ЛЕКЦІЯ 1

Загальні питання методики викладання іноземних мов

1.1. Концепція загальної середньої освіти та навчання іноземних мов

1.2. Державні стандарти загальної середньої освіти та навчання
іноземних мов
1.3. Іноземна мова як навчальний предмет у системі мовної освіти
1.4. Міжкультурна комунікативна компетентність
1.5. Професійна компетентність учителя іноземної мови

1.1. Концепція загальної середньої освіти та навчання іноземних мов

Входження України у світовий освітній простір зумовлює необхідність

приведення вітчизняних освітніх стандартів у відповідність з нормами
світового співтовариства. В Україні визначені стратегії розвитку освіти у ХХІ
столітті: створення життєздатної системи неперервного навчання і виховання
для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей
постійного духовного самовдосконалення особистості, формування
інтелектуального і культурного потенціалу як найвищої цінності нації.
У державних документах в галузі освіти визначені стратегічні завдання,
пріоритети, напрями і головні шляхи реформування освіти, сформульовані
принципи освіти, до основних з яких відносять:
науковість і пріоритетність освіти, що означає випереджальний
характер її розвитку, нове ставлення суспільства до освіти, до знань та
інтелекту, кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній
сфері;
системність і демократизацію освіти, яка передбачає децентралізацію і
регіоналізацію управління системою освіти з дотриманням найбільш
визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання
автономії навчально'виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої
діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-
громадської системи управління освітою, в якій особистість, суспільство і
держава стануть рівноправними суб’єктами, утворення системи партнерства
учнів, студентів і педагогів;
гуманізацію освіти, яка забезпечить утвердження людини як найвищої
соціальної цінності, найповніше розкриття її здібностей і задоволення
різноманітних освітніх потреб, пріоритетність загальнолюдських цінностей,
гармонію стосунків людини з навколишнім середовищем, суспільством і
природою;
гуманітаризацію освіти, яка покликана формувати цілісну картину
світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення;
світський характер і національну спрямованість освіти, що
підкреслює невіддільність освіти від національного ґрунту, її органічне
поєднання з національною історією і народними традиціями, збереження та
збагачення культури українського народу, визнання освіти важливим
інструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин;
інтегрованість і відкритість системи освіти, яка пов’язана з її
орієнтованістю на цілісний неподільний світ і його глобальні проблеми,
усвідомленням пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими і
класовими, інтеграцією у світові освітні структури;
неперервність освіти, що відкриває можливості для постійного
поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності
й наступності у навчанні й вихованні; перетворення терміну здобуття освіти
у процес, що триває упродовж усього життя людини;
єдність навчання і виховання на засадах гуманізму, демократії,
громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах
людини, родини, суспільства, держави;
полікультурність і варіативність освіти, що передбачає створення
можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних
закладів, засобів навчання й виховання, які відповідали б освітнім запитам
особистості; упровадження варіантного компонента змісту освіти,
диференціацію та індивідуалізацію навчально-виховного процесу, створення
мережі недержавних навчально-виховних закладів.
Названі принципи державної освітньої політики зумовили й
необхідність реформування системи навчання іноземних мов: переглядається
структура ступенів навчання; оновлюється зміст навчання іноземних мов і
зміст виховання засобами іноземної мови; створюються авторські програми
та альтернативні підручники з іноземних мов; реалізується інтеграція у
світові заклади освіти, пов’язані з навчанням іноземних мов; забезпечується
неперервність навчання іноземної мови; створюються умови для
варіативності форм навчання іноземної мови тощо.
Загальна середня освіта здобувається у триступеневій системі
загальноосвітніх навчально-виховних закладів: початковій школі (І ступінь),
основній школі (ІІ ступінь), старшій школі (ІІІ ступінь). Навчання іноземної
мови стало обов’язковим на всіх ступенях.
Ступенева система освіти в Україні реалізується на підставі відповідних
програм. Освітня програма – це перелік обов’язкових і вибіркових
навчальних предметів, необхідних для здобуття певного освітнього ступеня,
з визначенням кількості годин, відведених на їх опанування, та форм
підсумкового контролю. Реалізація загальної середньої освіти проходить на
базі освітніх програм початкової, основної і старшої шкіл, а також на базі
професійно орієнтованої освітньої програми.
Професійно орієнтована освітня програма старшої школи розв’язує
завдання освітньої програми старшої школи – виявлення та розвиток
здібностей, таланту особи в галузях гуманітарних, природничо-наукових,
технічних наук, культури, мистецтва тощо.
Серед загальноосвітніх навчально'виховних закладів значне місце
відводиться гімназіям, ліцеям, спеціальним закладам для обдарованих дітей,
школам/класам з поглибленим вивченням окремих предметів, навчально-
виховним комплексам, недільним, приватним школам тощо;
загальноосвітнім школам'інтернатам, зорієнтованим на спеціалізовану
поглиблену підготовку з технічного, гуманітарного, спортивного, художньо-
естетичного та інших напрямів; відкриттю при цих школах окремих класів
для обдарованих дітей.
Спеціалізована і профільна школи та профільні класи мають
забезпечити поглиблене вивчення одного або кількох базових навчальних
предметів; Навчання іноземних мов здійснюється у двох головних напрямах:
загальноосвітня підготовка і поглиблене вивчення предмета. Перший напрям
реалізується переважно в загальноосвітній школі, другий – у деяких
традиційних школах, але переважно у спеціалізованих школах, ліцеях,
гімназіях тощо.
Сучасна система загальної середньої освіти передбачає також
можливість індивідуального навчання, метою якого є забезпечення умов
для здобуття загальної середньої освіти або задоволення інших
загальноосвітніх потреб особистості з урахуванням її індивідуальних
особливостей.
Індивідуальне навчання організується для осіб, які:
􀂃 виявили бажання навчатися індивідуально;
􀂃 мають високі навчальні можливості;
􀂃 неспроможні засвоїти навчальний матеріал в обсязі базового рівня
у визначений державою термін;
􀂃 не можуть відвідувати школу за станом здоров’я.

