П Л А Н

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни « О с н о в и п с и х о к о р е к ц і ї »

Спеціальність – «Психологія»
Курс – 3
Група (и) – П-31, П-32.

Тема 6/2: „Арттерапія.”

Питання:
1. Методи психодрами та музикотерапії.
2. Проективний малюнок в психокорекції.
3. Танцювальні і тілесно орієнтовані методи психокорекції.

Час – 2 год.
Основна література:
1. Осипова А.А. Общая психокорекция: Учебное пособие для
студентов вузов. ─ М.: ТЦ “Сфера”, 2001 ─ 512 с.

Додаткова література:
1. Король Л.М. Михайлова Е.Л. Человек-оркестр: микроструктура общения.
─ М.: независимая фирма «Класс», 1993 ─ 160 с. ─ (Библиотека
практической психологии и психотерапии).
2. Лоуен А. Биоенергетика (Революционная терапия, которая использует
язык тела для лечения проблем разума) /Пер. с англ. ─ СПб.:
“Ювента”,1998 ─ 384 с. ─ (Библиотека зарубежной психологии).
3. Мак-Нили Д. Прикосновение: глубинный анализ и телесная терапія / Пер.
с англ. ─ М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 1999 ─ 144 с.
4. Фельденкрайз М. Осознавание через движение. Оздоровительные
движения для личностного роста. ─ М.:1994 ─ 192 с.
5. Яценко Т.С. Основи глибинної психокорекції: Феноменологія, теорія і
практика: Навч.посіб. ─ К.: Вища шк., 2006 ─ 382 с.
6. Яценко Т.С. Теорія і практика групової психокорекції: Активне соціально-
психологічне навчання: Навч.посіб. ─ К.: Вища шк., 2004 ─ 679 с.
Навчальна мета:
1. Повторити основні положення гуманістичого підходу до
психології особистості, характерні відмінності між
феноменологічною та екзистенційною течіями в межах цього
підходу.
 2. Засвоїти основні положення теоретичних концепцій та зміст
основних термінів логотерапії та гештальттерапії.
3. Зрозуміти характерні особливості логотерапії та гештальттерапії,
особливості формулювання їх мети, своєрідність вимог до
психолога та клієнта.
4. Ознайомитися із основними техніками, котрі використовуються
в логотерапії та гештальттерапії
5. Підвести підсумки стосовно особливості гуманістичної
психокорекції.

Виховна мета: Сприяти формуванню у майбутніх психологів професійної

ідентичності, засвоєнню основ професійної етики при використанні методів
психоаналітично-орієнтованої психокорекції.

Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом

Інформаційно-технічне забезпечення: програма презентації, екран,

мультимедійний проектор та коп’ютер.

2
 ПЛАН
проведення заняття

№ Зміст Час (хв.)

п/п
1 2 3
І Вступна частина:
перевірка наявності курсантів (студентів), їх
готовності до заняття;
оголошення теми лекційного заняття і питань;
надання основної та додаткової літератури за
темою; до 10
визначення навчальної та виховної мети заняття;
визначення актуальності теми, її логічного
зв’язку з іншими темами і практичною
діяльністю;

ІІ Основна частина: 60
1. Методи психодрами та музикотерапії. 28
Висновки до 1-го питання. 2
2. Проективний малюнок в психокорекції. 13
Висновки до 2-го питання. 2
3. Танцювальні і тілесно орієнтовані методи 13
2
психокорекції.
Висновки до 3-го питання.
ІІІ Підсумкова частина заняття до 10
1) висновки до лекції;
2) відповіді на запитання;
3) оцінювання ефективності навчального заняття,
активності курсантів (студентів) і виставлення
оцінок;
4) постановка завдань на самостійну роботу та
наступне заняття.

3
 ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ
Вступ

Ми вже зазначали, що в межах нової парадигми надання психологічної

допомоги були винайдені та легалізовані певні психокорекційні техніки та
методи, котрі використовуються в межах різних психологічних підходів.
Сьогодні ми розглянемо чи найширший із загальновизнаних методів ─
артотерапію. Через обмеженість часу, ми зможемо лише оглядово
ознайомитися з цим методом психокорекції. Детальніше вивчення
продовжимо у курсі практикум з психокорекції.
Термін «арттерапія» (буквально: терапія мистецтвом) ввів у
вживання Адріан Хілл (1938) при описі своєї роботи з туберкульозними
хворими в санаторіях. Це словосполучення використовувалося по відношенню
до всіх видів заняття мистецтвом, які проводилися в лікарнях і центрах
психічного здоров'я.
Спочатку арттерапія виникла в контексті теоретичних ідей 3. Фройда і
К.Г. Юнга, а надалі знаходила ширшу концептуальну базу ─ гуманістичні
моделі розвитку особистості (1951) і А.Маслоу (1956).
Основна мета арттерапії полягає в гармонізації розвитку особистості
через розвиток здатності самовираження і пізнання.
Ми вже зазначали, що різні школи використовують загальновизнані
методи різним чином і з різною метою. Так, наприклад, з погляду
представника класичного психоаналізу, основним механізмом коректувальної
дії в арттерапії є механізм сублімації. На думку К. Юнга, мистецтво,
особливо легенди, міфи і арттерапія, використовуючи мистецтво, в значній
мірі полегшують процес індивідуалізації саморозвитку особистості на
основі встановлення зрілого балансу між несвідомим і свідомим «Я».
Найважливішою технікою арттерапевтичної дії тут є техніка активної уяви,
спрямована на те, щоб зіштовхнути віч на віч свідоме і несвідоме і примирити
їх між собою за допомогою афективної взаємодії в процесі творчості.
З погляду представника гуманістичного напряму, коректувальні
можливості арттерапії пов'язані з наданням клієнту практично необмежених
можливостей для самовираження і самореалізації в продуктах творчості,
самоствердження і пізнання свого «Я», а також з активізацією такого
потужного механізму самоактуалізації як творчість. Створювані клієнтом
продукти, об'єктивуючи його афективне відношення до світу, полегшують
процес комунікації і встановлення стосунків із значущими іншими
(родичами, дітьми, батьками, однолітками, товаришами по службі тощо).
Інтерес до результатів творчості з боку оточуючих, схвалення ними продуктів
творчості підвищують самооцінку клієнта і рівень його самосприйняття і
самоцінності.
Як ще один можливий коректувальний механізм, на думку
прихильників обох напрямів, може бути розглянутий сам процес творчості

4
як дослідження реальності, пізнання нових, раніше прихованих від
дослідника, сторін життя і його внутрішнього світу та створення продукту,
що утілює ці аспекти.
Арттерапія, спрямована на корекцію особистого розвитку, в
зарубіжній психології широко застосовується для різних вікових груп: для
дітей з 6 років, підлітків, для дорослих і юних. Останнім часом широко
застосовується і в корекції негативних особистих тенденцій у осіб старшого
і літнього віку.
Залежно від характеру творчої діяльності і її продукту можна виділити
наступні види арттерапії: малюнкову терапію, засновану на образотворчому
мистецтві; бібліотерапію, як літературне складання і творче прочитання
літературних творів; музикотерапію; хореотерапію тощо.
Якнайповніше розроблена арттерапія у вузькому значенні слова, тобто
малюнкова терапія і драмтерапія.
Найважливіший принцип арттерапії — схвалення і прийняття всіх
продуктів творчої образотворчої діяльності, незалежно від їх змісту, форми і
якості.
Ми почнемо вивчення широкого спектру методів арттерапії з психодрами.
Перш за все тому, що історично він виник першим, по друге ─ цей метод
найблищий до ігротерапіі, яку ми вивчали на попередньому занятті.

І питання: Методи психодрами та музикотерапії.

ПСИХОДРАМА
ОПИС МЕТОДУ
Психодрама — це метод групової роботи, що є рольовою грою, в ході
якої використовується драматична імпровізація як спосіб вивчення
внутрішнього світу учасників групи і створюються умови для спонтанного
вираження почуттів, пов'язаних з найважливішими для клієнта проблемами.
Психодрама заснована на ігровому принципі.
Уявлення про драму як про коректувальний метод виникло в результаті
експерименту, який був поставлений Якобом Леві Морено (1892—1974)
після закінчення першої світової війни. Цей експеримент назву «спонтанний
театр». Вперше Морено про терапевтичний потенціал ігрових методик, коли
звернув увагу на те, як гуляючі у парках Вени діти розігрували свої фантазії.
За версією самого Морено, ідея психодрами як методу дії виникла у нього
після того, як один з акторів його театру розповів про свої проблеми у
взаємостосунках з нареченою. За сприяння трупи Морено вивів актора разом
з його особистими проблемами на сцену. Експеримент виявився вельми
корисним як для нареченого нареченою, так і для всієї групи.
Морено став експериментувати з подібними груповими далі,
застосовуючи вже більш формалізовані дослідницькі методи і розробляючи
технічні прийоми, які пізніше стали невід'ємною частиною психодрами.
Створюючи свою методику, Морено виходив з того, що людина володіє
5
природною здібністю до гри і, виконуючи різні ролі, дістає можливість
експериментувати з реалістичними і нереалістичними життєвими ролями,
творчо працювати над власними проблемами і конфліктами. В ході
розігрування ситуації виникають спонтанність, креативність, справжній
емоційний зв'язок між учасниками ситуації, катарсис, який сприяє
досягненню творчої активності та інсайту. У психодрамі людині
пропонується роль героя в грі, зміст якої зосереджений на його проблемах.
Таким чином, він може вільно виражати свої в імпровізаціях, що
психологом, а інші актори виконують ролі головних персонажів його
реального життя. Учасники сеансу уважно стежать за подіями і співвідносять
те, що відбувається на сцені своїми власними проблемами.
Психодрама допомагає клієнту розкрити глибинні емоції в набагато
яскравішій і дієвішій формі, ніж це дозволяють зробити інші методи,
засновані на словесному описі переживання. Під час психодрами відбувається
пошук ефективних шляхів вирішення психологічних проблем різних рівнів:
від побутового до екзистенціального. Клієнт за допомогою ведучого і групи
відтворює в драматичній дії значущі події свого життя, розігрує сцени, що
мають відношення до його проблем. Сцени розігруються таким чином,
неначебто вони відбувалися в даний момент. Дія структурується так, щоб
сприяти проясненню і конкретизації проблеми. Аналізуються нові ролі,
альтернативні, афективні і поведінкові стилі, здійснюються пошук і
апробація конструктивніших моделей вирішення проблеми. Дії, фізичні рухи,
на яких побудована психодрама, підвищують можливість використовування
такого важливого джерела пізнання себе і інших, як сигнали невербальної
поведінки.
Робота групи психодрами проводиться у формі сюжетно-рольової гри
на обрану самими клієнтами тему, яка є реальною проблемою з учасників.
Ролі в психодрамі задаються і виконуються так, щоб сприяти глибокому
розумінню і вирішенню проблеми, котра актуалізувалася.
Психодрама покликана допомагати тим клієнтам, у яких є труднощі у
вербалізації своїх і свого життєвого досвіду В психодраматичній ситуації
клієнт одночасно і головний герой своєї драми, і її творець, дослідник себе і
свого життя.
Використовується цей метод при роботі з відхиленнями у дітей і
підлітків для усунення неадекватних емоційних реакцій і відпрацювання
соціальної перцепції. Серед різновидів терапевтичної драматизації для дітей
А.Вольтман, наприклад, викорисовує біодраму і лялькову драматизацію.
Особливість біодрами в тому, що між дітьми розподіляються ролі звірів.
Автори даного методу вважають, що дитині, особливо дошкільнику, легше
прийняти роль тварини, ніж роль самого себе, своїх товаришів або батьків.
При лялькових драматизациях дорослі розігрують перед дитиною ляльковий
спектакль, програючи конфліктні або значущі для неї ситуації. Доцільно
використовувати лялькові драматизації з переддошкільнятами і
дошкільниками, з якими виникають труднощі при встановленні контакту.

6
 Можлива й інша форма, коли один з учасників групи у формі, що
театралізується, розповідає про події свого життя. При цьому важливе
значення мають імпровізація і доброзичливість групи.
Найуспішніше психодрама використовується в комплексі з іншими
методами групової роботи (зокрема, з груповою дискусією,
психогімнастикою), оскільки перешкоджає раціоналізації і
інтелектуалізації, допомагає клієнту виразити важковербалізовані емоції і
сприяє досягненню усвідомлення. Психодрама як складова частина групової
роботи широко використовується при корекційній роботі з емоційними
розладами, деякими психосоматичними захворюваннями, в роботі з дітьми і
підлітками, а також в сімейній психокорекції.
Той, хто розповідає про свою життєву ситуацію, залежно від вибраної
форми роботи може бути учасником або глядачем, більше або менше
впливати на хід драматизації. Необхідна умова для проведення психодрами —
доброзичливість групи, спонтанність поведінки, імпровізація, «Проживаючи»
важливі ситуації, людина по-новому усвідомлює проблеми, способи свого
реагування, ставлення до подій, цінностей, конкретних справ. Вона
відкриває нові можливості побудови стосунків і самореалізації.
Велике значення в психодрамі приділяється катарсичному ефекту, що
виникає при зіткненні з внутрішніми конфліктами, що виявляються в ході
психодраматичної дії.
Елементи психодрами широко використовуються в інших напрямах: у
гештальттерапії, в поведінковій терапії, в соціально-психологічному
тренінгу, ділових іграх тощо.
Як чинники, що позитивно впливають на зміну установок, вказують:
надання клієнту вільного вибору як щодо участі в психодрамі, так і щодо
ролі, залучення клієнта у виконавську діяльність, появу можливості внести в
гру власні імпровізації, отримання клієнтом позитивного підкріплення після
закінчення дії.
Психодрама сприяє подоланню захисних позицій у клієнта, підсилює
емоційну залученість, допомагає вивченню власних проблем, досягненню
катарсису та інсайту.

