Міністерство охорони здоров’я України

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Кафедра медицини катастроф та військової медицини

ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідуючий кафедрою
медицини катастроф та
військової медицини ВНМУ

доц. М.В. Матвійчук

“___” __________ 20__ р.

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
для студентів 3 курсу медико- психологічного факультету
до практичного заняття
з дисципліни «Медична психологія надзвичайних станів, екстрена та
кризова психологія»
Тема 7: Переживання втрати
Заняття 1
.

Вінниця – 2020
 Втрата є однією з основних причин виникнення життєвих криз
особистості. Почуття втрати – це глибоке та сильне страждання, викликане
різноманітними стресоутворюючими факторами. Емоційною реакцією на
втрату є поєднання душевного болю, смутку, гніву, безпорадності, почуття
вини та розпачу.
Переживання втрати проявляється у динаміці психічного стану в
послідовній, стадійній зміні його рівнів. Існує типова послідовність стадій
переживання втрати: шок-переживання-прийняття. Однак це не обов’язкове
слідування однієї стадії за іншою: вони можуть перекривати одна одну.
Різномаїття розуміння втрати і особливостей її переживання дозволяють
виділити основні наукові напрями її дослідження:
- як прорцес із афективними, когнітивними та поведінковими симптомами;
- як послідовне рішення психологічних задач;
- як процес трансформації значущих зв’язків;
- як травмуююча подія, що руйнує особистість;
- як процес смислової реконструкції особистісного зростання;
- як духовний процес щодо узагальнення життєвих закономірностей і
змістів.
У психології існує поняття чистої (втрата людини, з якою були близькі,
добрі стосунки) і складної втрати (якщо із людиної стосунки були не прості).
Чиста втрата переживається легше, ніж складна, де людина пережива
різноманітну палітру почуттів.
Втрата може бути тимчасовою або постійною, реальною або уявною,
фізичною або психологічною.
Залежно від стресоутворюючого фактору, виділяють наступні види втрат:
- втрата (смерть) близької людини;
- втрата сім’ї внаслідок розлучення (сімейна криза);
- втрата здоров’я внаслідок хвороби;
- втрата особистої свободи внаслідок насильства;
- втрата волі (тюремна криза);
- втрата роботи (професійна криза).
При розгляді втрати, пов’язаної зі смертю, слід пам’ятати, що людина, яка
з нею стикається, переживає не тільки смерть фізичну, як вмирання тіла, але й
психологічну, як втрату значущих відносин, розрив прихильностей, зміну
способу буття – життєвого стилю, способу мислення, ставлення до себе,
навколишньому світу та основних екзистенціальних потреб.
Реакція втрати вважається патологічною, якщо вона супроводжується
надмірним емоційним вибухом, надто довгим чи повністю відсутнім
неприйняттям події.
У психології існує поняття синдрому втрати, яке застосовується до
ситуації або явища різкої зміни способу життя внаслідок втрати кого-небудь
або чого-небудь із суб’єктивним відчуттям та переживанням (смерть близької
людини, втрата професії, втрата місця проживання внаслідок стихійного лиха,
непрацездатність внаслідок інвалідизації тощо). Синдром втрати може бути
причиною психогенних розладів або соматовегетативних порушень.
 Для роботи з утратою успішно використовують техніки гештальттерапії,
нейролінгвістичного програмування, когнітивноповедінкової терапії та інші.
Застосовуються як індивідуальні, так і групові форми роботи.

Людина не підготовлена до втрати: така подія вибиває її з життєвої колії,

перевертає світ «з ніг на голову». Водночас, занадто тривале перебування на
певному етапі горювання та неправильне з психологічної точки зору його
проживання накладає відбиток цього етапу на все подальше життя. «В
нормальном варіант людина, що пережила втрату, згодом оговтується від
викликаного нею потрясіння і починає знову жити повноцінним життям. У
патологічному ж варіанті переживання горя залишається невирішеним,
незавершеним і виливається в різноманітні психологічні проблеми, призводить
до тій чи іншій формі дезадаптації » (Шефов, 2006, с. 10). Наше завдання
полягає у розумінні механізмів горя, вивченні процесу «нормального»
горювання та підготовці до надання необхідної як професійної, так і просто
людської допомоги людині, яка опинилась у відповідній ситуації.

