міжнародної
організації праці №  155 та включало технічну безпеку і загальну

416
профілактику професійних хвороб. Ключовим елементом був
принцип оцінки ризику та виокремлення його основних складо-
вих, зокрема, виявлення небезпечних факторів, участь працівни-
ків, ведення документації та періодичний перегляд оцінки небез-
пеки на робочому місці.
Рамкова Директива встановила основні принципи охорони
праці та здоров’я працівників, яким мають відповідати всі доку-
менти, що приймаються в рамках ЄС або державами-членами на
національному рівні:
— обов’язок роботодавця гарантувати здоров’я та безпеку в
процесі здійснення трудової діяльності, зокрема, шляхом належ-
ного та своєчасного інформування працівників за допомогою
інструкцій, спеціальних курсів правильного використання облад-
нання тощо;
— обов’язок кожного працівника сприяти охороні власного
здоров’я та безпеки, безпеки інших працівників через дотриман-
ня інструкцій безпеки, правильного використання технічних
засобів;
— відсутність та/або обмеження відповідальності роботодавця
за шкоду, нанесену здоров’ю працівника внаслідок непереборної
сили.
Тобто, відповідно до Директиви роботодавці зобов’язані забез-
печувати здоров’я і безпеку для працівників на кожному етапі
роботи; відповідно до оцінки професійних ризиків забезпечити
надання адекватних захисних і профілактичних заходів; вести
облік нещасних випадків; вживати необхідних заходів для надан-
ня першої допомоги, протипожежної безпеки, евакуації праців-
ників та інших дій у випадках серйозної небезпеки; інформувати
працівників, проводити з ними консультації та обговорення
питань здоров’я та безпеки на роботі; забезпечити належну під-
готовку та навчання техніки безпеки, захисту здоров’я та життя
для кожного працівника.
Працівники, у свою чергу, мають належно використовувати
обладнання, інші засоби виробництва, засоби індивідуального
захисту та запобіжні прилади; попереджати про будь-яку небез-

417
печну ситуацію та повідомляти про неналежні заходи роботодав-
ця з охорони здоров’я та життя працівників, безпечного виробни-
чого середовища. Також було передбачено загальне право праців-
ників не виконувати роботу у випадку серйозної небезпеки,
можливості нещасного випадку або захворювання.
Рамковий характер Директиви 89/391/ЄЕС полягає в тому, що
її положення сформульовано у загальній формі, для їхньої реалі-
зації було прийнято декілька десятків інших нормативних актів.
Проте Рамкова Директива продовжує застосовуватися у всіх сфе-
рах, охоплених окремими спеціальними директивами. Весь комп-
лекс спеціальних директив ЄС з охорони праці, які прийнято на
підставі Рамкової Директиви 89/391/ЄЕС, можна поділити на
декілька груп за предметом врегулювання:
1. Загальні принципи профілактики та основи охорони праці
(Директива Ради 89/391/ЄЕС).
2. Вимоги охорони праці для робочого місця (Директи­
ва 89/654/ЄЕС щодо вимог до робочого місця; Директива 92/57/
ЄЕС про виконання мінімальних вимог щодо безпеки та захисту
здоров’я на тимчасових та пересувних будівельних майданчиках;
Директива Ради №  92/91/ЄЕС від 3 листопада 1992 р. про міні-
мальні вимоги для поліпшення безпеки та охорони здоров’я пра-
цівників у видобувних галузях, що використовують буріння;
Директива 92/104/ЄЕС про мінімальні вимоги щодо поліпшення
безпеки і захисту здоров’я працівників видобувних підприємств з
підземним і відкритим способами видобування; Директива
1999/92/ЄС щодо захисту працівників, які піддаються потенцій-
ній небезпеці у вибухонебезпечних середовищах).
— Вимоги охорони праці під час використання обладнання
(Директива 89/655/ЄЕС щодо використання працівниками засо-
бів захисту; Директива 89/656/ЄЕС щодо використання засобів
індивідуального захисту на робочому місці; Директива 90/269/
ЄЕС щодо ручного переміщення вантажів, коли є ризик пошко-
дження спини у працівника; Директива 90/270/ЄЕС щодо роботи
з екранами; Директива 92/58/ЄЕС про мінімальні вимоги до зна-
ків на підприємстві, що стосуються загрози безпеки та здоров’я

418
працівників). Однією з нових директив є Директива 2009/104/ЄС
щодо мінімальних стандартів безпеки та здоров’я при викорис-
танні обладнання працівниками під час роботи, яка є другою
директивою, прийнятою для реалізації ст. 16 Рамкової Дирек­
тиви 89/391/ЄС. Крім того, було прийнято цілу низку директив,
які пов’язані з охороною праці під час використання обладнання,
стандартами щодо безпеки робочого місця. Зокрема, у 2006 р.
було прийнято Директиву 2006/95/ЄС щодо стандартів викорис-
тання електротехнічного обладнання, у 2010 р. — Директиву
2010/35/ЄС щодо портативного обладнання тиску.
— Вимоги охорони праці при роботі зі специфічними небез-
печними елементами: хімічними, фізичними та біологічними
речовинами. (Директива 2004/37/ЄС про захист працівників від
ризиків, пов’язаних з використанням канцерогенів та мутагенів
на підприємстві; Директива 2000/54/ЄС про мінімальні вимоги
безпеки та охорони здоров’я працівників від ризиків, пов’язаних
з використанням біологічних агентів на виробництві; Директива
2009/148/ЄC щодо захисту робітників від ризиків, пов’язаних з
впливом азбесту на роботі; Директива 98/24/ЄС щодо захисту
здоров’я та безпеки працівників від шкідливого впливу хімічних
реагентів на виробництві; Директива 2002/44/ЄС щодо захисту
працівників від ризиків, пов’язаних з фізичними агентами (вібра-
цією); Директива 2003/10/ЄС про захист працівників від небез-
пеки, пов’язаної з дією фізичних агентів (шуму); Директива
2004/40/ЄС про мінімальні вимоги безпеки та охорони здоров’я
працівників від ризиків, пов’язаних з фізичними агентами (в елек-
тромагнітній сфері); Директива 2009/161/ЄС щодо індикативних
величин опромінення, яка вносить зміни до Директиви 2000/39/
ЄС; Директива 2006/25/ЄС про мінімальні вимоги охорони
здоров’я та безпеки працівників від ризиків, пов’язаних з фізич-
ними агентами (штучної оптичної радіації). Незважаючи на роз-
винуте законодавство ЄС з питань захисту працівників від нега-
тивного впливу шкідливих речовин, вплив більшості на життя та
здоров’я людини залишається мало вивченим. Європейський
інститут професійних спілок спільно з Іспанським інститутом

419
профспілок розробив інформаційну базу даних хімічних елемен-
тів та сполук, з якими люди стикаються на роботі (RISCTOX), для
інформування таких осіб про можливі негативні наслідки.
— Захист певних груп працівників на робочому місці
(Директива 92/85/ЄЕС про сприяння безпеці та захисту здоров’я
вагітних працівниць та таких, що нещодавно народили, матерів-
годувальниць на робочому місці; Директива 94/33/ЄС щодо
захисту молоді на роботі; Директива 91/383/ЄЕС щодо працівни-
ків, які знаходяться у тимчасових трудових відносинах; Директива
Ради № 91/383/ЄЕС про доповнення заходів із заохочення покра-
щення безпеки та здоров’я на роботі працівників з фіксованим
терміном працевлаштування або тимчасовим працевлаштуван-
ням). У 2008 р. було прийнято Директиву 2008/104/ЄС щодо аген-
цій тимчасової зайнятості, в рамках якої регулюється захист прав
та інтересів запозичених працівників (Запозичена праця є атипо-
вою для трудового права та характеризується як трьохсторонні
правовідносини, в яких роботодавець та працівник домовляються
про працю останнього на іншу особу під її керівництвом та конт­
ролем). Директива спрямована на забезпечення принципу рівно-
го ставлення до відповідної категорії працівників та визнання
таких агенцій як роботодавців.
— Захист працівників специфічних професій та секторів еко-
номіки (тимчасові робочі місця, видобувна промисловість, робота
на риболовецьких суднах, Директива 90/269/ЄЕС про мінімальні
вимоги здоров’я і безпеки до ручної обробки вантажів, коли існує
ризик, зокрема, травми хребта працівників; Директива 2010/32/
ЄС стосовно попередження гострих травм у лікарні та секторі
охорони здоров’я; Директива 93/103/ЄC про мінімальні вимоги
безпеки та гігієни праці для роботи на борту риболовних суден).
— Вимоги стосовно робочого часу (Директива 2003/88/ЄС про
деякі аспекти організації робочого часу; Директива 2002/15/ЄС
щодо організації робочого часу працівників, які здійснюють
мобільну дорожньо-транспортну роботу; Директива 2000/79/ЄС
щодо організації робочого часу у цивільній авіації в рамках
Європейської угоди про організацію робочого часу роботи мобіль-

