І Світова ДОКУМЕНТИ

З ноти міністерства закордонних справ до послів Австро-Угорщини у

Константинополі та Берліні від 20.11.1914 р.
Головною нашою метою у цій війні є глибоке послаблення Росії, а тому у разі
перемоги ми розпочали б створення незалежної від Росії Української держави. На наш
погляд, існування такої держави завдало б значної шкоди пануванню Росії на Чорному
морі, або, навіть, цілковито знищило б його…

Маніфест Головної української ради (1914 р., серпня 3)

Український Народе!

Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Нічого не вдіяли всі
зусиля дипльоматії, щоб удержати в Европі мир. Буря війни суне на Европу, і ніщо її не
спинить.

Суне отся буря передовсім на держави, в склад яких входить український нарід.
Український нарід належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше.

В таку хвилю нарід, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю і ту свою волю
перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів.

І тому в сій хвилі представники українського народу в Галичині всіх політичних напрямів,
які лучить один національний ідеал, зібралися в Головну Українську Раду, яка має бути
висловом одної думки і одного діла, яке жде його в теперішній хвилі.

Ми не є прихильники війни, ми разом з цілим культурним світом уважаємо мир

найціннішим добром людськості. Але бувають в історії держав і народів хвилі, коли війна
являється неминуча. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоб ті
жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли марно, щоби кров батьків принесла добро
дітям.

Дорога, яка веде до сього, ясна.

Вже підчас попереднього австрийсько-росийського напруження з’їзд найвизначнійших

діячів усіх українських партій Галичини, який відбувся у Львові 7 грудня 1912 p., заявив,
що з огляду на добро і будучність українського народу на випадок оружного конфлікту
між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане
по стороні Австро-Угорщини, проти росийської імперії, як найбільшого ворога України.

Так і теперішня хвиля кличе український нарід стати однодушне проти царської імперії,
при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку.

Дотеперішна пасивність австро-угорської політики супроти затій російського царизму

була все визискувана на шкоду інтересів австро-угорської монархії і її народів, а
передовсім на шкоду самостійного національного розвитку нашого народу. І тому тепер
нашим святим обов’язком є покласти всі свої сили на жертвеннику боротьби за будучність
рідної країни.

Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде поражение
Росії, тим швидше виб’є година визволення України. 

З політичної платформи «Союзу визволення України» (1914 p., серпня 25)

Українські землі по обидва боки австро-росийського кордону є не тільки одним з

головних теренів сучасної європейської війни, а також одною з причин і предметом війни.

Українці добре розуміють, що у війні сій ходить головно о їх долю, ходить о те, чи в
результаті війни український Піємонт в Австрії буде знищений, чи українське житє
розцвіте також по той бік Збруча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть
зоставатися німими свідками теперішних подій, а голосно і рішучо підносять свої
неоспоримі права на національну самостійність.

Обєктивна історична конечність вимагає, аби між західною Европою і Московщиною

повстала самостійна українська держава. Потрібне се для осягнення і утревалення
європейської рівноваги, є се в інтересі народів австро-угорської держави, а передовсім в
інтересі німецького народу в обох цісарствах, а для українського народу було б се
здійсненнєм вікових його мрій і зусиль.

В зрозумінню сеї історичної конечности росийські Українці покликали до житя

центральну загальнонаціональну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під
теперішню хвилю національнополітичних і соціяльноекономічних інтересів українського
народу в Росії. Організацією сею є Союз визволення України.

В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищи державної

самостійносте українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і
економічних стремлінь в даний момент зв’язують з розбиттєм Росії у війні.

Національно-політичною платформою Союза є державна самостійність України.

Формою правління самостійної Української держави має бути конституційна монархія, з

демократичним внутрішним устроєм політичним, однопалатною системою законодавства,
горожанськими, язиковими і релігійними свободами для всіх національностей і
віроісповідань, з самостійною українською церквою.

