Лекція №8

Тема: Емоційно-вольові процеси.

План
1. Емоції і почуття. Класифікація емоцій і почуттів, їх вплив на психічний стан
людини (кохання, ненависть, тривога, почуття емпатії – основа співпереживання,
співчуття і співучасті).
2. Основні емоційні розлади у пацієнтів.
3. Воля, її значення для практичної діяльності людини. Порушення вольової сфери
особистості.
4. Характеристика емоційного стану людини, значення для видужання.
5. Переживання та емоції пацієнтів під час перебування в лікувально-
профілактичному закладі.
6. Особливості психоемоційного стану пацієнтів, які вперше захворіли, у випадку
хронічного захворювання.
7. Реакції пацієнтів, що формуються під час хвороби.
8. Значення етико-деонтологічних принципів медичного працівника для якісного
здійснення лікувального процесу.

1.Емоції і почуття. Класифікація емоцій і почуттів, їх вплив на психічний

стан людини (кохання, ненависть, тривога, почуття емпатії – основа
співпереживання, співчуття і співучасті).
Емоції – це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і
ситуацій. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини, то виникають
позитивні емоції, якщо ні – негативні.
Почуття – одна із основних форм переживання людиною свого ставлення до
явищ дійсності. Вони стійкіші і постійніші від емоцій.
Почуття є: моральні, морально-політичні (відданість Батьківщині, патріотизм,
інтернаціоналізм), інтелектуальні (почуття нового, здивування, впевненості в силі
розуму, задоволення від вирішення проблеми, любов до знань), естетичні (почуття
піднесеного, комічного, трагічного є необхідність розвитку духовного світу людини,
культури поведінки, краси людських взаємин).
Тварини не мають почуттів. Є емоції, спільні для людей і тварин: страх, гнів,
цікавість, сум, але вони мають якісну відмінність (у тварин емоції пов’язані із
задоволенням або незадоволенням конкретних біологічних потреб).
Емоційні переживання:
Страх – виникає при загрозі біологічному або соціальному існуванню людини.
Викликає депресивний стан, неспокій. Якщо джерело небезпеки не визначене, то цей
стан називається тривогою. Під впливом страху виникають дисфункції організму:
серцебиття, тремтіння м’язів, потовиділення, міміка обличчя...Коли страх досягає сили
афекту (панічний страх, жах), він нав’язує стереотипи поведінки: втеча, заціпеніння,
захисна агресія.
Пристрасть – причини її формування різні: ідейні переконання, тілесні потяги і т.д.
Пристрасть може бути рушійною силою великих справ, подвигів, відкриттів. В
медицині, наприклад, в ім’я порятунку людей, лікарі проводили досліди на собі.
 Вплив емоцій на життя людини називають в психології „смерть Вуду”, коли
причиною смерті є психогенні чинники.

2.Основні емоційні розлади у пацієнтів.

Депресія – афективний стан, що характеризується негативним емоційним фоном:
настрій пригнічений, мислительна і рухова загальмованість; хворі в усіх подіях
вбачають лише негативні відтінки, іноді туга спричинює самознищення, інколи
хворий спочатку вбиває своїх кривдників, а потім себе. Виникає при психічних і
соматичних захворюваннях, у здорових як реакція на неприродно важку життєву
ситуацію.
Маніакальний синдром (маніакальна тріада) – стійке підвищення настрою, надмірна
рухливість, прискорене мислення.
Депресивний синдром (депресивна тріада) – пригнічений настрій, сповільнене
мислення, рухова загальмованість.
Маніакально-депресивний психоз -наявність фаз депресії або манії, або приступи
поєднання цих фаз.
Зміни емоційного стану:
ейфорія –піднесений настрій, стан задоволення, безтурботності, що не відповідає
об’єктивним обставинам; у здорової людини – після підйому високо в гори, на початку
алкогольного сп’яніння; під час наркозу, при туберкульозі, анемії (має місце кисневе
голодування);
дисфорія – пригнічений настрій, дратівливість, озлобленість, похмурість, схильність
до вибухів агресії; у хворих на епілепсію, при деяких формах психопатій; іноді хворі
можуть бути небезпечними;
емоційна лабільність – швидкий перехід від піднесеного до пригніченого настрою;
може бути при серцево-судинних захворюваннях;
амбівалентність почуттів – неузгодженість , суперечливість кількох емоційних
ставлень до певного об’єкту;
апатія – емоційна пасивність, байдужість; при деяких органічних поразках головного
мозку, слабоумстві, тривалих соматичних захворюваннях, шизофренії.
Дослідження емоцій:
- огляд хворого - вираз обличчя, поза, наявність рубців (чи не було спроб самогубства);
- бесіда – особливості мовлення, міміка, пантоміміка;
- бесіди з родичами, співробітниками, сусідами по палаті.
Використовуються методи: асоціативний, Роршаха, експеримент, тест
Розенцвейга, визначення рівня тривожності та інші.

3.Воля, її значення для практичної діяльності людини.Порушення вольової

сфери особистості.
Воля – здатність людини, що виявляється в саморегуляції своєї діяльності та
різних психічних процесів.
В ранньому віці дітям властиві лише інстинкти. Виконання довільних рухів є
найпростішим проявом волі. Накопичуючи досвід з появою нових потреб, вольові дії
удосконалюються.
 Вольові дії є найважливішим показником поведінки людини. Заключним етапом
прояву волі є дії, пов’язані з подоланням внутрішніх (установка людини, хвороба,
перевтома) та зовнішніх (час, простір, фізичні властивості речей, опір інших людей)
перешкод. І.П.Павлов писав, що той, хто хоче виховати свою волю, повинен навчитися
долати перешкоди. Структура вольового акту: імпульс, мета, мотив, спосіб і засіб
діяльності, прийняття рішення і виконання його.
Високий рівень професійної майстерності медиків визначають такі вольові якості,
як терпіння, витримка, сміливість, наполегливість, критичність, оперативність,
зібраність, дисциплінованість, оптимізм. Вони становлять особливу цінність у
поєднанні з високим інтелектуальним рівнем. Формуючи, тренуючи і загартовуючи
волю, важливе місце посідають: життєва установка людини, досвід, знання, почуття і
емоції.
У вольових людей воля може ослабнути, наприклад, після тривалої і тяжкої
хвороби. Тому потрібно, щоб у процесі одужування хворий відновлював комплекс
корисних звичок (прибирання ліжка, вмивання, зарядка). Сильна воля хворого інколи
може сприяти збереженню життя, допомагає подолати біль, одужати.
Завдання медиків: зміцнити волю пацієнтів, відволікти їх від важких думок,
вселити віру в одужання, враховуючи індивідуальні особливості пацієнта і його стан.
Порушення вольової сфери особистості
Гіпобулія - стан психіки, що виявляється в зниженні бажань і спонукань до діяльності;
хворі мляві, малорухливі, увага ослаблена; гіпобулія може бути одним із перших
симптомів захворювання, також при виснаженні нервової системи, при деяких
довготривалих соматичних розладах.
Гіпербулія – підвищена активність хворого, що виявляється в прожектерстві,
рухливості, супроводжується сильними емоціями, жестикуляцією, мімікою. Так, хворі
із маніакальним синдромом багато рухаються, знайомляться на вулицях, розповідаючи
про свої прожекти, не доводять справу до кінця, беруться за іншу; хворі на параною –
спрямовані; хворі з манією переслідування – наперед обмірковують план, як знищити
своїх ворогів і тривало намагаються здійснити його.
Абулія – хворі недійові, нездатні прийняти рішення і виконати дію, нерухомо сидять
або лежать, без допомоги медиків не здатні задовольнити елементарні життєві
потреби, мова загальмована.
Ступор (заціпеніння) – пригнічення психічної активності, що виявляється у повній
нерухомості, зниженні всіх видів чутливості, мовлення відсутнє; при різних психічних
захворюваннях.
Форми ступору:
Депресивний – при маніакально-депресивному психозі; хворі без дій і рухів, на
запитання відповідають окремими словами, неохоче, на обличчі вираз туги і скорботи.
Психогенний – хворі нерухомі, не спілкуються, але при згадці психотравмуючої
ситуації плачуть, червоніють, бліднуть...
Кататонічний – хворі нерухомі, годинами стоять, сидять або лежать, не змінюючи
пози. Якщо хворому надати будь-якого положення, в якому він застигає, то це
каталепсія. Кататонічний ступор може супроводжуватись симптомом негативізму –
хворий чинить протидію. Одним з проявів негативізму є довготривале мовчання (від
кількох годин до кількох місяців) – мутизм. Іноді кататонічний ступор змінюється
збудженням, хворий може бути небезпечним.
Порушення потягів:
- харчового інстинкту (потягу до їжі);
- інстинкту самозбереження (завдавання собі травм, суїцид);
- статевого інстинкту (садизм, мазохізм, гомосексуалізм, содомія, некрофілія та ін.);
- дромоманія – потяг до бродяжництва;
- клептоманія – потяг до крадіжок без корисливих цілей;
- піроманія – потяг до підпалювання.
Апраксія – розлад рухового акту - хворий не здатен користуватися предметами за
призначенням.
Спеціальні прийоми для вивчення порушення вольової сфери:
- чи здатна людина виконувати певні дії з предметами (користуватися ключем,
молотком, запалення сірника);
- бесіда (вивчають здатність впливати на іншу людину);
- чи повторює показані іншими людьми рухи.

4. Характеристика емоційного стану людини, значення для видужання.

Для медика важливі настрій, страх, стрес, афект, тривога, гнів, хвилювання, сором
та радість.
Позитивні емоції та почуття благотворно впливають на людський організм в
цілому. Так, довгожителі завжди справляють враження людей, задоволених життям.
Вони вміють знаходити навколо себе цікаві явища. Від стану емоцій залежить і
виникнення таких захворювань, як неврастенія, приступи бронхіальної астми та ін.
Стрес є пусковим механізмом багатьох захворювань.
Стрес – стан, що виникає у відповідь на різноманітні екстремальні впливи (стресори –
чинники, що спричиняють зміни внутрішнього середовища людини ).
Реакція організму на стрес залежить від характеру стресора, віку та статі,
особливостей характеру людини, а також стану навколишнього середовища.
Теорія Сельє; фізіологічна та психологічна
реакція організму на стрес:

Локальний адаптаційний Загальний адаптаційний

синдром синдром

(відновлює гомеостаз у певній Фаза тривоги Фаза опору

ділянці тіла: зіпинка кровотечі, (гормональні або нервові (якщо
продовжуєтся
загоєння рани...) реакції - тип поведінки дія стресора, то
м.б.
триває хв. або год.) хв.. або смерть

Фізіологічні показники стресу: зміна артеріального тиску, збільшення частоти пульсу і

дихання, розширення зіниць, пітливість долонь, холодні кінцівки, втомлюваність,
плач, нудота, блювання, пронос, метеоризм, утруднене засипання, часте пробудження,
зміни маси тіла, сексуальні порушення, втрата апетиту. Головний біль, тремтіння,
слабкість.
Психологічні показники стресу: тривожність, депресія, апатія, зміна звичок,
пов’язаних з харчуванням, сном, психічне виснаження, втрата самоповаги, емоційні
сплески, плаксивість, незібраність, відчуття вини, самотності, печалі, страху, думки
про суїцид
Духовні показники стресу: гнів на вищі сили, на себе, каяття.
Психологічні адаптивні форми поведінки (забезпечують захист від дії стресора на
підсвідомому рівні):
 компенсація ( відволікання від неприємностей, акцент на досягненнях);
 конверсія (людина пригнічує страх, тривожність, наприклад,
хворий не вірить у наявність хвороби);
 заперечення (людина не визнає наявність стресора, який завдає емоційний біль,
наприклад, не вірить у смерть родича);
 переміщення ( людина виплескує на когось свої емоції);
 ідентифікація (копіюється поведінка іншої людини);
 регресія (людина протистоїть стресу діями, надбаними в минулому, наприклад,
після вибуху гніву в дитинстві засипав, тепер закривається в кімнаті і теж довго
спить).
Допомога в разі стресу:
 зменшити частоту стресових ситуацій;
 усунути фізіологічні, психологічні і духовні реакції на вплив стресора;
 покращити реакції на стрес;
 розмова з пацієнтом (також уважно вислухайте його);
 спостереження за поведінкою;
 пояснити пацієнту мету кожного обстеження та маніпуляції:
 заохочувати пацієнта ставити запитання;
 забезпечити спокій;
 залучати родичів до догляду за хворим.
Медичним працівникам, які працюють з людьми, що переживають горе,
надзвичайно важливо враховувати індивідуальні особливості кожного. Духовна
підтримка інших людей має велику терапевтичну цінність.

5. Переживання та емоції пацієнтів під час перебування в лікувально-

профілактичному закладі.
Соматичне захворювання належить до тих факторів, які впливають на зміну
психічного стану людини, її ставлення до навколишньої дійсності, на зміну структури
її самооцінки, нерідко спричинюють передчасну як фізичну, так і психічну
інвалідизацію. У новій для пацієнта життєвій ситуації на основі сукупнусті відчуттів,
уявлень і переживань, пов’язаних із фізичним станом, людина формує своє власне
ставлення до нових обставин життя і до самої себе в цих обставинах, тобто внутрішню
картину хвороби. При цьому мають важливе значення як об’єктивні умови життя
хворого (соціальні умови, об’єктивна тяжкість захворювання, його об’єктивний
прогноз, ступінь вітальної загрози тощо), суб’єктивний контекст (увесь ситуаційних
особливостей особистості), так і сукупність лікування: тяжкість і тривалість
лікувальних процедур, ступінь залежності хворого від медичної апаратури, зміст і
стиль взаємин хворого, фінансова спроможність, наявність родинної підтримки,
сімейна ситуація тощо.

6.Особливості психоемоційного стану пацієнтів, які вперше захворіли, у випадку

хронічного захворювання.
Хвороба – це серія втрат: фізичних і психологічних, дійсних і потенційних, часом
втрата знайомого оточення і самосприйняття. Під втратою в даному разі розглядається
будь-яка ситуація, дійсна, потенційна чи уявна, в якій цінний для людини об’єкт
змінюється чи стає недоступним. Оскільки цінність і важливість втраченого об’єкта
визначається особистим сприйняттям, то реакція кожної людини на втрату є різною.
Хвора, а особливо тяжко хвора, людина втрачає стабільність, незалежність, фізичне і
душевне благополуччя, впевненість у собі і завтрашньому дні, можливість
функціонувати на попередньому рівні, право на прийняття всіх рішень щодо себе,
контроль над ситуацією, можливості повного самообслуговування, фінансового
забезпечення, догляду за дітьми. Цей перелік може бути набагато довшим, якщо брати
до уваги, що в кожної людини є особливі об’єкти і ролі, які вона цінує понад усе в
житті. Така серія втрат потребує докорінної перебудови внутрішнього світу, стилю
життя, системи цінностей і стосунків з довколишнім світом.
Дослідження багатьох років свідчать, що людина, якій поставлено діагноз тяжкої чи
невиліковної хвороби, переживає горе з усіма його емоційними. Фізичними і
поведінковими проявами, що може посилити картину хвороби чи стати нездоланним
бар’єром на шляху до нормалізації фізичного стану. Як і будь-яке інше горе, горе
власної хвороби проходить певні стадії. Найчастіше їх три:
I. стадія – шок, заперечення;
II. стадія – дезорієнтація;
III. стадія  реорганізація і прийняття хвороби.
Психологічний шок може мати різну тривалість, але практично завжди паралельно з
ним або на зміну йому приходить заперечення. Заперечення свого діагнозу,
заперечення серйозності хвороби, заперечення песимістичного прогнозу. Заперечення,
якщо воно не набуває якихось викривлених форм, – це пристосувальна реакція, що дає
змогу розтягнути усвідомлення обтяжливої, неприємної інформації на деякий час.
Стадія дезорганізації завжди супроводжується порушенням сталого укладу життя,
заповнена тривожними і важкими запитаннями: «За що? Що робити? Що буде в
майбутньому і чи є це майбутнє взагалі?». Пацієнтів хвилюють питання «Чому я?»,
«Чому це сталося саме зі мною?». Найчастіше відповідь на них знайти не вдається, і це
посилює тривогу й розгубленість.
Стадія прийняття хвороби і реорганізації свого життя у пацієнтів із тяжкою
хворобою багатогранна, як і саме життя.

