ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1. ПОЧАТКОВИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ З
ТОЧКИ ЗОРУ ВЛАСНОСТІ……………………………………………………
5
1.1 Поняття та процеси
приватизації……………………………………………..5
1.2 Наслідки приватизації для економіки України……………………………...6
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНИЙ
РОЗВИТОК……………………………………..12
2.1 Історія «промахів» формування інституту приватної власності в
Україні……………………………………………………………………………12
2.2 Концепції приватизації……………………………………………………...14
РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕС ПРИВАТИЗАЦІЇ ВІДПОВІДНО ДО ОКРЕМИХ
ПРЕЗИДЕНТІВ…………………………………………………………………16
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..32
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА………………………………………………….34
 3

ВСТУП

Постановка проблеми. Із проголошенням державної незалежності

Україна стала на шлях ринкових реформ, що означало докорінну
трансформацію всієї економічної системи. В епоху глобалізації
світогосподарських зв’язків, трансформаційні зміни в тій чи іншій мірі
зачепили увесь світ. Невід’ємним елементом цих процесів стала зміна форм
власності. Однак, якщо в розвинених ринкових економіках зміни носили
маятниковий характер –  частка приватного сектора зростала, державного
зменшувалась, і навпаки, усе залежало від суспільних потреб та інтересів, то
в Україні вони супроводжувалися масовим роздержавленням і
приватизацією. В тогочасному суспільстві панувала думка: чим більше й
скоріше приватизують державне майно, тим скоріше виникне ринкова
економіка, однак забезпечити досягнення поставленої мети не вдалося.
Зазначене обумовлює необхідність виявлення помилок, допущених в ході
проведення трансформаційних процесів, вироблення й наукового
обґрунтування подальшої стратегії держави щодо перебудови відносин
власності.
Метою роботи є з’ясування особливостей процесу приватизації в
Україні, виявлення його досягнень та помилок і визначення перспективних
напрямів подальших змін.
Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:
1) Визначити поняття та процеси приватизації;
2) Визначити наслідки процесу приватизації для України;
3) Розглянути основні концепції приватизації;
4) Розглянути процес приватизації відповідно до окремих президентів.
Об’єктом роботи є процес приватизації.
 4

Предметом дослідження є порівнювання планів приватизації в Україні

з їх реальними подіями в 1990-2020рр.
Аналіз останніх досліджень і публікацій:
Вагомий науковий внесок у вирішення зазначеної проблеми
відображують праці Л. Абалкіна, Г. Артамонова, В. Базилевича, В.
Виноградова, А. Гальчинського, В. Гейця, В. Голікова, С. Мочерного П.
Єщенка, Ю. Єханурова, І. Лукінова, М. Чечетова та ін.
Дослідники пропонують власне розуміння цього процесу, переваг та
недоліків, а також розроблення та вибору оптимальних стратегічних
альтернатив. Проте важливим все ще є проведення аналізу динаміки
приватизації з часів отримання незалежності та визначення особливостей
нового етапу приватизації.
 5

РОЗДІЛ 1. ПОЧАТКОВИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ З

ТОЧКИ ЗОРУ ВЛАСНОСТІ

1.1 Поняття та процеси приватизації

Приватизація майна державних підприємств — це відчуження майна,

яке перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь
фізичних та недержавних юридичних осіб [3].
Приватизація державного майна є одним з основних напрямів
економічних перетворень. Незаперечною також є її роль у формуванні
ринкової економіки. Варто зазначити, що за всі роки незалежності України
було приватизовано понад 125 тисяч підприємств, серед яких були й
стратегічно важливі [13].
Наразі зареєстровано майже 3 500 об'єктів державної власності різної
організаційно-правової форми. Майже 40% з них зупинили роботу, є
робочими лише на папері. За даними офісу реформ Кабінету Міністрів
України кожне третє підприємство є збитковим та виступає потенційним
джерелом фіскальних ризиків [24].
У порівнянні з країнами ОЄСР процеси роздержавлення, зазвичай
проходять доволі інертно та поступово. Наприклад, Іспанія впродовж 20
років здійснювала продаж державних підприємств.
У Канаді у 1985 р. почалася Реалізація програми приватизації і триває
до сьогодні, при цьому до 1997 року було приватизовано лише 26 державних
підприємств. У Великобританії команда Маргарет Тетчер за 10 років змогла
продати лише 20 державних підприємств.
 6

Натомість, у Мексиці за 6 років було приватизовано 150 компаній.

Польща за весь приватизаційний період змогла зменшити частку державних
підприємств до 70 компаній, тоді як на початку їх було 8453 [17].
1.2 Наслідки приватизації для економіки України

Приватизація, як і будь-який процес у державі, має свої позитивні та

негативні наслідки. Оскільки сама приватизація означає віддати державне
майно у руки приватного власника, то він забажає оновити устаткування та
взагалі рівень роботи на сучасніший. Тому до позитивних наслідків
приватизації можна віднести:
1. Модернізацію виробництва, впровадження новітніх технологій та видів
продукції, запровадження сучасного менеджменту. Так, на жаль, дуже
багато вітчизняних держкомпаній були збитковими у минулих роках.
Держава немає грошей для їх розвитку. Приватизація певною мірою
зможе забезпечити зростання надходжень до бюджету та кількості
робочих місць, покращення фінансово-господарського стану
підприємства безпосередньо. Як наслідок, створяться умови для
сталого розвитку економіки та підвищиться конкурентоспроможність
національної економіки.
2. Створення умов для розвитку малого та середнього бізнесу. Як відомо,
розвиток малого та середнього бізнесу є одним із важливих чинників
вирішення соціально-економічних проблем, зокрема: проблему
зайнятості, створення нових джерел доходів для населення,
виробництво необхідних товарів та послуг [9].
3. Розвиток ринкової інфраструктури та інституцій. На сьогодні найбільш
прийнятним шляхом розвитку інфраструктури ринку є її розширення та
якісне оновлення її системи. Ринкова інфраструктура покликана
 7

забезпечувати процес товарообміну, рух товару від виробника до

споживача, а також генерувати ринкові ціни як ціни попиту та ціни
пропозиції.
4. Поліпшення інвестиційного клімату. Залучення іноземних інвесторів у
вітчизняну економіку, сприяє створенню умов для сталого розвитку
економіки та підвищення конкурентоспроможності національної
економіки. Але це можливо за умови встановлення справедливої ціни.
Проте суттєва відмінність приватизації в України у тому, що більшість
державних підприємств продаються за демпінговою ціною. Звичайно,
пандемія та військовий конфлікт на Сході країни лише ускладнюють
економічне становище та зумовлюють шукати додаткові джерела
доходів до державного бюджету, тому цього року уряд виставив на
продаж усі підприємства державної власності, окрім стратегічно
важливих [4]
Безумовно, варто також виділити негативні аспекти приватизації, серед
яких можна відзначити: поділ населення за доходами, зниження рівня
соціальних гарантій. Також існує значний ризик монополізації ринку в руках
приватного власника. Та, як наслідок, може зростати нелегальний бізнес,
тінізація доходів, відповідно й підвищення рівнів корупції та хабарництва. З
одного боку, багато дослідників вказують та те, що «…важливим
генератором корупції, є державні підприємства», інші ж — навпаки. На нашу
думку, для того, щоб позбутися корупції варто забезпечити належний
соціально-економічний рівень розвитку суспільства, а також змінити
поведінкові стереотипи та масову психологію, яка формувалась впродовж
декількох десятиліть. Маємо надію, що за умови формування та становлення
громадянського суспільства цього вдасться досягнути. Варто також
зазначити про реформу управління держпідприємствами, основною метою
 8