1.2. Державні стандарти загальної середньої освіти та навчання

іноземних мов
Оновлення змісту освіти є визначальним складником реформування
освіти в Україні і передбачає приведення його у відповідність до сучасних
потреб особи і суспільства. Одним із стратегічних завдань реформування
змісту освіти є розробка державних стандартів і відповідне формування
системи та обсягу знань, навичок, умінь, творчої діяльності, інших якостей
особистості на різних освітніх рівнях.
Державний стандарт загальної середньої освіти – це зведення норм і
положень, що окреслюють державні вимоги до освіченості особи на рівні
початкової, базової і повної загальної середньої освіти, гарантії держави в її
досягненні громадянами.
Зміст загальної середньої освіти в Україні складається з державного,
регіонального і шкільного компонентів.
Державний компонент змісту загальної середньої освіти (освітній
мінімум) є складником загальної середньої освіти, що задається інваріантною
частиною базового навчального плану, формується на державному рівні і є
обов’язковим для вивчення у всіх середніх навчальних закладах України.
Фактично це обов’язковий мінімум основних галузей знань і мінімальна
тривалість їх вивчення, які забезпечують одержання загальної середньої
освіти.
 Регіональний компонент змісту загальної середньої освіти – складова
частина змісту середньої освіти, що відображає національну своєрідність
регіону, його історію і культуру, традиції тощо. Він може частково
включатися у державний компонент (тоді формується на державному рівні),
в інших випадках формується на регіональному рівні і є обов’язковим для
вивчення в середніх навчальних закладах регіону.
Шкільний компонент змісту загальної середньої освіти – складова
частина змісту середньої освіти, що добирається з урахуванням інтересів,
здібностей, життєвих планів учнів даної школи, можливостей її
педагогічного колективу і визначає специфіку цього навчального закладу.
Він формується самою школою.
Базовий навчальний план окреслює зміст загальної середньої освіти в
його цілісному уявленні як системи знань, навичок і вмінь, які мусять
опанувати учні на певному етапі навчання у школі.
Інваріантна частина базового навчального плану визначає освітні
галузі, обов’язкові для вивчення в усіх загальноосвітніх навчальних закладах,
що й має забезпечити досягнення обов’язкового освітнього рівня кожним
випускником середньої школи.
Варіативна частина базового навчального плану служить завданням
розширення й поглиблення змісту загальноосвітньої підготовки школярів,
забезпечення їх індивідуального розвитку, пізнавальних інтересів і нахилів,
передбачаючи години на вивчення предметів і курсів, які учні мають
обов’язково обрати понад запропонованих в інваріантній частині, а також
години, відведені на необов’язкові (факультативні) заняття. За рахунок годин
варіативної частини плану реалізуються регіональний і шкільний компоненти
змісту загальної середньої освіти.
Компетентність — набута у процесі навчання інтегрована здатність
особистості, яка складається із знань, навичок, умінь, досвіду, цінностей,
ставлення тощо, які можуть комплексно реалізовуватися на практиці.
Компетенція — суспільно визнаний рівень знань, навичок, умінь,
ставлень у певній сфері діяльності людини.
Ключова компетентність — спеціально структурований комплекс
якостей особистості, що дає можливість ефективно брати участь у різних
життєвих сферах діяльності і належить до загальногалузевого змісту освітніх
стандартів.
Ключова компетенція — об’єктивна категорія, що фіксує суспільно
визначений комплекс певного рівня знань, умінь, навичок, ставлень, які
можна застосувати в широкій сфері діяльності людини (вміння вчитися,
загально-культурна, громадянська, здоров’язбережувальна, соціальна
компетентність і компетентність з питань інформаційно'комунікаційних
технологій).
Предметна компетентність — освоєний учнями у процесі навчання
досвід специфічної для певного предмета діяльності, пов’язаної з набуттям
нового знання, його перетворенням і застосуванням.
 Предметна компетенція — сукупність знань, умінь та характерних рис
у межах конкретного предмета, що дає можливість учневі самостійно
виконувати певні дії для розв’язання навчальної проблеми (задачі, ситуації).
Учень має уявлення, знає, розуміє, застосовує, виявляє ставлення, оцінює.
Міжпредметна компетентність — здатність учня застосувати щодо
міжпредметного кола проблем знання, уміння, навички, способи діяльності
та ставлення, які належать до певного кола навчальних предметів і
предметних галузей.
Освітній стандарт навчального предмета чи галузі знань – це
характеристика базового змісту освітньої галузі і система вимог, що
визначають обов’язковий для досягнення кожним учнем рівень його
засвоєння.
Комунікативна компетентність — здатність особистості застосувати у
конкретному спілкуванні знання мови, способи взаємодії з навколишніми і
віддаленими людьми та подіями, навички роботи у групі, володіння різними
соціальними ролями.
Метою навчання іноземної мови згідно Державного стандарту є
формування в учнів іншомовної комунікативної компетентності з
урахуванням їхніх комунікативних умінь, сформованих на основі
відповідних знань і навичок, розвиток умінь спілкуватися в усній і письмовій
формах з урахуванням мотивів, цілей і соціальних норм мовленнєвої
поведінки у типових сферах і ситуаціях.
З урахуванням мети і завдань мовного компонента освітньої галузі
виділяються такі змістові лінії: мовленнєва, мовна, соціокультурна і
діяльнісна. Основною змістовою лінією є мовленнєва. При цьому мовна,
соціокультурна і діяльнісна змістові лінії спрямовані на забезпечення
мовленнєвої.
Державний освітній стандарт з іноземної мови визначає загальну
частину змісту освіти в умовах існування різних програм, навчальних планів
і підручників. Цей документ виконує організуючу і координуючу ролі, адже
він забезпечує ядро змісту навчання іноземної мови незалежно від типу
навчального закладу. Це дає можливість зберегти єдиний освітній простір у
багатонаціональному суспільстві, стимулювати диференціацію освіти і
зберегти наступність у викладанні предмета за різними моделями та
варіантами.
Загальною тенденцією розвитку старшої профільної школи є її
орієнтація на широку диференціацію, варіативність, багатопрофільність,
інтеграцію загальної і допрофесійної освіти.
Диференціація — одна із ключових проблем організації сучасної
школи.
Вона є об’єктом гострої полеміки серед педагогів у багатьох країнах
світу. Різні і навіть протилежні погляди на ідею диференційованого навчання
певною мірою відображають дві діалектично протилежні тенденції у
розвитку сучасної науки, виробництва та освіти. Одна з них — інтеграція, яка
обумовлена об’єктивними процесами взаємозв’язку і взаємозалежності
різних наукових дисциплін, що потребує від кваліфікованого працівника
широкої загальної культури й обізнаності у багатьох суміжних галузях. Друга
тенденція виключає можливість “універсалізму” в умовах величезного
нарощування наукових і професійних знань. Важливою умовою досягнення
успіху у будь'якій діяльності вважається спеціалізація працівника, хоча сам
характер цієї спеціалізації зазнає суттєвих змін. Послідовники цієї тенденції
справедливо вважають, що спеціалізація не лише сприяє розвитку
виробничих сил, науки, культури, але й відповідає різноманітності задатків і
здібностей людини, її індивідуальним нахилам до того чи іншого виду
діяльності.
Згідно “Концепції профільного навчання у старшій школі” створюються
програми з іноземних мов для трьох рівнів володіння цим навчальним
предметом: рівня стандарту, академічного і профільного рівнів. До основних
же принципів профільного навчання ІМ відносять: міжпредметну інтеграцію,
багаторівневість і варіативність. Робота над удосконаленням цієї концепції
продовжується.

