ХІМІОТЕРАПЕВТИЧНІ

ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ

доц. Семененко О.М.

 Хіміотерапевтичні засоби ( ХТЗ) – це лікарські
препарати, які використовують для боротьби із
збудниками захворювань, які знаходяться в організмі
людини чи тварини.
До ХТЗ відносять:
 антибіотики

 сульфаніламідні препарати

 похідні нітрофурану

 похідні 8-оксихіноліну

 фторхінолони

 протитуберкульозні, противірусні, протипротозойні,

протигельмінтні, протибластомні ЛЗ
ВИМОГИ ДО ХТЗ

Вимоги до хіміотерапевтичних засобів (ХТЗ):

 Висока вибірковість дії

 Нетоксичність в седньотерапевтичних дозах для організму

людини
 Стійкість до впливів захисних механізмів збудників

 Стійкість в макроорганізмі, достатня тривалість дії

 Ефективність в різних середовищах ( тканинах) організму

 Зручна лікарська форма

 Доступність лікарських препаратів

 ПРИНЦИПИ ВИКОРИСТАННЯ ХТЗ
 ХТЗ – це етіотропні препарати специфічної дії, які потрібно
призначати з урахуванням виділеного збудника та його
чутливості до хіміотерапевтичного засобу;
 Вибрати найбільш активний і найменш токсичний препарат,
виходячи з даних антибіотикограми;
 Препарат призначають якомога раніше, починають з ударної
дози ( тобто, своєчасно розпочинати лікування ХТЗ)
 Препарат потрібно призначати в такій дозі (разовій і
добовій) і так вводити, щоб створити середню
терапевтичну концентрацію препарату в тканинах і
рідинах організму людини на протязі всього курсу
лікування
 Якщо через 72 год немає ознак лікувального ефекту –
препарат відміняють і призначають інший ХТЗ
 Потрібно використовувати ХТЗ ще декілька днів ( 3-4 )
після зникнення клінічних симптомів
 Потрібно обов’язково витримувати тривалість курсу
лікування (10 -14 днів) до закріплення терапевтичного
ефекту
СУЛЬФАНІЛАМІДНІ ПРЕПАРАТИ
 Сульфаніламідні препарати — перші
хіміотерапевтичні антибактеріальні засоби широкого
спектра дії — є похідними аміду сульфанілової
кислоти.
 У 1935 році німецький
мікробіолог Герхард Домагк
 відкрив протимікробні
властивості фарби пронтозилу
(червоного стрептоциду) і ввів
його в медичну практику, за що
був відзначений Нобелівською
премією з фізіології і медицини (
1939). Починаючи з 1937 року
було синтезовано і вивчено велику
кількість похідних аміду
сульфанілової кислоти, що дало
можливість вивчити залежність
між хімічною будовою і їх
протимікробною активністю.
Зокрема, встановлено, що носієм
протимікробних властивостей є
бензольне кільце в поєднанні з
амінною групою, яка повинна бути
відкритою.
За тривалістю дії сульфаніламіди поділяють:
1)препарати короткої дії — Т ½ - до 8-10 год.
 cульфаніламід ( Cтрептоцид)
 сульфатіазол (Норсульфазол)

 сульфадимідин (Сульфадімезин)

 сульфаетидол ( Етазол-натрію)

 сульфакарбамід ( Уросульфан)

 сульфадіазін ( Cульфазін)

 сульфацетамід ( Сульфацил-натрію)

2)препарати середньої тривалості дії — Т ½ - 8-16 год.

 сульфазін (Сульфадіазін)
 сульфаметоксазол
 сульфамоксал, сульфаметрол

3)препарати тривалої дії — Т ½ - 24-48 год

сульфаметоксипіридазин
сульфадіметоксин
сульфамонометоксин

4)препарати надтривалої дії — Т ½ - понад 7 днів

За
 особливостями фармакокінетики сульфаніламіди поділяють на:
1)Препарати,
 які добре всмоктуються в ШКТ ( Стрептоцид, Норсульфазол,
Етазол, Уросульфан, Сульфазін, Сульфамонометоксин, Сульфадіметоксин,
Сульфален)

2)Препарати,
 які не всмоктуються в ШКТ (препарати, які діють у просвіті
кишечника):
Фталілсульфатіазол (Фталазол)


Фталілсульфапіридазин (Фтазин)


Сульфагуанідин (Сульгін)


Похідні сульфаніламідів і 5-аміносаліцилової кислоти:

cалазопіридазин,(Cалазодин), салазодиметоксин, сульфасалазин.


 


3)Препарати місцевої дії:



сульфацетамід (Сульфацил, Сульфацил-натрію, Альбуцид)



сульфадіазин срібла (Сульфаргин)



сульфатіазол срібла (Аргосульфан)



мафенід (Мафеніду ацетат).



нітацид, альгімаф


 
 Комбіновані препарати:
Комбіновані препарати сульфаніламідів з триметопримом:
 Бісептол, Ко-тримоксазол (сульфаметоксазол/ триметоприм )
 Лідаприм (сульфаметрол/триметоприм )

 Дитрим (сульфадіазин/триметоприм )

 Потесептил, Потесетта (сульфадимезин/триметоприм )

 Сульфатон (сульфамонометоксин/триметоприм )

 Тромексин (сульфаметоксипіридазин/ триметоприм/ тетрациклін/ бромгексин )

 
Комбіновані препарати сульфаніламідів з 5-аміносаліцилової кислоти:
 cалазопіридазин,(Cалазодин)
 салазодиметоксин

 сульфасалазин

 Комбіновані препарати місцевої дії:

 Стрептонітол (сульфаніламід/амінітрозол )

 Нітацид (нітазол/сульфаніламід )

 Альгімаф ( кальцію глюконат /мафенід/ натрію алгінат /фенозанова кислота)

 Сульфаргин (сульфадіазин срібла )

 Аргосульфан (сульфатіазол срібла)

МЕХАНІЗМ ДІЇ
 Механізм протимікробної дії сульфаніламідів
пов’язаний з їх конкрентним антагонізмом по
відношенню до пара-амінобензойної кислоти
(ПАБК), з якою сульфаніламідні препарати мають
схожість по хімічній структурі.
 Як відомо, ПАБК – є вихідним матеріалом для
синтезу фолієвої кислоти в мікробній клітині, без
фолієвої кислоти неможливий ріст і розмноження
мікробної клітини.
 Мікробна клітина поглинає сульфаніламідний препарат
замість ПАБК і тим самим блокується перший етап синтезу
нуклеїнових кислот. Обов'язковою умовою антимікробної
дії препаратів є перевищення концентрації ПАБК у
субстратах у середньому в 300 разів.
 Для протимікробної активності потрібна наявність вільної
амінної групи NH2 у 4-му положенні.
 Комбіновані сульфаніламіди із саліциловою кислотою і
триметопримом блокують перехід ПАБК в дегідрофолієву
кислоту, а триметоприм – перехід дегідрофолієвої у
тетрагідрофолієву кислоту, порушують синтез пуринів, а
після ДНК- і РНК.
 Синтез відбувається за схемою
ПАБК