Горе – це реакція на втрату значущого об’єкта, частини ідентичності або

очікуваного майбутнього (Сидорова, 2001; Шефов, 2006). Реакція на втрату
значущого об’єкта – специфічний психічний процес, що розвивається за своїми
законами. Його сутність універсальна, незмінна та не залежить від того, що саме
втратив суб’єкт. Переживання горя завжди протікає однаково, відрізняються
тільки його тривалість та інтенсивність, які залежать від значущості втраченого
об’єкта та особливостей людини, що горює (Петрова, 2004).
У психологічній літературі розрізняють депресію та горе. Горе, як
природний процес, включає багато різних почуттів – це і гнів, і смуток, і образа,
і провина, і, навіть, радість. Депресія характеризується відсутністю почуттів,
нездатністю повноцінно «відгорювати» свою втрату. Більше того, депресія – це
вмирання не тільки почуттів, а й волі до життя. У цьому стані людина
«заморожує» своє життя, сподіваючись на те, що «холод» позбавить її від
страждань. Але, на жаль, від страждань може позбавити тільки страждання.
Горе, як процес, має певні критичні періоди.
Перші 48 годин. Шок від перенесеної втрати і відмова повірити в те, що
сталося. Емоційно це іноді виражається в страху втратити когонебудь із
близьких або самого себе (як у фізичному, так і в психічному сенсі).
Перший тиждень. Вічуття втрати може переноситись автоматично у
зв’язку із відповідними клопотами (похорон тощо) та супроводжуватися
почуттям «занепаду», емоційним чи фізичним виснаженням.
Від 2-х до 5-ти тижнів. Переважає почуття покинутості як з боку сім’ї,
так і з боку друзів, що повернулися до своїх буденних справ.
Від 6-ти до 12-ти тижнів. Знімаються всі наслідки шокового стану і
усвідомлюється реальність утрати. Спектр пережитих у цей час емоцій досить
широкий, людина відчуває втрату і погано контролює себе.
Від 3-х до 4-х місяців. Починається цикл «гарних та поганих днів». Людина
стає дратівливою та нетерплячою щодо фрустрації. У більшості випадків
з’являється гнів, почуття емоційної регресії; внаслідок зниження імунітету
зростають соматичні скарги, особливо інфекційного та простудного характеру.
6 місяців. Починається депресія, слабшає тяжкість пережитого, але не
емоцій. Річниці з дня смерті близької людини, її дні народження, свята
особливо важко переносяться і можуть викликати депресію.
12 місяців. Перша річниця з дня смерті близької людини може бути
травматичною або переламною, в залежності від наслідків пережитих за рік
страждань.
Від 12-ти до 24-х місяців. Це час «розсмоктування» горя: біль втрати стає
стерпним і людина повільно повертається до звичного життя, зі словникового
запасу зникають слова «важка втрата» та «горе», життя входить у звичне русло.

Горе втрати характеризується наступними проявами (Моховиків, 2001а):

1. На перший план виступає фізичне страждання у вигляді періодичних

нападів тривалістю від декількох хвилин до години зі спазмами в горлі,
припадками задухи, прискореним диханням і постійною потребою зітхнути.
Згодом постійні зітхання зберігаються тривалий час, і знову особливо помітні,
якщо людина згадує або розповідає про своє страждання. Відчувається відчуття
порожнечі в животі, втрата апетиту, м'язової сили; найменший рух стає вкрай
обтяжливим і майже неможливим, від незначного фізичного навантаження
виникає цілковите знемога. На тлі цих тілесних ознак людина відчуває
психічний страждання у вигляді емоційної напруги або душевного болю.
Відзначаються зміни ясності свідомості: виникає легке відчуття нереальності і
відчуття, що емоційна відстань, яка відділяє людину від інших людей,
збільшилася.
2. Захоплення образом втраченого. На тлі почуття нереальності можуть
виникати зорові, слухові або поєднані ілюзії. Переживають горе повідомляють,
що чують кроки померлого, зустрічають його швидкоплинний образ в натовпі,
впізнають знайомі запахи і т.д. Такі стани відрізняються сильною емоційною
залученістю, під впливом якої може втрачатися грань між переживанням і
реальністю.
3. Почуття провини. людина намагається відшукати в попередніх втрати
події і вчинках те, чого він не зробив для померлого. Найменші помилки,
неувага, упущення, помилки перебільшуються і сприяють розвитку ідей
самозвинувачення.
4. Ворожі реакції. У відносинах з людьми знижується або зникає
симпатія , втрачається звичайна теплота і природність, нерідко людина
говорить про те, що відбувається з роздратуванням або злістю, висловлює
бажання, щоб його не турбували. Ворожість іноді виникає спонтанно і не
піддається поясненню для горюющих. Деякі приймають її за початок
божевілля. Інші намагаються контролювати спалахи гніву, що вдається далеко
не завжди. Постійні спроби тримати себе у вузді призводять до особливо
манірно-натягнутою формі спілкування.
5. Втрата колишніх природних моделей поведінки. У вчинках
відзначається квапливість, метушливість, людина стає непосидючою або
здійснює хаотичні дії в пошуках якого-небудь заняття, але виявляється
абсолютно нездатним до найпростішої організованої діяльності. З часом він
ніби знову освоює коло повсякденних справ. горюющего дуже часто
доводиться як би заново «вчитися» їх робити, перемагаючи переживання
відсутності сенсу небудь дії після того, що сталося.

6. Ідентифікація з втратою. У висловлюваннях і вчинках людини

з'являються риси поведінки померлого або ознаки його передсмертного
захворювання. Як правило, ідентифікація з втратою стає наслідком
поглощенности чином померлого.

У часі станом горя властива динаміка, проходження ряду етапів, коли

людина здійснює «роботу горя» (Ліндеманн, 1984). Мета «роботи горя» полягає
в тому, щоб пережити його, стати незалежним від втрати, пристосуватися до
життя, що змінилося і знайти нові відносини з людьми і світом.