якої є забезпечення прозорості діяльності та звітування державних

підприємств, покращити операційні та фінансові результати через
організацію корпоративного управління держппідприємствами та зниження
частки держави в економіці, ліквідацію непрацюючих підприємств [24].
Приватизацію стратегічно важливих підприємств за несправедливо
заниженими цінами, одразу варто віднести до негативних наслідків, оскільки
це упущення та цілковиті збитки державі і навіть отриманий прибуток з
цього не покращує ситуації. Першими приватизованими підприємствами
були: ЗАТ «Оболонь», АТ «Електрон», металургійні комбінати ім. Ілліча
«Азовсталь» та «Єнакіївський коксохімічний завод». Вони були передані в
приватний сектор до 1995 року. До 2000 року було приватизовано такі
підприємства: ВАТ «Донбасенергобуд», ВАТ «Мукачівський завод
комплектних лабораторій», «Донецький дослідний завод технологічного
устаткування» та інші [3].
Визначення стратегічно важливого підприємства не існує, проте
поняттям "стратегічно важливого підприємства" є:
- підприємства-суб'єкти природних монополій провадять діяльність на
загальнодержавному ринку товару;
- підприємства, які займають монопольне становище на
загальнодержавному ринку товару за умови, що цей товар має важливе
соціально-економічне значення;
- підприємства паливно-енергетичного комплексу входять до об'єднаної
енергетичної системи;
- підприємства, які забезпечують функціонування інфраструктури
загальнодержавного значення, зокрема електрозв'язку та пошти,
залізничного, авіаційного та морського транспорту, магістральних
газопроводів та нафтопроводів;
 9

- підприємства, що здійснюють видобування та переробку корисних

копалин загальнодержавного значення;
- підприємства, які становлять науково-технічний потенціал країни;
підприємства, що мають значну питому вагу в обсязі вартості експорту
товарів, робіт, послуг походженням з України [13].
З початку отримання незалежності і до сьогодні продано всього 78569
державних підприємств, які мали стратегічно важливе значення для країни.
Неможливо не помітити, що понад 66 тисяч стратегічно важливих
підприємств були продані до 2000 року за 291,16 млн доларів. Можна
стверджувати, що держава могла би отримати набагато більші прибутки від
цих підприємств, аніж заробила на їх продажі. Тогочасні умови та високий
рівень корупції позбавили країну нових прибутків у такий важкий період
після проголошення незалежності. Як приклад, можна навести приватизацію
«Укррудпрому».
Економічні підсумки приватизації «Укррудпрому» лише підтверджують
висновки: при порівнянному із доходом «Криворіжсталі» сумарному доході
десяти гірничорудних підприємств, що входили до складу «Укррудпрому»,
до бюджету за всі ці підприємства перерахували у 16 разів менше — тільки
27,8 млн. доларів [18].
У 2000 році Кабінет Міністрів затвердив перелік підприємств, які мають
стратегічне значення для економіки та безпеки держави і відповідно не
підлягають приватизації. До цього списку увійшли 340 підприємств, таких
як: державне підприємство «Енергоринок» та державне підприємство
об'єднання «Артемсіль». Пізніше, у 2001—2006, 2008, 2010 та 2011 роках
були затверджені зміни, за якими цей перелік додавав до себе нові
підприємства та виключав з переліку наявні, що втратили своє стратегічно
важливе значення.
 10

У 2015 році було затверджено новий перелік стратегічно важливих

підприємств, який є чинним на сьогодні, із внесенням змін у 2016, 2018 та
2019 роках. Новий перелік налічує 321 підприємство, серед яких є: ПАТ
«Топаз» та державне підприємство «Одеський авіаційний завод». У 2019 році
було проведено лише одну зміну в переліку - додано державне підприємство
«Миколаївський бронетанковий завод» [3].
Вважаємо за доцільне відзначити, що стратегічно важливі підприємства
після 2000 року вже мали захист державою, вже була зрозуміла їхня
важливість в країні, а продаж не припинявся. Це пов'язано з тим, що держава
хоч і вводила закони з переліком стратегічно важливих підприємств, про
захист цих підприємств, але не контролювала повною мірою дану проблему.
До 2007 року продавались стратегічно важливі підприємства ще у доволі
великій кількості і тільки з 2007 року вже значно зменшилась кількість
продажу, були тільки поодинокі випадки з малою стратегічною важливістю.
Аналізуючи, зазначимо, що протягом 2004—2005 років були отримані значні
доходи від продажу державних підприємств. Це пояснюється тим, що була
продана велика кількість стратегічно важливих підприємств, а саме: ВАТ
«Криворізький гірничометалургійний комбінат «Криворіжсталь»», ВАТ
«Пресмаш», ВАТ «Рівнесільмаш», ВАТ «Агробудсистема», також було
продано підприємства нестратегічної важливості, серед яких: ВАТ
«Сєверодонецький завод будівельної кераміки», ВАТ «Трібо». З найбільш
прибуткових було продано ВАТ «Краснодонвугілля» за ціною 469,05 млн
доларів. [18].
Так само, відчутні доходи було отримано впродовж 2011—2012 рр.
Протягом цього періоду було продано такі стратегічно важливі підприємства
як: ПАТ «Західенерго», ПАТ «Горлівський машинобудівний завод», ПАТ
«Спецтехскло А» та нестратегічної важливості: ПАТ «Чернівціобленерго»,
 11

ЦМК «Адміністративно-складського комплексу «Кудрявський». З найбільш

прибуткових були продані ПАТ «Донецькобленерго» за ціною 467,6 млн
доларів та ПАТ «Вінницяобленерго» за ціною 176,2 млн доларів [18].
Впродовж 2013—2017 років, отримані доходи від приватизації та сама
приватизація були найменшими за всю історію незалежності нашої країни.
На нашу думку, це, передусім, було пов'язано із політикою держави у ті роки.
Проте, починаючи з 2019 року влада серйозно зацікавилась приватизацією.
Поступово почали відбуватися зміни у цій сфері. Парламент скасував закон
"Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації" і тепер дозволяється приватизація всіх підприємств, окрім
стратегічно важливих [3].
Це пов'язано з тим, що Україна ще залишається однією з небагатьох країн
із значною кількістю державних підприємств. Можемо знову прогнозувати
масову приватизацію мало важливих країні підприємств. Це є раціональним
рішенням, оскільки збільшаться надходження до держбюджету і самі
підприємства зможуть отримати нові можливості з допомогою стратегій
нових власників. Але, незважаючи на зазначене вище, обов'язково 15
підприємств залишаться у державній власності: «Нафтогаз України»,
«Укрзалізниця», «Укрпошта», КБ «Південне», «Південмаш», «Завод
410цивільної авіації», «Антонов», «Хартрон», ХДАПП, Адміністрація
морських портів, «Енергоатом», «Укргідроенерго», «Укренерго», Східний
ГЗК і «Укрхімтрансаміак» (їхні загальні активи становлять 1,175 трлн грн,
або 69% від вартості всіх активів) і 363 об'єкти (8,6% усіх активів), що
забезпечують виконання державою своїх функцій. Всі інші підприємства
буде передано на приватизацію задля залучення інвестицій та економічного
зростання [18].
 12

