НАУКОВА МЕДИЧНА МОВА.

Науковий стиль: ключові ознаки, мовні засоби, підстилі та жанри,

функціональне призначення. Наукова медична мова.
Відомо, що стиль літературної мови – різновид мови (її функціональна
підсистема), що характеризується добиранням таких мовних засобів, які
найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це
своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних
засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно
зауважив, що стиль – це властиві слова на своєму місці.
Кожен стиль має:
1) сферу поширення й уживання (коло мовців);
2) функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення,
вплив, спілкування тощо);
3) підстилі і жанри;
4) характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
4) систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію,
граматичні форми, типи речень тощо).
Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови
(спілкування, повідомлення і дії, впливу) та форм її вираження (усна, писемна).
Сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів,
серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний,
офіційно-діловий і конфесійний.

Науковий стиль
Сферою використання наукового стилю є наукова та науково-технічна
діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових
досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу
на інтелект читача або (рідше) слухача.
 Основне призначення – викладення наслідків досліджень про людину,
суспільство, явища природи, обгрунтування гіпотез, доведення істинності
теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, активізації
інтелекту читача для їх осмислення; іншими словами повідомлення про
результати наукових досліджень, класифікація й систематизація знань.

Підстилі та жанри:
а) власне науковий (монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь,
повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу,
поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти. Цей підстиль
відрізняється від інших насиченістю термінами; використанням довгих
складних слів, іншомовної лексики; досить частим вживанням тематично
однорідних слів. Тут часто використовуються складнопідрядні речення; вставні
слова, які підсумовують сказане (отже, таким чином), пов’язують його з
подальшим викладом (по-перше, по-друге, наприклад, приміром, більш того),
визначають посилання на першоджерело (на думку…, за твердженням, на наш
погляд, як зазначає…); переважають розповідні речення, прямий порядок слів
тощо;
б) науково-навчальний (підручники, посібники, лекції, бесіди). Мета
цього підстилю – активізувати логічне мислення читача / слухача. Вд власне
наукового підстилю відрізняється меншою строгістю викладу, меншою
докладністю у посиланнях на джерела, більш спрощеною системою доведень,
що спрямовано на кращу доступність інформації. Важливу роль тут відіграє те,
кому адресовано наукову інформацію – студентові, аспіранту чи учневі.
Навчальні підручники для школи, особливо для учнів молодших класів,
написано більш популярно, з використанням складників емоційності; важливу
роль у навчальній літературі відіграють і позамовні засоби викладу – ілюстрації
(малюнки, карти, діаграми, схеми);
в) науково-популярний – застосовується для доступного викладу
інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням
у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та
публіцистичного стилів. Для науково-популярного стилю характерні такі
ознаки: інформація подається вибірково, не в повному обсязі, без аргументації;
наводяться лише факти, положення, які непідготовлений читач / слухач
сприймає як істинні; образність, емоційність тексту (використання епітетів,
метафор, образних перифраз тощо.
Деякі мовознавці у складі наукового стилю виділяють також науково-
публіцистичний: наукова проблема висвітлюється з погляду публіциста (есе,
стаття) та науково-діловий: інформація про стан наукової розробки на певному
її етапі (звіт про проведення науково-дослідної роботи, автореферат дисертації)
підстилі.

Головні ознаки наукового стилю:

ясність (понятттєвість) і предметність тлумачень;
вживання слів у прямому значенні;
логічна послідовність і доказовість викладу;
узагальненість понять і явищ;
об'єктивний аналіз;
точність і лаконічність висловлювань;
аргументація та переконливість тверджень;
однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;
докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив,

