Professional Documents
Culture Documents
Лекція 10. Склад
Лекція 10. Склад
1. Поняття просодії.
2. Специфіка складу.
3. Фонетична природа складу
4. Структура складу. Складоподіл.
1. Поняття просодії.
Сучасна фонетика вивчає не тільки звуки, фонеми, але й ті звукові засоби, які
накладаються на послідовність звукових одиниць і служать для об’єднання їх у значущі
одиниці ˗ слова, синтагми, висловлення. Відтак, у фонетиці, крім сегментного рівня,
виділяють ще над сегментний, який часто ототожнюють із просодією мовлення.
Термін «просодія» походить з грецької мови (prosoidia ˗ вимовлення), де він
уживався грецькими граматистами на позначення незалежних від основної артикуляції
звука додаткових особливостей мовлення: придиху, тривалості звучання, висоти тону
тощо.
У сучасному мовознавстві під просодією розуміють сукупність надсегментних, або
ритміко-інтонаційних властивостей мовлення, використовуючи в цьому ж значенні
терміни просодичні характеристики, просодичні ознаки.
Використання певного набору просодичних ознак (тривалість, інтенсивність,
частота) є універсальною особливістю людського мовлення.
Просодичні засоби обслуговують у мові ряд автономних систем, найважливіші
серед яких ˗ наголос та інтонація.
Дослідження просодичних засобів ˗ складне завдання, оскільки мовець
використовує одні й ті самі об’єктивні властивості (мовний апарат) для сегментних і
надсегментних одиниць. Крім цього, просодичні беруть участь і в передачі
екстралінгвістичної інформації. Отже, досліднику слід відокремити відокремити мовне від
позамовного, сегментне від надсегметного, явища, пов’язані зі словесним наголосом, від
інтонаційних явищ.
2. Специфіка складу.
Склад ˗ одиниця силабічної підсистеми фонетичної системи мови (від грец. syllabe
˗ звукосполучення, склад).
Специфічність складу виявляється в тому, що він об’єднує в собі ознаки
сегментних і несегментних фонетичних одиниць: вичленовується з послідовності мовного
потоку (сегментність) і водночас є базою для вияву надсегментних явищ, зокрема
словесного наголосу, а також матеріальною основою для стилістично зумовлених
інтонаційних засобів ˗ художньої мелодії, ритміки тощо. Тому склад визначають як
сегментно-просодичну одиницю.
Склад ˗ найменший вимовний відрізок, який можна вичленувати з мовленнєвого
потоку. Його варто розглядати як явище фонетичне (акустичне й анатомо-фізіологічне),
фонологічне ті історичне.
Фонетично склад є формою організації звуків у слові.
З акустичного погляду це поєднання звуків, у якому спостерігається відносне
зростання і спад інтенсивності звучання.
Під складом з анатомо-фізіологічного (артикуляційного) погляду розуміють
послідовне наростання м’язового напруження мовних органів, досягнення максимуму
цього напруженні у вершині складу і наступне ослаблення, тобто склад ˗ це відрізок
потоку мовлення, що артикуляторно відокремлюється від сусідніх послабленням
м’язового напруження.
Визначальною для складу є вершина голосного, в якій виявляється акустичний
максимум частоти основного тону, що корелює з найвищою артикуляційною
напруженістю органів мовлення. Максимальне м’язове стиснення сприяє збільшенню
об’єму надгортанного резонатора, а періодичність вібрацій напружених м’язів язика
посилюється напруженим станом внутрішніх м’язових структур усієї ротової та інших зон
надгортанного резонатора. Тобто відбувається загальне, нелокалізоване посилення
артикуляційної напруженості.
Артикуляційно-акустичні характеристики компонентів складу ˗ приголосного і
голосного ˗ виявляються настільки взаємопроникними, що відділити їх один від одного,
не па порушуючи фон етичності цілісності складу не видається можливим.
З фонологічного погляду склад є формою-моделлю організації фонем у мовленні.
Саме у складі фонеми реалізуються, закономірно поєднуючись у типових для мови
комбінаціях. Отже, у такому розуміння поняття складу стає абстрактним, оскільки
узагальнює типи комбінування фонем. У цьому полягає фонологічність складу
(силабеми).
