Міністерство освіти і науки України

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Кафедра менеджменту, фінансів, банківської справи та страхування

Навчальна дисципліна

Гроші і кредит

РЕФЕРАТ

на тему

Методи проведення антиінфляційної політики в Україні

Виконала студентка 2 курсу

Спеціальності «Фінанси,
банківська справа та страхування»

Факультету управління та економіки

Смолінська Еліза Вікторія

Перевірила кандидат
економічних наук, доцент
Ткачук Наталія Миколаївна

Оцінка_____
Хмельницький

2019
 2

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………............3

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ІНФЛЯЦІЇ ЯК ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ, ЇЇ ВИДИ......5

РОЗДІЛ 2

АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТКА В УКРАЇНІ…………………….............8

РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА

НАПРЯМИ ЇХ ВИРІШЕННЯ В УКРАЇНІ………………........................12

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………....18

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………….…...20

 3

ВСТУП
Важливим індикатором здоров'я економіки є інфляція, яка
характеризується загальним підвищенням цін, збільшенням грошей та
зниженням їх купівельної спроможності. Інфляція виникає не стихійно, а
внаслідок більш швидкого зростання випуску грошей проти виробництва
товарів.
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем
державного регулювання, бо на її врахуванні ґрунтується вся соціально-
економічна, фінансова і банківська політика. З метою стримання інфляції
та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну
політику.
Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів
державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з
інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення
антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації,
що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших
факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів
інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів
регулювання. Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми
є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати.
До таких належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін,
індекси оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і
динаміка державних видатків тощо.
Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики
обумовлюються впливом багатьох факторів, у тому числі: характером
інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою;
особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни;
політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори
економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних
витрат. Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями
 4

її подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю

інфляцію. Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику
управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які
регулюють живильне середовище інфляції - сферу грошового обігу.
 5

ПОНЯТТЯ ІНФЛЯЦІЇ ЯК ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ, ЇЇ

ВИДИ
Спираючись на знання закону кількості грошей в обігу, важливо
усвідомити суть процесу інфляції, механізму його функціонування та
наслідків, що в тій або іншій мірі властиві паперово-грошовій системі
будь-якої держави.
Термін «інфляція» (лат. inflatio - набухання) з'явився в обороті в
середині XIX ст. як відображення кризового стану грошової системи США,
що виник внаслідок величезного випуску в обіг паперових доларів у роки
Громадянської війни 1861-1865 pp.
Сучасна інфляція пов'язана не лише з падінням купівельної сили
грошової одиниці, а й охоплює загальноекономічні процеси, що
народжують дисбаланс і протиріччя як у сфері виробництва, так і у сфері
обігу, обмежує виробниче і особисте споживання, вражає інші сфери
економічного життя суспільства.[3]
Рушійні сили, що приводять механізми інфляції у рух, належать до
найрізноманітніших сфер господарського і суспільно-політичного життя,
але основні елементи сучасної інфляції в цілому такі.
1. Грошово-кредитний елемент інфляції (емісія, мультиплікативне
розширення кредиту). Роль цього елемента в розвитку процесу інфляції
зумовлена тим, що інфляція виявляється переважно у грошовій формі.
2. Структурно-виробничий елемент інфляції. Він характеризує
вплив на інфляцію безпосередньо виробничої сфери через ті диспропорції
та суперечності, що виникають в економіці в процесі її розвитку.
3. Процеси зростання цін набувають ще більш однозначної
спрямованості під впливом суттєвої монополізації виробництва та ринку,
що є результатом розвитку сучасної економіки.
4. Інфляція, підтримувана зростанням грошової маси, деформаціями
попиту і збільшенням витрат, посилюється зовнішньоекономічними
чинниками, зростанням взаємозалежності сучасного світу.
 6