1.3. Іноземна мова як навчальний предмет у системі мовної освіти

Для ефективної організації процесу навчання ІМ у школі необхідно
знати, що мається на увазі під поняттями “іноземна мова”, “навчання мови”,
“оволодіння мовою” та “вивчення мови”.
Відомо, що мови поділяються на природні, штучні і “мови” тварин.
Природні мови охоплюють рідну мову й нерідну мову. У свою чергу, під
нерідною мовою маються на увазі друга мова та іноземна мова.
Виникнення природної мови нерозривно пов’язане з виникненням та
існуванням людини. Природна мова (людська) — система звукових і
графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства,
розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують
використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування.
Це система, яка існує для певного соціуму, а не для окремого індивіда.
Штучна або формальна мова — множина скінчених послідовностей
символів, що описуються правилами певного виду, які називаються
граматикою або синтаксисом мови. У тому випадку, коли кожне слово
формальної мови співвідноситься з його семантикою (сенсом, значенням,
інтерпретацією), формальну мову називають інтерпретованою. Формальні
мови класифікують за характером формального апарату, що застосовується
для їхнього описання (автоматна мова, безконтекстна мова, категоріальна
мова, мова, породжувана граматиками залежностей і т.д.), або за характером
застосування (алгоритмічна мова, інформаційна мова, логіко'математична
мова, математичні моделі мови). Більшість формальних мов, створюваних
для практичних цілей, є інтерпретованими мовами. Важливий клас
інтерпретованих мов становлять мови програмування, а також алгоритмічні
мови. Нас, у першу чергу, цікавить ІМ як альтернатива рідній мові. Рідна
мова — це перша мова, якою оволоділа людина (вивчила).
 Керований процес оволодіння мовою пов’язаний насамперед з
поняттями “навчання мови” і “ вивчення мови”. Навчання ІМ – спеціально
організований процес, у ході якого в результаті взаємодії учителя та учня
здійснюється засвоєння і відтворення іншомовного мовленнєвого досвіду у
відповідності до поставленої мети. Відомо, що процес навчання носить
двосторонній характер: діяльність учителя ІМ з навчання і діяльність учня з
вивчення ІМ.
Необхідно також розрізняти поняття “вивчення мови” та “оволодіння
мовою”. Вивчення мови – процес свідомий, у якому передбачається
експліцитне засвоєння і використання правил і мовних явищ. Оволодіння
мовою – це процес засвоєння мови без безпосереднього керування з боку
вчителя.
Навчання мови – процес, кінцевою метою якого є оволодіння цією
мовою, тобто володіння учнем іншомовною комунікативною компетентністю
на певному рівні. На жаль, навчання мови та її вивчення не завжди
забезпечують володіння учнем цією мовою. Слід також зазначити, що на
сучасному етапі розвитку методичної науки, в тому числі і в цій роботі,
терміни “вивчення мови”, “оволодіння мовою” і “засвоєння мови”
вживаються як синоніми.
У сучасній методиці навчання ІМ розрізняють чотири типи володіння
мовою або мовами в залежності від умов і цілей вивчення мови, віку особи:
монолінгвізм (одномовність — володіння першою, тобто рідною, мовою);
білінгвізм (двомовність — володіння з початку розвитку мовлення двома
мовами); полілінгвізм (багатомовність — володіння з початку розвитку
мовлення кількома мовами); володіння другою мовою (білінгвізм) поряд з
першою (рідною) відбувається тоді, коли особа вже повністю або частково
володіє рідною мовою; володіння іноземною мовою (в різних умовах її
вивчення).
Іноземна мова як навчальна дисципліна має багато варіантів,
наприклад:
􀂃 мова для загальних цілей – (English for General Purposes – EGP);
􀂃 мова для академічних цілей – (English for Academic Purposes – EAP);
􀂃 мова для спеціальних цілей – (English for Specific Purposes – ESP);
􀂃 мова для науки і техніки – (English for Science and Technology – EST);
􀂃 мова вузькопрофесійного застосування – (English for Occupational
Purposes – EOP);
􀂃 мова для ділового спілкування – (Business English – BE) тощо.

