Тема лекції: Емоційно-вольова сфера

План лекції:
1. Види емоцій і почуттів та їх місце в діяльності особистості.
2. Воля як психологічний феномен і її аналіз.

Зміст лекції:
1. Види емоцій і почуттів та їх місце в діяльності особистості
Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне
або негативне ставлення до неї. Ставлення до дій сності відображається
в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість,
сум, гнів, сором. Такі переживання називаються емоціями, почуттями.
Емоції та почуття здій снюють сигнальну і регулювальну функції,
спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.
Емоції й почуття органічно взаємопов’язані, але за змістом і
формою переживання вони не тотожні.
Емоція – це загальна активна форма переживання організмом
своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції.
Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю – це прості
емоції. Вони властиві й людям, і тваринам. Прості емоції в людському
житті перетворилися на складні емоції та почуття. Характерна ознака
складних емоцій полягає в тому, що вони виникають у результаті
усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого
значення (наприклад, переживання задоволення при сприй манні
музики, пей зажу).
Почуття – це специфічні людські, узагальнені переживання
ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких
викликає позитивні або негативні емоції – радість, любов, гордість або
сум, гнів, сором тощо.
Умови життя і діяльності викликають почуття різного рівня
активності розрізняють стенічні емоції та почуття – ті, що посилюють
активність, спонукають до діяльності, й астенічні – ті, що пригнічують
людину, зменшують її активність, демобілізують.
Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і
ставлення до ситуації та об'єктів, що викликають переживання, емоції й
почуття виявляються більш-менш інтенсивно, бувають
довготривалими або короткочасними.
Характерна особливість емоцій і почуттів полягає в тому, що вони
цілковито захоплюють особистість. Здій снюючи май же блискавичну
інтеграцію, тобто об'єднання в ціле всіх функцій організму, емоції
сигналізують про корисні або шкідливі впливи на організм, завдяки
чому мають універсальне значення для життя організму. Охоплюючи всі
різновиди переживань людини – від глибоко травмуючих страждань до
високих форм радості та соціального відчуття життя, емоції стають як
позитивним чинником у життєдіяльності, підносячи активність
організму, так і негативним, пригнічуючи всі й ого функції. Відомий
фізіолог П. Анохін вважає, що емоції, а саме довготривалі негативні
емоції (страх, переживання болю тощо), відіграють вирішальну роль у
розвитку так званих неврогенних захворювань.
Природа емоцій і почуттів органічно пов'язана з потребами.
Потреба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або
негативними переживаннями в різних їх варіаціях. Характер переживань
зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які
сприяють або не сприяють їх задоволенню.
Потреби людини й тварин відрізняються за змістом, інтенсивністю
та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і
тварин, навіть у таких, які є спільними для них, – гнів, страх, радість, сум
тощо. Людські емоції докорінно змінилися у процесі історичного
розвитку людини, вони олюднилися, набули своєрідних особливостей .
Голод, наприклад, переживається людиною не так, як твариною. Людина
залежно від обставин може стримувати голод, відмовлятися від їжі.
У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з
ними й вищі почуття – моральні, естетичні, пізнавальні, які не властиві
тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм
життєдіяльності. Почуття сорому, вказував Ч. Дарвін, властиве лише
людині. Емоції, почуття людини пов'язані з її діяльністю: діяльність
викликає різні переживання у зв'язку зі ставленням до неї та успіхами у
виконанні, а емоції й почуття, у свою чергу, стимулюють людину до
діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами.
Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів – холодні, «світять,
та не гріють», позбавлені життєвості й енергії, не здатні перей ти в діло.
Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.

