1. Наростання кризових явищ у біологічній безпеці людства.

Наростання
вірусних епідемій і їх наслідків. Причини епідемій. Що таке віруси? Як
держави реагують на подолання наслідків епідемій?
.Наростання кризових явищ у біологічній безпеці людства.
.Усі кризи, як суб'єктивні — залежні від людини й людства, так і об'єктивні —
зовсім не залежні від людей та їхнього розуміння, виникають унаслідок
розбалансованості відповідної системи. Порушення балансу є основною
причиною всіх без винятку криз і катастроф у світобудові. Зрозуміти це легко
на прикладі прав та обов'язків. Їх незбалансованість породжує умови для криз, а
відтак і катастроф, що пов'язані з людиною і суспільством, незалежно від рівня
відносин у суспільстві або людини з природою.
Повсюдно обстоюють декларацію прав людини, яка дає людям права і свободи.
Але ніде не говорять про декларацію обов'язків людини, які необхідні, щоб
розпоряджатися правами. Прагнення реалізувати права одних призводить до
неадекватного накладання обов'язків на інших, яким обіцяно ті самі права.
Часто відповідальні за реалізацію прав не визначені зовсім. Це призводить до
невизначеності, несправедливості й конфліктів у суспільстві. Коли дисбаланс
накопичується, виникає суспільна криза, здатна перерости в революцію і
катастрофу.

Наростання вірусних епідемій та їх наслідки .

Поширення небезпечних вірусів – чи не найбільш популярний сюжет
апокаліптичних фільмів. Та всі ці сюжети людство пережило і в реальності –
пошесті, що навіть крізь століття змушують людину завмирати й
замислюватись. Нині людство майже навчилося перемагати смертоносні
хвороби. пропонує згадати про ТОП найнебезпечніших із них, які, втім, лише
зробили людину сильнішою
СВИНЯЧИЙ ГРИП: 285-580 ТИСЯЧ ЖЕРТВ
Пандемія спалахнула 2009 р. На відміну від інших пандемій до того, свинячий
грип протистояв усій могутній сучасній системі охорони здоров'я, але все одно
зміг відзначитись високою смертоносністю.
Вірус був варіантом відомого штаму H1N1. Ця інфекція спричинила страшний
спалах іспанського грипу 1918 р. Щонайменше 20% населення Землі були
інфіковані. Особливо суворим його поширення було в США, де підтвердили
113 690 випадків зараження й понад 3 000 смертей.

1
Інші мутації цього ж вірусу, які спричинили азіатські епідемії грипу в 1958 і
1968 роках, вважається, стали причиною смерті мільйонів людей по всьому
світові. Однак у цілому рівень смертності від них був нижчий.

ЧУМА ЮСТИНІАНА (БУБОННА ЧУМА): 25-50 МЛН ЖЕРТВ

Бубонна чума походила з Китаю. Вперше досягла Європи приблизно в 540 році
н. е. Хвороба мучила континент приблизно 200 років і стала причиною
скорочення місцевого населення на 50% за весь цей час.
Грецький літописець Прокопій Кесарійський писав: досягнувши свого піку,
чума вбивала 10 тисяч людей у Константинополі щодня. А місця для поховання
померлих не вистачало. Тому трупи просто лежали на вулицях. Мешканці
боялися ховати своїх родичів.
Точна кількість загиблих від чуми Юстиніана, напевне, ніколи не буде
встановлена. Але історики вважають, що вона була однією з найбільш
смертоносних в історії. За два століття терору хвороби, за сучасними
підрахунками, загинули приблизно 25-50 млн людей. У ті часи це становило
майже чверть населення світу.

ВІЛ/СНІД: 35 МЛН ЖЕРТВ

Перший клінічний звіт про СНІД з'явився 5 липня 1981 року, у якому йшлося
про п'ять випадків зараження в США. До кінця 1982 року в країні вже було
зафіксовано 771 випадок. 618 жертв вірусу померли того ж року.
Сьогодні приблизно 40 млн людей лишаються зараженими ВІЛ. А до цього
часу 35 млн хворих померли від СНІД після того, як у них виявили вірус.
Спочатку вважалося, що його жертвами стають гомосексуальні чоловіки. Але
згодом стало очевидним, що його дія значно ширша. ВІЛ може поширюватися
через інфіковану кров й інші рідини людського тіла.
Вважається, що вперше він з'явився в Африці. Й від вірусу спочатку страждали
мавпи в 1920-х роках. Африка нижче Сахари вважається найбільш
постраждалим регіоном. У ПАР і Ботсвані 2017 р. майже кожна четверта смерть
була спричинена ВІЛ/СНІД.
На даний момент не існує ліків чи вакцини проти вірусу. Хоча існують методи
терапії, які можуть уповільнити розвиток захворювання й дають змогу
пацієнтам прожити нормальне життя

2
"ІСПАНСЬКИЙ ГРИП": 50-100 МЛН ЖЕРТВ
1918 року, коли світ лише оговтувався після Першої світової, з'явився новий
штам вірусу – H1N1.
Він заразив 500 млн людей в усіх куточках планети, навіть у дуже віддалених.
Загальна кількість смертей досягла щонайменше 50 млн, а за деякими
підрахунками, 100 млн. У 1919-1920 роках школи й театри були зачинені, а
деякі з них використовувалися як морги.
Джерелом вірусу виявився польовий табір військ у Франції. Однак, грип все ж
називають "іспанським". Справа в тому, що в ту епоху газети в нейтральній
Іспанії не були обтяжені цензурою воєнних часів. Тому вони найшвидше
почали писати про спалах смертельного вірусу.
Він зник так само раптово, як і виник. Вважається, що "іспанський грип"
мутував у менш смертоносні штами. Однак, сказати про це напевне не можна.
Спалах "іспанського грипу" вважається найбільш смертоносною епідемією за
весь час.

"ЧОРНА СМЕРТЬ": 75-200 МЛН

Поширювався в Європі й Азії в 1340-1350-х рр. Це була одна з найбільш
заразних пандемій в історії людства, яка відібрала життя приблизно 75-200 млн
людей.
Історики переконані, що її поширення почалося в Китаї. Вірус подолав
"Шовковий шлях" і з'явився спочатку в Криму, а потім – у всій Європі.
Населення світу на той час становило близько 475 млн людей. "Чорна смерть"
скоротила цю цифру до приблизно 350 млн. Людству знадобилося 200 років,
щоб відновити рівень населення.
Норвезький історик Оле Бенедіктов припускає, що кількість смертей могла
бути більшою: "Дані досить поширені й численні, щоб можна було зробити
висновок, що "чорна смерть" знищила приблизно 60% населення Європи.
Вважається, що розмір європейського населення на той час був близько 80 млн.
Це означає, що приблизно 50 млн людей померли від "чорної смерті".
Менші спалахи хвороби продовжувалися в Європі до ХІХ ст., а в США – до
1908 р. У жовтні 2017 р. на Мадагаскарі стався найбільш смертельний спалах
чуми. Вірус заразив тисячі людей і вбив 170 осіб.

3
ВІСПА: БЛИЗЬКО 300 МЛН ЖЕРТВ
Збудник став єдиною людською заразою, яку вдалося повністю викорінити. А
до свого повного знищення завдяки програмі вакцинації, яка почалася в 1960-х
роках, віспа вбила лише в ХХ ст. близько 300 млн людей.
Вірус був стародавнім. Його сліди виявили у зразках тканин мумій давнього
Єгипту. До XVIII ст. приблизно 400 тис. європейців помирали від нього
щороку. А ще більше лишалися сліпими чи спотвореними.
Історія свідчить, що віспа стала навіть першою біологічною зброєю.
Наприклад, армія Великої Британії використовувала її проти французів, а також
проти американських індіанців у битвах за домінування над Америкою в 1750-х
роках. Командир загону в Форт-Пітт Вільям Трент описував, як він поширював
хворобу серед представників Делаверського племені під час мирних
переговорів.
"На знак пошани, ми дали їм дві ковдри й хустинки з клініки для хворих на
віспу. Сподіваюся, бажаний ефект буде", – писав він.
Медики назвали сім головних причин, через які значно зросли ризики швидкого
розповсюдження небезпечних інфекцій на зразок Еболи, свинячого грипу,
SARS (вірус атипової пневмонії) та Зіка.

Причини епідемій
Причина перша. Зростання населення та урбанізація
Збільшення кількості людей на планеті супроводжується зростанням частки
міського населення. За прогнозом ООН, у 2050 році воно досягне 66%.
У містах люди живуть, їдять, працюють та пересуваються ближче одне до
одного, аніж у сільській місцевості. Це робить їх вразливішими до зараження та
швидшого поширення інфекцій, які розповсюджуються через повітря, комах чи
забруднену воду.
Чим більше людей в місті, тим більше навантаження на санітарію, відзначає
голова Центру глобальної безпеки здоров'я дослідницької організації Chatham
House Девід Хейманн (David Heymann). Антисанітарія, відзначає він, є другим
за потужністю джерелом інфекцій.
А третім - зростання потреби в їжі, через що фермери змушені вирощувати
більше худоби та, відповідно, частіше перебувати з нею в тісному контакті.
4
Тварини є переносниками багатьох хвороб, наприклад, туберкульозу великої
рогатої худоби, сонної хвороби та пташиного грипу. А через те, що сільське
населення частіше їздить до міст, зростає швидкість розповсюдження
захворювань.

Причина друга. Вторгнення до нових середовищ

Зі зростанням людства зростає і необхідна для його розселення кількість землі.
Люди переміщуються в раніше незаселені регіони, такі як ліси. На нових
територіях відбуваються контакти з новими тваринами та новими видами
інфекцій.
Зокрема, так сталося з лихоманкою Ласса. Через активне вирубування лісів у
Нігерії велика кількість гризунів залишилась без домівки і переселилася ближче
до людських помешкань. Саме вони й були джерелом хвороби.

Причина третя. Зміна клімату.

Саме зміна клімату призводить до збільшення кількості повеней та хвиль спеки.
Це надає додаткові шанси для розповсюдження збудникам інфекцій, які
передаються через воду, як-от холера. Також це переміщає у нові регіони
інфікованих комах.
ВООЗ прогнозує, що з 2030 по 2050 зміна клімату спричинить 250 тисяч
додаткових смертей через тепловий стрес, недоїдання та розповсюдження
інфекцій типу малярії.

Причина четверта. Глобальне подорожування

Кількість туристів зросла до 1,2 млрд у 2015 році, свідчать дані Всесвітньої
Туристичної Організації. Це на 50 млн більше, ніж було в 2014 році. І це значно
збільшує ризик переміщення інфекцій. Головна небезпека криється в тому, що
збудник може потрапити дуже далеко за той час, поки хвороба перебуває в
інкубаційному періоді та її симптоми не помітні.
Пандемія синдрому SARS у 2003 році почалась з того, що доктор Лю
Дзяньлунь приїхав ще без жодних ознак хвороби у Гонконг. Там від нього
заразились кілька іноземців. Менше ніж за чотири місяці було зафіксовано 4000
випадків зараження, з яких 550 призвели до смерті пацієнтів. По них усіх
можна простежити шлях вірусу до лікаря Лю. Загалом же хвороба
розповсюдилась по 37 країнах світу та забрала життя 774 людей.

5
\
Причина п'ята. Військові конфлікти
Правила гігієни та стан державної системи охорони здоров'я залежні від
стабільності країни. Військові конфлікти знижують
здатність країни протидіяти спалаху пандемії. А якщо конфлікт перебуває у
гарячій стадії, інфекція може просто розквітнути.
Саме це спостерігали лікарі під час спалаху Еболи в 2014 році в Сьєрра-Леоне,
Гвінеї та Ліберії. Економіка та інфраструктура усіх трьох країн перебували в
занепаді й лихоманка косила людей десятками.
Раніше кілька спалахів у Демократичній Республіці Конго вдавалося успішно
загасити та не дати вийти за межі невеликих селищ. "Якщо інфекція лишається
локальною, вона вигоряє", - констатує Хейманн.

Причина шоста. Дефіцит медичного персоналу на місці спалаху

Країни, де спалахи інфекцій більш ймовірні, як правило мають нестачу лікарів
та медичних сестер. Це як правило бідні країни і медпрацівники мігрують у
пошуках кращої роботи та життя. Статистика ВООЗ свідчить, що в 75 країнах
на тисячу населення припадає менше 1 лікаря. А в 50 країнах на кожну тисячу
припадає менше однієї санітарки або акушерки.

Причина сьома. Більше інформації

У цьому випадку йдеться не стільки про власне спалах інфекції, скільки про
розповсюдження інформації про нього. Інформаційна доба та новий рівень
комунікацій приніс нові рівні страху та більше способів його розповсюдити.
Якщо раніше про спалах у віддаленому регіоні багато людей могло й не
довідатися, сьогодні інформація про нього розповсюджується миттєво та інколи
у спотвореному вигляді. Це призводить до підсилення панічних настроїв,
непевності населення та загалом формує уявлення, що кількість небезпечних
інфекцій за останні роки значно зросла.
Потрібен глобальний авторитет. За словами Хейманна, ВООЗ може ним бути,
але організації варто навчитися більш швидко та прозоро працювати з
інформацією. Зокрема, ВООЗ активно критикували за непідготовленість та
повільну реакцію на спалах Еболи в 2014 році.

6
"Не вся інформація в інтернеті чи соцмережах точна. Забезпечення чіткої
комунікації для громадськості критично важлива", - відзначає голова наукового
експертного комітету Коаліції інновацій готовності до епідемій Марк Файнберг
(Mark Feinberg).
Що таке вірус?
Ві́руси (Звук Вимова. Від лат. virus — отрута) — неклітинні форми живих
організмів[1], які складаються з нуклеїнової кислоти (ДНК або РНК) і білкової
оболонки, зрідка включаючи інші компоненти (ферменти, ліпідні оболонки
тощо). Віруси займають екологічну нішу облігатних внутрішньоклітинних
паразитів, розмножуючись тільки в живих клітинах, вони використовують їхній
ферментативний апарат і перемикають клітину на синтез зрілих вірусних
часток — віріонів. Поширені всюди. Викликають хвороби рослин, тварин і
людини. Існує декілька механізмів антивірусного захисту організму людини.
Один із них — синтез інтерферону, протеїну, що бере участь в блокуванні
розповсюдження вірусної інфекції між сусідніми клітинами. Розділ біології, що
вивчає віруси називається вірусологією.
2002 року в університеті Нью-Йорку був створений перший синтетичний вірус
— аналог природного вірусу поліомієліту.

2. Епідемії вірусів Еболи, Зіка, Ласса і зусилля держав із подолання цих

вірусних епідемій. Перебіг хвороби і подолання, наслідки для людини і
країни, перспективи боротьби?
Епідемії вірусу Еболи
Вірус Еболи забрав десятки тисяч життів. І хоча його досі повністю не
подолано, нові ліки дають надію.
У 1976 році вперше зафіксували спалах Еболи. Відтоді небезпечною хворобою
заразилися понад 30 тисяч осіб, більш ніж 11 тисяч – померли. Спалахи недуги
продовжуються й дотепер – так, лише цього літа від Еболи у Демократичній
республіці Конго загинуло понад 2000 осіб.
Проте минулого місяця стало відомо, що невдовзі хворобі, ймовірно, буде
покладено край - ученим вдалося створити ліки, які є ефективними у 90 %
випадків. Відтепер їх видаватимуть усім пацієнтам у Демократичній Республіці
Конго, зазначає Business Insider.

Як виникла Ебола, до яких втрат призвела та як зрештою стала виліковною.

7
Що таке Ебола та як вона виникла
Ебола – загальна назва для групи вірусів роду Ebolavirus. До останнього
входять п'ять підвидів - Заїр, Судан, Таї Форест (раніше — Кот-д'Івуар),
Бундібуджо і Рестон. Для людини небезпечними є перші чотири з них. Вони
можуть призвести до летальних випадків.

Серед первинних симптомів Еболи – раптова лихоманка, сильна слабкість, біль

у м'язах та у горлі. Згодом додаються блювота, діарея та виникає внутрішня та
зовнішня кровотеча. У більшості випадків пацієнтів помирають від
зневоднення та відмови органів.
Заразитися Еболою можна від прямого контакту пошкодженої шкіри, рота або
носа з кров'ю, блювотою, екскрементами та тілесними рідинами носія вірусу.
Носіями найнебезпечніших для людини видів вірусу вважаються фруктові
кажани та мавпи. Вірус Рестон натомість уражає свиней та мавп, проте для
людей є безпечним.
Вперше про вірус Еболи, або, як його ще називають, геморагічну лихоманку
Еболи, стало відомо 1976 року – його майже одночасно виявили у двох місцях –
Демократичній Республіці Конго та Південному Судані.
Де вперше було зафіксовано
Перший спалах вірусу був у селищі Ямбуку у Демократичній Республіці Конго,
розташованому на відстані близько 100 км від річки Ебола. Саме на честь
останньої й назвали смертоносну недугу, щоб не стигматизувати жителів міста.
Другий спалах захворювання був місті Нзара у Південному Судані. Там
розташована бавовняна фабрика – її працівники й були тими, хто одними з
перших занедужав на Еболу. Обидва спалахи були зафіксовані на відстані 1000
км одне від одного.
Про вірус спершу було відомо не так багато, тож, як повідомляється, медичні
сестри використовували 5 шприців на 600 пацієнтів на день. Епідемія тривала
близько 11 тижнів – протягом цього періоду було інфіковано 318 осіб. 280
пацієнтів померло – що свідчить про те, що показник смертності був 88 %.
Інший масовий випадок захворюваності у Демократичній Республіці Конго
стався 1995 року – тоді унаслідок нового спалаху Еболи були інфіковані
щонайменше 315 осіб. 250 – загинули.
У 1996 та 1997 роках два спалахи захворювання були зафіксовані також у
Габоні. Тоді у країні 45 осіб загинуло після того, як мисливець підходив Еболу
у таборі для лісорубів, а ще 21 – після того, як група мисливців з'їла
8
інфікованого шимпанзе. У Африці тіла мертвих тварин вважаються дешевим
джерелом протеїну, тож споживання їх нерідко призводили до інфікування
Еболою у регіоні. Близько 53 осіб загинуло й у 2001 році у регіонах, де
знаходили багато мертвих тварин.

Згодом випадки захворювання було зафіксовано також у Судані, Габоні та

Уганді. Попри те, що Ебола була на той час далеко не новою хворобою, її
першочергові симптоми є схожими на грип та отруєння, тому пацієнтів було
важко оразу правильно діагностувати, а лікування відкладалося.
Міжнародна надзвичайна ситуація
Найгірший зафіксований спалах Еболи розпочався у Гвінеї наприкінці 2013
року і згодом поширився до Ліберії та Сьєрра-Леоне. Першим пацієнтом став 2-
річний хлопчик з невеличкого прикордонного міста у Гвінеї. Ймовірно, він
заразився після того, як його вкусив інфікований кажан. Дитина загинула.

Хворо́ба, яку спричи́нює ві́рус Зі́ка (англ. Zika virus disease; Zika fever; також —
гарячка Зіка) — гостре інфекційне захворювання, яке зумовлює вірус Зіка з
роду Flavivirus. Відносять її до арбовірусних хвороб. Перебігає відносно
доброякісно, з нетривалою гарячкою без виразної інтоксикації, і висипом.
Останнього часу хвороба привертає пильну увагу до себе через пандемічне
світове поширення, можливість легкого зараження мандрівників, а також через
імовірність уражень нервової системи, а ще й високої тератогенної дії вірусу,
яку підозрюють через збільшення кількості новонароджених з вродженою
вадою — мікроцефалією, що виявлено на сьогодні у ендемічних по вірусу
районах Бразилії, а також ще 25 територіях і країнах.

2. Епідемії важкого гострого респіраторний синдрому ВГРС (англ. Severe

Acute Respiratory Syndrome (SARS) і Близькосхідного коронаварусного
респіраторного синдрому БКРС (англ. Middle East respiratory syndrome
coronavirus, MERS-CoV). Перебіг хвороби і подолання, наслідки для
людини і країни, перспективи боротьби?

Тяжки́й го́стрий респірато́рний синдро́м (ТГРС)  — вірусне інфекційне

захворювання, особливий варіант коронавірусної інфекції, здатний до
небезпечного епідемічного поширення, в тому числі
й внутрішньогоспітального, з переважанням повітряно-крапельної передачі

9
інфекції з ураженням дихальної системи та, у тяжких випадках, з
появою атипової пневмонії[1] з виразною гострою дихальною недостатністю.
Легкість зараження, швидкість поширення, тяжкий перебіг,
висока летальність — особливості, які дозволяють віднести ТГРС до тих
інфекційних захворювань, які виявили здатність чинити серйозний вплив на
здоров'я населення і можуть швидко поширюватися в міжнародних масштабах
та увійшли до переліку подій, які можуть уявляти надзвичайну ситуацію в
галузі охорони здоров'я, тому ТГРС стали регулюватись
сучасними Міжнародними медико-санітарними правилами (ММСП) 2005 року
Епідемія ТГРС бере свій початок із сільської місцевості Фошань, розташованій
в китайській провінції Гуандун. В листопаді 2002 року перший пацієнт, фермер,
був госпіталізований у 1-у Народну лікарню Фошань, де невдовзі й помер.
Причина його смерті не була визначена точно, проте стало ясно, що хворий
помер від дуже серйозного захворювання, що становить загрозу для життя.
Перший етап визнання початку епідемії — 27 листопада 2002 року,
коли канадська глобальна розвідувальна мережа з охорони здоров'я (GPHIN),
яка є частиною ВООЗ, запустила електронну систему попередження населення
Землі про початок серйозної епідемії в Китаї. Згодом Всесвітня організація
охорони здоров'я запросила інформацію у китайської влади, після того, як всі
результати розслідування про початок спалаху надійшли в її мережу.
Інформація у китайської влади була запрошена 5 і 11 грудня
2002. . 12 березня 2003 року ВООЗ випустила глобальне оповіщення
про необхідність зупинити розповсюдження даного захворювання з
попередженням про необхідність утриматися від поїздок в Південний Китай.
Хвороба була зафіксована з того моменту у В'єтнамі, Гонконгу, Канаді, США і
ще 32 країнах світу.
Всього у 35 країнах світу було виявлено 8461 випадок ТГРС, з яких 916
закінчилися смертю хворих[4], летальність склала 10,83 %[5]. Завдяки
проведенню комплексу протиепідемічних заходів світовому суспільству
вдалося добитися ліквідації епідемії ТГРС вже до 19 травня 2004 року (на
початку травня 2004 року було зареєстровано останні до сьогодення 3 випадки,
пов'язані з внутрішньолабораторним зараженням). Однак є ґрунтовні
припущення, що хвороба зачаїлась у природі, де до кінця не виявлені її можливі
джерела і резервуари інфекції.
У Росії був виявлений лише один випадок захворювання ТГРС, хворий Денис
Сойніков був госпіталізований до лікарні Благовєщенська 8 травня і виписаний
11 червня 2003 року. В Україні не було зареєстровано жодного випадку ТГРС.
Лікування[

10
При лікуванні хворих на ТГРС не були одержані остаточні відповіді на те,
якими препаратами лікувати цю хворобу. На даний момент не створений
остаточний протокол лікування цього захворювання. Застосування
різних антибіотиків, інгібіторів нейрамінідази, рибавірину не дало позитивного
ефекту. Є думка, підкріплена результатами експериментальних досліджень на
мавпах, що комбінація інтерферону з глюкокортикостероїдами може бути
результативною при ТГРС. При розвитку ГРДСД проводять інтенсивну
терапію, хворих переводять на штучну вентиляцію легень.
Профілактика[
Основні методи профілактики є неспецифічними, передбачають госпіталізацію
хворого, використання індивідуальних масок одноразового вживання,
обмеження контактів людей в умовах напруженої епідемічної ситуації,
використання лікарських засобів, що активізують систему неспецифічного
захисту (адаптогени, індуктори ендогенного інтерферону). Засоби специфічної
профілактики не розроблені.