Дегідрофолієва кислота

Тетрагідрофолієва кислота

Пурини

ДНК і РНК

Ріст і розмноження мікроорганізмів

 Антимікробний ефект: бактеріостатичний
 У препаратів комбінованих з триметопримом –
бактерицидний
 Обов’язковою умовою антимікробної дії сульфаніламідних
препаратів – є перевищення концетрації ПАБК у
субстратах у середньому в 300 разів
 Резистентність до сульфаніламідів розвивається внаслідок 
мутації мікробних клітин. Це може проявлятися
накопиченням надмірної кількості параамінобензойної
кислоти, змінами структури і властивостей відповідних
бактерійних ферментів або втратою проникності мембран
збудників для сульфаніламідних препаратів.
 Спектр протимікробної дії
 Сульфаніламіди – група препаратів з широким спектром
антибактеріальної дії.
 Спектр протимікробної активності сульфаніламідних
препарати включає ті мікроорганізми, які синтезують фолієву
кислоту. Усі ці мікроорганізми можна розділити на
високочутливі і помірно чутливі до сульфаніламідів:
 1. Збудники, високочутливі до сульфаніламідів: коки
(пневмококи, гонококи, менінгококи, стафілококи,
стрептококи), кишкові збудники (сальмонели, холерний
вібріон, кишкова паличка, сибіркова паличка), великі віруси
(трахоми, пахового лімфогранулематозу, орнітозу), найпростіші
(плазмодії малярії, токсоплазми).
 2. Помірно чутливі збудники: ентерококи, стрептококи
озеленюючі, клебсієли, збудники туляремії, лепри,
мікобактерії, найпростіші (лейшманії).
 Спектр монокомпонентних препаратів включає стрептококи,
стафілококи, пневмококи, менінгококи, гонококи, кишкову
паличку, збудники дизентерії, черевного тифу, протей, хламідії,
токсоплазму та ін. Тип дії – бактеріостатичний
Комбіновані сульфаніламіди з саліциловою кислотою і з
триметопримом мають дуже широкий спектр дії (більшість
Г+ та Г- бактерій, а також Pneumocystis earini). Сульфаніламіди
з триметопримом проявляють бактерицидну дію по
відношенню до Staph. aureus, Str. pyogenes, Diploe. pneum., Pr.
vulgaris, E. coli, H. influancae.
 Широкий спектр характерний і для препаратів
зовнішнього застосування (Г+ та Г- бактерії, синьогнійна
паличка, збудники газової гангрени та ін.).
 Таким чином, сульфаніламіди – група препаратів з широким
спектром антибактеріальної дії.
 Фармакокінетика
 Всмоктування ліпофільних препаратів резорбтивної дії
відбувається найбільшою мірою в тонкому кишечнику.
Потрапляючи в кров, вони зв'язуються з альбуміном.
Альбуміни несуть на собі позитивний заряд і утворюють
комплекси з багатьма речовинами іонного характеру
(фенобарбітал, непрямі антикоагулянти, гіпоглікемічні
засоби, бутадіон, сульфаніламідні та інші препарати).
 Сульфаніламідні препарати кишкової дії повільно
всмоктуються з шлунково-кишкового тракту, де внаслідок
цього утворюється їх висока концентрація. Через це вони
використовуються для лікування колітів бактеріальної
етіології.
 Метаболізм сульфаніламідів.
 Ацетилювання відбувається в печінці і залежить не тільки від препарату,
але й від ацетилюючої здатності печінки. У кислому середовищі
відбувається ацетилювання сульфаніламідів за вільною ароматичною
аміногрупою, яка забезпечує антимікробну активність. Ацетильні
похідні втрачають антимікробну активність, крім цього вони легко
випадають в осад у кислому середовищі. Ацетильні похідні сприяють
виявленню побічної дії – кристалурії. Частина препаратів виводиться у
незмінному вигляді (сульфакарбамід, сульфаетидол та ін.), а частина – у
вигляді глюкуронідів ( препарати тривалої і надтривалої дії , які
підлягають процесу глюкуронідації) Препарати тривалої дії з періодом
напіввиведення 24 – 48 годин секретують з жовчю, накопичуються у
жовчному міхурі.
 Виводяться сульфаніламіди нирками шляхом активної секреції і потім
знову реабсорбують у канапьцях нирок. Ступінь реабсорбції залежить
від ліпофільності препаратів. Препарати короткої дії реабсорбують
найменшою мірою, більше реабсорбуються препарати тривалої дії.
Таким чином, ступінь реабсорбції в канальцях нирок забезпечує
тривалість дії препаратів.
ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ

 Сульфаніламідні препарати резорбтивної дії широко

застосовуються для лікування великої кількості
захворювань бактеріального характеру
 1)При  захворюваннях органів дихання
(бронхітах, пневмоніях, бронхоектатичній хворобі) – ко-
тримоксазол (гросептол), сульфатіазол, сульфаетидол,
сульфадиметоксин, сульфатон, сульфаметоксипіразин,
лідаприм, дитрим, потесептил, потесета.
 2)При  захворюваннях ЛОР-органів  (ангіні, фарингіт,
тонзиліт, синусит, отит) – сульфаніламід, сульфатон,
сульфатіазол, сульфадимідин, сульфаетидол,
сульфадиметоксин, сульфаметоксипіридазин.
 3)Для лікування інфекцій сечовивідних шляхів приймають
препарати, які не метаболізуються і виводяться в
незмінному вигляді або метаболізуються частково. До них
відносять сульфаметоксипіразин, ко-тримоксазол
(гросептол), сульфатіазол, сульфаетидол, сульфадимідин,
також сульфакарбамід (Уросульфан).
 При пієлітах, циститах, уретритах застосовують ко-
тримоксазол (гросептол), сульфаетидол, сульфакарбамід,
сульфаметоксипіразмн, сульфадиметоксин,
сульфаметоксипіразин, сульфамонометоксин, лідаприм,
сульфатом, дитрим.
 4)При інфекції жовчовивідних шляхів (холециститах,
холангітах) використовують препарати, що секретуються з жовчю і
накопичуються у жовчному міхурі: сульфадимезин, сульфален,
сульфамонометоксин, сульфадиметоксин.

 5)При менінгіті застосовують сульфамонометоксин у комбінації з

пеніцилінами, а також сульфатіазол, сульфадимідин,
сульфаметоксипіридазин. сульфадиметоксин, сульфатон.

 6)У хворих з запальними процесами в замкнених

порожнинах (наприклад при синуситах) після гострих
респіраторних захворювань, отитах та ін. доцільно застосовувати
сульфаніламіди тривалої дії – сульфаметоксипіразин, оскільки цей
препарат, на відміну від інших, відносно мало зв'язується з білками
плазми (30%), що в комбінації з повільним виведенням забезпечує
його високу концентрацію в крові і проникнення в замкнені
порожнини.
 7)При кишкових інфекціях (ентерити, ентероколіти, коліти ,
бацилярна дизентерія) застосовують препарати , які не всмоктуються
в ШКТ: фталазол, фтазін, сульгін.

 8)Завдяки введенню саліцилової кислоти до складу

салазосульфаніламідів, вони можуть бути використані у важких
випадках дизентерійного пошкодження кишечника.

 9) Салазосульфаніламіди (салазодин, салазодиметоксин та інші)

призначаються для лікування хворих на неспецифічний виразковий
коліт, хворобу Крона як під час загострення, так і під час
протирецидивного лікування.
 10)При кон'юнктивітах, блефаритах, виразках
рогівки – сульфацетамід (Сульфацил-натрію, Альбуцид)
 Для лікування і профілактики гонорейного враження очей у н/д дітей та
дорослих

 11)Сульфаніламіди використовують також при лікуванні захворювань,

які рідко
зустрічаються: малярії (сульфадіазин, сульфаметоксипіридазин, сульф
адиметоксин), лепри, глибоких мікозів, трахоми.

 12) сульфаніламіди використовують при гнійно-запальних процесах

м'яких тканин (раньова інфекція, опіки, пролежні; нориці, абсцеси,
флегмони; атопічні дерматити, ускладнені інфекцією, піодермією)
приймають сульфатон та всі препарати для зовнішнього застосування.
 Препарати застосовуються для полоскання горла при ангіні, для
обробки порожнин, шкіри, у вигляді крапель для очей.
 Побічні ефекти сульфаніламідних препаратів
 - Алергічні реакції ( шкірний висип, зуд, екзантеми,
кропивниця, рідко синдром Стівенса-Джонсона, синдром
Лайела) – сульфаніламіди є гаптенами (неповними
антигенами). Зв'язуючись з білком крові, вони перетворюються
на повноцінні чужорідні антигени і посилюють утворення
антитіл. Алергічні реакції можуть розвиватися з різною
швидкістю в залежності від індивідуальних особливостей
хворого (реакції негайного і повільного типу).
 - Гематологічні реакції (лейкопенія, еозинофілія,
тромбоцитопенія, анемія, панцитонемія,агранулоцитоз) –
сульфаніламіди пригнічують активність кісткового мозку. Хоча
вони характеризуються високою специфічністю і не мають
прямого токсичного впливу на клітини макроорганізму, все ж
кістковий мозок чутливий до цих препаратів.
- Дисбактеріоз. Як препарати широкого спектра дії,
сульфаніламіди пригнічують сапрофітну мікрофлору
кишечника, що призводить до посилення процесів бродіння і
гниття, а також до гіповітамінозу, авітамінозу В, К.
- Гепатит, токсична дистрофія печінки
- Кристалурія – випадання кристалів у нирках. Для
профілактики кристалурії сульфаніламідні препарати запивають
великою кількістю лужного питва
- Ядерна жовтяниця у дітей пов'язана з недостатністю
глюкуронілтрансферази.
- порушення з боку ЦНС – головний біль, головокружіння,
вялість,запаморочення, парестезії і гіперестезії, неврити,
атаксія, депресія
- Тератогенна дія ( особливо при використанні сульфаніламідів
в комбінації з триметопримом в I і III триместрах вагітності
 Протипоказання
 Гіперчутливість