420
них співробітників в цивільній авіації; Директива 2005/47/ЄC
щодо організації робочого часу мобільних співробітників у тран-
скордонних залізничних перевезеннях відповідно до Угоди між
Співтовариством європейських залізниць та Федерацією праців-
ників європейських транспортників про деякі аспекти умов праці
мобільних працівників, зайнятих на сумісних транскордонних
послугах на залізничному транспорті).
Стандарти, які встановлені у зазначених спеціальних директи-
вах є мінімальними стандартами для захисту працівників, які не
заважають встановленню державами-членами вищого рівня
захисту. Комісією у 2004 р. було підготовлено матеріали про імп-
лементацію положень окремих директив у сфері охорони праці
державами-членами та визначено, що стандарти охорони праці
ЄС позитивно впливають на розвиток національних стандартів з
точки зору законодавства та практики їх застосування. З метою
раціоналізації підготовки та перевірки імплементаційних звітів
було прийнято Директиву 2007/30/ЄС.
Першою директивою, прийнятою на підставі Рамкової
Директиви, була Директива 89/654/ЄЕС про встановлення міні-
мальних вимог до безпеки та гігієни робочих місць. Під робочим
місцем розумілося місце, яке надано для установки робочого
обладнання, що знаходиться на території підприємства та/або
закладу та до якого працівник має доступ у процесі своєї роботи.
Окрема директива присвячена праці неповнолітніх. Директива
94/33/ЄС про захист прав молодих працівників на робочому місці
зобов’язує держави-члени впроваджувати спеціальні правила для
регулювання робочого часу та часу відпочинку, встановити підви-
щені стандарти безпеки праці для працівників молодше 18 років.
Директива розкриває термін «молода особа» (будь-яка особа
віком до 18 років), термін «дитина» (будь-яка молода особа, яка
не досягла 15 років і яка підлягає загальнообов’язковому шкіль-
ному навчанню згідно з національним законодавством); «підлі-
ток» (будь-яка молода особа віком від 15 до 18 років, яка вже не
підлягає загальнообов’язковому шкільному навчанню згідно з
національним законодавством).

421
 Директива встановила також мінімальний вік допуску до робо-
ти — не менше 15 років та після закінчення загальної освіти. Хоча
можуть бути певні виключення, пов’язані зі специфікою роботи,
зокрема, рекламна сфера, кіноіндустрія, спорт. В таких випадках
діти можуть бути допущені до роботи тільки після отримання згоди
відповідних органів влади. В додатку до Директиви визначені види
робіт, які є взагалі забороненими для неповнолітніх.
Важливі гарантії для працівників-жінок були передбачені
Директивою 92/85/ЄЕС про сприяння покращенню безпеки та
здоров’я вагітних жінок, жінок, які нещодавно народили та мате-
рів-годувальниць. Директивою закріплюється 14-тижнева міні-
мальна відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами та мінімаль-
ний розмір відповідної допомоги на рівні не менш ніж допомога у
зв’язку з тимчасовою непрацездатністю. Забороняється звільнен-
ня вагітних жінок до закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та
пологами, використання нічної праці визначених категорій
жінок. Для вагітних жінок було передбачено можливість проходи-
ти пренатальні медичні огляди за рахунок робочих годин без втра-
ти заробітної плати. Також захисні гарантії для цієї групи праців-
ників було передбачено й законодавством щодо рівного ставлен-
ня у сфері праці та зайнятості.
Надання відпустки по догляду за дитиною було передбачено у
Директиві 96/34/ЄС та переглянуто Директивою 2010/18/ЄС,
імплементація якої завершена у березні 2012 р. Нова Директива
спрямована на надання рівних можливостей на ринку праці жін-
кам та чоловікам поєднувати роботу та сімейне життя. Нові стан-
дарти закріплюють право батьків при народженні дитини чи
всиновленні на щонайменш 4-місячну відпустку, причому, один
місяць має використати інший з батьків. Це надає можливість
розподіляти встановлений час відпустки та ділити його між бать-
ками з метою сприяння кожному з батьків брати активну участь у
вихованні дитини. Працівники отримали не тільки додаткові
гарантії від дискримінації та звільнення за використання цієї від-
пустки, але й право вимагати перегляду робочих годин протягом
обмеженого періоду.

422
 Моніторинг та контроль у сфері охорони праці в державах ЄС
відрізняється своєю різноманітністю підходів, моделей та страте-
гій, починаючи від рівня компаній до загальнонаціонального
рівня. Ініціативи ЄС спрямовано на отримання повної інформа-
ції у сфері безпеки та гігієни праці на обраному рівні з метою
можливості запровадження превентивних заходів, прийняття
рішень і можливих коригувань.
Окрім директив ЄС у сфері охорони праці активно розробля-
ються та приймаються програми і стратегії. У 2000 році було
прийнято Європейський соціальний план, який закріпив стра-
тегічні напрями забезпечення здорових та безпечних умов праці
на європейському рівні та встановив основні цілі політики ЄС у
сфері охорони праці, зокрема — консолідація, сприяння та роз-
виток законодавства для малих та середніх підприємств, спро-
щення, там де можливо, існуючих стандартів, обмін досвідом та
розвиток співробітництва між інспекціями праці. Політика ЄС у
сфері охорони праці деталізується у Стратегіях ЄС з безпеки та
гігієни праці, що розробляється та приймається на достатньо
тривалий період. Стратегія ЄС на 2007–2012 рр. була сфокусова-
на на превентивних заходах та попередженні різноманітних
ризиків на роботі. А головною метою стратегії визначено досяг-
нення постійного, сталого скорочення випадків травматизму на
виробництві та професійних захворювань. Програма реалізову-
валася за допомогою імплементації національних стратегій дер-
жав-членів через покращення та спрощення існуючого законо-
давства водночас з приверненням особливої уваги до проблем
його виконання на практиці. Також завжди використовуються
юридично не зобов’язуючі інструменти (обмін позитивним
досвідом, підвищення рівня усвідомлення важливості охорони
праці працівниками та роботодавцями, покращення інформова-
ності). До 2012 р. кількість нещасних випадків мала скоротитися
на 25 %.
Нова стратегія ЄС розрахована на період з 2013 до 2020 рр. та
відповідає основним принципам, викладеним у Європейській
стратегії зайнятості 2020 р.

423
 У рамках Стратегії 2020 у червні 2014 р. Комісія презентувала
нову Рамкову Стратегію щодо здоров’я та безпеки на роботі на
2014–2020 рр., в якій визначені основні виклики та стратегічні
цілі у відповідній сфері з метою кращого захисту більше 217 млн
працівників ЄС від нещасних випадків та захворювань, пов’язаних
з трудовою діяльністю. Стратегія сконцентрована на необхідності
вирішення трьох основних проблем: поліпшити виконання дію-
чих правил та стандартів у сфері охорони праці, зокрема, допо-
мога малим підприємствам втілювати передбачені стандарти;
сприяння профілактики професійних захворювань шляхом усу-
нення як існуючих, так і нових виникаючих ризиків; врахування
старіння робочої сили в ЄС.
Стратегія базується також на 7 стратегічних цілях для вирішен-
ня окреслених проблем: подальша консолідація національних
стратегій охорони здоров’я та безпеки працівників; забезпечення
практичної підтримки малих і мікропідприємств у дотриманні
правил гігієни та безпеки; спрощення чинного законодавства з
охорони праці для усунення надмірного формалізму, бюрократії
та адміністративних труднощів; поліпшення профілактики про-
фесійних захворювань для вирішення існуючих і нових ризиків з
урахуванням інновацій, розвитку нанотехнологій; покращення
механізмів збору статистичних даних та моніторингу; зміцнення
координації з міжнародними організаціями (МОП, ВООЗ, ОЕСР
тощо) та партнерами з метою скорочення нещасних випадків на
виробництві та професійних захворювань, а також поліпшення
умов праці.
Європейські соціальні партнери відіграють важливу роль у
процесі прийняття рішень у галузі безпеки та гігієни праці,
оскільки беруть участь у проведенні консультації на різних етапах.
Передбачається також можливість укладення автономних угод у
рамках європейського соціального діалогу.
З метою поширення інформації про охорону праці та сприяння
розвитку культури попередження ризиків на роботі, було прийня-
то Регламент Ради ЄС 2062/94, яким засновано Європейську
агенцію з безпеки та охорони здоров’я на роботі, яка почала