Близькосхі́дний коронаві́русний респірато́рний синдро́м (БКРС) ( —

клінічний синдром інфекційного походження з переважним ураженням органів
дихання
Перші випадки захворювання, яке спричинив новий вірус, були зареєстровані у
людей на початку осені 2012 року. На це звернули увагу лікарі Великої
Британії, коли в країну приїхав 49-річний мешканець Катару, що до цього був у
поїздці в Саудівській Аравії і захворів[5].
Станом на 15 січня 2020 року з вересня 2012 року згідно з повідомленнями
ВООЗ у світі зареєстровано 2506 підтверджені випадки захворювання, яке
спричинює збудник БКРС, зокрема зафіксовано 862 смертей[6].
До літа 2015 випадки MERS-CoV були виявлені в 26 країнах світу, включаючи,
зокрема, Саудівську Аравію, Велику Британію, Катар, Ємен, Об'єднані
Арабські
Емірати, Францію, Німеччину, Італію, Грецію, Туніс, Єгипет, Малайзію, Півден
ну Корею.
До травня 2015 року БКРС траплявся переважно на території Аравійського
півострова, зокрема, у Саудівській Аравії та прилеглих до неї країнах Близького
Сходу. Випадки занесення коронавірусу БКРС до більш віддалених країн були
поодинокими аж до виникнення епідемії в Республіці Корея. Станом на 2016
11
рік ця епідемія є винятком, усі подальші випадки продовжують відбуватися на
Аравійському півострові, що залишає підозру на ендемічний характер цієї
хвороби.
Лікування[
Специфічного лікування на сьогодні не розроблено. Застосовують респіраторну
підтримку з підключенням хворих з тяжким перебігом і розвитком ГРДСД до
апарату штучної вентиляції легень. Проводиться патогенетична терапія.
Перспективними для лікування вважають плазму тих, хто
видужав, інтерферони, лопінавір, поліклональні та моноклональні антитіла

Профілактика[
Специфічна профілактика[
На сьогодні не розроблена. Вакцини проти БКРС не винайдено.
Загальна профілактика
Ґрунтується на застосуванні запобіжних заходів при відвідуванні ферм, ринків,
комор, стадіонів для верблюжих гонок тощо, де присутні верблюди та інші
тварини. Необхідно застосовувати загальні заходи гігієни, включаючи
регулярне миття рук до і після контакту з тваринами, уникати контакту з
хворими тваринами. Споживання сирих продуктів тваринного походження, у
тому числі молока і м'яса, несе за собою високий ризик зараження різними
мікроорганізмами, які здатні спричинити захворювання у людини, в тому числі,
і БКРС. Продукти тваринного походження, які обробляють тривалою дією
підвищеної температури, за допомогою пастеризації є безпечними для
споживання, але при цьому слід суворо дотримуватися усіх технологічних
правил. Треба уникати контакту термічно оброблених продуктів з
необробленими. Верблюже м'ясо і молоко можна вживати виключно після
пастеризації, варіння, або іншої термічної обробки. Люди з категорій ризику
можливості тяжкого захворювання на БКРС повинні уникати контакту з
верблюдами, не пити верблюже сире молоко, або їсти м'ясо, яке не було
належним чином приготоване.
ВООЗ не рекомендує вводити карантинні заходи, обмежувати контакти між
країнами, забороняти мандрівки до країн, де зареєстровані випадки БКРС.
Профілактика передачі в медичних установах
Заходи по загальній профілактиці внутрішньолікарняних інфекцій та заходи
біологічного контролю мають вирішальне значення для запобігання можливого
поширення БКРС в медичних установах. Маніпуляції, які здійснюють
12
пацієнтам з підозрюваним або підтвердженим випадком БКРС, необхідно
проводити такими інструментами, що є одноразовими, або можуть бути піддані
відповідним дезінфекційним заходам і засобам. Медпрацівники повинні бути
навчені та підготовлені для здійснення профілактики БКРС, вміти проводити
бар'єрний захист тіла (носити респіратор або захисну ротову маску, халат,
захисні окуляри, мити руки спеціальними рідкими дезінфікуючими розчинами
після кожної маніпуляції тощо).[19]. Через те, що не завжди вчасно можна
виявити пацієнтів з БКРС, адже, як й інші респіраторні інфекції, ранні
симптоми БКРС є неспецифічними, тому медичні працівники завжди повинні
застосовувати стандартні запобіжні заходи послідовно при роботі з усіма
пацієнтами, незалежно від їх діагноз.

4. Епідемія коронавірусу 2019-nCoV. Перебіг хвороби і подолання,

наслідки для людини і країни, перспективи боротьби?
Пандемія коронавірусної хвороби 2019 — поточна пандемія коронавірусної
хвороби 2019 (COVID-19), спричинена SARS-CoV-2. Спалах
захворювання розпочався у грудні 2019 у м. Ухань, Хубей, КНР, та
визнаний ВООЗ пандемією 11 березня 2020 р.[2] Станом на 31 травня 2020 р.:
понад 6 мільйон випадків, у майже всіх країнах та територіях. Унаслідок
захворювання близько 350 тис. осіб померли[3]. Понад 2,5 млн людей одужало[4]
Вірус передається переважно під час близьких контактів і повітряно-крапельно,
коли людина кашляє або чхає[5][6][7]. Людина може заразитися, доторкнувшись
до зараженої поверхні (дверної ручки, стола), а потім до обличчя (очі, ніс, рот)[5]
[7]
. Найбільш заразною є людина із симптомами, але можливе й зараження від
людини без симптомів[7]. Проміжок часу між моментом зараження і появою
перших симптомів, як правило, складає 5 днів, але може бути від 2 до 14 днів[8]
[9]
. Серед поширених симптомів — гарячка, кашель, задишка[8]. Ускладнення
можуть включати запалення легень і гострий респіраторний дистрес-
синдром[10].
Не існує вакцини та специфічних противірусних препаратів[5]. Первинне
лікування — симптоматичне й підтримувальне[11]. Важливими для
профілактики є миття рук з милом, прикривання рота при кашлі, соціальне
дистанціювання, а також нагляд і самоізоляція для людей, що підозрюють
зараження[5][12].
Пандемія призвела до серйозних глобальних соціально-економічних
наслідків[24], відтермінування чи скасування спортивних, релігійних та
культурних подій[en][25] та поширення побоювань дефіциту поставок різних
товарів та продуктів, що в певних регіонах спричинили панічні покупки[en][26]
[27]
. Дезінформація та теорії змови про вірус поширювались інтернетом[28][29]. У
13
низці країн спалахнули протести та спостерігалися випадки ксенофобії і
расизму[en] проти китайців та інших жителів Східної та Південно-Східної Азії[30].

5. Головні історичні важелі, які сформували сучасну Африку.

19 століття[
Південна Африка[ред. | ред. код]
До середини 19 століття на територію сучасної Намібії проникли британські й
німецькі місіонери та комерсанти. Гереро та нама, бажаючи отримати рушниці
та набої, продавали їм худобу, слонову кістку й страусові пера. Німці
утвердилися в регіоні міцніше і 1884 року оголосили прибережну область від
Оранжевої річки до річки Кунене німецьким протекторатом. Вони проводили
агресивну політику захоплення земель для білих поселень, використовуючи як
засіб ворожнечу між нама та гереро[153].
Гереро вступили з німцями в союз, думаючи отримати верх над нама. Німці
поставили гарнізон у столиці гереро й почали роздавати землі білим
переселенцям, вклюно з найкращими пасовиськами центрального плато. Крім
того вони встановили систему оподаткування й примусової праці. Гереро й
мбандеру збунтувалися, але німці придушили повстання, а лідерів стратили.
Чума великої рогатої худоби між 1896 та 1897 роком зруйнувала основу
економіки гереро та нама й сповільнення просування білих. Німці
продовжували перетворювати Намібію в землю білих переселенців,
захоплюючи землі й відбираючи худобу, й навіть пробуючи експортувати
гереро на роботи в Південну Африку[154].
1904 року гереро збунтували. Німецький генерал Лотар фон Трота застосував
проти них політику геноциду, що змусило гереро мігрувати на захід від
пустелі Калахарі. До кінця 1905 року вижило тільки 16 тисяч гереро з 80-и.
Опір нама було розчавлено 1907 року. Усі землі та всю худобу нама й гереро
конфіскували. Через зменшення населення робочу силу почали завозити
з овамбо[155].
Нгуніланд[ред. | ред. код]
Між 1815 та 1840 роками на півдні Африки запанував безлад, який отримав
назву мфекане. Процес розпочався у північній частині земель нгуні, Мтетві,
Ндвандве та Свазіленді через нестачу ресурсів і голод. Коли помер Дінгусвайо,
правитель Мтетви, верх взяв правитель зулусів Шака. Він встановив Зулуську
державу, що підкорила собі ндвандве й витіснила свазі на північ. Міграція
14
ндвандве та свазі призвела до збільшення області мфекане. У 1820-х Шака
розширив межі своїх володіньдо підніжжя Дракенсбергу, йому платили данину
навіть області на південь від річко Тугела й Умзімкулу. Він заміщав вождів
підкорених поселень індунами, що підкорялися йому. Шака організував
централізоване, дисципліноване й віддане військо, озброєне короткими
списами, рівного якому в регіоні ще не було[156].
1828 року Шака загинув від руки свого звідного брата Дінгане, у якого не було
таких військових та організаційних здібностей. 1938 року бурські трекери
спробували окупувати землі зулусів. Спочатку вони зазнали поразки, але потім
перегрупувалися на річці Кривавій й розгромили зулусів. Втім, трекери не
насмілилися поселитися на зулуських землях. Дінгане убили 1840 року під час
громадянської війни. Владу перебрав у свої руки Мпанде, якому вдалося
зміцнити володіння зулусів на півночі. 1879 року в землі зулусів вторглися
британці, що прагнули підпорядкувати собі весь південь Африки. Зулуси
отримали перемогу в битві при Ізалдвані, але зазнали поразки в битві при
Улунді[157][158].
Одним із найбільших державних утворень, що утворилися після мфекане було
Лесото, засноване на плато Таба-Босіу Мошвешве I між 1821 та 1822 роками.
Це була конфедерація селищ, що визнавали владу Мошвешве над собою. У
1830-х Лесото запросило до себе місіонерів, прагнучи отримувати вогнепальну
зброю й коней з Капської провінції. Оранжева республіка поступово
зменшувала володіння сото, але повністю не змогла їх перемогти. 1868 року
Мошвешве, намагаючись зберегти рештки, запропонував британцям анексувати
свої володіння, які стали британським протекторатом Басутолендом[159].
Великий трек[ред. | ред. код]
На початок 19 століття більшість земель готтентотів опинилася під контролем
бурів. Готтентоти втратили економічну й політичну незележність і були
поглинуті бурським суспільством. Бури розмовляли мовою африкаанс, що
походить від нідерландської. Вони стали називати себе вже не бурами, а
африканерами. Частина готтентотів використовувалася як командос у рейдах
проти інших готтентотів та коса. Виникло змішане населення, яке називали
капськими кольоровими. В колоніальному суспільстві їм відводилися нижчі
щаблі.
У 1795 році Британія відібрала Капську провінцію у Нідерландів[160]. Це
призвело до того, що в 1830-х бури вирушили в глибину континенту на схід від
Великої рибної річки. Цей процес отримав назву Великого треку. Трекери
заснували республіки Трансвааль та Оранжеву на землях з невеликою густотою
населення, що обезлюділи внаслідок мфекане. Бури не змогли підкорити
бантумовні племена так, як вони підкорили койсанів, через більшу густоту
15
населення та єдність місцевих племен. Крім того бантумовні племена стали
отримувати зброю з Капської провінції через торгівлю. Як наслідок Кафрських
воєн бурам довелося відійти з частини земель коса (кафрів). Підкорити
бантумовні племена змогла лише могутня імперська сила. 1901 року бурські
республіки зазнали поразки від британців у Другій англо-бурській війні. Попри
поразку, прагнення бурів було частково задоволено — Південню Африкою
правили білі. Британія віддала владу, законодавчу, виконавчу та
адміністративну, в руки британців та африканерів[161][162].
Європейська тогрівля, георафічні експедиції та завоювання
Кулемет Максим 1895 року на тринозі.
Між 1878 та 1898 роками Європейські держави розділили між собою й
завоювали більшу частину Африки. Упродовж попередніх чотирьох століть
європейська присутність обмежувалася прибережними торговими колоніями.
Мало хто відважувався йти в глибину континенту, а ті, хто, як португальці,
йшов, часто зазнав поразок і змушений був повертатися до узбережжя. Змінам
сприяли кілька технологічних інновацій. Одна з них — винахід карабіна, який
заряджався набагато швидше від рушниці. Широко стала застосовуватися
артилерія. 1885 року Гайрам Стівенс Максим винайшов кулемет. Європейці
відмовлялися продавати новітню зброю африканським вождям[163].
Значною перешкодою проникненню європейців на континент були хвороби на
зразок жовтої гарячки, сонної хвороби, прокази й, особиливо, малярії.
З 1854 року почалося широке використання хініну. Це та наступні медичні
відкриття сприяли колонізації Африки і зробили її можливою[164].
Європейці мали чимало стимулів для завоювання Африки. Континент багатий
на мінеральну сировину, потрібну європейським фабрикам. Початок 19 століття
ознаменувався промисловою революцією, з якою потреба в сировині зростала.
Важливим фактором було суперництво між державами. Завоювання колоній в
Африці демонструвало супротивникам могутність та важливість країни. Усе це
призвело до колоніального розподілу Африки[165].

Девід Лівінгстон, дослідник Африки.

Зросло знання про Африку. В глибину континенту споряжалися численні
експедиції. Мунго Парк перейшов через річку Нігер. Джеймс Брюс здійснив
подорож Ефіопією й знайшов витік Блакитного Нілу. Річард Френсіс
Бертон першим із європейців досяг озера Танганьїка. Семюел Вайт
Бейкер дослідив верхів'я Нілу. Джон Геннінг Спік визначив, що Ніл витікає з
озера Вікторія. Іншими значними дослідниками Африки були Генріх
Барт, Генрі Мортон Стенлі, Антоніо Сілва Порту, Александр де Серпа
16
Пінту, Рене Кайє, Жерар Рольф, Густав Нахтигаль, Георг Швайнфурт, Джозеф
Томсон. Усіх перевершив славою Девід Лівінгстон, дослідивши південь
Африки й перейшовши континент від Луанди на Атлантичному узбережжі до
Келімана на березі Індійського океану. Європейські дослідники
використовували африканських провідників та слуг і йшли давно
встановленими торговими шляхами[166][167]. Свій внесок у дослідження Африки
зробили християнські місіонери[167].
Берлінська конференція 1884—1885 визначила правила розподілу Африки, за
якими претензії держави на частину континенту визнавалися лише тоді, коли
вона могла її окупувати. Низка договорів 1890—1891 років повністю визначила
кордони. Усю Африку на південь від Сахари, крім Ефіопії та Ліберії, було
розділено між європейськими наддержавами.
Європейці встановили в Африці різні форми правління в залежності від
могутності та амбіцій. У деяких регіонах, наприклад в Британській Західній
Африці, контроль був поверховим і ставив метою видобуток сировини,
стратегічні переспективи й плани довготермінового розвитку. В інших областях
заохочувалося переселення європейців і створення держав, де європейська
меншість домінувала б. Тільки деякі колонії привабили достатньо переселенців.
До британських колоній переселенців належали Британська Східна Африка
(тепер Кенія), Північна та Південна Родезії, тепер Замбія та Зімбабве, і
Південна Африка, яка вже мала значну кількість переселенців з Європи —
бурів. Франція планувала заселити Алжир і включити його в державу на рівних
правах з європейською частиною. Цим планам сприяла близькість Алжиру до
Європи.
Здебільшого адміністрація колоній не мала людських та матеріальних ресурсів
для повного контролю над територіями й змушена була покладатися на місцеві
владні структури. Численні групи в захоплених країнах використовували цю
європейську потребу для досягнення власних цілей. Одним із аспектів цієї
боротьби було те, що Теренс Рейнджер назва «вигадуванням традицій». Щоб
легітимізувати свої претензії на владу перед колоніальною адміністрацією та
власним народом, місцева еліта фабрикувала церемонії та історію, що
підтвержували б їхні намагання. Як наслідок, новий порядок призвів до
безладу.
Коли Африка була розподілена, колоніальні режими зосередилися на ліквідації
рабства й работоргівлі. До кінця колоніального періоду вони майже досягли
мети, хоча рабство досі залишається фактором в Африці

У 20 столітті в середовищі африканських інтелектуалів та політиків почали

вкорінюватися місцевий патріотизм та націоналізм. Частково поштовх для
17
цього дала Перша світова війна, в якій Європейські держави використовували
військові підрозділи з Африки. Чимало африканців уперше збагнули свою силу
щодо колонізаторів. Розвіявся міф про непереможність європейців. Однак у
більшій частині Африки європейське правління продовжувало триматися
міцно.
Після війни Франція, Бельгія та Британія захопили колишні німецькі колонії.
Італія при правлінні Беніто Муссоліні 1935 року захопила останню незалежну
країну в Африці, Ефіопію, й утримувала її до 1941.
Деколонізація[ред. | ред. код]
Процес деколонізації розпочався з Лівії, яка проголосила незалежність 1951
року. На той час незалежними були тільки Ліберія, Південна Африка, Єгипет та
Ефіопія. Упродовж 1950-х та 1960-х років звільнилася більша частина
Французької Західної Африки. У 1960-х отримали незалежність також колонії
інших європейських держав, хоча деякі країни, зокрема Португалія, не бажали
віддавати свої африканські володіння, внаслідок чого війни за незалежність
тривали десятками років. Останніми отримали незалежність Гвінея-Біссау
(1974), Мозамбік (1975) та Ангола (1975) від Португалії, Джибуті (1977) від
Франції, Зімбабве (1980) від Британії та Намібія (1990) від Південної Африки.
Еритрея відділилася від Ефіопії 1993 року. 2011 року Південний
Судан відділився від Судану.
Здобувши незалежність, африканці перейменували або повернули старі назви,
багатьом містам, заснованим або перейменованим європейцями.
Історія Африки починається в доісторичні часи з виникненням в Східній
Африці виду Homo Sapiens. Перші свідчення про сільське господарство
датуються 18 тисячоліттям тому[1], металургія виникла на континенті
приблизно 6 тис. років тому. Африка, особливо з 15 століття, була
постачальником рабів для європейців та арабів[2]. Наприкінці 19 і на початку
20 століть відбувалася колонізація Африки європейськими наддержавами. У
другій половині 20 ст. пройшов процес деколонізації, зумовлений ослабленням
Європи після Другої світової війни та національно-визвольною боротьбою. У
20 столітті в середовищі африканських інтелектуалів та політиків почали
вкорінюватися місцевий патріотизм та націоналізм. Частково поштовх для
цього дала Перша світова війна, в якій Європейські держави використовували
військові підрозділи з Африки. До африканських країн, які досягли успіху,
можна віднести і Туніс. Причини його успіху в тому, що: 1. активно ведеться
робота щодо розробки і здійснення економічних реформ в тісному зв’язку з
суспільними програмами. В результаті розвитку освіти та системи охорони
здоров’я населення покращилась якість «людського капіталу»; 2. значні
капіталовкладення в економіку та соціальну інфраструктуру. Реформи в першу
18
чергу були направлені на підвищення життєвого рівня найбідніших верств
населення; 3. політичне керівництво та адміністративний апарат намагаються
знайти підтримку своїм програмам та діям серед населення.Процес
деколонізації розпочався з Лівії, яка проголосила незалежність 1951 року. На
той час незалежними були тільки Ліберія, Південна Африка, Єгипет та Ефіопія.
Упродовж 1950-х та 1960-х років звільнилася більша частина Французької
Західної Африки. У 1960-х отримали незалежність також колонії інших
європейських держав, хоча деякі країни, зокрема Португалія, не бажали
віддавати свої африканські володіння, внаслідок чого війни за незалежність
тривали десятками років.
Східна Африка
З 1952 по 1956 у Кенії тривало повстання мау-мау, яке британці придушили,
хоча надзвичайний стан зберігався ще до 1960. Незалежність Кенія отримала
1963 року. Її першим президентом став Джомо Кеніата.
На початку 1990-х почалися сутички між гуту й тутсі в Руанді та Бурунді.
Кульмінацією їх став геноцид у Руанді, внаслідок якого за оцінками загинуло
800 тисяч людей.
Північна Африка
У Марокко національно-визвольний рух розпочався в 1930-х. Було утворено
партію Істіклаль, яка поставила собі метою незалежність. 1953 року султан
Мухаммед V підтримав цей курс і став правителем країни, коли 2 березня 1956
Марокко отримало незалежність від Франції.
1954 року в Алжирі утворився національний фронт визволення. Францзи
відповіли репресіями, але 1962 року згодилися сісти за стіл переговорів і надати
Алжиру незалежність. Першим президентом було обрано Мухаммеда Ахмеда
Бен Беллу. Етнічні французи покинули країну і переселилися на
континент.1934 року Хабіб Бургіба організував партію «Нео-детур» (нова
конституція), що стала боротися за незалежність Тунісу. Країна отримала
незалежність 1955 року. Бея було повалено, а Бургібу обрано новим
президентом[169]. Муаммар Каддафі прийшов до влади в Тунісі 1969 року
внаслідок перевороту і протримався до 2011 року, коли загинув під час подій
«арабської весни».1954 року в Єгипті Гамаль Абдель Насер прийшов до влади,
поваливши монархію. Єгипет брав участь у кількох війнах проти Ізраїлю. 1967
року він втратив Синайський півострів. Єгипет не зміг повернути свої території
під час війни 1973 року. 1979 року Анвар Садат та Менахем Бегін підписали
Кемп-Девідську угоду, за яким Ізраїль повернув півострів Єгипту, а Єгипет
офіційно визнав Ізраїль. 1981 року Садат за це загинув від руки вбивці-
ісламіста.

19
Південна Африка
1948 року в Південній Африці було прийнято закони, що встановлювали
апартеїд. Продовжуючи політику експлуатації африканської більшості, апартеїд
проголошував різні цілі для різних расових громад через низку законів та
створення африканських хоумлендів[170]. Внаслідок боротьби чорношкірої
більшості за свої права та під міжнародним тиском, апартеїд було відмінено
1994 року. Нельсон Мандела, лідер Африканського Національного Конгресу,
став першим чорношкірим президентом, обраним на вільних виборах.
Західна Африка
Після Другої світової війни в Західній Африці розпочався національно-
визвольний рух, зокрема в Гані, де його очолив Кваме Нкрума. 1957 року Гана
стала першою незалежною країною на південь від Сахари. Наступного року
незалежність отримали французькі колонії, і до 1974 року вся територія
Західної Африки стала незалежною. Нові країни часто були нестабільними, з
корумпованими урядами. У Нігерії Сьєрра-Леоне, Ліберії та Кот-д'Івуарі
спалахували громадянські війни, у Гані й Буркіна-Фасо відбувалися численні
військові перевороти. Незважаючи на багаті природні ресурси, багато держав
регіону не змогли розвинути свої економіки.

6. Основні процеси, що відбуваються в Африці на сучасному етапі.