7.Реакції пацієнтів, що формуються під час хвороби.

Розуміння особистості соматичного хворого треба починати з того, що хвора людина
страждає й усвідомлює себе хворою, хоча відчуває хворобу лише тоді, коли вона
призводить до певних функціональних й анатомічних змін. Для будь-якого
соматичного хворого дуже важливою є суб’єктивний бік розуміння хвороби і
ставлення до неї. Для нього захворювання має кілька значень: загроза йнебезпека,
переривання відносин з іншими людьми. Порушення психічної рівноваги,
переживання певної втрати, переривання кар’єри, неможливість самореалізації, крім
того, порушується можливість реалізації потреб хворого.
Хвороба є подією у житті, що здатна змінити його до цього рівний плин, заставити
людину по-новому поглянути на власне життя, йогго сенс і на самого себе; хвороба
може викликати почуття втрати, провини і, як наслідок, особливу гостроту
переживання цінності й суб’єктивної принадності життя. Отже, хвороба є подією і
стражданням.
Серед широкого спектра фізичних,психологічних і духовних проблем,з кими
стикаються соматично хворі впродовж різних етапів лікування, слід виділити такі:
тривалий психологічний стрес, дезадаптацію до фізичних дефектів, які виникають
унаслідок самої хвороби або оперативного втручання, інвалідність, втрату
працездатності, зміну ціннісно-мотиваційної сфери.
Неможливо братися за лікування хворої людини, не знаючи її реакції на хворобу,
впливу цієї реакції на перебіг патологічного процесу. Тільки тоді, коли медичні
працівники, які бачать і симптоми хвороби, і реакції й проблеми пацієнта будуть
озброєні знаннями про зміни психоемоційної сфери хворих людей і вмінням
працювати з ними, вони зможуть приносити користь людям, не завдаючи шкоди
власному психологічному здоров’ю.

8.Значення етико-деонтологічних принципів медичного працівника для

якісного здійснення лікувального процесу.
Важливим питанням етики спілкування медичних працівників є використання
фахової мови.
Фахова мова медика – це діалоги фельдшера, акушерки, медичної сестри з
пацієнтом у поліклініці чи лікарні або фармацевта з покупцем в аптеці, написання
різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов’язковим для
будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня
стандартизації, зваженість і точність формулювань. І цілком природно, що саме
терміни перебувають у центріуваги, коли йдеться про опанування фахової мови.
Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова
набувають нових значень або нових відтінків.
Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти
правильно будувати речення. Слід зважати при усному мовленні на зовнішні
обставини, характер, настрій, стан співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю
висловлювання власної думки, власного ставленнядо предмета обговорення.
Мовленнєвий етикет (ширше – етико-психологічні основи спілкування) становить
підгрунтя, на якому тільки й можливе ппрофесійне формування медичного
працівника. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне,
фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, виявлені під час
опитування. Спілкування медичного працівника з хворим – це бесіда обопільно
зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних
зусиль, нервових витрат, щоб залишатися доброзичливим, невимушеним,
терпимим. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом,
переживанням, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан.
Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу,
інтонація, яку іноді називають душею слова.
Принцип «не зашкодь» вимагає від медика бути особливо уважним, обережним у
виборі слів, особливо коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір:
казати правду чи утриматися. Не слід висловлювати думку з приводу попереднього
діагнозу. Лише останній остаточний висновок дає підставити для призначень,
порад, рекомендації. Є слова-табу, які потрібно виклбчити зі словникового запасу
медичного працівника. Це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег,
пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути
відвертим, або коли такі слова змушують його засоромитися, замкнутися.
 Лекція №9
Тема: Психологічні основи спілкування.
План
1. Поняття про спілкування. Засоби, різновиди, функції спілкування.
2. Види спілкування.
3. Невербальні та вербальні засоби комунікації.
4. Мова та її функції. Види мови. Види елементарної мови (жести, міміка).
5. Мовлення, види мовлення (усне монологічне, усне діалогічне, писемне,
внутрішнє мовлення).
6. Види розладу мовлення.
7. Рівні спілкування за А. Добровичем: примітивний, діловий, духовний,
маніпуляційний.
8. Основні принципи вміння слухати, вміння сприймати, проявляти турботу,
розкриватися самому, співпереживати, бути щирим, поважати іншу людину
тощо.
9. Культура мовлення. Три основні етапи володіння культурою мовлення.
10. Одяг, його значення для ефективності спілкування.

1.Поняття про спілкування. Засоби, функції, різновиди спілкування.

Спілкування – це багатогранний процес взаємодії між людьми або соціальними
групами, в якому відбувається обмін інформацією, досвідом, результатами діяльності,
формування емоційно-психологічних відношень, здійснюється взаємовплив,
співпереживання і розуміння.
Слово – головний засіб спілкування між людьми. Елементарні мови (жести,
міміка) різні в різних національних культурах, у людей різних професій, віку, в різних
сім’ях. Від здатності розкрити зміст слова залежить сила психологічного впливу, яку
має слово. Слово – найважливіший інструмент медика, яке впливає на емоційний стан
людини, а через нього на діяльність внутрішніх органів.
Функції спілкування:
- Комунікативна – це обмін інформацією в процесі спілкування.
- Інтерактивна – це здатність людей в процесі спілкування до взаємодії, обміну
ідеями, досвідом, думками і т.д.
- Перцептивна – це здатність сприймати і емоційно переживати проблеми
кожного із учасників процесу спілкування і як результат – встановлення характеру
взаємовідносин і взаєморозуміння.

2. Види спілкування.
a) За результативністю спільної взаємодії і досягнутим ефектом виокремлюють
такі види спілкування:
 необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність стає
неможливою);
 бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному розв’язанню
виробничих, виховних та інших завдань);
  нейтральне (міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють
розв’язанню завдань);
 небажане (міжособистісні контакти, які ускладнюють досягнення завдань
спільної взаємодії).
b) За безпосередністю контактів:
 міжособистісне (безпосередній контакт);
 масове спілкування (є анонімним, спрямованим не на конкретного
індивіда, а на маси людей, і здійснюється найчастіше за допомогою
засобів масової комунікації).
c) За типом зв’язків між учасниками взаємодії:
 монологічне спілкування (передбачає одностороннє спрямування
інформації, коли один з учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї,
почуття, не відчуваючи при цьому потреби у зворотньому зв’язку з
партнером);
 діалогічне спілкування (передбачає ставлення до іншої людини як до
цінності, неповторної індивідуальності, а також необхідність зворотнього
зв’язку зі співрозмовником).
d) За тривалістю взаємодії:
 довготривале;
 короткотривале.
Види, рівні, функції спілкування:
- Внутрішньоособистнісне – це внутрішній діалог людини самої з собою,
осмислення проблем, аналіз ситуацій, побудова планів і ін.
- Міжособистнісне – це спілкування двох або більше людей між собою; включає
в себе всі рівні, форми, стилі і методи спілкування.
- Громадське – це спілкування людини з групою людей, колективом, великою
аудиторією.

3.Невербальні та вербальні засоби комунікації.

Невербальне спілкування – вид спілкування, для якого характерне використання
невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання
інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнерів, здійснення
впливу на іншу людину.
Невербальні засоби спілкування – це не словесні засоби спілкування.
Між вербальними і невербальними засобами спілкування існує своєрідний розподіл
функцій: по словесному каналу передається чиста інформація, а по невербальному –
ставлення до партнера.
До таких засобів не належить система знаків, які відрізняються від мовних способами і
формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть
підсилювати або послаблювати дію одинодного. Мова невербального спілкування є
мовою не лише жестів, а й почуттів.
До основних знакових систем належать:
 a) оптико-кінетична – основа невербальної комунікації (жести, міміка, пантоміміка
– коли джерелом психологічної інформації є руки, обличчя, постава);
b) паралінгвістична – система вокалізації, тобто яксть, діапазон, тональність
голосу;
c) екстралінгвістична – використання у мові пауз, сміху, інших вкраплень;
d) візуальне спілкування («контакт очима») – періодично двилячись в обличчя
співрозмовника, людина засвідчує свою увагу до нього, що особливо цінується у
спілкуванні;
e) проксеміка – організація простору і часу спілкування (час затримання початку
спілкування, розміщення партнерів за столом переговорів тощо).
Аспекти немовного спілкування

Зовнішній вигляд. Охайний одяг, взуття, чисте, зачесане волосся, доглянуті руки
передають пацієнтові повідомлення, що ви дбаєте про себе й вам не байдужа думка
оточуючих.
Вираз обличчя. Усмішка може бути знаком вітання або схвалення. Насуплені брови
можуть означати роздратування або невдоволення. Погляд може виражати розуміння
або ніяковість.
Дотик. Турботливий дотик рукою, дружнє поплескування по спині або обійми
найчастіше дозволяють вашому співрозмовникові відчути його значимість або
підкреслюють ваші слова. Іноді, через пережиті почуття, ви відчуваєте злість,
напруження або нетерпіння і вам хочеться схопити, вдарити, струснути людину. Ви
маєте вміти приборкати такі почуття.
Положення та рухи тіла. Те, як пацієнти рухаються або сидять, повідомляє вам, як
вони себе почувають фізично та емоційно.
Міжособистисна комунікація включає в себе такі механізми сприймання людини
людиною: ідентифікація, емпатія, рефлексія, стереотипізація.
Ідентифікація - спосіб пізнання іншої, при якому припущення про його
внутрішньому стані будується на основі спроби поставити себе на місце партнера по
спілкуванню.
При ідентифікації з іншими людьми засвоюються його норми, цінності,
поведінку, смаки і звички. Людина
поводиться так, як, але його думку, будував би в даній ситуації свою поведінку ця
людина. Ідентифікація має особливе особистісне значення на певному віковому етан,
приблизно в старшому підлітковому та юнацькому віці, коли вона багато в чому
визначає характер відносин між юнаків і значимими для нього дорослими чи
однолітками (наприклад, ставлення до кумиру).
Емпатія - емоційний вчувствование або співпереживання іншій людині.
Через емоційний відгук людина досягає розуміння внутрішнього стану іншої.
Емпатія заснована на вмінні правильно уявляти собі, що відбувається всередині іншої
людини, що він переживає, як оцінює навколишній світ. Відомо, що емпатія тим вище,
чим краще людина здатна уявити собі, як одне і те ж подія буде сприйнято різними
людьми, і наскільки він допускає право на існування цих різних точок зору.
Емпатія, емпатійность у відношенні з партнером по спілкуванню може
розглядатися як одна з найбільш важливих професійних якостей психолога, педагога,
соціального працівника. У цілому ряді випадків розвиток здатності до емпатії
представляється особливої завданням для людей, пов'язаних з такого роду діяльністю,
і вирішується за допомогою активного самоосвіти, участі в різних групах
професійного розвитку.
Соціальна рефлексія - механізм самопізнання в процесі спілкування.
Під соціальною рефлексією розуміється здатність людини уявити, як він
сприймається партнером по спілкуванню. Інакше кажучи, це знання того, як інший
знає мене. Важливо підкреслити, що повнота уявлень людини про саму себе в значній
мірі визначається багатством його уявлень про інших людей, широтою і
різноманітністю його соціальних контактів, що дозволяють проаналізувати ставлення
до себе з боку різних партнерів по спілкуванню.
Стереотипізація – процес формування враження про людину на основі
вироблених стереотипів; віднесення соціальних об’єктів або форм взаємодії до
відомих чи таких, що здаються відомими, явищ, приписування їм знайомих рис з
метою прискорити чи полегшити міжособистісне спілкування.
Сукупність якостей, які людина приписує іншій людині, називають оцінними
стереотипами.
Стереотипи є регуляторами соціальних відносин, своєрідним «захистом»
(виправданням власної поведінки), задоволенням агресивних тенденцій, способом
вивільнення групової напруженості; їм притаманні економія мислення, стійкість.
Різноманітність особливостей, функцій стереотипів є передумовою багатьох їх
класифікацій. За критерієм змісту виокремлюють такі їх види:
 професійні стереотипи – йдеться про персоніфіклваний образ професії,
тобто узагальнений образ типового професіонала (міліціонер, учитель);
 фізіогномічні стереотипи – основою їх є визнання взаємозв’язку рис
зовнішності і внутрішніх якостей особистості (повним людям часто
приписують доброту, простодушність, а людям астенічної тілобудови,
навпаки, злість, хитрість і т.ін.);
 етнічні стереотипи – фіксують взаємини між етнічними групами, є
частиною самосвідомості і менталітету нації, пов’язані з національним
характером (темпераментні італійці, холодні, повільні естонці, хитрі євреї
та ін.).

4. Мова та її функції. Види мови. Види елементарної мови (жести, міміка).

Мова - це система знаків, які використовуються для передавання і зберігання
інформації.
Є мова вербальна (словесна) і невербальна (жести, міміка, поза тощо). Природні
мови - слова, речення усного і писемного мовлення. Штучні мови - мова міміки і
жестів (наприклад, глухонімих),телеграфний код, формули, шифровки, мова
мистецтва - це закодовані природні мови. Мова розвивається разом із суспільством.
Мова виконує комунікативну функцію: обмін інформацією між людьми,
емоціями, ідеями і т.д.
Мова - це засіб збереження досвіду людства.
Є ще одна важлива властивість для медичного працівника – це уміння вислухати
хворого або співрозмовника
Природна мова може бути розмовною або літературною.
Розмовна мова – мова повсякденного спілкування, що не завжди відповідає
загальноприйнятим нормам, включає в себе діалектні і жаргонні вирази, що
використовуються в певній місцевості або представниками певної професії чи виду
діяльності.
Літературна мова – природна мова, опрацьована майстрами слова, загальноприйнята
в країні, що відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури.
Важливим засобом спілкування є і так звані штучні мови: азбука Морзе, мова
глухонімих, шифри та ін. До штучних налеєать також комп’ютерні мови, завдяки яким
відбувається спілкування людини з комп’ютером та у мережі Інтернет.
У міжособистісному спілкуванні використовують письмову й усну мови.
Письмова мова дає змогу спілкуватися із співрозмовниками, які є учасниками, і тими,
хто житиме у прийдешні часи. Вона стає вирішальною у ситуаціях, де необхідні
точність, відповідальність за кожне слово. Письмова мова реалізується як написання і
читання написаного.
Усна мова – різновид мовлення, що сприймається співрозмовниками на слух. Вона
значно економніша, тобто потребує менше слів, ніж письмова.

5.Мовлення, види мовлення (усне монологічне, усне діалогічне, писемне,

внутрішнє мовлення).
Мовлення - це словесна мова (немовні знаки - державна символіка, репродукції,
вуличні знаки).
Види мовлення :
- усне монологічне-це мовлення однієї людини лектора, оповідача); тут
гармонійними повинні бути зміст слова, жести, поза, культура, емоції, темп, інтонація;
- діалогічне - між кількома особами (лікар-хворий і т.д.);
- писемне - за допомогою письмових знаків (важче від усного);
- внутрішнє - це мовлення, звернене до самих себе (існує тільки в нашому мозку).

