СЛУЖІННЯ БОГУ

«Прославляйте Бога і в тілах ваших і в душах ваших, які є Божими» (1Кор. 6, 20).

Служіння Богу з усіх дій людських є найважливішим і славним. І ця дія не тільки за обов’язком, а й за
природним призначенням має бути і внутрішньою і зовнішньою, душевною і тілесною. Не можна
виконувати служіння Богові, коли цього не відчуває душа. Але не можна також, щоб душевний запал
гарячих почуттів не позначався деякими проявами на тілі. Коли твоє серце горить любов’ю до Бога,
тіло не може бути подібним до неживого дерева. Тоді й очі й обличчя твоє відображають внутрішній
стан, тоді відкриваються уста твої, радісно вигукуючи: «Усі мої кістки скажуть: «Господи! Хто
подібний до Тебе»..» (Пс. 34, 10).

Служити богу – значить коритися тільки Його закону. Ти не можеш знайти вибачення в тому, що цей
закон тобі невідомий або важкий. Він укладений у самому тобі, він написаний на самому серці
твоєму пальцем Божим, письменами неизглаждаемыми. Нічого не роби проти совісті, що наказує,
що тобі робити і чого не робити, і тоді виконаєш належне служіння Богові.

Служити Богу – значить прагнути лише тому, що робить дух твій спокійним. Спокій духу з’єднує з
Богом у цьому житті союзом віри та чесноти, а в майбутньому – союзом слави. Ми маємо доброго
Бога, не створені тільки для занепокоєння і суєти, але створені, щоб насолоджуватися Його
благодіяннями та вживанням на благо Його дарів. Коли ж турбуємось і метушимося, це не входить
до наміру благого Бога. Суєтою ми самі перекручуємо намір Його і свою волю і турбуємо себе і
мучимо. І тому служити Богу щось зовсім інше, ніж служити власному достатку. Служити Богу
означає зберігати любов до Нього і до того, хто створений за образом Його. «Кожен, хто любить Того,
Хто народив, любить і Народженого від Нього» (1Ін. 5, 1). Бог ревнивий у любові, винищує «всякого,
хто відступає» від Нього (Пс. 72, 27). Вимога так само праведна, як і природно для нас. Серце так
влаштоване, що воно прагне будь-якої досконалості, і бачачи щось добре, прекрасне, корисне,
полониться їм. Але що досконаліше за Бога? Що прекрасніше за Його досконалість? Що корисніше
за Його благодіяння і потрібніше для нас? Тому служити Богу – значить наслідувати природне
розташування нашого; і не можна від цього зректися, хіба лише втративши людську сутність і саме
буття.

Служити Богу – значить відкинути все те, що суперечить служінню Його. Інший служить ідолам, але
це остання крайність людського засліплення. Інший служить істинному Богу, але не тим чином, як
наказує Його святий закон; і апостол давно засудив служіння самовільне (Кол. 2, 18). Ми не повинні
слідувати думкам своїм у цій важливій справі, бо вони бувають помилковими, треба зберігати
встановлення, затверджені Церквою, але найбільше треба берегтися, щоб у служінні Богові не було
жодної зовнішньої дії без жодного внутрішнього серцевого почуття. Таке служіння є одним
лицемірством і забобонами: бо такі служителі вустами шанують Бога, але їхнє серце далеко від Бога;
все ж шанують Його, за словом Євангельським (Мф. 15, 8).

Служити Богу – значить зректися самого себе, за християнським вченням. Ми відчуваємо в собі
пристрасні схильності, які тягнуть нас за порок, незважаючи ні на освіченість думки, ні на опір совісті,
ні на голос Божого закону. Проте пристрасті здаються настільки властивими, ніби вони з нами
нероздільні; і перервати їх здається настільки ж важким, ніби нам треба розірвати себе. Але якої б
праці це не коштувало, а тому, хто хоче служити Богу, треба перервати пристрасні схильності і стати
вище самого себе, або, за євангельським висловом, зректися самого себе (Мф.16,24). Це
протиборство в нас самих премудрий Творець попустив для того, щоб подвиг чесноти був сильнішим,
а тим і наша перемога була славніша, і плоди приємніші.