5. Важливим елементом пристосування і поширення інфляції є дії

різних соціальних груп, зацікавлених у збереженні свого матеріального
добробуту.[1]
Залежно від характеру інфляційного процесу і темпів його
зростання розрізняють три типи інфляції:
1. Повзуча інфляція. Характерною її ознакою є плавне щорічне
зростання цін в межах до 10%. В розвинутих країнах щорічне зростання
цін на 3-4% використовується для кращого, точнішого збалансування
товарно-грошової маси і як додатковий стимул керованого зростання
виробництва й вдосконалення його структури.
2. Галопуюча інфляція. Вона викликає щорічний темп зростання цін
на 10-15%, а інколи й до 100%. Взаємодія темпів галопуючої інфляції з
цінами контрактів досягається шляхом включення прогнозованих індексів
зростання цін до вартості контрактів. Рух грошей прискорюється за
рахунок прискорення їх матеріалізації у товари. Небезпека галопуючої
інфляції в тому, що вона здатна швидко деформувати структуру
виробництва й реалізації товарів і вийти з-під контролю суспільства.
3. Гіперінфляція. Їй властиве стрибкоподібне зростання цін понад
100% у рік та збільшення їх відриву від заробітної плати і руйнування
добробуту, що охоплює навіть забезпечені прошарки населення.
Гіперінфляція стимулює наближення економічного краху. Підприємствам
стає вигідніше нагромаджувати сировину і готову продукцію, що збільшує
попит на неї і у такий спосіб посилює інфляційний тиск на економіку.
Виробники і населення, щоб компенсувати втрати від інфляції,
нагромаджують величезні невиробничі матеріальні цінності й ювелірні
вироби. Гіперінфляцію переживають переважно ті країни, які здійснюють
докорінну ломку своїх економічних структур.
Залежно від зростання цін різних товарних груп прийнято виділяти
збалансовану і незбалансовану інфляцію. Перша з них викликає
пропорційну зміну цін на різні товари, а друга - викликає неоднакову
 7

пропорційність зміни цін різних товарів. Якщо інфляцію розглядати з

позиції передбачення її розвитку, то розрізняють очікувану і неочікувану
інфляції. Врахування просторових меж поширення інфляції дозволяє
класифікувати локальну інфляцію, що діє в рамках окремих країн, і світову
інфляцію, якщо вона охоплює групу країн або цілі регіони. Для країн, які
залежать від стану зовнішньої торгівлі існує загроза імпортної інфляції.
Наприклад, зростання цін на паливо-енергетичні ресурси й матеріали
робить загрозу імпортної інфляції в Україні реальністю.[7]
 8

АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТКА В УКРАЇНІ

Пом'якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції
можливо лише в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки
науково обґрунтованої антиінфляційної політики. Розрізняють
прогнозовану й непрогнозовану інфляцію. Особливу загрозу становить
непрогнозована інфляція,у подоланні якої значну роль відіграє правильно
визначена,зважена антиінфляційна політика.
Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні
контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного
господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом
грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші
негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення
виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання
виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні
наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття,
своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується
рівень життя населення.[6]
Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних
економічно обґрунтованих системних прогнозах.
Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає
визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою
аналітичних трендів,а також оцінки, з одного боку, - ступеня впливу
причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших
макропоказників на індекс інфляції, з другого, оцінки впливу інфляції на
динаміку реального валового внутрішнього продукту.
Щодо визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за період,
що досліджується, то відсутній аналітичний тренд, який би з достатньою
точністю описував зміну індексу інфляції, що свідчить про неможливість
короткострокового прогнозування індексу інфляції за допомогою
аналітичних трендів.
 9

