Karapetrova O.V. Dyferentsial Na Psykholohiya

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ
О.В. Карапетрова
ДИФЕРЕНЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ
Навчальний посібник
для студентів вищих навчальних закладів
Бердянськ, 2014
Карапетрова О.В.
УДК 159.922
ББК 88я73
К 21
Рецензенти:
Черезова І.О., кандидат психологічних наук, доцент
кафедри психології Інституту психолого-педагогічної освіти та
мистецтв Бердянського державного педагогічного університету.
Тищенко Л.В., кандидат психологічних наук, доцент
кафедри педагогіки та психології Маріупольского державного
університету.
Рекомендовано до друку вченою радою Інституту

психолого-педагогічної освіти та мистецтв Бердянського
державного педагогічного університету (протокол №2 від
16 вересня 2014 року)
Диференціальна психологія: навчально-методичний

посібник / Олена Володимирівна Карапетрова –
Бердянськ: БДПУ, 2014 – 216
У навчальному посібнику представлено систематизований

виклад основних розділів диференціальної психології. Розкрито
теоретичні підходи до пояснення причин та чинників, що
визначають варіації людської психіки, відображено сучасні
уявлення про джерела індивідуальних і групових відмінностей,
розглянуто основні параметри індивідуального варіювання,
описано найбільш відомі типології індивідуальності.
Посібник містить, лекційну частину, плани практичних
занять, тестові завдання з розділів, завдання для
самоконтролю, питання до іспиту та психодіагностичний
інструментарій до курсу.
УДК 159.922
ББК 88я73
К 21
 О.В. Карапетрова
2
Диференціальна психологія
ЗМІСТ
ВСТУП.................................................................................... 5
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ДИФЕРЕНЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
1.1. Предмет, історія становлення і основні напрями 7
розвитку диференціальної психології
1. 2. Принципи і методи диференціальної психології 15
1. 3. Вплив середовища і спадковості на людину 29
Плани практичних занять до І розділу 40
Питання для самоперевірки 45
Поточний контроль з тем І розділу 45
РОЗДІЛ ІІ. ТИПОЛОГІЧНІ ВІДМІННОСТІ В РОЗВИТКУ
ПСИХІКИ ЛЮДИНИ
2.1. Темперамент як формальна інтеграційна основа 48
індивідуальності
2.2. Диференціація характеру 64
2.3. Акцентуації характеру особистості 74
Плани практичних занять до ІІ розділу 83
Поточний контроль з тем ІІ розділу 89
РОЗДІЛ ІІІ. ІНДИВІДУАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ В РОЗВИТКУ
3.1. Міжполушарна асиметрія та індивідуальні відмінності 92
3.2. Диференціальна когнітологія 98
3.3. Диференціальна психологія здібностей 109
3.4. Когнітивні стилі та стиль діяльності як детермінанти
індивідуальних відмінностей 115
Плани практичних занять до ІІІ розділу 136
Поточний контроль з тем ІІІ розділу 142
РОЗДІЛ ІV. МІЖГРУПОВІ ВІДМІННОСТІ ЯК
ДЕТЕРМІНАНТИ РОЗВИТКУ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ
4.1. Психічні особливості пов’язані із статевою та
гендерною приналежністю 146
4.2. Соціальний статус індивідуальності. 165
4.3. Диференціальні крос-культурні дослідження рас,
націй,етносів 172
3
Плани практичних занять до ІV розділу 185

Поточний контроль з тем ІV розділу 190
ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ 193
ПСИХОДІАГНОСТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ 196
ЛІТЕРАТУРА. 215
4
ВСТУП
Люди різняться не тільки статевою, соціокультурною
приналежністю, зовнішніми ознаками. Неоднаково
проявляються в них і властивості нервової системи, характер,
здібності, інтелект, творчій потенціал, воля, психомоторні і
пізнавальні стилі, що зумовлює відмінності у саморозкритті,
самоствердженні. Ці та багато інших питань є предметом
диференціальної психології, вивчення якої дає цілісне уявлення
про природу психічної варіативності, індивідуальні, типологічні,
групові відмінності між людьми, становлення індивідуальності
на різних етапах розвитку, вплив статевих, сімейних,
соціальних, виховних чинників на формування і реалізацію
здібностей, таланту та інших можливостей особистості.
Курс диференціальної психології є важливою складовою у
системі підготовки студентів вищих навчальних закладів освіти,
сприяє глибшому розумінню психології індивідуальних,
типологічних і групових відмінностей людей і є необхідним
компонентом підготовки психолога – професіонала. Проблеми,
які розглядаються в курсі диференціальної психології, дають
можливість збагатити знання в галузі психології людини
Мета курсу «Диференціальна психологія» – засвоїти
сучасні уявлення про індивідуальні, типологічні та групові
психологічні відмінності між людьми, ознайомитися з
класичними та новітніми їх класифікаціями.
Завдання:
1. розглянути психологічні відмінності різних вимірів
індивідуальності: формально-динамічні, предметно-змістові та
духовно-світоглядні;
2. дослідити їх взаємозв’язок та розвиток.
В результаті вивчення даної навчальної дисципліни студент
повинен
знати:
 специфіку, історію становлення та методи
диференціальноїї психології як окремої галузі психологічного
знання;
 теоретичні основи аналізу індивідуально-психологічних
відмінностей між людьми;
5
 сучасні уявлення про джерела індивідуальних

відмінностей (впливу факторів спадковості та середовища в їх
формуванні);
 психологічні відмінності у формально-динамічних,
предметно-змістових та духовно-світоглядних властивостях між
людьми та співвідносити їх з відповідними концепціями та
класифікаціями;
 особливості психокорекційної, консультативної,
психотерапевтичної та педагогічної роботи з особистостями
різних психологічних типів.
уміти:
 застосовувати системний підхід у вивченні
індивідуальності людини;
 застосовувати методи дослідження індивідуально-
психологічних відмінностей, як цілісної системи властивостей
особистості;
 визначати індивідуально-психологічні особливості
особистості, їх походження;
 інтегрувати різноманітні дані про індивідуально-
психологічні властивості досліджуваної людини в єдине цілісне
уявлення про її індивідуальність;
 встановлювати взаємозв’язок та спадкоємність між
різними диференціально-психологічними та диференціально-
психофізіологічними теоріями, концепціями, класифікаціями та
типологіями;
 застосовувати знання про індивідуально-психологічні
відмінності у практиці психологічної роботи: в педагогіці, у
роботі психолога-клініциста, у профдоборі, в управлінні, бізнесі,
політиці, психологічному консультуванні, психотерапії, та інших
сферах діяльності практичного психолога.
6
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО – МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

ДИФЕРЕНЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
1.1. Предмет, історія становлення і основні напрями

1. Визначення диференціальної психології як галузі

психології.
2. Предмет, об’єкт та завдання диференціальної психології.
3. Становлення диференціальної психології як галузі
психологічної науки.
Основні поняття: диференціальна психологія, обдасть

індивідуальних, область типологічних, область групових
відмінностей, донаукове знання, природничо-наукове пізнання,
гуманітарна парадигма.
1. Визначення диференціальної психології як галузі

психології
Психологія на перших етапах свого розвитку була
зосереджена на виявленні загальних закономірностей
психічного, недооцінюючи при цьому своєрідності
індивідуального. Кожний дослідник мав справу з
індивідуальними варіаціями психічного, які спочатку розглядали
як джерело помилок спостереження, експерименту, а лише
потім – як варіативність психічних проявів людини. Логіка
розвитку науки привела до виокремлення диференціально-
психологічного аспекту в психічних явищах.
Відтоді, як людина розумна почала пізнавати навколишній
світ і себе, вона усвідомила, що відрізняється від своїх
близьких, а вони теж різняться між собою. Навіть у
первіснообщинній спільноті існували люди – мисливці, знахарі,
вожді, кухарі, які володіли особливими здібностями й
особистісними властивостями. На всіх рівнях розвитку
суспільства був поділ праці, в основі якого – визнання
відмінностей між людьми, наявності у них абсолютно
індивідуальних рис і здібностей.
7
З найдавніших часів соціальна практика змушувала

людський розум виділяти насамперед ті ознаки, які відрізняють
одного індивіда від іншого. Перехід від емпіричного рішення
цього життєво важливого питання до його розробки за
допомогою експериментальних і математичних методів привів
до утворення спеціальної галузі знання – диференціальної
Диференціальна психологія – галузь психологічної
науки, що вивчає індивідуально-психологічні відмінності між
людьми. Вивчаються як індивідуальні відмінності окремих
індивідів, так і типологічні відмінності цілих груп (професійних,
навчальних, расових, національних)
(А.В. Либін).
Диференціальна психологія – галузь психології, що
вивчає індивідуальні, типологічні та групові відмінності між
людьми, а також природу, джерела і наслідки цих відмінностей.
Це наука про закономірності психічного варіювання. Також
слід вказати, що диференційна психологія займається пошуком
та виділенням найбільш суттєвих параметрів, характеристик, за
якими різняться люди.
(С.К. Нартова-Бочавер)
Диференціальнаа психологія – галузь психологічної
науки, яка вивчає психологічні особливості окремих індивідів
або груп людей, які об’єднуються якоюсь спільною ознакою (вік,
стать і т.п.).
(А.А. Палій).
Диференціальна психологія – галузь науки, що вивчає
індивідуальні відмінності психіки індивідів і груп людей, а також
природу, джерела та наслідки цих ввдмінностей
(С.Д. Максимено)
Індивідуалізація є властивістю всього живого. Навіть
допсихічні форми життя мають значний спектр відмінностей,
при чому ці відмінності стосуються й будови і функціонування
організмів, а з появою психіки як відображення буття і
орієнтування в ньому, відмінності стали охоплювати всі форми
активності живих істот.
8
2. Предмет, завдання диференціальної психології

Основними галузями диференціальної психології
вважають галузі індивідуальних відмінностей, типологічних і
групових.
На сучасному етапі розвитку диференціальної психології
об’єктом дослідження диференціальної психології постають
окремі ознаки, наприклад тривожність, гострота сприймання,
професійна орієнтація, а іноді – індивідуальність загалом. За
об’єктом і якістю дослідження В. Штерн виокримив чотири
напрями у психології індивідуальних відмінностей, які
продовжують розвиватися і збагачуватися (табл.1.1.)
Таблиця 1.1.
Основні напрями досліджень у диференціальній
Об’єкт дослідження Якість дослідження
1. Ознака Одна у трьох Варіаційне «Горизонтальне»
індивідів (порівняльно-
2. Ознака Дві і білще у Кореляційне вікове)
кількох
індивідів
3. Індивідуальність Один індивід Психографіч
стосовно не «Вертикальне»
багатьох (історичне) (лонгітюдне)
ознак
4. Індивідуальність Двоє і більше Порівняльне
індивідів
стосовно
багатьох
ознак
Предметом диференціальної психології є індивідуальні,

типологічні та групові відмінності між людьми, а також природа,
джерела і наслідки цих відмінностей, закономірності психічного
варіювання.
Розвиток диференціальної психології має важливе
прикладне значення для практики навчання, виховання,
психіатричних і психотерапевтичних дій, визначення
професійної придатності, профвідбору,та профорієнтації.
9
До індивідуальних (індивідуально-психологічних)
відмінностей належать відмінності в психічних процесах
(пізнавальних, емоційних, вольових), психічних властивостях
особистості (самосвідомість, спрямованість, темперамент,
характер, здібності й інтелект), психічних станах (прояви
почуттів, уваги, волі, мислення, аномальні й патологічні стани
тощо), що відрізняють людей одне від одного.
Типологічними є відмінності між типами особистостей за
однією або кількома основними ознаками. Відомі типології
темпераментів І. Павлова (критеріями типології є властивості
нервової системи – сила, врівноваженість, рухливість); типології
особистостей О. Лазурського (за критеріями активного
пристосування до середовища, співвідношення ендо й
екзопсихіки), К.-Г. Юнга (за критеріями інтро й екстраверсії,
свідомої й підсвідомої установок), Г.-В. Олпорта і Р.Б. Кеттела
(за особистісними рисами). У цьому разі об'єктом дослідження є
відмінності між певними типами особистостей (наприклад,
інтровертами й екстравертами, шизотиміками й циклотиміками).
Групові відмінності проявляються між великими групами
людей – статями (міжстатеві), расами (міжрасові), етносами
(міжетнічні), носіями різних культур (міжкультурні).(див рис.1.1.)
Диференціальна
психологія
Індивідуальні Типологічні Групові

вдмінності відмінності відмінності
Особливості Типології Групи за

нервової темпераменту половими,
системи,пізнавал , характеру, соціальними
ь-них ипроцесів, акцентуації расово-
інтелекту, характеру етнічними,віко
мотивації особистості ви-ми ознаками
Рисунок 1.1. Структура диференціальної психології

10
Завдання диференційної психології:

– Виділити найсуттєвіші параметри організації психічної
діяльності, від яких залежить індивідуально-типологічна
характеристика індивіда.
– З’ясувати принципи та природу індивідуальних
відмінностей.
– Виявити вплив на індивідуальні відмінності підготовки,
розвитку, фізичного стану індивідів.
– Дослідити співвідношення та співіснування різних
характеристик.
– Проаналізувати природу і властивості різноманітних груп,
що різняться по ознаках статі, раси, національності і культури.
3. Становлення диференціальної психології як галузі

психологічної науки.
Науковий інтерес до біологічних механізмів людської
індивідуальності має давню історію. Ще Платон писав: « нема
двох людей, які народилися б повністю однаковими природними
даними, так що один придатний до одного заняття, інший –– для
другого.» Платон запропонував ряд завдань для використання
як тестів військових здібностей з метою відбору воїнів (це перші
систематично описані тести здібностей). Більше двох з
половиною тис. років тому медики античності сформулювали
гіпотези, які пояснювали індивідуальні особливості
темпераменту співвідношенням основних рідин людського
організму – Гіппократ. З тих пір, особливо протягом останніх 100
років (ХХ ст.) було висунуто чимало різноманітних концепцій,
спрямованих на виявлення природних першопричин, які
взаємодіючи із впливом навколишнього світу, створюють
характерний образ людської індивідуальності. Типи
темпераменту – Теофаста, конституціональна типологія –
Еріка Кречмера і Вільяма Шелдона. Фізіономіка – Эжена Ледо,
Джованни Баттист, Чезаре Ламброзо, дерматогліфіка – Карла
Юнга. Особливе значення для диференціальної психології як
науки мав розвиток експериментальної психології у середині
ХІХ століття. Експериментальна психологія показала, що
психологічні явища піддаються об’єктивному, і навіть
11
кількісному вимірюванню. Великий вклад у розвиток

диференціальної психології як науки вніс біолог
Френсіс Гальтон – послідовник Чарза Дарвіна, який в 1882 р.
організував в Лондоні антропометричну лабораторію. Тут за
невелику платню кожна людина могла випробувати свою
сенсорну чутливість, моторні здібності та інші прості
психофізіологічні процеси. Френсіс Гальтон був піонером
дослідження індивідуальних і групових відмінностей в уяві.
Завдяки Френсісу Гальтону психодіагностика почала активно
розвиватися як наука, що займається кількісними і якісними
вимірюваннями індивідуальних відмінностей між людьми.
Павлов на основі різних індивідуальних варіацій поведінки і
рефлекторного реагування тварин, визначив основні
детермінанти поведінки – це властивості нервової системи як
параметри нейрофізіологічної організації. Дослідник виділив три
основні властивості нервової системи (НС): сила; баланс
(врівноваженість); рухливість нервових процесів.
Сила – здатність нервових клітин витримувати тривале
концентроване збудження без переходу в стан поза межового
гальмування.
Баланс – співвідношення процесів збудження і
гальмування, яке може виступити або у вигляді рівноваги цих
процесів, або у вигляді переважання збудливого (чи
гальмівного) процесу.
Рухливість – швидкість зміни збудження гальмуванням, і
навпаки. Пізніше дослідження Івана Петровича Павлова
продовжив Теплов Борис Михайлович і його співробітники, які з
трьох основних властивостей НС виділили ще декілька
динамічність, лабільність.
Динамічність – генерації нервовою системою процесів
збудження і гальмування, зокрема при оформленні тимчасових
зв’язків;
Лабільність – швидкісна характеристика діяльності НС,
що визначає швидкість затухання після дії від імпульсу
збудження.
Пізніше послідовники Б. Теплова систематизували виділені
властивості НС і розробили дворівневу ієрархію основних
12
властивостей НС, яка включає набір первинних (сила,

динамічність) і вторинних (врівноваженість) властивостей.
продовжуючи дослідження Б. Теплова В. Небиліцин заклав
основи нового напрямку психології – диференціальна
психофізіологія – завдання якої полягає у вивченні
властивостей НС, їх фізіологічної природи, структури і
взаємозв’язків їх психологічних проявів. Праці – «Основні
властивості НС людини» – 1996 р., «Психофізіологічні
дослідження індивідуальних відмінностей» – 1976 р.
Диференціальна психологія, як і решта наукових
дисциплін, у процесі становлення і розвитку подолала три
етапи: донаукового знання, природничо-наукового пізнання і
гуманітарної парадигми.
Донаукове знання здобувають через спостереження,
накопичення життєвого досвіду; воно характеризується
невисоким рівнем узагальнення.
Природничо-наукове пізнання зосереджене на
встановленні й узагальненні причинно-наслідкових
закономірностей і спирається на результати експерименту.
Підхід, що відображає загальні властивості явищ, називають
номотетичним. На генезис властивостей і закономірностей при
цьому зважають не завжди. Ігнорування окремих наукових
"подій" розглядають як свідчення молодості науки, для якої
одиничний феномен цінний тоді, коли може виявитися
представником певного типу явищ, що дають змогу відкрити
загальний принцип або закономірність. Тому одиничне має
відносну цінність для розвитку пізнання.
Гуманітарна парадигма, зосереджується на унікальності
явища, не ставлячи перед собою завдання статистично
підтвердити достовірність даних. Підхід, що визнає як основну
цінність індивідуальні особливості явища, називають
ідеографічним (грец. idios – своєрідний і grapho – пишу).
Психологічну систему або теорію, зорієнтовану на щось
особливе, індивідуальне, називають ідеографічною.
Термін «Диференціальна психологія» ввів німецький
психолог В. Штерн у праці «Про психологію індивідуальних
відмінностей» В (1900 р.). Протягом деякого часу в якості
13
синонімів використовувалися поняття: характерологія (І. Банзая,

Е. Люка), яка сьогодні належить до галузі знання про характер;
етологія (Дж. Ст. Мілль), в даний час вивчає науку про
поведінку; індивідуальна психологія (А. Біне, Е. Крепелін),
сьогодні позначає адлерський напрямок психоаналізу;
спеціальна психологія (Г. Хейманс), що позначає також медичну
психологію. Психологія індивідуальних відмінностей
(диференціальна психологія) завжди відчувала вплив практики
– педагогіки, медицини, психології праці. Але її оформлення на
окрему науку стало можливим завдяки наступним передумов:
1. Впровадження в психологію експериментального
методу. Найважливішим подією тут виявилося відкриття
У. Вундтом першої експериментально-психологічної лабораторії
в 1879 року, де почав у експериментальних умовах вивчення
психічних процесів, зокрема апперцепції. Дуже швидко подібні
лабораторії стали відкриватися в інших країнах Європи - й
Америки. Важливим кроком у розвиток позитивістської
психології стало виведення основного психофізичного закону
Фехнера-Вебера –психофізіологічний закон, що описує
сприйняття різних фізичних величин органами чуття.
Цей закон полягає в тому, що коли інтенсивність якої-
небудь фізичної величини збільшувати в геометричній прогресії,
то відчуття цієї величини буде збільшуватись в арифметичній
прогресії. Іншими словами, при збільшенні інтенсивності
стимулу в певну кількість разів його відчуття зростає на певну
величину. Тобто, відчуття пропорційне логарифму інтенсивності
стимулювання.
2. Використання методів статистичного аналізу. Кожну
психічну якість, будь-яку особливість психіки, можливо
розглянути як точку на континуумі, що відбиває зміну цієї риси
від мінімуму до максимуму. Майже щоразу, коли аналізована
якість є наслідком дії багатьох змінних, виходить крива
нормального розподілу, тобто малих (субнормальних) і великих
(супернормальних) значень зазвичай менше, ніж значень
середнього розміру (нормальних).
Першими, хто звернув увагу на можливість застосування
теорії ймовірності до соціально-психологічних явищ, були
14
бельгійський соціолог Адольф Кетл і Френсіс Гальтон. Адольф

Кетл вивчав великі групи і звернув увагу на ритмічність
соціальних процесів, виходячи з цього було створено теорію
«середньої людини» (людина прагне діяти так як діє більшість
людей). А предметом уваги Ф. Гальтона були особливі
здібності, про які він написав у книзі "Наследственний геній", у
1869 року.
3. Використання даних психогенетики – предметом якої є
походження індивідуальних психологічних особливостей
людини, роль середовища і генотипу в їх формуванні. Найбільш
інформативним став близнюковий метод в його варіантах, який
дозволяє максимально зрівняти дію середовища і від
диференціювати залежно від джерела дисперсію якостей, що
вивчаються. Останнім часом, використовують також і
генетичний аналіз.
1.2. Принципи і методи диференціальної психології
1. Загальні принципи диференціально-психологічного

аналізу.
2. Методологія, методика і методи дослідження
диференціальної психології.
3. Канали отримання інформації про індивідуальність.
Основні поняття: принцип, принцип взаємозв’язку,

принцип взаємодії, принцип вимірюваності, методологія,
метод, близнюковий метод, генеалогічний метод, метод
спостереження, метод експерименту метод моделювання,
метод реконструювання, історичний метод,
психофізіологічний метод, методика, модель.

аналізу.
Будь-яка область знань, що претендує на незалежний
статус, будується на основі певної системи базових принципів,
що визначають суть даного наукового напряму. Для
15
диференціальної психології найбільш суттєвими принципами є:

принцип інтегрального аналізу (співвідношення частини і
цілого), що опирається на теорію інтегральної індивідуальності
Б. Ананьєва, В. Мерліна і спеціальну теорію індивідуальності
В. Русалова. За цими теоріями індивідуальність – це
інтегральна біопсихосоціальна характеристика людини, яка
охоплює такі рівні, як організм, індивід і особистість. Аналіз
індивідуальності здійснюють за формальним підходом від
нижчого (індивідного) рівня і до вищого (особистісного). На
основі отриманих даних роблять висновок про цілісну
інтегральну індивідуальність, яка складається з усіх рівнів,
об'єднаних у систему;
– принцип взаємозв'язку інтра й інтеріндивідуальних
закономірностей, який ґрунтується на теорії інтеракціонізму і
вказує на те, що інтрапсихічні (внутрішньоособистісні) структури
(особистісні риси, цінності, мотиви, соціальні ролі, установки
тощо) формуються під впливом інтеріндивідуальної
(міжособистісної) взаємодії з іншими людьми і, у свою чергу,
впливають на процеси міжособистісної взаємодії;
– принцип взаємодії ендо й екзофакторів у
детермінації відмінностей, оснований на теорії
О. Лазурського про співвідношення і взаємодію в структурі
особистості ендопсихічних (спадково детермінованих) і
екзопсихічних (детермінованих середовищем) чинників, а також
теорії В. Штерна про конвергенцію (лат. conver-go – сходжусь,
наближаюсь) двох чинників (спадковості і середовища) у
процесі психічного розвитку особистості. За цими теоріями
взаємодія ендо й екзофакторів формує нові психічні
властивості;
– принцип вимірюваності й статистичного
оцінювання психічних явищ, який вказує, що психічні
утворення можна оцінити не тільки якісно (інтелект вище
середньої норми), а й кількісно (IQ - 118). Статистичні
вимірювання дають уявлення про нормальний розподіл
досліджуваної функції в певній вибірці.
16
У науковому пошуку і практичній роботі психологи

дотримуються правил, заснованих на системі цих базових
принципів, які визначають специфіку професійної діяльності.
Основним у диференціальній психології, – є
формальний підхід – сукупність методів аналізу структури
генетично детермінованих, вроджених, крос-культурних, крос-
ситуативних стійких універсальних властивостей людини, які
дають змогу провести необхідну для цілей дослідження межу
між найтиповішими, стабільними, відтворюваними в життєвій
практиці та експериментальній ситуації індивідуально-
типологічними особливостями і рештою особистісних змістових
властивостей, що характеризують неповторність людини.
У межах формального підходу для опису структури психіки
використовують такі психодинамічні конструкти, як
темперамент, стиль, інтелект, характер та інші.
Зазвичай дослідники, пропонуючи пояснення природи
психічних явищ, явно або неявно демонструють своє ставлення
до двох основних питань психології: «що?» (значення змістового
компонента психіки); «як?» (прояв психодинамічного аспекту).
Пошуки відповіді на питання «як?» пов'язані насамперед із
розвитком уявлень про вияви психічних процесів, властивостей
та індивідуальності загалом. Г. В. Олпорт визначав
найважливіший параметр особистості – рису – як вияв «стійких,
еквівалентних форм адаптивної й експресивної поведінки»,
відтворюваних індивідом як реакція на подразнювальні впливи.
Відмінність формоутворювальних властивостей
(властивості нервової системи, що становить основу
темпераменту, когнітивні стилі, інтелект) від інших
характеристик людської індивідуальності полягає в тому, що їх
розвиток меншою мірою визначається впливом змістово-
смислових детермінант. Формальний підхід припускає
виявлення інваріантної (лат. invarians – незмінний) структури
феномену, що вивчається, і визначення валідності (франц.
valide – дійсний ), тобто вірогідності аналізованих параметрів.
Новітні теорії психології індивідуальних відмінностей –
системна психофізіологія, спеціальна теорія індивідуальності,
психогенетичні теорії – погоджуються, що змістова складова
17
поведінки і діяльності, яка переважно є наслідком засвоєння

етичних і культурних норм, і формально-динамічна
характеристика людини зливаються в гармонійну універсальну
структуру. При цьому біологічно зумовлені базові властивості
(організмічні й індивідні) або тенденції («дозрівання»
відповідних мозкових структур) часто обмежують кількість
ступенів свободи в процесі формування і розвитку особистісних
психологічних структур, які розміщені вище в ієрархічній
індивідуальності (В. Русалов, 1986; Л. Собчик, 1987).
Змістові особистісні характеристики індивідуальності
формуються під впливом соціально обумовлених законів, а
формальні (темпераментальні, когнітивно-стильові,
інтелектуальні) підпорядковані еволюційно-генетичним законам.
Як правило, формальні характеристики виявляються під
впливом крос-ситуативних, стійких у часі і толерантних до
контекстуальної дії чинників. Відношення формальних і
змістових характеристик індивідуальності зворотні і релятивні,
тобто відносні (Л. Дорфман, 1995). З позицій теорії інтегральної
індивідуальності їх зворотність і відносність зумовлені
подвійністю якісної визначеності індивідуальності, тобто тим,
розглядають її як підсистему соціальних систем чи як
самостійну систему. Так, статура, зріст, риси обличчя, колір
очей і волосся, форма носа самі по собі є конституційними
індивідними характеристиками, але, будучи структурним
компонентом цілісної інтегральної індивідуальності як
підсистеми соціальної системи, вони можуть набувати функції
соціального знаку, тобто статусу змісту. Наприклад, на
конкурсах краси індивідні риси набувають значення соціальної
цінності як для конкурсантів, так і для журі, глядачів і
рекламістів.

Методологія (грец. methodos – спосіб пізнання і logos –
вчення ) – вчення про загальну теорію (позицію), з якої повинен
виходити дослідник психічної природи «Я» людини, про
18
правила, яких він мусить дотримуватися в дослідженні, та

засоби, якими він має користуватися.
Технічна методологія узагальнює і пропонує найдоцільніші
та найефективніші способи й засоби наукового пізнання
предмета науки. Оскільки психологія поєднує в собі ознаки і
теоретичної, і прикладної дисципліни, її методологія вдається
до засобів як наукового пізнання, так і практичного
перетворення індивідуального світу Я людини. В уніфікованому
вигляді технічна методологія синтезує методики психологічного
дослідження та методики перетворювального психологічного
впливу.
Методикою називають процедуру або послідовність
здійснюваних пізнавальних і перетворювальних дій, операцій та
впливів, які реалізуються у процесі вивчення предмета
дослідження і спрямовані на розв'язання його завдань. Як
складову наукового методу психології методику розглядають на
кількох рівнях:
перший рівень – загальна методика психологічного
дослідження;
другий – методика здійснення конкретного типу наукового
дослідження (теоретичного, емпіричного, прикладного та ін.);
третій – детально описана послідовність реалізації того
чи іншого засобу, способу психологічного дослідження.
Диференціальна психологія використовує у своїх
дослідженнях такі групи методів: загальнонаукові,
психогенетичні, історичні, власне психологічні.
Загальнонаукові методи.
Це методи які використовуються в багатьох інших науках.
До них відносяться: спостереження, експеримент.
Спостереження – цілеспрямоване систематичне вивчення
людини, за результатами якого дається експертна оцінка.
Переваги методу полягають в тому, що:
1) збираються факти природної поведінки людини;
2) людина сприймається як цілісна особистість;
3) відбивається контекст життя суб'єкта.
19
Експеримент – це дослідницька діяльність, метою якої є

вивчення причинно-наслідкових зв'язків, що передбачає
виконання таких умов:
1) дослідник сам стимулює виникнення та вияв
досліджуваного явища;
2) дослідник може варіювати, змінювати умови, за яких
проходить явище;
3) є можливість неодноразово відтворювати результати;
4) експеримент дає змогу встановлювати кількісні
закономірності, які допускають математичне формулювання.
Психогенетичні методи
Ця група методів спрямована на виділення факторів
середовища і спадковості у індивідуальних варіаціях
психологічних якостей.
Генеалогічний метод – метод дослідження сімей, який
використовувався Ф. Гальтон при написанні книги «Спадковий
геній». Основою методу є положення: якщо певна ознака є
спадковою і кодується в генах, то чим ближче спорідненість, тим
більша схожість між людьми за цією ознакою. Тому в
генеалогічному методі обов'язково використовується
інформація про родичів першого ступеня споріднення, Тільки
вони мають в середньому 50% загальних генів.
Існують певні правила складання генеалогічних дерев,
символи і позначення. Людина, заради якого складається
дерево, називається пробандом (нім. der Proband –
випробуваний). Члени родоводу розташовуються по рядках,
відповідно поколінням, від ранніх до пізніших; діти також
розташовуються усередині одного рядка за порядком
народження. Для завдань психодіагностичних та
психотерапевтичних іноді використовують варіант
генеалогічного методу – генограмма, в якому, поряд з
відносинами спорідненості, фіксують відносини психологічної
близькості (тісні - віддалені), конфліктності, а також сімейні
сценарні установки. Генограмма складається принаймні для
сім'ї в межах трьох поколінь і дозволяє уточнити психологічний
контекст життя людини (в цьому випадку можна говорити вже й
про соціальну успадкованість). Генограми у диференціальній
20
психології можуть складатися для визначення прояву певної

ознаки (багатодітність, успішність в навчанні та інші).
Умовні позначення в генограмі: Круг – жінка Квадрат –
чоловік Горизонтальна лінія – шлюб Вертикальна лінія вниз –
діти Коса лінія (2) – розлучення
Метод прийомних дітей – дослідження дітей,
максимально рано відданих на виховання біологічно чужим
батькам. Оскільки з біологічними батьками діти мають 50%
загальних генів, але не мають загальних умов життя, а з
прийомними, навпаки, не мають спільних генів, а розділяють
середовищні характеристики життя, то можливо розведення
якостей, обумовлених спадковістю і середовищем.
Ознака вивчається попарно (дитина – біологічний батько,
дитина – прийомний батько). Міра подібності вказує на природу
якості Незважаючи на численні критичні зауваження з приводу
валідності методу, в даний час він визнаний найбільш чистим у
психогенетиці.
Близнюковий метод – психогенетичний метод вивчення
впливу фенотипічних і середовищних чинників на детермінацію
індивідуальних відмінностей.
Серед близнюків виділяють монозіготних (розвинутих з
однієї яйцеклітини, що мають ідентичні генні комбінації) і
дизиготних (за своїм генним набором аналогічних звичайним
братам і сестрам, з тією тільки різницею, що народилися
одночасно). У психології існує декілька варіантів близнюкового
методу:
1. Метод контрольних близнюків полягає в порівнянні
монозіготних і дизиготних близнюків (метод близнюка-свідка,
взаємоконтролю близнят, контролю за партнером)
запропонував американський психолог Арнольд-Луїс Гезелл
(1880-1961). Для експериментів добирали особливо схожі
монозиготні пари, а потім у кожній парі одного близнюка
піддавали певним зовнішнім впливам (наприклад, тренували
певну функцію), а другого – ні. При цьому другий близнюк був
ідеальною «контрольною групою». Цим способом можна
з'ясувати, наприклад, чи надає додаткове тренування стійкі
переваги порівняно із звичайними умовами. Навчаючи членів
21
пари одного і того самого, але різними способами, можна

отримати матеріал для оптимізації навчання.
2. Метод близнюкової пари, полягає у вивченні розподілу
ролей і функцій всередині близнюкової пари, нерідко утворює
замкнуту соціально-психологічну систему, що включає кожного з
близнюків в якості підсистеми, в силу чого близнюки утворюють
так звану «сукупну особистість». Автором методу близнюкової
пари, є французький психолог Рене Заззо. Він довів, що
близнюкова пара часто утворює свій мікросвіт, який
характеризується певними особливостями внутрішніх взаємин і
відносин із зовнішнім світом. Ці особливості помітно
позначаються на психологічній індивідуальності кожного члена
пари. Дослідження уточнюють що більша подібність
монозиготних близнят порівняно з дизиготними у деяких
випадках може пояснюватися не їх генетичною ідентичністю, а
особливими умовами середовища, сформованого всередині
пари. Отже, у цих випадках робити висновок про спадкову
обумовленість ознаки не можна.
3. Метод розлучених монозиготних близнюків
використовується в умовах соціальних катаклізмів, коли в силу
обставин близнюки опиняються в істотно різних умовах
середовища. Подібність якостей зв'язується з фактором
спадковості, відмінність - з фактором середовища.
Суть методу розлучених монозіготних близнят полягає в
дослідженні членів монозіготних пар, що були розлучені в
ранньому дитинстві і виросли в різних умовах. Інформацію про
найбільшу кількість груп зібрали X. Ньюмен з колегами,
Д. Шилдс, Н. Жуел-Нільсон. Дослідження цих пар доповнюють
зіставленням з внутрішньпарною схожістю монозіготних, що
спільно виросли, а також дизиготних, осіб. Доведено, що
розлучені монозиготні за низкою ознак, зокрема і психологічних,
виявляють внутрішньопарну подібність, хоча і дещо меншу, ніж
монозіготні, які виросли разом, але більшу, ніж дизиготні (що
теж виросли разом). При цьому важливо об'єктивно оцінити
відмінності умов середовища, в яких виховували близнят однієї
пари.
22
Датський психогенетик Н. Жуел-Нільсон, досліджуючи 12

пар розлучених монозіготних близнюків, продемонстрував усі
ступені внутрішньопарної подібності – від високої в
експресивних рисах (міміці, голосі, ході.) до дуже малої у
вузькоспеціалізованих (стилі міжособистісної взаємодії,
інтереси, тощо). Це дослідження – зразок детального
психологічного аналізу.
Історичні методи (методи аналізу документів )
Історичні методи – форми дослідження, аналізу,
консультування чи терапії особистості, що ґрунтується на історії
її життєвого шляху.
Історичні методи присвячені вивченню видатних
особистостей, особливостей середовища і спадковості, які
служать імпульсами для їх духовного становлення. Як правило,
ці методи вибирають своїм об'єктом історичного індивіда –
людину, діяльність якого призвела до появи результату, який є
культурною цінністю. Однак історичний метод може бути
застосований і для докладного вивчення цілком ординарних
людей. До цієї групи відносять біографічні, щоденникові,
автобіографічні методи, їх спільною рисою є використання
першоджерел або біографій.
Біографічний метод – використання особистої біографії
людини протягом тривалого періоду часу для складання його
психологічного портрету. Складність полягає в інтерпретації
точки зору самого біографа, який нерідко замість фактів надає
висновки. Якщо психолог зацікавився душевним станом
видатної людини, він може скласти його життєпис з раніше
написаного офіційного біографа, зосереджуючись на
психологічних характеристиках; в цьому випадку він проводить
"психографії". Варіантом біографічного методу є також
патографічний метод, введений П. Мебіусом (опис хвороб
видатних людей). У вітчизняній науці патографічний метод
використовувався відомим генетиком В. Ефроімсоном для
вивчення передумов геніальності.
Щоденниковий метод – варіант біографічного методу, за
звичай, присвячений вивченню життя звичайної людини і
містить опис його розвитку та поведінки, що проводиться
23
протягом тривалого часу експертом (батьками, вихователем,

колегою).
Автобіографічний метод – вивчення історії життя
особистості (життєвого шляху), автобіографій та ініційованих
автобіографічних описів, сповідей, автобіографічних анкет,
інтерв'ю, опитувальників тощо;
Автобіографія – це життєпис, заснований на
безпосередніх враженнях і ретроспективному досвіді.
Спотворення результатів даного методу можуть бути викликані
процесами особистісної динаміки. Новітні методи фіксації
пов'язані з можливостями відеозапису.
Аналіз продуктів діяльності (творчості) – системна
процедура, спрямована на дослідження і тлумачення
змістовних результатів діяльності людини – творчих,
професійних, поведінкових, суспільних, самоорієнтовних тощо.
Варіанти – графологічна експертиза, графічні та інші проективні
методи. У психолого-педагогічному дослідженні вони
приймають форму різних видів контролю знань (твори,
диктанти, контрольні роботи), які дозволяють відтворити
динаміку навчальної діяльності людини.
Власне психологічні методи
Ця група складає основний зміст диференціально-
психологічних прийомів дослідження
Інтроспективні методи (самоспостереження і
самооцінка) безпосередньо розкривають об'єкт вивчення, що і
представляє їх основну перевагу. У сучасній науці вони
використовуються в основному на попередньому етапі
досліджень.
Самоспостереження служить констатації актуальної
ознаки – феномена, наявної в даний момент і здійснює
інтроспекцію особистості. До недоліків методу відноситься факт
руйнування значної частини психічних феноменів (наприклад
афектів) у процесі інтроспекції, швидке витіснення феноменів у
світ несвідомого і, як наслідок, низька надійність одержуваних
даних. Тому, як зазначав В. Штерн, в інтроспекції не можна
приймати негативне екзистенціальне рішення (стверджувати,
що не було способу чи переживання, бо вони могли
24
редогуватися при самозгадуванні). Джерелами спотворень є

мова (яка відстає від психічного феномена), тенденція до
логічної пов'язаності (у той час як психічні феномени часто
фрагментарні) і навіювання, що здійснюється через очікування.
Таким чином, інтроспекція дає більш-менш надійні дані про
пізнавані елементи психіки у спеціально навчених респондентів.
Самооцінка, на відміну від самоспостереження, відображає
не тільки актуальні феномени, але і більш стабільні психічні
якості. До недоліків методу відносяться поверховість суджень
(за зовні схожими симптомами можуть ховатися різні
властивості).
Психофізіологічні (апаратні) методи, призначені для
вивчення психофізіологічних основ людської поведінки,
використовувалися в дослідженнях школи Б М. Теплова. Вони
вимагають лабораторних умов і спеціальних приладів; у
практичній психодіагностиці використовуються рідко.
Методика умовно-рефлекторної зміни чутливості
(адаптація та сенсибілізація під впливом подразників інших
модальностей).
Методика шкірно- гальваничних реакцій (КГР) – зміна
електропровідності шкіри.
Вимір абсолютних і диференціальних порогів у звичайних
та спеціальних умовах (зору - при слухових подразників і,
навпаки, у присутності інших подразників - «індукційна
методика», під дією кофеїну та інших фармакологічних
препаратів).
Електроенцефалографічний метод (ЕЕГ, альфа - індекс,
частота і амплітуда альфа - ритму.
Методика рухових реакцій (вимірювання часу реакції,
методика пов'язаних моторних змін А.Р. Лурия, більш відома під
назвою детектора брехні, та інші).
Методика дихотичного прослуховування,
використовується для визначення церебрального домінування
по промові. Сенс її полягає в одночасному прояві спочатку
вербального, а потім невербального матеріалу, що подається
одночасно в праве і ліве вухо. При сприйнятті і відтворенні
вербального матеріалу, як правило, переважає ліве вухо (тобто
25
права півкуля ), а при сприйнятті невербальної – ліве вухо.

Додатковим показником є дані ЕЕГ, що вказують на переважну
активацію .
Соціально-психологічні методи включають опитування і
социометрию. Опитування спираються на дані самозвіту
респондентів, а не на об'єктивно реєстровані факти.
Різновидами опитувань є бесіда, інтерв'ю, анкетування.
1. Бесіда – метод отримання нової інформації за
допомогою вільного спілкування з людиною. У бесіді ролі
розподіляються симетрично.
2. Інтерв'ю – особлива форма бесіди, при якій один з
партнерів є лідером, а інший відповідає на запитання, питання
задаються однобічно. Варіантом є стандартизоване інтерв'ю,
що містить певний набір питань, які повинні бути задані.
3. Анкетування – отримання інформації на підставі
відповідей на спеціально підготовлені питання. Анкети
розрізняються: а) за змістом питань, б) за їх формою - відкриті і
закриті, в) за формулюванням питань, г) за кількістю та
порядком проходження питань. Анкетування буває усним і
письмовим, індивідуальним і груповим. У роботі з дітьми
анкетний метод застосовують зазвичай починаючи з десяти
років, а доти відповіді можуть фіксуватися інтерв’юером.
4. Тестування – короткий стандартизоване випробування,
призначене для встановлення міжіндивідуальних,
внутрішньоіндивідуальних або міжгрупових відмінностей.
Залежно від мети дослідження тести можна об'єднати в такі
групи: 1. тести здібностей; 2. тести умінь і навичок.
5. Соціометрія вивчає становище (статус ) людини в групі і
може використовуватися в якості експертної оцінки за ознаками,
які виділяються в якості соціометричного критерію (наприклад,
за соціометричним індексом можна робити висновок про те,
наскільки людину вважають альтруїстичною, доброзичливою,
відповідальною його колеги по групі ).
Віково-психологічні методи «поперечних» і
«поздовжніх» зрізів.
1. «Поперечні» зрізи – порівняння окремих різних за віком
груп дітей. Використовувалися А. Гезеллом для отримання
26
норм психічного розвитку дітей. Чим вище темп розвитку, тим

менше повинні бути тимчасові проміжки між окремими
«зрізами», тобто у маленьких дітей їх потрібно проводити
частіше. Метод піддавався гострій критиці з боку вітчизняних
психологів за відсутність історичності.
2. «Поздовжні» (лонгітюдние ) зрізи використовувалися при
вивченні Н. Щеловановим і Н. Фігуріним щоденного поведінки
дітей. Іноді вивчаються окремі сторони поведінки (наприклад,
мовленнєвий розвиток). Сюди ж можуть бути віднесені
щоденники, біографічні методи (щоденники матері і підлітків), в
яких містяться результати спостережень дітей з народження до
деякого етапу. Недоліком методу є трудомісткість, великі часові
витрати. Позитивність полягає в розкритті динаміки розвитку.

Інформацію для психологічного дослідження (за Р. Мейлі)
можна отримати різними каналами: за людиною можна
спостерігати у повсякденному житті, їй можна запропонувати
пройти тестування, а також дати відповіді на питання анкети.
Відповідно до каналу групують методи вивчення
індивідуальності.
L-дані (life record data) – дані, що грунтуються на
реєстрації поведінки людини у повсякденному житті.
Оскільки навіть з науковою метою одному психологу
неможливо вичерпно вивчити поведінку людини в різних
умовах, звичайно залучають експертів – людей, котрі мають
досвід взаємодії з випробовуваним у досліджуваній сфері. L-
дані важко зробити валідними, тому що не можна уникнути
перекручень, пов'язаних з особистістю спостерігача, діють
ефект ореолу (систематичні спотворення) та інструментальні
спотворення, зумовлені недосконалістю методик обстеження
(некоректно сформульованими питаннями). Ще один недолік L-
даних – великі витрати часу. Щоб підвищити валідність L-даних,
потрібно дотримуватись таких вимог при експертному
оцінюванні:
1) визначати властивості в термінах спостережуваної
поведінки (заздалегідь домовитися, що саме
27
фіксуватиметься, наприклад, як прояв тривожності,

агресивності тощо);
2) забезпечити тривалість спостереження;
3) залучити не менше десяти експертів на одного
випробовуваного;
4) рангувати випробовуваних протягом однієї зустрічі не
більше ніж за однією ознакою, щоб не було ефекту
наведення й експерти не повторювали свого списку.
Оцінки мають бути обов'язково формалізовані і виражені
кількісно.
Т-дані (objective test data) – дані об'єктивних тестів
(випробувань) з контрольованою експериментальною
ситуацією.
Для підвищення валідності й евристичності дослідження,
на думку сучасної російської дослідниці С. Нартової-Бочавер,
корисно застосовувати такі тактичні прийоми:
1) маскування істинної мети дослідження; – несподівана
постановка завдань;
2) невизначеність і нечіткість формулювання цілей
дослідження для створення зони невизначеності і
стимулювання активності випробовуваного;
3) відвертання уваги випробовуваного;
4) створення емоційної ситуації при тестуванні;
5) використання емоційного змісту тестової ситуації;
6) фіксація автоматизованих реакцій;
7) фіксація мимовільних індикаторів (електрофізіологічних,
біохімічних, вегетативних змін);
8) фіксація фонових індикаторів (фізичного стану, рівня
активності і втоми тощо).
Прикладами використання Т-даних є досліди (Г. Біренбаум
і Б. Зейгарник) на запам'ятовування незавершених дій, а також з
моделюванням ситуацій для вивчення альтруїстської поведінки.
При цьому створюють цілісну об'єктивну ситуацію для прояву
певних особливостей індивідуальності. Цей канал отримання
даних теж потребує великих часових витрат та людських
ресурсів і використовується переважно на етапі пілотажного
28
дослідження для визначення гіпотези, яку потім перевіряють за

допомогою інших, економічніших методів.
Q-дані (questionnaire data) – дані, одержані за
допомогою опитувальників, анкет та інших
стандартизованих методів.
Перевага цього каналу – висока економічність (можна
застосовувати у групі, автоматизовано обробляти результати),
проте Q-дані не вважають високонадійними.
Перекручення одержуваної інформації зумовлені такими
причинами: низьким культурним та інтелектуальним рівнем
випробовуваних (заповнювати анкети складно сільським
жителям і дітям, молодшим за десять років), браком навичок
самопізнання і спеціальних знань, використанням неправильних
еталонів (особливо в обмеженому соціумі, коли людина
порівнює себе з близькими, а не з популяцією загалом). Крім
того, різна мотивація випробовуваних може призводити до
спотворень у бік соціальної бажаності (дисимуляції,
послаблення симптоматики) або підкреслення своїх дефектів
(агравації і симуляції).
Отже, абсолютно досконалого способу пізнання
індивідуальності не існує, але, усвідомлюючи вади і переваги
кожного методу, можна навчитися одержувати за їх допомогою
достовірну інформацію.
1.3. Вплив середовища і спадковості на людину
1. Загальні визначення спадковості та середовища.