Процедура.
Класична процедура психодрами включає 5 основних елементів:
1. Протагоніст.
2. Режисер (фасилітатор).
3. Допоміжні «Я».
4. Глядачі.
5. Сцена.
Протагоніст — головний виконавець (від грецьких слів «protos—
перший і «аgоn» — боротьба, гра), зображає в психодрамі героя, головного
виконавця психодраматичної сцени, який представляє свої проблеми.
Протагоніст відтворює спосіб власного життя. Він є головним персонажем, і
на нього звернені погляди всієї групи. За допомогою режисера, аудиторії і
7
спеціальних постановочних прийомів протагоніст відтворює свою актуальну
психологічну реальність, щоб досягти інсайту і покращити здатність
функціонування в реальному житті.
Режисер — той, хто допомагає клієнту досліджувати свої проблеми. Як
правило, це психолог. Його функції полягають в організації
психодраматичної дії, простору, створенні атмосфери довіри, стимулюванні
учасників до спонтанності, підготовки протагоніста і всієї групи до рольової
гри, виявленні проблем, переживань клієнта, коментуванні, включенні
допоміжних персонажів, організації обговорення, емоційного обміну і
аналізу, інтерпретації того, що відбувається. Режисер створює в групі певну
атмосферу, розподіляє ролі (запускає уявляння, дає їм визначений напрямок,
надаючи тим самим всім членам групи можливість перекласти свої думки і
почуття на мову драматичної дії. Хорошому режисеру необхідні такі якості,
як гнучкість, здатність залучити до участі в психодрамі всю групу.
Режисер в психодрамі виконує функції постановника, аналітика,
терапевта.
В ролі постановника режисер організовує роботу в групі, спонукає
учасників до вираження їх думок в сценічних діях. Постановник повинен
бути надзвичайно чутливим до всіх вербальних і невербальних проявів та
психічних станів акторів психодрами і настрою її глядачів. Головними
якостями хорошого постановника вважають творчий підхід до роботи,
гнучкість, здатність залучати до психодраматичної дії всіх без виключення
членів групи.
В ролі аналітика режисер обговорює дії всіх учасників психодрами,
інтерпретує їх поведінку, думки і почуття. В ролі аналітика керівник групи
інтерпретує і коментує поведінку кожного члена групи під час вистави. Крім
того, він виділяє і аналізує загальні реакції учасників на окремі епізоди.
В ролі терапевта керівник психодраматичної дії спрямовує її в
потрібне психокоректуюче русло. В ролі терапевта режисер психодрами
прагне допомогти учасникам змінити небажані форми поведінки. Терапевт
може дозволити собі сидіти в кріслі, дозволяючи учасникам вести виставу
самостійно, або може бути вкрай активним, підштовхуючи членів групи до
дій. Як будь-який керівник режисер може виявитися мішенню для критики з
боку групи, але, будучи в той же час членом групи, повинен бути відкритим
для критики і не захищатися від нападок.
Допоміжні «Я» — це клієнти, котрі виконують допоміжні ролі і
підсилюють функції психолога. Допоміжні «Я» можуть втілювати значущих
для протагоніста людей або частини його власного «Я».
Основні функції допоміжних «Я»: зіграти роль, яка необхідна
протагоністу для реалізації задуму: допомогти зрозуміти, як протагоніст
сприймає взаємостосунки з іншими персонажами; зробити видимим
неусвідомлювані протагоністом стосунки; спрямовувати протагоніста у
вирішенні проблем і конфліктів; допомогти протагоністу перейти від
драматичної дії до реального життя.
Допоміжні «Я» вирішують в психодрамі наступні задачі:
8
  Зображають відсутніх реальних або уявних осіб, що мають
відношення до протагоніста, і стають носіями його переносів і проекцій в
психодрамі, що дає можливість краще зрозуміти свій внутрішній світ та свої
особливості в контактах з іншими
 Є посередниками між ведучим психодрами і протагоністом і, як
такі, повинні концентруватися як на протагоністі і його грі, так і на ведучому
психодрами і його вказівках.
 Виконують соціотерапевтичну функцію, допомагаючи
протагоністу зображати і досліджувати власні міжсобові стосунки, а
також проводити діалог зі своїми життєвими партнерами. Завдяки
інтенсивному співпереживанню в розігруваній ситуації рольовий зворотний
зв'язок надає можливість протагоністу краще прояснити для себе і
зрозуміти зображені в драмі конкретні актуальні міжособові стосунки.
Допоміжне «Я» уособлює тих людей, які мали особливе значення в
житті протагоніста. Цих персонажів зображають в психодрамі члени групи з
метою посилення враження від міжособистісних стосунків протагоніста. Це
можуть бути ролі владної матері, деспотичного батька, палкого коханця,
несправедливого начальника, дбайливого друга тощо. Хороший виконавець
ролі допоміжного «Я» повинен уміти швидко в цю роль увійти, точно її
виконати. Грати він повинен так, як уявив роль протагоніст або як підказує
інтуїція, але не так, як він сам поводився б в аналогічних реальних подіях.
У деяких групах запроваджуються професійні допоміжні «Я», які
пройшли спеціальну підготовку і можуть легко входити в будь-які образи.
Таким чином, допоміжні «Я» — це учасники групи, що представляють
відсутніх людей такими, якими вони постають у внутрішньому світі
клієнта. Допоміжні «Я» виступають в подвійній якості: будучи, з одного
боку, як би продовженням режисера в його взаємодіях з клієнтом, з іншого
— продовженням клієнта, оскільки вони допомагають йому зображати його
внутрішні стосунки до значущих в його житті людей. Клієнт-протагоніст
звичайно сам вибирає допоміжні «Я». Вони можуть бути або іншими
клієнтами, або режисером, або глядачами.
Незважаючи на те що клієнт вибирає як допоміжне «Я» того, хто
нагадує йому конкретну людину, зовнішня схожість виявляється зовсім не
вирішальним чинником. Наприклад, клієнт, що все життя відчував тиск з боку
матері, може вибрати для виконання ролі своєї матері масивного високого
чоловіка, хоча в реальному житті його мати може бути невеликого зросту і
тендітної статури. Тут важливо те, що клієнт завжди сприймав свою матір
велетнем і тому вибирає дуже великого чоловіка для зображення її в
психодраматичній дії.
Як глядачі виступають члени групи, що не беруть безпосередньої
участі в психодраматичній дії, але що обговорюють ситуацію після її
завершення (не лише щодо протагоніста і учасників психодрами, але і
стосовно самих себе). На завершальному етапі заняття вони демонструють
своє емоційне ставлення до того, що відбувається, розповідають про

9
проблеми, які їх схвилювали, і конфлікти, які аналогічні розіграним в
психодрамі.
Завдання глядачів, з одного боку, допомогти протагоністу, реагуючи
критично або співчутливо на те, що відбувається на сцені, з іншого —
допомогти самим собі, переживаючи те, що відбувається на сцені і таким
чином досягаючи інсайту відносно своїх власних мотивів і конфліктів. Коли
сценічна дія закінчується, глядачі можуть допомогти протагоністу краще
усвідомити його власні проблеми, не аналізуючи їх по стереотипу психолога,
що діагностує клінічний випадок, а розповідаючи різні випадки із свого
особистого досвіду, схожі на те, що відбувалося з протагоністом.
В результаті він відчуває себе впевненіше, знаючи, що неодинокий у
своїх проблемах, що інші теж можуть зазнавати подібних труднощів і
внаслідок цього вони здатні до співпереживання і розуміння його ситуації.
Сцена - це місце в просторі, де розгортається дія. Часто психодраму
застосовують в спеціально організованих для цього театрах або
пристосованих для гри кабінетах.
Класичною формою психодраматичної сцени є сцена в Мореновському
терапевтичному театрі, в Беконі, штат Нью-Йорк. Вона є триярусною
конструкцією, над якою височіє напівкруглий балкон.
Розташовуючись на першому ярусі, протагоніст і ведучий психодрами
опиняються поза груповою ситуацією, потрапляють безпосередньо в простір
психодрами. На другому ярусі, де вони сидять один перед одним або
проходжуються по сцені, відбувається вступна бесіда, при цьому група в тій
або іншій мірі зникає з поля зору протагоніста. На третьому ярусі може
осмислюватися і емоційно переживатися вже розіграна сцена, яка потім може
плавно перейти в іншу. Сама психодраматична дія розігрується на третьому
ярусі, на круглій платформі, яка має 4 м в діаметрі.
Балкон служить для конкретизації різного просторового досвіду,
наприклад зльоту або падіння, підйому або спуску, сходження або
зісковзування.
Якщо ж немає подібної сцени, то замість неї може бути використано
будь-який простір в колі групи. Він має бути достатньо великим, щоб
протагоніст і антагоніст мали місце для психодраматичної дії, а саме
приміщення повинне мати правильні пропорції.
Дуже маленькі приміщення обмежують свободу переміщення
виконавців, занадто великі — негативно позначаються на груповому почутті,
дуже світлі, невиразні непридатні для зображення драматичних уявних або
такими, що виконуватися в атмосфері прийняття та насичення теплими
людськими почуттями сцен. Якщо немає можливостей кольорового
освітлення, то освітлення можна варіювати за допомогою віконних штор і
переносних ламп. Як реквізит використовуються прості для транспортування
стільці з невеликим столиком.

ФОРМИ І ВИДИ ПСИХОДРАМИ

Виділяють наступні форми психодрами:
10
 1. Психодрама, що центрується на протагоністі.
2. Психодрама, що центрується на темі.
3. Психодрама, спрямована на групу.
4. Психодрама, що центрується на групі.
Психодрама, що центрується на протагоністі
Центрована на протагоністі психодрама концентрується на головному
виконавці, який за допомогою ведучого і партнерів змальовує реальну або
уявну ситуацію свого життя. В результаті розігрування психодраматичної
ситуації багато прихованих або витіснених зі свідомості подій досягають
рівня переживання і усвідомлення.
Психодрама, що центрується на темі
Якщо на занятті групи немає актуального групового конфлікту або
мотивованого протагоніста, як це буває в нових групах, то завжди
знаходиться тема, що зачіпає всіх членів групи, яка повинна бути
проілюстрована кожним через зображення відповідних подій. Наприклад,
один з учасників групи заводить розмову про те, що відчуває хвилювання,
опинившись серед незнайомих людей. Інший висловлює своє розуміння і
говорить що йому знайоме обтяжливе почуття, яке виникає у нього з будь-
якого приводу. Третій стверджує, що теж відчуває страх в тих ситуаціях,
коли поводиться невміло.
Таким чином, центральною темою групової бесіди стає страх. Члени
групи коротко змальовують ситуації, в яких страх пригноблював би кожного
члена групи. Невеликі епізоди програються на імпровізованій основі. Короткі
сценічні вистави дозволяють розпізнати важливі проблеми окремих
учасників групи, і вони служать матеріалом для подальшої, центрованої на
протагоністі або спрямованої на групу психодрами.
Психодрама, спрямована на групу
Спрямована на групу психодрама часто здійснюється у вигляді
психодрами, що центрується на протагоністі. Характерною особливістю
спрямованої на групу психодрами є робота з проблемою, що зачіпає всіх
членів групи. Такою проблемою в групі подружніх пар може бути подружня
невірність, в групі алкоголіків — повернення пізно вночі додому з бару або
ресторану, в групі підлітків — можливе відбування терміну у виправній
колонії, у групі батьків — проблеми із підростаючими дітьми. Майже всі
учасники групи дістають можливість для ідентифікації, яка детально
опрацьовується у фазі обговорення. Як і при центрованій на протагоністі
психодрамі, психодрама, спрямована на групу, може бути націлена на
розкриття етіології того або іншого стану, але передусім вона орієнтована на
отримання всіма учасниками групи нового, поглибленого розуміння
проблематики, що в тій чи іншій мірі зачіпає кожного з них.
Психодрама, що центрується на групі
Центрована на групі психодрама займається емоційними стосунками
учасників групи один з одним, які виникають «тут і тепер», спільними
проблемами, що витікають із цих стосунків. Така форма психодрами
застосовується при синдромі рольового дефіциту, при делінквентній
11
поведінці, різного роду фобіях, при рольових конфліктах, для підвищення
креативності.
Розмір групи в психодрамі складає від 6 до 9 осіб. Якщо група менше 6
осіб, то виходить дуже мало глядачів. Якщо група занадто велика — навіть
досвідченому режисеру нелегко управлятися із запитами протагоніста,
уловлювати реакції окремих членів групи і стежити за динамікою всієї групи.
Для цілеспрямованої психодрами має значення склад групи.
Психодрама в групі вимагає гетерогенного складу групи. Учасники
гетерогенної групи (різні за статттю, структурі особистості, здібностями,
досвідом) здатні змалювати несподівані ситуації більш повно, ніж гомогенні
групи.
Психодрама для групи найчастіше здійснюється в гомогенних по
складу групах (наприклад, групах подружніх пар, батьків, підлітків,
алкоголіків і тощо.). Зображення якої-небудь проблеми протагоніста і робота
з нею в гомогенній групі впливають не лише на протагоніста, але і на всіх
учасників групи. Це — зразок зображення їх власних проблем і роботи з
ними.
Драматична група може бути або закритою, або відкритою. У закритій
групі швидше виникає сильна групова згуртованість. Відкрита група
розглядається як природний наслідок психодрами, метою якої є швидке
отримання самостійності кожним учасником групи в реальному житті.
Тривалість психодрами. Звичайно сеанс представляється як зустріч
тривалістю 50 хв. У реальності зустрічі можуть бути коротшими або
довшими, і протяжність сеансів залежить від гостроти, складності проблем
клієнта від його реакції. Зразкові рамки сеансу: від 15—20 хв до 4 год.

