Ідентичність та її особистість

Види ідентичності:
1. Етнічна ідентичнісь
2. Релігійна ідентичність
3. Політична ідентичність
4. Професійна ідентичність
5. Регіональна ідентичність
6. Громадянська ідентичність
7. Статева ідентичність
Ідентичність етнічна – відчуття належності до певної етнічної
спільноти, однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної
пам'яті, спогадів про єдиних предків та емоціональних зв'язків з
батьківщиною
Останнім часом з'являються й набувають поширення різні сценарії
розгляду етнічності. Одні виходять з абсолютизації її мінливості та
ситуативності, інші, навпаки, зі сталості та укоріненості. Посилаючись на
можливість масового маніпулювання груповою ідентичністю, прихильники
першого напряму, наприклад, не в змозі дати чіткої відповіді на ряд
принципових питань, що стосуються важливих характеристик особистості (її
атрибутивності, усталеності1 й т. ін.).
Можна навести ще цілий ряд прикладів. Але справа тут полягає в
іншому, у складності адекватного визначення феномену етнічності. Цим, до
речі, пояснюється і те, що часом її розглядають як етнічну ідентичність, не
враховуючи, що остання не тотожна етнічній ідентифікації як простому
ототожненню індивіда з тим чи іншим етносом, оскільки водночас відбиває
глибину прагнення людини до такого ототожнення і міру впливу
ідентифікації на її поведінку.
Релігійна ідентичність – визначається як те, як людина або група осіб
думають про себе як про належність та представляє цінності певної релігії
та/або релігійної секти.
Ця сильна асоціація з громадою також ускладнює вивчення релігійної
ідентичності. Націоналізм природно пов'язаний з розвитком сучасної нації-
держави. Без розвитку «нації» в 18-19 століттях навряд чи був би
націоналізм. Поняття нації для деяких вчених розглядається апріорі, або
дедуктивно аргументовано. Іншими словами, нація повинна бути сформована
або задумана заздалегідь, перш ніж національна ідентичність може існувати.
У такому підході існування нації є необхідною рисою націоналізму. Однак
може бути недостатньо для розвитку національної ідентичності, що означає,
що нація може існувати без почуття націоналізму або з невеликим
націоналізмом, але зрозуміло, що в цьому погляді людині потрібно належати
до нації, щоб мати національну ідентичність: нація → ідентичність.
Однак, дивлячись на релігійну ідентичність, аргумент апріорі менш
чіткий. Можна провести аналогію з національною ідентичністю - що для
того, щоб мати релігійну ідентичність, або почуття релігійності, релігія
повинна існувати заздалегідь. Однак, на відміну від нації, релігія як поняття
набагато старше. Націоналізм розвивався частково завдяки друкарському
верстату, який сам був введений в Європі в 1400-х роках. Андерсон (2006)
пише, що в міру того, як все більше людей ставали грамотними, вони стали
читати газети. Цей ритуал покупки і читання газет дозволяв людям відчувати
себе пов'язаними. Вони більше не бачили себе як відокремлене населення, а
як одну уявну громаду. Андерсон називає це друкованим капіталізмом, і
припускає, що це причинний механізм, який призвів до розвитку націй
близько трьохсот років тому.
Політична ідентичність – ототожнення себе із певною політичною
позицією; належність (фактична або уявна) до певної політичної позиції.
Поширеною є інтерпретація політичної ідентичності як належності до
держави як політичної спільноти, що передбачає існування певних (часто
контроверсійних та конкуруючих) уявлень про державу та про належність до
неї.
Політична ідентичність є одним з видів соціальної ідентичності, вона
проявляється у прийнятті будь-якої політичної позиції. Політична
ідентичність важлива для процесу включення людей у політичний процес.
Ототожнення з тією чи іншою політичною позицією залежить від
багатьох факторів, таких як соціальна позиція, оцінка політичної ситуації в
цілому, сформовані політичні симпатії та антипатії та ін. Політична
ідентичність трактується так само, як визначення приналежності до тієї чи
іншої групи, яка характеризується спільністю політичних поглядів та
інтересів.
Виділяють такі типи політичної ідентичності:
Ситуаційна політична ідентичність. Вона схильна до зовнішнього
впливу й може змінюватися під впливом зовнішніх факторів.