  Африка є третім за площею регіоном світу й займає 20,4 % поверхні суходолу.
Його площа становить 30,3 млн км². Населення регіону неухильно зростає. За
його кількістю Африка поступається лише Азії. Там проживає 1,25 млрд
осіб, тобто понад 16,6 % населення світу. Разом з тим у регіоні виробляється
лише 2,9% ВВП світу. Усі суверенні країни Африки є членами ООН. 
Економіко-географічне положення (ЕГП) країн Північної та Тропічної (на
південь від Сахари) Африки є суттєво різним. На економічний розвиток
Північної Африки найбільший вплив чинить наближеність до розвинутих
країн Європи та транзитне транспортно-географічне положення на перетині
морських шляхів з Європи до Азії. Середземне та Червоне моря відокремлюють
північну частину Африки від Європи та Західної Азії. Особливо поліпшилося
транспортно-географічне положення регіону після відкриття Суецького
каналу. Великі морські порти працюють у Єгипті (Александрія, Порт-Саїд)
та Марокко (Танжер).
Райони збройних конфліктів
  Важким спадком епохи колоніалізму залишаються в Африці територіальні
та міжетнічні конфлікти, що виснажують і без того бідні бюджети країн.
20
Характерною ознакою політико-географічного положення Африканського
регіону є наявні райони збройних конфліктів. За їх загальним числом Африка
опинилася на 1-му місці в світі. За останні півстоліття в регіоні сталося 186
державних переворотів, 26 великомасштабних воєн й незліченна кількість
різного роду конфліктів меншого масштабу, а кількість загиблих перевищила 7
млн. Окрім того, Африка – це єдиний район світу, де число конфліктів рік від
року не лише не зменшується, а навіть зростає. За це
Африку називають «киплячим континентом». При цьому більшість конфліктів
відбувається у бідних і найбідніших країнах на тлі гострого дефіциту
фінансових і матеріальних ресурсів, величезного зовнішнього боргу. Там часто
при владі перебувають представники однієї з місцевих народностей, яка має
привілейоване становище й дискримінує інші етнічні групи.
    Прикладом країни з особливо затяжним конфліктом може слугувати Ангола,
де збройна боротьба Національного союзу за повну незалежність Анголи
(УНІТА) з урядом почалася ще в 1966 р., а закінчилася лише в 2002 р. У ході
громадянської війни в Руанді, що спалахнула на міжетнічному підґрунті,
людські втрати перевищили 1 млн осіб, ще 2 млн стали біженцями. В результаті
громадянської війни зі складу Ефіопії у 1993 р. виокремилася Еритрея.
Розпадом на дві країни завершилася у 2011 р. тривала війна, що її вели урядові
війська Судану з народами південної частини країни, які виступають проти
насильницької ісламізації. В останні роки відбулися політичні перевороти в
ряді арабських країн Північної Африки (Лівія, Єгипет). В Алжирі уряд веде
збройну боротьбу з Ісламським фронтом порятунку.
 Територія Західної Сахари окупована Марокко. Її майбутнє підлягає
врегулюванню згідно з відповідними рішеннями ООН. 

Типи країн Африки за рівнем економічного розвитку

        Африканський регіон є одним з найменш розвинутих. Лише одна держава
ПАР належить до типу високорозвинутих країн. Господарство країни склалося
під упливом колоніального минулого та економічного порядку, запровадженого
англійськими колонізаторами. ПАР є переселенською країною, яка зберігає
свою аграрно-сировинну спеціалізацію.
      Усі інші держави Африканського континенту є країнами, що
розвиваються. Середній рівень ВВП у них на одну особу майже у 8 разів
нижчий від середньосвітового показника. Значна соціально-економічна
відсталість країн зумовлена їх тривалою колоніальною залежністю. Внаслідок
цього господарство функціо нувало в інтересах країн-метрополій, що
виявлялося у нещадній експлуатації природних ресурсів, ігноруванні розвитку
обробної промисловості, інфраструктури, соціальної сфери. Це стримувало
21
процес формування національних економік, зумовило їх залежність від
світового ринку та іноземного капіталу.
       Найменш розвинуті країни займають 56,4 % площі Африки, в
них проживає 52,6 % населення регіону. Водночас ці країни виробляють 26 %
ВВП Африки. 14 держав Африки відносять до групи країн великого
потенціалу. У більшості з них переважають первинний сектор економіки, а
також харчова та легка промисловість. В окремих країнах (Єгипет, Туніс,
Марокко) значну частку ВВП створює міжнародний туризм. Найвищі прибутки
мають країни-дрібні острови (Сейшельські Острови), які відомі
своїм туристичним бізнесом, та нафтодобувні країни (Габон, Лівія, Алжир,
Нігерія). 
ПРИРОДНІ УМОВИ І РЕСУРСИ РЕГІОНУ.
НАСЕЛЕННЯ АФРИКИ 
      Природні умови
   Для рельєфу материка характерні величезні плато та плоскогір’я, які
займають близько 90 % площі. Невисокі гори лежать лише на крайній півночі
та крайньому півдні континенту. Кліматичні умови
Африки характеризуються високими температурами. Близько 40 % території
займають савани з тривалим сухим сезоном, близько 1/3 площі – пустелі
(Сахара, Наміб, Калахарі). В екваторіальній смузі за надмірного зволоження
сформувалися вологі екваторіальні ліси. 
 Особливості сучасного розвитку країн Африки
     Важливе місце в економіці належить іноземному капіталу. Валова
продукція іноземних і спільних підприємств формує близько половини
ВВП. Основні обсяги іноземного капіталу вкладено переважно у видобуток
корисних копалин у національних економіках ПАР, Нігерії, Габону, Лівії, ДРК. У
виробничій структурі переважають малоефективне, часто монокультурне
сільське господарство, лісове та рибне господарство, добувна промисловість. 
     Для просторової організації економіки африканських країн
характерні невеликі окремі осередки промисловості та високопродуктивного
сільського господарства на тлі величезних площ малоефективного
дрібнотоварного виробництва. Від порівняно розвинутих районів, де
виробляють експортну продукцію, прокладено дороги до узбережжя в райони
великих портів, звідки продукцію вивозять на світовий ринок. 
Очевидним є сировинний характер африканського експорту та залежність
Африки від імпорту товарів з високим ступенем переробки. Первинні
сировинні постачання Африки оцінюються на рівні більш ніж 50% від
22
загального експорту, решта припадає на перероблену сировину,
напівфабрикати, продукцію чорної і кольорової металургії, нафтохімії, хімічної
галузі, машинобудування, текстильної, шкіряно-взуттєвої і харчової
промисловості та інші
Слід звернути увагу, що у країнах Африки доходи від використання природних
ресурсів, особливо від видобутку корисних копалин (здебільшого, палива і
мінералів) складають значну частку ВВП. Велика частка цих доходів надходить
у вигляді рентної плати, розмір якої перевищує вартість видобутку природних
ресурсів. Висока рента плата за використання невідновлюваних ресурсів та за
надмірне вирубування лісів вказує на ліквідацію капіталу країни. Країни
Африки є найбільш залежними від цих доходів.
Цінність африканських природних, та зокрема сировинних, ресурсів добре
усвідомлюється, як в самій Африці, так і іншими країнами світового
господарства, провідні з яких продовжують нарощувати співробітництво з
континентом у сфері їх закупівель та освоєння. Головними акторами на
африканському континенті, між якими розгорнулася боротьба за присутність та
економічний вплив в цьому регіоні є країни ЄС, США та Китай. За сучасних
умов ці країни є крупнішими партнерами в зовнішній торгівлі Африки, як в
частині експортних, так і імпортних операцій
За період з 2001 по 2013 роки Африка збільшила обсяги товарообігу з кожним з
трьох найбільших торговельних партнерів. Ці країни є також важливими
інвесторами в африканські економіки.За сучасних умов розвитку глобальної
економіки африканські ресурси - сировинні, енергетичні, людські - стають
важливішим чинником від якого залежатимуть характер і темпи зростання
розвинених країн. Країни ЄС, США та Китай визначили Африку важливим
елементом стратегії власного економічного розвитку. Підвищилась
зацікавленість Африкою і з боку інших країн БРІК. Вочевидь, Африка стає
ареною міжнародного економічного суперництва і в цих умов стоїть перед
необхідністю пошуку оптимальної моделі партнерства з центрами економічної
сили глобальної економіки. Слід зазначити, що прогнози щодо зростання
африканських економік постійно корегуються, на що значно впливає
волатильність цін на нафту та біржові товари. Втім можна сподіватися на
довгостроковий характер економічного зростання на континенті, що зумовлене
зацікавленістю центрів економічної сили глобальної економіки в подальшому
освоєнні африканських ресурсів та ринків.
Висновки. Таким чином, в сучасній моделі світової економіки Африка
залишається її елементом, який забезпечує більш розвинені економіки
ціннішими сировинними ресурсами. Однак довготривалість експлуатації цих
ресурсів на континенті та неефективне використання доходів від видобутку

23
сировини становить загрозу майбутньому Африки. Бурхливий економічний
розвиток з початку цього століття та підвищення економічного суперництва в
Африці з боку світових економік дає країнам континенту унікальний шанс
щодо диверсифікації африканських економік та зміни ролі Африки в сучасній
моделі світової економіки. Однак цей шанс може бути використаний тільки за
умов зусиль урядів африканських країн щодо накопичення людського капіталу,
перш за все, дієвих заходів щодо підвищення освіченості населення.

7. Вплив третіх країн на процеси, що відбуваються в Африці.

Насправді, Африка – регіон, який є ласим шматком для ряду держав, зокрема
для таких великих геополітичних гравців, як Китай, Росія та США, котрі
переслідують власні інтереси щодо збільшення їх сфер впливу у світі,
отримання політичних чи економічних дивідендів. Інтерес Китаю до Африки
зародився ще з часів правління Мао Дзедуна – саме починаючи з нього
китайські політики започаткували створення образу Китаю в якості «надійного
друга та партнера Африки». Для Китаю цей континент важливий передусім з
точки зору його ресурсного та військового потенціалу:
1) Видобуток нафти (Ангола, Південний Судан), урану (Намібія), кобальту та
нікелю (Демократична Республіка Конго), алмазів (Зімбабве), що у
майбутньому надасть змогу вирішити проблему ресурсного забезпечення
Китаю.
2) Фінансування інфраструктурних проєктів китайською владою задля
поліпшення торгівельних умов між країнами, збільшення їх виробничих
потужностей, спорудження мережі ГЕС у Ефіопії та збільшення можливостей
вантажообігу африканських портів. Зокрема, це будівництво порту у Камеруні
чи модернізація порту Момбасі (Кенія) та Джибуті, спорудження нових
залізниць Найробі-Момбасі, Джибуті-Аддис-Абеба.
3) Спорудження військово-морської бази у Джибуті, котра повинна вирішити
питання безпеки доставки сировини для китайської промисловості.
Важливою перевагою Китаю є те, що Китай, на відміну від Заходу, не висуває
вимоги для отримання позик – саме це підтримує боротьбу Піднебесної за
ресурси у Африці. Для африканських країн співпраця з Китаєм є також
привабливою, що пояснює причину розривання дипломатичних стосунків між
Буркіна-Фасо, Гамбією, Сан-Томе, Принсіпі та Тайванем заради китайських
інвестицій.

24
Як і Китай, Росія почала проводити форуми «Росія-Африка». Головною метою
даного форуму є зближення та покращення позицій Російської Федерації на
африканському континенті.
Варто відзначити, що це перший такого роду форум після розпаду СРСР. На
відміну від Радянського Союзу, Росія не може розраховувати на великі
фінансові вливання у Африку, тому в інвестиційному плані Росія не є
конкурентом Китаю чи Заходу у цьому регіоні. Саме тому російський вплив
значно вужчий:
• Підтримка лівійського генерала Халіфи Хафтара з метою збереження
свого геополітичного впливу у Лівії та підтримка першочергового права
російських компаній на розробку перспективних покладів нафти у цій країні;
• Вплив Росії у Центральноафриканській республіці:
• основа для подальшого збільшення впливовості РФ у Демократичній
Республіці Конго
• отримання контролю над родовищами золота, діамантів та нафти
• блокування РФ купівлі Китаєм активів французької компанії Arevy на
уранових копальнях, де видобувають фосфати, які за якістю вважаються
найкращими у Африці
• Діяльність ПВК «Вагнер» на території Мадагаскару, Лівії та ЦАР.
Для США розширення російського та китайського впливів є загрозою втрати
власних політичних позицій. Підтвердження цьому є промова колишнього
радника Президента США Дональда Трампа Джона Болтона, в якій останній
наголошував, що інвестиційні проекти є ніщо інше як інструмент здобуття
конкурентної переваги над США.
З метою протидії зростаючих впливів Росії та Китаю на континенті, США
використовує ряд засобів, зокрема:
• Просування проекту «Power Africa»
• Електрифікація 60 млн домогосподарств
• Збільшення енергетичної бази континенту на 30 тисяч МВт
• Підтримка Континентальної зони вільної торгівлі (CFTA), що надасть
змогу США збільшити власний експорт
• «Закон про економічний зріст і розширення можливостей у Африці»
(AGOA), що надав право безмитного експорту африканських товарів на суму
$9,3 млрд.

25
8. Вплив процесів глобалізації на африканський континент за головними
напрямками дії глобалізації.
9. Економічний і політичний розвиток Африки як передумова для більш
ефективного управління нею.
В останнє десятиріччя до економік країн Африки прикута значна увага як з
боку науковців, так і з боку бізнесових кіл. Несподівано вразивши показниками
економічного зростання, що в більшості африканських країн перевищують
середньосвітове значення, континент відкриває нові можливості для наукових
досліджень та бізнесу. Підвищився інтерес до Африки і з боку світових держав
та центрів економічної сили, які в останні роки надають все більшого значення
питанню розбудови економічного співробітництва з африканськими країнами.
Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про наявність нових
тенденцій в економічних процесах в Африці та зусилля африканських країн
щодо переосмислення характеру та напрямів співробітництва з країнами
світового господарства. У цьому зв’язку найбільший інтерес становлять останні
напрацювання О.І Абрамової [1], Дж. Бермана [2], Л.Л. Фітуні [3] та низки
інших науковців.
Враховуючи зазначені зрушення в африканських економічних процесах
своєчасною в даній статті є постановка завдання щодо визначення місця
Африки в глобальному розвитку та сучасній моделі світової економіки, що
формується.
За сучасних умов розвитку глобальної економіки африканські ресурси -
сировинні, енергетичні, людські - стають важливішим чинником від якого
залежатимуть характер і темпи зростання розвинених країн. Країни ЄС, США
та Китай визначили Африку важливим елементом стратегії власного
економічного розвитку. Підвищилась зацікавленість Африкою і з боку інших
країн БРІК. Вочевидь, Африка стає ареною міжнародного економічного
суперництва і в цих умов стоїть перед необхідністю пошуку оптимальної
моделі партнерства з центрами економічної сили глобальної економіки.
Таким чином, слід резюмувати, що в сучасній моделі світової економіки
Африка залишається її елементом, який забезпечує більш розвинені економіки
ціннішими сировинними ресурсами. Однак довготривалість експлуатації цих
ресурсів на континенті та неефективне використання доходів від видобутку
сировини становить загрозу майбутньому Африки. Бурхливий економічний
розвиток з початку цього століття та підвищення економічного суперництва в
Африці з боку світових економік дає країнам континенту унікальний шанс
щодо диверсифікації африканських економік та зміни ролі Африки в сучасній
моделі світової економіки. Однак цей шанс може бути використаний тільки за

26
умов зусиль урядів африканських країн щодо накопичення людського капіталу,
перш за все, дієвих заходів щодо підвищення освіченості населення
До кінця ХХ ст. Африка була регіоном, вільним від тероризму. Все змінилося в
1998 р., коли зазнали нападів посольства США у Кенії та Танзанії. Будівлі
посольств було зруйновано, загинуло понад 200 людей, понад 4000 було
поранено. При цьому жертвами терористів стало лише 12 американців.
Нині Африка стала ледь не головною ареною міжнародного тероризму, в
основі якого лежать здебільшого релігійні причини. В регіоні посилюються
ісламський фундаменталізм та екстремізм. В Африці діють десятки великих
міжнародних терористичних організацій.
Найбільшу небезпеку для світу має дестабілізація в Нігерії, де виникла
ісламська терористична організація «Боко Харам» («Західна освіта гріховна»),
яка закликає до викорінення моделі світського розвитку країни та
проголошення ісламської держави. Ознакою діяльності організації стали
скоординовані терори стичні акти в країні та прикордонних районах з
використанням терористів-смертників, жертвами яких стають мирні люди
різного віросповідання.
10. Голод, міграція і демографічні процеси в Африці: виклики, інструменти і
перспективи.
Кількість населення Африки становить близько 1,3 млрд осіб — це 17 % від загальної
кількості землян (2018 р.). За останні півстоліття воно зросло більш як у 3,5 разу: від
366,5 млн осіб у 1970 р. до 1288 млн у 2018 р. Це справжній демографічний вибух!
Населення Африки почало зростати швидкими темпами від середини ХХ ст. і, за
оцінками ООН, до 2050 р. його кількість може сягнути 2,5 млрд осіб і становити
близько 26 % від загальної кількості людей на Землі!
Регіон утримує світову першість за рівнем народжуваності й смертності: з перших 20
країн світу з найвищими показниками народжуваності 19 розташовані в Африці
(максимальний показник у Нігері й Анголі — понад 44 %); із 20 країн з найвищими
показниками смертності половина —африканські (найгірша ситуація в Лесото, Чаді —
понад 13 (2017). Високий рівень народжуваності обумовлений віковими традиціями
ранніх шлюбів і багатодітності, бажанням батьків мати якомога більше дітей з огляду
як на дуже високу дитячу смертність, так і на одночасно засіб забезпечення власного
господарства більшою кількістю робочих рук. Позначаються також і релігійне
бачення, соціально-економічна відсталість. Водночас смертність, навпаки, суттєво
знизилась і збільшилася загальна тривалість життя з підвищенням рівня охорони
здоров’я в останні десятиліття. У поєднанні з високою народжуваністю це стало
головними причинами демографічного вибуху на континенті.
Східна Африка потерпає від масштабного нашестя сарани, а населення країн регіону
опинилося на межі масштабного голоду. Про це заявив директор з надзвичайних
ситуацій Організації ООН з продовольства і сільського господарства (FAO) Домінік
Берджен, передає ВПС.

27
Найбільше страждають від комах Ефіопія, Сомалі, Кенія, Танзанія і Уганда. Експерти
нарахували сотні мільярдів особин сарани. За даними FAO, комахи розмножуються
дуже швидко і до червня їх кількість може збільшитися до 500 разів.
Найефективнішим способом боротися з нашестям сарани є обробка пестицидами з
повітря. Але у країн недостатньо ресурсів для цього, що погіршує ситуацію. Влада
відправляє на роботи по обприскуванню солдатів. У Сомалі оголошена надзвичайна
ситуація. Всі дії влади по боротьбі з сараною не увінчалися успіхом.

11. Ресурси, як передумова і ціль зовнішньої уваги до Африки. Показати

наслідки і результати цього.

12. Військово-політичні ресурси з управління і формування населення

Африки. Війни і громадянські конфлікти в Африці ї їх результат.
У середені ХХ століття Африку назвали палаючим континентом. Від мису Горн до
Середземного моря йшла антиколоніальна боротьба, з'являлися нові держави, де влада
перехоплювали один в одного військові угруповання, спалахували громадянські війни.
Яскравим прикладом таких міжетнічних конфліктів на африканській території може бути
така країна як Гана, особливо північна її
частина. Північна Гана сповнена конфліктів, етнічної приналежності та власності
на землю, а також над тим, хто має право взяти на себе певні вождів. Прикладом може служи
ти боротьба між кланами Андані і Абуду в Дагбоні в традиційній зоні.

Можна виокремити наступні причини виникнення конфліктів в Африці:

Перша група — суперечності, що виникають при встановленні й регу-
люванні відносин сили на різних рівнях. На міжнародному рівні йдеться про вплив великих
держав на виникнення конфліктів, що було притаманним для біполярного світу. США та
СРСР заради збереження балансу сил або його порушення на власну користь підтримували
дружні їм режими чи угруповання (наприклад, в Анголі, Мозамбіку, Ефіопії тощо). Такі
втручання часто провокували загострення конфліктів.
У 90-ті роки склалася протилежна ситуація — конфлікти та війни спалахували через
зникнення страху перед втручанням наддержав. В Африці розгорнулася боротьба за
лідерство на регіональному рівні, формувалися нові центри сили, що могло призвести до
сутичок між ними (конфлікти між Угандою та Суданом, прагнення Нігерії перетворитися на
чільну державу Західної Африки тощо). На внутрішньодержавному рівні чинник сили
виявляється у тому, що багато країн Африки ще перебувають на етапі свого становлення, не
досягли позитивного суверенітету (негативний суверенітет — формально-правове визнання
держави членами світового співтовариства; позитивний суверенітет — здатність уряду нової
держави до ефективного громадянського управління суспільством, що гарантує стабільність,
законність, громадянський мир та правопорядок).
Друга група — соціально-економічні чинники. Ідеться про боротьбу за матеріальні
ресурси, які часто стають причиною конфлікту. До них можуть відноситись як природні
багатства певної території, так і сама територія. Виникненню прикордонних конфліктів
сприяє невизначеність певних дільниць офіційних кордонів колишніх колоній. Боротьба за
терени та природні багатства спричинює і внутрішні конфлікти. Сепаратистські рухи
етнічних груп прагнуть одержати у власне розпорядження певну територію з її ресурсами
(боротьба населення провінції Казаманс (Сенегал), де зосереджено вирощування рису, в
28
Шабі (Демократична Республіка Конго), де знаходяться великі поклади міді та інших
корисних копалин тощо. Тяжке економічне становище робить боротьбу за владу, а
відповідно за контроль над ресурсами дуже жорстокою.
Остання група — соціально-психологічні чинники, тісно пов'язані з другою. Ідеться про
трайбалізм і міжетнічні відносини

13. Головні історичні процеси, які сформували сучасну Південну Америку.

14. Характеристика країн Південної Америки. Оберіть будь-яку країну.

15. Демографічні, етнічні і ресурсні процеси в країнах Південної Америки.

У сучасному етнічному складі регіону корінне індіанське населення становить
15% жителів, негри - 10%, більше половини населення - нащадки змішаних
шлюбів. Історія колонізації Латинської Америки вирішальним чином вплинула
на мовний і релігійний склад населення регіону. В основному сповідується
католицизм. Для Латинської Америки характерний другий тип відтворювання
населення. Пік демографічного вибуху тут був пройдений ще в 1950-60-ті роки,
але і сьогодні приріст населення перевищує в багатьох країнах 2-3% на рік.
Незважаючи на те, що Латинська Америка поступається Азії і Африці за
розмірами території і населення, вона стоїть попереду за рівнем
індустріалізації, на неї припадає 1/2 продукції промислового виробництва.
Латинська Америка як і раніше відіграє значну роль у світовій гірничій
промисловості, але останнім часом помітне зрушення в структурі господарства
від гірничих галузей до обробної промисловості. У регіоні діють 25
металургійних комбінатів повного циклу, нафтохімічні, алюмінієві
підприємства, великі машинобудівні заводи.
У Бразилії отримали розвиток мікроелектроніка, аерокосмічна промисловість,
автомобілебудування, суднобудування; в Мексиці - електротехніка і
електроніка, приладобудування; в Аргентині - виробництво автомобілів. Багато
великих підприємств є філіалами західних фірм; їх приваблюють сюди багата
ресурсна база і знижені вимоги до охорони навколишнього середовища.
У зв'язку з інтенсивною розробкою природно-сировинної бази регіону стан
навколишнього середовища значно погіршився. Основними причинами даного
процесу в Латинській Америці стали: вирубка лісів для розширення
сільськогосподарських земель, розорювання великих лісових і степових
територій, розміщення в багатьох країнах підприємств "брудних" галузей -
металургійної, хімічної, гірничодобувної тощо.
Усе це поряд зі слабим рівнем розвитку охорони навколишнього середовища в
регіоні призводить до неконтрольованого знищення лісів, скорочення
генофонду тварин, прискорення ерозії ґрунтів, появи кислотних опадів.