2. Воля як психологічний феномен та її аналіз

Вольові дії людини визначаються свідомо поставленою метою.
Діючи, людина ставить перед собою завдання, планує їх виконання,
добирає засоби, за допомогою яких вони здій снюються. Щоб успішно
навчатися, учень повинен усвідомлювати мету навчання, свої шкільні
завдання, вміти організовувати їх виконання, бути наполегливішим.
Кожна вольова дія чимось мотивується. Мотив – це рушій на сила,
яка спонукає людину до дії, до боротьби за досягнення поставленої мети.
Мотивами дій є людські потреби, почуття, інтереси, усвідомлення
необхідності діяти.
Вольові дії бувають прості та складні. Простою вольовою є така дія,
яка не потребує особливого напруження сил і спеціальної організації дії.
Вона характеризується безпосереднім переходом бажання в рішення та у
здій снення цього рішення. Наприклад, захотівши пити, людина відразу
наливає води у склянку й п'є; якщо їй холодно, вона вдягає пальто тощо.
Ці дії не потребують складних засобів для їх виконання.
Складна вольова дія потребує значного напруження сил,
терплячості, наполегливості, вміння організувати себе на виконання дії.
Так, учень, розв'язуючи математичні завдання, щоб досягти бажаного
успіху, повинен здій снювати низку вольових дій . Складність вольової дії
залежить від складності завдання, на виконання якого вона спрямована.
Прагнення людини, що є засадовими стосовно її дії, іноді
виявляється у формі потягів. Як правило, потяги бувають невиразними,
малоусвідомлюваними. Людина кудись поривається, але чого саме їй
забажалося, вона виразно не усвідомлює. Прагнення, що виявляються
лише у формі потягів, не ведуть до цілеспрямованої вольової дії.
Усвідомлюючи свої потяги, людина тим самим перетворює їх на
бажання. Бажаючи чогось, людина вже більш-менш виразно бачить мету
свого прагнення, напрям своєї діяльності.
Проте, усвідомивши мету своєї діяльності, людина може ще й не
бачити шляху, яким треба й ти, щоб успішно її здій снити, не мати в руках
засобів для її досягнення. Добираючи потрібні шляхи та засоби, людина в
цьому процесі глибше усвідомлює свої прагнення. Глибоко усвідомлене
прагнення, при якому в людини виразно вимальовуються не тільки мета
діяльності, а й шляхи та засоби її здій снення, зумовлює воління, активне
бажання.
За волінням часто-густо й де сама дія, якою завершується вольовий
акт. Однак це буває не завжди. Іноді людина вагається, чи то діяти, чи то
ні. У цьому разі спостерігається той особливий , проміжний стан у
розвитку вольового акту, який називається боротьбою мотивів. Це
трапляється тоді, коли у людини є суперечливі бажання, з яких одні
спонукають її до певної дії, а інші відвертають від неї. Наприклад, в учня
може відбуватися боротьба між бажанням узятися за виконання
домашнього завдання та бажанням піти в кінотеатр з приятелями. У
результаті цієї боротьби мотивів людина прий має певне рішення. Воно
виявляється як намір діяти або як намір відмовитися від дії.
Рішення, як глибоко усвідомлене, переходить у дію. Спочатку дія
планується, вибираються необхідні для цього засоби, потім виконується
завдання і, нарешті, завершується. Так, учень, вирішивши
сконструювати радіоприй мач, ознай омлюється із системами
радіоприй мачів, креслить схему, дістає потрібні для радіоприй мача
деталі й , нарешті, монтує й ого. Так закінчується прий няте рішення.
Будь-яка дія відбувається успішніше, якщо стає звичною. Навички
та звички сприяють легшому подоланню труднощів і успішному
завершенню дії.

Питання для самоконтролю:

1. Проаналізуй те вплив волі на діяльність людини.
2. Розкрий те шляхи формування волі.
3. Які прий оми роботи над собою можуть сприяти формуванню
вольових якостей ?
4. У чому полягає відмінність емоцій від почуттів?
5. Чи згодні Ви з твердженням, що багатство емоцій ного життя
людини залежить тільки від багатства її контактів з об’єктивним
світом?