На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українськоросійської території буде

Союз обстоювати за створеннєм з усіх земель, заселених українським народом в Австрії,
осібного, автономного, краю.

Одночасно зі збудованням самостійної Української держави має бути переведена

радикальна аграрна реформа на користь селянства. Є се основний економічний поступят
Союзу визволення України.

З політичної програми Загальної української ради (1915 p., травня 12)

Б теперішній важній історичній хвилі, коли всесвітна війна, що рішає про судьбу держав і
народів, доходить до кульмінаційного пункту; коли наближається остаточне вирішення
конфліктів, які війну викликали, — в хвилі, котра рішає про дальшу долю людскости,
«Загальна Українська Рада», що повстала як розширення дотеперішньої «Головної
Української Ради», — яка обіймала виключно галицькі українські політичні партії, — на
всі українські землі, — заявляє перед цілим світом прилюдно і святочно іменем усього
українського народу:

1. Згідно з заявою репрезентантів галицько-українських партій з 7 грудня 1912; згідно

з маніфестом «Головної Української Ради» з 3 серпня 1914; згідно з маніфестом «Союза
буковинських парляментарних та соймових послів» з 2 серпня 1914, та згідно з відозвою
«Союза визволення України» з 25 серпня 1914, вважаємо, що для будучности, волі і
самостійности України є конечне розбиття царської імперії, та що для того ми стоїмо
рішучо по стороні австро-угорської монархії; по стороні її могутного німецького
союзника та Туреччини, яка у вірнім з ними союзі веде оборонну війну проти заборчої
російської політики.

2 Нашою метою що до українських земель, що стогнуть тепер під російським ярмом, є

вільна, самостійна Україна, — вільна самостійна українська держава.

З.Нашою метою що до цілої нашої нації є повна національна свобода розвою і тому
український народ, що в теперішній крівавій всесвітній війні тут на сході поніс найбільші
жертви, тепер, коли на наші українські землі звалилась повінь московського варварства;
коли українському народови хоче завдати смертельний удар його відвічний ворог —
царат; тепер, коли українська країна є охоронним валом для Австрії; тепер український
нарід для запоруки своєї національної свободи розвою домагається в межах Австро-
Угорщини територіяльно-національної автономії, з’єдинення українських областей в одну
автономну, на основах свободи і демократії збудовану територію, — при чім так само, як
ми для українського населення на тих територіях, де воно становить меншість,
домагаємось культурно-національної автономії, так само стоїмо за повну культурно-
національну автономію для всіх національних меншостей на українській автономній
території.

4. Бажаючи полагодження української справи в межах Австро-Угорщини у висше

вказанім напрямі, ми обстоюємо, що з хвилею покінчення війни є конечна переходова
стадія, де б репрезентація українського народу мала рішаючий голос при полагодженні сеї
справи для переведення в діло наших домагань, як територіальної, так і культурно-
національної автономії.

5. В кінці звертаємось з зазивом до всіх народів цілого цивілізованого світа: Коли

теперішна всесвітна війна має скінчитись справді побідою правди і справедливости; коли
вона має справді принести всім народам свободу і незалежність і цим забезпечити єдино
можливий, трівкий всесвітний мир для добра всеї людскости, то при мирових
переговорах, як прийде до полагодження міжнародних відносин, є конечне, передовсім
тут на Сході Европи визволення народів, поневолених царатом, який навіть тепер в
критичній воєнній хвилі не відступив ані на ступінь від своєї традиційної політики
гноблення всіх визвольних змагань, як серед поневолених народів, так і серед своєї
російської суспільносте, є отже конечне передовсім визволення українського народу,
найбільш безпощадно давленого царатом, — народу, котрому в російській імперії
відобрано найпримітивніші людські і національні права.

Визволення се є конечне в інтересі людскости, цивілізації, демократи і волі.

