https://www.facebook.com/watch/?

v=1456913521699575&extid=CL-
UNK-UNK-UNK-IOS_GK0T-GK1C&ref=sharing
Оксана Петрусенко (справжнє ім’я — Ксенія Бородавкіна), одна з
найкращих виконавиць українських народних пісень і романсів, "український
соловейко" народилась 18 лютого 1900 року у місті Балаклаві, неподалік
Севастополя.
Життя майбутньої зірки починалося в бідності й нестачах. Коли їй
виповнився тільки рік, її батько помер від сухот. Дитячі і юнацькі роки
Оксана провела в Севастополі. Співала в церковному хорі, грала на гітарі.
Рано почала працювати (з 1914 до 1917 — в Севастопольському порту, на
взуттєвій фабриці), брала участь у самодіяльних гуртках. За спогадами
родичів, майбутня співачка свій голос успадкувала від батька, котрий чудово
співав українські народні пісні.
Якось її спів у шкільному хорі почув старенький учитель-українець та
захопив маленьку Ксенію магією української пісні.
Але для високого мистецтва Оксану Петрусенко відкрив Ю.
Шумський, до якого на репетицію випадково потрапила виснажена тифом
висока дівчина в подертій, з чужого плеча шинелі. Почувши її голос,
молодий актор попросив дівчину заспівати і... був надзвичайно вражений.
Завдяки підтримці Шумського Петрусенко поступила в Київський музично-
драматичний інститут ім. М. В. Лисенка.
Майже 10 років знадобилося Оксані Петрусенко щоб нарешті стати
примадонною.
Тільки у 1934 році після театрів Казані, Баку та Самари Оксану
Андріївну прийняли солісткою Київського театру опери та балету, де вона
працювала до самої смерті. Ці шість київських років стали роками її тріумфу
і слави.
На вулицях українських міст за примою, де б вона не з'являлася,
завжди йшов натовп народу. Зовні вона була зразком дівчини з українських
степів: висока, статурна, вольове обличчя, скіфські вилиці, гострий зір. Крім
того, співачка завжди виступала в українському костюмі, який їй дуже личив.
Вбрання вона шила собі сама.
Померла Оксана Петрусенко 15 липня 1940 року раптово - на восьмий
день після народження другого сина. Існує версія про отруєння співачки,
проте за офіційну причину смерті вважають великий тромб, який підступив
до серця.
Стотисячний натовп людей заповнив усю дорогу до кладовища та йшов
за усипаним квітами катафалком Оксани Петрусенко; проводжав її в останню
путь майже весь Київ.
18 лютого 1900 року — народилася відома українська оперна співачка (лірико-
драматичне сопрано), народна артистка УРСР - ОКСАНА ПЕТРУСЕНКО.
 Вона була однією з найкращих виконавиць українських народних пісень та романсів.
Ім'я Оксани Петрусенко відоме у цілому світі. Це одна з найяскравіших зірок
вітчизняної оперної та світової сцени.
"У неї був незвичайний голос, який не має вокальних паралелей, — дзвінке
колоратурне драматичне сопрано"...
...Для кримських українців маловідомим є той факт, що Оксана Петрусенко, одна з
найкращих виконавиць українських народних пісень і романсів, "український соловейко" (як
її охрестив Панас Саксаганський), є їхньою землячкою: народилася вона в Балаклаві,
неподалік Севастополя.
Дослідники її творчості визначали за місце її народження містечко Балаклію на
Харківщині — протягом свого життя Оксана Петрусенко свідомо приховувала в
автобіографіях справжнє місце народження. Та відомий український письменник і
мистецтвознавець Микола Кагарлицький віднайшов архівні матеріали, на підставі яких можна
стверджувати, що велика співачка народилася в Севастополі. Плутанина, вочевидь, виникла
через те, що з Балаклії походив її батько, якому через туберкульоз лікарі порадили переїхати
до Криму, і який, жив на два доми.
Як свідчив син співачки Олександр, "була в мами сестра, яка приїздила до неї на дачу й
казала: "Оксано, ну чому ти завжди називаєш Балаклею, яка до тебе жодного стосунку не має,
місцем твого народження?" А вона: "Слухай, та помовчуй...""
Справжнє ім’я Оксани Петрусенко — Ксенія Бородавкіна. В роду пам’ятали, що їхнє
справжнє прізвище Бородавка; на "Бородавкіна" її батька "перехрестили" в армії.