Водночас приватизація має проводитися відкритим шляхом, через

створення прозорого і зрозумілого конкурсу, до якого мають можливість
приєднатися максимальна кількість учасників з усього світу. Також має бути
об'єктивна оцінка усіх об'єктів, що підлягають приватизації. Важливо
забезпечити вільний доступ іноземних компаній, які можуть перевірити
вартість оцінки, це буде запорукою чесної приватизації.
Проте в сьогоднішніх умовах світового економічного спаду навряд чи
знайдетьcя багато охочих іноземних інвесторів, які зацікавляться
Україною[23]. Надалі розвиток ринкової економіки, а також перетворення та
реформування економічних відносин власності в Україні має відбуватися у
напрямі:
1) зміни моделі приватизації на інвестиційно-орієнтовано. При такій
моделі пріоритетом є підвищення ефективності управління, та
приведення у відповідність стратегії приватизації до стратегії розвитку
економіки України та її галузей;
2) розроблення нових інструментів впливу Фонду держмайна на
інвесторів, для гарантування взятих зобов'язань після приватизації;
3) удосконалення процедури продажу, посилення інформаційного
забезпечення приватизаційних процесів тощо.

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК

2.1 Історія «промахів» формування інституту приватної власності в Україні

Економіка Радянського Союзу була організована так, що

господарський комплекс будь-якої окремо взятої республіки не міг
ефективно функціонувати без взаємозв’язків з іншими складовими СРСР. За
підрахунками близько 80 % від загальної кількості промислових виробництв
не мали на території України замкнених технологічних циклів. За рахунок
 13

поставок із союзних республік, Україна забезпечувала 25 % потреби

республіканської промисловості, в тому числі, лісової та деревообробної – 
наполовину, машинобудування та легкої промисловості – на 40 %. В Україні
не мали закінченого циклу виробництва такі енергоємні галузі промисловості
як: електронна, електротехнічна, комп’ютерна, точне машинобудування.
Сировинні ресурси використовувалися на загальносоюзні потреби, що
призвело до їхнього виснаження. Тому, визначальною економічною
проблемою, з якою зіштовхнулося українське суспільство після
проголошення незалежності був галузевий дисбаланс, який був одним із
факторів, що призвів до затяжної економічної кризи.
Для формування галузевої структури, яка б відповідала новим
потребам українського споживача, та  побудови ринкової економіки при
трансформації командно-адміністративної господарської системи, в першу
чергу, потрібно було створити чужий для соціальної дійсності інститут
приватної власності. Перші спроби створення на основі державних
підприємств нових форм господарювання відбувалися ще в межах
колишнього Радянського Союзу.
Вже 16 липня 1990 Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про
державний суверенітет, у шостому розділі якої було зазначено, що
«Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності». Це положення хоча
напряму і не вказувало на можливість існування приватної власності, але
побічно вже передбачало можливість її формування. 3 серпня 1990 Верховна
Рада УРСР ухвалила Закон «Про економічну самостійність», в якому
проголошувалося самостійність України у визначенні економічного статусу і
стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання
та управління суспільним виробництвом. За цим законом в Українській РСР
 14

могли існувати три форми власності: державна, колективна та індивідуальна

(особиста і приватно-трудова) [10].
Пізніше були прийняті ще два закони: Закон Української РСР «Про
власність», прийнятий Верховною Радою УРСР 7 лютого 1991 року та Закон
«Про підприємства в УРСР» від 27 березня 1991 року. Ці закони
декларували, що власність виступає в трьох формах: приватна, колективна та
державна. Ці форми оголошувалися рівноправними, держава зобов'язувалася
створювати рівні умови для їх розвитку, а підприємства отримували повну
економічну свободу. І вже до початку 1992 року у Львівській області шляхом
оренди з викупом були приватизовані підприємства «Конвеєр», «Світоч», СП
«Кавова фабрика «Галка», СКБ «Термоприлад», Львівський м'ясокомбінат.
Шляхом продажу на некомерційному конкурсі було приватизовано ВАТ
«Електрон».
У 1991 році Україна мала приблизно 45,000 невеликих та 18,000
великих та середніх державних підприємств. Лише 2,9 % всього робочого
населення працювало у приватному секторі економіки, а 94 % української
робочої сили було залучено до роботи у державному. Тому, основними
цілями приватизаційної програми були: зміна власності на засоби
виробництва, створення нової соціальної групи приватних власників,
заохочення конкуренції та обмеження монополії.

2.2 Концепції приватизації

Восени 1991 року в Верховній раді були розглянуті кілька принципово

різних концепцій приватизації. Від Парламентської комісії з питань
економічної реформи і управління народним господарством виступив
Володимир Пилипчук, від Кабміну – Олександр Пасхавер, від Міністерства у
 15

справах роздержавлення власності і демонополізації виробництва – Віктор

Сальников.
В. Пилипчук пропонував провести приватизацію через єдину
комп’ютерну мережу, за допомогою якої, шляхом підписки на майно, процес
приватизації повинен був завершитися до 1994 року. З групою однодумців В.
Пилипчук не тільки розробив такий проект, а й зумів домогтися обіцянки
уряду США виділити 16 млн. доларів для закупівлі та налаштування
необхідного обладнання. Ця схема передбачала створення єдиного банку
даних, єдиної мережі приватизації та нейтралізацію всіх можливих варіантів
втручання чи зловживань в  процес приватизації.
В. Сальников запропонував різновид, так званого, англійського
варіанту приватизації, що передбачав роздержавлення власності виключно за
гроші і з глибиною не більше ніж на 49 %. Приватизацію повинні проводити
міністерства. Характерною особливістю цього варіанту була поступовість –
він був розрахований на 50 років.
О. Пасхавер був проти цих двох варіантів. Перший він вважав взагалі
нереальним, другий, на його думку, давав можливість міністерствам
заблокувати процес приватизації. О. Пасхавер дотримувався ідеї, що вибір
моделі приватизації визначається в першу чергу політичними цілями.
Необхідно було позбавити державу монополії у виробничому секторі та
передати частину економічної влади недержавному капіталу.
В результаті було прийнято рішення про поєднання цих трьох варіантів
проведення приватизації в Україні і в якості основної мети в найближчий час
було сформульовано завдання максимально швидкого створення «критичної
маси» недержавної власності у виробничому секторі економіки. Основними
критеріями проведення приватизації було проголошено темп і масштаби, як і
завжди в Радянському Союзі. Саме з цих причин було відхилено проект
 16