29
Незважаючи на ряд природоохоронних заходів, екологічна ситуація в регіоні
залишається незадовільною
16. З якими деструктивними ресурсами і негативним потенціалом Південна
Америка підійшла до 2020 р. (обрати з-поміж людський потенціал, міжетнічні
відносини, економіка, міждержавні відносини, масова культура, політичні
процеси, наркоторгівля, бідність, хвороби тощо. Якими є слабкі сторони життя
для пересічного мешканця (що саме робить його життя більш залежним від
інших факторів) Південної Америки на кінець 2019? Покажіть свою
методологію щодо цього питання.
Вирубка лісів:
Тисячоліття аж до середини минулого векa тропічні ліси в зоні екватора
залишалися в незайманому стані. І всього лише за тридцять років - з 1960 по
1990 роки - була, за різними експертними оцінками, знищена 1/5 частину
лісового покриву Амазонії. Взагалі треба сказати, що швидкість збезлісення в
американському регіоні одна з найвищих в світі і в середньому становить 0,48%
на рік.
До числа загальних і досить грунтовних причин вирубки екваторіального лісу
відноситься те, що він широко використовується як засіб опалення, а його цінні
породи йдуть на експорт. Крім того, зростання населення вимагає нових місць
проживання, а потреби економіки - розвитку транспортної інфраструктури.
Тому щорічно через безкраї простори тропічних лісів прокладають все нові і
нові дороги, вздовж яких моментально виникають нові поселення.
Згідно з висновками вчених, eсли вирубка тропічних лісів не буде зупинений,
то зміни в землекористуванні невідворотно потягнуть за собою негатівниe
кліматіческіe наслідків:
 опасноe скорочення здатності сельви поглинати вуглекислий газ;
 підвищення температури в бассейнe Амазонки;
 скорочення кількості вологи в атмосфері і порушення режиму випадання
опадів.
А це, в свою чергу, призведе до зменшення виробництва кормових культур.
Бразильські дослідники прогнозують, що до 2050 року при збільшення площі
посівів в два рази, урожай скоротиться на 30%.
Проте, пише Мігель Кріадо, бразильський уряд і агропромисловий комплекс
виступають за подальшу вирубку лісів. Все вказує на те, що ліси і далі будуть
вирубувати.
Наркотики і нерівність:
30
Південноамериканський континент (головним чином Колумбія, Перу, Болівія і
Венесуела) разом з Афганістаном є нині двома планетарними наркоцентром, в
яких виробництво кокаїну і героїну набуло індустріальний характер і небачені
обсяги.
У самих же країнах Латинської Америки і Карибського басейну
нарковиробництво і породжується їм суцільний транзит по Центральній
Америці залишається ключовим драйвером моторошного насильства. У період
з 2000 по 2010 роки там був зареєстрований 1 млн навмисних вбивств, що
дозволило цим країнам стати абсолютним чемпіоном у цій сумного показника.
У 2014 році кількість навмисних вбивств в зазначених країнах в чотири рази
перевищив загальносвітовий рівень.
Таким чином, за своїми масштабами і наслідками проблема наркотиків набула
такого статус, що може бути поставлена в один ряд з проблемами тероризму,
піратства та ядерного розповсюдження.
Також яскравим прикладом глобальних проблем в країнах Південної Америки
виступають різке і зростаюче соціальна нерівність, брак продовольства, що
ростуть злидні і злочинність.
Антропологічне забруднення:
До числа гострих глобальних проблем, що мають виражену американську
специфіку, відноситься так само проблема антропогенного забруднення
навколишнього середовища. Вона є результатом дії багатьох чинників:
зростання населення, індустріалізації, урбанізації, розвитку транспорту і ін.
Вже в силу того, що рівень урбанізації в регіоні становить близько 80%, а в
містах Аргентини, Уругваю, Венесуели і Чилі він ще вище - від 88 до 93%,
неминуче виникає проблема забруднення літосфери (грунт), атмосфери та
гідросфери.
Незважаючи на стурбованість громадськості і влади країн Південної Америки
проблемою утилізації побутових і промислових відходів, її рішення в
найближчій перспективі навряд чи можливо в силу економічних причин. Тому
будуть існувати і такі величезні звалища як «Шахта» на околиці Гватемала-Сіті,
і сотні невеликих сміттєвих полігонів по всьому регіону.
Стан водних басейнів Південної Америки - особлива і дуже гостра проблема. З
одного боку, чистої води в багатьох великих районах не вистачає, c іншого -
високий рівень її забруднення. Наприклад, в Буенос-Айресі близько 3,5 млн
осіб втамовують спрагу водою, в якій міститься маса забруднюючих її речовин.
У Венесуелі ситуація з чистою питною водою ще драматичніше:
інфраструктура в країні практично відсутня, і велика частина жителів цієї
держави отримує питну воду унормовано. На тлі цього, в країні процвітає
31
корупція, а держчиновники, які відповідають за розподіл водних ресурсів,
наживають собі величезні статки, банально продаючи квоти на питна вода стала
цінуватися на вагу золота.
Не менш складна ситуація з питною водою в Уругваї та Чилі. За оцінками
експертів, в період між 2040 і 2100 роками в цих країнах буде спостерігатися
інтенсивне танення льодовиків в Андах, яке викличе сіли і повені. Мало того,
що доведеться евакуювати з осілих місць десятки тисяч місцевих жителів, так
ще потрібно буде забезпечувати їх питною водою, взяти яку просто не від куди.
Деякі вчені впевнені, що в майбутньому людство чекають війни за володіння
водними ресурсами.
17. З якими конструктивними ресурсами і позитивним потенціалом підійшла
Південна Америка до 2020 р. (те саме) Якими є сильні сторони життя (що
робить його життя менш залежним) для пересічного мешканця Південної
Америки на кінець 2019? Покажіть свою методологію щодо цього питання.
Ресурси:
Надра Південної Америки містять досить різноманітний комплекс корисних
копалин. Найбільші поклади залізних руд у басейні р. Оріноко і Бразилії,
найбагатші родовища мідних руд Центральних Анд. А також родовища руд
олова, сурми, срібла тощо.
Прогини Анд вміщують поклади нафти і газу, особливо багаті в межах
Венесуели. Є родовища вугілля. Характерні родовища бокситів (особливо в
Гайані і Сурінамі).
Термін «Анди» в перекладі з мови інків – «мідні гори».
На узбережжі Тихого океану за мільйони років нагромадилось стільки
пташиного посліду, що в результаті спресування тут утворилися найбільші в
світі поклади природної селітри, яке тут називають гуано.
Особливості рельєфу і клімату Південної Америки визначили її виняткове
багатство на поверхневі і підземні води, значну величину стоку, наявність
найбільш повноводної річки земної кулі - Амазонки. Займаючи 12% площі суші
Землі, Південна Америка одержує приблизно у 2 рази більше (1643 мм)
середньої кількості опадів на одиницю площі.
У Південній Америці найбільше на Землі поширення мають вологі «дощові»
вічнозелені екваторіальні ліси, так званих сельвас, що займають майже всю
Амазонську низовину з прилягаючими схилами плоскогір'їв і Анд, західну
Колумбію і східні схили Бразильського плоскогір'я.

32
У Південній Америці добре виражена не тільки широтна зональність, а й
висотна поясність. Серед її рослин і тварин, як і в Африці та Австралії, багато
ендеміків.
Самобутнє минуле, яке стало основою туризму до ЛА:
самобутність Південної Америки зберігається в індіанських мовах, архітектурі,
образотворчому мистецтві, одязі, музичних ритмах, традиціях Більшість
населення Південної Америки говорить іспанською та португальською мовами.
Останньою і наймогутнішою була імперія інків, які мали розвинуте
господарство і культуру. Безцінним дарунком індіанців усьому людству стали
кукурудза, картопля, помідори, гарбузи, квасоля, арахіс, які нині вирощуються
у багатьох країнах світу.
Історичні пам'ятки, архітектурні та природні чудеса, різноманітний асортимент
продуктів харчування та культури, мальовничі міста, і приголомшливі
ландшафти приваблюють мільйони туристів щороку в Південну Америку. Деякі
з найбільш відвідуваних місць в регіоні: Мачу-Пікчу, Ріо-де-Жанейро,
Салвадор, Натал, Буенос-Айрес, Сан-Паулу, Куско, Картахена, тропічні ліси
Амазонії, водоспад Анхель, Галапагоські острови, острів Маргарита, озеро
Тітікака і регіон Патагонія [12].
Регіональна інтеграція:
Відмінною рисою країн Латинської Америки в останні роки стало їхнє
прагнення до регіональної інтеграції. Серед безлічі інтеграційних об'єднань
можна виділити УНАСУР, який об'єднав держави Південної Америки,
Тихоокеанський альянс (Мексика, Перу, Чилі, Колумбія), що відрізняється
особливим динамізмом в економічній сфері, і Спільнота країн Латинської
Америки і Карибського басейну (СЕЛАК), в який увійшли всі 33 країни
регіону, включаючи Кубу, а США і Канада залишилися за рамками об'єднання.
СЕЛАК багато в чому виник як альтернатива Організації американських
держав, традиційно знаходиться під впливом Вашингтона. Разом з тим,
інтеграційні процеси в регіоні ускладнює наявність цілого ряду об'єднань, які
дублюють один одного, а також внутрішні протиріччя учасників, часто
заважають їм створювати зони глибокої інтеграції і більш ефективно
координувати свої дії, в тому числі під час кризових ситуацій.
18. Покажіть взаємодію внутрішньої політики держав Південної Америки і
зовнішнього впливу головних світових гравців на країни ПА задля розвитку
(конструктивних чи деструктивних) внутрішніх і глобальних процесів. (на
прикладах тих чи інших країн) як приклад: Колумбія чи Венесуела.
Внутрішня драма політики у Венесуелі і без того напружена. Двоє чоловіків
називають себе президентами. Але жоден з них не може вибити з сідла іншого
33
навіть в часи найгіршої економічної кризи в країні у сучасній історії. Але є ще
ціла низка зовнішніх гравців, зацікавлених у подальшій долі уряду країни із
найбільшими у світі запасами нафти.
Росія вкладає мільярди доларів у Венесуелу і енергетичні угоди з нею. Кремль
хоче або захистити ці активи, або використати їх для впливу на новий уряд,
який потенційно може прийти після повалення режиму Мадуро. Але крім цього
Росія принципово виступає проти будь-якої зміни режимів, які підтримують
США. У Венесуелі вона бачить такий же шанс ускладнити ситуацію, як і в
Сирії, де Вашингтон не проявляв рішучості. Росія вже відправила своїх
солдатів у Венесуелу. Зрештою, їй не обов'язково, щоб Мадуро лишився на
посаді президента. Головне, щоб Кремль мав вирішальне слово у тому, що
станеться далі.
Куба підтримує режим в Каракасі, перш за все, з ідеологічних причин, але не
лише. Є й цілком прагматичні. Безкоштовні поставки венесуельської нафти
лишаються важливими для підтримки життєдіяльності кубинської економіки.
За це Куба роками відправляла у Венесуелу лікарів, вчителів і агентів розвідки
для підтримки соціалістичних поплічників у Каракасі. Якщо режим Мадуро
впаде, поставки нафти припиняться. І "острів свободи" теж опиниться в
скрутному становищі.
У США стара школа бійців Холодної війни на зразок радника президента з
питань національної безпеки Джона Болтона бачать шанс повалити велику
соціалістичну силу і таким чином натиснути на Кубу і Нікарагуа. Останні дуже
залежать від венесуельської нафти. Але є й внутрішньополітичний вимір.
Дональд Трамп хоче зберегти голоси консервативних кубинських і
венесуельських виборців у Флориді. Цей штат може зіграти вирішальну роль у
його переобранні на другий термін в 2020 році.
Китай же у цій ситуації прагне зберегти свої гроші. Десятиліття тому Венесуела
була найбільшим у Південній Америці одержувачем китайського фінансування
й інвестицій. Але Пекін в останні роки припинив вкладати у Каракас, оскільки
політичні підходи Мадуро підірвали економіку і нашкодили видобутку нафти, в
який китайський уряд найбільше інвестував. Пекін досі підтримує Мадуро у
тому, що називає незаконною спробою Вашингтона повалити його режим. Але
Китай також підтримує відносини з Гуайдо, який напряму просив китайську
сторону про підтримку. Китай хоче гарантій, що позичені ним гроші
повернуться. Він хоче вести прагматичний бізнес з будь-ким, хто очолить
Венесуелу.
19. Південна Америка під час розвитку кризи навколо Ковід-2019. Як країни
проходять цей етап, які зміни відбуваються в них і які результати ми побачимо.

34
Хоча відносна віддаленість від Китаю та Європи дещо полегшило пандемію в
Латинській Америці, економічні проблеми все ще суттєві. І почались вони
задовго до появи смертельної уханської хвороби. А Китай – це другий
торговельний партнер для Лат.Америки з оборотом у 308 млрд доларів США у
2018 році! В Китай відправляються 10% вироблених товарів.
Падіння цін на нафту створило проблему відразу для декількох країн, особливо
для Венесуели, Колумбії та Еквадора (ця нафтова трійка сильно залежить від її
продажу). Менше постраждали Аргентина та Бразилія. Континент виробляє
багато сировини, наприклад, сталі, міді. Призупинення виробництва, а з ним і
експорту до Китаю, може вплинути на майже всі держави, але по-різному.
Ще до пандемії, економічне зростання в Колумбії знизилось з 2,8% до 2,5%, в
Перу – з 4% до 3,3%. Одночасно максимально зростає американський долар,
знецінюючи місцеві валюти, знижуючи прибутки від продажу та роблячи
населення більш бідним. Коронавірус майже зупинив туризм.
Не дивно, що в минулому році майже по всім країнам прокотилися акції
протесту проти економічної нерівності. Така ситуація може значно ускладнити
соціальні інвестиції для урядів Південної Америки. Й так існуючий розрив між
багатими та бідними буде ставати усе глибшим. А що ж буде з коронавірусом?
Деякі відповіді вже є.
Наприклад, Еквадор – лідер з вирощування фруктів – спостерігає, як у світі
різко знижується попит на цей експортний товар. Ціни впали до історичних
мінімумів, зібраний врожай фактично мало кому потрібен. Колумбія відома
своєю індустрією квітів (може навіть більше ніж нафтою), але й вона під
загрозою.
Лосось та фрукти з Чилі та яловичина з Аргентини теж вже постраждали –
стояли у китайських портах через карантин та падали в ціні. Експорт яловичини
впав на 32,8% по відношенню до середнього показника на 4-ий квартал 2019
року. Тож кораблі з рибою переорієнтували на Бразилію та США замість КНР.
Мексика переживає через ланцюги поставок для своїх промислових заводів.
Втім Чилі, Перу та Мексиці, чия економіка більшою мірою орієнтована на
експорт, буде складніше всього пережити кризу. Аргентині та Бразилії, чия
економіка більш закрита, буде трохи легше. Окремо стоїть давно абсолютно
кризова Венесуела.
В середині березня Бразилія здійснила потужний удар по пандемії
коронавірусу: МОЗ наказало скасувати круїзи, закликало відмовитися від
масштабних заходів і ввело самоізоляцію для прибулих з-за кордону. Ці заходи
почали діяти 13 березня, всього через два дні після того, як Всесвітня
організація охорони здоров’я назвала це захворювання пандемією.
35
Однак менш ніж через 24 години міністерство пом’якшило свою власну пораду,
пославшись на «критику і пропозиції», отримані ним від громадськості. За
іншою інформацією — зміна відбулася після втручання начальника канцелярії
президента Болсонару, відзначає видання.
Хоча Болсонару і сам тестувався на коронавірус (після візиту в США заразився
його прес-секретар), 15 березня, після отримання негативного результату,
президент Бразилії вже зустрічався з натовпом демонстрантів біля
президентського палацу.
Протидія глави держави, якій у той час приділялося мало уваги, стала
поворотним моментом у врегулюванні кризи федеральним урядом. Протягом
шести тижнів Бразилія втратила двох міністрів охорони здоров’я — один був
звільнений, а інший подав у відставку. Це сталося після їх публічних
висловлювань про те, що вони не згодні з діями Болсонару з боротьби з
вірусом.
На думку Болсонару, підтримання економіки Бразилії має першорядне значення
в цій ситуації. Президент Бразііліі ніколи не вагався в цій позиції,
сформульованій протягом вирішальних декількох днів в середині березня,
незважаючи на внутрішню і міжнародну критику його поводження з кризою і
число загиблих.
Нині в Бразилії спостерігається другий за величиною спалах коронавірусу в
світі після Сполучених Штатів.
Величезні розміри Бразилії, недостатнє фінансування державних лікарень і
бідність населення є вразливими місцями. Але в країні є найкращі вчені-медики
та компетентний приватний сектор охорони здоров’я. І у нього було кілька
тижнів для підготовки, оскільки вірус першим вразив такі країни, як Китай та
Італія
Ті, хто перебував на передовій, думали, що Бразилія була готова до відповіді.
Але історія почали розгортатися за двома основними сценаріями: протидія
Болсонару проти карантинних заходів, схвалених Міністерством охорони
здоров’я, і нездатність уряду забезпечити масове тестування.
Посадові особи не змогли переконати Болсонару в тому, що економічний стан
Бразилії залежить зокрема від того, наскільки ефективно вона справляється з
надзвичайною ситуацією у сфері охорони здоров’я.
Виробнича активність впала, безробіття зростає, а валюта Бразилії цього року
впала приблизно на 30% щодо долара.

36
На поточний момент Міністерство економіки прогнозує, що ВВП в цьому році
скоротиться на 4,7%. У його заяві йдеться, що прогнози розвивалися відповідно
до серйозності ситуації.
Деякі чиновники також розраховували на те, що висока смертність серед літніх
людей покращить економічні показники Бразилії, оскільки скоротить пенсійний
дефіцит, повідомляє епідеміолог Хуліо Крода.
Епіцентр глобальної пандемії коронавіруса Covid-19 перемістився до Південної
Америки через шість місяців після його появи на іншому кінці світу в
китайському Ухані. Про це заявив виконавчий директор програми ВООЗ з
надзвичайних ситуацій Майк Райан на брифінгу в Женеві, повідомляє CNBC.
"Ми бачили багато країн Південної Америки зі зростаючою кількістю випадків
захворювання, і, очевидно, в багатьох з цих країн існує проблема, але,
безумовно, найбільше на даному етапі постраждала саме Бразилія. В деякому
сенсі Південна Америка стала новим епіцентром хвороби", - сказав Раян.
За його словами, в бразильському районі тропічних джунглів Амазонії
зафіксований найвищий рівень поширення захворювання - близько 490
інфікованих на кожні 100 тис. населення.
Згідно з останнім щоденним звітом ВООЗ щодо ситуації з коронавірусом, у
Бразилії кількість хворих на Covid-19 наближається до 300 тис. чоловік, тоді як
19 тис. громадян померло від цієї небезпечної недуги.
Епіцентр глобальної пандемії коронавіруса Covid-19 перемістився до Південної
Америки через шість місяців після його появи на іншому кінці світу в
китайському Ухані. Про це заявив виконавчий директор програми ВООЗ з
надзвичайних ситуацій Майк Райан на брифінгу в Женеві, повідомляє CNBC.
"Ми бачили багато країн Південної Америки зі зростаючою кількістю випадків
захворювання, і, очевидно, в багатьох з цих країн існує проблема, але,
безумовно, найбільше на даному етапі постраждала саме Бразилія. В деякому
сенсі Південна Америка стала новим епіцентром хвороби", - сказав Раян.
За його словами, в бразильському районі тропічних джунглів Амазонії
зафіксований найвищий рівень поширення захворювання - близько 490
інфікованих на кожні 100 тис. населення.
Згідно з останнім щоденним звітом ВООЗ щодо ситуації з коронавірусом, у
Бразилії кількість хворих на Covid-19 наближається до 300 тис. чоловік, тоді як
19 тис. громадян померло від цієї небезпечної недуги.
Серед країн Південної Америки найменше інфікованих коронавірусом
зафіксовано в Парагваї — бідній аграрній країні без виходу до моря з

37
населенням близько 7 мільйонів чоловік. Про це свідчить статистика
парагвайського МОЗ, повідомляє Reuters.
Наразі в цій країні зафіксовано лише 159 підтверджених випадків зараження
короанвирусом і сім смертей. Лише троє хворих госпіталізовані, а один - в
реанімації.
Це можна порівняти з більш ніж 2 тис. випадків зараження в Аргентині, 10 тис.
в Перу, майже 8 тис. в Чилі і 25 тис. в Бразилії. У сусідньому Уругваї майже
500 громадян хворіють на небезпечну недугу, в той час як в Болівії таких 354
людини.
Представник Всесвітньої організації охорони здоров'я в Парагваї Луїс Альберто
Ескот пояснив успіх цієї країни в боротьбі з Covid-19 радикальними заходами
соціального дистанціювання.
Уряд Парагваю закрив школи і призупинив великі заходи під другого тижня
березня, не чекаючи, поки кількість смертей і заражень досягне критичного
порога. Незабаром були закриті кордони, аеропорти і введений повний
карантин населення. Поліція і військові стежать за вулицями і магазинами і
покарали понад тисячу осіб за порушення обмежень. Президент Маріо Абдо
продовжив карантин у понеділок.
Тим не менше, згідно з даними ВООЗ та Панамериканської організації охорони
здоров'я, в південноамериканській країні спостерігається один з найнижчих
показників тестування на вірус: 26,2 на 100 тис. жителів. Також проблемою є
брак тестів, кваліфікованого персоналу, проблеми з доставкою апаратів
штучної вентиляції легень захисного спорядження для медиків.
20.Головні історичні процеси, які сформували регіон Широкого Близького
Сходу (від Марокко до Пакістану): геополітична вага, релігійний потенціал,
колоніальне минуле, участь у сучасних глобальних процесах тому подібне. (які
фактори сформували цей регіон?)

На мою думку, словосполучення «ефективність трансформації» є дуже

порівняним і відносним. Цей регіон неможливо назвати найрозвиненішим чи
добре розвиненим на сучасному етапі існування і є дуже нестабільним. Можна
сказати, що зараз не дуже благоприємний період в його існуванні, адже завдяки
війнам – страждають все більше країн, а чи є результат? Не впевнена. Всього
кілька країн в цьому регіоні справді показую себе зараз доволі розвиненими –
це Ізраїль, Туреччина та ОАЕ. Ізраїль може похизуватись рівнем своє медицини
в першу чергу, на весь світ, адже паралельно з військовим прогресом велику
увагу приділили саме розвитку медицини. Туреччина є великою картою на в
політичній колоді країн, адже більшість її продукції йде саме на експорт. Навіть
38
ми, українці, в себе на території купуємо товари експортовані з Туреччини.
Тому у неї доволі потужні ринкові відносини і відповідно сильна економіка.
ОАЕ – країна, яка є перлиною світу, адже кожен 2-й там – успішний бізнесмен,
дитина, яка народилась на її території і є корінним жителем – має великі
перспективи на майбутнє, адже держава виділяє велику допомогу. Що можна
добавити про країну, в якій чашечка не дуже смачної кави коштує від 8$?
Крім вищесказаного, не можу не вказати, що в країнах цього регіону
точаться ще і війни на релігійному рівні. Маніпуляція людьми чи дорога до
піднесення однієї релігії – невідомо, проте ці конфлікти точаться
десятиріччями.

