Методика роботи над творами великої форми.

Музична форма – це структура, будова музичного твору, за допомогою

якої відображається художньо-образний зміст музичного твору. Основними
елементами музичної форми є мотив, фраза, речення, період. При цьому
мотиви об'єднуються у фрази, фрази – у речення, а речення у період. Різні
способи зіставлення і розвитку елементів музичної форми зумовлюють появу
різноманітних структурних утворень – двочастинної, тричастинної, сонатної,
варіаційної,куплетної, циклічної та інших музичних форм.
Велика форма (сонатна, варіаційна та форма рондо) — музична форма,
що складається із трьох основних розділів, де в першому розділі (експозиції)
протиставляються головна й побічна теми, у другому (розробці) ці теми
розвиваються, у третьому (репризі) повторюється експозиція з тональними (і,
можливо, іншими) змінами.
Сонатна форма зазвичай є першою частиною сонатної циклічної форми
— симфонії, сонати, квартету. Класичний тип сонатної форми сформувався в
творчості Й.Гайдна і В.-А. Моцарта, найвищого рівня досягнувши в музиці
Л. ван Бетховена.
Етапи роботи над твором великої форми:
1) прослуховування твору (у виконанні викладача або в записі);
2) теоретичний аналіз твору (визначення тонального плану, динаміки,
агогіки, виконавських труднощів та методів їх подолання);
3) визначення інтерпретаційного плану та виконавських прийомів щодо
його реалізації;
4) детальна робота над складними місцями (відпрацювання навичок
виконання складних аплікатурних і штрихових прийомів), фразуванням,
динамікою, агогікою;
5) робота над метроритмом, виконання окремих прийомів у повільному
темпі з поступовим ускладненням завдань; виконання твору у визначеному
автором темпі;
6) визначення завдань для подальшої роботи студента над
інструментальним твором;
7) поетапне вивчення студентом окремих частин твору з ускладненням
навчальних завдань;
8) доскональне вивчення твору (або окремих його частин), готовність
до концертного виконання твору на заліку, екзамені.
 Короткий огляд педагогічної літератури для духових інструментів.

Становлення та розвиток теорії і практики виконавства на духових

інструментах відбувалися за активної участі багатьох талановитих
виконавців і педагогів. Вперше питання теорії і практики виконавства на
духових інструментах почав досліджувати професор Московської
консерваторії Сергій Розанов (1870-1937). У 1935 р. він написав перший
методичний посібник «Основи методики навчання і гри на духових
інструментах». У цій праці були систематизовані різні дані у сфері теорії і
практики навчання на різних духових інструментах. С. Розанов сформулював
деякі методичні принципи, що стали основою сучасної музичної дидактики.
Суть цих принципів полягає в тому, що:
– основою навчання на духових інструментах має бути знання анатомії і
фізіології людини, особливо тих органів, що безпосередньо беруть участь у
виконавському процесі;
– технічні навички студента мають формуватися в тісному зв’язку з їх
художнім розвитком;
– глибока виразність та емоційність виконання, художній смак
––зовнішня простота та відсутність манірності виконання.