424
функціонувати з 1996 р. в Іспанії (м. Більбао). Метою створення
Агенції є прагнення бачити Європу безпечнішою, більш здоро-
вою та продуктивною для роботи, головним чином, це сприяє
підвищенню культури попередження ризиків та покращення
умов праці в Європі, підвищенню усвідомлення та поширення
інформації про важливість здоров’я і безпеки працівників для
європейської соціально-економічної стабільності і зростання в
цілому. Одним з досягнень Агенції стало заснування та проведен-
ня щорічних Європейських тижнів за безпечні та здорові умови
роботи. За підтримки держав-членів, Парламенту, Єврокомісії,
профспілок, організацій роботодавців теми тижнів присвячують-
ся питанням, які турбують європейське суспільство у сфері охоро-
ни праці. У 2008 році кампанія була спрямована на захист здоро-
вого робочого місця з гаслом : «Що є добрим для тебе, є добрим
для бізнесу», у 2006 р. — кампанія «Захисти старт» стосувалася
захисту молодих працівників та їхньої впевненості у майбутньому,
у 2005 р. — «Ні шуму».
У цілому, для розвитку економіки та людського капіталу забез-
печенню охорони праці має бути приділено значну увагу в політи-
ці ЄС. Безпека та охорона праці відіграє життєво важливу роль у
підвищенні рівня зайнятості і продуктивності, конкурентоспро-
можності підприємств, сприяє стабільності систем соціального
захисту через зниження витрат на ліквідацію професійних аварій,
компенсацію працівникам у разі хвороб та нещасних випадків,
підвищує мотивацію працівників.
Важливе значення охорони праці відображено в Угоді про асо-
ціацію України з ЄС. У рамках співробітництва передбачається
досягнення такої цілі як покращення рівня забезпечення охорони
здоров’я та безпечних умов праці, зокрема шляхом проведення
навчання і тренінгів з питань охорони здоров’я та безпеки праці,
сприяння реалізації превентивних заходів, попередження ризиків
великих аварій та управління токсичними хімічними речовина-
ми, а також обмін доброю практикою та результатами досліджень
у цій сфері; збільшення кількості та покращення якості робочих
місць з гідними умовами праці тощо (ст. 420 Угоди про асоціацію

425
України та ЄС). Крім того, у Додатку ХІ до Глави 21 «Співро­
бітництво в галузі зайнятості, соціальної політики та рівних мож-
ливостей» Розділу V «Економічне і галузеве співробітництво»
Угоди про асоціацію перераховано все основне законодавство ЄС
у сфері охорони праці, до якого Україна зобов’язується поступово
наблизити своє законодавство у чітко встановлені терміни для
кожного документа від 2 до 10 років.

9.5. Права працівників ЄС

у випадку звільнення
Основою правового регулювання захисту прав працівників у
випадку звільнення, зокрема, з ініціативи роботодавця, відобра-
жено у ст. 153 ДФЄС, в якій зазначено, що ЄС підтримує та допо-
внює дії держав-членів у багатьох аспектах сфери зайнятості та
соціального захисту, зокрема у випадку розірвання трудового
договору. В державах-членах ЄС припинення трудового договору
є правомірним лише на підставах, визначених у законодавстві, та
при дотриманні певної процедури звільнення. У разі звільнення
працівника з ініціативи роботодавця, правомірні підстави при-
пинення трудового договору можуть бути пов’язані з працівни-
ком (різні види порушення трудових обов’язків, недостатня ква-
ліфікація тощо) та з економічними і виробничими факторами
(колективні звільнення, банкрутство тощо).
До другої половини ХХ століття роботодавці не були обмежені у
більшості випадків наявністю поважної причини для звільнення
працівника. На сьогодні захист працівників від незаконного звіль-
нення є одним з важливих соціально-економічних прав працюю-
чих осіб, яке визнається на національному рівні та закріплюється у
міжнародних документах (Міжнародному пакті про економічні,
соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії).
Стаття 30 Хартії основних прав ЄС установлює, що кожен пра-
цівник має право на захист від будь-якого незаконного звільнення
відповідно до права Союзу, національного законодавства та прак-
тики. Це означає, що жодного працівника не може бути звільнено

426
без законних підстав. Якщо неправомірне звільнення відбулося, то
особа має право на ефективний незалежний засіб правового захис-
ту, справедливий судовий розгляд та належну компенсацію.
Основними документами ЄС у сфері захисту прав працівників
у випадку припинення трудових договорів з ініціативи роботодав-
ця є: Директива 2008/94/ЄС щодо захисту працівників у випадку
неплатоспроможності роботодавця; Директива 98/59/ЄС про
зближення законодавства держав-членів стосовно колективних
звільнень; Директива 2001/23/ЄС щодо зближення законодавства
держав-членів стосовно захисту прав працівників у випадках
передачі підприємства, бізнесу або частини підприємства чи біз-
несу; Регламент 1927/2006 про заснування Європейського фонду
адаптації до глобалізаційних викликів та Регламент 1309/2013,
яким було доповнено Регламент 1927/2006 та продовжено багато-
річну фінансову програму до 2020 р.

Захист працівників у випадку банкрутства підприємства.

Банкрутство є невід’ємним елементом ринкової економіки,
особливо у кризові періоди, який впливає на ситуацію з безробіт-
тям та на ринок зайнятості і праці в цілому. З метою зменшення
негативних наслідків для працівників держави мають втручатися,
встановлюючи додаткові гарантії та механізми захисту прав пра-
цівників. Для визначення положення працівників та захисту їхніх
прав при банкрутстві підприємства в рамках ЄС було прийнято
ще у 1980 р. Директиву 80/987/ЄЕС «Про зближення законо-
давств держав-членів щодо захисту працівників у випадку бан-
крутства роботодавця». Поява цієї Директиви вплинула на розви-
ток соціального захисту працівників на рівні ЄС, а її основні
положення знайшли згодом відображення у ст.  25 Європейської
соціальної хартії (переглянутої) 1996 р. Проте Директива
не­однозначно була сприйнята в державах ЄС, а незадовільна імп-
лементація її положень Італією стала підставою об’єднаної справи
Francovich (С-6/90, С-9/90 Andrea Francovich and Danila Bonifaci
and others v Italian Republic [1991]).

427
 Директиву 80/987/ЄЕС було замінено у 2002 р. Директивою
2002/74/ЄС, а у 2010 р. прийнято нову Директиву 2008/94/ЄС,
яка увібрала всі основні положення попередніх документів,
практику Суду та розвиток національного законодавства дер-
жав-членів.
Головне досягнення законодавства ЄС у цій сфері полягає у
захисті майнових прав працівників у випадку неплатоспромож-
ності роботодавця. Виплати працівникам заробітної плати, вихід-
ної допомоги та інших виплат повинні здійснюватися зі спеціалі-
зованих гарантійних фондів, які не підлягають розподілу між
іншими кредиторами при визнанні підприємства банкрутом.
Гарантійні фонди функціонують як правило на принципах фінан-
сової незалежності, адміністративної незалежності, некомерцій-
ного характеру системи гарантування та її обов’язковості.
Разом з тим, державам дозволяється встановлювати макси-
мальну межу для виплат, що здійснюються гарантійними фонда-
ми. Директивою 2008 р. встановлено мінімальний гарантійний
період, що охоплює винагороду за останні три місяці (в межах
облікового періоду не менше шести місяців) або восьми тижнів
(у  межах облікового періоду не менше вісімнадцяти місяців).
(ст. 4 Директиви 2008/94/ЄС).
У статті 2 Директиви 2008/94/ЄС передбачено поширення
сфери дії директиви на всіх працівників, зокрема тих, які працю-
ють в рамках неповного робочого часу, строкових трудових дого-
ворів або тимчасово. Мінімальний строк трудового договору або
вид трудових відносин не впливає на права працівників, визна-
чені у Директиві. Водночас, Директива може не застосовуватися
до захисту деяких категорій працівників у випадку надання дер-
жавою інших гарантій за національним законодавством. У стат-
ті 1 визначено, що держави можуть не застосовувати положення
Директиви до надомних працівників, найнятих фізичними осо-
бами, членів риболовних суден.
Директива застосовується до всіх вимог працівників, які
пов’язані з трудовими відносинами та висуваються до роботодав-
ця — банкрута, за виключенням внесків у рамках державних сис-

428
тем соціального забезпечення. Також визначається, що розуміти
під банкрутством роботодавця у ст.  2 Директиви 2008 р.
Роботодавець визнається у стані банкрутства, коли до нього вису-
нуто вимогу про початок колективних процедур на підставі його
неспроможності, відповідно до законодавчих, регламентарних та
адміністративних положень держави-члена, які включають
позбавлення роботодавця майна, призначення ліквідатора або
особу, що виконуватиме схожі функції; та коли компетентні дер-
жавні органи приймуть рішення щодо початку процедури бан-
крутства, визнання підприємства роботодавця чи його бізнес
повністю закритим, якщо майна не вистачає на відкриття проце-
су. У випадку банкрутства транснаціональних підприємств гаран-
тійні виплати має здійснювати установа, де працівник отримував
заробітну плату.
Враховуючи позитивний досвід держав ЄС у сфері захисту прав
працівників при банкрутстві роботодавців, деякі інші країни нама-
гаються впроваджувати аналогічні положення у національному
законодавстві, зокрема, законопроекти про створення гарантійних
фондів були розроблені в Україні, РФ, інших державах СНД.

Захист прав працівників при зміні власника.

