Вступ

В історії людства такий масштабний карантин, з яким ми зіткнулися навесні 2020 року,
проводиться вперше. Не дивлячись на те, що обмежувальні заходи покликані захистити
населення від пандемії, необхідність вимушеної соціальної ізоляції частиною
населення сприймається вкрай негативно, як психологічне і фізичне насильство. При
добровільній самоізоляції існування в умовах обмежень сприймається по іншому,
оскільки воно є наслідком власного рішення. Взагалі наявність альтернативи завжди
дає відчуття свободи вибору, чим більше варіантів, тим більше людина відчуває себе
вільною. Надмірно емоційне сприйняття інформації про коронавірус, її нестача або
надлишок викликають тривогу, страх, паніку, а включення таких захисних механізмів
психіки, як заперечення, витіснення, ігнорування або уникнення, призводять до
ігнорування небезпеки, аж до розвитку анозогнозічної поведінки в разі появи у людини
симптомів захворювання. Навіть після тестування і підтвердження наявності у деяких
хворих COVID-19, вони заперечують захворювання і намагаються втекти з лікарні.
Карантин, з одного боку, посилив проблеми, що вже існували в суспільстві, з іншого
боку спровокував виникнення нових проблем, які, безумовно, матимуть довгострокові
наслідки. Це уникаюча поведінка (страх заразитися може призводити до розвитку
неврозів, нав'язливих станів, виникненню фобій, наприклад вермінофобії, нозофобії,
гермофобії або мезофобії), що може призвести до іпохондрії, порушенню
комунікативних зв'язків, розвитку панічних і депресивних станів тощо. Адиктивна
поведінка: алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, розвиток поведінкових
залежностей, таких як інтернет-залежність, гаджет адикція, комунікативна адикція,
кібероніоманія і кіберкомпульсивний шопінг, а також харчова залежність. Серйозну
проблему в умовах карантину набуло домашнє насильство, яке провокує необхідність
постійного знаходження обмеженого числа людей в ізольованому просторі. Тому
тривала ізоляція може сприяти розвитку агресивної поведінки.
 1. Соціальна ізоляція як передумова виникнення відстороненості та
тривожності у особистості

Сучасні реалії економічного розвитку та пандемії у світі загострюють можливість

виникнення почуття самотності у широкого кола людей. Якщо раніше самотність
найбільш була притаманною людям похилого віку то на сьогодні – це явище широко
розповсюджене як серед підлітків, молодих людей та людей зрілого віку. Значний
вплив на розповсюдження даного явища, на нашу думку, мають такі фактори як:
інтенсивність розвитку соціальних процесів, перенасиченість інформаційного
простору, залежність від думки оточуючих (вплив соціальних мереж) тощо. У
результаті впливу вище перерахованих чинників спілкування стає все більш
поверхневим, соціальні зв‘язки слабкими – непідкріпленими міцними емоційними
переживаннями. Ще один фактор – це ситуація карантину та обмежених «очних»
контактів. Через низький рівень розвитку емоційного інтелекту люди можуть не
справлятися зі своїми емоціями, особливо якщо їх емоційний стан залежний від інших
у результаті може виникати почуття самотності. Ми висуваємо гіпотезу, про
можливість використання розвитку емоційного інтелекту у дітей та підлітків як умову
профілактики самотності у зрілому віці. Ми розділяємо позицію, що емоційний
інтелект – це показник нашої здатності до спілкування, вміння усвідомлювати свої
емоції та розуміти почуття інших людей. Низький емоційний інтелект призводить до
поганого психічного стану і навчання, виховання та розвиток у контексті життєвих
перспектив особистості характеризується страхом, самотністю, нестабільністю,
агресією, почуттям провини, депресією, фрустрацією [1, 28]. Загальною рисою всіх
існуючих підходів до вивчення емоційного інтелекту є визначення його як здатності
сприймати та виражати емоції, розуміти та 26 використовувати їх, управляти емоціями
таким чином, щоб сприяти своєму особистісному зростанню. У психологічній науці
емоційний інтелект людини відображений в різноманітних аспектах. Дослідженням
емоційного інтелекту займалися такі вчені, як Д. Гоулман, Р. Бар-Он, Х. Вайсбах і У.
Дакс, Дж. Майєр, П. Селовей, Д. Карузо , Д. Люсін, І. Андрєєвою. Т. Березовська
довела можливість розвитку емоційного інтелекту шляхом спеціально організованого
навчання [3, С. 93]. Емоційний інтелект включає особистісну (внутрішньо-
особистісний інтелект) та міжособистісну (міжособистісний інтелект) компетентності,
що представлені такими складовими: 1) сприйняття, оцінка та вираження емоцій; 2)
використання емоцій для підвищення ефективності мислення; 3) розуміння та аналіз
емоційної інформації; 4) регуляція емоцій. [2, С. 15.] Самотність як багатовимірний
конструкт, який з одного боку надає можливість вирватися зі стандартних циклів
поведінки та реалізувати свою сингулярність, а з іншого являє собою негативне
суб‘єктивне переживання особистості, яке супроводжується почуттями покинутості,
відчуженості, непотрібності. Більшість із зазначених особистісних проявів тією чи
іншою мірою стосуються сфери так званого емоційного інтелекту як здатності
сприймати, розуміти, використовувати та конструктивно управляти емоціями, на його
зв'язок із самотністю вказують М. Ка де Врі, Л.М. Вахрушева, Д. Гоулман, Д. Мейєр,
П. Селовей. Найбільш розповсюдженими на сьогодні є два напрямки вивчення
феномену самотності: 1-трактування самотності як психологічного явища або
суб‘єктивного переживання (з урахуванням його можливих позитивних форм); 2 –
уявлення про самотність як про негативний стан і переживання [4] Серед негативних
переживань, які охоплюють самотню людину, дослідники виокремлюють тривогу,
смуток, відчай та печаль тугу безпорадність та страх нетерпіння, нудьгу, ізоляцію,
жалість та відразу до себе, роздратованість та злість на інших, меланхолію,
відчуженість, підозрілість, гнів тощо (Дж.Качіопо та 27 Л.Хоуклі, Л. Пепло, Г.
Шагівалеєва, І.С. Кон, Дж.Г. Ціммерман, Л.Хоуклі, В. Франкл, Р.Вайс, Д. Рассел, С.
Трубнікова, С.Томчук). Негативний характер самотності проявляється в тому, що вона
підпорядковує собі інші психічні процеси і стани; порушує внутрішню цілісність
особистості; може виступати механізмом психологічного захисту; призводить до
формування надочікувань і переоцінки внеску іншої людини у власний розвиток (Є.
Прохоренкова), а отже несе загрозу позитивному розвитку особистості. [2, С.5].
Позитивна динаміка розвитку емоційного інтелекту та його компонентів проявляється
так: розвиток навичок усвідомлення, керування та контролю власних емоцій, розвиток
емпатії, підвищення самооцінки, впевненості у собі, розвиток і оптимізація
комунікативних здібностей, що відображається у навичках спілкування і прийомах
міжособистісної оцінки, розвитку соціальнопсихологічної компетентності, вміннях
орієнтуватися у соціальних ситуаціях, розуміти інших людей, обирати і реалізовувати
адекватні форми спілкування, відкритість та готовність зрозуміти та прийняти
поведінку іншої людини; а також зниження інтенсивності переживання самотності
молодими людьми. Розвиток емоційного інтелекту – це завдання яке варто
реалізовувати на рівні з розвиток IQ як у шкільній системі, ВУЗах, а також у
сімейному, родинному виховані.

2. Тривожність. Причини та симптоми.

Стан тривоги знайомий практично всім. Воно виникає в різних життєвих ситуаціях і
супроводжується різко негативними емоціями, з якими може впоратись далеко не
кожен. Тривожні стани – це патологічна схильність людини до постійного
переживання. Вони можуть бути пов’язані з очікуванням негативу, змін в звичному
середовищі або іншими факторами.

У таких випадках звичайна тривога перетікає в хронічне русло і стає патологічною.

Люди можуть відчувати гострі переживання не тільки в стресових ситуаціях, а й без
видимих причин – це перетворює нормальне життя в кошмар постійного очікування
чогось поганого, непоправного.

В такому стані люди не можуть сконцентруватися на повсякденних справах, їх

здоров’я погіршується і тільки допомога професійних лікарів може швидко і ефективно
змінити ситуацію, направити життя в потрібне русло без надмірних переживань і
тривог.

2.1 Причини тривожного стану.

Достовірна причина проявів тривожних станів є невідомою, проте, як і інші психічні

захворювання – може викликатися такими факторами: психологічними травмами,
постійними стресовими ситуаціями, хімічними змінами в головному мозку, схильністю
організму до розладів, генетичними та іншими проблемами.
Відомо кілька захворювань, здатних спровокувати розвиток тривожних станів:
залежність від психотропних стимуляторів (наркоманія), пролапс мітрального клапана,
гіпоглікемія і гіпертиреоз. Також, прояв тривожного стану і панічні атаки, можуть
викликатися цілим спектром фізіологічних причин.

2.2 Симптоми тривожних станів

Тривожні стани мають специфічні симптоми, при виявленні яких необхідно негайно
звертатися до кваліфікованих лікарів. Вони зможуть провести правильну діагностику і
призначити ефективне лікування, запобігши подальше поглиблення проблеми.

До основних симптомів тривожного стану відносять: внутрішнє тремтіння і підвищену

нервозність, яка проявляється без об’єктивних причин, постійне або часто виникаюче
відчуття тривоги, підвищену агресивність без наявності активного подразника,
прискорене серцебиття, розлад сну, утруднене дихання і задишка, запаморочення та
інші прояви, пов’язані з патологічною роботою психіки і нервової системи.

2.3 Тривожність – проблема сьогодення

Проблема особистісної тривожності є актуальною в умовах сьогодення, оскільки

сучасна соціологічна статистика демонструє те, що число тривожних людей зростає з
кожним роком і в досить великій кількості, особливо серед осіб юнацького віку.
Почуття тривожності, що супроводжуються підвищеним хвилюванням,
настороженістю, емоційною нестійкістю, заважає жити, впливає на поведінку
зростаючої особистості, коригуючи її, відбивається на взаєминах з оточуючими та
може призвести до виникнення відчуття самотності, постійного душевного
дискомфорту. Надмірно високий рівень особистісної тривожності є дезадаптивним
фактором та провокує проблеми у спілкуванні, конфлікти у взаємовідносинах,
завищені вимоги до себе та оточуючих. Причому особи з таким рівнем особистісної
тривожності можуть розцінювати будь-яку ситуацію як небезпечну, а оточення як
загрозливе, навіть якщо для цього немає об’єктивних причин. За цими зовнішніми
проявами криються внутрішні переживання, які утримують осіб юнацького віку у
постійній внутрішній напрузі. В основі внутрішніх переживань лежить протиріччя
даного вікового періоду, що полягає у яскравій вираженості бажань і прагнень, однак,
можливостей для здійснення їх у молодої людини недостатньо. Це протиріччя
призводить до виникнення тривоги й побоювання, які, безумовно, впливають на
самооцінку, ставлення до себе, взаємостосунки зростаючої особистості. Оскільки,
підвищений рівень особистісної тривожності є негативним явищем, то актуальним і
соціально значущим виступає дослідження психологічних чинників особистісної
тривожності у осіб юнацького віку та пошук шляхів зниження високого рівня
особистісної тривожності. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як
багатоаспектний феномен, тривожність привертала до себе серйозну увагу вже досить
давно, розглядаючись в наукових доробках зарубіжних (А. Адлер, У. Джемс, Дж.
Доллард, О. Маурер, Р. Мей, Дж. Уотсон, О. Ранк, К. Роджерс, Е. Торндайк, К. Хорні,
А. Фройд, З. Фройд, К. Юнг, К. Ясперс) і вітчизняних вчених з одного боку, як
вроджена, психодинамічна характеристика (В. Білоус, О. Захаров, Н. Левітов, В.
Мерлін), а з іншого, як умова і результат соціалізації (В. Астапов, Н. Імедадзе, Г.
Прихожан). У зарубіжній психології проблема тривожності вперше була розглянута у
працях З. Фройда, який визначав її як “неприємне емоційне переживання, зміст
тривожності – переживання невизначеності і відчуття безпорадності” [3]. У свою чергу
К. Хорні вважає, що почуття тривоги це вроджене почуття, яке відчуває дитина з
перших хвилин свого народження. Воно фіксується немовлям, стає внутрішньою
властивістю його психічної діяльності – “базальною тривогою” і викликає у дитини
бажання позбутися його. “Базальна тривога” змушує людину будувати свою поведінку,
не провокуючи її, прагнути до безпеки життєдіяльності. На тлі “базальної тривоги”
формується недовіра до світу взагалі. Це почуття може бути витіснене на несвідомий
рівень, але воно залишається з індивідом назавжди. Ставши дорослим, така людина
нездатна сама віддавати любов, ласку і тепло оточуючим її близьким людям, і її діти
будуть страждати від того, що не отримуватимуть необхідної їм любові та захисту [6].
Незважаючи на те, що між двома цими теоріями є відмінності, в одному вони схожі:
причиною виникнення тривоги завжди є внутрішній конфлікт людини, її незгода з
самою собою, суперечливість її прагнень, коли одне її сильне бажання суперечить
іншому, одна потреба заважає іншій. При внутрішньому конфлікті виникає почуття
“втрати опори”, втрата міцних орієнтирів у житті, невпевненість у навколишньому
світі, і саме втрата цих опор призводить до виникнення тривожності [7]. Деякі люди
схильні відчувати тривожність завжди і всюди, а деякі переживають стан тривоги лише
час від часу під впливом складних обставин. Відповідно, виділяють особистісну
тривожність, як індивідуальну рису особистості та ситуативну тривожність, як реакцію
на конкретну зовнішню ситуацію. За Ч. Спілбергером ситуативна тривожність виникає,
коли індивід сприймає певний подразник або ситуацію як таку, що несе в собі
актуальні або потенційні елементи небезпеки, загрози або шкоди. Особистісна
тривожність не проявляється безпосередньо в поведінці, але її рівень можна визначити,
виходячи з того, як часто та інтенсивно виникає стан тривоги [9]. Ситуативно стійкі
прояви тривожності прийнято називати особистісними і пов’язувати з наявністю у
людини відповідної особистісної риси (так звана “особистісна тривожність”). Це стійка
індивідуальна характеристика, яка відображає схильність суб’єкта до тривоги і
передбачає наявність у нього тенденції сприймати досить широке “віяло” ситуацій як
загрозливе, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особистісна
тривожність активізується при сприйнятті певних стимулів, що розцінюються
людиною як небезпечні, пов’язані зі специфічними ситуаціями загрози її престижу,
самооцінці, самоповазі [7]. Особистісна тривожність проявляється у схильності особи
переживати стан тривоги у різноманітних життєвих ситуаціях, навіть у таких, що
об’єктивно викликати тривогу не можуть. Це стійке утворення, що виявляється в
розлитому, хронічному переживанні соматичного і психічного напруження, у
схильності до дратівливості і неспокою навіть з незначних приводів, в почутті
внутрішньої скутості і нетерплячості. Тривожність як риса особистості відображає
частоту переживань індивідом стану тривоги. Високотривожні індивіди переживають
стан тривоги з більшою інтенсивністю і частотою, ніж низькотривожні [4]. На думку
О.О. Халік, особистісна тривожність є стійкою властивістю особистості, яка
характеризується підвищеною схильністю відчувати тривогу через реальні чи уявні
небезпеки, визначається фізіологічними, когнітивними, емоційними й поведінковими
аспектами та відіграє переважно негативну функцію [5]. Причини особистісної
тривожності знаходяться на соціальному, психологічному та психофізичному рівнях.
Перший – соціальні проблеми особистості, пов’язані з порушенням у спілкуванні. На
психологічному рівні особистісна тривожність пов’язана з неадекватним сприйманням
суб’єктом самого себе. Тривожність зумовлена конфліктною самооцінкою, коли
одночасно актуалізуються дві протилежні тенденції – потреба високо себе оцінити та
почуття невпевненості. Психічно тривожність може відчуватися як: напруга,
заклопотаність, нервозність, почуття невизначеності, відчуття небезпеки, невдачі,
неможливість прийняти рішення та ін. Тривожність проявляється у безпорадності,
невпевненості в собі перебільшенні значущості ситуації і суб’єктивного відчуття
безсилля перед ними [10]. Рівень особистісної тривожності один з найбільш значущих
у діагностиці особистісного неблагополуччя, це показник, який завжди є сигналом
внутрішніх недозволених конфліктів, суперечливих установок і почуттів, слабкості і
неефективності механізмів психологічного захисту [