Основні компоненти психодрами: рольова гра, спонтанність, «теле»,

катарсис, інсайт.
Рольова гра — участь в імпровізованій виставі, коли людині надається
можливість творчо опрацювати особисті проблеми і внутрішні конфлікти.
Психодрама створює такі умови, при яких учасники групи, граючи
роль, можуть творчо працювати над своїми особистими проблемами. Д.
Морено підкреслював що між виконавцем ролі в психодрамі і актором існує
велика різниця; актор грає те, що написано автором сценарію, він повинен
володіти здатністю перевтілюватися на замовлення. У психодрамі це
уміння створювати «фальшивий фасад» може виявитися лише перешкодою,
тут розігруються важливі для самих учасників ситуації, дісно актуальні
почуття.
У групі психодрами учасники вчаться розширювати свій рольовий
репертуар і самодосліджувати спрямованість, про яку вони раніше не
підозрювали.
На відміну від театру психодрама заохочує імпровізацію —
розігрування ролей і ситуацій, актуальних для групи, тому і «сценарій», і
«постановка» є результатом роботи учасників групи. У реальному ж театрі
імпровізація допускається тільки в способі подавання реплік, самі ж репліки,
12
як правіило, є незмінними. Інакше актори реального театру б відійшли від
авторського сценарію п’єси.
Спонтанність — це поведінка і почуття, не регульовані дією ззовні,
тому в психодрамі немає заздалегідь написаних сценаріїв і ролей. Д. Морено
розглядав спонтанну поведінку в психодрамі як протиотруту від все
зростаючої ригідності соціальних ролей.
В розумінні Д. Моренно, спонтанність — це ключ, за допомогою якого
можна звільнити творчість: «Творчість подібна до сплячої красуні, яку треба
збудити. Кращим засобом для цього є спонтанність», — пише він.
Спонтанність припускає два важливі параметри: адекватність
відповіді, новизну.
В ідеалі поведінка повинна бути як новою, так і адекватною даній
ситуації. Якщо член групи незнайомий з соціальними обмеженнями, які
накладаються на розігрувану ним роль, то його поведінка може бути
спонтанною, а підхід до ролі — творчим, але абсолютно неприйнятним.
Спонтанність в психодрамі виявляється в тому, що проблеми і стосунки не
аналізуються на словах, а переживаються в кожен даний момент їх
існування.
У психодраматичній дії немає минулого і майбутнього — є тільки
сьогодення, все відбувається та переживається в реальній дії. Це дає
можливість її учаснику об’єктивувати своє минуле, проявити його зовні. Як
дитина від імені іграшки може висловити все, що їй не дозволено говорити
самій, так учасник психодрами від імені свого персонажа, перевтілюючись та
імпровізуючи, може достатньо глибоко розкрити своє внутрішнє «Я»,
незалежно від того, чи йде мова про минуле, майбутнє чи сьогодення.
Якщо поняття «перенесення», за 3. Фройдом, значить односторонній
процес передачі емоцій пацієнта психотерапевту, а «контрперенесення» —
від психотерапевта пацієнту, то «теле», за Д. Морено, значить двосторонній
процес передачі емоцій між клієнтом і режисером і серед членів групи.
Морено визначав «теле» як вчування один в одного, як взаємозв'язок всіх
емоційних проявів перенесення, контрперенесення і емпатії. У той час як
емпатія — одностороннє відчування однієї людини у внутрішній світ іншої,
«теле» є взаємним обміном емпатіями. «Теле» може включати як позитивні
(позитивні «теле»), так і негативні (негативні «теле») емоції, що виникають в
психодраматичній ситуації. Це вчування індивідів один в одного Морено
назвав цементом, який скріпляє групу.
Результатом використання «теле» є визнання того, що ми бачимо інших
не такими, якими вони є насправді, а такими, якими вони виявляються у
ставленні до нас. Психодрама створює в групі свого роду лабораторні умови,
в яких одні учасники можуть аналізувати своє сприйняття інших.
Поняття «теле» найприйнятніше в соціодрамі — особливого різновиду
психодрами, для якої характерна спільна групова тема.
Учасники соціодрами замість того, щоб досліджувати особисті
проблеми кожного, мають справу з чинником, що впливає на всіх присутніх.
Члени групи використовують рольові ігри, щоб досліджувати свої
13
відношення до соціокультурних потреб, таких, як упередження, стосунки між
батьками і дітьми, конфлікти між населенням і чиновниками, расизм тощо. За
допомогою спонтанних творчих дій учасники вивчають своє сприйняття цих
проблем, свою реакцію на них, а також пов'язані з ними почуття і способи
поведінки, щоб підвищити наявний в групі рівень взаєморозуміння.
Катарсис розуміється як чуттєве потрясіння і внутрішнє очищення.
Д. Морено дещо розширив це поняття, розповсюдивши дію катарсису не
лише на глядачів, але і на актора. Він говорив про те, що психодрама має
лікувальний ефект не стільки по відношенню до глядача (вторинний
катарсис), скільки відносно самого актора, який розігрує драму і звільняє
себе від неї. Д. Морено образно відзначав, що відмінності між глядачами
традиційного театру і глядачами психодрами можна порівняти з відмінністю
між людиною, котра дивиться фільм про виверження вулкана, і людиною яка
безпосередньо спостерігає виверження біля підніжжя вулкана.
Інсайт — це вид пізнання, який призводить до негайного вирішення
або нового розуміння проблеми. Це прозріння, осяяння. Інсайт— це зміна в
структурі перцептивного поля учасників психодрами. Інсайт може
виникнути не лише під час катарсису, але і під час обговорення розіграної
психодрами тоді, коли зв’язані з ним переживання вже ослаблені. Метою
психодрами є створення такого групового клімату, в якому був би можливий
максимальний прояв катарсису і інсайту.

Основні фази психодрами

1. Розігрівання і розминка.
2. Власне драматична дія.
3. Обговорення (надання зворотного зв'язку і емоційний обмін).
Під час 1-й фази відбуваються виведення протагоніста, отримання
матеріалу для дискусії, попереднє обговорення проблеми і самої ситуації з
протагоністом, підготовкою протагоніста і інших учасників, організацією
простору для психодраматичної дії. Перша фаза складається з трьох стадій:
1. Поступове розкріпачення рухової активності учасників.
2. Стимуляція спонтанних поведінкових реакцій.
3. Фокусування членів групи на конкретній проблемі.
Розрізняють спрямоване і спонтанне розігрівання.
Спрямоване розігрівання використовується у разі, коли протагоніст
вступає в сеанс, не будучи готовим до рольової гри. Тут завдання режиссера
— максимально реалізувати стадію розігрівання для досягнення звичайної
для неї мети. Використовуються вербальні і невербальні прийоми.
спонтанне розігрівання може бути сфокусованим і специфічним. В
цьому випадку протагоніст входить в сеанс готовим мати справу з
визначеною темою. Немає необхідності чітко проходити стадію розігріву, але
це не означає, що режисер може негайно перейти до стадії дії. Слід провести
коротке розігрівання, оскільки такі протагоністи часто перезбуджені і
потрібен деякий період для їх «охолодження». Потім починається дія. У
інших випадках протагоніст вступає в сеанс підготовленим до участі в
14
рольовій грі, але певна тема не називається, так як вона ще
неусвідомлюється. У цьому випадку ключі до початку сцени дії треба
підібрати, і це повинен зробити режисер.
Під час розминки члени групи виконують ряд нескладних вправ, що
полегшують надалі виконання певних ролей в психодрамі. Під час розминки
учасники психологічно і фізично розкріпачуються, знімають зайву
напруженість і тривожність, настроюються на ігрові ролі. Розминка може
проводитися у вигляді словесних або тілесних вправ або у формі комбінації
тих і інших. Її завдання: стимулювання спонтанності учасників, ослаблення
страху, тривоги і занепокоєння, зняття захисту, створення відповідної
емоційної атмосфери.
Для вирішення цих завдань використовуються різні допоміжні
прийоми: дискусії, живі скульптури, імпровізації, розігрування казок,
фантастичних ситуацій тощо.
За допомогою розминки в групі створюється атмосфера, що спонукає
учасників діяти спонтанно і йти на ризик для створення почуття довіри і
безпеки.
Розминка особливо корисна в тих випадках, коли члени групи чинять
спротив дослідженню запропонованої їм теми і соромляться першими брати
на себе роль протагоніста. Вона допомагає учасникам настроїтися на заняття,
познайомитися один з одним, знижує рівень їх тривожності.
Розминка може бути вербальною або невербальною.
Невербальні розминки опосередковано допомагають учасникам долати
свій спротив відкритій розмові про почуття і проблеми. Фізичні дії служать
цілям активізації учасників. Для того, щоб допомогти їм згадати дитячі
враження, які можуть стосуватися відтворених в психодрамі конфліктів,
пропонується така вправа: членам групи роздають олівці і папір і просять,
щоб кожен своєю, обов'язково «неробочою» рукою написав про свої
враження, що стосуються того часу, коли він тільки вчився писати.
Карлючки, що виходять з-під незвичної для письма руки можуть розслабити
дію дорослого психологічного захисту.
Після розминки починається підготовка психодраматичної дії. Хто-
небудь з членів групи розповідає про свою життєву проблему, що стосується
сфери людських стосунків, таку, яку він хотів би вирішити в групі «тут і
тепер».
Ця проблема стає основною темою або сюжетом: психодрами.
Протагоніст змальовує суть проблеми, називає її реальних учасників в житті,
характеризує їх, описує їх поведінку в проблемній ситуації, включаючи і
власну. Потім між членами групи, що погодилися стати учасниками
психодрами, розподіляються ролі тих людей, які в житті беруть участь в
проблемній ситуації і між якими складаються непрості взаємостосунки. У
розподілі ролей бере участь сам автор проблеми. Для виконання кожної ролі
він підбирає тих, хто понад усе підходить за своїми зовнішніми даними і
поведінкою.

15
 Іноді тема вибирається виходячи з попереднього знайомства з членами
групи або обставин, які виявилися в ході розминки. Коли специфіка ситуації
стає зрозумілою, протагоніста просять, щоб він розповів ситуацію достатньо
докладно, а потім розіграв її.
Протагоніст обставляє сцену за допомогою підручних засобів так, щоб
вона максимально відповідала відповідній події. Для цього в приміщенні, де
розігрується психодрама, повинен бути багатий вибір можливостей. У
класичному варіанті стільці в приміщенні разставляються так, як це робиться
для глядачів в театрі. Краще, щоб це була подібність амфітеатру (з
напівкруглою багатоярусною сценою), що має частково відгороджений
простір і балкон.
2-а фаза психодрами представляє собою власне психодраматичну дію,
коли імпровізовано відновлюються і програються в ролях реальні проблемні
життєві ситуації.
Найчастіше автор проблеми грає роль самого себе. Проблемна ситуація
програється з різних сторін і різними способами для того, щоб краще
зрозуміти і усвідомити суть самої проблеми, знайти найбільш розумний
спосіб її вирішення. В ході психодраматичної дії клієнт може досягти
катарсису і усвідомити свої дійсні почуття, стосунки, установки, проблеми і
конфлікти. Полегшити ці процеси допомагає цілий ряд прийомів: «дзеркало»,
«двійники», інші «Я», «монолог», «діалог», «побудова майбутнього», «проба
реальності» тощо.
3-а фаза - обговорення, або інтерпретація, — є такою, що завершує
процес. Коли дія закінчена, протагоніст і решта членів групи приступають до
його аналізу. Починається він звичайно з висловлювань клієнтів, що не брали
безпосередньої участі в психодраматичній дії: про свої враження, про власні
переживання, асоціації, думки, спогади, які виникли у них під час
розігрування рольових ситуацій. Тут також надається зворотний зв'язок
протагоністу, відбуваються аналіз і інтерпретація психодраматичної дії,
потім висловлюються допоміжні «Я», які говорять про свої почуття, про своє
бачення ситуації, про ті переживання, які виникли у них під час розгортання
психодраматичної дії. Потім слово надається протагоністу, і завершує
обговорення психолог зі своїм баченням проблем клієнта. Спочатку
учасникам пропонується розповісти про почуття, які викликала у них
психодрама, про те, який вплив, на їх погляд, вона може мати на кожного з
них. Після обговорення емоційних реакцій члени групи переходять до
конкретнішого обговорення психодраматичної дії, щоб допомогти
протагоністу винести з неї якнайбільше користі.
Фаза обговорення звичайно складається з двох частин: рольового
зворотного зв'язку; ідентифікаційного зворотного зв'язку.
У рольовому зворотному зв'язку партнери по черзі описують
протагоністу почуття, які з'являлися у них при виконанні відведених їм
ролей, а також при зображенні протагоніста при обміні ролями. Завдяки
вербальній фіксації почуттів, пережитими ним в різних ролях, протагоніст

16
бачить себе і свою поведінку абсолютно в іншому ракурсі, ніж якби він
згадував або розповідав про те, що трапилося лише зі своєї позиції.
У ідентифікаційному зворотному зв'язку беруть участь глядачі і
ведучий психодрами, оскільки під час гри вони ідентифікувалися з
протагоністом або з кимось із зображених людей, що мають до нього
відношення. Наприклад, звичайно мовчазний учасник групи просить слова і
повідомляє, наскільки сильна була його ідентифікація з протагоністом в
дитячій сцені. У його дитинстві трапилося щось подібне, тільки ревнував він
не до свого молодшого брата, а до старшої сестри, яку виділяв серед них
двох батько. Одного разу він не зміг більше переносити, як її балують, і теж
втік з дому. Після того, як цей учасник групи закінчив опис своєї
ідентифікації з протагоністом, інший учасник групи розповідає про своє
сильне переживання в дитячій сцені.
Ідентифікація також є важливою інформацією про учасників групи.
Звіт про ідентифікаційне переживання може полегшити закритій людині
вихід її власної проблематики. Крім того, психосоматичні реакції, що
достатньо часто виникають у глядачів у фазі гри, при ідентифікаційному
зворотному зв'язку швидко зникають. У виражених випадках труднощі
симптомоносіїв повинні виноситися на психодраму. Як тільки власна, давно
минула, ідентифікаційно-специфічна конфліктна ситуація програється і у
протагоніста відбувається катарсис, психосоматичні порушення змінюються
почуттям вивільнення і розрядки.
На цій стадії розв'язуються наступні завдання:
—де-ролінг — вихід з ролі, яку протагоніст грав під час дії,
відбувається у формі короткої дискусії, процесу вираження почуттів і обміну
ними з боку протагоніста і отримання зворотного зв'язку;
—емоційна стабільність — як частина процесу виходу з ролі
розглядається відновлення емоційної стабільності після закінчення дії;
—комфортний стан — цьому почуттю сприяє розуміння того, що хтось
прагне розділити з тобою твої складнощі. Часто просто здатність об'єктивно
оцінити свою ситуацію сама по собі підсилює почуття комфортності. В
крайньому випадку, режисер повинен допомогти протагоністу зрозуміти, що
його труднощі не такі вже незвичайні, що багато людей стикаються з
подібними або ще складнішими проблемами;
— здатність розуміти себе — збільшення в клієнті здатності розуміти
себе, свою поведінку, свою дію на тих, хто його оточує — це завдання
режисера розділяють переважна більшість учасників психодраматичних
сеансів. Звичайно це проходить в ході інтерпретації, що дається режисером.
Основним правилом стадії обговорення служить відсутність дії.
Використовуються словесні прийоми, такі як обмін почуттями, обговорення
або аналіз.

