1. Лікувальна фізична культура як наукова дисципліна.

Визначення, мета і завдання

курсу.
Лікувальна фізична культура — самостійна медична науково-практична дисципліна,
спрямована на відновлення зниженого рівня здоров’я шляхом запобігання
прогресуванню наявного захворювання, заміщення втрачених функцій і повернення
працездатності засобами фізичної культури з використанням цілющих природних
факторів. Найбільш характерною особливістю методу ЛФК є використання суворо
дозованих фізичних вправ. Їх застосування в ЛФК потребує активної участі хворого в
лікувальному процесі. Дуже важливо визначити, який саме ступінь активності
рекомендується тому чи іншому хворому з огляду на характер захворювання, ступінь
функціональних розладів, загальний стан пацієнта і пристосованість до фізичних
навантажень. Залежно від терапевтичних завдань лікар має дозувати і методично
направляти застосування ЛФК протягом курсу лікування. Характерною особливістю
методу ЛФК є також те, що він не лише оздоровлює і зміцнює весь організм хворого,
але здійснює і виховну роль.

Мета вивчення дисципліни «Лікувальна фізична культура» полягає в формуванні

практичних навичок у студентів щодо оздоровлення в системі фізичної реабілітації та
проведенні профілактичної роботи з питань охорони здоров’я дітей та підлітків,
формуванні валеологічної культури та свідомості майбутнього вчителя. Завдання
«Лікувальної фізичної культури»: – ознайомити студентів з історією лікувального
застосування фізичних вправ, становленням і розвитком реабілітації у світі та в
Україні; – ознайомити з основними поняттями ЛФК і реабілітації; – навчити студентів
відновлювати та зміцнювати здоров’я хворих людей; – навчити формувати здоровий
спосіб життя; – навчити студентів розробляти нові підходи до застосування фізичних
вправ, видів і методик ЛФК у відновлювальний і лікувальний процес різних верств
населення; – навчити студентів застосовувати сучасні методики ЛФК для відновлення
стану здоров’я хворої людини або після захворювань і пошкоджень у спортсменів.
2. Контроль за людиною при виконанні фізичних вправ. Роль ЛФК в підвищенні
фізичної працездатності.
Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект). Для
цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження. Проводяться лікарсько-
педагогічні спостереження, визначається ЧСС, дихання і артеріальний тиск до, під час і після
заняття. Отримані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при вірно
спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, досягає свого максимуму в
середині основної і знижується у заключній частині заняття. Під час експрес-контролю
рекомендується використовувати радіотелеметричні методи дослідження, що мають особливо велике
значення при серцево-судинній патології. Поточний контроль проводять протягом всього періоду
лікування не менше ніж раз на 7–10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість
своєчасно вносити корективи у методику занять, програму фізичної реабілітації. Використовують
клінічні дані, результати функціональних проб, показники інструментальних методів дослідження,
антропометрії. Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (кумулятивний
ефект), для чого перед початком занять ТВ і при виході з лікарні поглиблено обстежують хворого.
Використовують антропометричні виміри і, залежно від характеру патології, проводять
функціональні проби і спеціальні методи дослідження, що свідчать про стан тієї чи іншої системи:
серцевосудинної, дихальної, нервової, опорно-рухового апарату та інші. Так, для визначення
функціонального стану серцево-судинної системи застосовують динамічні проби з різними
фізичними навантаженнями: присіданнями, ходьбою на місці, бігом, підскоками, вправами на
велоергометрі, тредмілі, сходження по східцях. За реакцією ЧСС, артеріального тиску, часу
відновлення цих показників після навантаження робиться висновок про функціональний стан
серцево-судинної системи і дається оцінка фізичної працездатності на даний час. У клінічній
практиці для складання індивідуального рухового режиму та оцінки ефективності фізичної
реабілітації у лікарсько-трудовій експертизі виникає необхідність у визначенні толерантності до
фізичних навантажень, тобто здатність організму витримувати їх без негативних порушень стану.
Визначається вона шляхом поступового зростання навантажень з одночасним
електрокардіографічним контролем. При появі перших ознак погіршення коронарного кровообігу,
що фіксується на електрокардіограмі – пробу припиняють, фіксуючи при цьому ЧСС. Момент появи
ознак несприятливої реакції називається порогом толерантності до фізичного навантаження. Він дає
можливість об’єктивно призначати оптимальний рівень фізичних навантажень під час занять ТВ,
який, зрозуміло, значно нижчий порогового, а також визначити рівень підготовки до фізичної праці.
Для цього порогову толерантність зіставляють з професійними енерговитратами.

Якщо ЧСС під час прискорень істотно не збільшуватиметься проти досягнутого,

тривалість прискорення можна збільшувати. Так відбувається зростання фізичної
працездатності. Ходьбу може замінити робота на велоергометрі або будь-яка інша
аеробна діяльність (плавання, робота на тренажерах).
Фізична працездатність (ФП) – це індивідуальна можливість людини проводити механічну роботу
достатньо довго і без втоми. Вона залежить від морфологічного та функціонального стану різних
систем організму. Тому дуже важливо для оцінки ефективності реабілітаційних заходів визначення
ФП на початку їх по їх завершенню. ФП - поняття комплексне, характеризується рядом факторів. До
них відносяться: будова тіла та антропометричні показники; потужність, ємність і ефективність
механізмів енергопродукції аеробним і анаеробним шляхом; сила та витривалість м’язів,
нейром’язова координація, стан опорно-рухового апарату
3. Засоби ЛФК, їх порівняльна характеристика.
До засобів ЛФК належать фізичні вправи та природні чинники. Основними серед них
є фізичні вправи, які в ЛФК застосовуються у вигляді гімнастичних, ідеомоторних,
спортивно-прикладних вправ та ігор. Найбільш широко у лікарнях та поліклініках
використовують гімнастичні вправи, які легко дозувати.

