КОЛЕКТИВНА ТРАВМА: чинники та ознаки.

ПОСТТРАВМАТИЧНЕ ЗРОСТАННЯ, як спосіб стабілізації та

трансформації травматичного досвіду

1. Актуальність розуміння механізму проживання колективної травми

2. Травматичний досвід у дослідженнях психологів.
3. Чинники та ознаки колективної травми
4. Посттравматичне зростання, як спосіб стабілізації та трансформації
травматичного досвіду

Війна, як екстремальна ситуація, посилює проживання колективних

емоцій та загострює відчуття таких соціальних явищ як колективна та
трансгенераційна травми. Колективні травми -це травми великої кількості
людей. Відмінною рисою колективної травми є не число травмованих, а те, що
крім безпосередніх учасників вона впливає на людей, опосередкованих до
травмуючих подій, іноді охоплюючи все суспільство, і одна із її ознак — це не
обмеженність у просторі. Ще одна її особливість — розтягнутість у часі, коли
травма немовби відривається від конкретної події, закріплюючись в історичній
пам'яті, часто проходячи через декілька поколінь, такі травми ми називаємо
трансгенераційні. Жертвами колективної травми стають не окремі люди, навіть
не багато людей, а соціальні групи в цілому, які вважаються об'єктами
травматизації та суб'єктами травматичних переживань.
Зараз українці переживають подвійне навантаження: геноцид і війну. Ми
відчуваємо додатковий психологічний тиск: ворог привласнюють нашу
культуру та переписують нашу історію. Це тиск на наше колективне безсвідоме
— самоідентичність, тому вкрай важливо зрозуміти симптоми та конструктивні
стратегії поведінки в колективній травмі, для того, щоб інтегрувати та
усвідомити досвід колективної травми, і цим самим убезпечити майбутні
покоління від проживання наслідків колективної травми, наскільки це можливо.
Водночас, актуальним є пошук стратегій опанування травмуючих наслідків,
розуміння впливу травматичного досвіду і радикального процесу на
соціокультурне середовище, на потенціал суспільства та ресурси для
подальших змін, оскільки ці впливи є найбільш довготривалими.
У психологічній та психотерапевтичній літературі тема колективних
травм широко висвітлена як у глобальному розумінні, так і щодо вивчення
конкретних прикладів, які стосуються травм геноциду, війни, природніх та
техногенних катастроф тощо. Дослідження травми є пограничною для ряду
дисциплін: психології, психотерапії, соціології, медицини, психіатрії тощо.
Одні з перших досліджень травми спираються на теорію психоаналізу
Зиґмунда Фройда. Висловлена понад століття тому гіпотеза З.Фройда про
вирішальну роль значущості суб’єктивного переживання катастрофи з 1994 р.
офіційно прийнята в рамках підходу до визначення посттравматичного
стресового розладу (ПТСР) DSM-IV: найважливішим чинником розвитку
синдрому стає не зовнішнє втручання, а «емоційний відгук на нього». Саме
З.Фройда сформулював головні прояви травматичного досвіду: нав'язливість
травматичних переживань, фрагментованість спогадів, часткове або навіть
повне витіснення з пам'яті події, що травмує. Сьогодні поняття та механізм
«травми» продовжують вивчатися на фізіологічному, психологічному та
соціальному рівнях.
Термін «травма» у перекладі з грецької – «рана», «ушкодження». У
психології травма трактується як рана не на тілі, а в свідомості – рана внаслідок
емоційного шоку настільки сильного, що впливає і руйнує та розвиває ілюзію
сприйняття «себе, безпеки середовища та усвідомлення часу», а згодом,
подальший наслідок, який проявляється у снах і спогадах, впливає на
соціальну поведінку і всі сфери людини, на адаптацію до зовнішнього світу.