МУЗИКОТЕРАПІЯ

17
 Музикотерапія є методом, що використовує музику як засіб корекції.
Численні методики музикотерапії передбачають як цілісне і ізольоване
використовування музики як основний і провідний чинник дії
(прослуховування музичних творів, індивідуальне і групове заняття
музикою), так і доповнення музичним супроводом інших коректувальних
прийомів для посилення їх дії і підвищення ефективності.
Музикотерапія активно використовується в корекції емоційних
відхилень, страхів, рухових і мовних розладів, психосоматичних
захворювань, відхилень в поведінці, при комунікативних утрудненнях і ін.
Після другої світової війни за рубежем набуло поширення лікування
музикою різних психічних розладів. Визначилися дві незалежні одна від одної
течії: американська і шведська школи.
Американська музикотерапія має емпірикоклінічну орієнтацію. Це
головним чином опис клінічного ефекту дії музики, різної за формою і
змістом, на підставі чого складаються «лікувальні» каталоги музики. Це
свого роду музична фармакологія, в якій виділяють дві сторони лікувальної
дії: стимулюючу і седативну. Прихильники психоаналізу пояснюють дію
музики її впливом на сферу потягів. Використовуючи для пояснення ефекту
музики поняття «катарсису», вони вкладають в цей термін принципово інше
значення. Музика є не тільки засобом, що знижує і знімає емоційну напругу,
але і головним чином каналом для виходу сексуальної енергії.
Фран Роше, невролог з університету Вісконсіна дослідив незвичайний
вплив музики Моцарта на фізіологію ще у 1993 році. Так, прослуховування
«Сонати для двох фортепіано до мажор» покращувало розумові здібності
студентів ─ вони краще писали твори. Інші дослідження теж підтвердили
позитивний вплив на роботу мозку саме музики Моцарта. Щоправда,
результати деяких досліджень вказували на те, що надмірно часте
прослуховування музики Моцарта може викликати стани, подібні до
шизофренічних. В цілому ж, наукове експериментальне підтвердження впливу
конкретних музичних творів на психіку людини є радше задачею на майбутнє,
ніж здобутком теперішнього дня. Дослідження впливу музики Моцарта є до
більшої міри винятком із правила, ніж ознакою зрілості експериментальної
музикотерапії.
Вивчення емоційної значущості окремих елементів музики — ритму,
тональності — показало їх здатність викликати стан, адекватний характеру
подразника: мінорні тональності мають депресивний ефект, швидкі
пульсуючі ритми діють збудливо і викликають негативні емоції, м'які ритми
заспокоюють, дисонанси — порушують, консонанси — заспокоюють.
Шведська школа, будучи орієнтована на глибинну психологію, вважає,
що в коректувальній роботі музикотерапії повинна відводитися центральна
роль, оскільки музика завдяки своїм специфічним особливостям у змозі
проникнути в глибинні шари особистості. Альтшулер знайшла фізіологічні зміни
у пацієнтів, адекватні певним типам музичної дії і обґрунтувала терапевтичний
підхід, названий нею ізопринципом музикотерапії. Згідно цьому положенню при
труднощах словесного контакту з хворим музика сприяє його встановленню,
18
якщо вона відповідає емоційному тонусу стану пацієнта. Тобто при депресії
показана музика тиха, спокійна, при збудженні — гучна, швидкого темпу. Історія
музикотерапії знає немало прикладів практичного застосування цього
принципу.
Правильний вибір музичної програми — ключовий чинник
музикотерапії. Для того, щоб музика зачепала клієнта за живе, вона повинна
відповідати його емоційному стану. Ще в 1916 р. В.М. Бєхтєрєв писав:
«Музичний твір, що за своїм насторєм співпадає з настроєм того, хто її слухає,
справляє сильне враження. Твір, що дисгармоніює з настроєм, може не тільки
не подобатися, але навіть дратувати».Позитивні емоції при музичному
прослуховуванні, «художня насолода», на думку Л.С. Виготського, не є
чиста рецепція, але вимагає високої діяльності психіки. Болісні і неприємні
афекти при цьому піддаються деякій розрядці, знищенню, перетворенню в
протилежне.
Спеціальні фізіологічні дослідження виявили вплив музики на різні
системи людини. Рядом досліджень було показано, що сприйняття музики
прискорює серцеві скорочення, підвищує темп респірації. Була знайдена
підсилююча дія музичних подразників на пульс, дихання залежно від висоти,
сили звуку і тембру. Частота дихальних рухів і серцебиття змінювалася залежно
від темпу, тональності музичного твору.
Фізіологічна дія музики на людину заснована на тому, що нервова
система, а з нею і мускулатура мають здатність засвоєння ритму. Музика як
ритмічний подразник стимулює фізіологічні процеси організму, що
відбуваються ритмічно як в руховій, так і у вегетативній сфері. Ритми
окремих органів людини завжди відповідні. Між ритмом руху і ритмом
внутрішніх органів існує певний зв'язок. Ритмічні рухи є єдиною
функціональною системою, руховим стереотипом. Використовуючи музику як
ритмічний подразник, можна досягти підвищення ритмічних процесів
організму в строгішій компактності і економічності енергетичних витрат.
Під дією музики змінюються тонус м'язів, моторна активність. Той
хто слухає музику не тільки відтворює музичний ритм своїм руховим
апаратом, але і беззвучно проспівує музику (перцептивна вокалізація).
Причому в беззвучних скороченнях зв'язів точно відображається частота,
гучність і тривалість сприйманих звуків. Музична стимуляція зменшує час
рухової реакції, підвищує лабільність зорового аналізатора, покращує пам'ять
і відчуття часу, пожвавлює умовні рефлекси. Музика робить вплив на обмін
холестерину; спокійна музика сприяє перемиканню вегетативної нервової
системи в трофотропному напрямку, збудлива музика викликає ерготропну
реакцію.
Відомо, що ритм маршу, розрахований на супровід загонів військ в
тривалих походах, трохи повільніший за ритм спокійної роботи людського
серця. При такому ритмі музики можна йти дуже довго, не відчуваючи сильної
втоми. В той же час марші, які звучать під час парадних ходів, енергійніші.
Це дещо підвищує нормальний ритм людського серця в спокійному стані. Тому
такі марші бадьорять, мають мобілізуючу дію. Доведено, що ритм вальсу в три
19
чверті надає заспокійливу дію. Не менший вплив, ніж ритм, має музична
інтонація. За основу музиці слугують як первинні голосові реакції (плач, сміх,
крик), механізмом яких служить безумовний рефлекс, так і розвинуті пізніше
на їх основі умовні інтонації, котрі мають більше соціально узагальнене
значення. Таке поєднання різних інтонаційних основ забезпечує найбільшу
виразність.
Серед музичних інструментів можна виділити лідера по дії на стан
людини — це орган. При відборі музичних творів необхідно враховувати, що
мелодійні твори, що мають чіткий, строгий витриманий ритм, викликають
негайну реакцію у відповідь практично у всіх слухачів. Якщо ж в музичному
творі немає єдиного чітко витриманого ритму, якщо він відрізняється
складною архітектонікою, то сприймати його у всій повноті, стежити за
розвитком його тематики можуть лише люди, що знайомі з музикою та
одержали певну музичну підготовку. У зв'язку з цим і реакція на
прослуховування такої музики за відсутності належної музичної культури
виникає дещо сповільнено, приблизно через 1—4 хв. після початку
прослуховування. В цілому найсильнішу емоційну реакцію на музичний твір
проявляють люди з середньою музичною культурою. Ці люди достатньо
підготовлені, щоб сприйняти навіть складний музичний твір у всій його
повноті, і в той же час частина нюансів звучання, окремі технічні моменти
— виконання, приховане від них, не відволікають їх увагу від головного
змісту музики і не задіюють в акт сприйняття дуже явний елемент
розсудливості, характерної для реакції знавців і фахівців.
Серцево-судинна система помітно реагує на музику, що приносить
задоволення і створює приємний настрій. В цьому випадку сповільнюється
пульс, посилюються скорочення серця, знижується артеріальний тиск,
розширяються кровоносні судини. При дратівливому ж характері музики
серцебиття частішає і стає слабкішим. Музика здатна встановлювати
загальний настрій, причому емоційне забарвлення образів, що виникають
при її сприйнятті, різне залежно від індивідуальних особливостей музичного
сприйняття, рівня музичної підготовки, інтелектуальних особливостей того,
хто слухає.
Докладний розбір літератури, присвяченої різним аспектам
музикотерапії, представлений в роботах Л.С. Брусиловського (1971), В.Ю.
Зав’ялова (1995), К. Швабе (1974) і ін. Музикотерапія може служити
допоміжним засобом встановлення контакту між психологом і клієнтом і
засобом, що полегшує емоційне реагування в процесі коректувальної роботи.
Виділяють чотири основні напрями корекционої дії музикотерапії:
1. Емоційна активація в ході вербальної психотерапії.
1. Розвиток навиків міжособистісного спілкування,
комунікативних функцій і здібностей.
3. Регулюючий вплив на психовегетативні процеси.
3. Підвищення естетичних потреб.
Як психологічні механізми коректувальної дії музикотерапії
відзначають:
20
 —катарсис — емоційну розрядку, регулювання емоційного стану;
— полегшення усвідомлення власних переживань;
— конфронтацію з життєвими проблемами;
— підвищення соціальної активності;
— придбання нових засобів емоційної експресії;
— полегшення формування нових стосунків і установок.
Залежно від активності клієнтів, міри їх участі в
музикотерапевтичному процесі і поставлених завдань музикотерапія може
бути представлена у формі активної, коли вони активно виражають себе
в музиці, і пасивної (рецептивної), коли клієнтам пропонують тільки
прослуховувати музику.
Активна музикотерапія є корекційно-спрямованою, активною
музичною діяльністю: відтворення, фантазування, імпровізація за допомогою
людського голосу і вибраних музичних інструментів. Активна музикотерапія
може бути індивідуальною (вокалотерапія) і груповою (вокальний ансамбль,
хор) або ж у формі гри на музичних інструментах або музичної творчості.
Активне прослуховування має на увазі дискусію в групі. Тому необхідно
фіксувати увагу клієнта на виконуваному творі. Можна заздалегідь
розповісти про характер і зміст п'єси, її автора, пропонуючи все це
запам'ятати з метою полегшення запам'ятовування музики, п'єси повинні
бути контрастними за темпом і ритмічним малюнком. Заняття можуть мати вид
музичних вікторин, за допомогою яких легше вдається залучати клієнта до
бесіди, фіксуючи їх увагу на предметі обговорення.
Музичні вікторини поєднуються з сеансами по заявках. Клієнтам
пропонується назвати ті твори, які вони хотіли б почути. Заявка може бути
виконана відразу або на подальших зустрічах. Форми активної музикотерапії,
зокрема групові, відповідають задачам організуючої дії, відвернення від
важких переживань шляхом переживання естетичного задоволення, а також
задачам тренування деяких психічних функцій: пам'яті, уваги тощо.
Рецептивна музикотерапія припускає сприйняття музики з
коррекиіонной метою. У комплексних коррекционних діях музикотерапія
може використовуватися в різних формах. Розрізняють три форми
рецептивної психокорекції: комунікативну, реактивну і регулюючу:
1. Комунікативна — сумісне прослуховування музики, спрямоване на
підтримку взаємних контактів, взаєморозуміння і довіри, це найпростіша
форма музикотерапії, що має на меті встановлення і покращення контакту
психолога з клієнтом.
1. Реактивна, спрямована на досягнення катарсису.
2. Регулятивна, тобто така, що сприяє зниженню нервово-психічної
напруги.
Рецептивна музикотерапія може проводитися у формі пасивного і
активного прослуховування, що визначається особливостями групової
дискусії, що виникає в процесі музикотерапії.
Найчастіше використовується рецептивна музикотерапія з
орієнтацією на комунікативні задачі. Клієнти в групі прослуховують
21
спеціально підібрані музичні твори, а потім обговорюють власні
переживання, спогади, думки, асоціації, фантазії, що виникають у них в ході
прослуховування. На одному занятті прослуховуються, як правило, три
твори або більш-менш закінчених уривки, кожен по 5—10 хв. Програма
музичних творів будується на основі поступової зміни настрою, динаміки і
темпів з урахуванням їх різного емоційного навантаження.
Перший твір повинен формувати певну атмосферу для всього заняття,
проявляти настрій клієнтів, налагоджувати контакти і вводити в музичне
заняття, готувати до подальшого прослуховування. Це спокійний твір, що
вирізняється розслабляючою дією.
Другий твір — динамічний, драматичний, напружений, несе основне
навантаження. Його функція полягає в стимулюванні інтенсивних емоцій,
спогадів, асоціацій проективного характеру з власного життя клієнта. Після
його прослуховування в групі приділяється значно більше часу обговоренню
переживань, спогадів, думок, асоціацій, що виникають у клієнта.
Третій твір повинен зняти напругу, створити атмосферу спокою. Він
може бути або спокійним, релаксуючим, або, навпаки, енергійним, давати
заряд бадьорості, оптимізму, енергії.
В процесі групової психокорекції активність клієнта може
стимулюватися за допомогою різних додаткових завдань. Наприклад, 1)
клієнту пропонується постаратися зрозуміти, у кого з членів групи
емоційний стан більшою мірою відповідає даному музичному твору; 2) з
наявної фонотеки підібрати власний музичний портрет, тобто твір, що
відображає емоційний стан кого-небудь з членів групи.
При груповій психокорекційній роботі використовується активний
варіант музикотерапії. Він вимагає наявності простих музичних
інструментів. Клієнтам пропонується виразити свої відчуття або провести
діалог з ким-небудь з членів групи за допомогою вибраних музичних
інструментів. Виконання музичних творів також має хороший коректувальний
ефект, сприяючи створенню довірливої теплої атмосфери.
Для використання активного варіанту музикотерапії потрібен набір
нескладних музичних інструментів: дзвоники, барабан, марокаси, цимбали
тощо. Клієнтам пропонуються певні ситуації, теми, схожі з темами
програвання ролей, малюнку, наприклад важка розмова з ким-небудь з осіб із
найближчого оточення. Клієнт обибирає музичний інструмент і інструмент
для свого партнера, і потім за допомогою звуків створюється діалог.
Обговорення йде таким же чином, як і при проведенні іншої техніки.
Як варіант активної музикотерапії може розглядатися хоровий спів. Метою
використання даного прийому є створення відповідної емоційної атмосфери,
необхідної для функціонування групи, зниження рівня напруги, скутості,
відчуженості, створення згуртованості, формування співпраці,
взаєморозуміння, емоційного контакту.
Групова пасивна музикотерапія проводиться у формі регулярного (2 рази
на тиждень) групового (6—8 осіб) прослуховування творів інструментальної
класичної музики. Мета прослуховування — змінити настрій клієнтів,
22
відвернути їх від переживань, зменшити тривогу. Програма прослуховування
складається з урахуванням попередньої апробації п'єс на групових сеансах,
аналізів самозвітів клієнтів і спостереження за ними під час прослуховування.
Коректувальна дія музикотерапії є симптоматичною, тобто знижуючою певною
мірою психічні прояви, але не такою, що знімає джерело їх виникнення. Тому
цей метод є додатковим по відношенню до інших методів коректувальної дії.
Групова вокалотерапія, спів — важливий метод активної музикотерапії.
Перевага цього методу полягає в поєднанні уваги до своєї тілесної сфери
(функцій гортані, шийної мускулатури, легенів, діафрагми і, по суті, всього
організму) з орієнтацією на групу. Чисельність групи вокалотерапії 15—20 осіб,
тривалість занять — 45 хв. Використовуються пісні переважно оптимістичні,
життєрадісного характеру, але також такі, які спонукають до роздумів і
глибоких переживань. Пісні підбираються відповідно до настрою групи.
Розміщення групи — замкнуте коло. Керівники групи включені в коло і
співають разом зі всіма.
Спочатку вправа зводиться до основних музичних елементів: відтворення
звуку закритим ротом, відтворення голосних в поєднанні з рухами рук і всього
тіла тощо. Перевага групової вокалотерапії полягає у тому, що при ній кожен
учасник залучається у процес. Тут має значення момент анонімності, почуття
своєї прихованості в загальній масі, яка створює передумову до подолання
розладів контакту, до утвердження власних відчуттів і здоровому
переживанню своїх тілесних відчуттів.
Коли вже досягнута динамічна спрямованість групи, кожному учаснику
надається можливість запропонувати пісню, той або інший порядок голосів,
висунути соліста. Шляхом активної участі в побудові заняття клієнти
спонукають до виходу із стану анонімності. Оскільки для керівництва всією
цією роботою потрібні музичні знання і навички, психолог (якщо він сам не
музикант) працює спільно з музикантом, якому дає необхідні роз'яснення і
вказівки. Проведення музикотерапії вимагає диференційованого підходу при
виборі її форм. Клієнтам з різними проблемами показані різні форми
музикотерапії.
Застосування музикотерапії в дитячому віці
У 70—80-і роки вийшло декілька монографій, присвячених
музикотерапії, в кожній є розділи по застосуванню музики з лікувальною
метою у дітей, що страждають неврозами (К. Швабі, 1974), раннім дитячим
аутизмом (Р.О. Бенензон, 1973), а також дослідження після об'єктивації
впливу музики на дітей (У. Грюс, Г. Грюс, 3. Мюллер, 1971). У 1982 р. в
Берліні вийшла книга Ю. Брюкнер, І. Медераке і К. Ульбріх «Музикотерапія
для дітей», в якій дуже детально розглянуті всі можливі види дитячої
музикотерапії, включаючи пантоміму і різні способи малювання під музику.
Одна з методик, описаних в цій книзі, полягає в навчанні дітей
розпізнаванню емоцій. Вона складається з чотирьох музичних уроків з
поступовим ускладненням завдань.
На першому уроці діти одержують 6 карток із зображенням дитини з
різною мімікою: радості, гніву, смутку, здивування, уваги, задумливості.
23
Автори методики назвали їх «картами настрою». Прослуховуючи музичну
п'єсу, діти повинні підняти одну з карт. Якщо всі підняті карти співпадають по
настрою з настроєм музики, то емоції, зображені на них, не називаються.
На подальших трьох уроках діти, навпаки, вчаться словесно описувати
відчуття, що викликаються контрастними музичними творами і співвідносити
їх з «картами настрою». Оскільки міміка на «картах настрою» зображена
неоднозначно, то діти можуть одразу після прослуховування того ж твору
показати дві різні карти. Для характеристики музичних образів, своїх
відчуттів і звучання музики діти користуються двома наборами полярних
визначень:
веселий — сумний; бадьорий — втомлений; задоволений — сердитий;
спокійний — схвильований; сміливий — боягузливий; повільний — швидкий;
святкове — буденне; тепле — холодне; задушевне — відчужене; ясне — похмуре;
красива — неприваблива.
Методика розрахована на дітей шкільного віку, але може бути
адаптована для старших дошкільників.