21.Характеристика країн Великого Близького Сходу. Оберіть будь-яку країну з-

поміж Західної Сахари, Марокко, Алжиру й до Афганістану і Пакистану.
Марокко
Зовнішня політика
Марокко є членом Організації Об'єднаних Націй і належить до Ліги арабських
держав, Союзу арабського Магрибу (САМ), Організації ісламського
співробітництва (ОІВ), Руху неприєднання і Співтовариства держав Сахель у
Сахарі (CEN SAD).
Відносини Марокко сильно різняться між африканськими, арабськими і
західними державами. Марокко має тісні зв'язки із Заходом, щоб отримувати
економічні та політичні вигоди.[4] Франція та Іспанія залишаються основними
торговими партнерами, а також первинними кредиторами та іноземними
інвесторами в Марокко. Із загального обсягу іноземних інвестицій в Марокко
Європейський союз інвестує приблизно 73,5 %, у той час як арабський світ
інвестує 19,3 %. Багато країн з регіонів Перської затоки і Магриба беруть все
активнішу участь у великомасштабних проектах з розвитку в Марокко.[5]
Марокко залишається єдиною африканською державою, що не є членом
Африканського союзу через одностороннє визнання 12 листопада 1984 р.
Сахарської Арабської Демократичної Республіки, проголошеної в 1982 р. (тоді
АС називався Організацією африканської єдності), що відбулося без організації
референдуму про самовизначення в спірній території Західної Сахари.
Суперечка з Іспанією в 2002 р. на крихітному острівці Перехіль відродила
питання суверенітету Мелілья і Сеута. Ці невеликі анклави на узбережжі
39
Середземного моря в оточенні Марокко контролювалися Іспанією протягом
століть.
У 2004 р. Марокко надано статус основного союзника поза НАТО.
Марокко входить до програми Європейської політики сусідства Європейського
Союзу (ЄПС), що спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії
розподілу між розширеним ЄС та його сусідами[6].
Марокко — член наступних організацій: Ліга арабських держав, організація
Ісламська конференція, Франкофонія, група Середземноморського діалогу,
Постійна консультативна рада країн Магрибу, та «Група 77». Єдина
Африканська країна, що була виключена з Африканського Союзу, через
загарбання території Західної Сахари.
Зовнішня торгівля
Основні торговельні партнери Марокко: Франція, Іспанія, США, Індія.
Держава експортує: харчові продукти, аграрну сировину, рибу. Основні
покупці: Франція (28 %); Іспанія (10 %); Індія (6 %). У 2006 році вартість
експорту склала 6,9 млрд доларів США[3].
Держава імпортує: продукти харчування, паливо, промислові вироби. Основні
імпортери: Франція (21 %); Іспанія (8 %); США (7 %). У 2006 році вартість
імпорту склала 10 млрд доларів США[

Розташоване в Північній Африці держава щорічно відвідують сотні тисяч

туристів з усіх континентів. Країна поєднує в собі загадкову східну старовину і
останні інновації технічного прогресу. Тут буде цікаво і любителям пляжного
відпочинку: за Заході розкинулося ласкаве і комфортне атлантичне узбережжя,
на півночі - не менше гостинні води Середземного моря, і мандрівникам, яких
манить пустеля. З південного боку держави розташувалися фантастичні
рельєфи нескореної Сахари. Саме серце Марокко - колоритні екзотичні міста.
Повна назва - Королівство Марокко. Править територіями король Мохаммед
VI. ВВП на душу 8.512 $. В країні змішалися неприборканий африканський
темперамент, східні традиції, відрахувавши не одне тисячоліття і західні
технології. Найбільших містах - Касабланці, Марракешу, Фесу, Рабат і іншим
характерна суміш архітектурних стилів. Зайшовши за претензійний сучасний
готель або торговий центр, можна знайти чудову мечеть, відрахувавши кілька
століть. Однією з головних визначних пам'яток країни є яскраві і галасливі
східні ринки, одурманюючі сумішшю ароматів спецій і екзотичних фруктів.
Для мандрівників в Марокко доступні такі активні види відпочинку, як серфінг
40
і дайвінг. Головна страва - кускус, його, поряд з іншими національними
стравами, подають в безлічі ресторанчиків. Для туристів, котрі хочуть
змінювати своїм смакам, в великих містах відкриті двері Макдональдсов і
європейських ресторанів. Марокко мирна, відкрита для гостей екзотична
країна, повна загадок і парадоксів. Туристу, який відвідав її, доведеться зробити
багато дивовижних відкриттів.
21. Характеристика країн Великого Близького Сходу. Оберіть будь-яку
країну з-поміж Західної Сахари, Марокко, Алжиру й до Афганістану і
Пакистану.
22. Політичні, економічні, соціальні, демографічні, етнічні і ресурсні процеси
в країнах Великого Близького Сходу. (Обираєте процес і розповідаєте, як він
відбувається там).
23 Головні «больові точки» країн Широкого Близького Сходу на початок
2020 р. (людський потенціал, міжетнічні відносини, економіка, міждержавні
відносини, масова культура, політичні процеси, наркоторгівля, бідність,
хвороби, війни, тероризм, голод тощо). Які країни більш готові до кризи, а які
менш? Запропонуйте свою методологію вивчення цього питання.

Слабкими точками країн, вважаються безперервні війни, кофлікти з сусідніми

державами. Зазвичай, це війни релігійного характеру. Це не тільки заважає
пошукові прийнятних шляхів вирішення конфліктів на Близькому Сході, але
також створює серйозні приводи для погіршення двосторонніх відносин між
впливовими державами, збільшуючи напруженість в глобальному
міжнародному середовищі.
Більш готові до кризи:
• Ізраїль вважається однією з найрозвиненіших країн південно-західної
Азії. Країна займає перше місце в рейтингу Всесвітнього банку.

Менш готові:
• Судан це територіально велика країна з етнічно і релігійно різноманітним
населенням, і відносно молодим і слабким державним центром, і відтак має
потенційні конфлікти. Ситуація ускладнена наявністю корисних копалин і
зокрема нафти в надрах країни. Світові енергетичні монополії прагнуть доступу
до сировинних ресурсів.
• Регіон Б. С. характеризується кількома зонами міжреліг. конфліктів. В
Ірані від іслам. уряду та реліг. діячів постійних утисків зазнають багаїти; у Пн.

41
Іраку – конфлікт між мусульманами та язидітами; у Пд. Іраку – між сунітами та
шиїтами; в Ізраїлі – збройне протистояння мусульман та євреїв.

24 Головні «мускули» країн Широкого Близького Сходу на початок 2020 р.

Які процеси (політичні, економічні, соціальні, демографічні, етнічні і ресурсні
тощо) в житті тієї чи іншої країни дозволяють їм легше пройти через глобальні
кризові явища?
Основними сильними сторонами, основними багатствами Широкого Близького
Сходу вважаються великі запаси нафти. Країни регіону задовольняють
половину світових та 2/3 західноєвропейських потреб у нафті. З початку 70-х
років Сирія, Ірак, Кувейт рішуче провели націоналізацію іноземних нафтових
компаній. Набільшого розвитку країни Близького Сходу досягли у
промисловості: машинобудування, металургія, автомобілебудування.
Наприклад, Туреччина є експортером військової техніки (літаки, ракети, танки).
Єгипет є основним експортером; нафти, бавовни, текстилю, різних
сільськогосподарських культур. Ліван у свою чергу експортує: папір і паперові
вироби, текстиль, фрукти і овочі, а також ювелірні вироби. Завдяки цьому у
країнах зріс рівень життя населення,; покращився рівень економіки; стало
більше країн, які готові співпрацювати з країнами Близького Сходу.
25. Покажіть взаємодію внутрішньої політики держав Широкого Близького
Сходу і зовнішнього впливу головних світових гравців на країни регіону задля
розвитку (конструктивних чи деструктивних) внутрішніх і глобальних
процесів. (на прикладах тих чи інших країн).
26.Японія, як «головний двигун» трансформацій у Східній Азії у післявоєнний
період (1945-…) Охарактеризуйте реформи в Японії у цей період і на яку ціль
вони були спрямовані. Дайте своє визначення Японії у регіоні і світі і на що
була спрямована трансформація Японії у світлі більш пізніх подій кінця 20-
початку 21ст.? Якими є перспективи Японії у контексті глобальних змін зразку
2020 р.

Японія - економічно найрозвинутіша країна Азії. Наявність значного

економічного потенціалу, високі темпи економічного зростання, вигідне
геополітичне положення в північно-західній частині Тихого океану дають
підставу вважати цю країну одним із найважливіших центрів світового
господарства. Японія має потужну промисловість з найновішими технологіями,
значні валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції в системі міжнародних
економічних відносин.
42
У другій половині XX ст. вона пройшла період небаченого в її історії
економічного піднесення і вступила в етап постіндустріального розвитку.
Країна розташована на невеликих за площею островах біля узбережжя Східної
Азії. Це морська країна, для якої Тихий океан - найбільш універсальна та
зручна дорога у всі кінці світу.
Японія - конституційна монархія. Сучасний державний устрій визначається
конституцією 1947 року, основні положення якої відкривають широкі
можливості демократії в країні. В адміністративному відношенні Японія
поділяється на 43 префектури (кен), три столичних округи - Токіо (столиця
Японії), Осака та Кіото (стародавня столиця країни) і губернаторство Хоккайдо.
Населення. Територія Японських островів - одна з найбільш густо заселених у
світі. Переважна більшість населення країни розміщується на вузьких смугах
прибережних рівнин. Системи розселення в зонах Токіо - Йокогама, Осака -
Кобе - Кіото, Нагоя, північної частини Кюсю (Кітакюсю - Фукуока) являють
собою великі багатомільйонні агломерації.
Вздовж головної транспортної осі країни, що з'єднує ці агломерації, виникло
одне із найпотужніших у світі зосереджень промисловості та інших видів
економічної діяльності, за яким закріпилася назва "Тихоокеанський
промисловий пояс Японії".
Господарство. Сучасна Японія має динамічні продуктивні сили, в яких нестача
природних ресурсів компенсується високим рівнем кваліфікації і культури
праці робочої сили, активним і гнучким використанням капіталу та сучасних
методів організації виробництва, високим рівнем розвитку науки і техніки.
Держава і підприємці проводять активну діяльність на світовому ринку. І
Економіка Японії після Другої світової війни пройшла два етапи розвитку. В І0-
60-ті роки склалися чи не найсприятливіші умови розвитку за всю історію
Японії. Інтенсивно використовувалася висококваліфікована і водночас ще
дешева робоча сила, активно впроваджувалися найновіші досягнення світового
науково-технічного прогресу, відбулися реорганізація капіталу, аграрні
реформи на селі. Скористалась Японія і заощадженням на воєнних витратах, що
вивільнили додаткові кошти, сприятливою кон'юнктурою на світових ринках
дешевої сировини.
У 70-80-ті роки сприятливі чинники попередніх десятиліть вичерпали себе.
Тільки кваліфікована робоча сила (але тепер уже одна з найдорожчих у світі) як
і раніше відіграє важливу роль. Японія від практики залучення іноземних
технологій перейшла до інтенсивного розвитку власних наукових досліджень.
Нині країна має трудові ресурси з високим рівнем професійної підготовки,
культури праці та професійної мобільності. Рівень продуктивності праці - один
43
з найвищих у світі. Господарство має сучасну технічну оснащеність,
використовує сучасне Устаткування і сучасні технології виробництва.
Проблема нестачі місцевих Природних ресурсів розв'язується шляхом
впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій у поєднанні з гнучкою
політикою на зарубіжних ринках сировини.
Як основні внутрішні ресурси розвитку використовуються ті можливості, які
надає науково-технічний прогрес. Зовнішні ресурси розвитку утворюються за
рахунок реалізації на світових ринках високоякісної і конкурентоспроможної
продукції наукоємних галузей господарства, науково-технічної інформації та
експорту капіталу.
Промисловість. Становим хребтом японської промисловості стали потужні
корпорації, які входять до великих фінансово-монополістичних груп: Фуйо,
Міцубісі, Сумітомо, Міцуї, Дайіті тощо. Основні виробництва зосереджені в
руках окремих великих концернів. Але водночас важливу роль відіграє
діяльність і численних малих та середніх підприємств.

27.Корейська Республіка як «молодший брат Японії» і її роль у трансформаціях

регіону. Охарактеризуйте реформи в Південній Кореї у цей період і на яку ціль
вони були спрямовані. Дайте своє визначення місця Південної Кореї у регіоні і
світі і на які цілі була спрямована трансформація Південної Кореї у світлі більш
пізні подій кінця 20- початку 21 ст.? Якими є перспективи Південної Кореї у
контексті глобальних змін зразку 2020 р.
Економічне диво Південної Кореї
У 1960-1985 роках економічне зростання у Південній Кореї було одним з
найінтенсивніших у світі. У результаті змін, що почалися в 1962 році, Південна
Корея перетворилася з однієї з найбідніших у світі аграрних країн на
індустріальну країну, яка швидко розвивається. Цей стрибок отримав назву
"економічного дива на річці Хан" (річка Хан-ганг протікає в Сеулі).
Основними факторами, які пояснюють вражаюче економічне зростання країни,
були:
• визначальна роль уряду під час реформ;
• стратегія експортного орієнтування через нестачу власної сировини;
• дешева робоча сила;
• сприятливий для ділової активності міжнародний клімат.
В процесі індустріалізації модернізувалися традиційні для Південної Кореї
галузі легкої промисловості, особливо текстильна. Найвищими темпами
44
розвивалися важка і хімічна промисловість, виробництво машин і устаткування,
електроніка, суднобудування, автомобілебудування для внутрішнього і
зовнішнього ринку.
Зайнятість населення
Згідно з даними Національного бюро статистики Республіки Корея, станом на
2000 рік робоча сила становила майже 22 млн. осіб (21 069 тис. зайнятих і 889
тис. безробітних), рівень безробіття - 4,1%. Причому зайняті у сфері послуг
становили 69%, у промисловості - 20%, у сільському господарстві - 11%.

Енергетика
До 1945 року енергетичні потреби на півдні Корейського півострова
задовольнялися за рахунок гідростанцій, розташованих на півночі. Після
розподілу Кореї у південних районах виникли проблеми з електропостачанням,
які були вирішені завдяки побудові теплових станцій, що працюють на
антрацитовому вугіллі, а з початку 1970-х років також на нафті. Перша АЕС
почала працювати в 1977 році, а через десять років атомна енергетика посіла
провідні позиції в енергозабезпеченні країни. У 1990-х роках виробництво
електроенергії було майже на 50% зосереджене на АЕС і приблизно на 45% - на
теплових станціях; 5% припадає на ГЕС.
У 2000 році 40,1 відсотка всієї корейської електроенергії були вироблені
атомними станціями; 37,3 відсотка припадало на частку вугільних ТЕС; 10,3
відсотка - на нафтові ТЕС, і 11 відсотків - на частку газових
теплоелектростанцій. Роль гідроенергетики в Кореї нині є дуже малою - лише
1,4% всього виробництва.
Сільське господарство
Рис - головна культура Південної Кореї. Основні райони посівів рису
знаходяться біля приморських низовин. Річний збір цієї продовольчої культури
майже повністю задовольняє внутрішні потреби країни в ній. Друге місце серед
зернових належить ячменю, який вирощується нарівні з пшеницею і соєю на
незрошуваних землях у підвищених районах. Скромне місце посідають
пшениця і кукурудза.
З середини 1970-х років відбувся швидкий розвиток птахівництва, садівництва
та овочівництва. Збільшилися посіви технічних культур: конопель, тютюну та
олійних. З плодових виділяються яблука і мандарини, а також груші, персики,
японська хурма, апельсини, мандарини, виноград і дині.
Велика біла редька і китайська капуста (або качанний салат) - основні
компоненти національної страви кимчхи ("корейський маринад"), яку готують
45
цілий рік. Нарівні з картоплею вони становлять основну частину овочевої
продукції. Крім того, вирощуються червоний перець, часник і цибуля.
В країні розводять молочну рогату худобу, кіз, свиней, кролів, курей і качок.
Прямі іноземні інвестиції в економіку Республіки Корея (1985-2000 роки, млн.
доларів США).
28. КНДР як «дестабілізацій проект – консервиа» ї її роль у трансформаціях
регіону. Охарактеризуйте реформи в КНДР у цей період і на яку ціль вони були
спрямовані. Дайте своє визначення місця Північної Кореї у регіоні і світі і на
які цілі була спрямована трансформація Північної Кореї у світлі більш пізні
подій кінця 20- початку 21 ст.? Якими є перспективи Північної Кореї у
контексті глобальних змін зразку 2020 р.
29. Країнознавча характеристика Індонезії (сказати саме головне, для
розуміння, що відбувається з цієї країною зараз і буде далі, а саме: в якому
стані населення, промисловість, міжлюдьскі відносини, релігія, екологія,
природні явища, торгівля, енергетика, армія, міжнародні відносини і чи готове
населення змінюватися і тому подібне)
30. Країнознавча характеристика Філіппін (так само)
Столиця — Маніла (на о. Лусон).
Держава розташована в західній частині Тихого океану на островах Філіппінського
архіпелагу, який є частиною Малайського архіпелагу. Всього налічується більше
7600[1] островів, але точну їх кількість встановити неможливо, тому що в результаті
вулканічної діяльності з'являються нові острівці і зникають деякі старі.
Південнокитайське море відокремлює Філіппіни від Китаю, В'єтнаму, Таїланду, західної
частини Малайзії та Сінгапуру, моря Сулу і Сулавесі — від Індонезії і східної частини
Малайзії. Протяжність архіпелагу з півночі на південь — близько 1800 км, із заходу
на схід — 1100 км. Найпівнічніший з островів архіпелагу знаходиться всього лише в
140 км від острова Тайвань. Найбільші острови — Лусон (108 172 км²) і Мінданао (94
227 км²) (становлять близько ⅔ всієї території Філіппін),
інші — Самар, Негрос, Палаван, Панай, Міндоро, Лейте, Себу і група Сулу. За винятком
острова Палаван всі інші великі острови архіпелагу розташовані досить компактно.
Внутрішні моря архіпелагу: Сібуян, Вісаян, Самар, Камотес і Мінданао.
Вулканічні гори проходять із півночі на південь, 50 % території вкрито лісами.
Глава держави й уряду — президент Родріго Дутерте (з 2016 р.) Політична
система — демократія, що розвивається. Експорт: цукор, копра (найбільший виробник
у світі), кокосова олія, деревина, концентрат міді, електроніка, одяг.
Населення — понад 100 млн осіб (2015), із них тагальців — 28,1 %, себуано —
13,1 %, ілокано — 9 %, бісайя — 7,6 %, гіліґайнон ілонґо 7,5 %, бікольців 6 %, варайців
3,4 %, інших 25,3 % (за переписом 2000 р.) Офіційні мови — тагальська й англійська.
Грошова одиниця — песо. Філіппіни є членом Асоціації держав Південно-Східної
Азії (ASEAN).

46
Освіта
Систему безкоштовної шкільної освіти запроваджено ще в XIX ст., згодом вона була
доповнена урядом США про навчання у коледжах та національному університеті і
проіснувала до 1972 р. До того часу національний бюджет виділяв найбільше коштів на
освіту. У 1972 р. проведено реформу для модернізування системи. У нових навчальних
планах увага зосереджувалась на вивченні професійно-трудових дисциплін. Крім
англійської, у школах викладають тагальську, а на о. Мінданао ще й арабську мови. У 1990 р.
близько 90 % населення старших 14 років були письменними.
Релігія
Більше 80 % населення — католики. Лише на острові Мінданао домінує іслам. Філіппіни —
єдина азійська країна, де домінує християнство.

31. Країнознавча характеристика Малайзії

1.1 Загальні відомості

Географічне положення. Держава Малайзія географічно складається з двох

частин, розділених Південно-Китайським морем: Західної Малайзії (Малайї) на
півдні півострова Малакка і Східної Малайзії (Саравак і Сабах) - на півночі і
північному-заході острова Калімантан (Борнео) в Малайському архіпелазі.

Півострів Маллака адміністративно роздільний на штати, які умовно можна

розділити на південні (Мелака, Джохор), північні (Кедах, Перліс і Перак і острів
Пенанг), центральні (Селангор, і Негері Сембілан) і східні штати (Келантан, Паханг і
Теренггану).

Загальна площа країни 342 тис. кв. км. Здавна Малайзія вважалася місцем перетину
торговельних інтересів Європи і Азії, і придбала репутацію ділового центру. Кожен з
13 штатів має власний колоритом і "обличчям".

На заході півострів омивається Андаманським морем і протокою Малакка, на сході

Південно-Китайським морем.

Площа - 330 400 км2

Населення - 21,3 млн. чоловік: малайці (53%), китайці (30%), індійці (7%) та інші. У
країні проживає більше 60 різних етнічних груп. Всі ці та інші народності живуть в
мирі і дружбі

Столиця. Куала-Лумпур

Адміністративний розподіл. Малайзія - федерація в складі 13 штатів і

федеральних територій

Куала-Лумпур і Лабуан.

47
Мова. Офіційна мова - малайська, для письма використовується латинка.
Практично всюди розмовляють англійською.

Релігія. Офіціальна релігія країни - іслам. Разом з тим, поширеними є буддизм,

індуїзм, християнство. Двадцяти шести мільйонне населення країни - це своєрідна
суміш малайців, корінних мешканців малакського півострова, китайців, і індусів,
даяків та інших племен острова Борнео. Проте, проживаючи сотні років поруч, вони
майже не змішуються, кожен з народів зберігає свою мову, традиції, релігію тощо.

Гроші. Офіційна грошова одиниця - малайський рингіт.1 дол=3,8 рин.

Адміністративний поділ: 13 штатів та 3 Федеральні території.

Економіка. Малайзія країна, яка динамічно розвивається, одна з найбагатших

країн даного регіону.

Клімат. Екваторіальний. Вологість - близько 80%, середньорічна температура

близько 26 С. Найбільша кількість опадів в Східній Малайзії випадає з листопада по
лютий. В Західній Малайзії - з травня по жовтень.

Автотранспорт. Шляхи в прекрасному стані. Рух лівосторонній. Таксі достатньо

дешевий вид транспорту (ціну необхідно оговорювати завчасно).

Флора, фауна. Більш 60% країни займають джунглі. У Малайзії поширено близько
8000 різновидів

рослин, включаючи 2000 різновидів дерев, 800 різних видів орхідей і 200

видів пальм.

Фауна може похвастатися наявністю слонів, носорогів, тигрів, леопардів,

тапірів, ведмедів, орангутанів і гібонів. На території східної Малайзії

розташовано одне з найбільших поселень різних птахів у світі.

32. Країнознавча характеристика Таїланду

Розташовується Таїланд на мапі поблизу Південно-Східної Азії, на південно-
західному боці зі сторони півострова Індокитай і на півночі півострова Малакка.
Країна розділена на 5 районів: Центральну, Північну, Північно-Східну, Східну і
Південну частини. Держава Таїланд межує з такими країнами як Лаос і Камбоджа
на сході, з М’янмою на заході, а на півдні з Малайзією. З південно-західної частини
суші омивається Андаманським морем з південно-східної сторони — Сіамською
затокою.
Основна географія Таїланду має поверхню плоскогір’я. Найбільшою рівниною
вважається Менамская, яка знаходиться в районі головної річки країни Мінам-Чао-
Прая.
Карта Таїланду ділиться на 77 провінцій (чангват).
48
Державний лад
Форма правління Таїланду — конституційна монархія.
Офіційна назва — Королівство Таїланд.
Король Маха Вачіралонгкорн, Рама X, який носить титул глави держави.

Столиця
Столиця Таїланду — Бангкок.

Клімат
Клімат в Таїланді дуже сприятливий. Країна розташована в тропічному поясі,
протягом усього року тут тепло і комфортно.
Погоду в Таїланді можна поділити на три сезони: «спекотний» — з березня по
травень, «дощовий» — з червня по листопад, і «прохолодний сухий» сезон — з
листопада по лютий. Здебільшого туристи приїжджають на відпочинок до Таїланду
саме в період «прохолодного» сезону, так як погода відрізняється трохи свіжішими
вечорами і ночами і більш низькою вологістю, ніж в інші пори року.
Температура повітря не перевищує + 28-30 ° C, а середньорічна температура води +
25 ° C, що робить перебування в Таїланді максимально сприятливим.
Дощовий період в Таїланді триває з червня по листопад, до того ж варто
враховувати той факт, що в деяких провінціях він може початися раніше, а
закінчитися пізніше.
Важливо пам’ятати, якщо ви приїхали до Таїланду в сезон дощів, короткочасні
опади не зіпсують ваш відпочинок і не завадять купатися в морі і засмагати на
пляжі, оскільки більша частина з них випадає переважно в нічний час.
Населення
У країні проживає 68 мільйонів чоловік. Більшість жителів (75%) — тайці, китайців –
14%, решта — кхмери, в’єтнамці, малайці. Офіційна мова — тайська, поширені також
англійська, китайська, малайська.

Економіка
Країна Таїланд вважається однією з найрозвиненіших держав в Азії.
Найбільш високого економічного підйому було досягнуто в промисловій галузі та
туризмі

49
Швидко зростаючий туризм в Таїланді — це головне джерело надходження
іноземної валюти в скарбницю держави. Текстильна, ювелірна, електронна і
видобувна промисловість є одним важливих галузей в країні. Наприклад, друге
місце в світі займає Таїланд з виробництва вольфраму, а третє — стануму. Більше
половини населення Таїланду займається сільським господарством. Країна посідає
лідируючу позицію з виробництва і експорту рису і каучуку в світі.