тому характеризуються:
великою кількістю наукової термінології (відшарування сітківки,
гіпертонічний криз, дистиляція, ремісія, реорганізація, латентний,
транскрипція, турбуленція та ін.);
наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем ма-
тематичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок;
 оперуванням абстрактними переважно іншомовними, словами
(нейроінфекції, резекція, біоматеріали, ятрогенія, странгуляція, реабілітація,
ерготерапія );
переважним уживанням абстрактних іменників (проникнення,
дослідження, згоряння, лікування) та відносних прикметників (синусоїдний,
кульшовий, м’язовий, пахвинний, камфоровий, надкістковий);
дієслівні форми зазвичай безособові чи неозначені (досліджено,
констатовано, коригувати, вимірювати, лікувати, надавати, створювати);
використовуванням суто наукової фразеології, стійких термі-
нологічних словосполук;
залученням цитат і посилань на першоджерела;
як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та
емоційно-експресивної лексики;
чіткою композиційною структурою тексту (послідовний поділ на
розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням
цифрової або літерної нумерації);
характерною монологічністю текстів;
переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів
(кліше).

Структура і види наукового тексту

Поняття про текст

Текст (від лат. textum – зв’язок, поєднання, тканина) – писемний або
усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень,
об’єднаних смисловими і формально-граматичними зв’язками.
Український лінгвіст Іван Ковалик розглядає текст як писемний чи усний
потік, що являє собою послідовність звукових чи графічних елементів у
синтаксичних структурах (реченнях), які виражають комплекс пов’язаних між
собою суджень.
 Текст можна визначити й наступним чином: група речень, об’єднаних
між собою спільною темою та граматично.
Мета створення тексту – передати певну інформацію. Більшість текстів
складаються з певної кількості пов’язаних речень; іноді текст може складатися
з одного речення. Це прислів’я, приказки, коломийки, крилаті вирази.

Визначальні особливості тексту – тема, підтема (мікротема), головна

думка.
Тема тексту – це його зміст; те, про що у ньому йдеться. Вона
розкривається у мікротемах.
Мікротема (підтема) – частина загальної теми, що передається кількома
реченнями, об’єднаними в абзац. Абзаци входять у більші за обсягом
мовленнєві масиви, формуючи макроструктуру тексту і забезпечуючи його
цілісність за допомогою дистантно реалізованих смислових і формально-
мовних міжфразових зв’язків. Одиницями тексту в більш масштабному вимірі,
в перспективі всієї його глибини є розділи, підрозділи, глави.
Головна думка, або ідея тексту – це те, заради чого створюється текст,
чого він навчає або від чого застерігає. Як правило, у стислому вигляді головна
думка передається заголовком.

Речення у тексті не є незалежними. Між ними існує тісний смисловий

зв'язок, що проявляється у членуванні кожного речення на тему (дане) і рему
(нове). Тема (від грецьк. thēma – те, що покладено (в основу) – це вихідний
пункт речення як повідомлення, дане, відоме, назване у попередньому
контексті, те, стосовно чогось щось стверджується в даному реченні.
Рема (від грецьк. rhēma – слово, вислів, букв. – сказане) – головний зміст
речення як повідомлення, нове, тобто те, що повідомляється про тему і створює
закінчене вираження думки. Рема у спокійній монологічній мові звичайно
міститься наприкінці речення. Тема менш значуща ніж рема. Тема служить для
зв'язку речень у тексті, у ній повторюється якась частина попереднього
речення.
 Щоб визначити склад теми і реми, треба поставити запитання до даного
речення. Та частина інформації з речення, яка буде у складі запитання,
належить до теми, а частина інформації, яка безпосередньо відповідає на
питальне слово, належить до реми.

Основні ознаки тексту:

зв'язність – визначальна категорія тексту, основним показником якої є
розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази,
граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних
чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв'язності є:
лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники,
сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо), синтаксичні
(порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація,
питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації
спілкування;
цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту),
комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною
(єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями;
членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на
частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.
інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не
лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і
читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у
процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив
інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі
інформації;
завершеність – ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову
закритість.