Вправи для голови, шиї, рук, ніг, тулуба); за активністю виконання (активні, активні з
допомогою і з зусиллям, пасивні, активно-пасивні); за характером вправ (дихальні,
коригуючі, на координацію рухів, підготовчі та ін.); за використанням предметів і
приладів (без них, з ними, на них). Ідеомоторні вправи, які виконуються тільки в уяві,
та вправи у надсиланні імпульсів до скорочення м'язів. Застосовуються вони, в
основному, у лікарняний період реабілітації при паралічах і парезах, під час
іммобілізації, коли хворий не здатний активно виконувати рухи. У цей період такі
вправи 13 підтримують стереотип рухів, рефлекторно підсилюють діяльність
серцевосудинної, дихальної та інших систем організму, зменшують наслідки тривалої
гіподинамії. Розрізняють вправи, що справляють переважно загальну дію на організм,
— загальнорозеиваючі вправи і ті, що діють локально на хворий чи травмований
орган, — спеціальні. Співвідношення цих двох видів вправ у комплексах лікувальної
гімнастики не є сталим, а змінюється залежно від характеру та важкості захворювання,
клінічного перебігу, статі і віку хворого, рухового режиму і періоду застосування
ЛФК, етапу реабілітації. Спортивно-прикладні вправи. До них відносять ходьбу, біг,
стрибки, лазіння, повзання, метання, елементи і цілісні побутові та трудові дії;
пересування на лижах, ковзанах, плавання, веслування, їзда на велосипеді,
прогулянки, екскурсії, туризм. Призначаються спортивно-прикладні вправи,
переважно, у післялікарняний період на II та III етапах реабілітації для тренування
організму, відновлення складних рухових навичок, фізичних якостей та
психоемоційного стану пацієнтів; удосконалення і закріплення постійних
компенсацій, загальної тренованості організму. Вони можуть бути своєрідним етапом
подальших регулярних занять спортом, у тому числі й інвалідним.

Біг суттєво впливає на серцево-судинну та дихальну системи, обмін речовин. Звичайно

він використовується у санаторно-курортних умовах, на початкових стадіях деяких
захворювань, а також у період одужання як засіб підготовки до навантажень
побутового і трудового характеру. В заняттях з лікувальної гімнастики біг чергують із
ходьбою і суворо дозують. Стрибки відносять до вправ підвищеної інтенсивності, що
ставлять значні вимоги до організму хворих. Вони сприяють удосконаленню
координації рухів 14 та швидкості рухової реакції, зміцнюють опорно-руховий апарат,
частіше призначають у формі підскоків та вправ зі скакалкою. Стрибки
використовують за показаннями у поліклініках, санаторіях, групах здоров'я та
спеціальних медичних групах. Лазіння по горизонтальній, вертикальній і похилій
площинах, драбині, канату застосовують для зміцнення м'язів рук, ніг і тулуба, для
розвитку рухливості у суглобах верхніх і нижніх кінцівок та покращання координації
рухів. Включаються вони у комплекси лікувальної гімнастики і, зокрема, ортопедо-
травматологічних та неврологічних хворих. Повзання застосовують із положення
упору на колінах, що сприяє розвантаженню та покращанню рухливості хребта.
Використовують у коригуючій гімнастиці при деяких порушеннях постави і травмах
хребта, захворюваннях шлунково-кишкового тракту та гінекологічної сфери.

Пересування на лижах використовують найчастіше в умовах санаторіїв і поліклінік.

Воно сприяє загальному зміцненню організму, збільшує силу великих м'язових груп,
позитивно впливає на хворих з функціональними розладами нервової системи.
Плавання показане при захворюваннях серцево-судинної і дихальної систем
порушеннях обміну речовин, наслідках травм опорно-рухового апарату, 15
порушеннях постави і сколіозах у дітей. Воно сприяє удосконаленню терморегуляції,
загартуванню організму. Прогулянки, екскурсії, туризм, теренкур застосовують
переважно у санаторно-курортних умовах при захворюваннях серцево-судинної,
дихальної І нервової систем, опорно-рухового апарату з метою покращання загального
фізичного і психоемоційного стану. Природні чинники – сонце, повітря і воду –
використовують у процесі застосування різноманітних форм ЛФК для підвищення
опірності організму негативним впливам зовнішнього середовища та з метою його
оздоровлення і загартування. їх застосовують, переважно, у післялікарняному періоді
реабілітації (санаторно-курортний етап).
4. Механізми впливу фізичних навантажень на організм людини.
Розрізняють чотири основних механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм
хворого: тонізуюча, трофічна (trophe — живлення) дія, формування компенсацій і
нормалізація функцій.

Тонізуюча дія фізичних вправ. Спеціально дібрані вправи здатні посилювати процеси
гальмування чи збудження у ЦНС і тим самим сприяють відновленню нормальної
рухливості та врівноваженості нервових процесів. Це покращує регулюючі
властивості, активізує діяльність ендокринних залоз і стимулює вегетативні функції та
обмін речовин за механізмом моторно-вісцеральних рефлексів. Тонізуючий вплив
фізичних вправ тим більший, чим більше м'язів залучається у рухову діяльність і чим
вище м'язове зусилля. В осіб, які займаються ЛФК, виникають позитивні емоції,
створюється піднесений настрій і з'являється впевненість у швидкому одужанні.

Трофічна дія фізичних вправ. У процесі руху виникають пропріоцептивні імпульси,

що йдуть у вищі відділи нервової системи та вегетативні центри і перебудовують їх
функціональний стан, що сприяє покращанню трофіки внутрішніх органів та тканин за
механізмом моторновісцеральних рефлексів. М'язова діяльність стимулює обмінні,
окисно-відновні та регенеративні процеси в організмі. У працюючому м'язі
відбувається розширення та збільшення кількості функціонуючих капілярів,
посилюється приплив насиченої киснем артеріальної та відтік венозної крові,
підвищується швидкість кровотоку, покращується лімфообіг. За рахунок цього
швидше розсмоктуються продукти запалення, попереджується утворення спайок та
розвиток атрофій.

Формування компенсацій. Фізичні вправи сприяють якнайшвидшому відновленню або

заміщенню порушеної хворобою функції органа або системи. Формування компенсації
зумовлене рефлекторними механізмами. Фізичні вправи сприяють збільшенню
розмірів сегмента тіла або парного органа, підвищуючи їх функції та ураженої
системи в цілому. Вони залучають до роботи м'язи, які раніше не брали участі у
виконанні не властивих для них рухів Залежно від характеру захворювання
компенсації можуть бути тимчасовими або постійними. Перші виникають під час
хвороби та зникають після одужання, а другі – у разі безповоротної втрати або
обмеженні функції.