У соціальній теорії поняття колективної травми набуває поширення у
середині ХХ ст. у зв’язку з переосмисленням засадних принципів теорій
соціальних змін. Під колективною травмою розуміють деструктивні,
дисфункціональні наслідки соціальних перетворень, які стосуються великих
груп людей. Фахівці цієї теорії трактують колективну травму як сукупність
індивідуальних травм. Сучасні дослідники доводять, що досвід травми можна
трансформувати у конструктивне проживання.
Поняття “колективна травма” може бути співвіднесено з іншими
спорідненими поняттями: історична травма, трансгенерційна травма,
національна травма, культурна травма. Є ряд чинників, що визначають тяжкість
колективної травми та умови передавання травматичного досвіду нащадкам:
тяжкість травми, рівень переживання несправедливості, активність чи
пасивність травмованої групи, опрацювання наслідків та проживання етапів
горювання і адаптації. [ 4]
Українське суспільство перебуває в стані класичної травматичної
ситуації, яка за Штомпкою має такі характеристики як: 1 – неочікуваність і
швидкість наставання; 2 – радикальність, руйнування основ буття; 3 –
екзогенність, зовнішнє походження; 4 – сприйняття ситуації як несподіваної і
шокуючої. Переживання колективної травми ґрунтуються на сприйнятті та
інтерпретації травмуючих подій. Цей процес не є результатом продукування
довільних значень на індивідуальному рівні, вони формуються на основі
наявного набору доступних значень, закодованих у культурі конкретної
спільності [ 6].

Як стверджує Томас Хюбл, психотерапевт і дослідник з роботи з

колективною травмою та травмами великих груп, - колективна травма
проявляється в ізоляції, завмиранні, утворенні жорстких громадських структур.
Це нагадує симптоми посттравматичного стресового розладу гіперпильність,
страх, агресія, нічні кошмари, флешбеки, уникнення спогадів та тривоги,
соціальна ізоляція, трудоголізм, алкоголь та наркотики. Він розглядає
негаразди сучасного суспільства як симптоми колективної травми: епідемія,
депресії та тривожні розлади, поширеність конфліктів та насильства на всіх
рівнях суспільних систем. У праці «Зцілення колективної травми: процес
інтеграції трансгенераційних та культуральних ран» Томас Хюбл зазначає, що
«травма завжди приходить із двома головними симптомами. Один оніміння, я
не можу відчувати, і суспільство байдуже. А інший– це стрес та гіперактивація.
Коли щось трапляється виникає надто сильна реакція, переактивація. Тобто. є
частина понад реактивна, і частина, що повністю не відповідає, не реагує. І тоді
у стосунках – я не можу відчути тебе, хоч я з тобою. [ 8]
Коли я в травмі, я постійно потребую інвестування енергії, щоб тримати
свої частини замороженими. Це енергія життя, яку я забираю від моєї
креативності, від моєї інтимності, від моєї любові, від мого співчуття, від мого
внеску до суспільства. Коли ми інтегруємо травму, ми не тільки зберігаємо
енергію, яка була потрібна нам для збереження заморозки, але ми отримуємо
енергію, яка там була пов'язана. Тоді мій світ розширюється, а я отримую
можливість робити свій набагато більший внесок у себе та в навколишній світ.»
[ 8]
Цей алгоритм реагування ми можемо спостерігати під час проживання
колективної екзистенційної кризи, про яку писав ще Віктор Франкл: оніміння,
апатія, байдужість до чужого страждання та соціальних проблем дуже схожі на
природне знеболювання, яким шоковане травмою тіло рятується від болю.
«Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» — книга 1946
року австрійського психолога та психіатра Віктора Франкла, яку автор написав
на власному досвіді від перебування в нацистському концентраційному таборі
під час Другої світової війни. Автор упродовж довгих років ґрунтовно
аналізував власну поведінку й механізми психіки та спостерігаючи за іншими
в’язнями. Завдяки цьому Віктор зміг зрозуміти те, що так міцно тримає людину
в часи, коли, здавалося б, попереду тільки смерть.