6.Види розладу мовлення.

Порушення мовлення (усного і письма) - спостерігається за умови локального
ушкодження мозку після травм, пухлин.
Порушення мовлення, спричинені хворобливими процесами, називаються
афазією.
Аграфія - виявляється або в повній втраті здатності писати , або в грубому
перекрученні слів, пропусках складів і літер , у нездатності сполучати літери та склади
в слова; при ураженні певних відділів головного мозку; відіграють роль і психічні
фактори. Наприклад, при шизофренії змінюється почерк.
Дизартрія - розлад артикуляції, що виявляється в нечіткому вимовлянні звуків
(особливо при голосних), сповільненому або уривчастому мовленні, заїканні.
Сповільнене або прискорене - при хворобі Паркінсона, після енцефаліту.
Заїкання - при органічних захворюваннях, при функціональному розладі нервової
системи (переляк). Заїкання - здебільшого є формою неврозу, характерним симптомом
якого є страх відкрити перед присутніми недолік свого мовлення. Медичний
працівник повинен переконати пацієнта в тому, що недоліки можна виправити.
Логопеди виправляють порушення мовлення (деяких звуків у дітей).
7.Рівні спілкування за А. Добровичем: примітивний, діловий, духовний,
маніпуляційний.
Рівні спілкування:
1. Спілкування на рівні «контакту» масок.
Це рівень формального спілкування, при якому у співрозмовників немає потреби
в глибокому розумінні іншої людини, коли використовується набір стандартних
соціально-психологічних «масок» (ввічливості, строгості, байдужості, нейтральності,
співучасті та ін.), в додаток стандартний набір жестів, міміки, слів, інтонацій, що
дозволяють людині не виявляти свого дійсного відношення до співрозмовника, а
також захиститись від небажаного вторгнення інших в свій внутрішній світ та при
необхідності „загладити гострі кути” у відносинах між людьми.
2. Примітивний рівень спілкування.
Інша людина оцінюється з точки зору потрібності або непотрібності, корисності
чи некорисності; при «потрібності» і «корисності» з людиною вступають в контакт;
при «некорисності» – не вступають або грубо відштовхують, якщо вона заважає
досягти якоїсь мети; в даному випадку людина використовується як річ, так як після
отримання бажаного результату, до неї пропадає всякий інтерес; з хворими такий
варіант спілкування недопустимий.
3. Маніпуляційний рівень спілкування.
Цей рівень,як і примітивний, направлений на отримання якоїсь вигоди від
співрозмовника (партнера), але при цьому справжня мета приховується від людини;
активно використовуються найрізноманітніші способи психологічного впливу на
людину (підлещування, опіка, залякування, прихований шантаж, обман); при
спілкуванні з хворими такий варіант недопустимий.
4. Формально-рольовий рівень спілкування.
Кожен діє строго у відповідності зі своєю соціальною роллю і положенням; при
такому спілкуванні не враховуються індивідуальні якості людини, його внутрішній
світ, проблеми та ін. Цей рівень спілкування можливий в екстремальних ситуаціях,
коли хворому необхідно надати невідкладну допомогу і в цих умовах немає
можливості вияснити особливості його внутрішнього світу.
5. Світський рівень спілкування.
Спілкування поверхневе і безпредметне; люди обмінюються фразами, словами,
знаками уваги в відповідності із загальноприйнятими в даному суспільстві правилами;
в окремих випадках цей рівень може застосовуватися при спілкуванні з колегами і
пацієнтами.
6. Діловий (професійний) рівень спілкування.
Ділове спілкування виникає у людей в зв’язку з їх участю в спільній діяльності і
спрямоване на досягнення спільного результату; враховується індивідуальність
особистості, але інтереси справи мають більше значення, ніж особисті відносини, і
навіть можливі розходження у поглядах або думках відходять на другий план; ця
форма спілкування між людьми зустрічається часто.
7. Творчо-активний рівень спілкування.
Характерний для творчих груп і колективів, тобто для людей, об’єднаних якоюсь
спільною творчою діяльністю і зацікавлених у спільному результаті; відкритий,
довірливий стиль спілкування, має місце обмін думками, ідеями, судженнями,
розробками; цей рівень самий цікавий і продуктивний при спілкуванні як з колегами,
так і з пацієнтами.
 8. Дружній рівень спілкування.
Максимальна відвертість людей між собою, відвертість, довіра, емоційне
співпереживання, співчуття іншій людині, готовність підтримати і допомогти; даний
рівень один з найкращих при спілкуванні з колегами і близькими людьми.
9. Довірливий рівень спілкування.
Максимальна відвертість, близькість, щирість і довіра між людьми; цей рівень
вимагає відповідальності перед іншою людиною, так як людина допускає партнера в
потаємні області своєї душі; такий рівень спілкування можливий лише у дуже
грамотному невеликому медичному колективі, який знає всі тонкощі психології
спілкування, особливо з тяжкохворими людьми.
10. Духовний рівень спілкування.
На цьому рівні спілкування люди пов’язані спільною метою, високими
гуманістичними ідеалами, а також люди, які намагаються духовно розвиватися і
самовдосконалюватися; таке спілкування духовно збагачує людей, але вимагає
максимальної чесності і вимогливості перш за все до самого себе; цей рівень
спілкування є найбільш досконалим.

Форми міжособистісного спілкування, значення одягу для ефективності

спілкування.
Бесіда. Це найпоширеніша форма спілкування, що здійснюється з метою
передавання інформації, обміну думками, почуттями, тощо. З огляду на мету
спілкування розрізняють три види бесіди: ритуальна, особиста, ділова. Остання має
таку мету:
 досягнення позитивного результату для учасників взаємодії;
 випробування, реалізація своїх професійних якостей;
 твердження власного іміджу;
 збирання ділових й особистих даних про протилежну сторону.
Розмова по телефону. До неї, як до найпростішого способу встановлення
контакту, часто вдаються ділові люди. Важливо вміти не тільки лаконічно
вибудовувати розмову по телефону, а й оперативно перебудовуватися, реагуючи на
різні теми й різних партнерів.
Переговори. Призначення переговорів пов’язане із співпрацею і розв’язуванням
спірних питань. Вони передбачають спільну діяльність учасників, зорієнтовану на
вирішення суперечностей з урахуванням потреб кожного з них. Особливість цієї
діяльності полягає у наявності в кожного учасника переговорного процесу своїх цілей,
інтересів, намірів, які частково збігаються, а частково різняться.
Значення одягу. Одяг має дуже важливе значення у спілкуванні. Вивчаючи вплив
одягу на ефективність спілкування не можна не зупинятися на понятті моди. Але мода
швидко змінюється і встигати за нею дуже важко. Щоб одяг прикрашав людину треба,
щоб він відповідав місцю і часові. Одягом медпрацівника є медична форма. Вона
повинна бути чиста, випрасувана. Медичний працівник повинен мати охайний вигляд.
Адже, недаремно кажуть: «Чистота – це релігія медицини».
8.Основні принципи вміння слухати, вміння сприймати, проявляти турботу,
розкриватися самому, співпереживати, бути щирим, поважати іншу людину
тощо.
Умови, що сприяють ефективному спілкуванню
Відчуття присутності.
Для створення відчуття присутності під час розмови з пацієнтом слід дотримуватись
таких принципів:
— під час розмови з пацієнтом дивитися на нього з доброзичливою
усмішкою, поглядом і виразом обличчя показувати свою зацікавленість;
— використовувати відповідну позу, наприклад нахилитися вперед, щоб
нічого не пропустити;
— хитати головою на знак згоди, застосовувати повторення, вигуки,
уточнення, щоб показати, що вас цікавить те, про що говорить пацієнт.
Вміння слухати.
Для того щоб бути добрим слухачем, необхідно намагатися повністю сконцентрувати
увагу на пацієнтові, незважаючи на власні упередження, стурбованість.
Розрізняють чотири процеси, що відбуваються під час сприймання інформації :
 слухач подумки випереджає того, хто говорить, намагаючись здогадатись
наперед про спрямування бесіди, про висновки, які можна буде зробити зі
сказаного в цей момент;
 слухач подумки зважує аргументи й факти, висловлені пацієнтом, щоб довести
або спростувати твердження;
 час від часу слухач критично оцінює попередню частину бесіди;
 упродовж всієї розмови він шукає прихований зміст і значення інформації, не
промовленої вголос.
Основні принципи вміння слухати:
 поставтеся до пацієнта з повною повагою, не перебивайте його запитаннями
чи коментарями;
 дайте пацієнтові зрозуміти, що вас цікавить те, про що він розповідає.

Пам'ятайте:
 складно говорити з людиною, яка читає газету, постукує олівцем, бавиться
гумкою чи скрепкою тощо;
 дивіться на пацієнта, який говорить. Це не лише допоможе йому
спілкуватися з вами, а й полегшить вам розуміння того, що він каже;
 намагайтеся зрозуміти головну думку розповіді та сконцентруйте основну
увагу на ній, а не на деталях;
 зверніть також увагу на те, як пацієнт це говорить;
 намагайтеся сприймати інформацію, незважаючи на ваше ставлення до
співрозмовника;
  спробуйте розпізнати, про що людина не хоче говорити;
 намагайтеся керувати своїми емоціями;
 будьте обережними з розкриванням змісту, намагайтеся зважити на факти й
бути впевненими в тому, що усвідомлюєте різницю між тим, що говориться;
 виявляйте до пацієнта інтерес, повагу й турботу, прагніть щиро зрозуміти
поведінку пацієнта, його переконання та цінності.

9. Культура мовлення. Три основні етапи володіння культурою мовлення.

Культура мовлення - це вміння правильно вживати і вимовляти слова, будувати
з них фрази.
Відомі три основні етапи оволодіння культурою мовлення:
Перший етап - правильність мовлення (відповідність мовлення правилам і нормам
літературної мови).
Другий етап - набування стилістичної грамотності, вміння вживати слова, форми слів,
синтаксичних конструкції і т. д. (один стиль в бесіді з друзями, інший - у виступах на
зборах, в ділових документах).
Третій етап - це вміння будувати свою мову (усну і писемну) так, щоб вона була
доступною, чіткою, стислою, точною, виразною.
Є ще одна важлива властивість для медичного працівника – це уміння вислухати
хворого або співрозмовника.

10.Одяг, його значення для ефективності спілкування.

Дуже велике значення у спілкуванні має одяг. Перше враження про людину
складається саме з її одягу, зачіски. Манери поводження. Негативне ставлення до
людини може скластися ще до того, як вона вимовить перше слово, якщо людина
одягнена неохайно і без смаку. Щоб одяг прикрашав людину, треба насамперед , щоб
він відповідав місцю, часові, моді, а також індивідуальному стилю. Цей стиль повинен
приховувати вади і підкреслювати переваги. Є люди, які сприймаються позитивно в
усіх суспільних групах. Їм властиві: весела вдача, тактовність, чуйність, стриманість і
почуття смаку.
У формуванні ставлення людей до праці, до колективу, одне до одного і до самих
себе важлива роль належить психологічній функції емоційного задоволення від
контакту.
Справжнім лікувальним фактором є повноцінне спілкування, особливо в
колективі. Опір хворобі підвищується при умові дружнього спілкування пацієнтів з
медичними працівниками та між самими хворими.
 Лекція №10
Тема: Індивідуальні особливості міжособистісного спілкування. Міжособистісне
розуміння.
План
1. Конфлікти: причини, структура, динаміка.
2. Класифікація конфліктів, типи конфліктів.
3. Психогенні фактори та їх вплив на пацієнта.
4. Профілактика виникненню конфліктних ситуацій і роль сестри медичної
(фельдшера, акушерки) в їх вирішенні.
5. Типи поведінкових реакцій пацієнтів: агресивність, впевненість у собі,
невпевненість у собі.
6. Клінічна класифікація типів пацієнтів. Тактика сестри медичної (фельдшера,
акушерки) залежно від типу пацієнта.
7. Особливості психотерапевтичного підходу до пацієнта за методом І.Харді
(1973). Типи діяльності медичних сестер.

1.Конфлікти: причини, структура, динаміка.

Конфлікт – це зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій,
думок опонентів.
У процесі спілкування люди стикаються з різними проблемами і перешкодами.
Найбільш частими причинами можуть бути психологічна несумісність людей,
протилежні погляди на проблему, небажання прийняти позицію співрозмовника та ін.
Сутність конфлікту, його основа – наявність протиборства сторін з власними
потребами, інтересами або цілями.
Початок конфлікту пов’язаний з трьома умовами:
 Перший учасник конфлікту свідомо й активно діє, щоб завдати шкоди
іншому учасникові шляхом фізичних дій, заяв тощо.
 Другий учасник усвідомлює, що дії спрямовані проти нього.
 Другий учасник у відповідь спрямовує активні дії проти ініціатора
конфлікту.
Конфлікт виникає лише тоді, коли сторони починають активно протидіяти одна одній,
переслідуючи кожна свою мету. Тому конфлікт завжди починається як двостороння
поведінка, і йому, як правило, переслідують ініціативні дії однієї зі сторін, яка
виступає призвідником конфлікту.
Основні елементи конфлікту:
  Два учасники чи дві сторони конфлікту;
 Взаємонесумісність цінностей та інтересів сторін;
 Поведінка, спрямована на знищення планів й інтересів протилежної сторони;
 Використання сили для впливу на іншу сторону;
 Протиставлення дій, поведінки сторін;
 Стратегія і тактика конфліктної взаємодії;
 Особистісні особливості учасників – агресивність, авторитетність та ін.;
 Характер зовнішнього середовища,його вплив, присутність третьої особи тощо.
Розгортання конфлікту чи його розв’язання залежать від учасників конфлікту,
особливостей особистості, інтелектуальних, матеріальних можливостей, які є у
сторін, масштабів розгортання конфлікту, позиції оточення, уявлення, уяви про
наслідків конфлікту.
Кульмінація конфлікту – це явний (візуальний) вияв найгострішої суперечності,
досягнутий у процесі конфлікту. Образно кажучи, це остання і вирішальна «битва»
конфліктуючих сторін, унаслідорк якої одна зі сторін визнає себе переможеною або
досягається перемир’я.
Типи поведінки в конфліктній ситуації.
Ухилення – намагання людини уникнути конфлікту будь-яким способом, зокрема
в тих випадках, коли причина розходжень для даної людини не має особливої
цінності;
- ситуація може розв’язатися сама собою;
- в даний момент відсутні умови ефективного розв’язання конфлікту, але можуть
з’явитися через якийсь час та інше.
Згладжування – основний принцип даної стратегії можна виразити так: ”давайте
олле дружно” або „краще поганий мир, ніж гарна сварка”; людина намагається не
випускати зовні прояви і ознаки конфлікту, намагається не підкреслювати зіткнення
сторін, призиває до солідарності; при цьому не виявляються причини протистояння і
конфлікту, не ведеться робота по їх усуненню; тимчасово досягнуте примирення і фаза
спокою не вирішують проблеми; негативні емоції, незадоволення, негативізм
накопичуються скрито, що в деякий момент може призвести до „вибуху”, з яким
важко буде справитися і наслідки якого можуть бути руйнівними.
Примушування – стійке відстоювання власної позиції, правоти, думки при
повному ігноруванні думки інших людей; поведінка коллегами, використовуються в
коллегами (психологічного, адміністративного та ін.), влади над людьми для
змушування їх прийняти деяке рішення в конфліктній ситуації; дана стратегія може
бути виправданою, коли використовується керівником в ситуації, яка погрожує
існуванню організації або справи і пов’язаної з відстоюванням інтересів організації
(коллегами); головним недоліком цієї стратегії є тиск і ігнорування ініціативи
підлеглих і можливість повтору конфлікту в майбутньому.
Компроміс – ця стратегія відмінна здатністю врахувати і прийняти точку зору
коллегами, але лише до певної міри; здатність до компромісу дозволяє достатньо
швидко розв’язати конфліктну ситуацію і нейтралізувати негативізм і
недоброзичливість опонентів, але ця стратегія повністю не знищує причину, що
призвела до конфлікту, внаслідок чого через деякий час можуть проявитися наслідки
проблеми, яка вирішена лише частково, тобто конфлікт може прийняти іншу форму.
Співпраця – рівноправна участь опонентів в розв’язанні проблеми і уважне
відношення до думки іншого; визнається право кожної людини на власну думку і
намагання зрозуміти, проаналізувати реальні причини конфлікту коллегамколлегами
рішення проблеми; головна позиція тут – не намагання досягти своєї мети будь-яким
шляхом, навіть за рахунок інших, а пошук ефективного способу розв’язання
проблеми.
Запобігання конфліктам та подолання їх
Правила поведінки під час конфлікту:
 Проявляйте витримку, такт, обережність.
 Не дозволяйте втягти себе в конфлікт або поглибити його.
 Дайте можливість співрозмовнику висловитися до кінця, повністю вислухайте
його.
 Не поспішайте з висновками та обіцянками.
 Перевірте всі факти і заяви.
 Осмисліть ситуацію, проаналізуйте причини, зважте сили сторін.
 Виявіть і обговоріть всі можливі варіанти конструктивного вирішення
проблеми.