3. Самотність

Проблема самотності протягом століть є досить актуальною. Її вивченням займалися

вітчизняні та зарубіжні філософи, соціологи, богослови, письменники (Ж.-П. Сартр, С.
К`єркегор, Е. Фромм, К. Роджерс, Д. Рісмен, С. Боумен, П.В. Лушин, О.Ю. Дмитренко,
І.Ю. Наталушко, Ю.В. Никоненко, Ю.М. Швалб, О.В. Данчева, Н. Хамітов, Л.
Українка, Ф. Достоєвський, М. Коцюбинський, Ф. Кафка, Т. Манн та інші). У майже
кожній галузі психології як окремої науки можна віднайти концепції, теорії та
дослідження, пов`язані з самотністю. У зарубіжній психології виділяють 9 підходів до
розуміння стану самотності: психоаналітичний, феноменологічний,
екзистенціональний, соціологічний, інтеракціоністський, когнітивний, інтимний,
системний, міждисциплінарний. Реалії буття сучасної людини характеризуються
динамічністю і стрімкістю соціальних, економічних, політичних перетворень,
складністю психологічної адаптації до них. Здавалось би, людина, перебуваючи в
умовах безперервних контактів, насичених інформаційних потоків, які потужно
впливають на її психіку, повинна відчувати себе у вирі суспільного життя. Адже
соціальний простір завдяки Інтернету стає з кожним роком і днем усе більш
доступним, дозволяє задовольнити найрізноманітніші запити. Однак, при цьому
проблема самотності стає все більш розповсюдженою, важливою соціальною та
індивідуальною проблемою. Для кожної людини самотність сприймається, виходячи з
особистого сприйняття і переживання даного феномена. Сучасна людина, на думку Е.
Фромма (Е. Фромм, 2006), яка звільнилася від кайданів доіндивідуалістичного
суспільства, що одночасно і обмежувало її, і забезпечувало її безпеку та спокій, не
змогла повністю реалізувати себе як 40 особистість. Свобода принесла їй незалежність
і раціональність існування, але водночас ізолювала її, збудила в ній почуття безсилля і
тривоги. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін Е. Фромм в
роботі «Втеча від свободи» зробив висновок про те, що невід`ємною рисою людського
існування в наш час є самостійність, ізоляція та відчуження. Аналізуючи конфлікт між
свободою і безпекою, мислитель стверджує, що сучасна людина почуття самотності і
відчуження долає одним шляхом – відмовляється від свободи і придушує свою
індивідуальність. Почуття самотності, яке розчленовує особистість на окремі
фрагменти, за Фроммом, призводить до агресивності, насильства, тероризму, анархії.
Самотність – відчуття суб`єктивне. Людина може жити наодинці з собою і не відчувати
себе самотньою, а може завжди перебувати в різних групах людей, бути в центрі уваги
– і почуватися самотньою, не задовольняючи своєї потреби в емоційному спілкуванні,
яке не можна замінити ніяким його іншим видом (Л. Ю. Левченко, 2002). Фізіологічні
потреби – це не єдина імперативна частина людської натури. Є ще одна суттєва
потреба, яка складає саму сутність людського буття – це потреба зв`язку з оточуючим
світом, потреба уникнути самотності. Адже почуття повної самотності призводить до
психічного руйнування духовного світу людини так само, як і фізичний голод – до
смерті. Індивід може бути самотнім фізично, але якщо при цьому він буде пов`язний з
іншими людьми якимись ідеями, моральними цінностями, соціальними стандартами,
то це дає йому відчуття спільності та «приналежності» до інших. Водночас, він може
жити серед людей, але при цьому відчувати себе у повній ізоляції , морально самотнім.
І така моральна самотність так само нестерпна, як і фізична. Нагальна потреба спастись
від моральної ізоляції яскраво описана О. Бальзаком у роман «Втрачені ілюзії». З усіх
видів самотності найстрашніша душевна самотність. Однак самотність – це не тільки
негативний стан, який своїми коріннями відходить у дитинство, як стверджують
представники психоаналітичного підходу. 41 Розмова із собою наодинці відкриває для
людини розуміння власної унікальності і своєрідності, усвідомлення свого особистого
буття. Це час для роздумів, пошуків, впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко
– поштовх до творчості. На самоті народжуються наукові відкриття і мистецькі
шедеври. У такому разі одним із шляхів подолання трагізму самотності стає наявність
багатого внутрішнього світу. Людина повинна мати можливості співвіднести себе з
якоюсь системою, яка б спрямовувала її життя, надавала йому сенс, інакше вона
наповниться сумнівами, які врешті-решт паралізують її здатність діяти і жити.
Водночас неможливість час від часу побути на самоті призводить до психологічної
втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між людьми. Отже, самотність
як соціально-психологічний феномен, є серйозною соціально-психологічною
проблемою сучасного суспільства. Це життєва ситуація переживання особистістю
дефіциту спілкування, брак позитивних стосунків з оточуючими людьми. Водночас
вона не завжди супроводжується реальною соціальною ізольованістю індивіда.
Сьогодні більшість дослідників виділяють дві основні тенденції стану самотності: 1)
позитивна самотність – усамітнення – необхідний, бажаний, продуктивний, творчий
стан, який формує повноцінну самодостатню особистість; деструктивна самотність –
негативний, руйнівний стан, який дезадаптує людину, робить її нещасною,
відчуженою. Сучасна культура, модернізація усіх сфер життя, стрімкі соціальні зміни,
економічно-технічний розвиток суспільства підсилюють психологічне забарвлення
феномену самотності особистості.
4. Практична частина

Оцінка рівня ситуативної (реактивної) тривожності (Тест Спілбергера-Ханіна)

Показник ситуативної (реактивною) тривожності розраховується за формулою:

РТ = ∑1 - ∑2 + 35, де ∑1 – сума закреслених цифр по пунктах 3, 4, 6, 7, 9, 12, 13,14, 17,18;

∑2 – сума закреслених цифр по пунктах 1, 2, 5, 8, 10, 11, 15, 16, 19, 20.

Якщо РТ не перевищує 30, то, особа, яку опитували, не відчуває особливої тривоги, тобто у неї в
даний момент виявляється низька тривожність. Якщо сума знаходиться в інтервалі 31-45, то це
означає помірну тривожність. При 46 і більше - тривожність висока. Дуже висока тривожність (> 46)
прямо корелює з наявністю невротичного конфлікту, з емоційними і невротичними зривами і з
психосоматичними захворюваннями. Низька тривожність (

Тест Спілбергера-Ханіна належить до методик, за допомогою яких досліджують психологічний

феномен тривожності. Цей опитувальник складається з 20 висловлювань, які відносяться до
тривожності як стану (стан тривожності, реактивна або ситуативна тривожність) і з 20 висловлювань
на визначення тривожності як диспозиції, особливості особистості (властивість тривожності). Що
розуміє Спілбергер під обома мірами тривожності видно з наступної цитати: "Стан тривожності
характеризується суб'єктивними, свідомо сприйнятими відчуттями загрози і напруги, що
супроводжуються або пов'язані з активацією або збудженням автономної нервової системи".
Тривожність як риса особи, очевидно, означає мотив або набуту поведінкову диспозицію, яка
зобов'язує індивіда до сприйняття широкого кола об'єктивно безпечних обставин, як таких, які несуть
загрозу, спонукаючи реагувати на них станами тривоги, інтенсивність яких не відповідає величині
реальної небезпеки. Шкала реактивної і особистісної тривожності Спілбергера є єдиною методикою,
яка дозволяє диференційовано вимірювати тривожність і як властивість особистості, і як стан. У
нашій країні використовують тест у модифікації Ю. Л. Ханіна (1976). Реактивна (ситуативна)
тривожність - стан суб'єкта в даний момент часу, який характеризується емоціями, які суб'єктивно
переживаються особою: напругою, занепокоєнням, заклопотаністю, нервозністю у цій конкретній
ситуації. Цей стан виникає як емоційна реакція на екстремальну або стресову ситуацію і може бути
різним за інтенсивністю та динамікою у часі.

1. Обстежуваному пропонується - " Уважно прочитайте кожне з наведених

тверджень і закресліть відповідну цифру справа залежно від того, як ви себе
почуваєте в даний момент. Над питаннями довго не замислюйтеся. Перша
відповідь, зазвичай, яка приходь в голову, є найбільш правильною,
адекватною Вашому стану".
2. Проводиться тестування з використанням опитувального бланка
Результати дослідження. У нашому дослідженні взяли участь студенти, майбутні психологи,
філософського факультету ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя
Стефаника”. Загальна кількість досліджуваних 60 осіб, а їх віковий діапазон становив 18–20 років.
Основною метою першого етапу дослідження було визначення рівня особистісної тривожності серед
наших респондентів. Використовуючи опитувальник “Шкала самооцінки та оцінки особистісної
тривожності (Ч.Д. Спілбергера – Ю.Л. Ханіна)”, нами були отримані результати, на основі яких уся
вибірка досліджуваних поділилася на три групи (молоді особи студентського віку з низьким, помірним
та високим рівнями особистісної тривожності):  у 2% опитуваних студентів виявлено низький рівень
особистісної тривожності. Дана частина респондентів відрізняються рішучістю, ініціативністю,
адекватними вимогами до себе, самоконтролем, цілеспрямованістю;  у 38% опитуваних студентів
виявлено середній рівень особистісної тривожності, проявом якого є переживання напруги,
настороженості, часткового дискомфорту залежно від особистісного сприйняття та оцінки ситуації у
визначеної групи осіб. Даний рівень тривожності має адаптивне значення та не несе в собі ознак
загрози;  у 60% опитуваних студентів виявлено високий рівень особистісної тривожності, який може
призводити до відчуття емоційного дискомфорту, невпевненості в собі, ніяковості, незадоволеності
своїм життям, переживанні проблем у стосунках і надмірного страху перед критикою та негативною
оцінкою; будь-яка подія може розцінюватися як несприятлива і небезпечна, а оточуюче середовище
як таке, що становить загрозу. Особистісна тривожність, опираючись на думку сучасної вітчизняної
дослідниці І.А. Ясточкіної, значною мірою зумовлюється трьома групами психологічних чинників
(особистісні, адаптаційні та мотиваційні) [10]. Досліджуючи вплив особистісних чинників на
виникнення особистісної тривожності у студентської молоді, були отримані показники рівня
самооцінки та ставлення до власного минулого теперішнього й майбутнього. Результати за “Шкалою
самооцінки” свідчать про те, що: у 6% студентів високий рівень самооцінки, у 50% – середній рівень, у
44% – низький рівень самооцінки. Відповідно у вибірці студентів, які схильні до високого рівня
особистісної тривожності, 44% властивий занижений рівень самооцінки (напротивагу 9,2% з помірним
рівнем особистісної тривожності). Особи із заниженою самооцінкою характеризуються відчуттям
невпевненості, несамостійністю, занадто критичні до себе, можуть перекручено сприймати оточуючих
і, здебільшого, помічають тільки недоліки в себе та в інших. Такі люди відзначаються надмірною
вимогливістю до себе та інших та можуть провокувати конфлікти, які спричинені їхньою
нетерплячістю до інших. Отримані результати за методикою “Ставлення до минулого, теперішнього
та майбутнього” вказують на те, що переважаючими факторами ставлення до власного минулого,
теперішнього та майбутнього у молодих осіб студентського віку з високим рівнем особистісної
тривожності, є “Негативне минуле” та “Фаталістичне сьогодення”. Зафіксовані результати дозволяють
констатувати, що низький рівень самооцінки, негативне, суперечливе ставлення до власного
минулого, теперішнього та майбутнього впливають на підвищення рівня особистісної тривожності у
студентської молоді. Досліджуючи вплив адаптаційних чинників на виникнення особистісної
тривожності, були визначені показники локусу контролю та соціально-психологічної адаптації
молодих осіб студентського віку. За допомогою методики “Діагностика рівня суб’єктивного контролю”
вдалося встановити, що у 78% студентів з властивим високим рівнем особистісної тривожності,
переважає екстернальний локус контролю, який особливо яскраво проявляється в сферах невдач,
досягнень та в міжособистісних стосунках з іншими людьми, погіршуючи психічну адаптацію. У свою
чергу, результати застосованої “Методики дослідження соціально-психологічної адаптації (К.
Роджерса – Р. Даймонда)” вказували, що досліджувані респонденти, у яких був виявлений високий
рівень особистісної тривожності, відчувають значні труднощі, пов’язані з процесом адаптації (53%) та
у відчутті емоційного дискомфорту (54%). Труднощі, які пов’язані з адаптацією виявляються у
порушенні процесу пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і
спілкування, через хибне уявлення людини про себе і свої міжособистісні контакти. Відчуття
емоційного дискомфорту супроводжується неприємними відчуттями, незадоволеністю, пригніченістю,
порушенням емоційної рівноваги. Отож, як бачимо, інтернальність як рівень суб’єктивного контролю
сприяє психічній адаптації, а екстернальність веде до її погіршення. Таким чином, високий рівень
особистісної тривожності може розглядатися як дезадаптивна реакція. Досліджуючи мотиваційні
чинники виникнення особистісної тривожності у студентської молоді в ході емпіричного дослідження
було отримано показники рівня домагань, мотивації афіліації та мотивів вибору професії. Показники
рівня домагань визначено за допомогою “Опитувальника вивчення рівня домагань” (автор В.К.
Горбачевський). Проаналізувавши співвідношення між компонентами мотиваційної структури, була
виявлена конфліктна взаємодія мотивів, яка полягала в тому, що студенти з властивим високим
рівнем особистісної тривожності, проявляють підвищений рівень значимості для них результатів
діяльності та мотиву самоповаги, проте незначний рівень внутрішньої мотивації, вольового зусилля,
мобілізації зусиль, оцінки свого потенціалу та знижений рівень ініціативності. Показники дослідження
мотивації афіліації продемонстрували наступне: 28% опитаних студентів характеризується високим
рівнем прагненням до прийняття – низьким рівнем страху відкидання, 67% – низьким рівнем
прагнення до прийняття – високим рівнем страху відкидання, 5% – високим рівнем прагнення до
прийняття-високим рівнем страху відкидання та не виявлено в опитаних студентів низького рівня
прагнення до прийняття – низького рівня страху відкидання. Підвищеному рівню тривожності може
сприяти переважання низького рівня прагнення до прийняття – високого рівня страху відкидання та
наявність внутрішнього конфлікту. За результатами дослідження мотивів вибору професії було
встановлено, що: у 47% опитаних студентів переважають внутрішні індивідуальні мотиви вибору
професії, у 28% переважають внутрішні соціальні мотиви, у 14% – зовнішні позитивні мотиви, у 11%
студентів переважають зовнішні негативні мотиви. Тільки зовнішні негативні мотиви вибору професії
можуть сприяти підвищенню рівня особистісної тривожності, інші мотиви мали би сприяти
задоволеності обраною професією. Таким чином, результати проведеного емпіричного дослідження
дозволяють стверджувати, що високий рівень особистісної тривожності у студентської молоді
зумовлюється визначеними у дослідженні чинниками, вказуючи на необхідність визначення шляхів
зниження надмірного рівня особистісної тривожності за допомогою методів психокорекції.
Психологічна корекція являє собою спрямований психологічний вплив на певні психологічні структури
для забезпечення повноцінного розвитку та функціонування особистості. Проаналізувавши методи
подолання тривожності в різних теоретичних напрямках, для психокорекційної програми
рекомендованими можуть бути ефективні методики та техніки для щоденного використання (дихальні
техніки, техніка для м’язової та мімічної релаксації, раціонально-емотивна терапія Еллісона, техніка
самонавіювання за допомогою афірмацій), а також тренінгове заняття. Останнє може бути
ефективним, оскільки, має на меті формувати позитивне уявлення учасників про себе, набути ними
навичок самопізнання та саморегуляції емоційного стану, проаналізувати свої думки і визначити
негативні установки на життя та замінити їх позитивними, навчитися розпізнавати ознаки тривожного
стану та знижувати рівень тривожності та освоїти учасниками техніки для нормалізації дихання, для
зменшення рівня напруги і тривожності та актуалізації позитивних емоцій. Висновки з проведеного
дослідження. Тривожність – це досить складне, багатокомпонентне утворення у структурі психіки, що
досить часто свідчить про дисгармонійне функціонування людини. Надмірний рівень особистісної
тривожності для студентської молоді є дезадаптивним фактором, який негативно впливає не тільки
на навчальну діяльність студента, його стосунки з іншими людьми, але і на розвиток особистості
молодої людини, роблячи молоду людину більш схильною до стресу. У зв’язку з цим, постає нагальна
необхідність своєчасного втручання щодо зниження високого її рівня, зокрема у молодих осіб
студентського віку, з метою забезпечення їх повноцінного особистісного розвитку.
Вступ
В історії людства такий масштабний карантин, з яким ми зіткнулися навесні 2020 року, проводиться вперше. Не
зважаючи на те, що обмежувальні дії покликані захистити населення від пандемії, потребність змушеноїї соціальної ізоляції о
кремими категорічми людей населення сприймається досить негативно, як фізичне
і психологічненасильство. При  самоізоляції за власним
бажанням існування в умовах обмежень сприймається по іншому, оскільки воно є наслідком власного рішення. Взагалі наявні
сть альтернативи завжди дає відчуття свободи вибору, чим більше варіантів, тим більше людина відчуває себе вільною. Над
мірно емоційне сприйняття інформації про коронавірус, її нестача або надлишок викликають тривогу, страх, паніку, а включе
ння таких захисних механізмів психіки, як заперечення, витіснення, ігнорування або уникнення, призводять до ігнорування н
ебезпеки, аж до розвитку анозогнозічної поведінки в разі появи у людини симптомів захворювання. Навіть після тестування і 
підтвердження наявності у деяких хворих COVID-19, вони заперечують захворювання і намагаються втекти з лікарні. Карант
ин, з одного боку, посилив проблеми, що вже існували в суспільстві, з іншого боку спровокував виникнення нових проблем, 
які, безумовно, матимуть довгострокові наслідки. Це уникаюча поведінка (страх заразитися може призводити до розвитку не
врозів, нав'язливих станів, виникненню фобій, наприклад вермінофобії, нозофобії, гермофобії або мезофобії), що може призв
ести до іпохондрії, порушенню комунікативних зв'язків, розвитку панічних і депресивних станів тощо. Адиктивна поведінка: а
лкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, розвиток поведінкових залежностей, таких як інтернет-залежність, гаджет адикція, к
омунікативна адикція, кібероніоманія і кіберкомпульсивний шопінг, а також харчова залежність. Глобальну проблему в умова
х соціальної
ізоляції набуло домашнє насильство, яке провокує необхідність постійного знаходження обмеженого числа людей в ізольова
ному просторі. Тому тривала ізоляція може сприяти розвитку агресивної поведінки.