Голландський психіатр, дослідник травми та ПТСР Бессел ван дер Колк
обґрунтував нездатність описувати травматичний досвід вербально. Бессел ван
дер Колк довів у своїх працях, що травма та посттравматичний стресовий
розлад відключають у мозку центр Брока. Зона Брока – один із мовних центрів
мозку, завдяки якому люди можуть раціоналізувати та висловити словами свій
досвід. Це ще один із важливих індикаторів травми – неможливість описати
прожитий досвід. [ 1]
Колективна травма виникає під час екстремальних подій, на які не може
вплинути ні окремий індивід, ні соціальна група. Це непідконтрольний стресор,
який виникає на «обставини непереборної сили» Людина втрачає контроль від
неспроможності впливати на обставини, внаслідок таких подій починає
реагувати «стратегією жертви» чи є пасивним спостерігачем катастроф. З
колективним горем виникає відчуття відсутності контролю.
Люди, які прожили травму, з більшою ймовірністю зіткнуться з
депресією, соматичними та ментальними розладами. Все це підвищує ризик
того, що у цих людей виникає відчуття сильної втоми, не має сил, емоційної
стійкості та навичок для стабілізації себе і для того, щоб створити для своїх
дітей умови безпеки. Це підвищує ймовірність передачі неефективних і
небезпечних форм взаємодії та поведінки, таких як агресія, конфліктність,
зневага та критика, зловживання алкоголем та ін. Вийти з подібної стратегії
поведінки - насильства та травми, можна тільки шляхом усвідомлення того
болю, на який ми не звертаємо увагу, коли стараємось мобілізувати себе, не
дозволяємо собі його проживати і саме ці емоції запам’ятовуються на тілесному
рівні, на рівні фізіології. Це одна із стратегій не передавати цей біль далі.
Травма – це завжди вимога безпеки. [ 1]
Під час війни колективна травма перевищує індивідуальну: великі втрати
серед військових та цивільного населення частково нівелюють втрати особисті.
Колективний травматичний досвід зменшує значущість індивідуального.
Усвідомлення, що травматичний досвід війни стає колективним, робить цей
досвід легшим: його можна проговорювати, ділитися своїми думками,
розуміючи, що суттєва частина населення тебе зрозуміє. Власне дослідники
доводять важливу роль, яку відіграє травма в процесі формування колективних
ідентичностей, і показують, що об’єктом колективної травми стають зв’язки
між людьми та їхні культурні смисли – саме ці зв’язки і смисли зазнають
драматичних змін. Чотири основні ознаки індивідуальної психічної травми:
1) Наявність трагічної події, що переживається в стані безпорадності або
жаху, або її обтяжують життєві умови, які негативно впливають на людину
тривалий час.
2) Раптові спогади, що повертаються, про минулу подію – жахи, звуки,
тілесні відчуття, іноді вони не мають нічого спільного з пережитим.
3) Уникнення всього, що нагадує чи може нагадати травму
Так, наприклад, дорослий, що піддавався в дитинстві побиття під
ковдрою, може боятися їздити в ліфті, оскільки в закритому просторі йому стає
важко дихати і з’являється майже фізичне відчуття болю і жаху.
4) Підвищена збудливість і лякливість
 Будь-яка нова ситуація вимагає дуже багато зусиль для адаптації,
викликає сильну тривогу, навіть якщо не пов’язана з травмою. Нервова система
такої людини знаходиться в постійній готовності до тривоги.
Характерною особливістю колективної травми є те, що травмованою себе
відчуває вся соціальна група, навіть ті, кого особисто не торкнулася трагедія.
Зазвичай травматичні події набувають рівня колективної травми, якщо їх
показники перевищують звичайні рамки, що визначають величину трагедії,
силу травматизації і тяжкість наслідків — кількість загиблих, масштаб події,
значимість загиблої особи (якщо мова йде про загибель громадського кумира).
