ТЕМА 9.

ІНФЛЯЦІЯ ТА АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА

План лекції 2
1. Соціально-економічні наслідки інфляції
2. Антиінфляційна політика держави та її роль у стабілізації
економіки

1. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція – багатогранний соціально-економічний процес. Вона не
суто монетарне явище, за нею стоять глибинні процеси в самому
виробництві. Без позитивних зрушень у сфері виробництва побороти
інфляцію неможливо. Інфляція дезорганізує все економічне життя
суспільства, спотворює відтворювальний процес, підриває стимули і
мотивацію до виробництва, деформує економічну поведінку суб'єктів
господарювання.
За умов, коли інфляція розвивається високими темпами,
підприємці відмовляються від довгострокових інвестицій у
виробництво, надаючи перевагу короткостроковим спекулятивним
фінансовим операціям. Інфляція руйнує виробничий потенціал, на
відтворення якого не вистачає фінансових ресурсів, поглиблює
диспропорції в економіці, посилює спекулятивні тенденції, робить
більшість населення країни ще біднішим, загалом загострює
соціально-політичну напруженість у суспільстві. Наслідками інфляції є:
1) перерозподіл багатства та доходів; від кредиторів до
боржників; від найманих працівників до працедавців; від людей з
фіксованими доходами до людей з нефіксованими доходами;
2) інфляційний податок – втрата реальних доходів населення
внаслідок інфляції;
 3) сеньйораж – прибуток, що його одержує центральний банк
або державна скарбниця від емісії грошей;
4) зменшення стимулів до праці;
5) деформація ринкового механізму ціноутворення;
6) нестабільність і недостатність економічної інформації.
Вплив інфляції на динаміку національного виробництва
очевидний. Низька інфляція, яку можна передбачити і тримати під
контролем, певною мірою зумовлює пожвавлення економіки,
створюючи ситуацію, за якої зростання сукупного попиту дає
поштовх до розширення національного виробництва. Високі
темпи інфляції негативно відбиваються на виробництві й
призводить до підриву ринкових механізмів.
З наслідками інфляції пов’язаний ефект Фішера, який полягає у
тому, що:
r=i–π
де: r – реальна процентна ставка;
i – номінальна процентна ставка;
π – очікуваний темп інфляції.
Одним із вагомих соціально-економічних наслідків інфляції є
виникнення інфляційного податку, сутність якого полягає в тому,
що частина доходів фактично всіх економічних суб’єктів
перерозподіляється на користь держави. Величину інфляційного
податку можна визначити за такою формулою:
M
TI  π 
P

де: π – темп інфляції;

M
P – запаси грошових коштів економічних суб’єктів у
реальному вираженні.
 Підтримання інфляції на низькому рівні є одним з головних
завдань економічної політики держави. Однак це завдання входить у
суперечність з іншим завданням – зниженням безробіття.
Взаємозв’язок динаміки інфляції та безробіття відображає крива
Філіпса. До кінця 60-х років ХХ ст. економісти спиралися на ранній
варіант кривої Філіпса, яка відображала обернену залежність між
номінальною заробітною платою і фактичним безробіттям (рис. 3).
Пізніше номінальну заробітну плату було замінено на інфляцію, а
фактичне безробіття – на циклічне безробіття.
P

P2

P3

P1

U2 U3 U1 U (безробіття)

Рис. 3. Крива Філіпса

У сучасному варіанті кривої Філіпса інфляція знаходиться в
обернений залежності від циклічного безробіття з поправкою на
очікувану інфляцію та інфляцію витрат. Спираючись на криву
Філіпса, уряд може у короткостроковому періоді робити вибір між
інфляцією й безробіттям, впливаючи на циклічне безробіття. Ціною
зменшення інфляції є зростання безробіття.
У довгостроковому періоді можливість компромісного вибору
між інфляцією і безробіттям зникає. Цінові очікування тут
пристосовуються до динаміки фактичних цін, а рівень номінальної
заробітної плати – до очікуваного рівня цін.
 2. Антиінфляційна політика держави та її роль у стабілізації
економіки

Антиінфляційна політика – комплекс заходів державного

регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Різні
теорії інфляції рекомендують різноманітні моделі її стримування.
Після другої світової війни до кінця 70-х років ХХ ст. усі провідні
країни світу провадили політику боротьби з інфляцією, засновану
на кейнсіанській макроекономічній теорії.
Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає у стабілізації
сукупного попиту, але досвід довів, що цього замало для приборкання
інфляції. Також застосовується політика доходів, що припускає
контроль над цінами і заробітною платою шляхом повного їх
заморожування, або встановлення меж їх зростання. Неможливість
подолати інфляцію на основі кейнсіанських антиінфляційних
моделей призвело наприкінці 70-х років ХХ ст. до різкого падіння
авторитету кейнсіанства у теоретичному й практичному аспектах.
Монетаристська антиінфляційна політика має кілька напрямків:
політика шокової терапії (активна політика) – базується на зниженні
темпів зростання грошової маси. Негативний наслідок цієї політики
полягає у зниженні добробуту населення. Політика поступових змін
(адаптивна політика) – проявляється у пристосуванні до умов
інфляції, пом’якшенні її негативних наслідків, полягає у поступовому
зниженні темпів зростання грошової маси.
Ця політика дає позитивні результати за умови, що темп
приросту грошової маси та рівня цін не перевищує 20% на рік. Щоб
перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи
пропонують контролювати зростання грошового обігу; проводити
жорстку монетарну політику, застосовуючи правило рівномірного
приросту грошової маси (монетарне таргетування); проводити
виважену фіскальну політику; забезпечувати бюджетну рівновагу;
використовувати у деяких випадках метод «шокової терапії».
Вибір варіанту антиінфляційної політики залежить від темпів
інфляції та пріоритетів макроекономічної політики держави у цілому.
Антиінфляційна державна політика включає адаптивні заходи
пристосування до інфляції. Це – контроль за заробітною платнею та
цінами, індексація доходів (форма повернення населенню грошей,
втрачених внаслідок інфляції) тощо.
Однак більш ефективними є активні заходи антиінфляційної
політики, які спрямовані на ліквідацію причин інфляції. Це – політика
дезінфляції, яка включає такі заходи, як ліквідація дефіциту бюджету,
скорочення соціальних програм, проведення рестрикційної грошово-
кредитної політики, антиінфляційне фіскальне регулювання.
Побічним негативним ефектом реалізації політики дезінфляції є
скорочення обсягів ВВП та безробіття.
Розвинені країни світу активно використовують антиінфляційне
стимулювання пропозиції – політику, спрямовану на зростання ВВП з
метою обмеження інфляції. Отже, головним принципом боротьби з
інфляцією є усунення джерел її походження. Повністю усунути
інфляцію неможливо, оскільки існують об’єктивні причини її
виникнення.