"Як вона стала "Петрусенко"? Одного разу прочитала об’яву, що до Херсонського
державного українського драматичного театру набирають артистів. І пішла випробовувати
свою долю. Дуже хвилювалася, бо привели її прямо до музичного керівника театру Петра
Бойченка. І ось він сказав: "Дівчино, як тебе звати?" — "Ксеня..." — "А прізвище?" —
"Бородавкіна..."— "Така мила дівчина, а прізвище кумедне... Ну заспівай щось нам, Оксано!"
— "Я — Ксеня!" — "А тепер, дівчино, запам’ятай! З цього дня ти — Оксана і забудь "Ксеня"!
Іспит ти витримала блискуче: ми зараховуємо тебе до складу нашого колективу на правах
"артистки з голосом". Але побудеш спочатку хористкою: повчишся, до сцени звикнеш..."
Згодом , вона почала виступати. Проходили останні репетиції "Запорожця за Дунаєм"
С.Гулака-Артемовського. Треба було виготовити й розклеїти по місту афіші, що сповіщали
про дебют Оксани Бородавкіної в партії Одарки. Всі артисти театру сходилися на думці, що
прізвище "Бородавкіна" не пасує такій гарній синьоокій стрункій співачці з голосом
неповторної краси. Що ж на афіші писати? І почали артисти придумувати — Петрова,
Шевченкова, Любченко, Веселка, Барвінок. Ще якісь там імена... Тут Бойченко встає й каже:
"А давайте ми їй дамо прізвище Петрусенко! Мене батько називав Петром, Петрусем,
Петрусенком". А вона дивиться своїми блакитними очима: "Та нехай буде Петрусенко!" Ось
так в афішах і з’явився псевдонім: "Одарка — Оксана Петрусенко". Під цим псевдонімом
Ксенія Бородавкіна і ввійшла в історію українського вокального мистецтва.
Родина матері Оксани ПЕТРУСЕНКО , Кулешови, переїхала до Севастополя з
Орловської губернії. Дід Іван був теслярем у порту. За революції 1905 року він був
заарештований за підозрою у зв’язку з більшовиками. Бабуся Євдокія вела просте домашнє
господарство. Мати Ксенії, Марія Іванівна, працювала в наймах. Родина жила нелегко.
Життя майбутньої зірки починалося в бідності й злиднях.
Коли ж їй виповнився тільки рік, її батько помер .
Дитячі і юнацькі роки Оксана провела в Севастополі. Співала в церковному хорі, грала
на гітарі. Рано почала працювати (з 1914 до 1917 — в Севастопольському порту, на взуттєвій
фабриці), брала участь у самодіяльних гуртках. За спогадами родичів, майбутня співачка свій
голос успадкувала від батька, котрий чудово співав українські народні пісні.
 Якось її спів у шкільному хорі почув старенький учитель-українець. М. Кагарлицький
розповідає: "Під впливом учителя вона поступово опанувала українську мову, що давалася їй
легко, а потім захопилася "Наталкою Полтавкою" Івана Котляревського, поезією Тараса
Шевченка. Часто вечорами вдома для матері, бабусі, дідуся читала, щоправда, повільно,
затинаючись, "Катерину", "Причинну", "Наймичку" — і всі разом оплакували гірку долю
Кобзаревих героїнь. Таке ж незабутнє враження справили на юну Ксеню також українські
народні пісні на слова Шевченка — "По діброві вітер віє", "Зоре моя вечірняя", "Така її доля",
"Думи мої, думи мої", "Нащо мені чорні брови", "Реве та стогне Дніпр широкий"...
У 1917 році Ксенія з подругами вступила до українського аматорського хору "Рада",
який складався з 60 осіб під керівництвом молодого ентузіаста Георгія Йосиповича Заголи.
Чоловічі партії тут виконували переважно матроси Чорноморського флоту, жіночі —
учнівська молодь, робітниці, хатні господарки. В репертуарі "Ради" були українські народні
пісні та класичні твори.
Коли влітку 1918 року в Севастополі на гастролі приїхала пересувна українська
музично-драматична трупа Глазуненка, Ксенія вступила до неї, а потім перейшла до
Державного українського театру в Херсоні, який 1921-го року розпався.
Після цього довгих сім років Оксана Петрусенко мандрувала Росією й Україною у
складі пересувних музично-драматичних труп. Репресії й голодомор. Бачили її під Одесою:
худющу, страшну, високу, ледве ходила. Її підгодовували. Була там із Петром Бойченком,
своїм чоловіком. І бачили її, коли залишала Ялту й лежала на підлозі на якихось речах, а до
неї матрос: "Ей, Маруся, вставай!" Вона встає: "Я не Маруся, я Оксана!" Потім — співала в
Умані в напівзруйнованому театрі: зі стелі з дірок вітер дме, падають сніжинки, а вона співає
Наталку чи Одарку. Чи не тоді й захворіла на туберкульоз.