Колективна травма має такі психологічні наслідки: соціальна фрустрація;
збільшення рівня психологічних проблем, депресій та соматичних захворювань
у популяції, що її зазнала; групоцентризм, схильність ідеалізувати власну
соціальну групу та бачити образ ворога в представниках інших груп, особливо
відповідальних за травму.
Є ряд чинників, що визначають тяжкість колективної травми та умови
передавання травматичного досвіду нащадкам: тяжкість травми, рівень
переживання несправедливості, активність чи пасивність травмованої групи,
опрацювання наслідків. [5]
Праця дослідників травми на стику соціології та культурології показала,
що багато вивчених її процесів можна перенести з індивідуальних у колективні.
Про колективну травму ми говоримо тоді, коли нормальне життя групи стає
неможливим. Дія чинників впливу на групу виходить за межі звичних рівнів
настільки, що це деформує або навіть руйнує систему групових цінностей.
Типовою причиною колективної травми є несподівана агресія з боку іншої
групи (або частини своєї групи) – як пряма, так і прихована, як фізична, так і
психологічна (інформаційна, ідеологічна). Найбільшу травматичну силу має
смерть людей, особливо масова, за трагічних обставин. Ми виокремлюємо
такі чинники тяжкості колективної травми та її наслідків: 1) пряма сила
травматизації, масштаб події, величина трагедії, втрати; 2) психологічні умови
перебігу травматичної події, руйнування звичної картини світу, рівень
переживання несправедливості (або порушеної справедливості); 3)
неможливість (або нездатність) протистояти травматичній силі або суб’єкту;
ідеться про пасивність жертви, часто вимушену: чим менша здатність чинити
опір, тим сильніша травма від дій агресора; 4) неможливість (або нездатність)
емоційного відреагування постраждалими, що залишилися в живих, та їхніми
нащадками (якщо вони не можуть відкрито виражати почуття з приводу
трагічних подій, оплакувати загиблих, сумувати, позбавлені – через заборону
або замовчування – можливості опосередкованого зцілення). У результаті
колективної травми групові цінності зазнають деструктивних змін, деформації,
аж до повного руйнування. Група прагне їх захистити, щоб зберегтися як
соціальний суб’єкт. Для цього деякі цінності доводиться трансформувати,
поновлювати, удосконалювати, замінювати іншими. Якщо це вдається, група
успішно переживає колективну травму і переходить на новий щабель свого
розвитку (можна порівняти з продуктивним подоланням кризи). Якщо ж таке
опрацювання пов’язане із значними труднощами або наявних засобів явно
недостатньо через брак ресурсів, вихід зі складної ситуації стає неможливим
або дається занадто дорогою ціною. Порушується баланс між витратами на
самозбереження групи і можливими позитивними змінами. Жахливі подій, які
вражають життя цілої спільноти, залишають сліди у колективній пам'яті і
змінюють структуру суспільної ідентичності. Внаслідок цього руйнується якщо
не вся культура спільноти, то якась її частина. Переважна природа
травматичних переживань перешкоджає людським процесам адаптації і на
цьому етапі стикається з проблемою інтеграції. Соціум, який перебуває у
посттравматичній реальності, потребує налагодити взаємозв'язки зі світом і
відновити довіру до нього. Якщо цього немає, то переживання травматичного
досвіду не конструктивне і виникає загроза постійної ретравматизації. [ 4]
Можна виділити різні типи стратегій подолання колективної травми
великою групою: прогресивну, активно-агресивну, пасивно-агресивну та
регресивну, у процесі реалізації яких проявляються як конструктивні
(перетворення травми на історичний наратив), так і деструктивні (формування
агресивної ідеології) тенденції. [5]
Сьогодні у суспільстві ми можемо спостерігати різні сценарії реагування
та виходу з травми, коли людина приходить до тями і починає усвідомлювати
пережите.