33. Країнознавча характеристика В’єтнаму

В'єтна́м — країна в південно-східній Азії, на узбережжі Південно-Китайського
моря, межує на півночі з Китаєм, на півдні та заході з Камбоджею і Лаосом;
омивається Південнокитайським морем.
В'єтнам розташований в області субекваторіального мусонного клімату, але в
силу великої протяжності країни з півночі на південь, кліматичні умови на її
території не однакові. Зима на півдні спекотна (26 °C), на півночі прохолодна
(15 °C), температура повітря іноді знижується до 1 °C через проникнення
холодного повітря з Китаю. У горах на висоті більше 1500 м трапляються
заморозки.
Економіка
В'єтнам — аграрна країна з промисловістю, що розвивається. На початку XXI
ст. сільське господарство залишається головною галуззю економіки В'єтнаму,
що забезпечує продовольчу безпеку країни. Основні галузі промисловості:
харчова, легка, машинобудівна, гірнича, цементна, хімічних добрив, нафтова та
ін.
Етнічний склад країни
Етнічний склад — в'єтнамці 86,2 %, тайці 1,9 %, тхаї 1,7 %, мионг 1,5 % та інші
Мови в країні
Мови — В'єтнамська мова (офіційна), частина населення може говорити
англійською, французькою, китайською.
Релігія в країні
Релігії — буддисти 9,3 %, католики 6,7 %, хоа-хао 1,5 %, као-дай 1,1 %,
протестанти 0,5 %, атеїсти і послідовники місцевих анімістичних культів —
80,8 %

50
Туризм у В'єтнамі є важливим компонентом сучасної в'єтнамської економіки. У
2012 році В'єтнам отримав понад 6,8 млн міжнародних прибутків, в порівнянні
з 2,1 млн у 2000 році. Щорічний приріст прибутків є дуже великим. Потік
туристів у В'єтнамі продовжує зростати в останні роки.
Серед екологічних проблем варто відзначити знеліснення і деградацію земель
через підсічно-вогневу систему землеробства і неконтрольовані лісозаготівлі;
• забруднення вод і перевилов риби, що загрожують морським екосистемам
узбережжя;
• забруднення підземних вод;
• швидку деградацію природних екосистем навколо зростаючих Ханоя і
Хошиміна

34. Країнознавча характеристика М’янми

Географічне положення
М'янма межує з Індією (1463 км) і Бангладеш (193 км) на заході, з Китаєм (2185 км) на
північному сході, з Лаосом (235 км) на сході і Таїландом (1800 км) на південному
сході. З півдня і південного заходу її береги омиваються водами Бенгальської
затоки і затоки Моутама (Мартабан), а також Андаманського моря. Площа країни,
включаючи прилеглі острови, становить 678 тис. км², довжина берегової лінії —
1930 км.
Рельєф
 
Вапняковий краєвид штату Мон

Майже половину території займають мусонні ліси, річки Іраваді і Салуїн у

центральній низинній частині оточені горами на півночі, сході і заході.
Західні та східні райони М'янми — гірські. На заході простяглися хребти Паткай, Нага,
Чин, Аракан з висотами переважно 500—2000 м (максимальна висота 5866 м —
вершина Кхакабо-Язі). Всю східну частину М'янми займає Шанське нагір'я — середня
висота близько 1000 м. Між західними гірськими хребтами та Шанським нагір'ям
лежить центральна низовина, якою протікають річки Іраваді та Сітаун (Сіттанг).
Надра М'янми багаті на корисні копалини: вольфрамово-олов'яні, свинцево-срібні та
свинцево-цинкові руди. Є також родовища нафти, вугілля, залізної руди,
дорогоцінного каміння (рубінів, сапфірів, опалів), бурштину тощо. Ліси займають
близько 60 % території. Налічується понад 250 порід дерев. На узбережжі та на
вологих схилах гір — вічнозелені тропічні ліси, у більш посушливих гірських зонах —
ліси широколистяні (дуб, каштан та інші), у високогірній місцевості — хвойні.
Тваринний світ М'янми багатий: слони, носороги, мавпи, олені, буйволи, антилопи,
тигри, леопарди,

51
 Клімат
Переважає в основному тропічний і субекваторіальний клімат. Виділяються три
сезони:

 Вологий — з кінця травня по кінець жовтня;

 Прохолодний — з кінця жовтня по середину лютого;
 Жаркий — з середини лютого по кінець травня.

У січні середньомісячна температура становить + 24°С, в Янгоні, +21 °C в Мандалаї,

максимальна температура влітку зазвичай становить +41 °C. У гірських районах
набагато прохолодніше (зокрема, на Шанському нагір'ї температури вночі в
зимовий період можуть іноді опускатися нижче нуля), в долинах температури січня
не перевищують + 15°С.
Максимум опадів випадає в липні. Кількість опадів залежить від висоти і експозиції
схилів по відношенню до вологонесучих мусонних вітрів, що дмуть з південного
заходу. На узбережжі областей Ракхайн і Танінтаї за рік випадає в середньому 4600-
5100 мм опадів, а на центральній рівнині — всього 635 мм. У Сітуе (Акьяб) середня
річна кількість опадів досягає 4950 мм, у Мінбу, в дощовій тіні хребта Ракхайн в
Сухому поясі — лише 740 мм, в Янгоні — 2510 мм.

35. Країнознавча характеристика Сінгапуру

Загальні відомості про країну

Сінгапур — острівна держава на південному сході Азії, що розташована біля південного краю п-ова
Малакка. Протяжність із заходу на схід — 41,8 км, з півночі на південь —

22,9 км. Крім основного острова Сінгапур, до складу країни входять також численні дрібні острови,
зокрема Теконг-Бесар (17,9 км2), Убін (10,1 км2), Сентоса (3,5 км2), Аер-Чаван (2,2 км2) та ін. Площа
Сінгапуру становить 639 км2.

Офіційна назва країни — Республіка Сінгапур. Столиця — Сінгапур.

Унікальною особливістю цієї країни є те, що межі держави, столиці-мегаполісу і острова Сінгапур
майже збігаються.

Сінгапур — парламентська республіка. Державу очолює президент, який обирається (з 1993 р. —

прямими загальними виборами) строком на 6 років. Однопалатний парламент складається з 84
депутатів, яких обирають прямим голосуванням на 5 років за мажоритарною системою. Уряд очолює
прем’єр-міністр.

Кордони. Сінгапур з усіх боків омивають води Сінгапурської протоки та Індійського океану. Він
відділений від п-ова Малакка протокою Джохор (прокладено дамбу). Довжина берегової смуги
країни становить 193 км.

52
Участь у міжнародних організаціях. Сінгапур входить до країн Співдружності, ООН (з 1965 р.), Плану
Коломбо (з 1959 р.), АСЕАН (з 1967 р.). Країна поділяє ідею неприєднання і водночас укладає
військові угоди із США, Малайзією і Великою Британією.

Природні умови і ресурси

Сінгапур — рівнинний острів, південно-західне узбережжя якого було зайняте заболоченою

низовиною, яка нині переважно осушена й забудована.

Рельєф. Острів складається із трьох частин: пагорбкуватої (до 166 м) центральної частини, на заході та
південному заході переважають невисокі пагорбкуваті ланцюги і долини, а східна частина має
плоский рельєф. На узбережжі країни пролягають численні бухти й затоки, береги низькі і заболочені,
вкриті піском та мулом.

Клімат. Для Сінгапуру характерний тропічний мусонний клімат. Середня температура січня становить
+26°С, липня — +27°С. Дощі в країні тривають майже цілий рік (особливо рясні у грудні). Щороку на
острові випадає до 2500 мм опадів.

Характерною для країни є постійна висока вологість повітря. Для збирання дощової води в центрі
острова збудоване водосховище.

Ріки й озера. Найбільша ріка острова — Селетар, має довжину приблизно 15 км і впадає до протоки
Джохар. Через територію столиці течуть ріки Сінгапур й Калланг. Питною водою забезпечують
водосховища Пірс, Селетар, Кранджі, Пандан і Макрітчі, що розташовані на півночі і заході від
столиці. Невелика кількість питної води надходить до країни із Малайзії трубопроводом.

Мінеральні ресурси. Крім глиняних сланців, у країні мінеральні ресурси відсутні.

Рослинні і тваринні ресурси. Рослинність Сінгапуру представлена залишками тропічних лісів, біля
берегів — мангровими заростями. На острові ростуть різні види папороті й бамбуку, багато орхідей.

Фауна характеризується різноманіттям птахів. Із ссавців водяться мавпи і рідкісні тварини — лемури.

Рекреаційні ресурси. Природний резерв

ат «Букіт Тімах» площею 81 га знаходиться у західній частині міста, поблизу центру. На о. Кусу,
священному для таоїстів і мусульман, розташований природний парк «Сунгей Булох». У країні є
найбільший болотний резерват (87 га) — місце відпочинку перелітних птахів під час їх міграції до
Східної Азії. На о. Сентоза (головний курорт країни) знаходяться азійське екзотичне поселення «Парк
Метеликів», «Парк орхідей», найбільший тропічний океанаріум Азії — «Підводний світ», «Водний
парк», «Острів фантазії», «Вулканоленд».

Населення

Сінгапур — одна з найнаселеніших країн світу, в якій мешкають представники багатьох рас і націй.
Державна національна політика країни спрямована на формування монолітної сінгапурської нації за
збереження всіх культур і конфесій.

Чисельність населення. Мови. На початку XIX ст. населення острова налічувало кількасот осіб. Однак з
розвитком міста воно стало швидко збільшуватися. У 2004 р- У Сінгапурі мешкало 4,42 млн. осіб.

У країні офіційними визнано чотири мови: малайська, китайська, тамільська й англійська. Хоча
більшість населення розмовляє китайською мовою, однак малайська вважається національною.

53
Сінгапур, порівняно з іншими країнами регіону, має добре розвинену ринкову
економіку без помітної корупції, зі стабільними цінами на товари і високою
заробітною платнею. Відсоток безробітних становить приблизно 3 %. У 2005—
2006 роках Світовий банк визнав економіку Сінгапуру найбільш бізнес-
привабливою у світі. У місті працевлаштовані десятки тисяч спеціалістів з
різних країн світу.
Економіка сильно залежить від експорту, зокрема від електроніки та
виробництва.
Сінґапур також є навчальним центром, і багато іноземних студентів навчається
в цій країні. У 2006 році Сінгапур прийняв більше 80000 міжнародних
студентів.[41] Тут навчається також більше 5000 малайських студентів, які
кожен ранок перетинають дамбу Джохор-Сінгапур з надією здобути кращу
освіту в Сінґапурі.[42] У 2009 році, 29 % всіх студентів університетів Сінгапуру
були іноземцями.
Близько 40 процентів жителів Сінгапуру іноземці, один із найвищих показників
у світі.[68] Уряд розглядає можливість обмеження таких робітників, хоча
визнає, що вони грають значну роль в економіці країни.[69] Іноземні
працівники становлять 80 % у будівельній галузі та до 50 % у сфері послуг.
Освіта
Освіта в Сінгапурі підпорядковується Міністерству освіти, яке керує освітньою
політикою. Міністерство контролює процес розвитку і управління державними
школами, які отримують державне фінансування, а також виконує
консультативну та контрольну роль у приватних школах. Для приватних і
державних шкіл існують відмінності щодо рівня їхньої автономії у виборі
навчальних програм, масштабів державної допомоги і фінансування,
навантаження на учнів, а також правил прийому учнів.
Діти із фізичними вадами відвідують спеціальні школи, які також
підпорядковуються Міністерству освіти Сінгапуру. Витрати на освіту зазвичай
становлять близько 20 відсотків національного бюджету, який субсидіює
державні і підтримувані урядом приватні заклади освіти. При цьому вартість
навчання для не громадян Сінгапуру є відчутно вищою, ніж для громадян
країни
Населення:
За даними перепису населення 2000 року, в країні наявні такі етнічні групи —
китайці 76,8 %, малайці 13,9 %, індійці 7,9 %, інші 1,4 %
екологія

54
На території країни спостерігаються небезпечні природні явища і стихійні лиха:
потенційні несприятливі метеорологічні умови[1].
Серед екологічних проблем варто відзначити:
• забруднення повітря і вод промисловими підприємствами;
• обмежені ресурси природних джерел питної води;
• обмеженість території, що ускладнює утилізацію твердих побутових
відходів;
• сезонне задимлення й серпанок від лісових пожеж на індонезійській
території острова Калімантан, де відбувається знищення вологих тропічних
лісів на потреби плантацій олійної пальми.

36. Країнознавча характеристика Російської Федерації (сказати саме головне,

для розуміння, що відбувається з цієї країною зараз і буде далі, а саме: в якому
стані населення, промисловість, міжлюдьскі відносини, релігія, екологія,
природні явища, торгівля, енергетика, армія, міжнародні відносини і чи готове
населення змінюватися і тому подібне)
Росія має значний економічний потенціал, що становить майже 60%
колишнього економічного потенціалу СРСР. Проте за рівнем економічного
розвитку країна посідає 25-27 місце в світі.
У своєму розвитку господарство країни спирається на власну добре розвинуту
сировинну базу. На території Росії концентрується 9/10 запасів вугілля і торфу,
Міжгалузеві комплекси забезпечують Росії відповідне місце в міжнародному та
регіональному поділі праці, хоч останнім часом її економіка зазнала значного
спа ду. Кризові явища охопили всі галузі виробництва. Причини цього
криються в екстенсивному розвитку в попередні десятиліття, в моральному і
фізичному зношенні обладнання, застосуванні застарілих енергомістких,
трудомістких, екологічно небезпечних технологій, що веде до випуску дорогої
й неконкурентоспроможної продукції. Підприємства банкрутують і дуже
гострою є проблема взаєморозрахунків між ними та окремими галузями.
В структурі економіки Росії переважає важка промисловість, особливо
металургія, хімія, машинобудування та енергетика. Добре розвинута лісова
промисловість: Росія має також найбільші у світі розвідані запаси природного
газу і другі за величиною запаси нафти. Великі родовища вугілля є в Республіці
Комі, у Східному Сибіру і на Далекому Сході.

55
Росія займає перше місце у світі за виробництвом пиломатеріалів (близько 1/5),
але поступається США за обсягом лісозаготівель
У державній власності знаходиться близько 10 % сільгоспугідь, решта землі
перейшла до недержавних сільгоспвиробників. Майже 80 % валової продукції
сільського господарства вироблено у недержавному секторі.
Зовнішньоекономічні зв'язки. Росія активно підтримує і розширює свої
зовнішньоекономічні зв'язки. Основними статтями російського імпорту є
продукція машинобудування та продовольство, продукція хімічної
промисловості та текстиль і текстильні вироби.
На атомну енергетику припадає близько 11% загального виробництва
електроенергії

37. Країнознавча характеристика Республіки Казахстан (так само)

Релігія - переважає іслам течії Суфізм. Також представлені російська
православна та єврейська релігії.
Казахстан – одна з найбільших і найрозвинутіших країн Центральної Азії. Вона
посідає дев'яте місце серед країн світу за розмірами території і п'ятнадцяте в
Азії за кількістю населення.
Країна близько розташована до індустріальних центрів Росії, що сприяє участі
її у міжнародному поділі праці.
Природні умови та ресурси країни дуже різноманітні, що уможливлює розвиток
багатогалузевого господарства. Казахстан має значний природно-ресурсний
потенціал. На його території є запаси залізних руд ), мідних, поліметалічних
рудхромітів та нікелю. Значні поклади паливних ресурсів представлені
вугіллям, нафтою й газом.
Справжнім лихом Казахстану та інших країн Центральної Азії стала екологічна
катастрофа Аральського моря, пов'язана з нерозумним використанням водних
ресурсів річок Амудар'ї і Сирдар'ї.
У Східному Казахстані переважають кольорова металургія, енергетика,
машинобудування і лісове господарство. Західний Казахстан - найбільший
нафтогазовидобувний регіон не тільки Казахстану, але й СНД. Основні галузі
господарства Центрального Казахстану - чорна і кольорова металургія,
машинобудування, тваринництво.

56
У Південному Казахстані виробляються бавовна, рис, зерно, фрукти, овочі,
виноград; розвинута кольорова металургія, приладобудування, легка і харчова
промисловість, рибне і лісове господарство.

У промисловості в основному зайняті росіяни, серед селян і керівників

переважають казахи. Значну частину працівників нафтової промисловості на
заході країни становлять азербайджанці.
Більша частина енергії виробляється на 37 теплових електростанціях, що
працюють на вугіллі Майкубинського, Тургайського і Карагандинського
басейнів. Через нестачу переробних потужностей і відсутність необхідних
нафтопроводів Казахстан змушений був імпортувати з Росії приблизно 12 млн.
т нафти і 1,8 млрд. куб. м природного газу
Транспортна мережа Казахстану розвинута недостатньо. Основні перевезення
вантажів і пасажирів здійснюються залізничним транспортом. Найважливіші
магістралі з'єднують Алмату з Уральськом, Астаною і Семипалатинськом.
. Практично вдвічі скоротився експортний потенціал сільського господарства
країни. Різке скорочення сільськогосподарського виробництва пов'язане з
міграцією сільського населення, особливо німців, та з неврегульованістю
питання про власність.
38. Країнознавча характеристика Республіки Білорусь
Демографічна ситуація у країні постійно погіршується.
Рівень урбанізації Білорусі становить 71%.
Економічні реформи в країні проводяться вкрай повільно. Рівень приватизації
низький (85 % зайнятих працює на державних підприємствах).
Повільно розвивається фермерство (
Розвиток машинобудування зумовлюється значними виробничими
потужностями, створеними ще в колишньому СРСР. Зокрема, це виробництво
тракторів (Мінськ), вантажних автомобілів
На світовий ринок країна виходить з продукцією легкої промисловості -
льоноволокном і лляними тканинами
Республіка Білорусь має достатньо розвинене сільське господарство. У
структурі посівних площ переважають зернові культур
Електроенергетика країни представлена багатьма ТЕС, з яких найбільшою за
потужністю є Лукомльська (2,4 млн кВт).

57
Основне значення для внутрішніх та зовнішніх зв'язків країни має залізничний
транспорт
Зовнішні економічні зв'язки Білорусі відображають особливості господарського
комплексу, а також політичні орієнтири країни. У структурі експорту
переважає продукція машинобудування, легкої та хімічної промисловості.
Експортний потік товарів спрямований в країни СНД (понад 70%). Тісні
зовнішньоекономічні зв'язки Білорусь підтримує з Польщею та Німеччиною.
У структурі імпорту переважають енергоносії, продукція машинобудування та
хімічної промисловості.
Зовнішньоекономічна діяльність Білорусі, крім зовнішньої торгівлі,
здійснюється шляхом залучення іноземних інвестицій і технічної допомоги,
будівництва спільних підприємств, активізації прикордонного співробітництва
39. Країнознавча характеристика Південнокавказьких держав
Регіон займає порівняно невелику компактну територію, яка відрізняється
проте великою різноманітністю природних умов та ресурсів.
Закавказзя має значні поклади мінеральних корисних копалин, особливо
паливно-енергетичних та рудних.
Важливе значення для економіки країн регіону мають мінеральні та термальні
джерела
Складні гірсько-геологічні умови зумовили концентрацію населення та
господарської діяльності на рівнинах та долинах. Тут найбільша густота
населення (150-200 чол. на 1 км2), розміщені всі міста. Всім країнам регіону
притаманні високі темпи урбанізації. Міське населення переважає
Господарство країн регіону має ряд спільних рис. Це стосується
агропромислового виробництва, розвитку трудомістких галузей промисловості.
Промисловість регіону відзначається розвинутим паливно-енергетичним
комплексом, що базується на власних нафті та газі; комплексом видобутку
сировини і виробництва конструкційних матеріалів
Сільське господарство має своєрідну й багатогалузеву структуру.
Рослинництво спеціалізується на вирощуванні винограду, баштанних культур-
фруктів та овочів на низовинах та в передгір'ях.
Разом з тим, між країнами є істотні відмінності, що визначають спеціалізацію
кожної з них на регіональному та світовому ринках. Азербайджан
спеціалізується на нафтогазодобувній та нафтопереробній промисловості,
Вірменія - на точному машинобудуванні та харчовій промисловості, Грузія - на
транспортному машинобудуванні та продукції АПК.
58
40.Країнознавча характеристика Центральноазіатських держав.
Географічне положення, природні умови та ресурси
Розпад Радянської імперії кардинально змінив геополітичну ситуацію не лише в
Європі, але і Азії. Тому, крім традиційних макрорегіонів Південно-Західної,
Південної, Південно-Східної і Східної Азії, назріла необхідність виділити ще
один регіон – Центральна Азія. Він включає колишні республіки СРСР –
Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Площа
Центральної Азії складає 4 647 тис. кв. км.
Центральна Азія знаходиться у центрі Азії, простягаючись від Каспійського
моря на заході до Алтайських гір на сході (понад 3000 км) і від боліт Західного
Сибіру на півночі до гірських хребтів Гіндукушу на півдні (майже 3000 км).
Віддаленість Центральної Азії від морів та океанів ускладнює розвиток
зовнішньоекономічних зв`язків. Найближчі до цих країн порти Індійського
океану для них недоступні, тому що відсутні транзитні залізниці через гірські
хребти Гіндукушу, Копетдагу та Іранського нагір`я. Між собою та з сусідніми
країнами – Росією, Китаєм, Афганістаном, Іраном – держави регіону сполучені
залізницями та мережею автомобільних шляхів. Вихід до Каспійського моря
забезпечує зв’язок регіону з країнами Закавказзя.
Практично на всій території панує різко континентальний посушливий клімат і
переважають пустельні ландшафти. Літо, як правило, сухе й спекотне, з
температурами +30 …+40 С удень із різким зниженням вночі до +20 і нижче.
Зима на рівнинній частині – помірно морозна (–5 …+3 С), коротка та майже
безсніжна. У високогір`ях середньосічнева температура знижується до –26 С,
літом піднімається до +4 …+15 С. У пустелях дують гарячі сухі вітри, часті
пилові бурі.
Незважаючи на складні природні умови, район володіє величезним природно-
ресурсним потенціалом, який може стати доброю базою для розвитку
багатогалузевого господарства. Тут розвідані та експлуатуються потужні
родовища вугілля, нафти і газу, залізних, мідних і поліметалевих руд, золота,
фосфатів, сірки та десятків інших видів корисних копалин. Нововідкриті
поклади нафти в західному Казахстані (насамперед Тенгізьке родовище)
свідчать про те, що країни Центральної Азії ще довго залишатимуться
експортерами нафтогазової сировини. Значну роль вони можуть відігравати і на
світовому ринку кольорових металів.
Наявність потужних гірських систем з максимальними висотами понад 7000 м
спричинює випадання на схилах гір великої порівняно з прилеглими рівнинами
кількості опадів (понад 500 і навіть 1000 мм). Гірські льодовики, що
формуються тут, дають початок повноводним порожистим рікам: Амудар`ї,
59
Сирдар`ї, Гільменду, Геріуду, Ілі. Тому високогірні райони Таджикистану,
Киргизстану та Східного Казахстану мають великий гідроенергетичний
потенціал.
Вода річок, що в усі сторони розтікаються з гір, служить основою для розвитку
зрошуваного землеробства. Цим пояснюється найбільша концентрація
господарства саме в річкових долинах, а тим часом великі пустельні території
залишаються практично незаселеними. Важлива особливість регіону –
відсутність стоку річок до океанів. За винятком крайнього сходу Казахстану,
район надзвичайно бідний на лісові ресурси. Значної шкоди лісам завдає
неорганізована заготівля деревини для побутових потреб.