1.4. Міжкультурна комунікативна компетентність

Міжкультурна комунікація – процес вербального і невербального
спілкування між комунікантами, носіями різних культур і мов. В умовах
міжкультурного спілкування його учасники, з одного боку, використовують
свій лінгвокультурний досвід і свої національно-культурні традиціїі звички, а
з другого боку, намагаються врахувати інший мовний код, інші звичаї і
традиції, інші норми соціальної поведінки, розуміючи при цьому
чужорідність останніх. Врахування досягнень міжкультурної комунікації
зумовило певні зміни в розумінні процесів оволодіння ІМ і відповідно
навчання ІМ.
“Діалог культур” – це філософія взаємовідносин між культурами у
сучасних полікультурних спільнотах.
Міжкультурна компетентність — це володіння комплексом
комунікативно релевантних знань як про рідну, так і про інші культури;
вміння адекватно використовувати ці знання під час контактів і взаємодії з
представниками інших культур. У методиці навчання іноземних мов йдеться
про взаємопов’язане формування міжкультурної та іншомовної
комунікативної компетентностей, тобто про міжкультурну комунікативну
компетентність.
Іншомовна комунікативна компетентність – це здатність успішно
вирішувати завдання взаємодії і взаєморозуміння з носіями мови, яка
вивчається, у відповідності з нормами і культурними традиціями в умовах
прямого й опосередкованого спілкування.
Міжкультурна комунікативна компетентність (МКК) – здатність
особистості успішно й адекватно спілкуватися іноземною мовою в ситуаціях
міжкультурного спілкування різних типів і видів з урахуванням основних
зовнішніх соціокультурних і внутрішніх ситуативних факторів.
Метою формування МКК в учнів є досягнення такої якості мовної
особистості, яка дозволяє їй вийти за межі особистої культури і набути якості
медіатора (посередника) культур, не втрачаючи особистої культурної
ідентичності. Отже, орієнтація на необхідність формування в учнів МКК
зумовлює необхідність одночасного вивчення ІМ і відповідної культури.