Є категорія людей, які реагують патологічними реакціями і різними
розладами (депресії, неврози, панічні атаки, ПСТСР). Нажаль така сумна
перспектива може торкнутися значної частини населення.
Частина населення реагує механізмами захисту на події, які відбуваються
у суспільстві – наприклад, коли начебто нічого не відбувається. Проходячи
через травму, люди витісняють її, ховають десь у глибинах свого внутрішнього
життя. Транслюють поведінку – начебто нічого не було, починають провадити
колишнє життя. Це також не є конструктивним виходом. Такі механізми
захисту (соматизація, уникнення, пасивна агресія, проекція, інтроекція,
проективна ідентифікація тощо) мають короткострокові переваги в спробах
впоратися зі складними ситуаціями, але часто можуть викликати довгострокові
проблеми в стосунках, роботі і у контексті адаптації, особливо якщо вони
використовуються в якості основного стилю подолання. Все, що ми
«витісняємо» зі своєї свідомості, нас буде поступово руйнувати.
Найконструктивніший шлях виходу з травми – посттравматичне
зростання. Це коли зустріч із травматичним переживанням змушує людину
розкривати небачені раніше власні ресурси. Тобто розвиває особистісне
зростання через милосердя, прийняття, смирення, подяку, турботу,
самоусвідомлення, співчуття тощо. Людина стає сильнішою, зрілою, мудрою
особистістю. Це шлях зрілих реакцій та зрілої особистості. І ми можемо
сьогодні спостерігати і таку стратегію поведінку в українців. Один із дієвіших
спосіб вийти зі стану травми – це зробити з травми досвід.
Коли ми усвідомлюємо досвід розуміння себе, обставин, в яких ми
опинилися, що робити в реальному часі, «тут і зараз», тобто вивести травму на
рівень свідомості. Далі – вербалізувати, проговорити особливості цієї травми і
потім вивести її на периферію, за межі – через практику «включеного
спостерігача», тобто подивитися на цю травму з розумінням того, навіщо тобі
потрібна історія цієї рани свідомості як досвід, що корисного є в цій ситуації.
Важливо задавати собі запитання: Якого досвіду я набув у цій ситуації? Який
висновок я зробив? Як змінилось моє життя? тощо Олдос Гакслі якось сказав:
«Досвід – це не те, що відбувається з людиною, а те, що робить людина з тим,
що з нею відбувається». [ 3].
Якщо людина сприймає травму – як виклик, як зону дискомфорту, яка
може стимулювати до зростання, до розвитку навичок і спроможностей, тоді
саме і можна знайти конструктивну стратегію поведінки в травмі. Пітер Левін
зазначає, що «психологічна травма – поняття дуже суб'єктивне. Якщо наслідки
фізичної травми очевидні і піддаються зрозумілому лікуванню, з
психологічною травмою кожному з нас доводиться розбиратися самостійно.
Уникати травмуючих переживань неможливо» - Левін пише про розвиваючу
роль травми в нашому житті: важкі випробування допомагають нам усвідомити
важливі для нас речі, трансформуватися. Але дуже важливо правильно пройти і
завершити всі процеси, щоб травмування переживання стало досвідом, на який
ми можемо спертися, а не джерелом проблем і захворювань. Пітер Левін
розробив програму правильного опрацювання травми, основи якої він виклав у
своїй книзі «Зцілення від травм». Підхід у Левіна цікавий: він працює з
відчуттями тіла, і через них допомагає людині позбутися руйнівної енергії
травми. Його програма складається з стратегії та рівнів подолання травми для
перетворення її на досвід. Автор надає значення процесу когнітивного
формування досвіду травми через рефлексивний рівень усвідомлення та
вербалізації травми. Програма Левіна включає: роботу з емоціями, афектами,
розвиток асертивності й емпатії, стабілізацію через емоційну цілісність,
стабільність свою й оточення; вивід досвіду травми через допомогу іншим,
суспільству – соціальну складову; використання творчго потенціалу людини,
креативний рівень самореалізації – театр, танці, література, вивчення мов тощо
– творча робота з досвідом травми; використовує формування або переоцінку
сенсової відповідальності – віру, цінності, сенси життя. [2].