2. Класифікація конфліктів, типи конфліктів.

Ознака класифікації конфліктів Види конфліктів
За співвідношенням між об’єктивним «Реальний»;
станом справ і ти, який реально «випадковий, або умовний»;
склався у сторін «зміщений»;
«помилково дописаний»;
«латентний»;
«хибний»
За наслідками Конструктивний;
деструктивний
За основою Діловий;
особистісний
За способом вирішення Насильницький;
ненасильницький
За потребаю учасників Конфлікт інтересів;
конфлікт поглядів
За природою виникнення Політичний;
соціальний;
економічний
За напрямами дії Вертикальний;
горизонтальний
За ступенем прояву Відкритий;
закритий
За кількістю учасників Внутрішньоособистісний;
міжособистісний;
 міжгруповий
За суб’єктами конфліктної ситуації Внутрішньоособистісний;
міжособистісний;
між особою і групою;
міжгруповий;
соціальний
За співвідношенням між об’єктивним станом справ і тим станом, який реально
склався у сторін, які конфліктують, виділено шість типів конфлікту:
 «реальний»  конфлікт, який об’єктивно існує і адекватно сприймається;
 «випадковий, або умовний» конфлікт – залежить від обставин, які можуть
змінюватися, але ці обставини не усвідомлюються сторонами, що
конфліктують;
 «зміщений» конфлікт – реальний конфлікт, за яким приховується інший, що є
справжнім фактором конфліктної ситуації;
 «помилково дописаний»  конфлікт, який помилково тлумачиться;
 «латентний»  конфлікт, який назріває, але не виникає тому, що не
усвідослюється;
 «хибний» конфлікт – реальних підстав для конфлікту немає, проте він виникає
у свідомості сторін, які конфліктують, через помилкове розуміння ситуації.
Конструктивний конфлікт – конфлікт, з якого є вихід. Конфліктуючі сторони не
виходять за рамки етикету, не переходять на особистості, а тримаються лише в рамках
конфліктної ситуації.
Деструктивний конфлікт – конфлікт, з якого немає виходу тому, що одна або
обидві конфліктуючі сторони вдаються до образ, до приниження, переходять з самого
конфлікту на узагальнення, що стосуються особистості, принижують її гідність.
Класифікація конфліктів:
Внутрішньоособистісний конфлікт виникає при зіткненні приблизно однакових
по силі, але протилежно спрямованих інтересів, потреб однієї людини. Учасниками
цього конфлікту є не окремі люди, а психологічні фактори внутрішнього світу
особистості – потреби, мотиви, цінності, почуття.
Міжособистісний конфлікт. В основі такого конфлікту лежать об’єктивні
причини. Виникає, коли члени однієї групи пересліджують несумісні цілі та
реалізують протилежні цінності або в конфліктній боротьбі намагаються досягти
однієї мети, якої може досягти лише одна із сторін.
Внутрішньогруповий конфлікт. Виникає при несумісності поведінки особистості
груповим нормам, очікуванням, інтересам, цілям між окремою особистістю та групою.
Найчастіше виникає у неформальних групах.
Конфлікт між особистістю і групою. Найчастіше виникає у неформальних
групах. Такі групи встановлюють свої норми поведінки і спілкування.
Міжгруповий конфлікт. Виникає в організаціях, малих групах, коли
конфліктуючими сторонами є окремі групи, що переслідують несумісні цілі і
перешкоджають одна одній у досягненні мети.

3.Психогенні фактори та їх вплив на пацієнта.

 Психогенні чинники - це різні життєві труднощі, стреси, стресові життєві
ситуації. Вони викликають порушення в емоційній сфері, що призводить до
невротичних розладів: тривожні невротичні розлади, істеричні розлади, неврастенія,
невротичний розлад сну. Все це може привести до неефективності лікування,
погіршення стану пацієнта. Тому медична сестра повинна постаратися захистити
пацієнта від негативних зовнішніх факторів впливу.

4.Профілактика виникненню конфліктних ситуацій і роль сестри медичної

(фельдшера, акушерки) в їх вирішенні.
З перших хвилин перебування пацієнта у лікувальному закладі медперсонал
повинен створити атмосферу привітності, комфортності, участі та готовності
допомогти. Не можна показувати хворому своєї слабкості, втоми, поганого
самопочуття. Медпрацівник повинен уважно відноситися до будь-яких емоційних
переживань пацієнта, проявляти співчуття, не допускати негативних емоцій,
незадоволення.
Щоб не допустити дезінформації пацієнта та його родичів, медсестра, фельдшер,
акушерка у кожному випадку повинна отримати від лікаря чітку інструкцію про те, у
яких межах можна вести розмову з пацієнтом про його хворобу. Якщо пацієнт
достатньо поінформований, довіряє медичному працівнику, то він відчуває себе у
безпеці, спокійно і впевнено бере участь у лікувально-діагностичному процесі.
Урівноважена особистість медичного працівника є для пацієнта комплексом
гармонійних зовнішніх стимулів, який сприяє його одужанню. Медпрацівник має
виховувати і формувати свою особистість, спостерігаючи за реакцією на свою
поведінку безпосередньо (під час розмови з хворим, за його мімікою та жестами) і
опосередковано, коли дізнається враження про свою поведінку від колег. Відомі
факти, коли медичний працівник з неврівноваженими, невпевненими та розсіяними
манерами поступово гармонізували свою поведінку як шляхом власних зусиль, так і за
допомогою колег. Безумовно, це вимагає відповідних зусиль, відповідного критичного
ставлення до себе та необхідної міри інтелігентності, яка для медичного працівника є
першочерговою.
Розвитку позитивних взаємовідносин медичної сестри, фельдшера, акушерки і
пацієнта можуть завадити також деякі несприятливі риси темпераменту
медпрацівника (прояв надлишкової емоційності, наприклад гніву, або замкнутість зі
слабкими реакціями, сповільненість).
Деякі передумови для створення позитивних взаємовідносин між медичною
сестрою, фельдшером, акушеркою й пацієнтом діють ще до того, коли вони вступають
у безпосередній контакт. Слід брати до уваги, що пацієнт, як правило, вже має
попередню інформацію про ту чи іншого медичного працівника від сусідів по палаті.
Має значення також репутація медичного закладу, у який поступає пацієнт.
Згідно з концепцією "трансфера" ("перенесення") 3. Фрейда пацієнту деякі
елементи поведінки, зовнішнього вигляду чи репутації медичного працівника можуть
нагадати когось з його оточення (минулого чи теперішнього) і викликати відповідні
емоції, пов'язані з цими особами.
 Це, насамперед, близькі родичі, вчителі, друзі, тобто ті, хто має для пацієнта
важливе емоційне значення. І не лише при взаємовідносинах медичного працівника й
пацієнта, а й при будь-яких контактах між людьми доцільно подумати про те, чому
той, кого ми бачимо вперше у своєму житті, викликає у нас доволі чітке почуття
симпатії чи антипатії, чому він нагадує кого-небудь з нашого минулого. Якщо ми
пам'ятатимемо про такий "тягар минулого", це зможе нам допомогти більш реально
розуміти і справлятись із ситуаціями, пов'язаними з відношенням до інших людей.
Напруженість, незадоволення та роздратування пацієнта, який змушений довго
чекати у приймальному відділенні своєї черги, нерідко слугує механізмом
генералізації афекту, що може неадекватно проявлятися при зустрічі з медичними
працівниками. Вони можуть й гадки не мати про причину виникнення такого афекту
та немотивованого ворожого ставлення пацієнта до них, але завжди слід пам'ятати, що
занадто довге, іноді необґрунтоване очікування може вивести пацієнта з себе, тому
потрібно завчасно планувати свою роботу так, щоб пацієнтам доводилось очікувати
якомога менше.

5.Типи поведінкових реакцій пацієнтів: агресивність, впевненість у собі,

невпевненість у собі.
Типи поведінки пацієнтів
Ознаки Агресивний пацієнт Упевнений у собі Не впевнений в собі
пацієнт (пасивний) пацієнт
Вираз обличчя Напружений, сердитий, Спокійний, Нервовий, очі
пильний погляд приємний, впевний, опущені вниз
добрий зоровий
конгтакт
Положення тіла Руки на стегнах, нервове Розслаблене Зігнутий, положення
ходіння. Часто стоїть, положення тіла. тіла не зручне. Може
коли решта сидить. Зберігає особистий прихилитись до
Намагається домінувати простір чогось або втекти
на іншими
Тон голосу Голосний, вимогливий, Твердий, упевнений Тихий, слабкий,
загрозливий, наказовий у собі, виявляє часто тремтить,
інтерес до іншої нерозбірливий
людини
Жести Різкі, стрімкі, стиснуті Відповідають Нервові і стурбовані
кулаки моменту (адекватні)
Вербальний Звинувачувальний, Щирий вияв Прагнення
компонент атакуючий, намагається почуттів, які приховати зміст слів,
(мова) будь – що принизити відтворюють те, що виправдатися,
людина відчуває підкорятися іншій
людині

Тип хворих залежно від поведінкової реакції:

 Впевнений у собі Невпевнений у Агресивний
собі
Претендує на права, Відмовляється від Претендує на права і
але не завждисвоїх прав, досягає мети за рахунок
поводиться згідно з дозволяє іншим інших; вирішує за себе і за
правилами; робитьманіпулювати інших; поводиться
власний вибір; має собою і вимогливо і ворожо;
мету, формулює вирішувати за нападає на інших, замість
самостійно свої цілі і себе; мету має, того, щоб зустрітися з
намагається їх досягти;але не проблемами віч-на-віч; не
відкрито зустрічає
намагається її впевнений в собі;
проблеми; говоритьдосягти; часто намагається маніпулювати
іншим усе відкрито, уникає вирішення іншими і змусити боятися і
сподіваючись так
проблеми, уникати себе.
досягти поваги. самозрікається.
Пам’ятка «Як поводитися медичному працівнику при зустріч з агресивним
пацієнтом»
1) Не сприймайте чиюсь агресивність як особисту образу. Дуже часто люди
виплескують свою агресивність на тих, хто перший потрапив під руку,
навіть якщо їх образив хтось інший.
2) Порахуйте до десяти, поки не вирівняється дихання і ви не заспокоїтесь.
3) Можете вийти з кімнати, якщо є загроза сказати або зробити самому що-
небудь неприємне у відповідь.
4) Можете зробити перерву, випити води, розповісти про те, що сталося, колезі,
якій ви довіряєте.
5) Вам необхідно знову поговорити з пацієнтом і дати йому зрозуміти, що ви
все одно виконуватимете свої обов'язки.
Пам’ятка «Як поводитися медичному працівнику з невпевненим пацієнтом»
Вербальна підтримка:
1) говоріть пацієнтові компліменти;
2) хваліть кожне зусилля пацієнта — це крок до одужання;
3) підтримуйте всі починання пацієнта.
Невербальна підтримка: дотик, усмішка, кивок головою під час розмови.
Покажіть пацієнту, що вам небайдужі його проблеми. Якщо ситуація дозволяє,
обережно потисніть руку або доторкніться до його плеча. Якщо пацієнт відчуває вашу
зацікавленість, мовчазна підтримка може допомогти більше, ніж будь-які слова. Не
забудьте простежити за тим, як остаточно вирішиться ситуація.