2. Вплив середовища на розвиток і формування
особистості.
3. Сучасне розуміння спадковості та середовища у
диференціальній психології.
Основні поняття: спадковість, середовище, макро та

мікро середовище, соціалізація, успадковане, психогенетика,
генетика.
29
1. Загальні визначення спадковості та середовища

Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного –
центральна проблема диференціальної психології індивідуальні
відмінності породжуються численними і складними взаємодіями
між спадковістю і середовищем. Спадковість забезпечує
стійкість існування біологічного виду, середа – можливість
пристосовуватися до мінливих умов життя.
Середовище – комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють
на людину і значною мірою впливають на її розвиток.
Середовище, що оточує людську особистість, можна
умовно поділити на природне (географічне), соціальне і
домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини.
Природне середовище, у тому числі клімат, різноманітні
природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб
життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне
середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у
яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається
на її розвитку найбільшою мірою.
Спадковість – це властивість організмів забезпечувати
матеріальну і функціональну наступність між поколіннями.
Спадковість міститься в генах, переданих батьками ембріону
при заплідненні. Якщо є хімічне розбалансування або неповнота
генів, організм може мати фізичні аномалії або психічні
патології. Однак, навіть у звичайному випадку, спадковість
допускає дуже широкий спектр варіацій поведінки, які є
результатом підсумування норм реакцій різного рівня –
біохімічних, фізіологічних, психологічних. Спадковість визначає
як те загальне, що робить людину людиною, так і те відмінне,
що робить людей різними за зовнішнім виглядом і внутрішніми
якостями.
Отже, у кожному прояві активності людини можна знайти
щось від спадковості, а щось – від середовища, головне –
визначити міру і зміст цих впливів.
Процес фенотипічного контролю психологічної ознаки, є
предметом вивчення психогенетики завданням якої є отримати
відповідь на такі питання:
30
1. В якій мірі генотип визначає формування індивідуальних

відмінностей?
2. Який конкретний біологічний механізм цього впливу (на
якій ділянці хромосом локалізовані відповідні гени)?
3. Які процеси з’єднують білковий продукт генів і конкретний
фенотип?
Успадковане – це кількісна оцінка фенотипічної складової в
популяційній мінливості ознаки. Вона розпізнається за
наявністю кореляції між показниками біологічних батьків і дітей,
а не за подібністю абсолютного значення показників.
Питання про спадковість надзвичайно складне. Окремі
його аспекти ще до кінця не досліджені, а тому в науковій
літературі нерідко висловлюються і суперечливі думки щодо них
Людина як частина живої природи успадковує передусім
задатки типу нервової системи, на базі яких формуються тип
темпераменту (меланхолічний, флегматичний, сангвінічний,
холеричний), деякі безумовні рефлекси (орієнтувальний,
оборонний, слиновиділення), конституцію тіла, зовнішні ознаки
(колір волосся, очей, шкіри). До суто фізичних задатків
належать група крові, резус-фактор. Нащадки можуть
успадкувати від батьків також певні хвороби: хворобу крові
(гемофілію), шизофренію, цукровий діабет, венеричні хвороби.
Найнебезпечніше на фізичне здоров'я дітей впливає
зловживання їх батьків алкоголем і приймання наркотиків.
Особливу роль у розвитку людської особистості відіграють
власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до
мови, до ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів
діяльності). Як свідчать дані фізіології та психології,
вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потенційні
можливості для їх розвитку, тобто задатки. Чим сильніше
виявляються спеціальні задатки, тим кращих результатів може
досягти людина в їх розвитку.
Так, протягом двох століть у Тюрингі із родоводу Бахів, що
налічував шість поколінь, вийшло стільки флейтистів, органістів
та скрипалів, що там кожного музиканта називали Бахом, а
кожного Баха — музикантом. У Фейта Баха було двоє музично
обдарованих синів – Ліпс і Ганс. Ганс мав трьох синів: Йоганна,
31
Крістофа та Генріха, усі – винятково обдаровані особистості,

яких сучасники і нащадки справедливо називають музичними
геніями. Геніальний німецький композитор Йоганн Себастьян
Бах був онуком Крістофа і народився у п'ятому поколінні цього
роду. Від першого шлюбу в нього було шестеро дітей, троє з них
мали неабиякі музичні здібності. Від другого шлюбу народилося
двоє винятково обдарованих музикантів, про музичні здібності
решти одинадцяти дітей точних відомостей немає. Із синів Баха
найбільшої слави в музичному світі зазнали четверо: старший
син Вільгельм Фрідеман – композитор і органіст; другий син
Карл Філіпп Еммануель – композитор і клавесиніст; Йоганн
Крістоф Фрідріх – композитор і клавесиніст, Йоганн Крістіан –
композитор і піаніст. Якщо виходити з родоводу Баха, то музичні
здібності в них були зумовлені домінантним геном. Однак цей
приклад не виключає особливого впливу соціальних умов і
необхідності раннього музичного виховання.
Підсумовуючи, слід зазначити, що людська істота від
природи отримує все, щоб стати людиною, проте повноцінним
членом суспільства вона стає лише тоді, коли для цього існують
належні умови, тому важливо якомога раніше виявити задатки
до окремих видів діяльності й створити відповідні умови для їх
розвитку.
2. Вплив середовища на розвиток і формування

особистості
Різні теорії і підходи по - різному оцінюють внесок двох
факторів формування індивідуальності. З огляду на надання
переваги біологічній або середовищній (соціально-культурній)
детермінації дослідники виокремлюють кілька груп теорій:
1. Біогенетичні теорії ґрунтуються на положенні, що
формування індивідуальності зумовлене вродженими і
генетичними задатками. Генетичні задатки визначаються
сукупністю генів чоловічих і жіночих статевих клітин - генотипом,
що утворює цілісну, злагоджену і ефективно працюючу систему,
яка постійно удосконалюється в процесі еволюції. Під
контролем генотипу перебувають всі ознаки організму –
морфологічні, біохімічні, фізіологічні, аж до параметрів вищої
32
нервової діяльності. Вроджені задатки зумовлені генотипом у

взаємозв'язку з якістю внутрішньоутробного розвитку. Тому в
медичній генетиці чітко розрізняють такі поняття, як генетична і
вроджена патологія. Наприклад, деякі види розумової
відсталості можуть бути наслідком згубних впливів середовища
на плід через організм матері (від інфекційних захворювань до
нездорового способу життя матері). Розвиток є поступовим
розгортанням цих властивостей у часі, а внесок середовищних
впливів дуже обмежений. Біогенетичні підходи нерідко були
теоретичною основою расистських стверджень про початкову
відмінність націй. Прихильником цього підходу був Ф. Гальтон, а
також американський психолог, автор теорії рекапітуляції
Ст. Холл.
2. Соціогенетичні теорії стверджують, що спочатку
психіка дитини - чиста дошка (tabula rasa), а всі її досягнення і
особливості зумовлені зовнішніми умовами (середовищем).
Подібну гіпотезу висунув ще англійський філософ Дж. Локк. Ці
теорії більш прогресивні, однак їх недолік – розуміння дитини як
первинно пасивної істоти, об'єкта впливу.
3. Двофакторні теорії (конвергенції двох факторів)
постулюють, що розвиток є наслідком взаємодії вроджених
структур і зовнішніх впливів. К. Бюлер, В. Штерн, А. Біне
вважали, що вплив середовища накладається на фактори
спадковості. Засновником двофакторної теорії В. Штерн
відзначав, що про жодну функцію не можна сказати, "ззовні"
вона чи "зсередини". Треба визначити, що в ній "ззовні" і що
"зсередини". Проте і в межах двофакторних теорій дитину
вважають пасивним об'єктом впливу.
4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-
історичний підхід) Л. Виготського (1896-1934) стверджує, що
розвиток індивідуальності можливий завдяки існуванню
культури – узагальненого досвіду людства. Вроджені
властивості людини становлять умови розвитку, а середовище
– джерело (тому що в ньому міститься те, чим повинна
оволодіти людина). Вищі психічні функції, які властиві лише
людині, опосередковані знаковими системами і предметною
діяльністю, що є змістом культури. Щоб дитина могла засвоїти
33
певний досвід, треба, аби вона вступила в особливі відносини із

навколишнім світом: не пристосовувалась, а активно
оволодівала, перейняла досвід попередніх поколінь у процесі
спільної діяльності та спілкування з дорослими, тобто носіями
культури.
Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг довів, що
культура також є джерелом стійких поведінкових проявів,
закріплених у колективному несвідомому у формі архетипів, але
збереження і прояви їх не можна довести природничо-
науковими методами.
Численні дослідження, присвячені виявленню джерел
індивідуальних варіацій, як правило, не дають змоги однозначно
оцінити роль середовища чи спадковості. Наприклад, завдяки
психогенетичним дослідженням Ф. Гальтона, проведеним у 20-ті
роки XX ст. з використанням близнюкового методу, було
виявлено, що біологічно детерміновані характеристики (розміри
черепа, інші ознаки) визначені генетично, а психологічні якості
(коефіцієнт інтелекту за різними тестами) дають великий розкид
і зумовлені середовищем. На них впливають соціальний і
економічний статус сім'ї, порядок народження та інші.
На сучасному етапі поширилися експозиційна й
ідентифікаційна моделі середовищних впливів на
інтелектуальні здібності. Відповідно до експозиційної моделі
Р. Зайонца, чим більше часу батьки і діти проводять разом, тим
вища кореляція коефіцієнта інтелекту зі старшим родичем.
Тобто дитина за інтелектуальними здібностями схожа на того,
хто більше її виховує, і якщо батьки з якихось причин
приділяють їй мало часу, вона буде схожа на няню чи бабусю.
Згідно з ідентифікаційною моделлю найвища кореляція
спостерігається між дитиною і родичем, який є предметом її
ідентифікації. Тобто інтелектуальний авторитет на неї може
впливати навіть дистанційно, а регулярна спільна діяльність не
обов'язкова. Майже однакова популярність двох моделей, які
суперечать одна одній, свідчить, що більшість диференціально-
психологічних теорій мають обмежений характер.
34
3. Сучасне розуміння спадковості та середовища у

диференціальній психології
Не заперечуючи вкладу середовища і спадковості у
формуванні і прояві індивідуальних відмінностей психіки, теорія
диференціальної психології йде шляхом уточнення цих понять.
Спадковість стала розумітися ширше: це не просто окремі
ознаки, що впливають на поведінку (наприклад, властивості
нервової системи, як вважалося протягом довгого часу), а також
і вроджені програми поведінки, в тому числі і соціальної.
Програми соціальної поведінки постійно збільшуються та
видозмінюються під впливом середовища
Поняття середовища теж змінюється. Це не просто
змінюється ряд стимулів, на які індивід реагує протягом усього
життя – починаючи від повітря, їжі і закінчуючи умовами освіти і
ставленням товаришів. Це, скоріше система взаємодій людини і
світу.
М. Черноушек пропонує наступні ознаки середовища:
1. у середовища відсутні твердо фіксовані рамки в часі і
просторі (тобто воно є фоном людського буття, що
виступає в якості фігури);
2. воно впливає на всі почуття відразу;
3. середа дає не тільки головну, але й другорядну
інформацію;
4. воно містить завжди більше інформації, ніж ми здатні
переробити;
5. середа сприймається у зв'язку з діяльністю;
6. наявність не лише матеріальних особливостей, а й
психологічних і символічних значень.
У. Бронфенбреннер представив екологічне середовище як
систему з чотирьох концентричних структур.
Мікросистема – структура діяльності, ролей і
міжособистісних відносин у даному конкретному оточенні.
Навіть для двох близнюків середовище не буде ідентичним, бо
до них ставлять різні вимоги, різні очікування, одного з них
неминуче призначають старшим, а другого – молодшим тощо.
Мезосістема – структура взаємовідношення двох і більше
середовищ (сім'я і робота, будинок і група однолітків). Так, якщо
35
брат і сестра ходять в одну школу, але сестрі дозволяють

приводити додому подруг, а братові – ні, мезосістема їх
життєдіяльності буде відрізнятися.
Екзосістема – середа, в межах якої відбуваються значущі
події (коло спілкування). Так, діти можуть ходити в одну і ту ж
школу, але при цьому коло однокласників може бути значущим
для одного і байдужим для іншого, всі важливі життєві події
якого відбуваються, наприклад, у танцювальному гуртку.
Макросистема – субкультура (цінності, закони і традиції).
У. Бронфенбреннер вважав, що макросистема відіграє
вирішальну роль у способі життя людини, підпорядковуючи собі
всі «внутрішні» системи. Так, зрозуміло, що якщо в країні не
заохочується народжуваність і не надається відпустка по
догляду за дитиною, то дитина буде рости в умовах
материнської депривації, а мікро- , мезо- та екзосістеми можуть
виявитися недостатніми, щоб це компенсувати. З іншого боку,
незалежно від приватних зовнішніх умов, основні складові
способу життя та світогляду зберігаються в субкультурі .
Середа містить два основних виміри: це види діяльності,
до яких залучена людина, і характеристики наставників
(вчителів), яких вона обирає для себе протягом усього життя.
На різних стадіях розвитку людина, природно, обирає і змінює
своє середовище, причому протягом життя роль власної
активності у формуванні середовища постійно збільшується.
Ще одна структура середовища запропонована
B. Мухіною. У поняття "середовище" автор включає предметний
світ, образно-знакові системи, соціальний простір, природну
реальність. Виокремлюють ще мовне та освітнє середовища, які
є джерелами досягнень людини. Також існує і віртуальне
середовище (Інтернет, комп'ютерна залежність та інші явища
стійкого афективного ставлення до об'єктивно неіснуючих
явищ). Вплив середовища також охоплює детермінування
психічних особливостей географічними умовами –
ландшафтом, кліматом тощо (географічний детермінізм),
змістом культури і субкультури, необхідними і цінними для
суб'єкта речами, нарешті, якістю і формою спілкування людини.
36
Привласнення (персоналізація) змісту середовища – важливий

чинник розвитку особистості і самосвідомості людини.
Ортогенетічна концепція X. Вернера є однією зі спроб
примирення прихильників біогенетичних і соціогенетичних
концепцій (ортогенез – це теорія розвитку живої природи). В
основу концепції покладено ствердження, що всі організми
народжуються з функціями (в тому числі і психічними),
зафіксованими на нижчий точці свого розвитку. Взаємодіючи із
середовищем, вони набувають нового досвіду, який, у свою
чергу, закріплюється в нових функціональних структурах. Отже,
організація попередніх стадій передбачає, але не містить у собі
організацію подальших. Чим вище стадія, то частіше ініціатива
виходить від індивіда, який стає активнішим, починає
маніпулювати середовищем, а не тільки пасивно на нього
реагувати. Розширення можливостей суб'єкта виражається у
розумінні групових цілей, умінні відгукуватися на відстрочені і
заплановані завдання.
Дж. Вулвілл також відзначив зміну активності суб'єкта і
запропонував моделі взаємодії суб'єкта і середовища:
«лікарняне ліжко» – перші місяці життя людини, позначені
майже повною її пасивністю; «луна-парк» – об'єкти середовища
дитина вже може вибирати, але їх вплив залишається
незмінним; «змагання плавців» – суб'єкт іде своїм шляхом, а
середовище є лише контекстом життя; «тенісний м'яч» –
постійна взаємодія між суб'єктом і середовищем (цей погляд
загалом відповідає позиції X. Вернера).
Вивчаючи індивідуальні відмінності психіки, важливо
усвідомлювати нетотожність понять «середовищний» і
«соціальний» вплив, «спадкове» і «біологічне», «стійке» і
«успадковане». Оскільки змінюється середовище і по-різному
розгортаються вроджені програми поведінки, то і психіка
людини індивідуалізується протягом усього життя. У ній є
ділянки більш варіативні й чутливі до впливу середовища і
відносно стійкі.
У буденній свідомості поширені хибні уявлення про дію
спадковості і середовища на людину. Тому виникають
37
непорозуміння у судженнях співвідношення спадковості і

середовища:
1. Змішування понять «спадкове» і «вроджене».
Твердження, що все наявне при народженні неодмінно є
спадковим, виникає внаслідок неточності вживання понять.
Словникові визначення таких термінів, як «спадковий»,
«природжений», «генетичний» і «вроджений» важко розрізнити,
тому у науковій літературі їх часто використовують як
взаємозамінні. Вчені вживають ці поняття як синоніми
«спадкового», неспеціалісти невірно інтерпретують їх,
пов'язуючи з народженням, що присутнє в корені таких слів, як
«природжений», «вроджений». Спадкові чинники можуть
впливати на розвиток індивіда фактично протягом усього життя.
Спадкова сприйнятливість до різних захворювань, наприклад,
може не виявлятися в молодому віці. Навіть на причини
смертності впливають спадкові чинники, – отже, спадкові
впливи виявляються в будь-якому віці.
2. Спадковість припускає подібність на батьків і навпаки.
Гени постійні, і вони передаються від покоління до покоління. їх
не «виготовляють» конкретні батьки, а просто передають своїм
дітям, а індивід успадковує гени не лише батьків, а й усіх своїх
прямих попередників. Ознака, непомітна протягом багатьох
поколінь, може почати виявлятися через конкретну комбінацію,
наприклад, двох рецесивних (прихованих) генів. Такі приклади є
в сімейних хроніках. Найпоширенішим є випадок, коли у двох
батьків з карими очима народжується блакитноока дитина
внаслідок комбінації двох рецесивних "блакитнооких" генів.
Подібність дитини на батьків може розвинутися під час
їхніх контактів у пренатальний (відносно матері) і в
постнатальний періоди. Постійний взаємовплив, загальні
спонуки можуть стати причинами подібності.
Тому жодну подібність між батьками і дитиною не можна
вважати спадковою без аналізу її походження. Теорія Ламарка
про успадкування набутих ознак не була підтверджена
експериментальними відкриттями генетики та ембріології.
Однак існує точка зору, що батьки можуть передавати своїм
дітям фізичні і психічні якості, які вони розвинули в собі,
38
тренуючись і набуваючи життєвого досвіду. Наприклад, якщо

батьки закінчили університет, то їхні діти «успадкують»
прекрасні інтелектуальні здібності; або якщо батьки
захоплюються атлетикою, то в дітей будуть сильніші м'язи. Такі
твердження висловлюють також стосовно успадкування
батьківських страхів, інтересів, упереджень, етичних і
естетичних стандартів, професійної майстерності тощо.
Насправді дітям передається тільки те, що діє
безпосередньо через гени. Гени дуже стійкі до зовнішніх дій, і
чинників, здатних впливати на них, дуже мало. Радіація,
алкоголь можуть ушкоджувати цитоплазму репродуктивних
клітин, діючи на розвиток дитини, але не призводять до
успадкування змін, тим паче впливи на гени неспроможні
передати інтерес, наприклад, до класичної або до
авангардистської манери малювання.
Ще наївніше вважати, що впливи на вагітну жінку можуть
позначитися на її дитині (побутові пояснення так званих
«родових відмітин»; марновірство, що у чоловіка можуть бути
густі брови, якщо його матір під час вагітності налякала
волохата собака; переконання, що коли відвідувати концерти –
дитина полюбить музику). На розвиток плоду можна вплинути
лише побічно, через біомеханічні дії: через кров мати може
передати плоду токсичні речовини, хвороботворні бактерії; на
розвитку ембріона позначається загальний рівень метаболізму
в материнському організмі, її харчування, стан ендокринної
системи. Отже, емоційне збудження, пережите під час
вагітності, може впливати на плід опосередковано – через
хімічні зміни в материнській крові.
3. Якщо властивість виявилася спадковою, то її не можна
змінити. Це не є вірним, оскільки спадкові захворювання,
наприклад, не є ні неминучими, ні невиліковними – їм можна
запобігти, вони піддаються лікуванню. Багато якостей,
отриманих у спадок, можна скоригувати такими чинниками
середовища, як дієта, вправи або освіта; дуже мало спадкових
ознак (група крові і колір очей) не можна змінити. Не всі стійкі
властивості людина набуває спадково. Наприклад, олігофренію,
39
яка не піддається лікуванню, спричинює пренатальна мозкова

травма.
Однак відмінності, що виникли під впливом навколишнього
середовища, теж не можна ігнорувати або відкидати, бо вони
стійкі і формують індивідуальність. Зокрема, якості характеру і
навички, які сформувалися в людини до дванадцяти років, теж
дуже важко змінити.
Отже, при вивченні індивідуальних відмінностей психіки
важливо усвідомлювати факт розбіжності понять, по-перше,
«средовищний» і «соціальний» вплив, по-друге, «спадкове» та
«біологічне», і по-третє, «стале» і «успадковане». Зрозуміло,
що зі зміною навколишнього середовища по-різному
розгортаються вроджені програми поведінки людини, і психіка
людини індивідуалізується протягом усього життя. При цьому у
ній присутні області більше варіативні і чутливі та відносно стійкі
до впливу середовища.
ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ ДО І РОЗДІЛУ
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 1
ТЕМА. Предмет історія становлення і основні напрями
Мета: сформувати у студентів знання про предмет,
завдання історію становлення диференціальної психології як
галузі психологічної науки.
План
Обговорення теоретичних питань
1. Предмет, завдання, диференціальної психології.
2. Історія становлення диференціальної психології як галузі
3. Особливості структури диференціальної психології?
4. Що виступає фундаментом науки про відмінності між
людьми?
Завдання для самостійної роботи
(самостійна робота виконується в зошиті у вигляді
конспекту, відповідей на запитання та виконання завдань)
40
1. Назвіть фактори характеризуючи диференціальну

психологію як самостійну галузь наукових знань.
2. Окреслить галузі практичного використання досліджень
3. Представте у вигляді схеми семантичну ієрархію базових
понять диференціальної психології.
4. Охарактеризуйте статус диференціальної психології у
системі знань про людину.
Вирішення завдань та проблемних ситуацій

1. Наведіть приклади ставлення науки до даних графології,
фізіогноміки і френології.
2. Поясніть взаємозв’язок етапів розвитку диференціальної
3. Обґрунтуйте у чому спільність диференціальної психології
з соціальною, порівняльною, віковою, етнічною
психологією.
Теми повідомлень й доповідей

1. Основні напрями досліджень диференціальної психології.
2. Донауковий рівень розвитку психології індивідуальних
3. Наукові передумови виникнення диференціальної
Література
1. Либин А.В. Дифференциальная психология : На
пересечении европейских, российских и американских
традицій : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений.
– 3-е изд. / А.В. Либин – М. : Смысл, Издательский центр
«Академия», 2004. – С. 10 – 15
2. Кандрашихина О.А. Дифференциальная психология : учеб.
пособие для студ. высш. учеб. заведений / Оксана
Олександровна Кандрашихина – К : 2009. – С. 5 – 12.
3. Палий А.А. Диференціальна психологія: навч. посіб. /
Анатолій Андрійович Палій – К. : 2001. – С. 9 – 26.
41
ТЕМА. Принципи і методи диференціальної психології
Мета: сформувати у студентів знання про загальні
принципи деференціально-психологічного аналізу,
методологію і методи дослідження диференціальної психології
План
аналізу.
3. Основні методи диференціальної психології.
5. Основи індивідуальних відмінностей. Особистість, індивід,
індивідуальність.

конспекту, відповідей на запитання та виконання
завдань)
1. Намалюйте навчальну генограму для своєї сім’ї за
ознаками «успішність у школі», «кількість дітей».
2. У чому полягають відмінності між Q-, L-, i T- даними.
3. Охарактеризуйте можливості та обмеження кожного з
методів диференціальної психології.

1. Складіть індивідуальний психологічний портрет добре
відомої всім членам групи людини.
2. Порівняйте, визначте спільне та відмінне. Поясніть
розбіжності. Складіть середньостатистичний опис.
3. Потренуйтеся в графологічній експертизі: зверніть увагу на
особливості вашого почерку.
4. Які ознаки індивідуальності використовуються в побутовій
повсякденній діагностиці? Нащо ви самі звертаєте увагу,
приймаючи рішення: а) у кого з перехожих спитати дорогу;
42
б) з ким з однокурсників поділитися переживаннями; в) у

кого взяти конспект.
Повідомлення й доповіді
1. Методологія психологічного пізнання явищ світу.
2. Горизонтальні та вертикальні дослідження у
диференціальній психології.
3. Специфіка самоствердження як природного явища
психологічного життя людини та як методу психологічного
дослідження.
1. Диференційна психологія / за заг. ред. С.Д Максименка.
Підручник. – К. : Видавничій Дім «Слдово», 2013. – С. 57–
137.
3. Нартова – Бочавер С.К. Дифференциальная психология :
учеб. пособие для студ.высш.учеб.заведений / Софья
Кимовна Нартова – Бочавер – М. : Флинта, 2003.
– С.10 – 17.
4. Палий А.А. Диференціальна психологія навч. посіб. /
ТЕМА : Вплив середовища та спадковості на людину
Мета: сформувати у студентів знання про трактування
спадковості та середовища у диференціальній психології,
теорій виникнення індивідуальних відмінностей та впливу
середовища на людину.
План
1. Трактування спадковості і середовища у диференціальній
2. Зміна змісту поняття середовища протягом ХХ століття.
3. Теорії про вплив середовища на людину.
43
4. Теорії впливу конституційних та морфологічних ознак.

5. Психофізіологічна теорія індивідуальних відмінностей.
6. Теорія диференціації.

конспекту, відповідей на запитання та виконання завдань)
1. Дайте визначення біотипу людини. Назвіть і
охарактеризуйте види біотипу людини.
2. Зробіть таблицю основних характеристик теорій впливу
середовища на людину.
3. Знайдіть у психологічній літературі різні визначення
поняття «людина». Знайдіть відмінності та схожість цих
визначень.

1. Зіставте явища територіальності в світі тварин і
приватності в соціальному світі. Що в них спільного і чим
вони відрізняються.
2. У чому полягає відмінність вроджених програм поведінки
від вроджених якостей і яке значення для психологічної
практики може мати «програма поведінки».
3. Охарактеризуйте біотипи людини, проілюструйте кожен з
них прикладами.
4. Як з точки зору потреб особистості можна оцінити
дружність середовища? Поясніть із застосуванням терміну
«несуча здатність» середовища.
1. Вплив на людину архітектурного середовища.
2. Середовище та спадковість у теорії Л.С. Виготського
3. Психологічний простір особистості.
44
2. Нартова – Бочавер С.К. Дифференциальная

психология : учеб. пособие для студ. высш. учеб.
заведений / Софья Кимовна Нартова – Бочавер – М. :
Флинта, 2003. – С.18 – 22.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМПЕРЕВІРКИ
3. Диференціальна психологія як галузь психологічних знань.

4. Історія становлення диференціальної психології.
5. Предмет, об’єкт та завдання диференціальної психології.
6. Методологія, методи диференціально-психологічних
досліджень.
7. Психогенетичні методи.
8. Психофізіологічні методи.
9. Історичні методи.
10. Власне психологічні методи дослідження.
11. Принципи диференціальної психології.
12. Психогенетичні методи диференціальної психології.
13. Статус диференціальної психології у структурі
психологічних знань.
14. Канали отримання даних про індивідуальність.
15. Теорії про вплив середовища на людину.
16.Трактування спадковості і середовища у диференціальній
17. Теорія впливу конституційних теорій на індивідуальність.
18. Психофізіологічна теорія індивідуальних відмінностей.
19. Теорія диференціації.
ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ З ТЕМ І РОЗДІЛУ
1. Диференціальна психологія це галузь психології, що

вивчає психічні відмінності між____________________________
______________________________________________________
2. Засновником Диференціальної психології є:
45
а) В. Штерн;
б) Ф. Гальтон;
в) В. Вундт.
3. Синонімом диференціальної психології є:

а) порівняльна психологія;
б) етнопсихологія;
в) психологія індивідуальних відмінностей.
4. Предметом вивчення диференціальної психології є:

а) індивідуальні відмінності;
б) психологічні відмінності особистості;
в) індивідуальні психологічні відмінності між людьми;
г) індивідуальні психологічні відмінності між людьми, а
також природа, джерела і наслідки цих відмінностей;
д) індивідуальні відмінності між групами людей.
5. Області вивчення диференціальної психології та їх

зміст
Область Зміст
1
6. Метод прийомних дітей відноситься до класу:

а) психогенетичних методів;
б) апаратних методів;
в) психолого-педагогічних методів;
г) загально наукових методів.
7. Близнюковий метод відноситься до класу:

а) психогенетичних методів;
б) апаратних методів;
в) психолого-педагогічних методів;
г) загально наукових методів.
8. Індивідуальність за В.С. Мерліном:

а) сума особливостей, що відрізняють одного індивіда від
іншого;
46
б) якості особистості, що допомагають протистояти

груповому тиску;
в) система багаторівневих зв’язків, що окреслюють усі
фактори індивідуального буття людини.
9. Назвіть основні теорії впливу спадковості та середовища

на людину:
1) Теорія спадкових факторів;
2) _______________________________________________;
3) _______________________________________________;
4) _______________________________________________;
5) _______________________________________________;
6) _______________________________________________;
7)._______________________________________________.
10. Зіставте властивості нервової системи із визначеннями

А Легкість генералізації нервової 1 Динамічність
системи, процесів збудження та
гальмування
Б Швидкісна характеристика 2 Сила
діяльності нервової системи, що
визначає швидкість загасання
післядії від імпульсу збудження
В Характеристика, що визначає 3 Лабільність
загальну працездатність
нервової системи та її
витривалість по відношенню до
подразника довгострокової дії,
або такого що перевищує
оптимальне значення
Г Особливість бистро змінювати 4 Рухливість
характер реагування відносно
змінювання умов оточуючого
середовища
Д Баланс між процесами 5 Врівноваженість
збудження та гальмування
47
РОЗДІЛ ІІ. ТИПОЛОГІЧНІ ВІДМІННОСТІ У РОЗВИТКУ ПСИХІКИ

ЛЮДИНИ
2.1. Темперамент як формальна інтеграційна основа

1. Історико-психологічний аналіз трактування

темпераменту.
2. Конституційні теорії темпераменту.
3. Факторні теорії темпераменту.
4. Психологічні теорії темпераменту.
5. Спеціальні типи вищої нервової системи.
Основні поняття: темперамент, типи вищої нервової

системи, рухливість нервових процесів, врівноваженість
нервових процесів, екстровертність, інтровертність,
сенситивність, факторні теорії, психологічні теорії,
спеціальні типи ВНС.
1. Історико-психологічний аналіз трактування

На фоні загальнолюдських фізичних і психічних
особливостей у кожної людини помітно вирізняються
притаманні лише їй індивідуальні особливості, які впливають на
її життя, поведінку діяльність. Поясненням природи
темпераменту займались представники різних теорій.
Темперамент став предметом уваги медиків, філософів раніше
за інші психологічні характеристики, але вивчення його було
переважно емпіричним, заснованим на спостереженні, ніж на
достовірному аналізі наукових даних.
Темперамент – це психічний механізм, що проявляється
постійності співвідношення комплексу показників, що
характеризують енергетичні і тимчасові аспекти реагування
людини на різноманітні життєві обставини. Темперамент – це
диференціально-типологічний механізм психіки, що формується
як констеляція (взаємне розташування, або взаємодія)
48
інгредієнтів, регулюючих силу, швидкість, глибину і

спрямованість психічних процесів.
Узагальнене і достатньо повне з точки зору
диференціальної психології визначення темпераменту пропонує
сучасний український психолог Лора Лєпіхова.
Темперамент (лат. tempero – змішую) – вроджена, стійка
характеристика індивідуальності, одна з найважливіших
структурних одиниць психодінамічної організації психічної
діяльності (темпу, ритму, інтенсивності окремих психічних
процесів і станів), що показує спосіб реагування на події.
Особистості, що належать різним типам темпераменту,
відрізняються один від одного оптимальними для них стилями
діяльності, точніше, особливостями функціонування тих
фрагментів психічної реальності, носіями яких вони є. У свою
чергу, режим функціонування психіки, що задається
темпераментом, може характеризуватись параметрами
психічної активності, що забезпечують комфортність
життєдіяльності. Темперамент проявляється в стаціонарності
комплексу психічних функцій, що забезпечують оптимальний
рівень життєдіяльності. Важливо підкреслити, що мінливість
властивостей темпераменту коливається в набагато ширшому
діапазоні, ніж мінливість фізіологічних процесів, що
конституюють організм. З іншого боку, вибір людиною того або
іншого режиму діяльності, стилю поведінки в конкретних умовах
залежить далеко не лише від типу його темпераменту.
Центральне завдання теорій темпераменту полягає у
знаходженні системи показників, інваріантних різноманітних
життєвих ситуацій і етапів життєвого шляху людини здатних
охарактеризувати його психічний стан як деяку константу. На
можливість знаходження такого роду параметрів вказують, деякі
історичні факти вивчення самої проблеми, що констатують
безперервні зусилля багатьох поколінь дослідників знайти ці
параметри, а також визначити ряд понять, які використовуються
при характеристиці самого феномену життя.
В першу чергу серед них слід назвати поняття гомеостазу
(від греч. homoios – подібний, однаковий + stasis – стан,
нерухомість). Відповідний термін був запропонований
49
американським фізіологом У. Кенноном в 1929 р. для

позначення відносної динамічної постійності складу і
властивостей внутрішнього середовища і стійкості основних
фізіологічних функцій організму людини, тварин і рослин.
Гомеостаз розглядається як результат складних координаційних
і регуляторних взаємин, здійснюваних як в організмі, так і на
органному, клітинному і молекулярному рівнях. Гомеостаз
забезпечується нейрогуморальними, гормональними,
бар'єрними і видільними механізмами. Можна припустити, що і в
системі психічних функцій діє аналогічного роду, механізм.
Феноменологія типів темпераменту. Одна з позицій, що
довгий час користувалася визнанням в науці про темперамент
сформульована І. Кантом, в основі розмежування типів
темпераменту лежать параметри активності (сильна, слабка) і
сприйнятливості (швидка, повільна). Але при описі чотирьох
типів темпераменту Е. Кант виходить далеко за межі вказаних
параметрів.
Найдавнішу теорію темпераменту розробив
давньогрецький лікар Гіппократ, який пов'язував типи
темпераменту з гуморальним фактором – співвідношенням між
чотирма рідинами (кров, жовч, чорна жовч і слиз, або лімфа,
флегма), які циркулюють у людському організмі. На основі теорії
Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент,
згідно з яким існує чотири типи темпераменту. Залежно від
переважання тієї або іншої рідини в організмі людина має
відповідні темпераментальні характеристики: оптимістичну,
життєрадісну (сангвінічну) вдачу мають ті, у кого більше крові;
сумні і пригнічені (меланхоліки) люди, у яких переважає чорна
жовч; дратівливі й збудливі (холерики), у яких дуже багато
світлої жовчі; апатичні, байдужі (флегматики) люди, що мають
більше за інших в організмі мокроти (флегми).
Назви типів темпераментів (сангвінічний, холеричний,
флегматичний і меланхолійний) з'явилися пізніше і пов'язані з
іменами римських лікарів, що жили кілька сторіч опісля і
розвивали Гіппократові уявлення про змішування рідин. Один із
них, Клавдій Гален, запропонував першу розгорнуту
класифікацію темпераментів, що ґрунтувалася на гуморальних
50
ідеях Гіппократа про «красис» (темперамент) і включала 13

типів темпераменту. На його думку, переважання жовтої жовчі
свідчить про холеричний (грец. chole – жовч) темперамент, крові
– про сангвінічний ( лат. sanguis – кров), чорної жовчі – про
меланхолійний (грец. melas(melanos) – чорний і chole – жовч), а
слизу – про флегматичний (грец. phlegm а – слиз ). Психологічні
характеристики темпераменту давніх лікарів практично не
цікавили. Вони вивчали організм і навіть окремі органи.
Наприклад, Гален говорив про темперамент окремих органів:
серця, печінки, мозку.
З виникненням алхімії, з'явилися спроби пояснити
темпераменти переважанням у тілі алхімічних елементів: солі,
сірки, ртуті, навіть ефіру й повітря.
Розвиток анатомії і фізіології в епоху відродження сприяв
появі нового напряму пояснення типів темпераменту, їх стали
пов'язувати з особливостями будови тіла. Наприклад, деякі
вчені основою поділу темпераментів крім фізичних
властивостей крові вважали відмінності тканин і ширини
просвіту судин. Легка кров, пухкі тканини і помірно розширені
судини, на їхню думку, полегшують перебіг життєвих процесів і
породжують сангвінічний темперамент. За значної щільності
тканин кров затримується в судинах, пульс робиться сильнішим
і швидшим, загальна теплота тіла зростає, що зумовлює
виникнення холеричного темпераменту. За щільної крові й
вузьких судин у тканині виникає тільки рідка, водяниста частина
крові, що спричинює флегматичний темперамент, який
характеризується малою теплотою і блідим кольором шкіри.
Нарешті, щільна, темна кров з вузькими порами тканин і
широким просвітом судин є причиною утворення
меланхолійного темпераменту.
Французький філософ Альфред Фулльє намагався
побудувати теорію темпераментів з огляду на вчення про обмін
речовин в організмі. Більша або менша активність процесів
розпаду і відновлення речовин у тканинах тіла, особливо в
центральній нервовій системі (нині називають інтенсивністю
обмінних процесів), зумовлює тип темпераменту. За А. Фулльє,
в одних випадках переважає розпад енергетичних ресурсів, в
51
інших – відновлення. Виходячи з цього, сангвінічному

темпераментові властиві переважання відновлення, надлишок
живлення, швидка, але слабка і нетривала реакція.
Меланхолійний (нервовий) темперамент характеризується
переважанням відновлення нервової речовини, недостатнім її
живленням, повільною, зате сильною і тривалою реакцією.
Холеричному темпераменту притаманний швидкий і сильний
розпад нервової речовини, а флегматичному - повільний і
слабкий.
А. Фулльє сформулював найвдаліше визначення
темпераменту в контексті конституціонального підходу:
"Темперамент – це характерна відмінність у вродженій тілесній
конституції людей, що виражається у різній мірі їх
сприйнятливості, швидкості розумового процесу й сили
активності. На основі темпераменту виробляється характер,
причому темперамент додає характеру певного забарвлення,
подібно до того, як тембр додає забарвлення голосу".
Природничо-наукову основу теорії темпераменту розробив
І. Павлов у вченні про типологічні властивості нервової системи
тварин і людей. Він виокремив основні властивості нервової
системи: силу, врівноваженість і рухливість збуджувального і
гальмівного нервових процесів. Із можливих комбінацій цих
властивостей доцільно розглядати лише чотири основні, які
характеризують чотири типи вищої нервової діяльності. Так"
сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи
І. Павлов вважав відповідним темпераменту сангвініка; сильний,
врівноважений, інертний – флегматика; сильний,
неврівноважений – холерика; слабкий – меланхоліка.
І. Павлов розумів темперамент як загальну характеристику
вищої нервової діяльності, що виражає основні природні
властивості вищої нервової системи (зазвичай силу і швидкість).
Він застерігав від ототожнення та співвіднесення своїх висновків
з поведінку людини загалом і наголошував, що в своїх дослідах
обмежувався класифікацією типів нервової діяльності тварин.
Надалі психологи розробили різноманітні теорії темпераменту,
які ґрунтуються на різних основах.
52
2. Конституційні теорії темпераменту

Під впливом антропологів, які звернули увагу на
відмінності у будові тіла, і психіатрів, що дослідили
індивідуальні відмінності у схильності до психічних
захворювань, на межі XIX і XX ст. сформувалася концепція,
згідно з якою існує зв'язок між статурою (будовою тіла) людини і
властивостями особистості. Усі конституційні теорії ґрунтуються
на положеннях, названих «конституційною гіпотезою»: 1) будова
тіла і поведінка тісно пов'язані; 2) зв'язок має конституційну
природу засновану на спадковості. У широкому розумінні
поняття "конституція" охоплює всі спадкові або вроджені
анатомічні, фізіологічні і психічні властивості індивіда.
Основним джерелом спостережень зв'язку статури,
темпераменту і характеру є психіатрична практика. Так,
наприклад, Е. Кречмер зауважив, що залежно від типу статури
людина виявляється схильною до одного з психіатричних
захворювань. Оскільки душевні хвороби пояснюють надмірні,
патологічні прояви тієї чи іншої риси особистості, то можна
спостерігати зв'язок тілесних і психологічних особливостей і у
здорових людей.
Органимічна теорія
Конституційну концепцію, поширену серед італійських,
французьких і німецьких дослідників, найповніше розробив
французький лікар Клод Сіго. Він створив типологію, основою
якої стало уявлення про те, що організм людини і його розлади
залежать від середовища і вроджених схильностей. Кожній
системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що
впливає на неї. Так, повітря – джерело дихальних реакцій; їжа,
що потрапляє в травну систему – харчових; моторні реакції
відбуваються у фізичному середовищі; соціальне середовище
викликає різні мозкові реакції. З огляду на це К. Сіго розрізняв
залежно від переважання в організмі однієї із систем чотири
основні типи статури: дихальний, травний, мускульний і
церебральний (мозковий).
Переважання однієї системи над іншими призводить до
специфічної реакції індивіда на певні зміни навколишнього
середовища, завдяки чому кожному з типів статури
53
відповідають певні особливості темпераменту. Погляди К. Сіго,

як і деякі інші концепції того часу, що пов'язують статуру із
психічними особливостями організму, істотно вплинули на
формування сучасних конституційних теорій, які поширилися у
психології темпераменту. Популярності набули ті, в яких
властивості темпераменту, які розуміються як спадкові або
вроджені, безпосередньо були пов'язані з індивідуальними
відмінностями у будові тіла (статурі) – зростом, повнотою або
пропорціями.
Теорія співвідношення статури, темпераменту і
характеру
Спостерігаючи в умовах клініки за поведінкою людей з
різною статурою, Е. Кречмер у 1921 році виділив основні групи
психічних якостей які, на його думку, і складають основний зміст
темпераменту. Це, по-перше, псіхастезія (надмірне підвищення
або зниження чутливості по відношенню до психічних
подразників); по-друге, фон настрою (схильність до веселощів
або смутку); по-третє, психічний темп (прискорення або
затримка психічних процесів у цілому та окремо узятих); по-
четверте, загальний руховий темп або психомоторну сферу
(рухливість або загальмованість, траєкторію рухів). А з точки
зору морфології Е. Кречмер виділив три психосоматичних типи.
Пікнік (pyknos – щільний, товстий) – «широкий і важкий». У
нього значні жирові відкладення, кругла готова на короткій шиї.
Пікнік, як правило, має циклотимичний темперамент. Він
товариський, не схильний до самоаналізу, емоції коливаються
між смутком і веселощами, любить приймати швидкі рішення. У
разі психічного розладу виявляється схильність до
циркулярного або маніакально – депресивного психозу.
Астеник, або лептосоматик (Leptos – крихкий, сома –
тіло), – «худий і високий». Має тендітну статура, високий зріст,
плоску грудну клітку і витягнуте обличчя. Астеник має
шизотимичний темперамент. У нього контакт з людьми і речами,
як правило, обмежений. Він холодний, самодостатній, не
любить відкрито виявляти почуття, причому замкнутість може
доходити до аутизму. Він упертий, важко пристосовується до
54
дійсності, нереалістичний і схильний до абстракцій. При

розладах психіки виявляється схильність до шизофренії.
Атлетик (Athlon – боротьба, сутичка) – «здоровань» з
добре розвиненою мускулатурою, високим або середнім
зростом, широким плечима і вузькими стегнами, опуклими
кістками обличчя. Для атлетика характерний іксотімічний
темперамент (від IXOS – тягучий). Він спокійний, реалістичний і
за зовнішніми ознаками невразливий, має стриману міміку і
пантоміміку, невисоку гнучкість мислення, важко
пристосовується до зміни обставин. При душевних розладах
може несподівано вибухати, проявляючи схильність до
епілепсії.
Намагаючись окреслити можливості коригування
темпераменту (відзначимо, що в рамках описуваних концепцій
темперамент і характер жорстко не розмежуються), російські
психологи виявили, що найлегше піддається змінам флегматик,
пасивний тип, який може порівняно успішно переймати швидкий
темп, а найважче – холерик. І взагалі, повільним і слабким
легше засвоїти напружений і активний темп діяльності, ніж
сильним і швидким перейти до повільного.
Конституційна теорія особистостей
Інша типологія психологічних властивостей людини на
підставі фізичних характеристик належить Вільяму Шелдону. З
самого початку У. Шелдон не виділяв чітких границь типів. На
відміну від Е. Кречмера, в основу своєї класифікації він поклав
переважання в організмі людини однієї з тканин ембріона:
ендодерми, з якої утворюються органи травлення;
мезодерми, з якої складаються кістки, м'язи і легені;
ектодерми, з якої утворюються шкіра, волосся, нігті, нервова
система і мозок. Проаналізувавши 4000 фото студентів коледжу
і провівши кореляційний аналіз між ознаками зовнішності і
50 - ю поведінковими характеристиками, він запропонував
розрізняти три наступних типу особистості:
ендоморфний – (з великим животом, великою кількістю
жирових відкладень на плечах і стегнах, слабкими кінцівками)
виявляє схильність до вісцеротонії (від лат нутрощі – viscera і
грецького – tonos). Він товариський і поступливий, привітний,
55
любить комфорт. Йому легко висловлювати свої почуття. У

важкі хвилини він прагне до людей. Не любить напруги, а в стані
сп'яніння стає чутливим і м'яким;
мезоморфний – (відрізняється могутньою статурою, груди
колесом, квадратна голова, широкі долоні і ступні ) схильний до
соматотонії. Це людина неспокійна і нерідко агресивна, любить
пригоди. Скритна у почуттях і думках, у поставі і діях висловлює
впевненість, складні життєві ситуації прагне вирішувати
поведінково, через зміну світу навколо себе. У стані сп'яніння
наполегливий до нав'язливості і агресивний;
ектоморфний – (худий і високий, зі слабким розвиненням
внутрішніх органів, худим обличчям, вузькою грудною клітиною,
тонкими довгими кінцівками) зазвичай відрізняється
церебротонією. Це людина інтровертована, нетовариська,
скритна. У її поставі відчувається скутість. У важких ситуаціях
схильна до усамітнення. Найбільш продуктивним і щасливим
для неї зазвичай виявляється пізній період життя. Під дією
алкоголю практично не змінює своєї звичайної поведінки і стану.
Типологія, складена У. Шелдоном, вважається серед
конституціональних найбільш обґрунтованою і статистично
підтвердженою.
Недоліки конституційних теорій полягають в тому, що усі
конституційні типології недооцінюють, а іноді й ігнорують роль
середовища й соціальних умов у формуванні психічних
властивостей індивіда.
Результати емпіричних досліджень, проведених для
перевірки істинності конституційних типів, довели, що
відповідності між будовою тіла і деякими властивостями
темпераменту фактично немає. Багато фактів послідовники
конституційних теорій отримали тенденційно.
Огріхи має і класифікація конституційних типів, зв'язки між
конституційними ознаками різних рівнів: морфологічними,
біохімічними, фізіологічними, психологічними – незрозумілі,
кількість типів у різних авторів не збігається.
3. Факторні теорії темпераменту
В кінці ХIX і на початку ХX ст. з'явилися дослідження, які
зводилися до опису прояву властивостей темпераменту людей
56
у повсякденних обставинах. Так, К. Юнг розділив людей на

екстравертів і інтровертів, в залежності від зовнішніх або
внутрішніх причин активності психіки. Нідерландські психологи
Г. Хейманс і Е. Вірсма розробили опитувальник, за допомогою
якого намагалися визначити головні властивості темпераменту
в поведінці індивідів. На їх думку до таких властивостей слід
віднести:
1. емоційність – відсутність емоційності, тобто частота
прояву емоційних реакцій в повсякденних ситуаціях;
2. активність – пасивність, як прояв поведінки під час
відпочинку;
3. первинна функція – вторинна функція, як показник сили і
швидкості виникнення і згасання реакцій на подразники
зовнішнього світу.
Як з'ясувалося в подальших дослідженнях (наприклад, у
дослідженнях Ганса-Юргера Айзенка, існує аналогія між
переважанням первинної функції і екстраверсією та між
переважанням вторинної функції та інтроверсією в поведінці
індивідів. На відміну від гуморальної та конституціональної
теорій в межах цих досліджень було висловлено твердження,
що кожна властивість, яка входить в темперамент, має
індивідуальну ступінь прояву. Тому у людській популяції існують
індивіди з різним ступенем вираженості тієї чи іншої
властивості. Як підкреслювала А. Анастази, цей підхід дав
можливість стверджувати, що розподіл ознак темпераменту
відбувається уздовж безперервної шкали.
Ч. Спирмен застосував факторний аналіз, за допомогою
якого спробував зводити велику кількість властивостей до
невеликого числа найбільш важливих у психічному складі
індивіда. Так, завдяки використанню факторного аналізу
з'явилися в психології факторні теорії темпераменту, побудову
яких продовжили Дж. Гілфорд, Л. Терстоун, Г. Айзенк та інші.
Слово "фактор" у психології почав використовуватися не в
математичному розумінні, а в тому первісному значенні, яке
означає рушійну силу, як причину явища, процесу. Інакше
кажучи, фактори в структурі формально-динамічних складових
57
психіки - темпераменті, виступають причинами прояву його

властивостей у поведінці індивіда.
Дж. Гілфорд, використовуючи метод анкетування впродовж
20-ти років, створив 13-ти факторну теорію темпераменту. В
основу були покладені полярні прояви властивостей, або,
точніше кажучи, ода властивість, яка може мати або мінімальну,
або максимальний ступінь прояву у суб'єкта. Такими факторами
Дж. Гілфорд вважав: 1. активність, 2. домінантність, 3. мужність,
4. впевненість у собі, 5. самовладання, 6. товариськість.7.
рефлексивність, 8. депресія, 9. емоційність, 10. стриманість, 11.
неупередженість, 12. доброзичливість, 13. толерантність.
Основним недоліком у теорії 13-ти факторів темпераменту
вважається відсутність чіткої межі між стійкими властивостями,
які проявляються незалежно від обставин, і пластичними
властивостями, які, навпаки, формуються під час розвитку
індивіда. Тобто "суміш" тих складових, одні з яких відносяться
до темпераменту, а інші до характеру людини.
Семи факторну теорію темпераментів розробив
Л. Терстон. Він теж використовував анкетний метод і виділив
такі фактори: 1. активність, 2. енергійність, 3. імпульсивність,
4. домінантність, 5. стабільність, 6. соціабельність,
7. рефлексивність.
Кожен фактор має два полюси прояву – мінімальний і
максимальний. Вимірюючи ступінь прояву того чи іншого
фактора в балах, Л. Терстоун запропонував графічне
зображення – профіль темпераменту. Порівняння лише
декількох факторних теорій дозволяє звернути увагу на те, що
до властивостей темпераменту відносяться різні якісні та
кількісні показники. Серед них є як постійні, стійкі властивості,
так властивості які змінюються. Але більшість дослідників
темпераменту сходяться на тому, що властивості темпераменту
– це формально-динамічні властивості, які залишаються
незмінними протягом життя. Тому факторні теорії, повернулися
до головного тлумачення: темперамент – це складна суміш
властивостей, які у кожного індивіда все ж знаходяться в
певному співідношені.
58
4. Психологічні теорії темпераменту.