1. Соціальна ізоляція як передумова виникнення відстороненості та тривожності у особистості
Сучасні реалії економічного розвитку та пандемії у світі загострюють можливість виникнення почуття самотності у широкого 
кола людей. Якщо раніше самотність була притаманна виключно похилого віку то на сьогодні – це явище активно
поширилося як серед підлітків, молоді та людей зрілого віку. Значний вплив на розповсюдження даного явища мають такі ф
актори як: інтенсивність розвитку соціальних процесів, перенасиченість інформаційного простору, залежність від думки оточ
уючих (вплив соціальних мереж) тощо. У результаті впливу вище перерахованих чинників спілкування стає все більш поверх
невим, соціальні зв‘язки слабкими – непідкріпленими міцними емоційними переживаннями. Ще один фактор – це ситуація ка
рантину та обмежених «очних» контактів. Через низький рівень розвитку емоційного інтелекту люди можуть не справлятися 
зі своїми емоціями, особливо якщо їх емоційний стан залежний від інших у результаті може виникати почуття самотності. Ми 
висуваємо гіпотезу, про можливість використання розвитку емоційного інтелекту у дітей та підлітків як умову профілактики с
амотності у зрілому віці. Ми розділяємо позицію, що емоційний інтелект – це показник нашої здатності до спілкування, вмінн
я усвідомлювати свої емоції та розуміти почуття інших людей. Низький емоційний інтелект призводить до поганого психічног
о стану і навчання, виховання та розвиток у контексті життєвих перспектив особистості характеризується страхом, самотніст
ю, нестабільністю, агресією, почуттям провини, депресією, фрустрацією [1, 28]. Загальною рисою всіх існуючих підходів до в
ивчення емоційного інтелекту є визначення його як здатності сприймати та виражати емоції, розуміти та 26 використовувати 
їх, управляти емоціями таким чином, щоб сприяти своєму особистісному зростанню. У психологічній науці емоційний інтелект 
людини відображений в різноманітних аспектах. Дослідженням емоційного інтелекту займалися такі вчені, як Д. Гоулман, Р. 
Бар-Он, Х. Вайсбах і У. Дакс, Дж. Майєр, П. Селовей, Д. Карузо , Д. Люсін, І. Андрєєвою. Т. Березовська довела можливість р
озвитку емоційного інтелекту шляхом спеціально організованого навчання [3, С. 93]. Емоційний інтелект включає особистісн
у (внутрішньо-особистісний інтелект) та міжособистісну (міжособистісний інтелект) компетентності, що представлені такими 
складовими: 1) сприйняття, оцінка та вираження емоцій; 2) використання емоцій для підвищення ефективності мислення; 3) 
розуміння та аналіз емоційної інформації; 4) регуляція емоцій.
[2, С. 15.] Самотність як багатовимірний конструкт, який з одного боку надає можливість вирватися зі стандартних циклів по
ведінки та реалізувати свою сингулярність, а з іншого являє собою негативне суб‘єктивне переживання особистості, яке супр
оводжується почуттями покинутості, відчуженості, непотрібності. Більшість із зазначених особистісних проявів тією чи іншою 
мірою стосуються сфери так званого емоційного інтелекту як здатності сприймати, розуміти, використовувати та конструктив
но управляти емоціями, на його зв'язок із самотністю вказують М. Ка де Врі, Л.М. Вахрушева, Д. Гоулман, Д. Мейєр, П. Селов
ей. Найбільш розповсюдженими на сьогодні є два напрямки вивчення феномену самотності: 1-трактування самотності як пси
хологічного явища або суб‘єктивного переживання (з урахуванням його можливих позитивних форм); 2 – уявлення про само
тність як про негативний стан і переживання [4] Серед негативних переживань, які охоплюють самотню людину, дослідники 
виокремлюють тривогу, смуток, відчай та печаль тугу безпорадність та страх нетерпіння, нудьгу, ізоляцію, жалість та відраз
у до себе, роздратованість та злість на інших, меланхолію, відчуженість, підозрілість, гнів тощо (Дж.Качіопо та 27 Л.Хоуклі, 
Л. Пепло, Г. Шагівалеєва, І.С. Кон, Дж.Г. Ціммерман, Л.Хоуклі, В. Франкл, Р.Вайс, Д. Рассел, С. Трубнікова, С.Томчук). Негат
ивний характер самотності проявляється в тому, що вона підпорядковує собі інші психічні процеси і стани; порушує внутрішн
ю цілісність особистості; може виступати механізмом психологічного захисту; призводить до формування надочікувань і пере
оцінки внеску іншої людини у власний розвиток (Є. Прохоренкова), а отже несе загрозу позитивному розвитку особистості.
[2, С.5]. Позитивна динаміка розвитку емоційного інтелекту та його компонентів проявляється так: розвиток навичок усвідом
лення, керування та контролю власних емоцій, розвиток емпатії, підвищення самооцінки, впевненості у собі, розвиток і опти
мізація комунікативних здібностей, що відображається у навичках спілкування і прийомах міжособистісної оцінки, розвитку с
оціальнопсихологічної компетентності, вміннях орієнтуватися у соціальних ситуаціях, розуміти інших людей, обирати і реаліз
овувати адекватні форми спілкування, відкритість та готовність зрозуміти та прийняти поведінку іншої людини; а також зниж
ення інтенсивності переживання самотності молодими людьми. Розвиток емоційного інтелекту – це завдання яке варто реалі
зовувати на рівні з розвиток IQ як у шкільній системі, ВУЗах, а також у сімейному, родинному виховані.
2. Тривожність. Причини та симптоми.
Стан тривоги знайомий практично всім. Воно виникає в різних життєвих ситуаціях і супроводжується різко негативними емоц
іями, з якими може впоратись далеко не кожен. Тривожні стани – це патологічна схильність людини до постійного пережива
ння. Вони можуть бути пов’язані з очікуванням негативу, змін в звичному середовищі або іншими факторами.
У таких випадках звичайна тривога перетікає в хронічне русло і стає патологічною. Люди можуть відчувати гострі пережива
ння не тільки в стресових ситуаціях, а й без видимих причин – це перетворює нормальне життя в кошмар постійного очікува
ння чогось поганого, непоправного.
В такому стані люди не можуть сконцентруватися на повсякденних справах, їх здоров’я погіршується і тільки допомога проф
есійних лікарів може швидко і ефективно змінити ситуацію, направити життя в потрібне русло без надмірних переживань і т
ривог.
2.1 Причини тривожного стану.
Достовірна причина проявів тривожних станів є невідомою, проте, як і інші психічні захворювання – може викликатися таким
и факторами: психологічними травмами, постійними стресовими ситуаціями, хімічними змінами в головному мозку, схильніст
ю організму до розладів, генетичними та іншими проблемами.
Відомо кілька захворювань, здатних спровокувати розвиток тривожних станів: залежність від психотропних стимуляторів (на
ркоманія), пролапс мітрального клапана, гіпоглікемія і гіпертиреоз. Також, прояв тривожного стану і панічні атаки, можуть в
икликатися цілим спектром фізіологічних причин.

2.2 Симптоми тривожних станів
Тривожні стани мають специфічні симптоми, при виявленні яких необхідно негайно звертатися до кваліфікованих лікарів. Во
ни зможуть провести правильну діагностику і призначити ефективне лікування, запобігши подальше поглиблення проблеми.
До основних симптомів тривожного стану відносять: внутрішнє тремтіння і підвищену нервозність, яка проявляється без об’є
ктивних причин, постійне або часто виникаюче відчуття тривоги, підвищену агресивність без наявності активного подразник
а, прискорене серцебиття, розлад сну, утруднене дихання і задишка, запаморочення та інші прояви, пов’язані з патологічно
ю роботою психіки і нервової системи.
2.3 Тривожність – проблема сьогодення
Проблема особистісної тривожності є актуальною в умовах сьогодення, оскільки сучасна соціологічна статистика демонструє 
те, що число тривожних людей зростає з кожним роком і в досить великій кількості, особливо серед осіб юнацького віку. Поч
уття тривожності, що супроводжуються підвищеним хвилюванням, настороженістю, емоційною нестійкістю, заважає жити, в
пливає на поведінку зростаючої особистості, коригуючи її, відбивається на взаєминах з оточуючими та може призвести до ви
никнення відчуття самотності, постійного душевного дискомфорту. Надмірно високий рівень особистісної тривожності є деза
даптивним фактором та провокує проблеми у спілкуванні, конфлікти у взаємовідносинах, завищені вимоги до себе та оточую
чих. Причому особи з таким рівнем особистісної тривожності можуть розцінювати будь-яку ситуацію як небезпечну, а оточен
ня як загрозливе, навіть якщо для цього немає об’єктивних причин. За цими зовнішніми проявами криються внутрішні переж
ивання, які утримують осіб юнацького віку у постійній внутрішній напрузі. В основі внутрішніх переживань лежить протирічч
я даного вікового періоду, що полягає у яскравій вираженості бажань і прагнень, однак, можливостей для здійснення їх у мо
лодої людини недостатньо. Це протиріччя призводить до виникнення тривоги й побоювання, які, безумовно, впливають на с
амооцінку, ставлення до себе, взаємостосунки зростаючої особистості. Оскільки, підвищений рівень особистісної тривожності 
є негативним явищем, то актуальним і соціально значущим виступає дослідження психологічних чинників особистісної триво
жності у осіб юнацького віку та пошук шляхів зниження високого рівня особистісної тривожності. Аналіз останніх досліджень 
і публікацій. Як багатоаспектний феномен, тривожність привертала до себе серйозну увагу вже досить давно, розглядаючис
ь в наукових доробках зарубіжних (А. Адлер, У. Джемс, Дж. Доллард, О. Маурер, Р. Мей, Дж. Уотсон, О. Ранк, К. Роджерс, Е. 
Торндайк, К. Хорні, А. Фройд, З. Фройд, К. Юнг, К. Ясперс) і вітчизняних вчених з одного боку, як вроджена, психодинамічна 
характеристика (В. Білоус, О. Захаров, Н. Левітов, В. Мерлін), а з іншого, як умова і результат соціалізації (В. Астапов, Н. Іме
дадзе, Г. Прихожан). У зарубіжній психології проблема тривожності вперше була розглянута у працях З. Фройда, який визна
чав її як “неприємне емоційне переживання, зміст тривожності – переживання невизначеності і відчуття безпорадності”
[3]. У свою чергу К. Хорні вважає, що почуття тривоги це вроджене почуття, яке відчуває дитина з перших хвилин свого нар
одження. Воно фіксується немовлям, стає внутрішньою властивістю його психічної діяльності –
“базальною тривогою” і викликає у дитини бажання позбутися його.
“Базальна тривога” змушує людину будувати свою поведінку, не провокуючи її, прагнути до безпеки життєдіяльності. На тлі 
“базальної тривоги” формується недовіра до світу взагалі. Це почуття може бути витіснене на несвідомий рівень, але воно за
лишається з індивідом назавжди. Ставши дорослим, така людина нездатна сама віддавати любов, ласку і тепло оточуючим її 
близьким людям, і її діти будуть страждати від того, що не отримуватимуть необхідної їм любові та захисту [6]. Незважаючи 
на те, що між двома цими теоріями є відмінності, в одному вони схожі: причиною виникнення тривоги завжди є внутрішній к
онфлікт людини, її незгода з самою собою, суперечливість її прагнень, коли одне її сильне бажання суперечить іншому, одна 
потреба заважає іншій. При внутрішньому конфлікті виникає почуття “втрати опори”, втрата міцних орієнтирів у житті, невпе
вненість у навколишньому світі, і саме втрата цих опор призводить до виникнення тривожності [7]. Деякі люди схильні відчу
вати тривожність завжди і всюди, а деякі переживають стан тривоги лише час від часу під впливом складних обставин. Відп
овідно, виділяють особистісну тривожність, як індивідуальну рису особистості та ситуативну тривожність, як реакцію на конк
ретну зовнішню ситуацію. Ч. Спілбергер
вважає,що ситуативна тривожність виникає, коли індивід сприймає певний подразник або ситуацію як таку, що несе в собі а
ктуальні або потенційні елементи небезпеки, загрози або шкоди. Особистісна тривожність не проявляється безпосередньо в 
поведінці, але її рівень можна визначити, виходячи з того, як часто та інтенсивно виникає стан тривоги [9]. Ситуативно стійк
і прояви тривожності прийнято називати особистісними і пов’язувати з наявністю у людини відповідної особистісної риси (так 
звана “особистісна тривожність”). Це стійка індивідуальна характеристика, яка відображає схильність суб’єкта до тривоги і п
ередбачає наявність у нього тенденції сприймати досить широке “віяло” ситуацій як загрозливе, відповідаючи на кожну з них 
певною реакцією. Як схильність, особистісна тривожність активізується при сприйнятті певних стимулів, що розцінюються лю
диною як небезпечні, пов’язані зі специфічними ситуаціями загрози її престижу, самооцінці, самоповазі [7]. Особистісна трив
ожність проявляється у схильності особи переживати стан тривоги у різноманітних життєвих ситуаціях, навіть у таких, що об’
єктивно викликати тривогу не можуть. Це стійке утворення, що виявляється в розлитому, хронічному переживанні соматичн
ого і психічного напруження, у схильності до дратівливості і неспокою навіть з незначних приводів, в почутті внутрішньої ску
тості і нетерплячості. Тривожність як риса особистості відображає частоту переживань індивідом стану тривоги. Високотриво
жні індивіди переживають стан тривоги з більшою інтенсивністю і частотою, ніж низькотривожні [4]. На думку О.О. Халік, ос
обистісна тривожність є стійкою властивістю особистості, яка характеризується підвищеною схильністю відчувати тривогу че
рез реальні чи уявні небезпеки, визначається фізіологічними, когнітивними, емоційними й поведінковими аспектами та відігр
ає переважно негативну функцію [5]. Причини особистісної тривожності знаходяться на соціальному, психологічному та псих
офізичному рівнях. Перший – соціальні проблеми особистості, пов’язані з порушенням у спілкуванні. На психологічному рівні 
особистісна тривожність пов’язана з неадекватним сприйманням суб’єктом самого себе. Тривожність зумовлена конфліктною 
самооцінкою, коли одночасно актуалізуються дві протилежні тенденції – потреба високо себе оцінити та почуття невпевнено
сті. Психічно тривожність може відчуватися як: напруга, заклопотаність, нервозність, почуття невизначеності, відчуття небез
пеки, невдачі, неможливість прийняти рішення та ін. Тривожність проявляється у безпорадності, невпевненості в собі перебі
льшенні значущості ситуації і суб’єктивного відчуття безсилля перед ними [10]. Рівень особистісної тривожності один з найбі
льш значущих у діагностиці особистісного неблагополуччя, це показник, який завжди є сигналом внутрішніх недозволених к
онфліктів, суперечливих установок і почуттів, слабкості і неефективності механізмів психологічного захисту [
3. Самотність
Проблема самотності протягом століть є досить актуальною. Її вивченням займалися вітчизняні та зарубіжні філософи, соціо
логи, богослови, письменники (Ж.-П. Сартр, С. К єркегор, Е. Фромм, К. Роджерс, Д. Рісмен, С. Боумен, П.В. Лушин, О.Ю. Дми
тренко, І.Ю. Наталушко, Ю.В. Никоненко, Ю.М. Швалб, О.В. Данчева, Н. Хамітов, Л. Українка, Ф. Достоєвський, М. Коцюбинс
ький, Ф. Кафка, Т. Манн та інші). У майже кожній галузі психології як окремої науки можна віднайти концепції, теорії та дослі
дження, пов язані з самотністю. У зарубіжній психології виділяють 9 підходів до розуміння стану самотності: психоаналітични
й, феноменологічний, екзистенціональний, соціологічний, інтеракціоністський, когнітивний, інтимний, системний, міждисцип
лінарний. Реалії буття сучасної людини характеризуються динамічністю і стрімкістю соціальних, економічних, політичних пер
етворень, складністю психологічної адаптації до них. Здавалось би, людина, перебуваючи в умовах безперервних контактів, 
насичених інформаційних потоків, які потужно впливають на її психіку, повинна відчувати себе у вирі суспільного життя. Ад
же соціальний простір завдяки Інтернету стає з кожним роком і днем усе більш доступним, дозволяє задовольнити найрізном
анітніші запити. Однак, при цьому проблема самотності стає все більш розповсюдженою, важливою соціальною та індивідуа
льною проблемою. Для кожної людини самотність сприймається, виходячи з особистого сприйняття і переживання даного ф
еномена. Сучасна людина, на думку Е. Фромма (Е. Фромм, 2006), яка звільнилася від кайданів доіндивідуалістичного суспільс
тва, що одночасно і обмежувало її, і забезпечувало її безпеку та спокій, не змогла повністю реалізувати себе як 40 особистіст
ь. Свобода принесла їй незалежність і раціональність існування, але водночас ізолювала її, збудила в ній почуття безсилля і 
тривоги. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін Е. Фромм в роботі «Втеча від свободи» зробив висн
овок про те, що невід ємною рисою людського існування в наш час є самостійність, ізоляція та відчуження. Аналізуючи конф
лікт між свободою і безпекою, мислитель стверджує, що сучасна людина почуття самотності і відчуження долає одним шлях
ом – відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. Почуття самотності, яке розчленовує особистість на окремі 
фрагменти, за Фроммом, призводить до агресивності, насильства, тероризму, анархії. Самотність – відчуття суб єктивне. Лю
дина може жити наодинці з собою і не відчувати себе самотньою, а може завжди перебувати в різних групах людей, бути в 
центрі уваги – і почуватися самотньою, не задовольняючи своєї потреби в емоційному спілкуванні, яке не можна замінити ні
яким його іншим видом (Л. Ю. Левченко, 2002). Фізіологічні потреби – це не єдина імперативна частина людської натури. Є 
ще одна суттєва потреба, яка складає саму сутність людського буття – це потреба зв язку з оточуючим світом, потреба уник
нути самотності. Адже почуття повної самотності призводить до психічного руйнування духовного світу людини так само, як і 
фізичний голод – до смерті. Індивід може бути самотнім фізично, але якщо при цьому він буде пов язний з іншими людьми я
кимись ідеями, моральними цінностями, соціальними стандартами, то це дає йому відчуття спільності та «приналежності» до 
інших. Водночас, він може жити серед людей, але при цьому відчувати себе у повній ізоляції , морально самотнім. І така мор
альна самотність так само нестерпна, як і фізична. Нагальна потреба спастись від моральної ізоляції яскраво описана О. Бал
ьзаком у роман «Втрачені ілюзії». З усіх видів самотності найстрашніша душевна самотність. Проте  самотність – це не лише 
негативний стан, який своїми коріннями відходить у дитинство, як стверджують представники психоаналітичного підходу. 41 
Розмова із собою наодинці відкриває для людини розуміння власної унікальності і своєрідності, усвідомлення свого особистог
о буття. Це час для роздумів, пошуків, впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. На самоті на
роджуються наукові відкриття і мистецькі шедеври. У такому разі одним із шляхів подолання трагізму самотності стає наявніс
ть багатого внутрішнього світу. Людина повинна мати можливості співвіднести себе з якоюсь системою, яка б спрямовувала ї
ї життя, надавала йому сенс, інакше вона наповниться сумнівами, які врешті-решт паралізують її здатність діяти і жити. Водн
очас неможливість час від часу побути на самоті призводить до психологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, ко
нфліктів між людьми. Отже, самотність як соціально-психологічний феномен, є серйозною соціально-психологічною проблем
ою сучасного суспільства. Це життєва ситуація переживання особистістю дефіциту спілкування, брак позитивних стосунків з 
оточуючими людьми. Водночас вона не завжди супроводжується реальною соціальною ізольованістю індивіда. Сьогодні біль
шість дослідників виділяють дві основні тенденції стану самотності: 1) позитивна самотність – усамітнення – необхідний, баж
аний, продуктивний, творчий стан, який формує повноцінну самодостатню особистість; деструктивна самотність – негативни
й, руйнівний стан, який дезадаптує людину, робить її нещасною, відчуженою. Сучасна культура, модернізація усіх сфер житт
я, стрімкі соціальні зміни, економічно-технічний розвиток суспільства підсилюють психологічне забарвлення феномену самот
ності особистості.
Вступ
В історії людства такий масштабний карантин, з яким ми зіткнулися навесні 2020 року, проводиться вперше. Не зважаючи на 
те, що обмежувальні дії покликані захистити населення від пандемії, потребність змушеноїї соціальної ізоляції окремими кате
горічми людей населення сприймається досить негативно, як фізичне і психологічненасильство. При  самоізоляції за власним 
бажанням існування в умовах обмежень сприймається по іншому, оскільки воно є наслідком власного рішення. Взагалі наявні
сть альтернативи завжди дає відчуття свободи вибору, чим більше варіантів, тим більше людина відчуває себе вільною. Над
мірно емоційне сприйняття інформації про коронавірус, її нестача або надлишок викликають тривогу, страх, паніку, а включе
ння таких захисних механізмів психіки, як заперечення, витіснення, ігнорування або уникнення, призводять до ігнорування н
ебезпеки, аж до розвитку анозогнозічної поведінки в разі появи у людини симптомів захворювання. Навіть після тестування і 
підтвердження наявності у деяких хворих COVID-19, вони заперечують захворювання і намагаються втекти з лікарні. Карант
ин, з одного боку, посилив проблеми, що вже існували в суспільстві, з іншого боку спровокував виникнення нових проблем, 
які, безумовно, матимуть довгострокові наслідки. Це уникаюча поведінка (страх заразитися може призводити до розвитку не
врозів, нав'язливих станів, виникненню фобій, наприклад вермінофобії, нозофобії, гермофобії або мезофобії), що може призв
ести до іпохондрії, порушенню комунікативних зв'язків, розвитку панічних і депресивних станів тощо. Адиктивна поведінка: а
лкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, розвиток поведінкових залежностей, таких як інтернет-залежність, гаджет адикція, к
омунікативна адикція, кібероніоманія і кіберкомпульсивний шопінг, а також харчова залежність. Глобальну проблему в умова
х соціальної ізоляції набуло домашнє насильство, яке провокує необхідність постійного знаходження обмеженого числа люде
й в ізольованому просторі. Тому тривала ізоляція може сприяти розвитку агресивної поведінки.