1.4. Професійна компетентність учителя іноземної мови

Нові підходи до вирішення проблем освіти, у тому числі і в галузі
навчання іноземних мов і культур, висувають нові вимоги і до підготовки
вчителя, його освітньо'кваліфікаційної характеристики, укладеної згідно
національної рамки кваліфікацій та інших стандартів вищої освіти. У Законі
України “Про вищу освіту” запропоновано наступне тлумачення термінів.
Національна рамка кваліфікацій – цілісний опис національної шкали
кваліфікацій у термінах компетентностей, в якому можуть бути виражені і
співвіднесені між собою в узгоджений спосіб усі кваліфікації та інші
навчальні досягнення, зокрема у вищій освіті. На основі національної рамки
кваліфікацій укладаються галузеві рамки кваліфікацій, в тому числі і в
галузі підготовки вчителів.
Стандарти вищої освіти – сукупність норм, що визначають вимоги до
освітньо кваліфікаційного, освітньо'наукового рівня випускника вищого
навчального закладу, змісту освіти, строків навчання і засобів діагностики
якості освіти відповідних спеціальностей.
Освітньо-кваліфікаційна характеристика – це перелік основних
вимог до професійних якостей, знань і вмінь фахівця, необхідних для
успішного виконання професійних обов’язків, реалізації професійної
компетентності і методичної компетентності як її ядра. У цьому документі
визначаються цілі освітньої і професійної підготовки випускника вищого
навчального закладу, його компетентності, інші соціально важливі якості,
система виробничих функцій і типових завдань діяльності й умінь для їх
реалізації, а також сфера застосування праці випускника у структурі
економічної діяльності.
Освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти – характеристика
вищої освіти за ознаками ступеня сформованості професійної компетентності
особи, що забезпечують її здатність виконувати завдання та обов’язки
певного рівня професійної діяльності.
Рівень професійної діяльності — характеристика професійної
діяльності за ознаками певної сукупності професійних завдань та обов’язків
(робіт), які виконує особа з вищою освітою.
Компетентності в даному випадку – реалізаційні здатності особи,
динамічна комбінація знань, розуміння, умінь, цінностей, інших особистих
якос тей, що описують результати навчання за освітньо'професійною
програмою і лежать в основі кваліфікації випускника.
Кваліфікація – офіційний формальний результат оцінювання й
визнання результатів навчання особи за заданими стандартами, який
характеризує її здатність виконувати завдання та обов’язки певного виду
діяльності і визначається рівнем освіти. Під компетенцією маються на увазі
повноваження особи, коло її службових та інших прав та обов’язків.
Професійна компетентність учителя є сукупністю професійно-
педагогічних компетентностей, які забезпечують готовність випускника до
професійної діяльності на певному рівні (відповідно до галузевої рамки
кваліфікацій) і наступний професійний ріст. Рівень професійної
компетентності вчителя ІМ зумовлений рівнем сформованості базових
професійних компетентностей, пов’язаних з готовністю і здатністю
реалізувати цілі навчання ІМ у початковій, основній і старшій школі з
урахуванням сучасних соціальних вимог і реальних умов навчання.
Згідно освітньо-кваліфікаційної характеристики вчитель має бути
здатним:
􀂃 навчати учнів;
􀂃 організовувати позаурочну діяльність учнів;
􀂃 вести методичну роботу;
􀂃 працювати з батьками;
􀂃 реалізувати навчально'наукову діяльність (підвищувати кваліфікацію).