Найінтенсивніший розвиток науково-методичної думки в галузі

мистецтва гри на духових інструментах розпочався наприкінці 50 – початку
60-х рр XX ст . Він відбувався в 4-х напрямах.
Перший напрям - це подальший розвиток і вдосконалення загальної
теорії і методики навчання гри на всіх духових інструментах, дослідження
загальних закономірностей розвитку техніки або інших компонентів
виконавського апарату і виразних засобів. Серед праць, у яких розглядаються
загальні закономірності теорії і практики навчання гри на духових
інструментах, поширення набули:
книга М. Платонова «Питання методики навчання гри на духових
інструментах» (1958);
книга Б. Дікова «Методика навчання гри на духових інструментах»
(1962);
книга А. Федотова «Методика начання гри на духових інструментах»
(1975).
Вагомим внеском у розвиток методичної науки про виконавство на
духових інструментах стало написання наукових праць видатними
українськими музикантами-педагогами, такими як В. Апатський, В. Богданов
С. Горовий, І. Гішка , П. Круль, Г. Марценюк, В. Посвалюк , Ю. Рудчук , В.
Гладких та ін. Їхня плідна праця є яскравою сторінкою в історії української
сучасної музичної педагогіки . Ось деякі з них:
 В.М. Апатський - «Основи теорії та методики духового музично-
виконавського мистецтва» --- (29.08.1928, Мінськ – фаготист, педагог,
мистецтвознавець. Д-р мистецтвознавства, проф., Нар. арт. України.
Закін. Білорус. консерваторію (1953). Виконував партії першого фагота,
соліст оркестрів у : Мінськ (Білорус. театр опери та балету); Петербург
(Малий опер. театр; філармонія); Київ. театру опери та балету (1957–84).
у багатьох творах світової симф. та опер. музики. Від 1967 – викл., а згодом
(1986) - професор Національної музичної академії України ім. П. І.
Чайковського. Викладав також у Нац. ун-ті культури і мист-ва (Київ) та
Донец. держ. консерваторії. Створив укр. школу виконавства на фаготі, яка
має високу репутацію в муз. світі. Створив новий напрям у дослідженні муз.
виконавства на основі точних акустич. вимірювань. Автор праць із
методики викладання, теорії та історії виконавства на духових
інструментах.)
А. В. Гладких – «Методика формування виконавської майстерності
на духових інструментах», «Методика гри в ансамблі духових
інструментів» - (канд. пед. наук, доцент, випускник Харківського держ.
інституту культури по кл. тромбона (1973), лауреат всеукр. та міжн.
конкурсів та фестивалів, підготував понад 30 студентів лауреатів і
дипломантів між нар. та всеукр. конкурсів у духових номінаціях, за високу
професійну майстерність у сфері дух. виконавства був нагороджений
Почесною грамотою Міністерства культури України.,з 2007 по 2015 р.
обіймав посаду завідувача кафедри інструментів духового та естрадного
оркестрів; з 2009 по 2016 р. — заступник декана факультету музичного
мистецтва). Автор більш 75 публікацій!
Одним із фундаторів української духової школи став А.Ф. Проценко –
відомий флейтист. Виконавський стиль флейтиста відзначався бездоганною
інтонацією, блискучою технікою, гнучкістю фразування, тембральною
красою звуку та прекрасним смаком. А. Ф. Проценко розробив курс під
назвою – «Методика навчання гри на духових інструментах».
Другий напрям характеризується тим, що друкуються праці, які
розглядають питання теорії і практики гри на конкретному духовому
інструменті. Великий внесок у застосування прогресивних методичних ідей
зробили видатні виконавці і педагоги В. Блажевич (1881-1942) і М. Табаков
(1877-1956).
В. Блажевич започаткував новий, прогресивний напрям у розвитку
виконавства і педагогіки на тромбоні, для якого створив великий
інструктивний і художній репертуар. Крім того, В. Блажевич написав
«Школу колективної гри на духових інструментах», що актуальна й до
сьогодні.
М. Табаков написав декілька навчально-педагогічних посібників,
найвідомішими з яких є «Щоденні вправи трубача» і «Першочергова
прогресивна школа для труби» в чотирьох частинах. За видатні досягнення у
виконавстві й педагогіці в 1940 р. йому присвоєно ступінь доктора
мистецтвознавства без захисту дисертації. Їхня плідна праця є яскравою
сторінкою в історії української радянської музичної педагогіки.
Також другого напряму належать праці:
А. Усова «Питання теорії і практики гри на валторні» (1957) та «Шляхи
вдосконалення виконавської техніки валторніста» (1965);
М. Платонова «Методика навчання гри на флейті» (1966);
Г. Єрьомкіна «Методика навчання гри на фаготі» (1963);
Е. Носирева «Методика обучения игре на гобое» (1971);
К. Мюльберга «Теоретичні основи навчання гри на кларнеті» (1975).
Б. Манжори «Методика обучения игре на тромбоне» (1976),
Я. Якустіді «Методика навчання гри на валторні»
(1977);
Ю. Усова «Методика обучения игре на трубе» (1984);
Б. Дикова «Методика обучения игре на кларнете» (1983);

Третій напрям характеризується прагненням педагогів-методистів у своїх

дослідженнях, з урахуванням технічних засобів, проникнути в глибини
виконавського процесу, виявити об'єктивні закономірності звукоутворення,
інтонації, вібрато, динаміки, тембру; зрозуміти особливості звучання
музичних інструментів, фізичну і фізіологічну природу тих або інших
прийомів звукоутворення,
Четвертий напрям - вивчення класичної спадщини, музикознавчий і
виконавський аналіз творів різних стилів і форм для духових інструментів,
уточнення їх редакцій, прагнення до розширення репертуару високого
ідейно-художнього значення, розробка методичних рекомендацій з їх
вивчення.
По третьому і четвертому напрямах написано безліч науково-методичних
праць. Більшість з них увійшло в чотири збірника статей, виданих під
загальною назвою «Методиканавчання гри на духових інструментах» (1964,
1966, 1971, 1976 рр.). Назвемо лише деякі з них:
І. Мозговенко «О выразительности штрихов кларнетиста», Б. Диков,
«О штрихах духовых инструментов», Т. Докшицер «Штрихи трубача», І.
Пушечніков «Значение артикуляции на гобое» і «Музыкальный звук
гобоиста как основа художественной выразительности», А. Федотов і
В. Плахоцкий «О возможностях чистого интонирования при игре на духовых
инструментах», Р. Терьохін і Є. Рудаков «Вибрато на фаготе», В. Апатський
«Опыт экспериментального исследования дыхания и амбушура духовика» та
ін.
Серед відомих праць українських музикантів-дослідників мистецтва
гри на духових інструментів, у яких порушуються питання розвитку певних
виконавських шкіл слід віднести праці: А. Я. Карпяка («Флейтове мистецтво
в музичній культурі Львова»), Б. І. Мочурада («Концерт для труби з
оркестром в аспекті жанрово-стильової еволюції»), Ф. Крижанівського
(«Український концерт для тромбона в аспекті становлення і розвитку
жанру»), В. Посвалюка («Київська школа виконавства на трубі: методичний
та історичний аспекти»); П. Круля («Національне духове інструментальне
мистецтво українського народу »), О. П. Палаженка («Формування
художньо-виконавської техніки студентів-духовиків у процесі навчання гри
на духових інструментах»), Г. Марценюка («Проблеми формування
раціональної постановки мундштука та амбушура при грі на тромбоні»),М. В.
Крупея («Підготовка саксофоністів у самодіяльних естрадних ансамблях і
духових оркестрах» 1988р., «Теоретичні основи формування виконавської
майстерності саксофоніста»), а також праці Ю. Василевича, Р. Вовка, М.
Мимрика, Д. Макссименка, Ю. Корчинського та ін. Переважно усі вище
згадані стали авторами перекладань для своїх інструментів, які сьогодні
застосовуються у педагогічній та виконавській практиці.