Необхідність подолання тривалої економічної кризи в Україні

потребувала, насамперед, досягнення макрофінансової стабілізації як
основної передумови виходу на позитивну економічну динаміку.
Макрофінансова стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від
стабільності національної валюти, стан якої характеризується показниками
інфляції (дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і
макрофінансової стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як
один з параметрів стабільності, як головний макрофінансовий індикатор.
По-друге, як засіб впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама
інфляція,а грошова політика).[2]
Достовірний прогноз інфляції є однією з передумов успішного
проведення макроекономічної політики. Проте, зробити його доволі
складно,принаймні в Україні. Причиною тому - особливості економічних
перетворень, які відбувалися в нашій країні впродовж останніх років.
На економічний стан країни та на її грошово-кредитний ринок має
негативний вплив загострення ситуації на сході України, підсилене
високим дефіцитом бюджету, величезними державними витратами,
безконтрольною емісією, відставкою уряду в 2014 р., невизначеністю у
подальших перспективах розвитку.
Наслідком такого впливу є падіння ВВП, посилення негативних
чинників на економічну поведінку суб’єктів господарювання та населення,
а також погіршення очікувань економічних агентів. В результаті чого
відбулося відчутне знецінення гривні та відплив депозитів з банківської
системи.
На сьогодні для України пріоритетним завданням є розроблення і
впровадження нових підходів та інструментів для покращення
ефективності грошово-кредитної політики як основи державного впливу на
перебіг економічних процесів.
Особливо актуальним є перехід до монетарного режиму
інфляційного таргетування через комплекс заходів, спрямованих на
 10

створення відповідних макроекономічних, інституційних, організаційних

та технічних передумов.
Для того, щоб забезпечити нормальне функціонування грошово-
кредитної сфери, центральний банк зобов’язаний боротись із інфляцією.
Одним із найбільш сучасних та доволі ефективних методів є інфляційне
таргетування.[8]
Інфляційне таргетування - це система монетарного устрою, яка
визначається офіційним проголошенням кількісної мети інфляції на
середньостроковий період з врахуванням того положення, що стабільна
інфляція буде реалізована в довгостроковому періоді [8, c. 73].
Такий інструмент не застосовується як захист від високої інфляції, а
обирається задля поліпшення якості економічної політики при проведенні
необхідних реформ в фінансових, соціальних та економічних сферах.
Таргетування інфляції передбачає не лише стабілізацію цін, а й
регулювання пропозиції грошей в країні. Основною метою даного
інструменту є зниження інфляційних очікувань всіх суб’єктів
господарювання шляхом підвищення довіри до монетарної 28 політики
центрального банку країни. Важливо зазначити, що інфляційне
таргетування повинно базуватись на систематичному аналізі майбутнього
рівня інфляції, а для його прогнозування необхідно мати надійні
статистичні дані та економетричні моделі.
Доцільність переходу до режиму таргетування інфляції для України
пов’язана, по-перше, з посиленням залежності економічного розвитку від
зовнішнього сектору (частка експорту та імпорту в структурі ВВП
становить близько 50 %). В умовах недостатнього розвитку внутрішнього
ринку це створює істотні ризики для подальшого забезпечення сталих
темпів економічного зростання та може призвести до істотних і раптових
змін у динаміці попиту на гроші. [4]
По-друге, бажаність переходу до режиму таргетування інфляції
пов’язана з підвищенням цін на аналогічну продукцію українських
 11

експортерів, що викличе зростання цін на аналогічну продукцію на

внутрішньому ринку.
Перед запровадженням даного інструменту в Україні необхідно
забезпечити одночасне виконання його основних елементів протягом
середньострокового періоду, а саме: публічне оголошення планових
показників інфляції; інституційне зобов’язання щодо цінової стабільності
як основної стратегічної мети грошово-кредитної політики та її
дотримання; використання усієї доступної інформації та інструментів для
визначення оптимальних умов грошово-кредитної політики, зменшення
ролі проміжних цілей грошово- кредитної політики; підвищення
транспарентності грошово-кредитної політики шляхом оповіщення
громадськості і ринків про цілі та плани центрального банку; зростання
відповідальності центрального банку за досягнення планових показників.
Передумовами успішного запровадження інфляційного
таргетування, як свідчить зарубіжний досвід, є: задовільний стан
державних фінансів; стала макроекономічна стабільність; незалежність
центрального банку у використанні інструментів та його повноваження
щодо забезпечення цінової стабільності; досить потужна банківська
система; довіра громадськості до 29 грошово-кредитної політики і
центрального банку; інформаційна відкритість грошово-кредитної
політики тощо.[5]
 12

ПРОБЛЕМИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА

НАПРЯМИ ЇХ ВИРІШЕННЯ В УКРАЇНІ
Антиінфляційне регулювання — охоплює насамперед два основних
методи усунення інфляції: скорочення бюджетного дефіциту, регулювання
цін і доходів. Використовуються також інші методи.
Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики
обумовлюються впливом багатьох факторів, у тому числі: характером
інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою;
особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни;
політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори
економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних
витрат.
Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її
подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю інфляцію.
Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику управління
факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють
живильне середовище інфляції - сферу грошового обігу.
У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені
такі класичні напрями антиінфляційної політики:
 дефляційна політика (регулювання попиту);
 політика доходів (регулювання витрат);
 адаптаційна політика.[3]
Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи
платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового
співвідношення попиту і пропозиції як на товари, так і на гроші. На
практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-
кредитної, бюджетної та структурно-інвестиційної політики.
Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на
обмеження та стабілізацію грошового обігу. З цією метою
 13

використовуються такі важелі впливу на грошову масу: облікова ставка;

норма обов'язкових резервів; операції на відкритому ринку.
Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання
центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи
офіційну облікову станку, центральний банк фактично визначає ціну
кредитів, які продаються комерційним банкам, що значною мірою формує
вартість грошей. Так, при підвищенні облікової ставки вартість кредитів
комерційних банків зростає, що обумовлює падіння попиту на самі
кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу.[6]
Зміна норми обов'язкових резервів, які комерційні банки повинні
тримати у формі готівки в себе або на безпроцентних рахунках у
центральному банку, має подвійний результат. Підвищення резервної
норми, з одного боку, веде до прямого вилучення певних коштів з обігу,
що обмежує їх пропозицію, з іншого - викликає подорожчання надаваних
комерційними банками кредитів і, як наслідок, сприяє зменшенню попиту
на гроші.
Процентна ставка і норма обов'язкових резервів - це важелі, які в
основному опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що
знаходяться в обігу. Найдійовішим напрямом антиінфляційного
регулювання, що прямо впливає на грошову масу, с проведення операцій з
цінними паперами на відкритому ринку. Так, центральний банк, маючи
намір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні
папери, що веде до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси.
Цей напрям грошово-кредитної політики хоча і дає швидкі результати, але
має І певні перешкоди в інтенсивному застосуванні. У країнах з
перехідною економікою до них належать слабка розвиненість вторинного
ринку цінних паперів і недостатність коштів для проведення операцій в
необхідних масштабах.[7]
Заходи грошово-кредитної політики мають бути головними лише на
початковому етапі реформування економіки. Після досягнення первинної
 14

стабілізації грошової одиниці необхідно перейти до другого етапу

реалізації антиінфляційної політики шляхом використання фінансових
(бюджетних) заходів. Грошово-кредитні та фінансові елементи
антиінфляційної політики мають різні об'єкти впливу. Якщо перші мають
справу з кредитом та грошовим обігом, то другі - з відносинами, що
складаються у сфері формування, перерозподілу та використання
фінансових ресурсів. Проте і грошово-кредитні, і фінансові заходи в
процесі боротьби з інфляцією тісно пов'язані та взаємодіють між собою.
Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на
забезпечення збалансованості державних фінансів, та скорочення
бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок збільшення доходів і
скорочення державних видатків. Збільш надходжень до бюджету може
бути здійснено за рахунок підвищення податків, що дасть позитивний
результат у короткотерміновому періоді. Але в подальшому політика
посилення податкового пресу приведе до приховування прибутків, підриву
стимулів до праці та інвестування, викличе гальмування економічного
розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до Державного бюджету.
Тому вважається більш доцільним розвивати податкову систему у напрямі
зниження ставок оподаткування, що може ста ти дійовим інструментом
антиінфляційпої політики. Так, зниження ставок податку на прибуток
заохочує до інвестування і пожвавлення виробництва, що у перспективі
приведе до збільшення доходів і, відповідно, до зростання надходжень до
бюджету від оподаткування.[1]
Зменшення податкових ставок викличе також зростання доходів
населення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення
споживання дасть новий імпульс для виробництва, що у перспективі
обумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою
чергу, піде як па фінансування економічного розвитку, так і на покриття
дефіциту бюджету.
 15

