Валютний ринок: сутність та структура

Необхідною умовою формування відкритої ринкової економіки з усіма

необхідними засобами стимулювання роботи суб'єктів господарювання є
розбудова повноцінного валютного ринку в державі та його ефективне
регулювання.

Валютний ринок являє собою складну багаторівневу систему. В умовах

зростання відкритості економічних систем та розвитку глобалізаційних
процесів набули розвитку теорії фінансової стабільності, які передбачають
своєчасне | виявлення чинників з ризику, що загрожують стійкому
функціонуванню економіки країни. Важливу роль в цьому питанні відіграє
саме валютний ринок. Його ефективне функціонування є запорукою
валютної й економічної інтеграції України у світовий простір, що сприяє
розвитку міжнародних торговельно-економічних та інвестиційних зв'язків,
опосередковує вільний рух капіталу, забезпечує зростання експортно-
імпортного потенціалу країни, що можливо лише за умов гармонійного
поєднання ринкових інструментів 3 з державним і наддержавним
регулюванням.

Критична залежність національної економіки від експорту сировини,

технологічна відсталість виробництва, недостатній рівень інвестицій,
надмірне внутрішнє і зовнішнє боргове навантаження позначилися на
дестабілізації валютного ринку, а відсутність відповідного правового
базису,
розбіжності у поглядах на інститут валютного ринку, термінологічна

неузгодженість, діючі на той час механізми регулювання - все це не дало

змоги забезпечити його стійкість. Суттєве скорочення експортних доходів
разом із ускладненням доступу до зовнішніх запозичень спричинило
дефіцит
іноземної валюти і негативно вплинуло на динаміку курсу гривні, яка
стала
відображенням проблем внутрішнього економічного розвитку країни та
неефективності її зовнішньоекономічних відносин. Саме тому в умовах
нестабільності валютного ринку, що проявляється під впливом не тільки
економічних, а й політичних, соціальних факторів тощо, зростає роль
валютного регулювання і валютного контролю як інструмента управління
національним господарством.

Валютний ринок відіграє важливу роль в забезпеченні фінансової

стабільності держав і, опосередковано, сталого розвитку суспільства.
Світова
фінансова криза обумовила посилення втручання держави в регулювання
валютних ринків країн світу, оскільки в умовах глобалізації збільшився
вплив потужних валютно-фінансових інститутів на економіку країн,
зокрема,
шляхом спекуляції на валютних ринках і ринках капіталу.

Фінансова архітектура світового валютного ринку має ієрархічну

структуру. На його вищому рівні діють механізми функціонування
міжнародного валютного ринку і міжнародної валютної системи, на
проміжному - механізми функціонування регіональних валютних ринків і
регіональних валютних систем; на нижньому - механізми функціонування
національних валютних ринків та національних валютних систем.
Пірамідальна структура валютних площин пов'язує множину національних
валют, різних за конвертованістю і поширенням у міжнародному
платіжному
обороті, у єдиний механізм співіснування у формі єдиних «світових
грошей».

Однак, на сьогодні у сучасній вітчизняній та іноземній літературі не

існує загальноприйнятого підходу до визначення поняття «валютний
ринок».
Поняття валютного ринку є надзвичайно складним, що підтверджується
неоднозначністю існуючих дефініцій.

Показники ринку цінних паперів.

За ступенем узагальнення інформації показники ринку цінних паперів

підрозділяються поділяються на:

 інтегральні (усереднені), які характеризують стан ринку (або його

сегмента) в цілому одним узагальненим показником (наприклад,
індекс Доу-Джонса за акціями промислових компаній);
 часткові, які доповнюють інтегральний показник характеристикою
або зміни курсу акцій окремих компаній, або дивідендної віддачі
акцій компаній тощо.