Нормалізація функцій. Відновлення анатомічної цілісності органа або тканин,

відсутність після лікування ознак захворювання ще не є свідченням функціонального
одужання хворого. Нормалізація функцій виникає під впливом постійно зростаючого
фізичного навантаження, внаслідок чого поступово вдосконалюються регуляторні
процеси в організмі, усуваються тимчасові компенсації, відновлюються моторно-
вісцеральні зв'язки та рухові якості людини.
5. Лікувальна фізична культура при хронічних захворюваннях гепатобіліарної
системи.
Застосування терапевтичних вправ при захворюваннях гепатобіліарної системи необхідно
поєднувати з лікувальним режимом, складовою частиною якого є руховий режим. При загостренні
хронічних захворювань печінки і жовчних шляхів хворим в умовах стаціонару звичайно
призначають суворий постільний, розширений постільний, палатний і вільний режим, а у періоді
ремісії ‒ тренувальний режим. Лікування захворювань гепатобіліарної системи є ефективним при
використанні всіх засобів і форм терапевтичних вправ. Для розв’язання лікувальних завдань
найважливіше значення має правильний добір відповідних засобів ЛФК та їх сполучення. У заняття
включають загальнорозвиваючі гімнастичні вправи, спрямовані на розв’язання
загальнотерапевтичних завдань і нормалізацію емоційної сфери, підвищення захисних сил,
відновлення адаптації до фізичного навантаження.

Вправи для м’язів черевного преса сприяють зменшенню і ліквідації запальних змін як за рахунок
зміни умов кровопостачання жовчного міхура і проток, так і стимулювальної дії терапевтичних
вправ на кровообіг взагалі. Важливим наслідком дії ТВ для м’язів черевного преса є також
нормалізація моторики шлунково-кишкового тракту. Для м’язів живота корисними є спеціальні
вправи з предметами (палицями, гантелями, набивними м’ячами), що підсилюють лікувальну дію за
рахунок маси предмета, подовження важеля переміщуваного сегмента тіла, а також вправи на
гімнастичній стінці (типу змішаних висів). Дихальні вправи при певній методиці їх виконання
дозволяють впливати на внутрішньочеревний тиск внаслідок рухів діафрагми. Поперемінне
підвищення і зниження внутрішньочеревного тиску за рахунок глибокого дихання діє на печінку,
масажуючи її, і зменшує застій жовчі. Крім того, діафрагмальне дихання сприяє поліпшенню
кровопостачання і кровотоку в жовчовивідній системі як внаслідок рефлекторної дії, так і наявних
анатомо-фізіологічних взаємовідношень кровопостачання діафрагми й органів черевної порожнини.
Важливим питанням методики лікувальної гімнастики при захворюваннях гепатобіліарної системи є
вибір вихідного положення для найкращого відтоку жовчі. При виборі вихідного положення, яке б
сприяло відтоку жовчі, слід враховувати анатомічні взаємовідношення печінки, жовчного міхура і
жовчної протоки. Жовчний міхур лежить між правою і квадратною частками печінки, його дно трохи
виступає і промацується у правому підребер’ї у так званій «міхуровій» точці. Міхурова протока є
продовженням шийки жовчного міхура і зливається із загальною печінковою протокою, утворюючи
загальну жовчну протоку, яка проходить позаду за горизонтальною частиною дванадцятипалої
кишки і впадає у її спадну частину зверху вниз і зліва направо. На фоні загальнорозвиваючих вправ
використовують спеціальні, до яких при захворюваннях гепатобіліарної системи належать: дихальні
вправи, вправи для м’язів черевного преса, вправи у розслабленні, такі, що сприяють дренажу
біліарної системи. Вправи для м’язів черевного преса допомагають відновити тонус цих м’язів,
створити умови для формування правильних анатомічних взаємовідношень у черевній порожнині.
При виконанні цих вправ змінюється внутрішньочеревний тиск, а це дозволяє здійснити пресорну
дію на жовчний міхур, зменшити застій жовчі в біліарній системі, урегулювати відтік жовчі.
Кровопостачання печінки, жовчного міхура і жовчних проток має тісний зв’язок із
кровопостачанням м’язів черевного преса, тому вправи для цих м’язів є ефективним засобом впливу
на трофічні процеси у біліарній системі. Анатомо-топографічні взаємовідношення печінки, жовчного
міхура, загальної жовчної протоки і дванадцятипалої кишки дозволяють рекомендувати найкраще
вихідне положення для відтоку жовчі ‒ на лівому боці. При цьому, пересуванню жовчі з жовчного
міхура до його шийки і по міхуровій протоці сприяє скорочення стінок жовчного міхура та проток і
сила ваги жовчі. Вигідним вихідним положенням для спорожнювання жовчного міхура є положення
стоячи на чотирьох кінцівках.
6. Характеристика форм ЛФК.
ЛФК застосовують у таких формах — ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика,
самостійні заняття, лікувальна ходьба, теренкур, спортивні вправи та ігри,
гідрокінезитерапія.
Ранкову гігієнічну гімнастику виконують після нічного сну у палатах, залах ЛФК. У
післялікарняний період реабілітації її рекомендують проводити на відкритому повітрі, з
музичним супроводом, поєднуючи з прогулянками і водними процедурами. Основними
завданнями ранкової гігієнічної гімнастики є: збудження організму після нічного сну, підняття
загального тонусу хворого, надання йому бадьорого настрою і приведення організму у
робочий стан. Комплекси ранкової гігієнічної гімнастики складаються із
загальнорозвиваючих вправ. Тривалість її від 5 до 20 хв.
Лікувальна гімнастика — головна форма ЛФК. Вона розв'язує основні завдання
лікувальної дії фізичних вправ. У комплекс лікувальної гімнастики включають вправи для
загального розвитку і спеціальні. Співвідношення їх залежить від характеру захворювання чи
травми, методу лікування, клінічного перебігу хвороби, стану хворого, рухового режиму і
періоду застосування ЛФК, етапу реабілітації.
При навчанні спеціальних вправ реабілітолог має показати, як виконувати вправи, і вимагати
від хворого точного повторення рухів. Це дуже важливо при лікуванні хворих з травмами,
опіками, після операцій, оскільки неправильно виконана вправа може посилити больові та
неприємні відчуття, через що пацієнт відмовиться від подальшого лікування фізичними
вправами. Заняття лікувальною гімнастикою складаються з трьох частин: вступної, основної
та заключної.
Самостійні (індивідуальні), заняття лікувальною гімнастикою рекомендуються у формі
комплексу спеціальних фізичних вправ, які хворі виконують самостійно кілька разів протягом
дня. Вони вивчаються пацієнтом в присутності реабілітолога і застосовуються спочатку для
попередження ускладнень, розвитку компенсаторних рухів, а згодом для відновлення
рухових навичок, фізичних якостей і функцій організму. Індивідуальні заняття значно
підвищують ефективність лікувальної гімнастики. Ця форма ЛФК має особливе значення при
лікуванні пошкоджень опорно-рухового апарату, центральної та периферичної нервової
системи, у післяопераційний період.
Лікувальна ходьба застосовується на етапі реабілітації у стаціонарі у на-півпостільному і
вільному рухових режимах, для відновлення ходьби після травм, захворювань нервової
системи, опорно-рухового апарату, для адаптації
Теренкур — дозована ходьба за спеціальними маршрутами. Вона, залежно від довжини
дистанції та крутизни схилу, поділяється на:

 маршрут № 1 — 500 м, 2-5°;

 маршрут №2— 1000 м, 5-10°;
 маршрут № 3 — 2000 м, 10-15°;
 маршрут № 4 — 3000-5000 м, 15-20°.

Окрім цих показників фізичне навантаження дозується темпом ходьби і кількістю зупинок
для відпочинку. Теренкур є методом тренуючої терапії і показаний при захворюваннях
серцево-судинної і дихальної систем, порушеннях обміну речовин, ушкодженнях опорно-
рухового апарату, ураженнях нервової системи. Призначають його у післялікарняний період
реабілітації, починаючи з маршрутів меншої складності.

Спортивні вправи та Ігри застосовуються в реабілітаційних центрах, санаторіях,

поліклінічних умовах у спеціальних медичних групах навчальних закладів для
вдосконалення координації рухів, фізичних якостей, професійних навичок, тренування
організму; підвищення загальної працездатності і психоемоційного тонусу.

Гідрокінезитерапія — це лікування рухами у воді. Застосовується у вигляді гімнастичних

вправ, витягнення у воді, корекції положенням, підводного масажу, плавання, купання,
механотерапії та ігор у воді.
7. Лікувальна фізична культура при захворюваннях і травмах периферичної нервової
системи.
Найчастіше причиною враження певної ділянки нерва є запальний або травматичний процес.
Залежно від цього розрізняють такі захворювання периферичної нервової системи: - радикуліт –
запалення нервових корінців; - неврит – запалення нервових стовбурів; - плексит – запалення
нервових сплетінь; - поліневрити – запалення декількох нервів. У процесі фізичної реабілітації
хворих при захворюваннях і травмах периферичної нервової системи доцільно застосовувати
лікувальну фізичну культуру (ЛФК). Це допоможе вирішити низку важливих завдань, зокрема: 1.
Поліпшити кровообіг і трофічні процеси в зоні ураження, сприяти усуненню судинних та трофічних
розладів. 2. Активізувати розсмоктування залишкових явищ запального процесу задля попередження
утворення зрощень та рубцевих змін. 3. Зміцнити паретичні м'язи і зв'язковий апарат. 4. Запобігти
м'язовій атрофії та тугорухливості в суглобах або усунути їх. 5. Розвивати й удосконалювати замісні
рухи та координацію рухів. 6. Протидіяти викривленню хребта та обмеженню його рухомості. 7.
Забезпечити оздоровчу та загальнозміцнювальну дію на організм хворого. Серед різноманітного
арсеналу засобів ЛФК при реабілітації хворих із захворюваннями периферичної нервової системи
рекомендують вправи, що сприяють відновлюванню функцій паретичних м'язів (пасивні,
ідеомоторні, зі стимуляцією активних рухів, активні вільні вправи, вправи з опором тощо), а також
вправи, що сприяють посиленню кровообігу та кровопостачанню нервів (динамічні вправи для
суглобів кінцівок, на координацію, на підвищення стійкості вестибулярного апарату).

При ураженнях периферичних нервів ЛФК здійснюється за трьома періодами.

I період — період гострого і підгострого стану — триває 30–45 днів із моменту травми. Завдання
ЛФК у цьому періоді: - виведення хворого з тяжкого стану, підвищення психічного тонусу,
загальнозміцнювальний вплив на організм; - поліпшення лімфо- і кровообігу, обміну речовин і
трофіки в зоні ураження, розсмоктування запального процесу, профілактика утворення спайок,
формування м’якого еластичного рубця (при травмі нерва); - зміцнення периферичних м’язів,
зв’язкового апарату, боротьба з м’язовою атрофією, запобігання контрактурами, хибним положенням
і деформаціям; - посилання імпульсів на відновлення втрачених рухів; - поліпшення роботи органів
дихання, кровообігу, виділення й обміну речовин в організмі. Заняття ЛФК у I періоді проводять 1–2
рази на день з інструктором і 6–8 разів на день самостійно (комплекс вправ добирається
індивідуально). Тривалість занять з інструктором — 20–30 хв, самостійних— 10–20 хв.

II період починається з 30–45-го дня і триває 6–8 міс із моменту травми або ураження периферичного
нерва. Завдання ЛФК у цьому періоді: - зміцнення паретичних м’язів і зв’язкового апарату, боротьба
з атрофією і в’ялістю м’язів ураженої ділянки, а також тренування м’язів усієї кінцівки; -
відновлення повного обсягу, координації, спритності, швидкості виконання активних рухів в
ураженій ділянці, а за неможливості — максимальний розвиток компенсаторних рухових навичок; 9
- запобігання розвитку хибного положення ураженої ділянки і пов’язаних із ним супровідним
порушенням в організмі (порушення постави, ходи, кривошиї тощо). Заняття ЛФК у II періоді
проводять 1–2 рази на день з інструктором і 4–6 разів на день — самостійно (індивідуальний
комплекс). Тривалість занять з інструктором — 40–60 хв, самостійних — 25–30 хв.

