3.2.

Варіабельність ритму серця відображає міцність, зусилля та

втому самореґулювання

Численні проблеми життєдіяльності виникають від недостатності

самореґулювання – здатності контролювати власні думки, емоції та
поведінку. Наприклад, нездатність пригнічувати імпульси до споживання їжі,
спричинює ожиріння, неспроможність контролювати гнів – міжособистісну
аґресію. Багато таких випадків є незапланованими, тобто виникають радше
внаслідок недостатності самореґулювання, ніж є цілеспрямованими діями.
Чому людина діє усупереч своїм намірам? Результати експериментальних
досліджень свідчать про те, що міцність самореґулювання, тобто здатність
виконувати самореґулювальні дії, наприклад, пригнічення імпульсів,
прийняття рішень, наполегливість під час важких завдань та контролювання
емоцій, є вичерпним ресурсом. Застосування самореґулювання (вживання
непривабливої їжі за наявності привабливої, намагання зробити вибір,
пригнічення думок та емоцій), спричиняють відповідний дефіцит у
наполегливості, ефективності виконання коґнітивних або рухових завдань
[269, 381]. Таким чином, міцність самореґулювання може бути подібна до
м’язової сили – що більше зусиль витрачено, що сильніше втомлений
самореґулювальний «м’яз», то менше ресурсу залишається для подальших
зусиль [382]. Ця втома може призвести до порушення самореґулювання.
Суттєва відмінність між м’язовою втомою і втомою самореґулювання є
полягає в тому, що людина не усвідомлює останньої, на бачить суттєвої
різниці в оцінюванні завдань, що вимагають самореґулювальних зусиль,
порівняно з тими, що не вимагають їх, не помічає різниці в афективних
наслідках [269, 381]. Без певного параметра самореґулювальної сили –
своєрідного електроміоґрафа «м’яза самореґулювання» концепцію
самореґулювальної сили застосувати важко. Емпіричні спостереження до
точного визначення стану системи, в якому недостатність системи
самореґулювання (наприклад, людина їсть висококалорійне тістечко,
перебуваючи на дієті) може бути як спричинене втомою самореґуляції, так і
бути її причиною. Щоб виплутатись із цієї тавтолоґії потрібно мати змогу
вимірювати, скільки людина має самореґулювальної сили, скільки її вона
використовує, і чи вона є вразливою до неґативних наслідків
самореґулювальної втоми.
Потенційним методом вимірювання самореґулювальної потужності й
активності, є ВСР, оскільки результати дослідження відображають активність
структур мозку, відповідальних за автономне реґулювання. Автономне
реґулювання функцій внутрішніх орґанів і механізми самореґулювання часто
перекриваються структурно та функціонально, особливо на рівні
префронтальної кори. Виконання самореґулювальних завдань
супроводжується активацією префронтальної кори, а самореґулювальна
втома селективно неґативно впливає на виконання коґнітивних завдань, що,
як вважається, забезпечуються активністю фронтальної («виконавчої»)
системи [230, 421]. Префронтальна кора формує значну частину так званої
центральної автономної мережі, яка також включає передню поясну
закрутку, острівець, миґдалеподібне тіло, гіпоталамус та периводогінну сіру
речовину [445]. ЦАМ частково відповідає за парасимпатичні впливи на
серце, що продемонстровано зниженням ВСР під час кортикальної анестезії
[298].
Передбачається, що самореґулювальна потужність може перебувати у
певному взаємозв’язку з показниками ВСР таким чином, що вища ВСР
відображатиме вищі показники самореґулювального зусилля. Оскільки ЦАМ
та структури, відповідальні за самореґулювання в мозку, збігаються,
кортикальна активність під час здійснення самореґулювальних дій мала б
супроводжуватись зростанням ваґальних впливів на серцеву діяльність.
Водночас ВСР у спокої має свідчити про самореґулювальну потужність
орґанізму та ефективніше виконання коґнітивних завдань, зменшення
неґативних емоцій під час щоденних стресів, більш ефективний контроль за