Література:
1. Атаманчук Н. М. Психологія: Конспект лекцій . Навчальний
посібник для студентів напряму підготовки: 6.020302 Історія, 6.040104
Географія, 6.010201 Фізичне виховання / Укл. Н. М. Атаманчук. –
Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2014. – С.72–76.
2. Загальна психологія : Підручник для студентів вищих навч. закладів
/ За заг. ред. академіка С. Д. Максименка. – К. : Видавничий дім
«Слово», 2014. – 516 с.
3. Загальна психологія: Хрестоматія : Навч. посіб. для студ. вищих навч.
закл. – К. : Каравела, 2007. – С.63–147; 168–274; 338–370.
4. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка / В. С. Лозниця. – К., 2003. –
С.126–167.
5. Максименко С. Д. Загальна психологія : навч. посіб. для студ. вищих
навч. закл. / С. Д. Максименко. – 3-є вид., перероб. та допов. – К. : Центр
учбової л-ри, 2010. – 272 с.
6. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посіб. для студ. вищих
навч. закл. / С. Д. Максименко. – К. : Центр навч. літ., 2008. – С.141–206;
217–230.
7. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. – М. : Просвещение,
1977. – С.93–117.
8. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. – К. : Рад. шк., 1968. – С.422–433.
9. Психологія: Навч. пос. / О. В. Винославська, О. А. Бреусенко-
Кузнєцов, В. Л. Зливков та ін.; За наук. ред. О. В. Винославської. – Київ:
Фірма ІНКОС, 2009. – С.185–211.
10. Рубинштей н С. Л. Основы общей психологии. – М. : Педагогика, 1989.
– С.64–93.
11. Савчин М. В. Загальна психологія : навч.
посіб. / Мирослав Васильович Савчин. – К. : Академвидав, 2011. – 464 с.
12. Скрипченко О. В. Загальна психологія : Підручник /
[О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огородній чук та ін.]. – К. :
Каравела, 2014. – 464 с.
13. Степанов О. М. Основи психології і педагогіки / О. М. Степанов,
М. М. Фіцула. – К. : Академвидав, 2005. – С.109–194.
 Тема лекції: Розвиток особистості. «Я-концепція». Психологічний
захист

План лекції:
1. Психічний розвиток людини та й ого фактори.
2. Періодизації психічного розвитку.
3. Гетерохронність і сенситивні періоди розвитку.
4. «Я-концепція» як соціально-психологічний феномен.
5. Поняття соціальної адаптації. Психологічний захист.

Зміст лекції:
1. Психічний розвиток особистості та його фактори
Розвиток психіки людини неперервний протягом життя, тобто
відбувається в процесі всього її онтогенезу – розвитку організму від
моменту утворення зародку й до смерті. (Термін «онтогенез» був
уведений німецьким біологом Е. Геккелем та широко застосовується
сучасною наукою).
Між ученими здавна точилися суперечки про природу як самої
психіки, так і її розвитку. Це – одна з центральних проблем психології,
розв’язання якої визначає і теоретичний , і практичний фундамент цієї
науки.
Традицій но спостерігаємо зіткнення двох концепцій . Згідно з
однією, «соціологізаторською», головним фактором психічного розвитку
визнавалося середовище, а роль природжених, біологічних факторів
заперечувалася. Згідно з іншою, «біологізаторською», природа є
ідеальним творцем, і розвиток іде самостій ним шляхом, якому не треба
заважати.
Сучасна психологія розвитку відмовилася від протиставлення
біологічних і середовищних (соціальних, культурних) факторів на
користь розуміння важливості тих та інших у психічному розвитку
людини. Про їхню органічну єдність свідчать, зокрема, дані лонгітюдних
досліджень психогенетики – допоміжної психологічної дисципліни.
У розпорядженні сучасної психології наявний значний обсяг знань
про розвиток людини, починаючи з пренатального
(внутрішньоутробного) періоду. Цей процес розглядається як
проходження нею низки стадій – сутнісних змін у характеристиках
індивіда, що реорганізують й ого поведінку. Відповідно до концепції
американського вченого Дж. Флевелла, стадії розвитку відповідають
таким критеріям:
– Стадії виділяються на основі якісних змін. Вони пов’язані не
стільки з можливістю робити щось більше і краще, скільки з тим, щоб
робити це інакше. Наприклад, дитина спершу починає пересуватися
повзком, а потім учиться ходити. Це якісно новий тип пересування, тому
цей аспект моторного розвитку є однією з характеристик стадії розвитку.
 – Перехід від однієї стадії до іншої відзначається чималою кількістю
одномоментних змін різних аспектів дитячої поведінки. Так, коли діти
вчаться говорити, це передбачає насамперед розуміння символічного
значення слів. Та водночас вони починають застосовувати у грі
символічні властивості об’єктів, уявляючи, що стілець – це машина, а
лялька – людина тощо. Таким чином, на цій стадії спостерігається значне
поширення ефекту освоєння психологічних функцій .
– Переходи між стадіями звичай но відбуваються дуже швидко.
Наочним прикладом є стрімке збільшення розмірів тіла підлітка.
Психологи, які прий мають концепцію стадій ного розвитку
(Ж. Піаже, З. Фрей д, Л. Виготський , Д. Ельконін, Е. Еріксон та інші), далеко
не в всьому згодні один з одним. Проте вони визнають, що стадій ність
розвитку не виключає, а швидше передбачає неперервність цього
процесу. Більше того, неперервність процесу розвитку і забезпечує
наступність на різних стадіях.