Висновки до 1-го питання

Отже: Психодрама — це метод групової роботи, що є рольовою грою, в
ході якої використовується драматична імпровізація як спосіб вивчення
внутрішнього світу учасників групи і створюються умови для спонтанного
вираження почуттів, пов'язаних з найважливішими для клієнта проблемами.
Класична процедура психодрами включає 5 основних елементів: протагоніст,
режисер (фасилітатор), допоміжні «Я», глядачі, cцена. Основні компоненти
психодрами: рольова гра, спонтанність, «теле», катарсис, інсайт. Основні
фази псих одрами: розігрівання і розминка, власне драматична дія,
обговорення (надання зворотного зв'язку і емоційний обмін). Фаза
обговорення звичайно складається з двох частин: рольового зворотного
зв'язку; ідентифікаційного зворотного зв'язку.
Музикотерапія є методом, що використовує музику як засіб корекції.
Методики музикотерапії передбачають як цілісне і ізольоване
використовування музики як основний і провідний чинник дії
(прослуховування музичних творів, індивідуальне і групове заняття
музикою), так і доповнення музичним супроводом інших коректувальних
прийомів для посилення їх дії і підвищення ефективності. Визначилися дві
незалежні одна від одної течії: американська і шведська школи. Американська
музикотерапія має емпірикоклінічну орієнтацію. Це головним чином опис
клінічного ефекту дії музики, різної за формою і змістом, на підставі чого
складаються «лікувальні» каталоги музики. Це свого роду музична
фармакологія, в якій виділяють дві сторони лікувальної дії: стимулюючу і
седативну. Пацієнту в депресії зазвичай призначають веселу, активну музику,
а пере збудженим пацієнта ― навпаки заспокійливу. Шведська школа, будучи
орієнтована на глибинну психологію, вважає, що музика завдяки своїм
специфічним особливостям у змозі проникнути в глибинні шари особистості.

24
Для того, щоб музика зачепала клієнта за живе, вона повинна відповідати
його емоційному стану. Твір, що дисгармоніює з настроєм, може не тільки не
подобатися, але навіть дратувати». Серед музичних інструментів можна
виділити лідера по дії на стан людини — це орган.
Музикотерапія може бути представлена у формі активної, коли
вони активно виражають себе в музиці, і пасивної (рецептивної), коли
клієнтам пропонують тільки прослуховувати музику. Розрізняють три форми
рецептивної психокорекції: комунікативну, реактивну і регулюючу.

ІІ питання: Проективний малюнок в психокорекції.

ПРОЕКТИВНИЙ МАЛЮНОК
Малювання — творчий акт, що дозволяє клієнту відчути і зрозуміти
самого себе, виразити вільно свої думки і відчуття, звільнитися від конфліктів
і сильних переживань, розвинути емпатію, бути самим собою, вільно
виражати мрії і надії. Це не тільки віддзеркалення в свідомості клієнтів
навколишньої соціальної дійсності, але і її моделювання, вираз ставлення до
неї. Деякі учені схильні розглядати малювання як один з шляхів виконання
програми вдосконалення організму.
Малювання розвиває тілесно-рухову координацію. Його перевага (в
порівнянні з іншими видами діяльності) полягає у тому, що воно вимагає
узгодженої участі багатьох психічних функцій.
На думку фахівців, малювання бере участь в узгодженні
міжпівкульових взаємостосунків, оскільки в процесі малювання
координується конкретно-образне мислення, пов'язане в основному з
роботою правої півкулі мозку, і абстрактно-логічне, за яку відповідає ліва
півкуля.
Будучи напряму пов'язаним з найважливішими функціями (зір, рухова
координація, мова, мислення), малювання не просто сприяє розвитку кожної
з цих функцій, але і зв'язує їх між собою.
Малюючи, клієнт дає вихід своїм відчуттям, бажанням, мріям,
перебудовує свої стосунки в різних ситуаціях і безболісно стикається з
деякими лякаючими, неприємними, травмуючими образами. Таким чином,
малювання виступає як спосіб усвідомлення своїх можливостей і
навколишньої дійсності, як спосіб моделювання взаємостосунків і виразу
різною роду емоцій, у тому числі і негативних. Тому малювання широко
використовують для зняття психічної напруги, стресових станів, при
корекції неврозів, страхів.
Проєктивний малюнок може використовуватися як в індивідуальній
формі, так і в груповій роботі. Основна задача проективного малюнку

25
полягає у виявленні і усвідомленні важковербалізованих проблем,
переживань клієнтів.
Управляючи і спрямовуючи тематику малюнків, можна досягнути
перемикання уваги клієнта, концентрації його на конкретних значущих
проблемах. Це особливо ефективно в дитячому віці при корекції страхів
методом малюнкової терапії.
Проєктивне малювання розглядається деякими авторами як допоміжний
метод в груповій роботі. Він дозволяє діагностувати і інтерпретувати
складнощі в спілкуванні, емоційні проблеми тощо. Теми малюнків
підбираються так, щоб надати учасникам можливість виразити графічно або
малюнком свої почуття і думки. Метод дозволяє працювати з почуттями, які
суб'єкт не усвідомлює з тих або інших причин.
Теми, пропоновані для малювання, можуть бути найрізноманітнішими і
торкатися як індивідуальних, так і загальногрупових проблем. Звичайно тема
малювання охоплює:
1. Власне минуле і теперішнє («Моя сама головна проблема в
спілкуванні з дітьми»; «Ситуації в житті, в яких я відчуваю себе
невпевнено»; «Я і діти»; «Мій звичний день» тощо.).
1. Майбутнє або абстрактні поняття («Ким би я хотів бути»; «Три
бажання»; «Самота»; «Острів щастя»; «Любов»; «Ненависть»; «Страх»;
«Заздрість» тощо).
2. Стосунки в групі («Що дала мені група, а я їй»; «Що я чекав, а
що одержав від навчання в групі»; «Що мені не подобається або хто мені не
подобається в групі» тощо).
У проективному малюванні використовуються наступні методики
(класифікація З. Кратохвіла):
1. Вільне малювання (кожен малює, що хоче). Малюнки
виконуються індивідуально, а обговорення відбувається в групі. Тема або
задається, або вибирається членами групи самостійно. На малювання
виділяється 30 хв, потім малюнки вивішуються, і починається обговорення.
Спочатку про малюнок висловлюються члени групи, а потім — автор.
Обговорюються розбіжності в інтерпретації малюнка.
1. Комунікативне малювання. Група розбивається на пари, у
кожної пари свій аркуш паперу, кожна пара спільно малює на певну тему, при
цьому, як правило, вербальні контакти виключаються, вони спілкуються за
допомогою образів, ліній, фарб. Після закінчення процесу малювання відбувається
обговорення процесу малювання. При цьому обговорюються не художні переваги
створеного, а ті думки, відчуття з приводу процесу малювання, які виникли у
членів діад, і їх ставлення один до одного в процесі малювання.
3. Спільне малювання: декількох осіб (або всієї групи) мовчки
малюють на одному аркуші (наприклад, групу, її розвиток, настрій,
атмосферу в групі і т.д.). Після закінчення малювання обговорюється
участь кожного члена групи, характер його внеску і особливості взаємодії з
іншими учасниками в процесі малювання.