III період — остаточного відновлення всіх функцій ураженої ділянки й організму в цілому. Він
триває до 12–15 міс із моменту травми. Завдання ЛФК цього періоду: - остаточне відновлення всіх
рухових функцій ураженої ділянки й організму в цілому; - тренування високодиференційованих
рухів у складній координації, швидкості, силі, спритності, витривалості; - відновлення складних
трудових процесів і загальної працездатності.
8. Лікувальна фізична культура при переломах кісток верхнього плечового пояса.
Вибір конкретних засобів та форм при лікуванні базується на загальних завданнях та
принципах, але залежить від локалізації і характеру перелому, виду лікування
(консервативного чи оперативного), тривалості іммобілізації.

Найчастіше переломи ключиці локалізуються між зовнішньою та середньою її

третинами. Застосовують як консервативне, так і оперативне лікування. Після
репозиції відламків накладають фіксуючі шини або пов'язки (пов’язка Дезо, гіпсова та
ін.) на 3-4 тижні. На 2-3-й день у комплексному відновному лікуванні призначають
терапевтичні вправи за відсутності протипоказань.

У 1-й період завданнями терапевтичних вправ є: нормалізація крово- та лімфообігу,

профілактика атрофій м’язів плечового поясу та тугорухливості суглобів верхньої
кінцівки, стимуляція регенераторних процесів. Призначають загальнорозвиваючі,
дихальні та спеціальні вправи. Спеціальні вправи:  активні рухи пальцями кисті, в
променево-зап'ястковому і ліктьовому суглобах на боці ушкодження;  ідеомоторні
вправи в плечовому та ліктьовому суглобах;  з 4-5-го дня включають ізометричне
напруження м'язів кисті, передпліччя та плеча (розпочинають з 2-3 с у перші дні,
доводячи до 7- 10 с наприкінці 1-го періоду). З третього тижня додають ізометричні
вправи для плечового поясу;  вправи для розслаблення м’язів;  вправи з відведенням
верхньої кінцівки у положенні нахилу тулуба у бік ушкодженої ключиці. Починають
вправу з невеликого відведення, у подальшому збільшують амплітуду, але не
перевищують 90°. Темп виконання всіх вправ – середній, кожну вправу виконують 6-8
разів, починають виконання вправ зі здорової кінцівки (позмінно, одночасно). Заняття
проводять у формах РГГ, ЛГ та самостійних занять (3-4 рази на день).

У 2-й період після зняття фіксуючої пов'язки завданнями терапевтичних вправ є:

зміцнення м’язів плечового поясу та верхніх кінцівок, відновлення об’єму рухів у
плечовому суглобі. Після зняття іммобілізації впродовж 2-3 днів ушкоджену (чи
оперовану) кінцівку укладають на широку косинку. У цей період продовжують
виконувати загальнорозвиваючі та дихальні вправи, застосовують спеціальні вправи
для ушкодженої кінцівки: махові й коливальні рухи, вправи з гімнастичними
предметами (гімнастичні палиці, м'ячі, булави) і біля гімнастичної стінки, вправи з
опором, легким обтяженням, ізометричне напруження м'язів плечей і верхніх кінцівок.
Усі вправи виконують у спокійному темпі, підтримуючи ушкоджену кінцівку
здоровою або з допомогою методиста. Кожну вправу виконують 10-15 разів.

Завданнями 3-го періоду є повне відновлення амплітуди рухів у плечовому суглобі та

сили м’язів. Крім загальнорозвиваючих та дихальних вправ застосовують активні
вправи з обтяженням, гімнастичними предметами, в тренажерах, біля гімнастичної
стінки та у басейні. Вправи виконують у спокійному темпі по 10-15 разів кожну. На
час виписування зі стаціонару хворий повинен повністю оволодіти навичками
побутового самообслуговування.
Внутрішньо-суглобові переломи плечової кістки у проксимальному відділі. До цієї
групи належать: переломи головки, анатомічної та хірургічної шийок, малого і
великого горбиків плечової кістки. При переломах без зсуву відламків або вбитих
переломах верхню кінцівку фіксують за допомогою косинки та клиновидної подушки
на 3-4 тижні. При зміщенні відламків після їх репозиції накладається торакобрахіальна
гіпсова пов’язка на 4-5 тижнів. Засоби терапевтичних вправ призначають з 2-3 дня.
Показані пасивні вправи для хворої руки за допомогою здорової. Виконують
маятникоподібні покачування розслабленою хворою рукою у сагітальній площині,
пасивні згинання і розгинання у ліктьовому суглобі, активні згинання і розгинання
пальців кистей рук, піднімання обох надпліч з підтримкою хворої руки здоровою,
відведення плеча при фіксованій кисті за косинку на рівні грудини, колові рухи
травмованою кінцівкою при нахилі тулуба у відповідний бік. Вправи виконуються
повільно з повтореннями 6-10 разів кожної, 6-10 разів на день протягом перших двох
тижнів. З 3-го тижня поступово збільшують об’єм рухів у плечовому суглобі за
рахунок виконання вправ із в. п. стоячи з нахилом тулуба вперед, доводячи амплітуду
згинання до горизонтальної вісі. Із цього в. п. також застосовують коливальні рухи
руками вбік, розводячи їх до горизонтального рівня. Із вихідного положення стоячи
додають рухи за спину, повільне піднімання зігнутих рук з ковзанням долоні вздовж
тулуба, обертання прямої опущеної руки навколо поздовжньої вісі. Включають
ізометричні напруження м’язів плечового поясу. Критерієм переходу на наступний
період є можливість хворого активно піднімати травмовану кінцівку до
горизонтального рівня і утримувати її в такому положенні протягом 2-3 сек. без
відчуття болю. У ІІ періоді до попередніх вправ додають активні рухи враженою
кінцівкою вище горизонтального рівня у вертикальному положенні. Критерієм
переходу до 3-го періоду реабілітації є вільне виконання активних рухів хворою
кінцівкою й утримання її у висячому положенні на горизонтальному рівні протягом 3-
5 сек. В даному періоді є: відновлення повної амплітуди рухів у плечовому суглобі,
сили м’язів плечового поясу і верхньої кінцівки. Застосовують вправи з опором, з
обтяженням гімнастичним знаряддям, в тренажерах. Призначають плавання в басейні,
вправи у воді, трудотерапію.