2. Періодизація психічного розвитку людини

Розвиток людини індивідуальний . У її онтогенезі реалізуються як
загальні закономірності розвитку представника роду людського, так й
індивідуальні особливості розвитку кожної людини.
Кожна людина має унікальні варіації генетичних програм та
унікальні обставини, в яких ці програми реалізуються. Таким чином, у
розвитку людини можна розглядати універсальні й індивідуальні
закономірності життєвого циклу, формування психічних властивостей і
становлення психіки в цілому. Однією із закономірностей розвитку
людини є й ого циклічність. Періодизація психічного розвитку – це спроба
виділити загальні закономірності, яким підпорядковується життєвий
цикл людини.
Розвиток має складну часову організацію. Цінність кожного року й
навіть місяця життя людини має різне значення, що визначається
насамперед тим, яке місце цей часовий діапазон посідає в циклі розвитку.
Так, відставання в інтелектуальному розвитку на шість місяців для
дворічної дитини є серй озним показником неблагополуччя, тоді як у
шість років це вже буде тільки незначним відставанням у розвитку, а в
шістнадцять – уважатиметься неістотним.
Споконвіку люди намагалися певним чином класифікувати вікові
періоди. Ось деякі з цих класифікацій .
Давньокитайська класифікація
Молодість до 20 років
Шлюбний вік до 30 років
Вік виконання суспільних обов’язків до 40 років
Пізнання власних оман до 50 років
Останній період творчого життя до 60 років
Бажаний вік до 70 років
 Старість від 70 років
Класифікація віку життя за Піфагором (VІ ст. до н.е.)
Період становлення 0–20 років (весна)
Молода людина 20–40 років (літо)
Людина в розквіті сил 40–60 років (осінь)
Стара і згасаюча людина 60–80 років (зима)
Традиційний поділ життєвого циклу за Ж. Годфруа (1992)
На сьогодні життєвий цикл традицій но поділяється на чотири
великі періоди, кожен з яких складається із трьох своєрідних стадій .
1. Пренатальний період 266 днів
Стадія зиготи Від моменту запліднення до 14 днів
Стадія ембріона Від 14 днів до 2 місяців; анатомічне та
фізіологічне диференціювання органів
Стадія плода Від 3 місяців до моменту пологів; розвиток
систем і функцій , необхідних для життя в
зовнішньому середовищі (з 7-го місяця плід
набуває можливості вижити в повітряному
середовищі)
2. Дитинство
Стадія першого Від народження до 3-ох років; розвиток
дитинства функціональної незалежності й мовлення
Стадія другого 3–6 років; розвиток особистості дитини і
дитинства когнітивних процесів
Стадія третього 6–12 років; набуття основних когнітивних та
дитинства соціальних навичок
3. Отроцтво
Пубертатний вік 12–16 років; статеве дозрівання, формування
нових уявлень про себе
Ювенільний вік 16–18 років; пристосування підлітків до сім’ї,
школи, до ровесників
Юність 18–20 років; перехід від отроцтва до зрілості,
властиве відчуття психологічної незалежності
та соціальної відповідальності
4. Зрілість
Стадія ранньої зрілості 20–40 років; інтенсивне особисте життя,
професій на діяльність
Зрілий вік 40–60 років; стабільність і продуктивність у
професій ному й соціальному відношенні
Завершальний період 60-65 років; відхід від активного життя
зрілості
Перша старість 65–75 років
Похилий вік Після 75 років