Стратегії та рівні подолання травми для перетворення її на досвід
1. Раціональний (когнітивний) інтелект.
Рефлексивний рівень усвідомлення та вербалізації травми.
 Розвиток раціонального (когнітивного інтелекту) – пізнання, міркування,
усвідомлення травми минулого. Важливо правильно ставити питання
(головними є «хто я», «чому» і «навіщо»). Вивід травми за межі через практику
«включеного спостерігача». Процес когнітивного формування досвіду травми.
2. Екзистенційний інтелект.
Віра, моральні цінності, сенси життя і любові. Сенсова відповідь на
питання «навіщо?» Формування сенсової відповідальності.
3. Емоційний інтелект.
Робота з емоціями, афектами. Розвиток асертивності й емпатії. Емоційна
цілісність, стабільність своя й оточення. Емоційне перетворення травми на
досвід.
4. Соціальний інтелект.
Вивід травми, досвіду травми через допомогу іншим, суспільству. Бути
«учнем дієвої любові».
5. Творчий інтелект.
Креативний рівень самореалізації та суспільних змін. Культурна
(мистецька) самореалізація – театр, танці, література, вивчення мов, інших
культур. Творча робота з досвідом травми.
6. Тілесний інтелект.
Фізичний та фізіологічний рівень. Вивід травми на периферію за межи
тіла. [2].
Алгоритм автора включає такі етапи: усвідомити (раціональний
(когнітивний) інтелект) – взяти відповідальність (екзистенційний інтелект) –
вербалізувати (емоційний інтелект) – травму вивести на периферію (соціальний
інтелект, тілесний інтелект) – через рефлексування «відсепарувати» досвід, а
потім творчо його використовувати (творчий інтелект). [2].
Незважаючи на різні терміни для позначення феномену
посттравматичного зростання, усі вони містили спільний знаменник –
позитивне сприймання людини, яка пережила травму, фокусувати увагу на
сильних сторонах, на ресурсах, на здатності психіки адаптуватися, справлятися
з негараздами і перетворювати їх на потенціал для змін. Разом з тим, хоч зараз і
є згода дослідників щодо спільної термінології, саме явище є складним і
комплексним, не є остаточно дослідженим, тому ми будемо вести мову не лише
про «визначення», але й про низку «вимірів» посттравматичного зростання.
Посттравматичне зростання як досвід позитивних змін, які виникають у
результаті боротьби з важкими життєвими кризами, визначають Р. Тедескі, Л.
Калхун. Вони описують його як ситуацію, за якої розвиток особистості,
принаймні в окремих сферах, перевищив свій попередній рівень, той, який був
до того, як в житті з’явилася криза. Людина не просто вижила, але й значуще
змінилася відносно свого попереднього стану, це вдосконалення у певних дуже
важливих для людини сферах. Ці зміни проявляються у різних напрямках:
зростання цінування життя в цілому, наповнення стосунків смислами,
зростання почуття особистої сили, зміна пріоритетів, збагачення духовного
життя тощо.
С. Джозеф виділяє три виміри такого зростання: стосунки (люди часто
описують, що їхні стосунки покращилися у певний спосіб, приміром, вони
стали їх більше цінувати, співчувати іншим); погляд на себе (постраждалі
говорять, що набули відчуття власної сили і стійкості, зросла їхня упевненість у
собі); життєва філософія (у людей з’являється почуття вдячності за кожен
новий прожитий день, або відбувається перегляд того, що є насправді
важливим для них) [11].