Базисна політична ідентичність. Вона формується на основі наявного у
людини політичного досвіду і висловлює значимість для індивіда певних
політичних позицій, його ставлення до них.
Негативна політична ідентичність виражається в відкиданні
політичної ідеології, конкретної партії, політика і т.п. Вона може бути як
агресивною, так і досить стриманою. Така ідентичність властива найманим
працівникам, приватним бізнесменам, для яких характерне критичне
ставлення до владних політичних структур.
На противагу негативної політичної ідентичності
виступає демократична, властива освіченим людям з чіткими соціальними
позиціями і переконаннями.
У політичній ідентичності важливу роль відіграє такий її вид,
як ідентифікація з політичним лідером. Вона може грунтуватися на
сприйнятті політичного лідера як особистості, на поділі з ним поглядів,
позицій, на вірі в його компетентність, на негативному ставленні до його
конкурентів і т.д.
Професійна ідентичність є одним із основних індикаторів
професіоналізму та визначається як ототожнення себе з обраним видом
діяльності. Професійна ідентифікація є способом самоактуалізації людини в
сфері професійної діяльності, важливою лінією життєвого і особистісного
самовизначення. Професійна ідентичність є найбільш затребуваним видом
соціальної ідентичності у сучасних умовах.
Сьогодні стає все актуальнішою і не втрачає значення проблема
аналізу психологічних аспектів формування професійної ідентичності
майбутніх правоохоронців. Формування професійної ідентичності пов’язане з
підвищенням професіоналізму, що особливо важливо для діяльності нової
Національної поліції України. Якщо ж розглядати проблему професійної
ідентичності працівників поліції в сучасній Україні, то вона ще практично не
розроблена і не отримала достатнього висвітлення в літературі. Формування
професійної ідентичності відбувається в процесі професіоналізації. На думку
Т. Румянцевої, поняття «професіоналізації» найчастіше розуміється як
опанування людиною системи професійних знань, умінь, навичок, як
безперервний процес професійного розвитку людини з моменту вибору
професії до припинення активної трудової діяльності. Особливу роль у
процесах становлення української поліції, коли значну кількість досвідчених
фахівців звільнено, а на їх місце прийшло нове, молоде, але професійно
малодосвідчене покоління, відіграє успішність становлення їх професійної
ідентичності. Інтерес до проблеми формування професійної ідентичності
фахівця в сучасній психологічній науці неухильно зростає й набуває
особливої актуальності, оскільки сучасні соціально-економічні умови, що
стрімко змінюються, диктують нові вимоги до рівня професійної підготовки
фахівців.
Регіональну ідентичність можливо традиційно віднести до одного з
рівнів територіальної ідентичності. Національна ідентичність у побутовому
уявленні зазвичай асоціюється з етнічною ідентичністю. Але слід зауважити,
що наукова категорія «національна ідентичність» лише на перший погляд
існує в іншій площині з поняттям «регіональна ідентичність», і її доцільніше
буде ототожнювати не з етнічною, а з державною ідентичністю.
Із появою в європейській науці XIX ст. концепції «нація – держава»
наразі стала вже класичною політико-географічна тріада «держава – нація –
територія», що не тільки пов’язала національну і політичну ідентичності, але
і поставила національну ідентичність на «верхній щабель» в ієрархії
територіальних ідентичностей. Незважаючи на те, що дослідження
ідентичності є традиційною темою в гуманітарних науках, вивчення проблем,
безпосередньо пов’язаних із явищами регіонального і кроссрегіонального
рівнів, недостатньо вивчено. Це можливо пояснити відсутністю теоретико-
методологічної концептуалізації поняття «регіональна ідентичність», а також
міждисциплінарними бар’єрами в її вивченні.
ГРОМАДЯ́ НСЬКА ІДЕНТИ́ ЧНІСТЬ – ототожнення себе зі
спільнотою громадян національно-державного утворення; феномен
свідомого та активного громадянства, усвідомлення себе
членом громадянського суспільства. Ці два визначення Г. і. акцентують увагу
на різних аспектах взаємовідносин індивіда з державою та суспільством.
Перше із них стосується специфіки прояву територ. ідентифікації, яка
має ієрарх. характер: від локал. до глобал. З цієї точки зору Г. і.
