Протистояння країн Троїстого союзу і Антанти в міжнародних кризах.

На початку 80-х рр. XIX ст. в міжнародних відносинах відбулися докорінні зміни.
Почалося формування військово-політичних союзів. Перший крок у цьому напрямку
зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні було укладено австро-німецький союз.
Одночасно О. фон Бісмарк не залишав надій на утримання Росії на рівні нейтральної
держави. У 1881 р. було відновлено Союз трьох імператорів, а 1887 р. укладено
російсько-німецький «перестрахувальний договір». Проте це не виключало Росію із
групи головних суперників Німеччини. У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та
Італія уклали між собою Троїстий союз на п’ять років, який поновлювався через
кожні п’ять років і проіснував до 1915 р.
На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося російсько-французьке
зближення, у 1887 р. Франція надала Росії значний кредит. Почалися переговори про
укладення союзу. У 1892 р. країни підписали воєнну конвенцію, яку було
затверджено 1893 р. Отже, у Європі утворилися два ворожі військово-політичні
союзи.
Російсько-французьке зближення викликало велику стурбованість у Німеччині, яка
скасувала всі обмеження на торгівлю з Росією та уклала новий торговельний
договір. Проте залишилася одна велика держава — Велика Британія, від позиції якої
залежала перевага якогось із блоків.
Наприкінці XIX ст. Англія все ще проводила політику «блискучої ізоляції» (непряме
втручання у справи європейських країн). Зберігалися напружені відносини із
Францією через розподіл колоній в Африці та Азії. У 1902 р. було укладено англо-
японський союз, спрямований проти Росії, що дало Японії можливість у 1904—1905
рр. перемогти її у війні.
Однак в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна
небезпека для Великої Британії йде від Німеччини. Так, англо-німецьке суперництво
в економічній і військовій сферах привело до перегляду зовнішньої політики Англії.
8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таємну угоду. У ній
розмежовувалися сфери впливу двох держав в Африці. Англія визнавала право
Франції на Марокко, а Франція — право Англії на Єгипет. Цей договір дістав назву
Антанта.
Після поразки в російсько-японській війні, а також подій революції 1905—1907 рр.,
які послабили Росію, Англія вже не сприймала її як небезпечного конкурента. Крім
того, тепер вона мала підстави вважати Росію своєю союзницею в боротьбі проти
Німеччини та національно-визвольних рухів народів Азії. 31 серпня 1907 р. була
укладена англо-російська конвенція про розмежування сфер впливу в Ірані,
Афганістані та Тибеті. Так було завершено створення Антанти. Проте єдиної угоди
між трьома державами не існувало. її уклали лише на початку Першої світової війни.

Швидкий промисловий розвиток провідних країн світу наприкінці XIX ст. призвів до
загострення їх суперництва за джерела сировини, ринки збуту й сфери прибуткових
капіталовкладень. Держави стали обмежувати конкуренцію на міжнародних ринках і
перейшли до їх поділу. Нестримний колоніальний поділ світу підштовхував людство
до військової катастрофи. Про це свідчили міжнародні кризи й локальні війни, що
почастішали з кінця XIX ст. і поки що відбувалися за межами Європи або на її
окраїнах.