Лісів на території дуже мало. Для Тянь-Шаню характерна наявність лісового

поясу з тяньшаньської ялини та арчі. У високогір`ях поширені субальпійські та
альпійські луги, що використовуються тривалий час під літні пасовища для
овець. У пустелях і на рівнинах переважають полинь, солянки, піщана акація,
саксаул, тамариск та інші злаки й чагарники. У пустелях і напівпустелях
водяться ящірки, змії, гризуни, ховрашки та хижаки з родини котячих. Вище в
горах живуть бурий ведмідь, гірські барани і козли, газель, сніжний барс,
кам`яна куниця, горностай тощо.
Природні рекреаційні ресурси регіону у поєднанні з центрами давньої культури
можуть служити для розвитку міжнародного туризму різного профілю.
Місцевість навколо озера Іссик-Куль сприятлива для відпочинкового туризму,
гірські хребти і вершини вкриті льодовиками, приваблюють гірськолижників і
альпіністів, архітектурні ансамблі багатьох старовинних міст (насамперед
Бухари і Самарканда) – цікаві об`єкти для пізнавального туризму.
Господарський комплекс
Господарство країн Центральної Азії сформувалося як сировинний придаток
Радянської імперії. Тому тут переважають галузі агропромислового комплексу
та видобувної промисловості.
Більшість міжгалузевих комплексів, що сформувалися в державах Центральної
Азії, не мають завершальних стадій переробки сировини і виготовлення готової
продукції, і це знижує ефективність їх функціонування. Найповніше тут
представлені комплекси: паливно-енергетичний, кольорової і чорної металургії
та агропромисловості.
Найбільше кам`яного і бурого вугілля видобувають у Казахстані
(Карагандинський та Екібастузький басейни), нафти – в Узбекистані,
Казахстані і Туркменістані, газу – в Узбекистані та Туркменістані. Гірські
держави Центральної Азії (Киргизстан, Таджикистан) бідні на паливні корисні
60
копалини, зате мають потужний гідроенергетичний потенціал. В Таджикистані
створено каскад ГЕС на річці Вахш, а в Киргизстані – на річці Нарин, які
практично забезпечують потреби цих країн в електроенергії і служать основою
деяких енергомістських виробництв.
Країни Центральної Азії є значними виробниками кольорових металів. Важливі
райони кольорової металургії сформувалися: в Рудному Алтаї (поліметали); у
Центральному Казахстані – міста Балхаш і Жезказган (мідь, свинець, цинк); в
Киргизстані і східному Узбекистані (поліметали, золото). На базі дешевої
енергії ГЕС в містах Турсун-заде (Таджикистан) і Павлодар (Казахстан)
збудовані потужні алюмінієві комбінати. Враховуючи вже розвідану сировинну
базу, нові центри кольорової металургії можуть виникнути у Киргизстані і
Таджикистані.
Добре розвинену чорну металургію має лише Казахстан. Вигідне поєднання
родовищ коксівного вугілля Карагандинського басейну і Соколовсько-
Сарбайських залізних руд, а також запаси марганцевих руд, нікелю, хрому й
інших летючих металів сприяють отриманню високоякісної і дешевої сталі.
Металургійний комбінат повного циклу діє у місті Теміртау. В інших країнах є
лише невеликі сталеплавильні заводи або цехи при машинобудівних
підприємствах.
У регіоні є значні запаси сировини для хімічної індустрії. Зараз в основному
використовуються ті її види, які необхідні для виробництва міндобрив. На базі
видобутку фосфоритів сформувався Каратау-Жамбильський промисловий
комплекс в Казахстані, сірку і мірабіліт видобувають в Туркменістані, в містах
Навої і Фергана (Узбекистан) є азотно-тукові заводи. Частково
використовуються грандіозні запаси мірабіліту затоки Кара-Богаз-Гол, але його
комплексна переробка в цьому регіоні не здійснюється.
Основою економіки країн Центральної Азії ще довго буде сільське
господарство, спеціалізація якого формувалася тисячоліттями. Природні умови
цієї території сприятливі для розвитку екстенсивного напівкочового
тваринництва, яке поєднується з інтенсивним поливним землеробством в оазах.
У другій половині ХХ ст. тут були створені нові райони землеробства
(Казахстан, Киргизстан) на цілинних землях. Але продуктивність цих земель
невисока, а врожайність нестабільна – на кілька неврожайних років припадає
один-два роки з високими валовими зборами.
Певна відмінність у зволоженні окремих територій, наявності природної
кормової бази визначає різну спеціалізацію тваринництва. На півночі
Казахстану переважає м`ясо-молочне і м`ясне скотарство у поєднанні з
вівчарством і свинарством. На пустельних землях південного Казахстану та
інших країн випасають тонкорунних і каракульських овець, а також верблюдів.
61
У північних передгір`ях Тянь-Шаню, особливо в Киргизстані, а також в
Туркменістані добре розвинене конярство. У передгір`ях Копетдагу
знаходиться основний район розведення всесвітньовідомих ахалтекинських
коней. Розвиваються також шовківництво, бджільництво, молочно-м`ясне
скотарство, птахівництво, але практично відсутнє свинарство, що пояснюється
забороною ісламу на вживання свинини.
У більшості центральноазіатських держав площа орних земель не перевищує
10% їхньої території, а в Туркменістані – лише 1%. Географія землеробства
тісно пов`язана із наявністю водних ресурсів. Тому основні землеробські
райони прилягають до річкових долин і добре зволожених передгір`їв. Дефіцит
орних земель змушує місцеве населення вирощувати найбільш трудомісткі
культури, насамперед бавовник. Значну частку земель займають баштанні
культури, сади і виноградники. Центральна Азія славиться найкращими
сортами динь, кавунів, винограду, яблук, груш та інших фруктів. Теплий сухий
клімат сприяє масовому виробництву сушених фруктів: ізюму, кишмишу,
кураги тощо.
Зернові й кормові культури (здебільшого пшениця, рис, люцерна) переважно
використовуються у сівозмінах з технічними культурами. Лише на освоєних
цілинних землях Казахстану і Киргизстану у структурі посівів різко
переважають зернові культури: яра пшениця, ячмінь, просо, а в більш теплих
районах – кукурудза.
Значними є посіви опіумного маку, який раніше вирощувався для потреб
медицини. Але відсутність чіткого контролю за його переробкою і реалізацією
може призвести до виробництва продуктів з маку для потреб наркобізнесу.
Радянська імперія залишила місцевим народам великий "букет" екологічних
проблем. Масове гідротехнічне будівництво, перевитрата води при зрошенні
призводять до засолення земель, породили проблеми Аралу і Балхашу.
Аральське море зменшилося більш як наполовину, і з його пересохлого дна
вітри розвівають тисячі тонн солі. Крім того, на величезних просторах знищена
і до того бідна природна рослинність, що призвело до активної вітрової ерозії і
пилових бур.
41. Визначення країн периферії і напів-периферії Заходу у світі. На які цілі
спрямовані держави західної периферії у різних куточках світу? сказати саме
головне, для розуміння, що відбувається з цими країнами зараз і буде далі, а
саме: з якою метою були створені, як відбувається їх розвиток, які
перспективи?

62
42. Країнознавча характеристика Канади (в якому стані населення,
промисловість, міжлюдьскі відносини, релігія, екологія, природні явища,
торгівля, енергетика, армія, міжнародні відносини і чи готове населення
змінюватися і тому подібне)
Господарство. Канада входить до провідних індустріально розвинутих держав
світу. Це дуже багата, з високим рівнем життя населення країна. Економіка
Канади тісно інтегрована зі СІНА. Разом вони утворюють зону вільної торгівлі.
Майже 3/4 канадського експорту і 2/3 її імпорту припадає на США.
Американські Інвестиції в Канаді і, відповідно, американський вплив на Канаду
- дуже значні. Особливістю господарства Канади є аграрно-сировинна
спеціалізація в світовому поділі праці. Вигідність такої спеціалізації
ґрунтується на величезному природно-ресурсному потенціалі і на наявності
поряд ємного ринку США. Зайнятість в експортних галузях внаслідок
використання сучасної техніки і технології - незначна, Водночас багато
працюючих в інших галузях обслуговують експортний сектор.
Експортними галузями стали гірничодобувна промисловість, кольорова
металургія, енергетика, лісова і целюлозно-паперова промисловість та зернове
господарство, їх продукція й досі становить 3/5 вартості канадського експорту.
За видобутком і експортом залізної руди, міді, цинку, свинцю, нікелю,
молібдену, кобальту, титану, золота, срібла, платини, урану, нафти, природного
газу, вугілля, азбесту, калійних солей і сірки Канада посідає одне з перших
місць у світі. Залізну руду добувають на півострові Лабрадор. Головні центри
добування кольорових металів знаходяться в межах Канадського щита і в
Кордильєрах. Збагачують руди поряд з рудниками і кар'єрами.
Підприємства кольорової металургії розміщені біля збагачувальних фабрик або
в портових містах. Поклади нафти і природного газу, як і кам'яного вугілля,
знаходяться на Внутрішніх рівнинах у провінції Альберта. Трубопроводами
нафту і природний газ транспортують у Приозер'я Канади і США та
Тихоокеанські штати США. Історія гірничодобувної промисловості Канади
налічує вже понад сто років. Багато родовищ, центрів обробки сировини і
виплавки кольорових металів відомі не тільки всередині країни, а й за її
межами.
Канада е великим виробником електроенергії, 2/3 якої дають
гідроелектростанції, їх будують і на малих, і на великих річках. Основний
район виробництва гідроелектроенергії - південно-східний край Канадського
щита в провінціях Квебек і Онтаріо. Тут використовують потенціал багатьох
річок, які впадають у річку і затоку Св. Лаврентія.

63
Обробна промисловість Канади практично представлена всіма галузями
сучасного виробництва. Якщо не брати до уваги експортний сектор, то всі вони
працюють переважно на внутрішній ринок. Значний експорт автомобілів
еквівалентний їх імпорту. Провідна галузь обробної промисловості Канади -
машинобудування.
Найбільшого розвитку дістало виробництво транспортних засобів (автомобілів,
літаків, тепловозів, суден і снігоходів), машин для сільського господарства,
устаткування для лісопаперової і гірничої промисловості. Водночас канадський
імпорт на 2/3 складається з електроніки, засобів зв'язку, приладів і
промислового обладнання.
Добре розвинуті чорна металургія, хімічна, легка і харчова промисловість. На
відміну від підприємств експортного сектора, всі ці галузі знаходяться в
"обжитій" Канаді. Більше того, для них характерна висока територіальна
концентрація на півдні провінції* Онтаріо і Квебек, де виробляється понад 4/5
всієї промислової продукції. Особливо багато промислових міст розташовано
на між-озерній рівнині, яку називають "півостровом Онтаріо", та в долині річки
Св, Лаврентія.
Уже нині тут помітні ознаки майбутнього мегалополіса, що простягатиметься
майже по прямій лінії на 1 200 км між містами Уїнсор і Квебек. Разом з тим - це
головний "промисловий пояс" Канади. Він вигідно розташований не тільки
усередині Канади, а й глибоко заходить у найбільш населену і економічно
важливу частину США. Враховуючи відкритість кордонів і тісні господарські
зв'язки між двома країнами, можна говорити про існування єдиного
міждержавного міського і промислового утворення в цій частині Північної
Америки.
Сільське господарство, яке забезпечує потреби внутрішнього ринку, також
сконцентроване на півдні провінцій Онтаріо і Квебек. Розвинуті м'ясне і
молочне тваринництво, птахівництво, вирощування овочів і фруктів. Вагоме
місце в країні належить рибальству.
Транспорт. Канада має сучасну транспортну систему. Особливу роль у ній
відіграють трансконтинентальні магістралі: залізниці і шосе, що перетинають
континент від Атлантичного до Тихого океану вздовж кордону зі США.
Активно експлуатується водний шлях річки Св. Лаврєнтія і Великих озер.
Багато робиться для того, щоб продовжити сезон навігації (біля Монреаля річка
вкривається кригою на 4-5 місяців). Головна роль у перевезенні людей, як і в
США, належить власним автомобілям, а на далекі відстані - авіації. Специфічно
канадською є проблема транспорту в необжитих північних районах, у тому
числі і в Арктиці.

64
Залізниці поступово простягаються все далі на північ. Аляскинське шосе, яке
з'єднує основну територію США з Аляскою, перетнуло західну Канаду з півдня
на північ. Побудовано шосе "Маккензі" і ще тисячі кілометрів доріг за
програмою "Дороги до ресурсів".
Освіта За освіту в Канаді відповідають провінції і території; на сьогоднішній
момент в Канаді немає державного міністерства освіти. Кожна з освітніх систем
схожа на інші, одночасно відображаючи свою власну історію, місцеву культуру
і географію відповідної провінції. Лише система в Квебеку найбільше
відрізняється від інших: там після закінчення основної школи навчання триває
в Училищі загальної професійної освіти(Cégep) — школі, що готує до вступу до
університету і надає технічну спеціальність. Вік навчання розрізняється по
Канаді, але зазвичай це проміжок з 5—7 до 16—18 років, який забезпечує 99 %
грамотність дорослого населення. За повну середню і вищу освіту відповідають
провінційні і територіальні уряди, які в основному його і фінансують;
федеральний уряд додатково надає субсидії на науково-дослідну діяльність.
Станом на 2017 рік 43 % дорослих канадців віком від 25 до 64 років вже
отримали повну середню або вищу освіту, і 51 відсоток для людей віком від 25
до 34 років .
Канадські університети займаються активним залученням іноземних студентів.
Щорічно канадські ЗВО і коледжі приймають близько 170 000 іноземних
студентів. Так, наприклад, у 2017 році іноземні студенти витратили в Канаді
більше 13 млрд канадських доларів на навчання, проживання і інші витрати.
Було створено більше 116 000 робочих місць, які згенерували надходження до
бюджету, що перевищують 2,5 мільярдів доларів
43. Країнознавча характеристика Австралії (так само)
Населення країни становить 25,25 млн осіб Австралія — країна іммігрантів,
переселенці складають 26 % населення, за цим показником країна посідає 9-те
місце у світі]. Столиця Австралії — місто Канберра, розташоване у спеціально
створеній Австралійській столичній території. Найбільше місто — Сідней.
Країна високо урбанізована, більшість населення мешкає на південному сході,
у штатах Вікторія та Новий Південний Уельс Близько 60 % населення проживає
в найбільших містах та їхніх агломераціях: Сідней Мельбурн, Брисбен, Перт та
Аделаїда. Середня густота населення 3,3 особи на км², це найнижчий показник
у світі.
За сотню років країна зберегла й стабільно підтримує ліберально-демократичну
політичну систему. Австралія — конституційна монархія, яку очолює
британський монарх (Єлизавета II), представлена генерал-губернатором (Пітер
Косгроув). Виконавча влада в країні представлена кабінетом міністрів на чолі з

65
прем'єр-міністром (Скотт Моррісон), що призначається двопалатним
парламентом.
Федерація складається з 6 штатів, що мають власні уряди і парламенти, і 10
окремих територій.
Австралія головна військово-політична сила в регіоні, 13-те місце у світі за
військовими витратами.
Австралія є членом Організації Об'єднаних Націй (UN), Великої двадцятки
(G20), Співдружності Націй, Тихоокеанського пакту безпеки (ANZUS),
Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), Форуму
тихоокеанських островів (PIF), Світової організації торгівлі (WTO), Азійсько-
тихоокеанського економічного співробітництва (APEC) та механізму АСЕАН
+6.
Австралія була заселена корінними австралійцями близько 60 тис. років тому].
Австралійські аборигени розмовляли мовами, що становлять 250 окремих груп.
Образотворче мистецтво аборигенів, з яким можна ознайомитись на скелях у
різних куточках країни є найстарішим у світі. Уперше європейці з'явились на
континенті 1606 року, це була голландська експедиція Віллема Янсзона. Східна
частина Австралії була досліджена британською експедицією Джеймса Кука
наприкінці XVIII століття]. 26 січня 1788 року — національний день Австралії,
того дня була заснована перша колонія — Новий Південний Уельс. 1829 року з
утворенням Західної Австралії вся територія Австралії була включена до складу
британської корони]. До колонії на постійне проживання засилали засуджених,
таким чином британці поступово заселили південно-східне узбережжя
континенту. На початку 1850-х років у країні розпочалась «золота лихоманка»,
що збільшила чисельність населення та значно пожвавила її економіку.
Населення континенту постійно зростало, до 1850-х років більша частина
територій була досліджена. Загалом було створено 6 самоврядних колоній. 1
січня 1901 року ці колонії об'єдналися, утворивши Австралійський Союз.

В основі культури австралійської нації лежить британська культура XIX

століття, часу найтісніших зв'язків колонії з метрополією. Своєрідного шарму
їй додає оригінальна культура австралійських аборигенів, що була частково
знищена першими колонізаторами. У 1880—1895 роках, коли в Австралії
посилилася тенденція до об'єднання країни, почався досить помітний
культурний підйом, що залишив слід у художній літературі. Дві світові війни,
міжвоєнний період економічної кризи і великий наплив європейських
іммігрантів після 1945 року вплинули на формування специфічної
австралійської національної культури. За післявоєнні десятиліття австралійські
художники, музиканти, вчені та письменники стали краще відомі за кордоном.
66
У той самий час американська популярна культура мала сильний вплив,
особливо через телебачення та кіно. Поєднання і коеволюція місцевої
аборигенної культури з культурою європейських поселенців впродовж
декількох століть, приплив «молодої крові» з Південно-Східної Азії, Південної
і Східної Європи та нових віянь з американського континенту утворили
своєрідну сучасну австралійську культуру
44.За даними на лютий 2010 року населення Нової Зеландії становить близько
4,353 млн осіб.
Основну частину населення країни становлять новозеландці європейського
походження, здебільшого нащадки вихідців з Великої Британії. За даними
перепису населення 2006 року, сумарна частка населення європейського
походження становить приблизно 67,6 %] від загального населення країни.
Представники корінного народу, маорі, складають близько 14,6 % населення].
Дві наступні найбільші етнічні групи — представники азіатських і
полінезійських народів становлять 9,2 % і 6,5 % населення країни відповідно
Середній вік жителів країни становить близько 36 років. 2006 року в країні
жило більше 500 осіб, старших 100 років. Цього ж року частка населення у віці
до 15 років становила 21,5 %. Приріст населення 2007 року склав 0,95 %].
Загальний коефіцієнт народжуваності в тому ж році склав 13,61 народжень на
1000 осіб населення, а загальний коефіцієнт смертності — 7,54 смертей на 1000
осіб населення
Велика частина новозеландців постійно (або протягом тривалого часу) мешкає
за межами країни. Найбільша новозеландська діаспора живе в Австралії (у 2000
році кількість новозеландців, які живуть в Австралії, становила близько 375 000
осіб]) і у Великій Британії (у 2000 році близько 50 000 осіб, при цьому близько
1 7% новозеландців мають або британське громадянство, або право на його
набуття. Традиційно новозеландці, які живуть за межами країни, підтримують
тісні контакти з батьківщиною, і багато з них заслужено належать до видатних
представників своєї країни (див. також: Відомі новозеландці).За даними
перепису населення 2006 року, більша частина населення (близько 56 %)
сповідує християнство (2001 року таких було 60 %). Найпоширенішими
деномінаціями християнства в країні є англіканство, католицизм латинського
обряду, пресвітеріанство та методизм. Послідовники сикхізму, індуїзму та
ісламу складають наступні найбільші релігійні громади Нової Зеландії. Близько
35 % населення країни в ході перепису не асоціювали себе якоюсь з релігією
(2001 року таких було 30 %).
Мови спілкування
Англійська мова, мова маорі і новозеландська мова жестів є офіційними
мовами країни.
67
Англійська мова є основною мовою спілкування, і 96 % населення країни
вживають її як таку. Більшість книг, газет і журналів видається нею, вона ж
переважає в радіомовленні та на телебаченні. Мова маорі є другою державною
мовою. У 2006 році мова глухонімих (New Zealand Sign Language) набула
статусу третьої державної мови.
Новозеландський діалект англійської мовиблизький до австралійського, але
зберіг у собі набагато більший вплив англійської мови південних регіонів
Англії. Разом з тим, він набув деякі характерні особливості шотландського та
ірландського акценту. Певний вплив на вимову надала мова маорі й деякі слова
цієї мови увійшли до повсякденного спілкування багатонаціональної спільноти
країни.
Крім цього, в країні живуть представники ще 171 мовної групи. Найуживаніші
мови після англійської та маорі — самоанська мова, французька, гінді та
китайська. Українська мова та інші слов'янські мови маловживані у зв'язку з
малою чисельністю населення, для якого ці мови є рідними.
44. Країнознавча характеристика Нової Зеландії (так само)

45. Країнознавча характеристика ПАР (так само)

Південна Африка відома різноманіттям культур, релігій та мов. Одинадцять
офіційних мов закріплені конституцією.Дві з цих мов мають європейське
походження: африкаанс, мова, яка виникла на основі голландської, якою
спілкується більшість білого та змішаного населення Південної Африки;
англійська відображає спадщину британського колоніалізму і зазвичай
використовується в громадському та комерційному житті, хоча є лише
четвертою за вживаністю у країні.Країна одна з небагатьох в Африці, у якої
ніколи не було державного перевороту, і регулярні вибори проводяться
протягом майже цілого століття.

ПАР — найрозвиненіша в економічному відношенні в Африці. Іноземний

капітал займає сильні позиції в економіці. В добувних галузях переважає
англійський капітал, у нафтопереробній, автомобільній — капітал
транснаціональних компаній країн Західної Європи і США. Провідні галузі
промисловості — гірнича (найбільший світовий продуцент платини, золота,
хрому), автомобільна, металообробна, металургійна, машинобудівна, хімічна,
нафтопереробна, цементна, текстильна, харчова. Сильні позиції ПАР на
світовому ринку визначаються передусім багатством її надр.

68
Населення держави у 2006 році становило 44,2 млн осіб (27 місце у світі).
Густота населення: 35,8 осіб/км² (132 місце у світі). Згідно статистичних даних
за 2006 рік народжуваність 18,2 ‰; смертність 22 ‰; природний приріст 3,8 ‰
Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік):
* діти віком до 14 років — 29,7 % (6,6 млн чоловіків, 6,5 млн жінок);
* дорослі (15-64 років) — 65 % (14 млн чоловіків, 14,8 млн жінок);
* особи похилого віку (65 років і старіші) — 5,3 % (0,9 млн чоловіків, 1,4 млн
жінок).