26
 4. Додаткове малювання: малюнок посилається по колу — один
починає малювати, інший продовжує, щось додаючи, виправляючи тощо.
Обговорення членами групи авторського малюнка починається з
розповіді членів групи про те, що хотів зобразити автор малюнка, як вони
розуміють його задум, що він хотів виразити, які відчуття викликає
малюнок.
Потім автор малюнка говорить про власний задум і про своє розуміння
малюнка. Особливий інтерес представляють розбіжності в розумінні і
інтерпретації членів групи і тих, хто малює, які можуть бути обумовлені
наявністю в малюнку як неусвідомлюваних автором елементів, так і
проекцій проблем інших клієнтів.
Існує два способи роботи з готовими малюнками:
1. Демонстрація всіх малюнків одночасно, перегляд і порівняння,
знаходження спільними зусиллями спільного і відмінностей.
1. Розбір кожного малюнка окремо (він переходить з рук в руки, і
учасники висловлюються про його психологічний зміст).
Проективний малюнок сприяє самопізнанню, взаєморозумінню і
активізації групового процесу.
При інтерпретації проективного малюнка увага звертається на зміст,
способи виразу, колір, форму, композицію, розміри, що повторюються в
різних малюнках одного клієнта специфічні особливості.
У проективному малюнку знаходять віддзеркалення безпосереднє
сприйняття клієнтом тієї або іншої ситуації, різні переживання, часто
неусвідомлювані і невербалізовані.
Так, клієнт, який говорить, що він задоволений своїм становищем в
суспільстві і своїми професійними успіхами, виконуючи малюнок на тему
«яким я є», малює яскраві і крупні фігури товаришів по службі, приміщення,
себе ж поміщає в самому кутку аркуша, малює чорним кольором, фігурка
виконана набагато меншою і недбалішою, ніж інші. Фігури товаришів по
службі він промальовує ретельно, крупно, себе ж малює недбало, штрихами.
При обговоренні виявляється, що малюнок набагато точніше відображав
ситуацію, ніж вислови клієнта, і головне — відображав істинні переживання
клієнта у зв'язку зі своїм положенням в професійному співтоваристві.
При спільному малюванні обговорення виражає участь кожного в
груповій роботі, характер внеску в загальну діяльність, особливості
взаємостосунків у групі в процесі спільної роботи.

Використовування проективного малюнка в коректувальній роботі з

дітьми
Особливо ефективне застосування малюнкової терапії в дитячому віці.
Організовуючи малюнкове заняття, психолог реалізує наступні функції:
— емпатичне прийняття дитини;
— створення психологічної атмосфери і психологічної безпеки;
— емоційна підтримка дитини;
— відбір креативної задачі і забезпечення її прийняття дитиною;
27
 — тематична структуризація задачі;
— допомога в пошуку форми вираження теми;
— віддзеркалення і вербалізація відчуттів і переживань дитини, що
актуалізуються в процесі малювання і опредмечених в її продукті.
Функції психолога можуть бути реалізовані в директивній і
недирективній формі.
Директивна форма припускає пряму постановку задачі перед дитиною
у вигляді теми малювання; керівництво пошуком кращої форми вираження
теми і інтерпретації значення дитячого малюнка.
При недирективній формі дитині надається свобода як у виборі теми,
так і у виборі експресивної форми. В той же час психолог подає дитині
емоційну підтримку, а у разі потреби — технічну допомогу в наданні
максимальної виразності продукту творчості дитини.
Фахівці виділяють 5 типів завдань, які використовуються в
малюнковій практиці:
1. Наочно-тематичні.
2. Образно-символічні.
2. Вправи на розвиток образного сприйняття, уяви, символічної
функції.
2. Ігри і вправи з образотворчим матеріалом.
3. Завдання на спільну діяльність.
Предметно-тематичні завдання — це малювання на задану тему, де
предметом зображення виступає людина і її стосунки з предметним світом і
навколишніми людьми. Прикладом таких завдань можуть бути малюнки на
тему: «Моя сім'я», «Я в школі», «Я удома», «А який я зараз», «Я в
майбутньому», «Моє улюблене заняття», «Що я люблю», «Мій самий хороший
вчинок», «Мій світ» тощо.
Образно-символічні завдання є зображенням дитиною абстрактних
понять у вигляді створених уявою дитини образів, таких як добро, зло,
щастя; зображення емоційних станів і відчуттів: радість, гнів, здивування
тощо.
Цей тип завдання вимагає вищого рівня символізування, ніж
попередній, оскільки поняття, що зображається, не має зовнішньої фізичної
оболонки, в основу символізування не може бути поставлена яка-небудь
зовнішня ознака явища, що зображається. Це примушує дітей при виконанні
завдання звертатися до аналізу етичного змісту подій і явищ, які стають
предметом зображення при виконанні завдання, і, значить, переосмислювати
значення цих подій.
Вправи на розвиток образного сприйняття, уяви, символічної функції.
Ці завдання направлені на структуризацію неоформленої безлічі стимульних
подразників. У цих завданнях дітям пропонується, спираючись на стимульний
ряд, відтворити цілісний об'єкт і надати йому осмисленість (малювання по
крапках, «чарівні» плями, «веселі плями» тощо). В основі подібних вправ
лежить відомий принцип проекції, використовуваний в методиці Роршаха.

28
 Ігри і вправи з образотворчим матеріалом. Цей вид роботи припускає
експериментування з фарбами, олівцями, папером, пластиліном, крейдою і
подібним з метою вивчення їх фізичних властивостей і експресивних
можливостей. Ефект вправ полягає в стимулюванні потреби в образотворчій
діяльності і інтересу до неї, зменшенні емоційної напруженості, формуванні
відчуття особистої безпеки, підвищенні упевненості в собі, формуванні
інтересу до дослідницької діяльності, стимулюванні пізнавальної потреби.
Типовим для цього типу завдань є малювання пальцями,
маніпулювання пластиліном (малювання пластиліном по склу або пластику),
експериментування з кольором, накладання кольорових плям одну на одну
тощо.
Завдання на спільну діяльність можуть включати всі вказані вище
завдання. Цей тип завдань направлений як на вирішення проблеми
оптимізації спілкування і взаємостосунків з однолітками, так і на
оптимізацію дитячо-батьківських стосунків. Завдання можуть бути
запропоновані дитині на літературному вербальному матеріалі, такому як
придумування казок та історій.
Відповідно до основних стадій розвитку дитячої образотворчої
діяльності Е. Крамер (1975) виділяє чотири типи зображень, що
використовуються для малюнкової терапії:
1. Каракулі— безформні, хаотичні лінії, примітивні, незавершені
форми.
1. Схеми і напівсхеми, що є конвенційними стереотипними
зображеннями.
2. Піктограми, тобто схеми, що збагачені вираженням індивідуальності
дитини, її позицією по відношенню до світу. Піктограми, хоча і виражають афективне
ставлення дитини до світу, ще недосить відкриті для комунікації зі світом,
вимагають для свого розуміння пояснень і інтерпретації малюнка самим
автором.
3. Художні образи, що мають естетичну цінність, що опредмечує афект у
формі, зрозумілій глядачеві без додаткових роз'яснень автора.
Найсприятливішим для вирішення коректувальних задач є четвертий
тип зображення — художні образи, що дозволяють повною мірою
реалізувати всі переваги мистецтва і творчості.
Дитячий малюнок розглядається в першу чергу як проекція особистості
дитини, як символічний вираз її ставлення до світу. У зв'язку з цим дуже
важливо відділяти в дитячому малюнку ті його особливості, які відображають
рівень розумового розвитку дитини і ступінь оволодіння нею технікою
малювання, з одного боку, і особливості малюнка, що відображають
особистсні характеристики, — з іншого.
Так, карлючки, безформні штрихи і лінії, будучи більш початковою
стадією дитячого малювання, характерної для раннього віку, можуть бути
розцінені, з одного боку, як ознаки затримки розумового розвитку, з іншої
— як індикатори відчуття самотності і беззахисності, що переживається

29
дитиною, свідоцтва негативізму дитини по відношенню до навколишнього
світу або прояв гіперактивності.
Для правильної інтерпретації значення малюнків дітей необхідно
враховувати наступні умови:
 Рівень розвитку образотворчої діяльності дитини, для чого
необхідно проглянути малюнки, виконані дитиною раніше (удома, в
дитячому саду, школі тощо).
 Особливість самого процесу малювання (вибір теми та збереження
її впродовж процесу малювання або її трансформація; послідовність
виконання окремих частин малюнка; спонтанні мовні вислови; характер
емоційних реакцій; наявність пауз в процесі малювання тощо).
 Динаміку зміни малюнків на одну і ту ж тему або малюнків
близького змісту впродовж одного коректувального заняття або в ході
корекційного процесу. Навіть стереотипне відтворення дитиною одного і того
ж малюнка впродовж одного або декількох занять стає активним
орієнтуванням і дослідженням конфліктної афектогенної ситуації, тобто
представляє значний крок вперед.
У малюнку дитини можуть переважати різні типи зображення, що
відображають не тільки вікову динаміку образотворчої діяльності, але і
індивідуальні особливості особистого переживання дитиною своїх стосунків
зі світом на момент створення малюнка. Має значення також аналіз
активності дитини і способів використовування художніх матеріалів.
Е. Крамер виділяє п'ять способів використовування дитиною художнього
матеріалу:
1. Маніпуляції з метою дослідження фізичних властивостей матеріалу.
1. Деструктивна поведінка, втрата дитиною контролю за своїми
діями (рве папір, ламає олівці, розбризкує фарбу тощо).
2. Стереотипне відтворення одних і тих самих малюнків і дій.
3. Малювання графічних піктограм.
4. Створення художніх образів, що повною мірою реалізують потребу
дитини в самовираженні і комунікаціях з навколишніми людьми.
Послідовність використовування перерахованих художніх матеріалів
відображає послідовність позитивного розвитку коректувальної роботи у разі її
успішності. При організації занять необхідно мати на увазі, що кожен
образотворчий матеріал задає певний діапазон можливих способів дії з ним,
стимулює дитину до різних видів діяльності. Підбираючи образотворчі матеріали
до кожного заняття, можна в якійсь мірі управляти активністю дитини.
Наприклад, при організації малюнкової терапії з гіперактивними і
розгальмованими дітьми не рекомендується використовувати такі матеріали, як
фарби, пластилін, глина, тобто матеріали, що стимулюють неструктуровану,
неспрямовану активність дитини (розкидання, розбризкування, розмазування),
яка легко може перейти в агресивну поведінку.
Доречніше запропонувати таким дітям аркуші паперу середнього розміру,
олівці, фломастери, тобто образотворчі матеріали, що вимагають організації,
структуризації своєї діяльності, тонкої сенсомоторної координації, контролю за
30
виконанням дії. Разом з тим необхідно враховувати, що олівці у гіперактивних
дітей ламатимуться від дуже сильного натиску, папір рватиметься тощо. Тому для
таких дітей необхідно передбачити спеціальні вправи, які дозволяють зняти зайву
напруженість і здійснити емоційне відреагування. Навпаки, дітям, емоційно
«скутим», фрустрованим, з високою тривожністю, більш корисні матеріали, що
вимагають широких вільних рухів, що включають все тіло, а не тільки область
передпліччя і пальців. Таким дітям слід пропонувати фарби, великі пензлі, великі
аркуші паперу, прикріплені на стінах, малювання крейдою на широкій дошці.
Основні етапи коректувального процесу з використанням методу
проективного малювання
1. Попередній орієнтовний етап. Дослідження дитиною обстановки,
образотворчих матеріалів, вивчення заборон і обмежень в їх
використовуванні.
1. Вибір теми малювання, емоційне включення в процес малювання.
2. Пошук адекватної форми вираження.
3. Розвиток форми в напрямі все більш повного, глибокого
самовираження, її конкретизація.
5. Вирішення конфліктно-травмуючої ситуації в символічній формі.
Докладний психологічний аналіз основних етапів малюнкової терапії
при вирішенні задач подолання страхів в дитячому віці даний в роботах А.І.
Захарова (1982— 1986). Проективний малюнок може виконуватися
кольоровою крейдою, олівцями, фломастерами або фарбами. При аналізі
малюнка рівень образотворчих умінь до уваги не береться. Йдеться про те,
як за допомогою художніх засобів (кольору, форми, розміру і т.д.)
передаються емоційні переживання суб'єкта.

Висновки до 2-го питання

Отже: Деякі учені схильні розглядати малювання як один з шляхів
виконання програми вдосконалення організму. На думку фахівців, малювання
бере участь в узгодженні міжпівкульових взаємостосунків, оскільки в
процесі малювання координується конкретно-образне мислення, пов'язане в
основному з роботою правої півкулі мозку, і абстрактно-логічне, за яку
відповідає ліва півкуля. Будучи напряму пов'язаним з найважливішими
функціями (зір, рухова координація, мова, мислення), малювання не просто
сприяє розвитку кожної з цих функцій, але і зв'язує їх між собою. Малюючи,
клієнт дає вихід своїм відчуттям, бажанням, мріям, перебудовує свої
стосунки в різних ситуаціях і безболісно стикається з деякими лякаючими,
неприємними, травмуючими образами. Таким чином, малювання виступає як
спосіб усвідомлення своїх можливостей і навколишньої дійсності, як спосіб
моделювання взаємостосунків і виразу різною роду емоцій, у тому числі і
негативних. Тому малювання широко використовують для зняття психічної
напруги, стресових станів, при корекції неврозів, страхів. Проєктивне
малювання розглядається деякими авторами як допоміжний метод в груповій
роботі. Він дозволяє діагностувати і інтерпретувати складнощі в спілкуванні,
емоційні проблеми тощо.
31
 У проективному малюванні використовуються наступні методики:
вільне, комунікативне, спільне і додаткове малювання. Функції психолога
можуть бути реалізовані в директивній і недирективній формі. Фахівці
виділяють 5 типів завдань, які використовуються в малюнковій практиці:
наочно-тематичні; образно-символічні; вправи на розвиток образного
сприйняття, уяви, символічної функції; ігри і вправи з образотворчим
матеріалом; завдання на спільну діяльність. Основні етапи коректувального
процесу з використанням методу проективного малювання: попередній
орієнтовний етап; вибір теми малювання, емоційне включення в процес
малювання; пошук адекватної форми вираження; розвиток форми в напрямі
все більш повного, глибокого самовираження, її конкретизація; вирішення
конфліктно-травмуючої ситуації в символічній формі.