 Захворювання кровотворних органів

 Порушення функції нирок , печінки

 Захворювання щитовидної залози

 Вагітність, лактація

 Діти до 3 міс

 Не слід призначати дітям з гіпербілірубінемією: ризик

виникнення енцефалопатії (особливо у дітей перших 2
місяців життя)
 а також дітям з дефіцитом глюкозо-6-фосфатдегідрогенази
в еритроцитах.
ФАРМАКОБЕЗПЕКА ЗАСТОСУВАННЯ
ПРЕПАРАТІВ
 Не слід застосовувати сульфаніламіди з новокаїном,
анестезином, фолієвою кислотою, оскільки дані
препарати знижують антибактеріальну активність
сульфаніламідів.
 В присутності гною, некротичних мас, які містять
великі кількості ПАБК, сульфаніламіди мало або
зовсім неефективні.
 Небажані поєднання:
 антагоністи сульфаніламідів (новокаїн, анестезин, фолієва кислота)
знижують антимікробну дію сульфаніламідів;
 негативна взаємодія можлива при сумісному застосуванні з препаратами, що
конкурують із сульфаніламідами за зв'язування з білками плазми (НПВП,
метотрексат, непрямі антикоагулянти, синтетичні протидіабетичні препарати);
 аскорбінова кислота (високі дози): зростає ризик кристалуріїу зв'язку з
підвищенням кислотності сечі;
 гемато-, гепато- і нефротоксичні ЛЗ. НПВП, метотрексат, непрямі
антикоагулянти, синтетичні антидіабетичні засоби. При сумісному
застосуванні з препаратами, що пригнічують кістковомозкове кровотворення,
можливе посилення лейкопенії і тромбоцитопенії, мієлотоксична і
цитотоксична дія; з ЛЗ, що викликають гемоліз (зниження здатності крові
згущуватися);
 пероральні контрацептиви: можливе ослаблення контрацептивної дії і поява
маткових кровотеч;
 циклоспорин. Сульфаніламіди можуть пригнічувати метаболізм
циклоспорину, знижуючи його концентрацію в крові й ефективність
трансплантату; одночасно можливе посилення нефротоксичного ефекту.
 пеніциліни: знижується бактерицидний ефект останніх;

 оральні контрацептиви (для ко-тримоксазолу): ослаблення контрацептивної

дії.
 Принципи дозування сульфаніламідних засобів
 Сульфаніламіди використовують в ударних дозах, що пов'язано з
механізмом їхньої дії
 Для препаратів короткої дії ударна добова доза становить 4 – 6 г
в перший день. Потім кожного дня ударна доза зменшується на 1
г, аж поки не становитиме 2 г на добу. Добова доза ділиться на 6
прийомів через 4 години. Тривалість застосування препаратів
короткої дії становить 7 – 8 днів.
 Для препаратів тривалої дії ударна добова доза становить 2г у
перший день, підгримуюча -1-0.5 г на добу. Доза приймається в
один прийом.
 Для препаратів надтривалої дії (сульфален) вводиться спочатку
ударна доза 1г на добу, а після цього по 0,5 г один раз у три дні
або по 0.2 на добу.Сульфаніламіди пролонгованої дії
застосовуються в значно менших дозах, що поліпшує їх
перенесення.
 Похідні нітрофурану
 До цієї групи сполук відносяться багато препаратів. Одні
використовуються переважно як антисептики для зовнішнього
застосування (наприклад, нітрофурал), інші – в основному для лікування
інфекцій кишечника і сечовивідних шляхів [ніфуроксазид, фуразолідон,
нітрофурантоїн (фурадонін), фуразидин (фурагін, фурамаг), ніфурател].
 Нітрофурани характеризуються переважно антимікробною активністю.
Деякі представники цього класу мають антипротозойну і протигрибкову
дію. За клінічною ефективністю нітрофурани поступаються більшості
вживаних у даний час антимікробних ЛЗ, що значною мірою пов'язане з
особливостями їх фармакокінетики (ЛЗ не забезпечують тривалих
терапевтичних концентрацій в органах і тканинах).
 Позитивною рисою нітрофуранів є повільний розвиток стійкості до них
клінічних штамів мікроорганізмів. У першу чергу, нітрофурани мають
значення в медичній практиці як ЛЗ для лікування неускладнених
інфекцій сечовивідних шляхів і кишкових інфекцій.
 Нітрофурани
 
 нітрофурал (Фурацилін)
 нітрофурантоїн (Фурадонін),

 ніфурател ( Макмірор)

 ніфуроксазид (Ентеросепт)

 фуразидин (Фурагін, Фурамаг)

 фуразолідон

 фуралтадон ( Фуразолін)

 Хініфурил

 Комбіновані препарати: Макмірор комплекс

(ністатин/ніфурантел)
 Механізм дії. Нітрофурани як акцептори кисню порушують
процес клітинного дихання бактерій, інгібують біосинтез ДНК
(у меншій мірі – РНК) в мікробній клітині. В процесі
внутрішньоклітинної трансформації (відновлення нітрогрупи
в аміногрупу під впливом бактерійних флавопротеїнів)
утворюються метаболіти нітрофуранів, які чинять
цитотоксичну дію. Залежно від структури сполуки,
концентрації й експозиції, ЛЗ діють бактеріостатично або
бактерицидно. Цитотоксична дія нітрофуранів і порушення
ними клітинного дихання зумовлює активність деяких ЛЗ у
високих концентраціях (фуразолідон, ніфурател) стосовно не
тільки бактерій, але і найпростіших (лямблії, трихомонади,
дизентерійна амеба).
 За особливостями механізму антимікробної дії нітрофурани
близькі до антисептиків, але, на відміну від останніх,
нітрофурани менш токсичні і можуть застосовуватися
перорально для системної дії.
 Антимікробна активність. Нітрофурани
характеризуються широким антимікробним спектром дії,
який включає грамнегативні (Enterobacteгіасеае) і
грампозитивні (Staphylococcus spp., Streptococcus
spp.) бактерії, а також деякі найпростіші (Т. vaginalis,
Giardia, Lamblia).
 Фармакокінетика. Нітрофурани (за винятком ніфуроксазиду) досить
добре всмоктуються з ШКТ; біодоступність цих ЛЗ коливається від 50
до 95 %. Вони не створюють терапевтичних концентрацій у крові й
тканинах, оскільки швидко виводяться з організму, головним чином
нирками.
 Період напіввиведення нітрофуранів знаходиться в межах 0,3-1 години.
Дані ЛЗ інтенсивно метаболізуються в печінці, частково у м'язовій
тканині і в стінці кишечника. Засоби, які метаболізуються в організмі у
меншій мірі (нітрофурантоїн, фуразидин), містяться в сечі у високих
концентраціях, забезпечуючи бактерицидну дію відносно збудників
інфекцій сечовивідних шляхів. Терапевтичні концентрації в тканинах
нирок при цьому досягаються не завжди, що обмежує ефективність
нітрофуранів при пієлонефритах.
 Після прийому всередину ряд ЛЗ (ніфурател, фуразолідон,
ніфуроксазид) створює високі концентрації у вмісті кишечника.
 Нітрофурани легко проникають через гістогематичні бар'єри
(плацентарний, гематолікворний, гематоенцефалічний) і в грудне
молоко.
 Показання до застосування:
 ЛЗ системної дії (фурадонін, фурагін) застосовують для
лікування:
 інфекцій сечовивідних шляхів бактерійної етіології
(пієліти, пієлонефрити, уретрити, цистити ), викликаних
чутливими до ЛЗ штамами мікроорганізмів;
 трихомонадної інфекції (трихомонадні кольпіти,
уретрити), як правило, в поєднанні з місцевим
інтравагінальним введенням.
 ЛЗ, що створюють терапевтичні концентрації в кишечнику
(фуразолідон, ніфуроксазид, ніфурател), застосовують для
лікування гострих кишкових інфекцій (дизентерії,
сальмонельозу, холери, паратифу, шигельозу); лямбліозу й
амебної дизентерії.
 Розчини і порошки нітрофуранів (фурацилін) застосовують
місцево для лікування гнійної інфекції: інфікованих і
опікових ран, пролежні, виразки, промивання свіщів,
кон'юнктивіти, отити, вагініти, цистити. Для місцевої
терапії використовують розчини і мазеві форми.
 Нітрофурани застосовують (всередину або місцево) для
профілактики інфекцій при операціях на сечовивідних
шляхах, при цистоскопії, катетеризації
 Побічні ефекти найчастіше розвиваються при застосуванні нітрофуранів системної
дії.
 Диспептичні розлади: біль, неприємні відчуття у ділянці живота; втрата апетиту,
нудота, блювота; діарея; транзиторне підвищення активності трансаміназ; гепатит;
холестаз.
 Алергійні реакції: шкірний висип і свербіння, еозинофілія, лихоманка, артралгія і
міалгія, дуже рідко можливий розвиток вовчакоподібного синдрому, анафілактичного
шоку.
 Гематологічні реакції: гранулоцитопенія; лейкопенія; мегалобластична анемія;
зниження агрегації тромбоцитів і підвищення кровоточивості; дуже рідко –
гемолітична анемія.
 Реакції з боку нервової системи. Нейротоксичні прояви (запаморочення, сонливість,
головний біль, сильно виражені втомлюваність і слабкість), а також полінейропатії
(оніміння, коління, печіння шкіри обличчя або в порожнині рота, периферичні
полінейропатії, виражена м'язова слабкість).
 У процесі лікування нітрофуранами можлива зміна забарвлення сечі від іржаво-
жовтого до коричневого кольору, що залежить від впливу метаболітів.
 Антабусоподібна дія (фуразолідон)