перший – іммобілізаційний, другий – післяіммобілізаційний; третій – відновний

9. Дозування фізичних навантажень.
Інтенсифікація фізичного навантаження на організм може спричинити різні результати
залежно від стану нейро-гуморального фону і дози впливу, що має вирішальне
значення в досягненні кінцевого результату адаптації. Крім того, часто важко
визначити межу переходу сприятливого впливу фізичного навантаження до
несприятливого. Як дозування фізичного навантаження потрібно розуміти
встановлення сумарної дози (величини) фізичного навантаження при застосуванні як
однієї фізичної вправи, так і цілого комплексу (ранкова гігієнічна гімнастика,
лікувальна гімнастика, прогулянки та ін.).

Методичні прийоми дозування фізичних вправ. 1. Вибір початкових положень

(залежить від рухового режиму, вікових особливостей і тренованості). 2. Вибір
кількості м’язових груп, що беруть участь в русі. 3. Чергування м’язових навантажень.
4. Ступінь складності вправ. 5. Зміна кількості повторювань кожної вправи. 6. Вибір
темпу й інтенсивності фізичного навантаження. 7. Вибір числа і характеру виконання
вправ (активні й пасивні). 8. Вибір амплітуди рухів. 9. Ступінь силового напруження
м’язів. 10.Наявність емоційного чинника.

Важливим чинником дозування вправ є їх інтенсивність.

Мала інтенсивність використовується при постільному режимі. Вправи не володіють

тренуючим ефектом, зменшують вияви гіподинамії, цілюще впливають на ЦНС. В
основному вони використовуються для дрібних м’язових груп, у повільному темпі з
невеликою амплітудою рухів. 27

За помірної інтенсивності створюються аеробні умови для роботи м’язів, що

спричиняє посилення окислювальних процесів, активацію серцевосудинної і
дихальної систем. Виконуються вправи для всіх м’язових груп середньої сили в
повільному і середньому темпі з поступовим збільшенням амплітуди рухів до повною.

Велика і максимальна інтенсивність (при виконанні ТВ використовується надто рідко)

характеризується напруженням усіх життєво важливих функцій, залучає до руху
велику кількість м’язів з високою швидкістю їх скорочень і вираженими поставо-
тонічними реакціями. М’язова діяльність має анаеробний характер.

Хворий може самостійно дозувати інтенсивність фізичного навантаження за

суб’єктивним відчуттям і частотою серцевих скорочень.

Максимально допустиму частоту серцевих скорочень визначають за формулою

резерву серця (РС).

РС = (190 мінус вік в роках) – ЧСС спокою.

Для досягнення максимального клінічного ефекту заняття ТВ фізіологічне

навантаження не має перевищувати 10-20%:
10. Характеристика окремих форм ЛФК.
РГГ – форма, яка проводиться після нічного сну з метою прискорення усунення процесів
гальмування кори головного мозку; підняття загального тонусу організму та активізації
функціонального стану усіх органів і систем; для створення позитивного психоемоційного
стану.

ЛГ є основною формою ЛФК, вона розв’язує основні завдання лікувальної дії фізичних
вправ. Проводиться з метою нормалізувати функцію 10 ураженого органа або системи,
поліпшити загальну працездатність організму, покращити психоемоційний стан пацієнтів.

Самостійні заняття фізичними вправами Комплекс спеціальних фізичними вправ призначає

реабілітолог і разом з пацієнтом вивчає його. Впевнившись у тому, що пацієнт чітко виконує
кожну вправу, реабілітолог дає йому рекомендації стосовно дозування. Пацієнт виконує їх
самостійно в лікарні, або в домашніх умовах 3-10 разів на день, по 5- 25 хв

Ходьба – це автоматизована рухова навичка, яка реалізується з невеликою затратою енергії,

але за участю великої кількості м’язів.

Види спеціальної ходьби: на милицях, з палкою, на протезах, у артезах, на спеціальних

тренажерах, у водному середовищі з різним ступенем занурювання. Види ускладненої
ходьби: на п’ятах, носках, внутрішній або зовнішній частинах ступні, приставним та хресним
кроком, спиною вперед, з високим 12 підійманням стегна, у напівприсяді, на обмеженій
опорі зі зміною її висоти, по драбині та ін.

Теренкур – це дозована ходьба по пересіченій чи гірській місцевості. Цю форму у ЛФК

використовують для: а) укріплення ССС і ДС; б) стимулювання обміну речовин і
психоемоційного стану; в) підвищення м’язового тонусу і зміцнення м’язів нижніх кінцівок;
г) збільшення амплітуди рухів у суглобах нижніх кінцівок. Використання теренкуру
передбачає організацію маршрутів, які розрізняються за величиною кута підйому та
довжиною дистанції. Класифікація маршрутів теренкуру

Маршрут №1 – кут підйому 2-5°, довжина 500 м

Маршрут №2 – кут підйому 5-10°, довжина 1000 м

Маршрут №3 – кут підйому 10-15°, довжина 2000 м

Маршрут №4 – кут підйому 15-20°, довжина 3000-5000 м

Масові форми оздоровчої фізкультури: 1) пішохідні прогулянки; 13 2) екскурсії; 3)

«ближній» туризм та ін. Їх можна використовувати в лікувальних, лікувально-
профілактичних та реабілітаційних закладах.