6.Клінічна класифікація типів пацієнтів. Тактика сестри медичної (фельдшера,

акушерки) залежно від типу пацієнта.
Медичні працівники (лікар, медична сестра, фельдшер, акушерка) повинні знати
ставлення пацієнта до своєї хвороби, уміти надати відповідну психологічну
характеристику пацієнту для того, щоб вибрати оптимальний психологічний підхід до
пацієнта й тим самим запобігти виникненню ятрогенії.
 Клінічна класифікація типів хворих (демонстративний, тривожний,
іпохондричний, депресивний, підозрілий) та їхня характеристика.
Відношення пацієнтів до хвороби може бути різним.
Тривожний пацієнт — це пацієнт, що постійно хвилюється. Такі пацієнти
відрізняються боязкістю, покірністю, невпевненістю в собі. У них легко виникають
різноманітні вегетосудинні реакції (непритомність, підвищення АТ) під час
проведення діагностичних і лікувальних процедур. З такими пацієнтами дуже важливо
проводити відповідну психологічну підготовку перед тією чи іншою процедурою,
іноді потрібна допомога медичного психолога.
Підозрілий пацієнт(пацієнт, що має безпідставні підозри). Стиль поведінки таких
пацієнтів відрізняється настороженістю та підозрілістю до медичного персоналу й до
лікування в цілому. Якщо з'ясовується, що людина так само поводить себе й у
повсякденному житті, цілком можливо, що йдеться про так звану психопатію. В
такому разі потрібна консультація медичного психолога. У будь-якому випадку перед
тим, як починати лікування, необхідно подолати бар'єр недовіри й відчуженості
пацієнта.
Демонстративний пацієнт. Такий пацієнт намагається справити враження на
оточуючих, відчуває постійну потребу у співчутті та увазі. Він "насолоджується"
своїми стражданнями, відчуває "нестерпні муки" й вимагає до себе підвищеної уваги.
Демонстративний характер поведінки такого пацієнта, перебільшення своїх скарг
можуть викликати негативне ставлення до нього оточуючих. Проте при спілкуванні з
таким пацієнтом не варто "викривати" його, краще апелювати до його "геройського та
бойового" характеру, аби пацієнт отримав від медичного працівника необхідну частку
визнання.
Депресивний пацієнт. Такий пацієнт пригнічений, ізольований від усіх,
відмовляється від спілкування з іншими пацієнтами та медичним персоналом, з ним
непросто налагодити контакт. Він налаштований вкрай песимістично, тому що
втратив віру в успіх лікування та видужання. Такого типу поведінка спостерігається
частіше в невиліковних і тяжкохворих. Проте депресивна поведінка може бути
зумовлена й іншими причинами. Оптимізм медичного персоналу, віра в одужання
пацієнта мають для нього велике значення. Дуже корисною є стимуляція пацієнта
(виконання нескладних доручень, залучення його до допомоги іншим пацієнтам).
Бажано, щоб у роботі з такими пацієнтами був задіяний медичний психолог.
Іпохондричний пацієнт. Такий пацієнт занадто уважний до свого здоров'я,
цікавиться результатами всіх лабораторних та інструментальних досліджень,
необгрунтовано припускає наявність у себе найрізноманітніших захворювань, читає
консультаційну літературу. Іпохондрична реакція не завжди зумовлена хвилюванням
за своє здоров'я, вона може бути й невротичного походження. У такому випадку
фізичні скарги є симптомом неврозу і не мають органічної основи. Існує також
поняття ятрогенної іпохондрії, коли пацієнт перекручено тлумачить сказане
персоналом, або сам медичний працівник необережною розмовою з тривожним
пацієнтом про тяжкість його захворювання викликав у нього нездорову фіксацію
уваги на своїх тілесних відчуттях, посилюючи страх втрати здоров'я або смерті.
7.Особливості психотерапевтичного підходу до пацієнта за методом І.Харді (1973).
Типи діяльності медичних сестер.
Угорська психолог І. Харді звернув увагу на особливості різних типів медичних
сестер, з тим щоб допомогти фахівцям побачити себе з боку.
Медична сестра робот. Більшість медичних сестер відносяться до цього типу.
Характерною рисою таких сестер є механічне виконання своїх обов'язків. Вони
виконують доручені завдання з незвичайною ретельністю , скрупульозністю ,
спритністю і умінням. Однак діючи строго за інструкцією , такі медичні сестри не
вкладають у свою роботу душу, працюють подібно до автомату , сприймають пацієнта
як необхідний додаток в інструкції по його обслуговуванню. Їхні взаємини з хворим
позбавлені емоційного співчуття і співпереживання. Саме така медична сестра здатна
розбудити сплячого хворого, щоб в призначений час дати йому снодійне.
Медична сестра, яка грає завчену роль. Поведінка такої медичної сестри
відрізняється неприродністю, награністю. Вона ніби виконує завчену роль, прагнучи
до здійснення певного ідеалу. Така медична сестра починає грати роль благодійниці. Її
поведінка стає штучним, показним. Неприродність у спілкуванні заважає їй
встановлювати контакти з людьми, тому така медична сестра повинна сама пройти
курс корекції не адаптивної форми свого професійного поведінки , чітко визначити
професійні цілі , виробити адекватний стиль спілкування з пацієнтом.
«Нервова» медична сестра. Емоційно нестійка, запальна, дратівлива сестра
схильна до обговорення особистих проблем , що може з'явитися серйозною
перешкодою в успішній роботі з пацієнтами. Часто можна бачити похмуру з образою
на обличчі медичну сестру серед ні в чому не винних пацієнтів. У лікувальному
закладі не повинно бути медичних сестер з таким типом непрофесійного поведінки. Це
свідчить про неякісне професійному доборі кадрів, огріхи в роботі адміністрації.
«Нервова» медична сестра - це патологічна особистість або людина, що страждає
неврозом.
Медична сестра з чоловікоподібною, сильною особистістю. Хворі вже видали
впізнають її по ході або гучного голосу, швидше намагаються привести в порядок свої
тумбочки та ліжка, прибрати зайві речі. Таку медичну сестру відрізняє наполегливість,
рішучість, обурення з приводу найменшого безладу. У сприятливих випадках медична
сестра з такою особистістю може стати прекрасним організатором, хорошим
педагогом. При нестачі культури, освіченості, більш низькому рівні розвитку медична
сестра занадто негнучкі, часто груба і навіть агресивна з пацієнтами.
Медична сестра материнського типу. Така медична сестра виконує свою
роботу з максимальною турботою і співчуттям до пацієнтів . Робота для таких
медичних сестер - невід'ємна умова життя. Турбота про пацієнтів є життєвим
покликанням. Часто особисте життя таких медичних сестер пронизана турботою про
інших , любов'ю до людей.
Медична сестра - фахівець. Такі медичні сестри завдяки якомусь особливому
властивості особистості проявляють допитливість в певній сфері професійної
діяльності та отримують спеціальне призначення. Іноді такі медичні сестри - фанатики
своєї вузької діяльності, не здатні ні на що, крім виконання цієї роботи, нічим крім неї
не цікавляться.
 Лекція №11
Тема: Психологічні проблеми лікувального процесу та сучасної біоетики.
План
1. Визначення психічного стану пацієнтів залежно від віку.
2. Ставлення до хвороби (адекватне, неадекватне).
3. Поняття про внутрішню картину хвороби (ВКХ), її рівнів, значення для
одужання та тактика медичного працівника залежно від віку.
4. Мієлогенії, їхня класифікація (ятрогенії, егогенії, егротогенії), причини
виникнення, характеристика.
5. Поняття про госпіталізм, причини, профілактика.
6. Етика взаємовідносин сестри медичної (акушерки, фельдшера) в лікувально-
профілактичних закладах різного профілю (стаціонар, поліклініка, хоспіс).

1.Визначення психічного стану пацієнтів залежно від віку (дорослих і людей

похилого та старечого віку).
Особливість психологічного стану дітей та підлітків під час хвороби та поведінка
медичного персоналу по відношенню до них.
Порушення психічних функцій при патології травної системи частіше за все
обмежуються загостренням характерологічних рис, астенічним синдромом, і
неврозоподібним станом. Гастрит, виразкова хвороба і неспецифічний виразковий
коліт супроводжуються виснаженням психічних функцій, сенситивністю, лабільністю
або торпідністю емоційних реакцій, гнівливістю, схильністю до іпохондричної
трактовки хвороби, канцерофобії.
Соматичні і фізичні наслідки хронічного захворювання або фізичного дефекту в
дитячо-підлітковому віці і їх психологічна корекція.
Хронічні захворювання і фізичні дефекти зустрічаються в дитячо-підлітковому
віці відносно часто. Приблизно кожна десята дитина, за даними П.М. Вемайєра [2001]
має хронічне захворювання або фізичний дефект. Ступінь важкості захворювання
може змінюватись, але спектр їх широкий – від відносно легких (наприклад, атопічна
екзема) до важких і навіть смертельних (наприклад, муковісцидоз, ниркова
недостатність, злоякісна пухлина).
У дитячому віці соматичні симптоми мають особливе значення, так як хронічні
захворювання і фізичні вади, пов’язані з соматичною хворобою, часто ведуть до
серйозних змін сприйняття і поведінки. Ці зміни в решті решт впливають на загальний
розвиток особистості.
Хворі діти часто обмежені в повсякденному житті і не можуть отримати в
повному об’ємі життєвий досвід. Крім того, вони повинні приймати ті обмеження, які
пов’язані з лікуванням даного захворювання.
Діти дошкільного віку часто відчувають себе провинними і переживають свою
хворобу як покарання. Діти в віці від 7 до 10 років вже розуміють, що з їх тілом щось
не в порядку, і буде проводитись лікування, щоби вони знову стали здоровими. Але,
не дивлячись розуміння і співробітництво, у хворих дітей в процесі лікування часто
виникають страх і сумнів, обумовленні їх труднощями. В таких ситуаціях можливі
спалахи агресії. Іноді готовність до співпраці настільки зменшується, що це веде до
припинення лікування. Тому метою психотерапії, хоча і не головною, повинно бути,
звичайно, припинення обриву терапії. Задачі психологічної корекції при хронічних
захворюваннях і фізичних дефектах у дітей і підлітків:
1) Підтримка загальносоматичного лікування.
2) Допомога в досягненні комплайенса.
3) Психологічна підтримка пацієнта.
4) Терапія психічних розладів.
5) При необхідності кризисне втручання.
6) Контроль за симптоматикою.
7) Профілактика.
8) Допомога в досягненні психосоціальної адаптації.
9) Допомога в соціальній реінтеграції.
10) Реабілітація.
Steinhausen в 1996 році сформував наступні задачі психологічної підтримки дитини з
хронічними захворюваннями:
 На різних етапах перебігу хвороби хворий переживає її по-різному. Можна
виділити наступні фази:
Премедична фаза. З’являються перші, часто незначні прояви хвороби.
Виникають питання “Що сталось?”, “Що робити?” ,“Я захворів?” ,“Чи треба йти до
лікаря?”. Для цього періоду характерна невизначеність переживань і фантазій. Якщо
хворий питає порад у знайомих і родичів, то часто отримує протилежні поради. Іноді
хворий проявляє зовнішню безтурботність.
Різка зміна життєвого стилю ( при госпіталізації або встановленні
непрацездатності). Для цього періоду часто є характерним намагання хворого
зав’язати більш тісні контакти з лікарем і медперсоналом, що часто розцінюється
ними як нав’язливість, а насправді є проявом потреби у впевненості і безпеці.
Особливо виражені невпевненість, тривога, побоювання властиві людям, котрі досі
ніколи не хворіли. Величезне значення на цьому етапі має психологічно правильна
поведінка медперсоналу, зважене інформування хворого про його хворобу.
Активна адаптація. Хворий пристосовується до самого факту хвороби, дещо
звикає до симптомів, адаптується до лікарняного середовища, підтримує в собі надію
на видужання, створює позитивне ставлення до медперсоналу. З психологічної точки
зору адаптований хворий не являє собою проблеми за умови, що його стан
покращується згідно його очікуванням. Якщо ж стан не покращується, а навіть
погіршується, у хворого може настати психічна декомпенсація.
Психічна декомпенсація. Характеризується почуттям обманутих надій,
підсилюється невпевненість і страх, він втрачає віру в лікування, в лікарів і медичний
персонал, стає імпульсивним, нетерплячим і несправедливим. Головна небезпека цієї
фази – конфлікт між медичним працівником і хворим.
Пасивна адаптація і капітуляція. Хворий змиряється із своєю долею,
капітулює перед хворобою. Він стає байдужим, часто психологічно ізолюється.
Небезпека такої позиції полягає в тому, що персонал може погодитись із нею і не
намагатись змінити, навіть якщо є можливість досягти покращення стану.

2. Ставлення до хвороби (адекватне та неадекватне).

 З метою діагностики типів ставлення до хвороби та інших, пов’язаних із
хворобою було розроблено Особистісний Опитувальник Бехтерівського інституту
(ЛОБИ), за допомогою якого можуть бути діагностовано наступні типи ставлення до
хвороби:
Гармонійний: відрізняється тверезою оцінкою свого стану. Прагнення активно
допомагати в досягненні успіху лікування, небажання обтяжувати інших турботами
догляду за собою. У разі незадовільного прогнозу для одужання - переключення
інтересів на аспекти життя, які лишилися доступними.
Тривожний – постійне занепокоєння щодо несприятливого перебігу хвороби,
можливих ускладнень, неефективності чи навіть небезпечності лікування, пошуки
інформації про хворобу, дослухаються до думки спеціалістів, безперервно шукають
авторитетів. Настрій пригніченй внаслідок тривожної налаштованості.
Іпохондричний - усі інтереси відходять вбік, особа занурюється у хворобу. Повне
зосередження на суб’єктивних неприємностях і хворобливих відчуттях, прагнення
постійно розповідати про це. Перебільшення хворобливої дійсності, пошук несуттєвих
хвороб. Перебільшення побічної дії препаратів. Одночасне прагнення лікуватися і
зневіра в успіхові, вимога ретельного обстеження і страх шкоди, болісності процедур.
Меланхолійний – пригніченість хворобою, невіра у видужання, можливість
покращення, ефект лікування. Активні депресивні висловлювання аж до суїцидальних
думок. Песимістичний погляд на усе довкола. Невіра в успіх лікування навіть за
сприятливих об’єктивних даних.
Апатичний - повна байдужість до своєї долі, кінцевого наслідку хвороби,
лікування. Пасивна підпорядкованість процедурам і лікуванню. Втрата зацікавленості
до життя і всього, що хвилювало.
Неврастенічний - переважає «дратівлива слабкість» зі спалахами дратівливості
на першого-ліпшого, особливо при болях, неприємних відчуттях, невдачах
лікування. Нерідко усе закінчується сльозами і каяттям. Нестерпність хворобливих
відчуттів, нездатність чекати полегшення. Потім – розкаяння за нестриманість.
Психастенічний (обсесивно-фобічний) – Тривожна помисловість стосовно
переважно не реальних, а уявних ускладнень хвороби і лікування, невдач у
особистому і професійному житті через хворобу. Уявні небезпеки хвилюють більше,
ніж реальні. Захистом від тривоги стають прикмети і ритуали.
Сенситивний - надмірна стурбованість можливим негативним враженням, яке
можуть справити на оточуючих відомості про його хворобу. Побоювання, що його
будуть уникати, вважати неповноцінним, зверхньо ставитися, розпускати плітки.
Побоювання стати тягарем для рідних через хворобу.
Егоцентричний (істеричний) - «втеча у хворобу». Демонстрування близьким і
оточуючим своїх страждань і переживань з метою цілком заволодіти їх увагою.
Вимога виключної турботи - усі мають відкинути все. Розмови оточуючих швидко
переводяться «на себе». Інші люди, які теж потребують турботи, оцінюються лише як
«конкуренти». Постійне бажання довести іншим свою винятковість стосовно хвороби.
Ейфоричний – недоречне піднесення настрою, іноді награне. Зневага, легковажне
ставлення до хвороби і лікування. Сподівання на те, що «все минеться само собою».
Прагнення отримати від життя усе, незважаючи на хворобу. Легкість порушення
режиму, навіть якщо це може мати серйозні наслідки.
Анозогнозичний – активне невизнання хвороби та її наслідків, заперечення
неявних проявів хвороби, приписування їх якимось випадковим обставинам. Відмова
від обстеження і лікування, бажання обійтись «своїми силами». поблажливо -
безпечне ставлення до хворобливих симптомів, можливого негативного прогнозу
щодо одужання, порушення режиму лікування, відмова від обстежень, терапії.
Ергопатичний – «Втеча від хвороби у роботу». Незважаючи на тяжкість хвороби і
потерпання, наявне надцінне ставлення до роботи, прагнення продовжувати її.
Вибіркове ставлення до обстеження, лікування, терапевтичного режиму, зумовлене
прагненням будь-якою ціною зберегти професійний статус і можливість активної
праці. Часто зривають курс лікування.
Паранойяльний – впевненість в тому, що хвороба є результатом чийогось злого
наміру. Крайня підозріливість до ліків, процедур, намагання приписати побічні дії або
ускладнення халатності чи навіть злочинним намірам лікарів і персоналу.
Звинувачення і вимоги покарання винних.