Початкова стадія горя - шок і заціпеніння. Шок від перенесеної втрати і

відмова повірити в реальність того, що сталося можуть тривати до декількох
тижнів, в середньому 7-9 днів. Фізичний стан людини, що переживає горе,
погіршується: звичайні втрата апетиту, сексуального потягу, м'язова слабкість,
сповільненість реакцій. відбувається переживається як нереальне. Людина в
стані шоку може робити щось дійсно необхідне, пов'язане з організацією
похорону, або ж його активність може бути безладної. Буває й повна
відчуженість від того, що відбувається, бездіяльність. Почуття з приводу того,
що сталося майже не виражаються; людина в стані шоку може здаватися
байдужим до всього. Заціпеніння - найбільш яскрава риса цього стану.
Часто людина в цій фазі відчуває себе цілком добре. Він не страждає,
знижується чутливість до болю і навіть «проходять» турбували захворювання.
Людина настільки нічого не відчуває, що навіть радий був би відчути хоч що-
небудь. Його бездушність розцінюється оточуючими як недостатність любові і
егоїзм. Від горюющего вимагається бурхливе вираження емоцій, якщо ж
людина не може заплакати, йому дорікають і винять. Тим часом, саме така
«нечутливість» свідчить про тяжкості і глибині переживань. І чим довше триває
цей «світлий» проміжок, тим довше і важче будуть наслідки.
Незважаючи на оманливе зовнішнє благополуччя, об'єктивно людина
перебуває в досить важкому стані, І одна з небезпек полягає в тому, що у будь-
яку хвилину воно може змінитися так званим гострим реактивним станом, коли
людина раптом починає битися головою об стіну, викидатися з вікна, тобто стає
«буйним». Навколишні, чия пильність приспана, не завжди готові до цього.

Передбачається, що комплекс шокових реакцій пов'язаний з роботою

механізмів психологічного захисту: заперечення факту чи значення смерті
оберігає який поніс втрату від різкого зіткнення з жахом події. Шок залишає
людину в тому часі, коли померлий був ще живий. Справжнє супроводжується
так званими дереалізаціонние-ними і деперсоналізаціоннимі відчуттями («це
відбувається не зі мною», «як ніби це відбувається в кіно».) Людина
зосереджений на якихось дрібних турботах і події, не пов'язані з втратою, або
він психологічно залишається в минулому, заперечуючи реальність; в такому
випадку він і справляє враження оглушеного або сонного: майже не реагує на
зовнішні, стимули чи повторює небудь дії.

Часто на зміну шокової реакції приходить відчуття злості. Злість виникає

як емоційна специфічна реакція на перешкоду в задоволенні потреби, в даному
випадку - потреби залишитися в минулому разом з померлим (Василюк, 1991).
Будь-які зовнішні стимули, які повертають людину в даний, можуть
провокувати це почуття. Злість також свідчить про глибину отриманої
психологічної травми. Це обумовлено різкою фрустрацією: неможливістю
здійснення планів, бажань, пов'язаних з померлим.

Наступна стадія горя - стадія пошуку - характеризується прагненням

повернути померлого і запереченням безповоротність втрати. Людині,
понесшему втрату, часто здається, що він бачить померлого в натовпі на
вулиці, чує нею кроки в сусідній кімнаті і т. п. Оскільки більшість людей.
навіть відчуваючи дуже глибоке горе, зберігають зв'язок з реальністю, подібні
ілюзії можуть лякати, викликати думки про божевілля. З іншого боку, сильна
віра в чудо, жевріє надія якимось чином повернути померлого, і скорботний
«зустрічає» його або поводиться так, начебто б той ось-ось з'явиться.

Перехід від стадії шоку до стадії пошуку поступовий; особливості стану і

поведінки, характерні для цієї стадії, можна помітити на 5-12-й день після
смерті близького. Деякі наслідки шоку можуть проявлятися ще досить довго.

Третя стадія - гострого горя - триває до 6-7 тижнів з моменту втрати.

Зберігаються і спочатку можуть посилюватися фізичні симптоми: утруднене
дихання, м'язова слабкість, фізична втома навіть при відсутності реальної
активності, підвищена виснаженість, відчуття порожнечі в шлунку, утруднення
в грудях, клубок у горлі, підвищена чутливість до запахів, зниження або
незвичайне посилення апетиту, сексуальні дисфункції, порушення сну. В цей
час людині буває важко утримати свою увагу в зовнішньому світі, реальність як
би покрита прозорою серпанком, вуаллю, крізь яку часто-густо пробиваються
відчуття присутності померлого.
Це період найбільших страждань, гострої душевного болю. З'являється
безліч важких, іноді дивних і страшних думок і почуттів. Це відчуття
порожнечі і безглуздості, відчай, почуття покинутості, самотності, злість, вина,
страх і тривога, безпорадність. Типові незвичайна поглинання чином померлого
та його ідеалізація, особливо до кінця фази, підкреслення надзвичайних
достоїнств, уникнення спогадів про його поганих рисах і вчинках. Горе
накладає відбиток і на стосунки з оточуючими, може спостерігатися втрата
теплоти, дратівливість, бажання усамітнитися. Змінюється повсякденна
діяльність. Людині важко буває сконцентруватися на тому, що він робить,
важко довести справу до кінця, а складно організована діяльність може на
якийсь час стати і зовсім недоступною. Часом виникає несвідоме ототожнення з
померлим, що виявляється в мимовільному наслідуванні його ході, жестам,
міміці.
 Робота по переживання горя стає провідною діяльністю. Це найважчий
період. Основним переживанням виступає почуття провини.