Одним з напрямів збільшення дохідної частини бюджету є

залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту
передусім шляхом розвитку ринку цінних паперів і приватизації
підприємств. Але поповнення державного бюджету за рахунок
неподаткових надходжень може бути несуттєвим, якщо відсутні значні
реальні джерела таких доходів.
Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень
до бюджету, як правило, не дають швидкого результату розраховані на
перспективний період. Тому основним напрямом скорочення бюджетного
дефіциту є зменшення державних видатків, насамперед шляхом
поступового обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які
цілком можна передати ринковій системі. Конкретними шляхами
вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних
капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних
підприємств, перегляд системи трансфертів.[3]
Скорочення бюджетних асигнувань - це складний процес, і раптова
відмова від них може завдати економіці значних витрат. Так, з позиції
ринкової економіки, недоцільно підтримувати діяльність збиткових
підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування
безумовно викличе масові банкрутства і зростання безробіття, що може
призвести до збільшення державних видатків на соціальне забезпечення
додаткової кількості безробітних, їх перекваліфікацію, працевлаштування
тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування
довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може
отримати зворотний ефект - збільшення дефіциту бюджету і прискорення
інфляції. Тому здійснення зазначених заходів потребує особливої
обачності, попереднього оцінювання можливих негативних наслідків та їх
своєчасної компенсації.
Обмеження грошової маси та досягнення фінансової стабілізації є
головними, але не єдиними напрямами приборкання інфляції попиту.
 16

Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише
відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного
забезпечення грошової маси. «ідей збільшення обсягів виробництва при
незмінному абсолютному розмірі грошової маси веде до її відносного
зменшення і, відповідно, до спаду темпів інфляції.
Класичним напрямом антиінфляційної політики є також політика
доходів, сутність якої полягає у прямому обмеженні зростання цін і
заробітної плати, а також використання економічних стимулів або санкцій
з метою утримання їх зростання в певних межах.[4]
Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію
Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів
зменшує зростання витрат на виробництво товарів ціни яких включаються
такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і
стримує їхню інтенсивність. Водночас отримання зростання цін на товари і
заробітної плати визначає динаміку доходів населення, що сприяє
обмеженню платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто
використовується в поєднанні з напрямами дефляційної політики.
Серед заходів антиінфляційної політики певне місце посідають
методи не стільки боротьби з Інфляцією, скільки пристосування до неї. До
них, зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується, в першу
чергу, за рахунок індексації доходів. Спричинене Інфляцією підвищення
цін неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його
верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим
виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову
індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників
бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з
урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як
одноразово - при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на
споживчі товари і послуги, так і періодично - при безперервному їх
зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить
 17

від інфляційного порогу який у розвинених країнах визначається урядом за

погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію а лише
пом'якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у
потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного
дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.[8]
Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних
очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо
безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень.
Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти
свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує
поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін,
яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється
надзвичайно небезпечний для економіки самопродукуючий механізм
інфляції, який важко зупинити.
У таких умовах населення чекає від держави не стільки компенсації
знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід
доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається
в умовах постійного розвитку і зміцнення механізму ринкової системи та
довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з
інфляцією.
Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від
співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності.
Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за
умов комплексного використання розглянутих шляхів боротьби з
інфляцією.[4]
 18