3. Поняття про внутрішню картину хвороби (ВКХ), її рівнів значення для

одужання та тактика медичного працівника залежно від ВКХ.
ВКХ має такі сторони:
А) сенситивну (вплив локальних больових відчуттів за законом розповсюдження
імпульсів з більш периферійних до центральних відділів нервової системи);
Б) емоційну (страх, тривога, відчай, надія, тобто емоційні переживання);
В) волеву (зусилля подолати хворобу, подбати про обстеження і лікування);
Г) раціональну і інформативну (інформованість про хворобу, її оцінка).
Слід зазначити, що традиційне негативне уявлення про хворобу останнім часом
поступилось місцем амбівалентному ставленню, тобто в суб’єктивному переживанні
хвороби може бути присутньою і позитивна сторона, пов’язана з певними пільгами,
які надає хвороба (аж до “замкнутого психосоматичного кола” підтримування
патологічного
Тема здоров’я, хвороб, медичного обстеження і лікування стала останніми
десятиріччями дуже популярною, з’явились так звані “престижні” хвороби, розмови в
товаристві про хвороби більше не є неприпустимими. Це дає підстави говорити про
таке соціальне явище як культ хвороби.
Особливості внутрішньої картини хвороби обумовлені наступними групами факторів:
Характер хвороби: гостра чи хронічна, чи є сильні болі, порушення рухливості,
неприємні косметичні симптоми, “соціальна несприятливість” хвороби, яка допомога
потрібна тощо.
Обставини, за яких відбувається хвороба:
а) проблеми і невпевненість, що приносить хвороба (“хто подбає про мою сім’ю”, “чи
залишать за мною місце роботи”, “чи говорить лікар правду” тощо);
б) середовище, в котрому розвивається хвороба: наприклад, в гармонійному
домашньому середовищі хвороба переживається більш сприятливо, ніж в умовах
лікарні, особливо, в незвичній обстановці, напр., за кордоном;
в) причина хвороби: якщо хвороба сталась з вини самого хворого, він більш
налаштований на якнайшвидше її подолання (особливо вірно щодо травм).
Преморбідна особистість:
а) Вік. В дитячому віці на перший план виходять сенситивна і емоційна сторони ВКХ,
в старості – страх залишитись на самоті, страх смерті, в середньому віці більше
значення набуває раціональна складова ВКХ (побоювання щодо наслідків хвороби);
б) Ступінь загальної чутливості до безпосередніх факторів (біль, шум, обстановка
лікарні тощо);
в) Тип емоційної реактивності (темперамент) – слід зазначити, що зовнішні прояви, і
особливо, словесне вираження, не завжди відповідають дійсному емоційному станові
хворого;
г) характер і шкала цінностей;
д) Медична свідомість та обізнаність, особистий досвід. Джерелами медичної
обізнаності і загальної медичної культури є виховання в дитинстві, медико-санітарна
просвіта і тд.
З усієї різноманітності індивідуальних ВКХ можна виділити такі типи ставлення
до хвороби:
а) нормальне – відповідне станові хворого та інформації про хворобу;
б) зневажливе – хворий недооцінює серйозність хвороби, нехтує режимом і
лікуванням, безпідставно оптимістичний щодо прогнозу;
в) заперечуюче – хворий відганяє будь-які думки про хворобу, уникає лікарів. Сюди
відноситься дисимуляція.
г) нозофобне – сильний страх хвороби, неодноразово обстежується у різних лікарів;
д) іпохондричне – підозра чи впевненість в наявності важкого захворювання (може
поєднуватись з униканням обстеження – “все одно правду не скажуть”)
е) нозофільне - пов’язане з певним заспокоєнням і приємними переживаннями
(відпочинок, піклування членів сім’ї);
ж) утилітарне – вищий прояв нозофільної реакції, може мати різне мотивування
(отримання співчуття, уваги; вихід із неприємної ситуації – військова служба,
ненависна робота тощо; отримання матеріального зиску – пенсія, страховка тощо).
З утилітарно метою деякі пацієнти можуть вдаватись до свідомого чи менш
свідомого перебільшення існуючих симптомів (агравація) або до штучного
продукування симптомів неіснуючої хвороби (симуляція).
Протилежна до симуляції дисимуляція – це приховування хвороби та її ознак.
(зустрічається при “соціально несприятливих” хворобах – психіатричних, венеричних,
а також, коли хвороба перешкоджає досягненню важливої мети).

4. Мієлогенії, їхня класифікація (ятрогенії, егогенії , егротогенії), причини

виникнення, характеристика.
Мієлогенія – несприятливий бік лікування, що створює негативний вплив на стан
хворого.
Існують слідуючи види мієлогеній:
• Егогенії – негативний вплив хворого на самого себе, зумовлене, як правило,
сприйняттям хворобливих проявів самим хворим;
• Егротогенії – неблагоприємний вплив одного хворого на іншого в процесі їх
спілкування, коли хворий довіряє іншому хворому більше ніж медичним працівникам
(особливо шкідливо, коли має місце негативна особистісна установка).
Класифікація ятрогенії (ятропсихогенія, ятрофізіогенія, ятрофармакогенія,
можливості усунення їх та профілактика).
Виділяють слідуючи види ятрогеній:
• Ятропсихогенія – психогенні порушення, які виникають в наслідок
деонтологічних помилок медичних працівників
• Ятрофармакогенія – неблагоприємний вплив на стан хворого під час
медикаментозного лікування (алергії, побочні дії препаратів)
• Ятрофізіогенія – негативний вплив на стан пацієнта під час проведення
діагностичних та лікувальних маніпуляцій.
• Комбіновані – поєдннаня декількох видів ятрогеній.

1. Поняття про госпіталізм, причина, профілактика.

Австрійський психоаналітик Рене Шпіц вів спостереження за дітьми, позбавленими
спілкування з батьками та близькими, в умовах лікарень і притулків. Він зробив
висновок про те, що в подібних випадках у дітей виникали психологічні та
фізіологічні зміни. У 1945 році дане явище Шпіц позначив терміном «госпіталізм».

Шпіц помітив, що у дітей із сирітських притулків спостерігається відставання у

психофізіологічному розвитку. Вони пізніше починають ходити і говорити, а в більш
дорослих дітей відбувається збідніння емоційної сфери, проблеми в інтелектуальному
і мовному розвитку і т. д.
Пізніше подібні симптоми стали помічати не тільки у дітей, але і у дорослих,
поміщених в умови стаціонару. Таким чином, госпіталізм – це сукупність
психологічних і фізіологічних порушень, що виникають у зв’язку з тривалим
перебуванням людини (дитини чи дорослого) в умовах стаціонару і позбавлену
звичного оточення.
Причини
Госпіталізм розвивається у осіб, що відчувають нестачу чуттєвого, емоційного та
інтелектуального взаємодії з матір’ю чи іншим обличчям, до якого у нього
сформувалася прихильність. Пусковий механізм патології – відсутність батьківського
тепла, любові і турботи. Розлука з матір’ю стає для дитини страшною трагедією, що
накладає відбиток на все подальше життя.
Госпіталізм — доля не тільки сиріт, але й дітей з повних сімей, де з малих років стає
актуальною проблема самотності. Малюки сильно страждають від відсутності
довірчих, тактильних і теплих емоційних контактів.
Феномен госпіталізму являє собою сукупність психосоматичних розладів, що
виникають у дітей та дорослих з різних причин.
Причини розвитку дитячого госпіталізму:
 Відсутність близької людини поруч. Діти, змушені тривалий час лікуватися в
стаціонарних умовах або проживати в притулку, інтернаті, дитячому будинку,
страждають від дефіциту спілкування з рідними і близькими. Вони не відчувають
любові, турботи і розуміння.
 Холодність або байдужість матері. Зазвичай жінки, не цікавляться своєю дитиною і
не люблять його, страждають алкоголізмом, наркоманією, психічною хворобою.
Відстороненість матері може бути результатом небажаної вагітності або
індивідуальних особливостей особистості, наприклад, замкнутості. Таких жінок
повністю поглинає робота. Багато сучасні жінки по натурі кар’єристки. Вони
ставлять на перше місце матеріальне благополуччя сім’ї.
В інтернатах, дитячих будинках і подібних установах госпіталізм розвивається в
результаті збідненого психологічного клімату, дефіциту уваги та емоцій з боку
персоналу. Хворі діти відчувають емоційну недостатність і стають пасивними. У них
не розвиваються елементарні навички та вміння.
Захворіти госпіталізмом ризикують діти з ослабленим здоров’ям та недостатніми
адаптаційними можливостями. До факторів ризику відносяться хронічні
захворювання, що вимагають тривалого стаціонарного лікування.
Літні та самотні особи особливо гостро потребують спілкування та уваги. Коли
людина залишається наодинці зі своїми проблемами, його психіка не витримує. Без
підтримки близьких у таких випадках не обійтися. Незважаючи на належний догляд у
лікарнях і будинках для престарілих, вони гостро відчувають брак любові та уваги. У
дорослих причиною госпітального синдрому також є довге перебування в місцях
відбування позбавлення волі — різні види виправних установ.
В основі патогенезу госпіталізму лежить повна або часткова депривація. Це явище
позначає незадоволення потреби в спілкуванні, теплі, ніжності. При повній ізоляції
людини і позбавлення його спілкування розвивається важка форма госпіталізму –
синдром Мауглі. Часткова депривація або сепарація являє собою тривале перебування
дитини в закритому закладі без матері. Вона призводить до затримки в
психоемоційному розвитку пізнього формування комплексу пожвавлення і
зацікавленість навколишніми предметами.
Таким чином, госпіталізм у дітей та дорослих виникає з наступних причин:
 тривала ізоляція у медичному закладі;
 дефіцит спілкування із сім’єю, рідними, близькими;
 пасивність родичів (найближчі родичі не цікавляться життям індивіда).
До факторів ризику належить таке:
 наявність хронічних захворювань, через які людина часто опиняється у лікарні;
 літній вік;
 життя на самоті (немає сім’ї, друзів);
 життя в інтернаті, будинку малюка, притулку;
 дитячий та дитячий вік;
 перебування у пансіонаті, оздоровчому центрі.

6.Етика взаємовідносин сестри медичної (акушерки, фельдшера) в лікувально-

профілактичних закладах різного профілю (стаціонар, поліклініка, хоспіс).
Етичні принципи спілкування з пацієнтами:
- Повага до особистості пацієнта;
- Незворушність і неупередженість;
- Уникнення упередженості і якихось передчасних оціночних суджень;
- Доброзичливість, уважність, терплячість, такт;
- Приймати пацієнта і його проблему такими, які вони є (з урахуванням особливостей
виду, стану, поведінки, настрою і т.д. пацієнта);
 - Виявляти почуття емпатії;
- Терпимість і відсутність проявів неприйняття пацієнта (відрази, огиди при
проведенні інтимних маніпуляцій);
- Делікатність, анонімність, гарантована конфіденційність одержуваної інформації;
- Професійна компетентність і поінформованість;
- Самоконтроль і дисципліна;
- Підвищення авторитету медпрацівника та установи.
Підтримати атмосферу довіри і співпраці, створити і зберегти спокійну, поважну і
доброзичливу атмосферу медична сестра зможе за допомогою декількох прийомів:
1. «Називати по імені». Бесіду з пацієнтом починають, назвавши своє ім'я та по
батькові, посада та мета бесіди. До пацієнту також звертаються по імені та по батькові
(якщо цього вимагає вік) і на «ви», що сприяє утвердженню людини як особистості,
викликає у нього почуття задоволення і супроводжується позитивними емоціями. На
«ти» можна переходити, лише якщо пацієнт сам запропонує це.
2. «Комфортна обстановка». Бесіду з пацієнтом проводять, по можливості
забезпечивши йому зручне місце, враховуючи освітлення, наявність шуму, меблі,
приміщення, присутність сторонніх і т.д. Необхідно пам'ятати про міжособистісної
дистанції, розташуватися так, щоб особа перебувала на одному рівні з особою
пацієнта. Обов'язково нагадують пацієнтові про конфіденційність бесіди.
3. «Дзеркало відносин». Прийом полягає в добрій посмішці й приємному вираженні
особи, що свідчить, що «я - ваш друг». У пацієнта виникають почуття захищеності і,
як наслідок, позитивні емоції. Слід бути відкритим, доброзичливим, позитивним і
привітним. Не слід бути фамільярним в бесіді, розмовляти зверхньо чи зневажливо.
4. «Побудова бесіди». Розмова з пацієнтом починають з підкреслення його достоїнств
і позитивних досягнень в усуненні проблеми зі здоров'ям. Небажано починати бесіду
зі складною для пацієнта теми. До найбільш хвилюючим і делікатних питань
підходять поступово. Терпляче і уважно вислуховують проблеми пацієнта. Слід,
уточнюючи подробиці, підтримувати розмову в потрібному напрямку. Це призводить
до задоволення однієї з найважливіших потреб будь-якої людини - потреби в
самоствердженні, що веде до утворення позитивних емоцій і створює довірче
ставлення пацієнта.
5. «Золоті слова». Прийом полягає у висловленні компліментів, що сприяють ефекту
навіювання. Слід побачити, зрозуміти і оцінити достоїнства людини, з яким ведеться
бесіда. Це виражають словами схвалення і похвали. Тим самим відбувається як би
«заочне» задоволення потреби пацієнта в удосконаленні, що також веде до утворення
у нього позитивних емоцій і обумовлює прихильність до медичного працівника.
6. «Риторичні здібності». Говорити слід чітко, неквапливо, дохідливо, з
максимальним проявом дружелюбності (без підлещування), перевіряючи, чи
правильно розуміє сказане співрозмовник. Потрібно намагатися вести бесіду з
урахуванням індивідуальних вікових і особистісних особливостей, смаків і бажань
пацієнта. У розмові потрібно витримувати паузу: це дає можливість поспостерігати за
пацієнтом і зібратися з думками і йому, і медичному працівникові. Відповіді пацієнта
супроводжують мімікою затвердження або коротким «так». При неточному відповіді
на запитання його повторюють або формулюють по-іншому.
7. «Професійна тиша». У розмові з пацієнтом уникають вживання медичних
термінів. Інформують пацієнта про лікувальних заходах та очікувані результати в
межах професійної компетенції. Не вимагають від пацієнта точної назви предметів
догляду та ліків, при необхідності просять просто показати їх. Не слід чекати, що
пацієнт запам'ятає імена співробітників, номери кабінетів. Якщо в цьому є
необхідність, то інформацію викладають на папері і залишають пацієнтові. Не можна
створювати у пацієнта почуття провини за неточне виконання інструкцій або
рекомендацій. По можливості йому дають чіткі і конкретні поради і рекомендації.
8. «Взаємне розуміння». В кінці бесіди уточнюють, чи не виникло смислового бар'єра.

Лекція №12
Тема: Біоетичні проблеми в сучасній медицині.
План
1. Поняття про професійну таємницю.
2. Збереження інформації особистого, інтимного та медичного характеру.
3. Порушення медичним працівником свого професійного обов’язку:
технічні, тактичні, діагностичні. Відповідальність за скоєні проступки:
цивільна, адміністративна, дисциплінарна.
4. Біоетичні проблеми народження, штучне запліднення, переривання
вагітності, сурогатне материнство, клонування.
5. Етичні проблеми вмирання, реанімації і смерті. Ставлення пацієнта до
смерті.
 6. Біоетичні проблеми смерті і автопсія, смерть мозку, евтаназія.
Трансплантація органів і тканин.

1.Поняття про професійну таємницю.