розглядається як компонент територ. ідентичності, тобто індивідуал. знання
про належність до політ.-геогр. утворення. Поняття «Г. і.» є аналог. поняттю
«нац. ідентичність» у тих випадках, коли остання розглядається в межах
парадигми стосовно нації як співгромадянства, спільноти, організов. за
держ.-політ. ознакою (Б. Андерсен, Е. Сміт, Е.-А. Ґеллнер). Йдеться про
специфіку інтеграції окремих індивідів у громадян. спільноту через
усвідомлення ними своєї належності до неї. У цьому випадку Г. і.
розглядається як компонент соц. ідентичності, тобто індивідуал. знання про
те, що індивід належить певній соц. групі разом із емоц. і ціннісним
персонал. сенсом групового членства (Г. Теджфел). Окрім поняття
індивідуал. Г. і., що представляє собою лише один із аспектів інтеграл.
ідентичності окремого індивіда, існує й колективна Г. і. Вона передбачає
наявність певної нац. спільноти, яка має власну назву, істор. територію,
спільні міфи, істор. пам’ять, масову й громад. культуру, економіку і єдині
юрид. права та обов’язки для всіх членів. Вказані об’єктивні передумови й
риси нац. спільноти є водночас найгол. ознаками колектив. Г. і. Суттєве
значення тут мають відчуття спільної долі, заг. переживання, колективна
пам’ять – все, що сприяє формуванню колектив. «Ми». Тому ідентичність
певної громадянської спільноти є швидше її колективною самосвідомістю,
самовизначенням, самовиробленням власного образу і змісту самосвідомості.
Характер цього колективного самоконструювання багато в чому залежить від
об’єктив. передумов і практик функціонування даної громадянської
спільноти, зокрема стану життєвих ситуацій, у яких може перебувати та чи
ін. нація (екон. зростання, нестабільна політ. ситуація, зовн. загрози тощо).
Водночас колективне самоконструювання образу власної громадянської
спільноти може знаходитися під значним впливом поширених у її середовищі
ціннісних уявлень, міфів та стереотипів, особливо тих, які змальовують
контрастність між «нами» і «ними», «своїми» та «чужими». Г. і.
підтримується й активізується як внутр.-політ. (задоволеність політ.
ситуацією, довіра до політ. інститутів), так і зовн.-політ. (відмежування,
протиставлення і страх стосовно ситуації у сусід. країні) чинниками, причому
у випадку мін. інтеграції, слабкості внутр. зв’язків зростає і навіть
гіпертрофується роль останніх.
Ґендерна ідентичність – усвідомлення особистістю себе як
представника чи представниці статі, ґендеру, відчуття свого жіночого,
чоловічого або андрогінного тіла, усвідомлення своєї приналежності до
чоловічої, жіночої або якоїсь іншої статі у соціальному контексті.
Ґендерна ідентичність не є автоматичною надбудовою над біологічною
статтю, вона поетапно формується в особистості у ході виховання та
соціалізації. Одним із основоположників теорії ґендерної ідентичності був
сексолог Джон Вільям Мані, який здобув популярність своєю поведінкою по
відношенню до вразливих пацієнтів. Мані ввів терміни «ґендерна
ідентичність», «гендерна роль» і «сексуальна орієнтація» та поширив термін
«парафілія» Потрібно розрізняти ідентичність ґендерну та статеву.
Людина може володіти чітко визначеною статевою ідентичністю та
водночас мати труднощі із ґендерною ідентичністю, переживати
невідповідність ідеалам, стандартам, нормам «чоловічої» чи «жіночої»
поведінки. Ґендерна ідентичність залежить здебільшого від соціальних
чинників, а не від біологічної природи людини. Для зрілої особистості ґендер
стає заміною статі. Ґендерна ідентичність — поняття ширше, ніж
статеворольова ідентичність, оскільки ґендер включає в себе не тільки
рольовий аспект, а й, наприклад, образ людини в цілому (зачіску, одяг,
охайність і т. д.). Поняття «ґендерна ідентичність» не рівноцінне й поняттю
«сексуальна ідентичність». Сексуальна ідентичність стосується особливостей
самосприйняття і уявлень людини про себе в контексті сексуальної
поведінки.