Із спогадів Є.Х.Чикаленка про політичні засади діяльності «Товариства

українських поступовців» у роки Першої світової війни
Зібралася ТУПівська рада, на якій ухвалено написати відозву до російського й
закордонного громадянства; в ній говорилось, що ми, українці, з початку війни зайняли
нейтральне становице і не виступали ні за, ні проти війни, а тепер постановили виступити
рішучо проти війни, бо вона тільки знищить наш край, як уже знищила Галичину та
частину Волині, і не принесе нічого корисного…

Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять; коли не
обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні нам своєю
некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився
культурно, навіть став менше грамотним, як про це свідчить «Румянцевская опись», з якої
видно, що в 17 столітті на Україні було більше шкіл, як при заведенні земств, в 19
столітті. А коли порівняти культурний стан фінсько-литовських народів під російським та
німецьким пануванням, то ще яскравіше побачимо, що німців нам не боятися треба, а
прагнути

Із звернення Загальної української ради «До всіх культурних народів

світа» (1916 p., вересня 15)

Вже другий раз у часі сеї війни насувається на українські землі АвстроУгорщини
російська інвазія. Другий раз українське население Галичини, Буковини та північно-
східної Угорщини попадає в огонь національного й релігійного переслідування з боку
Росії.

В часі першої інвазії Росія з найбільшою брутальністю змагала до повного здавлення

українського життя: заборонено уживати українську мову — мову научування в школах,
мову церковної проповіди, мову публичного життя, розговірну, рідну мову населення',
замкнено українські школи, товариства й інституції, заборонено пресу й цілу українську
літературу; нищено бібліотеки й архиви; арештовано й вивожено на Сибір українських
діячів; забирано малих дітей і вивожено масово в глибину російської держави для
виховання з них яничарів; греко-католицькі церкви перемінено на православні; насильно
запроваджувано православє; митрополита гр.-кат. церкви графа Андрія Шептицького
арештовано, вивезено до Росії та віддано під суд.

І тепер в часі другої інвазії всі ті вчинки повторюються! Що гірше! українське население
масово вивозиться в глибину Росії з наміром, на випадок забору Галичини й Буковини,
скольонізувати сі краї родовитими Москалями. [...]

З проголошеннєм війни знищено брутально й безпощадно й ті останки культурних

придбань, які заховалися в тяжкі часи реакції. Одним почерком пера закрито всю
українську пресу, розв’язано всі просвітні українські товариства, заборонено навіть
українську правопись!

Українська справа мусить бути справою всіх культурних народів світа й тому Українці
виносять свою справу перед суд цивілізованого світа.

Всі Українці без огляду на політичні границі стоять на становищі своєї окремішности від
сусідніх народів і змагають до визволення, опираючи сі свої змагання не тільки на
внутрішній потребі національного розвитку, але також на історичнім праві й незабутній
традиції своєї визвольної боротьби.

Осередком національних змагань Українців є українські провінції Австрії з їх розмірно

свобідним українським національним життєм. До сього осередку звернені думки й надії
Українців і тому Українці по обох боках боєвої лінії не хочуть, аби українські землі
Австро-Угорщини забрала Росія!

Цілу область української етнографічної території в приближению 150.000 км2 перерито й

перекопано стрілецькими ровами, збито гранатами та скупано в крови! Людські оселі
зруйновані, міліони українського населення зосталося без даху. Ся матеріяльна руїна
української землі, фізичне нищення українського населення, пролита тепер і в минувшині
кров найліпших синів нашого народу в боротьбі за кращу національну будучність дають
нам право жадати від культурного світа уваги до нашого положення й до наших змагань.

Бажаннєм і домаганнєм Українців є таке уладнаннє відносин у східній і середній Европі,

яке давало б українському народови повну спромогу свобідного національно-політичного
розвитку, вільного від верховодства сусідніх народів.

Хочемо бути самостійними господарями своєї землі, в сім’ї вільних і рівних народів мати
повну спромогу розвивати свої духові сили й матеріальні багатства свого краю для себе та
для людства!

