Українське

кіномистецтво
1920-х років.
 13 березня 1922 р

знакова дата в історії

української культури – заснування Всеукраїнського фотокіноуправління
(ВУФКУ). Це стало початком становлення національної кінематографії. Епоху
ВУФКУ заслужено вважають золотою добою українського німого кіно. Вона
тривала вісім років і стала одним з найбільш плідних періодів, коли було
закладено підвалини українського національного кіно.

Слова Валеріана Поліщука про кіно

«Кіно – єдине мистецтво, що цілком
із нашої доби…Це нове мистецтво, наше
мистецтво, наша дитина, що зросла на
наших очах, як велетень».
*Кіно
вабило митців своєю новизною,
навіть революційністю. По суті воно було
уособленням доби модернізації:
 ЗА КІНО МІЦНО ЗАКРІПИВСЯ СТАТУС
«ТЕАТРУ ДЛЯ
БІДНИХ»
Зі всіма відповідними негативними наслідками смаками
глядацької аудиторії, методами роботи «старих» спеців,
репертуаром. Але пролеткультівці, що отаборилися в
структурах ВУФКУ, не вбачали в цьому проблеми.
Кіномистецтво для них, перш за все, було засобом
культурної революції. Візуальний ряд дозволяв
«розмовляти» з неписьменними масами простою і
доступною мовою.
Один з провідних діячів Пролеткульту Захар Невський у своїй статті
«Кіно на переломі» писав: «Коли чверть століття назад народилося
кіно, ніхто не думав, якою могутньою зброєю пропаганди вона стане
згодом».
 ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ФОТОКІНОУПРАВЛІННЯ, ЯКОМУ ВДАЛОСЯ РЕКОНСТРУЮВАТИ ОДЕСЬКЕ
І ЯЛТИНСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВА, А 1928 РОКУ ВВЕСТИ В ДІЮ КИЇВСЬКУ КІНОФАБРИКУ
(МАЙБУТНЮ КИЇВСЬКУ КІНОСТУДІЮ ІМ. О. ДОВЖЕНКА) – ОДНУ З НАЙБІЛЬШИХ ТА
НАЙСУЧАСНІШИХ НА ТОЙ ЧАС У СВІТІ. РАЗОМ З ТИМ, ІГРОВЕ КІНО НАМАГАЛОСЯ
ПОЄДНАТИ
РЕВОЛЮЦІЙНУ ТЕМАТИКУ З ТРАДИЦІЙНОЮ ДЛЯ ПОПЕРЕДНЬОГО ПЕРІОДУ МЕЛОДРАМОЮ
ТА
ПРИГОДНИЦЬКИМИ ЖАНРАМИ («УКРАЗІЯ» П. ЧАРДИНІНА; «СУМКА ДИПКУР’ЄРА», «ЯГІДКА
КОХАННЯ» ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА).
 У цей час в Україні з’явилися також екранізації
класичних творів національної літератури – «Тарас Трясило», «Микола Джеря»,
«Борислав сміється».
 У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські
кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія
Ейзенштейна
«Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового
кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала

заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці
режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм
Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист,
відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).
 Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми
О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також
те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм
Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до
світового рівня.
 У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в
результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед
117
видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було
названо у
числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена
Довженком,
поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне
кіно».
ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КІНО
1920-Х РОКІВ:

ПОШУК ВЛАСНИХ ТЕМ І НАЦІОНАЛЬНОГО

ОБЛИЧЧЯ.
РОЗВИТОК РІЗНИХ ЖАНРІВ І НАПРЯМКІВ.
ПОЯВА ТАЛАНОВИТИХ РЕЖИСЕРІВ,
СЦЕНАРИСТІВ, ОПЕРАТОРІВ, АКТОРІВ.
ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНО
СВІТОВИМ СПІВТОВАРИСТВОМ.