Тема №11

Задача № 6
Описова частина. Кожен із подружжя Сидоренків, як члени колективного
сільськогосподарського підприємства "Промінь" одержали сертифікати на право на
земельну частку (пай).
У травні 2005 року громадянка Сидоренко Олена Сергіївна відповідно до своєї заяви та
згідно з рішенням сільської ради одержала земельну ділянку для ведення особистого
селянського господарства та правовстановлюючий документ.
Згодом громадянка Сидоренко вирішила продати належну їй на праві приватної власності
земельну ділянку у зв'язку з чим звернулась до нотаріуса за посвідченням договору купівлі-
продажу. Нотаріус погодився засвідчити цей правочин, але за умови якщо не буде заперечень
з боку чоловіка.
Громадянка Сидоренко О.С. не погодилась з думкою нотаріуса, вважаючи, що земельна
ділянка для ведення особистого селянського господарства знаходиться в її особистій
приватній власності, а відтак згода чоловіка, який також має право на виділення своєї
земельної ділянки в натурі ( на місцевості) не потрібна.
Питання:
1)Визначити коло суспільних правовідносин.
2)Назвіть особливості правового режиму земель, які підлягають паюванню.
3)Чи грунтуються на чинному законодавстві позиції нотаріуса та громадянки
Сидоренко О.С.
4)Чи у всіх випадках продажу земель приватної власності громадян потрібна згода
другого з подружжя?
http://reyestr.court.gov.ua/Review/91037301
(Є практика по оренді коли суд сказав що згода не потрібна — можна спробувати знайти.
Мотивувальна частина.
Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та
інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права
власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють
органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією
Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права
власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не повинна
використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх
суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти
права власності рівні перед законом. Стаття 14 Конституції України передбачає, що земля
є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами,
юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з приписами
статті 19 Основного Закону правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно
до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані
діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Відповідно до статті 1 ЗКУ земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання
власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам
суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 2
ЗКУ земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і
розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи,
органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єктами земельних відносин
є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні
частки (паї). Відповідно до частини 1 статті 3 ЗКУ земельні відносини регулюються
Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-
правовими актами. Відповідно до статті 4 ЗКУ земельне законодавство включає цей
Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Завданням земельного
законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю
громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання
та охорони земель. Відповідно до пунктів В і Ґ частини 1 статті 5 ЗКУ земельне
законодавство базується на таких принципах: в) невтручання держави в здійснення
громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо
володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
ґ) забезпечення гарантій прав на землю.
Відповідно до пунктів А та Б частини 1 статті 12 ЗКУ до повноважень сільських,
селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить: а) розпорядження землями
комунальної власності, територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної
власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Частини 1
та 2 статті 18 ЗКУ передбачають, що до земель України належать усі землі в межах її
території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним
цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий
правовий режим. Пункт А частини 1 статті 19 ЗКУ вказує, що землі України за основним
цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського
призначення. Відповідно до положень частин 1,2 та 5 статті 22 ЗКУ землями
сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва
сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та
навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі
інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих
цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські
угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги). Набуття у власність
земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється з урахуванням
вимог статті 130 цього Кодексу. Відповідно до частин 1,2 та 5 статті 25 ЗКУ (1)при
приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ
та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та
організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони
здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з
визначенням кожному з них земельної частки (паю).(2) Рішення про приватизацію земель
державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій
приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх
повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій. (5)Особи,
зазначені у частині першій цієї статті, мають гарантоване право одержати свою
земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Частини 1,2 та 3 статті 78 ЗКУ
передбачають, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і
розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та
реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що
видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній
та державній власності. Відповідно до частини 1 статті 79 ЗКУ земельна ділянка - це
частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з
визначеними щодо неї правами. Відповідно до пункту А частини 1 статті 80 ЗКУ
суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі
приватної власності. Згідно з приписами пункту Ґ частини 1 статті 81 ЗКУ громадяни
України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: ґ) виділення в
натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до положень
пункту А частини 1 статті 90 ЗКУ власники земельних ділянок мають право: а)
продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу,
спадщину, довірчу власність. Частини 1 та 2 статті 121 ЗКУ передбачають, що (1)
громадяни України мають право на безоплатну передачу їм у власність земельних ділянок із
земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського
господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів
сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської
ради, де знаходиться фермерське господарство. б) для ведення особистого селянського
господарства - не більше 2,0 гектара; (2) Розмір земельних ділянок, що передаються
безоплатно громадянину у власність для ведення особистого селянського господарства,
може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).
Стаття 125 ЗКУ передбачає, що право власності на земельну ділянку, а також право
постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту
державної реєстрації цих прав. Відповідно до пункту В частини 1 статті 140 ЗКУ
підставами припинення права власності на земельну ділянку є: в) відчуження земельної
ділянки за рішенням власника.
Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЗКУ:
9. Громадяни - власники земельних часток (паїв) можуть виділяти земельні ділянки в натурі
(на місцевості) єдиним масивом.
16. Громадянам - власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі
(на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на
землю.
17. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються
правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення
земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.
Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам
земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм
державних актів на право власності на землю.
Положення ЗУ “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок
власникам земельних часток (паїв)” (далі - Закон) вказують наступне. Частина 1 статті 1
Закону передбачає, що право на земельну частку (пай) мають : колишні члени колективних
сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та
інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які
отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством
порядку. Частина 1 статті 2 Закону вказує, що основним документом, що посвідчує право
на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий
районною (міською) державною адміністрацією. Згідно з приписами статті 3 Закону
підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам
земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради. Особи,
власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати
належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської,
селищної, міської ради заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на
місцевості). Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як
правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому
можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом
сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища).
Відповідно до статті 4 Закону особам, які мають право на виділення їм у натурі (на
місцевості) двох чи більше земельних часток (паїв) із земель, що перебувають у користуванні
одного сільськогосподарського підприємства, земельні ділянки за їх бажанням виділяються
єдиним масивом. Громадянам (подружжю) та іншим особам, які подали до відповідної
сільської, селищної, міської ради спільну заяву чи клопотання, підписані кожним із
них, про виділення в натурі (на місцевості) належних їм земельних часток (паїв) єдиним
масивом, виділяється одна земельна ділянка у спільну власність. Стаття 5 Закону
передбачає, що сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення
земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядають заяви власників земельних
часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок; приймають
рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості); уточняють списки
осіб, які мають право на земельну частку (пай).
Відповідно до статті 60 СКУ майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині
та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не
мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми,
хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час
шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя. Згідно з частинами 1 та 2 статті 61 СКУ об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з
цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія,
стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Стаття 63 СКУ передбачає, що
дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання
майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними. Відповідно до статті 65 СКУ дружина, чоловік розпоряджаються
майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При
укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору
недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей
договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя
договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а
також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана
письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і
(або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із
подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно,
одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Відповідно до статті 657 ЦКУ договір
купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку
(квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в
податковій заставі. Оскільки вказана вище нормативна база з СКУ стосувалася саме спільної
сумісної власності подружжя, то в нас виникло питання щодо того, яке майно є особистою
приватною власністю дружини, чоловіка. Відповідно до частини 1 статті 57 СКУ
особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до
шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в
порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй,
йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації
відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5)
земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної
ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації
земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств,
установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в
межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Стосовно спільної власності подружжя на приватизовані земельні ділянки існує судова
практика. Зокрема, у Постанові ВС від 12.08.2020 у справі №626/4/17 мали місце наступні
обставини. Позивачка просила визнати недійсним договір оренди землі, який було
укладено її чоловіком щодо земельної ділянки, набутої за час шлюбу, оскільки не було
отримано її згоди як другого з подружжя на укладення такого договору. Розглядаючи
касаційну скаргу, Верховний Суд зробив висновок щодо правового режиму земельної
ділянки, отриманої внаслідок приватизації. З урахуванням змін до Сімейного кодексу
України «тільки в період з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно
земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель
державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною
сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року
така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або
дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного
фонду». Аналогічний висновок зроблений в Постановах Верховного Суду від 20 червня
2018 року в справі № 1311/832/12 (провадження № 61-6409св18), від 12 листопада 2018
року в справі № 753/6139/14-ц (провадження № 61-27342св18) і від 12 червня 2019 року в
справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18).
Отже, якщо земельна ділянка була приватизована в інший період, ніж з 08 лютого 2011
року до 12 червня 2012 року, вона є особистою власністю особи, яка її приватизувала
(незалежно від перебування у шлюбі).
У Рішенні Володарського районного суду Донецької області від 18.09.2018 у справі
№222/545/17 Суд вказав наступне. При безоплатній приватизації земельної ділянки на
підставі п.В ч.3 ст.116 Земельного кодексу України наявні усі три наведені вище ознаки:
1) відсутність зв’язку з сімейними відносинами, що полягає у гарантуванні кожному
громадянину України право на безоплатне одержання земельної ділянки в межах
встановлених норм безоплатної приватизації. Таке право мають кожен із членів
подружжя та можуть реалізувати його незалежно один від одного. Реалізація одним із
членів подружжя права на приватизацію в межах норм безоплатної приватизації не позбавляє
права іншого з членів подружжя скористатись своїм правом на безоплатну приватизацію.
Тобто, безоплатна приватизація здійснюється кожним з членів подружжя особисто,
незалежно один від одного й поза будь-яким зв’язком із сімейними відносинами; 2)
надання земельної ділянки в межах норм, встановлених Земельним кодексом України,
здійснюється безоплатно. При цьому виді приватизації не відбувається витрачання
спільного майна подружжя. Інший з членів подружжя жодним чином не бере участі в
набутті такого майна. Волевиявлення попереднього власника земельної ділянки
(держава, територіальна громада) на передачу земельної ділянки не у спільну сумісну
власність подружжя, а в особисту приватну власність одного з членів подружжя,
підтверджується рішенням про передачу земельної ділянки у власність конкретної
особи, державним актом про право власності на землю, в якому єдиним власником
земельної ділянки зазначений позивач, жодних співвласників згідно акту не має; 3)
безоплатна приватизація тісно пов’язана з конкретною особою, тобто держава гарантує
кожній особі право на безоплатну приватизацію, в межах встановлених норм, відслідковує,
хто з громадян вже скористався таким правом, що унеможливлює повторне використання
права на безоплатну приватизацію. Про те, що особою використано її право на безоплатну
приватизацію, робиться відмітка в паспорті, що прямо, однозначно і безумовно вказує на
тісний зв'язок права на безоплатну приватизацію з особою, якій це право надано. Якщо
особа скористалася своїм правом, на безоплатну передачу їй вказаної земельної ділянки в
межах норм, встановлених статтею 121 ЗК України, то по даному виду використання вона
не зможе більше набути земельну ділянку в порядку безоплатної передачі. Реалізувавши
своє законне право на приватизацію безоплатно переданої земельної ділянки, особа
отримує вказану земельну ділянку в приватну власність, що посвідчується Державним
актом на спірну земельну ділянку. Отже, пред’являючи позов про визнання права власності
на 1/2 частку спірної земельної ділянки позивачка порушує законне право приватної
власності відповідача, бо на таку ж частку зменшиться земельна ділянка відповідача,
отримана у власність в порядку безоплатної її приватизації. Однак відповідач, вже
використавши своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки, не зможе в
подальшому набути ту частину земельної ділянки, яку отримає позивачка в разі
задоволення її позовних вимог.
Частина 1 ст. 59 СК України встановлює, що той із подружжя, хто є власником майна,
визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї,
насамперед дітей. Необхідно відмітити, що майно, що належало одному з подружжя на
праві особистої приватної власності у порядку ст. 57 СК України, повністю та
автоматично не перетворюється в спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність
виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної
сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов,
передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному з подружжя на
праві особистої приватної власності. Зазначений висновок викладено в Постанові
Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 541/2734/16-ц (ЄДРСРУ № 81288301).
Земельна ділянка отримана в межах безоплатної приватизації не є спільною сумісною
власністю подружжя, а отже не підлягає поділу між ними при розлученні. Так в своєму
рішенні постановила колегія суддів цивільної палати Сумського апеляційного суду.
Про нюанси вітчизняного законодавства щодо поділу майна подружжя розповідає
суддя-спікер Сумського апеляційного суду Віктор Криворотенко.
- Норми статей 57, 60 Сімейного кодексу України встановлюють загальні принципи
нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, - зазначає
Віктор Іванович. – Так майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з
поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба
тощо) самостійного заробітку (доходу). Разом з тим, майно, набуте кожним з подружжя до
шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
За словами судді апеляційного суду, пунктом 5 частини 1 статті 57 СК України
встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка,
набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що
перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних
ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та
організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм
безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Крім того, в пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику
застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»
роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 Земельного кодексу України окрема
земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність
шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною
власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про
одержану громадянином частку із земельного фонду.
- Крім того, варто звернути увагу і на те, що належність майна до спільної сумісної
власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але
й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна, - наголошує Віктор
Криворотенко. - Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної
сумісної власності подружжя на майно, суд також повинен установити не тільки факт
набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні
сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Резолютивна частина.
1)Коло суспільних правовідносин: конституційні(як фундамент для всіх інших різновидів);
земельні — щодо набуття права приватної власності на земельну ділянку, а також щодо
правомочності розпоряджання нею; сімейні.
2)Особливості правового режиму земель, які підлягають паюванню, передбачені
положеннями ЗКУ та Закону, вказаними нами вище.
3)Зважаючи на вказані нами вище положення законодавства та судової практики, а також те,
що та земельна ділянка, яка знаходиться у приватній власності громадянки Сидоренко, не є
спільною сумісною власністю подружжя, а є саме особистою приватною власністю
(дружини), можна дійти того висновку, що позиція громадянки Сидоренко грунтується на
положеннях чинного законодавства, в той час як позиція нотаріуса — ні.
4)Згода другого з подружжя на продаж земель приватної власності потрібна лише в тому
разі, якщо такі землі є саме спільною сумісною власністю подружжя, проте аж ніяк не
особистою приватною власністю чоловіка чи дружини.