Елементи і компоненти тексту поєднуються такими видами зв'язку:

контактний – пов'язані елементи знаходяться поряд;
 дискантний – здійснюється на відстані: об'єкт, що згадувався в
першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну
кількість речень іншого змісту;
ланцюговий або послідовний – певний елемент попереднього
речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого
розгортання думки;
паралельний – речення граматично рівноправні. Характерна ознака
цього зв'язку – єдність видо-часових форм присудків;
перспективний – вказує, про що мовитиметься далі;
ретроспективний – певний фрагмент тексту вимагає від адресата
пригадування змісту попередніх частин.
Крім змісту, частини тексту пов'язуються за допомоги лексичних
(повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислівники) і
граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні речення)засобів.
Виокремлюють два основні види тексту – монологічний і діалогічний.

Структура тексту:
 Вступ (зачин)
 Основна частина
 Висновки (кінцівка)

За способом організації тексти поділяють на:

 опис
 розповідь
 роздум.
У чистому вигляді розповідь, опис і роздум використовуються рідко.
Найчастіше описи включаються в розповідь або пов'язані з міркуванням;
розповідь може доповнюватися роздумом, а у складі діалогу можуть бути
розповіді чи роздуми.
Розповідь – це вислoвлювання, мeта якoгo – пoвiдoмити прo пoдiї чи дiї,
щo рoзгoртаються (абo рoзгoрталися) в часi i прoстoрi
 Опис – це вислoвлeння, y якoмy характeризyються прeдмeти, люди,
явища прирoди шляхoм пeрeлiчeння їх гoлoвних сyттєвих oзнак
Рoздyм – це вислoвлeння прo встанoвлeнi людинoю зв’язки мiж
прeдмeтами та явищами, прo причини й наслiдки oзнак, якoстeй, пoдiй.
Основна функція – доведення або пояснення чогось.

Тексти диференціюють за формами їх реалізації (усні й письмові). Значна

частина текстів належить до тієї групи, яка може матеріалізуватися як у
письмовому, так і в усному варіантах залежно від ситуації мовлення (тексти
публіцистичні, наукові, інформаційні тощо: лекція, інтерв’ю, доповідь, поезія,
оповідання).
Є певна кількість текстових різновидів, у процесі реалізації яких
віддається перевага одній формі:
письмовій (епістолярні тексти, твори художньої л-ри, офіційні
документи, в т. ч. резолюції, накази, протоколи, характеристики, акти, а також
телеграми);
усній (судові промови, співбесіди, наради, розповіді, фольклорні твори
тощо).

Науковий текст
Науковий текст – спосіб репрезентації наукової інформації, результат
наукового дослідження. Він служить для вираження наукового знання.
Існують усні й письмові жанри наукових текстів. Дискусія, диспут,
обговорення наукової проблеми у колі фахівців належать до усної форми
наукового тексту, доповідь, дисертація, стаття, монографія, курсова,
бакалаврська, дипломна та магістерська роботи – до письмової.
Найбільш повно наукове знання про предмет, його ознаки і властивості
виявляється в жанрі наукової монографії.
Близькими до наукової монографії є підручники для вищих навчальних
закладів. Їм властиві структурність, чіткість викладу, наявність визначень.
 У статтях найчастіше подають розгляд одного з аспектів, однієї з
сторін, пов’язаних з тим чи іншим науковим поняттям чи проблемою.
До складових компонентів наукового тексту належать:
1. макроструктура і загальна архітектоніка (композиція, типи і
розташування розділів, параграфів, абзаців, схем, малюнків, карт);
2. лексика (загальномовна, загальнонаукова, вузько термінологічна);
3. морфологічні і словотвірні засоби;
4. синтаксис;
5. семантика, що пронизує усі компоненти і частини тексту.

Особливості наукового тексту

науковий текст обов'язково відображає ту чи іншу проблему,
висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризуються доцільністю і
раціональністю усіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети
та завдань;
він має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів,
побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки;
широке використання понятійного, категоріального апарату науки;
текст не грунтується на образі, не активізує почуттєвий світ його
читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення;
його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб
довести, обґрунтувати, аргументувати істину.