Важливою гарантією прав працівників є їхній захист при зміні
власника підприємства. З метою надання працівникам гарантій у
разі передачі власником частково чи повністю підприємства
іншій/іншим особі/особам було прийнято Директиву 77/187/
ЄЕС з питань захисту працівників при зміні власника. Директива
2001/23/ЄС «Про зближення законодавства держав-членів щодо
захисту прав працівників у випадках передачі підприємства, біз-
несу або частини підприємства чи бізнесу» замінила попередню
Директиву та консолідувала чинні норми права ЄС у цій сфері.
Директива 2001/23/ЄС застосовується до підприємств всіх
форм власності, зокрема, до державних. Перехід чи передача під-
приємства у світлі Директиви встановлюється при передачі еко-
номічної одиниці, яка має власну індивідуальність, що визнача-
ється групуванням ресурсів з метою здійснення економічної

429
діяльності. Причому, економічна діяльність може бути як основ­
ною, так і додатковою. Положення Директиви застосовуються у
випадку, коли за юридичним переходом або злиттям відбувається
зміна фактичної юридичної чи фізичної особи, яка відповідальна
за ведення бізнесу та, яка фактично бере на себе обов’язки попе-
реднього роботодавця, незалежно від зміни власника підприєм-
ства (об’єднані справи 144 та 145/87 Harry Berg and Johannes
Theodorus Maria Busschers v Ivo Martin Besselsen [1988]).
Директива також встановила обов’язок роботодавця інформу-
вати працівників про плани передачі підприємства. Таке інфор-
мування має включати підстави та обґрунтування передачі, її дату,
повідомлення про будь-які заходи, що стосуватимуться працівни-
ків (ст.  7 Директиви 2001/23/ЄС). За загальним правилом, яке
закріплено в Директиві, у випадку передачі підприємства або його
частини, всі права та обов’язки за трудовим договором переходять
до нового роботодавця. Положення колективного договору також
залишаються чинними у повному обсязі до закінчення дії чи до
вступу в силу нового договору. Неповідомлення роботодавцем
правонаступника про будь-які права та обов’язки не впливають
на їхній перехід та можливість претензій працівників щодо захис-
ту таких прав до правонаступника (ст. 3 Директиви 2001/23/ЄС).
Новий роботодавець не має права на звільнення працівників у
зв’язку з передачею підприємства або його частини, за виключен-
ням звільнень у зв’язку з економічними, технічними, організацій-
ними причинами (ст.  4 Директиви 2001/23/ЄС). Однак окремі
норми законодавства ЄС передбачають захист прав працівників і
в таких випадках.

Захист працівників у випадку колективного звільнення.

Захист прав працівників у випадку колективних звільнень за іні-
ціативою роботодавця (скорочення штату) є важливим аспектом
регулювання трудового законодавства держав-членів ЄС. Регла­
ментації цього питання присвячена Директива 98/59/ЄС «Про збли-
ження законодавств держав-членів стосовно скорочення штату», яка
замінила раніше чинну Директиву 75/129/ЄЕС. Директива не забо-

430
роняє роботодавцю зменшувати кількість працівників. Утім, вона
вводить в цей процес жорсткі процедурні правила, які допомагають
зменшити негативні наслідки колективних звільнень.
Під скороченням штату розуміється (ст.  1 Директиви 98/59/
ЄС) проведення роботодавцем звільнень на одній чи декількох
підставах, що не пов’язані з конкретними працівниками, якщо
таке скорочення стосується певної кількості працівників залежно
від моделі, яка обрана державою-членом:
1) протягом 30 днів звільняється:
— мінімум 10 працівників на підприємствах із загальною кіль-
кістю більше 20 працівників, але менше 100;
— мінімум 10 % від загальної кількості працівників на підпри-
ємствах від 100 до 300 працівників;
— мінімум 30 працівників підприємств із загальною кількістю
працівників не менше 300;
2) або протягом 90 днів звільняється мінімум 20 % працівників
незалежно від їхньої загальної кількості на підприємстві.
Про планування колективних звільнень роботодавець зобов’я­
заний поінформувати працівників та провести консультації. Під
час консультацій роботодавець має надати інформацію стосовно
мотивів звільнень, кількості та категорій працівників, які звільня-
тимуться, визначити період часу, протягом якого відбуватимуться
звільнення тощо. Предметом консультацій може бути зменшення
масштабів скорочення, відмова від колективних звільнень, або,
принаймні, можливості зменшення негативних наслідків звіль-
нень, зокрема — можливості забезпечення іншою роботою пра-
цівників, яких буде звільнено. Також, при проведенні консульта-
цій можуть визначатися методи розрахунків будь-яких додатко-
вих компенсацій працівникам, яких планується звільнити, окрім
тих, що встановлені у законодавстві держави. Зокрема, Суд ЄС
надав розширене тлумачення вимогам до умов виплати компен-
сацій працівниках, яких звільняють (справа с-383/92 Commission
v UK [1994]).
Копії всіх документів роботодавцю необхідно передати в ком-
петентні державні органи, куди представники працівників можуть

431
надсилати свої зауваження. Роботодавцю забороняється прово-
дити звільнення протягом не менше 30 днів з моменту повідо-
млення працівників. Однак держави-члени можуть надати ком-
петентним органам можливість збільшити захисний період до
60 днів.
Положення Директиви 98/59/ЄС не застосовуються при ско-
роченні штату в рамках строкових трудових договорів або догово-
рів, укладених для виконання певної роботи, тільки якщо таке
скорочення не відбувається до закінчення їхнього терміну дії або
до завершення виконання відповідної роботи. Також не застосо-
вується Директива до звільнень працівників державного сектора
та працівників риболовецьких суден.
У випадку звільнення працівників у зв’язку з банкрутством,
скороченням штату або при зміні власника передбачається обов’я­
зок роботодавця проінформувати працівників та провести кон-
сультації щодо можливості зменшення негативних наслідків для
працівників.
Також при звільненні у випадку банкрутства, скороченні штату
та з інших причин, на працівників поширюється також право на
соціальне забезпечення та соціальну допомогу. Це право передба-
чено ст. 34 Хартії ЄС про основні права: «відповідно до правил,
установлених правом ЄС, національним законодавством та прак-
тикою держав-членів, Союз визнає та поважає право на одержання
допомоги з соціального забезпечення та на право звертатися до
соціальних служб, що забезпечують захист у таких випадках, як….
втрата роботи».
Окрім гарантій захисту прав працівників, які передбачені зако-
нодавством ЄС, держави можуть впроваджувати більш високий
рівень захисту працівників при банкрутстві роботодавця, зміні
власника підприємства, колективних звільненнях.
У 2006 році для підтримки та захисту осіб, які втратили роботу,
було створено Європейський фонд адаптації до глобалізаційних
викликів, головною метою якого було визнано надання допомоги
в отриманні роботи вивільненим працівникам та самостійно
зайнятим працівникам. За загальним правилом передбачено
432
надання підтримки не всім працівникам, яких звільняють, а в
разі, якщо втрата роботи пов’язана із структурними змінами у
світовій торгівлі та їхнім негативним впливом на економіку регіо-
ну чи галузі. Крім того, захист Фондом надавався працівникам,
яких було звільнено внаслідок скорочення більше 500 працівни-
ків однієї компанії чи в межах одного сектора економіки впро-
довж 9 місяців. У 2009 р. було прийнято рішення про розширення
допомоги Фонду на працівників, які втратили роботу через
фінансову та економічну кризу. Тривалість підтримки покриває
не більше одного року безробіття, та може мати одноразовий
характер. Крім того, Фонд фінансуватиме програми адаптації
ринку праці, пов’язані із допомогою громадянам у пошуку робо-
ти, інформуванням про кар’єрні можливості, проведенням тре-
нінгів для набуття нової спеціальності, підвищенням рівня про-
фесійної мобільності.

9.6. Регулювання відносин

із соціального діалогу в праві ЄС
Виникнення та розвиток соціального діалогу пов’язане з необ-
хідністю погодження інтересів представників праці та капіталу,
пошуком балансу у суспільстві та необхідністю долати соціальні
наслідки економічних проблем. Узгодити всі соціально-еконо-
мічні інтереси між індивідуальними суб’єктами дуже складно,
тому більшість сучасних проблем у сфері трудового права вирішу-
ється за участю колективних суб’єктів за допомогою соціального
діалогу. Головною умовою функціонування соціального діалогу є
активне співробітництво працівників, роботодавців та органів
державної влади, законодавче та інституційне забезпечення соці-
ального діалогу. Він відіграє важливу роль у досягненні соціальної
злагоди, соціальної та політичної стабільності у суспільстві.
Перші спроби запровадження соціального діалогу в рамках ЄС
відносяться до 1960-х рр. З моменту укладення Римського догово-
ру про заснування Європейського економічного співтовариства
було створено цілу низку механізмів для роботи соціальних парт-

433
нерів. Утім, впровадження соціального діалогу на практиці поча-
лося з 1985 р. за ініціативою Голови Комісії ЄС Жака Делора в
процесі розробки та прийняття Єдиного Європейського Акта.
Виділяють декілька етапів розвитку європейського соціально-
го діалогу:
— 1985–1991 рр. — діяльність соціальних партнерів характери-
зується підписанням спільних заяв, резолюцій, декларацій;
— 1991–2001 рр. — зміна ставлення до соціального діалогу з
підписанням Маастрихтського договору та протоколу про соці-
альну політику, положення якого пізніше увійшли до Амстердам­
ського договору. У цей період в результаті переговорів соціальних
партнерів було прийнято перші угоди (зокрема, у 1995 р. — Угоду
про відпустку для догляду за дитиною), на підставі яких згодом
прийнято Директиви;
— 2002–2009 рр — автономність соціального діалогу була про-
голошена Лаєкенською Декларацією соціальних партнерів напри-
кінці 2001 р. Її результатом стала розробка Системи заходів підви-
щення кваліфікації протягом життя та Угоди про роботу за допо-
могою Інтернету 2002 р. У 2002 р. Комісією було представлено
документ під назвою «Соціальний діалог — сила для інновацій та
змін», в якому підкреслювалося важливе значення розвитку соці-
ального діалогу на рівні ЄС як складової Європейської соціальної
моделі та рушійної сили для процвітаючої економіки і соціальних
реформ. Комісією виокремлювалися різні види та рівні соціаль-
ного діалогу, починаючи від загальноєвропейського (на рівні ЄС)
до діалогу в рамках окремого підприємства, компанії. Комісією у
керівних принципах, спрямованих на зміцнення соціального діа-
логу, наголошувалося на підвищенні ролі консультацій з соціаль-
ними партнерами при розробці законодавства ЄС як обов’язкових,
якщо законодавчі ініціативи мають будь-які соціальні наслідки.
Соціальним партнерам було запропоновано більш активно пра-
цювати у сфері розробки та укладення угод, які можуть бути інте-
гровані у законодавство ЄС. З 2003 р. було розпочато проведення
трьохсторонніх соціальних самітів, які мають значний вплив на
розвиток соціальної політики та політики зайнятості ЄС.