Задача №8
Описова частина. Голова фермерського господарства "Хлібороб" громадянин Федорченко
передав частину земельної ділянки, яка використовується фермерським господарством
на умовах оренди, громадянину Олексієнку в суборенду на строк 10 років. Громадянин
Олексієнко побудував на частині земельної ділянки кіоск і почав торгувати
охолоджувальними напоями. З вимогою щодо розірвання договору оренди, у зв'язку з
порушенням норм земельного законодавства, до громадянина Федорченка М. звернувся
представник сільської ради. Громадянин Федорченко пояснив, що, по-перше, договір
суборенди він уклав після того, як протягом двох місяців з моменту звернення до сільської
ради, не отримав письмового заперечення щодо можливості укладання договору
суборенди; по-друге, розміщення кіоску на частині земельної ділянки, наданої для ведення
фермерського господарства, не суперечить чинному земельному законодавству, оскільки
суборендар як землекористувач відповідно до п.г. ст. 95 ЗК України має право
споруджувати різні будівлі і споруди. Вважаючи зазначені доводи не аргументованими,
представник сільської ради звернувся з позовом в суд про дострокове розірвання договору
оренди земельної ділянки.
Питання:
1)Визначити коло суспільних правовідносин
2)Які права та обовязки мають орендарі земельних ділянок сільськогосподарського
призначення?
3)Яке рішення має прийняти суд?
Мотивувальна частина.
Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та
інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права
власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють
органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією
Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права
власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не повинна
використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх
суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти
права власності рівні перед законом. Стаття 14 Конституції України передбачає, що земля
є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами,
юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з приписами
статті 19 Основного Закону правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно
до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані
діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Відповідно до статті 1 ЗКУ земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання
власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам
суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 2
ЗКУ земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і
розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи,
органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єктами земельних відносин
є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні
частки (паї). Відповідно до частини 1 статті 3 ЗКУ земельні відносини регулюються
Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-
правовими актами. Відповідно до статті 4 ЗКУ земельне законодавство включає цей
Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Завданням земельного
законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю
громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання
та охорони земель. Відповідно до пунктів В і Ґ частини 1 статті 5 ЗКУ земельне
законодавство базується на таких принципах: в) невтручання держави в здійснення
громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо
володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; ґ)
забезпечення гарантій прав на землю.
Відповідно до пунктів А та В частини 1 статті 12 ЗКУ до повноважень сільських,
селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить: А) розпорядження землями
комунальної власності, територіальних громад; В) надання земельних ділянок у
користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Частини 1 та 2
статті 18 ЗКУ передбачають, що до земель України належать усі землі в межах її території,
в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим
призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий
режим. Відповідно до пункту А частини 1 статті 19 ЗКУ землі України за основним
цільовим призначенням поділяються на такі категорії: А) землі сільськогосподарського
призначення. Частина 1 статті 22 ЗКУ передбачає, що землями сільськогосподарського
призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції,
здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення
відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків
сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Відповідно до частин 1 та 3
статті 23 ЗКУ землі, придатні для потреб сільського господарства (крім самозалісених
земель), повинні надаватися насамперед для таких цілей: 1) ведення сільського
господарства; 2) ведення лісового господарства; 3) створення територій та об’єктів
природно-заповідного фонду. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-
комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та
електронних комунікаційних мереж, магістральних трубопроводів, а також для інших
потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються
переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
Частина 1 статті 79 ЗКУ передбачає, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з
установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Положення статті 93 ЗКУ передбачають наступне. (1)Право оренди земельної ділянки - це
засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою,
необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. (2)Земельні
ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам, іноземцям і
особам без громадянства, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним
державам. (6)Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця,
крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та
користування іншій особі (суборенда). (8)Орендодавцями земельних ділянок є їх
власники або уповноважені ними особи або особи, які використовують земельні ділянки
на праві емфітевзису. Пункти А та Ґ частини 1 статті 95 ЗКУ передбачають, що
землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а)
самостійно господарювати на землі; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші
будівлі і споруди. Пункт А частини 1 статті 96 ЗКУ вказує, що землекористувачі
зобов'язані: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій
рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком
випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки. Відповідно до
пункту Ґ частини 1 статті 141 ЗКУ підставами припинення права користування
земельною ділянкою є: ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.
Пункт А частини 1 статті 143 ЗКУ вказує, що примусове припинення прав на земельну
ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не
за цільовим призначенням.
Оскільки фабула задачі стосується оренди та суборенди земельної ділянки, то варто
звернутсия до профільного законодавства. Зокрема, положення статті 8 ЗУ “Про оренду
землі” передбачають, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися
орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором
оренди або за письмовою згодою орендодавця (крім випадків, визначених законом). Якщо
протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї
згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в
суборенду. Умови договору суборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами
договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому. Право суборенди земельної
ділянки підлягає державній реєстрації. Стаття 25 вказаного вище Закону передбачає, що
орендар земельної ділянки має право: за письмовою згодою орендодавця зводити в
установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші
будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження. Орендар земельної ділянки
зобов’язаний: виконувати встановлені щодо об’єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі,
передбаченому законом або договором оренди землі.
Частинами 2, 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»
передбачено, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи
іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда,
що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд,
визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і
встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Розміщення тимчасових
споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку,
встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва,
містобудування та архітектури.
Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності,
затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-
комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244. Згідно із пунктом
1.1 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької
діяльності цей Порядок визначає механізм розміщення тимчасових споруд для
провадження підприємницької діяльності. Пунктами 2.1, 2.2, 2.3, 2.6, 2.7, 2.31 розділу 2
Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності
підставою для розміщення тимчасових споруд (далі - ТС) є паспорт прив`язки ТС.
Замовник, який має намір встановити ТС, звертається до відповідного виконавчого органу
сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у
довільній формі про можливість розміщення ТС. До заяви додаються: графічні матеріали із
зазначенням бажаного місця розташування ТС, виконані замовником у довільній формі на
топографо-геодезичній основі М 1:500 кресленнями контурів ТС з прив`язкою до місцевості;
реквізити замовника (найменування, П. І. Б., адреса, контактна інформація). Для
оформлення паспорта прив`язки замовник звертається до органу з питань
містобудування та архітектури із додатковою заявою щодо оформлення паспорта
прив`язки ТС. Паспорт прив`язки ТС оформлюється органом з питань містобудування
та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви.
Розміщення ТС самовільно забороняється.