концепції приватизації, розроблений В. Сальниковим, і у результаті

спільного рішення, проект єдиної концепції став розроблятися на основі
варіанту Кабміну.
Перший варіант приватизації давав можливість майбутнім власникам
отримати повноту інформації, оприлюднити всі можливі дії і умови з
державним майном. Тобто, знизити трансакційні витрати і позбавити
можливості отримання інформаційної ренти державних службовців. Другий
варіант міг дійсно дещо затягти цей процес, що було досить ризиковано,
виходячи з політичного і соціального напруження в той час. Стає
незрозумілим, чому урядова верхівка відмовилася створити комп’ютерну
базу даних. Відсутність інформації у широких верствах суспільства призвела
до хабарництва та прямого здирництва у певних державних структурах, а
також знизила процес розуміння широкими верствами населення самої суті
даного процесу.
31 жовтня 1991 Верховна Рада затвердила «Концепцію роздержавлення
і приватизації підприємств, землі та житлового фонду», яка дозволила почати
роботу над ключовими законопроектами про приватизацію. Базою
запропонованої трансформації повинна була стати приватизація підприємств,
які знаходились у державній власності, що повинно було перетворити
господарську сферу України у ринкову з різними господарськими формами.

РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕС ПРИВАТИЗАЦІЇ ВІДПОВІДНО ДО ОКРЕМИХ

ПРЕЗИДЕНТІВ

З початку процесу приватизації на 1 квітня 2020 року було

приватизовано 126244 об’єктів, з яких більше ніж три чверті (97586
об’єктів) належали до комунальної форми власності (табл. 1), інші (28658
об’єкти) – до державної [5].
 17

Таблиця 1 - Динаміка надходжень до Державного бюджету України

коштів від приватизації державного майна за 1992 – 2020 роки, млн. грн.
Планові надходження Фактичні надходження
1992 - 0,01
1993 - 0,08
1994 - 14,8
1995 - 17,9
1996 - 35,5
1997 500 78,1
1998 1040 360,8
1999 800 694,6
2000 2575 2075,5
2001 5697,4 2132
2002 5585,04 576,1
2003 2117,3 2173,3
2004 5180,3 9501,5
2005 10247,9 20710,0
2006 2121,5 574,8
2007 10587,7 2446,8
2008 607,5 482,7
2009 8501,2 807,7
2010 6350,0 1100
2011 7568,8 11480,3
2012 7908,6 6763,5
2013 1455,0 1479,9283
2014 19400,0 466,8889
2015 17000,0 151, 4811
2016 17100,0 188,9189
2017 17100,0 3376,7551
2018 21300,0 268, 6511
2019 17 100,0 391, 7795
2020 500 000,0 2 248 165,0
Джерело: за даними Державних бюджетів ФДМУ, звітів ФДМУ за відповідні
роки.
Процес приватизації досить чітко поділяється відповідно до окремих
президентів, що мають значну специфіку.
 18

Леонід Кравчук
(роки правління: 1991-1994)
Перший етап приватизації в Україна офіційно почався у 1992 році після
створення нормативно-правової бази, до якої увійшли: Закон України «Про
приватизацію державного майна», Закон України «Про приватизаційні
сертифікати», Закон України «Про приватизацію невеликих підприємств» та
«Державна приватизаційна програма» (відмітимо, що таких програм до 2002
року було прийнято 7, жодна з яких не була виконана), що дало можливість
визначити об’єкт та методи приватизації.
Згідно із Законом України «Про приватизацію державного майна» №
2163-XII, від 4 березня 1992 року, приватизація державного майна – це
відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що
належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних
осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою
підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення
коштів на структурну перебудову економіки України [21, ст. 1].
Згідно Програми приватизації майна державних підприємств,
прийнятій на 1992 р., визначені об’єкти роздержавлення, залежно від
балансової вартості основних фондів, розділялися на групи А, Б, В, Г, Д, Е.
Відповідно у приватну власність було передано близько 70 підприємств груп
А, Б, В. В 1993–1994 рр. було приватизовано близько 11 тис. об’єктів. Через
те, що місцева влада фактично заблокувала процес роздержавлення
підприємств, торгівлі, побутового обслуговування, громадського харчування,
вони не стали об’єктами першочергової приватизації. Тому більше половини
об’єктів, що перейшли у недержавний сектор економіки, були великими та
середніми підприємствами. Ці обставини, безперечно, деформували логіку
процесу приватизації.
 19

Підсумки: У перший рік приватизації в Україні змінили на приватну

форму власності лише 70 підприємств, чим і закінчилася перша її спроба. Ні
у 1993, ні у 1994 роках нова державна приватизаційна програма не була
ухвалена.
Леонід Кучма
(роки правління: 1994-2005)
Лише наприкінці 1994 року, після обрання новим президентом Л.
Кучми, було оголошено другу приватизаційну програму на 1995 рік, за якою
планувалося передати до приватної власності близько 45% державних
підприємств України. Але вже в грудні 1994 р. Верховна Рада України
затвердила перелік 6 тис. великих і середніх підприємств, які не підлягали
приватизації, а наприкінці 1995 р. долучила до нього ще 2,4 тис. [8, c. 532],
що загалом становило 47% всіх великих і середніх державних підприємств.
Загалом за 1995 рік до приватної власності перейшло лише 10%
державних підприємств із запланованих 45%, більш ніж у половини з яких
державна частка статутного капіталу становила 51% і більше.
Застосовувалися наступні приватизаційні схеми:
- по-перше, перетворення підприємств у акціонерні, частина акцій яких
виставлялася на продаж;
- по-друге, перехід підприємств у власність трудових колективів через
оренду з подальшим викупом на кшталт лізингу;
- по-третє, безкоштовна передача підприємств у приватну власність.
У перші роки проведення приватизації «популярністю» користувалася
схема викупу акцій державних підприємств його керівництвом після того, як
воно доводило свої підприємства до рівня нерентабельних, збиткових чи
навіть збанкрутілих, що, при умові гіперінфляції, давало можливість
викупити акції у держави за кошти, які у десятки разів були меншими, ніж їх
 20