Обов'язок лікаря зберігати лікарську таємницю витікає з основного права людини
на інтимність і взаємодовіру. Поняття медичного гуманізму зобов'язує дотримуватись
лікарської таємниці як основи взаємовідносин між лікарем (фельдшером, акушеркою,
медичною сестрою) і пацієнтом, між свідомістю медичних працівників і довірою
пацієнта. Будь-яке розголошення лікарської таємниці є нехтуванням тією довірою, яка
є основою справжніх людських взаємовідносин. З іншого боку, діюче законодавство
передбачає, що документи, факти та інформація, що отримані медичним персоналом
під час виконання своїх службових обов'язків, також є лікарською таємницею, однак у
певних, передбачених законодавством, випадках видача її відповідним органам не є
розголошенням. Як з морального, так і з юридичного боку необхідність дотримання
лікарської таємниці зумовлена обов'язком сприяти укріпленню довіри пацієнта до
медичних працівників, що є головним елементом успішного лікування.
Професійну таємницю повинні зберігати всі медичні працівники — лікарі,
фельдшери, акушерки, медичні сестри та ін.
До лікарської таємниці належать відомості, отримані від хворого чи його близьких,
результати обстеження пацієнта, дані про діагноз, лікування та його прогноз.
Необхідність збереження медичної таємниці виникає при таких захворюваннях, як
онкологічні, венеричні, ВІЛ-інфекція, психічні, деякі шкірні, туберкульоз (переважно
бацилярні форми), захворювання сечостатевої системи та деякі інші.
Одним з каналів розголошення медичної таємниці є медичні документи —
амбулаторна картка, висновки рентгенологів, ендоскопістів, лаборантів, направлення
на лікування, медична картка стаціонарного хворого або виписка з неї. З цих джерел
інформація про захворювання може стати відомою самому пацієнту (що зовсім не
бажано) та іншим особам, не причетним до медицини. Усі співробітники лікувальних
закладів несуть відповідальність за зберігання в таємниці відомостей, які містять
офіційні медичні документи. За необхідності такі документи передають через
медичного працівника, що супроводжує пацієнта, а в деяких випадках пересилають
поштою.

2. Збереження інформації особистого, інтимного та медичного характеру.

Згідно зі ст. 131 Кримінального кодексу України, неналежне виконання медичним,
фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків унаслідок
недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи
вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) чи іншим невиліковним інфекційним
захворюванням, яке є небезпечним для життя людини, карається обмеженням волі на
термін до трьох років або позбавленням волі на той самий термін з позбавленням прав
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на термін до трьох років.
Згідно зі ст. 132 Кримінального кодексу України, розголошення службовою
особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув
інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду
особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на
синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у
зв'язку з виконанням службових професійних обов'язків, карається штрафом від
п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими
роботами на термін до двохсот сорока годин, або обмеженням волі на термін до трьох
років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на
термін до трьох років або без такого.
Розголошення відомостей про результати проведення медичного огляду для
виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої тяжкої, невиліковної
інфекційної хвороби складає об'єктивну сторону цього злочину, незалежно від
способу розголошення та кореспондентів розголошення.
Суб'єктами відповідальності є медичні працівники, які отримали такі відомості під
час виконання своїх професійних обов'язків.
Згідно зі ст. 145 Кримінального кодексу України, умисне розголошення лікарської
таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи
службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, карається
штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
громадськими роботами на термін до двохсот сорока годин або позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на термін до трьох років, або
виправними роботами на термін до двох років.
Лікарською таємницею є відомості про захворювання певних осіб на венеричну
хворобу, ВІЛ-інфекцію, іншу тяжку невиліковну хворобу.
Розголошення лікарської таємниці містить склад злочину, якщо таке
розголошення спричинило тяжкі наслідки — розірвання шлюбу, шкоду здоров'ю
потерпілого тощо. Діяння створює склад злочину при умисному розголошенні
лікарської таємниці.
Відповідальними за розголошення лікарської таємниці є лише медичні
працівники, яким така інформація стала відома у зв'язку з виконанням ними своїх
професійних обов'язків.

3. Порушення медичним працівником свого професійного обов’язку: технічні,

тактичні, діагностичні.
Порушення медичними працівниками можна умовно поділити на три групи
порушень: технічні, тактичні і діагностичні.
1. Порушення технічні. До них належать випадки, коли під час операцій в
порожнинах знайшли сторонні предмети (затискачі, марлеві серветки). Професійним
обов'язком операційної медичної сестри є чітке дотримання задіяної кількості
відповідного медичного інструментарію та перев'язувального матеріалу з тим, щоб
перед зашиванням порожнини можна було б перевірити його кількість на
операційному столі.
До технічних порушень медичних сестер, фельдшера належить помилкове
введення лікарського препарату внаслідок переплутування пацієнтів або лікарського
засобу. Тому медична сестра, фельдшер перш ніж виконати призначення лікаря,
повинні уважно прочитати його в листку лікарських призначень, потім ретельно
перевірити етикетку не лише на упаковці, а й на ампулі чи флаконі. Перед введенням,
при необхідності, перевірити прізвище, ім'я та по батькові пацієнта, провести з ним
відповідну психологічну підготовку, отримати його дозвіл на введення препарату й
тільки в такому разі виконати призначення. Слід також уважно віднестись до
неадекватної реакції пацієнта на введення того чи іншого препарату і в такому разі
обов'язково повідомити лікаря, а в разі необхідності (знепритомлення, ядуха) надати
невідкладну долікарську медичну допомогу. Бувають випадки, коли не тільки у
відділенні, а навіть в одній палаті на лікуванні перебувають два пацієнти з
однаковими прізвищами, тому в такому разі потрібно бути дуже уважним до
виконання призначень лікаря з тим, щоб не переплутати їх.
2. Порушення тактовні. До таких порушень належать будь-які нетактовні дії,
передусім відносно пацієнта. Наприклад, звертання до пацієнта "хворий", або
"бабусю" чи "дідусь", є свідченням порушення такту. Доцільніше до дорослих
пацієнтів звертатись на ім'я та по батькові, до дітей — на ім'я. У деяких випадках на
початку спілкування можна використати для дорослого звертання на "Ви".
Тактовний молодший медичний працівник ніколи не виконуватиме інтимні
процедури (підмивання, постановка клізми, катетеризація сечового міхура та ін.) в
присутності сторонніх осіб (відвідувачів, технічного персоналу та ін.), під час
сніданку, обіду чи вечері у відділенні стаціонару.
Медичний працівник не повинен фамільярно відноситись до пацієнтів,
принижувати їх людську гідність у разі приналежності до іншої раси, національності,
соціального становища, релігійних поглядів.
Неабияку роль у загальному догляді за хворими, що перебувають у тяжкому стані,
відіграє суворе дотримання лікувально-охоронного режиму. Неприпустимими є
голосні вигуки або команди в коридорі (навіть, коли ситуація вимагає термінових дій),
суперечки між персоналом, метушня під час виконання процедур, шум під час
прибирання приміщень. Будь-які негаразди в обслуговуванні хворих і виконанні
інших професійних завдань мають вирішуватись у тиші та злагоді. Слід завжди
виходити з того, що підвищення голосу не сприяє прискоренню професійних дій, а
лише негативно впливає на виробничий процес і ефективність лікування хворих.
3. Порушення діагностичні. Вони полягають у помилковому діагнозі лікаря, у
несвоєчасному попередженні чи виявленні можливого ускладнення, у недостатньо
правильно вибраній тактиці комплексу лікувальних заходів тощо.
Причини лікарських помилок можуть бути об'єктивними і суб'єктивними.
Об'єктивні помилки частіше всього пов'язані зі зміною поглядів на лікування
відповідного захворювання. Наприклад, комплекс лікувальних заходів, який
донедавна вважався найбільш раціональним у випадку того чи іншого захворювання,
з позицій новітніх досягнень науки може бути кваліфікований як помилковий. До
таких належать і помилки, допущені лікарями та молодшими медичними
працівниками під час їх спілкування з пацієнтами внаслідок недотримання основних
деонтологічних принципів.
 Відповідальність за скоєні проступки: цивільна, адміністративна,
дисциплінарна.
Цивільна відповідальність – це встановлені законом юридичні наслідки за
невиконання або неналежне виконання особою обов’язків, зобов’язань, що пов’язані з
порушенням  цивільних прав другої сторони.  Переважно цивільна відповідальність
зводиться до компенсації завданих збитків і носить майновий характер.
Адміністративна відповідальність медичного працівника — це різновид юридичної
відповідальності, що полягає в застосуванні до медичних працівників, які вчинили
адміністративні проступки, особливих санкцій — адміністративних стягнень.
Серед адміністративних правопорушень, які перелічені в КпАП і мають найбільше
значення в контексті медичної діяльності, необхідно зазначити такі:

 1. Ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44-1);

 Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на
венеричну хворобу (ст. 45);
 Порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і
застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1);
 Умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) та інші.
Діючий КпАП визначає такі види адміністративних стягнень (ст. 23):
 попередження;
 штраф;
 оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об'єктом адміністративного правопорушення;
 конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок
вчинення адміністративного правопорушення;
 позбавлення спеціального права, наданого громадянинові;
 виправні роботи;
 адміністративний арешт;
 адміністративне видворення за межі України іноземного громадянина або особи
без громадянства.
Дисциплінарна відповідальність медичного працівника — це окремий варіант
юридичної відповідальності, яка настає у випадку порушення трудових обов'язків.
Слід особливо підкреслити, що мова йде саме про порушення трудових обов'язків
медичного працівника. Причому, якщо розглядати дані порушення, то дисциплінарна
відповідальність - найменш суворий варіант.
Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх
Чинне законодавство передбачає, що кримінальній відповідальності та покаранню
підлягають особи, яким до скоєння злочину виповнилось 16 років. Лише за деякі
злочини, спеціально вказані в законі, кримінальна відповідальність може настати з 14
років.

4.Біоетичні проблеми народження, штучне запліднення, переривання вагітності,

сурогатне материнство, клонування.
Біоетика (від др.-грец. βιός — життя і ἠθική — поведінка, вчинки) — вчення про
моральну сторону діяльності людини в медицині і біології. Біоетика, що виникла
близько 20 років тому стала відповідю на так звані «проблемні ситуації» в сучасній
клінічній практиці. Широке обговорення «проблемних ситуацій» у сучасному
суспільстві стало маніфестацією ідеології захисту прав людини в медицині. У зв'язку з
останнім обставиною деякі засадничі проблеми біоетики виявилися винятково близькі
за змістом морально-етичним проблемам, що виникають при наданні медичної
допомоги.
До основних проблем біоетики відносять такі:
- захист прав пацієнтів (в тому числі ВІЛ-інфікованих, психічно хворих людей, дітей
та інших хворих з обмеженою компетентністю);
- дотримання справедливості в системі охорони здоров'я;
- аборт, контрацепція та нові репродуктивні технології (штучне запліднення,
запліднення в «пробірці» з наступною імплантацією ембріона в матку, сурогатне
материнство);
- проведення експериментів на людині та тваринах;
- визначення критеріїв діагностики смерті;
- трансплантологія;
- генна терапія та генна інженерія;
- клонування (терапевтичне і репродуктивне);
- надання допомоги невиліковно хворим пацієнтам (хоспіси, організація
паліативної допомоги);
- евтаназія (пасивна чи активна, добровільна чи примусова).
Аборти, контрацепція.
Ставлення до проблеми медичного аборту неоднозначно з часів античності до наших
днів. У «Клятві» Гіппократа (V ст. До н.е.) чітко сформульовано: «... Я не вручу ніякій
жінці абортивного кессарія ...». Навпаки, Аристотель у "Політиці» пише, що якщо «...
повинен народиться дитина понад покладене число, то слід вдатися до аборту, перш,
ніж у зародка з'явиться чутливість до життя...».
Слід також відзначити і юридичний аспект даної проблеми. Сама операція штучного
переривання вагітності пройшла шлях від повного заборони під страхом смертної кари
до повної легалізації в наші дні, як права жінки розпоряджатися функцією власного
тіла.
Аборт тісно пов'язаний зі статусом ембріона, з терміном, від якого можна вважати
його живою істотою. У даному випадку знищується всякий ембріон.
З точки зору сучасної біології та ембріології людина як біологічний індивідуум
формується відразу після злиття батьківських статевих клітин, коли утворюється
неповторний набір генів.
Таким чином, лікар повинен вирішити для себе питання «коли вважати ембріон
людиною?», Що б зробити аборт або знищення «запасного» ембріона, не порушивши
заповідь «не убий».
На початку XX ст. біологія визначала початок життя з чотиримісячного плоду,
наприкінці XX ст. у шеститижневого плоду за допомогою новітньої техніки
фіксується електрофізіологічна активність ствола мозку (до речі, відсутність таких
мозкових імпульсів є на сьогодні юридичною підставою для констатації смерті
людини).
Сучасна мікрогенетика обґрунтовує дві точки зору стосовно початку життя. Згідно з
першою, людський індивідуум як неповторна цілісність утворюється протягом
другого тижня після зачаття. Друга точка зору ґрунтується на тому, що початок нового
життя розпочинається з моменту злиття ядер чоловічої та жіночої статевих клітин та
утворення нового ядра, що містить неповторний генетичний матеріал.
В сучасній практиці з метою упередження штучних абортів широко застосовуються
контрацепція та стерилізація. Радикальні прихильники заборони аборту вважають
застосування контрацептивних засобів скритою формою аборту, щоправда, визнають
при цьому, що контрацептивні засоби та аборт — це два різновиди зла за своєю
значимістю.
Аргументи, котрі допускають аборт. Право на репродуктивний вибір. Це право
ґрунтується на праві людини розпоряджатися власним тілом і означає моральну
автономію на статеве життя та народження дітей. Одним із показників цього права є
репродуктивне здоров'я, котре передбачає здатність народжувати дітей.
Кардинальний поворот в юридичних оцінках аборту відбувається в XIX ст., коли під
тиском наполегливої боротьби Паризької медичної академії досягнуто лібералізації
законодавства європейських країн у питаннях штучного аборту з медичних та
соціальних показань.
Таким чином, можна стверджувати, що законодавча практика держав щодо абортів
дуже різноманітна — від повної заборони до дозволу. Однак у реальній життєвій
практиці не вдається органічно поєднувати один із основоположних принципів
біоетики — принцип автономії та пануючі в суспільствах моральні норми.
Штучне запліднення. Сурогатне материнство.
Медична наука і практика за останні десятиріччя досягла значних успіхів. Одним з
наочних прикладів є репродуктивні технології, що особливо бурхливо розвиваються в
останні роки. Основним стимулом до такого стрімкого розвитку і поширення
подібного виду технології є прагнення людей мати дітей, з тих чи інших причин
позбавлених такої можливості. Для такої категорії осіб репродуктивні технології
здатні стати рятувальним колом, який дозволить відчути радість материнства
(батьківства).
Важливість знань у сфері правового регулювання репродуктивних технологій для осіб,
що вивчають медичне право, визначається такими обставинами:
— негативні демографічні показники в нашій державі, що характеризуються високою
смертністю і низькою народжуваністю;
— нерозробленість нормативно-правового регулювання багатьох напрямів
репродуктивних технологій;
— проблеми рівного доступу до програм репродукції для чоловіків і жінок;
— невирішені питання правового статусу одностатевих шлюбів;
— збільшення кількості операцій, спрямованих на зміну (корекцію) статі;
— питання правомірності використання заморожених ембріонів та їх наступного
використання;
— взаємини суб'єктів репродуктивних технологій (донор, реципієнт, сурогатна мати).
Штучне запліднення (ШЗ). Такий варіант репродуктивних технологій полягає у
штучному введені донорського матеріалу (сперми або яйцеклітини) у статеві шляхи
жінки. Репродуктивна медицина розвивається швидко й інтенсивно. Лише трохи
більше 20 років пройшло з дня успішно проведеного вперше в Україні запліднення
жіночої яйцеклітини ЗО листопада 1984 рок: перша в Україні дитина після
запліднення народилася 19 березня 1991 року; першою у світі дитиною "із пробірки
",яка з'явилася на світ у 1978 р. у клініці Кембріджського університету, стала Луїза
Браун.
Сурогатне материнство. Це штучне запліднення яйцеклітини з наступним
поміщенням ембріона в порожнину матки іншої жінки (сурогатної матері).
У міжнародному стандарті закріплено необхідність отримання добровільної
інформованої згоди від сторін, які беруть участь у такому методі. Вперше сурогатне
материнство в Україні як метод лікування було використано у 1993 p., коли бабуся
виносила свого онука, оскільки у її доньки була відсутня матка. Особлива увага
повинна приділятися договірним відносинам у сфері сурогатного материнства.
Оскільки у договорі максимально повно можна визначити усі питання, які пов'язані з
цією репродуктивною технологією, але, звичайно, з дотриманням норм чинного
законодавства. Найбільш оптимальним буде договір, сторонами якого є: 1) подружжя,
яке бажає мати дитину; 2) сурогатна мати, яка виношує дитину; 3) лікувально-
профілактичний заклад, який здійснює операцію щодо імплантації ембріона.
Клонування – це відтворення живого об’єкта в деякій кількості копій, що мають
ідентичну спадкову інформацію, тобто несуть однаковий набір генів. Клонуванням
можна назвати такі процеси:
- поява генетично ідентичних індивідуумів, що отримані від одного з батьків за
допомогою нестатевого відтворення. (приклад: рослини, що утворюють цибулини …);
- утворення генетично ідентичних клітин, які з’являються внаслідок мітотичного
поділу однієї оригінальної клітини, що створює новий набір хромосом і поділяється на
дві дочірні клітини;
- отримання генетично ідентичних молекул ДНК з нуклеїнової кислоти бактерії або
вірусу з використанням методів молекулярної біології. Цей процес називають –
молекулярним клонуванням, або ДНК – клонуванням;
- створення генетично ідентичних організмів шляхом «поділу ембріона»;
- створення генетично ідентичних індивідуумів з використанням принципово нової
технології, яка дістала назву «метод ядерного перенесення» або «заміщення ядра
клітини». Саме таким шляхом була отримана овечка Доллі.
У медицині клонування вже набуло широкого використання. Фрагменти ДНК,
що містять гени, копіюються й переносяться в клітини бактерій, в результаті чого
продукуються такі важливі речовини, як інсулін для лікування діабету; АТП
(активатор тканинного плазміногену), який допомагає при інфаркті міокарда;
еритропоетин для лікування анемії та ін.. Метод терапевтичного клонування відкриває
великі можливості в лікуванні таких патологій, як хвороба Паркінсона, Альцгеймера,
захворювання печінки нирок тощо.
Застосування клонування для лікування безпліддя людини, за оптимальними
прогнозами, стане можливим в найближчі десять років. Для вирішення проблем при
лікуванні безпліддя методом клонування необхідна спільна компетентна участь
медиків, генетиків, юристів, філософів, соціальних працівників і богословів. Головне в
клонуванні – збереження здорового глузду.