Одним з перших звернув увагу на відмінність способів
реагування людей відомий німецький психолог О. Гросс, який
при вивченні психопатій виділив первинні функції (безпосередні
реакції на стимуляцію) і вторинні функції (пов'язані з
відновленням витрат, що пішли на первинну функцію).
Типологічні особливості людської поведінки пов'язані з
співвідношенням первинних і вторинних функцій, вважав
О. Гросс. Так, якщо первинна функція інтенсивна, тобто людина
реагує глибоко емоційно, то і на відновлення буде потрібно
більше сил, що вимагає наявності тривалої вторинної функції.
Тому такі люди повільніше переробляють інформацію і довше її
зберігають. Якщо ж людина реагує не дуже сильно, то і
відновити сили він може швидше; у таких людей швидкість
реагування та переключення уваги істотно вище. Таким чином,
формально не використовуючи цих понять, О. Гросс першим
звернув увагу на темпорал'но -енергетичні характеристики
людської діяльності (пізніше до них зверталися Я. Стреляу ,
Г. Хейманс і Р. Ле. Сенн).
Сучасний польський дослідник Ян Стреляу запропонував
не обмежуватися вивченням зв'язку темпераменту з
особливостями будови тіла людини, а розглядати якість з точки
зору її ролі в пристосуванні людини до умов життя і діяльності.
Виходячи з положення І. Павлова про роль темпераменту в
адаптації людини до навколишнього середовища і грунтуючись
на понятті Д. Хебба про оптимальний рівень збудження, він
розробив регулятивну теорію темпераменту.
Фундаментальними характеристиками темпераменту
Я. Стреляу вважає реактивність ( що розуміється як величина
відповідних реакцій людського організму на впливи, чутливість і
витривалість, або здатність до роботи) і активність ( що описує
інтенсивність і тривалість поведінкових актів, охоплення і обсяг
зроблених дій ) при даній величині стимуляції. Теорію
Я .Стреляу можна звести до наступних кількох положень.
1. Можна говорити про відносно стабільних індивідуальних
відмінностях стосовно формальним характеристикам
59
поведінки – інтенсивності (енергетичний аспект ) і часу (

темпоральний аспект).
2. Темперамент характеризуєтья за якостями інтенсивності і
часу не тільки людей, а й ссавців в цілому.
3. Темпераментальні характеристики є результат біологічної
еволюції і тому повинні мати генетичний базис, який і
визначає, на ряду з середовищним впливом, індивідуальні
прояви темпераменту.
Однак по мірі дорослішання індивіда під дією особливих
середовищних умов темперамент може змінюватися.
У вітчизняній психології темперамент також вивчався дуже
грунтовно. У школі B Мерлина виділяється дев'ять основних
параметрів темпераменту (тих проявів, за якими ми можемо
зробити психодиагностичне спостереження, не маючи
спеціальних засобів діагностики), це: 1) емоційна збудливість; 2)
збудливість уваги; 3) сила емоцій; 4) тривожність; 5)
реактивність мимовільних рухів ( імпульсивність ); 6) активність
вольової, цілеспрямованої діяльності; 7) пластичність –
ригідність; 8) резистентність (опірність); 9) суб'єктивація
(упередженість ). Однак не всі перераховані характеристики
можуть бути віднесені до темпераменту однозначно, так,
наприклад, збудливість уваги скоріше характеризує пізнавальні
процеси, а вольова активність і суб'єктивація можуть бути
віднесені до властивостей характеру.
В.М. Русалов, вважає, що темперамент може бути
визначений досить вірогідно по мовній поведінці людини.
Найбільш діагностичними при цьому виявляються такі ознаки,
як 1) перепади інтонацій, 2) тривалість висловлювань, 3)
частота звернень до партнера, 4) легкість включення в бесіду,
5) персевераціі, 6) гучність голосу, 7) плавність і легкість мови,
8) швидкість відповідей, 9) паузи - зупинки, 10) використання
вигуків, 11) присутність граматичних помилок і новоутворень.
Якщо зусиллям волі відволіктися від сенсу бесіди і
зосередитися тільки на формальному її аспекті, можна
отримати цілком надійну картину темпераменту.
Учень B. Мерлин В. .Бєлоус виділив за допомогою
математичних моделей два типи темпераменту Тип А
60
характеризується сильним збудженням , високою або низькою

динамічністю гальмування, екстраверсією, пластичністю,
безтурботністю, високою або низькою емоційністю Тип Б,
відрізняються слабким збудженням, високою або низькою
динамічністю збудження, інтроверсієй, ригідністю і тривожністю
Отже, більшість сучасних підходів в основному прагнуть
розуміти темперамент скоріше як характеристики загальної
активності, відволікаючись при цьому від такої її складової, як
емоційність.
5. Спеціальні типи вищої нервової системи.

І. Павлов разом із загальними типами (темпераментом),
властивими людині і тваринам, розрізняв спеціальні типи,
характерні тільки для людини, оскільки вони відображають
співвідношення між першою (образною) і другою (мовно-
мисленєвою) сигнальними системами: художній, розумовий,
змішаний.
Художній тип вирізняється яскраво вираженою
схильністю до образно-емоційного мислення. Це не означає, що
у нього не розвинене словесно-логічне мислення. Люди цього
типу надзвичайно гостро, яскраво, повно і безпосередньо
сприймають дійсність (вони, наприклад, здатні ясно, іноді до
галюцинації, уявляти собі предмети і явища), у них розвинена
уява, добре виявлена здатність відтворювати дійсність у
художніх образах, яскравість мови (що властиво багатьом
артистам, художникам, музикантам).
Розумовий тип відзначається підвищеною схильністю до
словесно-логічного (абстрактного) мислення, здатністю до
аналізу і систематизації, реагування не стільки на конкретні
явища, скільки на їх узагальнення. Розвинена перша сигнальна
система, просторово - абстрактне мислення переважає над
образним.
Змішаний тип має ознаки як художнього, так і розумового
типів.
Учення про спеціальні типи вищої нервової діяльності не
обґрунтуванні і подальшого розвитку в дослідженнях І. Павлова
та його учнів не знайшли. Тому є розбіжності в думках щодо
61
природи і змісту другої сигнальної системи, а самі думки мають

гіпотетичний характер.
І. Павлов вважав, що художній тип не поступається
розумовому в розвитку мовних і логічних можливостей.
"Художників" вирізняє синтетична стратегія сприймання і
оброблення інформації, завдяки чому вони схоплюють дійсність
цілком, не розбиваючи, а "мислителі" вдаються до аналітичної
стратегії сприйняття і освоєння дійсності. Синтетична стратегія
властива правій півкулі, аналітична – лівій, тому домінування
правої півкулі може зумовити появу "художників" (домінування
першої сигнальної системи), а лівої – "мислителів" (домінування
другої сигнальної системи). Є й інші погляди.
Зв'язки художнього і розумового типів із властивостями
нервової системи не з'ясовані. І. Павлов припускав, що
«мислителям» мають відповідати меланхоліки, а «художникам»
– холерики, Л. Калінінський доводив, що успішність
застосування виразних засобів мови залежить як від розвитку
другої сигнальної системи, так і від наявності у суб'єкта слабкої
нервової системи. Н. Висотська пов'язала артистичні здібності
(емоційну виразність, артистичність і пластичність) з
властивостями нервової системи. В учнів із вираженими
артистичними здібностями частіше слабка нервова система, а
сильна нервова система, як було виявлено в її дослідженні,
заважає емоційній виразності.
У лабораторії Б. Голубєвої довели, що з першою
сигнальною системою пов'язані образно-дійовий стиль
сприйняття, мислення і пам'яті, лабільність нервової системи і
домінування правої півкулі; з другою – вербально-логічний
стиль пізнавальної діяльності, інертність нервової системи і
домінування лівої півкулі.
Це не означає, що кожен великий художник, артист,
письменник, музикант має слабку нервову систему, високу
рухливість нервових процесів і переважання збудження над
гальмуванням, оскільки тип темпераменту є лише складником
унікального внутрішнього світу людини.
Б. Теплов вважав, що змішувати тип поведінки і тип як
комплекс властивостей нервової системи (комплекс
62
типологічних особливостей прояву цих властивостей) не слід.

Тип є інтегральною характеристикою, що відображає комплекс
(поєднання) декількох властивостей, тому вказувати «сильний
тип нервової системи», «слабкий тип нервової системи»,
«інертний тип» тощо науково некоректно.
Тому одним із фундаментальних положень методології
Б. Теплова – В. Небиліцина є вимога вивчення властивостей
нервової системи, а не типів вищої нервової діяльності. На
думку В. Небиліцина, орієнтація тільки на чотири типи ВНД
(поширена і досі) гальмує розвиток диференціальної психології
та психофізіології. Було виявлено такі поєднання типологічних
особливостей (сильний, неврівноважений з переважанням
гальмування над збудженням; слабкий з переважанням
гальмування тощо), які не могли бути зараховані до жодної з
варіацій павловської класифікації типів. Ускладнило проблему
постулювання нових властивостей нервової системи:
лабільності, динамічності, сконцентрованість. Б. Теплов уважав,
що більший науковий сенс має виявлення типологічних
особливостей прояву властивостей нервової системи, ніж
визначення типів. Він припускав, що жодна обґрунтована
класифікація типів неможлива без детального вивчення питань,
що стосуються базису цієї класифікації, – властивостей
нервової системи.
В. Небиліцин наголошував, що центральною проблемою
вчення про типи є не застосування готової типологічної схеми
для дослідження питань прикладного характеру, а попереднє
детальне вивчення природи і змісту основних властивостей
нервової системи, визначення їх структури і характеру відносин
(їх сполучуваності) і лише як наслідок цього - постановка питань
про можливі типові комбінації властивостей нервової системи і
можливу класифікацію її типів. Однак це завдання не було
розв'язане.
В. Небилицин і В. Русалов виокремили підструктури
темпераменту: загальну активність і емоційність. Загальна
активність належить, за В. Русаловим, до високоорганізованої
структури інтелекту, а емоційність – до характеру.
63
2.2. Диференціація характеру
1. Характер у структурі індивідуальності.

2. Типологічний підхід до характеру.
3. Функціональна типологія, поведінкові тенденції
4. Класифікація психологічних типів за К.Г. Юнгом.
Основні поняття: характер, класифікації характеру,

функціональна типологія, поведінка, типологія, тип.
1. Характер у структурі індивідуальності

Характер (грець. Charakter – риса, особливість) –
індивідуальне поєднання стійких психічних особливостей
людини, що зумовлюють типовий для суб'єкта спосіб поведінки
в певних життєвих ситуаціях і обставинах.
Засновником досліджень характеру вважають
давньогрецького філософа Теофраста. У XVIII ст. в Європі
активно досліджували типологію характеру, а англійський
філософ і психолог Джон-Стюарт Мілль навіть запропонував
виокремити етологію як особливу науку. З часів Теофраста
характер називали «етнос». Вважалось, що характер розкриває
і обмежує міру особистої відповідальності людини, визначає
вчинки, якими вона може керувати (на відміну від
темпераментальних проявів, змінити які не можливо), тобто
концентрує те, що вона може контролювати, змінювати і
розвивати. Характер формується протягом життя людини і
змінюється під впливом виховання і самовиховання. Тому
характер, на відміну від темпераменту, може підлягати
етичному оцінюванню.
Донедавна вітчизняні психологи наголошували, що хребет
характеру" становить воля – стійкість у діях, принциповість,
відношення інтелекту і особистості, наявність життєвих цілей.
Зарубіжні вчені, також відзначаючи елемент характеру,
пов'язаний із самоконтролем і саморегуляцією, як синонім іноді
вживають поняття «сила Я», «сила Над-Я».
64
Важко розмежувати прояви характеру і особистості, а ще

складніше – характеру і темпераменту. Е. Кречмер вважав, що
темперамент – це вроджена особливість перебігу
психофізіологічних процесів (їх темп, інертність, напруження,
здатність до переключення та інше), а характер – це стійка
особливість ставлення людини до світу, оточення і себе.
А. Ковальов і В. Мясищев виокремили такі підходи у
дослідженні характеру і темпераменту: їх ототожнення;
антагонізм; трактування темпераменту як елементу характеру;
визнання темпераменту основною природою характеру. Позиції,
за якою темперамент є основою характеру, дотримується
багато вітчизняних дослідників, зокрема послідовники теорії
індивідуальності. У ній стверджується, що темперамент і
характер зумовлюють один одного. Характер формують життєві
враження, виховання і навчання на природній основі
темпераменту – властивостях нервової системи і генетичних
програмах. Однак темперамент наділений стійкістю,
тотальністю і описує формальні (незалежні від змісту
діяльності) особливості поведінки, а характер виявляється не у
всьому і не завжди.
Темперамент може не визначати змістової складової
відносин особистості (останнім часом це ставлять під сумнів), а
характер саме їх і відображає – переваги, значущі відносини,
змістові і духовно-світоглядні якості індивідуальності, тенденції
психічного нездоров'я. Так, В. Ананьєв вважав, що кожна риса
вдачі (характеру) є певним істотним ставленням особистості до
навколишнього світу, до таких його об'єктів, як природа,
суспільство, суспільні ідеї (ідеологія), праця, інші люди тощо.
Дослідники прагнули чітко визначити і розрізнити поняття
«темперамент» і «характер». Переважно йшлося про вплив
характеру на темперамент, суть якого виразив І. Кант:
«Темперамент вказує на те, що можна зробити з людини, а
характер – на те, що сама вона хоче зробити із себе».
Психологи погоджуються, що характер не є чимось готовим,
даним від природи, його визначає сукупність зовнішніх чинників,
що впливають на індивіда в процесі розвитку, і свідомі зусилля
людини, спрямовані на формування власних якостей.
65
Розмежовував поняття «тип нервової системи»,

«темперамент» і «характер» І. Павлов: тип є вроджений
конституціональний вид нервової діяльності – генотип. Характер
є сумішшю вроджених схильностей, потягів з прищепленими
протягом життя під впливом життєвих вражень. Система
умовних зв'язків, що утворюються в процесі структуризації
життєвого досвіду, становить природну основу характеру, його
формально-динамічну складову, а система орієнтації виникає
внаслідок поєднання схильності суб'єкта із впливами
середовища. Стійка система зв'язків, яку назвали динамічним
стереотипом, є основою спрямованості властивості, що
належить до найважливіших змістових характеристик
Воля як основний системоутворюючий компонент
характеру виявляється у диференційованій системі довільної
регуляції, пов'язаної із емоційними шаблонами і рівнем розвитку
здібностей. Наполегливість у досягненні мети помітніше
виражена в структурі характеру людей з високим рівнем
інтелекту й освіти
На формування особливостей характеру. впливають:
умови життя та діяльності; особливості виховання; стан
здоров'я людини; тип ВНД.
Проявляється характер у: вчинках та діях; у мові (її
особливостях); міміці (зовнішній вигляд, перш за все
особливості особи); пантоміміці (поза, хода); у одязі та іншому.
До основних груп рис характеру відносять: моральні
(чуйність, увагу, делікатність); вольові (рішучість,
наполегливість, твердість); емоційні (запальність, пристрасність,
ніжність).
Характер формується у процесі пізнавальної і практичної
діяльності. Від кола вражень і різноманітності діяльності
залежать повнота і сила характеру. Характер конкретної
людини відображає як ті суспільно-історичні умови, в яких він
живе, так і спрямованість виховання, оскільки і перша і друга
умови детермінують певні риси характеру особистості.
66
Самовиховання, виховання (конструктивна критика,

стимулювання поведінки моральними та матеріальними
засобами тощо) – є шляхами зміни характеру
2. Типологічний підхід до характеру особистості

Типологія – теоретичний конструкт, який включає в
себе: підстави (наприклад, переважання якої рідини в організмі
людини згідно типології Гіппократа; різні рівні або типи.
Тип – це стійка сукупність ознак, властивостей або картина
поведінки в цілому, яка розглядається як типове для групи, як
симптомокомплекс.
Складання наукових типологій – один з найбільш старих
методів пізнання світу.
У межах психології типологічний підхід припускає
розуміння особистості як цілісного утворення, що не зводиться
до комбінації окремих рис. Узагальнення здійснюють на основі
групування респондентів. Якщо в групі людей стабільно
спостерігається поєднання певних ознак, його розглядають як
"типове" – симптомокомплекс. Кожну людину, якій ці ознаки
властиві, зараховують до певної групи. Характеристикою
людини при цьому слугує назва відповідного типу (наприклад,
істероїд), а зміст типу розкривають через опис типового,
представника. Найвідомішими є типологічні описи особистості
К. Юнга, Леонгарда та інших психологів переважно орієнтовані
на практичні потреби.
Типології – економний метод пізнання, здатний
забезпечити зрозумілий результат, однак його недоліком є
нехтування особливим, індивідуальним у кожній людині, адже
все те, що не стосується симптомокомплексу, залишається по
за межами розгляду. Таким чином в особистості виокремлюють
типове, але, цілком можливо, не найістотніше.
Класифікації (типології) поділяють на емпіричні і теоретичні
(наукові).
Емпіричні типології ґрунтуються на спостереженнях
дослідників, наділених інтуїцією, здатністю виокремлювати
істотні ознаки, наявні в основі кожного типу. Ознаки можуть бути
як однорідними, так і різнорідними: наприклад, особливості
67
будови тіла, обміну речовин і темпераменту. Статистично, як

правило, емпіричні типології не перевіряли.
Наукова класифікація повинна відповідати таким
вимогам:
1) класи мають охоплювати і вичерпувати всю безліч
об'єктів, які класифікують. Наприклад, для класифікації
характерів недостатньо ознаки «нервовість»: спокійні люди не
потраплять до жодного класу, оскільки поняття «нервовість»
може бути застосоване тільки до неспокійних, неврівноважених
людей;
2) кожний об'єкт може потрапити лише в один клас.
Наприклад, якщо потрібно поділити всіх людей на психічно
хворих і здорових, наперед треба домовитися про те, куди
зарахувати проміжні типи (невротиків, людей у межовому стані),
інакше вони можуть потрапити в обидва класи;
3) кожний новий підрозділ об'єктів у класифікації слід
виокремлювати на основі лише однієї ознаки. Наприклад,
спочатку поділяти людей за віком, а потім – за станом здоров'я,
але не за обома ознаками відразу. Невиконання названих вимог
призводить до плутанини.
У диференціальній психології розмежовують поняття
первинна класифікація і типологія. Первинна класифікація –
перелік явищ, що характеризуються загальною видовою
ознакою. Наприклад, класифікація емоцій, видів уваги або
пам'яті, ознак агресивності тощо. Тобто класифікація у
диференціальній психології є первинним способом поділу ознак
на групи без виокремлення структурних підстав або, як виняток,
за наявністю слабоструктурованої підстави.
Типологія – виокремлення типів, ідентифікація
сукупностей (кластерів) ознак, що становлять сутність цих типів,
на чіткій основі. У сучасних наукових типологіях, як правило,
представлений один кластер (симптомокомплекс) ознак, які
залежно від ступеня виразу кожного з них, характеру зв'язку між
ними і стійкості утворюють остаточний перелік типів.
Науковим підґрунтям для розроблення типологічної
проблематики в психології можна вважати роботи І. Павлова і
дослідників його школи, присвячені вивченню типологічних
68
властивостей нервової системи (типів вищої нервової

діяльності) у тварин і людини.
Основні дослідження типології у диференціальній
психології розгорталися за аналітичним і синтетичним
підходами.
Аналітичний підхід ґрунтується на аналізі кількісних
характеристик певних властивостей (вага, зріст, гострота зору,
чутливість, пластичність, швидкість запам'ятовування тощо).
Синтетичний підхід пов'язаний із групуванням суб'єктів
за типами на основі однієї або кількох класифікаційних ознак –
будови тіла.
При дослідженні особистості і характеру з точки зору
типологічного підходу необхідно зважати на такі обставини:
а) використовуючи поняття «тип», потрібно розрізняти
контексти, залежно від яких тип може позначати як певні
комплекси властивостей, так і характерний зразок, картину
поведінки;
б) розвиваючи вчення про властивості нервової системи як
базові характеристики, що є основою типології, не слід вважати,
що всі часткові психологічні типології в експериментальній і
концептуальній основі повинні спиратися на аналіз цих
властивостей, які не можуть бути першопричиною всього
різноманіття змісту психічної діяльності.
Співвідношення фізіологічних і психологічних структур у
типології людини – важливий предмет дослідження
Найтісніше пов'язаний з розробленням типологічної
тематики.
Номотетичний підхід у психологи, покликаний
виявляти універсальні риси і патерни, системи
взаємопов'язаних психологічних ознак, властиві всім людям.
Його має доповнювати ідіографічний аспект вивчення
індивідуальності (який не можна протиставляти
номотетичному), зосереджений на аналізі неповторної і
унікальної внутрішньої структури суб'єкта.
69
Особистісні типи
Вдалих спроб поділити людей на типи не багато.
Найвідоміші – типологія темпераментів Галена - Гіппократа і
типологічна дихотомія «екстраверсія – інтроверсія»
К. Юнг розглядав ці параметри як дискретні змінні, що
поділяють людство на два глобальні типи. В екстравертів
енергія б'є через край, вони надзвичайно товариські, схильні
шукати нові відчуття і досвід. Інтроверти більш соромливі,
занурені у власні думки, краще контролюють свої почуття і
поведінку, планують майбутні дії.
Відомі і такі типологічні виміри особистості, як психотицизм
і нейротицизм (Г.Ю. Айзенк), котрі як базові параметри
включають у багато особистісних моделей. Типологія
А. Міллера утворена на основі когнітивних, афективних і
конативних вимірів. Когнітивними рисами автор моделі вважає
стильову дихотомію «аналітичність – холістичність», описану як
тенденція фокусуватися на частинах або цілому. Ця дихотомія,
названа в інших дослідженнях «аналітичність – синтетичність»
й"артикульованість – глобальність», є в основі багатьох проявів
когнітивних контролів і стилів: полезалежність -
поленезалежність, ригідність – гнучкість, когнітивна складність і
стильова концептуальність.
Афективні риси пов'язані з екстраверсією та
нейротицизмом, емоційною стабільністю - нестабільністю, котрі
визначають через інтенсивність емоційних реакцій. На полюсі
нестабільності перебувають люди, які на значущі й незначущі
життєві події реагують однаково. Вони легко збуджуються, їхні
реакції переважно негативні.
Конативні риси пов'язані з вольовою поведінкою
суб'єкта, з усвідомлюваними аспектами мотивації і виражаються
дихотомією «об'єктивована - суб'єктивована орієнтація».
Суб'єктивована орієнтація спрямована на пошук емпатії й
любові у стосунках, відповідно, об'єктивований полюс
пов'язаний з прагненням до емоційного відчуження. Комбінації
рис утворюють такі типи базових особистісних вимірювань:
редукціоніст (об'єктивовано-аналітичний) – пунктуальний,
реалістичний, схильний до експериментів і контролю,
70
скептичний, нехтує нормами, особистісно відчужений;

схематизатор (об'єктивовано-холістичний) – теоретик,
особистісно відчужений, вдумливий, концептуальний, нехтує
нормами, образний; гностик (суб'єктивовано-аналітичний) –
особистісно залучений, артистичний, такий, що приймає норми,
нераціональний; романтик (суб'єктивовано-холістичний) –
особистісно залучений, приймає норми, образний.
Короткі характеристики кожного типу засвідчують властиву
більшості особистісних типологій фрагментарність і відсутність
внутрішньої логічної зв'язності опису.
Вивчення типів сприяє прогнозуванню поведінки.
Зарахування людини до певного типу допомагає краще
зрозуміти її особливості, однак – може стереотипізувати
звужувати уявлення про можливий поведінковий репертуар, що
неминуче знижує рівень розуміння індивідуальних особливостей
суб'єкта. Посилаючись на цей аргумент, деякі дослідники
заперечують значення очевидних людських особливостей, що
визначають тип, тим самим потрапляють в лабіринт
нескінченної емпіричної різноманітності. Логічніше буде не
зосереджуватися на з'ясуванні точності та надуманості
типологій (ідеться про науково сконструйовані моделі
типологічних відмінностей), а вміло застосовувати шкалу
«простота – складність» для визначення номотетично-
ідіографічної межі у кожному окремому випадку.
3. Функціональна типологія, поведінкові тенденції

Типологічним виміром поведінки є також
симптомокомплекси, що характеризують досягнення
особистістю адаптивного результату в організації своєї
взаємодії із середовищем і виявляються у наданні переваг. Це
припущення засноване на експериментально підтвердженій
гіпотезі про наявність стійких сукупностей індивідуально-
типологічних ознак, що актуалізуються завдяки двом
обставинам – схильності, властивій людині, і дії релевантних
стимулів середовища (О. Лібін). Особливості переваг є
базовими компонентами провідної тенденції (Л. Собчик), що має
71
прояв у стильовій взаємодії людини зі світом. Їх розглядають як

основні виміри функціональної типології (М. Люшер). Переваги,
які формуються в позасвідомій сфері, включають елемент
семантики – системи значень поведінкового контексту.
Відображаючи значущість для суб'єкта зовнішніх подій і будучи
основою функціонування системи суб'єктивних значень,
переваги детермінують стильову поведінку.
В організованому російським психологом О. Либіним
дослідженні з використанням ряду тестових методик було
обстежено приблизно дві тисячі осіб обох статей, різних за віком
та професією з метою експериментально-теоретичної перевірки
гіпотези, яка стала основою типології векторів поведінки. Ця
поведінкова типологія ґрунтується на аналізі стратегій надання
переваги як індикатора стійких симптомокомплексів. За
результатами концептуального й експериментального аналізу
було зафіксовано три провідні тенденції психодинамічного
симптомокомплексу, пов'язані із системою індивідуальних
переваг та основними векторами поведінки. Тенденції що є
параметрами абстрактного рівня поведінкової ієрархії, можуть
бути співвіднесені із різноманітними вимірами індивідуальності
– від властивостей нервової системи до системи орієнтацій.
Усі тенденції відповідають певній концепції та параметрам
індивідуальності:
– розгальмованість - стриманість (Дж. Каган);
– інтроверсія - нейротицизм - психотицизм (Г.-Ю. Айзенк);
– комунікативна - предметна активність (В. Русалов);
– чутливість (Б. Теплов, В. Небилицін);
– тривожність (К. Спілберг).
4. Класифікація психологічних типів за К.Г. Юнгом

Відомою емпіричною класифікацією типів особистості е
систематика, запропонована К.Г. Юнгом. В основі типології –
екстраверсія як зверненість до об'єктів навколишнього чи
внутрішнього світу та інтроверсія як рефлексія, перешкода
контакту з об'єктами, сумнів і недовіра до об'єктів.
Інтроверти зосереджені на своєму суб'єктивному стані,
вони формують уявлення про світ за власними враженнями і
72
висновками, задумливі, стримані, схильні до

самоспостереження, наділені розвинутою інтуїцією.
Екстраверти, навпаки, зорієнтовані назовні, об'єктивні,
спостережливі, черпають життєві сили у діяльності. Іноді
вважають, що екстраверти товариські, а інтроверти - ні, але це
не зовсім правильно, тому що вони по-різному спілкуються,
наприклад інтроверт може добре виконувати функції керівника.
Психологічній сумісності в процесі спільної діяльності сприяє
врівноважування інтровертивних співробітників
екстравертивними, відзначав К.Г. Юнг. Проте по-справжньому
зрозуміти один одного можуть тільки люди одного типу.
К.Г. Юнг пов'язував екстраверсію й інтроверсію з двома
способами пристосування до об'єктивного світу, що склалися
еволюційно: "Перший шлях – це підвищена плодючість за
відносно малої обороноздатності і недовговічності окремого
індивіда; другий шлях – це озброєння індивіда різноманітними
засобами самозбереження за відносно малої плодючості". Він
називав ці типи родючим і ненаситними. Обидва стилі
існування ефективні, але один досягає успіху завдяки
встановленню безлічі відносин, а інший – за допомогою їх
монополізації.
Екстраверсія - інтроверсія виражають ставлення свідомості
до внутрішнього чи зовнішнього світу. Більшість людей є
екстравертами; більшість інтровертів – чоловіки. Однак це
співвідношення непостійне, простежуються і вікові
закономірності. За К.Г. Юнгом, стійкість людей потребує
привласнення об'єктів, ідентифікації з ними, тому першу
половину життя вони проживають як екстраверти. У зрілому й
літньому віці людина більше звертається всередину себе,
переходячи від життя у світі предметів і явищ до духовного
життя. Іноді схильна до інтроверсії людина в другій половині
життя може стати екстравертом. К.Г. Юнг не пов'язував
екстраверсію – інтроверсію ні з досвідом, ні зі спадковістю,
наголошуючи, що в різних соціальних верствах представники
екстраверсії - інтроверсії розподіляються рівномірно.
73
2.3. Акцентуації характеру особистості

1. Акцентуації характеру та механізми їх формування.
2. Акцентуації характеру за А.Є. Лічко.
3. Акцентуації характеру за К. Леангардом.
Основні поняття: характер, акцентуації

характеру,бездоглядність, збудливість, неврози, невротична
природа,психопатія.
Акцентуація характеру – це надзвичайне підсилення

окремих рис характеру, у наслідок чого, наявні відхилення у
психології й поведінці людини, що не виходять за межі
нормативної поведінки, але межують з патологією.
Акцентуації характеру розглядаються як крайні варіанти
норми.
(лат. norma – дослівно «косинець», у переносному
значенні — «правило») – регулятивне правило, яке вказує межі
свого застосування; відповідає чомусь типовому або
звичайному.
Психологічна норма – асоціюється з психічним здоров'ям.
Ненормальним може вважатися те, що спричинює суб'єктивні
відчуття неспокою — надмірну дратівливість, пригніченість або
почуття вини, а також порушення здатності людини до
адекватних дій у звичайній для себе соціальній або професійній
якості (дизадаптацію)
Розрізнення патологічних і нормальних характерів є досить
складним. Майже всі психологи підкреслюють, що характер
може бути виражений більшою або меншою мірою.
На рисунку 2.1. позначені зони:
- зона абсолютно нормальних характерів – акцентуації
характеру (Н);
- зона сильних відхилень характерів – психопатії (П).
Перша і друга зони відносяться до норми (в широкому
значенні), третя – до патології :
74
Рис. 2.1. Вісь ступеня вираження характеру
I – "середні" характери, II – акцентуйовані характери (а –

приховані акцентуації, б – явні акцентуації), III – психопатії.
По один бік вісі, що розділяє другу і третю зони,
опиняються індивіди, вивченням яких займається психологія, по
другий – мала психіатрія. Звісно, що дана вісь розмита. Тим не
менше існують критерії, які дозволяють її приблизно
локалізувати на вісі інтенсивності характерів. Таких критеріїв
три, і вони відомі як критерії психопатій Ганушкіна-Кербікова:
1. Характер можна вважати патологічним, тобто
розцінювати як психопатію, якщо він є відносно стабільним у
часі, тобто мало змінюється протягом життя.
2. Тотальність проявів характеру: при психопатіях одні і ті
самі риси характеру виявляються всюди, за будь-яких
обставин. Якщо ж людина, припустимо, вдома одна, а на
"людях" – інша, то вона не психопат.
3. Соціальна дезадаптація, що полягає в тому, що у
людини постійно виникають життєві труднощі, причому ці
труднощі переживає або вона сама, або оточуючі її люди, або
ти тат інші разом.
У випадку акцентуацій характеру може не бути жодної з
перерахованих ознак психопатій, принаймні ніколи не присутні
всі ознаки відразу. Відсутність першої ознаки виражається в
тому, що акцентуйований характер не проходить «червоною
ниткою» через все життя. Зазвичай він загострюється у
підлітковому віці, а з досягненням людиною дорослості
згладжується.
Друга ознака – тотальність – також не обов'язкова: риси
акцентуйованих характерів проявляються не в будь-якому
середовищі, а тільки в особливих умовах.
75
Нарешті, соціальна дезадаптація при акцентуаціях або не

настає взагалі, або буває нетривалою.
Наприклад, істероїдному акцентуанту складніше за все
переносити неувагу до своєї особи. Він прагне до заохочень,
слави, лідерства
2. Акцентуації характеру за А.Є. Лічко

У працях К. Леонгарда використовується як поняття
«акцентуйована особистість», так і «акцентуйовані риси
характеру». К. Леонгард замінив термін «психопат» терміном
«акцентуйована особистість».
Акцентуація характеру, за К. Леонгардом, – це щось
проміжне між психопатією і нормою. Акцентуйовані особистості
– це не хворі люди, це здорові індивіди зі своїми
індивідуальними особливостями. На питання про межі, які
відділяють акцентуантів від психопатів та неакцентуантів,
К. Леонгард не дає чіткої відповіді.
У вітчизняній психології поширеною є інша класифікація
акцентуацій, яка була запропонована відомим дитячим
психіатром професором А. Лічко. Він вважає, що акцентуації
характеру подібні до психопатій. Головна їх відмінність від
психопатій полягає у відсутності ознаки соціальної дезадаптації.
Вони не є головними причинами патологічного формування
особистості, але можуть стати одним з чинників у розвитку
межових станів.
На думку А. Лічка, акцентуацію можна визначити як
дисгармонійність розвитку характеру, гіпертрофоване
вираження окремих його рис, що зумовлює підвищену
чутливість особистості відносно певного роду впливів і
утруднює її адаптацію в деяких специфічних ситуаціях.
При цьому важливо відзначити, що вибіркова чутливість
відносно певного роду впливів, яка має місце при тій чи іншій
акцентуації, може поєднуватися з гарною або навіть
підвищеною стійкістю до інших впливів. Так само труднощі з
адаптацією особистості в деяких специфічних ситуаціях
(пов'язаних з даною акцентуацією) можуть поєднуватися з
гарною або навіть підвищеною здатністю до соціальної
76
адаптації в інших ситуаціях. При цьому ці «інші» ситуації самі по

собі можуть бути об'єктивно і більш складними, але не
пов'язаними з даною акцентуацією, не референтні їй.
Усі акцентуації А. Лічко розглядає як тимчасові зміни
характеру, які зникають у процесі розвитку дитини. Водночас
багато з них переходять у психічні захворювання або ж
зберігаються все життя. Прогноз залежить від міри і виду
акцентуацій – прихована вона чи явна, а також від соціальних
умов.
Таким чином, акцентуація – це гранічна величина, крайній
варіант вияву норми. Для неї характерна підвищена чутливість
лише до певного роду психотравмуючих впливів, які адресовані
«місцям найменшого опору» даного типу характеру при
збереженні стійкості до інших. Ця слабка ланка в характері
людини виявляється не у всіх ситуаціях, а лише втих, які
ставлять підвищені вимоги до функціонування саме цієї ланки.
У всіх інших ситуаціях дана слабка ланка характеру не
виявляється.
Акцентуації мають різну міру вияву, тому розрізняють явні
та приховані (латентні) акцентуації характеру.
Явні акцентуації належать до крайньої межі норми і
характеризуються постійними рисами певного типу характеру.
Приховані акцентуації є звичайним варіантом норми, який
слабко виражений або не виражений зовсім. Такі акцентуації
можуть виявлятися несподівано під впливом психогенних
ситуацій, які стосуються "місця найменшого опору", при цьому
не викликаючи психічних розладів при дії сильних психогенних
подразників іншого типу.
Обидва типи акцентуацій можуть переходити один в інший
під впливом різних чинників, серед яких особливості сімейного
виховання, соціального оточення, професійної діяльності тощо.
Оскільки акцентуації є граничними станами між нормою та
психопатичними розладами, їхня типологія ґрунтується на
класифікації подібних розладів у психіатрії. А. Лічко
запропонував типологію акцентуацій підлітків, оскільки він
вважає, що більшість акцентуацій формується до підліткового
віку і найяскравіше виявляються саме в цей період.
77
1. Гіпертимний тип. Підлітки цього типу відрізняються

рухливістю, товариськістю, схильністю до бешкетування. У
події, що відбуваються навколо них, завжди вносять багато
шуму, люблять неспокійні компанії ровесників. Маючи досить
високий рівень розвитку загальних здібностей, вони виявляють
непосидючість, недостатню дисциплінованість, навчаються
нерівно. Настрій у них завжди гарний, піднесений. З дорослими,
батьками, педагогами в них нерідко виникають конфлікти. Такі
підлітки мають багато різноманітних захоплень, але ці
захоплення, як правило, поверхові і швидко проходять. Підлітки
гіпертимного типу часто переоцінюють свої здібності, бувають
надто самовпевненими, прагнуть показати себе, похвалитися.
2. Циклоїдний тип. Діти характеризуються підвищеною
дратівливістю і схильністю до апатії. Вони люблять знаходитися
вдома самі замість того, щоб десь бути зі своїми ровесниками.
Вони важко переживають навіть незначні неприємності, украй
роздратовано реагують на зауваження. Настрій у них
періодично змінюється від піднесеного до пригніченого (звідси
назва цього типу) з періодами приблизно у два-три тижні.
3. Лабільний тип. Цей тип непередбачуваний,
характеризується різкими змінами настрою. Приводом для зміни
настрою можуть слугувати дрібниці: образливе слово,
непривітний погляд тощо. Такі підлітки, знаходячись у
пригніченому настрої, потребують допомоги та підтримки з боку
тих, хто може їх відволікти, підбадьорити або розвеселити. Вони
гарно розуміють те, як до них ставляться оточуючі люди.
4. Астеноневротичний тип. Характеризується
підвищеною підозрілістю і капризністю, стомлюваністю і
дратівливістю. Особливо часто стомлюється при виконанні
важких мисленнєвих задач.
5. Сензитивний тип. Цей тип характеризується
підвищеною чутливістю до всього, до того, що радує, і до того,
що викликає смуток або лякає. Такі підлітки не люблять великих
компаній, надто азартних, рухливих та бешкетливих ігор. Вони
сором'язливі і боязкі при сторонніх людях, і тому часто
складається враження про їхню замкнутість. Бувають товариські
лише з тими, хто їм добре знайомий, віддають перевагу
78
спілкуванню з молодшими або дорослими, а не з ровесниками.

Характеризуються слухняністю та прив'язаністю до батьків. У
юнацькому віці можуть виникати труднощі в адаптації до
однолітків, а також «комплекс неповноцінності». Разом з тим у
таких підлітків дуже рано виникає почуття обов'язку, високі
моральні вимоги до себе та оточуючих людей. Недостатність
здібностей компенсують вибором складних видів діяльності і
підвищеною наполегливістю. Ці підлітки розбірливі у
знаходженні друзів, виявляють велику прив'язаність у дружбі,
люблять друзів, старших за віком.
6. Психастенічний тип. Ці підлітки характеризуються
раннім інтелектуальним розвитком, схильністю до мірковувань,
самоаналізу і оцінок поведінки інших людей. У таких підлітків
самовпевненість поєднується з нерішучістю, а безапеляційність
суджень – з імпульсивністю дій, які здійснюються у ті миті, коли
необхідні обережність і обачливість.
7. Шизоїдний тип. Характерною рисою таких підлітків є
замкнутість, вони не надто прагнуть до товариства ровесників,
віддають перевагу перебуванню на самоті або компанії
дорослих. Такі підлітки зовні демонструють байдужість та
відсутність інтересу до інших людей. Вони не здатні розуміти
стану інших людей, позбавлені співчуття. Зовні свої почуття
виявляють досить стримано. Ровесники не завжди їх розуміють,
тому не дуже люблять.
8. Епілептоїдний тип. У ранньому дитинстві діти цього
типу часто бувають плаксивими. Люблять знущатися над
тваринами, ображати менших та слабших, У компанії дітей
бажають бути не просто лідером, а володарем. Характерними їх
рисами є жорстокість, самолюбство, владність. У групах, якими
вони керують, встановлюють свої жорсткі, майже терористичні
порядки, причому їх влада тримається на добровільному
підпорядкуванні інших дітей або на страхові. Відчувають себе
на висоті в умовах жорсткої дисципліни, уміють догодити
керівництву, досягти певних переваг, заволодіти постами, які
дають їм владу, а також можливість встановити диктат.
9. Істероїдний тип. Ці підлітки характеризуються
егоцентризмом, потребою в увазі до власної персони. Виражена
79
схильність до артистизму, демонстративності. Вони не люблять,

коли в їх присутності хвалять когось іншого, коли іншим
приділяють більше уваги, ніж їм. Нагальною для них є потреба у
захопленості ними з боку інших. Такі підлітки претендують на
виключне положення серед ровесників, намагаються мати
вплив на оточуючих, привертати їхню увагу. Часто виступають
ініціаторами або заводіями справ. При цьому вони виявляються
нездатними виконувати роль лідера, організовувати справи,
заслужити неформальний авторитет у групі.
10. Нестійкий тип. Підлітки цього типу виявляють
підвищену схильність та потяг до розваг, байдикування.
Відсутні будь-які серйозні, у тому числі професійні
інтереси, майже не думають про своє майбутнє. Нерідко цей тип
характеризують як слабовільний, такий, що пливе за течією.
11. Конформний тип. Цей тип характеризується
бездумністю, некритичністю, а також підпорядкуванням будь-
яким авторитетам, груповій більшості. Підлітки цього типу
схильні до моралізаторства і консерватизму, а головне життєве
кредо – бути таким, як усі. Це тип пристосуванця, який заради
своїх інтересів здатний на все, у тому числі на зраду друга, хоча
завжди знаходить виправдання своїм вчинкам.
У повсякденному житті часто ми маємо справу не з
«чистими» типами, а зі змішаними формами акцентуацій як
результатом одночасного розвитку кількох типових рис або як
накладання нових рис характеру на його структуру.
У ході виховання слід враховувати акцентуації характеру
дітей, адже при правильному виховному впливові акцентуації з
часом згладжуються, формуються риси характеру, які відіграють
компенсаторну роль. Слід пам'ятати, що при складних
психогенних ситуаціях, тривалому впливові на «слабку ланку»
характеру, акцентуації не лише виявляються, але й слугують
підґрунтям для виникнення афективних станів, що, у свою
чергу, є умовою розвитку патологічних порушень, змін поведінки
особистості та психопатій.
Психопатія (від грецького "psyche" – душа, "pathos"-
хвороба) – це патологія характеру, за якої в суб'єкта
спостерігається практично незворотне вираження властивостей,
80
які перешкоджають його адекватній адаптації до соціального

середовища. На відміну від акцентуацій, психопатії носять
постійний характер, виявляються у всіх ситуаціях і є
передумовою соціальної дезадаптованості суб'єкта.
Акцентуйована особистість зберігає контроль за власними
діями, психопатична особистість позбавлена такого контролю.
Так, акцентуйований підліток може бути грубим у своїй сім'ї, але
з іншими людьми він може поводитися чемно; психопат же
поводить себе однаково, незалежно на те, з ким спілкується.
3. Акцентуації характеру за К. Леангардом

К. Леонгард виділив 10 типів «акцентуйованих
особистостей», які поділив на 2 групи за принципом акцентуації
властивостей або характеру, або темпераменту. До
акцентуації рис характеру належать: демонстративний,
педантичний, стійкий і неврівноважений. Акцентуації за
темпераментом – це гіпертимічний, дистимічний, тривожно-
боязливий, циклотомічний, афективно-екзальтований та
емотивний типи.
1. Демонстративний тип характеризується підвищеною
здатністю до витіснення із свідомості неприємних фактів і подій,
власних помилок і недоліків, що має прояв у фантазії, удаванні.
Характерні також авантюристичність, пихатість, «утеча в
хворобу», якщо незадоволена потреба у визнанні. Дуже
егоїстичні, прагнуть уваги до себе і визнання, часто видають
бажане за дійсне, лукаві, добре пристосовуються, артистичні,
обдаровані багатою фантазією, схильні до істерії.
2. Педантичний тип – протилежний демонстративному.
Характерні ознаки: підвищена ригідність, інертність психічних
процесів, нездатність до витіснення травмуючих переживань.
Цим людям притаманна акуратність, сумлінність, надійність у
справах, але вони здатні дратувати оточуючих надмірним
формалізмом та занудством, невпевнені при прийнятті рішення,
не здатні до прийняття остаточного рішення.
3. Стійкий (ригідний) тип характеризується надмірною
стійкістю афекту. Характерні також підвищена підозрілість,
образливість, стійкість негативних переживань, прагенення
81
домінувати над іншими, неприйняття чужих думок і, як наслідок,

конфліктність. Акуратні, цілеспрямовані, самолюбиві,
докладають значних вольових зусиль задля досягнення
намічених цілей, прагнуть до авторитету і влади.
4. Неврівноважений (збудливий) тип – це підвищена
імпульсивність, послаблений контроль над бажаннями і
збудженнями. Дратливість, постійно уникають труднощів, часто
гніваються. На вигляд – похмурі, в розмові обговорюють лише
те, що «лежить» на поверхні, відповідають скуто. Схильні до
епілепсії, яка має прояв у збудливому настрої, в’язкості
мислення, конфліктності.
5. Гіпертимічний тип – це підвищений фон настрою у
поєднанні із жадобою діяльності, оптимізмом, підприємливістю і
високою активністю. Самооцінка трохи завищена, не помічає
свої помилки і недоліки, свою провину, як правило, звалює на
інших. Не дуже надійні: багато обіцяють, мало роблять. Повно
задумок і ідей, притягує до себе людей, навкруги нього «кипить»
життя.
6. Дистимічний тип – це протилежність гіпертимічному,
характеризується зниженням основного фону настрою (інколи
до субдепресії), песимізмом, фіксацією на сумних сторонах
життя. Ведуть замкнутий спосіб життя, рідко конфліктують з
іншими людьми. Вони серйозні, сумлінні, віддані в дружбі, але
занадто пасивні і мляві. Їх легко впізнати по сором’язливому і
безрадісному вигляду, міміка в них мало виразна.
7. Тривожно-боязливий. Схильні до страхів, підвищена
боязкість і полохливість. Для таких людей характерна також
підвищена вразливість, загостренне почуття власної
неповноцінності, нерішучість, схильність до «самозанурення»,
постійний сумнів і тривалі розмірковування. Вони часто очікують
будь-яких неприємностей навіть у звичайних обставинах, рівень
самооцінки дещо занижений.
8. Циклотимічний тип харзується зміною гіпертимічних і
дистимічних фаз, тобто фази хорошого і поганого настрою
змінюють одна одну з різними періодами. Радісні події
викликають у таких людей не тільки радісні емоції, але й
супроводжуються загальною картиною гіпертемії: жадобою
82
діяльності, підвищеною балакучістю. Печальні події викликають

пригніченість, а також сповільненість реакцій і мислення.
9. Афективно-екзальтований тип – це тип «тривоги і
щастя». Особи цього типу легко переходять у захоплення від
радісних подій і у відчай від сумних. Їм до смаку розваги,
життєва насолода, почуття обов’язку і вищі цінності формуються
важко. Їм потрібен твердий, але не жорсткий контроль протягом
усього життя. Захоплення і пориви можуть ніяк не пов’язуватись
із особистими стосунками. Любов до музики, мистецтва,
природи, захоплення спортом, переживання релігійного
порядку, пошуки світогляду – все це захоплює екзальтовану
людину до глибини душі.
10. Емоційний тип майже схожий на афективно-
екзальтований. Але емоційні особи реагують не так бурхливо, а
їхні емоції розвиваються не так швидко. Вони відрізняються
особливою чутливістю і глибиною переживань у сфері тонких
емоцій духовного життя. Їхня характерна риса – сенситивність
(почуття, відчуття), що виявляється у підвищеній чутливості до
подій, які з ними трапляються.
ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ ДО ІІ РОЗДІЛУ
ТЕМИА. Темперамент як формальна інтеграційна
основа індивідуальності
Мета : сформувати у студентів знання про історико-
психологічний аналіз трактування темпераменту, теорії
темпераменту та статус темпераменту в структурі
План
1. Історико-психологічний аналіз трактування темпераменту
2. Гуморальні теорії типів темпераменту.
3. Конституційні теорії темпераменту.
4. Формальні та енергетичні теорії видів темпераменту.
5. Диференційно-психологічні дослідження темпераменту.
83
6. Статус темпераменту в структурі індивідуальності.