ринкова вартість. Це підтверджується наступними статистичними даними: в

1993 р. в арбітражних судах України перебувало 38 позовів про банкрутство,
в 1994 р. – 194, в 1995 р. –  2 тис., у 1996 р. – 2,8 тис., в 1997 р. – 6,7 тис. [8, c.
535]. І, якщо співставити ці роки з роками проведення приватизації, то
виникає небезпідставне припущення про тіньову схему приватизації в
Україні.
З кінця 1995 р. парламент запровадив мораторій на приватизацію та
заблокував новий пакет законів на її подальше проведення та організацію.
Так закінчився другий етап приватизації в Україні. Його неефективність була
викликана не лише суб’єктивними факторами, а й об’єктивними.
Гіперінфляція призвела до переоцінки вартості підприємств, що затримало їх
приватизацію, реформи були блоковані слабкою організаційною системою,
відсутністю регіональних осередків Державного Комітету Власності та
недосвідченістю його працівників. Через відсутність об’єктивних норм
оцінювання державного майна, використовувалися схеми заниження
реальної вартості приватизаційних об’єктів. Прикладом такої схеми є оцінка
вартості державних споруд у 1994 р. за якою вартість одного квадратного
метра в Києві становила 2 долари США [15, c. 286]. Була відсутня будь-яка
роз’яснювальна робота державними органами серед населення, тому, за
соціологічними опитуваннями, в 1994 р. 38,4% респондентів негативно
ставилися до приватизації великих підприємств, а 34,2% не знало взагалі, що
це таке [8, c. 531].
Проголошений мораторій на приватизацію у 1995 р. був умовою, за
якою керівники великих державних підприємств, знаходячись при владі чи
маючи парламентське лобі, отримували здебільшого безоплатні державні
дотації та субсидії на господарський розвиток великих державних
підприємств, цільове використання яких не контролювалося.
 21

Постійна юридична невизначеність створила ще один характерний

елемент української економічної дійсності, - рейдерство. Як не дивно, але
дуже часто виникає ситуація, коли на одному підприємстві приватизовані
різні його частини різними юридичними організаціями. А в ході судових
слухань, щоб задовольнити обидві сторони, присуджується право власності
на зовсім нерозривні речі. Ця проблема існує і сьогодні.
Іншою проблемою приватизації в Україні є поєднання інституту влади
з інститутом власності. Ще на початку 90-х років у багатьох закордонних
спостерігачів викликала стурбованість можливість представників колишньої
державної номенклатури отримати особисту вигоду від приватизаційного
процесу. Як зазначає Х. ван Зон, «до кінця 1994 року приватизація
українського виробництва була звужена до «спонтанної» приватизації, тому
представники державної номенклатури приймали активну участь в
апропріації державної власності» [1, c. 60]. Це здебільшого призводило до
падіння ефективності діяльності підприємств, через їх економічну
некомпетентність і відсутність мотиву ринкового збагачення.
Прикладом вищезазначеного виступає процес приватизації відомої
кондитерської фабрики ще за часів Радянського Союзу, – «Світоч». У самі
скрутні кризові часи для нашої держави, у 1996-1997 роках, згідно з
балансовими звітами, річні доходи «Світоч» становили близько 10 млн.
доларів. Із виступу в ЗМІ тодішнього прем’єр-міністра України у 1997 р. В.
Пустовойтенка відомо, що фірма «Світоч» також мала за кордоном понад 7
млн. неповернутих у державу коштів [25]. Новий-старий керівник  ЗАТ
«Світоч» А. Тавпаш вже у 1998 році робить переорганізацію нового
акціонерного підприємства і 30 жовтня проводить загальні збори акціонерів
ЗАТ ЛКФ «Світоч», на яких присутні лише 39 осіб із зареєстрованих майже
2200 держателів акцій, які проголосували за прийняття рішення про
 22

розділення підприємства на дві юридичні структури, що, по суті, згодом

відкрило шлях до поглинання фірми «Світоч» міжнародним гігантом
харчової індустрії компанією «Нестле».
Цей приклад розкриває декілька проблем української приватизації:
відсутність розуміння її суті у простих українців, жага швидкої наживи у
директорів колишніх державних підприємств, відсутність мотиву створювати
конкурентоспроможні приватні підприємства.
Аналіз історичної ситуації, а точніше непослідовних дій в
приватизаційній політиці, дає право зробити висновки про те, що
приватизаційні схеми в нашій країні приймалися під приватизацію певних
підприємств чи певних людей. Відсутня чітка постійна приватизаційна
структура, нові введення дають можливість проводити приватизацію в
певному секторі чи за певних умов, а мораторій перешкоджає просуванню
приватизації в інші частини державної власності.
З кінця 1995 року розпочалася сертифікаційна (ваучерна) приватизація.
Ідея, покладена в її основу була наступною: рівномірний розподіл державної
власності в руках нових приватних власників, якими повинні були стати всі
громадяни країни. Сертифікаційна, або «паперова» приватизація проводилася
шляхом розповсюдження серед населення України майнових
приватизаційних сертифікатів, яких було виготовлено близько 50 млн. шт.
Нормативна база для проведення ваучерної приватизації існувала ще з 1992
р., коли був прийнятий Закон України «Про приватизаційні папери»,
автором  якого був провідний науковий співробітник Інституту економіки
Академії наук України – Анатолій Федоренко. У засобах масової інформації
почали проводити роз’яснювальні роботи з приводу суті сертифікаційної
приватизації. Отримані майнові сертифікати українці мали право обміняти на
акції державних підприємств чи продати за ринковою ціною. Згідно з планом
 23

уряду України, розповсюдження приватизаційних сертифікатів повинно було

закінчитися у червні 1996 р., але через низьку активність населення у
приватизаційному процесі, кінцевий термін було перенесено на січень 1997
р., але за приватизаційними сертифікатами взагалі не звернулися 5,3 млн.
українців, а 2,5 млн. не скористалися правом на їх реалізацію [8, с. 536].
У 1995 р. було випущено приватизаційні майнові сертифікати, а на
1998 р. близько 45,7 млн. українських громадян їх отримали, це становило
87,98 % від загальної кількості населення України. За сертифікатними
схемами було приватизовано 7 074 підприємства, тобто 99,3 %  виставлених
на аукціони. Це становить 47 % від вартості державного майна [15, с. 15].
Загалом, об’єктами приватизації насамперед стали промислові гіганти,
підприємства-монополісти, що належали до галузей, приватизацію яких
планували здійснити пізніше. Лише 25 % майна отримали номінальні
власники сертифікатів, які не були працівниками приватизованих
підприємств, а дві третини великих і середніх підприємств потрапили у
власність керівників і працівників підприємств. Таким чином, 80 %
населення одержали лише 25 % державної власності, відповідно, про рівність
і справедливість такого розподілу прав власності говорити не доводиться [6,
с. 446 – 447].
На думку автора, неефективність такої приватизаційної схеми полягала
в тому, що населення не розуміло її суті і не бачило, які економічні вигоди
воно може отримати. Багато простих працівників продавало свої
сертифікаційні ваучери директорам приватизованих підприємств за цінами,
що в десятки разів були нижчими від їх ринкової вартості. І не будемо
забувати про те, що саме в середині 90х років минулого століття в Україні
була наявна галопуюча інфляція, яка ще більше знижувала їх реальну
вартість.
 24