Сьогодні українці проживають геноцид, як колективну травну, тому
вкрай важливо розуміти процес соціокультурної травми, як циклічну динаміку,
яку трактує у своїх працях П.Штомпка, протікання «травматичної
послідовності» структуровано з шести стадій:
1.Структурне і культурне минуле – середовище, яке сприяє виникненню
травми(дезорганізація, дезінтеграція, деконсолідація, фрустрація,
нестабільність та ін.).
2.Травматичні події або ситуації – стан напруги, пов’язаний з
конкретними соціальними змінами (революція, радикальна реформа, окупація,
геноцид та ін.). За ознаками вирізняються: несподіваністю та швидкістю;
глибиною, радикальністю і всебічністю; сприймається як подія екзогенна,
непідвладна нашому впливу («ми страждаємо від травми»); сприймається як
щось шокуюче та відразливе.
3.Культурні рамки травми – особливі способи визначення, інтерпретації,
вираження або тлумачення травматичних подій за допомогою фонду
успадкованих культурних ресурсів (від абсолютизації через репрезентацію до
релятивізації).
4.Травматичні симптоми – дисонанс, що виникає через порушення
усталених схем поведінки і уявлень та сигналізує про порушення нормальності
у життєдіяльності суспільства (розкол, зміщення, дезорганізація). Прояви
культурної травми: аномія, криза ідентичності, криза легітимності, синдром
недовіри, культурний лаг тощо (напр., соціокультурний розкол порушує
колективну ідентичність, відповідно, криза ідентичності засвідчує наявність
культурної травми).
5. Посттравматична адаптація – чутливість різних соціальних груп до
культурної травми (центральні групи, що глибоко переживають і сприймають
її, периферійні групи, для яких вона – несуттєва, маргінальна). Вплив
потенційно травматичних подій (ситуацій) може бути якісно протилежним для
різних груп: деструктивним та руйнівним для одних, корисним та бажаним для
других, незначущим для третіх.
 6. Подолання травми – заключна фаза або початок нового циклу
травматичної послідовності, якщо пом’якшена травма отримує потенційно
сприятливі структурні та культурні умови для прояву нового виду травми. [6].
Концепція культурної травми (П.Штомпка, Н.Смелзер, Дж.Александер,
Р.Айєрман) заслуговує на особливу увагу, в ній автори намагаються дати
оцінку стану адаптивних процесів та реакцій на «травматичні умови»
населення. Травма торкається усіх без винятку громадян та субгруп, під її
впливом розмивається межа між добром і злом, порядком і хаосом, священним і
профанним, внаслідок руйнуються смисли та ідентичності.
Цілісний наративно-орієнтований підхід до сприяння зростанню
пропонує С. Джозеф, – йдеться про так звану THRIVE-модель (thrive (англ.) –
процвітання, добробут) [9]. Основні її елементи такі:
Taking stock (інвентаризація): переконатися, що клієнт у безпеці й
допомогти йому навчитися справлятися із посттравматичним стресом,
приміром, за допомогою технік експозиції).
Harvesting hope (збір врожаю надії): навчитися мати надію на майбутнє,
приміром, через надихаючі історії людей, які пройшли через схожі ситуації.
Re-authoring (ре-авторизація): переписати свій досвід через створення
історій, техніки експресивного письма, щоб знайти нові перспективи.
Identifying change (ідентифікація змін): помічати посттравматичне
зростання, приміром, за допомогою шкал та опитувальників.
Valuing change (ціннісні зміни): розвинути впевненість у нових
пріоритетах.
Expressing change in action (дієві прояви змін): активно шукати способи
перенести посттравматичне зростання у зовнішній світ, приміром, через
складання тижневих планів конкретних дій.