 З метою зменшення ПЕ при прийомі похідних нітрофурану рекомендуються

блокатори гістамінових Η,-рецепторів, вітаміни групи В, багато пити.
 Протипоказання:
 гіперчутливість;

 недостатність функції нирок і печінки;

 дефіцит глюкозо-6-фосфатдегідрогенази;

 вагітність, годування груддю;

 застосування у дітей першого місяця життя.

 Взаємодія
 Небажані поєднання:

 антациди і магнію трисилікат можуть затримувати всмоктування нітрофуранів

із ШКТ;
 пробеніцид і сульфінпіразон, блокуючи канальцеву секрецію нирок,
уповільнюють виведення нітрофуранів (знижується антимікробна дія ЛЗ в
сечі) і підвищують концентрацію нітрофуранів та їх метаболітів у крові
(підвищується ризик токсичних реакцій);
 хінолони, фторхінолони знижують антимікробну активність нітрофуранів;

 хлорамфенікол, ристоміцин гепатотоксичні, пригнічують кровотворення.

Підвищується ризик небажаних реакцій.
 Фуразолідон при сумісному застосуванні з алкоголем може викликати
дисульфірамоподібну реакцію (антабусоподібна дія). Цей ЛЗ, що є інгібітором
моноаміноксидази (МАО), небажано суміщати з іншими інгібіторами МАО
(трициклічними антидепресантами, симпатоміметиками, тіамінвмісними
харчовими продуктами), що пов'язано з ризиком розвитку гіпертонічного
кризу.
 Протигрибкова активність потенціюється при сумісному застосуванні
нітрофуранів і ністатину.
ПОХІДНІ 8-ОКСИХІНОЛІНУ

 Препарати цього ряду – синтетичні химіотерапевтичні

засоби з антибактеріальною, протигрибковою і
антипротозойною активністю.
 До похідних 8-оксихіноліну належать дві групи прераратів
– ті, що не всмоктуються (хлорхінальдол, хініофон,
хінозол, ентеросептол, інтестопан та ін.) і ті, що
всмоктуються (нітроксолін).
 Значення цієї групи в антимікробній терапії інфекцій
обмежене через нижчу клінічну ефективність у порівнянні
з новими антимікробними ЛЗ; недостатньо вивчені
механізми дії і фармакокінетика; токсикологічні
властивості.
 Похідні 8-оксихіноліну
 
 нітроксолін (5-НОК)
 хініофон (Амебосан, Ятрен)

 хлорхінальдол (Афунгіл)

 ентеросептол (Хіноформ)

 Комбіновані препарати:

 Інтетрикс

 Дермозолон
 Механізм дії похідних 8-оксихіноліну:
 вибірково інгібують синтез нуклеїнових кислот і реплікацію ДНК; утворюють
комплекси з нуклеїновими кислотами і з металовмісними ферментами мікробної
клітини;
 порушують окислювально-відновні процеси в клітині, синтез мембранних білків
і дихальних ферментів.
 Крім того, більшість препаратів містять галогени ( ентеросептол і хініофор –
йод, хлорхінальдон – хлор, інтестопан – бром), які викликають денатурацію
білка

 Антимікробна активність
 Препарати із цієї групи мають протигрибкову дію на аскоміцети
родини Aspergillus та РепісіІІіит, дріжджові та дріжджоподібні (Candida
albicans та ін.) гриби, а також на дерматофіти, антибактеріальну дію відносно
грам- позитивних і грамнегативних бактерій (S.pyogenes, S. aureus, Р. aeruginosa,
Р. vulgaris, С. diphtheriae, Salmonella spp., E. coli), а також деяких
найпростіших (Entamoeba histoiitica, Trichomonas vaginalis, Lamblia intestinalis).

 Тип антимікробної дії: бактерицидний

 Фармакокінетика. Похідні 8-оксихіноліни (окрім
нітроксоліну) практично не всмоктуються в ШКТ, тому при
прийомі всередину можна розраховувати тільки на їх
місцеву дію. Виняток складає нітроксолін, який добре
(близько 50 %) і швидко всмоктується. Потрапивши в кров,
він у дуже невеликому відсотку зв'язується з білками
плазми, погано проникає в тканини і рідини організму і, не
зазнавши біотрансформації, в незміненому вигляді
виводиться з сечею, де накопичується в бактеріостатичних
концентраціях, забарвлюючи при цьому сечу в шафраново-
жовтий колір.
 Показання до застосування

 Найчастіше використовують препарат із групи –

нітроксолін. Основними показаннями є:

 гострі та хронічні інфекції сечостатевої системи

(пієлонефрит, цистит, уретрит, епідидиміт, інфікована
аденома або карцинома передміхурової залози);

 профілактично при інструментальних маніпуляціях

(катетеризація сечового міхура, цистоскопія). Введення
препарату – ентеральне таблетоване.
 Препарат хлорхінальдол використовується досить рідко і
тільки місцево, додатково впливаючи на адгезивні та
фізико-хімічні властивості рідин та секретів in
situ. Використовується у свічках, таблетках, мазях.
 Вагінальні свічки хлорхінальдолу застосовують у
гінекологічній практиці для лікування кольпітів та
вульвовагінітів грибкової та неспецифічної бактеріальної
етіології.
 Таблетки для розсмоктування використовуються у
стоматології для лікування запальних захворювань
ротової порожнини, ясен або язика, стоматиту, грибкового
ураження ротової порожнини та горла після лікування
антибіотиками.
 Мазь хлорхінальдолу застосовують місцево за такими
показаннями:
 у дерматології – для лікування піодермій (стрепто- і
стафілодермій),
 кандидомікозів шкіри і слизових оболонок, мікозів стоп і
великих складок
 дерматомікозу гладкої шкіри, оніхомікозу та кератомікозу, у
тому числі висівкоподібного лишаю
 у хірургії – для лікування інфікованих ран м'яких тканин
після радикальної хірургічної обробки гнійних вогнищ, а
також для профілактики реінфікування ран, що гранулюють;
 у комбустіології – для профілактики нагноєння опікових ран
і лікування інфікованих опіків ІІ-ІІІА ступеня;
 при змішаних бактеріальних і грибкових інфекціях особливо
в початковий період лікування опікових ран до ідентифікації
збудників захворювання.
 Наразі в Україні не зареєстровані хініофон – протиамебний
препарат, що використовувався для лікування амебної
дизентерії, хінозол – антисептичний та сперміцидний засіб,
для промивання ран, виразок, дезінфекції (знезараження)
рук, спринцювань, ентеросептол та інтестопан –
використовувалися в лікуванні ентероколітів, амебіазу,
дизентерії, інфекційної діареї.
 Побічні ефекти. 
 Алергічні реакції: шкірний висип, свербіння