За складом об'єктів, що вивчаються, індекси можна підрозділити на:

 інтернаціональні, котрі характеризують стан ринку поза

національними кордонами. Наприклад, індекси MSCI (Morgan
Slaney Capital International) охоплюють як весь світовий ринок акцій,
 так і його окремі географічні сектори - Північну Америку, Європу,
Далекий Схід тощо;

 національні;
 секторні, котрі характеризують стан певного внутрінаціонального
ринку. Наприклад, індекс Нью-Йоркської фондової біржі (NYSE
Composit Index) характеризує рух курсів акцій всіх компаній, що
котируються на цій біржі; індекс Американської фондової біржі, що
котирується на цій біржі;
 субсекторні інтегральні індекси характеризують динаміку курсів
акцій певних груп компаній: промислової, транспортної, фінансової
і т. ін.

За методом обчислення індекси поділяються на два основні види:

 серії середньоарифметичних наявних цін, котрі відображають зміни

курсів груп цінних паперів;
 серії початкових ринкових вартостей у всіх цінних паперів групи.

Фондові індекси являють собою показники, що відображають зміну

вартості деякого портфеля цінних паперів. Розрахунок індексу необхідний
для того, щоб оцінити зміну ціни фінансових інструментів (акцій) на
ринку в цілому і показати ефективність фушсціонування міжнародного
ринку акцій.

До першої групи насамперед відносяться індекси Доу-Джонса - середні

показники динаміки поточних курсів акцій провідних компаній США.
Серед системи середніх компанії Доу-Джонс найвідомішими є показник
DJ1A (Dow Jones Industrial Average), який є середньоарифметичним цін
акцій ЗО найбільших промислових компаній на Нью-Йоркській біржі,
котрі лідирують у своїх галузях промисловості.

Крім індексу DJIA розрахується індекс DJGT (Dow Jones Transportation

Average), який включає ціни акцій 20 транспортних компаній.
Найновішим є DJGT (Dow Jones Global Titans Index), який було
започатковано в 1999 p. і який розраховується на базі 50 компаній 8
найбільших фондових ринків світу: США, Великої Британії, Франції,
Японії, Німеччини, Італії, Швейцарії та Нідерландів.
За методом середньоарифметичного розраховуються і деякі інші відомі у
світі індекси. Наприклад, індекси Nikkei - середні цін акцій, які
котируються на Токійській фондовій біржі; міжнародний фондовий індекс
EAFF Index, який ураховує ціни акцій більш як 2000 компаній з 21 країни;
індекс World Index, який розробляється компанію Morgan Stanley; FTW
Index, який розробляється Інститутом актуаріїв Великої Британії разом з
великими брокерськими фірмами; Global Index, який розраховується First
Boston Corporation разом з журналом "Еііготопеу"

Сфери застосування науки про дані (Data Science) і великих даних (Big
Data) та їх переваги

Big Data — це підходи та методи обробки структурованих та

неструктурованих даних великих об’ємів. В свою чергу такі методи
можуть бути застосовані і до невеликого об’єму даних, скажімо, до цієї
статті.
Впродовж існування люди згенерували величезні масиви інформації. Це
дані про наші телефонні розмови, пересування, покупки в супермаркеті,
візити до лікаря, пошукові запити, поведінка в соціальних мережах (лайки,
публікації, репости) і так далі. Проаналізувавши усі ці дані, можна
отримати чимало корисного про поведінку кожної людини.