Стадію гострого горя вважають критичною щодо подальшого переживання

втрати. Людина поступово «йде» від померлого і з болем переживає дійсне
віддалення його образу. Розрив старої зв'язку з померлим і створення образу
пам'яті, образу минулого і зв'язку з ним - основний зміст «роботи горя» в цей
період. Через 3-4 місяці починається цикл «хороших і поганих» днів.
Підвищується дратівливість і знижується фрустра-ционная толерантність.
Можливі прояви вербальної та фізичної агресії, зростання соматичних проблем,
особливо простудного та інфекційного характеру, через пригніченості імунної
системи.

З настанням шестимісячного строку починається депресія. Особливо тяжкі

свята, дні народження, річниці («Новий рік вперше без нього »,« весна вперше
без нього »,« день народження ») або події повсякденного життя (« образили,
нікому поскаржитися »,« на його ім'я надійшов лист »).

Четверта стадія синдрому втрати - стадія відновлення - настає днів

через 40 після події і триває приблизно рік. У цей період відновлюються
фізіологічні функції, професійна діяльність. Людина поступово примиряється з
фактом втрати. Він як і раніше переживає горе, але ці переживання вже
набувають характеру окремих нападів, спочатку частих, потім все більш
рідкісних. Звичайно, напади горя можуть бути дуже болючими. Людина вже
живе нормальним життям і раптом знову повертається в стан туги, скорботи,
відчуває відчуття безглуздості свого життя без збіглого. Часто такі напади
пов'язані з святами, якимись пам'ятними подіями і взагалі - з будь-якими
ситуаціями, які можуть асоціюватися з померлим. Роковини смерті символічно
обмежує період горя. Багато культури і релігії відводять на траур саме один рік,
адже за рік людина проходить певний життєвий цикл, маркерами якого служать
традиційні дати і події.

Приблизно через рік наступає остання стадія переживання втрати -

завершальна. Біль стає терпимей, і людина, що пережила втрату близької,
потроху повертається до колишнього життя. У цей період відбувається
«емоційне прощання» з померлим, усвідомлення того, що немає необхідності
наповнювати болем втрати все життя. З словникового запасу зникають слова
«важка втрата» та «горе». Життя бере своє. Завершення переживання горя
можуть ускладнювати деякі культурні норми і особисті переконання
(наприклад, переконання жінки, чоловік якої загинув на війні, що вона повинна
зберігати йому вірність і сумувати про нього до кінця своїх днів). Створити в
пам'яті образ пішов з життя, знайти для нього сенс і постійне місце в потоці
життя - ось основна мета психологічної роботи на даній стадії.

Основні стадії скорботи

Часові етапи Прояви
Стадія 1  шок;
Починається відразу після  невір'я, заперечення;
смерті близької людини та  заціпеніння;
зазвичай триває від одного  ридання;
до трьох днів.  сум'яття.
 хвороблива туга;
 заглибленість у переживання;
Стадія 2
 спогади;
Піки спостерігаються між
 яскравий образ померлого в душі;
другим і четвертим
 відчуття, що померлий живий;
тижнями після смерті;
 сум, слізливість, безсоння;
зазвичай триває протягом
 анорексія;
року.
 втрата інтересу до життя;
 дратівливість і занепокоєння.
Стадія 3  зменшення кількості епізодів суму;
Зазвичай наступає  здатність згадувати про минуле із
протягом року після смерті задоволенням;
близької людини.  поновлення повсякденної активності.

При наданні допомоги кризовому психологу важливо враховувати

конкретну стадію переживання горя, на якій перебуває людина, що
втратила близьких.

1. Допомога на стадії шоку:

розмовляти з людиною, що перебуває в стані шоку, і утішати її

зовсім даремно, тому що ця людина однаково вас «не чує»;
необхідно просто бути присутнім поруч, не залишати людину сам
на сам, піклуватися про неї;
виражати свою турботу й увагу краще через дотики.

Іноді тактильного контакту буває досить, щоб вивести людину зі стану

шоку (це навіть можуть бути і такі символічні дії, як погладжування по голові).
У такі моменти люди починають почувати себе маленькими, беззахисними і їм
хочеться заплакати, як у дитинстві. Поява сліз або якихось сильних почуттів
(наприклад, злості) означає, що людина у своїх переживаннях переходить на
наступну стадію - стадію гострого горя.