 З боку ШКТ – порушення апетиту, нудота, блювота

 печінки – підвищення активності трансаміназ

 З боку ЦНС – головний біль, запаморочення, парестезії,

полінейропатії, порушення зору, неврит і атрофія зорового
нерва, млявість, загальмованість, ретроградна амнезія
 Явища йодизму і бромізму ( така побічна дія проходить
після відміни препарату чи зменшенні дози).
 Протипоказання.
 гіперчутливість

 вагітність, лактація

 дитячий вік (новонароджені та недоношені )

 захворювання зорового нерва, катаракта;

 захворювання периферичної нервової системи;

 важка недостатність функції нирок і печінки

 дефіцит глюкозо-6-фосфат-дегідрогенази;
ФТОРХІНОЛОНИ
 Фторхінолони — група
синтетичних
хіміотерапевтичних засобів.
 Являють собою похідні 4-
хінолону, які містять у
положенні 7 хінолінового
ядра незаміщений або
заміщений піперазиновий
цикл, а у положенні 6 — атом
фтору. Фторхінолони є одним
з найважливіших класів
антимікробних препаратів,
надзвичайно актуальним в
сучасній клінічній практиці.
 Класифікація Фторхінолонів за поколінням
  І покоління:

 офлоксацин,

 норфлоксацин

 ципрофлоксацин

 пефлоксацин

 ІІ покоління:

 левофлоксацин

 спарфлоксацин

 ІІІ-ІV покоління:

 моксифлоксацин

 гатіфлоксацин

 геміфлоксацин

 тровафлоксацин

 ситафлоксацин

 тосуфлоксацин

 клінафлоксацин
За кількістю атомів фтору в молекулі Фторхінолони розподіляються на
Монофторхінолони
 Ципрофлоксацин

 Офлоксацин

 Пефлоксацин

 Норфлоксацин

 Еноксацин

 Руфлоксацин

Дифторхінолони
 Ломефлоксацин

 Спарфлоксацинт

Трифторхінолони
 Флероксацин

 Тровафлоксацин

 Грепафлоксацин

 Тосуфлоксацин
 Класифікація Фторхінолонів
(згідно Спілки експертів хіміотерапії Пауля Ерліха)
 
 1 група:
 Пероральні фторхінолони для лікування інфекції сечовидільної
системи: norfloxacin (норфлоксацин), pefloxacin (пефлоксацин);
 2 група:

 Фторхінолони для системного застосування, високоактивні у

відношенні грамнегативних бактерій: ofloxacin (офлоксацин),
сiprofloxacin (ципрофлоксацин), enoxacin (еноксацин, Еноксор);
 3 група:

 Фторхінолони, високоактивні у відношенні грампозитивних і

атипових збудників інфекцій: levofloxacin (левофлоксацин);
 4 група:

 Фторхінолони, високоактивні у відношенні грампозитивних,

атипових і анаеробних мікроорганізмів: gatifloxacin
(гатіфлоксацин), moxifloxacin (моксифлоксацин).
 Крім того, виділяють ще групу так званих -
Респіраторних фторхінолонів. До них відносять:
 Ломефлоксацин

 Левофлоксацин

 Моксіфлоксацин

 Гатіфлоксацин

 Геміфлоксацин

 Спарфлоксацин

 Всі ці фторхінолони досить ефективні по відношенню до

Streptococcus pneumoniae, в т.ч. резистентних до інших ЛЗ,
Haemophillus influenzae, Moraxella catarralis
Механізм дії
 Фторхінолони інгібують ДНК-гіразу (топоізомеразу II типу) бактерій
(фермент, який забезпечує суперспіралізацію ДНК), що призводить до
порушення біосинтезу ДНК і РНК, білка в мікробній клітині.У результаті дії
фторхінолонів знижуються агресивні властивості бактерій, пригнічується
індукція екзотоксинів, екзоферментів, знижуються вірулентні властивості,
підвищується чутливість мікроорганізмів до фагоцитозу. Деякі
фторхінолони інгібують топоізомеразу IV типу

 Фторхінолони мають достатньо виражений постантибіотичний ефект

(продовження антибактеріальної дії після видалення ЛЗ з організму.
Тривалість його залежить від виду мікроорганізму і діючої концентрації ЛЗ)

 Усі фторхіполони виявляють сильну бактерицидну дію ультраширокого

спектра, яка поширюється на велику кількість аеробних грампозитивних
(менш, ніж грамнегативних) та грамнегативних мікроорганізмів.
 Чутливість до дії фторхінолонів виявляють Гр- палички: цитробактер,
ентеробактер, кампілобактер, ешерихії, сальмонели, шигели, серації,
морганелли, шпали, вібріони, протей (у т. ч. мірабельний та вульгарний),
клебсієли, синьогнійна паличка (ципрофлоксацин), гемофільна паличка
інфлюенци, мораксела катараліс, збудник гонореї, усі види стафілокока.
 Активні фторхіполони (офлоксацин, пефлоксацин, норфлоксацин,
ломефлоксацин, ципрофлоксацин) по відношенню до мікроорганізмів, які
містяться внутрішньоклітинно (хламідії, мікоплазми, легіонели, уреаплазми,
рикетсії),
 Активні фторхіполони щодо Г+ палички: мікобактерій туберкульозу та лепри
(офлоксацин, ципрофлоксацин, ломефлоксацин).
 Стійкі до дії цих антибактеріальних засобів стрептококи, анаероби, гриби (крім
тровафлоксацину).
 Фторхіполони стійкі до дії β-лактамаз грамнегативних та грампозитивних
бактерій, але не кожний препарат діє на метицилінорезистентні стафілококи.
Винятком є тровафлоксацин, який має спектр антимікробної дії, подібний до
іміпенему.
 Спарфлоксацин більше, ніж інші фторхінолони, виявляє активність по
відношенню до грампозитивної кокової флори (включаючи пневмокок).
 Треба відмітити, що фторхінолони поряд з антибактеріальною дією виявляють
також імуномодулюючий ефект.
 Показання до застосування та взаємозамінність
 Фармакокінетичні властивості фторхінолонів дозволяють застосовувати їх при
будь-якій локалізації інфекційного процесу:
 Інфекції сечовивідних шляхах (ципрофлоксацин, еноксацин, ломефлоксацин,
норфлоксацин, офлоксацин);
 при інфекціях дихальних шляхів (ципрофлоксацин, офлоксацин,
ломефлоксацин, тровафлоксацин, флероксацин, спарфлоксацин, пефлоксацин);
 інфекціях кісток та суглобів, шкіри та м'яких тканин, кишкових інфекціях
(ципрофлоксацин і пефлоксацин);
 інтраабдомінальних інфекціях і сепсисі (ципрофлоксацин. офлоксацин,
тровафлоксацин, флероксацин, пефлоксацин);
 при гонореї (норфлоксацин, офлоксацин, пефлоксацин, еноксацин,
ципрофлоксацин);
 менінгіті (ципрофлоксацин, офлоксацин. тровафлоксацин, пефлоксацин);

 простатиті (офлоксацин, норфлоксацин, флероксацин, лефлоксации);

 туберкульозі (ципрофлоксацин, офлоксацин. ломефлоксацин);

 ендоцервікальних та уретральних хламідійних інфекціях (офлоксацин);

 ранових та опікових інфекціях (ципрофлоксацин, офлоксацин,

тровафлоксацин).
 Побічні ефекти фторхінолонів
 Розлади функції ШКТ (нудота, блювання, біль в животі,анорексія)

 Алергічні реакції: шкірний висип, зуд, почервоніння

 Хондротоксичність (дисплазія хрящової тканини у дітей)