1. Соціальна ізоляція як передумова виникнення відстороненості та тривожності у особистості
Сучасні реалії економічного розвитку та пандемії у світі загострюють можливість виникнення почуття самотності у широкого 
кола людей. Якщо раніше самотність була притаманна виключно похилого віку то на сьогодні – це явище активно поширило
ся як серед підлітків, молоді та людей зрілого віку. Значний вплив на розповсюдження даного явища мають такі фактори як: 
інтенсивність розвитку соціальних процесів, перенасиченість інформаційного простору, залежність від думки оточуючих (впл
ив соціальних мереж) тощо. У результаті впливу вище перерахованих чинників спілкування стає все більш поверхневим, соці
альні зв‘язки слабкими – непідкріпленими міцними емоційними переживаннями. Ще один фактор – це ситуація карантину та 
обмежених «очних» контактів. Через низький рівень розвитку емоційного інтелекту люди можуть не справлятися зі своїми е
моціями, особливо якщо їх емоційний стан залежний від інших у результаті може виникати почуття самотності. Ми висуваємо 
гіпотезу, про можливість використання розвитку емоційного інтелекту у дітей та підлітків як умову профілактики самотності 
у зрілому віці. Ми розділяємо позицію, що емоційний інтелект – це показник нашої здатності до спілкування, вміння усвідомл
ювати свої емоції та розуміти почуття інших людей. Низький емоційний інтелект призводить до поганого психічного стану і н
авчання, виховання та розвиток у контексті життєвих перспектив особистості характеризується страхом, самотністю, нестабі
льністю, агресією, почуттям провини, депресією, фрустрацією [1, 28]. Загальною рисою всіх існуючих підходів до вивчення е
моційного інтелекту є визначення його як здатності сприймати та виражати емоції, розуміти та 26 використовувати їх, управ
ляти емоціями таким чином, щоб сприяти своєму особистісному зростанню. У психологічній науці емоційний інтелект людини 
відображений в різноманітних аспектах. Дослідженням емоційного інтелекту займалися такі вчені, як Д. Гоулман, Р. Бар-Он, 
Х. Вайсбах і У. Дакс, Дж. Майєр, П. Селовей, Д. Карузо , Д. Люсін, І. Андрєєвою. Т. Березовська довела можливість розвитку 
емоційного інтелекту шляхом спеціально організованого навчання [3, С. 93]. Емоційний інтелект включає особистісну (внутрі
шньо-особистісний інтелект) та міжособистісну (міжособистісний інтелект) компетентності, що представлені такими складови
ми: 1) сприйняття, оцінка та вираження емоцій; 2) використання емоцій для підвищення ефективності мислення; 3) розумінн
я та аналіз емоційної інформації; 4) регуляція емоцій.
[2, С. 15.] Самотність як багатовимірний конструкт, який з одного боку надає можливість вирватися зі стандартних циклів по
ведінки та реалізувати свою сингулярність, а з іншого являє собою негативне суб‘єктивне переживання особистості, яке супр
оводжується почуттями покинутості, відчуженості, непотрібності. Більшість із зазначених особистісних проявів тією чи іншою 
мірою стосуються сфери так званого емоційного інтелекту як здатності сприймати, розуміти, використовувати та конструктив
но управляти емоціями, на його зв'язок із самотністю вказують М. Ка де Врі, Л.М. Вахрушева, Д. Гоулман, Д. Мейєр, П. Селов
ей. Найбільш розповсюдженими на сьогодні є два напрямки вивчення феномену самотності: 1-трактування самотності як пси
хологічного явища або суб‘єктивного переживання (з урахуванням його можливих позитивних форм); 2 – уявлення про само
тність як про негативний стан і переживання [4] Серед негативних переживань, які охоплюють самотню людину, дослідники 
виокремлюють тривогу, смуток, відчай та печаль тугу безпорадність та страх нетерпіння, нудьгу, ізоляцію, жалість та відраз
у до себе, роздратованість та злість на інших, меланхолію, відчуженість, підозрілість, гнів тощо (Дж.Качіопо та 27 Л.Хоуклі, 
Л. Пепло, Г. Шагівалеєва, І.С. Кон, Дж.Г. Ціммерман, Л.Хоуклі, В. Франкл, Р.Вайс, Д. Рассел, С. Трубнікова, С.Томчук). Негат
ивний характер самотності проявляється в тому, що вона підпорядковує собі інші психічні процеси і стани; порушує внутрішн
ю цілісність особистості; може виступати механізмом психологічного захисту; призводить до формування надочікувань і пере
оцінки внеску іншої людини у власний розвиток (Є. Прохоренкова), а отже несе загрозу позитивному розвитку особистості.
[2, С.5]. Позитивна динаміка розвитку емоційного інтелекту та його компонентів проявляється так: розвиток навичок усвідом
лення, керування та контролю власних емоцій, розвиток емпатії, підвищення самооцінки, впевненості у собі, розвиток і опти
мізація комунікативних здібностей, що відображається у навичках спілкування і прийомах міжособистісної оцінки, розвитку с
оціальнопсихологічної компетентності, вміннях орієнтуватися у соціальних ситуаціях, розуміти інших людей, обирати і реаліз
овувати адекватні форми спілкування, відкритість та готовність зрозуміти та прийняти поведінку іншої людини; а також зниж
ення інтенсивності переживання самотності молодими людьми. Розвиток емоційного інтелекту – це завдання яке варто реалі
зовувати на рівні з розвиток IQ як у шкільній системі, ВУЗах, а також у сімейному, родинному виховані.
2. Тривожність. Причини та симптоми.
Стан тривоги знайомий практично всім. Воно виникає в різних життєвих ситуаціях і супроводжується різко негативними емоц
іями, з якими може впоратись далеко не кожен. Тривожні стани – це патологічна схильність людини до постійного пережива
ння. Вони можуть бути пов’язані з очікуванням негативу, змін в звичному середовищі або іншими факторами.
У таких випадках звичайна тривога перетікає в хронічне русло і стає патологічною. Люди можуть відчувати гострі пережива
ння не тільки в стресових ситуаціях, а й без видимих причин – це перетворює нормальне життя в кошмар постійного очікува
ння чогось поганого, непоправного.
В такому стані люди не можуть сконцентруватися на повсякденних справах, їх здоров’я погіршується і тільки допомога проф
есійних лікарів може швидко і ефективно змінити ситуацію, направити життя в потрібне русло без надмірних переживань і т
ривог.
2.1 Причини тривожного стану.
Вірогідна причина проявів тривожних станів на сьогоднішній день йдосі не відома, проте, як і будь-яких
інших психічних захворювань – може породжуватися такими факторами, як психологічні травми, затяжні стреси,
функціаональні зміни головного мозку, схильністю  до розладів, генетичними та іншими проблемами.
Відомо кілька захворювань, здатних спровокувати розвиток тривожних станів: залежність від психотропних стимуляторів (на
ркоманія), пролапс мітрального клапана, гіпоглікемія і гіпертиреоз. Також, прояв тривожного стану і панічні атаки, можуть в
икликатися цілим спектром фізіологічних причин.

2.2 Симптоми тривожних станів
Тривожні стани мають специфічну симптоматику, при виявленні якої необхідно негайно звертатися висококваліфікованих
спеціалістів. Вони зможуть провести правильну діагностику і призначити ефективне лікування, запобігши подальше поглибл
ення проблеми.
До основних симптомів тривожного стану відносять: внутрішнє тремтіння і підвищену нервозність, яка проявляється без об’є
ктивних причин, постійне або часто виникаюче відчуття тривоги, підвищену агресивність без наявності активного подразник
а, прискорене серцебиття, розлад сну, утруднене дихання і задишка, запаморочення та інші прояви, пов’язані з патологічно
ю роботою психіки і нервової системи.
2.3 Тривожність – проблема сьогодення
Проблема особистісної тривожності є актуальною в умовах сьогодення, оскільки сучасна соціологічна статистика демонструє 
те, що число тривожних людей зростає з кожним роком і в досить великій кількості, особливо серед осіб юнацького віку. Поч
уття тривожності, що супроводжуються підвищеним хвилюванням, настороженістю, емоційною нестійкістю, заважає жити, в
пливає на поведінку зростаючої особистості, коригуючи її, відбивається на взаєминах з оточуючими та може призвести до ви
никнення відчуття самотності, постійного душевного дискомфорту. Надмірно високий рівень особистісної тривожності є деза
даптивним фактором та провокує проблеми у спілкуванні, конфлікти у взаємовідносинах, завищені вимоги до себе та оточую
чих. Причому особи з таким рівнем особистісної тривожності можуть розцінювати будь-яку ситуацію як небезпечну, а оточен
ня як загрозливе, навіть якщо для цього немає об’єктивних причин. За цими зовнішніми проявами криються внутрішні переж
ивання, які утримують осіб юнацького віку у постійній внутрішній напрузі. В основі внутрішніх переживань лежить протирічч
я даного вікового періоду, що полягає у яскравій вираженості бажань і прагнень, однак, можливостей для здійснення їх у мо
лодої людини недостатньо. Це протиріччя призводить до виникнення тривоги й побоювання, які, безумовно, впливають на с
амооцінку, ставлення до себе, взаємостосунки зростаючої особистості. Оскільки, підвищений рівень особистісної тривожності 
є негативним явищем, то актуальним і соціально значущим виступає дослідження психологічних чинників особистісної триво
жності у осіб юнацького віку та пошук шляхів зниження високого рівня особистісної тривожності. Аналіз останніх досліджень 
і публікацій. Як багатоаспектний феномен, тривожність привертала до себе серйозну увагу вже досить давно, розглядаючис
ь в наукових трудах зарубіжних (А. Адлер, У. Джемс, Дж. Доллард, О. Маурер, Р. Мей, Дж. Уотсон, О. Ранк, К. Роджерс, Е. То
рндайк, К. Хорні, А. Фройд, З. Фройд, К. Юнг, К. Ясперс) і вітчизняних вчених з одного боку, як вроджена, психодинамічна ха
рактеристика (В. Білоус, О. Захаров, Н. Левітов, В. Мерлін), а з іншого, як умова і результат соціалізації. Проблема тривожно
сті в зарубіжній психології розглядалась в трудах З. Фройда, який характеризував її як “неприємне емоційне переживання, з
міст тривожності – переживання невизначеності і відчуття безпорадності”
[3]. У свою чергу К. Хорні вважає, що почуття тривоги це вроджене почуття, яке відчуває дитина з перших хвилин свого нар
одження. Воно фіксується немовлям, стає внутрішньою властивістю його психічної діяльності –
“базальною тривогою” і викликає у дитини бажання позбутися його.
“Базальна тривога” спонукає людину формувати свою поведінку, не провокуючи її, прагнути до безпеки життєдіяльності. На 
фоні “базальної тривоги” зформовується недовіра до світу взагалі. Це почуття може бути витіснене на несвідомий рівень, ал
е воно залишається з індивідом назавжди. Ставши дорослим, така людина нездатна сама віддавати любов, ласку і тепло ото
чуючим її близьким людям, і її діти будуть страждати від того, що не отримуватимуть необхідної їм любові та захисту [6]. Нез
важаючи на те, що між двома цими теоріями є відмінності, в одному вони схожі: причиною виникнення тривоги завжди є вну
трішній конфлікт людини, її незгода з самою собою, суперечливість її прагнень, коли одне її сильне бажання суперечить іншо
му, одна потреба заважає іншій. При внутрішньому конфлікті виникає почуття “втрати опори”, втрата міцних орієнтирів у жи
тті, невпевненість у навколишньому світі, і саме втрата цих опор призводить до виникнення тривожності [7]. Деякі люди схи
льні відчувати тривожність завжди і всюди, а деякі переживають стан тривоги лише час від часу під впливом складних обста
вин. Відповідно, виділяють особистісну тривожність, як індивідуальну рису особистості та ситуативну тривожність, як реакці
ю на конкретну зовнішню події. Ч. Спілбергер вважає,що ситуативна тривожність виникає, коли індивід сприймає певний под
разник або ситуацію як таку, що несе в собі актуальні або потенційні елементи небезпеки, загрози або шкоди. Особистісна т
ривожність не проявляється безпосередньо в поведінці, але її рівень можна визначити, виходячи з того, як часто та інтенсив
но виникає стан тривоги [9]. Ситуативно стійкі прояви тривожності прийнято називати особистісними і пов’язувати з наявніст
ю у людини відповідної особистісної риси (так звана “особистісна тривожність”). Це стійка індивідуальна характеристика, яка 
відображає схильність суб’єкта до тривоги і передбачає наявність у нього тенденції сприймати досить широке “віяло” ситуаці
й як загрозливе, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особистісна тривожність активізується при сп
рийнятті певних стимулів, що розцінюються людиною як небезпечні, пов’язані зі специфічними ситуаціями загрози її престиж
у, самооцінці, самоповазі [7]. Особистісна тривожність проявляється у схильності особи переживати стан тривоги у різномані
тних життєвих ситуаціях, навіть у таких, що об’єктивно викликати тривогу не можуть. Це стійке утворення, що виявляється в 
розлитому, хронічному переживанні соматичного і психічного  перенавантаженні, у схильності до дратівливості і неспокою н
авіть в несерйозних життєвих ситуаціях, в почутті внутрішньої скутості і нетерплячості. Тривожність як риса особистості відз
еркалює частоту переживань індивідом стану тривоги. Високотривожні індивіди переживають стан тривоги з більшою інтенс
ивністю і частотою, ніж низькотривожні [4]. На думку О.О. Халік, особистісна тривожність є стійкою властивістю особистості, 
яка характеризується підвищеною схильністю відчувати тривогу через реальні чи уявні небезпеки, визначається фізіологічни
ми, когнітивними, емоційними й поведінковими аспектами та відіграє переважно негативну функцію [5]. Причини особистісн
ої тривожності знаходяться на соціальному, психологічному та психофізичному рівнях. Перший – соціальні проблеми особист
ості, пов’язані з порушенням у спілкуванні. На психологічному рівні особистісна тривожність пов’язана з неадекватним сприй
манням суб’єктом самого себе. Тривожність зумовлена конфліктною самооцінкою, коли одночасно актуалізуються дві протил
ежні тенденції – потреба високо себе оцінити та почуття невпевненості. Психічно тривожність може відчуватися як: напруга, 
заклопотаність, нервозність, почуття невизначеності, відчуття небезпеки, невдачі, неможливість прийняти рішення та ін. Три
вожність проявляється у безпорадності, невпевненості в собі перебільшенні значущості ситуації і суб’єктивного відчуття безс
илля перед ними [10]. Рівень особистісної тривожності один з найбільш значущих у діагностиці особистісного неблагополучч
я, це показник, який завжди є сигналом внутрішніх недозволених конфліктів, суперечливих установок і почуттів, слабкості і 
неефективності механізмів психологічного захисту [
3. Самотність
Проблема самотності протягом століть є досить актуальною. Її вивченням займалися вітчизняні та зарубіжні філософи, соціо
логи, богослови, письменники (Ж.-П. Сартр, С. К єркегор, Е. Фромм, К. Роджерс, Д. Рісмен, С. Боумен, П.В. Лушин, О.Ю. Дми
тренко, І.Ю. Наталушко, Ю.В. Никоненко, Ю.М. Швалб, О.В. Данчева, Н. Хамітов, Л. Українка, Ф. Достоєвський, М. Коцюбинс
ький, Ф. Кафка, Т. Манн та інші). У майже кожній галузі психології як окремої науки можна віднайти концепції, теорії та дослі
дження, пов язані з самотністю. У зарубіжній психології виділяють 9 підходів до розуміння стану самотності: психоаналітични
й, феноменологічний, екзистенціональний, соціологічний, інтеракціоністський, когнітивний, інтимний, системний, міждисцип
лінарний. Реалії буття сучасної людини характеризуються динамічністю і стрімкістю соціальних, економічних, політичних пер
етворень, складністю психологічної адаптації до них. Здавалось би, людина, перебуваючи в умовах безперервних контактів, 
насичених інформаційних потоків, які потужно впливають на її психіку, повинна відчувати себе у вирі суспільного життя. Ад
же соціальний простір завдяки Інтернету стає з кожним роком і днем усе більш доступним, дозволяє задовольнити найрізном
анітніші запити. Однак, при цьому проблема самотності стає все більш розповсюдженою, важливою соціальною та індивідуа
льною проблемою. Для кожної людини самотність сприймається, виходячи з особистого сприйняття і переживання даного ф
еномена. Сучасна людина, на думку Е. Фромма (Е. Фромм, 2006), яка звільнилася від кайданів доіндивідуалістичного суспільс
тва, що одночасно і обмежувало її, і забезпечувало її безпеку та спокій, не змогла повністю реалізувати себе як 40 особистіст
ь. Свобода принесла їй незалежність і раціональність існування, але водночас ізолювала її, збудила в ній почуття безсилля і 
тривоги. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін Е. Фромм в роботі «Втеча від свободи» зробив висн
овок про те, що невід ємною рисою людського існування в наш час є самостійність, ізоляція та відчуження. Аналізуючи конф
лікт між свободою і безпекою, мислитель стверджує, що сучасна людина почуття самотності і відчуження долає одним шлях
ом – відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. Почуття самотності, яке розчленовує особистість на окремі 
фрагменти, за Фроммом, призводить до агресивності, насильства, тероризму, анархії. Самотність – відчуття суб єктивне. Лю
дина може жити наодинці з собою і не відчувати себе самотньою, а може завжди перебувати в різних групах людей, бути в 
центрі уваги – і почуватися самотньою, не задовольняючи своєї потреби в емоційному спілкуванні, яке не можна замінити ні
яким його іншим видом (Л. Ю. Левченко, 2002). Фізіологічні потреби – це не єдина імперативна частина людської натури. Є 
ще одна суттєва потреба, яка складає саму сутність людського буття – це потреба зв язку з оточуючим світом, потреба уник
нути самотності. Адже почуття повної самотності призводить до психічного руйнування духовного світу людини так само, як і 
фізичний голод – до смерті. Індивід може бути самотнім фізично, але якщо при цьому він буде пов язний з іншими людьми я
кимись ідеями, моральними цінностями, соціальними стандартами, то це дає йому відчуття спільності та «приналежності» до 
інших. Водночас, він може жити серед людей, але при цьому відчувати себе у повній ізоляції , морально самотнім. І така мор
альна самотність так само нестерпна, як і фізична. Нагальна потреба спастись від моральної ізоляції яскраво описана О. Бал
ьзаком у роман «Втрачені ілюзії». З усіх видів самотності найстрашніша душевна самотність. Проте  самотність – це не лише 
негативний стан, який своїми коріннями відходить у дитинство, як стверджують представники психоаналітичного підходу. 41 
Розмова із собою наодинці відкриває для людини розуміння власної унікальності і своєрідності, усвідомлення свого особистог
о буття. Це час для роздумів, пошуків, впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. На самоті на
роджуються наукові відкриття і мистецькі шедеври. У такому разі одним із шляхів подолання трагізму самотності стає наявніс
ть багатого внутрішнього світу. Людина повинна мати можливості співвіднести себе з якоюсь системою, яка б спрямовувала ї
ї життя, надавала йому сенс, інакше вона наповниться сумнівами, які врешті-решт паралізують її здатність діяти і жити. Водн
очас неможливість час від часу побути на самоті призводить до психологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, ко
нфліктів між людьми. Отже, самотність як соціально-психологічний феномен, є серйозною соціально-психологічною проблем
ою сучасного суспільства. Це життєва ситуація переживання особистістю дефіциту спілкування, брак позитивних стосунків з 
оточуючими людьми. Водночас вона не завжди супроводжується реальною соціальною ізольованістю індивіда. Сьогодні біль
шість дослідників виділяють дві основні тенденції стану самотності: 1) позитивна самотність – усамітнення – необхідний, баж
аний, продуктивний, творчий стан, який формує повноцінну самодостатню особистість; деструктивна самотність – негативни
й, руйнівний стан, який дезадаптує людину, робить її нещасною, відчуженою. Сучасна культура, модернізація усіх сфер житт
я, стрімкі соціальні зміни, економічно-технічний розвиток суспільства підсилюють психологічне забарвлення феномену самот
ності особистості.