3. Гетерохронність і сенситивні періоди розвитку

Розвиток є гетерохронним, тобто нерівномірним як по відношенню
до різних психічних процесів, так і до окремих аспектів індивідуального
розвитку людини. Скажімо, процесам сприй няття властиві ранні строки
розвитку, тоді як розвиток естетичного сприй няття людини
відбувається в зрілий період її життя.
Гетерохронність може проявлятися також у розбіжності між
фізичним, хронологічним та психологічним віком; спостерігаються
також нерівномірності розумового, соціально-психологічного й
емоцій ного аспектів розвитку. Наприклад, інтелектуально розвинена
доросла людина може демонструвати соціально неадекватні форми
поведінки, властиві підлітковому вікові.
Гетерохронність розвитку пов’язана зі сенситивними періодами
розвитку. Сенситивний період – це часовий діапазон, максимально
сприятливий для розвитку тієї чи іншої функції, тієї чи іншої
здібності людини. Наприклад, сенситивним періодом у розвитку
мовлення є вік від 1,5 місяців до трьох років. Це не означає, що
мовленнєва функція не розвивалась ні до, ні після цього віку. Але саме в
цей період дитина повинна мати досвід мовленнєвого спілкування,
підтримку і заохочення дорослих у її мовленнєвих спробах, бажання
виразити свої почуття мовленнєвим способом.

4. «Я-концепція» як соціально-психологічний феномен

Свідомість людини зорієнтована не тільки на відображення
зовнішніх об’єктів – вона може бути спрямована на пізнання себе
(внутрішнього світу, діяльності). Усвідомлення людиною самої себе як
особистості (своїх якостей і рис, стосунків з іншими людьми, місця й ролі
в суспільстві) називають самосвідомістю.
Самосвідомість дає змогу осмислити свої дії, почуття, думки,
мотиви поведінки, своє місце в суспільстві. Її об’єктом є сама особистість.
Завдяки їй людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність,
відокремлену від природи та інших людей . Через самопізнання людина
здобуває певні знання про себе. Спочатку вони постають як ситуативні
образи власного Я, котрі виникають у конкретних умовах діяльності й
спілкування. Потім ці образи поступово інтегруються у цілісний ,
адекватний , суб’єктивний образ свого Я. Результатом самопізнання є
створення Я-концепції особистості.
Термін «Я-концепція» з’явився в науковому обігу на межі ХІХ та ХХ
ст. у зв’язку з уявленнями про дуальну природу людини як суб’єкта, так і
об’єкта пізнання. Американський психолог В. Джемс (1842–1910)
першим запропонував ідею Я-концепції й зробив істотний внесок у її
розроблення. Згідно з Джемсом, глобальне Я (особистість) містить у собі
два аспекти: емпіричного об’єкта, що пізнається суб’єктивною
оцінюючою свідомістю. «Я» як об’єкт містить у собі чотири аспекти:
духовне Я, матеріальне Я, соціальне Я, тілесне Я. Ці аспекти утворюють
для кожної людини унікальний образ, або сукупність уявлень про себе як
особистість.
 Формується Я-концепція в процесі життєдіяльності, водночас
упливаючи на розвиток, діяльність і поведінку особистості, як установку
щодо себе.
Я-концепція розглядається сучасною психологією як динамічна
система уявлень людини про себе, на основі котрої вона вибудовує
взаємовідносини з іншими людьми.
Як будь-яка установка, вона має три компоненти:
1) когнітивний – уявлення про свої здібності, зовнішність, соціальну
значущість тощо;
2) емоційно-оцінний, у якому відображається ставлення до себе