 Артротоксичність (артралгії, тендовагініт, розрив ахілового сухожилля)

 Нейротоксичність: головний біль, головокружіння, запаморочення,

нервозність, сонливість, неспокій. Рідко: гострий психоз, ажитація,
спутаність свідомості, галюцинації, тремор, атаксія , судоми
 Фототоксичні реакції: фотосенсибілізація (ломефлоксацин)

 Дисбактеріоз

 Гепатотоксичність (тровафлоксацин, темафлоксацин)

 Кардіотоксичність (подовження інтервалу Q-T не ЕКГ, пароксизмальна

шлуночкова тахікардія – грепафлоксацин)
 Нефротоксичність (рідко) : інтерстиціальний нефрит

 Гіпоглікемія ( клінафлоксацин)

 Гіпоглікемія і гіперглікемія (гатіфлоксацин)

 Протипоказання
 Не рекомендується застосовувати ці препарати дітям до 14
років,
 вагітним і жінкам-годувальницям (фторхінолони
порушують формування хрящової тканини).
 Не слід також призначати фторхінолони пацієнтам з
судомним синдромом, паркінсонізмом, епілепсією
(фторхінолони рідко, але можуть викликати збудження ЦНС
і судоми),
 нирковою недостатністю (це сприяє накопиченню
фторхінолонів у організмі, крім пефлоксацину, який
виводиться з жовчю).
 Фармакобезпека
 Фторхінолони не слід застосовувати одночасно з залізовміщуючими
препаратами, ранітидином, гастроцепіном.
 Протимікробна дія фторхінолонів зменшується при одночасному
призначенні з антибактеріальними засобами, що порушують синтез
нуклеїнових кислот (тетрациклін, рифампіцин, нітрофурани) і білка
(левоміцетин).
 Фторхінолони інгібують окислювальні ферменти печінки і можуть
посилювати дію ліків, що метаболізукль системою цитохром Р 450 (теофілін,
еуфілін, кофеїн).
 Норфлоксацин несумісний з циклоспорином.

 Еноксацин не можна застосовувати одночасно з пероральними непрямими

антикоагулянтами.
 Ломефлоксацин застосовують при туберкульозі, якщо розвинулась стійкість
мікобактерій туберкульозу до протитуберкульозних препаратів 1-го і 2-го
ряду.
 Фторхінолони можуть підвищувати фоточутливість тканин, особливо
ломефлоксацин.
 Розчин ципрофлоксацину для в/в введення не можна змішувати з розчином,
pH якого більше 7.
 Фторхінолони добре надходять у рідини та тканини
організму. Високі концентрації досягаються у нирках,
легенях, передміхуровій залозі, печінці, жіночих статевих
органах, жовчному міхурі, сечі, мокроті, фагоцитуючих
клітинах.
 Ципрофлоксацин добре надходить також до шкіри, м'язів,
кісшк та хрящів.
 Для фторхінолонів властива значна тривалість дії, що дає
змогу призначати препарат 1-2 рази на добу.
 Всмокіування фторхінолонів погіршується при
одночасному призначенні антаццдних препаратів.
 Спарфлоксацин не слід застосовувати разом з цизапридом.

 Флероксацин призначають після їди.

ФАРМАКОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ПРОТИВІРУСНИХ ЛЗ
 Противірусними називають засоби різної хімічної
будови, які перешкоджають проникненню вірусів у
клітини, синтезу вірусних нуклеїнових кислот і
білків, реплікації вірусів.
 Останніми роками зросла частота захворювань, які
спричиняють віруси. Відомо близько 500 патогенних
для людини видів вірусів. Доведено, що зараження
вірусами активує в організмі хазяїна ряд біохімічних
процесів. Дія противірусних засобів спрямована на
блокування цих процесів.
 Для противірусних засобів характерні такі механізми дії:
 1. Порушення адсорбції вірусу і його проникнення у клітину
хазяїна (γ-глобуліи).
 2. Порушення виходу вірусного геному
(мідантан, ремантадин).
 3. Порушення синтезу нуклеїнових кислот
(зидовудин, ацикловір, відарабін).
 4. Порушення синтезу вірусних білків:
- побудови віріонів (“збирання” віріонів) (метисазон);
 - “пізніх” вірусних білків (саквінавір).

 5. Препарати широкого спектра дії

(інтерферони: лаферон, реаферон, бетаферон та ін.).
 Зараз медицина застосовує близько 30 противірусних
препаратів. Усі вони, за винятком інтерферонів, – синтетичні
препарати.
 Практичне значення мають такі групи противірусних
засобів:
 1) протигрипозні засоби

 2) протигерпетичні засоби

 3)протицитомегаловірусні засоби

 4) засоби, що впливають на вірус імунодефіциту людини

(антиретровірусні)
 5) засоби широкого спектра дії (інтерферони,
інтерфероногени).
 Протигрипозні лікарські засоби
 Класифікація:

 1. Препарати, які блокують вірусний білок

М2: ремантадин, амантадин.
 2. Препарати, які блокують вірусний фермент
нейраміназу: занамівір, осельта- мівір.
 3. Препарати, які блокують вірусну РНК-
полімеразу: рибавірин.
 4. Різні препарати: арбідол, оксолін, амізон, протефлазид,
інтерферони
 Препарати, які блокують вірусний білок М2
 Білок М2 є специфічним білком вірусу грипу. Він міститься
у мембрані вірусу і функціонує як іонний канал. Блокатори
цього білка порушують процес “роздягання" вірусу і
перешкоджають вивільненню у клітині хазяїна вірусного
геному. У результаті порушується процес реплікації вірусу.
 Мідантан використовують для профілактики вірусу типу А.
Однак препарат має низьку ефективність, що обмежує його
використання з цією метою. В основному мідантан
використовують для лікування паркінсонізму. Препарат
легко всмоктується із шлунково-кишкового тракту, з
організму виводиться із сечею. Більш ефективним
протигрипозним засобом є ремантадин.
 Ремантадин. Фармакокінетика. Препарат легко
всмоктується із шлунково-кишкового тракту,
10 % метаболізується у печінці, виводиться через нирки
(90 % виводиться в незміненому вигляді шляхом секреції).
Як правило, препарат добре переноситься пацієнтами.
 Фармакодинаміка. Препарат пригнічує вивільнення РНК
вірусу грипу і проникнення в ядро клітини. Крім того,
гальмує індукцію вірусної ДНК-залежної РНК- полімерази,
зменшує синтез вірусної РНК і білка. Крім того, препарат
блокує нейра- мінідазу, перешкоджає поширенню вірусу,
зв'язаного з інфікованими клітинами. Також порушується
реплікація вірусу. Нейрамінідаза – глікопротеїн,
розміщений на поверхні вірусів грипу типу А і В. Фермент
сприяє проникненню вірусу всередину клітин-мішеней у
респіраторному тракті.
 Показання. Ремантадин ефективний щодо вірусу А
(особливо А2). Препарат також діє на вірус кліщового
енцефаліту. Для профілактики грипу ремантадин
призначають всередину по 0,05 г. Своєчасне приймання
препарату на 50 % і більше знижує частоту захворювання
грипом під час епідемій, а в разі захворювання інфекція
проходить у легкій формі. Приймання препарату через 2-3
дні після початку захворювання малоефективне, а через 5
днів – абсолютно марне. Для профілактики кліщового
енцефаліту ремантадин призначають по 0,1 г (2 таблетки)
двічі на день протягом 3-5 днів (профілактику починають
відразу ж після укусу кліща).
 Побічні ефекти. Із побічних ефектів можливі диспепсія,
роздратованість, головний біль, безсоння, запаморочення.
Ремантадин протипоказаний вагітним, оскільки препарат
виявляє тератогенний і ембріотоксичний ефекти.
 Препарати, які блокують вірусний фермент
нейраміназу: занамівір, осельтамівір.
 Осельтамівір та занамівір є проліками. Після
всмоктування перетворюються в активну форму.
 Занамівір (реленца) застосовують інтраназально або інгаляційно у
вигляді порошку. При цьому близько 15 % введеної дози потрапляє у
системний кровотік. Виводиться препарат через нирки.
 Осельтамівір (таміфлю) призначають всередину.