Вступ
В історії людства такий масштабний карантин, з яким ми зіткнулися навесні 2020 року, 
проводиться вперше. Не зважаючи на те, що обмежувальні дії покликані захистити нас
елення від пандемії, потребність змушеноїї соціальної ізоляції окремими категорічми л
юдей населення сприймається досить негативно, як фізичне і психологічненасильство. 
При самоізоляції за власним бажанням існування в умовах обмежень сприймається по і
ншому, оскільки воно є наслідком власного рішення. Взагалі наявність альтернативи за
вжди дає відчуття свободи вибору, чим більше варіантів, тим більше людина відчуває с
ебе вільною. Надмірно емоційне сприйняття інформації про коронавірус, її нестача або 
надлишок викликають тривогу, страх, паніку, а ввімкнення
таких захисних механізмів психіки, як заперечення, витіснення, ігнорування або уникн
ення, призводять до ігнорування небезпеки, аж до розвитку анозогнозічної поведінки в 
разі появи у людини симптомів захворювання. Навіть після тестування і підтвердження 
наявності у деяких хворих COVID-19, вони заперечують захворювання і намагаються в
текти з лікарні. Карантин, з одного боку, посилив проблеми, що вже існували в суспіль
стві, з іншого боку спровокував виникнення нових проблем, які, безумовно, матимуть д
овгострокові наслідки. Це уникаюча поведінка (страх захворіти може призводити до ро
звитку неврозів, нав'язливих станів, появі фобій, наприклад вермінофобії, нозофобії, ге
рмофобії або мезофобії), що може призвести до іпохондрії, порушенню комунікативни
х зв'язків, розвитку панічних і депресивних станів тощо. Адиктивна поведінка: алкогол
ізм, наркоманія, тютюнопаління, розвиток поведінкових залежностей, таких як інтерне
т-залежність, гаджет адикція, комунікативна адикція, кібероніоманія і кіберкомпульсив
ний шопінг, а також харчова залежність. Глобальну проблему в умовах соціальної ізол
яції набуло домашнє насильство, яке провокує необхідність постійного знаходження об
меженого числа людей в ізольованому просторі. Тому тривала ізоляція може сприяти р
озвитку агресивної поведінки.

1. Соціальна ізоляція як передумова виникнення відстороненості та тривожності у особ
истості
Сучасні реалії економічного розвитку та пандемії у світі загострюють можливість вини
кнення почуття самотності у широкого кола людей. Якщо раніше самотність була прит
аманна виключно похилого віку то на сьогодні – це явище активно поширилося як сере
д підлітків, молоді та людей зрілого віку. Значний вплив на розповсюдження даного яв
ища мають такі фактори як: інтенсивність розвитку соціальних процесів, перенасиченіс
ть інформаційного простору, залежність від думки оточуючих (вплив соціальних мере
ж) тощо. У результаті впливу вище перерахованих чинників спілкування стає все більш 
поверхневим, соціальні зв‘язки слабкими – непідкріпленими міцними емоційними пере
живаннями. Ще один фактор – це ситуація карантину та обмежених «очних» контактів. 
Через низький рівень розвитку емоційного інтелекту люди можуть не справлятися зі св
оїми емоціями, особливо якщо їх емоційний стан залежний від інших у результаті мож
е виникати почуття самотності. Ми висуваємо гіпотезу, про можливість використання 
розвитку емоційного інтелекту у дітей та підлітків як умову профілактики самотності у 
зрілому віці. Ми розділяємо позицію, що емоційний інтелект – це показник нашої здатн
ості до спілкування, вміння усвідомлювати свої емоції та розуміти почуття інших люде
й. Низький емоційний інтелект призводить до поганого психічного стану і навчання, ви
ховання та розвиток у контексті життєвих перспектив особистості характеризується ст
рахом, самотністю, нестабільністю, агресією, почуттям провини, депресією, фрустраціє
ю [1, 28]. Загальною рисою всіх існуючих підходів до вивчення емоційного інтелекту є 
визначення його як здатності сприймати та виражати емоції, розуміти та 26 використов
увати їх, управляти емоціями таким чином, щоб сприяти своєму особистісному зростан
ню. У психологічній науці емоційний інтелект людини відображений в різноманітних а
спектах. Дослідженням емоційного інтелекту займалися такі вчені, як Д. Гоулман, Р. Ба
р-Он, Х. Вайсбах і У. Дакс, Дж. Майєр, П. Селовей, Д. Карузо , Д. Люсін, І. Андрєєвою. 
Т. Березовська довела можливість розвитку емоційного інтелекту шляхом спеціально о
рганізованого навчання [3, С. 93]. Емоційний інтелект включає особистісну (внутрішнь
о-особистісний інтелект) та міжособистісну (міжособистісний інтелект) компетентност
і, що представлені такими складовими: 1) сприйняття, оцінка та вираження емоцій; 2) в
икористання емоцій для підвищення ефективності мислення; 3) розуміння та аналіз емо
ційної інформації; 4) регуляція емоцій.
[2, С. 15.] Самотність як багатовимірний конструкт, який з одного боку надає можливіс
ть вирватися зі стандартних циклів поведінки та реалізувати свою сингулярність, а з ін
шого являє собою негативне суб‘єктивне переживання особистості, яке супроводжуєть
ся почуттями покинутості, відчуженості, непотрібності. Більшість із зазначених особис
тісних проявів тією чи іншою мірою стосуються сфери так званого емоційного інтелект
у як здатності сприймати, розуміти, використовувати та конструктивно управляти емоц
іями, на його зв'язок із самотністю вказують М. Ка де Врі, Л.М. Вахрушева, Д. Гоулман
, Д. Мейєр, П. Селовей. Найбільш розповсюдженими на сьогодні є два напрямки вивче
ння феномену самотності: 1-трактування самотності як психологічного явища або су
б‘єктивного переживання (з урахуванням його можливих позитивних форм); 2 – уявлен
ня про самотність як про негативний стан і переживання [4] Серед негативних пережив
ань, які охоплюють самотню людину, дослідники виокремлюють тривогу, смуток, відч
ай та печаль тугу безпорадність та страх нетерпіння, нудьгу, ізоляцію, жалість та відраз
у до себе, роздратованість та злість на інших, меланхолію, відчуженість, підозрілість, г
нів тощо (Дж.Качіопо та 27 Л.Хоуклі, Л. Пепло, Г. Шагівалеєва, І.С. Кон, Дж.Г. Ціммер
ман, Л.Хоуклі, В. Франкл, Р.Вайс, Д. Рассел, С. Трубнікова, С.Томчук). Негативний хар
актер самотності проявляється в тому, що вона підпорядковує собі інші психічні проце
си і стани; порушує внутрішню цілісність особистості; може виступати механізмом пси
хологічного захисту; призводить до формування надочікувань і переоцінки внеску інш
ої людини у власний розвиток (Є. Прохоренкова), а отже несе загрозу позитивному роз
витку особистості.
[2, С.5]. Позитивна динаміка розвитку емоційного інтелекту та його компонентів прояв
ляється так: розвиток навичок усвідомлення, керування та контролю власних емоцій, р
озвиток емпатії, підвищення самооцінки, впевненості у собі, розвиток і оптимізація ко
мунікативних здібностей, що відображається у навичках спілкування і прийомах міжос
обистісної оцінки, розвитку соціальнопсихологічної компетентності, вміннях орієнтува
тися у соціальних ситуаціях, розуміти інших людей, обирати і реалізовувати адекватні 
форми спілкування, відкритість та готовність зрозуміти та прийняти поведінку іншої л
юдини; а також зниження інтенсивності переживання самотності молодими людьми. Р
озвиток емоційного інтелекту – це завдання яке варто реалізовувати на рівні з розвиток 
IQ як у шкільній системі, ВУЗах, а також у сімейному, родинному виховані.
2. Тривожність. Причини та симптоми.
Стан тривоги знайомий практично всім. Воно виникає в різних життєвих ситуаціях і су
проводжується різко негативними емоціями, з якими може впоратись далеко не кожен. 
Тривожні стани – це патологічна схильність людини до постійного переживання. Вони 
можуть бути пов’язані з очікуванням негативу, змін в звичному середовищі або іншим
и факторами.
У таких випадках звичайна тривога перетікає в хронічне русло і стає патологічною. Лю
ди можуть відчувати гострі переживання не тільки в стресових ситуаціях, а й без видим
их причин – це перетворює нормальне життя в кошмар постійного очікування чогось п
оганого, непоправного.
В такому стані люди не можуть сконцентруватися на повсякденних справах, їх здоров’
я погіршується і тільки допомога професійних лікарів може швидко і ефективно змінит
и ситуацію, направити життя в потрібне русло без надмірних переживань і тривог.
2.1 Причини стану тривоги.
Вірогідна причина проявів тривожних станів на сьогоднішній день йдосі не відома, про
те, як і будь-яких інших психічних захворювань – може породжуватися такими фактор
ами, як психологічні травми, затяжні стреси, функціаональні зміни головного мозку, сх
ильністю  до розладів, генетичними та іншими проблемами.
Відомо кілька захворювань, здатних спровокувати розвиток тривожних станів: залежні
сть від психотропних стимуляторів (наркоманія), пролапс мітрального клапана, гіпоглі
кемія і гіпертиреоз. Також, прояв тривожного стану і панічні атаки, можуть викликатис
я цілим спектром фізіологічних причин.