За змістом частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше
нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або
будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного
документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту,
або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Так, правовий аналіз наведеної
норми дає змогу виокремити такі ознаки самочинного будівництва: - об`єкт нерухомого
майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети
у встановленому порядку; - відсутність належного дозволу чи належно затвердженого
проекту для будівництва; - створення об`єкта з істотними порушеннями будівельних норм і
правил. Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати
об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом. Наведену правову позицію
Верховного Суду викладено у постановах від 03.03.2020 р. у справі №
915/1402/16 (ЄДРСРУ № 88050879), від 10.01.2019 у справі № 915/1376/17, від 24.07.2019 у
справі № 910/10932/17. Вище ми загалом дослідили питання будівництва тимчасових споруд
на земельній ділянці загалом. Тепер ми вважаємо за необхідне зробити перехід до визначення
того, що може бути збудовано саме на земельній ділянці сільськогосподарського
призначення.

Відповідно до ст. 5, 16 Закону «Про фермерське господарство», громадяни, що створили

фермерське господарство, мають право облаштувати житло в тій частині наданої для
ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний
доступ до всіх виробничих об'єктів господарства. Якщо житло членів фермерського
господарства знаходиться за межами населених пунктів, то вони мають право на створення
відокремленої фермерської садиби, якій надається поштова адреса. Відокремленою
фермерською садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим
будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними
комунікаціями, багаторічними насадженнями, яка знаходиться за межами населеного
пункту. Для облаштування відокремленої садиби фермерському господарству надається за
рахунок бюджету допомога на будівництво під'їзних шляхів до фермерського господарства,
електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем. Фермерське
господарство має право споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди
на належних йому, його членам на праві власності земельних ділянках відповідно до
затверджених документації із землеустрою та містобудівної документації у
встановленому законом порядку. Будівництво на орендованій земельній ділянці
житлових будинків, господарських будівель та споруд фермерське господарство
- орендар погоджує з орендодавцем. Відповідно до ст. 6 Закону «Про особисте селянське
господарство» до майна, яке використовується для ведення особистого селянського
господарства, належать земельні ділянки, жилі будинки, господарські будівлі та споруди.

Щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення за іншими видами

використання, законодавство не містить прямих дозволів чи заборон щодо зведення на
них споруд. В той же час, відповідно до висновків Державного агентства земельних
ресурсів України, викладених у його листі №14-17-11/1385 від 22.02.2008, у випадку
провадження на земельній ділянці діяльності, що відповідає її цільовому призначенню,
на такій ділянці можна будувати споруди, призначені для здійснення такої діяльності за
умови додержання вимог законодавства та стандартів будівництва, а також за умови
згоди на це орендодавця, передбаченої у договорі оренди землі. Відповідно
до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 (код 1271), до будівель
сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства належать:
будівлі для використання в сільськогосподарській діяльності, наприклад, корівники,
стайні, свинарники, кошари, кінні заводи, собачі розплідники, птахофабрики,
зерносховища, склади та надвірні будівлі, підвали, винокурні, винні ємності, теплиці,
сільськогосподарські силоси та т. ін. Підсумовуючи все, сказане нами вище, та беручи до
уваги положення статті 25 ЗУ “Про оренду землі”, варто зауважити,що таким чином, за
письмовою згодою орендодавця, орендар може зводити на орендованій земельній
ділянці сільськогосподарського призначення споруди та будівлі сільськогосподарського
призначення, для здійснення сільськогосподарської діяльності відповідно до виду
використання такої земельної ділянки, крім випадків, коли це прямо заборонено
законом (наприклад, на земельних ділянках для городництва). Виключно у
встановлених законом випадках на земельних ділянках сільськогосподарського
призначення можуть споруджуватися будівлі несільськогосподарського призначення
(наприклад, жилі будинки на земельних ділянках для особистого селянського або
фермерського господарства).

Резолютивна частина: 1)Коло суспільних відносин — земельні, що пов'язані з орендою та

суборендою земельної ділянки; що пов'язані з користуванням земельною ділянкою
сільськогосподарського призначення. 2)Права та обов'язки орендарів земельних ділянок
сільськогосподарського призначення передбачені в статтях 95 та 96 ЗКУ та в статтях 24,25
ЗУ “Про оренду землі”. 3)Суд має прийняти рішення на користь сільської ради з огляду
на наступні аргументи: 1)В статті 25 ЗУ “Про оренду землі” вказано, що орендар на
орендованій земельній ділянці має право за письмовою згодою орендодавця зводити в
установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і
споруди та закладати багаторічні насадження. Проте у фабулі нічого не вказано про
наявність такої згоди, відповідно можна презюмувати, що такого дозволу не існує.
Проте, навіть якби даний дозвіл і був наявний, має місце наш наступний аргумент щодо
вирішення справи саме на користь сільської ради. 2)На землях сільськогосподарського
призначення може здійснюватися будівництво споруд лише у передбачених законом
випадках, функціонування таких споруд повинно бути спрямоване на провадження
сільськогосподарської діяльності та збільшення її ефективності. Тому виникає питання
щодо того, як кіоск, який торгує холодними напоями, може сприяти провадженню
сільськогосподарської діяльності на земельній ділянці. Тому функціональна
невідповідність кіоску буде нашим 2 аргументом на користь сільської ради. Та навіть
якби в законодавстві було прописано, що на землях сільськогосподарського призначення
можна ставити кіоски, то тут виходить на сцену наш 3)третій аргумент — а саме те, що для
зведення кіоску як тимчасової споруди потрібен також паспорт прив'язки, якого громадянин
Олексієнко просто не має. Тобто в будь-якому випадку аргументи Федорченка/Олексієнка про
те, що оскільки він є суборендарем земельної ділянки, тому, на його погляд, він як
землекористувач, має право споруджувати різні будівлі і споруди на оредованій земельній
ділянці, не відповідають положенням чинного законодавства. Єдине з тверджень
Федорченка/Олексієнка, з яким можна погодитися, це те, що він законно уклав договір
суборенди після того, як протягом двох місяців з моменту звернення до сільської ради, не
отримав письмового заперечення щодо можливості укладання договору суборенди.
Виконав: Педора Олександр Олександрович, 13.1 група, 4 курс ННІП КНУ імені Тараса
Шевченка.
Тема №7
Задача №6.
Описова частина. Державний інспектор з контролю за використанням та охороною
земель Г. при проведенні перевірки дотримання норм чинного земельного законодавства
юридичними і фізичними особами встановив, що громадянин Ф., набувши право
власності на нежитлове приміщення на підставі договору купівлі-продажу,
використовував земельну ділянку без оформлення правовстановлюючих документів
(договору оренди чи державного акту на право власності на земельну ділянку). Виявлене
правопорушення було зафіксоване, в результаті чого складено акт і винесено припис.
Зазначені документи було розглянуто начальником районного відділу органу по земельних
ресурсах та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення за
самовільне заняття земельної ділянки, оскільки громадянином Ф. було порушено вимоги
ст.125 Земельного кодексу України, ст.53-1 Кодексу України про адміністративні
правопорушення та Закон України "Про державний контроль за використанням та
охороною земель".
Громадянин Ф. звернувся до суду з позовом до районного відділу органу по земельних
ресурсах стосовно скасування постанови начальника районного відділу органу по земельних
ресурсах про накладення адміністративного стягнення як незаконного.
Питання:
1)Визначити коло правовідносин.
2)Дайте правову оцінку ситуації.

Мотивувальна частина. Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра,

атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території
України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної
зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу
права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в
межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися
природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує
захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість
економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Стаття 14 Конституції України
передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою
охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і
реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до
закону. Згідно з приписами статті 19 Основного Закону правовий порядок в Україні
ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що
не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень
та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 1 ЗКУ
земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною
держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може
завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну
ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 2 ЗКУ земельні відносини - це
суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами
земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та
органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України,
земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Відповідно до
частини 1 статті 3 ЗКУ земельні відносини регулюються Конституцією України, цим
Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно
до статті 4 ЗКУ земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти
у галузі земельних відносин. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних
відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних
громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Відповідно до пунктів В
і Ґ частини 1 статті 5 ЗКУ земельне законодавство базується на таких принципах: в)
невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та
територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження
землею, крім випадків, передбачених законом; ґ) забезпечення гарантій прав на землю.

Відповідно до частини 1 статті 18 ЗКУ до земель України належать усі землі в межах її
території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним
цільовим призначенням поділяються на категорії. Частина 1 статті 79 ЗКУ передбачає, що
земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем
розташування, з визначеними щодо неї правами. Згідно з приписами частини 1 статті 120
ЗКУ у разі набуття права власності на об’єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім
багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об’єкт незавершеного будівництва,
розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право
власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача
(попереднього власника) такого об’єкта до набувача такого об’єкта без зміни її
цільового призначення. Стаття 125 ЗКУ передбачає, що право власності на земельну
ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки
виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Стаття 162 ЗКУ передбачає, що
охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів,
спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню
земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого
антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення
продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму
використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-
культурного призначення. Відповідно до приписів статті 187 ЗКУ контроль за
використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами
державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами,
організаціями і громадянами земельного законодавства України. Згідно з приписами статті
188 ЗКУ державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
земельних відносин, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель -
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення
державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища,
раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Порядок здійснення
державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом. Пункт
Б частини 1 статті 211 ЗКУ передбачає, що громадяни та юридичні особи несуть цивільну,
адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі
порушення: б) самовільне зайняття земельних ділянок. Стаття 212 ЗКУ стосується
повернення самовільно зайнятих земельних ділянок і передбачає, що самовільно зайняті
земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без
відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення
земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків,
будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно
зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться
за рішенням суду. Відповідно до положень статті 1 ЗУ “Про державний контроль за
використанням та охороною земель” самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які
дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності
відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування
про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності
вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до
закону є правомірними.