Це служіння Богові, і ці зобов’язання ми беремо на себе в Хрещенні. Якби ми служили Богові і з

однієї природної схильності, і тоді не було б вибачень, якби не відповідали цьому обов’язку. Але
коли ми урочисто приймаємо це зобов’язання перед священним вівтарем, перед лицем усієї Церкви,
у присутності всіх Ангелів, і відбиваємо його зануренням у рятівну купіль, присягаючись вірно служити
Царю і Богу, то що ми могли б вибачитися, якби переступили ці зобов’язання ? Платон, митрополит
Московський (Левшин) (105, 30-35).

Служіння Богу – подвиг християнина

Все старання і весь подвиг християнина повинен бути звернений на те, щоб здобути дух Христів і
таким чином приносити плоди Святого Духа, бо в цьому полягає духовний закон і призначення буття
(60,30).

Кожен християнин повинен через покаяння, милостиню і всяку іншу чесноту щосили прагнути
прийняти дію благодаті Святого Духа, силою Якого і почне він жити істинно за Христом. Бо немає
іншого способу і засобу до того, щоб християнин жив у Христі, крім прийняття благодаті Христової.
Преподобний Симеон Новий Богослов (60, 127).

...Царство Небесне захоплюють не безтурботні, не розбещені, не розпещені, не зніжені, але ревні

шукачі. Преподобний Іоанн Кассіан Римлянин (Авва Авраам 53, 632). Джерело.

Ніхто не отримує нагороди, не пробігши терені. Праці народжують славу, подвиги приносять вінці (7,
204).

Подвижник не біжить від скорбот... але йде їм назустріч і піддається всякій спокусі (5, 367).

Якщо подвижник підноситиметься, є у нього смиритель тяжкий і сильний, який може звести до
пекла. Якщо ж буде смирятися, то буде піднесений блискуче і велично, бо Бог підносить смиренного
власною силою. Святитель Василь Великий (8, 380).

Охоче йди нерівним шляхом. А якщо сходиш угору, дивись, чи не слизький шлях, щоб, не впавши,
досягти мети і пройти крізь вузьку браму. Там світло і слава і спокій від усіх лих. Святитель Григорій
Богослов (15, 80). Джерело.
Міра подвигу твого полягає в тому, щоб не чинити перелюб у думках, але протистояти пристрастям і
внутрішньо вести боротьбу, боротися з пороком і не слухатися його, не приймати його навіть у
помислах. Преподобний Макарій Єгипетський (33, 124). Джерело.

Труди і подвиги цього короткочасного життя не тільки зберігають нас від гріхів, але й готують душі
вінці ще до кінця тіла (34, 210). Джерело.

Якщо не засмучувати подвигами свого тіла, не побачити і Божественного світла. Преподобний авва
Ісая (34, 212).

Ніколи не слабшає духовна лайка у подвижника Христового. Чим більше він перемагає, тим
сильніша починається лайка. Бо після підкорення плоті повстане на переможця – воїна Христового
така безліч супротивників, таке полчище ворогів, роздратованих його тріумфами. Це для того, щоб
воїн Христів, розлінившись у ледарстві мирного стану, не став забувати про славні подвиги своєї
боротьби, і розслабившись від безтурботності, не втратив нагороди. Отже, якщо зі зростанням
чесноти хочемо зійти до найвищих ступенів тріумфу, то в тому ж порядку маємо вступити в нові
подвиги. Спочатку ми маємо говорити з апостолом: «Б’юся не так, щоб тільки бити повітря; але
утихомирюю і поневоляю тіло моє» (1Кор. 9, 26–27) Щоб, перемігши в цій битві, ми знову могли
сказати з апостолом: «Наша боротьба не проти крові і тіла, але... проти духів злості піднебесних»
(Еф . 6, 12). Бо інакше ми ніяк не зможемо битися з ними і не заслужимо того, щоб вступити в
духовну боротьбу, якщо будемо переможені в битві з тілом і розбиті в боротьбі з утробою.
Преподобний Іоанн Кассіан Римлянин (53, 60).

