Боровик Єва 2 курс, 1 група

Історичне есе
Боснійська криза та її наслідки
Створення Антанти і Троїстого союзу зумовило посилення боротьби за
контроль над різними регіонами світу. Їх протистояння призвело до виникнення
на початку XX ст. ряду конфліктів, кожний з яких міг привести до світової
війни.
Одним із таких конфліктів стала боснійська криза 1908-1909 рр.,
Причиною якої стала анексія Австро-Угорщиною території Боснії і
Герцеговини, яка номінально належала Туреччині. Такий крок став можливий
через погіршення політичної ситуації в Османській імперії.
Влітку 1903 почалося повстання в Македонії. Британський міністр
закордонних справ Ленсдаун запропонував Стамбулу надати македонцям
автономію, бажаючи, таким чином, послабити владу пронімецьки
налаштованого султана Абдул-Хаміда II. Однак на боці Туреччини виступили
Росія і Австро-Угорщина. У вересні 1903 році в замку Мюрцштег дві країни
підписали угоду про координацію зусиль у цьому напрямку. Султану
рекомендувалося лише надати македонцям додаткові права. Позиція Росії та
Австрії дозволила Стамбулу приступити до придушення македонського
повстання.
У 1906-1907 рр. активізувалися анти турецькі виступи і в інших частинах
імперії. Противниками султанської влади з'явилися молодотурки -
націоналістично налаштовані офіцери, незадоволені слабкістю уряду. 24 липня
1908 р. Абдул-Хамід II оголосив про скликання парламенту. Реальна влада в
Стамбулі перейшла до Молодотурецького комітету «Єднання і прогрес», який
проголосив політику «османізму». Її метою було перетворення всіх підданих
султана, незалежно від національності і віросповідання, в «османів». Природно,
що такий крок не міг не викликати протесту серед балканських народів.
До цього часу вже було укладено англо-російську угоду. У червні 1908 р.
обидві держави зажадали від Стамбула надання Македонії автономії в межах
Османської імперії.
1
 Це підштовхнуло Австрію до більш рішучої політики щодо Боснії та
Герцеговини. Щоб заручитися згодою Петербургу, глава австрійського
міністерства закордонних справ А. Еренталь запросив свого російського колегу
А. Извольського на зустріч в замок Бухлау, яка відбулася 15 вересня 1908 р..
Росія погодилася визнати приєднання Боснії і Герцеговини в обмін на
зобов'язання Австро-Угорщини не заперечувати проти відкриття
чорноморських протоків для російського військового флоту. Умови угоди не
були зафіксовані на папері, що призвело до виникнення дипломатичного
конфлікту. Пізніше Еренталь заявляв, що попередив Извольського про те, що
анексія може статися вже на початку жовтня. Ізвольський ж, у свою чергу,
звертав увагу на те, що він вимагав від Відня територіальних компенсацій для
Сербії і Чорногорії, а також пропонував скликати конференцію щодо
боснійського питання.
Ізвольський вважав за необхідне отримати згоду інших великих держав
на зміну статусу проток. Однак, не чекаючи підсумків його європейського
візиту, уряд Австро-Угорщини оголосив 6 жовтня 1908 року про анексію Боснії
і Герцеговини, фактично відмовившись від виконання зобов'язань по проблемі
перегляду статусу проток. У ситуації, що склалася Извольський спільно з
Великобританією прийняв рішення примусити Австро-Угорщину повернути
туркам Боснію і Герцеговину. На стороні Англії і Росії виступили Франція і
Італія, які також не бажали посилення австрійських позицій на Балканах.
Союзником Петербургу стала і Сербія, де в результаті державного
перевороту до влади в 1903 р. прийшов проросійські налаштований князь Петро
Карагеоргійович. У Белграді розраховували приєднати Боснію до сербських
володінь. У Сербії розпочалася анти австрійська кампанія, яка в будь-який
момент могла спровокувати війну.
Для розв'язання кризи Извольський запропонував скликати міжнародну
конференцію, однак уряд Австро-Угорщини відмовився брати в ній участь.
Відень підтримав Берлін, тому 8 грудня 1908 року німецький канцлер Б. Бюлов

2
оголосив, що в разі погіршення ситуації Австро-Угорщина може розраховувати
на допомогу Німеччини.
За допомогою німців Відню все ж таки вдалося домогтися згоди
турецького уряду на приєднання Боснії і Герцеговини до Австро-Угорщини. 26
лютого 1909 року Османська імперія за 2,5 мільйона фунтів стерлінгів передала
права на цю територію. В результаті посилилася загроза відкритого австро-
сербського зіткнення. Росія до війни була не готова. Уряди ж Великобританії і
Франції не розглядали боснійський конфлікт як досить серйозний привід для
вступу у війну. 22 березня 1909 року німецький посол в Петербурзі пред'явив
Росії вимоги визнати приєднання Боснії і Герцеговини до Австро-Угорщини і
примусити до цього Сербію. У разі відмови німецький уряд пригрозив надати
підтримку Відню у підготовці до війні з сербами.
В цей же день Микола II направив до Берліна телеграму про те, що його
країна згодна прийняти німецькі умови. 29 березня 1909 року уряд Австро-
Угорщини приступив до часткової мобілізації. Вже через два дні Сербія також
визнала анексію Боснії і Герцеговини.
Незважаючи на успіх австрійської дипломатії, анексія нових територій в
кінцевому рахунку виявилася «пірровою перемогою». Національні, політичні,
релігійні та мовні протиріччя в Австро-Угорщині досягли критичної точки, що
призвело до розпаду країни в 1918 році, всього через десять років після анексії.
Боснійська криза 1908-1909 рр. призвела до поглиблення протиріч між
Антантою і Троїстим союзом, ставши ще одним провокуючим один одного
питанням. Криза необоротно зіпсувала відносини між Росією і Сербією з
одного боку і Австро-Угорщиною з іншого і ледь не призвела до великої
європейської війни. Німеччина дала зрозуміти Росії і Антанті, що надасть
Австро-Угорщині будь-яку необхідну допомогу, аж до військової. Окрім цього,
намітився відхід Італії від Троїстого союзу, адже вона стала на сторону Англії і
Росії щодо територіального питання Боснії і Герцеговини. В рамках Антанти
також з’явилися серйозні протиріччя: союзники не надали Росії вагому
підтримку в питанні Боснії і Герцеговини та виявилися не готові задовольнити
3
домагання Росії в Східному питанні в цілому, залишивши Росію наодинці з
Німеччиною і Австро-Угорщиною.