(самоповага, самокритичність, самозакоханість та ін.);
3) поведінковий – прагнення завоювати авторитет, підвищити свій
статус і намагатися бути непомітним, приховати свої недоліки.
Унаслідок повсякденної діяльності та взаємодії з іншими людьми в
особистості виникає множина образів Я, кожен із яких домінує залежно
від ситуації. Так, розрізняють Я-минуле, Я-реальне, Я-ідеальне, Я-
фантастичне й ін. Я-реальне це уявлення людини про себе в даний
момент. Я-ідеальне – уявлення про те, якою вона повинна бути, щоб
відповідати суспільним нормам і очікуванням оточуючих. Розбіжність
між Я-реальним та Я-ідеальним є могутнім стимулом для роботи
особистості над собою.
Становлення Я-концепції особистості відбувається поступово в
процесі нагромадження життєвого досвіду. Розвиваючись, вона починає
впливати на оцінку цього досвіду, на мрії і прогнози власного
май бутнього, на ставлення особистості до себе.
Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка, що
формується у порівнянні своїх якостей із відповідними якостями інших
людей як оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей та якостей .
За відповідністю реаліям самооцінка може бути адекватною й
неадекватною. Неадекватна самооцінка у свою чергу поділяється на
завищену та занижену. Дуже завищена, як і дуже занижена, самооцінка
здатна спричиняти внутрішні конфлікти особистості. Завищена
самооцінка часто викликає протидію оточуючих, що породжує
озлобленість, підозрілість, агресію й призводить до розриву
міжособистісних стосунків. Дуже низька самооцінка зумовлює розвиток
комплексу неповноцінності, стій кої невпевненості в собі, тривожності,
безініціативності.
Самооцінка виконує регулятивну та захисну функції, впливає на
поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими
людьми. Тісно пов’язана вона з рівнем домагань.
Рівень домагань – це прагнення досягти мети тієї складності, на яку
людина вважає себе здатною. Формуючись на основі самооцінки, він є
важливим внутрішнім чинником саморозвитку й самореалізації
особистості. Залежно від самооцінки, він теж може бути адекватним
можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із заниженим
рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає невпевненість,
тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому намагається
відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенцій ні можливості.
При завищеному рівні домагань індивід береться розв’язувати
непосильні проблеми, а тому часто зазнає невдач.
Самосвідомість особистості через механізм самооцінки чутлива до
співвідношення рівня домагань і реальних досягнень. З цим феноменом
пов’язана самоповага. Будучи важливим компонентом образу Я, вона
визначає відношення домагань людини до того, на що вона претендує.
Термін «самоповага» не визначають, а використовують у побутовому
розумінні як компонент самосвідомості, у котрому виражається
бережливе та шанобливе ставлення до власного Я. Особистість завжди
характеризує піклування про себе.
На думку В. Джемса, самоповагу можна представити формулою
«самоповага = успіх : домагання». Для збереження самоповаги людина в
одному випадку повинна виявити більшу активність, аби досягти успіху,
що є непростим завданням. В іншому – знизити рівень домагань, за якого
самоповагу буде збережено навіть за незначного успіху. Другий шлях є
один із випадків психологічного захисту свого образу Я, причому захисту
пасивного.