2. Допомога на стадії гострого горя:

якщо на стадії шоку варто постійно перебувати поруч із людиною й

не залишати її сам на сам, то тут можна й потрібно дати їй можливість (якщо
вона хоче) залишитись на самоті;
допомога полягає в тому, щоб говорити з людиною про померлого,
причину смерті й почуття у зв'язку з тим, що трапилось, а також слухати
спогади й розповіді про життя покійного (навіть якщо вони неодноразово
повторюються);
 у цей період страждання полегшується присутністю родичів і
друзів, причому істотною є не їхня діюча допомога, а легка доступність до них
протягом декількох тижнів, коли переживання найбільш інтенсивні. Людині,
яка горює, потрібні постійні, але не нав'язливі відвідування й гарні слухачі;
необхідно дати можливість людині виплакатися, не намагаючись
неодмінно утішати, тому що сльози сприяють сильній емоційній розрядці. При
цьому не треба всім своїм виглядом постійно підкреслювати співчутливе
відношення;
дитину можна на якийсь час звільнити від відвідування дитячого
садка або школи. Дорослим потрібно бути особливо уважними до стану дитини.
Це дозволить визначити той момент, коли може знадобитися допомога
психолога;
поступово (ближче до кінця цієї стадії) можна починати прилучати
людину, яка втратила близького, до повсякденної діяльності. Це допоможе їй
відволіктися від переживань.

3. Допомога на стадії відновлення:

оскільки людина може неодноразово повертатися до переживань

гострого періоду, необхідно давати їй можливість знов і знов говорити про
померлого;
корисними можуть бути якісь прохання про допомогу з боку друзів,
родичів, виконання яких допоможе тому, хто горює, «струснутися»; іноді
ефективні навіть докори у байдужності, неуважності до близьких, нагадування
про обов'язки;
основна допомога полягає в тому, щоб допомогти людині заново
«увімкнутися в життя», будувати плани на майбутнє

Горе - це природний процес, і людина в більшості випадків переживає

його без професійної допомоги. Хоча втрати і є невід'ємною частиною життя,
важкі втрати порушують особисті кордону і руйнують ілюзії контролю і
безпеки. Тому процес переживання горя може трансформуватися в розвиток
хвороби: людина як би «застряє» на певній стадії синдрому втрати. Найчастіше
такі зупинки відбуваються на гострій стадії посилюються і зберігаються
протягом тривалого часу симптоми, характерні для цього періоду, їх комплекс
відповідає посттравматичного стресового розладу або іншому тривожного
розладу (Barlow, 1988).

Тому розрізняють «нормальне» і патологічне (ускладнене) горе.

Можливі причини такого «застрягання»:

- раптова смерть або насильницька, трагічна загибель близької;

- самогубство;
- конфлікти з людиною безпосередньо перед його смертю, непрощені образи;
- завдані йому засмучення;
 - трагічні ситуації невизначеності (коли близька зник, без вісті пропав, не
поховано);
- померлий грав виняткову роль у житті скорботного, був для нього метою і
сенсом життя, при цьому відносини з іншими людьми відрізнялися
конфліктністю або були зведені до мінімуму;
- страх перед інтенсивними переживаннями, які здаються неконтрольованими і
нескінченними; невіра у свою здатність подолати їх.

До типових симптомів втрати зазвичай ставляться такі прояви:

- порушення сну;
- анорексія або втрата (придбання) ваги;
- дратівливість;
- складності з концентрацією уваги;
- втрата інтересу до новин, роботі, друзям, церкви і т.д. ;
- пригніченість;
- апатія і відчуження; прагнення до усамітнення;
- плач;
- самобичування;
- суїцидальні думки;
- соматичні симптоми;
- відчуття втоми;
- застосування медикаментів - снодійних та (або) заспокійливих;
- галюцинації, ототожнення з померлою або відчуття його присутності.

Нетипові, патологічні симптоми включають наступні:

- тривале переживання горя (кілька років);

- затримка реакції на смерть близької (немає вираження страждань протягом
двох і більше тижнів);
- сильна депресія, що супроводжується безсонням, почуття самознищення,
напруга, гіркі докори на свою адресу і необхідність самобичування;
- поява хвороб психосоматичного характеру - таких як виразковий коліт,
ревматичний артрит, астма. Нерідко буває ослаблення чутливості і т.д.;
- іпохондрія: розвиток симптомів, від яких страждав померлий;
- надмірна активність: переніс втрату людина починає розвивати бурхливу
діяльність, не відчуваючи біль втрати;
- несамовита ворожість, спрямована проти конкретних людей, часто
супроводжувана погрозами, проте тільки на словах;
- не узгоджується з нормальним соціальним та економічним існуванням
поведінку. Може бути, повна зміна стилю життя;
- стійкий брак ініціативи або спонукань; нерухомість;
- слабко виражені емоції; нездатність відчувати;
- різкі переходи від страждань до самовдоволення за короткі проміжки часу.
Можливе виношування суїцидальних планів;
 - зміна ставлення до друзів і родичів; дратівливість, небажання набридати,
відхід від соціальної активності; прогресуюча ізольованість;
- розмови про суїцид, возз'єднання з померлим, про бажання з усім покінчити
(Керівництво по телефонному консультуванню, 1996);
- інші не зазначені вище симптоми, характерні для посттравматичного
стресового розладу;
- при особливо сильних переживаннях горе може навіть стати причиною
хвороби і смерті скорботного людини.
Відстрочка реакції. Якщо важка втрата застає людини під час
вирішення якихось дуже важливих проблем або якщо це необхідно для
моральної підтримки інших, він може майже або зовсім не виявити свого
горя протягом тижня і навіть значно довше.
У крайніх випадках ця відстрочка може тривати роки, про що свідчать
випадки, коли людей, які нещодавно перенесли важку втрату, охоплює горі про
людей, які померли багато років тому.