7. Конституціональні та генетичні системи теорії
конспекту, відповідей на запитання, та виконання завдань).
1. Заповніть таблицю «Зв'язок типів темпераменту та
типів вищої нервової діяльності»
Тип Сила Врівноваженість ВНД
темпераменту
Холерик сильний неврівноважений рухливий
2. Оснвні положення Учіння І.П. Павлова про типи
3. Основні положення теорії темпераменту Г. Хейманса.
4. Уявлення про темперамент Г.Ю. Айзенка.
5. Структура темпераменту в теорії В. Русалова.

1. У чому проявляється тип темпераменту. За допомогою якого
методу можна визначити тип темпераменту людини.
2. Наведіть приклади відомих літературних героїв з різними
типами темпераменту. Обґрунтуйте.
3. Залежно від станів людини в неї змінюються темп
мовлення,емоційна збудливість. Чи завжди ці особливості
належать до темпераменту? Визначте ті особливості, які
належать до темпераменту,і ті, що зумовлені мотиваційним
чинником.
4. Чи тотожні поняття «тип вищої нервової діяльності» та
«темперамент» обґрунтуйте відповідь
5. Які психологічні проблеми супроводжують різні типи
темпераменту
6. Які ознаки темпераменту можна встановити вже у
маленьких дітей.
1. Основні підходи розуміння темпераменту у науковій
літературі.
84
2. Динаміка поведінки особистості що характеризує

темперамент.
3. Роль типу темпераменту в поведінці і життєдіяльності
людини.
4. Підходи до співвідношення темпераменту і характеру.
1. Анастази А. Дифференциальная психология: учеб.
пособие для студ. высш. учеб. заведений / А Анастази –
М. : Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001.– С. 206 – 238.
2. Батаршев А.В. Темперамент: Психологическая
диагностика / А.В. Батаршев: М. : Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС,
2001. – С. 46 – 57.
3. Ильин Е.П. Диференциальная психофизиология: учеб.
пособие для студ. высш. учеб. заведений / Евгений
Павлович Ильин – СПб. Питер : 2001.– С. 57– 60.
Олександровна Кандрашихина – К : 2009 – С. 126 – 127.
ТЕМА. Диференціація характеру
Мета: сформувати у студентів знання про характер у
структурі індивідуальності, структурні компоненти
характеру, акцентуації характеру, силу характеру та
типологічний підхід до характеру особистості
План
1. Визначення характеру у психологічній науковій літературі.
2. Характер у структурі індивідуальності.
3. Диференціально-психологічний аналіз структурних
компонентів характеру.
4. Сила характеру.
5. Типологічний підхід до характеру особистості.
85

1. Наведіть різні підходи у дослідженні характеру.
2. Схематично покажіть структуру характеру.
3. Доведіть як пов’язані між собою характер і темперамент
4. Як ви розумієте вираз «Нормальний характер» Опишіть
його.

1. Наведіть літературні ілюстрації наслідків спотвореного
батьківського виховання.
2. У чому визначається вплив характеру на темперамент?
3. Яким є механізм формування характеру.
4. Опишіть свій характер, його структурні компоненти. Що
впливає на формування вашого характеру.
1. «Я-Концепція» у структурі характеру.
2. Психологічна суть характеру людини.
3. Основні психологічні класифікації характеру.
пособие для студ. высш. учеб. заведений / А Анастази – М. :
Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001. – С. 206 – 238.
2. Кандрашихина О.А. Дифференциальная психология :
учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Оксана
3. Нартова-Бочавер С.К. Дифференциальная психология:
учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Софья
Климовна Нартова – Бочавер – М.: Флинта, 2003 –
С. 69 – 76.
4. Палий А.А. Диференціальна психологія:навч.посіб. /
86
ТЕМА. Акцентуації характеру
Мета: сформувати у студентів знання про характер,
акцентуації характеру, механізми формування акцентуацій
характеру, методи вивчення акцентуацій характеру
План
1. Акцентуації характеру у психологічній науці.
2. Механізми формування акцентуації характеру.
3. Акцентуації характеру за А. Лічко.
4. Акцентуації за К Леонгардом.
5. Методи вивчення акцентуацій характеру
(опитувальник Шмішека, Патохарактерологічний діагностичний
опитувальник ПДО).

1. Зробіть класифікаційну схему типів акцентуйованих
особистостей за K. Леонгардом.
2. Зробіть класифікаційну схему типів акцентуйованих
особистостей за А.Є. Лічко.
3. Зробіть таблицю співставлення класифікацій К. Леонгарда
та А.Є. Лічко.

1. Чи можна стверджувати, що акцентуації певних рис
характеру особистості зумовлюються тільки обставинами її
життя.
2. Визначте тип акцентуації характеру Шекспірівського Отело,
та наведіть ще приклади героїв художньої літератури.
3. До якої акцентуації характеру можна віднести наступні
характеристики: любов до неординарного вбрання, багата
експресія, слабовілля, скритність, тривожність, зміна
настрою, демонстративність у поведінці, інертність
психіки, лживість, швидке переключення, ефективність у
87
діях, втомлюваність, піднесений настрій, схильність до

страхів, схильність до несподіваних вибухів.
1. Типи акцентуації характеру.
2. Методи вивчення акцентуацій характеру у психологічній
літературі.
3. Прояв акцентуацій характеру у підлітків.
диагностика / А.В. Батаршев: М. : Изд-во ВЛАДОС-
ПРЕСС, 2001. – С. 195– 198
2. Кандрашихина О.А. Дифференциальная психология:
Олександровна Кандрашихина – К. : 2009. – С. 95 – 110.
3. Личко А.Е. Психопатит и акцентуации характера у
подростков / Андрей Евгеньевич Личко. Изд. 2-е доп. и
перераб., Л. : Медицина, 1983. – С. 22 – 53
4. Леонгард К. Акцентуированные личности / Карл
Леонгард – Феникс, 200 – С.18– 30.
5. Палий А.А. Диференціальна психологія: навч. восіб. /
Анатолій Андрійович Палій – К.: 2001. – С. 176– 183.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Темперамент як формальна інтегративна основа
2. Інтегральна індивідуальність та її структура за
В.С. Мерліним.
3. Типи ВНД та темперамент.
компонентів характеру
6. Характеристика типів і властивостей темпераменту
7. Психологічна характеристика типів психопатій та
акцентуацій характеру.
88
8. Характеристика 10-ти типів акцентуацій К. Леонгардом

10. Типологія конституціональних відмінностей за
У. Шелдоном.
ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ З ТЕМ ІІ РОЗДІЛУ

1.Темперамент – стійка характеристика___________________
______________________________________________________
2. Темперамент має вплив на;
а) інтереси;
б) темп мови;
в.) моральну вихованість особистості.
3. Нижче наведено список тверджень про природу
темпераменту різних авторів (Гіпократ, В.Н. Мясіщев,
Е. Крєчмер, У. Шелдош, І.П. Павлов, В.Д. Нєбиліцин,
В.М. Русалов) Знайдіть відповідність між автором та
твердженнями.
а) Здоров'я і хвороба людини залежать від нерушимих
гуморес- соків організму. Чотири головних соки — кров, слизь,
жовч і чорна жовч.
б) Різновиди темпераменту пов’язані із певним типом
будови тіла: циклотиміки мають пікнічний тип статури,
шизотиміки відрізняються астенічною статурою………
в) Ендоморфному, мезоморфному, ектоморфному
соматотипам відповідають віцеротонічний, саматотонічний,
церебротонічний типи темпераменту.
г) Типам нервової системи (ВНД) відповідають чотири види
поведінки або чотири гіпократовських типи темпераменту.
д) Темперамент = тип нервової системи + відношення
особистості + ситуативні мотиви.
е) Темперамент – чотирьохрівнева система формальних
поведінкових вимірювань, які відображають різні блоки
функціональних систем.
ж) Фундаментальна роль у активації поведінки та її
функціональної регуляції належить підкорковим структурам
лобним долям головного мозку.
4. Визначте тип характеру батька за З. Фрейдом
89
У ході психотерапії пацієнтка розповідає про свого батька:

«Батько був дуже правильною позитивною людиною… Я
його любила, але… Як вам сказати У нім не вистачало тієї
асиметрії, яка надає жвавості у поведінці. Ну, дуже все
правильно! Я відчувала себе у дома, як в музеї, де все цікаво і
торкнутись хочеться, але чіпати неможна! Раптом що-небудь
зрушиш або не на місце покладеш. Інколи він мені нагадував
робота, запрограмованого на порядок і економію. Господи, як
мені хотілося, щоб він зробив що-небудь божевільне, живе».
а) оральний;
б) фалічний;
в) анальний;
г) латентний.
5. Гуморальну теорію темпераменту підтримували:
а)У. Шелдон;
б) Аристотель;
в) І.П. Павлов;
г) К. Гален.
6. Згідно концепції Е. Кречмера людина з вузькими
плечима, високого зросту, довгими кінцівками – це:
а) атлетик;
б) пікнік;
в) лептосоматик;
г) диспластик.
7. Сильний, врівноважений, інертний тип – це:
а) сангвінік;
б) флегматик;
в) меланхолік;
г) холерик.
8. Сильний неврівноважений тип – це:
г) холерик.
9. Сильний врівноважений рухливий тип – це:
90
г) холерик.
10. Слабий тип – це:
г) холерик.
11. Визначте тип акцентуації
Головними рисами цієї акцентуації є підвищена
стомлюваність, дратівливість і схильність до іпохондричної
поведінки. Стомлюваність особливо виявляється при розумових
діяльності. Дратівливість з будь якого приводу, не гарний
настрій впливає на життя оточуючих, на тих хто випадково
потрапив під гарячу руку, і настільки ж легко змінявся
розкаянням або сльозами.
а) афективно-лобільний;
б) гіпертимний;
в) астено-невротичний;
г) епілептоїдний.
12. Егоцентризм ненаситна жадання уваги, навіюваність,
брехливість, артистизм, легкість вживання у будь-які
соціальні ролі характерні для акцентуації:
а) гіпертимної;
б) демонстративної;
в) збудливої;
г) істероїдної.
13. Реакція гіперкомпенсації найбільш властива акцентуації:
а) епіліптоїдної;
б) психостенічної;
в) сенситивної;
г) демонстративної.
14. Типологія якого вченого е типологією «соціальних
характерів»:
а) Є.Кречмера;
б) З.Фройдаї;
в) К. Хорні;
г) Є. Фром.
91
РОЗДІЛ ІІІ. ІНДИВІДУАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ В РОЗВИТКУ

3.1. Міжполушарна асиметрія та індивідуальні відмінності

1. Асиметрія мозку-визначення основних понять.
2. Теорії походження асиметрі.ї
3. Функції лівої та правої півкуль.
Основні поняття: асиметрія мозку, функціональна

асиметрія, латералізація, сильно ліворукі , ліворукі,
амбідекстри,сильно праворукі, функції правої та лівої півкуль,
мозок.
1. Асиметрія мозку – визначення основних понять

Асиметрія мозку – (Від лат asymmetria – неспівмірність )
характеристика розподілу психічних функцій між лівою і правою
півкулями мозку; фундаментальна закономірність роботи
головного мозку не тільки людини, але і тварин. На сучасному
етапі проблема міжполушарної асиметрії вивчається, перш за
все, в рамках функціональної специфічності великих півкуль.
Функціональна асиметрія – це специфіка переробки
інформації і мозкової організації функцій, притаманна правій та
лівій півкулям головного мозку, яка визначається інтегральними
півкульними факторами. Тобто – це складна властивість мозку,
що відображає розходження в розподілі нервово-психічних
функцій між правою і лівою півкулями. Формування і розвиток
цього розподілу має назву латералізація і відбувається під
впливом комплексу біологічних та соціокультурних факторів.
Функціональна асиметрія півкуль є однією з причин існування у
людини певної структури психіки.
Латералізація – процес розподілу психічних функцій між
правою та лівою півкулями головного мозку, який відбувається в
онтогенезі.
Права і ліва півкулі мозку з'єднані мозолястим тілом та
багаточисленними комісурами, які виступають в якості
провідників, через які півкулі обмінюються інформацією і
«залагоджують » проблеми взаємодії.
92
Крім того, дослідження останніх десятиліть показали, що

існують певні анатомічні відмінності між двома півкулями, які
проявляються вже з народження людини (Е. Хомський).
Більша частина людства – праворукі й лише 5-12% є
ліворукими. Але варто пам’ятати, що й праворукі і ліворукі – це
не однорідні групи. Серед них виділяють:
– сильно ліворуких (лівшів, тобто, тих в кого ведучими є ліва
рука, нога, та в яких спостерігається лівобічна сенсорна
асиметрія);
– ліворуких (в яких ведучою є ліва рука, а решта компонентів
латерального профілю мають правобічну асиметрію);
– амбідекстрів (в яких не виражена функціональна
асиметрія, тобто немає домінуючої руки, ноги, та не
виявлено сенсорної асиметрії; такі люди добре володіють
як лівою, так і правою рукою) – ними часто стають
перевчені лівші;
– праворуких (людей з правою мануальною асиметрією, але
з різними співвідношеннями сенсорної асиметрії та
асиметрії ніг);
– сильно праворуких (правшів, які мають правобічний
латеральний профіль).
На різних етапах онтогенезу існує висока ступінь
реорганізації всередині півкуль і між ними, тому до п'яти років
можна говорити не про еквіпотенціальність півкуль, а скоріше
про підвищену чутливість до адекватної стимуляції, яка і сприяє
наростанню функціональної асиметрії В той же час це період
високої здатності до компенсації. Так, наприклад, пренатальні
пошкодження, аж до повного видалення півкуль (в ранньому
віці), практично не позначаються на оволодінні дитиною мовою
2. Теорії походження асиметрії

Походження (точніше, оформлення ) ліворукості
пов'язують з дією трьох груп чинників – середовищних
(включаючи культурні), генетичних і патологічних.
У 1871р., В. Огль встановив високу частоту сімейної
ліворукості. Науковцями обговорювалась модель генетичної
детермінації ліворукості. Яка ґрунтується на положені про
93
спадковість рукості. Підтримуючи теорію Ф. Рамалей

сформулював правило про належність ліворукості до
рецесивного розподілу за Менделем.
Тобто одна з перших генетичних моделей успадкування
рукості спиралася на закон Менделя і передбачала, що це
якість визначається дією одного гена.
Нині найбільше поширення отримали дві генетичні моделі.
Згідно М. Аннетт асиметрія мозку визначається присутністю
одного гена, який був названий нею чинником "правого
зрушення". Якщо цей чинник є у особи, то вона схильна бути
правшею. Якщо чинник відсутній, людина може бути або
лівшею, або правшею залежно від випадкових обставин. При
цьому велике значення надається ушкодженням мозку у
пренатальному та ранньому постнатальному періоді, які можуть
вплинути на фенотипову реалізацію чинника «правого
зрушення».
Ще складніша модель була запропонована Дж. Леві та
Т. Нагілакі. Згідно з цією моделлю, фенотипова ознака провідної
руки є результатом роботи вже двох генів. Один ген з двома
алелями (L і l) визначає півкулю, що контролюватиме мову та
провідну руку: алель L визначає локалізацію центрів мови у
лівій півкулі й є домінантним, а алель l – локалізацію центрів
мови у правій півкулі та є рецесивним. Другий ген визначає те,
якою саме рукою «управлятиме» мовна півкуля, – рукою своєї
сторони (іпсілатеральною) або протилежної (контрлатеральної).
Контроль руки, контрлатеральної півкулі кодується домінантним
алелем С, а контроль іпсілатеральної – рецесивним алелем с.
Наприклад: індивід з генотипом LlСС буде правшею з центром
мови в лівій півкулі. Спочатку запропонована модель не
одержала належного підтвердження в дослідженнях, проте, як
з’ясували вчені Оксфордського університету, вони віднайшли
ген, що визначає, яка півкуля контролює мову і, відповідно,
провідну руку. Ген отримав назву LRRTM1 та є об’єктом
подальших досліджень
На вірогідність не генетичної, а цитоплазматичної
закодованості асиметрії вказує С. Морган (1978), висуваючи
концепцію, згідно якої і мозкова латералізація, і мануальна
94
перевага розглядаються в широкому загально біологічному

аспекті. Передбачається, що розвиток мозку перебуває під
впливом ліво-правого градієнту, а це призводить до більш
раннього та швидкого дозрівання в онтогенезі лівої півкулі, яка
при цьому робить гальмівний вплив на праву, в результаті
виникає домінування лівої півкулі.
З «генетичним» напрямом безпосередньо поєднуються
дослідження, пов'язані з виявленням анатомічних, фізіологічних
і морфологічних стигм дизембріогенезу, які властиві як
праворуким так і ліворуким (Gershwind, 1984; Galaburda et al.,
1978; Levine, Welch, 1989, Cornish, 1996). Показано, що у
праворуких сильвієва борозна праворуч розташована вище за
ліву, у той час, як у 71% ліворуких права та ліва борозни
приблизно симетричні. У праворуких визначається більший
діаметр внутрішньої сонної артерії ліворуч та вище тиск в ній,
ніж у правій, а у ліворуких – зворотна картина. Аналогічна
дисоціація виявляється при вивченні середньої мозкової артерії.
Гіпотеза Н. Гершвинда і А. Галабурды (Gershwind, Galaburda,
1987) також припускає ендокринний вплив на формування
відмінностей у будові мозку чоловіків та жінок. Відома теорія
Ф. Превика (Previc, 1991), згідно якої церебральна латералізація
у людини формується при асиметричному пренатальному
розвитку системи внутрішнього вуха та лабіринту.
Існує й генетико-культурна гіпотеза функціональної
асиметрії. Англійський вчений з Кембріджа До. Леленд та його
колеги вважають, що ліворукість є в рівній мірі генетично і
культурологічно обумовленою (Laland et al., 1995) .
Альтернативними «енетичним» видаються гіпотези про
виникнення міжпівкульної асиметрії, що базуються на визнанні
детермінуючої ролі культурних умов у формуванні право- або
ліворукості. "Культурно-соціальні" концепції розглядають право-
та ліворукість як наслідок соціального виховання, досвіду, умов
життя.
Разом з представленими вище теоріями, широко
розповсюдженні уявлення про патологічне походження
ліворукості. Крайньої точки зору дотримується П. Бекан (1973),
який стверджує, що будь-який прояв ліворукості є наслідком
95
пологової травми. На думку А.П. Чуприкова (1975), зміна

моторного домінування є одним з об'єктивних доказів вродженої
енцефалопатії. В підтвердження цієї теорії наводяться факти
збільшення ліворуких серед близнюків, в особливостях
пренатального розвитку яких припускають розвиток
внутрішньоутробної гіпоксії мозку. На користь цього підходу
говорять і результати проб Вада, згідно з якими ушкодження
лівої півкулі на ранніх етапах онтогенезу може призвести до
зміни провідної руки та домінантної за мовою півкулі.
Вивчення питання про походження ліво - та праворукості
триває. Велика кількість фактів, що часом суперечать один
одному, показує, що кожна з теорій функціональної
міжпівкульної асиметрії мозку вимагає подальшого
обгрунтування. В той же час очевидно, що основні принципи
вищеперелічених підходів складають базу для майбутнього
системного дослідження, необхідність якого обумовлено
безліччю проблем та питань, що залишилися відкритими.
3. Функції лівої та правої півкуль

Мозок – це найскладніша і цілковита система. Функції
мозку – це не тільки обробка сенсорної інформації, яка
приходить до нього від органів почуттів, але і прийняття рішень,
координація, емоції, пам’ять. Але, найголовніша функція мозку –
це мислення. Давно відомо, що в однієї людини краще
розвинене ліва півкуля, яке зосереджено на аналізі і логіці, а в
іншого – праве, яке фіксується на творчості. Звичайно, бувають
люди, які дуже успішно використовують обидві півкулі, хоча, це
швидше виключення з правил.
Функції, що виконуються правою і лівою півкулями мозку,
пов'язані і тільки постійний «діалог» робить можливими
комплексне мислення та дії.
Ліва півкуля головного мозку управляє всіма функціями
правої частині головного мозку і навпаки. Праве око бачить,
права рука рухається, праве вухо чує завдяки добре
«організованої» роботі лівої півкулі головного мозку.
96
Ліва півкуля, що відповідає за рухи правої руки, наділена

аналітичними здібностями і є у більшості людей мовним
центром.
Права ж півкуля відрізняється особливістю сприймати
ситуацію цілком і реагувати на події інтуїтивно.
Здібності лівої півкулі дуже добре розвиваються в процесі
навчання. У школі діти навчаються писати, рахувати і читати.
Таким чином, вони набувають уміння аналітично і раціонально
мислити. У сучасних школах часто не надається ніякого
значення розвитку інтуїції і творчих здібностей. Заняття музикою
і малюванням нерідко вважаються другорядними. Інтуїтивне
мислення, як правило, оцінюється як непотрібне і відволікає від
«головних» занять. Традиційна школа розглядає своїм
завданням розвинути мислення учнів. Але це охоплює лише
частину здібностей людини. Повністю ігнорується невербальна
поведінка. Функції правої та лівої півкуль представлено у
таблиці 3.1.
Таблиця 3.1.
Функції лівої та правої півкуль
Ліва півкуля Права півкуля
Логічне мислення. Образне мислення
Вербальний інтелект Невербальний інтелект
Математичні обчислення. Образна пам'ять
Довільне запам'ятовування. Мимовільне запам'ятовування
Аналітичні тенденції сприймання. Синтетичні тенденції
Усне мовлення. сприймання.
Розмір прози та поезії ритм метафоричний зміст промови,
музики. інтонації, почуття гумору
Свідоме. Звуковисотні співвідношення.
Права рука. Тембр і гармонія в музиці.
Праве око. Несвідоме.
Читання і письмо. Ліва рука
Рухова сфера. Ліве око
Інтерпретація міміки і жестів. Орієнтування в просторі
Запам'ятовування імен. Чуттєва сфера
Розпізнавання міміки і жестів,
Впізнавання осіб
Детермінує второсігнальний Детермінує першосигнальний
тип (по І. П. Павлову). тип.
97
3.2. Диференціальна когнітологія

1. Диференціальна когнітологія як напрям
диференціально-психологічних досліджень.
2. Диференціація сенсорних, сенсорномоторних реакцій.
3. Диференціація пізнавальних процесів.
Основні поняття: когнітивна психологія, психічні

процеси, пізнавальна діяльність, знання.
1. Диференціальна когнітологія як напрям

диференціально-психологічних досліджень
Когнітивна психологія виникла у США на початку 60-х
років XX ст. як альтернатива біхевіоризму. Виокремлення її як
самостійного напряму диференціально-психологічних
досліджень було зумовлене необхідністю пояснити і
обґрунтувати експериментально отриману когнітивною
психологією інформацію про перебіг психічних процесів,
опосередкованих пізнавальними чинниками, з погляду
індивідуальної специфіки їх організації і варіативності.
Диференціальна когнітологія (англ. cognition – знання) –
напрям диференціально-психологічних досліджень, що вивчає
феноменологію, детермінанти індивідуальних відмінностей у
когнітивних процесах і розумовій діяльності людей, їх
когнітивно-стильові характеристики та інтелектуальну
варіативність.
Як розділ диференціальної психології, що вивчає
відмінності між людьми у пізнавальній сфері, диференціальна
когнітологія має виконати такі завдання:
1. Розмежування понять усередині традиційно визначених
конструктів. Простіше і методологічно коректніше
використовувати концептуально цілісне поняття «перцептивні
процеси». Велике значення мають рівні, підструктури
індивідуальності (сенсорний, перцептивний, емоційний,
особистісний, власне когнітивний). Орієнтири в емпірично
суперечливих (як наслідок концептуальної заплутаності, а не
експериментальної недбалості) гіпотезах і однорівневих
теоретичних конструкціях визначити важко, тому диференціація
98
семантичного простору, заданого певним конструктом, є

першим етапом будь-якого диференціально-психологічного
2. Співвідношення рівнів аналізу когнітивних феноменів з
метою пошуку конкретних механізмів, що продукують у
відмінності між людьми в пізнавальній сфері.
Диференціальна когнітологія вивчає індивідуальні
відмінності сенсорних і сенсомоторних реакцій, сприйняття,
уяви, уваги, пам'яті, мислення тощо.
2. Диференціація сенсорних і сенсомоторних реакцій

Експериментальні дослідження виявляють індивідуальні
відмінності на ранніх стадіях людського онтогенезу, починаючи з
первинних, нижніх, рівнів ієрархічної структури індивідуальності.
Ці відмінності можна класифікувати, обравши критерієм:
– особливості нервових процесів (психофізіологічний
чинник);
– установку або мотивованість (психологічний чинник);
– специфіку стилю або способу виконання спостереження
(інструментальний, поведінковий чинник).
Багато психологів вважають, що первинні реакції
немовлят, які характеризують їх інтраіндивідуальний розвиток, є
недиференційованими. Однак на ранніх періодах життя
міжіндивідуальні відмінності у сенсомоторній сфері
виявляються сильніше, ніж інтраіндивідуальні. Спричинено це
не диференційованістю інтраіндивідуальних і більшою
спадковою детермінацією спостережуваної варіативності
міжіндивідуальних відмінностей. Ці висновки, підтверджені
експериментально, спростовують уявлення, що немовлят
неможливо відрізнити одне від одного. Проявляючи зачатки
індивідуальності, діти вже у перші дні життя по-різному реагують
на одні й ті самі подразники: гучний звук, яскраве світло або
близький фізичний контакт.
На зміну уявленню про аморфність, безформність
первинної стадії взаємодії новонародженого із зовнішньою
реальністю прийшло переконання, що людська істота із самого
початку проявляє свою специфіку. Основою таких змін стали
99
спростування припущення про те, що сенсорні здібності

немовлят значно обмежені, а також отримання переконливих
доказів вибіркового реагування немовлят на інформацію.
Дуже рано виявляються відмінності в сенсомоторній
організації поведінкових патернів.
Сенсомоторика – комплексна характеристика як
здатність до рухової активності, що охоплює весь комплекс
аналізаторних і рухових систем індивіда.
Різним типам малюків притаманні своєрідні комбінації
видів активності. Одні немовлята, наприклад, мало сплять (37%
спостережуваного часу), багато кричать (39%) і рідко
тривожаться (4%), сильно реагують на стимуляцію в процесі
вимірювання чутливості. Інші сплять багато (56%
спостережуваного часу), мало кричать (17%), активно
намагаються позбутися подразників, швидко занурюються в сон.
Вивчаючи моторику сплячих і не сплячих новонароджених,
американські дослідник Т. Бразельтон визначив характеристики,
якими вони різняться. За спеціальною шкалою виокремили
шість вимірів (станів свідомості), що охоплюють параметри
моторики, інтенсивність проявів яких є основою відмінностей
одного поведінкового патерну від іншого: глибокий сон (очі
заплющені, дихання регулярне, рухи виникають тільки в разі
потреби); активний сон (очі заплющені, дихання нерегулярне,
легке сіпання тілом, без різких рухів); спокійне неспання (очі
розплющені, рухи тіла невиражені, дихання регулярне); активне
неспання (очі розплющені, голова, кінцівки і тулуб у русі,
нерегулярне дихання); нервозність (очі частково або повністю
заплющені, періодично виникають схлипування, що
супроводжуються нерегулярним диханням); плач (очі частково
або повністю заплющені, сильні рухи тіла супроводжуються
криком). Спостереження також підтвердили гіпотезу про те, що
поведінку немовлят визначає широкий діапазон їх взаємодії з
дорослими.
Специфіка активності немовлят виявляється і в
особливостях організації ними фізичних контактів з предметами
і людьми. Американські психологи (Г. Шаф-фер, П. Бмерсон),
вивчаючи реакції 37 новонароджених на фізичний контакт,
100
виокремили немовлят, які прагнуть обіймів, одержують

задоволення від близького фізичного контакту, і тих, що
уникають обіймів, опираються контакту, виявляючи фізичне
напруження. Подальше спостереження протягом перших двох
років життя показало, що малюки виявляють відмінності в
моторному розвитку: ті, що уникають обіймів, розвиненіші,
здатні сидіти без підтримки, стояти з опорою і повзати раніше,
ніж охочіші до контактів їх ровесники.
Можливо, локус контролю (пошук підтримки або орієнтація
на автономію) знаходиться в сенсомоторній сфері, що пізніше
трансформується в особистісну рису і виявляється у різних
формах на всіх рівнях індивідуальності, формується на основі
схильності, властивої новонародженим.
Міжстатеві відмінності також виявляються в моторній сфері
однорічних дітей: хлопчики більше часу витрачають на
оволодіння видами активності, що супроводжуються проявом
грубої моторики, дівчатка – тонкої.
Для інтерпретації відмінностей у сенсомоторній сфері
недостатньо орієнтуватися лише на чинники організмічного
рівня – спадковість і дозрівання. Вплив найближчого
соціального оточення також істотно позначається на
формуванні стилю моторної поведінки суб'єкта. Наприклад,
вправи посилюють рефлекси немовлят, пов'язані з подальшими
навичками ходьби.
3. Диференціація пізнавальних процесів

Пам'ять
Пам'ять – здатність живої системи фіксувати факти
взаємодії із середовищем (зовнішнім чи внутрішнім), зберігати
результат цієї взаємодії у формі досвіду і використовувати його
у діяльності.
Індивідуальні особливості пам'яті пов'язані, перш за все, з
типом пам'яті і її якісними характеристиками та обумовлені
такими факторами, як тип вищої нервової діяльності,
співвідношення першої і другої сигнальної систем, вік людини,
специфіка навчання, виховання, особливості професійної
діяльності.
101
Індивідуальні особливості проявляються в наступних

характеристиках продуктивності пам'яті: швидкості, точності,
обсязі, тривалості запам'ятовування і готовність до відтворення.
– Швидкість запам'ятовування визначається кількістю
повторень, необхідних для запам'ятовування нового матеріалу.
– Точність запам'ятовування характеризується
ступенем відповідності відтвореного тому, що
запам'ятовувалося, і кількістю зроблених помилок.
– Тривалість запам'ятовування виявляється у
довготривалості збереження завченного матеріалу.
– Готовність до відтворення виявляється у тому, як
швидко і легко в певний момент часу людина може пригадати
необхідну йому інформацію.
Індивідуальні особливості пам'яті пов'язані і з перевагою
певного виду ( рухового, зорового, слухового, змішаного) і типу
(наочно-образного і словесно- абстрактного ) пам'яті.
Сприймання
Сприймання — психічно пізнавальний процес, який
полягає у відображенні людиною предметів і явищ, в сукупності
всіх їхніх якостей при безпосередній дії на органи чуття.
Сприймання — низка процесів, в ході яких інформація
поєднується у сенсорний образ та інтерпретується як
інформація породжена об'єктами або подіями оточуючого
середовища.
Можна виділити наступні індивідуальні особливості
сприйняття
– Конкретність – абстрактність.
Показником прояву абстрактності є фіксування на
виділені, виокремленні однієї якої-небудь сторони властивості
явища чи предмета і відволікання від інших.
Конкретність проявляється у прив'язуванні
характеристик до конкретного предмету.
– Аналітичність – синтетичність.
Аналітичність проявляється у тенденції до сприйняття
окремих частин, відчуваючи труднощі при вичлененні цілісної
структури, і орієнтуються на відмінність.
102
Синтетичність – сприймання явища як інтегрованого

цілого, виділяючи схожість між частинами.
– Об’єктивність – суб’єктивність.
Об’єктивність проявляється у точному сприйманні явища
або предмета що, у великій мірі відповідає об'єктивній
реальності.
Суб’єктивність – проявляється у суб’єктивній
інтерпритації того що сприймається, що значною мірою
спотворює реальність.
– Описовість-пояснювальність.
Описовість – обмеження фактичною стороною того, що
бачимо і чуємо, не намагання пояснити суть.
Пояснювальність – бажання пояснити суть сприймаємого,
незадоволення тим, що безпосередньо бачимо, чуємо.
– Кольороорієнтованість-формооріентованість.
Кольороорієнтованість – проявляється у відданіь
переваги кольоровій основі того що сприймається
Формоорієнтованість – перевага ознакам форм.
– Візуальність - гаптичність
Візуальність – орієнтування на зорові образи ,
Гаптичність – орієнтування на кінестетичні канали
інформації.
Мислення
Мислення – психічний процес відображення об’єктивної
реальності, який є вищим ступенем людського пізнання.
Значення мислення в житті людини полягає в тому, що
воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і
прогнозування розвитку подій, практичного опанування
закономірностями дійсності, постановки їх на службу своїм
потребам і інтересам.
Функції мислення – розкриття внутрішньої,
безпосередньо не даної у відчуттях та сприйманнях, сутності
об’єктів та явищ дійсності.
Перехід від фактів існування предметів, які нам даються в
результаті відчуттів та сприймань, до розкриття їхньої суті,
103
узагальнювальних висновків відбувається за допомогою

ряду розумових дій.
Розумові дії – це дії з предметами, відображеними в
образах, уявленнях і поняттях про них.
В розумових діях ми можемо виокремити їх головні
складові елементи або процеси – розумові операції, які є
також механізмами мислення. Такими є порівняння, аналіз,
синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація,
систематизація.
Найістотнішими якостями, які виявляють індивідуальні
відмінності мислення, є його особливості: самостійність,
критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність,
швидкість.
– Самостійність мислення – характеризується
вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не
вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення
ґрунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей. Людина,
якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності,
знаходить нові, власні шляхи і способи розв’язання
пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно
пов’язана з критичністю мислення.
– Критичність мислення – виявляється в здатності
людини не підпадати під вплив чужих думок, об’єктивно
оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту,
виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним
розумом вимогливо оцінює свої думки, ретельно перевіряє
рішення, зважує всі аргументи «за» і «проти», виявляючи тим
самим самокритичне ставлення до своїх дій.
Критичність і самостійність мислення великою мірою
залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини її
знань.
– Гнучкість мислення – виявляється в умінні людини
швидко змінювати свої дії при зміні життєвої ситуації,
звільняючись від закріплених у попередньому досвіді способів і
прийомів розв’язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення
виявляється в готовності швидко переключатися з одного
способу розв’язування завдань на інший, змінювати тактику і
104
стратегію їх розв’язування, знаходити нові нестандартні способи

дій за умов, що змінились, у здатності долати існуючі
стереотипи.
– Глибина мислення – виявляється в умінні
проникати в сутність складних питань, розкривати причини
явищ, приховані за нашаруванням неістотних проявів, бачити
проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі
наслідки подій і процесів.
– Широта мислення – виявляється в здатності
охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних
галузях знання та практики. Широта мислення є показником
ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.
– Послідовність мислення – виявляється в умінні
дотримуватись логічної наступності при висловлюванні
суджень, їх обґрунтуванні.
– Швидкість мислення – здатність швидко
розібратися в складній ситуації, швидко обдумати правильне
рішення і прийняти його.
Залежно від ступеня новизни продукту розумової
діяльності виділяють продуктивне (творче ) і репродуктивне
мислення .
Індивідуальні особливості мислення обумовлені перш за
все особливостями життя людини, характером його діяльності,
специфікою навчання і виховання. Певний вплив на особливості
мислення мають такі фактори, як тип вищої нервової діяльності,
співвідношення першої і другої сигнальної системи, вік людини.
Мова
Важливу ділянку індивідуальних особливостей становить
мовна характеристика людини. Мова й мовлення — поняття не
тотожні
– Мова – це суспільно зумовлена система словесних
знаків, котрі є засобом спілкування в даному суспільстві.
– Мовлення - це процес використання особистістю
мови для спілкування.
Мовлення людей залежно від різних умов набуває
своєрідних особливостей. Відповідно до цього виокремлюють
різні види мовлення (Рис. 3.1).
105
Рисунок 3.1. Види мовлення
Внутрішнє мовлення - це внутрішній беззвучний процес,

що недоступний для сприйняття іншими людьми і не може бути
засобом спілкування
Доказом того, що у людини наявне внутрішнє мовлення є
той факт, що існують спеціальні прилади, які реєструють
мікрорухи мовного апарату на момент мовчання. Внутрішнє
мовлення досить своєрідне: скорочене, згорнуте, майже ніколи
не існує у формі повних, розгорнутих речень. Труднощі, які
переживає людина, іноді намагаючись пояснити іншому
зрозумілу їй самій думку, часто пояснюються труднощами
переходу від скороченого внутрішнього мовлення, зрозумілого
собі, до розгорнутого зовнішнього мовлення, зрозумілого іншим.
Зовнішнє мовлення – мовлення, основною ознакою якого
є доступність для сприйняття (на слух, зір) іншими людьми, є
необхідним для спілкування
Залежно від того, що людина використовує в спілкуванні,
звуки мови чи «мову тіла», мовлення буває невербальним та
звуковим. Незважаючи на те, що невербальне мовлення
(мовлення жестів) часто є досить інформативним, все ж воно
залишається ніби акомпаніментом до основного тексту
звукового мовлення.
106
Зважаючи на те, що саме використовує людина, звуки

мови чи письмові знаки розрізняють усне та письмове
мовлення.
Усне мовлення – це основний різновид, який є звучним і
сприймається іншими за допомогою слуху.
Письмове мовлення – це вид мовлення, що здійснюється
як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків
(слів) (рис 3.2.)
Рисунок 3.2. Види мовлення

Індивідуальні особливості письмового мовлення пов’язані
особливостями словарного запасу, довжиною речення,
коефіцієнтом активності (відображається у кількості дієслів та
віддієслівних форм, та вказує ступень готовності до дій).
Залежно від віку, характеру діяльності, середовища
мовлення набуває певних особливостей, незважаючи на те, що
люди говорять однією мовою. Мовлення однієї особистосі
образне, яскраве, виразне, переконливе, іншої — навпаки,
обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому виявляється
відмінність у володінні мовою. Кожному індивіду властивий
індивідуальний стиль мовлення, відмінний в артикуляції звуків,
інтонуванні, логічній виразності.
Отже, індивідуальні особливості усного мовлення
проявляються у тембрі, гучності, тоні, емоційності, темпі,
словниковому запасі.
Уява
Уява – це вільне, своєрідне, творче відображення
дійсності.
Уява – це психічний процес створення людиною нових
образів на основі її попереднього досвіду. Її розвиток вимагає
накопичення відповідного досвіду і вироблення вміння подумки
107
поєднувати образи в нові комбінації, вміння уявляти можливі

зміни дійсності. Такі вміння утворюються поступово і
потребують залучення особистості до різнобічної діяльності.
Уява належить до вищих пізнавальних процесів і є
необхідною стороною будь-якої діяльності. Уява породжується
потребами, що виникають у житті людини, і насамперед,
потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу.
Особливості уяви пов’язані із вираженістю ступеня
розвитку у людини типів образів, якими вона оперує.
Ступінь розвитку уяви характеризується:
1. яскравістю образів;
2. глибиною перетворення даних минулого досвіду;
3. новизною і усвідомленістю результатів перетворення.
По типу образів виділяють індивідуальні відмінності у:
1. переважанні зорових, слухових, або рухових образів;
2. механізмах створення образів – домінування механізмів
аглютинації, схематизації, акцентуювання, зміни розмірів та
інші
Отже, своєрідність уяви виявляється у різній широті і
змістовності уяви, перевазі тих чи інших видів уявлень, їхній
силі і дієвості. Уява залежить від швидкості, легкості чи,
навпаки, труднощів у перетворенні наявних уявлень та вражень
людини у нові образи.
Індивідуальні особливості уяви виявляються і в тій чи іншій
галузі діяльності та тяжінні до неї: технічній, науковій,
практичній, мистецькій. Сферою вияву фантазії може бути
музика, література, художнє мистецтво, архітектура та ін. За
своїм змістом уява може бути як однобічною, тобто виявлятись
в якійсь одній галузі, так і багатогранною та яскравою в багатьох
сферах. На яскравість та силу образів уяви можуть впливати
емоційні риси, емоційний стан особистості.
108
3.3. Диференціальна психологія здібностей
1. Загальна характеристика здібностей.