Спортивно-прикладні вправи У ЛФК дуже часто використовують дозовану ходьбу, біг

підтюпцем, стрибки, метання, лазіння, піднімання ваги, їзду на велосипеді, катання на
ковзанах, ходьбу на лижах, веслування та ін.
11. ЛФК на різних етапах реабілітації при інфаркті міокарду.
Інфаркт міокарда – некроз серцевого м'яза, обумовлений гострою коронарною
недостатністю.
Фізична реабілітація хворих з інфарктом міокарда складається з трьох етапів:
I етап– стаціонарний – лікування в інфарктному відділенні в гострому періоді захворювання.
II етап– одужання – в реабілітаційному центрі, санаторії чи поліклініці. Період одужання
починається з моменту виписки зі стаціонару і триває до повернення до трудової діяльності.
III етап– підтримуючий – в кардіологічному диспансері, поліклініці.
Основна форма – лікувальна гімнастика, також застосовуються дозована ходьба, ходьба
сходами, масаж. При неускладненому перебігу інфаркту заняття починають з 2–3-ої доби.
З урахуванням наведеного в гострій фазі під час лікарняного етапу реабілітації
застосовують чотири програми фізичної реабілітації: 3-тижнева — при дрібновогнищевому
інфаркті міокарда, 4-тижнева ■— великовогнищевому, 5-тижнева — трансмуральному і
індивідуальна — при інфарктах з ускладненнями; призначають ЛФК, лікувальний масаж,
фізіотерапію, працетерапію.
Лікувальна фізична культура в формі лікувальної гімнастики призначається у суворо
постільному режимі на 2—4-ту добу хвороби за відсутності протипоказань і стабілізації
показників серцево-судинної системи.
Завдання ЛФК у суворо постільному режимі: попередження ускладнень, покращання
периферичного кровообігу, трофічних процесів у міокарді, психічного стану хворих.
Комплекси лікувальної гімнастики складають з повільних рухів у дрібних і середніх суглобах
кінцівок, рухів головою, короткочасних ізометричних напружень і розслаблення м'язів ніг,
статичних дихальних вправ без поглиблення дихання.
На 2-й день, при відсутності болю у серці і загальному задовільному стані, дозволяється
згинання ніг без відриву ступень від ліжка, незначне піднімання таза (рис. 5.4), поворот
тулуба на правий бік. Згодом хворому дозволяється повертатися самостійно декілька разів
протягом дня. Тривалість заняття з лікувальної гімнастики 8-10 хв, призначається воно двічі
на день. Вправи виконують у повільному темпі, по 4-6 разів для дрібних м'язових груп і по 2-
4 рази — для середніх і великих. Після закінчення кожної вправи роблять паузу для
розслаблення і відпочинку, вони займають близько третини загального часу заняття.
Тривалість режиму 2-3 доби.
Постільний режим. Передбачено подальше розширення активності хворого і перехід в
положення сидячи. До завданнь ЛФК додається: стимуляція ек-стракардіапьних чинників
кровообігу, підготовка і адаптація серцево-судинної системи до положення сидячи, навчання
елементів самообслуговування. ЛФК застосовують у формі лікувальної і ранкової гігієнічної
гімнастики, самостійних занять 2-3 рази на день. В заняття включаються вправи для кінцівок
і тулуба, тренування вестибулярного апарату, дихальні динамічні вправи і вправи на
розслаблення, паузи для відпочинку. Рухи виконують з невеликим м'язовим зусиллям,
неповною амплітудою, у повільному темпі для великих м'язових груп і у середньому — для
дрібних. Кількість повторень для перших — 3-4, других — 8-10 разів. Рухи виконують у
суворій відповідності з диханням. Тривалість заняття з лікувальної гімнастики 15-17 хв. У
середині її основної частини здійснюється короткочасний перехід у положення сидячи у
ліжку спочатку пасивно, а пізніше активно. При 3-тижневій програмі фізичної реабілітації це
відбувається на 3-й день, 4-тижневій — 7-8-й і 5-тижневій — 8-10-Й день. Час сидіння у
ліжку поступово збільшується і при відсутності погіршення самопочуття, запаморочення,
різкої слабкості, неприємних відчуттів в ділянці серця, прискорення пульсу не більше ніж на
10 ударів за хвилину, патологічних типів реакції артеріального тиску хворого можна
посадити у ліжку зі спущеними ногами і включити у комплекс лікувальної гімнастики прості
вправи.
У напівпостіпьному режимі основними завданнями ЛФК є: підготовка і адаптація серцево-
судинної системи до положення стоячи і ходьби; подальша активізація екстракардіальних
чинників кровообігу; стимуляція репаративних процесів у міокарді і поступове його
тренування; подальше розширення рухової активності, підготовка до повного
самообслуговування. Форми ЛФК доповнюються лікувальною ходьбою. Тривалість заняття з
лікувальної гімнастики зростає до 20-25 хв і при однорідності складу хворих наприкінці
режиму можна проводити заняття у малих групах.
У комплексах збільшують кількість вправ для тулуба, ніг і зменшують для дрібних м'язових
груп; включають рухи, що імітують ходьбу в положенні сидячи. Вправи виконують по
можливості з повною амплітудою, у повільному темпі для великих м'язових груп і у
середньому —- для менших. Основне вихідне положення сидячи, з якого хворий переходить
у вертикальне положення. Встає він таким чином: сидячи на стільці, робить вдих і,
спираючись руками на коліна, на видиху встає. Реабілітолог допомагає йому це зробити,
підтримуючи під руку
У вільному режимі ЛФК спрямована на адаптацію серцево-судинної системи до поступового
збільшення фізичних навантажень, подальше розширення рухової активності, навчання
ходьби по сходах, підготовку до побутових навантажень. Використовують такі форми ЛФК:
лікувальну і ранкову гігієнічну гімнастику, самостійні заняття 4-5 разів надень, лікувальну
ходьбу. Застосовують вправи для всіх м'язових груп складніші за формою і координацією
порівняно з попереднім режимом, а також вправи з легкими предметами, гімнастичними
палицями, булавами, волейбольними м'ячами, гантелями 0,5 кг. їх виконують з вихідних
положень сидячи і стоячи, з помірним зусиллям, повною амплітудою рухів, у повільному і
середньому темпі. Тривалість заняття 25-30 хв. В нього включають ходьбу по коридору.
Перший вихід відбувається на 8—10-й день при 3-тижневій програмі фізичної реабілітації,
18-20-й — при 4-тижне-вій та 22-24-й день — при,5-тижневій.
Після того як хворий зможе ходити по коридору 150-200 м, призначають ходьбу по східцях.