2.2 Симптоми тривожних станів
Тривожні стани мають специфічну симптоматику, при виявленні якої необхідно негайн
о звертатися висококваліфікованих спеціалістів. Вони зможуть провести правильну діа
гностику і призначити ефективне лікування, запобігши подальше поглиблення проблем
и.
До основних симптомів тривожного стану відносять: внутрішнє тремтіння і підвищену 
нервозність, яка проявляється без об’єктивних причин, постійне або часто виникаюче в
ідчуття тривоги, підвищену агресивність без наявності активного подразника, прискоре
не серцебиття, розлад сну, утруднене дихання і задишка, запаморочення та інші прояви
, пов’язані з патологічною роботою психіки і нервової системи.
2.3 Тривожність – проблема сьогодення
Проблема особистісної тривожності є актуальною в умовах сьогодення, оскільки сучас
на соціологічна статистика демонструє те, що число тривожних людей зростає з кожни
м роком і в досить великій кількості, особливо серед осіб юнацького віку. Почуття три
вожності, що супроводжуються підвищеним хвилюванням, настороженістю, емоційно
ю нестійкістю, заважає жити, впливає на поведінку зростаючої особистості, коригуючи 
її, відбивається на взаєминах з оточуючими та може призвести до виникнення відчуття 
самотності, постійного душевного дискомфорту. Надмірно високий рівень особистісної 
тривожності є дезадаптивним фактором та провокує проблеми у спілкуванні, конфлікт
и у взаємовідносинах, завищені вимоги до себе та оточуючих. Причому особи з таким 
рівнем особистісної тривожності можуть розцінювати будь-яку ситуацію як небезпечн
у, а оточення як загрозливе, навіть якщо для цього немає об’єктивних причин. За цими 
зовнішніми проявами криються внутрішні переживання, які утримують осіб юнацького 
віку у постійній внутрішній напрузі. В основі внутрішніх переживань лежить протиріч
чя даного вікового періоду, що полягає у яскравій вираженості бажань і прагнень, одна
к, можливостей для здійснення їх у молодої людини недостатньо. Це протиріччя призв
одить до виникнення тривоги й побоювання, які, безумовно, впливають на самооцінку, 
ставлення до себе, взаємостосунки зростаючої особистості. Оскільки, підвищений ріве
нь особистісної тривожності є негативним явищем, то актуальним і соціально значущи
м виступає дослідження психологічних чинників особистісної тривожності у осіб юнац
ького віку та пошук шляхів зниження високого рівня особистісної тривожності. Аналіз 
останніх досліджень і публікацій. Як багатоаспектний феномен, тривожність привертал
а до себе серйозну увагу вже досить давно, розглядаючись в наукових трудах зарубіжн
их (А. Адлер, У. Джемс, Дж. Доллард, О. Маурер, Р. Мей, Дж. Уотсон, О. Ранк, К. Род
жерс, Е. Торндайк, К. Хорні, А. Фройд, З. Фройд, К. Юнг, К. Ясперс) і вітчизняних вче
них з одного боку, як вроджена, психодинамічна характеристика (В. Білоус, О. Захаров
, Н. Левітов, В. Мерлін), а з іншого, як умова і результат соціалізації. Проблема тривож
ності в зарубіжній психології розглядалась в трудах З. Фройда, який характеризував її я
к “неприємне емоційне переживання, зміст тривожності – переживання невизначеності 
і відчуття безпорадності”
[3]. У свою чергу К. Хорні вважає, що почуття тривоги це вроджене почуття, яке відчу
ває дитина з перших хвилин свого народження. Воно фіксується немовлям, стає внутрі
шньою властивістю його психічної діяльності –
“базальною тривогою” і викликає у дитини бажання позбутися його.
“Базальна тривога” спонукає людину формувати свою поведінку, не провокуючи її, пра
гнути до безпеки життєдіяльності. На фоні “базальної тривоги” зформовується недовір
а до світу взагалі. Це почуття може бути витіснене на несвідомий рівень, але воно зали
шається з індивідом назавжди. Ставши дорослим, така людина нездатна сама віддавати 
любов, ласку і тепло оточуючим її близьким людям, і її діти будуть страждати від того, 
що не отримуватимуть необхідної їм любові та захисту [6]. Незважаючи на те, що між 
двома цими теоріями є відмінності, в одному вони схожі: причиною виникнення тривог
и завжди є внутрішній конфлікт людини, її незгода з самою собою, суперечливість її пр
агнень, коли одне її сильне бажання суперечить іншому, одна потреба заважає іншій. П
ри внутрішньому конфлікті виникає почуття “втрати опори”, втрата міцних орієнтирів 
у житті, невпевненість у навколишньому світі, і саме втрата цих опор призводить до ви
никнення тривожності [7]. Деякі люди схильні відчувати тривожність завжди і всюди, а 
деякі переживають стан тривоги лише час від часу під впливом складних обставин. Від
повідно, виділяють особистісну тривожність, як індивідуальну рису особистості та сит
уативну тривожність, як реакцію на конкретну зовнішню події. Ч. Спілбергер вважає,щ
о ситуативна тривожність виникає, коли індивід сприймає певний подразник або ситуа
цію як таку, що несе в собі актуальні або потенційні елементи небезпеки, загрози або ш
коди. Особистісна тривожність не проявляється безпосередньо в поведінці, але її рівен
ь можна визначити, виходячи з того, як часто та інтенсивно виникає стан тривоги [9]. С
итуативно стійкі прояви тривожності прийнято називати особистісними і пов’язувати з 
наявністю у людини відповідної особистісної риси (так звана “особистісна тривожність
”). Це стійка індивідуальна характеристика, яка відображає схильність суб’єкта до трив
оги і передбачає наявність у нього тенденції сприймати досить широке “віяло” ситуаці
й як загрозливе, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особист
існа тривожність активізується при сприйнятті певних стимулів, що розцінюються люд
иною як небезпечні, пов’язані зі специфічними ситуаціями загрози її престижу, самооці
нці, самоповазі [7]. Особистісна тривожність проявляється у схильності особи пережив
ати стан тривоги у різноманітних життєвих ситуаціях, навіть у таких, що об’єктивно ви
кликати тривогу не можуть. Це стійке утворення, що виявляється в розлитому, хронічн
ому переживанні соматичного і психічного  перенавантаженні, у схильності до дратівл
ивості і неспокою навіть в несерйозних життєвих ситуаціях, в почутті внутрішньої скут
ості і нетерплячості. Тривожність як риса особистості відзеркалює частоту переживань 
індивідом стану тривоги. Високотривожні індивіди переживають стан тривоги з більшо
ю інтенсивністю і частотою, ніж низькотривожні [4]. На думку О.О. Халік, особистісна 
тривожність є стійкою властивістю особистості, яка характеризується підвищеною схи
льністю відчувати тривогу через реальні чи уявні небезпеки, визначається фізіологічни
ми, когнітивними, емоційними й поведінковими аспектами та відіграє переважно негат
ивну функцію [5]. Причини особистісної тривожності знаходяться на соціальному, пси
хологічному та психофізичному рівнях. Перший – соціальні проблеми особистості, пов
’язані з порушенням у спілкуванні. На психологічному рівні особистісна тривожність п
ов’язана з неадекватним сприйманням суб’єктом самого себе. Тривожність зумовлена к
онфліктною самооцінкою, коли одночасно актуалізуються дві протилежні тенденції – п
отреба високо себе оцінити та почуття невпевненості. Психічно тривожність може відч
уватися як: напруга, заклопотаність, нервозність, почуття невизначеності, відчуття неб
езпеки, невдачі, неможливість прийняти рішення та ін. Тривожність проявляється у без
порадності, невпевненості в собі перебільшенні значущості ситуації і суб’єктивного від
чуття безсилля перед ними [10]. Рівень особистісної тривожності один з найбільш знач
ущих у діагностиці особистісного неблагополуччя, це показник, який завжди є сигнало
м внутрішніх недозволених конфліктів, суперечливих установок і почуттів, слабкості і 
неефективності механізмів психологічного захисту [
3. Самотність
Проблема самотності протягом століть є досить актуальною. Її вивченням займалися ві
тчизняні та зарубіжні філософи, соціологи, богослови, письменники (Ж.-П. Сартр, С. К 
єркегор, Е. Фромм, К. Роджерс, Д. Рісмен, С. Боумен, П.В. Лушин, О.Ю. Дмитренко, І.
Ю. Наталушко, Ю.В. Никоненко, Ю.М. Швалб, О.В. Данчева, Н. Хамітов, Л. Українка, 
Ф. Достоєвський, М. Коцюбинський, Ф. Кафка, Т. Манн та інші). Практично в кожній
гілці психології як відокремленої науки можна знайти провідні
думки, теорії та дослідження, котрі тісно
пов'язані з самотністю. У зарубіжній психології вирізняють 9 підходів до розуміння ста
ну самотності: психоаналітичний, феноменологічний, екзистенціональний, соціологічн
ий,когнітивний, інтимний,
сінтеракціоністський, системний та міждисциплінарний. Реалії існування сучасної люд
ини характеризуються динамічністю і стрімкістю політичних, економічних
та соціальних конверсій, складністю психологічної адаптації до них. Хочеться сказати,
що людина, котра
перебуває в умовах безперервних контактів, збагачених інформаційних потоків, які пот
ужно впливають на її психіку, повинна відчувати себе у вирі суспільного життя. Адже 
соціальний простір завдяки мережі Інтернету стає з кожним днем
і роком і днем  більш доступним, дозволяє вдовольняти найрізноманітніші запити. Одн
ак, при цьому проблема самотності стає все більш розповсюдженою, важливою соціаль
ною та індивідуальною проблемою. Для кожної людини самотність сприймається, вихо
дячи з особистого сприйняття і переживання даного феномена. Сучасна людина, на ду
мку Е. Фромма (Е. Фромм, 2006), яка звільнилася від кайданів доіндивідуалістичного с
успільства, що одночасно і обмежувало її, і забезпечувало її безпеку та спокій, не змогл
а повністю реалізувати себе як особистість. Свобода надала їй незалежність і раціональ
ність існування, але в той же
час відокремила її,  викликала в ній почуття безсилля і тривоги. На основі історичного 
аналізу умов існування людини та їх змін Е. Фромм в роботі «Втеча від свободи» зроби
в висновок про те, що невід ємною рисою людського існування в наш час є самостійніс
ть, ізоляція та відчуження. Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, мислитель 
стверджує, що сучасна людина почуття самотності і відчуження долає одним шляхом – 
відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. Почуття самотності, яке 
розчленовує особистість на окремі фрагменти, за Фроммом, призводить до агресивност
і, насильства, тероризму, анархії. Самотність являється
суб'єктивним відчуттям. Людина може жити наодинці з собою, не відчуваючи
сомотності, а може, перебуваючи в різних групах людей, бути в центрі уваги – і почува
тися самотньою, не задовольняючи своєї потреби в емоційному спілкуванні, яке не мо
жна замінити ніяким його іншим видом (Л. Ю. Левченко, 2002). Фізіологічні потреби – 
це не єдина імперативна частина людської натури. Є ще одна суттєва потреба, яка скла
дає саму сутність людського буття – це потреба зв язку з оточуючим світом, потреба ун
икнути самотності. Адже почуття повної самотності призводить до психічного руйнува
ння духовного світу людини так само, як і фізичний голод – до смерті. Індивід може бу
ти самотнім фізично, але якщо при цьому він буде пов язний з іншими людьми якимис
ь ідеями, моральними цінностями, соціальними стандартами, то це дає йому відчуття с
пільності та «приналежності» до інших. Водночас, він може жити серед людей, але при 
цьому відчувати себе у повній ізоляції , морально самотнім. І така моральна самотність 
так само нестерпна, як і фізична. Нагальна потреба спастись від моральної ізоляції яскр
аво описана О. Бальзаком у роман «Втрачені ілюзії». З усіх видів самотності найстраш
ніша душевна самотність. Проте  самотність – це не лише негативний стан, який своїми 
коріннями відходить у дитинство, як стверджують представники психоаналітичного пі
дходу. 41 Розмова із собою наодинці відкриває для людини розуміння власної унікальн
ості і своєрідності, усвідомлення свого особистого буття. Це час для роздумів, пошуків, 
впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. На самоті на
роджуються наукові відкриття і мистецькі шедеври. У такому разі одним із шляхів под
олання трагізму самотності стає наявність багатого внутрішнього світу. Людина повин
на мати можливості співвіднести себе з якоюсь системою, яка б спрямовувала її життя, 
надавала йому сенс, інакше вона наповниться сумнівами, які врешті-решт паралізують 
її здатність діяти і жити. Водночас неможливість час від часу побути на самоті призвод
ить до психологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між людьм
и. Отже, самотність як соціально-психологічний феномен, є серйозною соціально-
психологічною проблемою сучасного суспільства. Це життєва ситуація переживання ос
обистістю дефіциту спілкування, брак позитивних стосунків з оточуючими людьми. Во
дночас вона не завжди супроводжується реальною соціальною ізольованістю індивіда. 
Сьогодні більшість дослідників виділяють дві основні тенденції стану самотності: 1) по
зитивна самотність – усамітнення – необхідний, бажаний, продуктивний, творчий стан, 
який формує повноцінну самодостатню особистість; деструктивна самотність – негатив
ний, руйнівний стан, який дезадаптує людину, робить її нещасною, відчуженою. Сучас
на культура, модернізація усіх сфер життя, стрімкі соціальні зміни, економічно-
технічний розвиток суспільства підсилюють психологічне забарвлення феномену само
тності особистості.

Вступ
Навесні 2020 року ми вперше в історії людства зіткнулися
з таким масштабним карантином. Не зважаючи на те, що обмежувальні дії покликані захистити населення від пандемії, потр
ебність змушеноїї соціальної ізоляції окремими категорічми людей населення сприймається досить негативно, як фізичне і пс
ихологічненасильство. При самоізоляції за власним бажанням існування в умовах обмежень сприймається по іншому, оскільк
и воно є наслідком власного рішення. Взагалі наявність альтернативи завжди дає відчуття свободи вибору, чим більше варіа
нтів, тим більше людина відчуває себе вільною. Гіпертрофоване емоційне прийняття інформації про коронавірус, її нестача а
бо надлишок викликають тривогу, страх, паніку, а ввімкнення таких захисних механізмів психіки, як заперечення, витіснення
, ігнорування або уникнення, призводять до ігнорування небезпеки, аж до розвитку анозогнозічної поведінки в разі появи у 
людини симптомів захворювання. Навіть після тестування і підтвердження наявності у деяких хворих COVID-19, вони запере
чують захворювання і намагаються втекти з лікарні. Карантин, з одного боку, посилив проблеми, що вже існували в суспільс
тві, з іншого боку спровокував виникнення нових проблем, які, безумовно, матимуть довгострокові наслідки. Це уникаюча по
ведінка (страх захворіти може спричинити розвиток неврозів, нав'язливих станів, появі фобій, наприклад вермінофобії, нозо
фобії, гермофобії або мезофобії), що може призвести до іпохондрії, порушенню комунікативних зв'язків, розвитку панічних і 
депресивних станів тощо. Адиктивна поведінка: алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, розвиток поведінкових залежностей
, таких як інтернет-залежність, гаджет адикція, комунікативна адикція, кібероніоманія і кіберкомпульсивний шопінг, а також 
харчова залежність. Глобальну проблему в умовах соціальної ізоляції набуло домашнє насильство, яке провокує необхідність 
постійного знаходження обмеженого числа людей в ізольованому просторі. Тому тривала ізоляція може сприяти розвитку аг
ресивної поведінки.

1. Соціальна ізоляція як передумова виникнення відстороненості та тривожності у особистості
Сучасні реалії економічного розвитку та пандемії у світі загострюють можливість виникнення почуття самотності у широкого 
кола людей. Якщо раніше самотність була притаманна виключно похилого віку то на сьогодні – це явище активно поширило
ся як серед підлітків, молоді та людей зрілого віку. Значний вплив на
поширення даного явища мають такі фактори як: інтенсивність розвитку соціальних процесів, перенасиченість інформаційно
го простору, залежність від думки оточуючих (вплив соціальних мереж) тощо. У результаті впливу вище перерахованих чинн
иків спілкування стає все більш поверхневим, соціальні зв‘язки слабкими – непідкріпленими міцними емоційними переживан
нями. Ще один фактор – це ситуація карантину та обмежених «очних» контактів. Через низький рівень розвитку емоційного 
інтелекту люди можуть не справлятися зі своїми емоціями, особливо якщо їх емоційний стан залежний від інших у результаті 
може виникати почуття самотності. Ми висуваємо гіпотезу, про можливість використання розвитку емоційного інтелекту у діт
ей та підлітків як умову профілактики самотності у зрілому віці. Ми розділяємо позицію, що емоційний інтелект – це показник 
нашої здатності до спілкування, вміння усвідомлювати свої емоції та розуміти почуття інших людей. Низький емоційний інтел
ект призводить до поганого психічного стану і навчання, виховання та розвиток у контексті життєвих перспектив особистості 
характеризується страхом, самотністю, нестабільністю, агресією, почуттям провини, депресією, фрустрацією [1, 28]. Загальн
ою рисою всіх існуючих підходів до вивчення емоційного інтелекту є визначення його як здатності сприймати та виражати е
моції, розуміти та 26 використовувати їх, управляти емоціями таким чином, щоб сприяти своєму особистісному зростанню. У 
психологічній науці емоційний інтелект людини відображений в різноманітних аспектах. Дослідженням емоційного інтелекту 
займалися такі вчені, як Д. Гоулман, Р. Бар-Он, Х. Вайсбах і У. Дакс, Дж. Майєр, П. Селовей, Д. Карузо , Д. Люсін, І. Андрєєв
ою. Т. Березовська довела можливість розвитку емоційного інтелекту шляхом спеціально організованого навчання [3, С. 93]. 
Емоційний інтелект включає особистісну (внутрішньо-особистісний інтелект) та міжособистісну (міжособистісний інтелект) ко
мпетентності, що представлені такими складовими: 1) сприйняття, оцінка та вираження емоцій; 2) використання емоцій для 
підвищення ефективності мислення; 3) розуміння та аналіз емоційної інформації; 4) регуляція емоцій.
[2, С. 15.] Самотність як багатовимірний конструкт, який з одного боку надає можливість вирватися зі стандартних циклів по
ведінки та реалізувати свою сингулярність, а з іншого являє собою негативне суб‘єктивне переживання особистості, яке супр
оводжується почуттями покинутості, відчуженості, непотрібності. Більшість із зазначених особистісних проявів тією чи іншою 
мірою стосуються сфери так званого емоційного інтелекту як здатності сприймати, розуміти, використовувати та конструктив
но управляти емоціями, на його зв'язок із самотністю вказують М. Ка де Врі, Л.М. Вахрушева, Д. Гоулман, Д. Мейєр, П. Селов
ей. Найбільш розповсюдженими на сьогодні є два напрямки вивчення феномену самотності: 1-трактування самотності як пси
хологічного явища або суб‘єктивного переживання (з урахуванням його можливих позитивних форм); 2 – уявлення про само
тність як про негативний стан і переживання [4] Серед негативних переживань, які охоплюють самотню людину, дослідники 
виокремлюють тривогу, смуток, відчай та печаль тугу безпорадність та страх нетерпіння, нудьгу, ізоляцію, жалість та відраз
у до себе, роздратованість та злість на інших, меланхолію, відчуженість, підозрілість, гнів тощо (Дж.Качіопо та 27 Л.Хоуклі, 
Л. Пепло, Г. Шагівалеєва, І.С. Кон, Дж.Г. Ціммерман, Л.Хоуклі, В. Франкл, Р.Вайс, Д. Рассел, С. Трубнікова, С.Томчук). Негат
ивний характер самотності проявляється в тому, що вона підпорядковує собі інші психічні процеси і стани; порушує внутрішн
ю цілісність особистості; може виступати механізмом психологічного захисту; призводить до формування надочікувань і пере
оцінки внеску іншої людини у власний розвиток (Є. Прохоренкова), а отже несе загрозу позитивному розвитку особистості.
[2, С.5]. Позитивна динаміка розвитку емоційного інтелекту та його компонентів проявляється так: розвиток навичок усвідом
лення, керування та контролю власних емоцій, розвиток емпатії, підвищення самооцінки, впевненості у собі, розвиток і опти
мізація комунікативних здібностей, що відображається у навичках спілкування і прийомах міжособистісної оцінки, розвитку с
оціальнопсихологічної компетентності, вміннях орієнтуватися у соціальних ситуаціях, розуміти інших людей, обирати і реаліз
овувати адекватні форми спілкування, відкритість та готовність зрозуміти та прийняти поведінку іншої людини; а також зниж
ення інтенсивності переживання самотності молодими людьми. Розвиток емоційного інтелекту – це завдання яке варто реалі
зовувати на рівні з розвиток IQ як у шкільній системі, ВУЗах, а також у сімейному, родинному виховані.
2. Тривожність. Причини та симптоми.
Стан тривоги знайомий практично всім. Воно виникає в різних життєвих ситуаціях і супроводжується різко негативними емоц
іями, з якими може впоратись далеко не кожен. Тривожні стани – це патологічна схильність людини до постійного пережива
ння. Вони можуть бути пов’язані з очікуванням негативу, змін в звичному середовищі або іншими факторами.
У таких випадках звичайна тривога перетікає в хронічне русло і стає патологічною. Люди можуть відчувати гострі пережива
ння не тільки в стресових ситуаціях, а й без видимих причин – це перетворює нормальне життя в кошмар постійного очікува
ння чогось поганого, непоправного.
В такому стані люди не можуть сконцентруватися на повсякденних справах, їх здоров’я погіршується і тільки допомога проф
есійних лікарів може швидко і ефективно змінити ситуацію, направити життя в потрібне русло без надмірних переживань і т
ривог.
2.1 Причини стану тривоги.
Вірогідна причина проявів тривожних станів на сьогоднішній день йдосі не відома, проте, як і будь-яких інших психічних захв
орювань – може породжуватися такими факторами, як психологічні травми, затяжні стреси, функціаональні зміни головного 
мозку, схильністю  до розладів, генетичними та іншими проблемами.
Відомо кілька захворювань, здатних спровокувати розвиток тривожних станів: залежність від психотропних стимуляторів (на
ркоманія), пролапс мітрального клапана, гіпоглікемія і гіпертиреоз. Також, прояв тривожного стану і панічні атаки, можуть в
икликатися цілим спектром фізіологічних причин.