Тому, хто трудиться на внутрішній боротьбі, щомиті треба мати наступні чотири діяння: смирення,
крайня увага, протидія помислам і молитву. Смирення тому, що лайка в нього йде з гордими
суперниками демонами, а він повинен завжди мати в серці допомогу Христову, бо Господь
ненавидить гордих. Увага, щоб не зберігати у своєму серці ніякого помислу, навіть якщо він здається
добрим. Протидія помислам – щоб, як тільки помітити, хто прийшов, «одразу з гнівом повстати проти
лукавого, як то кажуть: «І я дам відповідь тому, хто мене поносить» (Пс. 118, 42)), – «Тільки в Бозі
заспокоюється душа моя» ( Пс. 61, 2). Молитву – щоб після протидії, одразу покликати з глибини
серця зі зітханнями невимовними. Преподобний Ісихій Єрусалимський (67, 169).

Неминучий подвиг вже при дверях. Приймемо щит віри; з любов’ю почерпнемо з Божественного
джерела рятівні для нашої душі надії. Маю на увазі Нестворену, Єдиносущну Трійцю, це Джерело
життя. Преподобний Єфрем Сірін (27, 137).

Як воїн бореться в поту, в пилюці, знає, у працях і стражданнях, так і праведнику тут треба багато
терпіти і все великодушно переносити, якщо він хоче там отримати світлі вінці (36, 466). Джерело.

Прагни в мудрості тихо, з гідністю і страхом і з турботою про те, що тебе бачить Бог, видаляй зайві
турботи (36, 900).
Якщо під час подвигу ти не раз впадеш, не засмучуйся. Знову вставай і подвизайся, і не відступай
доти, доки не увінчаєшся блискучим вінцем перемоги над дияволом і скарби чесноти не приховаєш у
безпечному місці. Коли утвердишся в навичці чесноти, вже не переступатимеш більше заповідей з
недбальства (41, 121).

Навіщо ти кажеш, що зі злом пов’язане велике задоволення, а з чеснотою – велика і тяжка праця?
Але яка ж була б тобі й благодать чи за що ти отримав би нагороду, якби це була не важка справа?
(42, 233).

Ніякий подвиг може бути великим, якщо він не приносить користі іншим (44, 580). Джерело.

Хоча ми повинні все відносити до Бога, однак і самі маємо бути діяльні, брати на себе труди та
подвиги (45, 607). Джерело.

Якщо ти хочеш зробити великими подвиги, не вважай їх великими, але визнавай, що рятуєшся
благодаттю, щоб зробити Бога своїм боржником не тільки за твої справи, але й за таку вдячність.
Святитель Іоанн Златоуст (46, 532).

Святий Павло спочатку так ревно захищав старозавітні порядки, бо щиро був упевнений, що в цьому
безперечна воля Божа Не тому був він ревний, що це була віра його батьків, а тому, що служив Богу.
У цьому був дух його життя присвячувати себе Богові, і всі сили звертати на приємне Йому. Тому для
навернення його або для того, щоб змусити його не стояти так за Старий Завіт, а стати, навпаки, на бік
Нового Завіту, досить було доказати, що Бог не хоче вже Старого Завіту, а хоче Нового, що все
благовоління Своє Він переніс від першого до другого. Це й здійснило явлення Господа на шляху.
Тут стало ясно, що він не туди спрямовував ревнощі, куди слідує, і що, діючи так, він не догоджає
Богу, а йде проти волі Його. Це прозріння за допомогою благодаті Божої одразу змінило його
прагнення і він закликав: «Господи! Що накажеш мені робити? (Діян. 9, 6). І з цього моменту всі свої
ревнощі він звернув на те, що було йому вказано. І все життя не забував цієї події, але, вдячно
згадуючи його, розпалював тим своє ревнощі, не шкодуючи сил для Господа, Спасителя свого. Так
діють усі, і так слід діяти всім, хто щиро звернувся до Господа. Святитель Феофан Затворник (107, 122-
123).