5. Поняття соціальної адаптації. Психологічний захист

У ситуаціях можливого чи реального неуспіху в діяльності задля
реалізації потреби бути повноцінною особистістю часто вдаються до
психологічного захисту.
Психологічний захист – регулятивна система, яку особистість
використовує для усунення психологічного дискомфорту, переживань,
що загрожують Я-образу, і яка зберігає й ого на бажаному й можливому за
певних обставин рівні.
Захисні механізми вступають у дію, коли особистість за певних умов
не може досягти поставленої мети. Ці механізми можуть бути менш
зрілими (заперечення, витіснення, регресія) та більш зрілими (проекція,
ідентифікація, раціоналізація, заміщення, сублімація, гумор тощо.
Заперечення – намагання людини не сприй мати повідомлення, яке
її хвилює і може призвести до внутрішнього конфлікту.
Регресія – повернення до онтогенетично більш ранніх,
інфантильних стратегій поведінки (плаксивість, демонстрація
безпорадності).
Витіснення – спосіб уникнути внутрішнього конфлікту, вилучивши
зі свідомості неприємну інформацію.
Проекція – неусвідомлене перенесення своїх власних бажань і
переживань, у яких людина не хоче зізнатися собі через їх соціальну
неприй нятність, на інших людей .
 Ідентифікація – ототожнення з реальним чи вигаданим
персонажем з метою приписування собі бажаних якостей .
Раціоналізація – псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань,
вчинків, зумовлене причинами, визнання яких загрожувало б утратою
самоповаги (як у бай ці Езопа «Лисиця і виноград»).
Заміщення – перенесення дії з недосяжного об’єкта на такий , якого
можна досягти.
Сублімація – перетворення енергії інстинктивних прагнень у
соціально прий нятні способи діяльності (художньої, винахідницької,
професій ної).
Гумор – зниження напруженості за допомогою апеляції до
гумористичних виразів, розповідей , анекдотів.
Дія захисних механізмів спрямована на збереження внутрішньої
рівноваги шляхом витіснення зі свідомості всього того, що загрожує
системі наявних цінностей .
Важливим процесом узгодження внутрішніх домагань із
соціальними вимогами є соціальна адаптація – процес ефективної
взаємодії із соціальним середовищем. Вона співвідноситься із
соціалізацією – процесом взаємодії із соціальним середовищем, в ході
якого індивід оволодіває механізмами соціальної поведінки і засвоює її
норми, що мають адаптивне значення. Стан взаємин особистості й
групи, коли особистість без тривалих зовнішніх та внутрішніх
конфліктів продуктивно включається до провідної діяльності,
задовольняє основні соціогенні потреби, й де назустріч рольовим
сподіванням, які виявляє щодо неї група, переживає стан
самоствердження та свободи виявлення творчих здібностей ,
називається соціально-психологічною адаптованістю.
У ситуації, де відчувається наявність зовнішніх і внутрішніх
бар’єрів, адаптація здій снюється за допомогою вже згаданих захисних
механізмів. Там же, де таких бар’єрів немає, адаптація відбувається за
допомогою конструктивних механізмів (пізнавальних процесів,
цілеутворення, цілепокладання, конформної поведінки).
Конструктивні механізми дозволяють адекватно реагувати на
зміну соціальних умов життя, використовуючи можливість здій снювати
оцінювання ситуації, аналіз, синтез і прогноз подій , антиципацію
наслідків діяльності.
Росій ський психолог М. І. Бобнєва (1933–1996) виділила наступні
механізми адаптації:
– соціальна уява – здатність розуміти свій досвід і визначати свою
долю, подумки вміщуючи себе в реальні рамки цього періоду розвитку
суспільства, й усвідомлювати свої можливості;
– соціальний інтелект – здатність помічати і відзначати складні
відносини та залежності в соціальному середовищі;
– реалістична спрямованість свідомості;
 – орієнтування на те, як має бути.
Ці механізми сприяють узгодженню особистого й соціального,
зняттю суперечностей між ними, усувають і попереджують внутрішні та
зовнішні конфлікти, здатні істотно порушити внутрішню рівновагу
особистості, негативно вплинути на її Я-концепцію.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке онтогенез?
2. Як співвідносяться соціальне та біологічне в розвитку особистості?
3. Чи є будь-які суперечності рушій ною силою психічного розвитку
особистості?
4. Назвіть періодизації психічного розвитку. Схарактеризуй те
най більш доцільну з вашої точки зору класифікацію людського життя.
5. Назвіть най відоміші періодизації когнітивного (інтелектуаль-ного)
розвитку людини.
6. Що є основними складовими життєвого плану?
7. Що таке свідомість?
8. Як співвідносяться свідомість і самосвідомість?
9. Що таке Я-концепція?
10. Дай те характеристику структурних компонентів самосвідомості.
11. Що таке психологічний захист?
12. Що спільного між соціальною адаптацією та соціалізацією?
Література:
1. Атаманчук Н. М. Психологія: Конспект лекцій . Навчальний посібник
для студентів напряму підготовки: 6.020302 Історія, 6.040104 Географія,
6.010201 Фізичне виховання / Укл. Н. М. Атаманчук. – Полтава: ПНПУ імені
В. Г. Короленка, 2014. – С.86–94.
2. Немов Р. С. Психология / Р. С. Немов. – М. : ВЛАДОС, 2001. – Кн. 1. –
С.461–496.
3. Психологія/ За ред. Ю. Л. Трофімова. – К. : Либідь, 2003. –
С.134–181.
4. Психологія: Навч. пос. / О. В. Винославська, О. А. Бреусенко-Кузнєцов,
В. Л. Зливков та ін.; За наук. ред. О. В. Винославської. – Київ: Фірма ІНКОС,
2009. – С.257–277.
5. Савчин М. В. Загальна психологія : навч. посіб. /
Мирослав Васильович Савчин. – К. : Академвидав, 2011. – 464 с.
6. Скрипченко О. В. Загальна психологія : Підручник /
[О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огородній чук та ін.]. – К. :
Каравела, 2014. – 464 с.
7. Степанов О. М. Основи психології і педагогіки / О. М. Степанов,
М. М. Фіцула. – К. : Академвидав, 2003. – С.92–97.
8. Цимбалюк І. М. Психологія / І. М. Цимбалюк. – К. : ВД «Професіонал»,
2004. – С.32–43.