У 1905—1906 рр. виникла перша марокканська криза — гострий конфлікт між

Німеччиною, Великою Британією та Францією за панування в Марокко. Згідно з
англо-французьким договором 1904 р., за Францією закріплювався контроль над
більшою частиною Марокко. Це викликало незадоволення з боку Німеччини, яка
прагнула зміцнити свій вплив. Німецький уряд наполягав на скликанні міжнародної
конференції й погрожував Англії та Франції війною. У січні 1906 р. конференція
фактично визнала незалежність Марокко, але насправді вплив продовжували
зберігати Франція та Іспанія. У підсумку Німеччина нічого не отримала.
У 1908 р. виникла боснійська криза. Австро-Угорщина приєднала до себе давно
окуповані її військами Боснію і Герцеговину. Це поставило під загрозу існування
незалежної Сербської держави. Сербія готувалася дати відсіч будь-якому
вторгненню, розраховуючи на допомогу Росії. Проте Росія не була готова до війни з
Австро-Угорщиною, на боці якої виступала Німеччина. Тому російський уряд, а
слідом за ним і сербський були змушені визнати владу Австро-Угорщини над
Боснією і Герцеговиною.
У 1911 р. виникла друга марокканська криза. У Марокко спалахнуло повстання
проти султана. Німеччина прагнула втрутитися у внутрішнє становище країни.
Однак на бік Франції знову стала Велика Британія, яка, погрожуючи Німеччині
війною, змусила останню відмовитися від втручання в марокканську проблему.
Розв’язання основних питань залишалося за Францією.
У 1911—1912 рр. відбулася італо-турецька (тріполітанська) війна. Користуючись
слабкістю Османської імперії, Італія захопила останні турецькі володіння в
Північній Африці — Тріполітанію та Кіренаїку. На базі цих територій була створена
італійська колонія Лівія.
У 1912—1913 рр. відбулися дві балканські війни, які не розв’язали проблеми Балкан.

Напруженість, що наростала у відносинах провідних держав, супроводжувалася

шаленою гонкою озброєнь. Від 1883 до 1903 р. тільки в європейських країнах
військові витрати зросли майже вдвічі, а кількість армій збільшилася на 25%.
Найбільш активно відбувався процес нарощування військово-морських сил. Так,
наприкінці XIX ст. німецький військовий флот посідав п’яте місце в Європі та був
призначений лише для оборони морського узбережжя. Однак із 1898 р. після
прийняття першого морського закону в Німеччині почалася гонка морських
озброєнь, метою якої було подолання переваги Англії на морях. Нарощувала свою
військову міць й Англія. У 1912 р. рейхстаг прийняв доповнення до закону про
флот, відповідно до якого військово-морський флот Німеччини був істотно
збільшений за рахунок великих бойових кораблів. Англія відповіла на це рішенням
будувати надалі два кораблі на противагу одному німецькому («два кіля проти
одного»). Зростала кількість сухопутних збройних сил. У 1913 р. Франція прийняла
закон про перехід від дворічного на трирічний термін військової служби, що мало
збільшити кількість французької армії мирного часу на 50 %. Розширювала свій
кількісний склад російська армія. Стрімко збільшувала свою сухопутну армію
Німеччина.
Відбувалося переозброєння армій. Для створення новітніх систем озброєнь широко
використовувалися досягнення науково-технічного прогресу. Завдяки розвитку
металургії та хімії стало можливим удосконалення вогнепальної зброї. Наприкінці
XIX ст. з’явився перший станковий кулемет, винайдений X. Максимом, різні
швидкострільні й далекобійні гармати, бездимний порох тощо. Виробництво й
упровадження нових видів озброєнь викликали значне збільшення військових
витрат.
За період із 1901 до 1913 р. великі держави витратили на військові потреби понад 20
млрд доларів і збільшили розмір своїх збройних сил майже на 30 %. Лідерство в
гонці озброєнь залишалося за Німеччиною. Спираючись на свій економічний
потенціал, Німеччина встигла краще й швидше за інші країни підготуватися до
війни.
Підсумком розвитку міжнародних відносин на межі XIX—XX ст. став поділ Європи
та світу на два ворожі військово-політичні блоки — Троїстий союз і Антанту.
Основним змістом політики великих держав у складі цих союзів була підготовка до
світової війни за поділ уже поділеного світу. Перші такі протистояння розпочалися
наприкінці XIX ст.: іспано-американська (1898 р.), англо-бурська (1899—1902 рр.),
російсько-японська (1904—1905 рр.) війни. Підготовка до війни призвела до шаленої
гонки озброєнь, першість у якій узяла Німеччина.