В історичному аспекті актуальними є питання походження і розвитку складу.
Якісна і кількісна будова складів сучасної мови різноманітні й істотно відрізняється від
тієї, яка була типовою у попередні періоди розвитку. Однак найважливіші риси з
збереглися донині. Зокрема, діахронічні дослідження свідчать, що перевагу відкритого
складу над закритим українська мова (як і інші слов’янські мови) успадкувала з прадавніх
часів, гіпотетично з доіндоєвропейського періоду (Ю. Мосенкіс). З відкритістю складу
пов’язана ще одна тенденція: у складовій структурі ˗ висхідна звучкість.
3. Фонетична природа складу
У кінці ХІХ ст. німецькими лінгвістами була запропонована експіраторна теорія
складу (латинське expiration ˗ видихання). Її сутність полягає у тому, що склад
визначається як відрізок мовлення, утворюваний одним поштовхом (порцією)
видихуваного повітря.
У 50-х рр. ХХ ст. американський лінгвіст Р. Стетсон експериментальним шляхом
довів існування зв’язку між процесом утворення складів і скороченням міжреберних
м’язів, які активно працюють під час дихання. Такий погляд на фонетичну природу складу
не здобув у сучасному мовознавстві особливого поширення.
Теорія м’язового напруження. Основоположником цієї теорії вважають Л. Щербу,
який визначив склад як відрізок слова, утворений поєднанням звуків з неоднаковим
виявом м’язового напруження при їх артикуляції. Л. Щерба зокрема зазначив, що
приголосні, які утворюють початок складу, є сильнокінцевими (кінець приголосного
сильніший від його початку): приголосні, які утворюють кінець складу, є
сильнопочатковим (кінець приголосного слабший від його початку). Голосний при цьому
виявляється найбільш напруженим звуком ˗ вершиною складу. Теорії м’язового
напруження дотримуються українські лінгвісти М. Наконечний, В. Лобода, Л. Скалозуб.
Теорія сонорності. Згідно з цією теорією склад ˗ вимовна цілісність, утворена
поєднанням менш звучного компонента з більш звучним. Данський лінгвіст О. Єсперсен
запропонував шкалу соборності, в якій звуки розташовано в порядку наростання
звучності, і позначив їх цифрами від 0 до 9: 0 ˗ глухі зімкнені, 1˗ дзвінкі зімкнені, 2 ˗ глухі
щілинні, 3 ˗ дзвінкі щілинні, 4 ˗ носові, 5 ˗ бокові, 6 ˗ дрижачі, 7 ˗ голосні високого
піднесення, 8 ˗ голосні середнього піднесення, 9 ˗ голосні низького піднесення. Межа між
складами проходить у місці зламу звучності, тобто там, де поруч розташовані звуки з
відносно нижчим рівнем соборності. Наприклад, пер-ли-на (086-57-49), піс-тря-вий (072-
069-373).
Наведені теорії розглядають склад у різних аспектах, і тільки комплексне їх
застосування дозволяє найповніше схарактеризувати артикуляційно-акустичну природу
найменшої вимовної одиниці.
4. Структура складу. Складоподіл.
У структурі складу найвиразнішою з артикуляційного та акустичного поглядів є
його вершина – звук, в якому здійснюється максимальна артикуляційна напруженість і
акустична звучність. Звук, що становить вершину складу, називається складотворним, або
складовим, а решта ˗ нескладотворчими, або нескладовими. В українській мові
складотворними є голосні звуки. Кількість складів у слові визначається кількістю
голосних звуків у ньому: сіль, до-ля, при-го-да, пе-ре-мо-га, по-пе-ре-пи-су-ва-ти.
За структурою склади бувають різними (моделі ПГ, ППГ, ПГП, ППГП та ін.). Якщо
склад закінчується на голосний, то такий склад називають відкритим (по-літ, со-ро-ка);
якщо кінцевим є приголосний звук, то склад ˗ закритий (пів-ник, сон-це).
За характером початкового елемента розрізняють прикриті і неприкриті складі.