ІІІ питання: Танцювальні і тілесно орієнтовані методи психокорекції.

ТАНЦЮВАЛЬНА ТЕРАПІЯ
Танцювальна терапія застосовується при роботі з людьми, що мають
емоційні розлади, порушення спілкування, міжособистісної взаємодії.
Використовування цього методу вимагає від психолога досить глибокої
підготовки, оскільки цей вид взаємодії може будити сильні емоції, яким не
так-то просто знайти розрішення. Танцювальні рухи в поєднанні з фізичними
контактами і інтенсивною міжособовою взаємодією можуть викликати дуже
глибокі і сильні відчуття.
Мета танцювальної терапії — розвиток усвідомлення власного тіла,
створення позитивного образу тіла, розвиток навичок спілкування,
дослідження відчуттів і надбання групового досвіду. У історії розвитку
танцювальної терапії К. Рудестам виділяє ряд ключових подій.
Перше пов'язане з необхідністю фізичної, психічної реабілітації
ветеранів, що повернулися з полів другої світової війни. Танцювальна терапія
стала допоміжним методом реабілітації інвалідів, багато хто з яких або
взагалі не могли говорити, або не були схильні до того, щоб до них
застосовували вербальну дію. Після занять в танцкласі вони відзначали, що
пережили почуття полегшення і душевної гармонії.
Іншим чинником, що сприяв зростанню популярності танцювальної
терапії, з'явився рух тренінгу людських стосунків, що з'явився в 60-х роках,
який став підгрунтям для розробки нових експериментальних підходів в
роботі з групами і до розвитку особистості їх учасників.
Нарешті, інтерес до нових програм танцювальної терапії був підігрітий
дослідженнями по невербальній комунікації, особливо аналізом
комунікативних функцій людського тіла. Танцювальна терапія
використовується в основному при груповій роботі.

32
 Основною задачею груп танцювальної терапії є здійснення спонтанного
руху. Танцювальна терапія спонукає до свободи і виразності руху, розвиває
рухливість і укріплює сили як на фізичному, так і на психічному рівні. Тіло і
розум розглядаються в ній як єдине ціле.
Головна установка формулюється таким чином: рухи відображають
риси особистості. При будь-яких емоційних зрушеннях міняється
самопочуття, як душевне, так і фізичне, і відповідно міняється характер
наших рухів.
Танцювальна терапія спрямована на вирішення наступних завдань:
1. Поглиблення усвідомлення членами групи власного тіла і
можливостей його використовування. Це не тільки покращує фізичний,
емоційний стан учасників, але і служить розвагою для багатьох з них. На
початку першого заняття психолог спостерігає за учасниками, оцінює сильні
сторони і вади рухового репертуару кожного, потім визначає, які рухи
підійдуть кожному клієнту краще всього.
1. Посилення відчуття власної гідності у членів групи шляхом
вироблення у них позитивнішого образу тіла. Клієнти з серйозними
порушеннями можуть переживати складнощі при проведенні межі між
власним тілом і об'єктами навколишнього середовища. У таких групах
танцювальна терапія має за мету створення учасниками адекватного образу
тіла. Танець дозволяє зробити образ свого тіла привабливішим, у напрямі
пов'язаному з позитивнішим образом «Я».
2. Розвиток соціальних навичок за допомогою набутого учасниками
відповідного приємного досвіду. Танцювальні рухи є відносно безпечний
засіб зв'язку з оточуючими під час навчання соціально прийнятній
поведінці. Танцювальна терапія створює умови для творчої взаємодії,
дозволяє долати бар'єри, що виникають при мовному спілкуванні.
4. Допомога членам групи вступити в контакт з їх власними
відчуттями шляхом встановлення зв'язку відчуттів з рухами. При
творчому ставленні клієнта до рухів під музику танець набуває
експресивності, що дозволяє вивільнити пригнічувані відчуття, почуття і
дослідити приховані конфлікти, які можуть бути джерелом психічної
напруги. Тут психодинамічне поняття «катарсису» розповсюджується на
танець, оскільки його рухи вивільняють приховані почуття, а це має пряме
коректувальне значення. Танцювальні рухи не тільки експресивні, але і
мають здатність знімати фізичну напругу, особливо якщо вони включають
розгойдування і розтяжку.
4. Створення «магічного кільця». Заняття в групі – це спільна
робота учасників, ігри і експерименти з жестами, позами, рухами і іншими
невербальними формами спілкування. Все це в цілому сприяє надбанню
учасниками групового досвіду, всі компоненти якого на несвідомому рівні
утворюють замкнутий стійкий комплекс — «магічне кільце».
Разом з названими розв'язуються також задачі:
 підвищення рухової активності; комунікативного тренінгу і
організації соціотерапевтичного спілкування;
33
  отримання діагностичного матеріалу для аналізу поведінкових
стереотипів пацієнта і його самопізнання;
 розкріпачення пацієнта, пошуку автентичних шляхів розвитку.
Спеціальні вправи танцювальної терапії полягають у вільному
розгойдуванні, рухах, що вимагають зібраності і контролю над тілом,
чергуванні розслаблення і зібраності, пов'язаних з дихальним циклом,
переміщенні по приміщенню строго певним чином.
На першому етапі, що займає декілька хвилин, заняття
танцювальною терапією звичайно використовуються для розминки , що
допомагає кожному учаснику підготувати своє тіло до роботи подібно до
того, як перед виступом музикант настроює свій інструмент. Вправи
розминок мають фізичний («розігрів»), психічний (ідентифікація з
почуттями) і соціальний (встановлення контактів) аспекти.
Одним з варіантів початку занять передбачається виконання
спонтанних рухів вільної форми під попурі з різних мелодій. Тут
зустрічаються вправи, що включають струшування, розтяжки,
розгойдування, плескання, потрушування, які, починаючи з пальців рук,
розповсюджуються на зап’ястя, ліктьові суглоби, плечі, грудну клітку. Ці
вправи повторюються до тих пір, поки вся група не розігріється як слід.
На другому етапі відбувається розробка загальногрупової теми.
Наприклад, розробляється тема «зустрічей і розставань». На рівні рухів
можуть «зустрічатися» і «розлучатися» окремі частини тіла. Кисті рук і лікті
можуть «зустрітися», щоб тут же «розлучитися», або вони можуть
«зустрітися», щоб «вступити в бійку» або щоб «обійняти» один одного.
Взаємодії між членами групи можуть сприяти зустрічі долонь одного з
ліктями іншого тощо.
На завершальній стадії заняття тема розробляється з використанням
всього наданого групі простору, при цьому міняється швидкість рухів і їх
послідовність. Керівник або визначає характер руху учасників, або сам їх
повторює. Для діагностичного аналізу рухів і допомоги членам групи в
розширенні їх рухового репертуару часто використовується розроблена
Р. Лобаном «Система аналізу форми зусиль».
Р. Лобан (1960) розробив систему опису аналізу і діагностики рухів,
відому як «Система зусиль», або «Форма зусиль», засновану на
застосуванні спеціальних символів і призначену для опису динамічних і
просторових аспектів рухів.
У «Системі зусиль», за Лобаном, динаміка рухів описується
чотирма параметрами:
1. Простір.
2. Сила.
3. Час.
3. Протікання.
Кожен параметр має два полюси: простір, який може бути прямим і
багатофокусним, сила — могутня і легка: час — швидкий і плавний;
протікання — вільне і обмежене.
34
 Кожен рух можна охарактеризувати за будь-яким з цих вимірів, а їх
комбінації складають вісім базових зусиль, що робляться при здійсненні
рухів. Наприклад, зусилля удару є швидким, могутнім і прямим, а зусилля
тиску є плавним, могутнім і прямим. Користуючись системою Лобана, можна
проводити аналіз рухів в групі, що дає можливість допомогти учасникам
групи в дослідженні і розширенні їх рухового репертуару.
Керівник групи може бути: партнером по танцях, розпорядником
(організатором), каталізатором розвитку особистості учасників через рух.
Він створює в групі обстановку спокою і довіри, котра дозволяє
учасникам досліджувати себе і інших, а також відображає і розвиває
спонтанні рухи учасників групи.
Керівник групи застосовує певним чином структуровані вправи, що
сприяють розслабленню, правильному диханню, зміні тіла в просторі і
посиленню самоконтролю.
Танцювальна терапія використовується для поліпшення фізичного
стану, виходу емоцій, вдосконалення навичок міжособової взаємодії, для
отримання позитивних емоцій, розширення самосвідомості. Звична
тривалість заняття — 40—50 хв. Заняття можуть бути щоденними,
щотижневими (впродовж декількох місяців або років).
У профілактичних цілях можливе проведення одноразових танцювальних
марафонів. Оптимальний кількісний склад групи — 5—12 осіб.
Дискусійним є питання про характер музичного супроводу занять. Одні
керівники віддають перевагу стандартним магнітофонним записам народної і
(або) танцювальної музики, інші — власний (або своїх асистентів)
імпровізований музичний супровід. У всіх випадках підкреслюється, що
індивідуально-культурна значущість пропонованої для клієнта музики не
повинна перекривати значущості і задоволення власної рухової активності,
тому краще використовувати незнайомі групі мелодії, помірну гучність
звучання і фізіологічно орієнтовані ритми, котрі сприяють формуванню
трансових станів свідомості.
Може використовуватися як допоміжний або основний метод корекції
в групах дітей і підлітків, в санаторно-курортних умовах, при корекції
дісгамій в подружніх парах, для соціально-психологічного і рухового
тренінгу людей з порушеннями слуху і зору або в реабілітаційному періоді
(після кардіооперацій, переломів кінцівок, згвалтувань тощо).

ПСИХОГІМНАСТИКА
Психогімнастика — метод, при якому учасники проявляють себе і
спілкуються без допомоги слів. Це ефективний засіб оптимізації соціально
перцептивної сфери особистості, оскільки дозволяє звернути увагу на «мову
тіла» і просторово-часові характеристики спілкування.
Термін «психогімнастика» може мати широке і вузьке значення.
Психогімнастика у вузькому значенні розуміється як ігри, етюди, в основі
яких лежить використання рухової експресії як головний засіб комунікації в
групі. Такого роду психогімнастика спрямована на вирішення задач групової
35
психокорекції: встановлення контакту, зняття напруги, відпрацювання
зворотних зв'язків тощо.
У широкому значенні психогімнастика — це курс спеціальних занять,
спрямованих на розвиток і корекцію різних сторін психіки людини як
пізнавальної, так і емоційно-особистої сфери.
Психогімнастика як невербальний метод групової роботи припускає
вираз переживань, емоційних станів, проблем за допомогою рухів, міміки,
пантоміміки; дозволяє клієнтам проявляти себе і спілкуватися без допомоги
слів. Це метод реконструктивної психокорекції, мета якого — пізнання і
зміна особистості клієнта.
Психогімнастика включає три частини, що характеризуються
самостійними задачами і власними методичними прийомами:
1. Підготовчу.
2. Пантомімічну.
3. Завершальну.
Підготовча частина психогімнастичного заняття
Задачі:
 зменшення напруги учасників групи;
 зняття страхів і заборон;
 розвиток уваги;
 розвиток чутливості до власної рухової активності, активності
інших людей;
 скорочення емоційної дистанції між учасниками групи;
 формування здатності виражати свої відчуття, емоційні стани,
проблеми без слів і розуміти невербальну поведінку інших людей.
Як правило, підготовча частина починається з вправ, спрямованих на
розвиток уваги. До такого роду вправ відносяться:
- гімнастика із запізнюванням. Вся група повторює за одним з її
учасників звичну гімнастичну вправу, відстаючи від ведучого на один рух.
Темп вправи поступово наростає;
- передача ритму по кругу. Вслід за одним з учасників всі члени групи
по черзі по кругу повторюють, плескаючи в долоні, заданий ритм;
- передача руху по кругу. Один з учасників групи починає дію з уявним
предметом так, щоб цю дію можна було продовжити. Сусід продовжує цю
дію, таким чином, уявний предмет обходить все коло;
- дзеркало. Учасники групи розбиваються на пари і по черзі
повторюють рухи свого партнера.
Інший вид вправ направлений головним чином на зняття напруги і
складається з простих рухів, наприклад, «Я йду по воді», «Я йду по гарячому
піску», «Поспішаю на роботу», «Повертаюся з роботи», «Йду до лікаря»,
«Йду на заняття групи» тощо. Сюди ж відносяться вправи на зразок «третій
зайвий», для чого можуть використовуватися різноманітні рухомі ігри.
Наступний тип вправ спрямований перш за все на скорочення
емоційної дистанції між учасниками групи, на розвиток співпраці і

36
взаємодопомоги. Тут використовуються вправи, що передбачають
безпосередній контакт, зменшення просторової дистанції — розійтися з
партнером на вузькому містку; сісти на стілець, зайнятий іншою людиною;
заспокоїти скривджену людину; передати почуття по колу. У останній вправі
вся група сідає в коло і закриває очі. Один з її учасників передає яке-небудь
почуття своєму сусіду за допомогою дотику. А той, у свою чергу, повинен
передати це почуття далі, своєму сусіду, зберігши його зміст, але виразити
його за допомогою власних засобів. Таким чином, одне і те ж почуття,
виражене за допомогою різних рухів, дотиків обходить все коло. Такого роду
вправи сприяють розвитку відчуття безпеки у клієнтів, довіри, емоційного
прйняття один одного.
Використовуються і інші вправи, пов'язані з тренуванням розуміння
невербальної поведінки інших та розвитком здатності виразу своїх почуттів і
думок за допомогою невербальної поведінки: домовитися про що-небудь з
іншою людиною з допомогою тільки жестів (розмова через товсте скло);
зобразити той або інший стан або відчуття (радість, роздратування, образу,
співчуття тощо); зобразити психологічні особливості свої або іншої людини
(який я є, яким би я хотів бути, яким здаюся оточуючим); зрозуміти, яке
відчуття або думку хотіла виразити інша людина за допомогою невербальної
поведінки; звернути на себе увагу групи тощо.
Всі перераховані вправи складають підготовчу частину заняття, хоча на
пізніших стадіях розвитку коректувальної групи можуть нести і важливіше
змістовне навантаження. На початку роботи групи підготовчої частини може
відводитися більше половини часу всього заняття, а іноді і все заняття,
оскільки напруга, тривога, скутість клієнта, страх перед неформальними
контактами в незвичній ситуації посилюються і необхідні вправи, спрямовані
на подолання саме цих явищ.
В цьому випадку менше часу виділяється і на обговорення того, що
відбувалося в групі, і необхідно обмежитися тільки найзагальнішим обміном
вражень. Вибір вправ, а також їх тривалість визначаються загальногруповою
ситуацією, фазою розвитку групи, цілями і задачами групи.
В деяких випадках перші заняття психогімнастикою можуть складатися
тільки з вправ підготовчої частини. Тому на даному етапі не слід давати дуже
складних пантомімічних завдань і захоплюватися інтерпретацією вправ. У
такій ситуації набагато ефективніше пропонувати групі загальні вправи,
пов'язані з тренуванням уваги, здатністю приймати невербальні прояви
взагалі, а також вправи, спрямовані на скорочення емоційної дистанції між
учасниками групи. На наступних етапах зростає питома вага власне
пантомімічних завдань.