Раніше робота з даними виглядала наступним чином: людина задавала для

комп’ютера алгоритми для обробки інформації, які приводили до
очікуваного результату. Проте, зараз об’єми даних настільки великі, що
такий метод застарів. Тому для роботи з великими даними застосовується
машинне навчання: людина задає комп’ютеру певні ввідні дані, проте
результат роботи такого алгоритму не визначений людиною. Людина
обирає спосіб, за яким відбуватиметься машинне навчання, проте машина
вчиться сама і аналізуючи масив даних власноруч приходить до тих чи
інших результатів.
У новому підході до роботи з великими даними використовується
машинне навчання, для того, щоб комп’ютер сам шукав результати
опрацьованих даних. Наприклад, якщо раніше ми мали масив даних про
покупки одного користувача інтернет-магазину, потрібно було самим
робити припущення. Скажімо, ми вирішували, що покупець  – фанат
комп’ютерних ігор. Якщо ця гіпотеза підтверджувалась, на основі цих
даних можна робити прогноз щодо наступних покупок і пропонувати
клієнту знижки на товари цієї категорії. Але подібних гіпотез може бути
безліч і така робота займала величезну кількість часу. Натомість за
допомогою Machine learning алгоритмів, комп’ютер сам аналізує і видає
результат з обробленої інформації.Таким чином американський
супермаркет Target свого часу навчився прогнозувати покупки  своїх
клієнтів  і виявив, що жінки, які купують багато паперових серветок,
махрових мочалок та лосьйони без запаху, швидше за все, вагітні. Гіпотеза
підтвердилась і супермаркету вдалося надсилати майбутнім мамам
пропозиції товарів для немовлят ще до того, як про це дізнались їхні
конкуренти.

Концентрація та консолідація банківського капіталу

Консолідація банків представляє собою процес об’єднання їхніх ресурсів в

різних організаційних формах та на різних правових засадах. Консолідація
банків це економічне явище, що супроводжується зменшенням кількості
банків та зростанням їх розміру і ринкової частки, яке веде до посилення
контролю у банківській галузі. Консо- лідація банківського капіталу більш
широке поняття . Це процес, який охоплює усі форми прояву концентрації
і централізації банківського капіталу. Тобто консолідація банківського
капіталу це процес акумулювання банківських ресурсів, що веде до
нарощування ресурсних можливостей окремих банків або банківських
груп як за рахунок внутрішніх, так і зовнішніх джерел поповнення
капіталу.
Оскільки термін банківський капітал вживається у широкому і вузькому
розумінні слова, консолідація банківського капіталу також набуває більш
широкого і вузького зна- чення відповідно. Значне число авторів, серед
яких А. М. Мороз, В. М. Усоскін, Дж. Ф. Сінкі, П. С. Роуз та інші,
фактично ототожнюють поняття «капітал банку», «власний капітал банку»
і «банківський капітал» і визначають капітал банку з точки зору побудови
балансу банку та вимог банківської звітності, наприклад, як суму власних
коштів банку, які складають фінансову основу його діяльності і джерело
ресурсів. Інші автори вживають це поняття у більш широкому розумінні,
що часто веде до ототожнення понять «банківський капітал» та «ресурси
банку». Серед них А.Г. Загородній, В. В. Кісельов, Г. Асхауер, Р. Л.
Міллер, Д. Д. Ван-Хуз та інші. Відповідно до цих підходів автори, що
обстоюють першу позицію, під консолідацією банківського капіталу
розуміють процеси, що відбуваються в наслідок зростання лише власного
капіталу банків, і при цьому переважно у формі централізації.
Прихильники більш широкого підходу розглядають консолідацію
банківського капіталу як процес нарощування ресурсних можливостей
банків та їхніх об’єднань, вклю- чаючи усі прояви концентрації та
централізації банківського капіталу. При цьому процеси консолідації
охоплюють усі категорії банківських ресурсів: власні, залучені і
запозичені. На нашу думку, коли мова йде про консолідацію банківського
капіталу, більш коректним є другий підхід. У цьому випадку доцільно
розглядати капітал, що акумулюється у бан- ківській галузі в усіх його
проявах. І, як зазначалося вище, розмежовувати категорії кон- солідація
банківського капіталу та консолідація банків.

Не слід ототожнювати поняття консолідація банківського капіталу і

фінансова консолідація, оскільки,
по-перше, ринок фінансових послуг об’єднує не лише банки,

по-друге, консолідація фінансових ресурсів відбувається не лише на

фінансових ринках,

по-третє, консолідація банків має не лише фінансові, а й організаційні,

правові, маркетингові та інші аспекти.