При цьому наукові дослідження свідчать про те, що вчитель ІМ

повинен уміти реалізовувати такі основні функції (Пассов Е. И. та інші,
2010):
􀂃􀂃􀂃􀂃􀂃 комунікативно-навчальну функцію, яка складається з
інформаційного, мотиваційно'стимулюючого і контрольно'коригуючого
компонентів, тобто кваліфіковано застосовувати сучасні принципи, методи,
прийоми і засоби формування іншомовної комунікативної компетентності;
􀂃􀂃􀂃􀂃􀂃 виховну функцію, тобто вирішувати завдання морального,
культурно-естетичного, трудового виховання учнів засобами ІМіК з
урахуванням особливостей ступеня навчання;
􀂃􀂃􀂃􀂃􀂃 розвивальну функцію, тобто прогнозувати шляхи формування
й розвитку інтелектуальної та емоційної сфер особистості учня, його
пізнавальних і розумових здібностей у процесі оволодіння ним іншомовною
комунікативною компетентністю;
􀂃􀂃􀂃􀂃􀂃 освітню функцію, тобто допомагати учням в оволодінні
вміннями вчитися, розширювати свій світогляд, пізнавати себе та іншу
систему понять, через яку можуть усвідомлюватися інші явища.
Крім основних чотирьох вищезазначених функцій, учитель ІМ має бути
здатним здійснювати:
􀂃􀂃􀂃􀂃􀂃 гностичну функцію, тобто аналізувати свою професійну
діяльність і навчальну діяльність учнів, добирати підручники й посібники,
прогнозувати труднощі засвоєння учнями мовного і мовленнєвого матеріалу,
а також оволодіння мовленнєвою діяльністю, вивчати й узагальнювати
досвід
інших учителів у галузі навчання ІМ;
􀂃􀂃􀂃􀂃􀂃 конструктивно-планувальну функцію, тобто планувати і
творчо конструювати навчально-виховний процес у цілому і процес навчання
конкретного матеріалу з урахуванням особливостей ступеня навчання;
планувати навчально-комунікативну діяльність учнів на уроці та в
позакласній роботі; здійснювати у комплексі різні види індивідуалізації
навчання ІМ: мотивуючий, регулюючий, розвиваючий, формуючий;
􀂃􀂃􀂃􀂃􀂃 організаторську функцію (в органічному зв’язку з гностичною
і конструктивно-плануючою функціями), тобто реалізовувати плани
(поурочні, серії уроків, позакласних заходів) з урахуванням особливостей
ступеня навчання; творчо розв’язувати методичні завдання у процесі
навчання і виховання з урахуванням провідних характеристик учнів певного
навчального закладу, вносити до планів методично правильні корективи з
метою досягнення бажаного результату, виходячи з цілей навчання у
конкретному типі навчального закладу.
Для успішної реалізації вищезазначених функцій у навчально-
виховному процесі вчителю ІМ необхідно володіти певними
компетентностями. До основних з них відносяться:
􀂃 соціально-психологічна компетентність, пов’язана з готовністю до
вирішення професійних завдань;
􀂃 комунікативна і професійно-комунікативна компетентності;
􀂃 філологічна компетентність;
􀂃загальнопедагогічна професійна компетентність
(психолого'педагогічна і методична);
􀂃 загальнокультурна компетентність;
􀂃 компетентність у професійній самореалізації.
 Основними складовими професійної компетентності учителя ІМ є
певні професійні знання, вміння і педагогічні здібності. Новітні дослідження
в галузі підготовки вчителя ІМ свідчать про те, що вчитель повинен володіти
наступними професійними знаннями:
􀂃 системи мови та основних лінгвістичних і методичних категорій, а
також культури країни, мову якої він/вона викладає, її історію і сучасні
проблеми розвитку, в тому числі проблеми зарубіжних однолітків учнів, з
якими він/вона працює;
􀂃 основних положень загальноосвітньої концепції на певному етапі
розвитку суспільства, державної загальноосвітньої політики, в тому числі і з
ІМ;
􀂃 психології особистості учня на різних етапах його розвитку,
закономірностей оволодіння ІМ у навчальних умовах;
􀂃 основних вимог, які висуваються суспільством і наукою до вчителя,
його методичної майстерності та особистісних якостей;
􀂃 основних закономірностей навчання ІМіК, а також змісту і специфіки
усіх складників процесу навчання: цілей, змісту, методів, засобів навчання з
точки зору їхнього історичного розвитку і сучасного стану.
Під професійно значущими вміннями вчителя ІМ маються на увазі
вміння, які дозволяють правильно з точки зору педагогіки, психології і
методики здійснювати свою професійну діяльність, спрямовану на
формування в учнів рис вторинної мовної особистості, які зумовлюють