2. Теорії вивчення здібностей.
3. Чинники формування міжіндивідуальних варіацій
здібностей та інтелекту.
Основні поняття: задатки, здібності, інтелект, талант,

загальні здібності, спеціальні здібності, теорії вивчення
здібностей, загальні характеристики здібностей, кількісні
характеристики здібностей.
1. Загальна характеристика здібностей

Загальна характеристика здібностей ґрунтується на таких
положеннях: здібності відрізняють одну людину від іншої; на
відміну від дефектів, вони забезпечують успіх у діяльності;
здібності не можна зводити до знань, умінь і навичок.
Здібності – це індивідуально-психологічні особливості
людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи
іншої діяльності, а саме – набуття знань, умінь і навичок;
використання їх у праці.
Здібності видрізняють за допомогою відповідних
характеристик. Вони наділені якістю (визначають ту діяльність,
якій вони сприяють) і кількістю (ступенем вираженості).
За якістю найчастіше виокремлюють:
загальні здібності – систему індивідуально-вольових
якостей особистості, які забезпечують відносну легкість і
продуктивність в оволодінні знаннями і здійсненні різних видів
діяльності;
спеціальні (окремі) – систему властивостей особистості,
що допомагають досягти високих результатів у спеціальній
галузі діяльності (музичній, сценічній математичній).
Дослідників особливо цікавлять такі загальні здібності, як
інтелект, креативність, научуваність.
Кількісні характеристики здібностей визначають ступенем
їх прояву, вимірюються за допомогою спеціальних вправ і тесті.
Наприклад, кількісну характеристику сформованості здібності до
109
читання першокласників перевіряють за критерієм швидкості –

кількість слів за хвилину; кількісним показником розвитку
інтелектуальних здібностей є показник який визначають за
спеціальним тестом.
У структурі здібностей важливу роль відіграють
фундаментальні властивості, без яких прояв здібностей узагалі
неможливий (наприклад, для образотворчої діяльності це
чутливість зорового аналізатора, сенсомоторні якості, образна
пам'ять), і провідні властивості, які встановлюють верхню межу
розвитку здібностей (творча уява). Складовою структури
здібностей є задатки, а також операції, за допомогою яких
здібності реалізуються.
Отже, здібності мають синтетичний характер – природний і
соціальний, наділені складною комплексною структурою,
завдяки якій набувають можливості компенсації. Відносна
нерозвиненість якоїсь здібності не виключає успішності
оволодіння діяльністю загалом. І навпаки – наявність
ізольованої здібності не гарантує успішності. Здібності
співіснують, взаємодіють і сприяють появі обдарованості.
2. Теорії вивчення здібностей

Усі основні галузі сучасної фундаментальної психології
виникли наприкінці XIX ст.: експериментальна психологія
пізнавальних процесів (Г. Фехнер, Г. Гельмгольц, І. Мюллер),
диференціальна психологія (Ф. Гальтон, Дж.-М. Кеттел),
соціальна психологія (Е. Дюркгейм, В. Вундт та інші.).
Диференціальну психологію здібностей у психодіагностиці
застосував Ф. Гальтон. Він став засновником емпіричного
підходу до розв'язання проблеми здібностей, обдарованості,
таланту, запропонував основні методи і методики, якими
дослідники користуються і донині. У його працях
виокремлювалися основні завдання диференціальної
психології, психодіагностики і психології розвитку.
Ф. Гальтон намагався пояснити індивідуальні відмінності
між людьми впливом спадковості, вважав, що здібності і талант
успадковуються, методом близнюків вивчав вплив спадковості і
середовища. За його припущеннями, ключові індивідуальні
110
відмінності – «базові вимірювання» - фіксуються у мові, і аналіз

повсякденної мови може дати інформацію про найзначущі
психологічні особливості людей. У співпраці з математиком
Ч. Пірсоном Ф. Гальтон розробив основи кореляційного аналізу.
Він став засновником євгеніки (грец. еu – добре і genos – рід) –
напряму генетики, що ставить завдання поліпшення біологічних
властивостей людини шляхом штучного добору. Однак
емпіричні результати досліджень не завжди підтверджували
теоретичні припущення Ф. Гальтона, який був переконаний, що
представники соціальної еліти біологічно й інтелектуально
перевершують представників соціальних низів, а жінки – менш
талановиті і розумні, ніж чоловіки.
Його послідовники створили ефективні і точні засоби
вимірювання різноманітних здібностей. Суттю новостворених
теоретичних концепцій стало твердження, що майже всі
здібності концентровано проявляються в одній інтегральній
характеристиці – інтелекті, а найефективнішим методом
дослідження здібностей є тест.
В. Штерн довів, що існує не тільки загальна для всіх дітей
певного віку нормативність у розвитку здібностей, а й
нормативність індивідуальна, що характеризує конкретну
дитину. Він також став ініціатором експериментального
дослідження мислення, мови і мовлення дітей, розробив методи
тестування розвитку мислення, удосконалив способи
вимірювання інтелекту дітей, які створив А. Біне,
запропонувавши вимірювати не розумовий вік, а коефіцієнт
розумового розвитку.
Жан Піаже брав участь у розробці шкал вимірювання
інтелекту, сформулював основи концепції когнітивного розвитку
дітей, де розглядав їх як поступальний поетапний процес. Також
створив концепцію стадіального розвитку інтелекту, виділивши в
ньому періоди: сенсомоторного інтелекту (до 2 років);
«конкретних» операцій (до 12 років); доопераційного інтелекту
(до 6-7 років); формування «формальних» операцій (приблизно
до 15 років). При цьому розумові дії він трактував як продукт
інтеріоризації спочатку зовнішніх (практичних) дій у внутрішні
111
(розумові) дії. За теорією Ж. Піаже етапи психічного розвитку є

етапами розвитку інтелекту.
Б. Теплов, запропонував теорію здібностей і
обдарованості. Здібності він розглядав у розрізі індивідуально-
психологічних відмінностей. Досліджуючи музичні здібності, він
дійшов висновку, що саме якісний бік здібностей має
найважливіше значення, хоча не ігнорував і кількісного підходу
до індивідуальних достоїнств. Виступав проти ранжування
людей за здібностями, наголошуючи на великому значенні
індивідуально-типової своєрідності здібностей.
На основі вивчення опосередкованої залежності розвитку
здібностей від природних задатків Б. Теплов довів, що не буває
здібностей, які не розвивалися б у процесі виховання і
навчання.
Автор детально вивчив проблему співвідношення більш
загальних і більш спеціальних здібностей, стверджуючи, що
спеціальні здібності істотно залежать від особливостей
інтелекту та інших властивостей особистості. У працях
«Психологія музичних здібностей» і «Розум полководця"
проаналізував конкретні види діяльності, дійшовши таких
висновків: здібності можна виявити тільки на основі аналізу
особливостей діяльності; успішність діяльності залежить від
комплексу здібностей; можлива в широких межах компенсація
одних здібностей іншими. Ці положення стали основою багатьох
праць із диференціальної психології здібностей.
Загалом диференціальна психологія здібностей
займається дослідженням таких проблем:
– розвиток здібностей і їх детермінанти. Основною ланкою в
детермінації здібностей є співвідношення спадковості і
середовища;
– взаємозв'язок спеціальних і загальних здібностей;
– створення методів вимірювання здібностей, у широкому
сенсі;
– методів вимірювання психічних властивостей
Ф. Гальтон вважав, що тести сенсорного розрізнення
можуть посприяти вимірюванню інтелекту людини, оскільки
112
поле, в якому діють інтелект і розум, тим ширше, чим краще

органи чуття реагують на зовнішні подразники. Помітивши
порушення здатності розрізняти тепло, біль, холод при ідіотії,
він переконався, що за сенсорною розрізнювальною чутливістю
(диференціальний поріг чутливості) можна визначити
інтелектуальну обдарованість, взаємозв'язки здібностей і
діяльності, ізоморфізм (взаємодоповнюваність) здібностей і
діяльності, що зводиться до формули «здібностей стільки,
скільки видів діяльності». Інші варіанти, передусім уявлення про
складні зв'язки здібностей і видів діяльності, науково
обґрунтовані.
Ф. Гальтон не досліджував впливу соціальних умов на
розвиток здібностей. Цю прогалину заповнили інші дослідники.
Основні проблеми сучасних школ: вплив мікро-, мезо- і
макроспільнот, у які включена особистість, на розвиток її
здібностей; зв'язок між формуванням здібностей і зміною
соціальних ролей (і навпаки); вплив оцінних нормативів і
громадської думки, а також різних форм заохочення на розвиток
здібностей; вивчення престижу здібностей, який формують
засоби масової інформації.
3. Чинники формування міжіндивідуальних варіацій

здібностей та інтелекту
До значущих чинників формування міжіндивідуальних
варіацій здібностей та інтелекту належать:
– сензитивні періоди (наприклад, в 2-3 роки відбувається
інтенсивне розвиток мови; 5-7 років – готовності до оволодіння
читанням; 5-6 років – артистичний період);
– поштовхи яскравих емоційних переживань, які
детермінують розвиток здібностей (так званий імпрессінг – деякі
події в дитячому або підлітковому віці, які вражають на все
життя визначають мотиви діяльності людини, його інтереси і
шкалу цінностей);
– мотиваційні особливості, наявність збагаченої
середи. Дослідники підкреслюють вплив як генетичного, так і
середового чинника на розвиток здібностей. Наявність
індивідуальних відмінностей у здібностях – безперечний факт.
113
Дані відмінності виявляються, насамперед, у якісних (до чого

здатний) і кількісних (наскільки здатний) особливостях.
Отже індивідуальні відмінності у здібностях детерміновані,
насамперед, задатками, умовами життя, навчання, виховання,
та діяльністю.
Серед усіх названих вище видів здібностей найбільш
дослідженими є інтелектуальні.
Вивчення інтелектуальних здібностей доводить високий
вплив соціального середовища як чинника розвитку
інтелектуальних здібностей.
Тобто, маючи певну генетичну обумовленість,
інтелектуальні здібності коливаються у певних межах залежно
від середовищних впливів – як тільки якість середовища
поліпшується, рівень коефіцієнта інтелекту зростає до верхньої
межі діапазону, і навпаки.
У той же час аналіз факторів, пов'язаних з виникненням
обдарованості і талановитості, призводить до суперечливих
результатів. З одного боку, концепція генетичної обумовленості
обдарованості не знаходить достатньо переконливого
підтвердження, нащадки геніїв, як правило, нічим не
відрізняються від звичайних людей. З іншого боку, впливу
зовнішнього середовища, пов'язані з виникненням особливої
обдарованості.
Особливе місце в психології здібностей займають
проблеми компенсації здібностей і опис їх механізмів –
психофізіологічних механізмів компенсації, забезпечення
ефективності діяльності знаннями, вміннями, досвідом,
способами діяльності. При цьому у разі, коли вимоги діяльності
до людини максимальні, коли від людини вимагається прояв
максимальних можливостей, повна компенсація нерозвинених
здібностей неможлива. Якщо ж провідні для даної діяльності
здібності виражені не яскраво, то компенсація може
забезпечити середній рівень успішності діяльності.
114
3.4. Когнітивні стилі та стиль діяльності як

детермінанти індивідуальних відмінностей
1. Стильові характеристики індивідуальності.

2. Теорії, дослідженням когнітивних стилів.
3. Психологічна характеристика основних когнітивних
стилів.
4. Індивідуальний стиль діяльності.
Основні поняття: стиль, когнітивні стилі,

індивідуальний стиль діяльності, стиль, стиль життя,
захисні компенсаторні стратегії, стильові характеристики.
1.Стильові характеристики індивідуальності

Характеристики усіх рівнів індивідуальності проявляються
у способі взаємодії зі світом, який виробляється у людей в
процесі життя. Для позначення цього способу у
диференціальній психології використовують поняття «стиль».
Мислителі, вчені, художники упродовж багатьох років
займалися дослідженням питання, де міститься джерело
стильової унікальності: у природі людини чи в об'єктивних
закономірностях і обставинах дійсності.
Методи наукового аналізу для вивчення стильових проявів,
які відображають відмінності у способах взаємодії людей із
навколишнім світом і один з одним, першими застосували у
психології. Визнають, що першочергове значення має аналіз
закономірностей психологічної природи феномену стилю як
властивості людської індивідуальності.
У численних визначеннях стилю відображено насамперед
установку самих дослідників на розуміння проблеми
індивідуальності, а також їх погляди на характер взаємодії
людини зі світом.
Поширеною є думка, згідно з якою стиль – це і є
індивідуальність, особистість, при цьому наголошується на
домінуючій ролі особистісного чинника в процесі формування
стилю і його структури.
115
Уявленню про стиль як спосіб самовиявлення творчої

спонтанної індивідуальності протистоїть розумінню його як
формальної характеристики, що надає форму поведінці або
діяльності людини, але не пов'язана зі змістом, суттю
У психологічному контексті дослідження стилю в XX ст.
проводилось М. Холондом у трьох напрямах, використовуючи
різні вихідні системи координат: особистісні диспозиції
(А. Адлер, Г.-В. Олпорт, Дж. Ройс, А. Повел,); характеристики
когнітивних процесів (Р. Гарднер, Г. Віткін, Ч. Нозал);
параметри поведінки і діяльності (А. Томас, С. Чес, Р. Лазарус,
С. Фолкман,В. Мерлін, Є. Климов).
У психології поняття життєвого стилю першим почав
використовувати А. Адлер, маючи на увазі унікальне поєднання
рис, способів поведінки і звичок, що визначають неповторну
картину існування людини. Концепцію стилю А. Адлер
вибудовував одночасно з розвитком уявлень про соціальні
інтереси. Він розумів їх як мимовільний імпульс індивіда,
виражений у прагненні бути поряд з іншими людьми,
адаптуватися до соціуму. Недосконалість індивідуальної
організації і наявність загрози з боку найближчого соціального
оточення примушують людину з дитинства виробляти захисні й
компенсаторні стратегії.
Стиль життя присутній завжди, але виявляється лише при
зіткненні людини з життєвими проблемами. Це зумовлено
тим, що формується він у дитинстві під впливом різних
властивостей організму, умов виховання, життєвих труднощів і
ґрунтується на прагненні досягнення мети, остаточно
закріплюючись 4-5 років. Доросле життя, на думку А. Адлера,
лише фіксує і зберігає життєвий стиль, тому дає змогу
передбачати людську поведінку. переживання людиною своєї
неповноцінності спонукає її до дій для виправлення ситуації.
Внаслідок цього у неї з'являється мета, якої вона прагне досягти
доступними їй способами, компенсуючи первинний дефект,
недолік або низький рівень здібностей.
Отже, поняття стилю відповідає системному принципу
еквіфінальності згідно з яким у складних системах існують
116
різні шляхи, що приводять до одного і того самого результату

(фіналу).
Стиль життя охоплює психологічні якості, трьох рівнів
індивідуальності: індивідна характеристика (дефект), духовно-
світоглядна мета і засіб, завдяки якому її досягають (предметно-
змістова характеристика).
Стиль проявляється у розв'язанні людиною основних
життєвих завдань, серед яких А. Адлер виокремив роботу,
дружбу і любов. Постійність стилю визначає постійність
(стійкість) особистості. Хоча стиль кожної людини неповторний,
вчений запропонував класифікацію установок, що є основою
найпоширеніших стилів і характеризуються двома якостями –
соціальним інтересом і ступенем активності.
Нормальним А. Адлер вважав такий спосіб життя, за якого
людина настільки добре адаптована, що суспільство може
отримати вигоду від її діяльності, а вона здатна долати
проблеми і труднощі.
А. Адлер ототожнював поняття «стиль життя», «характер»,
«особистість». Така недиференційованість уявлень допустима
на ранніх етапах формування теорії стилю, проте виглядає
архаїзмом у працях сучасних психологів (табл. 3.4).
Г.-В. Олпорт, спробував виокремити базові особистісні
риси і риси інструментальні, використані як засіб досягнення
мети. Він вважав, що деякі риси особистості можуть мати
інструментальне значення, репрезентуючи стиль, або експресію
поведінки, але не обов'язково будучи складовою базової
особистісної структури. Стиль він визначав як характеристику
системи операцій, до якої особистість схильна внаслідок
індивідуальних властивостей. У цій концепції ще не
розмежуються формально-динамічні і змістові компоненти
психіки. Стильові параметри (за Г.-В. Олпортом, риси
особистості інструментального порядку, або диспозиції
озброєності) автор ототожнював із функціональними ознаками
сприйняття, наприклад точністю, обсягом або такими рисами
характеру, як рішучість, ввічливість, балакучість
У 30-40-ві роки XX ст. поняття «стиль» стали активно
вживати у психології особистості як метафорично-описовий
117
конструкт, що пояснює інтегральні характеристики своєрідності

життєдіяльності людини, як термін з арсеналу проективних
психодіагностичних засобів. Г. Роршах і Р. Вартегг вважали, що
певні формальні характеристики незалежно від їх походження
повинні виявлятися у найрізноманітніших діях суб'єкта. Для
позначення цих проявів використовували термін
«індивідуальний стиль».
Термін «когнітивний стиль» з'явився в американській
психології у 50-60-ті роки XX ст. у межах досліджень,
зосереджених на індивідуальних відмінностях у сприйнятті,
аналізі, категоризації і відтворенні інформації. Стильовий підхід
сформувався як своєрідна альтернатива тестологічному
підходу. Дослідники стверджували, що когнітивні стилі – це
формально-динамічні характеристики інтелектуальної
діяльності, не пов'язані із змістовими (результативними)
аспектами роботи інтелекту.
Таблиця 3.4.
Типи життєвого стилю за А. Адлером
118
М. Холод вказує на чотири основні теоретичні джерела

стильового підходу: гештальтпсихологічна традиція (теорія
психологічної диференціації Г. Віткіна), психоаналітична
традиція (теорія когнітивних контролів Дж. Клейна, Р. Гарднера,
Ф. Хольцмана, X. Шле-зінгера та інші.), дослідження
індивідуальних стратегій категоризації (теорія когнітивного
темпу Дж. Кагана), когнітивні теорії особистості (теорія
індивідуальних понятійних систем О. Харві, Д. Ханта,
X. Шродера, а також теорія персональних конструктів
Дж. Келлі).
Надалі стильові характеристики вивчали на методологічній
основі когнітивного (Дж. Брунер, Г. Віткін, Дж. Клейн, Ч. Нозал) і
персонологічного (А. Адлер, Дж. Ройс) підходів. У російській та
українській психології стиль розглядають у контексті
дослідження індивідуально-типологічних відмінностей і теорії
діяльності (В. Мерлін, Є. Климов, І. Ільїн). На методологічній
основі когнітивного підходу було сформульовано визначення
когнітивного стилю.
Індивідуальний когнітивний стиль – властиві людині
індивідуально-своєрідні способи оброблення інформації
про своє оточення.
Сучасні психологи стильові характеристики виокремлюють
у всіх галузях науки. Вони довели свою високу евристичність
при описуванні особливостей взаємодії людини з предметами,
суб'єктами і способами розв'язання життєвих або розумових
завдань. Тому стильові характеристики розглядають як
індивідуальний спосіб взаємодії зі світом загалом.
У вітчизняній науці важливе значення має поняття «стиль»,
за допомогою якого описують індивідуальність у динаміці.
Залежно від локалізації якості, яка компенсується або
видозмінюється, розрізняють стилі спілкування, когнітивні стилі
(способи реалізації задатків), стилі професійної діяльності.
Підпорядковуючись та інтегруючись у єдину систему, вони
утворюють стиль людини, який характеризує індивідуально
особливе з погляду оптимальності, адаптивності і
результативності її взаємодії із середовищем.
119
Вітчизняний дослідник Л. Дорфман пропонує розглядати як

основу для виокремлення стилів форми активності людини. Він
наголошує, що одні стилі активності з погляду їх детермінації
зміщені до полюса суб'єкта (співзвучні зі стилями особистості і
позначені як індивідуальні), інші - до полюса об'єкта (подібні до
індивідуального стилю, їх називають екологічними). Стильові
характеристики людини охоплюють як особливості внутрішньої
динаміки індивідуальності, так і напрями взаємодії із зовнішнім
світом (фрагмент, який вибирає з нього суб'єкт, Л. Дорфман
називає метаіндивідуальним світом). Тобто стиль – це
фенотипічне утворення, що пов'язує суб'єкта з об'єктами і
визначає як процес, так і результат їх взаємодії.
Дослідник девіантної поведінки В. Кондратенко
виокремлює такі стилі життя: гедоністичний (прагнення до
реалізації своїх потреб), аскетичний (намагання знизити
інтенсивність своїх потреб), споглядальний (орієнтація на
зовнішні враження, реалізація прагнення спростити відносини зі
світом), діяльнісний (прагнення до самовдосконалення і
всебічного розвитку) і наголошує, що аскетичний стиль
властивий убивцям, а споглядальний – злодіям.
Вихідні положення теорії когнітивного стилю формувалися
поступово. Ідею про існування стійких відмінностей у способах
сприйняття і мислення сформулював у 1951 р. Дж. Клейн, а
термін «когнітивний стиль» запропонував Р. Гарднер. Психолог
Принстонського університету (США) Генрі Віткін збагатив
уявлення гештальтпсихології про поле і польову поведінку
ідеєю індивідуальних відмінностей. Дослідники приділяли увагу
таким поведінковим параметрам, як залежність – незалежність
від поля, імпульсивність – рефлективність, аналітичність –
синтетичність, або концептуальна диференційованість,
вузькість – широта категоризації, когнітивна складність –
простота. Перші результати довели, що йдеться про
психологічну реальність, вивчення природи якої не можна
обмежити розумінням стилю тільки як когнітивної змінної.
У радянській диференціальній психофізіології було
розроблено концепцію індивідуального стилю діяльності (ІСД) –
зумовлену типологічними особливостями нервової системи
120
стійку систему способів оптимального здійснення діяльності.

Особливістю цієї концепції є зосередження на адаптивній
функції стилю, у структурі якого виокремлюють два компоненти:
психофізіологічний і психологічний.
Індивідуальний стиль діяльності (ІСД) – властива
індивіду система навичок, методів, прийомів, способів
розв'язання завдань певної діяльності, що забезпечує більш-
менш успішне її виконання.
Людина, свідомо або стихійно мобілізуючи свої цінні для
роботи якості, одночасно компенсує або долає ті, які
перешкоджають досягненню успіху. Унаслідок цього
формується індивідуальний стиль діяльності – неповторний
варіант типових для певної людини прийомів роботи у звичних
для неї умовах. У руслі цього напряму вивчають стилі моторної
активності, стилі емоційної поведінки, спілкування і керівництва,
стилі вольової активності та саморегуляції, проте гіпотез, що
розглядають стиль як цілісну структуру індивідуальності, досі
невисунуо.
Одне з найважливіших завдань навчання полягає в тому,
щоб допомогти людині знайти стиль діяльності, найбільш
відповідний її індивідуальним особливостям.
2. Теорії, дослідженням когнітивних стилів

Теорія психологічної диференціації
У працях Г. Віткіна поняття когнітивного стилю
формувалося в межах розвитку гештальтпсихологічних уявлень
про поле (предметне і соціальне оточення) й поведінку в ньому.
За даною теорією, у різних людей чинник впливу поля
проявляється неоднаково.
Поведінка одних більше залежна від поля – полезалежний
тип поведінки, інших – орієнтована на внутрішню активність –
поленезалежний тип поведінки.
На думку Г. Віткіна, найважливішим аспектом психічного
розвитку є рівень психологічної диференціації, що виявляється
у ступені артикулювальне (ясності, розчленованості, виразності)
досвіду.
121
Відповідно можна говорити про артикулювальний –

структурований, аналітичний або глобальний – синтетичний
підхід до поля. Рівень психологічної диференціації суб'єкта
проявляється в таких основних психологічних сферах:
– інтелектуальне функціонування. Спочатку когнітивний
стиль «полезалежність – поленезалежність» був описаний на
матеріалі перцептивної діяльності й визначений як «здатність
виокремлювати релевантну деталь у складному просторовому
образі». Згодом перцептивну артикуляцію почали розглядати
як окремий прояв структурованої здатності в інтелектуальній
діяльності загалом. Якщо людина активно перетворює
ситуацію, то це означає, що вона використовує артикульований
(поленезалежний) підхід до поля. Цю відмінність у способах
організації інтелектуальної діяльності позначили терміном
«когнітивний стиль» у широкому значенні;
– артикулювальне уявлення про своє фізичне тіло (у
вигляді усвідомлення його складових частин, їх співвідношень,
зовнішніх меж);
– відчуття особистої автономності. Воно відображає
зростання диференціації «образу-Я» і виявляється в
особливостях міжособистісної взаємодії. Полезалежні особи
схильні до інтерперсональної орієнтації, а поленезалежні - до
інтраперсональної. Порівняно з незалежними від поля людьми
залежні надають перевагу спілкуванню (соціальним джерелам
інформації, колективним формам діяльності, делікатній і
уважній манері ставлення до інших, "коротким" дистанціям у
спілкуванні, готовності довіряти авторитетам).
За низького рівня психологічної диференціації домінують
неспеціалізовані захисти у формі негативізму і витіснення. За
високого – спеціалізовані захисти у формі ізоляції,
інтелектуалізації і проекції. Було виявлено, що поленезалежний
тип поведінки характеризується переважанням активності лівої
(аналітичної) півкулі головного мозку, а також інтегрованою
взаємодією обох півкуль (наприклад, поленезалежні
респонденти краще справляються з лінгвістичним завданням,
коли воно адресоване в праву півкулю через ліве вухо).
122
Теорія когнітивних контролів.

Поняття когнітивного контролю вивчали співробітники
Менінгерської клініки Р. Гарднер, Ф. Хольцман, X. Шлезінгер,
Дж. Клейн.
Когнітивні контролі – це індивідуально-своєрідні
способи сприйняття, категоризації та інтерпретації дійсності.
Було описано шість когнітивних контролів (когнітивних стилів у
сучасній термінології): діапазон еквівалентності, широта
категорії, ригідний – гнучкий пізнавальний контроль,
толерантність до нереалістичного досвіду, фокусувальний
контроль, згладжування – загострення.
Згідно з традиційною психоаналітичною точкою зору,
індивідуальні відмінності у пізнавальній діяльності – це
«спотворене відображення» реальності, оскільки потреби
(афекти, потяги) проектуються на основні пізнавальні процеси,
породжуючи ефекти психологічного захисту. Когнітивні контролі
відрізняються від психологічного захисту за функціями і
джерелами. Як вільні від конфлікту процеси вони забезпечують
реалістично адаптивні форми відображення і оптимальний тип
інтелектуальної адаптації в певній життєвій ситуації.
Р. Гарднер і його співавтори наголошували, що для
прогнозування індивідуальної поведінки слід брати до уваги
комплекс когнітивних контролів, тобто когнітивний стиль.
Теорія когнітивного темпу
Дж. Каган описав стійкі переваги в способах категоризації
зображень людей і предметів і виокремив три основні стратегії
категоризації:
– аналітико-описову (об'єднання зображень
здійснюється на основі подібності їх конкретних ознак або
окремих деталей, наприклад «люди з рудим волоссям»);
– тематичну (включає угруповання, засновані на
ситуативних або функціональних відносинах, наприклад
«чоловік, дружина, хлопчик - це сім'я»);
– категоріально-підсумкову (зображення об'єднуються
на основі деякої категоріальної думки з використанням
загальної категорії, наприклад "одна професія", "атлети").
123
За даною теорією, діти, схильні до аналітичного способу

категоризації, краще контролюють свою інтелектуальну
поведінку, уважніші при виконанні завдань, тобто діють
рефлективно і навпаки, діти, не схильні до тематичного способу
категоризації, демонструють імпульсивність. Існують
індивідуальні відмінності у когнітивному темпі (у швидкості
прийняття рішень): імпульсний стиль співвідноситься зі швидким
прийняттям рішень, рефлективний - з повільним.
Фактор когнітивного темпу Каган пов'язував з фазами
процесу розв'язання завдань: поєднанням можливих гіпотез і
оцінюванням прийнятого рішення. Іншими словами, імпульсний
– рефлективний стилі пов'язані із етапами вибору гіпотез і
обґрунтування рішень.
Теорія когнітивного темпу зосередилася на динамічних
характеристиках інтелектуальної діяльності, зокрема на
швидкості прийняття рішень як детермінанті індивідуальних
відмінностей. Когнітивний тип В. Каган пов'язував з
особливостями мотиваційно-афективної сфери особистості:
орієнтацією на швидкий успіх (схильність до імпульсного стилю)
або тривогою щодо можливості зробити помилку (схильність до
рефлективного стилю).
Когнітивні теорії особистості
Ці теорії стверджують, що особистісні риси і своєрідність
індивідуальної поведінки пояснюють особливості сприйняття,
розуміння і пояснення людиною дійсності. З цього погляду
принциповим було розмежування змістових і структурних
аспектів пізнавальної сфери («про що» людина думає і «як»
вона думає).
О. Харві, Д. Хант і X. Шродер вважали, що основним
посередником між ситуаційними діями і диспозиціями є концепт,
за допомогою якого отримане враження кодують, перетворюють
або оцінюють. Одиничні поняття утворюють систему понять.
Рівень структурної організації індивідуальної понятійної системи
визначений співвідношенням процесів диференціації та
інтеграції, що, у свою чергу, виявляється в конкретному або
абстрактному способі (стилі) концептуалізації дійсності.
124
Конкретність характеризується мінімальним рівнем

розвитку процесів диференціації й інтеграції понять,
абстрактність - максимальним.
«Конкретним особам» властиві такі психологічні якості:
схильність до чорно-білого мислення, залежність від статусу й
авторитету, нетерпимість до невизначеності, стереотипність
думок, висока контрольованість поведінки фізичними
характеристиками ситуації тощо;
«Абстрактним особам» – орієнтація на внутрішній досвід
при поясненні причин подій, схильність до ризику, незалежність,
здатність гнучко змінювати свою поведінку, креативність тощо.
За теорією особистісних конструктів Дж. Келлі, людина
оцінює і прогнозує дійсність на основі організованого
суб'єктивного досвіду, представленого у вигляді системи
конструктів.
Конструкт – це суб'єктивна шкала, за допомогою якої
людина може оцінити, як два або декілька об'єктів схожі між
собою, а отже, відмінні від третього об'єкта або кількох інших
об'єктів. Тому конструкт як біполярна суб'єктивна вимірювальна
шкала реалізовує одночасно дві функції: узагальнення
(виявлення подібності) і зіставлення (виявлення відмінностей),
наприклад конструкти «добродушний – злобливий», «розумний
– дурний», «пізнаваний – непізнаваний», «можна довіряти - не
можна довіряти» та інше.
Когнітивна складність індивідуальної конструктивної
системи означає, що суб'єкт створює багатовимірну модель
реальності, а когнітивна простота – що розуміння й
інтерпретація того, що відбувається у свідомості суб'єкта,
здійснюються у спрощеній формі на основі обмеженого набору
відомостей. Тенденція сприймати реальність когнітивно
простим або когнітивно складним способом характеризує стійкі
переваги особистості, тому вимір «когнітивна простота –
когнітивна складність» було зараховано до категорії когнітивних
стилів.
На пострадянському просторі стилі досліджували
І. Козлова, В. Колга, А. Соловйов, М. Єгорова.
125
Отже, в широкому значенні когнітивний стиль – це

характерний для особистості спосіб вивчення реальності, у
вузькому значенні – індивідуально-своєрідні способи
перероблення інформації про своє оточення. Фактично
становлення стильового підходу стало свідченням
трансформації предмета психології пізнання: якщо раніше в
центрі уваги були загальні закономірності пізнавальної
діяльності, то тепер - механізми індивідуальних відмінностей
між людьми в способах пізнання навколишньої дійсності.
3. Психологічна характеристика основних когнітивних

стилів
Когнітивний стиль – відносно стійкі індивідуальні
особливості пізнавальних процесів особистості, які
проявляються у використанні особичтістю певних пізнавальних
стратегій. Визначено такі характеристики когнітивних стилів
Полезалежність – поленезалежність
Тенденція контролювати вплив зорового поля за рахунок
опори на внутрішній досвід і легко виокремлювати частину зі
складної фігури отримала назву «поленезалежність» (ПНЗ), а
тенденція покладатися на зовнішнє видиме поле і зазнавати
труднощів при виділенні частин із цілого – «поле залежність»
(ПЗ).
Г. Віткін визначав ПЗ – ПНЗ як структурну здатність у
сприйнятті. Вона співвідноситься з такими показниками
інтелектуальної діяльності, як «гнучкість завершення
гештальту» за Л Терстоуном (завдання: відшукати просту
деталь у ряді складних геометричних фігур тощо); «адаптивна
гнучкість» за Д. Гілфордом (завдання на кмітливість: знайти
суперечність у проблемній ситуації або змінити задане
розташування сірників з метою отримання певної геометричної
фігури); успішність виконання просторових субтестів шкали
Векслера («Кубики» і «Складання фігур»); успішність
розв'язання задач К. Дункера (здатність долати «функціональну
фіксованість») і А. Лачинса (здатність переходити від старих
способів розв'язання завдань за зміни умов). На думку
126
Г. Віткіна, всі психологічні вимірювання (у тому чеслі. ПЗ - ПНЗ)

певною мірою характеризують здатність долати складно
організований контекст.
Проте з часом з'ясували, що показники ПЗ - ПНЗ
стосуються ширшого спектра проявів інтелектуальної
активності, зокрема навчання. Незалежні від поля люди
включаються в процес навчання радше як його активні
учасники, ніж як глядачі. Тому ефективності навчання
поленезалежних осіб сприяє внутрішня мотивація, а
полезалежних – зовнішнє підкріплення.
ПЗ - ПНЗ впливає на роботу з текстом: поленезалежні учні
мають переваги, коли текст потребує переструктурування і
реорганізації.
У сфері міжособистісних стосунків полезалежні особи
чутливіші до соціальної інформації, доброзичливі і товариські,
схильні тримати коротшу фізичну дистанцію в умовах реального
спілкування, прагнуть підтримки і допомоги, прислухаються до
думки авторитетів. У свою чергу, поленезалежним особам
властиві протилежні психологічні якості.
Оскільки полезалежні особистості мають корисніші в
міжособистісних стосунках установки і якості, то, на думку
Г. Віткіна, можна говорити про більшу розвиненість у них
соціальних здібностей. Це є доказом біполярної природи
когнітивного стилю: полюс ПНЗ свідчить про інтелектуальну
компетентність особистості, а полюс ПЗ - про соціальну. Згодом
Г. Віткін розширив трактування ПЗ - ПНЗ, зробивши акцент на
характері спрямованості суб'єкта: на зовнішні фактори
(тенденція бути полезалежним) або на внутрішні (тенденція
бути поленезалежним).
Вузький – широкий діапазон еквівалентності
Цей когнітивний стиль характеризує індивідуальні
відмінності в схильності використовувати або багато, або мало
категорій при сприйнятті подій (тобто демонструвати при
оцінюванні об'єктів строго деталізовані критерії або навпаки –
узагальнені). Вітчизняні автори цей стильовий параметр
інтерпретують як «аналітичність» (здатність виявляти
127
відмінності в ряді об'єктів) і «синтетичність» (схильність

виявляти схожість у ряді об'єктів).
Р. Гарднер і співавтори наголошують, що вузький діапазон
еквівалентності співвідноситься: близькістю вільних асоціацій до
слова-стимулу; буквальністю відтворення і меншою
оригінальністю в розповідях по ТАТ (тематичний
апперцептивний тест); тенденцією наближати свої оцінки до
деякої середньої величини; перевагою простих, симетричних
фігур у тесті Баррона - Велша, а також схильністю пропонувати
одноманітні відповіді при виконанні тесту Способи використання
предмета Дж .П. Гілфорда.
Отже, аналітичність можна тлумачити як наслідок
використання жорстких суб'єктивних критеріїв або оцінних шкал
з малою ціною поділу, а синтетичність – як результат
використання м'яких критеріїв або слабо-диференційованих
оцінних шкал.
Особи з широким діапазоном еквівалентності
(«синтетикий») в тесті Роршаха дають більше відповідей у
зв'язку з різними аспектами людського життя, більше виділяють
цілісних людських фігур, у них більше відповідей типу «людські
рухи». При описуванні картинок ТАТ у «синтетиків» переважає
звернення в минуле, тобто орієнтація на пошук причин того, що
відбувається.
Вузькість - широкість категорії
Вона відображає ступінь диференційованості однієї
категорії (різні варіації значення категорії «великий», ступінь
розмежування різних відтінків «червоного кольору»). Вузькі
категоризатори схильні специфікувати свої враження і
обмежувати галузь вживання категорії, а широкі – підводити під
одну категорію велику кількість прикладів, що її підтверджують.
Ригідний - лабільний (гнучкий) пізнавальний контроль
Він характеризує ступінь суб'єктивного відчуття складності,
яким супроводжується перехід від одної діяльності до іншої.
Ригідний контроль свідчить про неможливість швидкого
переходу з однієї пізнавальної функції на іншу в ситуації
когнітивного конфлікту через низький ступінь їх автоматизації,
128
гнучкий - про відносну легкість такого переключення завдяки

високому ступеню автоматизації.
Толерантність до нереалістичного досвіду
Вона проявляється в ситуаціях невизначеності,
суперечності, двозначності, припускає можливість прийняття
вражень, що не відповідають або навіть суперечать тим
знанням, що людина має оцінювати як правильні та очевидні.
Не толерантні до нереалістичного досвіду особи в
завданнях на сортування схильні формувати групи об'єктів за
стандартними, передбачуваними ознаками, задавати багато
уточнюючих запитань при аналізі невизначених
інтерперсональних ситуацій.
Вузькість - широкість сканування
Цей стиль виявляється в індивідуальних особливостях
розподілу уваги, які характеризують широту охоплення аспектів
ситуації і точність врахування її релевантних (міра відповідності
отримуваного результату бажаному) ознак. Спочатку він мав
назву «фокусувальний контроль», оскільки першочерговою
вважали здатність випробовуваного концентруватися на
об'єктивно заданих характеристиках стимулу. Його замінив
«сканувальний контроль», бо фокусування уваги ґрунтувалося
на постійному скануванні видимого поля.
Індивідуальні особливості в скануванні зумовлюють
відмінності в станах уваги (тобто відмінності в кількості
інформації, яка збирається до висловлювання думки) і здатності
пригнічувати (вгамовувати) імпульсну експресію.
Полюс широкого сканування позитивно корелює з
фактором Кеттела «добре моральне виховання» і негативно – з
фактором Айзенка «імпульсивність». Вузькі сканувальники
описують себе як людей емоційних, широкі – показують менш
виражену інтерференцію в методиці Струпа, тобто краще
контролюють вербальні реакції. Висловлюють припущення про
те, що екстенсивність сканування є проявом дії загальнішого
механізму, а саме: здатності гальмувати, стримувати власну
імпульсну активність.
129
Загострювання-залагодження
Йдеться про особливості зберігання у пам'яті
запам'ятованого матеріалу. У «згладжувачів» збереження
матеріалу супроводжується його спрощенням, втратою
деталей, забуванням фрагментів. У пам'яті «загострювачів»
відбувається виокремлення, акцентування специфічних деталей
і особливостей матеріалу, що запам'ятовується.
«Згладжувачам» властиві пасивність, консерватизм, відсутність
почуття суперництва.
Імпульсивність - рефлективність
Цей когнітивний стиль (схильність приймати рішення
швидко або поволі) найяскравіше проявляється за
невизначеності, коли потрібно здійснити правильний вибір з
безлічі альтернатив. Імпульсні особистості схильні швидко
приймати рішення, не перевіряючи гіпотез, без урахування
альтернатив. Рефлективним особистостям властиві
сповільнений темп прийняття рішень, уточнення гіпотез на
основі ретельного вивчення альтернатив. Рефлективні
витрачають більше часу на ухвалення рішення за рахунок
ретельнішого розгляду фігур, фіксації і порівнювання їх, на
оцінювання своїх гіпотез, водночас вони збирають більше
Для полюса рефлективності характерні такі особливості
інтелектуальної діяльності: використання продуктивніших
стратегій розв'язання задач; вищий рівень пам'яті у вигляді
інтроспективного знання про особливості власних стратегій
запам'ятовування; поленезалежність; високі показники
навчальної успішності, відсутність труднощів у читанні,
розвиненість мови, враженість вербального контролю над
своєю поведінкою.
Конкретна - абстрактна концептуалізація
Характеризує індивідуальні відмінності в особливостях
інтерпретації (концептуалізації), зумовлених рівнем розвитку
диференціації та інтеграції понять у межах індивідуальної
понятійної системи. Полюс «конкретності» характеризується
незначним ступенем диференціації та інтеграції понять, полюс
абстрактності - високим.
130
Полюс «абстрактності» співвідносять із високим

вербальним інтелектом (за методикою Векслера), когнітивною
складністю (за репертуарним тестом), низьким рівнем
догматизму та авторитарності, поленезалежністю (за тестом
«Включені фігури»), кращою успішністю в розв'язанні завдань
на формування понять (за методикою Брунера), високими
показниками креативності (за поєднанням оригінальності і
реалістичної спрямованості).
Цей когнітивний стиль пов'язаний із структурною
організацією понятійної сфери суб'єкта. На думку Ч. Нозала,
конкретна концептуалізація означає тенденцію до ізолювання
ідей, основану на дискретному, жорсткому, непересічному
наборі понять; абстрактна – припускає існування взаємозв'язку
понять, основаного на варіативному і гнучкому їх
упорядковуванні. Відповідно перший стиль характеризується
логікою окремих понять, тоді як другий – логікою семантичних
просторів (Ч. Нозал).
Когнітивна простота - складність
Людина розуміє, інтерпретує, оцінює і прогнозує дійсність
на основі певним чином організованої системи особистісних
конструктів (Дж. Келлі). Конструкти як спосіб диференціації
об'єктів можна застосувати для оцінювання іншої людини, самої
себе, ситуацій, предметів.
Високий ступінь складності конструктивної системи
означає, що людина будує сприйняття ситуації, виділяючи в ній
безліч взаємопов'язаних аспектів, низький – що вона це робить
у спрощеній формі, оперуючи обмеженою інформацією.
Дані про зв'язок когнітивної простоти - складності з різними
особистісними і поведінковими проявами суперечливі. Деякі
автори зазначають, що полюс когнітивної складності пов'язаний
із більшою точністю в оцінюванні себе та інших людей,
ефективністю у спілкуванні, успішністю розв'язання завдань
тощо, а інші співвідносять його з тривожністю, догматизмом,
ригідністю, меншою соціальною адаптованістю. Такий самий
неоднозначний і психологічний портрет когнітивно простих
суб'єктів.
131
Останнім часом у дослідженнях когнітивних стилів

з'явилися нові тенденції. Насамперед розширився перелік тих
індивідуальних відмінностей, які розглядають як когнітивні стилі.
До них відносять: конвергентність - дивергентність (вузький,
фокусований, логічний або широкий, відкритий, асоціативний
спосіб розв'язання проблем); внутрішній - зовнішній локус
контролю (відмінності в орієнтаціях на себе або чинники
оточення); адаптивність - інноваційність (перевага
конвенціональних, відомих процедур або схильність
переформулювати, виділяти нові перспективи при подоланні
проблем); вербалізацію - візуалізацію (надання переваги у
використанні вербальної або візуальної стратегії в процесі
перероблення інформації).
Розширюється значення терміна «стиль», виокремлюють
стилі інтелектуальної діяльності, індивідуальні відмінності між
людьми в характері постановки і розв'язання проблем
(Р. Стернберг, Є. Григоренко), а також стилі учіння, що
виявляються в наданні переваги певним способам навчальної
діяльності школярів (Б. Лу. Лівер).
4. Індивідуальний стиль діяльності

Індивідуальний стиль діяльності визначається своєрідністю
дій, що застосовуються для здійснення мети. У вітчизняняній
психології індивідуальний стиль діяльності розглядається у
працях Е. Климова, В. Мерліна, А. Леонтьєва, Н. Лейтеса та
іншіх.
Індивідуальний стиль діяльності – стійка
індивідуально-специфічна система психологічних засобів,
прийомів, навичок, методів, способів виконання тієї чи іншої
Можливість різних індивідуальних стилів діяльності
визначена існуванням «зони операційної невизначеності», що
допускає вибір різних способів виконання тієї чи іншої
діяльності. Інтенсивність мотивації до діяльності визначає
наявність і ступінь вираженості індивідуального стилю
діяльності. Він дозволяє людям з різними індивідуально-
типологічними особливостями нервової системи, різною
132
структурою здібностей, темпераменту, характеру домагатися

однакової ефективності при виконанні однієї і тієї ж діяльності
різними способами, компенсуючи при цьому індивідуальні
особливості, що перешкоджають досягненню успіху. У той же
час індивідуальний стиль діяльності може бути неоптимальним
з погляду ефективності діяльності.
Найбільш загальновизнаними формальними ознаками
індивідуального стилю діяльності можна вважати наступні:
стійка система прийомів і способів діяльності; система
обумовлена визначеними особистими якостями; система є
засобом пристосування до об'єктивних вимог.
Відповідно до досліджень Е. Клімова виокремлюють такі
особливості структури індивідуального стилю діяльності:
– Ядро – такі особливості, які стихійно виникають з
урахуванням наявних проблем людини топологічних
властивостей нервової системи. Вони визначають перший
пристосувальний ефект і визначають напрям подальшої
взаємодії з середовищем. Але вони не забезпечують усього
необхідного пристосувального ефекту, і в міру необхідності
виникає інша група.
– Прибудова – особливості які доповнюють першу
групу і виробляється протягом свідомих чи стихійних пошуків.
Наприклад, в людини виникає прагнення доведення розпочатої
роботи до її завершення.
Серед особливостей такого роду, що складають ядро
індивідуального стилю, завжди виявляються дві їхні категорії:
особливості, що сприяють успіху в даній ситуації їх можна
позначити літерою «А»), і особливості, що протидіють успіху
(«Б»), При цьому варто підкреслити чисто функціональний
характер цього розподілу, тобто та сама особливість діяльності
може виявитися в одному випадку в категорії «А», в іншому –
категорії «Б» в залежності від характеру об'єктивних вимог.
Перевага одноманітних неквапливих рухів в інертних виявиться
в категорії «А», наприклад при ручному поліруванні виробу, і в
категорії «Б», якщо стоїть задача терміново і часто змінювати
характер рухів, наприклад при утриманні рівноваги на хитливій
опорі.
133
Якщо ми маємо справу з особливістю, що протидіє

успішному здійсненню діяльності, то рано чи пізно, стихійно чи
свідомо вона «обростає» компенсаторними механізмами. Так,
зумовлена інертністю недостатня моторність відшкодовується
передбачливістю, більш високим рівнем орієнтованої діяльності.
Обумовлена рухливістю зниження опірність дії монотонній
ситуації компенсується тим, що людина штучно різноманітить
свою діяльність.
Однак у міру наявності в людини типологічно обумовлених
особливостей діяльності, що сприяють успішному її виконанню,
виникають і інші елементи прибудови до ядра стилю, а саме
пошуки і максимальне використання всіх можливостей, що
відкриваються у зв'язку з цією категорією особливостей
діяльності. Так, наприклад, інертні спортсмени-акробати
віддають перевагу вправам, що включають статичні пози,
повільні і плавні рухи, і досягають тут найбільшого ефекту.
Робітники-верстатники інертного типу доводять до досконалості
стереотипну упорядкованість робочого місця і систематичність у
роботі. Рухливі максимально використовують свої швидкісні
ресурси і здатність часто переключатися з однієї ситуації на
іншу і саме на цьому шляху «знаходять себе». Таким чином,
серед особливостей, що складають прибудову до ядра
індивідуального стилю, також можна виділити дві категорії:
особливості, що мають компенсаторне значення («В»), і
особливості, пов'язані з максимальним використанням
позитивних пристосувальних можливостей («Г»).
Таким чином, показником сформованості індивідуального
стилю діяльності є в більшій мірі розвинуті і виражені,
особливості, що відносяться до категорій «А», «В», «Г», і менше
особливості категорії «Б».
– Група «А», – особливості діяльності, що сприяють успіху.
– Група «В», – особливості, що мають компенсаторні
можливості.
– Група «Г», – особливості діяльності що, пов’язані із
максимальним використанням позитивних
пристосувальних можливостей.
134
– Група «Б». – особливост що перешкоджають успіху у

Якби індивідуальний стиль діяльності в праці, навчанні,
спорті однозначно визначався комплексом природних
особливостей людини, то задача опису його детальної
структури, класифікації і навіть передбачення його
особливостей була б відносно простою. Однак такого
індивідуального стилю просто не існує. Якщо ж під
індивідуальним стилем розуміти інтегральний ефект взаємодії
людини з предметним і соціальним середовищем, то більш
нагальною уявляється трохи інша задача, а саме – в кожному
конкретному випадку вміти швидко розпізнати, де є, чи де
повинен бути сформований індивідуальний стиль, під яким
розуміється якась (не обов'язково всеосяжна) система
індивідуально-своєрідних прийомів і способів вирішення задачі
(буде задача руховою чи гностичною, чи буде вона припускати
взаємодію з речами або людьми, чи буде пов'язана із
однократними або повторюваними різноманітними чи
монотонними діями, чи вимагатиме окремих реакцій або реакцій
складного ієрархічного плану поведінки — усе це залежить від
збігу обставин). Найбільш загальний шлях, що веде до ситуацій,
де наявний чи можливий індивідуальний стиль, полягає у
наступному:
1. Необхідно виділити, визначити конкретну систему
«суб'єкт-об'єкт» і визначити той бажаний стан, до якого вона
повинна прийти (інакше кажучи, указати мету керування).
2. Виділити якнайбільше істотних умов, від яких залежить
досягнення бажаного результату.
3. Визначити такі керуючі впливи, по відношенню до яких
яка-небудь типологічна властивість чи сполучення
властивостей є по своєму біологічному змісту протидіючим
фактором (наприклад, частому переключенню уваги протидіє
інертність, швидкості реагування, тривалому підтримуванню
уваги в монотонній обстановці – рухливість.
4. Крім того, виділити і такі особливості діяльності, по
відношенню до яких визначені типологічні особливості є
135
сприятливим чи хоча б нейтральним (явно не протидіючим)

фактором.
Після того як усе це зроблено, залишається шукати шляхи
управління формуванням індивідуального стилю за рахунок
конструювання необхідних елементів прибудови до його ядра.
Формування індивідуального стилю просуває особистість на усе
більш високі рівні здійснення діяльності, а отже, і сприяє
обґрунтованій реалізації принципу «від кожного по здібностях».
Отже існують два шляхи формування стилю діяльності:
– стихійний – вибір індивідом того чи іншого способу
діяльності за відсутності чіткого раціонального пояснення свого
вибору
– цілеспрямований – полягає у використанні механізмів
наслідування, аналізу власних сильних і слабких сторін,
формування певного стилю у результаті педагогічних впливів.
Механізмами становлення індивідуального стилю
діяльності є адаптація, компенсація і корекція.
Вироблення стилю діяльності, неадекватного
психофізіологічним особливостям людини, призводить до
уповільнення росту майстерності – слабшого засвоєння певних
технік, більш повільного формування рухових навичок,
загальної незадоволеності процесом навчання, більшою
стомлюваністю, енергетичним витратам.
ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ ДО ІІІ РОЗДІЛУ
ТЕМА. Асиметрія півкуль та індивідуальні відмінності
Мета : сформувати у студентів знання про асиметрію
півкуль, про функції правої та лівої півкуль, теорії походження
асиметрії.
План
1. Асиметрія мозку – основні поняття (латералізація,
функціональна асиметрія).
136
2. Розвиток поглядів на вивчення функціональної

асиметрії.
3. Теорії виникнення функціональної асиметрії.
4. Профіль функціональної асиметрії.
5. Основні функції півкуль та зв’язок між ними.
6. Моторна сенсорна та психічна асиметрія
Завдання для самостійної роботи:

1. Зробити таблицю основних поняття теми.
2. Законспектувати основні положення теорій про
міжфункціональну асиметрію.
3. Розкрийте сутність методів дослідження
функціональної асиметрії мозку(експериментально-
психологічні, фізіологічні).
4. Зробити таблицю розподілу функцій правої та лівої
півкуль.