 Фармакокінетика. Препарат легко всмоктується із шлунково-

кишкового тракту, зазнає швидкого гідролізу у кишечнику, печінці та
крові. Біодоступність його активних метаболітів – приблизно 80 %.
Виводиться препарат через нирки.
 Фармакодинаміка. Механізм дії: інгібіція нейрамінідази вірусів грипу
А і В, порушення їх агрегації, виходу з клітини. Препарати зменшують
вираженість симптомів грипу, скорочують тривалість періоду
лихоманки, зменшують частоту ускладнень, прискорюють елімінацію
вірусу з організму.
 Показання: лікування грипу та супутніх захворювань (бронхіт,
пневмонія) разом з антибіотиками.
 Побічна дія: нудота і блювання, діарея, дискомфорт в епігастрії,
свербіж, міалгія, артралгія, головний біль, парестезії, запаморочення,
біль у животі, виразки на слизовій оболонці порожнини рота.
 Рибавірин є похідним гуанозину.
 Фармакокінетика. Добре всмоктується із кишечнику, максимальна
концентрація в крові через 1-1,5 год. Препарат виводиться нирками,
Т, .становить 24 години, але в плазмі залишається 16 днів. В
організмі препарат фосфорилюється.
 Фармакодинаміка. Монофосфат рибавірину, який утворюється в
результаті фосфорилювання рибавірину, пригнічує синтез гуанінових
нуклеотидів, а трифосфат пригнічує вірусну РНК-полімеразу і
порушує утворення ІРНК.
 Показання. Рибавірин ефективний при грипі типу А і В, тяжкій
формі респіраторної синцитіальної вірусної інфекції, геморагічній
лихоманці з нирковим синдромом. Він діє на віруси парагрипу, кіру,
імунодефіциту людини, рео-, рабдо-, тонга-, арена- віруси,
поксівіруси та ін.
 Побічні ефекти. Під час приймання препарату можуть
спостерігатися шкірні висипання, кон'юнктивіти. Рибавірину
притаманні мутагенні, тератогенні і канцерогенні властивості.
 Для профілактики і лікування грипу призначають
віруліциди, що впливають на вірус позаклітинно і
перешкоджають проникненню в клітину. До них належить
мазь оксоліну.
 Оксолін показаний для профілактики грипу, при ринітах
вірусної етіології, аденовірусному кератокон'юнктивіті,
герпетичному кератиті, деяких вірусних захворюваннях
шкіри (оперізуючий лишай та ін.). Застосовують препарат у
вигляді мазі, якою змазують слизову оболонку носа,
закладають за нижню повіку або наносять на шкіру. Із
побічних ефектів можливе відчуття припікання на місці
нанесення.
 Протигерпетичні і протицитомегаловірусні препарати
 Класифікація:

 1. Препарати резорбтивної дії: ацикловір, валацикловір,

ганцикловір, фамцикловір (фамвір), відарабін,
цитарабін.
 2. Препарати для місцевого застосування: ідоксуридин.
 Ацикловір – ефективний препарат.
 Фармакокінетика. При призначенні препарату всередину до
кровотоку надходить близько 20 % введеної дози. Ацикловір
задовільно проникає через гематоен- цефалічний бар'єр. У крові 9-
33 % його зв'язується з білками. В організмі препарат
фосфорилюється. При внутрішньовенному введенні період
напіввиведення становить близько 3 годин. Виводиться через
нирки, в основному в незміненому вигляді, а 10-15 % – у вигляді
метаболітів.
 Фармакодинаміка. В ураженій вірусом клітині ацикловір
фосфорилюється в ацикловірмонофосфат, який під впливом
тимідинкінази хазяїна перетворюється на ацикловірдифосфат, а
потім на активний ацикловір трифосфат, який пригнічує фермент
ДНК-полімеразу. Це супроводжується порушенням синтезу
вірусних нуклеїнових кислот і пригніченням реплікації вірусів.
ДНК-полімераза вірусів у 100 разів чутливіша до дії препарату,
ніж аналогічний фермент людського організму.
 Показання. Показаний ацикловір при простому герпесі,
оперізуючому лишаї, герпетичному ураженні очей і геніталій, а також
при цитомегаловірусній інфекції. Призначають ацикловір всередину,
внутрішньовенно або місцево (у вигляді 5 % крему на шкіру, або
3 % очної мазі, яку закладають за нижню повіку 5 разів на день). При
значних за об'ємом ураженнях шкіри і слизових оболонок препарат
призначають всередину у таблетках по 0,2-0,4 г 5 разів на день.
Внутрішньовенно ацикловір вводять при герпетичних інфекціях у
хворих із імунодефіцитами, при тяжких формах ураження герпесом
статевих органів та ін.
 Побічні ефекти. Побічні ефекти при призначенні ацикловіру
спостерігаються рідко. Під час приймання всередину можуть
спостерігатися диспепсичні розлади (нудота, блювання, пронос),
головний біль, алергічні реакції. При внутрішньовенному введенні
розвиваються оборотні неврологічні ускладнення (сплутаність
свідомості, галюцинації, збудження), порушення функції нирок,
флебіти, шкірні висипання, гепатотоксичність. При місцевому
застосуванні можливі відчуття припікання, лущення та сухість шкіри.
 Валацикловір (валтрекс) – препарат для лікування
герпесу, який характеризується вищою біодоступністю
(близько 54 %) під час приймання всередину, ніж ацикловір.
Власне валацикловір противірусної активності не виявляє.
Із нього у кишечнику і печінці утворюється ацикловір, який
і діє на віруси.
 Валацикловір краще всмоктується із шлунково-кишкового
тракту, а у кишечнику та печінці перетворюється в
активний метаболіт. Біодоступність препарату становить
близько 60 %.
 Подібними до ацикловіру є
препарати фамцикловір (фамвір), ганцикловір (цимевен)
і фоскарнет, які чинять сильніший ефект при
цитомегаловірусній інфекції.
 Відарабін у організмі людини зазнає фосфорилювання.
Фосфорильований метаболіт пригнічує ДНК-полімеразу і
процес реплікації вірусу. Призначають препарат для
лікування герпетичного енцефаліту (знижує летальність на
30- 75 %). Іноді відарабін застосовують при оперізуючому
лишаї і герпетичному кератокон'юнктивіті. Відарабін
використовують у хворих з алергічними реакціями на
ідоксуридин.
 Із побічних ефектів при застосуванні відарабіну можуть
спостерігатися диспепсія, порушення функцій ЦНС
(тремор, психози та ін.), алергічні висипання. Аналогічна
дія у препарату цитарабіну, що ефективний при
мієлоїдному лейкозі.
 Для лікування цитомегаловірусної інфекції використовують такі
препарати, як ганцикловір, валацикловір, фоскарнет (фоскарвір), вітравен.
 Механізм дії ганцикловіру подібний до механізму дії ацикловіру і
пов'язаний з блокуванням синтезу вірусної ДНК. Препарат
використовують при ретиніті на фоні цитомегаловірусної інфекції. Його
вводять внутрішньовенно, а також застосовують місцево у порожнину
кон'юнктиви. Із побічних ефектів можуть спостерігатися неврологічні
розлади (головний біль, психоз, судоми), гранулоцитопенія,
тромбоцитопенія, шкірні висипання та ураження печінки.
 Фоскарнет має такий самий механізм дії. Застосовують препарат при
цитомега- ловірусному риніті у хворих СНІДом. Може бути використаний
при простому герпесі, оперізуючому лишаї у випадках неефективності
ацикловіру. Вводять препарат внутрішньовенно або використовують
місцево у вигляді мазі. Фоскарнет гірше переноситься хворими, ніж
ганцикловір, однак меншою мірою пригнічує лейкопоез. Із побічних
ефектів можливі лихоманка, диспепсія, головний біль, судоми.
 Вітравен використовують для лікування риніту цитомегаловірусної
природи. 
 Засоби, які впливають на вірус імунодефіциту людини
 Вірус імунодефіциту людини є різновидом ретровірусів.
Класифікація:
 1. Інгібітори зворотної транскриптази:

 1.1. Нуклеозиди:  зидовудин (Азидотимідин), ламівудин,

диданозин, зальцитабін, ставудин.
 1.2. Ненуклеозидні
сполуки: невірапін, делавірдин, ефавіренц.
 2. Інгібітори ВІЛ-
протеази: індинавір, ритонавір, нельфінавір.
 Азидотимідин (зидовудин). Фармакокінетика. Препарат
легко всмоктується із шлунково-кишкового тракту та добре
проникає через гематоенцефалічний бар'єр, швидко
надходить у тканини та рідини організму. Метаболізується
у печінці (близько 75 % введеної дози), виводиться через
нирки (на 15-20 % у незміненому вигляді).
 Фармакодинаміка. Після проникнення вірусу СНІДу у
лімфоцит відбувається синтез вірусної ДНК на матриці
(вірусній РНК) під контролем ферменту зворотної
транскриптази, що призводить до пошкодження
лімфоцитів. Азидотимідин (зидовудин) у тканинах
фосфорилюється до 2,3-діокси-аденозин-5-трифосфату,
блокує цей фермент, пригнічуючи синтез ІРНК, вірусної
ДНК і вірусних білків.
 Показання. Препарат ефективний в основному у носіїв вірусу
(до появи ознак захворювання). У пацієнтів, які захворіли,
зидовудин уповільнює прогресування захворювання, подовжує
тривалість життя, зменшує частоту і тяжкість інфекційних
ускладнень. Однак при його застосуванні повного
виліковування не відбувається. При тривалому застосуванні
(більше 6 місяців) формується резистентність вірусів до
зидовудину. Препарат призначають всередину у капсулах по 0,1
г 5-6 разів на день або по 0,2 г 3 рази на день.
 Побічні ефекти. Із побічних ефектів спостерігаються анемія,
нейтропенія, тромбоцитопенія, панцитопенія, порушення
функцій ЦНС. Також можливі головний біль, зміна смаку,
нудота, блювання, біль в животі, діарея, лихоманка, висипи на
шкірі, порушення функції нирок, печінки та підшлункової
залози. Після тривалого застосування зидовудину застосовують
такі препарати, як зальцитабін, ставудин. Препарати мають
такий самий механізм дії та побічні ефекти, як і зидовудин.
Призначають їх всередину.
 До ненуклеозидних засобів, які застосовують для
лікування СНІДу, належать такі препарати, як невірапін,
делавірдин, ефавіренц. Препарати блокують зворотну
транскриптазу, але зв'язування з ферментом відбувається в
іншому місці, ніж при застосуванні нуклеозидних
препаратів. Є дані, що ці препарати одночасно блокують
ДНК-полімеразу. Призначають ненуклеозидні засоби
всередину. Застосовують їх лише при інфікуванні ВІЛ-1.
 Блокатори ВІЛ протеаз :нельфінавір, індинавір,
ритонавір блокують ферменти, які регулюють утворення
структурних білків і ферментів віріонів ВІЛ, необхідних для
розмноження. При дефіциті цих білків утворюються незрілі
попередники вірусів, що затримує розвиток інфекції. Із
перелічених препаратів найбільше застосовують саквінавір.
Препарат ефективний при інфікуванні ВІЛ-1 і ВІЛ-2.
Призначають його всередину. Біодоступність саквінавіру
дуже низька (близько 4 %), однак достатня для пригнічення
розмноження ретровірусів. Із побічних ефектів можливі
диспепсія, порушення білкового та вуглеводного обмінів,
анемія, дизурія. При тривалому застосуванні розвивається
резистентність вірусів до препарату.
 При лікуванні ВІЛ-інфекції найбільш ефективним є
комбіноване застосування препаратів: зидовудин +
зальцитабін + саквінавір, саквінавір + зидовудин.
 Противірусні лікарські засоби широкого спектра дії
 Інтерферони виділяють із культур лейкоцитів (α-
інтерферони), фібробластів (β-інтерферони) або лімфоцитів
(γ-інтерферони) людини. Шляхом імплантації відповідних
генів людини кишковій паличці одержують рекомбінантні
інтерферони.
 Інтерферон – це видоспецифічний низькомолекулярний
глікопротеїн. Власне інтерферон не виявляє противірусної
активності. Він взаємодіє зі специфічними ділянками на
поверхні клітин, що супроводжується активацією
протеїнкіназ і утворенням низькомолекулярного інгібітора
синтезу білків, який стимулює ферменти, що руйнують
РНК вірусів і клітин хазяїна.
 Інтерферон, крім противірусної та протимікробної дій,
також активує імунітет (зростає фагоцитарна активність
макрофагів, підвищується токсичність кілерів), виявляє
протипухлинну і радіопротекторну активність, впливає на
функції різних систем організму (в тому числі й на
центральну нервову систему).
 Класифікація препаратів інтерферонів:

 - a-2А-інтерферони: реаферон, роферон, лаферон;

 - a-2В-інтерферони: інтрон-А, інтрен, віферон;

 - a-2С-інтерферони: берофор, ешферон, велферон;

 - β-інтерферони: бетаферон, фрон;

 - γ-інтерферони: гаммаферон, імуноферон.

 - пегільований інтерферон ( пегінтерферон альфа-

2а,Пегасін, Пегферон)
 Як противірусні в основному застосовують α-інтерферони (а-2А, а-2В).
 Фармакодинаміка. Механізм противірусної дії інтерферонів полягає у
стимуляції продукції клітинами хазяїна ферментів, які гальмують
трансляцію вірусної матричної РНК, синтез вірусних білків, репродукцію
вірусів.
 Препарати також володіють імуномодулюючою, протипухлинною дією,
радіопротекторною дією.
 Застосовують препарати місцево. Закапують або розпилюють у носові
ходи, а також закапують у кон'юнктивальний мішок по 2-3 краплі 1-2 рази
на день з метою профілактики, а з лікувальною метою – 4-6 разів на день.
Місцево інтерферони використовують і під час лікування оперізуючого
лишаю.
 Створені високоочищені інтерферони (1 мг – 5 000 000 ОД) для
приймання всередину і парентерального введення (внутрішньовенно,
внутрішньом'язово, внутрішньокістково, ендолюмбально,
ендолімфатично). Препарати швидко інактивуються, тому їх призначають
4-6 разів на добу.
 Рекомбінантні інтерферони (реаферон, роферон, інтрон-А, віферон,
велферон) вводять 2-3 рази на добу, причому препарати можна вводити
ректально.
 Показання: профілактика і лікування грипу, гепатиту,
імунодефіцитних станів, лікування вірусних системних
інфекцій та злоякісних новоутворень. β-Інтерферони
призначають при розсіяному склерозі.
 Побічні ефекти при місцевому застосуванні інтерферонів
не спостерігаються. При парентеральному введенні можливі
лихоманка, головний біль, болі у м'язах, зниження
артеріального тиску, аритмії, парези та паралічі, порушення
кровотворення, диспепсії.
 Недоліком застосування інтерферонів є те, що після 1-2
ін'єкцій розвивається звикання (рефрактерність). Для
попередження рефрактерності використовують комбіноване
застосування кількох індукторів інтерферонів.
 Індуктори інтерферону – це засоби, які стимулюють
утворення інтерферону. Вони є як природні (бактерії,
віруси, рикетсії, грибки та ін.), так і синтетичні (синтетичні
полінуклеотиди, поліаніони, вітаміни, високо- та
низькомолекулярні засоби). Із високомолекулярних засобів
використовують полудан, що показаний при вірусних
ураженнях слизових оболонок очей у вигляді очних
крапель. Із низькомолекулярних засобів використовують
тилорон, кислоту мефенамінову, амізон, аміксин,
циклоферон, гропринозин, поліоксидоній, протефлазид,
арбідол.
 Арбідол використовують для профілактики і лікування
грипу типу А і В, а також при гострих респіраторних
вірусних інфекціях. Препарат виявляє інтерфероноген- ну
активність. Арбідол стимулює клітинний і гуморальний
імунітет. Призначають препарат всередину.
 При призначенні мефенамінової кислоти всередину при
грипі зменшуються інтоксикація та температурна реакція.
 Високоактивними індукторами інтерферонів є препарати
РНК. На її основі створено препарат ларифан, який
вважається найперспективнішим індуктором інтерферону.
Властивості індукторів інтерферонів виявляють і
препарати інших груп: левамізол, ізопринозин,
дипіридамол, теофілін, пентоксифілін, дибазол та ін.
 
ДЯКУЮ ЗА
УВАГУ