емоційними сплесками та сильніше протистояння стресу [193, 206, 277, 296,
380].
Малоймовірно, що людина використовуватиме серцевий монітор, щоб
виявити момент, коли її самореґулювальні можливості вичерпаються в
побутових умовах. Наприклад, багатодітна мати навряд чи з’ясовуватиме,
коли вона втратить терпіння. Проте для людей, що стикаються з більш
серйозними наслідками недостатності самореґулювання, зворотний зв’язок за
допомогою ВСР може бути надзвичайно корисним. У алкоголіків, які
стверджують, що можуть встояти перед спокусою, показники ВСР під час
експериментального візуального впливу алкогольними подразниками
зростали. Отже, зростання ВСР у відповідь на визначений подразник є
маркером здатності побороти спокусу [336, 427]. Зворотний зв’язок за
допомогою ВСР міг би сиґналізувати курцеві, який кидає курити, про те, що
він стає більш вразливим до дії відповідних подразників; це дозволить йому
побороти спокусу ще до того, як вона стане нестерпною. У вмотивованих
осіб є шанс подолати самореґулювальну втому [285, 380], а отже, вчасно
надана допомога може запобігти втраті контролю [450].
Те що система самореґулювання та ВСР певною мірою взаємозв’язані
не виглядає випадковим, адже багато структур ЦНС, відповідальних за
самореґулювання та парасимпатичну активність, фізично збігаються. Одне з
найважливіших завдань будь-якого орґанізму – ефективно використовувати
доступну енерґію, для того щоб відповідати на зміни в зовнішньому
середовищі, наприклад, перерозподіляючи енерґію до серця та м’язів під час
реакції на зразок «борись або тікай». На відміну від фізичних вимог такої
реакції, для самореґулювальних реакцій потрібне вольове зусилля, і часто
важливішою є, власне, відсутність дії. У таких випадках доцільно є
застосувати «ваґальне гальмо», щоб знизити потребу в енерґії на периферії, а
також зробити ґлюкозу доступною для забезпечення розумових зусиль та
сприяння спокійній відповіді [278, 399].
 Існує також потреба диференціювати стрес і самореґулювання. Так,
деякі стресові завдання активізують самореґулювання, а деякі
самореґулювальні дії можуть сприйматись як стресові, проте їх вплив на
оцінювання, настрій, самореґулювальну силу та фізіолоґічні показники
значною мірою різниться. Змішані завдання, у яких комбінуються стресова та
самореґулювальна компоненти, можуть давати результати, які дивують
дослідників. Наприклад, під час виконання певних завдань, у яких
передбачається стресова реакція орґанізму, неочікувано спостерігається
зростання ВСР [278]). Проте якщо для виконання цього завдання орґанізм
умикає самореґулювальні механізми, що реалізуються за посередництвом
ПНС, таке зростання не бентежить. За нашими спостереженнями, активна
ортостатична проба може слугувати найпростішим індикатором
самореґулювальної сили, адже відомо, що ВСР у відповідь на зміну
положення тіла може зростати, знижуватись або майже не змінюватись
залежно від функціонального стану орґанізму.
Надзвичайно важливим є той факт, що кількість самореґулювальної
сили для виконання певного завдання, наприклад, резистентність до спокуси
алкоголем у залежних осіб, реґулювання емоцій під час спілкування з
людьми, суттєво змінюється у різних осіб, а також може змінюватись у часі.
Використання ВСР як індексу самореґулювання дає змогу ретельніше
вивчати самореґулювальні вимоги певних завдань, досвіду та впливів, а
також визначати здатність самореґулювання окремих осіб. Технолоґія ВСР
дозволяє визначати наявність самореґулювальної втоми, проте для більш
точна діаґностика вимагає визначати показники ВСР досить часто,
наприклад, із застосуванням щоденника і з’ясуванням так званого профілю
ВСР у конкретної особи. Треба сподіватись, що невдовзі ВСР широко
використовуватиметься не лише в клінічній практиці, але й індивідуально –
хворими, спортсменами, особами, що працюють на відповідальних посадах
тощо.