У Постанові КАС ВС від 20.02.2020 у справі №1940/1655/18 Суд зазначив, що з аналізу

статті 1 ЗУ “Про державний контроль за використанням та охороною земель”
вбачається, що будь-які дії, направлені на фактичне використання земельної ділянки без
оформлення права власності на земельну ділянку або права постійного користування
чи права оренди земельної ділянки в порядку, визначеному ЗУ “Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, є самовільним зайняттям
земельної ділянки.

У Постанові КЦС ВС від 19.05.2020 у справі №127/10011/18 суд досліджував питання щодо
визнання права власності на земельну ділянку під об'єктом нерухомості, якщо продавець на
момент укладення договору купівлі-продажу не мав права власності на цю земельну
ділянку. Суд вказав, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з
нормою статті 125 ЗК України необхідно виходити з того, що у випадку переходу права
власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на
земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права
власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли
право на земельну ділянку не зареєстровано одночасно з правом на нерухомість, проте
земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Аналогічна правова позиція
висловлена у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року в справі № 6-
2цс15, 13 квітня 2016 року в справі № 6-253цс16 та 12 жовтня 2016 року в справі № 6-
2225цс16.

Згідно із статтею 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або
споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без
зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором
про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не
визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки,
яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної
ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або
споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до
набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій
вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Отже,
вказана стаття закріплює принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною
ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За приписом цієї частини визначення
правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності
на відповідні житловий будинок, будівлю чи споруду. Переважному застосуванню підлягає
не частина перша статті 120 ЗК України, а частина перша статті 377 ЦК України, яка
передбачає, що в таких випадках до набувача переходить право власності на земельну
ділянку або право користування, оскільки спеціальна норма загального закону регулює ті ж
самі відносини, що і стаття 120 ЗК України. Аналогічний правовий висновок викладений у
постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного
цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 635/7556/16-ц (провадження № 61-
19823св18) та підтримані Верховним судом у постановах від 01 квітня 2020 року у
справі № 662/116/15-ц (провадження № 61-18332св19), від 04 березня 2020 року у
справі № 361/7041/16-ц (провадження № 61-3242св19) та ін.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 120 ЗК України у разі набуття права
власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності,
користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування
земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право
власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що
перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або
її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Зазначена норма
закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на
якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної
ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та
передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного
законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття
права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного
законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності
на нерухомість. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з
нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права
власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на
земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права
власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли
право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак
земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом,
закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності
на будівлю чи споруду стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на
яких вона належала попередньому власнику. Перехід майнових прав до іншої особи
зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо
розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна
для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості,
розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник
нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на
користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для
попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної
ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній
(Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №
910/18560/16). В даній справі спірна земельна ділянка має кадастровий номер, визначену
площу, однак будь-яке право на неї (власності, користування тощо) не зареєстровано.
Враховуючи викладене, Верховний суд зробив висновок, що з набуттям власниками права
власності на комплекс будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці,
до них, як до нових власників цього нерухомого майна, в силу положень статей 120 ЗК
України та 377 ЦК України, не перейшло право власності на спірну земельну ділянку
так як продавець на момент укладення договору купівлі - продажу не мав права
власності на цю земельну ділянку. Між тим, згідно з принципом єдності правового
статусу земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого
розкривається, зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України ) особа, яка
законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права
на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (пункт 61
постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі №
713/1817/16-ц).

У своїй Постанові у справі № 905/1680/20 від 09.11.2021 Велика Палата Верховного

Суду продублювала свої попередні висновки, що не вважається правопорушенням
відсутність у власника будинку зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка
має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно. До моменту оформлення
власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки відносини з фактичного
користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її
власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний
користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї
ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов'язаний повернути
ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК
України (див. постанови від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.11.2018 у
справі № 922/3412/17).

У Постанові ВСУ від 14.11.2011 12-22/382-07-8932 Суд вказав, що на земельну ділянку, що

перевищує визначені статтею 120 ЗК України та статтею 377 ЦК України розміри, право
власності виникає на загальних підставах та у порядку, визначених чинним законодавством.
Таким чином, виникнення права власності на об'єкти нерухомості не є безумовною
підставою для автоматичного укладення угоди щодо земельної ділянки. Обов’язковою
умовою передачі у власність земельних ділянок, що перебувають у державній або
комунальній власності, є наявність позитивного рішення сесії відповідної ради про передачу
земельної ділянки у власність. У Постанові КГС ВС від 29.01.2019 у справі №922/595/18
Суд вказав, що перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок,
будівлю або споруду, регламентується ЗК України. Так, якщо жилий будинок, будівля або
споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття
права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною
ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у
попереднього землекористувача (частина 2 статті 120 ЗК України). Набуття іншою
особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на
земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у
попереднього землекористувача (пункт "е" частини 1 статті 141 ЗК України). Отже, за
змістом вказаних положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не
є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та
яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки
виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Проте з огляду на приписи частини 2 статті 120 ЗК України не вважається
правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого
права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це
нерухоме майно.

Резолютивна частина. 1)Коло правовідносин: земельні щодо володіння або користування

земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухомість; адміністративні, щодо оскарження
рішень суб'єктів владних повноважень. 2)Зважаючи на вказані нами вище положення
нормативної теорії та судової практики, постає той логічний висновок, що суд має ухвалити
рішення на користь громадянина Ф, оскільки відсутність у власника будинку (споруди,
приміщення) зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на
якій розташоване це нерухоме майно, не вважається праовопорушенням. Тобто точка зору
представників влади не грунтується на положеннях чинного законодавства, а відтак не є
об'єктивною та істинною.

Задача №8.
Описова частина. До ТОВ "ХХХ" надійшло повідомлення Державної екологічної
інспекції про проведення контрольної перевірки дотримання вимог земельного
законодавства через 10 днів.
Директор підприємства у триденний термін після отримання повідомлення звернувся
до Державної екологічної інспекції із зазначенням, що проведення такої перевірки у
встановлені строки є порушенням Закону України "Про Основні засади державного
нагляду (контролю) в сфері господарської діяльності", оскільки, два тижні тому, на
даному підприємстві вже відбулася контрольна перевірка щодо дотримання вимог
земельного законодавства, яку здійснювали органи Держгеокадастру. Правопорушень не
виявлено.
Юридичній службі Державної екологічної інспекції було доручено підготувати відповідь.
Питання:
1)Визначити коло правовідносин.
2)Розглянути правові засади здійснення державного контролю в сфері використання та
охорони земель.
3)Як співвідносяться повноваження органів державного контролю в сфері
використання та охорони земель?
4)Дайте правову оцінку та підготуйте відповідь державної екологічної інспекції.
Мотивувальна частина. Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в
Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити
те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 162
ЗКУ передбачає, що охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та
інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання
необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського
призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення
родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення,
забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 163 ЗКУ
завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів,
екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Згідно з приписами статті 187 ЗКУ
контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання
органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України. Стаття 188
ЗКУ передбачає, що державний контроль за використанням та охороною земель
здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у
сфері земельних відносин, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель -
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення
державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного
середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель
встановлюється законом.