Прикритим вважається склад, що починається на приголосний (па-рад, мар-ка).
Неприкритим ˗ той, що починається на голосний (о-сінь, об-ми-ти).
В українському мовленні переважають прикриті склади: «структура складу … у
слов’янських мовах загалом дуже близька і виявляє спільність в оснвних моментах свого
розвитку. Їм властива, наприклад, загальна тенденція притягати групи приголосних між
голосними до другого (наступного) голосного, тобто класти границю помежи складами не
в середині приголосної групи, а перед нею: се-стра, мі-сто, ві-спа, за-здро, пу-ща, ви-ї-
жджа-ти. Це дуже характерна риса слов’янського складоподілу, якою наші мови так
виразно відрізняються від французької, німецької, англійської та інших мов. Друга
характеристична риса всіх слов’янських мов у будові їх складів (що обмежує до певної
міри першу, щойно відзначену тенденцію ˗ до відкритості складу) ˗ це більш або менш
виразно виявлений у них нахил оминати складні, важкі на вимову групи приголосних
(усувати, спрощувати їх). Нагромадження великої кількості приголосних в одному складі
для української мови не є типовим» (М.Ф. Наконечний).
Поділ слова на склади не завжди виявляється простим і однозначним. Це
стосується насамперед встановлення межі між складними при збігові кількох
приголосних. Наведена вище теорія соборності, що набула значного поширення в
мовознавстві, не завжди в змозі пояснити варіативність поділу слова на склади.
Наприклад, у слові агентство цифрові позначення звучності (9384 (0) 2038) свідчать про
можливість таких варіантів складоподілу: а-ген(т)с-тво (9-384(0)2-038) або а-ген(т)ст-во
(9-384(0)20-38), а з урахуванням морфемної структури ˗ а-ген(т)-ство (9-384(0)-2038).
У правилах українського складоподілу враховано дію висхідної звучності, а також
тенденцію до збереженості відкритості складу:
1. Один приголосний, що стоїть між голосними завжди належить до наступного
складу: по-су-ха, за-го-ро-жа, си-то.
2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до
наступного складу: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти,
не-ща-стя.
3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а
третій сонорний, належать до наступного складу: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.
4. Сусідні приголосні перший з яких більш звучний, ніж другий, належать до
різних складів: каз-ка, груд-ка, вез-ти.
5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки й, в, р, л, м, н, що
йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять
після них ˗ до наступного: гай-ка, май-стру-ва-ти, гав-ка-ти, гір-ко, пал-ко, ям-
ка, син-ку.
6. Коли другим приголосним є звук й, в, р, л, м, н, то разом із попереднім він
входить до наступного складу: лю-блю, му-дрий, ну-дний, по-свист, Ку-зьма.
7. Два сусідніх сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма,
сум-ний, гор-ло.
8. Подовжені приголосні при складоподілі розділяються: одна частина належать
до попереднього складу, друга до наступного, хоча в українському мовознавстві
питання щодо межі складів у словах з подовженими приголосними остаточно не
розв’язане. Сполуки такого типу Л.Щерба називав двовершинними, коли
початок і кінець приголосного є однаково сильними, середина ж його значно
послаблена і додав, що двовершинні можуть перебувати на складоподілі: об-
бити, жит-тя, під-даш-шя, зіл-ля.
Треба мати на увазі, що поділ слова на склади і морфемне його членування часто не
збігається, так слово відвести містить префікс від, корінь вес, інфінітивний суфікс ти; у
той час, як поділ його на склади буде іншим: від-ве-сти або ві-две-сти.
Поєднання слів у реченні (фразі) відбувається за законами мови, а членування
фрази на синтагми, синтагм на фонетичні слова, фонетичних слів на склади
підпорядковується закономірностям мовлення, серед яких консонантно-вокалічна
рівновага, ритмічний малюнок, евфонія, економія артикуляційних зусиль та інші. І саме в
мовленні склад домінує, часто ігноруючи не лише межі морфем, а й межі слів: до-щі-де
(дощ іде), зле-ті-ву-го-ру (злетів угору).