З маніфесту Верховного головнокомандуючого російської армії великого князя

Миколи Миколайовича до українців Галичини (1914 p., серпня 18/5)

Братья! Творится суд Божий! Терпеливо, с христианским смирением в течение веков

томился русский народ под чужеземным игом, но ни лестью, ни гонением нельзя было
сломить в нем чаяний свободы. Как бурный поток рвет камни, чтобы слиться с морем, так
нет силы, которая бы остановила русский народ в его порыве к объединению. Да не будет
больше подъяремной Руси! Достояние Владимира Святого, земля Ярослава Осмомысла и
князей Даниила и Романа, сбросив иго, да водрузит стяг единой, нераздельной и великой
России. Да свершится Промысел Божий, благословивший дело великих собирателей
земли Русской. Да поможет Господь царственному своему помазаннику, императору
Николаю Александровичу всея России, завершить дело великого князя Ивана Калиты. А
ты, многострадальная братская Русь, встань на сретение русской рати. Освобождаемые
русские братья! Всем вам найдется место на лоне матери России. Не обижая мирных
людей, какой бы они ни были народности, не полагая своего счастья на притеснении
иноземцев, как это делали швабы, обратите меч свой на врага, а сердца свои к Богу, с
молитвой за Россию и за русского царя.

Зі спогадів М. Грушевського

Поголовно виселено українських священиків, або всю інтеліґенцію, цілі маси

свідомих селян і міщан. Все те робили самим нелюдським способом: в чім застали,
арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір, без різниці, жінок, дітей,
старців, хворих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить
всяку ймовірність.
 Кримська операція 1918 р. Навесні 1918 р., коли німецько-австрійські війська
звільняли територію України від більшовиків, полковника Окремого Запорізького загону
Петра Болбочана призначили командиром Кримської групи Армії УНР. Він отримав
таємний наказ уряду УНР випередити німецькі війська і захопити Крим. Метою
Кримської операції 1918 р. було встановлення на півострові української влади та взяття
під контроль Чорноморського флоту. Під керівництвом П. Болбочана 22 квітня українські
війська форсували Сиваш й розгорнули наступ на Сімферополь. До загону Петра
Болбочана приєдналося чимало окремих добровольців з Таврії й цілі кримськотатарські
добровольчі підрозділи. 24 квітня 1918 р. вранці загін П. Болбочана майже без опору
оволодів Сімферополем, а також Бахчисараєм. За свідченням очевидця цих подій, «ніде на
всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і
таким захопленням, як це робило населення Сімферополя та інших зайнятих кримських
місцевостей». Проте у Сімферополі похід припинився. Раніше, під час мирних переговорів
у Бресті, німці пропонували українській делегації включити Крим до сфери національних
інтересів УНР. Однак українська делегація відмовилася, аргументуючи правом
кримськотатарського народу на самовизначення. Німецькі війська генерала фон Коша
оточили місця дислокації українських частин у Сімферополі й висунули ультиматум
Петру Болбочану. Вони вимагали від нього скласти зброю. П. Болбочан відкинув умови
ультиматуму, але намагався уникнути військового зіткнення з німцями, усвідомлюючи,
що його програє. Лише більшовицький наступ на Сімферополь змінив ситуацію,
змусивши німців звернутися за допомогою до П. Болбочана. Наприкінці квітня 1918 р.
міністр військових справ УНР віддав наказ про виведення з Криму групи П. Болбочана. Не
отримавши вказівок, куди саме відходити, Петро Болбочан 56 Розділ ІІ полковник
спрямував свою частину до Мелітополя, де й отримав повідомлення про гетьманський
переворот у Києві. Під впливом Кримської операції П. Болбочана 29 квітня 1918 р.
Чорноморський флот у Севастополі підняв українські національні прапори й оголосив про
підпорядкування владі у Києві