Постанова КМУ від 19.04.2017 №275 “Про затвердження Положення про Державну
екологічну інспекцію України” вказує наступне.
1. Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція) є центральним органом
виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує
державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і
охорони природних ресурсів.
3. Основними завданнями Держекоінспекції є:
1) реалізація державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері
охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і
охорони природних ресурсів;
 2) здійснення у межах повноважень, передбачених законом, державного нагляду
(контролю) за додержанням вимог законодавства, зокрема, щодо:
охорони земель, надр;
4. Держекоінспекція відповідно до покладених на неї завдань:
2) здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням центральними органами
виконавчої влади та їх територіальними органами, місцевими органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування в частині здійснення делегованих їм повноважень
органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від
форми власності і господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без
громадянства, а також юридичними особами - нерезидентами вимог законодавства:
б) про охорону земель, надр, зокрема щодо...
Відповідно до положень статті 14-2 ЗКУ до компетенції центрального органу виконавчої
влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у
сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання,
відтворення і охорони природних ресурсів, у галузі земельних відносин, належить
здійснення державного контролю за додержанням органами виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм
власності, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також
юридичними особами, створеними та зареєстрованими відповідно до законодавства
іноземної держави, вимог законодавства про використання та охорону земель щодо...

Постанова КМУ від 14.01.2015 №15 “Про Державну службу з питань геодезії,
картографії та кадастру” вказує наступне.
1. Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
(Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого
спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної
політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері національної
інфраструктури геопросторових даних, земельних відносин, землеустрою, у сфері
Державного земельного кадастру.
3. Основними завданнями Держгеокадастру є: 1) реалізація державної політики у
сфері національної інфраструктури геопросторових даних, топографо-геодезичної і
картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного
земельного кадастру, державного контролю за використанням та охороною земель усіх
категорій і форм власності, родючості ґрунтів; 2) надання адміністративних послуг згідно із
законом у відповідній сфері; 3) внесення на розгляд Міністра аграрної політики та
продовольства пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері
національної інфраструктури геопросторових даних, топографо-геодезичної і картографічної
діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру,
державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності,
родючості ґрунтів. Відповідно до статті 15-1 ЗКУ до повноважень центрального органу
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить:
а) внесення в установленому порядку пропозицій щодо розпорядження землями державної та
комунальної власності, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і
селища, регулювання земельних відносин; б) участь у розробленні та виконанні державних,
галузевих, регіональних та місцевих програм з питань регулювання земельних відносин,
раціонального використання земель, їх відтворення та охорони, встановлення меж області,
району, міста, району в місті, села і селища, у проведенні моніторингу земель,
територіальному плануванні; в) організація проведення робіт, пов'язаних із реалізацією
земельної реформи; г) проведення відповідно до законодавства моніторингу земель та
охорони земель; ґ) ведення та адміністрування Державного земельного кадастру; д) участь у
державному регулюванні планування територій; е) організація та здійснення державного
контролю за використанням та охороною земель у порядку, встановленому законом; є)
здійснення заходів щодо вдосконалення порядку ведення обліку і підготовки звітності з
регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, формування екомережі; є-
1) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; є-
2) участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері національної
інфраструктури геопросторових даних.

Як бачимо з вказаних нами вище положень законодавства, Держекоінспекція та

Держгеокадастр мають різні повноваження, відповідно можна прийти до того проміжного
висновку, який ми в подальшому використаємо в процесі розв'язку задачі, що функціонал цих
двох органів влади не є тотожним, відповідно перевірки, які проводять дані організації,
стосуються кардинально різних аспектів земельних відносин. Закон України “Про
державний контроль за використанням та охороною земель” містить наступні
положення. Стаття 5 Закону вказує, що державний контроль за використанням та
охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Державний контроль за дотриманням вимог законодавства України про охорону земель
здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної
політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього
природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони
природних ресурсів. В аспекті сказаного вище, ми вважаємо цілком доцільним та
необхідним звернутися також до положень ЗУ “Про основні засади державного нагляду
(контролю) у сфері здійснення господарської діяльності”. Стаття 1 Закону передбачає,
що державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів
виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів
виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів
місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах
повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог
законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема
належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення,
навколишнього природного середовища; заходи державного нагляду (контролю) -
планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів,
обстежень та в інших формах, визначених законом. Відповідно до статті 2 Закону дія цього
Закону поширюється на відносини, пов’язані із здійсненням державного контролю за
використанням та охороною земель. Відповідно до статті 3 Закону державний нагляд
(контроль) здійснюється за принципами: неприпустимості дублювання повноважень
органів державного нагляду (контролю) та неприпустимості здійснення заходів
державного нагляду (контролю) різними органами державного нагляду (контролю) з
одного й того самого питання; Відповідно до частини 2 статті 4 Закону у разі якщо
суб’єкт господарювання на відповідний плановий період включений до планів
здійснення заходів державного нагляду (контролю) одночасно кількох органів
державного нагляду (контролю), відповідні планові заходи здійснюються органами
державного нагляду (контролю) комплексно - одночасно всіма органами державного
нагляду (контролю), до планів здійснення заходів державного нагляду (контролю) яких
включено суб’єкта господарювання. Відповідно до статті 5 Закону планові заходи
здійснюються відповідно до річних планів, що затверджуються органом державного нагляду
(контролю) не пізніше 1 грудня року, що передує плановому. Внесення змін до річних планів
здійснення заходів державного нагляду (контролю) не допускається, крім випадків зміни
найменування суб’єкта господарювання та виправлення технічних помилок. Протягом
планового періоду здійснення більш як одного планового заходу державного нагляду
(контролю) щодо одного суб’єкта господарювання одним і тим самим органом
державного нагляду (контролю) не допускається. Внесення одного й того самого
суб’єкта господарювання до планів здійснення заходів державного нагляду (контролю)
різних органів державного нагляду (контролю) є підставою для проведення щодо такого
суб’єкта господарювання комплексного планового заходу державного нагляду
(контролю). Органи державного нагляду (контролю) здійснюють планові заходи з
державного нагляду (контролю) за умови письмового повідомлення суб'єкта
господарювання про проведення планового заходу не пізніш як за десять днів до дня
здійснення цього заходу.

Резолютивна частина. 1)Коло правовідносин: земельні; адміністративні. 2)Правові засади

здійснення державного контролю у сфері використання і охорони земель передбачені в тих
нормативно-правових актах, що були використані нами в мотивувальній частині.
3)Повноваження органів державного контролю у сфері використання та охорони земель
співвідносяться як дві взаємовиключні частини одного цілого, хоча часом мають місце
випадки певного повтору повноважень даних органів, що в свою чергу спричиняє проблеми
на рівні судової практики. 4)Зважаючи на все, сказане нами вище, постає той закономірний
умовивід, що точка зору директора ТОВ не відповідає положенням законодавства, тому суд
має ухвалити рішення на користь Держекоінспекції.