Для високого мистецтва Оксану Петрусенко відкрив Юрій Шумський, до якого на
репетицію зовсім випадково потрапила.
Почувши її голос, молодий актор попросив дівчину заспівати і... був надзвичайно
вражений. Завдяки підтримці Шумського дівчина поступила в Київський музично-
драматичний інститут ім. М.В.Лисенка, (навчалась в 1923-24). Була протеже Панаса
Карповича Саксаганського, який завжди називав її дочкою й улюбленою ученицею; він же
допоміг вступити їй у Київський музично-драматичний інститут. А Катерина Лучицька —
учениця Заньковецької — була в Оксани учителем сценічного мистецтва. Вона писала: "На
мою долю випало велике щастя бути першим учителем Оксани на зорі її сценічної
діяльності". Коли Саксаганський приїздив, то грав з нею у виставі, це були вистави для
Херсона.
Через складні сімейні обставини та брак коштів Оксана залишила інститут і стала
професійною артисткою, фактично не маючи повноцінної музичної освіти. Вона працює в
одній з українських мандрівних груп, але заповітною її мрією стає оперна сцена. Проте спроба
ввійти до складу солістів Харківської опери закінчується невдачею: Харків тоді був столицею
України, і в опері там працювало кілька зірок світового рівня – так що штат був заповнений. Її
запрошують до Казанського оперного театру; вона погоджується і блискуче дебютує у партії
Оксани в опері "Черевички" П.Чайковського. Після двох років в Казані трохи працює в Баку.
Далі її другий чоловік, оперний тенор Василь Москаленко, отримав запрошення спочатку до
Свердловського, а потім до Самарського театру, і Оксана була змушена працювати там же, де
й він. Нарешті, в 1934 Оксану ПЕТРУСЕНКО прийняли солісткою Київського театру опери та
балету, де вона працювала до кінця життя. Ці шість київських років – роки її тріумфу і слави,
час народження легенди й оформлення міфу примадонни.
На вулицях українських міст за Оксаною, де б вона не з'являлася, завжди йшов натовп
народу. В останні роки життя Оксана Петрусенко наполегливо запрошували на роботу в
Москву, до Великого театру, але на відміну від багатьох інших українських співачок чи
співаків вона відмовилась залишити Україну.
 Співачка завжди виступала в українському костюмі, який їй дуже личив. Вбрання вона
шила собі сама. Зовні вона була зразком дівчини з українських степів: висока, статурна,
вольове обличчя, скіфські вилиці, гострий зір.
Глядачі її любили, а ось колеги — не завжди. У березні 1935 року у своєму щоденнику
Оксана ПЕТРУСЕНКО писала: "зненавиділа група нечестивих мене за мою сценічну і
вокальну обдарованість — моя робота, мої успіхи спати їм не дають. Але якщо прогавили моє
сходження і на виробництві, і в громадській роботі, то важко тому відтягнути - занадто
яскрава я одиниця в очах громадськості. А копають яму під мене сильно. Мене важко
шльопнути..." Та в липні 1937 року Оксана дізналася, що її звільняють з театру. Її охопив
відчай, і вона спробувала навіть накласти на себе руки.
Співачка мала соковитий, унікально виразний голос величезного діапазону (Іван
Козловський навіть писав , що "їй було притаманне специфічне звуковедення: вона співала у
високому регістрі майже оголеним звуком, який водночас звучав красиво"), яскравий
драматичний талант. З особливим успіхом виконувала партії в національних українських
операх: Наталка ("Наталка Полтавка" М.Лисенка), Оксана та Одарка ("Запорожець за Дунаєм"
С.Гулак-Артемовського), а також в операх російських класиків. Виступала як концертна
співачка; блискуче виконувала українські народні пісні. Розповсюджена думка, що українські
народні пісні серед жінок найкраще виконувала саме Оксана Петрусенко.
Оксана Петрусенко залишила наступним поколінням у спадщину понад 40 записів,
зроблених у Києві в період 1935-39 рр.
У лютому 2010 року представники місцевої влади і громадськості, вшановуючи
пам’ять Оксани Петрусенко, встановили на честь 110-річчя з дня її народження на фронтоні
Севастопольського театру імені Луначарського пам'ятну дошку з її зображенням співачки. За
два місяці дошку розтрощили невідомі вандали. У той же час був зруйнований пам’ятник на
могилі заслуженого артиста України, капітана 1-го рангу у відставці, соліста ансамблю ВМС
України Володимира Іванова, якого називали "золотим голосом українського Севастополя.