1. Складіть типовий «середній » психологічний портрет
правші і лівші. Зверніть увагу на відмінності їх
емоційного світу.
2. У чому появляється функціональна асиметрія півкуль
головного мозку. Назвіть ознаки домінування однієї з
півкуль.
3. Назвіть фізіологічні та психологічні методи вивчення
функціональної асиметрії мозку.
1. Вплив функціональної асиметрії на розвиток
індивідуальних особливостей.
2. Вплив функціональної асиметрії на розвиток мовлення
3. Ліворукість та її походження
4. Патологія функціонування асиметрії
137
1. Диференційна психологія / За загальною редакцією
С.Д Максименка. Підручник. – К.: Видавничій Дім
«Слово», 2013. – С. – 378 – 412.
2. Ильин Е.П. Диференциальная психофизиология /
Евгении Павлович Ильин – СПб.Питер : 2001. С. – 263
– 313.
учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений /
Оксана Олександровна Кандрашихина – К.: 2009. – С.
59– 66.
4. Нартова – Бочавер С.К. Дифференциальная
психология: учеб. пособие для студ. высш. учеб.
заведений / Софья Кимовна Нартова – Бочавер – М. :
Флинта, 2003. – С. – 91 – 92.
ТЕМА. Диференціальна когнітологія як напрям
диференціально-психологічних досліджень
Мета: сформувати у студентів знання про
диференціальну когнітологію як напрям диференціально-
психологічних досліджень, про індивідуальні особливості
когнітивних процесів (уяви, мислення пам’яті, сприймання та
інші ).
1. Диференціація сенсорних та сенсорно моторних реакцій
немовлят.
2. Дослідження Ж. Піаже стосовно вікових особливостей
дитячого мислення.
3. Вікові відмінності пізнавальних процесів та особистісний
якостей.
4. Психологічні стилі як комплекс форм моторної активності.
5. Індивідуальні параметри сприйняття.
6. Диференціація уявлень і уяви.
7. Індивідуальні особливості уваги і пам’яті.
138

1. Стильові характеристики мислення.
2. Законспектуйте основні положення концепцій сприйняття.
3. Заповніть таблицю Класифікації психічних розладів у
дитячому і підлітковому віці на основі Міжнародної
класифікації хвороб МКХ10.
Рівень розвитку Вербальне визначення Межі ІQ

інтелекту
1. Дуже високий рівень Інтелект набагато ІQ>129
перевищує середній
рівень

1. Поясніть чому уявлення є детермінантами відмінностей в
образній сфері людей.
2. Як проявляється індивідуальна варіативність в операціях
зі значеннями.
3. У яких видах активності суб’єкта найчастіше
проявляються індивідуальні відмінності психомоторних
стилів.
Повідомлення й доповіді:
1. Детермінанти та індивідуальні характеристики
особливостей мислення.
2. Теорії, присвячені проблемі геніальності. Методи
вивчення геніальності.
3. Розумова неповноцінність. Навчання й реабілітація.
4. Навчання в школі й розумові здібності.
пособие для студ. высш. учеб. заведений / А Анастази
– М. : Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001. – С.484 – 488.
139

диагностика / А.В. Батаршев: М. : Изд-во ВЛАДОС-
ПРЕСС, 2001. – С. 71 – 82.
3. Ильин Е.П. Диференциальная психофизиология /
Евгении Павлович Ильин – СПб. Питер, 2001. –
С. 151– 158.
Олександровна Кандрашихина – К. : 2009 – С. 33 – 36.
5. Палий А.А.Диференціальна психологія / Анатолій
Андрійович Палій – К. : 2001. – С. 214 – 225.
ТЕМА. Диференціальна психологія здібностей і
інтелекту
Мета: сформувати у студентів знання про історію
досліджень проблеми психології здібностей та інтелекту,про
сутнісні характеристики здібностей, типи інтелектуальних
здібностей.
План
1. Сутність і характеристика здібностей.
2. Історія досліджень проблематики психології здібностей.
3. Зв'язок здібностей із їх задатками і обдарованістю.
4. Типи інтелектуальних здібностей і обдарованості.
5. Талант.
6. Розумова відсталість і деменція.
Завдання для самопідготовки

1. Назвіть типи інтелектуальних здібностей.
2. Назвіть типи інтелектуальної обдарованості
3. Дайте визначення «талант», «компетентність»,
«мудрість», «геніальність», «розумова відсталість».
140
4. Охарактеризуйте основні види здібностей.

1. Доведіть, що здібності як властивість особистості є
продуктом суспільного розвитку.
2. Що дає можливість людині нижчого рівня здібностей до
певної діяльності виконувати її краще, ніж людині більш
здібній? Які психічні якості особистості роблять це
можливим.
3. Чи можливий високий рівень розвитку спеціальних
здібностей в інтелектуальній сфері на фоні низького рівня
розвитку здібностей? Який зв’язок існує між спеціальними
та загальними здібностями.
4. Чи можна фактичний успіх у певній діяльності розглядати
як вияв здібностей до неї.
1. Мудрість як форма інтелектуальної зрілості
2. Геніальність як форма обдарованості
3. Теорії геніальності
4. Вимоги при тестуванні здібностей
пособие для студ. высш. учеб. заведений А Анастази – М. :
Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001. – С. 538– 593.
2. Нартова-Бочавер С.К. Дифференциальная психология:
учеб. пособие. / Софья Кимовна Нартова – Бочавер –
М. : Флинта, 2003. – С. 91 – 92.
Олександровна Кандрашихина – К. : 2009 – С. 48 – 56.
4. Палий А.А.Диференціальна психологі : навч. посіб /
Анатолій Андрійович Палій – К. : 2001. – С.231 – 274.
141

1. Диференціальна когнітологія.
2. Диференціація сенсорних та сенсорномоторних реакцій.
3. Вікові відмінності пізнавальних процесів.
4. Диференціація уявлень і уяви.
5. Індивідуальні відмінності психомоторних стилів.
6. Історія дослідження проблематики психології здібностей.
7. Типи інтелектуальних здібностей і обдарованості.
9. Тестування здібностей.
10. Психологічний зміст: задатки, здібності, обдарованість.
12. Геніальність як прояв обдарованості.
13. Індивідуальні відмінності мислення.
14. Індивідуальні відмінності пам’яті
15. Сутність та характеристика здібностей.
16. Індивідуальний стиль діяльності визначення,
особливості, характеристики.
17. Структура індивідуального стилю діяльності.
18. Основні когнітивні стилі та їх характеристика
19. Теорії дослідження основних когнітивних стилів
ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ З ТЕМ ІІІ РОЗДІЛУ

1. Індивідуальний стиль діяльності – це:
а) стійка індивідуально-специфічна система прийомів, засобів
і способів виконання тієї або іншої діяльності;
б) індивідуальний темп діяльності, обумовлений
темпераментом людини;
в) індивідуальний професійний вибір людини.
2. Когнітивний стиль – це:
а) відносно стійка індивідуальна особливість пізнавальних
процесі, яка визначається у використанні певних
індивідуальних стратегій;
б) сукупність особливостей самопізнання індивіда;
в) сукупність пізнавальних психічних процесів.
3. Який з параметрів когнітивного стилю описано?
142
«За допомогою показу респондентам певних фігур на різних

фонах були виявлені два варіанти. Одна група респондентів
активно сприймала об'єкт незалежно від його зовнішнього поля, у
інших сприйняття об'єкту сильно мінялося в залежності
від фону і положення тіл»
а) полезалежність - поленезалежність;
б) ригідність - пластичність;
в) когнітивна простота - сложність;
г) імпульсивність - рефлексивність.
4. Оберіть з перерахованих нижче властивостей ті, які
можна охарактеризувати як «функції лівої півкулі» :
а) повторювання, не спонтанна мова;
б) спонтанна мова;
в) пам'ять на форми і музику;
г) розпізнавання осіб;
д) пам'ять на слова і числа.
5. Оберіть з перерахованих нижче властивостей ті, які
можна охарактеризувати як «функції правої півкулі» :
а) розпізнавання слів;
б) центр позитивних емоцій;
в) перевага в рішенні проблем з використанням логіки
на основі аналітичного аналізу;
г) при рішенні проблем орієнтація на образний, синтетичний аналіз
6. Як називається захисний механізм психіки, що полягає у
розділенні інформації і емоцій про подію:
а) реактивна формація;
б) ізоляція;
в) конверсія;
г) раціоналізація.
7. Застосування якого методу дозволило визначити
асиметрію вже у новонароджених:
а) електроенцефалографічний;
б) прийомних дітей;
в) біографічний;
г) дихотичного прослуховування.
8. Оберіть модель яка найбільшою мірою охоплює факти,
накопиченні в галузі вивчення асиметрії:
143
а) успадкування рукояті. Закон Менделя;

б) рукість є функцією двох генів. Автори Жд. Левін і
Т. Нагілакі;
в) існування окремого гена «Правостороннього зсуву» і його
рецесивного алеля.
9. До психологічних методі дослідження функціонування
асиметрії мозку відносять:
а) моторні проби;
б) проба Розенбаха;
в) проба Аннет;
г) дихотичне прослуховування.
10. До фізіологічних методів асиметрії мозку відносять:
а) самооцінка;
б) нейропсихологічні тести;
в) динамометрія;
г) проба Аннет.
11. Функціональна асиметрія це:
а) зміщення осі симетрії у будові півкуль головного мозку,
викликане органічною поразкою;
б) характеристика розподілу психічних функцій(спеціалізації)
між правою і лівою півкулею;
в) специфічна для людини будова головного мозку, пов'язана
з промовою.
12. Здібності – це:
а) умови для успішного виконання діяльності;
б) зовнішній регулятор поведінки;
в) усвідомлена необхідність в чому-небудь;
г)вибіркове відношення до чого-небудь.
13. Схильність − це:
а) стиль поведінки в суспільстві;
б) бажання займатися якою-небудь діяльністю;
в) здатність до подолання перешкод;
г) анатомо-фізіологічна особливість людини
14. Можливість виконання якої-небудь діяльності
забезпечується:
а) вольовим характером;
б) талантом;
144
в) геніальністю;
г) задатками;
д) здібностями.
15. Як називається уміння виконувати діяльність якісно і
невимушено :
а) талант;
б) геніальність.;
в) здатність;
г) задаток.
145
РОЗДІЛ ІV. МІЖГРУПОВІ ВІДМІННОСТІ ЯК

ДЕТЕРМІНАНТИ РОЗВИТКУ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ
4.1. Психологічні особливості пов’язані із статевою та

гендерною приналежністю
1. Основні поняття – стать і гендер.
2. Теорії розвитку гендерної ідентичності.
3. Теорії пояснення відмінностей у психіці чоловіків та
жінок.
Основні поняття: стать, гендер, андрогінність,

гендерна роль, гендерна схема, статево-рольова
ідентичність, статево рольові стереотипи, фемінність,
мускулінність, статевий дипсихізм.
1. Основні поняття – стать і гендер

Проблема психологічних особливостей пов’язаних із
статевою та гендерною приналежністю багатопланова. Основні
її категорії – стать, гендер є предметом багатьох
міждисциплінарних досліджень.
Вивчаючи проблеми статі, зарубіжні науковці
використовують термінами: «sex», якщо йдеться про біологічні
основи поведінки, і «gender», коли мають на увазі
соціокультурний зміст поведінки.
Стать – сукупність анатомо-фізіологічних ознак організму,
що забезпечує продовження роду і дає змогу розрізнити у
більшості організмів жіночі й чоловічі особливості. Поділ на
чоловічу і жіночу статі зумовлений тривалою еволюцією та
генетично запрограмований статевими хромосомами.
Відмінності статей: генетичні, морфологічні, фізіологічні,
психологічні.
Стать як біологічне явище (sex) стосується індивідних
характеристик: вона визначається у мить зачаття людини, її
неможливо змінити. Проте приймати або відкидати свою стать,
переживати її як благо чи покарання людина може під впливом
культурно-соціальних чинників: очікувань батьків, уявлень про
призначення власної статі, її цінності тощо. Тому природні
146
основи поведінки можна посилити або загальмувати, однак це

може ослабити продуктивність людської діяльності І призвести
до виникнення неврозів.
Стать як соціокультурний зміст поведінки (gender)
зумовлюють чинники зовнішнього середовища: виховання,
найближче оточення, культурні і моральні цінності суспільства,
в якому зростає дитина, тощо.
Визначають такі гендерні характеристики особистості –
гендерна ідентичність, гендерна роль, гендерні стереотипи.
Процес гендерної диференціації у людини соціально
обумовлений. Соціальна диференціація починається з миті
визнання статі дитини у вигляді надання йому імені (чоловічого
або жіночого). З цієї миті починається процес навчання дитини
гендерним ролям у відповідності з культурними особливостями
даного соціуму під впливом певних стереотипів.
Таким чином бути чоловіком або жінкою це не тільки бути
людиною з певними анатомічними ознаками, але і слідувати
певним соціокультурним очікуванням соціокультурного
середовища. Результатом процесу гендерної диференціації є
гендерна ідентичність – поєднання поведінки та самопізнання
індивіда яке полягає у приєднанні себе до певної статі та
виконання гендерної ролі.
Гендерна роль – сукупність прав, обов’язків, норм
поведінки чоловіка та жінки у певному соціальному середовищі
у певний історичній період. Формування гендерних ролей
відбувається під впливом гендерних стереотипів.
Гендерні стереотипи – це уявлення в суспільстві про
соціальні ролі чоловіків і жінок, їх психологічні та фізіологічні
особливості. Виділяють гендерні стереотипи що: стосуються
нормативних уявлень про поведінкові, психологічні особливості
чоловіків і жінок; стосуються змісту професійної діяльності (для
жінок – обслуговуюча, виконавська, для чоловіків –
інструментальна, творча, управлінська); стереотипи, пов'язані з
сімейними і професійними ролями чоловіків і жінок.
На сучасному етапі розвитку психологічної науки виділяють
три типа психологічного пола особистості або три типи
гендерних ролей – маскулінний, фемінний, андрогінний.
147
Маскулінність і фімінність – нормативне

представлення про самотичні, психічні, поведінкові властивості
характерних для чоловіків та жінок.
У зміст маскулинних ролей входять характеристики
активної, домінантної, інструментальної поведінки
(самостійність, незалежність, наполегливість, здатність
керувати, готовність ризикувати, сила, агресивність). Основними
характеристиками феминності є залежність від навколишніх,
експресивність, необхідність встановлення близьких
міжособистісних стосунків, вірність, м'якість, ніжність,
поступливість, здатність до емпатії.
Андрогінія (грец. androgynos – двостатевий) –
багатомірна інтеграція проявів емоційно-експресивного
(жіночого) та інструментального (чоловічого) стилів
діяльності, свобода тілесних експресій, відсутність жорсткого
диктату статевих ролей, емансипація обох статей.
У психологічному розумінні з андрогінією пов'язують високі
можливості соціальної адаптації. Так, С. Маккобі і К. Джеклін
звертали увагу на те, що висока фемінність у жінок часто
пов'язана із заниженою самоповагою і підвищеною тривожністю.
Пізніше довели, що високомаскулінні чоловіки і високофемінні
жінки мають більше труднощів у тих видах діяльності, які не
відповідають традиційним статеворольовим стереотипам, тоді
як андрогінні особистості з високими потенціями маскулінності і
фемінності легше змінюють тип і стиль діяльності залежно від
умов, менше піддаються дистресам. Вираженість маскулінності і
фімінності у залежності від психологічної статі визначено у
таблиця 4.1.
Таблиця 4.1.
Вираженість маскулінності і фімінності у залежності
від психологічної статі
Типи Вираженість
маскулінності фемінінності
Маскулінній висока низька
Фемінінній низька висока
Андрогенний висока висока
148
2. Теорії розвитку гендерної ідентичності.

Ортодоксальний психоаналіз підкреслює значимість
ідентифікації як механізму засвоєння дитиною статевої ролі.
Основну роль в даному процесі відіграють емоції і наслідування,
а заснований він на несвідомої імітації дитиною поведінки
дорослих представників своєї статі, перш за все, батьків, місце
яких він хоче зайняти. У області психоаналізу - теорією
виникнення тендерної ідентичності є теорія Зіґмунда Фройда.
Згідно з З. Фройдом, розуміння гендерних відмінностей
немовлятами та малими дітьми центрується на наявності або
відсутності пеніса. «Я маю пеніс», – це однаково що сказати: «Я
хлопчик», – тоді як «Я дівчинка» рівнозначне: «У мене немає
пеніса». З. Фройд вважає за потрібне пояснити, що тут, власне,
йдеться не про анатомічні відмінності; наявність або відсутність
пеніса – це символ чоловічості та жіночості.
Погляди З. Фройда викликають чимало заперечень,
передусім з боку феміністок, але не тільки. По-перше, З. Фройд,
як здається, занадто пов'язує гендерну ідентичність із
усвідомленням генітальних органів; тут діють, безперечно, й
інші, більш невловні чинники. По-друге, теорія, схоже,
спирається на твердження, що пеніс має перевагу над ваґіною,
що сприймається просто як відсутність чоловічого органу. Але в
такому разі, чому не можна вважати, що жіночі статеві органи
мають перевагу над чоловічими? По-третє, З.Фройд вважає, що
батько є головним насаджувачем дисципліни, тоді як у багатьох
культурах мати відіграє в цьому процесі набагато важливішу
роль. По-четверте, З. Фройд вважає, що усвідомлювання ознак
гендеру відбувається у віці чотирьох-п'яти років.
Фрейд, стверджує, що психологічна стать дитини
формується на підсвідомому рівні насамперед як наслідування
поведінки дорослих представників своєї статі (в першу чергу
когось із батьків). Якщо об'єктом ідентифікації і наслідування є
представник однієї з дитиною статі, то статеворольова і психо-
сексуальна орієнтація відбувається в потрібному напрямі. Діти
справді частіше для наслідування обирають модель своєї статі,
однак досі лишається незрозумілим, чому діти вибирають як
зразок представників саме своєї статі.
149
Карен Хорні вважала, що причиною недовіри між статями є

розчарування в надіях на щастя і любов, проекція страхів,
дитячої залежності. У дівчинки, травмованої розчаруванням у
батьку і ревнощами до матері, може виникнути бажання
«Віднімати» у чоловіка, а не отримувати. Це призведе до
порушення жіночності, що буде виражатися або у фригідності як
способі відторгнення чоловіка, або в агресії по відношенню до
нього.
Розвиваючи тему про чоловічу та жіночу душі, Карл. Юнг
вводить поняття «аніма» і «анімус» – несвідомих образів жінки в
душі чоловіка й чоловіка в душі жінки, що є узагальненим
уявленням про протилежну стать і полегшує контакт із нею за
допомогою неусвідомленого пізнання. Як у А. С. Пушкіна: «Ти
лише зайшов, я вмить дізналася, вся обімліла, запалала, і в
думках мовила - ось він».
Теорія соціального научіння
У Бехевиоризмі (теорія соціального научіння)
прийняття статевої ролі розглядають як наслідок набування
навичок, підкріплюваних заохоченням, наслідуванням, вибором
моделі поведінки. Маленькі дівчатка й хлопчики вже, як
правило, мають особливості творчості й поведінки відповідно до
статі, за якими можна діагностувати тенденції статеворольової
соціалізації. Ще Е.-Г. Еріксон відзначав, що дівчатка частіше
малюють щось завершене, замкнуте, яке має внутрішню площу;
у їхніх малюнках переважають кола – це може бути озеро,
сонце, причому внутрішній простір завжди заповнений. Це
відповідає переважанню внутрішніх процесів і змін над
зовнішніми. А у хлопчиків малюнки містять загострені (фалічні)
фігури: башти замку, олівці, здебільшого спрямовані в зовнішній
простір. Ця відмінність відповідає психологічному призначенню
чоловічої і жіночої статей, яке в чоловіків полягає в
інструментальному ставленні до світу, активній і завойовницькій
поведінці, а в жінок – у спогляданні, сприйнятті, вбиранні,
переробленні внутрішнього змісту. Діти також по-різному
граються: для хлопчиків типова дія гри відбувається явно, у
зовнішньому плані - аварія, катастрофа, війна, будівництво
тощо. Для дівчаток найголовніше діється всередині; звідси
150
інтерес до того, що відбувається в побудованому будиночку,

замку, оточеному ровом, каструлі, що стоїть на вогні, та інші.
Матері інтуїтивно заохочують активність маленьких
хлопчиків, прагнення до суперництва й досягнень. Водночас
вимоги до дівчаток мають інший зміст: їм рідше забороняють
плакати тощо. Сума вимог відображається у
статеворольових стереотипах, що існують у суспільстві й
сім'ї, – укорінених уявленнях про те, якими повинні бути
чоловіки і жінки. Особливості внутрішньосімейної обстановки
багато в чому визначають зміст статеворольової ідентичності
дитини. Важливо, чи відповідає стать дитини батьківським
очікуванням; якщо ні, існує ризик подавлення властивих статі
поведінкових проявів і вияву характерних для іншої статі. Якщо
стать дитини збігається зі статтю старшої дитини, традиційні
статеворольові особливості у молодшої звичайно виражені
сильніше: молодша сестра дівчинки матиме в собі більше
«дівчачого», ніж молодша сестра хлопчика. Ставлення батьків
до власної статі проекцюється на дітей. Наприклад, матері
майже не проекцюють на дочок чи синів маскулінно-фемінні
стереотипи, прийняті в культурі, а батьки неоднаково
сприймають і виховують дітей різної статі: дочок – гармонійно,
заохочуючи в них фемінні якості; синів – суперечливо, вважають
їх далекими від ідеалу й хочуть бачити більш мужніми, ніж ті
насправді є.
Отже, усвідомлено й несвідомо заохочуючи одні форми
поведінки і гальмуючи інші, можна регулювати процес
маскулінізаціїі і фемінізації дитини.
Теорія соціального научіння вирішальне значення
приписує механізмам стимулювання, підкріплення із
зовнішнього середовища: у хлопчиків заохочують маскулінну
поведінку і осуджують фемінну, а в дівчаток – навпаки. У дітей
поступово формуються уявлення про тип «хлопчачої» та
«дівчачої» поведінки, заняття, інтереси, цінності. Рольова
диференціація статі починається відразу після народження
дитини, коли малюків наділяють іменем, одягають в різні
кольори і дають різні іграшки, що чітко вказує на статеву
належність як самій дитині, так і оточенню. Поведінка батьків –
151
один із чинників статеворольової ідентифікації у дошкільному

віці.
Американський психолог Альберт Бандура стверджує, що
для людини моделлю своєї статі є не конкретна особа (батько
або мати), а абстрактний образ представника чоловічої або
жіночої статі, який формується на основі статеворольових
уявлень у процесі інтеріоризації (лат. interior – внутрішній) –
засвоєння суспільних статеворольових стереотипів на основі
спостережень за людьми різної статі, а також унаслідок
підкріплення та заохочення типової для статі поведінки,
осудження нетипової значущими дорослими і ровесниками.
Когнітивна теорія
Згідно з когнітивною теорією, статева диференціація є
наслідком засвоєння дитиною когнітивних (пізнавальних)
структур. Автори теорії вважають, що основи статевих
настановлень безпосередньо формуються організацією
пізнавальної сфери дитини відповідно до її статевої ролі.
Статеворольові уявлення дітей не є пасивними продуктами
соціального научіння, а результатом активного відображення у
свідомості дитини та власного досвіду. Формування
статеворольових уявлень у дошкільному віці залежить від
загального інтелектуального розвитку дитини. Цей процес
пов'язаний із самокатегоризацією – ототожненням дитиною себе
з певною статтю. Прихильники цієї теорії вважають, що
статеворольові уявлення і стереотипи є не лише наслідком
научіння, а й існують у свідомості у вигляді схем, за допомогою
яких організується і структурується інформація. Статева
типізація і рольова диференціація поведінки відбуваються
завдяки тенденції до групування інформації. Це допомагає
дітям переробити більше інформації і сприяє становленню
психологічної статі.
Послідовники когнітивної теорії вважають, що внаслідок
конкретності мислення і недостатньої переробки інформації
статеві ролі дошкільнят суворо регламентовані. Гнучкість
виникає тільки тоді, коли досягається певний рівень когнітивного
розвитку. Окремі риси батьків можуть гальмувати або
полегшувати статеву типізацію дітей, але не зумовлюють її.
152
Представники нової психології статі вважають, що основну

роль у формуванні психологічної статі і статевої ролі відіграють
соціальні очікування суспільства, які виникають відповідно до
конкретної соціально-культурної матриці і відображаються у
процесі виховання. Існує думка, що вроджена стать лише
допомагає визначити потенційну поведінку дитини, а головне –
стать психологічна, соціальна, на формування якої впливають
расові, класові й етнічні варіації статевих ролей. За
твердженням представників нової психології – статі (уявлення
дітей про якості чоловіків і жінок) формуються внаслідок
засвоєння соціальних статеворольових стереотипів,
концентровано представлених у сімейних стосунках
(насамперед між батьком і матір'ю).
Стадіальна теорія (когнітивно-генетичний підхід), основою
якої є вчення Ж. Піаже про стадії розвитку інтелекту дитини,
наголошує, що дошкільники спочатку засвоюють стандарти
соціальної поведінки завдяки дізнанню і виконанню правил, а
потім переходять від об'єктивної зовнішньої відповідності до
суб'єктивної внутрішньої (тобто від ролі до ідентичності). Згідно
з цією теорією, дитина приблизно до 2-2,5 років навчається
відповідній статевій поведінці, потім засвоює фізичні й
поведінкові прояви маскулінності і фемінності від осіб, які її
оточують. До 5-6 років, усвідомивши незворотність своєї
статевої належності, наслідує поведінку своєї статі. Засвоєння
соціальних статевих ролей залежить насамперед від загального
рівня розвитку інтелекту, пізнавальних психічних процесів. Якщо
статеву роль дитина засвоює практично відразу (дитина знає,
що вона дівчинка чи хлопчик), то гендерна схема (зумовлені
статтю норми поведінки) є наслідком когнітивного розвитку і
формується протягом перших 7-ми років життя. Гендерні
поняття формуються в дітей на підставі моделей, які вони
уявляють.
За мовною теорією, інформація, яку сприймає дитина
(зміст, тон, тембр голосу, звукова ритміка, жести, міміка),
сигналізує про її статеву належність і впливає на вибір моделей
для ідентифікації й наслідування. Процес статевої соціалізації
можна представити в такій послідовності: первинне сприйняття
153
інформації (мовна теорія), яка сприяє формуванню первинної

статевої ідентичності; ідентичність сприймання подальшої
інформації і научіння, в процесі чого формуються
статеворольові уявлення, засвоюються й інтеріоризуються
статеві ролі, які у віці 5-6 років утворюють єдину зі статевою
ідентичністю систему роль – ідентичність. Надалі статеві ролі й
статеві ідентичності функціонують в системі зворотних зв'язків,
підкріплюючи і компенсуючи одна одну.
На думку багатьох дослідників, усі ці теорії – компоненти
єдиної моделі формування психологічної статі, кожна з яких
містить частину істини, але не охоплює всю складність процесу.
3. Теорії пояснення відмінностей у психіці чоловіків та
жінок
Еволюційна теорія статевого диморфізму
В. Геодакяна
Питання, для чого взагалі існує стать, виникло давно і
Найпростіша відповідь – для розмноження. У світі крім
різностатевого існують ще й безстатеве (вегетативне) і
гермафродитне розмноження, причому очевидних переваг
перед ними у різностатевого розмноження не спостерігається.
Навпаки, комбінаторний потенціал (поєднання генів) у
гермафродитів удвічі більший, а кількість потомства
(ефективність розмноження) вища у безстатевих. Проте всі вищі
життєві організми розмножуються саме статевим шляхом.
Для прояснення ролі різностатевого розмноження у 1965 р.
біолог Виген Геодакян розробив еволюційну теорію статевого
диморфізму, в якій стверджував, що диференціація статей
пов'язана зі спеціалізацією за двома основними аспектами
еволюційного процесу – збереженням і зміною генетичної
інформації як вигідної для популяції форми інформаційного
контакту із середовищем. Лише чоловічих (жіночих) особин
недостатньо для забезпечення спадковості Й розвитку виду.
Вони мають співіснувати.
Поклавши в основу своєї теорії принцип зв'язку підсистем,
Виген Геодакян відзначив, що адаптивні системи, які
еволюціонують у мінливому середовищі, значно підвищують
свою загальну стійкість за умови диференціації на дві зв'язані
154
підсистеми з консервативною й оперативною спеціалізацією, які

належать особинам відповідно жіночої і чоловічої статей.
Спочатку організм жіночих особин володіє ширшою
нормою реакції, ніж чоловічий. Жінка може поєднувати у своїй
поведінці кілька стратегій, гнучко використовуючи їх залежно від
ситуації. Завдяки цьому адаптивні здібності жіночих особин
набагато вищі, а научуваність краща. Проте групи
найзапекліших двієчників та бешкетників і найталановитіших
учнів заповнюють, як правило, хлопчики. Тобто чоловіча вибірка
наділена більш спеціалізованою поведінкою, що загалом
заважає адаптації на рівні індивіда.
У стабільному середовищі природний відбір призводить до
простого збільшення чисельності особин без зміни їхнього
генотипу. Для цього не потрібно мати багато чоловічих особин у
популяції, головне, щоб було достатньо жіночих. Однак в
умовах катастроф (екологічних, соціальних, історичних) і
нестабільності від розмноження переважно усувається чоловіча
стать, а модифікується – жіноча. Завдяки диференціації статей
з'явилися дві основні зміни порівняно з безстатевим
розмноженням – це більша кількість взаємодій у чоловічих
особин і ширше коло реакцій у жіночих. Отже, чоловіча особина
може запліднити більшу кількість самок, а жіноча – забезпечити
різні фенотипи (сукупності ознак і властивостей організму) із
одного генотипу. Після зникнення катастрофічного чинника й
закінчення дії відбору частка чоловічих особин зменшується, їх
генотипічне проникнення звужується (ті, що не вижили, не
залишають генетичних слідів). Отже, жінки забезпечують
постійну, філогенетичну, пам'ять виду, а чоловіки – тимчасову,
онтогенетичну.
Чоловіки більш біологічно і психологічно вразливі, у них
менша тривалість життя, новонароджені хлопчики гинуть
частіше, оскільки володіють вузькою нормою реакції. Ці
відмінності називають статевим диморфізмом.
Статевий диморфізм (грец. dis – два, morfi – вид, форма) –
наявність різних ознак у чоловічих і жіночих особин.
У сучасних людей, наприклад, існує статевий диморфізм за
ознаками зросту, ваги, обволосіння, але немає за ознаками
155
кількості пальців або вух, кольором очей. У стабільному

середовищі статевий диморфізм не спостерігається (немає
необхідності пристосовуватися, чоловічі і жіночі особини
володіють однаковим еволюційно- вигідним значенням ознаки),
а в динамічно змінюваному - вже в одному поколінні з'являється
генотипічний статевий диморфізм, що далі зростає.
Виген Авокадович Геодакян сформулював філогенетичне
правило статевого диморфізму: якщо за якоюсь ознакою існує
статевий диморфізм популяції, то у філогенезі ця ознака
еволюціонує від жіночої форми до чоловічої. Це стосується всіх
видів, які мають різностатеве розмноження. Наприклад, якщо у
ссавців самка менша, ніж самець, то в еволюційному процесі
самки збільшуватимуться в розмірі, бо це вигідно для виду.
За онтогенетичним правилом статевого диморфізму
(В. Геодакян), якщо за якою-небудь ознакою існує статевий
диморфізм популяції, то і в онтогенезі ця ознака змінюється, як
правило, від жіночої форми до чоловічої. За дивергентними
ознаками батьків (які є предметом уваги) повинна домінувати
форма батька (порода), а за конвергентними (неістотними для
виведення породи) – жіноча. В онтогенезі жіночі форми ознаки
виявляються раніше, а чоловічі – пізніше. Так, маленькі діти
обох статей більше схожі на дівчаток, а у літніх людей
починають виявлятися чоловічі риси (грубий голос, ріст волосся
на обличчі тощо). За характерологічними ознаками маленької
дівчинки можна точніше передбачити структуру особистості й
поведінку дорослої жінки, ніж у хлопчиків, тобто йдеться про
дихрономорфізм (часове незбігання прояву жіночих і чоловічих
ознак).
Спостерігається статевий диморфізм у появі хвороб (усі
нові захворювання спочатку з'являлися в чоловіків), будові
мозку (у чоловіків чіткіше виражена асиметрія півкуль й
оперативних систем – кори і лівої півкулі, а в жінок –
консервативних систем – підкірки й правої півкулі, що зумовлює
переважання в чоловіків аналітичного мислення, у жінок –
інтуїтивного, образного й почуттєвого (чуттєвого пізнання).
Завдяки меншій асиметрії жінки також більш научувані. У
156
культурно-історичному процесі кожна нова професія спочатку є

чоловічою і лише потім стає жіночою тощо.
Проблема статі стосується важливих сфер інтересів
людини: демографії і медицини, психології і педагогіки, навіть
економіки. Правильна соціальна концепція статі потрібна для
розв'язання проблем народжуваності і смертності, сім'ї і
виховання, професійної орієнтації.
Нейроандрогенетична теорія Л. Елліса
Відмінності між жінками і чоловіками мають еволюційне
обгрунтування і багато в чому інстинктивну природу. Однак
поширене також і фізіологічне пояснення особливостей
поведінки людини, побудоване на вивченні дії статевих
гормонів. Зокрема, нейроандрогенетична теорія Л. Елліса,
сучасного американського психолога, стверджує, що статеві
відмінності в поведінці пов'язані з дією андрогенів (чоловічих
гормонів) на мозкові системи. У кожної людини є і чоловічі, і
жіночі гормони, але в чоловіків домінують андрогени, а в жінок –
естрадіол (жіночий гормон).
Вплив статевих гормонів на мозок охоплює «організаційну»
(на третьому місяці життя ембріона) і «активаційну» (у процесі
статевого дозрівання) стадії. Під час них особливо інтенсивно
формується біологічна стать людини. Дослідження підтвердили
зв'язок біологічної статі і психологічної поведінки: маніпуляція
андрогенами внаслідок кастрації, кореляційні дослідження,
вивчення поведінки до, під час і після пубертата. Вони дали
змогу визначити 12 стійких поведінкових програм, пов'язаних із
чоловічою статтю (що перебувають під андрогенетичним
контролем) і, відповідно, невластивих жіночій поведінці:
1. Наступальна еротична поведінка: від чоловіків чекають
ініціативи, а в жінок вияв еротичних ініціатив суперечить
інстинктам, властивим тваринам.
2. Агресивна поведінка: чоловікам властиве
інструментальне ставлення до світу, згідно з яким потрібно
постійно щось руйнувати, щоб створювати нове. У психології
тварин отримано дані що не збігаються зі стереотипами
людської поведінки. Наприклад, щурі жіночої статі значно
сміливіші й активніші, ніж чоловічої, причому ця тенденція
157
спостерігалася навіть після видалення статевої залози у

представників обох статей.
3. Просторова орієнтація: чоловіки краще, ніж жінки,
сприймають простір, віддаленість, швидкість.
4. Територіальна поведінка: чоловікам (як і самцям у
тварин) властиво «позначати» і перевіряти свою територію, а
також охороняти її межі, тому розкидання речей – типово
чоловіча реакція.
5. Витривалість до болю: у чоловіків еволюційно нижчий
больовий поріг (відповідно, вища больова чутливість), ніж у
жінок, підготовлених природою до пологів.
6. Повільне засвоєння оборонних умовних рефлексів:
чоловікам більш властиво нападати, а не захищатися, тому
хлопчики часто не вміють «дати здачу».
7. Слабкий прояв емоційних реакцій у відповідь на загрозу:
чоловіки схильні приховувати переживання, які не стають
слабшими, але виявляються або у поведінці, або у
психосоматичних захворюваннях.
8. Наполегливість (персистентність) при виконанні
завдання без підкріплення: чоловікам, зважаючи на їх слабшу
научуваність, властиво повторювати власні помилки.
9. Слабкий зв'язок з найближчими родичами: чоловіки, як
правило, менше прив'язані до членів своєї сім'ї, ніж жінки, рідше
згадують про батьків.
10. Периферизація: потяг до створення груп за інтересами
(клуб, гараж, спортивна секція, риболовля, полювання), жінкам
від цього відмовитися набагато легше.
11. Пошук пригод, нових і складних подразників: чоловіки
втомлюються від монотонності, тому іноді схильні щось хороше,
але вже відоме, проміняти на незрозуміле й нове (захоплення
екстремальними видами спорту, відпочинку, туризму).
12. «Хижацька поведінка», пов'язана з полюванням: потяг
до суперництва й небезпек, бажання не тільки домогтися мети,
а й обійти в цьому суперників. Перемога без боротьби не
приносить їм задоволення.
158
Ці програми стосуються сфери статевого дипсихізму, але

це не означає, що вони виявляються у всіх чоловіків або не
можуть бути властивими деяким жінкам.
Концепція взаємодоповнення статей (Т. Парсонса та
Р. Бейлса)
Відповідно до даної теорії наявні відмінності у психіці
чоловіків і жінок пов'язані із різними функціями, тої чи іншої
статі, які вони виконували протягом історії людства. Функція
чоловіка полягає в підтримці зв'язку між сім'єю і зовнішнім
світом, що полягає в добуванні їжі, відкритті нових видів їжі,
територій тощо, а в сучасному світі – це професійна діяльність,
що приносить матеріальні цінності і соціальний статус. Жінка
прив’язана до потомства, вона охороняє сімейне вогнище, є
свого роду психотерапевтом, сприяє позитивному емоційному
фону в сім'ї. У зв'язку з поділом функцій і необхідністю
вдосконалення їх виконання і з'явилися і закріпилися психічні
відмінності.
Теорія пояснення особливостей пов’язаних із
статевою приналежністю
На сучасному етапі розвитку психологічної науки
накопичено багато даних про відмінності психологічних
характеристик у чоловіків і жінок. Зокрема, досліджено
наявність варіацій у здібностях. Ще А.-Л. Гезелл виявив, що у
хлопчиків порівняно з дівчатками краще розвинена велика
моторика, а в дівчаток – дрібна. Порівняння інтелекту і
здібностей довело, що жінки володіють більшим словниковим
запасом, вищою швидкістю і чіткістю мовлення. Це не
обов'язково детерміновано біологічно, бо матері більше
розмовляють з дочками, ніж із синами. Загальний показник
інтелекту (К) у чоловіків дещо вищий. Досягається це завдяки
присутності у вибірці чоловіків з фемінною статеворольовою
ідентичністю, тоді як у маскулінних чоловіків інтелект не
відрізняється від інтелекту жінок.
Сприйняття й увага до зміни деталей також краще
розвинені у жінок, але вони частіше помиляються в оцінці
просторових відношень і неправильно реагують на просторові
стимули. Технічні здібності раніше розвиваються і краще
159
виражені у чоловіків, вербальні – у жінок; дівчатка швидше

засвоюють читання. Дислексія і дисграфія – нездатність читати і
писати – частіше спостерігаються у хлопчиків.
Дівчатка, як правило, раніше починають малювати і
роблять це охочіше, ніж хлопчики, уміють висловлювати тонкі
думки про мистецтво. Ці відмінності нерідко пов'язують із
особливостями виховання. Стверджують, що темпи розвитку
мовлення обумовлені особливостями гри дівчаток, які
переважно моделюють спілкування; змінюючи традиційні
«об'єктні ігри» хлопчиків у машинки, конструктор тощо, можна
простимулювати їхній мовний розвиток, однак при цьому
ймовірніше спотворення статеворольової ідентичності. У сфері
музичних здібностей різниці не виявлено. Ці особливості
зберігаються і в дорослих
У структурі темпераменту також спостерігаються
відмінності: у жінок вищі показники соціальної пластичності,
емоційності, соціальної емоційності, а в чоловіків – ергійності
(здатності виконувати роботу за несприятливих умов – шум,
некомфортна температура тощо), пластичності та
індивідуального темпу. Соціальна ергійність і соціальний
індивідуальний темп зі статтю не пов'язані.
Отже, чоловіки характеризуються ширшою сферою
діяльності, гнучкістю мислення, прагненням до активної роботи,
високою швидкістю виконання операцій при здійсненні
предметної діяльності, а жінки – легкістю вступу в соціальні
контакти, підвищеною чутливістю до невдач на роботі й у
спілкуванні, турботливістю, невпевненістю.
Згідно з теорією В. Геодакяна, у сфері темпераменту
еволюція була завершена за такими ознаками, як соціальна
ергійність і соціальний темп, надалі в жінок підвищується
значення ергійності й пластичності, знижується соціальна
пластичність, емоційна чутливість.
Щодо емоційної сфери дослідники відзначають більшу
сенситивність (чутливість до впливів) дівчаток порівняно з
хлопчиками. Невротичні відхилення дівчаток частіше полягають
у появі страхів, хвилювання, шкідливих звичок аутоагресивної
природи (кусання пальців, гризіння нігтів тощо), у хлопчиків
160
поширеніші проблеми поведінки. Відмінності у системах

цінностей виявляються в дітей до підліткового віку і
згладжуються серед дорослих. Дівчатка більше орієнтовані на
особисту привабливість, сімейне благополуччя, а в професійній
сфері – на набування нового цікавого досвіду й розширення
кола спілкування. Хлопчики прагнуть до взаємодії з «великим
соціумом», хочуть влади, незалежності, вигоди.
Існують відмінності між чоловікам і жінкам в якостях
агресивних реакцій. Так, для жінок характерна непряма, агресія,
вербальний компонент різко переважає над невербальним, для
чоловіків – пряма, частка невербальної агресії значно вище, ніж
у жінок. У чоловіків переважають активні та агресивні стратегії
подолання конфліктів, у жінок – стратегії компромісу і
уникнення. В цілому, для жінок у більшій мірі порівняно з
чоловіками переважає партнерська стратегія досягнення мети.
Мотивація у жінок переважає зовнішня, у чоловіків –
внутрішня, є відмінності в домінуванні певних захисних
механізмів. Рівень емпатії спочатку вище у дівчаток і з віком він
більше не зростає, тоді як ухлопчиків з віком є тенденція до
зростання рівня емпатії.
Аналіз особистісних проявів згідно з п'ятифакторною
теорією показав, що за всіма факторами, крім відкритості до
досвіду, спостерігаються відмінності між чоловіками і жінками.
Екстраверсія, що включає домінантність і пошук відчуттів,
більше виражена в чоловіків, доброзичливість – у жінок.
Психотизм властивий переважно чоловікам.
Уявлення про особливості жіночої і чоловічої психології, їх
призначення і спрямування модифікуються під впливом
соціального й економічного розвитку, зміни світогляду,
утвердження тендерних відносин тощо. Однак міжстатеві
відмінності неможливо ігнорувати, тому що вони позначаються
на всіх індивідуальних особливостях.
Психологічні особливості взаємопов'язані з еволюційним і
культурним призначенням кожної статі. Оскільки біологічно вони
рівноправні, то інтерпретувати особливості і визначати
стратегію самоактуалізації слід з урахуванням етологічних
підстав.
161
Теорії особливостей моральної свідомості чоловіків і

жінок
Моральні цінності повністю зумовлюються соціумом, у
якому живе людина: мораль давніх Риму і Греції була зовсім не
такою, як у християнську добу, розуміння добра і зла у сучасних
племенах Африки і високорозвинутих країнах Європи
кардинально різниться. Тому результати досліджень, отримані у
різних країнах, можуть відрізнятися.
Моральні міркування вивчав американський психолог
Лоуренс Кольберг, послідовник Ж. Піаже, який використовував
метод моральних дилем (незавершених історій). Досліджуваним
він пропонував висловити своє ставлення до вигаданих історій,
подібних до такої: «У Хайнца важко хвора дружина. Не маючи
вдосталь грошей, він просить аптекаря дати йому необхідні ліки,
проте аптекар не погоджується. Щоб урятувати дружину, Хайнц
змушений украсти ліки». Учасникам дослідження, більшість яких
становили учні і випускники чоловічого коледжу, ставили
стандартні запитання: чи правильно вчинив Хайнц; чому; як би
ви діяли на його місці?
Шість емпірично виокремлених стадій Кольберг об'єднав у
рівні: «конвенціональний» (стадії 3 і 4) – на підставі
домовленості людей, як слід поводитися; «до
конвенціональний» (стадії 1 і 2) – такий, що ігнорує традиції і
соціальні вимоги; «пост конвенціональний» (стадії 5 і 6) –
орієнтований на високі етичні принципи (табл. 4.1).
Л. Кольберг установив, що більшість людей перебуває на
конвенціональному рівні морального розвитку, діти і
правопорушники – на доконвенціональному і лише деякі етично
розвинені особи, що мають альтруїстичну професію, можуть
досягати постконвенціонального рівня.
Пізніше деякі дослідження засвідчили, що орієнтиром для
чоловіків є справедливість – традиційно чоловіча цінність, а
жінкам більш властиво пояснювати добрі вчинки цінністю
«турбота», орієнтованою на потреби інших і вимогою
відмовитися від власних домагань, жертовністю. На думку
К. Джилліган, жінки орієнтуються у моральній поведінці не на
об'єктивні права, а на суб'єктивне емоційне сприйняття потреби
162
іншої людини. Вони допомагають не тому, хто заслужив, а тому,

хто викликає більше співчуття.
Таблиця 4.1.
Рівні розвитку моральної думки за Л. Кольбергом
163
Відмінність у ставленні до моральних цінностей між