Нам, сьогодні, важливо розуміти, що колективні травми, з якими
суспільству не вдалося впоратися, делегуються нащадкам, які переживають їх
як свої власні. Травма, що не була належним чином залікована, може довго
даватися взнаки, проте з часом вона втрачає гострі ознаки, трансформуючись в
особливості національного характеру. Колективні травми є важливим чинником
розвитку практично всіх, без винятку, великих груп людей; без знання
закономірностей їх проживання неможливе розуміння соціальної динаміки на
всіх рівнях історичних процесів[5]. Подолати суспільну колективну травму
допомагає створення героїчного епосу, який ми бачимо у таких варіантах:
«Кіборги», «І будуть люди», «Сага», пісні - «Пливе Кача», «Ой у лузі червона
калина», «Байрактар, створення героїчних образів «Привида Києва» та
«Азовсталь»;» - це дає нам змогу емоційно відреагувати на біль, відчуття ти
певний катарсис і емоційно зцілення. Гумор, анекдоти, відеоролики, віддання
шани Героям, як на національному рівні, так і на рівні громад, створення
пам’ятників, найменування шкіл, вулиць - це те що зараз ми бачимо у
суспільстві. Людство виробило чимало засобів, що допомагають зцілитися від
колективних травм. Серед них – ритуалізація травми, трансформація
травматичного досвіду в історичні символи, міфи, епічні твори, де процес
горювання підноситься до рівня емоційного опрацювання травматичної події
Замовчування поглиблює травму, необхідно емоційно реагувати на те, що
відбувається, важливо, спілкуватися та підтримувати один одного, знаходити
однодумців. Наша відповідальність перед дітьми і наступними поколіннями —
поширювати інформацію та знання щодо розуміння механізмів проживання
травматичного досвіду, способів конструктивної трансформації колективних
травм та вироблення навичок стабілізації. Наше завдання – підтримувати один
в одному віру у відновлення та вміння робити вибір на користь високих
цінностей людності та духовності. Людство виробило ряд засобів для
подолання наслідків колективних травм, які застосовувалися протягом всієї
історії.

Література
1. Бессел ван дер Колк Тіло пам'ятає все: яку роль психологічна травма грає
в житті людини та які техніки допомагають її подолати / Видавництво
ФОРС, 2020. –464с.
2. Пітер Левін, Енн Фредерік Пробудження тигра – зцілення травми.
Природна здатність трансформувати екстремальні переживання/
Переклад. О.О. Віхтяр. – Видавництво ЛІТЕРА, 2022. –280с. ISBN 978-
966-570-804-9
3. Джудит Герман Психологічна травма та шлях до видужання. Наслідки
насильства - від знущань у сім'ї до політичного терору; пер. з англ. О.
ЗаЛизак та ін. — Львів:Видавництво Старого Лева, 2015. — 416 с.
4. Горностай П. П. Колективні травми: досвід усвідомлення і соціально-
психологічні механізми долання/ Горностай Павло Петрович, доктор
психологічних наук, професор, головний науковий співробітник,
лабораторія психології малих груп та міжгрупових відносин, Інститут
соціальної та політичної психології НАПН України/ Проблеми політичної
психології. Збірник наукових праць. Випуск 8 – 2022 –м. Київ, Україна
5. Горностай П.П. (2012). Колективна травма та групова ідентичність.
Психологічні перспективи. Спеціальний випуск: Актуальні проблеми
психології малих, середніх та великих груп. Т. 2. Проблема цілісності
суспільства, групи та особистості. 89–95.
6. Штомпка П. (2001). Социальное изменение как травма. Социологические
исследования. № 1, 6–16.
7. Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у
концтаборі / Віктор Франкл ; пер. з англ. О. Замойської. — Харків:
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 160 с. ISBN 978-
617-12-0452-2
8. Томас Хьюбл Исцеление коллективной травмы.
https://www.youtube.com/watch?v=Ur7b0pCuO2E
9. Віталій Олександрович Климчук. Посттравматичне зростання та як
можна йому сприяти у психотерапії, Інституту психічного здоров’я,
Український католицький університет, вулиця Іларіона Свєнціцького, 17,
м. Львів, Україна