Головні релігії держави: християнство — 79,8 % населення, іслам — 1,5 %,

індуїзм — 1,2 % (згідно перепису 2001 року)
У Південно-Африканській Республіці представлено широкий спектр релігій та
віросповідань. Багато релігійних доктрин переплітаються з етнічними і
регіональними відмінностями та особливостями мешканців Південної Африки.
Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 42,7 року: для
чоловіків — 43,3 року, для жінок — 42,2 року. Смертність немовлят до 1 року
становила 61 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в
стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 1650 жителів (станом на 1996
рік)Витрати на охорону здоров'я в 1990 році склали 5,6 % від ВВП країни.
46. Країнознавча характеристика Британської співдружності націй.
Британська імперія почала еволюціонувати ще з часів Декларації Бальфура, що
була проголошена на Імперській конференції 1926 року й була формалізована в
декларації Вестмінстерського статуту 1931 року.
У часи правління королеви Єлизавети ІІ завершився розпад Британської імперії
— і повністю формалізувалася Співдружність Націй, яка об'єднала більшість
колишніх британських володінь. Тепер головною роллю голови Співдружності,
якою зараз є королева, стала необхідність підтримувати зв'язки країн
Співдружності між собою та з колишньою метрополією. Королева часто грала
важливу роль у відновленні порушених відносин із країнами Співдружності та
згладжуванні протиріч.
У 2007 р. були виявлені секретні документи, що свідчать про те, що в 1956
французький прем'єр Гі Молле та британський прем'єр Ентоні Іден
обговорювали можливість союзу Великої Британії та Франції. При цьому не
виключалося, що Єлизавета ІІ може стати головою держави у Франції.
Політична роль
69
Як конституційний монарх, Єлизавета ІІ не має висловлювати публічно свої
політичні симпатії чи антипатії. Вона завжди виконувала це правило, діючи
непублічно — через це її політичні погляди залишаються нез'ясованими. Але
існують свідчення, що королева схиляється до точки зору так званої «однієї
нації». Під час урядування Маргарет Тетчер було відомо, що королева
бентежилася, що її політика може призвести до серйозних соціальних проблем.
Відомо, що Маргарет Тетчер якось сказала: «Проблема в тому, що королева
належить до того типу жінок, які можуть проголосувати за соціал-
демократичну партію»
47.Феномен європейської інтеграції. На які цілі була спрямована концепція ЄС,
які цілі з них були досягнуті практично і якими є результати розвитку і
функціонування ЄС на цей момент?
Європейська інтеграція — складний та суперечливий соціально-економічний
процес налагодження тісного співробітництва європейських держав. Є одним із
проявів провідної тенденції сучасного історичного розвитку — посилення
всебічної взаємозалежності держав, передусім в економічній сфері, та
подальшого зближення цивілізаційно споріднених (див. Цивілізація)
національних спільнот[
До основних економічних підходів у вивченні інтеграційних процесів відносять
лібералізм (ринковий підхід) та інституціоналізм (ринково-інституціональний
підхід). На ранніх етапах дослідження інтеграційних процесів європейська
інтеграція ототожнюється з торговельною та платіжною лібералізацією.
Беззаперечним є той факт, що принципи ліберального врегулювання суспільно-
економічних відносин на практиці пов’язані із втручанням держав у
господарські відносини. Представники інституціоналізму намагаються знайти
компроміс між ринковими та державними регуляторними механізмами
міжнародної економічної інтеграції. На відміну від представників ринкового
підходу інституціоналісти визнають, що інтеграція національних господарств
не може бути досягнута одними лише ринковими методами. На думку
представників цієї концепції, інтеграція є втіленням певної єдності економічних
i політико-правових аспектів [12, с. 12]. Як зазначає Ю. Тиркус, фактично до
70-х рр. ХХ ст. серед науковців-економістів спостерігався певний скептицизм
щодо явних економічних переваг тісної співпраці між європейськими
державами, проте подальший прогресивний розвиток економічної політики
Європейського співтовариства, зокрема створення єдиного ринку, а потім
економічного і валютного союзу в рамках ЄС, стало значним імпульсом для
подальшого розвитку економіко-теоретичного підходу до вивчення саме
європейської інтеграції

70
Отже, новий погляд на євроінтеграційний процес і визначення ролі держав та
наднаціональних інститутів у ньому запропонувала теорія нового
інституціоналізму. Новий інституціоналізм ставить успіх інтеграції в
залежність від ефективної діяльності наднаціональних інституцій. Категорії
«інститут» у новому інституціоналізмі, як зазначає Леонід Бунецький,
надається комплексне визначення як складному поєднанню формальних і
неформальних правил, культурно-ціннісних компонентів, що формують
«сенсові рамки» для діяльності політичних акторів [1, с. 73]. Новий
інституціоналізм зокрема визначає, яким чином інститути змінюються під
впливом часу, а також, яким чином інститути впливають на поведінку
індивідів, які їх засновують. Наприклад, Пол Пірсон вважає, що прийняття
Єдиного європейського акта, який заклав основи політичної інтеграції
Співтовариств, неможливо пояснити лише наслідком змін у внутрішній
політиці провідних європейських країн, а необхідно розглядати в контексті
розвитку самого Співтовариства і, насамперед, його інститутів.
48. Головні процеси, що відбувалися в країнах-фундаторах (Німеччина,
Франція, Італія) (політичні, економічні, соціальні, культурні тощо)

Те, що відбувалося нещодавно:

 Франція: захист прав мігрантів, дотримання роботодавцями прав
робітників у різних сферах економіки, посилення ліво- й праворадикальних
настроїв у суспільстві, екологічна тематика;
 Німеччина: подолання суперечностей між корінними німцями й
мігрантами, екологія, культурні питання, дотримання прав людини;
 Італія: вихід із системної фінансово-боргової кризи, яка охопила країну з
початку 2010-х років, подолання відмінностей у рівнях економічного розвитку
між північними і південними регіонами країни;
Франція:
Приблизно в вісімдесятих роках XX століття Франція прийняла закон про
самоврядування, в якому були положення про децентралізацію влади. Зокрема,
окремі функції державних органів були покладені на органи місцевого
самоврядування.
Таким чином, на рівні регіонів і департаментів поєднуються принципи
самоврядування (рада, голова ради, адміністрація) і управління з центру
(комісар республіки) [2]. Французьку модель самоврядування характеризує
наявність на місцевому рівні спеціального посадової особи, яке від імені
центрального уряду контролює діяльність органів місцевого самоврядування. У
71
Франції чітко проявляється політичне «тиск» регіонів на центр, тому
регіональний чинник стає визначальним в деякій мірі в політичному розвитку
країни.
В цілому, слід зауважити, що регіональне управління французької держави
будується на основі поєднання державного управління від імені призначених
чиновників (комісарів республіки, супрефектов і ін.) І самоврядування,
наданого виборним органом [3].
Франція в даний час знаходиться посередині переходу від заможної сучасної
економіки, яка має велику частку державної власності і втручання до тієї, яка
покладається більше на механізми ринку. Уряд частково або повністю
приватизував багато великих промислових і страхових компаній і Банкова
поступилося частки в таких провідних компаніях як Air France, France Telecom,
Рено, і Thales. Однак держава зберігає значну присутність в деяких секторах,
особливо в енергетиці, громадському транспорті та оборонної промисловості.
Франція - найбільш відвідувана країна в світі (більше 75 млн. Туристів
щорічно) і підтримує третій за величиною дохід у світі від туризму.
Німеччина:
Політична система Німеччини базується на принципах федералізму та
парламентської демократії. Основну роль відіграють інтенсивно конкуруючі
одна з одною політичні партії, тому політичну систему Німеччини ще часто
називають партійною демократією. Вибори в Німеччині здебільшого базуються
на пропорційній системі, тому для утворення дієздатного уряду завжди
необхідна конструктивна співпраця конкуруючих партій.
Ввели в нову конституцію Німеччини елементи природного, надпозитивного,
права. На природному праві базуються захист людської гідності як вище
завдання держави (стаття 1), структурні принципи державного ладу (стаття 20),
федеральний устрій та гарантії участі земель в законодавчому процесі на рівні
федерації. Ці принципи є засадничими і незмінними, неможливість їх зміни
закріплена в ч. 3 статті 79 конституції.
Після об'єднання Німеччини СЄПН була перейменована в Партію
демократичного соціалізму (ПДС) і стала загальнонімецької, а в 2007 році вона
об'єдналася з частиною лівого крила СДПН в партію "Ліві", посилився вплив
Партії зелених, з останньої СДПН стала утворювати коаліцію, знову стали
виникати великі коаліції між СДПН і ХДС, нішу правіше ХДС з 2010-х рр.
зайняла партія "Альтернатива для Німеччини" (АДГ).
Економіка Німеччини є високо розвинутою соціальною ринковою економікою.
Він має найбільшу національну економіку в Європі, то четвертий за величиною
номінального ВВП в світі, і п'ятий по ВВП (ПКС). У 2017 році в країні
72
припадає 28% економіки єврозони за даними МВФ. Німеччина є членом -
засновником з Європейського Союзу і єврозони.
Дана модель представлена економічним зростанням і рівномірним розподілом
багатства. У центр системи поставлена підприємницька діяльність держави, що
забезпечує рівномірний розподіл соціальних благ в суспільстві.
Високий рівень старіння населення також обумовлює значні витрати на
соціальне забезпечення пенсіонерів. Під час економічного зростання в 2010 і
2011 роках відсоток безробіття впав до 6,9%.
Другою особливістю економічного шляху розвитку Німеччини є так званий
«рейнський капіталізм», що характеризується значною роллю банків в
економіці країни. Банки є в Німеччині великими акціонерами промислових
компаній і компаній сфери послуг, тому вони активно втручаються в процес
прийняття бізнес-рішень. Таким чином, позиції банків в економіці Німеччини з
урахуванням їх реального впливу на бізнес виявляються сильнішими, ніж в
інших країнах світу.
Італія:
До 1990-х років італійська партійна система зазнала серйозних змін. Абсолютно
всі традиційні для Італії сили, які формували політику країни протягом усього
післявоєнного часу, увійшли в період кризи під впливом як внутрішніх, так і
зовнішніх причин. В результаті на політичній арені не залишилося жодної
партії з колишньою назвою або програмою. На перший план висуваються ті
сили, які раніше не були помітні і не користувалися широкою підтримкою,
з'являються і принципово нові політичні утворення, також домоглися
серйозних успіхів.
Протягом майже двох десятиліть в країні обговорюється можливість зміни
Конституції щодо сфери державного управління. Зокрема, останнім часом
стоїть питання про розширення повноважень глави держави і перетворення
Італії в президентську республіку. Значною подією політичного життя Італії
кінця XX століття став проект конституційної реформи 1998 року, що
передбачає перехід від парламентської до президентської республіки,
зменшення числа членів палат парламенту, більш чітке розмежування функцій
Палати депутатів і Сенату, внесення елементів федералізму в державну
структуру.
На загальних виборах 2013 року картину відрізнялася більшою
фрагментованістю. За перемогу боролися відразу чотири претенденти:
лівоцентристська коаліція «Італія. Спільне благо »на чолі з Демократичною
партією, правоцентристський альянс на чолі з новою партією Берлусконі«
Народ свободи », протестний політичне« Рух п'яти зірок »коміка і актора Беппе
73
Грілло і новий центристський блок Маріо Монті« З Монті за Італію »на чолі з
партією Цивільний вибір. У листопаді 2013 року партія «Народ свободи» була
розпущена, замість неї відтворена «Вперед, Італія».
Переважно індустріальний і високорозвинений північ і бідний, аграрний
південь. Провідні галузі промисловості: машинобудування, металургія, хімічна
і нафтохімічна, легка і харчосмакова. Велика частина території непридатна для
сільського господарства, країна є імпортером продовольства.
Італія входить до числа найбільших виробників і постачальників на світовий
ринок автомобілів, велосипедів і мопедів, тракторів, пральних машин та
холодильників, радіоелектронної продукції, промислового обладнання,
сталевих труб, пластмас і хімічних волокон, автомобільних шин, а також
готового одягу та шкіряного взуття, макаронів , сиру, оливкового масла, вина,
фруктових і томатних консервів.
Велике виробництво цементу, натуральних есенцій і ефірних масел з квітів і
фруктів, художніх виробів зі скла і фаянсу, ювелірних виробів. Видобуток
пиритов, руд ртуті, природного газу, калійної солі, доломіту, азбесту. Через
невеликій території і високої щільності населення, в сучасній Італії гостро
стоїть питання переробки відходів (див. Сміттєва криза в Італії).
До традиційно слабким сторонам економіки Італії відноситься і переважання
невеликих, вкрай обтяжених борговими зобов'язаннями «внутрішньосімейних»
фірм при досить гострій нестачі великого корпоративного капіталу
49. Головні процеси, що відбувалися в країни, що приєдналися упродовж 70-90-
х рр. (Велика Британія і тому подібне) (політичні, економічні, соціальні,
культурні тощо)
Економічні й політичні позиції Великої Британії у світі внаслідок Другої
світової війни виявилися значно підірваними. Розпад колоніальної системи в
повоєнний період призвів до того, що Велика Британія перестала бути центром
величезної імперії, в якій не так давно проживала четверта частина людства. У
війні Велика Британія зазнала суттєвих економічних втрат. Однак післявоєнна
відбудова йшла досить швидко.
Уже в 1947 р. Велика Британія досягла довоєнного рівня виробництва. У
повоєнний період при владі у Великій Британії почергово знаходилися
Лейбористська та Консервативна партії. Незважаючи на великий авторитет
Консервативної партії Уїнстона Черчілля, на парламентських виборах у липні
1945 р. його партія зазнала поразки.
До влади прийшла Лейбористська партія. Прем'єр-міністром став К. Еттлі.
Новий уряд здійснив важливі економічні реформи, зокрема націоналізацію
ключових галузей економіки. Було передано державі Англійський банк,
74
вугільну, газову, металургійну промисловість, електроенергетику, залізниці -
близько 20% промислових потужностей країни. Лейбористи здійснювали також
програму соціальних реформ: скасування законів проти профспілок,
розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та розширення житлового
будівництва. У сфері зовнішньої політики лейбористи повністю поділяли
побоювання відносно радянської загрози, що були висловлені Черчіллем у
Фултоні. 1949 р. Велика Британія стала членом НАТО, перед цим - 1947 р. -
надала незалежність Індії.
Реформи лейбористів не привели до поліпшення економічного становища: в
країні непомірно зросли державні витрати і різко збільшився дефіцит бюджету.
На позачергових парламентських виборах 1951 р. консерватори здобули
перемогу. Прем'єр-міністром знову став У. Черчілль, який був при владі до
1955 р. З наступних консервативних прем'єрів найпомітнішою фігурою
вважався Гарольд Макміллан, який очолював кабінет у 1957-1963 рр.
Консерватори зберегли систему соціального забезпечення і медичного
обслуговування, але денаціоналізували сталеварну промисловість і транспорт.
1952 р. Велика Британія придбала за допомогою американців ядерну зброю.
1952 р. помер король Георг VII, королевою стала його дочка Єлизавета II. Вона
на троні й донині.
Консерватори прагнули зберегти вплив Англії у світі. 1956 р. Англія разом з
Францією та Ізраїлем зробили спробу силою повернути контроль над Суецьким
каналом, що був націоналізований Єгиптом. Після Суецької кризи розпад
англійської колоніальної системи різко прискорився.
Консерваторів після 13-річного правління у 1964 р. змінив лейбористський уряд
Гарольда Вільсона. 1970 р. до влади прийшов консервативний уряд на чолі з
Едвардом Хітом. У 1974-1979 рр. країною правив уряд лейбористів, прем'єр-
міністром якого був спочатку Г. Вільсон, а після його відставки в 1976 р. -
Джеймс Каллаген. Повернення до влади лейбористів привело до відновлення
націоналізації, встановлення контролю за квартплатою, цінами, соціальними
виплатами. Велика Британія не підтримала ідеї створення "Спільного ринку" й
не брала участі в його заснуванні (1957 р.), але вже на початку 60-х рр. почала
домагатися вступу в нього.
1 січня 1973 р. Велика Британія стала членом Європейського Економічного
Співтовариства. Однак економічні труднощі у 70-ті рр. поглибились, зростало
безробіття, посилилася інфляція, зменшилися темпи економічного розвитку. З
кінця 60-х рр. загострилася й проблема Північної Ірландії (Ольстеру), де
почались між-общинні зіткнення католиків та протестантів. Католики-ірландці
виступають за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, а протестанти, котрі стали
селитися там ще з часів О. Кромвеля, - за нерозривні зв'язки Північної Ірландії з

75
Англією. До того ж ірландці-католики - це одна третина всіх жителів, найбільш
знедолена частина населення Ольстера і в політичному, і в соціальному плані.
В умовах загострення соціально-економічних проблем Англії серед
консерваторів посилився вплив прихильників приватного підприємництва і
обмеження державного втручання в економіку, їх представник - Маргарет
Тетчер - стала в 1975 р. лідером партії. На парламентських виборах 1979 р.
перемогла Консервативна партія.

Тетчер стала прем'єр-міністром і залишалася на цій посаді 11 років. Основним

напрямом її внутрішньої політики стало надання максимальної свободи
приватному підприємництву. Для цього були здійснені рішучі кроки щодо
скорочення державного регулювання економіки.
Уряд приступив до систематичного скорочення національного сектора
економіки. До приватного бізнесу поверталися підприємства нафтової, авіа-
космічної, суднобудівної та інших га¬лузей промисловості. Суттєво були
скорочені податки на прибуток, знижені державні видатки за рахунок
скорочення соціальних програм, скорочення відомчого апарату. Одночасно
вводилося більш жорстке трудове законодавство, обмежувалося право
профспілок на проведення страйків. Під час страйку 180 тис. шахтарів, що
тривав з березня 1984 р. до березня 1985 р., уряд виявив твердість і на жодні
поступки шахтарям не пішов (не випадково М. Тетчер отримала в пресі
прізвисько "залізна леді").
Заходи уряду в перші роки погіршили економічне становище Великої Британії,
загострили соціальну та політичну ситуацію в країні. Однак з 1985 р. почалося
економічне піднесення, яке тривало до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції,
почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн. у 1985 р. до 1,6 млн. у 1990 р.).
Швидкими темпами здійснювалася денаціоналізація державних підприємств у
формі продажу невеликих пакетів акцій серед значної частини населення. До
1990 р. була приватизована 21 державна компанія, 9 млн. англійців стали
акціонерами, 2/3 сімей - власниками будинків і квартир. У зовнішній політиці
консерватори підтримали жорстку антирадянську політику США.
Президент Р. Рейган і Тетчер встановили тісні партнерські відносини на основі
спеціальної відданості консерватизму й антикомунізму. Тетчер твердо і
послідовно відстоювала інтереси Великої Британії в ЄЕС. 1982 р. Велика
Британія вступила в конфлікт з Аргентиною через Фолклендські острови.
Аргентина захопила ці острови, що входили до Співдружності (там проживало
2 тис. англійців). Англійська ескадра блокувала острови і за допомогою десанту
англійці змусили аргентинські війська капітулювати. В конфлікті загинуло

76
понад 1 тис. осіб. Успішна операція за тисячі миль від Англії піднесла
авторитет Тетчер в країні та за її межами.
Успіхи, досягнуті в оздоровленні економіки та фінансів, зміцнювали позиції
Консервативної партії й уряду. Ліві сили (лейбористи, ліберали, соціал-
ліберальні демократи) не змогли знайти відповідь на виклик М. Тетчер і не
змогли пристосуватися до реальностей сучасної доби.
У 1990 р. Тетчер пішла у відставку з посади лідера партії та прем'єр-міністра, її
замінив соратник по партії Джон Мейджор, який в економічній політиці
дотримувався курсу, взятого урядом Тетчер. На початку 90-х років економічне
становище Великої Британії погіршилося, сповільнилися темпи зростання
виробництва.
Популярність консерваторів починає падати, чому сприяло зростання податків,
а також приватизація королівської пошти, на що не зважилась навіть М. Тетчер.
Уряд консерваторів не зміг ліквідувати багатьох суспільних суперечностей.
Йому не вдалося усунути прірву між багатими і бідними, вирішити проблему у
сфері освіти та науки, подолати сепаратистські течії в Шотландії, Уельсі,
вирішити проблему Ольстеру тощо.
На парламентських виборах у травні 1997 р. перемогу здобула лейбористська
партія на чолі з Ентоні (Тоні) Блером. Уряд Т. Блера проголосив курс на підйом
національної економіки, утримання інфляції, незмінність протягом п'яти років
розміру прибуткового податку, стримання безробіття. Лейбористи пообіцяли не
здійснювати подальшу націоналізацію, не закривати лікарні тощо. Основна
ставка зроблена на поліпшення системи освіти і створення 250 тис. нових
робочих місць для молодих безробітних.
Після розпаду СРСР Велика Британія визнала нові незалежні держави. Зокрема,
прем'єр-міністр Джон Мейджор своїм листом від 31 грудня 1991 р. визнав
Україну. 10 січня 1992 р. відбувся обмін нотами про встановлення
дипломатичних відносин між Україною та Великою Британією.
10 лютого 1993 р. у Лондоні під час візиту Президента Л. Кравчука підписано
договір між двома країнами про принципи відносин і співробітництва.
Незважаючи на незначний рівень торговельно-економічних відносин,
українсько-англійські політико-дипломатичні контакти досить активні. Про це
свідчать і візит Президента Л. Кучми у Велику Британію 1995 р., і візит
прем'єр-міністра Дж. Мейджора в Україну 1996 р. Уряд Е. Блера активізував
"східну" політику: розширилися політико-дипломатичні відносини Великої
Британії з Росією, Україною та іншими країнами Східної Європи.

77
50. Головні процеси, що в каїнах постсоціалістичного і пострадянського табору,
що приєдналися з 2001 р. (Польща і тому подібне)
Розгортання трансформаційно-модернізаційних процесів на пострадянському
просторі має цілий ряд особливостей як у плані теоретичного осмислення цього
явища, так і в контексті впливу історико-культурної своєрідності країн на
нього. Використовуючи концепцію «третьої хвилі» демократизації для аналізу
змін в посткомуністичних країнах пострадянського простору необхідно
враховувати, що на відміну від поняття «перехід до демократії» для
пострадянських країн доцільно застосовувати поняття «демократичний
транзит», який містить у собі додатковий зміст: результати транзиту в чистому
вигляді є непередбачуваними і можуть не відповідати початковій меті.
Дослідження політичних транзитів у пострадянських країнах зрештою призвели
до подолання євроцентризму і визнання як самоцінних інших незахідних
цивілізацій, врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі.
Для пострадянських країн є характерним тип неорганічної модернізації в
умовах панування неопатримоніальних режимів. Тобто зміни в цих країнах
обумовлені переважно зовнішніми (вольовими зусиллями правлячих еліт або
тиску з боку інституцій громадянського суспільства), а не внутрішніми
факторами (розвитком соціальної сфери), а зміни в економіці, культурі,
політиці й соціальній сфері не відповідають одне одному. Тому пострадянський
транзит набуває тут специфічних рис залежно від конкретних обставин
розвитку країни, в якій цей процес відбувається.
Найсуттєвішими чинниками, що спричиняють формування специфічних
моделей політичної модернізації в посткомуністичних країнах та створюють
виклики на шляху повноцінної їх модернізації є: необхідність забезпечувати
паралельно два надскладних процеси– здійснення модернізації та утвердження
державної незалежності; економічні труднощі, пов’язані з розривом
економічних зв’язків, втратою ринків збуту і джерел сировини; укоріненість
елементів авторитаризму; нерозвинутість інститутів громадянського
суспільства; відсутність традиції вільного й конкурентного вибору політичних
лідерів; загострення національного питання та необхідність досягнення
стабільності, що відволікало політичні еліти від вирішення безпосередніх
завдань модернізації; необхідність вироблення нової геополітичної стратегії
після розпаду СРСР та відсутність суспільного консенсусу щодо вектору
розвитку країн.
Узагальнююча модель економічних аспектів модернізаційної політики
більшості пострадянських країн включала такі найважливіші елементи як
приватизація більшості підприємств державного сектора, відкритість
економіки, її максимальна лібералізація (включаючи зменшення ступеня

78
захисту внутрішнього ринку від імпорту, лібералізацію ціноутворення та
валютного регулювання), скорочення бюджетних витрат та згортання
соціальних програм
Соціально-економічний лад, що виник у пострадянських країнах, можна
класифікувати як периферійний капіталізм, для якого ВИСНОВКИ 275
характерним є концентрація найбільш продуктивних та ефективних колишніх
державних підприємств у руках відносно невеликого прошарку людей,
близьких до влади, кримінальних елементів тощо, колосальний розрив у
доходах між «вищими» та «нижчими» верствами суспільства, слабкий розвиток
середнього та малого бізнесу, корупція в державному апараті, сировинна та
напівфабрикатна орієнтація економіки та експорту, деіндустріалізація, відтік
приватного капіталу за кордон, міграція в інші країни значної частини
науковців, спеціалістів, кваліфікованої робочої сили тощо.
В країнах пострадянського простору приватний капітал не схильний
інвестувати у високотехнологічні галузі з довгостроковим виробничим циклом,
високими ризиками щодо майбутньої рентабельності та можливостей збуту
високотехнологічних товарів.
Різні концепції інтеграції країн СНД під егідою Росії, що висувалися в перше
пострадянське десятиліття, входили в глибоку суперечність з реальними
політичними й соціально-економічними процесами трансформацій на
пострадянському просторі, з об’єктивними тенденціями розвитку, і не могли
стати мотором модернізаційної перебудови економік та демократизації
політичних систем залучених до цих об’єднань пострадянських країн.
Найбільш потужно на пострадянському просторі представлена євразійська
концепція інтеграції, оформлена в Євразійському економічному союзі на чолі з
Росією.
Казахстан входить у теперішній етап трансформації з негативним економічним
фоном. Витоки проблем економічної системи Казахстану полягають у тому, що
фактично вичерпана базова економічна парадигма, в рамках якої розвивався
Казахстан з початку періоду незалежності.
Концептуальне бачення Молдови полягає у її осмисленні як «нестабільної»
держави, якій важко протистояти внутрішнім і зовнішнім викликам. Ключовим
чинником модернізаційних перспектив Молдови є послідовний рух шляхом
європейської інтеграції
В усіх країнах регіону Центральної Азії реалізовувалась однотипна матриця
суспільно-політичного розвитку, для якої характерно: апеляція до давньої
історії та традицій; патріархальність; формальний характер виборів глави
держави і парламентів із наперед відомим результатом, який визначає вузьке
79
коло правлячої еліти, де-факто довічний характер президентства; фактичне
передання влади у спадок, що легітимується на виборах; недемократична
політична система (окрім Киргизстану); авторитарне правління, яке межує з
тиранією (Туркменістан); жорстка боротьба між регіональними кланами, яка
подекуди вилилась у криваві конфлікти (Таджикистан, Киргизстан,
Узбекистан); жорстке протистояння з ісламістськими силами з боку правлячих
еліт; ключова роль держави в усіх процесах; сировинний характер економіки;
вкрай низький рівень життя населення (окрім Казахстану). Вибір
Туркменістаном, Узбекистаном та Таджикистаном патерналістського
авторитаризму мав гальмівний вплив на модернізаційні процеси в цих країнах,
однак мав і позитивний результат – слугував механізмом уникнення цілком
можливих у специфічних умовах центрально-азійських країн анархії і
громадянської війни й дозволив їм розвиватися, спираючись на власні історичні
традиції.
Загалом варто наголосити на ключовому впливі на характер та спрямованість
політико-трансформаційних процесів країн пострадянського простору їх
історичного спадку та культурно-цивілізаційної самобутності.

80