чоловіками і жінками вивчало багато дослідників. Так, рангуючи
за значущістю 15 термінальних (значущих) цінностей (М. Рокич),
українські жінки відвели «чесності» – 7 місце, а «справдивості»
– 11. Чоловіки «чесність» поставили на 6 місце, а
«справдивість» – на 9 (в США і чоловіки, і жінки відводять цим
цінностям 1 або 2 місця). Альтруїстична (задля порятунку)
брехня більше властива жінкам і фемінним чоловікам,
егоцентрична (заради своїх цілей) – чоловікам і маскулінним
жінкам. Пояснюючи необхідність брехні, жінки частіше
звертаються до її причин («Тому що боялася...»), чоловіки – до
цілей («Для того щоб перемогти...»). Це означає, що жінки у
своїх моральних думках радше процесуальні, а чоловіки –
результативні.
Особливості моральної свідомості й етичної поведінки,
пов'язані із статевим диморфізмом, виявляються вже у
підлітковому віці. Сучасний російський психолог Світлана
Нартова-Бочавер, досліджуючи співвідношення мотивів і
цінностей альтруїзму і досягнень у свідомості й поведінці
старших школярів (учнів 10 класу), з'ясувала, що хлопчики,
наділені вираженими якостями альтруїзму, вчаться, як правило,
краще за інших. Натомість дівчатка, готові завжди надати
допомогу, вчилися посередньо. У суб'єктивному семантичному
просторі дівчаток образи «філантропа» і «успішного» різко
розведені, у хлопчиків – інтегровані. Досягнувши бажаного,
хлопчики демонструють підвищену готовність надавати
допомогу іншим, в дівчаток – цей мотив стає слабшим. Отже, і
на ментальному, і на поведінковому рівнях хлопчики
сприймають (переживають) альтруїстичне і егоїстичне як
взаємопосилювальне, тобто вони кооперативні, а дівчатка – ні.
Ставлячи перед собою певну прагматичну мету, дівчинка ніби
відмовляється від альтруїстичної лінії поведінки, а орієнтуючись
на любов до людей готує себе жертвувати тим, що їй дороге. Ця
особливість, імовірно, пояснює багато якостей російського і
українського менталітету. Усе це свідчить, що на особливості
моральної свідомості чоловіків і жінок впливають не тільки
164
соціокультурна ситуація, а й міжстатеві відмінності у

поведінкових стратегіях.
4.2. Соціальний статус індивідуальності
7. Соціоекономічний статус індивідуальності – визначення та

сутність.
8. Критерії відмінностей між соціальними групами.
9. Взаємозв’язок індивідуальних відмінностей і якості життя.
Основні поняття: соціальний статус, соціальна роль,

статус особистості, стратифікація, суспільне життя,
соціум, духовно-матеріальні цінності, якість життя,
соціально-економічний статус.
Соціоекономічний статус індивідуальності – визначення та

сутність
Кожна людина, що живе в суспільстві, включена у безліч
різних соціальних груп (родина, навчальна група, дружня
компанія). У кожній з цих груп вона займає визначене
положення, має деякий статус, до нього пред'являються певні
визначені групою вимоги. Таким чином, та сама людина
повинна поводитися в одній ситуації як батько, в іншій – як друг,
у третій – як начальник, тобто виступати в різних ролях і
займати кілька позицій. Кожна з цих позицій, що припускає
визначені права й обов'язки, називається статусом. Людина
може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає
його положення в суспільстві. Цей статус називається головним
чи інтегральним. Часто буває так, що головний статус
обумовлений його посадою (наприклад, директор, професор).
Соціальний статус відбивається як у зовнішньому поводженні і
вигляді (одязі, жаргоні), так і у внутрішній позиції (в установках,
цінностях, орієнтаціях).
Відрізняють запропоновані і набуті статуси.
Запропоновані – нав'язаний суспільством не залежно від
зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним
походженням, місцем народження, родиною.
165
Придбаний (досягнутий) статус – визначається

зусиллями самої людини (наприклад, письменник, ген.
секретар). Виділяться також природний і професійно-посадовий
статуси.
Природний статус особистості припускає істотні і
відносно стійкі характеристики людини (чоловіка і жінки,
дитинство, юність).
Професійно-посадовий – це базисний статус особистості,
для дорослої людини, найчастіше, що є основою інтегрального
статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробниче
положення (банкір, інженер, адвокат).
Соціальний статус визначає конкретне місце, що займає
індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог,
пропонованих індивіду суспільством, утворюють зміст
соціальної ролі. Соціальна роль – відповідний прийнятим
нормам спосіб поводження людей у залежності від їхнього
статусу чи позиції в суспільстві, у системі міжособистісних
відносин. Кожен статус звичайно включає ряд ролей. Освоєння
соціальних ролей – частина процесу соціалізації особистості,
неодмінна умова «вростання» людини в суспільство собі
подібних. Соціалізацією називається процес і результат
засвоєння й активного відтворення індивідом соціального
досвіду, здійснюваний у спілкуванні і діяльності. Засвоюючи
соціальні ролі, людина засвоює соціальні стандарти
поводження, вчиться оцінювати себе з боку і здійснювати
самоконтроль.
2. Критерії відмінностей між соціальними групами
Існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і
влади, ніж інші, а отже, перебувають щодо них у більш
привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди,
що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої
групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі.
Процес соціальної диференціації відбувається внаслідок
дії соціальних та економічних чинників.
На позначення комплексу змінних, які в диференціально-
психологічному контексті відіграють роль стійкої ситуативної
детермінанти, використовують поняття «соціоекономічного
166
статусу» (CEC), який визначають на основі аналізу занять, рівня

доходу, освіти. Ці показники корелюють між собою, що є
підставою для їх виокремлення як критерію, що поділяє
суспільство на страти.
Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти
соціального життя, відноситься сучасними вченими до теорії
соціальної стратифікації.
Соціальна стратифікація — це ієрархічно організована
структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві
в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану
структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл
суспільства на страти.
Страта (лат. stratum-настил, шар) – соціальний шар,
група людей, виокремлених за певною ознакою.
У науковій літературі існують певні методологічні підходи
до аналізу соціальної стратифікації: функціональний підхід,
конфліктологічний підхід, еволюційний підхід, основні
положення кожного з підходів охарактеризовано у таблиці 4.2.
Таблтця 4.2.
Підходи до аналізу соціальної стратифікації
Функціональний Конфліктологічний Еволюційний
підхід підхід підхід
1. Стратифікація 1. Стратифікація не 1. Стратифікація не
природна, необхідна, необхідна, але й не завжди є необхідною
неминуча, або неминуча. Вона і корисною. Вона
пов'язана із виникає з конфлікту з'являється не лише
багатоманітністю груп. в силу природних
потреб, функцій і 2. Стратифікація потреб, але й на
соціальних ролей. несправедлива, її основі конфлікту
2. Винагорода визначають інтереси розподілу
здійснюється у можновладців. додаткового
відповідності з роллю і 3. Стратифікація продукту.
тому справедлива утруднює нормальне 2. Винагорода може
3. Стратифікація функціонування бути справедливою і
забезпечує суспільства. несправедливою.
оптимальне Стратифікація може
функціонування сприяти, а може
суспільства. утруднювати
розвиток.
167
Е. Гідденс стратифікацію визначає як структуровані

нерівності між різними групуваннями людей. Стратифікацію
можна уявити як геологічне пошарування різних скельних порід
земної поверхні. В такому разі сучасне суспільство можна
розглядати як ієрархію «пропорцій» з привілейованими нагорі й
знедоленими у низу .Система стратифікації включає:
– умови проживання,
– стилі життя;
– установки і ціннісні орієнтації;
– очікування.
У сукупності ці параметри утворюють контекст, на тлі якого
відбувається соціалізація людини.
На основі стратифікації, для аналізу відмінностей між
людьми використовують побудову континуальної шкали «знизу
– вгору». Для цього у західній традиції виокремлюють п'ять
соціально-економічних рівнів:
а) нижній (неблагополучний) клас,
б) робітничий клас («блакитні комірці»),
в) клас нижче середнього («білі комірці» – службовці ),
г) клас вище середнього (бізнесмени і незалежні
професіонали),
д) клас з високим рівнем.
Порівняння середнього класу, який є основною частиною
соціальної структури суспільства (дрібні та середні власники,
фермери, менеджери, державні службовці, високооплачувані
інженерно-технічні працівники) з неблагополучними групами
населення.
Вплив соціальної страти, до якої належить індивід,
виявляється впродовж усього його життєвого шляху - від
особливостей вагітності матері до становлення зрілої
особистості. За класифікацією Д. Картрайта на особистість
впливають особливості соціального статусу (табл. 4.3.).
168
Таблиця 4.3
Вплив на особистість соціоекономічних чинників
Характеристики Ситуативні та особистісні
статусу зміни
Домашня обстановка: звички,
Соціально-економічний
установки, особливості шлюбу,
рівень життя батьків.
готовність до появи дитини,
Спадкові ознаки. Догляд за
найближчі родичі. Потенціал та
матір'ю під час вагітності (у
обмеження вроджених
т. ч. харчування) .
характеристик. Вплив на організм
Харчування
дитини в пренатальний період.
новонародженого і догляд
Вплив на здоров'я, життєздатність і
за ним. Сусіди і найближче
активність.
оточення. Шкільне
Розвиток інтелекту і креативності
середовище.
Формування емоцій і характеру.
Можливості для вибору
Вплив на установки, знайомства.
роду занять. Професія і
Знання, навички, підготовленість.
рівень доходу. Досягнення
Підтримувальні або блокувальні
певного статусу
тенденції.
Відповідність очікуванням.
Характеристики поставлених цілей
Представники різних груп усвідомлюють наявність

соціальної ієрархії, хоча чіткі критерії для оцінювання
становища людині назвати важко, бо вона вказує переважно на
своїх знайомих, які перебувають вище або нижче її рівня.
Психологи виокремили компоненти, які можуть бути критеріями
визначення статусної позиції: ранг професії чоловіка з огляду на
її престижність, дохід сім'ї, якість домашнього господарства,
репутація району проживання, зв'язки з громадськими
організаціями, відвідини церкви, освіта чоловіка і дружини.
Особливо помітно на індивідуальні відмінності впливають
особливості внутрішньосімейної взаємодії.
3. Взаємозв’язок індивідуальних відмінностей і якості
життя
У процесі життєдіяльності людину оточують інші люди,
взаємостосунки між якими утворюють людську спільноту, так
169
зване соціальне середовище (соціум). Соціум — це система

підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких
забезпечує цілісність суспільства, і навпаки, дисгармонія яких
спричинює конфлікти і деформації. Сфера суспільного життя
включає: матеріальну, соціально-політичну, духовну і культурно-
побутову.
Під соціальним середовищем розуміють частину
середовища життєдіяльності, що характеризує досягнення
людини у створенні соціально-політичних, духовно-
матеріальних та інтелектуальних (інформаційних) цінностей, які
формують світогляд людини, зумовлюють поведінку у сфері
взаємовідносин із навколишнім середовищем.
– ступінь задоволення матеріальних,
культурних і духовних потреб людини. Якість життя
визначається порівнянням фактичного рівня задоволення
потреб із базовим. Такі процедури можна розділити на дві
основні групи:
1. засновані на суб'єктивній самооцінці;
2. засновані на зовнішній об'єктивній оцінці.
Специфіка поняття якості життя полягає в тому, що воно
включає в себе як об'єктивні, так і суб'єктивні критерії, що
характеризують фізичний, психічний і соціальний добробут,
сукупність яких становить здоров'я – інтегральний показник,
який містить функціональні критерії, симптоми, пов'язані
захворюванням, психічний стан (депресія, збудження, тривога,
соціальна активність тощо). Найважливішою особливістю
сучасних підходів до вивчення якості життя є положення про те,
що воно має дві сторони: об'єктивну, яка визначається
нормативними та статистичними характеристиками, і
суб'єктивну, яка пов'язана з тим, що потреби й інтереси
конкретної людини індивідуальні і проявляються в його
відчуттях і оцінках.
Якість соціально-економічного середовища безпосередньо
позначається на її фізичному, психічному і особистісному
розвитку. Неблагополучні райони проживання є серйозною
перешкодою для формування у дітей адекватного
світосприйняття, що позначається на рівні життєвої адаптації.
170
Експерименти з малятами тварин і спостереження за

людськими немовлятами підтвердили гіпотезу про значущість
ранньої життєвої стимуляції (багате на вітаміни харчування) для
подальшої адаптації. Ранній коригувальний вплив у перші місяці
життя дитини сприяє поліпшенню показників інтелектуальних
тестів на 15-30% порівняно з контрольною групою.
Освічені дорослі не тільки мають вищий рівень ІQ, а й
виявляють розвиненіші інтелектуальні і виконавські навички у
літньому віці. Дорослі з нижчим рівнем освіти мають міцніше
здоров'я, живуть довше, ніж освічені люди їх класу, мають
стабільніші шлюби і частіше вважають їх щасливими. Освічені
люди і представники середнього класу загалом задоволені
життям, щасливіші, демонструють особистісне зростання.
Почуття задоволеності життям серед людей з високим доходом
(як правило, освічених) набагато вище.
Показники забезпеченості відображають потенційні
економічні можливості, які пом'якшують або посилюють різні
форми стресової дії. Тому забезпечені люди мають кращі
показники здоров'я і задоволеності життям.
Досвід у виконанні складної роботи і засвоєні життєві ролі
також є диференційним параметром. Дорослі, які набули таких
особливостей, здатні до розвитку вищих рівнів «Я». Уміння
виконувати складну роботу забезпечує розвиток когнітивних
навичок, інтелектуальне вдосконалення, виробляє рефлексію як
якість, що сприяє емоційному та особистісному зростанню.
Відсутність роботи є одним з основних джерел стресу. Не
зайняті роботою чоловіки схильні до тривожності, депресії,
занепокоєння станом здоров'я. Деякі показники здоров'я тісно
пов'язані зі статусом. Тривалий час вважали, що високий рівень
кров'яного тиску в афроамериканців генетично детермінований.
Проте є дані, що дають змогу інтерпретувати це як наслідок
хронічного стресу, спричиненого низькостатусною роботою, її
відсутністю та обмеженими можливостями в здобутті освіти.
Соціоекономічний статус впливає на відмінності у здоров'ї
людей середнього віку, яке пов'язане з професійним і освітнім
рівнем у молоді роки. Істотне значення може мати етнічна
171
належність. Наприклад, у США зв'язок між здоров'ям і рівнем

CEC найтісніший у американських іспанців та африканців.
Особливості CEC досліджували з огляду на частоту прояву
психічних розладів. Серед пацієнтів, які належать до верств
суспільства з високим CEC, виявлено більше невротичних
розладів, а пацієнти з низьким CEC частіше страждали від
психопатичних розладів. На цих даних основана теорія
«дрейфу»: людині з будь-якого класу, яка має психічний
розлад, важко знайти роботу. У наслідок цього її здатність
досягнути задовільного статусного рівня погіршується і вона
«дрейфує» до все гірших умов існування.
Інтерпретація параметрів якості життя досить складна.
Наприклад, ступінь задоволеності добре освіченого працівника
пов'язаний з тим, що його робота не тільки джерело доходів, а й
можливість виявити свої здібності, а людина з низьким рівнем
освіти цінність роботи визначає можливістю заробітку. Тому
вчені продовжують розроблення методик оцінювання якості
життя.
4.3. Диференціальні крос-культурні дослідження рас,

націй, етносів
1. Сутність крос культурної психології

2. Когнитивний и соціально-біхевіористичний підходи
розглядання к культури у крос-культурних дослідженнях
3. Індивідуальні відмінності пов’язані із расовою, національною
та етнічною приналежністю.
Основні поняття: крос-культурна психологія, крос

культурне дослідження, етнос, раса, нація, культура,
коликтивіська культура, індивідуалістка культура,
колективізм, індивідуалізм.
1. Сутність крос культурної психології

Предметом крос-культурної психології є поведінка людини
в контексті культури. Це початкове визначення акцентує нашу
увагу на двох основних аспектах: описі різноманітності людської
172
поведінки у світі і спробі пов'язати індивідуальну поведінку з

культурним оточенням, в якому вона проявляється. Безліч
інших визначень відкривають якісно нові грані і вказують на
певні складності:
1. Крос-культурне дослідження в психології є точним,
систематичним порівнянням психологічних змінних в різних
культурних умовах, з метою визначити причини та умови
різноманітної поведінки.
2. Крос-культурна психологія зосереджується на
емпіричному дослідженні представників різноманітних
культурних груп, що мають різний досвід, який призводить до
передбачуваних і важливх відмінностей у поведінці. У більшості
таких досліджень вивчаються групи що говорять на різних
мовах і належать до різних політичних систем.
3. Метою крос-культурної психології, перш за все, є
порівняльне вивчення взаємозалежності культури і психіки.
4.Крос-культурна психологія – це вивчення ролі культури у
духовному житті людей.
У всіх цих визначеннях присутній термін «культура».
Культуру в психології інтерпретують як систему знань,
звичаїв, традицій, що охоплюють ціннісні орієнтації, моральні й
етичні норми, переконання і забобони, деякі параметри
середовища (тип організації простору й інтер'єру приміщень
тощо). Така система повинна бути прийнята відповідною
ідентифікаційною групою, передаватися від одного покоління до
іншого. При цьому не важливо, є група лише частиною популяції
чи великим співтовариством,
У філософському розумінні культура – це сукупність
практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які
виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й
людини та втілюються в результатах продуктивної діяльності. У
вужчому трактуванні культурою вважають сферу духовного
життя суспільства, що охоплює систему виховання, освіти,
духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й
організації, що забезпечують їх функціонування. Водночас під
культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей,
оволодіння галуззю знань або діяльності (культура
173
виробництва, культура праці, культура мови, культура побуту;

правова, моральна, естетична культура тощо). Джерелом
культури є суспільна праця.
Незважаючи на спільність у визначеннях, в кожному з них
виділено певний аспект. У першому – ключовою ідеєю є
з'ясування причин і наслідків взаємовідносин культури і
поведінки; друге – більше відноситься до особливостей
культурного пізнання («говорять різними мовами»), що може
бути чинником, який сприяє різноманітності людської поведінки.
У третьому і четвертому визначеннях прикметник «крос-
культурний» змінено на «культурний», і це єдина зміна
передбачає більш широке коло ідей. Однак, по суті,
центральний предмет дискусії полягає в наступному: чи
розрізняються «культура» і «поведінка», і є перша умовою або
причиною останнього. При «культурному» підході до цієї області
виділяються взаємні, інтерактивні відносини між культурними і
поведінковими явищами. На нашу думку, область крос-
культурної психології включає і «культурно-порівняльні», і
«культурні» точки зору, які представлені у цих визначеннях.
Із поняттям «культура» тісно пов'язаний термін
субкультура – сукупність надбань (спосіб життя, мислення,
поведінка тощо) приналежних до певної культури груп людей.
Люди, що належать до субкультури, живуть у тій самій країні
або суспільстві, що й решта населення. Термін «субкультура»
іноді вживають і на позначення девіантних груп.
Людина може належати до кількох субкультур і одночасно
до культури більшості. Іноді належні до певної культури особи
ігнорують важливі її цінності і моделі поведінки. Навіть якщо
люди відкидають їх, вони ознайомлені з тим, від чого
відмовляються. Дуже важливий також віковий чинник: люди
можуть повстати проти усталених звичаїв у молодості, але з
дорослішанням приймають культурні норми, цінності, умовності.
Людство культурно дискретне, як біологічно дискретний
живий вид у світі живого. Кожен етнос завдяки цій дискретності
творить свою культуру. Новації в ній відбуваються в межах
певного етносу і взаємодіють з іншими галузями своєї і
споріднених культур. Так здійснюється і загальнолюдський
174
культурний прогрес, бо етноси не відокремлені один від одного,

культурний обмін відбувається безперервно, якщо відносини
між ними не є надто ворожими.
Вплив культури на психіку й особливості світосприйняття
різних народів досліджує етнопсихологія – міждисциплінарна
галузь знання, предметом вивчення якої є особливості психіки
людей різних народів і культур; проблеми національного
характеру, національних особливостей світосприймання і
взаємин; закономірності формування і функції національної
самосвідомості, етнічних стереотипів; закономірності
формування співтовариств тощо. Етнопсихологи особливу увагу
приділяють вивченню психологічних причин етнічних конфліктів,
пошуку ефективних шляхів подолання їх, виявленню витоків
національної самосвідомості, ЇЇ розвитку.
Погляди психологів на культуру і її вплив на особистість
різняться. У західній психології донедавна найпоширенішим був
психоаналітичний підхід. Культура, за Фройдом, – уся сума
досягнень та інституцій, що відрізняють життя людей від життя
тваринних предків і призначені для захисту від природи і
врегулювання взаємин між людьми. Психологічний ареал
культури формують засоби примушення і способи, покликані
примирити людей із культурою і винагородити їх за це. Він
розрізняв три ступені культури, обравши критерієм поділу
сексуальну мораль: ступінь, на якому задоволення сексуального
почуття не спрямоване на розмноження; ступінь, на якому
сексуальні прояви, не пов'язані з розмноженням, пригнічені;
ступінь, на якому тільки законне розмноження може бути
сексуальною метою (Фройд).
У сучасній західній крос-культурній психології
поширюються когнітивний та соціально-біхевіористичний
підходи до культури.
Багато крос-культурних досліджень призначено для
з'ясування тлумачення понять таким, як їх уявляють собі носії
різних культур, тому вплив когнітивної психології у цій галузі
завжди був значним. Більшість праць було присвячено знанням
людей про навколишній світ, їх комунікацію, зумовлену цими
загальними знаннями, і передачу знань наступним поколінням.
175
Особливу увагу приділяли вивченню етноцентричного

мислення, таких його суб'єктивних елементів, як ідеологія,
релігія, мораль, закон. Етноцентризму властиве переконання,
що власна культура завжди є найкращою, а всі інші
поступаються їй. Але найбільше досліджень у когнітивному
напрямі присвячено створенню крос-культурних тестів
дослідження інтелекту, мови й пізнавальних процесів.
2. Когнітивний и соціально-біхевіористичний підходи

розглядання культури у крос-культурних дослідженнях
У сучасній західній крос-культурній психології
поширюються когнітивний та соціально-біхевіористичний
підходи до культури.
Багато крос-культурних досліджень призначено для
з'ясування тлумачення понять таким, як їх уявляють собі носії
різних культур, тому вплив когнітивної психології у цій галузі
завжди був значним. Більшість праць було присвячено знанням
людей про навколишній світ, їх комунікацію, зумовлену цими
загальними знаннями, і передачу знань наступним поколінням.
Особливу увагу приділяли вивченню етноцентричного
мислення, таких його суб'єктивних елементів, як ідеологія,
релігія, мораль, закон. Етноцентризму властиве переконання,
що власна культура завжди є найкращою, а всі інші
поступаються їй. Але найбільше досліджень у когнітивному
напрямі присвячено створенню крос-культурних тестів
дослідження інтелекту, мови й пізнавальних процесів.
Соціально – біхевіористичний напрям зосереджений на
групових поведінкових нормах, ієрархічній організації малих і
великих соціальних груп, цінностях, моральних нормах,
ритуалах, табу тощо.
Загалом метою досліджень крос-культурної психології є:
перевірка універсальності психологічних знань і теорій, аналіз
психологічних гіпотез і знань про різні культурні середовища,
щоб з'ясувати їх застосовність і межі використання для інших
культурних груп; вивчення інших культур для відкриття
психологічних феноменів, не представлених в обмеженому
досвіді власної культури; інтеграція досягнень крос-культурної
176
психології із загальнопсихологічними теоріями і побудова більш

універсальної психології, дані якої будуть застосовні для
ширшого спектра культур.
Крос-культурні змінні, пртамані одній культурі, можна
вивчити окремо в інших культурах шляхом крос-культурного
порівняння. У архівах людських відносин накопичено дані, щодо
проявів повсякденної поведінки людей у всьому світі: віку
відлучення від грудей, дисциплінарних заходів,
використовуваних батьками, кількості людей, що турбуються
про дітей, тощо. Вони зібрані переважно антропологами. Тому
відомості з питань, які цікавлять психологів, наприклад,
уявлення людей про інтелект, бажані риси особистості дитини,
які допомагали б дітям справитися з майбутніми змінами у житті
наявні тим фрагментарно. Однак і ця інформація може бути
корисною. Наприклад, вік відлучення дитини від грудей матері в
європейських країнах та США коливається від 6 місяців до 1
року, в інших культурах він може досягати 5 років. Психологи,
порівнюючи вибірки, мають змогу встановити зв'язок цього
чинника з іншими змінними.
Гіпотези, підтверджені дослідженнями в різних країнах,
мають більшу наукову цінність, ніж припущення, підтверджені
лише дослідженнями гомогенного населення однієї країни. При
крос-культурних дослідженнях варіація характеристик
респондентів максимальна, тому якщо їх результати
підтверджують певну гіпотезу, то вона науково обґрунтована.
Отже, крос-культурні дослідження є важливим джерелом
інформації про відмінності між соціальними групами, етносами,
народами.
3. Індивідуальні відмінності пов’язані із расовою,

національною та етнічною приналежністю.
Раса – природна група людей з сукупністю певних
спадкових фізичних властивостей. До зовнішніх ознак градації
рас належать колір шкіри і будова тіла. На сьогоднішній день
найбільш популярна трикомпонентна класифікація, яка включає
в себе негроїдну, європеоїдну, монголоїдну раси.
177
Відмінності, пов'язані з расовою приналежністю,

стосуються, в основному, характеристик раннього фізичного
розвитку. Так, у немовлят негроїдної раси розвиток
відбувається швидше, як в пренатальний період, так і після
народження, незалежно від того, де народилися. Вони
випереджають однолітків європеоїдної по швидкості розвитку
моторних навичок, раніше починають ходити, мають більш довгі
кінцівки і більш розвинену мускулатуру. Немовляти
монголоїдної раси виявляються більш повільними у ряді
основних моторних показників, менш збудливі і голосливі.
Вивчення психічних особливостей представників різних рас
довело, що відмінності між порівнюваними групами менші, ніж
відмінності між індивідами об'єднаніми за расовою ознакою у
групу.
Етнос (народ, народність, нація) – це стійка історично
сформована група людей, яка усвідомлює свою спільність. У
якості загального найчастіше виступає культурна єдність.
За визначенням сучасного українського вченої Г. А. Балла,
в найбільш широкому розумінні, культура – втілена у
матеріальних і духовних формах соціальна пам'ять і соціально
значуща творчість; культура – система складових та якостей
соціального (і соціально обумовленого індивідуального)
людського буття, яка – через взаємоопосредкованість
наступності і творчості, через різноманітні внутрішні і зовнішні
діалоги, через опредмечювання теоретичної сутності людини у
продуктах творчості та її распредмечуванні в особистостях –
забезпечує безперервне особистісне зростання та
самореалізацію.
На сучасному етапі існує декілька типологій культур, але
усі культури умовно поділяють на індивідуалістські та
колективістські відповідно до пріоритетів – інтереси індивіда
чи групи. Групи, до яких належить індивід, охоплюють сім’ю,
друзів, школу, робочий колектив, партію, церковну громаду
тощо.
Культури, в яких інтереси групи ставлять вище інтересів
індивіда, називають колективістськими культурами (КК), а
178
культури, в яких важливіші інтереси індивіда, –

дивідуалістськими культурами (ІК).
Індивідуалізм – це ступінь згоди носіїв лінгвокультури з
тим, що погляди та вчинки окремої особистості (індивіда)
можуть бути незалежними від колективних переконань та
вчинків. Успіх кожного члена ІК формулюється в термінах
особистих досягнень, акцентується індивідуальна
відповідальність за вчинки.
Колективізм – це залежність вчинків та поглядів окремих
індивідуумів від групи (сім’ї, партії тощо). Більша частина
населення планети належить до колективіських культур.
У КК сім’ї зазвичай складаються з декількох поколінь
родичів. Діти у процесі своєї соціалізації вчаться сприймати
себе як частину «своєї» групи, що слугує джерелом
формування ідентичності індивіда. Від членів КК вимагають
демонстрації лояльності до «своєї» групи, порушення якої
вважають тяжкою провиною. Вплив КК на комунікацію
виявляється в тому, що в її представників відсутня особиста
думка, вони уникають прямої конфронтації з іншими, слово Ні
вживають рідше, замість нього переважають фрази: «ми
подумаємо», «можливо», «ви маєте рацію». Етика ґрунтується
на відносинах, а не на твердих принципах і правилах. До КК
зараховують країни Південно-Східної Азії, Латинської Америки,
Пакистан, Корею, Японію тощо.
Для індивідуаліських культур характерне переважання
центрації на індивіда. Найбільш цінним є свобода у вчинках і
самодостатність, самостійність у судженнях, влада над
оточуючими, незалежність від групи, самореалізація,
самопрезентація.
Основними цінностями і критеріями колективістських
культур є пріоритет інтересів групи над особистими
інтересами, проходження традиції прислуховування до інших,
почуття групи, залежність від групи. Колективісти відчувають
себе залученими в життя інших людей, в них переважає
потреба допомогти у важку хвилину, проявити прихильність, у
складній ситуації порадитися.
179
Культури індивідуаліського і колективіського типу мають як

позитивні, так і негативні риси.
До позитивних рис колективіської культури дослідники,
зокрема, відносять почуття захищеності і підтримки, можливість
більш масштабної творчої діяльності, придбання досвіду через
обмін різними думками в процесі вирішення загального
завдання, відчуття.
До негативних – утиснення свободи індивіда, обмеження
особистісного вибору, труднощі у вирішені творчих завдань та
прийнятті чогось нового внаслідок відсталості і традиціоналізму
колективного мислення, закритість колективіського суспільства і
пов'язане з цим обмеження в циркулюванні суспільно-значимої
Серед деяких позитивних рис індивідуаліської культури
можна назвати безмежність творчого розвитку і прояв особистої
ініціативи, можливість більш швидкої та ефективної адаптації,
інформаційна відкритість індивідуалістичного суспільства,
свободу вибору правил поведінки, кола спілкування, суспільно -
політичних і релігійних організацій.
До негативних рис індивідуаліської культури відносяться -
почуття самотності і роз'єднаності, необхідність постійно нести
індивідуальну відповідальність за свій вибір і його наслідки, що
під силу не кожному і не в будь-яких ситуаціях, егоїзм і
егоцентризм членів індивідуаліського суспільства,
незахищеність індивіда від крайніх проявів індивідуалізму з боку
суспільства, ілюзорність відкритості та свободи вибору, так як
все одно правила суспільного життя кимось задаються через
економічні чи і інформаційні канали, при цьому група, що може
реально вплинути на ситуацію залишається «поза кадром».
Дослідження етнічних груп дає змогу чітко диференціювати
культурні відмінності.
Етнічна група – будь-яка група із загальними культурними
традиціями і відчуттям ідентичності, її можуть об'єднувати:
історія і традиція, мова, географія, раса, релігія тощо.
Спостерігаючи поведінкові відмінності в етнічних групах,
психологи можуть отримати уявлення про те, які види і форми
поведінки змінюються від культури до культури, а які є відносно
180
постійними і виявляються у всіх. Іноді результати таких

порівнянь істотно впливають на погляди представників
соціальних наук. Зокрема, результати крос-культурних
досліджень (Маргарет Мід) культури острова Самоа,
опубліковані у збірці праць «З південних морів», кардинально
змінили розуміння особливостей підліткового віку. До того
вважали, що бурхливі емоційні процеси повинні супроводжувати
активні фізіологічні процеси, і це є універсальною ознакою для
будь-якої культури. Мід виявила, що на Самоа методики
батьківського виховання дітей істотно відрізняються від
прийнятих у американській культурі. Батьки самоанських дітей
прагнули уникати конфліктів із ними, не обмежували ігор, не
примушували силою виконувати які-небудь завдання. Тому між
ними рідко виникали конфлікти й емоційна напруженість. Надалі
правила та обмеження, оскільки їх встановлювали не батьки, а
традиція, не викликали конфліктів та емоційного дискомфорту, а
покарання не призводило до образ або ворожого ставлення. У
результаті досліджень М. Мід постали нові питання: як багато у
поведінці зумовлено культурою; що залежить у ній від тілесної
конституції тощо.
Ці та подібні дослідження стали основою для
обґрунтування психологами поняття «культурний детермінізм»
– зумовленість вибору людини її належністю до певної
культури.
Американська дослідниця Рут Бенедикт у праці «Моделі
культури» стверджувала, що діти стають частиною своєї
культури зі всіма її усвідомлюваними можливостями та
обмеженнями, які спрямовують їх життя. Це означає, що вибір
людини визначається культурою, до якої вона належить.
Максимуму цей вплив досягає, коли дитині виповнюється п'ять
років. Зіткнення з культурними нормами й очікуваннями часто
викликає обурення і неприязнь дитини, бо вона прагне до
автономії і вільного вираження спонук, що призводить до
конфлікту з тими, хто виконує роль «агентів» культури, –
батьками, рідними, старшими. Прийняттю культурних норм
сприяють тісні емоційні зв'язки між дітьми і батьками. Загалом
культурний детермінізм означає, що люди позбавлені
181
можливості обирати свій життєвий шлях, він наперед

визначений належністю до певної культури.
Міжкультурні відмінності можуть також спричинити
культурний шок – тривогу, викликану втратою відчуття того,
що, коли і як потрібно робити в новому для особистості
культурному середовищі. Людина, що потрапила в чужу
культуру, виявляє, що звичні орієнтири зникли і заміщені
дивними або незнайомими. У неї можуть виникати
найрізноманітніші стани – від почуття дискомфорту до
цілковитої дезорієнтації, що вимагає перебудови мислення.
Іноді поняття «культурний шок» використовують на позначення
загальної ситуації, коли людина вимушена пристосовуватися до
нового порядку, за якого не діють раніше засвоєні культурні
цінності й моделі поведінки. Проблеми, спричинені культурним
шоком, можна розпізнати, спираючись на такі ознаки:
1) зміна значення або відсутність звичних орієнтирів
поведінки, очікуваної від людини;
2) втрата цінностей, які людина вважала справжніми,
бажаними, привабливими і важливими;
3) виникнення тривоги, депресії, ворожості, що змінюється
від легкого неспокою до люті;
4) незадоволення новим способом життя та ідеалізування
старого;
5) недієвість звичних способів відновлення сил і душевної
рівноваги;
6) відчуття, що цей стан перманентний і ніколи не мине.
Входження в нову культуру часто змушує людину
негативно оцінювати її і свою колишню культуру. Донедавна
була поширена думка, що культурний шок має лише негативні
наслідки: напруженість унаслідок витрачання сил на
психологічну адаптацію; почуття втрати друзів, статусу, роду
занять і майна; неприйняття людини новою культурою і її
неприйняття нею самою; втрату ясності стосовно ролі, рольових
очікувань, почуттів і «Я-ідентичності», здивування, неспокій,
огида або обурення культурними особливостями нового і
колишнього способів життя; усвідомлення власного безсилля
внаслідок нездатності вписатися в нове навколишнє
182
середовище. Однак нерідко він мобілізує, стимулює відчуття в

собі нових особистісних сил і можливостей.
За моделлю П. Адлера переживання культурного шоку
охоплює такі стадії:
– первинний контакт, коли новоприбулий
переживає цікавість і збудження «туриста», але при цьому
його базисна ідентичність все ще пов'язана з рідною
країною;
– дезінтеграцію старої системи орієнтирів, за якої
особа відчуває себе збитою з пантелику і пригніченою
вимогами нової культури;
– реінтеграцію нових орієнтирів і поліпшене уміння
функціонувати в новій культурі. Типові емоції, пов'язані з
цією стадією, – гнів і образа на нову культуру як причину
труднощів;
– продовження процесу реінтеграції в напрямі
набування автономії і підвищення здатності бачити
позитивні і негативні елементи як у новій культурі, так і у
колишній;
– незалежність, тобто досягнення
«бікультурності», здатності функціонувати і в старій
культурі, і в новій.
Цю послідовність стадій (кроків) можна описати ( U-
подібною або W-подібною кривою, коли процес пристосування
повторюється в умовах колишньої культури. Попри певні
недоліки, модель культурного шоку набула популярності серед
учених.
Деякі дослідники дійшли висновку, що сильний культурний
шок (у тривалих зарубіжних відрядженнях) змушує людину
продуктивніше працювати. Це узгоджується з позицією
П. Адлера, який стверджував, що культурний шок стимулює
процес міжкультурного научіння, який сприяє самопізнанню та
особистісному зростанню.
Виникнення культурного шоку пояснюють географічним
переміщенням, що викликає тугу з приводу втрачених зв'язків
(це відбувається не завжди, і передбачити подібну реакцію і її
глибину неможливо); фаталізмом, песимізмом, безпорадністю
183
людини, що потрапляє в чужу культуру (це не розкриває

відмінностей в ступені дистресу); процесом природного відбору,
або виживання (таке пояснення дуже спрощене); надмірними
очікуваннями (зв'язок між незадоволеними очікуваннями і
поганим пристосуванням не доведений); негативними подіями
та порушеннями щоденного розпорядку; розбіжністю цінностей
через відсутність взаєморозуміння і конфлікти; дефіцитом
соціальних навичок, соціальної підтримки.
Для подолання культурного шоку важливо мати кілька
моделей адаптивної поведінки, враховуючи, що будь-яка
важлива зміна в житті, як правило, спричинює стрес і
дискомфорт. Тому особливо важливо зберегти особистісну
цілісність і самоповагу.
На пристосування до нової культури потрібен час. Кожна
людина пристосовується в індивідуальному темпі, залежно від
ситуації. Допомагає й усвідомлення, що інші люди переживали
культурний шок і подолали його.
Те, що людина легко пристосовувалася в рідній культурі,
не означає, що адаптація до чужої культури буде простою.
Особливо це відчутно, якщо у традиційній культурі жилося
краще. До культурного шоку потрібно готуватися, що полегшить
процес пристосування: вивчити мову, культуру, змоделювати
ситуації тощо.
Отже, культурний шок є процесом научіння, іноді важким і
неприємним, навіть шкідливим для здоров'я і психіки людини.
Однак готовність до його переживання полегшує адаптаційні
процеси.
Роль крос-культурних досліджень підвищуватиметься,
оскільки все більше психологів прагне звільнитися від
обмежень, накладених європейськими й американськими
теоріями. Крос-культурні дані і факти можуть стати стимулом до
нового мислення і побудови загальних і точніших теорій.
184
ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ ДО ІV РОЗДІЛУ
ТЕМА. Диференціальна психологія міжстатевих
відмінностей
План
Мета: сформувати у студентів знання про індивідуальні
особливості пов’язані з гендерною приналежністю та роллю
статі у структурі індивідуальності.

1. Міжстатеві відмінності. Сутність поняття стать, гендер.
2. Стать у структурі індивідуальності.
3. Теорії розвитку статевої ідентичності.
4. Еволюційна теорія статі В.О. Геодакяна.
5. Особливості моральної свідомості чоловіків.
6. Особливості моральної свідомості жінок.
7. Етологія статі. Нейроандрогінетична теория Л. Елліса.
8. Статеві відмінності в психологічних якостях.

конспекту, відповідей на запитання, та виконання завдань)
1. Дайте визначення основним поняттям теми стать, гендер,
андрогінність, фемінність, маскулінність.
2. Заповніть таблицю.
«Характеристики типів статево-рольової поведінки
Сандри Брем».
Типи статево-рольової Характеристики
поведінки
1
2
3
3. Етапи розвитку статевої ідентичності когнітивно-

генетичного підходу.
185

1. Проаналізуйте стереотипи і забобони, що стосуються
статево-рольової поведінки в різних культурах.
2. Підготуйтесь до дискусії щодо архетипів жіночої і чоловічої
поведінки, виділених Дж. Ш. Болен («Богині в кожній жінці»,
«Боги в кожному чоловікові»).
1. Статевий диморфізм, статевий дипсихізм та статевий
дихрономофизм.
2. Програми поведінки психофізіології статі що визначають
динаміку та зміст життєдіяльності людини.
3. Етологія статі у побудові чи руйнуванні міжстатевих
4. У чому полягає психологічне значення еволюційної теорії
психологічної статі.
5. У чому полягають відмінності моральної свідомості
чоловіків та жінок.
1. Анастази А. Дифференциальная психология.
Індивидуальные и групповые различия в поведении / Анна
Анастази – М. : Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001. – С. 627
– 645.
2. Диференційна психологія / під загальною редакцією
С.Д. Максименка. Підручник. – К. : Видавничій Дім
«Слдово», 2013. – С. 289 – 305.
учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений /Оксана
Олександровна Кандрашихина – К : 2009. – С.95 – 112.
4. Нартова – Бочавер С.К. Дифференциальная психология:
учеб. пособ / Софья Кимовна Нартова – Бочавер – М.:
Флинта, 2003. – С.77 – 86.
5. Палий А.А. Диференціальна психологія: навч.посіб. /
186
ТЕМА. Соціоекономічний статус індивідуальності
соціоекономічний статус індивідуальності, про критерії
відмінностей соціальних груп, та вплив соціоекономічного
статусу на групові відмінності.
План
1. Критерії відмінностей соціальних груп.
2. Суспільна стратифікація.
3. Детермінація індивідуальних відмінностей якістю життя
соціальних груп.
4. Поняття соціального економічного статусу та його роль у
формуванні індивідуальності особистості.
5. Вплив статусного рівня на інтелект.
Завдання для самостійної роботи:

1. Охарактеризуйте основні критерії відмінностей між
соціальними групами Від чого вони залежать?
2. Як впливають на особистісний розвиток соціометричні
чинники.
3. Провести соціометричне дослідження будь якого
колективу. Зробити аналіз.

1. Поясніть на прикладі сучасного українського суспільства
вплив соціально-економічного статусу на формування
2. Як впливають на особистісний розвиток соціально-
економічні чинники.
3. Поясність вплив статусного рівня особистості на інтелект.
1. Критерії якості життя та їх вплив на формуванні
особистісних рис дітей (зробить теоретичне дослідження)
187
2. Соціально економічний статус та його роль при

формуванні життєвих стратегій у молоді.
3. Вплив соціально-економічного статусу на розвиток
Індивидуальные и групповые различия в поведении / Анна
Анастази – М. : Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001. – С.
674– 683.
2. Палий А.А. Диференціальна психологія / Анатолій
Андрійович Палій – К. : 2001. – С. 389 – 396.
3. Шкаратан О.И. Социология неравенства. Теория и
реальность / Овсей Ирмович Шкаратан; Нац. исслед. ун-т
«Высшая школа экономики». – М. : Изд. дом Высшей
школы экономики, 2012. – С. 54 – 59
ТЕМА. Диференціальніальна психологія крос-
культурних досліджень.
диференціальні крос-культурні дослідження, етнокультурні
чинники як основні детермінанти групових відмінностей.

1. Об’єкт і предмет вивчення крос-культурної психології.
2. Специфіка крос-культурних досліджень.
3. Культурні відмінності і їх прояви.
4. Види культур.
5. Культурний шок у диференціальній психології.

1. Зміст поняття крос-культура.
2. Методи визначення крос-культурної приналежності.
3. Наведіть основні методи крос - культурних досліджень.
188
4. Культурні вільні тести Кеттела.

1. У чому полягає психологічна сутність культури.
2. Наведіть приклади крос-культурних досліджень.
навчання і пізнання та поясніть їх.
3. Поясніть як здійснюється крос-культурне психологічне
1. Переживання культурного шоку за моделлю П. Адлера.
2. Крос-культурна психологія.
3. Вплив культурних відмінностей на психологічні
особливості людини.
Індивидуальные и груповые различия в поведении / Анна
Анастази – М.: Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001. – С.
661– 665.
Олександровна Кандрашихина – К: 2009. – С.76 – 95.
3. Палий А.А.Диференціальна психологія: навч. посіб. /
Анатолій Андрійович Палій – К.: 2001. – С. 397 – 409.