434
 Ефективний соціальний діалог мав сприяти досягненню окре-
мих цілей Лісабонській стратегії, таких як зростання економіки та
розв’язання значної кількості проблем у сфері зайнятості та соці-
альної політики;
— з 1 грудня 2009 р. розпочався новий етап, пов’язаний зі всту-
пом у силу Лісабонської угоди, яка надала Хартії основних прав
ЄС юридично обов’язкової сили. В Хартії ЄС закріплені всі
основ­ні соціальні та трудові права.
Правовою базою розвитку соціального діалогу в рамках ЄС є
статті 151–156 розділу Х «Соціальна політика» ДФЄС. Соціальний
діалог визначено серед спільних цілей, які ставлять перед собою
Союз та держави-члени (ст. 151 ДФЄС). Такий соціальний діалог
може вестися за бажанням сторін до встановлення договірних від-
носин та укладення угод (ст. 155 ДФЄС). Головне значення мають
колективні угоди, що укладаються між представниками європей-
ських об’єднань профспілок та союзів роботодавців у сфері трудо-
вого та соціального права. Відповідно до ст.  152 ДФЄС Союз
заохочує та сприяє діалогу між соціальними партнерами при
повазі їхньої автономності з урахуванням особливостей націо-
нальних систем. При цьому, Комісія правомочна приймати будь-
які заходи з метою полегшення діалогу та, піклуючись про зба-
лансовану підтримку сторін, має своїм завданням сприяти про-
веденню консультацій соціальних партнерів на рівні Союзу.
У свою чергу, держави-члени можуть доручати соціальним парт-
нерам, за їхнім спільним запитом, реалізацію директив та рішень
Ради, прийнятих відповідно до ст. 155 ДФЄС, коли це вважається
доречним. У цілому, Комісія сприяє проведенню консультацій
між соціальними партнерами з метою полегшення їхнього діалогу
за всіма законодавчими пропозиціями, що стосуються зайнятості
та соціального забезпечення (ст. 154 ДФЄС).
Таким чином, соціальний діалог в ЄС є процесом узгодження
інтересів (консультації, переговори про укладення колективних
договорів та угод, інші домовленості) між соціальними партнера-
ми. До соціальних партнерів відносяться наймані працівники (як
правило їхні представники — профспілки), роботодавці та, в пев-

435
них випадках, органи ЄС. Враховуючи можливість участі інститу-
цій ЄС у діалозі, існують такі поняття як «трипартизм» (передба-
чається активна участь органів ЄС) та «біпартизм» (коли активна
участь органів ЄС не передбачається). Відповідно, соціальний
діалог може мати тристоронній характер або двосторонній. Крім
того, соціальний діалог може відбуватися на різних рівнях: під-
приємства, галузі, регіону, держави, загальноєвропейському рівні,
тому визначають: міжгалузевий (який складається з елементів
трипартизму та біпартизму) та галузевий соціальний діалог.
Двосторонній міжгалузевий соціальний діалог. Соціальні парт-
нери розпочали незалежний діалог у 1985 р. за ініціативи Ж. Делора
та продовжують його до сьогодні на періодичних самітах. Органі­
зація самітів здійснюється під егідою Комітету з соціального діа-
логу (постійний рівень діалогу) та у створених в його рамках тех-
нічних робочих групах зі спеціальних питань (ринку праці, освіти
тощо). Комітет було створено у 1992 р. як основний форум для
двостороннього діалогу на європейському рівні, який збирається
не менше 3-х разів на рік.
Соціальними партнерами в ЄС визнаються організації, які від-
повідають таким встановленим вимогам, як наявність міжгалузе-
вого характеру чи роботи в конкретних галузях та категоріях робіт,
організаційної структури на європейському рівні, за можливістю
представлення членами організації всіх держав ЄС тощо. Таким
критеріям відповідає більше 30 європейських організацій. До них
систематично звертаються для погодження позицій у сфері соці-
альної політики. Список організацій постійно переглядається,
однак тільки три соціальні партнери постійно залишаються
достат­ньо репрезентативними. Тому, основними соціальними
партнерами, що беруть участь у діалозі є Європейська конфедера-
ція профспілок (ETUC), Європейська конфедерація виробників
та підприємців (UNICE) та Європейський центр представників
державних підприємств (CEEP).
Одним з найважливіших результатів діалогу трьох основних
соціальних партнерів було прийняття угоди про роль соціальних
партнерів для розвитку соціального виміру ЄС від 31 жовтня

436
1991  р. Основні положення угоди були включені до Протоколу
№ 14 «Про соціальну політику» до Маастрихтського договору.
Консультації з соціальними партнерам проводить, як вже
зазначалося, Комісія в процесі розв’язання питань у сфері соці-
альної політики та політики зайнятості. Однак до моменту при-
йняття остаточного рішення Комісією, бажаним є проведення
переговорів між соціальними партнерами безпосередньо, для
узгодження позицій.
Тристоронній міжгалузевий соціальний діалог. Із самого почат-
ку європейського інтеграційного процесу важливим було залу-
чення основних гравців на економічному та соціальному полі до
розробки законодавства ЄС. Для забезпечення можливості ефек-
тивного проведення тристороннього діалогу на рівні ЄС було
створено у 1970 р. спеціальний консультативний орган —
Постійний комітет з питань зайнятості. Комітет проводить зустрі-
чі за участю представників Ради, Комісії ЄС та соціальних парт-
нерів з метою обговорення соціальних питань, що пов’язані,
зокрема, з ситуацією на ринку праці, змінами в економіці.
У 2003 році Радою ЄС було прийнято рішення про проведення
щорічних тристоронніх соціальних самітів (Рішення Ради
2003/174/EC)  — зустрічей між керівництвом ЄС, європейських
федерацій профспілок та європейських об’єднань роботодавців.
Роль та значення соціальних самітів було визнано та підсилено у
ст. 152 ДФЄС.
Саміт проводиться щонайменш один раз на рік за участю трьох
представників Ради, двох представників Комісії та по десять
представників від організацій працівників та роботодавців.
Технічно координацію роботи делегації працівників здійснює
ETUC, делегації роботодавців — UNICE.
Таким чином, європейський соціальний діалог надав соціаль-
ним партнерам можливість на європейському рівні втручатися у
вирішенні питань в таких галузях як зайнятість, професійна освіта,
свобода пересування, охорона здоров’я та безпека, надання рівних
можливостей та з багатьох інших питань. У цілому, міжгалузевий
соціальний діалог передбачає розвиток системи відносин між пра-