Композиція наукового тексту

1. Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання,
гіпотези і методи дослідження.
2. Дослідна (основна) частина тексту описує дослідження і його
результати.
3. Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації для
проведення подальших наукових досліджень.
 Мистецтво наукового тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно
відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність.

Мовні засоби наукового тексту підпорядковані загальним вимогам до

подання наукової інформації. Вони повинні забезпечувати повне й точне
осмислення теми, послідовність і взаємозв’язок думок. Усі міркування автора
твору мають спрямовуватися на переконливе обґрунтування висновків і
результатів, яких було досягнуто під час дослідження. Чітка послідовність
мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційне сприймання
наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не мають бути
домінантними в ньому.
Серед лексичних засобів переважають загальновживані слова,
загальнонаукова лексика й термінологія; слова вживаються в основному у
прямих своїх значеннях, синоніми майже відсутні; з-посеред зображальних
засобів переважно представлене порівняння. Фразеологічні вирази найчастіше
визначають логічні зв’язки між частинами виловлювання: як показав аналіз, на
підставі отриманих даних, зі сказаного випливає, підсумовуючи сказане тощо.
Морфологічною ознакою наукового тексту є переважання іменників і
прикметників за рахунок дещо звуженого використання дієслівних форм.
Важливою рисою синтаксису наукового тексту є розгорнуті складні
конструкції; часто вживаються безособові та неозначено-особові, а також
номінативні речення.
За типом мовлення сучасні наукові тексти є монологічними; стиль
писемної наукової мови – безособовий монолог.

Загальні вимоги до наукового тексту

Текст має бути чітко структурованим, переділятися на розділи і
параграфи. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ був самостійним
науковим дослідженням з певної складової загальної проблеми, щоб кожну
складову було викладено в тексті, а текст був цілісним, а не фрагментарним.
 Крім членування тексту на розділи і параграфи, він має
деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і речення. Варто
пам'ятати, що надмірне дроблення тексту утруднює його сприйняття, тому
абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися до викладу однієї думки.
Текст має вирізнятися композиційністю.
Початок і кінець абзаців у науковому тексті – це найбільш
інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують,
обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними елементами.
Під час викладу матеріалу необхідно уникати понять, які не можна
тлумачити однозначно.
У тексті не має бути повторів, зокрема, це стосується висновків,
написання яких передбачає новий рівень систематизації й узагальнення.
Науковий текст позбавлений авторського "Я". Перевагу варто
надавати безособовим формам викладу.
Він має вирізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати
формулі "Думкам просторо, а словам тісно". Ця вимога передбачає запобігання
повторів, багатослів'я, зайвих слів, канцеляризмів тощо.

Основні види наукових текстів

Монографія (від грец. μόνος – один, єдиний і γράφω – пишу) – це
ґрунтовна наукова праця, яка поглиблено розробляє одну тему, обмежене коло
питань. Вона може мати вільну будову, але переважно виділяються такі
структурні складники монографії: вступ, основна частина, висновки.
Монографія представляє наукове знання найбільш повно і розгорнуто (не
стисло, компресовано, як довідники чи анотації). Для неї характерна точність у
поясненні фактів, насиченість різноманітною термінологією, складні речення
різних типів, прямий порядок слів. Монографії призначені для вчених,
спеціалістів різних наукових галузей.

Підручник – це науково-методична праця навчального характеру,

призначена для вивчення певної наукової дисципліни. Відповідає стандартній
програмі, затвердженій Міністерством освіти. Від монографії відрізняється
більш простим характером викладу, спрощеною системою доведень,
спрямуванням на доступність інформації, меншою докладністю у посиланнях
на джерела. Для підручників характерна чітка структура, доказовість пояснень,
багатство наукової інформації, велика кількість термінології й наукових
визначень, наявність малюнків, схем, графіків, формул тощо.

Стаття – це науковий твір невеликого розміру в газеті, журналі або

збірнику. У статті в основному викладаються думки, судження, спостереження
автора. Часто використовуються прийоми зіставлення матеріалу, на основі чого
робляться висновки. Для статті можуть бути характерні прийоми полеміки і
доказу. Обсяг статті – 5 – 12 сторінок, її структура типова для інших наукових
текстів: вступ, основна частина, висновки. У кінці статті наводиться список
використаної літератури.