1. Теорії розвитку статевої ідентичності.
2. Еволюційна теорія статі В.О. Геодакяна..
3. Статеві відмінності в психологічних якостях
4. Класифікація особистостей А.Ф. Лазурського.
5. Характеристика психічних рівнів особистості.
6. Вплив суспільної стратифікації на сімейне середовище.
7. Крос-культурна психологія.
8. Об’єкт пред.мет завдання крос-культурної психології.
9. Культурні відмінності та їх прояви
10.Специфіка крос-культурних досліджень.
189
11. Соціальний статус і його роль у диференціальній

12. Критерії відмінностей міх соціальними групами.
13. Соціальні чинники особистісного розвитку.
14. Соціально-економічний статус особистості.
15. Соціально-економічний статус і інтелектуальний
розвиток.
16. Критерії якості життя.
17. Види культур.
18. Індивідуаліська культура.
19. Колективіська культура.
20. Крос-культурне психологічне дослідження.
21. Позитивні та негативні наслідки для особистотті
культурного шоку.
ПОТОЧНИЙ КОНТРОЛЬ З ТЕМ VІ РОЗДІЛУ

1. Для культури якого типу характерні наступні цінності:
центрація на індивідів, свобода у вчинках і самодостатність
незалежність від групи:
а) колективісткій;
б) індивідуалістичній;
в) аполоничній;
г) дионисійській.
2. Що з вказаного нижче характерно для coping стратегії:
а) прийняття проблемної ситуації;
б) очікування, що проблема вирішиться сама собою;
в) прагнення не порушити відчуття комфорту;
г) розгляд декількох варіантів, поки не буде знайдена
відповідь;
д) здійснення зусиль із подолання проблеми, навіть якщо
це тимчасово порушує відчуття комфорту;
е) здійснення спроб знайти когось, хто вирішив би
проблему.
3. Оберіть, що з нижче перерахованого більшою мірою
характерно для жінок:
190
а) краще виконують тести на швидкість сприйняття

знакової
інформації;
б) перевершують протилежну стать в швидкості простих
арифметичних операцій;
в) краще виконують просторові тести;
г) більш високі результати по субтесту "Кубики" в тісті
Амтхауэра;
д) при рішенні завдань на запам'ятовування маршруту
запам'ятовують більше "дорожніх" орієнтирів.
4. Оберіть, що з нижче перерахованого більшою мірою
характерно для чоловіків:
а) при рішенні завдань на запам'ятовування маршруту
швидше запам’ятовують маршрут;
б) краще пораються із завданнями на перерахування
предметів однієї категорії;
в) величина розкиду коефіцієнта інтелекту більша, ніж у
протилежної статі;
г) у більше ранньому віці досягають зрілості у вимові
звуків, більш високі артикуляційні здібності.
5. Статевий диморфізм – це:
а) наявність у цього біологічного виду диференціації статі;
б) відмінність самиць і самців по первинних і вторинних
статевих ознаках;
в) наявність відмінностей в анатомоморфологічних ознаках
у чоловічих і жіночих особин.
6. Статевий дипсихізм – це:
а) наявність відмінностей психічних якостей і процесів у
представників різної статі;
б) наявність відмінностей середніх показників біологічних
або психосоціальних характеристик у представників різної
статі;
в) збільшення комбінаторних можливостей генотипу.
7. Оберіть з перерахованих нижче ознак ті, які пов'язані із
поняттям андрогінності у концепції С. Бэм:
а) поєднання в індивідуальному психологічному профілі
високих показників по маскулинности і феминности;
191
б) відсутність фіксованого на статевій ознаці

самовизначення особистості;
в) використання андрогінними суб'єктами "чоловічих" і
"дружніх" способів поведінки залежно від ситуації;
г) наявність у андрогінних суб'єктів більшої можливості
гнучко реагувати на зміни ситуації, що сприяє більше
ефект.
8. У результаті дослідження двох груп респондентів були
отримані наступні дані: у першої групи найчастіше захисною
стратегією, що зустрічається, була проекція, у другої -
раціоналізація. Що ви можете імовірно сказати про ці групах?
9. У результаті діагностики психологічної статі особистості
отримані високі значення за шкалою маскулінності і низькі
за шкалою фемінності.
Про яке психологічне поле випробовуваного говорить ця
комбінація? З чим може бути пов'язаний отриманий в результаті
діагностики переважний вибір високих оцінок (6-7) за усіма
пунктами опитувача, включаючи шкалу загальних якостей?
10. Що з перерахованого означає поняття «гендер»?:
а) працюючі по найму жінки і чоловіки;
б) визначення взаємин статей: чоловіків і жінок;
в) соціальні та культурні характеристики чоловіків і жінок.
11. Гендерні стереотипи – це:
а) поширені в суспільстві спрощені уявлення про сутність
чоловіка і жінки;
б) образи чоловіка і жінки у конкретної людини;
в) ідеальні типи жінки і чоловіки.
12. Гендерні ролі – це:
а) ролі, які виконує жінка на вимогу чоловіка;
б) ролі, які повинні грати жінки і чоловіки у відповідності з
уявленнями більшості сучасних людей;
в) наукове визначення природного призначення жінки і
чоловіки.
192
ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ
1. Диференціальна психологія як галузь психологічних

знань.
2. Історія становлення диференціальної психології.
3. Предмет, об’єкт та завдання диференціальної психології
4. Методологія, методи диференціально-психологічних
досліджень
5. Основні поняття диференціальної психології
6. Психогенетичні методи.
7. Психофізіологічні методи.
8. Історичні методи.
9. Власне психологічні методи дослідження.
10. Проблема соціального та біологічного у психічному
розвитку індивіда
11. Особливості структури диференціальної психології.
12. Статус диференціальної психології у структурі
психологічних знань
13. Канали отримання даних про індивідуальність
14. Теорії про вплив середовища на людину
15. Трактування спадковості і середовища у
диференціальній психології
16. Сучасне розуміння спадковості та середовища.
17. Теорія впливу конституційних теорій на індивідуальність
18. Психофізіологічна теорія індивідуальних відмінностей
19. Теорія диференціації
20. Темперамент як формальна інтегративна основа
21. Інтегральна індивідуалність та її структура за
В.С. Мерліним.
22. Типи ВНД та темперамент.
23. Історія вчення про темперамент – пошук біологічних
основ темпераменту (Гіппократ – Гален).
24. Формальний опис класичної типології І. Кантом:
темпераменти діяльності та темпераменти почуттів.
25. Енергетична теорія темпераменту В. Вундта.
26. Конституційні теорії темпераменту: К. Сіго, Е. Кречмера,
193
У. Шелдона.
27. Факторне дослідження темпераменту Г.Ю. Айзенком.
28. Темперамент і вища нервова діяльність за І. Павловим.
29. Вивчення темпераменту у психофізіологічній школі
Б.М. Теплова та В.Д. Нєбиліцина.
30. Характеристика типів і властивостей темпераменту
компонентів характеру
33. Психологічна характеристика типів психопатій та
акцентуацій характеру.
34. Характеристика 10-ти типів акцентуацій К. Леонгардом
36. Типологія конституціональних відмінностей за
У. Шелдоном.
37. Психологічні типи за К. Юнгом.
38. Інтровертна та екстравертна установки особистості.
39. Соціальні типи характерів за Е. Фроммом.
40. Становлення характеру.
41. Вчення П.Б. Ганнушкіна про конституційні психопатії.
42. Поняття психопатії та нормального характеру.
43. Особливості типологічного підходу у вивченні
44. Психологічні типи за К.Г. Юнгом.
45. Поняття про екстраверсію та інтроверсію.
46. Диференціальна когнітологія
47. Диференціація сенсорних та сенсорномоторних реакцій
48. Вікові відмінності пізнавальних процесів
49. Диференціація уявлень і уяви
50. Індивідуальні відмінності психомоторних стилів
51. Історія дослідження проблематики психології здібностей
52. Психічні функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція.
53. Здібності, обдарованість, талант, геніальність.
54. Уявлення про інтелект, його структуру та індивідуальні
відмінності в інтелекті.
55. Теорії інтелекту.
56. Факторні теорії інтелекту (Ч. Спірмен, Дж. Гілфорд,
194
Дж. Келі).
57. Теорії множинності інтелекту.
58. Джерела варіативності інтелекту.
59. Типи інтелектуальних здібностей і обдарованості
60. Розумова відсталість і деменція
61. Стать в структурі індивідуальності. Біологічна й
психологічна стать.
62. Теорії розвитку статевої ідентичності (психоаналіз,
біхевіоризм, теорії соціального научіння).
63. Статеві відмінності в психологічних якостях.
64. Теорії розвитку статевої ідентичності
65. Еволюційна теорія статі В.О. Геодакяна
66. Статеві відмінності в психологічних якостях
67. Класифікація особистостей А.Ф. Лазурського.
68. Характеристика психічних рівнів особистості.
69. Крос-культурна психологія
70. Культурні відмінності та їх прояви
71. Специфіка крос-культурних досліджень.
72. Соціальний статус і його роль у диференціальній
73. Критерії відмінностей між соціальними групами
74. Соціальні чинники особистісного розвитку
75. Соціально-економічний статус особистості
76. Соціально-економічний статус і інтелектуальний
розвиток
77. Критерії якості життя
78. Види культур
79. Індивідуаліська культура
80. Колективіська культура
195
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ІСТРУМЕНТАРІЙ
1. Діагностика властивостей типу темперасента. (тест –
опитувальник Г. Айзенка)
2. Діагностика типів акцентуації рис характеру і темпераменту
по К. Леонгарду (опитувальник X. Смішека)
3. Вивчення маскулінності-фемінінності (опитувальник С. Бем)
4. Психогеометричний тест вивчення типу особистості
(Сьюзен Дилінгер)
5. Визначення сили характеру. (Чи сильний у Вас характер?
В Рощаховський).
ТЕСТ-ОПИТУВАЛЬНИК Г. АЙЗЕНКА
ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ВЛАСТИВОСТЕЙ І ТИПУ
ТЕМПЕРАМЕНТА (ЕР Q, ФОРМА А).
Інструкція. Вам пропонується 57 питань про особливості
вашої поведінки і ваших почуттів. Якщо згодні, ставте
«плюс», якщо ні - «мінус». Працюйте швидко, не витрачаючи
багато часу на обмірковування відповідей, тому що найбільш
цікава ваша перша реакція, а не результат дуже довгих
роздумів. Пам'ятайте, що відповідати треба на кожне
питання. Тут не може бути хороших чи поганих відповідей. Це
не випробування ваших здібностей, а лише з'ясування
особливостей вашої поведінки.
1. Чи часто ви відчуваєте 6. Якщо ви обіцяєте що-
потяг до нових вражень, небудь зробити, то чи
пошукам пригод, зміну завжди стримуєте своє
обстановки? слово?
2. Чи часто ви потребу в 7. Чи часто у вас змінюється
друзях, які розуміють всі, настрій?
можуть підбадьорити і 8. Зазвичай ви дієте і
втішити? говоріть швидко, не
3. Ви людина безтурботний, замислюючись?
безтурботний? 9. Чи часто ви відчуваєте
4. Дуже вам важко сказати себе нещасною людиною,
кому-то «ні»? без достатніх на те причин?
5. Чи замислюєтеся ви перед 10. Завзято ви
тим, як щось робити? сперечаєтеся, до кінця
196
відстоюючи свою точку зору? 24. Чи всі ваші звички

11. З'являється чи є у вас хороші і бажані?
почуття остраху чи 25. Чи здатні ви дати волю
збентеження, коли хочете своїм почуттям і як слід
познайомитися з симпатичним повеселитися в компанії?
представником протилежної 26. Чи вважаєте ви себе
статі? людиною збудливим і
12. Виходьте ви іноді з себе, чутливим?
сердячись не на жарт? 27. Чи вважають вас
13. Чи часто ви дієте під оточують живим і веселим
впливом хвилинного настрою? людиною?
14. Чи часто ви переживаєте 28. Чи часто ви, зробивши
від того, що зробили чи якесь важливе справу,
сказали таке, що не слід було відчуваєте таке відчуття, що
б? могли б зробити його
15. Чи усвідомлюєте ви краще?
зазвичай перевагу книгам, а 29. Коли знаходитеся в
не зустрічей з друзями? товаристві інших людей, ви
16. Чи легко вас образити? більше мовчите?
17. Чи любите ви часто бувати 30. Чи не буває так, що іноді
в компаніях? ви брешете?
18. Чи виникають у вас думки, 31. Чи трапляється так, що
які хотіли б приховати від ви не можете заснути від
інших? того, що в голову лізуть різні
19. Чи буває так, що іноді ви думки?
так повні енергією, що все 32. Якщо ви хочете
горить в руках, а іноді мляві? дізнатися про що-небудь, то
20. Чи вважаєте ви мати віддасте перевагу
менше друзів, але зате прочитати про це в книзі,
особливо близьких? газеті, що запитати?
21. Чи часто ви мрієте? 33. Чи буває у вас сильне
22. Коли з вами говорять у серцебиття?
підвищених тонах, чи 34. Чи подобається вам
відповідаєте тим же? робота, що вимагає
23. Чи часто вас турбує постійної уваги?
почуття провини? 35. Чи буває такий стан, що
вас кидає в тремтіння від
197
хвилювання в якійсь 48. Чи є серед знайомих ті,

екстремальній ситуації? які вам явно не
36. Чи завжди ви платили б за подобаються?
провезення багажу в 49. Чи можна сказати, що ви
транспорті, якби не впевнена у собі людина?
побоювалися перевірки? 50. Чи легко ви
37. Неприємно вам ображаєтеся, якщо інші
знаходитися в суспільстві, де вказують на ваші помилки в
жартують, сміються один над роботі або особисті
одним? недоліки?
38. Ви дратівливі? 51. Чи вважаєте ви, що
39. Чи подобається вам важко отримати справжнє
робота, яка вимагає швидкості задоволення від вечірки?
дій? 52. Чи турбує вас відчуття,
40. Хвилюєтеся ви з приводу що ви чимось гірші за
неприємних подій? інших?
41. Ви ходите повільно, не 53. Чи легко вам внести
поспішаючи? пожвавлення в досить нудну
42. Ви коли-небудь компанію?
запізнювались на роботу або 54. Чи трапляється говорити
зустріч? про речі, в яких ви не
43. Чи часто ви бачите розбираєтеся?
кошмарні сни? 55. Стурбовані ви про своє
44. Чи правда, що ви так здоров'я?
любите поговорити, що ніколи 56. Чи любите ви
не втрачаєте випадку жартувати?
поговорити навіть з 57. Чи страждаєте ви від
незнайомою людиною? безсоння?
45. Чи турбують вас які-
небудь болю?
46. Ви б відчули себе дуже
нещасним, якби тривалий час
були позбавлені широкого
спілкування з людьми?
47. Чи можна назвати вас
нервовим людиною?
198
Всі 57 питань діляться на три групи. 24 питання виявляють,

екстраверт ви чи інтроверт? Наступні 24 питання пов'язані з
вашою емоційною стійкістю або нестійкістю. А останні 9 питань
визначають, наскільки ви щирі у відповідях.
Обробка результатів. За кожну відповідь, що співпадає з
ключем, ставиться 1 бал. Бали по кожній з трьох шкал
сумуються.
Ключ.
Шкала інтроверсії-екстраверсії: 1 +, 3 +, 5 -, 8 +, 10 +, 13 +,
15 -, 17 +, 20 -, 22 +, 25 +, 27 +, 29 -, 32 -, 34 +, 37 -, 39 +, 41 -, 44
+, 46 +, 49 +, 51 -, 53 +, 56 +.
Шкала емоційна стійкість-нестійкість: 2 +, 4 +, 7 +, 9 + 11 +,
14 +, 16 +, 19 +, 21 +, 23 +, 26 +, 28 +, 31 +, 33 +, 35 +, 38 +, 40 +,
43 +, 45 +, 47 +, 50 +, 52 +, 55 +, 57 +.
Шкала скритність-відвертість (щирість): 6 +, 12 -, 18 -, 24 +,
30 -, 36 +, 42 -, 48 -, 54 -.
Інтерпретація результатів. Якщо ви набрали 12 і більше
балів по першій шкалі, то ви – екстраверт (12-18 балів – помірна
екстраверсія, 19-24 – значна ), якщо у вас менше 12 балів, то ви
інтроверт (1-7 балів – значна, 8-11 – помірна інтроверсія).
Якщо у вас 12 і менше балів за другою шкалою, то ви
емоційно стійкі (до 10 балів – висока стійкість, 11-12 балів –
середня); якщо більше 12 балів, то ви емоційно нестійкі (15-18
балів – висока, 19 -24 балів – дуже висока нестійкість).
Якщо ви набрали за шкалою «скритність-відвертість»
більше 4 балів, то ваші відповіді були не завжди щирими і
свідчать про тенденцію орієнтуватися на хороше враження про
себе.
За допомогою опитувальника, на думку Г. Айзенка, можна
визначити тип темпераменту. Якщо розташувати результати
координатній площині на аркуші паперу і відкласти бали (від 0
до 24) по осях стійкість (стабільність) – нейротизм та
екстраверсія – інтроверсія, то поєднання характеристик вкаже
на тип темпераменту. У верхній правій частині (нестійкі
екстраверти) розмістяться холерики; в правій нижній частині –
сангвініки; в лівій нижній – флегматики і в лівій верхній частині –
меланхоліки.
199
ОПИТУВАЛЬНИК X. СМІШЕКА «ДІАГНОСТИКА ТИПІВ

АКЦЕНТУАЦІЇ РИС ХАРАКТЕРУ І ТЕМПЕРАМЕНТУ ПО
К. ЛЕОНГАРДУ».
В основу опитувальника покладена концепція
«акцентуйованих особистостей» К. Леонгарда. Особи, у яких
окремі з основних рис мають високу ступінь вираженості,
Леонгард називав акцентуйованими. Автор виділяє 10 типів
акцентуації: демонстративний, педантичний, застрягаючий,
збудливий, гіпертімічний, дистимичний, тривожно-боязливий,
циклотимічний, афективно-екзальтований, емотивний.
Інструкція. Уважно прочитайте питання. Відповідайте
на нього «так» чи «ні», проставляючи в реєстраційному
бланку відповідно «+», якщо відповідь ствердна, або «-», якщо
відповідь негативна. Не замислюйтеся довго над відповіддю.
Пам'ятайте, поганих або невірних відповідей немає.
1. Найчастіше у вас буває 8. Чи буває так, що ви так
веселий і безтурботний знаходитеся в такому
настрій? невдоволено-дратівливий
2. Чутливі ви до образ? настрій, що з вами краще не
3. Чи буває так, що в розмовляти?
кінотеатрі або в розмові у вас 9. Серйозний ви людина?
на очі навертаються сльози? 10. Чи здатні ви
4. Зробивши щось, ви захоплюватися,
сумніваєтеся, чи все виконано захоплюватися чим-небудь?
правильно, і не заспокоюєтеся 11. Заповзятливі ви?
до тих пір, поки не 12. Чи швидко забуваєте,
переконаєтеся ще раз в тому, якщо вас хтось або
що все зроблено правильно? образить?
5. У дитинстві чи були таким 13. М'якосерді ви?
же сміливим і відчайдушним, 14. Опускаючи лист в
як ваші однолітки? поштову скриньку, чи
6. Чи часто у вас змінюється перевіряєте Ви, не
настрій від неймовірно прилипло воно в щілини?
веселого до вкрай тужливого? 15. Чи прагнете ви завжди
7. Чи є ви центром уваги в вважатися в числі кращих
суспільстві, компанії? працівників?
200
16. Чи боялися ви в дитинстві 31. Чи можете ви бути

грози або собак? безтурботно веселим?
17. Чи прагнете ви у всьому 32. Чи буває так, що
дотримуватися порядку? відчуття повного щастя
18. Чи залежить Ваш настрій буквально вас пронизує?
від зовнішніх обставин? 33. Як ви думаєте, змогли б
19. Чи люблять вас ваші бути ведучим (конферансьє)
знайомі? в гумористичному
20. Чи часто вас переслідує спектаклі?
відчуття внутрішнього 34. Зазвичай ви
неспокою, відчуття можливої висловлюєте свою думку
біди, неприємності? досить відверто і
21. Чи часто у вас пригнічений недвозначно?
настрій? 35. Вам важко переносити
22. Чи була у вас хоч раз вид крові, так як це викликає
істерика або нервовий зрив? у вас неприємні відчуття?
23. Чи важко вам тривалий 36. Чи любите ви роботу, що
час всидіти на одному місці? вимагає від вас величезної
24. Якщо по відношенню до відповідальності?
вас несправедливо поступили, 37. Чи схильні ви виступати
відстоюєте чи свої інтереси? в захист осіб, по
25. Чи можете ви зарізати відношенню до яких
курку? несправедливо чинять?
26. Якщо вдома фіранки 38. Вам страшно спускатися
висять нерівно, дратує вас ця в темний підвал?
обставина і ви намагаєтеся 39. Чи вважаєте ви
відразу поправити їх? діяльність, що вимагає
27. У дитинстві ви боялися неквапливості і посидючості,
залишатися один вдома? роботі швидкої і де вимоги
28. Чи часто у вас без причини до якості невисокі?
коливається настрій? 40. Комунікабельний ви
29. Чи завжди ви прагнете людина?
бути компетентним у своїй 41. Чи охоче ви в школі
професії або одним з кращих декламували вірші?
у навчанні? 42. Тікали ви в дитинстві з
30. Чи швидко ви злитеся або дому?
впадаєте в гнів?
201
43. Чи здається вам життя 55. Чи подобається вам

важким? робота, що вимагає активної
44. Чи були такі ситуації, що організаторської діяльності?
ви так засмутилися, що не в 56. Наполегливо ви
змозі були піти на роботу, домагаєтеся наміченої мети,
заняття? якщо доводиться долати
45. Чи можна сказати, що масу перешкод?
навіть при невдачі Ви не 57. Чи може вас так
втрачаєте відчуття гумору? схвилювати трагічний
46. Зробили б ви першим фільм, що на очах
кроки до примирення, якщо б виступлять сльози?
вас хтось образив? 58. Чи важко заснути через
47. Ви дуже любите тварин? те, що проблеми
48. Вийшовши з будинку, пережитого або наступного
повертаєтеся чи знову, щоб дня постійно у ваших
переконатися, що залишили думках?
його в такому стані, що нічого 59. У школі ви іноді
не трапиться? підказували своїм
49. Турбували чи думки, що з товаришам або давали
вами або рідними що-небудь списувати?
може статися? 60. Чи буде вам величезна
50. Чи вважаєте ви, що ваш сила волі, щоб вночі пройти
настрій дуже мінливий? по кладовищу?
51. Чи важко вам виступати з 61. Чи стежите ви за тим,
доповідями, грати на сцені щоб у вашому будинку
перед великою аудиторією? кожна річ мала своє місце?
52. Чи можете ви вдарити 62. Чи буває так, що,
кривдника, якщо він вас лягаючи спати в гарному
ображає? настрої, ви встаєте в
53. У вас дуже висока потреба пригніченому стані?
в спілкуванні з іншими 63. Чи легко ви звикаєте до
людьми? нових ситуацій?
54. Ви ставитеся до того типу 64. Піддаються ви головних
людей, хто впадає у відчай за болів?
яких-небудь розчаруваннях? 65. Чи часто ви смієтеся?
66. Чи можете ви бути
привітним з тими, кого явно
202
не цінуєте, не любите, не 77. Чи легко вам вдається

поважаєте? підняти настрій друзів або
67. Ви рухома людина? компанії?
68. Через несправедливості 78. Чи довго ви
ви дуже переживаєте? переживаєте образу?
69. Чи любите ви природу? 79. Чи переживаєте ви
70. Йдучи з будинку або тривалий час нещастя інших
лягаючи спати, чи перевіряєте людей?
Ви, погашений чи світло, чи 80. Будучи школярем чи
закриті двері, чи вимкнений часто ви переписували
газ? сторінку у вашій зошити,
71. Ви полохливі? якщо випадково поставили
72. Чи часто змінюється ваш пляму?
настрій? 81. Чи ставитеся ви до
73. Чи приймаєте ви участь у людей скоріше з недовірою і
гуртках художньої насторожено, ніж з
самодіяльності чи брали довірливістю?
участь у них в молодості? 82. Чи часто бачите страшні
74. Розцінюєте ви життя сни?
кілька песимістично, без 83. Чи буває у вас такий
радісних надій? стан, що ви боїтеся, що
75. Захоплює чи вас кинетеся під потяг або
подорож? викинутися з вікна
76. Чи змінюється у вас багатоповерхового будинку?
раптово настрій від
величезної радості до
глибокої туги?
84. Ви зазвичай веселі в 87. У бесіді ви швидше
хорошій компанії? небагатослівні, ніж говіркі?
85. Чи здатні ви відволіктися 88. Якщо вам треба
від важких проблем, що було б грати на сцені, могли
потребують вирішення? б ви так перевтілитися, що
86. Ставайте ви серед забули б про те, що тільки
близьких людей менш граєте?
стриманим, відчуваєте себе
вільніше?
203
Ключі.
1. Гипертимности (х 3): «так» - 1,11, 23, 33, 45, 55, 67, 77.
2. Застреваніе (х 2): «так» - 2, 15, 24, 34, 37, 56, 68, 78, 81;
«ні» - 12, 46, 59.
3. Емотивність (х 3): «так» - 3, 13, 35, 47, 57, 69, 79; «ні» -
25.
4. Педантичність (х 2): «так» - 4, 14, 17, 26, 39, 48, 58, 61,
70, 80, 83; «ні» - 36.
5. Тривога (х 3): «так» - 16, 27, 38,49, 60, 71, 82; «ні» - 5.
6. Циклотимность (х 3): «так» - 6, 18, 28, 40, 50, 62, 72, 84.
7. Демонстративність (х 2): «так» - 7, 19, 22, 29, 41, 44, 63,
66, 73, 88, 85; «ні» - 51.
8. Збудливість (х 3): «так» - 8, 20, 30, 42, 52, 64, 75, 86.
9.Дістімность (х 3): «так» - 9, 21, 43, 74, 87; «ні» - 31, 53, 65.
10. Екзальтованість (х 6): «так» - 10, 32, 54, 76.
Обробка результатів. Для обробки результатів опитування
потрібно виготовити трафарети згідно з ключами, які
накладаються на реєстраційний лист. Потім підраховується
кількість відповідей, відповідних ключах, і сума множиться на
відповідний коефіцієнт (2, 3 або 6). Риса характеру є
акцентуйованої, якщо кінцева сума балів дорівнює або більше
19. Про тенденції до акцентуації свідчить сума балів від 15 до
18.
ЗАПИТАЛЬНИК С. БЕМ З ВИВЧЕННЯ МАСКУЛІННОСТІ-

ФЕМІНІННОСТІ
Відзначте в списку ті якості, які, на вашу думку, є у
Вас.
Перелік якостей:
1) віра в себе; 8) сором'язливість;
2) вміння поступатися; 9) совісність;
3) здатність допомогти; 10) атлетичного;
4) схильність захищати 11) ніжність;
свої погляди; 12) театральність;
5) життєрадісність; 13) напористість;
6) похмурість; 14) падкість на
7) незалежність; лестощі;
204
15) успішність; 38) тихий голос;

16) сильна особистість; 39) привабливість ;
17) відданість; 40) мужність;
18) непередбачуваність; 41) теплота, сердечність;
19) сила; 42) урочистість, важливість;
20) жіночність; 43) власна позиція;
21) надійність; 44) м'якість;
22) аналітичні здібності; 45) вміння дружити;
23) вміння співчувати; 46) агресивність;
24) ревнивість; 47) довірливість;
25) здатність до лідерства ; 48) малорезультативність;
26) турбота про людей; 49) схильність вести за собою;
27) прямота, правдивість; 50 ) інфантильність;
28) схильність до ризику; 51)адаптивність;
29) розуміння інших; 52) ідівідуалізм;
30) скритність; 53) нелюбов до вживання лайок;
31) швидкість у прийнятті 54) несистематичність;
рішень; 55) дух змагання;
32) співчуття; 56) любов до дітей;
33) щирість; 57) тактовність;
34)самодостатність 58) амбітність, честолюбство;
(покладатися тільки на себе); 59) спокій;
35) здатність втішити; 60) традиційність, схильність
36) марнославство; умовностей.
37) владність;
Результати випробуваного (відмічені їм
характеристики) порівнюються з ключем, і за кожен збіг
нараховується один бал.
Ключ:
маскулінність (номери питань): 1, 4, 7, 10, 13, 16, 19, 22,
25, 28, 31, 34, 37, 40, 43, 46, 49, 52, 55, 58;
фемінінність (номери питань): 2, 5, 8, 11, 14, 17, 20, 23,
26, 29 , 32, 35, 38, 41, 44, 47, 50, 53, 56, 59.
Показники маскулінності (М) і фемінінності (F)
обчислюються таким чином: сума балів по маскулінності
ділиться на 20 це М, і сума балів за фемінінності ділиться на 20
це F.
205
IS (основний індекс) обчислюється за формулою:

IS = (F М) • 2,322.
Інтерпретація випробуваного відносять до однієї з 5
категорій:
1) IS менше? 2,025 яскраво виражена маскулінність;
2) IS менше ? 1 маскулінність;
3) IS від? 1 до +1 андрогинність;
4) IS більше +1 фемінінність;
5) IS більше +2,025 яскраво виражена фемінність.
ПСИХОГЕОМЕТРИЧНИЙ ТЕСТ (С’ЮЗЕН ДИЛІНГЕР)

Психогеометрія – цікава практична система
дослідження особистості. Вона створена і широко
застосовується в США. Її автор – фахівець з підготовки
управлінських кадрів. За деякими даними ефективність
правильно виконаного тесту досягає 85 %.
Цей тест дозволяє:
 миттєво визначити тип Вашої особи і особи, що Вас
цікавить;
 дати докладну характеристику особистісних якостей і
особливостей поведінки людини звичайною, зрозумілою мовою;
 спрогнозувати поведінку кожного типу особистості;
 визначити рівень вашої психологічної сумісності з
певними типами людей.
Цей тест посилює і дозволяє частково усвідомити наше
підсвідоме, інтуїтивне ―відчуття‖ інших людей. Тому, виконуючи
його, намагайтеся дослухатися до своєї інтуїції і, по можливості,
―відключити‖ раціональну логіку, логічну частину нашого ―Я‖.
Інструкція: Виберіть із п’яти фігур ту, стосовно якої ви
можете сказати: це – Я. Спробуйте відчути свою форму! Якщо
вам буде важко зробити це, то виберіть фігуру, яка першою
привернула вашу увагу. Потім прорангуйте фігури, які
залишилися поза вашою увагою і запишіть їхні назви під
відповідними номерами. Остання фігура під номером 5, буде
точно не вашою формою, тобто формою, яка підходить вам
найменше.
206
Коротка психологічна характеристика основних ―форм‖

Фігура, що опинилася на першому місці, – це Ваша
основна фігура чи суб’єктивна форма. Вона дозволяє визначити
Ваші основні, домінуючі риси характеру чи особливості
поведінки. Риси фігур, які Ви обрали наступними, – це риси, які
Ви демонструєте тим рідше, чим далі від першої знаходиться та
чи інша фігура. Остання, п’ята фігура вказує на форму людини,
взаємодія з якою викликає у Вас найбільші труднощі.
Може статися, що жодна фігура Вам, чи іншій людині, не
підходить. Тоді людину можна описати комбінацією з двох або
навіть трьох форм.
Нарешті, може статися, що Вам важко вловити інтуїтивне
відчуття форми себе чи іншої людини. Тоді почніть з
характеристик, що наведені для п’яти форм, намагайтеся
використати їх для розуміння людей даного типу та прогнозу їх
поведінки і поступово тренуйте в собі відчуття геометричної
форми цих людей.
Квадрат. Якщо вашою основною формою є квадрат, то ви
невтомний працівник. Працелюбність, наполегливість, потреба
доводити розпочату справу до кінця, старанність, яка дозволяє
досягати завершення роботи, – це те, чим відомі істинні ―люди-
квадрати‖. Витривалість, терпіння і методичність зазвичай
роблять їх висококласними спеціалістами у своїй галузі. Цьому
сприяє невтомна потреба в інформації та колекціонування
найнеймовірніших відомостей.
―Люди-квадрати‖ скоріше ―вираховують‖ результат, аніж
здогадуються про нього. Вони надзвичайно уважні до деталей,
дрібниць, а також люблять раз і назавжди заведений порядок.
Усі ці якості сприяють тому, що ―квадрати‖ можуть стати
відмінними адміністраторами, виконавцями, але рідко бувають
хорошими розпорядниками, менеджерами. Звичайно, всі
названі чесноти ―людей-квадратів‖ мирно співіснують зі
слабкими місцями.
207
Трикутник. Ця форма символізує лідерство, і багато

―трикутників‖ відчувають у цьому своє призначення: ―Народжені,
щоб бути лідерами‖. Найхарактернішою особливістю ―людей-
трикутників‖ є здатність концентруватися на головній меті. Вони
– енергійні, сильні особистості, які ставлять прозорі цілі і, як
правило, досягають їх.
―Люди-трикутники‖ дуже впевнені в собі, хочуть постійно
відчувати свою правоту. Це робить їх особистостями, які
постійно конкурують з іншими. ―Трикутник‖ – це установка на
перемогу.
Із ―Трикутників‖ виходять прекрасні менеджери найвищого
рівня управління. Саме до таких висот вони і прагнуть. І
допомагає їм у цьому ще одна якість – майстерність ―політичної
інтриги‖. Взагалі, ―Трикутники‖ дуже симпатичні, привабливі
люди, які змушують все і всіх обертатися навколо себе і без
яких наше життя втратило б усю гостроту відчуттів.
Прямокутник. Символізує стан переходу та змін. Це
люди, незадоволені тим способом і стилем життя, який вони
ведуть у даний час, а тому перебувають у пошуках кращого
становища.
Найбільш характерні риси ―Прямокутників‖ –
непослідовність і непередбачуваність вчинків упродовж
перехідного періоду. Тим не менш, як і у всіх людей, у
―Прямокутників‖ виявляються і позитивні якості, що
приваблюють до них оточуючих. Це, перш за все, допитливість,
жвавий інтерес до всього, що відбувається, та сміливість.
Правда, зворотним боком цього явища є надмірна довірливість,
навіюваність, наївність. Тому ―Прямокутниками‖ легко
маніпулювати.
Якщо ви дійсно маєте ―прямокутну форму‖, будьте
обережні! І пам’ятайте, що ―прямокутність‖ – це лише стадія.
Вона мине – і ви вийдете на новий рівень особистісного
розвитку та збагатитесь набутим досвідом.
Коло. ―Люди-кола‖ – це найкращі комунікатори серед п’яти
форм, насамперед тому, що вони найкращі слухачі. Їм
характерна висока чутливість, розвинута емпатійність –
здатність співпереживати, співчувати, емоційно відгукуватися на
208
переживання іншої людини. ―Людина-коло‖ відчуває чужу

радість і відчуває чужий біль, як свій власний. ―Люди-кола‖
відмінно ―бачать‖ людей і в одну мить можуть розпізнати
облудника та брехуна. Вони ―вболівають‖ за свій колектив і
високопопулярні серед колег по роботі. Але, як правило, вони
слабкі менеджери і керівники у сфері бізнесу.
По-перше, ―Люди-кола‖, через їх спрямованість скоріше на
людей, ніж на справу, надто намагаються догодити кожному.
По-друге, ―Кола‖ не відрізняються рішучістю. Якщо їм випадає
керувати, то вони обирають демократичний стиль керівництва і
намагаються обговорити практично будь-яке рішення з
більшістю та заручитися підтримкою.
Можна сказати, що ―Кола‖ – природжені психологи. Для
того, щоб очолити серйозний бізнес, ―Людям-колам‖ не
вистачає організаторських навичок.
Зигзаг(хвилясті лінії). Ця фігура символізує креативність,
творчість. Це найбільш унікальна і єдина розімкнута фігура з
п’яти. Якщо ви чітко обрали хвилясту лінію як свою основну
форму, то ви, скоріше за все, істинний ―право-півкульний‖
мислитель, вільнодумаюча людина.
―Зигзаги‖ схильні бачити світ постійно змінним. Тому для
них немає нічого більш нудного, ніж речі, які ніколи не
змінюються: постійність, шаблон, правила та інструкції; люди,
які завжди з усім погоджуються або роблять вигляд, що
погоджуються.
―Зигзаги‖ просто не можуть продуктивно працювати у
добре структурованих ситуаціях, їм необхідна різноманітність,
високий рівень стимуляції та незалежність від інших на своєму
робочому місці.
―Зигзаг‖ – найзбудливіша з усіх п’яти фігур. При цьому
―людині-зигзагу‖ не вистачає компромісності: вона нестримана,
дуже експресивна, що разом з ексцентричністю часто заважає
їй втілювати свої ідеї в життя.
Докладну інформацію і інтерпретацію даного тесту можна
знайти в книзі А. А. Алексеева та Л. А. Громовової
―Психогеометрия для менеджерів‖.
209
ЧИ СИЛЬНИЙ У ВАС ХАРАКТЕР? (АВТОР

В. РОЩАХОВСЬКИЙ)
Візьміть аркуш паперу і дайте відповіді на поставлені

запитання. Після відповідей на всі запитання за шкалою
набраних балів Ви дізнаєтесь до якої із чотирьох груп,
перелічених наприкінці тесту, Ви можете себе віднести.
1. Ви часто замислюєтеся над тим, який вплив мають
Ваші вчинки на оточуючих?
а) дуже рідко;
б) рідко;
в) достатньо часто;
г) дуже часто.
2. Вам доводиться говорити що-небудь таке, у що Ви
особисто не вірите через впертість, усупереч іншим чи
через “вагомі” переконання?
а) так;
б) ні.
3. Які з перелічених якостей Ви найбільше всього
цінуєте в людях?
а) наполегливість;
б) широке мислення;
в) ефектність, уміння ―показати себе‖.
4. Чи схильні Ви до педантизму?
а) так;
б) ні.
5. Чи швидко забуваєте неприємності, що
відбуваються з Вами?
а) так;
б) ні.
6. Чи любите аналізувати свої вчинки?
а) так;
б) ні.
7. Знаходячись у колі добре Вам знайомих осіб:
а) намагаєтеся зберегти тон, прийнятий у цьому колі;
б) залишаєтеся самим собою?
210
8. Розпочинаючи важке завдання, чи намагаєтесь не

думати про труднощі, що Вас очікують?
а) так;
б) ні.
9. Які з перелічених визначень найбільше підходять
Вам?
а) мрійливий;
б) ―друзяка‖;
в) старанний у праці;
г) пунктуальний, акуратний;
д) ―філософ‖ у широкому розумінні цього слова;
е) метушлива людина.
10. Під час обговорення того чи іншого питання Ви:
а) висловлюєте власну точку зору, хоча вона відрізняється
від думки більшості;
б) вважаєте, що в даній ситуації краще промовчати, хоча й
маєте іншу точку зору;
в) підтримуєте більшість,
г) залишаючись при своїй думці;
д) не переймаєтеся роздумами і приймаєте точку зору, яка
переважає.
11. Яке почуття викликає у Вас неочікуваний виклик до
керівника?
а) роздратування;
б) хвилювання;
в) занепокоєння;
г) байдужість.
12. Якщо в розпалі полеміки Ваш опонент “зірветься” і
дозволить собі особистий випад проти Вас, як Ви вчинете?
а) відповісте йому в тому ж тоні;
б) проігноруєте цей факт;
в) демонстративно образитеся;
г) запропонуєте зробити перерву.
13. Якщо Вашу роботу забракували, це викличе у Вас:
а) досаду;
б) сором;
в) гнів.
211
14. Якщо Ви потрапляєте в халепу, кого звинувачуєте

передусім?
а) самого себе;
б) ―фатальне невезіння‖;
в) інші ―об’єктивні обставини‖.
15. Чи не здається Вам, що оточуючі люди – керівники,
колеги або підлеглі – недооцінюють Ваші здібності та
знання?
а) так;
б) ні.
16. Якщо Ваші товариші чи колеги починають над Вами
жартувати, то Ви:
а) сердитеся на них;
б) намагаєтеся ретируватися;
в) не роздратовуючись, починаєте підігрувати їм;
г) відповідаєте сміхом, чи, скажімо, не звертаєте уваги;
д) робите байдужий вигляд і навіть посміхаєтесь, однак у
душі обурюєтесь?
17. Якщо Ви поспішаєте і раптово на звичайному місці
не знаходите свій портфель (парасолю, рукавиці тощо), то
Ви:
а) будете продовжувати пошук мовчки;
б) будете шукати, звинувачуючи своїх домашніх у безладі;
в) підете без потрібної Вам речі?
18. Що швидше за все виведе Вас із рівноваги?
а) довга черга у приймальній;
б) натовп у громадському транспорті;
в) необхідність приходити у в те саме місце декілька разів
з одним і тим самим питанням.
19. Закінчивши суперечку, продовжуєте вести її
подумки, наводячи все нові й нові аргументи на захист
своєї точки зору?
а) так;
б) ні.
20. Якщо для виконання важливої і термінової роботи
Вам випаде можливість вибрати собі помічника, кого із
можливих кандидатів Ви оберете?
212
а) людину-виконавця, проте безініціативну;

б) людину знаючу, але вперту і суперечливу;
в) людину обдаровану, однак ледачу.
Шкала оцінки відповідей:
1. а – 0, б – 1, в – 2, г – 3;
2. а – 0, б – 1;
3. а – 1, б – 1, в – 0;
4. а – 2, б – 0;
5. а – 0, б – 2;
6. а – 2, б – 0;
7. а – 2, б – 0;
8. а – 0, б – 2;
9. а – 0, б – 1, в – 3, г – 2, д – 2, е – 0;
10. а – 2, б – 0, в – 0, г – 0;
11. а – 0, б – 1, в – 2, г – 0;
12. а – 0, б – 2, в – 1, г – 3;
13. а – 2, б – 1, в – 0;
14. а – 2, б – 0, в – 0;
15. а – 0, б – 2;
16. а – 0, б – 1, в – 2, г – 0, д – 0;
17. а – 2, б – 0, в – 1;
18. а – 1, б – 0, в – 2;
19. а – 0, б – 2;
20. а – 0, б – 1, в – 2.
Якщо Ви набрали:
менше 15 балів. На жаль, людина Ви слабохарактерна,
неврівноважена і, можливо, безтурботна. У неприємностях, які
відбуваються з Вами, готові звинувачувати будь-кого, крім себе.
І в дружбі, і в роботі на Вас важко покластися (задумайтесь над
цим!);
від 15 до 25 балів. У Вас достатньо міцний характер. У
Вас реалістичні погляди на життя, однак не всі Ваші вчинки
рівноцінні. Бувають у Вас і зриви, і помилки. Ви сумлінні та
цілком терплячі в колективі. Проте Вам є над чим подумати,
щоб позбутися деяких недоліків (можна не вагатися, Вам це під
силу!);
213
від 26 до 38 балів. Ви належите до людей наполегливих, з

достатнім почуттям відповідальності. Цінуєте свої судження,
але зважаєте на думку інших. Вірно орієнтуєтесь ситуаціях, що
виникають, і в більшості випадків умієте вибрати правильне
рішення. Це говорить про наявність у Вас рис сильного
характеру. Уникайте лише самолюбства і завжди пам'ятайте:
сильний – це не означає жорстокий;
більше 38 балів. Вибачайте, але ми нічого Вам не можемо
сказати. Чому? Тому що просто не віриться, що є люди з таким
ідеальним характером. А можливо, така сума балів – це
результат не зовсім об'єктивної оцінки своїх вчинків і поведінки?
214
ЛІТЕРАТУРА
1. Айзенк Г.Ю. Интеллект: новый взгляд / Г.Ю Айзенк /
Вопросы психологии. – 1995. № 1.
2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания /
Б.Г. Ананьев – М. : Наука, 1977.
3. Анастази А. Дифференциальная психология./ Анна
Анастази – М. : Апрель Пресс, 2001.
4. Анастази А. Психологическое тестирование: В 2-х кн./ Анна
Анастази – пер. с англ. – М. : Педагогика, 1982. – Кн . 1 – 2 .
Індивидуальные и груповые различия в поведении / Анна
Анастази – М. : Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 2001.
6. Бернс Р. Развитие ―Я‖ – концепции и воспитание /
Роберт Бернс – М. : Прогресс,1968.
7. Бобнєва М.И., Шорохов Е.В. Психологические
механизмы регуляции социального поведения / М.И.
Бобнева, Е.В. Шорохов – М. : Наука, 1979
8. Бине А. Измерение умственных способностей / А. Бине –
СПб.: Союз, 1998.
9. Веккер Л. М. Психика и реальность Единая теория
психических процессов / Л. М. Веккер – М .: Смысл, 1998.
10. Величковский Б.М., Психологические проблемы изучения
интеллекта / Б.М. Величковский, М.С Капица . //
Интеллектуальные процессы и их моделирование / Под
ред. Е.П. Велихова. – М .: Наука, 1987.
11. Выготский Л.С. Мышление и речь // Выготский Л.С.
Собрание сочинений. – М.: Педагогика, 1982. – Т . 2.
12. Ганнушкин П.Б. Клиника психопатий... Психология
индивидуальных различий. Тексты. / П.Б. Ганнушкин – М .,
1982.
13. Геодакян В.А. Теория дифференциации полов в
проблемах человека. Человек в системе наук / В.А.
Геодакян – М ., Наука, 1989.
14. Гилфорд Дж. Структурная модель интеллекта / Дж
Гилфорд – М .: Прогресс, 1965.
15. Голубева Э. А. Индивидуальные особенности памяти
человека / Э. А Голубева – М .: Педагогика, 1980.
215
16. Голубева Э. А. Способности и индивидуальность / Э. А

Голубева – М.: Прометей, 1993.
17. Диференційна психологія / під загальною редакцією
С.Д Максименка. Підручник. – К.: Видавничій Дім «Слдово»,
2013.
18. Егорова М.С. Психология индивидуальных различий /
М.С. Егорова – М.: Планета детей, 1997.
19. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины
и женщины / Е.П. Ильин – СПб .: Питер, 2002.
20. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология /
Е.П. Ильин – СПб.: Питер, 2001.
21. Исследования по когнитивной психологии / под ред.
Е.А. Сергиенко – М .: Институт психологии РАН, 2004.
22. Кант И. Психология индивидуальных различий / И. Кант –
М: Че-Ро, 2000.
23. Климов Е.А. Индивидуальный стиль деятельности /
Е.А Климов – Казань, 1969.
24. Крайг Г. Психология развития / Г Крайг – СПб.: Питер,
2000.
25. Кандрашихина О.А. Дифференциальная хология /Оксана
Олександровна Кандрашихина – К: 2009.
26. Леонгард К. Акцентуированные личности. – Ростов на-
Дону: Феникс, 2000.
27. Либин А.В. Дифференциальная психология: На
пересечении европейских, российских и американских
традиций: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений.
– 3-е изд./ А.В. Либин – М.: Смысл, Издательский центр
«Академия», 2004
28. Личко А.Е. Типы акцентуаций характера и психопатий у
подростков. – М .: ЭКСМО, 1999.
29. Мак-Вильямс Н. Психоаналитическая диагностика. – М. :
Класс, 2001.
30. Нартова – Бочавер С.К. Дифференциальная психология./
Софья Кимовна Нартова – Бочавер – М., Флинта, 2003
31. Небылицын В.Д. Основные свойства нервной системы
человека / В.Д. Небылицын – М .: Педагогика, 1991.
216
32. Небылицын В.Д. Психофизиологические исследования

индивидуальных различий / В.Д. Небылицын – М. : Наука,
1976.
33. Палий А.А.Диференціальна психологія / Анатолій
Андрійович Палій – К. : 2001.
34. Роль среды и наследственности в формировании
индивидуальности человека; под ред. И.В. Равич-Щербо. –
М. : Педагогика, 1988.
35. Стреляу Я. Роль темперамента в психическом развитии /
Я Стреляу – М.: Прогресс, 1982.
36. Шмелев А.Г. Психодиагностика личностных черт /
А.Г. Шмелев – СПб.: Речь, 2002.
37. Штерн В. Дифференциальная психология и еѐ
методические основы / В Штерн – М .: Наука, 1998.
217

Karapetrova O.V. Dyferentsial Na Psykholohiya

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Karapetrova O.V. Dyferentsial Na Psykholohiya

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту

Диференціальна психологія: навчально-методичний

У навчальному посібнику представлено систематизований

Плани практичних занять до ІV розділу 185

 сучасні уявлення про джерела індивідуальних

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО – МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

1.1. Предмет, історія становлення і основні напрями

1. Визначення диференціальної психології як галузі

Основні поняття: диференціальна психологія, обдасть

1. Визначення диференціальної психології як галузі

З найдавніших часів соціальна практика змушувала

2. Предмет, завдання диференціальної психології

Предметом диференціальної психології є індивідуальні,

Індивідуальні Типологічні Групові

Особливості Типології Групи за

Рисунок 1.1. Структура диференціальної психології

Завдання диференційної психології:

3. Становлення диференціальної психології як галузі

кількісному вимірюванню. Великий вклад у розвиток

властивостей НС, яка включає набір первинних (сила,

синонімів використовувалися поняття: характерологія (І. Банзая,

бельгійський соціолог Адольф Кетл і Френсіс Гальтон. Адольф

1.2. Принципи і методи диференціальної психології

1. Загальні принципи диференціально-психологічного

Основні поняття: принцип, принцип взаємозв’язку,

1. Загальні принципи диференціально-психологічного

диференціальної психології найбільш суттєвими принципами є:

У науковому пошуку і практичній роботі психологи

поведінки і діяльності, яка переважно є наслідком засвоєння

2. Методологія, методика і методи дослідження

правила, яких він мусить дотримуватися в дослідженні, та

Експеримент – це дослідницька діяльність, метою якої є

психології можуть складатися для визначення прояву певної

пари одного і того самого, але різними способами, можна

Датський психогенетик Н. Жуел-Нільсон, досліджуючи 12

протягом тривалого часу експертом (батьками, вихователем,

редогуватися при самозгадуванні). Джерелами спотворень є

права півкуля ), а при сприйнятті невербальної – ліве вухо.

норм психічного розвитку дітей. Чим вище темп розвитку, тим

3. Канали отримання інформації про індивідуальність.

фіксуватиметься, наприклад, як прояв тривожності,

дослідження для визначення гіпотези, яку потім перевіряють за

1.3. Вплив середовища і спадковості на людину

1. Загальні визначення спадковості та середовища.

Основні поняття: спадковість, середовище, макро та

1. Загальні визначення спадковості та середовища

1. В якій мірі генотип визначає формування індивідуальних

Крістофа та Генріха, усі – винятково обдаровані особистості,

2. Вплив середовища на розвиток і формування

нервової діяльності. Вроджені задатки зумовлені генотипом у

певний досвід, треба, аби вона вступила в особливі відносини із

3. Сучасне розуміння спадковості та середовища у

брат і сестра ходять в одну школу, але сестрі дозволяють

Привласнення (персоналізація) змісту середовища – важливий

непорозуміння у судженнях співвідношення спадковості і

тренуючись і набуваючи життєвого досвіду. Наприклад, якщо

яка не піддається лікуванню, спричинює пренатальна мозкова

ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ ДО І РОЗДІЛУ

1. Назвіть фактори характеризуючи диференціальну

Вирішення завдань та проблемних ситуацій

Теми повідомлень й доповідей