437
цівниками та роботодавцями на європейському рівні. Європейські
соціальні партнери можуть в рамках європейського соціального
діалогу вести обговорення укладення рамкових угод. Було підписа-
но декілька рамкових угод, зокрема про відпустку для догляду за
дитиною, про роботу на умовах неповного робочого часу, про
роботу за строковим трудовим договором, телероботу тощо.
Відповідно до ст. 55 ДФЄС передбачено два механізми реаліза-
ції таких рамкових угод, які укладені між соціальними партнера-
ми на рівні ЄС у рішенні Ради ЄС або відповідно до процедур і
практики, які властиві соціальним партнерам і державам-членам,
або на підставі спільного клопотання сторін, що підписали угоду.
Так, міжгалузева угода про відпустку для догляду за дитиною
набула законодавчої сили завдяки прийняттю відповідної
Директиви, що відображала основні положення угоди. А Угода
про роботу за допомогою мережі Інтернет стала першою рамко-
вою міжгалузевою угодою, реалізація якої здійснюється за ініціа-
тиви сторін, які її підписали, а не завдяки законодавчим докумен-
там ЄС (тобто, відповідної директиви прийнято не було).
Європейський галузевий діалог. Зв’язки між міжгалузевими та
внутрішньогалузевими організаціями характеризуються постій-
ними змінами. Якщо всі європейські федерації профспілок, що
представляють основні галузі економіки, є членами ETUC, то
мережа організацій роботодавців не є координованою. Низка
галузевих організацій роботодавців не вважають себе соціальни-
ми партнерами взагалі, хоча і відповідають всім критеріям, що
висуваються. Це призводить до відсутності балансу, коли деяким
європейським профспілкам не знаходиться партнера серед орга-
нізацій роботодавця при веденні соціального діалогу. Така ситуа-
ція ускладнює вирішення проблем та знижує ефективність соці-
ального діалогу.
З 1999 року до галузевого діалогу в рамках ЄС почали викорис-
товувати підходи, які застосовуються до міжгалузевого діалогу
(комюніке Комісії ЄС «Про розвиток та сприяння соціальному
діалогу» від 20 травня 1998 р.). Зокрема, створюються комітети з
соціального діалогу за запитом соціальних партнерів однієї галузі
438
чи професійній сфері. Уперше такий комітет було створено в
електроенергетичній галузі в 2000 р. Сьогодні такі комітети функ-
ціонують в сорока професійних сферах і охоплюють основні галу-
зі європейські економіки (сільське господарство, рибальство,
промисловість, торгівля, побутові послуги і послуги для підпри-
ємств, банківська діяльність, поштові послуги, транспорт, спорт,
ЗМІ та телекомунікації, тимчасова зайнятість, місцеві та регіо-
нальні органи влади тощо).
Результатом галузевого соціального діалогу стало прийняття
великої кількості документів. Ці документи приймаються у формі
декларацій, резолюцій, рекомендацій, пропозицій, принципів,
кодексів поведінки, протоколів.
Галузевий соціальний діалог дозволяє соціальним партнерам
виконувати функцію нагляду та висловлювати свою незгоду з
Комісією та Радою, а також забезпечувати можливість обміну іде-
ями між соціальними партнерами.
У цілому, європейський соціальний діалог — це формальні та
неформальні переговори між профспілками, роботодавцями на
європейському рівні, метою якого є забезпечення активної участі
соціальних партнерів у покращенні умов життя та праці в кон-
кретній галузі. А результатом є укладення на рівні ЄС офіційних
та обов’язкових для виконання угод, які потім будуть реалізовані
на національному галузевому рівні держав-членів.

9.7. Право працівників ЄС на участь

в управлінні підприємством
Важливою гарантією забезпечення колективних прав праців-
ників визнається право на інформування та проведення консуль-
тацій на підприємстві. Інформування, консультації та участь
працівників в управлінні підприємством були однією з головних
тем європейських дебатів з моменту прийняття Радою першої
програми соціальних дій у 1974 р.
Правовою підставою реалізації права представників на інфор-
мування та консультації на рівні ЄС є статті 153–155 ДФЄС.

439
Інформування працівників та проведення консультацій з ними
визначається серед сфер, в яких Союз доповнює та підтримує
діяльність держав-членів (ст. 153 ДФЄС). Комісія також повинна
сприяти проведенню консультацій соціальних партнерів на рівні
ЄС (ст. 154 ДФЄС). Відповідно до ст. 27 Хартії основних прав ЄС
працівникам або їх представникам гарантується своєчасне надан-
ня роботодавцем інформації та проведення консультацій на від-
повідних рівнях, у випадках, що передбачені правом ЄС, націо-
нальним законодавством та практикою держав-членів.
Право працівників на отримання інформування та консуль-
тації на національному та транснаціональному рівні деталізова-
но у законодавстві ЄС за допомогою низки директив: Директива
2002/14/ЄС про встановлення загальних правил щодо інформу-
вання та консультування працівників в ЄС; Директива 2009/38/
ЄС про заснування Європейської робочої ради та про процедуру
інформування працівників та проведення консультацій з ними
на підприємствах чи групах підприємств, що функціонують в
ЄС; Директива 2001/86/ЄС про доповнення статусу європей-
ського акціонерного товариства правилами, що регулюють залу-
чення працівників до управління; Директива 2003/72/ЄС про
доповнення статусу європейського кооперативного товариства
правилами, які регулюють залучення працівників до управління
та інші.
Регламентації мінімальних стандартів порядку інформування
та проведення консультацій на підприємствах присвячена
Директива 2002/14/ЄС про встановлення загальних правил щодо
інформування та консультування працівників в ЄС. Директива
впроваджує мінімальні правила та процедури щодо інформування
та консультування працівників на рівні підприємств у кожній
країні та надає визначення основних понять, що застосовуються,
залишаючи державам-членам можливість гнучкості у застосуван-
ні ключових понять Директиви.
Категорії підприємств та установ, на які поширюється дія цієї
Директиви, визначаються у ст. 3. Положення Директиви застосо-
вуються до підприємств, на яких працює щонайменше 50 праців-

440
ників, та до установ, що надають роботу щонайменше 20 праців-
никам.
Інформуванням визнається передача роботодавцем представ-
никам працівників інформації з метою надання їм можливості
ознайомитись з предметом питання та вивчити його. А право на
інформування означає право працівників бути поінформованими
про справи підприємства. Консультування передбачає обмін дум-
ками, діалог між роботодавцем та працівниками або їх представ-
никами. Відповідно, право на консультування характеризується
можливістю працівників брати участь у процесі прийняття рішень
на підприємстві. Право працівників на інформування та консуль-
тації реалізується у всіх випадках, передбачених правом ЄС,
за­конодавством та практикою держав-членів. Предметом інфор-
мування та консультацій є широке коло питань, зокрема інфор­
мація, яка пов’язана з розвитком діяльності підприємства, еко­но­
міч­ною ситуацією, можливими організаційними змінами.
Роботодавець та представники працівників мають діяти в дусі
співпраці та з належною увагою до їх взаємних прав та зобов’язань,
беручи до уваги інтереси як підприємства або установи, так і пра-
цівників. Причому, таке інформування та консультації мають
бути проведені своєчасно, в іншому випадку вони втрачають своє
значення.
Державам-членам дозволяється в рамках обмежень, встанов-
лених національним законодавством та практикою, не поширю-
вати інформацію або не проводити консультації, якщо характер
інформації може завдати серйозної шкоди підприємству (ст.  6
Директиви 2002/14/ЄС).
Правовим регулюванням окремо охоплюється право на інфор-
мування та консультації в компаніях та групах підприємств, які
діють в масштабах ЄС. Відповідно до Директиви 2009/38/ЄС, що
замінила раніше прийняту Директиву 94/45/ЄС до таких підпри-
ємств відносяться підприємства з загальною кількістю працівни-
ків не менше 1  тис. осіб та наявність у підприємства або групи
підприємств структурних підрозділів (філій) на території щонай-
менше двох держав-членів, із загальною кількістю працівників у

441
кожному — не менше 150 осіб. Дія Директиви поширюється
також на підприємства, в яких керівні органи та безпосередньо
підприємства розташовані в різних державах. На визначених під-
приємствах мають бути створені Європейські робочі ради з метою
покращення захисту прав працівників та забезпечення їхніх прав
на інформування та консультації.
Головним принципом взаємодії працівників та роботодавців є
принцип співпраці. Цей принцип тлумачиться як здатність сторін
до прийняття конструктивних рішень та готовності до спільного
вирішення всіх соціальних проблем на підприємстві. На кожному
підприємстві, яке підпадає під сферу дії Директиви, створюється
спеціальний переговорний орган за ініціативою мінімум 100 пра-
цівників для ведення переговорів з центральним керівним орга-
ном щодо створення Європейської робочої ради та порядок реа-
лізації працівниками своїх прав на інформування та консультації.
Спеціальні правила стосовно залучення працівників до управ-
ління в рамках ЄС установлюються Директивою 2001/86/ЄС «Про
доповнення статусу європейського акціонерного товариства пра-
вилами, що регулюють залучення працівників до управління», та
Директивою 2003/72/ЄС «Про доповнення статусу європейського
кооперативного товариства правилами, які регулюють залучення
працівників до управління». Положення Директив пов’язано з
Регламентом Ради ЄС 1435/2003 «Про статус європейського коопе-
ративу» та Регламентом Ради ЄС 2157/2001 «Про статус європей-
ського акціонерного товариства», в яких відсутні положення про
права працівників на інформування та консультації.
Директиви 2001/86/ЄС та 2003/72/ЄС закріплюють стандартні
положення про залучення працівників до управління, ведення
колективних переговорів, впроваджують загальні правила інфор-
мування та консультацій з працівниками. Під «залученням до
участі в управлінні» розуміється інформування, проведення кон-
сультацій, участь в самому управлінні та будь-який інший меха-
нізм, за допомогою якого представники працівників можуть здій-
снювати вплив на функціонування юридичної особи. Такий
вплив здійснюється шляхом реалізації можливості впливати на