Спотворені реакції. Можуть проявлятися як поверхневі прояви

невирішеної реакції горя. Виділяються наступні види таких реакцій:

1. Підвищена активність без почуття втрати, а скоріше з відчуттям гарного

самопочуття і смаку до життя (людина поводиться так, як ніби нічого не
сталося), може проявлятися в схильності до занять, близьким до того, що свого
часу займався померлий.
2. Поява у горюющего симптомів останнього захворювання померлого.
3. Психосоматичні стани, до яких відносяться в першу чергу виразкові
коліти, ревматичні артрити і астма.
4. Соціальна ізоляція, патологічне уникнення спілкування з друзями і
родичами.
5. Запекла ворожість проти певних осіб (лікаря); при різкому вираженні
своїх почуттів, майже ніколи не вживають жодних дій проти обвинувачених.
6. Прихована ворожість. Почуття стають ніби «задерев'янілими», а поведінку
- формальним.

Із щоденника: «... Я виконую всі мої соціальні функції, але це схоже на

гру: реально це мене не зачіпає. Я не здатна випробувати ніякого теплого
почуття. Якби у мене і були якісь почуття, то це була б злістьна всіх".

7. Втрата форм соціальної активності. Людина не може зважитися на якусь

діяльність. Відсутні рішучість і ініціатива. Робляться тільки звичайні
повсякденні справи, причому виконуються шаблонно і буквально по кроках,
кожен з яких вимагає від людини великих зусиль і позбавлений для нього якого
б то не було інтересу.
8. Соціальна активність на шкоду власному економічному та соціальному
положенню. Такі люди з недоречною щедрістю роздаровують своє майно, легко
пускаються в фінансові авантюри і виявляються в результаті без родини, друзів,
соціального статусу або грошей. Це розтягнуте самопокарання не пов'язане з
усвідомленим почуттям провини.
 9. Ажитована депресія з напругою, збудженням, безсонням, з почуттям
малоцінності, жорсткими самообвинениями і явною потребою в покаранні.
Люди в цьому стані можуть здійснювати спроби самогубства.
При роботі з людиною, що переживає біль втрати, психологу важливо
пам’ятати симптоми горя, з якими можна в подальшому працювати. І.Г.
Малкіна-Пих виокремлює кілька симптомокомплексів горя:

- емоційний комплекс – сум, гнів, тривога, безпорадність, байдужість;

- когнітивний комплекс – нав’язливі думки, невіра, відчуття присутності

померлого;
- поведінковий комплекс – порушення сну, безглузда поведінка, уникнення
речей і місць, пов’язаних із померлим, фетишизм, гіперактивність, відхід від
соціальних контактів, утрата інтересів;
- можливі комплекси фізичних відчуттів і алкоголізація як пошук
комфорту.

Необхідно проявляти обережність, визначаючи ускладнене горе тільки за

його тривалості. Індивідуальні темпи «роботи горя» дуже різні, і навіть через
рік після втрати вона може бути ще не закінчена. Але якщо минуло кілька років
і ознаки горя все ще суттєво заважають у житті, тоді слід говорити про
ускладненому горе. Воно зустрічається у 10-15% горюющих.

Горе не раз намагались описувати як низку стадій, що послідовно

змінюють одна одну. Їх кількість різниться у різних авторів від чотирьох до
дванадцяти. Вважали, що психотерапевт допомагає клієнту рухатись від стадії
до стадії, проте, як виявилось, стадії не мають чітких меж і інколи вже прожита
стадія дає рецидиви на більш пізніх етапах горювання. Окрім того, інколи певні
стадії були настільки нечітко виражені, що виникали складнощі в їх
ефективному опрацюванні. Можливо, найвідомішими стадіями є вже згадувані
в межах інших тем шок, заперечення (емоційне вивільнення, депресія та
фізичний дистрес, паніка та провина), гнів та ворожість, відновлення надії та
перебудова (відновлення відчуття контролю над своїм життям) (Kushner, 2004).
Останнім часом дуже поширеним став підхід до вивчення горювання,
запропонований Дж. Вільямом Ворденом (Worden, 2001). Автор розуміє горе
через чотири завдання, які повинні бути виконані при його нормальному плині
– саме ця серйозна внутрішня робота розуміється під терміном «робота горя»,
введеним у науку З. Фройдом (Фройд, 1998). Завдання за своєю сутністю схожі
на ті, що виконує дитина при дорослішанні та відділенні від матері. Якщо той,
хто горює, не виконає цих завдань, горе не розвиватиметься далі та йтиме до
свого вирішення, а тому можливе виникнення проблем у зв’язку із ним навіть
через багато років.