2.2 Симптоми тривожних станів
Тривожні стани мають специфічну симптоматику, при виявленні якої необхідно якомога швидше звернутися
до висококваліфікованих спеціалістів. Лише лікарі здатні провести якісну діагностику та назначити правильне та ефективне
лікування, тим самим запобігши подальше ускладнення проблеми. 
Основними симптомами тривожного стану являються: безпричинне внутрішнє тремтіння і підвищену нервозність, постійне
або часте відчуття тривоги, підвищену агресивність без наявності активного подразника, прискорене серцебиття, проблеми
зі
сном, утруднене дихання і задишка, запаморочення та інші прояви, пов’язані з патологічною роботою психіки і нервової сист
еми.
2.3 Тривожність – проблема сьогодення
Проблема особистісної тривожності є актуальною в умовах сьогодення, оскільки сучасна соціологічна статистика демонструє 
те, що число тривожних людей зростає з кожним роком і в досить великій кількості, особливо серед осіб юнацького віку. Поч
уття тривожності, що супроводжуються підвищеним хвилюванням, настороженістю, емоційною нестійкістю, заважає жити, в
пливає на поведінку зростаючої особистості, коригуючи її, відбивається на взаєминах з оточуючими та може призвести до ви
никнення відчуття самотності, постійного душевного дискомфорту. Надмірно високий рівень особистісної тривожності є деза
даптивним фактором та провокує проблеми у спілкуванні, конфлікти у взаємовідносинах, завищені вимоги до себе та оточую
чих. Причому особи з таким рівнем особистісної тривожності можуть розцінювати будь-яку ситуацію як небезпечну, а оточен
ня як загрозливе, навіть якщо для цього немає об’єктивних причин. За цими зовнішніми проявами криються внутрішні переж
ивання, які утримують осіб юнацького віку у постійній внутрішній напрузі. В основі внутрішніх переживань лежить протирічч
я даного вікового періоду, що полягає у яскравій вираженості бажань і прагнень, однак, можливостей для здійснення їх у мо
лодої людини недостатньо. Це протиріччя призводить до виникнення тривоги й побоювання, які, безумовно, впливають на с
амооцінку, ставлення до себе, взаємостосунки зростаючої особистості. Оскільки, підвищений рівень особистісної тривожності 
є негативним явищем, то актуальним і соціально значущим виступає дослідження психологічних чинників особистісної триво
жності у осіб юнацького віку та пошук шляхів зниження високого рівня особистісної тривожності. Аналіз останніх досліджень 
і публікацій. Як багатоаспектний феномен, тривожність привертала до себе серйозну увагу вже досить давно, розглядаючис
ь в наукових трудах зарубіжних (А. Адлер, У. Джемс, Дж. Доллард, О. Маурер, Р. Мей, Дж. Уотсон, О. Ранк, К. Роджерс, Е. То
рндайк, К. Хорні, А. Фройд, З. Фройд, К. Юнг, К. Ясперс) і вітчизняних вчених з одного боку, як вроджена, психодинамічна ха
рактеристика (В. Білоус, О. Захаров, Н. Левітов, В. Мерлін), а з іншого, як умова і результат соціалізації. Проблема тривожно
сті в зарубіжній психології розглядалась в трудах З. Фройда, який характеризував її як “неприємне емоційне переживання, з
міст тривожності – переживання невизначеності і відчуття безпорадності”
[3]. У свою чергу К. Хорні вважає, що почуття тривоги це вроджене почуття, яке відчуває дитина з перших хвилин свого нар
одження. Воно фіксується немовлям, стає внутрішньою властивістю його психічної діяльності –
“базальною тривогою” і викликає у дитини бажання позбутися його.
“Базальна тривога” спонукає людину формувати свою поведінку, не провокуючи її, прагнути до безпеки життєдіяльності. На 
фоні “базальної тривоги” зформовується недовіра до світу взагалі. Це почуття може бути витіснене на несвідомий рівень, ал
е воно залишається з індивідом назавжди. Ставши дорослим, така людина нездатна сама віддавати любов, ласку і тепло ото
чуючим її близьким людям, і її діти будуть страждати від того, що не отримуватимуть необхідної їм любові та захисту [6]. Нез
важаючи на те, що між двома цими теоріями є відмінності, в одному вони схожі: причиною виникнення тривоги завжди є вну
трішній конфлікт людини, її незгода з самою собою, суперечливість її прагнень, коли одне її сильне бажання суперечить іншо
му, одна потреба заважає іншій. При внутрішньому конфлікті виникає почуття “втрати опори”, втрата міцних орієнтирів у жи
тті, невпевненість у навколишньому світі, і саме втрата цих опор призводить до виникнення тривожності [7]. Деякі люди схи
льні відчувати тривожність завжди і всюди, а деякі переживають стан тривоги лише час від часу під впливом складних обста
вин. Відповідно, виділяють особистісну тривожність, як індивідуальну рису особистості та ситуативну тривожність, як реакці
ю на конкретну зовнішню події. Ч. Спілбергер вважає,що ситуативна тривожність виникає, коли індивід сприймає певний три
гер або ситуацію як таку, що несе в собі актуальні або потенційні елементи небезпеки, загрози або шкоди. Особистісна трив
ожність не проявляється безпосередньо в поведінці, але її рівень можна визначити, виходячи з того, як часто та інтенсивно 
виникає стан тривоги [9]. Ситуативно стійкі прояви тривожності прийнято називати особистісними і пов’язувати з наявністю 
у людини відповідної особистісної риси (так звана “особистісна тривожність”). Це стійка індивідуальна характеристика, яка ві
дображає схильність суб’єкта до тривоги і передбачає наявність у нього тенденції сприймати досить широке “віяло” ситуацій 
як загрозливе, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особистісна тривожність активізується при спри
йнятті певних стимулів, що розцінюються людиною як небезпечні, пов’язані зі специфічними ситуаціями загрози її престижу, 
самооцінці, самоповазі [7]. Особистісна тривожність проявляється у схильності особи переживати стан тривоги у різноманітн
их життєвих ситуаціях, навіть у таких, що об’єктивно викликати тривогу не можуть. Це стійке утворення, що виявляється в р
озлитому, хронічному переживанні соматичного і психічного  перенавантаженні, у схильності до дратівливості і неспокою на
віть в несерйозних життєвих ситуаціях, в почутті внутрішньої скутості і нетерплячості. Тривожність як риса особистості відзе
ркалює частоту переживань індивідом стану тривоги. Високотривожні індивіди переживають стан тривоги з більшою інтенси
вністю і частотою, ніж низькотривожні [4]. На думку О.О. Халік, особистісна тривожність є стійкою властивістю особистості, я
ка характеризується підвищеною схильністю відчувати тривогу через реальні чи уявні небезпеки, визначається фізіологічним
и, когнітивними, емоційними й поведінковими аспектами та відіграє переважно негативну функцію [5]. Причини особистісної 
тривожності знаходяться на соціальному, психологічному та психофізичному рівнях. Перший – соціальні проблеми особистос
ті, пов’язані з порушенням у спілкуванні. На психологічному рівні особистісна тривожність пов’язана з неадекватним сприйма
нням суб’єктом самого себе. Тривожність зумовлена конфліктною самооцінкою, коли одночасно актуалізуються дві протилеж
ні тенденції – потреба високо себе оцінити та почуття невпевненості. Психічно тривожність може відчуватися як: напруга, за
клопотаність, нервозність, почуття невизначеності, відчуття небезпеки, невдачі, неможливість прийняти рішення та ін. Трив
ожність проявляється у безпорадності, невпевненості в собі перебільшенні значущості ситуації і суб’єктивного відчуття безси
лля перед ними [10]. Рівень особистісної тривожності один з найбільш значущих у діагностиці особистісного неблагополуччя, 
це показник, який завжди є сигналом внутрішніх недозволених конфліктів, суперечливих установок і почуттів, слабкості і нее
фективності механізмів психологічного захисту [
3. Самотність
Проблема самотності протягом століть є досить актуальною. Її вивченням займалися вітчизняні та зарубіжні філософи, соціо
логи, богослови, письменники (Ж.-П. Сартр, С. К єркегор, Е. Фромм, К. Роджерс, Д. Рісмен, С. Боумен, П.В. Лушин, О.Ю. Дми
тренко, І.Ю. Наталушко, Ю.В. Никоненко, Ю.М. Швалб, О.В. Данчева, Н. Хамітов, Л. Українка, Ф. Достоєвський, М. Коцюбинс
ький, Ф. Кафка, Т. Манн та інші). Практично в кожній гілці психології як відокремленої науки можна знайти провідні думки, т
еорії та дослідження, котрі тісно пов'язані з самотністю. У зарубіжній психології вирізняють 9 підходів до розуміння стану сам
отності: психоаналітичний, феноменологічний, екзистенціональний, соціологічний,когнітивний, інтимний, сінтеракціоністськи
й, системний та міждисциплінарний. Реалії існування сучасної людини характеризуються динамічністю і стрімкістю політични
х, економічних та соціальних конверсій, складністю психологічної адаптації до них. Хочеться сказати, що людина, котра пере
буває в умовах безперервних контактів, збагачених інформаційних потоків, які потужно впливають на її психіку, повинна від
чувати себе в
коловороті суспільного життя. Адже соціальний простір завдяки мережі Інтернету стає з кожним днем і роком і днем  більш д
оступним, дозволяє вдовольняти найрізноманітніші запити. Однак, при цьому проблема самотності стає все більш розповсюд
женою, важливою соціальною та індивідуальною проблемою. Для кожної людини самотність сприймається, виходячи з особи
стого сприйняття і переживання даного феномена. Сучасна людина, на думку Е. Фромма (Е. Фромм, 2006), яка звільнилася в
ід кайданів доіндивідуалістичного суспільства, що одночасно і обмежувало її, і забезпечувало її безпеку та спокій, не змогла 
повністю реалізувати себе як особистість. Свобода надала їй незалежність і раціональність існування, але в той же час відок
ремила її,  викликала в ній почуття безсилля і тривоги. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін Е. Фр
омм в роботі «Втеча від свободи» зробив висновок про те, що невід ємною рисою людського існування в наш час є самостійн
ість, ізоляція та відчуження. Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, мислитель стверджує, що сучасна людина почут
тя самотності і відчуження долає одним шляхом – відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. Почуття само
тності, яке розчленовує особистість на окремі фрагменти, за Фроммом, призводить до агресивності, насильства, тероризму, 
анархії. Самотність являється суб'єктивним відчуттям. Людина може жити наодинці з собою, не відчуваючи сомотності, а мо
же, перебуваючи в різних групах людей, бути в центрі уваги – і почуватися самотньою, не задовольняючи своєї потреби в е
моційному спілкуванні, яке не можна замінити ніяким його іншим видом (Л. Ю. Левченко, 2002). Фізіологічні потреби – це не 
єдина імперативна частина людської натури. Є ще одна суттєва потреба, яка складає саму сутність людського буття – це пот
реба зв язку з оточуючим світом, потреба уникнути самотності. Адже почуття повної самотності призводить до психічного ру
йнування духовного світу людини так само, як і фізичний голод – до смерті. Індивід може бути самотнім фізично, але якщо п
ри цьому він буде пов язний з іншими людьми якимись ідеями, моральними цінностями, соціальними стандартами, то це дає 
йому відчуття спільності та «приналежності» до інших. Водночас, він може жити серед людей, але при цьому відчувати себе 
у повній ізоляції , морально самотнім. І така моральна самотність так само нестерпна, як і фізична. Нагальна потреба спасти
сь від моральної ізоляції яскраво описана О. Бальзаком у роман «Втрачені ілюзії». З усіх видів самотності найстрашніша душе
вна самотність. Проте  самотність – це не лише негативний стан, який своїми коріннями відходить у дитинство, як стверджу
ють представники психоаналітичного підходу. 41 Розмова із собою наодинці відкриває для людини розуміння власної унікаль
ності і своєрідності, усвідомлення свого особистого буття. Це час для роздумів, пошуків, впорядкування свого внутрішнього с
віту, нерідко – поштовх до творчості. На самоті народжуються наукові відкриття і мистецькі шедеври. У такому разі одним із 
шляхів подолання трагізму самотності стає наявність багатого внутрішнього світу. Людина повинна мати можливості співвідн
ести себе з якоюсь системою, яка б спрямовувала її життя, надавала йому сенс, інакше вона наповниться сумнівами, які вре
шті-решт паралізують її здатність діяти і жити. Водночас неможливість час від часу побути на самоті призводить до психологі
чної втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між людьми. Отже, самотність як соціально-психологічний феном
ен, є серйозною соціально-психологічною проблемою сучасного суспільства. Це життєва ситуація переживання особистістю 
дефіциту спілкування, брак позитивних стосунків з оточуючими людьми. Водночас вона не завжди супроводжується реально
ю соціальною ізольованістю індивіда. Сьогодні більшість дослідників виділяють дві основні тенденції стану самотності: 1) поз
итивна самотність – усамітнення – необхідний, бажаний, продуктивний, творчий стан, який формує повноцінну самодостатн
ю особистість; деструктивна самотність – негативний, руйнівний стан, який дезадаптує людину, робить її нещасною, відчуже
ною. Сучасна культура, модернізація усіх сфер життя, стрімкі соціальні зміни, економічно-технічний розвиток суспільства під
силюють психологічне забарвлення феномену самотності особистості.
Вступ
Навесні 2020 року ми вперше в історії людства зіткнулися з таким масштабним карантином. Не зважаючи на те, що обмежув
альні дії покликані захистити населення від пандемії, потребність змушеноїї соціальної ізоляції окремими категорічми людей 
населення сприймається досить негативно, як фізичне і психологічненасильство. При самоізоляції за власним бажанням існу
вання в умовах обмежень сприймається по іншому, оскільки воно є наслідком власного рішення. Взагалі наявність альтернат
иви завжди дає відчуття свободи вибору, чим більше варіантів, тим більше людина відчуває себе вільною. Гіпертрофоване е
моційне прийняття інформації про коронавірус, її нестача або надлишок викликають тривогу, страх, паніку, а ввімкнення так
их захисних механізмів психіки, як заперечення, витіснення, ігнорування або уникнення, призводять до ігнорування небезпе
ки, аж до розвитку анозогнозічної поведінки в разі появи у людини симптомів захворювання. Навіть після тестування і підтве
рдження наявності у деяких хворих COVID-19, вони заперечують захворювання і намагаються втекти з лікарні. Карантин, з о
дного боку, посилив проблеми, що вже існували в суспільстві, з іншого боку спровокував виникнення нових проблем, які, без
умовно, матимуть довгострокові наслідки. Це уникаюча поведінка (страх захворіти може спричинити розвиток неврозів, нав'
язливих станів, появі фобій, наприклад вермінофобії, нозофобії, гермофобії або мезофобії), що може призвести до іпохондрії, 
порушенню комунікативних зв'язків, розвитку панічних і депресивних станів тощо. Адиктивна поведінка: алкоголізм, наркома
нія, тютюнопаління, розвиток поведінкових залежностей, таких як інтернет-залежність, гаджет адикція, комунікативна адикц
ія, кібероніоманія і кіберкомпульсивний шопінг, а також харчова залежність. Глобальну проблему в умовах соціальної ізоляції 
набуло домашнє насильство, яке провокує необхідність постійного знаходження обмеженого числа людей в ізольованому пр
осторі. Тому тривала ізоляція може сприяти розвитку агресивної поведінки.

1. Соціальна ізоляція як передумова виникнення відстороненості та тривожності у особистості
Сучасні реалії економічного розвитку та пандемії у світі загострюють можливість виникнення почуття самотності у широкого 
кола людей. Якщо раніше самотність була притаманна виключно похилого віку то на сьогодні – це явище активно поширило
ся як серед підлітків, молоді та людей зрілого віку. Значний вплив на поширення даного явища мають такі фактори як: інтен
сивність розвитку соціальних процесів, перенасиченість інформаційного простору, залежність від думки оточуючих (вплив со
ціальних мереж) тощо. У результаті впливу вище перерахованих чинників спілкування стає все більш поверхневим, соціальні 
зв‘язки слабкими – непідкріпленими міцними емоційними переживаннями. Ще один фактор – це ситуація карантину та обме
жених «очних» контактів. Через низький рівень розвитку емоційного інтелекту люди можуть не справлятися зі своїми емоція
ми, особливо якщо їх емоційний стан залежний від інших у результаті може виникати почуття самотності. Ми висуваємо гіпот
езу, про можливість використання розвитку емоційного інтелекту у дітей та підлітків як умову профілактики самотності у зріл
ому віці. Ми розділяємо позицію, що емоційний інтелект – це показник нашої здатності до спілкування, вміння усвідомлювати 
свої емоції та розуміти почуття інших людей. Низький емоційний інтелект призводить до поганого психічного стану і навчанн
я, виховання та розвиток у контексті життєвих перспектив особистості характеризується страхом, самотністю, нестабільністю
, агресією, почуттям провини, депресією, фрустрацією [1, 28]. Загальною рисою всіх існуючих підходів до вивчення емоційно
го інтелекту є визначення його як здатності сприймати та виражати емоції, розуміти та 26 використовувати їх, управляти емо
ціями таким чином, щоб сприяти своєму особистісному зростанню. У психологічній науці емоційний інтелект людини відобра
жений в різноманітних аспектах. Дослідженням емоційного інтелекту займалися такі вчені, як Д. Гоулман, Р. Бар-Он, Х. Вайс
бах і У. Дакс, Дж. Майєр, П. Селовей, Д. Карузо , Д. Люсін, І. Андрєєвою. Т. Березовська довела можливість розвитку емоцій
ного інтелекту шляхом спеціально організованого навчання [3, С. 93]. Емоційний інтелект включає особистісну (внутрішньо-
особистісний інтелект) та міжособистісну (міжособистісний інтелект) компетентності, що представлені такими складовими: 1) 
сприйняття, оцінка та вираження емоцій; 2) використання емоцій для підвищення ефективності мислення; 3) розуміння та ан
аліз емоційної інформації; 4) регуляція емоцій.
[2, С. 15.] Самотність як багатовимірний конструкт, який з одного боку надає можливість вирватися зі стандартних циклів по
ведінки та реалізувати свою сингулярність, а з іншого являє собою негативне суб‘єктивне переживання особистості, яке супр
оводжується почуттями покинутості, відчуженості, непотрібності. Більшість із зазначених особистісних проявів тією чи іншою 
мірою стосуються сфери так званого емоційного інтелекту як здатності сприймати, розуміти, використовувати та конструктив
но управляти емоціями, на його зв'язок із самотністю вказують М. Ка де Врі, Л.М. Вахрушева, Д. Гоулман, Д. Мейєр, П. Селов
ей. Найбільш розповсюдженими на сьогодні є два напрямки вивчення феномену самотності: 1-трактування самотності як пси
хологічного явища або суб‘єктивного переживання (з урахуванням його можливих позитивних форм); 2 – уявлення про само
тність як про негативний стан і переживання [4] Серед негативних переживань, які охоплюють самотню людину, дослідники 
виокремлюють тривогу, смуток, відчай та печаль тугу безпорадність та страх нетерпіння, нудьгу, ізоляцію, жалість та відраз
у до себе, роздратованість та злість на інших, меланхолію, відчуженість, підозрілість, гнів тощо (Дж.Качіопо та 27 Л.Хоуклі, 
Л. Пепло, Г. Шагівалеєва, І.С. Кон, Дж.Г. Ціммерман, Л.Хоуклі, В. Франкл, Р.Вайс, Д. Рассел, С. Трубнікова, С.Томчук). Негат
ивний характер самотності проявляється в тому, що вона підпорядковує собі інші психічні процеси і стани; порушує внутрішн
ю цілісність особистості; може виступати механізмом психологічного захисту; призводить до формування надочікувань і пере
оцінки внеску іншої людини у власний розвиток (Є. Прохоренкова), а отже несе загрозу позитивному розвитку особистості.
[2, С.5]. Позитивна динаміка розвитку емоційного інтелекту та його компонентів проявляється так: розвиток навичок усвідом
лення, керування та контролю власних емоцій, розвиток емпатії, підвищення самооцінки, впевненості у собі, розвиток і опти
мізація комунікативних здібностей, що відображається у навичках спілкування і прийомах міжособистісної оцінки, розвитку с
оціальнопсихологічної компетентності, вміннях орієнтуватися у соціальних ситуаціях, розуміти інших людей, обирати і реаліз
овувати адекватні форми спілкування, відкритість та готовність зрозуміти та прийняти поведінку іншої людини; а також зниж
ення інтенсивності переживання самотності молодими людьми. Розвиток емоційного інтелекту – це завдання яке варто реалі
зовувати на рівні з розвиток IQ як у шкільній системі, ВУЗах, а також у сімейному, родинному виховані.
2. Тривожність. Причини та симптоми.
Відчуття тривожності відомо практично кожній людині. Вона може виникати в
найрізноманітніших життєвих ситуаціях і супроводжується різко негативними відчуттями та емоціями, впоратися з якими під
силу далеко не кожному. Тривожний стан – це патологічна схильність людини до постійного переживання. Як правило вона
пов'язана з очікуванням негативу, змін в звичному середовищі або іншими факторами.
У таких випадках звичайний тривожний стан переходить в хронічне русло і набуває патологічності. Людина починає
відчувати гострі переживання не лише під час
стресу, а й без об'єктивних причин – це трансформує нормальне життя в жах постійного очікування, що трапиться
щось погане та непоправне.
В такому стані людні вкрай складно сконцентруватися на буденних справах, їх здоров’я суттєво погіршується і
лише кваліфікована допомога лікарів може швидко і ефективно покращити ситуацію,
спрямувати життя в потрібне русло без непомірних тривог та переживань.
2.1 Причини стану тривоги.
Вірогідна причина проявів тривоги на сьогоднішній день йдосі не відома, проте, як і будь-яких інших психічних захворювань 
– може породжуватися такими факторами, як психологічні травми, затяжні стреси, функціаональні зміни головного мозку, сх
ильністю  до розладів, генетичними та іншими проблемами.
Відомо кілька захворювань, здатних спровокувати розвиток тривожних станів: залежність від психотропних стимуляторів (на
ркоманія), пролапс мітрального клапана, гіпоглікемія і гіпертиреоз. Також, прояв тривожного стану і панічні атаки, можуть в
икликатися цілим спектром фізіологічних причин.