442
склад спостережного або адміністративного органу юридичної
особи через право обирати або призначати частину органу, реко-
мендувати до призначення, або заперечувати проти призначення
частини чи всього складу такого органу.
Незважаючи на достатньо розвинуте законодавство ЄС щодо
реалізації працівниками права на інформування та консультації,
прийняття на рівні ЄС документів, які встановлюють принципи
участі працівників в управлінні підприємством, ускладнювалося
через суттєві відмінності в національних законодавчих процеду-
рах та практиці держав-членів. Законодавство ЄС впроваджує
мінімальні стандарти залучення працівників до управління під-
приємством. Для позначення залучення працівників до діяльнос-
ті з управління підприємством у державах ЄС використовуються
різні терміни (участь, співучасть, спільне рішення). А в деяких
державах, окрім традиційних профспілкових організацій, існує
низка громадських організацій, які виконують функції представ-
ників працівників. Тому, відсутність чіткого правового визначен-
ня та регулювання участі працівників призвело до функціонуван-
ня в рамках ЄС дворівневої системи регулювання участі праців-
ників в управлінні підприємством: на національному рівні та на
рівні ЄС. Разом з тим, регулювання цього питання, головним
чином, відбувається на національному рівні держав-членів.
У переважної більшості держав ЄС існують системи непрямої та
представницької участі працівників в управлінні, які функціону-
ють на основі законодавства та колективних угод (Австрія,
Бельгія, Данія, Франція, Фінляндія, Німеччина, Італія, Нідер­
ланди тощо). Робочі ради в Німеччині мають, окрім права на
інформування та консультації, право на прийняття спільних
рішень з питань, що стосуються фінансового, економічного стану
підприємства, питань, які пов’язані з управлінням персоналом,
з  питань зайнятості. Розширення змісту права на інформування
та консультації здійснено у Франції. Робочі ради мають майже
однакові права з аудиторами компанії щодо доступу до необхідної
інформації. Найширшими можливостями обмеження адміністра-
ції підприємства щодо прийняття фінансових та економічних

443
рішень мають робочі ради в Швеції та Фінляндії. Рішення, що
прийнятті без проведення переговорів з представниками проф-
спілок, можуть бути забороненими до виконання.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Як розуміється трудове право ЄС ?
2. Якими є основні етапи розвитку трудового права ЄС?
3. Визначте поняття «соціальна політика ЄС». Якими є основні
завдання ЄС у сфері соціальної політики та політики зайнятості?
4. Якими є основні документи, що забезпечують впровадження прин-
ципу недискримінації у трудовому праві ЄС?
5. Назвіть основні напрями розвитку політики ЄС у сфері охорони
праці.
6. Сформулюйте основні принципи законодавства ЄС щодо тривалос-
ті робочого часу.
7. Якими є сучасні тенденції розвитку принципу недискримінації та
однакового ставлення у праві ЄС?
8. Які гарантії передбачено законодавством ЄС щодо захисту вагітних
жінок ?
9. Охарактеризуйте концепцію флексек’юріті та її поширення в ЄС?
10. Як забезпечується захист прав працівників від незаконного звіль-
нення роботодавцем в Європейському союзі?
11. Який механізм захисту прав працівників у випадку банкрутства
роботодавця впроваджено в ЄС?
12. Надайте визначення соціального діалогу в ЄС та зазначте його
основні рівні, види.
13. Визначте зміст права працівників на інформування та консульту-
вання.
14. Чи передбачено в законодавстві ЄС механізм залучення працівни-
ків до управління підприємством, організацією?

444
 Список скорочень
країни Африки, Карибського басейну
АКТ –
та Тихого океану
ВЕТУ – Всеосяжна економічна і торговельна угода
ГАТТ – Генеральна угода з тарифів і торгівлі
ГАТС – Генеральна угода з торгівлі послугами
ДЄС – Договір про Європейський союз
ДЗЕС – Договір про заснування Європейського союзу
ДФЄС – Договір про функціонування Європейського союзу
ЗВТ – зони вільної торгівлі
ЗЄД – заходи еквівалентної дії
ЕВС – Економічний і валютний союз
ЕСК – Економічний і соціальний комітет
ЄАВТ – Європейська асоціація вільної торгівлі
Євроатом – Європейське співтовариство з атомної енергії
ЄЕП – Європейський економічний простір
ЄЕС – Європейське Економічне співтовариство
ЄЄА – Єдиний європейський акт
ЄIБ – Європейський інвестиційний банк
ЄК – Європейський кооператив
ЄКПЛ – Європейська конвенція з прав людини
ЄМТ – Єдиний митний тариф
ЄОЕI – Європейське об’єднання з економічних інтересів
ЄПБО – Європейська політика безпеки і оборони
ЄПС – Європейська політика сусідства
ЄПСП – Європейська політика східного партнерства
ЄС – Європейський союз
ЄСВС – Європейське співтовариство вугілля і сталі
ЄСЦБ – Європейська система центральних банків
ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини
ЄТ – Європейське товариство
ЄЦБ – Європейський центральний банк
КНР – Китайська Народна Республіка
КПБ – Комітетом з питань політики та безпеки
КПП – Комітет постійних представників

445
 МОП – Міжнародна організація праці
Нарада з питань безпеки та співробітництва
НБСЄ –
в Європі
ОБСЄ – Організація з безпеки і співробітництва в Європі
ОВ – Офіційний вісник ЄС
Організація економічного співробітництва
ОЕСР –
та розвитку
Європейське управління з питань запобігання
ОЛАФ –
зловживанням та шахрайству
ООН – Організація Об’єднаних Націй
ПДА – Порядок денний асоціації Україна – ЄС
ПДВ – податок на додану вартість
ПСБЮ – Простір свободи, безпеки і юстиції
РЄ – Рад Європи
РНС – Режим найбільшого сприяння
СЗППБ – Спільна зовнішня політика і політика безпеки
СНД – Співдружність Незалежних Держав
СОТ – Світова організація торгівлі
СПБО – Спільна політика безпеки і оборони
СТП – Спільна торговельна політика
ТРIПС – торговельні аспекти інтелектуальної власності
УА – Угода про асоціацію
Угода про партнерство і співробітництво
УПС –
між ЄС та Україною
Угода про стабілізацію та асоціацію
УСА –
між ЄС та Хорватією
Продовольча та сільськогосподарська
ФАО –
Організація Об’єднаних Націй
ФРН – Федеративна Республіка Німеччина
група з фінансових питань Ecofit,
ЦГФП –
ETUC, UNICE, CEEP
ЦКСР – Центральна комісія судноплавства по Рейну
DG JLS – Генеральна дирекція з юстиції, свободи та безпеки
ESRB – Європейська рада з системних ризиків
ESFS – Європейська система фінансових спостерігачів
ESMA – Європейське агентство з цінних паперів і ринку

446
 ETUC – Європейська конфедерація профспілок
Європейський інститут телекомунікаційної
ETSI –
стандартизації
CEBS – Європейський комітет банківського нагляду
Європейський центр представників державних
CEEP –
підприємств
Європейський комітет страхового й пенсійного
CEIOPS –
нагляду
CEN – Європейський комітет зі стандартизації
CENELEC – Європейський комітет з технічної стандартизації
CESR – Європейський комітет регуляторів цінних паперів
Європейська конфедерація виробників та
UNICE –
підприємців
RELEX – Генеральна дирекція із зовнішніх зносин
RNB – Валовий національний дохід

447
 Зміст
книга друга
Матеріальне право Європейського союзу

Розділ 1. Економічний і валютний союз

1.1. Підстави для економічної та валютної інтеграції . . . . . . . . . . . . . 7
1.2. Передумови та правові засади єдиної
валютної політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
1.3. Правові засади спільної економічної політики . . . . . . . . . . . . . . 23
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35
Розділ 2. Основні свободи внутрішнього ринку Європейського союзу
2.1. Поняття внутрішнього ринку в праві Євросоюзу . . . . . . . . . . . . 36
2.2. Митний союз (статті 28, 29) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37
2.3. Вільний рух товарів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39
2.4. Вільний рух осіб (статті 45–48) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
2.5. Свобода заснування та руху послуг
(статті 49–55, статті 56–62) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75
2.6. Вільний рух капіталів і платежів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95
2.7. Свободи внутрішнього ринку Європейського союзу
і треті країни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101
2.8. Гармонізація законодавства в Європейському союзі . . . . . . . . 115
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126
Розділ 3. Правове регулювання конкуренції на внутрішньому ринку
Європейського союзу
3.1. Поняття та правові основи антимонопольної політики
та права конкуренції Євросоюзу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128
3.2. Правила конкуренції, що застосовуються до підприємств . . . 142

448
3.3. Відшкодування шкоди, спричиненої порушенням норм
антимонопольного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168
3.4. Правове регулювання надання державної допомоги . . . . . . . . 178
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187
Розділ 4. Правове регулювання фінансових відносин
Європейського союзу
4.1. Становлення системи власних ресурсів Євросоюзу . . . . . . . . . 188
4.2. Бюджет Євросоюзу та джерела бюджетного регулювання . . . 193
4.3. Бюджетний процес та механізми бюджетного контролю . . . . 201
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204
Розділ 5. Правове регулювання ринку цінних паперів
у Європейському союзі
5.1. Історичні етапи формування правового регулювання ринку
цінних паперів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 205
5.2. Особливості та джерела правового регулювання ринку
цінних паперів в ЄС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211
5.3. Правове регулювання емітентів цінних паперів
та їхня діяльність на внутрішньому ринку ЄС . . . . . . . . . . . . . 216
5.4. Особливості правового регулювання обігу
цінних паперів в ЄС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231
Розділ 6. Транспортне право Європейського союзу
6.1. Поняття та правові основи спільної транспортної
політики Євросоюзу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 232
6.2. Правове регулювання морського транспорту в Євросоюзі . . . 237
6.3. Правове регулювання повітряного транспорту
в Євросоюзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247
6.4. Правове регулювання автомобільного транспорту
в Євросоюзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 260
6.5. Правове регулювання внутрішнього водного транспорту
в Євросоюзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 266
6.6. Правове регулювання залізничного транспорту
в Євросоюзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 273