Пантомімічна частина психогімнастичного заняття

Пантомімічна частина в психогімнастиці є найважливішою і в зрілій
психокоректувальній групі займає велику частину часу.
Вибирають теми, які клієнти представляють без допомоги слів. Теми
можуть пропонуватися як психологом, так і самим клієнтом. Зміст тем для
37
пантоміми не обмежений і вони можуть бути орієнтовані на проблеми
окремого клієнта, на проблеми всіх членів групи і групи в цілому, тобто
торкатися міжособової взаємодії.
Найчастіше в пантомімічній частині використовуються наступні теми:
1. Подолання труднощів. Це теми, що відображають загальнолюдські
проблеми і конфлікти, які можуть бути представлені в символічному вигляді
(«подолання труднощів», «заборонений плід», «перехрестя», «хвороба»,
«здоров'я», «щастя», «тривога» тощо). Всі клієнти по черзі зображають, як
вони долають життєві труднощі. Символічно трудність може втілювати будь-
який предмет, наприклад лава або стілець зображають перешкоду, яку
потрібно подолати.
2. Заборонений плід. Всі клієнти по черзі розповідають, як вони
поводяться у ситуації, коли їх бажання розходяться із зовнішніми або
внутрішніми нормами. Роль забороненого плоду також може відігравати
який-небудь предмет.
3. Моя сім'я. Клієнт вибирає декілька учасників групи, розставляє їх в
просторі, так, щоб фізична дистанція приблизно відповідала мірі емоційної
близькості з членами сім'ї або найближчим оточенням.
4. Скульптор. Один з членів групи виступає в ролі скульптора, тобто
додає членам групи пози, які, на його думку, відображають їх особливості і
конфлікти.
5. Моя група. Тема пов'язана з виразом почуттів до членів групи, свого
найближчого оточення, членам своєї сім'ї. Члени групи розставляються в
просторі, причому фізична відстань між членами групи повинна відображати
ступінь емоційної близькості.
6. Звичні життєві ситуації (прохання, вимоги, звинувачення, сварки,
спізнення і тощо).
7. Тема «Я». Теми, що відносяться до проблем конкретних клієнтів
(«Яким я є»; «Яким хотів би бути»; «Яким здаюся оточуючим»; «Я серед
людей»; «Моя сім'я»; «Моє життя»; «Моя травма» тощо).
8. Казка. Тема зв'язана з використанням казкових сюжетів і фантазій.
Клієнти зображають дії в ролі чарівників, зачарованих героїв казок.
В ході пантоміми широко використовуються допоміжні прийоми типу
«двійники» або «дзеркала». Суть їх полягає в наданні клієнтам
невербального зворотного зв'язку, що дозволяє побачити себе очима інших
(якщо члени групи повторюють невербальну поведінку граючого клієнта) і
одержати інформацію про можливі варіанти (коли інші пацієнти пропонують
свої способи невербальної поведінки для щойно представленої ситуації).
Після виконання кожного пантомімічного завдання група обговорює
побачене. Йде емоційний обмін власними переживаннями, що виникли в
процесі виконання завдання або спостереження за невербальною поведінкою
інших, своїми асоціаціями, спогадом, досвідом. Пропонується власне
розуміння ситуації, аналізуються взаємостосунки і взаємодії учасників групи.
Матеріал, одержаний в ході виконання пантомімічних завдань, може бути
використаний для подальшої групової дискусії.
38
 Завершальна частина психогімнастичного заняття
Завершальна частина психогімнастики повинна сприяти зняттю
напруги, яка могла виникнути у зв'язку із значущістю пантоміми, сильних
емоцій, що супроводжували цю частину занять, підвищенню згуртованості
групи, зростанню довіри і упевненості. Тут використовуються вправи з
підготовчої частини, головним чином ті, які допомагають пережити
пацієнтам почуття спільності.
Використовування психогімнастики як самостійного методу
коректувальної роботи було запропоноване Г. Юновою в 1979 р.
Психогімнастика Г. Юнової була модифікацією для підлітків психодрами
Д. Морено. По методиці Г. Юнової кожне заняття, включаючи ритміку,
пантоміміку, колективні ігри і танці, складається з трьох фаз:
1. Зняття напруги. Досягається за допомогою різних варіантів бігу,
ходьби, що мають і соціометричне значення: кого вибрати в напарники, з ким
бути в одній команді і тощо.
2. Пантомімічна фаза. На цій фазі членам групи необхідно зобразити
невербально свою поведінку у випадку, якщо у вікно влізає злодій, при
боязні наступити в калюжу тощо.
3. Завершальна фаза закріплює почуття приналежності до групи, в ній
використовуються різного роду колективні ігри і танці.
М. І. Чистякова запропонувала методику, названу нею також
психогімнастикою, орієнтовану на дітей молодшого віку. В однойменній
книзі представлений систематизований набір етюдів та ігор, спрямованих як
на розвиток у дітей різних психічних функцій, так і на навчання елементам
саморозслаблення і уміння виражати різні емоційні стани.
Методика призначена для дітей старшого дошкільного і молодшого
шкільного віку і є курсом з 20 занять тривалістю близько трьох місяців з
частотою зустрічей 2 заняття в тиждень. Заняття триває від 25 хв. до 1 год. 30
хв. Тривалість заняття залежить від віку, властивостей уваги і поведінки
дітей. Заняття будуються за певною схемою і складаються з чотирьох ланок
або фаз.
1. Мімічні та пантомімічні етюди.
Мета — виразне зображення окремих емоційних станів, пов'язаних з
переживаннями тілесного і психічного достатку і незадоволеності. Модель
виразу основних емоцій і деяких соціально забарвлених відчуттів. Діти
знайомляться з елементами виразних рухів: мімікою, жестом, позою, ходою.
2. Етюди і ігри, спрямовані на вираз окремих властивостей
особи і емоцій.
Мета — моделювання поведінки персонажів з тими або іншими рисами
характеру, закріплення і розширення вже одержаних дітьми відомостей про
соціальну компетентність, залучення уваги дітей до всіх компонентів
виразних рухів одночасно.
3. Етюди і ігри, що мають терапевтичну спрямованість на
певну дитину або на групу в цілому.
39
 Мета — корекція настрою, окремих рис вдачі Дитини, тренінг
модельованих стандартних ситуацій.
4. Фаза психом'язового тренування.
Мета — зняття емоційної напруги, навіювання Бажаного настрою і
поведінки.
Між першою і другою фазами робиться перерва на декілька хвилин,
під час якої діти надані самі собі. В межах залу, де проходить
психогімнастика, вони можуть робити все, що хочуть. Ведучий не
втручається в їх спілкування. Необхідно домовитися про сигнал, що
повідомляє про відновлення заняття. Сигнал може бути будь-яким (дзвінок,
свисток, включення лампочки тощо), але він мусить бути обов'язково
постійним.
Між третьою і четвертою фазами пропонується включати етюди на
розвиток уваги, пам'яті, опір автоматизму або рухому гру.
Кожне заняття складається з ряду етюдів. Етюди повинні бути короткі,
різноманітні, доступні дітям за змістом. Використовується концентричний
метод: від простого — до складного.
Кількість дітей в групі дошкільників — не більш 6, молодших школярів
— не більш 8 і не менше 3. На заняттях з психогимнастики кожен етюд
повторюється кілька разів, щоб в ньому могли взяти участь всі діти групи.
На думку М. І. Чистякової, не має сенсу складати групи тільки за
якоюсь однією ознакою: боязливі, амемічні, діти з нестійкою увагою тощо.
Необхідно стежити за тим, щоб в групі було не більше одної гіперактивної,
аутичної або схильної до істеричних реакцій дитини. Діти з дратівливістю,
страхами, тиками, нав’язливостями, заїканням, обезсилені можуть займатися
разом. Проте дітей з нормальним інтелектом і дітей, страждаючих розумовою
відсталістю на межі, необхідно розвести по різних групах, оскільки другі
повинні займатися удвічі довше: використовується час двох курсів
психогімнастики. Психогимнастіку можуть проходити і діти із затримкою
психічного розвитку, і дебільні діти. Проте вони повинні займатися окремо.
У групу запрошуються 1—2 дитина, що не потребуює
психогимнастики, але мають артистичну жилку. Вони використовуються для
створення емоційного фону. Добре відомо, що зовнішній вираз емоцій
викликає відповідні наслідувальні реакції. Тому діти з артистичною жилкою
бажані в групі, оскільки з їх допомогою легше заразити інших дітей
потрібною емоцією.
Необхідно вести журнал, в якому указується причина запрошення
дитини на заняття психогимнастикою, планування ігор, основні психологічні
цілі для даної групи в цілому.
Особливе значення М.І. Чистякова надає позитивним емоціям. Тому всі
ігри і етюди на викликання виразу емоцій повинні обов'язково включати
емоції радості, які є завершальними для кожного етюда. Повністю заняття
закінчується навчанням дітей саморегуляції і їх заспокоєнням.

40
Висновки до 3-го питання
Отже: Головна установка танцювальної терапії формулюється
таким чином: рухи відображають риси особистості. При будь-яких
емоційних зрушеннях міняється самопочуття, як душевне, так і фізичне, і
відповідно міняється характер наших рухів. Мета танцювальної терапії
— розвиток усвідомлення власного тіла, створення позитивного образу
тіла, розвиток навичок спілкування, дослідження відчуттів і надбання
групового досвіду. Основною задачею груп танцювальної терапії є
здійснення спонтанного руху. Танцювальна терапія спонукає до свободи і
виразності руху, розвиває рухливість і укріплює сили як на фізичному,
так і на психічному рівні. Тіло і розум розглядаються в ній як єдине ціле.
Зазвичай танцювальна психотерапія проводиться у три етапи.
Керівник групи може бути: партнером по танцях, розпорядником
(організатором), каталізатором розвитку особистості учасників через
рух.
Психогімнастика — метод, при якому учасники проявляють себе і
спілкуються без допомоги слів. Це ефективний засіб оптимізації
соціально перцептивної сфери особистості, оскільки дозволяє звернути
увагу на «мову тіла» і просторово-часові характеристики спілкування.
Використовування психогімнастики як самостійного методу
коректувальної роботи було запропоноване Г. Юновою в 1979 р. По
методиці Г. Юнової кожне заняття, включаючи ритміку, пантоміміку,
колективні ігри і танці, складається з трьох фаз: зняття напруги,
пантомімічна фаза, завершальна фаза. М. І. Чистякова запропонувала
методику орієнтовану на дітей молодшого віку, що є курсом з 20 занять
тривалістю близько трьох місяців з частотою зустрічей 2 заняття в
тиждень.

Висновки до теми
Отже: Під арттерапією розуміють всі техніки корекції психіки за
допомогою мистецтва. Основна мета арттерапії полягає в гармонізації
розвитку особистості через розвиток здатності самовираження і пізнання.
Створювані клієнтом продукти, об'єктивуючи його афективне відношення до
світу, полегшують процес комунікації і встановлення стосунків із
значущими іншими (родичами, дітьми, батьками, однолітками, товаришами
по службі і т.д.). Інтерес до результатів творчості з боку оточуючих,
схвалення ними продуктів творчості підвищують самооцінку клієнта і ступінь
його самосприйняття і самоцінності. Як ще один можливий коректувальний
механізм, на думку прихильників обох напрямів, може бути розглянутий сам
процес творчості як дослідження реальності, пізнання нових, раніше
прихованих від дослідника, сторін і створення продукту, що утілює ці
відносини. Арттерапія, спрямована на корекцію особистого розвитку, в
зарубіжній психології широко застосовується для різних вікових груп: для

41
дітей з 6 років, підлітків, для дорослих і юних. Останнім часом широко
застосовується і в корекції негативних особистих тенденцій у осіб старшого
і літнього віку.
Залежно від характеру творчої діяльності і її продукту можна виділити
наступні види арттерапії: малюнкову терапію, засновану на образотворчому
мистецтві; бібліотерапію, як літературне складання і творче прочитання
літературних творів; музикотерапію; хореотерапію тощо. Якнайповніше
розроблена арттерапія у вузькому значенні слова, тобто малюнкова терапія і
драмтерапія.
Найважливіший принцип арттерапії — схвалення і прийняття всіх
продуктів творчої образотворчої діяльності, незалежно від їх змісту, форми і
якості.

Ст.викладач кафедри
теорії та методики практичної психології Савка І.М.

42