1998 – 1999 рр. - перехід від масової до індивідуальної грошової

приватизації великих державних об’єктів, шляхом продажу контрольних
пакетів акцій. При цьому мали враховуватись індивідуальні характеристики
кожного підприємства, а покупцем міг бути лише «промисловий інвестор»,
тобто компанія, зацікавлена в збереженні частки підприємства на ринку і яка
виробляє аналогічну продукцію не менше трьох років. Мала забезпечуватись
також відкритість продажу підприємств групи Г, (якщо частка акцій складає
25 або 50% плюс 1 акція). До цієї групи входили цілісні майнові комплекси
підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про
приватизацію займали монопольне (домінуюче) становище на
загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мали стратегічне
значення для економіки й безпеки нашої держави. Програмою було
передбачено індивідуальний підхід до приватизації, що означає підвищення
інвестиційної привабливості об’єктів і ліквідності емітованих цінних паперів
шляхом застосування процедури реструктуризації підприємств та їх
боргів. Незважаючи на проголошені принципи, приватизація не завжди
відбувалась прозоро, що суперечило державним інтересам. Як наслідок, за
певних умов приватизовані раніше об’єкти почали повертались до державної
власності.
Одним з таких прикладів є реприватизація одного з найпотужніших
українських заводів по переробці металу – «Кріворіжсталь», який у 2005 році
було перепродано індійській компанії «Міттал Стіл» за 4 млрд. 792 млн.
доларів США – суму, яка у 6 разів перевищила суму першого його продажу і,
яка стала становити майже 50% всіх надходжень до бюджету від приватизації
за весь період незалежності України [16].
Безперечно, поява нових приватних власників була одним із чинників
подолання глибокої системної кризи 1990-х рр. У 2000 – 2003 рр. реальний
 25

ВВП в Україні зріс на 31,5 %, обсяг продукції промисловості – на 59,0 %,

сільського господарства – на 10,0 %, експорт товарів і послуг – на 79,7 %,
доходи населення – на 120,8 %; вартість основних засобів в економіці
впродовж 2000 – 2002 рр. збільшилася на 23,3 % [12, с. 14 – 15]. Але не
забуваємо, що ми маємо справу з середніми показниками по країні і по
населенню, а результатом приватизаційних дій в Україні стала поляризація
українського суспільства.
Підсумки: Приватизаційний етап не сприяв досягненню основних цілей
запланованої реалізації української моделі приватизації, таких як:
формування ринкової інфраструктури, залучення зарубіжних інвестицій та
становлення українського власника-інвестора, впровадження інноваційних
технологій, формування українського виробника, який був би спроможний
задовольняти потреби споживачів та випускати конкурентоспроможну
продукцію. Загалом безсистемна, інституціонально не забезпечена масова
приватизація призвела до фантастичного перерозподілу суспільного капіталу
на користь окремих осіб. Майже 85 % вартості державного майна було
фактично приватизовано на безоплатній основі (38 % – через механізми
створення так званої колективної власності і 47 % – за сертифікатами).
Віктор Ющенко
(роки правління: 2005-2010)
Із приходом до влади адміністрації В. Ющенка спосіб приватизації
державних об'єктів практично не змінився. В 2005 році був здійснений
показовий продаж 4-х підприємств (у т. ч. Криворіжсталі) на відкритому
конкурсі, але стільки ж підприємство продали на закритих конкурсах. В 2006
році на відкритому конкурсі було продано 1 підприємство, на закритих – 8.
За даними на початок 2010 року, більша частина основних промислово-
виробничих фондів ще належить державі (32 % - у комунальній, 21 % - у
 26

державній власності). Однак частка приватних підприємств (47 % за

основними фондами) у валовому внутрішньому продукті є переважаючою.
Підсумки: 2005-2010 рр. – це період посилення кризи
приватизаційного процесу, що призвело до її гальмування та зменшення
надходжень від приватизації в бюджет. Значне зменшення надходжень в
2008-2010 рр. значною мірою було зумовлене впливом фінансово–
економічної кризи.
Віктор Янукович
(роки правління: 2010 – 2014)
Від приватизації державного майна у січні-березні 2011 р. надійшло
до державного бюджету 1094,4 млн. грн., тобто сума, яка майже дорівнює
надходженням за весь 2010 р. А, за даними Мінфіну, надходження від
приватизації в січні-квітні сягнули 5626 млн. грн. внаслідок отримання в
квітні коштів від приватизації «Укртелекому». Це свідчить про початок
нового етапу прискореної приватизації. Проте говорити про подолання
кризи приватизації зарано, оскільки досі не вирішено багато ключових
питань законодавчого врегулювання цього процесу. Важливою причиною
кризи приватизації в Україні є значне скорочення підтримки населянням
розвитку приватного підприємництва і, особливо, приватизації великих
підприємств.
В Програмі економічних реформ на 2010 – 2014 рр. «Заможне
суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», яка була
розроблена Комітетом з економічних реформ при Президентові України
(надалі – Програма економічних реформ Президента), передбачено до кінця
2014 р. «завершення приватизації як масштабного соціально-економічного
проекту трансформації державної власності» [8].
 27

Необхідною умовою вирішення цієї задачі є створення відповідного

законодавчого підгрунття. Зокрема, в вищевказаній програмі передбачалось
до кінця 2010 р. прийняти Закон України «Про Фонд державного майна
України». Проте діяльність ФДМУ й досі регулюється Конституцією і
законами України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів
України, а також Тимчасовим положенням про Фонд державного майна
України, затвердженим Постановою Верховної Ради України вiд 07.07.1992
№ 2558-XII (зі змінами), Закон про ФДМУ досі не прийнятий.
Підсумки: Пояснити таку динаміку можна вкрай негативними
соціальними наслідками приватизації. Але, незважаючи на всі складнощі
процесу приватизації, він призвів до домінування недержавного сектору
економіки.

Петро Порошенко
(роки правління: 2014-2019)
Після Революції Гідності 2014 року з’явилися надії на приватизацію
більшої кількості підприємств так само прозоро, як у випадку Криворожсталі
у 2005. Проте спроби приватизації великих підприємств блокувалися або
діючим керівництвом через власні інтереси або олігархічним лобі. 
У 2016 році Міністерство економічного розвитку та торгівлі (МЕРТ)
внесло 3445 підприємств до так званого «тріажу». Сьогодні кількість
підприємств у цьому списку зменшилася до 3241 (завдяки малій приватизації
та ліквідації), а його структуру було змінено. 
У 2018 році було прийнято «Основні принципи впровадження політики
власності щодо суб’єктів господарювання державного сектору економіки».
Відповідно до цих принципів, державні підприємстваз мажоритарною
часткою держави мають розробити «політики власності», де б визначалося
 28