В основі процесів консолідації банківського капіталу лежить суперечність

між потребами у банківському фінансуванні та обслуговуванні
економічних суб’єктів і наявними можливостями банків. В основі цих
процесів лежить цілий ряд об’єктивних та суб’єктивних факторів, серед
яких чільне місце посідають технологічні зміни виробництва, які
вимагають фінансування процесів розширеного відтворення у значних
розмірах. Банківські консорціуми як форма централізації банківського
капіталу є лише частковим вирішенням даної проблеми, що робить
неминучим адекватне зростання банків. Суттєвий вплив на ці процеси
здійснює конкуренція у банківській сфері, посилення якої штовхає банки
до різних форм об’єднань. Часто злиття одних банків порушує ринкову
рівновагу і тягне за собою об’єднання інших, викликаючи своєрідну
ланцюгову реакцію.

Цілями консолідації банків можуть виступати: отримання конкурентних

переваг шляхом збільшення ринкового сегменту, підвищення
ефективності діяльності, тобто нарощування прибутковості і збільшення
прибутку, отримання ефекту синергії, використання ефекту масштабу,
спільне фінансування проектів, монопольне ціноутворення і витіснення
конкурентів, дотримання регулятивних вимог до капіталу, підвищення
параметрів стабільності тощо.

Процес консолідації банківського капіталу слід розглядати не лише на

мікрорівні або на рівні національної банківської системи. Рівнями, на яких
відбувається консолідація банківського капіталу, слід вважати:
мікрорівень (злиття і поглинання банків, зростання власного капіталу і
ресурсної бази у цілому), регіональний рівень, макрорівень (зростання
частки найбільших банків у сукупному капіталі банківської системи, поява
так званих «великих» п’ятірок, четвірок, трійок банків), мегарівень
(міжнародні угоди M&A, зростання капіталів та активів
транснаціональних банків). І хоча угоди M&A поки що відбуваються
переважно на національних банківських ринках, міжнародні M&A
зростають більш швидкими темпами. Особливо це відчутно на ринках
країн, що розвиваються. Наприклад, в Україні практично усі подібні угоди
протягом останніх років відбуваються за участю іноземних банків.
Банківські кризи: види, причини, наслідки