449
6.7. Правове регулювання комбінованого транспорту
в Євросоюзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 277
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280
Розділ 7. Правове регулювання державних закупівель
7.1. Передумови та підстави для запровадження основ правового
регулювання державних закупівель на рівні ЄС . . . . . . . . . . . 281
7.2. Здійснення закупівель товарів, робіт і послуг
за державні кошти в ЄС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 287
7.3. Здійснення державних закупівель ЄС
в особливих галузях . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305
7.4. Зміни у процедурі оскарження рішень щодо укладання
державних контрактів на закупівлю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 314
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 322
Розділ 8. Корпоративне право Європейського союзу
8.1. Загальна характеристика правового регулювання
юридичних осіб в Євросоюзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 323
8.2. Гармонізація корпоративного права в Євросоюзі . . . . . . . . . . . 330
8.2.1. Директиви про розкриття інформації . . . . . . . . . . . . . . 331
8.2.2. Директиви про реорганізацію компаній . . . . . . . . . . . . 335
8.2.3. Директиви про фінансову звітність . . . . . . . . . . . . . . . . 339
8.2.4. Директива про товариство з одним учасником . . . . . . 341
8.2.5. Директива про права акціонерів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 342
8.3. Наднаціональні компанії в праві Євросоюзу . . . . . . . . . . . . . . 343
8.3.1. Європейське об’єднання з економічних
інтересів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 344
8.3.2. Європейське товариство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 346
8.3.3. Європейський кооператив . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 350
8.4. Перспективи розвитку корпоративного права Євросоюзу . . . 351
8.5. Гармонізація корпоративного права України
із законодавством Євросоюзу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 354
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 357
Розділ 9. Трудове право Європейського союзу
9.1. Поняття та історичний розвиток трудового права ЄС . . . . . . . 358

450
9.2. Заборона дискримінації у трудовому праві ЄС . . . . . . . . . . . . . 380
9.3. Регламентація робочого часу та часу відпочинку
в праві ЄС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 400
9.4. Охорона праці в ЄС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 411
9.5. Права працівників ЄС у випадку звільнення . . . . . . . . . . . . . . 426
9.6. Регулювання відносин із соціального діалогу
в праві ЄС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 433
9.7. Право працівників ЄС на участь в управлінні
підприємством . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 439
Питання і завдання для самоконтролю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 444
Список скорочень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 445

451
 Навчальне видання

Муравйов Віктор Іванович

Смирнова Ксенія Володимирівна
Влялькó Ілля Володимирович
Федорова Алла Леонідівна
Березовська Ірина Андріївна
Калініна Ольга Миколаївна
Костюченко Ярослав Миколайович
Стахєєва Ганна Олександрівна

ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРАВО:
Право Європейського союзу

Підручник

У трьох книгах

Книга друга
МАТЕРІАЛЬНЕ ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

За загальною редакцією
доктора юридичних наук,
професора, завідувача кафедри порівняльного
і європейського права Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
В. І. Муравйова
 Редагування і коректура О. Тюфякіної
Комп’ютерна верстка О. Карташової
Художнє оформлення С. Харука

Підп. до друку 17.10.2014. Формат 60х84 1/16.

Папір офсетний. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 26,51. Обл.-вид. арк. 23,35.
Зам. № 14-384.

ТОВ «Видавничий Дім «Ін Юре»

Україна, 04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17–21
Тел./факс: 0 (44) 537-51-11
E-mail: sales@inyure.kiev.ua
www.inyure.ua
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції.
Серія ДК № 2191 від 20.05.2005 р.

Віддруковано ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»

Україна, 09117, м. Біла Церква, вул. Л. Курбаса, 4.
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції.
Серія ДК № 4063 від 11.05.2011 р.
 В рамках серії «Європейське право»
Видавничий Дім «Ін Юре» пропонує:

Науково-практичний фаховий журнал

«ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРАВО»

Видання внесено до
Міжнародної наукометричної бази даних
«EBSCO Publishing, inc.» (США) (Ліцензійна
угода від 16.05.2013 р.)
Журнал «Європейське право» присвяче-
ний правовим аспектам діяльності Євро-
пейського Союзу, Ради Європи, ОБСЄ,
ЄАВТ та інших міжнародних європейських
організацій і об’єднань. На шпальтах жур-
налу висвітлюються основні теоретичні та
практичні питання впливу діяльності євро-
пейських міжнародних організацій на пра-
вовий порядок України.
Актуальність спеціалізації європей-
ського права пов’язана з активним поши-
ренням європейських інтеграційних про-
цесів на треті країни. Такі характерні риси
Європейського Союзу, як наднаціональ-
ність, пряма дія його норм унеможливлю-
ють його аналіз лише у міжнародно-право-
вому контексті.
Представлене видання переслідує нау-
кові, аналітичні, інформаційно-довідкові
та методологічні цілі. По-перше, матеріали журналу надихнуть на осмислення
витоків, тенденцій і перспектив розвитку права європейських держав і європей-
ських організацій. По-друге, журнал надаватиме експертний аналіз європей-
ських національних, наднаціональних та міжнародних нормативно-правових
актів, що впливають на розвиток європейського права загалом.

Замовляйте видання за телефоном: 0(44) 537-51-11

або за електронною поштою: sales@inyure.kiev.ua
Веб-сторінка: www. inyure.ua
Поштова адреса:
04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17–21
 В рамках серії «Європейське право»
Видавничий Дім «Ін Юре» пропонує:

Збірник
«ЗІБРАННЯ АКТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА»

«Зібрання актів європейського права» — перший в

Україні систематизований збірник міжнародно-
правових документів, прийнятих міжнародними євро-
пейськими організаціями.
Перший випуск збірника «Зібрання актів європей-
ського права» присвячений актам Ради Європи, зокре-
ма договорам у сфері захисту прав людини, які є осно-
вою системи захисту прав людини в рамках Ради
Європи; документам у сфері демократії та стандартів
місцевого самоврядування, боротьби зі злочинністю, а
також документам, які стосуються співпраці у сферах
правосуддя та судочинства, кримінальній сфері, з
питань цивільного та адміністративного права, в галузі
медицини та охорони здоров’я, охорони навколиш-
нього середовища, захисту тварин, стосовно питань
громадянства, дипломатичного та консульського
захисту тощо.
Два наступні випуски збірника «Зібрання актів
європейського права» присвячені актам Європейського
Союзу, зокрема установчим документам, актам щодо
формування його внутрішнього інституційного меха-
нізму, процедурних питань, бюджету, а також щодо 1
заснування вибраних агентств Євросоюзу; зібрані
останні двосторонні документи щодо правового регу-
лювання відносин України з Європейським Союзом.
Акти, що увійшли до збірника, мають обов’язковий та
рекомендаційний характер. Вперше опубліковано
текст проекту Угоди про асоціацію між Україною, з
однієї сторони, та Європейським Союзом і його
державами-членами, з іншої сторони.

Замовляйте видання за телефоном: 0(44) 537-51-11

або за електронною поштою: sales@inyure.kiev.ua 2
Веб-сторінка: www. inyure.ua
Поштова адреса:
04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17–21
 В рамках серії «Європейське право»

Видавничий Дім «Ін Юре» пропонує:

Збірник
«ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ.
СУДОВА ПРАКТИКА»

Збірник «Європейський суд з прав людини. Судова

практика» має виробляти власний підхід до поста-
новки і розв’язання проблематики щодо рішень
Суду, враховуючи при цьому досвід своїх попере-
дників. Головне його спрямування — задовольняти
запити громадян щодо інформування про рішення
Суду, роз’яснення основних його позицій з питань
тлумачення і застосування Європейської конвенції
з прав людини, виявлення еволюції у таких рішен-
нях як об’єктивної реакції на соціальні зміни в
європейських спільнотах.
Метою цього видання є ознайомлення читача з
практикою та стандартами ЄСПЛ (зокрема рішен-
нями, що стосуються безпосередньо України, а
також тими, які прийняті у зв’язку з порушенням
ЄКПЛ, допущеними іншими державами, але які є
актуальними для України), а також теоретичне
роз’яснення найбільш складних положень Конвен-
ції та стандартів Суду з боку провідних вітчизня-
них і зарубіжних учених-правознавців та юристів-
практиків.
Випуск перший присвячений статті 3 ЄКПЛ
«Заборона катувань».

Випуск другий присвячений статті 2 ЄКПЛ

«Право на життя».

Випуск третій присвячений статті 6 ЄКПЛ

«Право на справедливий суд».

Замовляйте видання за телефоном:

0(44) 537-51-11
або за електронною поштою: sales@inyure.kiev.ua
Веб-сторінка: www. inyure.ua
Поштова адреса:
04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17–21