обґрунтування їх збереження у власності держави, а також їхні операційні

цілі.
У березні 2018 набув чинності новий закон про приватизацію. Він спростив
класифікацію активів для приватизації (дві групи замість шести — велика та
мала приватизація з чіткими наборами процедур). 
Мала приватизація з серпня 2018 року відбувається через державну
систему електронних торгів Prozorro.Sale. Її можна вважати успіхом: за
перший рік діяльності було проведено 1 142 аукціонів, через які державний
бюджет отримав 570 млн гривень, а місцеві – 910 млн грн. На сьогодні частка
успішних аукціонів становить 40,9% від усіх аукціонів (через недостатню
кількість учасників), і більшість аукціонів (61%) організували місцеві ради, а
не Фонд держмайна (дані актуальні на момент публікації англійської версії
цього допису 12.09.2019).
Що стосується великої приватизації, закон дозволив застосувати
англійське право щодо приватизаційних угод, а також дозволив Фонду
державного майна залучати професійних інвестиційних радників. Масштабна
приватизація була заблокована в судах на різних етапах до останніх
позитивних зрушень (наприклад, позов про розірвання договору з
інвестиційним радником для Президент-готелю був відхилений, а
провадження у справі про банкрутство компанії «Центренерго»
було закрито). Це може бути пов’язано з недавньою зміною влади.
У 2018 році Фондом державного майна України перераховано від
приватизації державного майна до Державного бюджету України 268 651,1
тис.грн, що складає 75,7% виконання планового показника (355 019,6
тис.грн). Розбіжності між плановими та фактичними показниками
пояснюються тим, що було заплановано до продажу 431 об'єкт, до кінця року
продано 302 об'єкти, решта об'єктів перебувала на різних стадіях підготовки
 29

до продажу або на торгах. Крім того, загальна кількість договорів, стан

виконання яких контролювався у 2018 році, зменшилася, тому що
регіональні відділення Фонду по Донецькій та Луганській областях у наявних
умовах не мають можливості здійснювати у повному обсязі контроль за
виконанням умов за договорами купівлі-продажу. Від продажу земельних
ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній
власності, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації до
Державного бюджету України перераховано 3 163,1 тис.грн. Виконання
планового показника (3 163,1 тис.грн) становить 100%. (07.03.2018 набрав
чинності Закон України «Про приватизацію державного і комунального
майна». Відповідно до норм даного закону об'єкти, які планувалися на
приватизацію із земельними ділянками, були включені без земельних
ділянок)
Підсумки: Президент Петро Порошенко заявляє про доцільність
повернення до приватизації й закликає урядовців підготуватися до нового
етапу реалізації державного майна. Між тим, експерти та депутати вважають,
що найближчим часом проведення великої приватизації малоймовірне, а
натомість більш вірогідно виглядає ревізія підсумків приватизації в
попередні роки.
Володимир Зеленський
(роки правління: 2019 – донині)
У 2019 році Фондом державного майна України перераховано від
приватизації державного майна до Державного бюджету України 549 470,5
тис.грн, що складає 3,2% виконання планового показника (17 100 000,0
тис.грн). Розбіжності між плановими та фактичними показниками
пояснюються тим, що було заплановано до продажу 813 об'єктів, до кінця
року було продано 407 об'єктів, решта об'єктів перебувала на різних стадіях
 30

підготовки до продажу або на торгах. Загальна кількість договорів купівлі-

продажу, щодо яких здійснювався контроль стану виконання умов,
збільшилася, у зв’язку із взятими протягом року новими договорами купівлі-
продажу об’єктів малої приватизації. У 2020 році Фондом державного майна
України перераховано від приватизації державного майна до Державного
бюджету України - 2 248 165,0 тис.грн, що складає 449,6 % виконання
планового показника (500 000,0 тис.грн). Крім того, загальна кількість
договорів купівліпродажу, щодо яких здійснювався контроль стану
виконання умов, збільшилася, у зв'язку із врахованими новими договорами
купівлі-продажу об'єктів малої приватизації.
Два державних банки – Укргазбанк та Приватбанк — мають бути
приватизовані відповідно до 2020 та 2022 років згідно з
урядовою Стратегією. Уряд також планує продати 45% Ощадбанку, із них
25% — через IPO. Державні банки — і ті, що підлягають приватизації, і ті,
що лишаться у державній власності — запроваджують ефективні
управлінські структури. Цей процес має завершитися протягом наступного
року. Реформа корпоративного управління — важливий етап підготовки
державних банків до приватизації та залучення приватного капіталу.
Незважаючи на плани уряду, ми підтримуємо повну, а не часткову
приватизацію державних банків. 
Президент Володимир Зеленський підписав закон щодо відновлення
проведення аукціонів з продажу об'єктів великої приватизації, який Рада
ухвалила 30 березня. «Цей закон дає змогу розпочати підготовку та
проведення великої приватизації на аукціонах, які були призупинені через
обмежувальні заходи у зв’язку з пандемією COVID-19 з березня 2020 року.
Документ передбачає, що в період дії карантину не проводяться аукціони зі
зниженням стартової ціни, аукціони за методом вивчення цінових
 31

пропозицій, а також приватизація шляхом викупу об’єктів великої

приватизації.
Державне майно дозволяється продавати лише на аукціоні з умовами, коли
торги виграє покупець, який запропонував найвищу ціну та взяв на себе
зобов'язання виконати умови продажу», - йдеться у повідомленні.
«Попри коронакризу, незмінною залишається наша ціль на
приватизацію державних підприємств, які часто управляються вкрай
неефективно і є розсадниками корупції. Більш того, щоб забезпечити швидке
відновлення економіки після пандемії та зростання добробуту наших
громадян, ми повинні покращувати бізнес-клімат і створювати сприятливі
умови для залучення в Україну інвестицій», - заявив Зеленський.
Підсумки: В Україні триває середня і мала приватизація, в рамках якої
Фонд держмайна вже перевиконав план. Велика приватизація буде запущена
на повну силу після подолання пандемії коронавірусу.
 32

ВИСНОВКИ

Одним з ключових факторів, які не дозволяють в повній мірі

реалізуватися потенціалу приватизованих підприємств та новостворених
приватних підприємств, є неефективна державна регуляторна політика.
Україна не просто відстає від розвинених та абсолютної більшості
постсоціалістичних та пострадянських країн в плані створення сприятливих
умов для ведення приватного бізнесу, вона в даному відношенні є одним з
світових аутсайдерів. І ситуація має тенденцію до погіршення.
Зокрема, країна знаходиться на одному з останніх місць в світі з умов
оподаткування, реєстрації прав власності, отриманню дозволів на
будівництво, захисту інвесторів, по умовам здійснення
зовнішньоекономічної діяльності тощо. І ситуація має тенденцію до
погіршення. Так, відповідно до найбільш авторитетного рейтингу Світового
Банку «Doing Business» (легкість ведення бізнесу), в 2016 році Україна
займала 145-у позицію серед 183 країн світу, в той час як у 2017 році – 142,
тобто за рік втратила 3 позиції. При цьому за показником сприятливості
умов оподаткування вона мала один з найгірших в світі результатів – 181
місце [9]. Репрезентативне соціологічне дослідження, проведене у 2019 році
Міжнародною фінансовою корпорацією (IFC) серед приватних підприємців
України показало, що вони оцінюють втрати прибутку внаслідок
неадекватної регуляторної політики держави в середньому на рівні 20%.
Тому дерегуляція умов здійснення приватної підприємницької діяльності є
однією з ключових умов покращення результатів приватизації на її
завершальному етапі.
 33