Постанова КГС ВС від 29.08.2023

ВСТАНОВИВ:

1.Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "А-Фактор Плюс" (далі - ТОВ "Фірма
"А-Фактор Плюс") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом
до виконавчого комітету Новомосковської міської ради (далі - виконавчий комітет),
Товариства з обмеженою відповідальністю "НЬЮ БІЛД ІСТЕЙТ" (далі - ТОВ "НЬЮ БІЛД
ІСТЕЙТ"), Новомосковської міської ради, в якому (з урахуванням заяви ТОВ "Фірма "А-
Фактор Плюс" про зміну предмета позову) просило:

- визнати протиправним та протизаконним акт про дискваліфікацію учасника аукціону

земельних торгів № LRE001-UА-20220627-56500 з продажу права оренди земельної ділянки
площею 0,0248 га, кадастровий номер 1211900000:03:007:0314, яка розташована за адресою:
Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Гетьманська, в районі буд. № 41,
складений виконавчим комітетом стосовно ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс";

- визнати недійсними результати земельних торгів № LRE001-UА-20220627-56500 (у формі

аукціону), проведених 01.08.2022 організатором земельних торгів - виконавчим комітетом, з
продажу права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1211900000:03:007:0314,
яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Гетьманська,
в районі буд. № 41, з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель
торгівлі, категорія земель: землі житлової та громадської забудови (далі - земельна ділянка),
оформлені протоколом про результати земельних торгів №-UА-20220627-56500 від
04.08.2022;
- визнати недійсним договір оренди від 12.08.2022 земельної ділянки, укладений між
Новомосковською міською радою та ТОВ "НЬЮ БІЛД ІСТЕЙТ", посвідчений приватним
нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Петренко К. В., зареєстрований в
реєстрі за № 525 (далі - договір оренди земельної ділянки від 12.08.2022);

- скасувати державну реєстрацію іншого речового права - права оренди земельної ділянки,
реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2587456912100, номер запису про інше
речове право № 47585450 від 12.08.2022, за ТОВ "НЬЮ БІЛД ІСТЕЙТ", проведену на
підставі рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу
Петренко К. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 64482548 від
12.08.2022.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс" брало учать у
земельних торгах № LRE001-UА-20220627-56500 з продажу права оренди земельної ділянки.
За результатами проведених земельних торгів ТОВ "Фірма"А-Фактор Плюс" стало
переможцем, але згідно з актом про дискваліфікацію учасника аукціону виконавчий комітет
вирішив дискваліфікувати ТОВ "Фірма"А-Фактор Плюс" як таке, що не відповідає вимогам,
встановленим Земельним кодексом України. ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс" зазначало, що акт
про дискваліфікацію учасника аукціону є протиправним та незаконним, тому позивач не
погоджується з результатами земельних торгів № LRE001-UА-20220627-56500, оформленими
протоколом від 04.08.2022, та вважає неправомірними укладення договору оренди від
12.08.2022 земельної ділянки між Новомосковською міською радою та ТОВ "НЬЮ БІЛД
ІСТЕЙТ" та державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за ТОВ "НЬЮ БІЛД
ІСТЕЙТ".

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 16.01.2023, залишеним без
змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16.05.2023 у справі №
904/2391/22, відмовлено у повному обсязі в задоволенні позову ТОВ "Фірма "А-Фактор
Плюс".

2.2. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що
позивачем оскаржуються саме дії відповідача-1 із дискваліфікації переможця земельних
торгів ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс"; підставами дискваліфікації ТОВ "Фірма "А-Фактор
Плюс" стало те, що в його документах електронний підпис має тип носія особистого ключа
"незахищений"; відсутні матеріали містобудівного розрахунку, розглянуті на засіданні
архітектурно-містобудівної ради; назви деяких файлів зазначені не державною мовою.

Суд першої інстанції встановив, що використаний позивачем на заяві про участь у земельних
торгах та поданих ним документах електронний підпис має тип носія особистого ключа
"незахищений", тобто кваліфікований сертифікат відкритого ключа не містить обов`язкових
відомостей, установлених Законом України "Про електронні довірчі послуги". Тому суд
першої інстанції зазначив, що наведене свідчить про невиконання позивачем приписів статті
137 Земельного кодексу України та пункту 29 Вимог щодо підготовки до проведення та
проведення земельних торгів для продажу земельних ділянок та набуття прав користування
ними (оренди, суперфіцію, емфітевзису), затверджених постановою Кабінету Міністрів
України від 22.09.2021 № 1013, стосовно подання заяви про участь у земельних торгах та
інших документів, обов`язковість яких визначена частиною 7 статті 137 Земельного кодексу
України, із накладенням електронного підпису, що базується на кваліфікованому сертифікаті
електронного підпису.
Суд першої інстанції також установив, що однією з вимог до учасників торгів їх
організатором визначено у пункті 6.4 рішення Новомосковської міської ради від 28.01.2022 №
627 "Про проведення земельних торгів у формі електронного аукціону з продажу права
оренди земельної ділянки по вул. Гетьманській в районі буд. № 41" обов`язок надати
матеріали містобудівного розрахунку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Водночас суд першої інстанції констатував, що в документах, наданих ТОВ "Фірма "А-
Фактор Плюс", матеріали містобудівного розрахунку, розглянуті на засіданні архітектурно-
містобудівної ради, відсутні. Тому суд дійшов висновку, що позивачем не виконано умови
організатора земельних торгів № LRE001-UА-20220627-56500.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що назви частини поданих документів для участі у
земельних торгах (у вигляді файлів), які становлять інформацію для загального
ознайомлення, викладені не державною мовою, що не відповідає положенням Закону України
"Про забезпечення функціонування української мови як державної".

За наведених обставин суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для
відмови організатора від підписання протоколу про результати земельних торгів з позивачем
як переможцем торгів, оскільки недотримання позивачем приписів статті 137 Земельного
кодексу України та пункту 29 Вимог щодо підготовки до проведення та проведення
земельних торгів для продажу земельних ділянок та набуття прав користування ними
(оренди, суперфіцію, емфітевзису), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від
22.09.2021 № 1013, стосовно підписання заяви про участь у земельних торгах та засвідчення
інших документів, обов`язковість подання яких визначена частиною 7 статті 137 Земельного
кодексу України, не може свідчити про подання таких документів у передбаченому законом
порядку. Суд першої інстанції зауважив, що оскільки позивачем не доведено обставин
невідповідності вимогам чинного законодавства оскаржуваного ним акта про
дискваліфікацію ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс" як учасника аукціону № LRE001-UА-
20220627-56500 та укладеного між відповідачем-2 і відповідачем-3 договору оренди
земельної ділянки від 12.08.2022, тому підстави для задоволення зазначених позовних вимог
поряд із похідною вимогою про скасування державної реєстрації права оренди земельної
ділянки за ТОВ "НЬЮ БІЛД ІСТЕЙТ" - відсутні.

2.3. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що
доводи ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс", наведені в апеляційній скарзі, не підтвердилися, не
спростовують мотивів господарського суду першої інстанції, викладених в рішенні суду, тому
не можуть бути враховані судом апеляційної інстанції.

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в
якій просить рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 16.01.2023 та
постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16.05.2023 у справі №
904/2391/22 скасувати, прийняти нове судове рішення у справі № 904/2391/22, яким позовні
вимоги ТОВ "Фірма "A-Фактор Плюс" задовольнити.

3.2. ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс", звертаючись із касаційною скаргою, посилається на

підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини 2 статті 287
Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає, що відсутній висновок
Верховного Суду щодо застосування норми матеріального права, а саме частини 19 статті 137
Земельного кодексу України та частини 4 статті 137 Земельного кодексу України у подібних
правовідносинах стосовно документів, які мають бути надані учасником земельних торгів
для участі в аукціоні з продажу права оренди.