Цікавим досить є фактом те, що саме Оксана Петрусенко дала поштовх до визнання
найвідомішої художниці України Катерини Білокур.
Навесні 1940 року невідома нікому художниця Катерина чує по радіо пісню «Чи я в
лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Почувши її, Катерині здалося, що то
саме про неї пісня. Вона написала листа, разом з листом поклала в конверт кілька малюнків і
відіслала в Київ Оксані Петрусенко. До листа додає малюнок калини на шматкові полотна.
Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною
— вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить
розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. До Катерини Білокур
приїхали фахівці, і у неї також розпочалося нове і плідно-творче життя.
Оксана ПЕТРУСЕНКО була найкращою Наталкою («Наталка Полтавка» Миколи
Лисенка). Саме ця партія принесла співачці народну славу. Її виконання, на думку знавців, є
шедевром вокальної творчості і наразі не було перевершено.
З великим успіхом вона виконувала і інші відомі оперні партії такі як:
Одарка («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського).
Ліза («Пікова дама» Петра Чайковського).
Марія («Мазепа» Петра Чайковського).
Оксана («Черевички» Петра Чайковського).
Наташа («Русалка» Олександра Даргомижського).
Тоска («Тоска» Джакомо Пуччіні).
Існує поштова марка із зображенням співачки та ювілейна монета;
 Епітафія «Пам'яті Оксани Петрусенко»:
Їй од природи стільки було дано,
Як велетень вона росла й росла.
Ой рано, рано, дуже рано,
Оксана, ти від нас пішла…
Й народ, яким жила ти, — вічна сила —
Носитиме твій образ на руках!
Що смерть? Сьогодні хай скосила, —
Але не скосить у віках!
Павло Тичина (1940 рік, в ніч з 15 на 16 липня)
Існує одна з вулиць міста Балаклії носить ім'я О. Петрусенко. У вересні 1962 року в
районному будинку культури відкрито кімнату-музей О. Петрусенко, а 16 лютого 1991 року в
Балаклійському краєзнавчому музеї створено експозицію «О. Петрусенко — видатна
українська співачка», яка присвячена її життю і творчості. З 1972 року в останню неділю
травня в Балаклії проводяться свята пам'яті О. А. Петрусенко, на яких виступають місцеві
аматори.
У 2000 році була випущена поштова марка України, присвячена 100-річчю від дня
народження співачки.
У 2010 році Національним банком України була випущена в обіг пам'ятна монета,
номінальною вартістю 5 гривень, присвячена О. Петрусенко.
На честь співачки на будинку в Києві, де вона жила (вулиця Богдана Хмельницького,
66), встановлена меморіальна дошка.
Ім'ям співачки названо вулиці Києва, Львова, Краматорська, Кременчука та інш.
Було знято документальні фільми та передачі: 1990 — «Оксана Петрусенко»
(Укртелефільм, режисер В. Образ). У фільмі взяли участь близькі співачки — її син О. А.
Петрусенко та концертмейстер і подруга Скоробогатько Ніна Іванівна.
1996 — «Оксана Петрусенко. Епізоди життя забутої зірки» (кіностудія «Контакт»
Спілки кінематографістів України, режисери: О. Фролов, Р. Плахов-Модестов) (рос.)
2006 — «Портрет. Український соловейко» (Телерадіокомпанія «Глас»)
2006 — Фільм «Сонячна людина» з циклу «Гра долі» (режисер В. Образ, студія
ВІАТЕЛ)
Пропоную насолодитися чудовим голосом співачки та переглянути документальні
стрічки присвячених її життю і творчості.
https://youtu.be/ZnsphuZA_18
https://youtu.be/MSAmFgziGAQ
https://youtu.be/_ztSsuIV-8o
https://youtu.be/awQcQrLpUTM
https://youtu.be/kEFQiBTiLe0
https://youtu.be/_ieH8HZUb-c
https://youtu.be/_ieH8HZUb-c
https://youtu.be/ZD4yNsBIJig
https://youtu.be/RxGTA0jzddY
https://youtu.be/o_oWuhPN_AU
https://youtu.be/3I7EEmn8Z1E
https://youtu.be/3IQzwKWVRZk
https://youtu.be/t-R4cKRiqAw
https://youtu.be/p5qr9dwVi70