Безпосередніми причинами кризи банку є неповернення наданих ним

позик, знецінення інвестицій, втрати при термінових угодах тощо. Але ці
явища з боку активів майже завжди збігаються з кризовими процесами на
боці пасивів, найважливіший з яких - відплив депозитів. Банкрутства
окремих банків відбуваються не частіше, ніж банкрутства інших
підприємств, але вони можуть мати більш негативні наслідки для
економіки.
Будь-яке значне банкрутство банку за принципом "доміно" може
викликати ланцюгову реакцію банкрутств серед підприємств та банків, які
тісно пов'язані між собою по лінії міжбанківського кредиту. Хвилі
банківських криз часто супроводжують загальні економічні кризи та
загострюють їх. Разом з цим банківські кризи можуть мати більш-менш
самостійний характер.
До світової кризи 1929-1933 pp. банківські кризи були характерними
для США. За деякими оцінками за період 1800-1933 pp. мали місце 14
банківських криз, при цьому відбувалося масове припинення банками
повернення вкладів. Відомі банківські кризи XIX ст. у Великобританії.
Величезні втрати, до яких призводять банківські кризи, стали одним з
головних чинників розвитку сучасних центральних банків та систем
контролю, нагляду та регулювання діяльності центральних банків. У США
банківські кризи відіграли важливу роль у трьох фундаментальних
реформах банківської системи:
-         створення Федеральної резервної системи (1913 p.);
-         відділення комерційних банків від інвестиційних та введення в
дію федеральної системи страхування депозитів (1933 p.);
-         поєднання систем страхування депозитів комерційних банків та
ощадних установ (1989 p.).
Світова економічна криза 1929-1933 pp. (Велика депресія в США)
призвела до закриття більш ніж 9000 комерційних банків із сукупними
депозитами 6530 млн дол. Створення ФКСД та Федеральної корпорації
страхування ощадних установ (ФКСОУ) було найважливішим чинником
подолання економічної кризи.
 У 40-60-х роках банкрутства комерційних банків у США відбувалися
досить рідко. У 70-х роках становище деяких банків значно погіршилося.
ФКСД через кредитну підтримку та організацію зливань та поглинань не
допускала великих банків до формального банкрутства з виплатою
компенсації вкладникам. Серед учених та практиків банківської справи
з'явилися сумніви щодо такої політики, яка практично підштовхувала
банкірів до ризикованих операцій.
Великі проблеми з'явилися у 80-ті роки, коли відбулася криза деяких
великих банків та ощадних установ. На рятування кількох банків, які
входили у першу десятку американських банків, ФКСД витратила
величезні кошти. Криза розпочалася з чиказького банку "Континентал
Іллінойс нешнл бенк", котрий у 1984 р. опинився на грані краху. ФКСД
використала на цю операцію 1,1 млрд дол., а такі самі операції з деякими
техаськими банками коштували ще дорожче.
Криза ощадних установ у 80-ті роки була викликана низкою чинників.
Стан позиково-ощадних асоціацій наприкінці 70-х років характеризувався
небезпечним співвідношенням структур пасивів та активів. Пасиви
складалися з ощадних рахунків, вилучення коштів з яких відбувалося
майже вільно. Що ж стосується активів, то в них переважали
довгострокові іпотечні позики на житлове будівництво з фіксованою
ставкою відсотка. За позиками, що були надані у 50-60-х роках, ця ставка
не перевищувала 10% річних. Наприкінці 70-х років унаслідок інфляції
відсотки за кредит почали зростати, однак позики, надані асоціаціями,
залишалися низькопроцентними, що не дозволяло їм підвищити відсоток
за депозитами. Підвищити ж відсоток за кредитами вони не могли
внаслідок конкуренції з боку інших фінансових інституцій.
Намагаючись зменшити втрати, асоціації почали нарощувати
високодохідні, але ризиковані вкладення: позики під заставу нежитлової
нерухомості, споживчий кредит. Через депресивний стан ряду галузей
неплатежі за позиками різко зросли, фінансовий стан кредитних установ
погіршився.
До кінця 80-х років криза в США набула величезних масштабів. За
оцінками, на 1991 р. збанкрутувало біля 1500 установ, їх сукупні втрати
становили близько 200 млрд дол. США. Якщо на кінець 1984 р. число
позиково-ощадних асоціацій у США становило 2882, на них припадало
26,5% депозитів усіх депозитних установ, то на кінець 1994 р. їх
чисельність становила 776, а частка в сукупних вкладеннях - 4,4%.
Фінансова криза 1998 p., яка розпочалася в азіатсько-тихоокеанському
регіоні, мала негативний вплив на світову фінансову систему. Вона стала
переконливим свідченням того, що процеси глобалізації та
інтернаціоналізації світового господарства ведуть до зростаючої
взаємозалежності національних економік і, відкриваючи нові захоплюючі
можливості, водночас містять у собі ризики чималих негараздів.
 Причинами цієї кризи, крім макроекономічної незбалансованості,
стали:
-         недостатній контроль над банківською системою;
-         підтримка відносно фіксованих валютних курсів, що призвела до
значних обсягів запозичень банків та корпорацій із міжнародних
ринків капіталу;
-         використання зовнішніх запозичень для фінансування
інвестиційних проектів низької якості;
-         недостатня оцінка фінансових ризиків та незадовільне управління
ними;
-         непрозора фінансова звітність приватного сектора та
невідпрацьованість урядових нормативних і законодавчих актів. 
Щоб не допустити повторення подій, які сталися в Азії, світова
фінансова система активно реформується. Органи банківського нагляду
перебуватимуть у центрі уваги міжнародних фінансових організацій,
оскільки саме вони несуть відповідальність за забезпечення стабільності
національних банківських систем та захист інтересів кредиторів і
вкладників.