2.2 Симптоми тривожних станів
Тривожність має специфічну симптоматику, при виявленні якої необхідно якомога швидше звернутися до висококваліфікован
их спеціалістів. Лише лікарі здатні провести якісну діагностику та назначити правильне та ефективне лікування, тим самим у
никнувши подальших ускладнень.
Основними симптомами тривожного стану являються: безпричинне внутрішнє тремтіння і підвищену нервозність, постійне аб
о часте відчуття тривоги, підвищену агресивність без наявності активного подразника, прискорене серцебиття, проблеми зі с
ном, утруднене дихання і задишка, запаморочення та інші прояви, пов’язані з патологічною роботою психіки і нервової систе
ми.
2.3 Тривожність – проблема сьогодення
Проблема особистісної тривожності є актуальною в умовах сьогодення, оскільки сучасна соціологічна статистика демонструє 
те, що число тривожних людей зростає з кожним роком і в досить великій кількості, особливо серед осіб юнацького віку. Поч
уття тривожності, що супроводжуються підвищеним хвилюванням, настороженістю, емоційною нестійкістю, заважає жити, в
пливає на поведінку зростаючої особистості, коригуючи її, відбивається на взаєминах з оточуючими та може призвести до ви
никнення відчуття самотності, постійного душевного дискомфорту. Надмірно високий рівень особистісної тривожності є деза
даптивним фактором та провокує проблеми у спілкуванні, конфлікти у взаємовідносинах, завищені вимоги до себе та оточую
чих. Причому особи з таким рівнем особистісної тривожності можуть розцінювати будь-яку ситуацію як небезпечну, а оточен
ня як загрозливе, навіть якщо для цього немає об’єктивних причин. За цими зовнішніми проявами криються внутрішні переж
ивання, які утримують осіб юнацького віку у постійній внутрішній напрузі. В основі внутрішніх переживань лежить протирічч
я даного вікового періоду, що полягає у яскравій вираженості бажань і прагнень, однак, можливостей для здійснення їх у мо
лодої людини недостатньо. Це протиріччя призводить до виникнення тривоги й побоювання, які, безумовно, впливають на с
амооцінку, ставлення до себе, взаємостосунки зростаючої особистості. Оскільки, підвищений рівень особистісної тривожності 
є негативним явищем, то актуальним і соціально значущим виступає дослідження психологічних чинників особистісної триво
жності у осіб юнацького віку та пошук шляхів зниження високого рівня особистісної тривожності. Аналіз останніх досліджень 
і публікацій. Як багатоаспектний феномен, тривожність привертала до себе серйозну увагу вже досить давно, розглядаючис
ь в наукових трудах зарубіжних (А. Адлер, У. Джемс, Дж. Доллард, О. Маурер, Р. Мей, Дж. Уотсон, О. Ранк, К. Роджерс, Е. То
рндайк, К. Хорні, А. Фройд, З. Фройд, К. Юнг, К. Ясперс) і вітчизняних вчених з одного боку, як вроджена, психодинамічна ха
рактеристика (В. Білоус, О. Захаров, Н. Левітов, В. Мерлін), а з іншого, як умова і результат соціалізації. Проблема тривожно
сті в зарубіжній психології розглядалась в трудах З. Фройда, який характеризував її як “неприємне емоційне переживання, з
міст тривожності – переживання невизначеності і відчуття безпорадності”
[3]. У свою чергу К. Хорні вважає, що почуття тривоги це вроджене почуття, яке відчуває дитина з перших хвилин свого нар
одження. Воно фіксується немовлям, стає внутрішньою властивістю його психічної діяльності –
“базальною тривогою” і викликає у дитини бажання позбутися його.
“Базальна тривога” спонукає людину формувати свою поведінку, не провокуючи її, прагнути до безпеки життєдіяльності. На 
фоні “базальної тривоги” зформовується недовіра до світу взагалі. Це почуття може бути витіснене на несвідомий рівень, ал
е воно залишається з індивідом назавжди. Ставши дорослим, така людина нездатна сама віддавати любов, ласку і тепло ото
чуючим її близьким людям, і її діти будуть страждати від того, що не отримуватимуть необхідної їм любові та захисту [6]. Нез
важаючи на те, що між двома цими теоріями є відмінності, в одному вони схожі: причиною виникнення тривоги завжди є вну
трішній конфлікт людини, її незгода з самою собою, суперечливість її прагнень, коли одне її сильне бажання суперечить іншо
му, одна потреба заважає іншій. При внутрішньому конфлікті виникає почуття “втрати опори”, втрата міцних орієнтирів у жи
тті, невпевненість у навколишньому світі, і саме втрата цих опор призводить до виникнення тривожності [7]. Деякі люди схи
льні відчувати тривожність завжди і всюди, а деякі переживають стан тривоги лише час від часу під впливом складних обста
вин. Відповідно, виділяють особистісну тривожність, як індивідуальну рису особистості та ситуативну тривожність, як реакці
ю на конкретну зовнішню події. Ч. Спілбергер вважає,що ситуативна тривожність виникає, коли індивід сприймає певний три
гер або ситуацію як таку, що несе в собі актуальні або потенційні елементи небезпеки, загрози або шкоди. Особистісна трив
ожність не проявляється безпосередньо в поведінці, але її рівень можна визначити, виходячи з того, як часто та інтенсивно 
виникає стан тривоги [9]. Ситуативно стійкі прояви тривожності прийнято називати особистісними і пов’язувати з наявністю 
у людини відповідної особистісної риси (так звана “особистісна тривожність”). Це стійка індивідуальна характеристика, яка ві
дображає схильність суб’єкта до тривоги і передбачає наявність у нього тенденції сприймати досить широке “віяло” ситуацій 
як загрозливе, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особистісна тривожність активізується при спри
йнятті певних стимулів, що розцінюються людиною як небезпечні, пов’язані зі специфічними ситуаціями загрози її престижу, 
самооцінці, самоповазі [7]. Особистісна тривожність проявляється у схильності особи переживати стан тривоги у різноманітн
их життєвих ситуаціях, навіть у таких, що об’єктивно викликати тривогу не можуть. Це стійке утворення, що виявляється в р
озлитому, хронічному переживанні соматичного і психічного  перенавантаженні, у схильності до дратівливості і неспокою на
віть в несерйозних життєвих ситуаціях, в почутті внутрішньої скутості і нетерплячості. Тривожність як риса особистості відзе
ркалює частоту переживань індивідом стану тривоги. Високотривожні індивіди переживають стан тривоги з більшою інтенси
вністю і частотою, ніж низькотривожні [4]. На думку О.О. Халік, особистісна тривожність є стійкою властивістю особистості, я
ка характеризується підвищеною схильністю відчувати тривогу через реальні чи уявні небезпеки, визначається фізіологічним
и, когнітивними, емоційними й поведінковими аспектами та відіграє переважно негативну функцію [5]. Причини особистісної 
тривожності знаходяться на соціальному, психологічному та психофізичному рівнях. Перший – соціальні проблеми особистос
ті, пов’язані з порушенням у спілкуванні. На психологічному рівні особистісна тривожність пов’язана з неадекватним сприйма
нням суб’єктом самого себе. Тривожність зумовлена конфліктною самооцінкою, коли одночасно актуалізуються дві протилеж
ні тенденції – потреба високо себе оцінити та почуття невпевненості. Психічно тривожність може відчуватися як: напруга, за
клопотаність, нервозність, почуття невизначеності, відчуття небезпеки, невдачі, неможливість прийняти рішення та ін. Трив
ожність проявляється у безпорадності, невпевненості в собі перебільшенні значущості ситуації і суб’єктивного відчуття безси
лля перед ними [10]. Рівень особистісної тривожності один з найбільш значущих у діагностиці особистісного неблагополуччя, 
це показник, який завжди є сигналом внутрішніх недозволених конфліктів, суперечливих установок і почуттів, слабкості і нее
фективності механізмів психологічного захисту [
3. Самотність
Проблема самотності протягом століть є досить актуальною. Її вивченням займалися вітчизняні та зарубіжні філософи, соціо
логи, богослови, письменники (Ж.-П. Сартр, С. К єркегор, Е. Фромм, К. Роджерс, Д. Рісмен, С. Боумен, П.В. Лушин, О.Ю. Дми
тренко, І.Ю. Наталушко, Ю.В. Никоненко, Ю.М. Швалб, О.В. Данчева, Н. Хамітов, Л. Українка, Ф. Достоєвський, М. Коцюбинс
ький, Ф. Кафка, Т. Манн та інші). Практично в кожній гілці психології як відокремленої науки можна знайти провідні думки, т
еорії та дослідження, котрі тісно пов'язані з самотністю. У зарубіжній психології вирізняють 9 підходів до розуміння стану сам
отності: психоаналітичний, феноменологічний, екзистенціональний, соціологічний,когнітивний, інтимний, сінтеракціоністськи
й, системний та міждисциплінарний. Реалії існування сучасної людини характеризуються динамічністю і стрімкістю політични
х, економічних та соціальних конверсій, складністю психологічної адаптації до них. Хочеться сказати, що людина, котра пере
буває в умовах безперервних контактів, збагачених інформаційних потоків, які потужно впливають на її психіку, повинна від
чувати себе в коловороті суспільного життя. Адже соціальний простір завдяки мережі Інтернету стає з кожним днем і роком і 
днем  більш доступним, дозволяє вдовольняти найрізноманітніші запити. Однак, при цьому проблема самотності стає все біл
ьш розповсюдженою, важливою соціальною та індивідуальною проблемою. Для кожної людини самотність сприймається, ви
ходячи з особистого сприйняття і переживання даного феномена. Сучасна людина, на думку Е. Фромма (Е. Фромм, 2006), як
а звільнилася від кайданів доіндивідуалістичного суспільства, що одночасно і обмежувало її, і забезпечувало її безпеку та спо
кій, не змогла повністю реалізувати себе як особистість. Свобода надала їй незалежність і раціональність існування, але в то
й же час відокремила її,  викликала в ній почуття безсилля і тривоги. На основі історичного аналізу умов існування людини т
а їх змін Е. Фромм в роботі «Втеча від свободи» дійшов до висновку, що невід'ємною особливістю людського існування в наш 
час є самостійність, ізоляція та відчуження. Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, мислитель стверджує, що сучасн
а людина почуття самотності і відчуження долає одним шляхом – зрікається свободи і придушує свою індивідуальність. Почу
ття самотності, яке поділяє особистість на окремі частини, за Фроммом, спричиняє агресивність, насильство, тероризм, анар
хію. Самотність являється суб'єктивним відчуттям. Людина може жити наодинці з собою, не відчуваючи сомотності, а може, 
перебуваючи в соціумі та знаходитися в центрі уваги – і відчувати себе самотньою, не вдовольняючи своєї  власної потреби 
в емоційному спілкуванні, котре не можливо замінити ніяким його іншим видом (Л. Ю. Левченко, 2002). Фізіологічні потреби 
– це не єдина імперативна частина людської натури. Існує істотна потреба, яка складає саму сутність людської природи 
– це необхідність безперервного зв'язку з навколишнім світом, потреба сторонитися відчуття самотності. Оскільки почуття по
вної самотності призводить до психічного руйнування духовного світу людини так само, як і фізичний голод – до смерті. Інди
від може бути самотнім фізично, але якщо при цьому він буде пов язний з іншими людьми якимись ідеями, моральними цінно
стями, соціальними стандартами, то це дає йому відчуття спільності та «приналежності» до інших. Водночас, він може жити 
серед людей, але при цьому відчувати себе у повній ізоляції , морально самотнім. І така моральна самотність так само несте
рпна, як і фізична. Нагальна потреба спастись від моральної ізоляції яскраво описана О. Бальзаком у роман «Втрачені ілюзії»
. З усіх видів самотності найстрашніша душевна самотність. Проте  самотність – це не лише негативний стан, який відходить 
своїми коріннями у далеке дитинство, як запевняють представники психоаналітичного підходу. Розмова із собою наодинці ві
дкриває для людини розуміння власної унікальності і самобутності, осмислення свого особистого буття. Це час для роздумів, 
пошуків, полагоджування власного внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. Саме на самоті народжуються науков
і відкриття і мистецькі шедеври. У такому разі одним із шляхів здолання трагізму самотності стає наявність багатого внутрішн
ього світу. Людина повинна мати можливості співвіднести себе з якоюсь системою, яка б спрямовувала її життя, надавала йо
му сенс, в противному разі вона наповниться сумнівами, які врешті-решт зупинять її здатність діяти і жити. Водночас неможл
ивість час від часу побути на самоті призводить до психологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між 
людьми. Отже, самотність як соціально-психологічне явище, є серйозною соціально-психологічною проблемою сучасного сус
пільства. Це життєва ситуація переживання особистістю нестачі спілкування, брак позитивних стосунків з оточуючими людь
ми. Водночас вона не завжди супроводжується реальною соціальною відособленістю людини. На сьогоднішній день переваж
на більшість дослідників виокремлюють два основних напрямів стану самотності: 1) позитивна самотність – усамітнення – не
обхідний, бажаний, продуктивний, творчий стан, який сформовує повноцінну самодостатню особистість; деструктивна самот
ність – негативний, руйнівний стан, який дезадаптує людину, робить її нещасною, відчуженою. Сучасна культура, усучасненн
я усіх сфер життя, швидкоплинні соціальні зміни, економічно-технічний розвиток суспільства підсилюють психологічне забар
влення феномену самотності особистості.
Література та джерела

1. Офіційні інтернет-сторінки обраних університетів, психологічних служб, міжнародних та

державних організацій, які пропонують або досліджують можливості психологічної допомоги
в обраних містах України та Чехії або США.
2. Лебедев, Владимир Иванович. Психология и психопатология одиночества и групповой
изоляции : Учеб. пособие для студентов психол. фак. мед. ин-тов и гуманитар. вузов,
курсантов трансп. уч-щ / В.И. Лебедев. - М. : ЮНИТИ, 2002.
3. Психологічна профілактика і гігієна особистості у протидії пандемії COVID-19: Методичний
посібник / Авт. кол.: Рибалка В.В., Помиткін Е.О., Ігнатович О.М., Павлик Н.В., Іванова О.В.,
Радзімовська О.В., Становських З.Л., Калюжна Є.М., Кабиш-Рибалка Т.В.; за ред. Рибалки В.В
 – Київ: Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України, 12-
29 березня 2020 р.
4. Швалб Ю. М. Одиночество: Социально-психологические проблемы / Ю. М. Швалб, О. В.
Данчева. – К. : Україна, 1991.
5. Соколова М.В. Шкала субъективного благополучия / М.В.
6. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь-справочник по психодиагностике. 1999
7. Вейс Р. Вопросы изучения одиночества // Лабиринты одиночества. – М.:Прогресс, 1989
8. Корчагина С. Г. Психология одиночества: учебное пособие. – М.: Московский психолого-
социальный институт, 2008
9. Слободчиков И. М. Современные исследования переживания одиночества// Психологическая
наука и образование. – 2007. – № 3. – С. 27–35.