Доповідь – це прилюдне (публічне) повідомлення на певну тему, що є

однією з найпоширеніших форм усного висловлювання. Складається зі вступу,
основної частини й висновків. У наукових доповідях висвітлюється інформація
про наукові спостереження, досліди та їх результати, про нові відкриття,
робляться узагальнення наукових даних. Доповіді заслуховуються в наукових
установах, на конференціях, симпозіумах тощо.

Тези (від грец. thesis – основна думка) – коротко сформульовані основні

положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що передають суть
висловленого. Від повного тексту тези відрізняються відсутністю деталей. Тези
формулюються у вигляді цитат із тексту або передають основні положення
статті чи розділу монографії своїми словами.

План – стисло сформульовані висловлювання, що відображають

послідовність викладення певного наукового, художнього чи публіцистичного
твору, статті, промови. Пункти плану логічно пов’язані між собою й найчастіше
передаються у вигляді простих речень. Якщо тези розкривають суть всієї
текстової інформації, то план представляє структуру даного тексту й основні
його теми. План може бути розгорнутий і стислий.

Конспект (від лат. conspectum – огляд) – це короткий письмовий виклад

змісту книги, статті, лекції тощо. Розрізняють конспекти прочитаного й
почутого.
Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних
положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач занотовує почуте, може
виражати своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. При
конспектуванні слід скорочувати частовживані слова й словосполучення.
Конспект прочитаного, за словами Г.Деборина, це тези в дещо
поширеному вигляді. Розрізняють такі прийоми конспектування прочитаного:
 вільні (думки автора передаються своїми словами);
 текстуальні (текст записується у вигляді цитат);
 змішані (вільний виклад поєднано з цитуванням).

Анотація (від лат. annotatio – звуження) – це короткий огляд змісту

книги, статті, часто з критичною оцінкою її. До анотації входять:
опис бібліографічних ознак книги (вказуються автор, назва, місто,
видавництво, рік, кількість сторінок);
стислий переказ змісту;
вказівка, кому ця книга адресована.
Розміщують анотацію на звороті титульної сторінки. Вона є елементом
довідкового апарату книги.

Реферат (від лат. referrre – доповідати, повідомляти) – наукова робота,

виконана на основі вивчення і критичного огляду ряду публікацій.
Реферат складається зі вступу, основної частини й висновків.
 Курсова робота – це один з обов’язкових видів самостійної наукової
роботи студента. Виконання курсової роботи включає кілька етапів:
обрання теми;
опрацювання літератури;
збір і обробка матеріалу (проведення експерименту);
написання роботи;
попередній захист;
захист курсової роботи.
Обсяг роботи – приблизно 25 – 30 сторінок.
Курсова робота переважно складається з трьох частин: вступу, основної
частини (розділів), висновків.
У вступі студент обґрунтовує актуальність обраної теми, визначає об’єкт
і предмет дослідження, формулює мету і завдання курсової роботи, методи
дослідження, а також її практичне значення.
У першому розділі висвітлюються теоретичні положення теми, у другому
(третьому) – на основі опрацьованого матеріалу – практичні досягнення
студента.
У висновках узагальнюються теоретичні й практичні досягнення роботи.
Після цього подається список використаної літератури.
Титульна сторінка курсової роботи оформлюється згідно з стандартними
вимогами.

Література
1. Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним
спрямуванням : [підручник, за програмою МОН]. – 4-те видання / С.В. Шевчук,
І.В. Клименко. – К. : Алерта, 2014. – 696 с.
2. Електронний підручник української мови. URL :
http://www.mova.info/pidruchn.aspx (дата звернення: 30.08.2019).
3. Українська мова (за професійним спрямуванням) : підручник /
С.М. Луцак, Н.П. Литвиненко, О.Д. Турган та ін. ; за ред. С.М. Луцак. К. : ВСВ
«Медицина», 2017. 360 с.