здатність до участі у міжкультурному спілкуванні.
Професійно значущі вміння умовно поділяють на чотири групи:
􀂃 вміння пізнавати особливості особистості учня, яке формується і
розвивається на основі процесу самопізнання;
􀂃 вміння, пов’язані з плануванням мовленнєвого спілкування у
навчальному процесі;
􀂃 вміння, пов’язані з реалізацією спланованих професійних дій та
оцінкою їх результатів;
􀂃 вміння аналізувати результати організованого на уроці іншомовного
спілкування.
Вміння першої групи зумовлені тим, що вчитель повинен бути здатним
до рефлексивного аналізу особистого досвіду вивчення ІМ, співвідносити
його з теорією і практикою навчання предмета, аналізувати індивідуально-
психологічні особливості учнів і проектувати одержані результати на
можливості тих, хто навчається, і на конкретні умови навчання.
Вміння другої групи пов’язані з тим, що вчитель повинен планувати
свої професійні дії з позиції сучасних вимог до змісту і організації
навчального процесу з ІМ і з урахуванням об’єктивних закономірностей
засвоєння учнями ІМіК в певних умовах навчання, а також факторів, які
зумовлюють рівень володіння мовою. Учитель також має кваліфіковано
аналізувати навчальні матеріали з точки зору можливості їхнього
використання у навчальному процесі та відбирати з них найбільш адекватні
цілям та умовам навчання.
 Важливим є і вміння учителя передбачати використання творчих,
інтерактивних форм навчання ІМ.
Вміння третьої групи базуються на необхідності організовувати
вчителем спілкування учнів на уроці ІМ, створювати сприятливий для цього
психологічний клімат, спостерігати за розвитком емоційної сфери учнів,
їхніх творчих, когнітивних і мовних здібностей, умінь соціально взаємодіяти
з іншими.
Вміння четвертої групи зумовлені необхідністю аналізувати вчителем
свою діяльність та діяльність учнів на уроці і, виходячи з результатів цього
аналізу, вносити відповідні корективи в цілі та зміст навчання. Сучасний
учитель ІМ повинен володіти не лише методикою навчання і виховання
учнів, але й мистецтвом спілкування з ними, а також бути толерантним,
справедливим, відкритим до прояву своїх інтересів та емоцій. Йому
необхідно вміти моделювати навчальний процес з ІМ у відповідності до
сучасних вимог науки і практики з урахуванням трьох взаємопов’язаних
аспектів цього процесу: особистісного, процесуально-психологічного і
педагогічного.
Особистісний аспект пов’язаний з узгодженою діяльністю вчителя та
учнів, кожен з яких вносить у цей процес свій вклад. Процесуально-
психологічний аспект: аналіз об’єктивних процесів оволодіння учнями ІМ з
урахуванням особливостей перебігу цих процесів. Педагогічний аспект:
вибір і розробка методів, форм і засобів навчання ІМ, які активізують
мотиваційну, емоційну, когнітивну і творчу сфери особистості кожного учня.
Крім того, оволодіння професією вчителя ІМ передбачає наявність і
розвиток наступних професійно значущих якостей особистості:
􀂃 самостійність та ініціативність у вирішенні професійних завдань;
􀂃 неупередженість суджень, думок і широта поглядів;
􀂃 контактність і комунікабельність;
􀂃 спостережливість і винахідливість;
􀂃 толерантність (здатність індивіда сприймати без агресії думки, які
відрізняються від власних, а також особливості поведінки і способу життя
інших), емпатія (розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої особи
у формі співпереживання) та ін.;
􀂃 доброзичливість і психологічна стабільність;
􀂃 соціальна активність і креативність та ін.;
􀂃 почуття професійного обов’язку та особиста відповідальність;
􀂃 готовність слухати і чути співрозмовника;
􀂃 здатність до професійної рефлексії та самоаналізу.
Формування професійної методичної компетентності вчителя
реалізується головним чином у межах навчальної дисципліни “Методика
навчання іноземних мов і культур у загальноосвітніх навчальних закладах”,
але частково вона вирішується і на практичних заняттях з ІМ. Учитель має
удосконалювати свою методичну компетентність упродовж усього життя, що
дає можливість одержувати наступну кваліфікаційну категорію (спеціаліст
другої категорії, спеціаліст першої категорії, спеціаліст вищої категорії) або
педагогічне звання (старший учитель, учитель-методист) тощо.