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що 28.01.2022 Новомосковська

міська рада прийняла рішення № 627 "Про проведення земельних торгів у формі
електронного аукціону з продажу права оренди земельної ділянки по вул. Гетьманській в
районі буд. № 41", яким вирішила, зокрема:
4.9. Під час трьох раундів торгів цінова пропозиція позивача склала 48 100,00 грн, ТОВ
"НЬЮ БІЛД ІСТЕЙТ" - 48 000,00 грн, ОСОБА_1 - 25 300,00 грн, ТОВ "Маркет-Сіті Рітейл" -
25 250,00грн, ТОВ "Грейт Легасі" - 22 500,00 грн.

4.10. За результатами перевірки заяв учасників та доданих до них документів у

документах переможця земельних торгів - ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс", який
запропонував найвищу ціну 48 100,00 грн, організатором торгів виявлено такі недоліки:

- електронний підпис має тип носія особистого ключа "незахищений", таким чином не
виконано вимоги діючого законодавства;

- відсутні матеріали містобудівного розрахунку, розглянуті на засіданні архітектурно-

містобудівної ради, чим не виконано умови організатора та не дотримано вимоги чинного
законодавства;

- назви деяких файлів зазначені не державною мовою, що суперечить чинному законодавству.

4.11. Суди попередніх інстанцій зазначили, що з огляду на виявлені недоліки організатор

торгів дійшов висновку про невідповідність переможця земельних торгів ТОВ "Фірма "А-
Фактор Плюс" вимогам, встановленим Земельним кодексом України до особи, яка може
набувати земельну ділянку або права на неї, пунктами 23, 44 частини 1 статті 1, пункту 12
частини 2 статті 23 Закону України "Про електронні довірчі послуги", статті 28 Закону
України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", пунктом 29
Вимог щодо підготовки до проведення та проведення земельних торгів для продажу
земельних ділянок та набуття прав користування ними (оренди, суперфіцію, емфітевзису),
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2021 № 1013, та умовам
аукціону.

У зв`язку з наведеним виконавчим комітетом прийнято рішення про відмову у підписанні

протоколу з переможцем, що оформлено актом про дискваліфікацію учасника аукціону, який
був завантажений в електронну торгову систему.

5. Позиція Верховного Суду

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи,

перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність
застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права,
Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення з
огляду на таке.

5.3. Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги "Фірма "А-Фактор Плюс"
про визнання протиправним та протизаконним акта про дискваліфікацію учасника аукціону,
визнання недійсними результатів земельних торгів, визнання недійсним договору оренди
земельної ділянки від 12.08.2022, скасування державної реєстрації права оренди земельної
ділянки. Позивач, обґрунтовуючи позовну заяву, зазначав про те, що його дискваліфікація з
підстав, зазначених в акті про дискваліфікацію, є незаконною.

5.4. Згідно із встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи організатором

торгів у заяві переможця земельних торгів - ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс" та доданих до неї
документах було виявлено такі недоліки:

- електронний підпис має тип носія особистого ключа "незахищений";

- відсутні матеріали містобудівного розрахунку, розглянуті на засіданні архітектурно-

містобудівної ради;

- назви деяких файлів зазначені не державною мовою.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що, аналізуючи виявлені організатором торгів недоліки
документів, поданих позивачем для участі у земельних торгах № LRE00I-UA-20220627-
56500, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови
організатора від підписання протоколу про результати земельних торгів з позивачем як
переможцем торгів, оскільки недотримання позивачем приписів статті 137 Земельного
кодексу України та пункту 29 Вимог щодо підготовки до проведення та проведення
земельних торгів для продажу земельних ділянок та набуття прав користування ними
(оренди, суперфіцію, емфітевзису), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від
22.09.2021 № 1013, стосовно підписання заяви про участь у земельних торгах та засвідчення
інших документів, обов`язковість подання яких визначена частиною 7 статті 137 Земельного
кодексу України, не може свідчити про подання таких документів у передбаченому законом
порядку. Суд апеляційної інстанції встановив, що доказів неправомірності дискваліфікації
позивача та неправомірності визначення результатів торгів, оформлених протоколом від
04.08.2022, суду надано не було. Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не
доведено обставин невідповідності вимогам чинного законодавства оспорюваного ним акта
виконавчого комітету про дискваліфікацію ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс" як учасника
аукціону № LRE001-UA-20220627-56500 та укладеного договору оренди земельної ділянки
від 12.08.2022. Тому суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції
про те, що підстави для задоволення таких позовних вимог поряд із похідною вимогою про
скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки за ТОВ "НЬЮ БІЛД
ІСТЕЙТ" були відсутні під час розгляду справи судом першої інстанції.

5.17. Згідно з пунктом "а" частини 7 статті 137 Земельного кодексу України особа, яка бажає
взяти участь у земельних торгах, подає через особистий кабінет в електронній торговій
системі заяву про участь у земельних торгах, підписану кваліфікованим електронним
підписом.

5.24. Суди попередніх інстанцій установили, що за результатами перевірки організатором

торгів заяв учасників та доданих до них документів у документах переможця земельних
торгів ТОВ "Фірма "А-Фактор Плюс" було виявлено недоліки, зокрема, електронний підпис
мав тип носія особистого ключа "незахищений".

5.25. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає правильними висновки судів про те, що
позивачем не було виконано вимоги чинного законодавства (статті 137 Земельного кодексу
України та пункту 29 Вимог щодо підготовки до проведення та проведення земельних торгів
для продажу земельних ділянок та набуття прав користування ними (оренди, суперфіцію,
емфітевзису), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2021 № 1013),
при поданні заяви про участь у земельних торгах та документів до неї.

5.26. Згідно з частиною 19 статті 137 Земельного кодексу України організатор земельних
торгів не підписує протокол торгів, не укладає договір за результатами проведення земельних
торгів з переможцем торгів, який, зокрема, не подав документи або відомості, обов`язковість
подання яких встановлена частиною 7 цієї статті, та / або в зазначених документах наявні
неправдиві відомості.

5.28. Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що обставини неправомірності
прийнятого виконавчим комітетом рішення у формі акта про дискваліфікацію позивача як
учасника аукціону № LRE00I-UA-20220627-56500, є недоведеними. Суди обґрунтовано
зазначили, що надіслані позивачем для участі у земельних торгах заява та інші документи не
містять належного електронного підпису позивача, тому не можуть вважатися підписаними
(засвідченими) та поданими у порядку, передбаченому статтею 137 Земельного кодексу
України та пунктом 29 Вимог щодо підготовки до проведення та проведення земельних
торгів для продажу земельних ділянок та набуття прав користування ними (оренди,
суперфіцію, емфітевзису), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від
22.09.2021 № 1013. При цьому, як зауважив суд апеляційної інстанції, недотримання порядку
підписання та засвідчення електронних документів, яким завершується їх створення, не
належить до технічних, орфографічних та інших помилок, які не впливають на зміст
відповідних документів.

5.29. Оскільки позивач подав заяву про участь у земельних торгах та документи до неї із
накладенням електронного підпису, який має тип носія особистого ключа "незахищений",
тобто не є кваліфікованим електронним підписом, наведене було достатньою підставою для
прийняття виконавчим комітетом рішення про відмову у підписанні протоколу з переможцем,
що оформлено актом про дискваліфікацію учасника аукціону. Тому колегія суддів вважає, що
суди попередніх інстанцій правильно застосували положення статті 137 Земельного кодексу
України у спірних правовідносинах.

5.32. За таких обставин наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені

пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не
підтвердилися після відкриття касаційного провадження.

6.4. Оскільки наведені скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під

час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно
залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "А-Фактор Плюс"

залишити без задоволення.

2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16.05.2023 і рішення

Господарського суду Дніпропетровської області від 16.01.2023 у справі № 904/2391/22
залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не

підлягає.