5.Етичні проблеми вмирання, реанімації і смерті. Ставлення пацієнта до смерті.

Основа етики і деонтології в клінічній реаніматології – постійна готовність всього
медичного персоналу реанімаційних відділень, блоків інтенсивної терапії до
проведення невідкладних заходів у разі гострих порушень функцій життєво-важливих
органів і систем, до проведення серцево-легеневої реанімації у випадках клінічної
смерті.
Реанімаційні відділення належать до числа найбільш технічно оснащених. В
реаніматології та анестезіології – спеціальностях, де роль медичної техніки така
велика, необхідно слідкувати не лише за станом пацієнта, а й за станом технічних
засобів. Лікар, медична сестра разом з технічним персоналом повинні нести
відповідальність за справність приладів і апаратів, за безпеку їх використання.
Медичні працівники реанімаційного відділення зазнають великих психоемоційних і
фізичних навантажень. Їм доводиться постійно працювати в атмосфері максимального
напруження, боротьби за життя людини, бути свідком страждань і горя хворої людини
та її близьких, тяжких ускладнень у перебігу захворювання, летальних наслідків.
Доступ у реанімаційне відділення рідних, як правило, заборонений, тому що вони
можуть занести інфекцію, заважати лікарям і медичним сестрам здійснювати
реанімаційні заходи. Доволі складно будувати взаємовідносини з рідними хворої
людини, особливо дитини. Батьки тяжкохворої дитини, як правило, знаходяться в
стані глибокого стресу, душевної пригніченості, розгубленості, інколи здатні на
неадекватні дії. Обов’язок медичних працівників – зі співчуттям ставитись до
душевної травми рідних пацієнта, заспокоїти їх, запевнити в тому, що у відділенні
реанімації пацієнт цілодобово отримує найсучасніше комплексне лікування,
знаходиться під безперервним спостереженням лікаря, забезпечений
висококваліфікованим доглядом. Медична сестра реанімаційного відділення має
володіти основними прийомами реанімації (штучна вентиляція легень, масаж серця),
щоб у разі потреби здійснити необхідні реанімаційні заходи й цим, можливо,
врятувати життя хворого.
Дотримання етико-деонтологічних норм сприяє тому, щоб блок інтенсивної терапії та
відділення реанімації були високоавторитетними підрозділами медичного закладу.
Етичні проблеми вмирання та смерті. Смерть – останній камінь в будові особистості. З
проблемою помирання та смерті медичні працівники зустрічаються частіше за все в
блоках інтенсивної терапії, в реанімаційних відділеннях. Поведінка медичної сестри,
що постійно знаходиться біля тяжкохворих, надзвичайно важлива. Проведені
дослідження показали, що почуття та враження медичних сестер, пов’язані з
помираючими і самим фактом їх смерті, є дуже сильним. Вони можуть по – різному
реагувати на смерть хворих, але в будь – якому випадку для медичної сестри це є
великим психічним навантаженням.
Повідомлення близьким про смерть хворого – це одна з найскладніших форм
спілкування, тому що звістка про втрату близької людини може зумовити в рідних і
близьких померлого різноманітні траурні реакції.
Траурна реакція проходить в чотири стадії:
Перша – початковий шоковий стан зі своєрідною загальмованістю після потрясіння;
Друга – поступове усвідомлення факту страшної втрати;
Третя – стадія відновлення;
Четверта стадія – настає розрядка. Такі типові траурні реакції можуть тривати навіть
до 3 – 6 місяців.
Завдяки значним досягненням в терапії ургентних станів останніми роками різко
зросла увага до деонтологічних проблем, пов’язаних зі смертю хворих. Раптова смерть
в реанімаційних відділеннях – відносно рідкісне явище навіть серед тяжкохворих.
Процес помирання став значно розтягнутим у часі. У зв’язку з цим з’явились нові
деонтологічні проблеми, однією з яких є проблема евтаназії.
Дуже важливою деонтологічною проблемою, що стоїть перед реаніматологами,
є продовження терміну клінічної смерті, розроблення заходів реанімації головного
мозку. Основний деонтологічний зміст роботи реаніматолога – повернути людину не
лише до життя, а й до творчої трудової діяльності.

6.Біоетичні проблеми смерті і автопсія, смерть мозку, евтаназія. Трансплантація

органів і тканин.
Виникла ще одна деонтологічна проблема в реаніматології – уявлення про смерть
мозку. Діагноз смерть мозку, незворотного руйнування речовин мозку, включаючи
кору великих півкуль, мозочок, підкоркові структури, стовбур, означає визнання
мертвою людину навіть у разі працюючого серця (печінки, нирок) в умовах штучної
вентиляції легень і відмову від проведення реанімаційних заходів.
Значною мірою поштовхом для встановлення діагнозу смерті мозку став розвиток
трансплантології. Не в усіх країнах отримали юридичну силу рекомендації щодо
встановлення смерті мозку і, відповідно, про припинення в таких випадках
реанімаційних заходів. У країнах, де такі рекомендації мають юридичну силу,
установлення діагнозу смерті мозку покладається на кваліфіковану комісію в складі
реаніматолога, невропатолога, нейрохірурга, а також лікаря, відповідального за
лікування основного захворювання, на основі критеріїв, установлених правовим
законодавством. Технічно цю смерть дуже складно визначити – це додаткова
відповідальність, яку багато лікарів не хочуть на себе брати.
Як стверджують фахівці, на заваді розвитку трансплантології в Україні насамперед
стоїть проблема недосконалого законодавства. На сьогодні не існує добре
організованої структури, що забезпечувала б законодавчий аспект та злагоджену
роботу клінік, які здійснюють операції з пересадки органів, й тих, що є потенційними
«постачальниками» органів.
За ствердженням фахівців, найбільший недолік закону про трансплантацію –
обов’язкова згода родичів, які в більшості випадків відмовляються навіть розмовляти
про можливе донорство.
У деяких країнах проблему віршують двома шляхами. Перший – життєва згода бути
донором після смерті. Подібна система існує в багатьох розвинених країнах. Другий
варіант – це «польський варіант», усі жителі цієї країни є потенційними донорами. Ті,
хто не готовий стати після смерті донором, свою незгоду висловлюють,
зателефонувавши до відповідної установи, таку людину заносять до спеціального
комп’ютерного реєстру.
Аутопсія - патологоанатомічне дослідження або розтин тіла людини, яке робиться для
того, щоб з'ясувати причину смерті, виявити чи охарактеризувати ступінь поширення
хвороби. У науково-дослідних інститутах розтин робиться з науковою метою.
Криміналістичні розтину проводяться з метою визначити, чи була викликана смерть
випадково чи навмисно, чи був це суїцид чи ні. Слово "аутопсія" в перекладі з
грецької мови означає "бачити іншого своїми очима".
Лікар не може робити розтин пацієнта без згоди найближчих родичів. При судово-
медичної експертизі лікар може проводити аутопсию без згоди родичів. Смерті, які
розслідуються слідчими за медичними справах або слідчими по вбивств, включають
всі смерті за підозрілих обставин. Також сюди відносяться ті смерті, причиною яких
служить захворювання, яке не лікувалося лікарем, смерті тих, кому не надавалася
медична допомога протягом 24 годин, або смерті, що виникли в ході операції або при
проведенні медичних процедур. У всіх інших випадках потрібна згода найближчого
родича на проведення розтину трупа.
Евтаназія
Сучасна наука успішно може боротися з багатьма хворобами, що донедавна вважались
невиліковними, повертати людей до повноцінного життя зі стану клінічної смерті,
забезпечувати виживання безнадійних новонароджених дітей, продовжувати термін
життя за наявності смертельних хвороб, що припиняють здатність організму
самостійно справлятися з основними життєво важливими функціями. Та разом із тим
наукові відкриття, вирішуючи якісь складні проблеми, автоматично породжують
додаткові, більш складні, як з боку технічного, так і морального вирішення.
Термін «Евтаназія» походить від грецьких слів "evos" - «добре», і thanatos - «смерть»,
означаючи буквально «добра», «хороша» смерть. У сучасному розумінні, цей термін
означає свідоме дію або відмову від дій, що призводять до швидкої і безболісної (не
завжди) смерті безнадійно хворої людини, з метою припинення некупіруемой болю і
страждань.
На сьогодні під терміном «евтаназія» розуміють — умисне припинення життя
невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не
піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.
В даний час у суспільстві є дві протилежні підходи до проблеми евтаназії: ліберальний
та консервативний. Прихильники кожного підходу наводять свої аргументи на користь
евтаназії.
Прихильники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її
допустимою з кількох міркувань:
• Медичним - смерть, як останній засіб припинити страждання хворого.
• Турботи хворого про близьких - «не хочу їх обтяжувати собою».
• егоїстичними мотивами хворого - «хочу померти гідно».
• Біологічним - необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу
виродження людини, як біологічного виду, внаслідок накопичення патологічних генів
у популяції.
• Принцип доцільності - припинення тривалих і безрезультатних заходів щодо
підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру для реанімації
знову вчинили з меншим об'ємом уражень.
• Економічні - лікування і підтримка життя низки невиліковних хворих потребує
застосування дорогих приладів та ліків.
Згідно з Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» Ст.
52 евтаназія в Україні заборонена.
Проблема евтаназії є однією з найактуальніших та найскладніших сучасній біоетиці,
оскільки зачіпає інтереси без винятку всіх людей і і драматичністю та складністю
морального обґрунтування прийнятного вирішення не має рівних. В обговореннях цієї
надскладної проблеми, в котрих беруть участь медики, філософи, релігійні та
громадські діячі, численні пацієнти, їх родичі та близькі, напрацьовуються та
обґрунтовуються аргументи на користь ліберальної («за») чи консервативної («проти»)
позиції.
Існує альтернатива евтаназії — сучасна паліативна медицина, котра розвивається на
основі розуміння евтаназії як сукупності дій, спрямованих на полегшення процесу
вмирання, а не здійснення акту «милосердного вбивства». В основі концепції
паліативної медицини лежить відмова від екстраординарних (трудомістких, болючих,
дефіцитних, високовартісних) методів лікування і зосередження на полегшенні болю
хворим, котрі перебувають у вкрай важкому стані. Така допомога надається в
хоспісах.
Трансплантація органів і тканин.
Трансплантологія - розділ медицини, що вивчає трансплантацію органів, і галузь
медичної практики, котра здійснює трансплантацію.
Трансплантація - спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту
(реципієнт — особа, для лікування якої застосовується трансплантація) органа або
іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи тварини. Розрізняють такі види
трансплантації.
Аутотрансплантація — у даному випадку реципієнт є донором для себе.
Ізогенна трансплантація — донором трансплантата є генетично ідентичний
реципієнту однояйцевий близнюк реципієнта.
Аллотрасплантація, або гомотрансплантація — донором трансплантата є
генетично та імунологічно відмінний людський організм.
Ксенотерапія (міжвидова трансплантація) — передбачає трансплантацію органів
людині від тварини.
В Україні центром трансплантології є Національний інститут хірургії та
трансплантології ім. О.О. Шалімова, котрий веде історію від 1972 р. У клініці
інституту вперше в Україні виконана трансплантація серця у 2001 р., трансплантація
печінки від родинного донора у 2001 р., трансплантація підшлункової залози від
родинного донора у 2005 р.
Перші операції з трансплантації органів викликали у світі подив, захоплення
безмежними науковими та технічними можливостями, професійною унікальністю
проведених операцій; отримували однозначну підтримку та схвалення і формували так
звану трансплантаційну ейфорію. Але одне із найунікальніших досягнень людської
культури — пересадка серця, загострило ряд етико-філософських проблем, зокрема,
визначення критеріїв смерті людини, оскільки трансплантація потребує серця, «що
б'ється», та й успішність пересадки інших органів залежить від часу, що минув після
смерті донора.
Щоправда, одразу питання про тотожність понять «біологічна смерть» і «смерть
мозку» не стояло, однак з початку 1980-х років задля вирішення питань та завдань
трансплантології «смерть мозку» стає достатньою для визначення біологічної смерті і
закріплюється в законодавстві багатьох країн світу.
Правові аспекти взаємозв'язку донора та реципієнта в Україні регулюються Законом
України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», в
котрому, зокрема, зазначається (ст. 12), що живим донором може виступати
повнолітня особа за наявності родинних стосунків з реципієнтом: «Взяття
гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у
живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі
або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат,
сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця»). З метою убезпечення комерціалізації
трансплантології законом виключається можливість продажу органів, це може бути
лише дарунок (цим мотивований дозвіл живого донорства лише за умови кровної
спорідненості).
Усвідомлене дарування необхідного органу близькій людині є оптимальним та
високоморальним вчинком, але не завжди наявним, з цілком об'єктивних причин у
реальному житті. У світовій транспланто-логічній практиці ця проблема вирішується
за рахунок використання органів трупів. Напрацьоване відповідне правове
забезпечення, котре регулює практику забору необхідних органів у померлих людей.