Реакція горя може блокуватись на будь-якому завданні, і за цим може

стояти різний рівень патології (Калшед, 2001; Cидорова, 2001). Ось ці
завдання:
 1. Визнання факту втрати. Коли хтось помирає, навіть у випадку
очікуваної смерті, нормальним вважається виникнення відчуття, що нічого не
сталось. Тому першим завданням для людини, яка горює, є визнання факту
втрати: близька людина пішла і більше ніколи не повернеться. Подібно до того,
як дитина, яка загубилась, шукає матір, людина автоматично намагається
увійти у контакт із померлим: машинально набирає його телефонний номер,
«помічає» серед прохожих, обмірковує подарунки до свят тощо.
У нормі людина, яка робить ці дії, схаменеться і скаже собі: «Що я роблю?
Він же помер». Але трапляються й інші варіанти поведінки на втрату. Один з
них – заперечення того, що відбулось. Якщо людина не подолає заперечення,
робота горя блокується на найранніших етапах. Заперечення факту втрати
може варіювати від легкого розладу до важких психотичних форм, коли
людина декілька днів залишається у квартирі разом із померлим, не помічаючи,
що той вмер (Шефов, 2006).
Патологічна форма виявлення заперечення, яка трапляється досить часто, –
муміфікація. У таких випадках людина зберігає усе так, як це було за часів
померлого, щоб бути завжди готовою до його повернення: наприклад, батьки
зберігають кімнати померлих дітей (Ялом, 2008). Така поведінка може бути
варіантом норми, коли людина створює своєрідний «буфер», який пом’якшує
важкі переживання та допомагає пристосуватись до втрати. Але якщо таке
заперечення втрати затягується, цю поведінку розглядають як патологічну.
Інколи люди поспішно прибирають усі речі, які нагадують про померлого,
– це поведінка, протилежна муміфікації.
Легша форма заперечення – людина «бачить» померлого у комусь іншому:
наприклад, овдовіла жінка бачить померлого чоловіка у своєму сині. Така
ситуація врешті-решт завершується прийняттям факту втрати, адже у
зазначеному випадку, наприклад, син – не батько, і з ним неможливо вступити
у стосунки, ідентичні втраченим.
Людина може заперечувати значущість втрати, свідомо принижуючи роль
померлого у своєму житті. Тоді можна почути такі висловлювання: «Ми не
були близькі», «він був поганим батьком», «я не сумую за ним».
Отже, ті, хто пережив утрату, оберігають себе від зустрічі з реальністю
втрати. Люди, які демонструють зазначені варіанти поведінки, входять до
групи ризику розвитку патологічних реакцій горя.
Захоплення спіритизмом може слугувати ірраціональному сподіванню
знову зустрітись із померлим. Таке прагнення нормальне у перші тижні після
втрати, коли поведінка спрямована на відновлення зв’язку, але коли таке
сподівання стає усталеним – це ненормально.
2. Пережити біль утрати. Наступне завдання того, хто горює, –
пережити всі складні почуття, які супроводжують утрату. Якщо він не може
відчути і прожити біль втрати, що присутній абсолютно завжди, біль
приходить в інших формах, наприклад, через психосоматику або розлади
поведінки.
Для того, хто горює, часто притаманне порушення контакту як із
зовнішньою реальністю, так і з внутрішніми переживаннями. «Це незвичайно,
але я нібито нічого не відчуваю», «я вважав, це буде інакше, якісь потужні
почуття, а тут – нічого». Біль втрати відчувається далеко не завжди, іноді він
можливий у вигляді апатії, проте він завжди повинен бути опрацьований.
Виконання цього завдання може бути ускладене оточуючими. Часто люди,
що перебувають поруч, відчувають сильний дискомфорт від болю та почуттів
того, хто горює, не знають, що з ними робити, а тому свідомо або несвідомо
повідомляють йому: «Ти не повинен горювати». Невиказане прохання
оточуючих часто взаємодіє із власними психологічними захистами людини, яка
переживає втрату, що призводить до заперечення необхідності та неминучості
процесу горя. Це може супроводжуватись відповідною настановою, яку дає собі
людина: «Я не повинна за ним плакати», «зараз не час горювати». У такому
випадку прояви горя блокуються, емоції не відреаговуються та не приходять до
свого логічного завершення (Петрова, 2004).
Уникнути виконання другого завдання можна різними способами.
Наприклад, людина може використовувати «географічний спосіб» – безперервні
поїздки та справи, що не дозволяють замислитись про щось, окрім
повсякденного. Варіант цього способу – занурення у роботу, надмірне
завантаження себе завданнями та проектами.
Одна із цілей терапевтичної роботи з утратою – допомогти людині
відкрити та пережити біль, але не дозволити йому зруйнувати себе. Тільки
тоді, коли ми визнаємо та повністю проживемо його, можемо залишити й не
нести через все життя. У протилежному випадку повертатись до цих
переживань у терапії буде значно важче (Worden, 2001).
Відстрочене переживання болю складніше ще й тому, що якщо біль
утрати переживається після значного періоду часу, людина вже не може
отримати того співчуття та підтримки, на які могла б розраховувати одразу
після події та які допомагають подолати горе.
Описана вище охоронна поведінка повинна бути розібрана у терапії
окремо, до початку роботи із почуттями. Терапевту важливо з’ясувати причини,
через які людина уникає переживань, пов’язаних із болем втрати, і спочатку
переробити їх. Це, наприклад, може бути страх перед глибокими
переживаннями. В інших випадках потрібна зміна стереотипу поведінки,
пов’язаного із забороною на відкрите вираження почуттів, яка виникла раніше:
у такому випадку важливо зрозуміти, як поводитись з опором оточуючих, яким
некомфортно перебувати поряд із людиною в гострому горі.
3. Налагодження оточення, де немає померлого. Коли людина втрачає
близького, якому адресовані почуття і який є джерелом почуттів, спрямованих
на неї, порушується певний порядок життя. Той, хто горює, може
усвідомлювати чи не усвідомлювати цю роль, але навіть в останньому випадку
терапевт повинен зазначити ті ролі, які разом із померлим втратив клієнт.
Наступний крок – визначення шляхів поповнення цих утрат.
Горе часто спричиняє в людини сильний регрес та змушує сприймати себе
як безпорадну, неспроможну подолати труднощі, невмілу як дитина. Водночас
збереження пасивної, безпорадної позиції допомагає уникнути самотності, адже
друзі повинні допомагати та брати участь у житті людини, яка пережила втрату.
4. Вибудувати нове ставлення до померлого та почати жити. Емоційне
ставлення до померлого повинне змінитись так, щоб з’явилась можливість
продовжувати жити, вступати до нових емоційно насичених стосунків.
 Багато людей неправильно розуміють це завдання, а тому потребують
терапевтичної допомоги, особливо за умови втрати чоловіка або дружини.
Людині може здаватись, що якщо їх емоційний зв’язок із померлим послабшає,
це буде зрадою стосовно нього. У деяких випадках може виникнути страх того,
що нові близькі стосунки також можуть скінчитись та знову треба буде пройти
через біль утрати – таке трапляється часто, коли біль ще свіжий. Часто
виконанню четвертого завдання заважає романтичне переконання, що кохають
тільки раз, а все інше – не по-справжньому й аморальне.
Ознакою того, що завдання не виконується, горе не вщухає і не
завершується після трауру, є відчуття, що «життя лишається на місці», «після
його смерті я не живу», зростає тривога. Завершенням виконання цього
завдання можна вважати виникнення відчуття, що можна кохати іншу людину,
любов до померлого не стала від цього меншою.
Момент завершення трауру не очевидний. Деякі автори називають
конкретні часові строки – місяць, рік або два. Сум лишається, він природний,
коли людина говорить або думає про того, кого любила та втратила, проте це
спокійний, «світлий» сум.