Досвід постсоціалістичних країн свідчить, що участь в приватизації

іноземних інвесторів значно пришвидшує її і сприяє підвищенню
ефективності приватизаційних процесів. Для України це особливо
актуально в післякризових умовах, коли вітчизняні капіталовкладення
відновлюються досить повільно, внутрішні ресурси для здійснення
приватизації досить обмежені. З метою активізації участі іноземних
інвесторів в приватизації об’єктів державної власності в Україні доцільно
забезпечити: - покращення інвестиційного клімату шляхом максимального
спрощення дозвільних процедур для іноземних інвесторів, забезпечення
вільного входження інвестицій в Україну, дерегуляції підприємницької
діяльності, зменшення адміністративного та податкового тиску на
іноземних інвесторів; - створення вільних економічних зон з використанням
сучасного світового досвіду забезпечення їх ефективного функціонування
та врахуванням негативного досвіду запровадження ВЕЗ в Україні у
попередні роки.
Велике значення має оптимізація списку підприємств, які не підлягають
приватизації. Серед інших напрямків підвищення ефективності
приватизаційного процесу в Україні, які постійно проголошуються з його
початку, але й постійно порушуються, наступні:
1) забезпечення максимальної прозорості процесу приватизації та
доступності відповідної інформацій для можливих інвесторів;
2) забезпечення реальної конкурентоспроможності, недопущення
приватизації об’єктів заздалегідь визначеними покупцями (в тому
числі заборона проведення приватизаційних конкурсів, в яких
приймає участь лише один учасник).
Хоча приватизаційний процес в Україні як масштабний соціально-
економічний проект трансформації державної власності знаходиться на
 34

завершальному етапі, проте підвищення його ефективності все ще має

надзвичайно велике значення як для економічного, так і для соціального
розвитку країни.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Zon, Hans Van. The political economy of independent Ukraine. – New

York: St. Martin’s Press, 2000.
2. Абалкин Л. К цели через кризис. Спустя год. – М.: Луч, 1992. – 157с.
3. Верховна Рада України (1992 р.), Закон України "Про приватизацію
державного майна", доступний за адресою:
http://www.spfu.gov.ua/ua/documents/ 3050.html (Укладено 4 березня
2013 р.)
4. Верховна Рада України (2019), Закон України "Про перелік об'єктів
права державної власності, що не підлягають приватизації", доступний
за посиланням: https://www.me.gov.ua/News / Детально? Lang = ukUA &
id=54b56a16edf04a9691586c426f073c6a&title=VerkhovnaRadaUkrainiPer
eglianulaPerelikDerzhavnikh
PidprimstvSchoPidliagaiutPrivatizatsii(Укладено 3 жовтня 2019).
5. Давидов І.Г. Інституційні проблеми приватизації та її вплив на
національну економіку / І.Г. Давидов // Науковий вісник НЛТУ
України. – 2006. – Вип. 16.3. – С. 241-249.
6. Десять років соціально-економічних перетворень в Україні: спроба
неупередженої оцінки // за ред. І. Бураковського. – К. : К.І.С., 2002. –
120 с.
7. Дикань Н.В. Теоретичні та практичні аспекти приватизації в Україні /
Н.В. Дикань, М.В. Саранова [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://library.svpurst.crimea.ua/dudchenko/165/fulltext/knp109/kn
p109_39-42.pdf
 35

8. Економічна історія України : Історико-економічне дослідження : в 2 т. /

[ред. рада : В.М.Литвин (голова), Г.В.Боряк, В.М.Геєць та ін. ; відп.
ред. В.А.Смолій ; авт. кол.: Т.А.Балабушевич, В.Д.Баран, В.К.Баран та
ін.] ; НАН України, Ін-т історії України. – К. : Ніка-Центр, 2011. – Т. 2.
– 608 с.
9. Жаліло Я.А. "Українська приватизація: перспективи та пріоритети",
Київ, "Таймс Н", 2008, Україна.
10. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про
економічну самостійність Української РСР» [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T014200.html
11. Звіт про роботу Фонду державного майна України, хід та результати
виконання Державної програми приватизації у 2012 році. – К., 2013. –
123 с.
12. Інформація про хід приватизації державного майна в Україні за 2003
р. // Фонд державного майна України // Державний інформаційний
бюлетень про приватизацiю. – 2004. – № 3(139). – С. 12–16.
13. Кабінет Міністрів України (2004), "Список підприємств, що мають
стратегічне значення для економіки та безпеки держави", доступний за
посиланням: https:// www.kmu.gov.ua/npas/10493361 23 грудня 2004 р.).
14. Кужелєв М.О. Приватизація та акціонування як основа формування
корпоративного сектора: зарубіжний досвід та українські реалії / М. О.
Кужелєв, А. М. Хімченко // Економіка будівництва і міського
господарства. - 2012. - т. 8, № 4. - С. 291-298. - Режим
доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ebimg_2012_8_4_6
15. Ларцев, В. С. Українська приватизація у спогадах і роздумах / В. С.
Ларцев, Г. М. Ключников. – К. : Поліграф_Інформ, 2001. – 479 с.
 36

16. Маскалевич И. «Криворожсталь»: десять лет одного часа // Зеркало

недели, №41. – 2005. – 21 – 28 окт.
17. Офіційний сайт Європейського інформаційно-дослідницького центру
(2014), "Приватизація державних підприємств. Досвід Західної та
Східної Європи", доступно за адресою:
http://euinfocenter.rada.gov.ua/up$ loads/documents/28973.pdf (Укладено
6 лютого 2015 р.).
18. Офіційний сайт Фонду державного майна України (2020 р.) "Дохід від
приватизації українських підприємств", доступний за адресою:
https://privatization.gov.ua/product$category/success_stories/ (Укладено 11
квітня 2020 р.).
19. Падалка С.С. Приватизація в Україні у системі відносин: влада,
громадянське суспільство, особа (1991-2010 роки) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://histans.com/LiberUA/978-966-02-6441-
0/7.pdf
20. Пасхавер О.Й. Приватизація та реприватизація в Україні після
«помаранчевої» революції / О.Й. Пасхавер, Л.Т. Верховодова, К.М.
Агеєва. В надзаг.: Центр економічного розвитку. – К.: «Міленіум»,
2006. – 200 с.
21. Про приватизацію майна державних підприємств: Закон України №
2163_XII від 4 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України.
– 1992. – № 24. – C. 709–722
22. Сіржук Р.  Приватизація стратегічних об’єктів // Цінні папери України.
– 25.03. – 2004. – с.15.
23. Скиба М.В. "Приватизація як інструмент структурного перетворення в
економіці України: поняття, основні проблеми та шляхи ікси
 37

вирішення". Економіка та управління підприємствами та національним

господарством. 2018. Вип. 1, С. 125—133.
24. Управління реформ Кабінету Міністрів України (2018), "Управління
державними підприємствами на 2018 рік", доступне за посиланням:
https://rdo.in.ua/ direction/upravlinnyaderzhpidpryyemstvamy (Укладено
22 грудня 2018 р.).
25. Чарномський В. Хто з’їв «Світоч» // Львівський портал, 2008, 22
травня. [Електроннийресурс].–Режим
доступу: http://portal.lviv.ua/ratusha/2008/05/22/170140