Завдання і питання для самоконтролю:

1. Назвіть основні принципи сучасної освіти.
2. Дайте стислу характеристику Державного стандарту базової і повної
загальної середньої освіти.
3. В чому полягає різниця між освітньою програмою і професійно
орієнтованою освітньою програмою?
4. В чому сутність спеціалізованої і профільної школи?
5. Дайте визначення базового навчального плану. З чого він
складається?
6. в чому полягає різниця «компетентність» і «компетенція»?
7. Дайте характеристику державного компоненту змісту загальної
середньої освіти.
8. Як ви розумієте «штучна або формальна мова»?
9. В чому різниця між поняттями “вивчення мови”, “оволодіння мовою”
і “засвоєння мови”?
10. Назвіть які чотири типи володіння мовою розрізняють у сучасній
методиці навчання ІМ ?
11. Поясніть різницю між поняттями “іноземна мова” і “друга мова”.
12. Що таке міжкультурна комунікативна компетентність?
13. Що, на вашу думку, мається на увазі під “культурним шоком”?
міжкультурна компетентність? Діалог культур? Наведіть приклад.
14. Розкажіть, чи змінилося ваше уявлення про професійну
компетентність учителя ІМ.

Теми виступів та презентацій на семенарське заняття (доповідь 7-8

хвилин, обговорення із запитаннями до доповідача 5 хвилин):
1. Освітні системи країн світу (порівняльна характеристика)