«Лікування» горя. У різних народів, в різних релігіях вироблені

ВІДНОШЕННЯ ДО СМЕРТІ, існують свої ритуали прощання з померлим.
Ритуали, поминальні дати: 9 днів, 40 днів, річниця - ці події психологічно
дуже точно допомагають проходити процесу бідкання.
Ритуал оплакування. У селах ще зберігається допомогу «плакальниць» -
жінок, які пронизливими голосами плачуть разом з близькими покійного.
Таким чином вони нагнітають емоційну обстановку, допомагаючи краще
відреагувати близьким їх втрату, здійснювати горюющего роботу горя,
просуваючи його з фази шоку на фазу реакцій.
Крім цього, тривіальне «На кого ти нас залишив», яке звучить хором, на
несвідомому рівні може бути інформацією, що поруч люди, які розуміють і
поділяють біль, здатні допомогти. На жаль, у великих містах цей звичай майже
зник. Все частіше практикується накачування страждає людини
транквілізаторами до напівнепритомного стану, що перешкоджає нормальному
отреагированию.
На перших фазах плач є і реакцією і лікуванням. Не потрібно зупиняти,
заспокоювати людини, саме через плач відбувається вивільнення. Бажано
підштовхнути людину до посильної участі в організації похорону та всіх
необхідних заходів, наприклад: сходити до церкви і поставити свічку, замовити
відспівування і т.д. Часто рідні з кращих спонукань захищають горюющего від
будь-якої діяльності, залишаючи його тим самим наодинці з нестерпними
стражданнями. Включення в діяльність дозволить йому частково відволікатися
від внутрішніх хворобливих переживань.
На перших фазах краще не залишати горюющего одного, надаючи більше
безмовну підтримку, торкаючись рукою, обіймаючи його, тим самим даючи
підтримку на тілесному рівні.
На фазі реакцій бажано підштовхнути людину на конструктивну діяльність:
можна зробити дрібний ремонт у будинку або хоча б переставити меблі, іноді
виїхати на час або змінити квартиру, вийти на роботу і поступово почати
займатися повсякденними справами, нехай спочатку це буде відбуватися
автоматично.