ВИСНОВКИ
Інфляція відображає не лише хворобливий стан економіки та
соціальної сфери, а й тлумачиться як хвороба грошей. Важливо з'ясувати,
як вона підриває роль грошей у функції загального еквівалента, ставить під
сумнів їхню здатність виконувати роль супертовару, позбавляє гроші
здатності виконувати притаманні їм функції. Роблячи гроші перманентно
знецінюваними, інфляція ставить під сумнів функцію грошей як міри
вартості. Адже безперервно знецінювані гроші не можуть вимірювати
товарну вартість, яка є стабільною. В умовах розбурханої інфляції ціни на
ресурси втрачають сенс, тому що повністю залежать від моменту їх
купівлі. А товари навмисне купуються, щоб продаватися, приміром, через
1-3 місяці з прибутком у 300% і більше. При цьому неможливість грошей
чітко виконувати функції міри вартості товарів і масштабу цін звужує
сфери їх використання, посилює нееквівалентність обміну, загострює
диспропорції і падіння виробництва та розвал грошового обороту.
Отже, антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів
державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з
інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення
антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації,
що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших
факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів
інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів
регулювання.
Зволікання чи нереалізація стабілізаційних і антикризових заходів
нині набуває ваги державної безпеки та виживання абсолютної більшості
населення України. Кінцевою метою антиінфляційних заходів має стати
формування високоефективного народногосподарського комплексу,
поетапний комплексний підхід до соціально зорієнтованої ринкової
економіки, органічне поєднання державного і приватного інтересів у
розвитку комплексів та галузей виробництв, що пов'язані з перспективами
 19

технологічного переозброєння галузей, розгортання

конкурентоспроможних виробництв, формування експортного потенціалу,
а також стимулювання виробників і оздоровлення довкілля.
Щоб унеможливити або пом'якшити вплив інфляції, варто задіяти
такі фактори. Зокрема, переглянути бюджет задля зменшення його
дефіциту шляхом скорочення певних видатків. Потрібно здійснити, окрім
того, додаткові кроки щодо лібералізації імпорту антиінфляційного
спрямування і запровадити жорсткішу монетарну політику (обмежити
зростання грошової бази рівнем 30-40 відсотків), а також вдатися до
подальшої лібералізації валютного регулювання. Щоб протистояти
ціновим викликам поточного року, потрібно посилити конкуренцію у
банківській системі через полегшення доступу іноземних банків до
системи відповідних послуг, стимулювати процентною політикою
активізацію заощаджень громадян, сприяти додатковому поштовху у
розвитку ринку цінних паперів, зокрема для населення. Доцільно
активізувати антимонопольну політику з метою профілактики
необґрунтованого завищення цін (передусім споживчих), системно
працювати над демобілізацією інфляційних очікувань.
 20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Петрик О. Інфляція в Україні: проблеми, ризики, перспективи//Вісник
Національного банку України. - 2017. - № 3. - C. 2-8
2. Мельник О. Відновлення економічного зростання та необхідність зміни
антиінфляційної політики в Україні //Економіка України. - 2018. - № 9. - C.
12-21
3. Андріанов В. Інфляція і методи її регулювання //Маркетинг. -№8/2014
4. Карпенко Г.В., Башко В.Й. Аналіз основних факторів інфляції в
Україні//Фінанси України- №11/2017
5. Шевченко С.Г. Антиінфляційні чинники зростання рівня монетизації в
Україні: Збірник науково-технічних праць //Науковий вісник НЛТУ
України. – №19.5/2014
6. Круш П.В., Тульчинська С.О. Макроекономіка: Навчальний посібник. –
Київ: Центр навчальної літератури, 2007.
7. Кравченко С. Проблеми інфляції в ринковій економіці й антиінфляційна
політика держави //Економіка. Фінанси. Право. - №8/2015
8. Гайдуцький А. Вплив міграційного капіталу на соціально-економічний
розвиток України // Економіст. -№7/2016