Починають з 2-3 сходинок, щодня збільшуючи на таку саму кількість. Наприкінці режиму
хворий має долати близько 20-25 сходинок, тобто бути здатним піднятися при виписці зі
стаціонару на один поверх. Підйом та спуск по східцях спочатку виконують приставним
кроком, на видиху, із зупинкою на кожній сходинці, спираючись на поручень та з
підтримкою реабілітолога.
Після засвоєння ходьби по сходах у такому варіанті хворого навчають ходити звичайним
кроком у повільному темпі з опорою на поручень. При підйомі або спуску рекомендується на
2-4 сходинки робити видих, далі — пауза відпочинку, вдих і потім на видиху — долання
наступних сходинок і т.д. Лікувальну ходьбу проводять щоденно під керівництвом
реабілітолога і 2-3 рази хворий ходить самостійно.
Здатність хворого вільно ходити по відділенню і по східцях у межах одного поверху дозволяє
доповнити фізичні навантаження прогулянками. Перший вихід на вулицю здійснюється на
14-15-й день при 3-тижневій програмі фізичної реабілітації, 22-24-й при 4-тижневій та 26-28-
й день — при 5-тижневій. Прогулянки спочатку роблять 2 рази на день на відстань 500-600 м
у темпі 70-80 кроків за хвилину, далі — 1-1,5 км в темпі 80-90, а потім — 2-3 км в темпі до
100 кроків за хвилину. Дистанція долається в 2-3 прийоми. Тривалість режиму 10-15 днів.
У вільному режимі хворий повністю обслуговує себе, включаючи миття під душем,
відвідання місць загального користування, бере участь у групових формах дозвілля. В
заключному руховому режимі лікарняного етапу реабілітації хворий на інфаркт міокарда
досягає рівня фізичної активності (самообслуговування, здатність подолати один поверх і
пройти 1-3 км), що дозволяє виписати його з лікарні і направити для подальшої реабілітації в
місцевий кардіологічний санаторій. Це відбувається на 21—23-й день після 3-тижневої
програми фізичної реабілітації, 30-32-й — після 4-тижневої, 35-37-й — після 5-тижневої, а
після індивідуальної програми — індивідуально.
12. Особливості ЛФК на різних етапах реабілітації після перенесенного ішемічного
інсульту.
Інсульт — гостре порушення мозкового кровообігу. Розрізняють ішемічні
інсульти (мозковий інфаркт, розм'якшення мозку), що є наслідком закупорки судин тромбом
чи занесеним в них емболом.
Лікувальну фізичну культуру призначають у постільному (розширеному постільному)
режимі, який поділяється на А (2а) і Б (26). Протипоказана вона у суворо постільному
режимі, при серйозних порушеннях серцевої діяльності і дихання, коматозному стані. Однак
з перших днів, коли тонус м'язів уражених кінцівок не понижений і не перейшов у еластику,
застосовують лікування положенням, що має велике значення у боротьбі з контрактурами
ноги і руки, що формуються. Укладання уражених кінцівок проводять в положенні лежачи на
спині і здоровому боці і через кожні 1,5-2 год змінюють розгинальне положення кінцівки на
згинальне і навпаки. Лікування положенням переривається під час їди, сну, масажу і
лікувальної гімнастики. Його припиняють при появі болю і підвищенні еластичності м'язів.
Лікування положенням здійснюється так: у положенні лежачи на спині паралізовану руку
розгинають у ліктьовому суглобі, відводять у горизонтальній площині від тулуба у бік до
кута 90° і між нею і грудною кліткою кладуть валик, що запобігає приведенню руки до
тулуба. Далі плече повертають назовні, передпліччя — долонею догори, пальці випрямляють
і розводять. Для збереження цього положення (рис. 7.13) накладають лонгету від пальців до
ліктя і на передпліччя кладуть мішечок з піском. Паралізовану ногу згинають під кутом 15-
20° у колінному суглобі, куди підкладають валик. Стопу встановлюють під кутом 90е і
спирають у вертикальний щит або кладуть в опірний ящик. На зовнішній бік стегна кладуть
довгий мішечок з піском або ногу вміщують у протиротаційну шину, щоб не підвищувалася
еластичність, використовуючи панчохи, ватнички та ін. В положенні хворого на здоровому
боці руку згинають у плечовому і ліктьовому суглобах І укладають на подушку, а ногу
згинають у кульшовому, колінному і гомілковостопному суглобах і укладають на іншу
подушку.
Разом з лікуванням положенням на 3-4-й день хвороби у розширеному постільному режимі
2а розпочинають заняття ЛФК. її завдання: підняття психоемоційного стану хворого;
поліпшення функцій серцево-судинної і дихальної систем, рухової діяльності і шлунково-
кишкового тракту; попередження застійних пневмоній, контрактур, пролежнів, атрофії м'язів
і тугорухливості у суглобах ураженої кінцівки; стимуляція появи в них довільних рухів;
підготовка до активного повороту на здоровий бік. Використовують лікувальну гімнастику,
самостійні заняття 5-6 разів на день у вигляді дихальних вправ, а у подальшому — пасивних
рухів рукою, особливо кистю, які виконують з допомогою здорової.
Комплекси лікувальної гімнастики складаються з простих активних і пасивних вправ для
здорових і пасивних — для уражених кінцівок, а також з дихальних вправ І на розслаблення,
пауз для відпочинку. Пасивні рухи починають з проксимальних відділів кінцівок, поступово
переходячи до дистальних (плечовий — ліктьовий — променезап'ястковий суглоби й суглоби
пальців; кульшовий — колінний — гомілковостопний суглоби й суглоби пальців). Ви-
конують вправи у повільному темпі, плавно з максимально можливою амплітудою, суворо
ізольовано у кожному суглобі і повторюють спочатку 3-4 рази, а згодом — 6-10 разів.
Особливу увагу звертають на проведення пасивних рухів у плечовому суглобі паретичної
руки, не допускаючи розтягнення його сумки. Для цього реа-білітолог має фіксувати однією
рукою плечовий суглоб хворого, а другою охоплює зігнуту у ліктьовому суглобі уражену
руку пацієнта і виконує колові рухи, натискуючи в бік плечового суглоба, ніби вгвинчує
головку плечової кістки в суглобову западину.
Розширений постільний режим 26 призначається орієнтовно на третьому тижні
захворювання. Комплекси лікувальної гімнастики складають з вправ для здорових частин
тіла, пасивних рухів паретичними кінцівками, вправ на розслаблення, дихальних вправ, пауз
для відпочинку. Виконують вправи з вихідних положень лежачи на спині, животі, боці.
Заняття починають з вправ для здорових кінцівок, чергуючи їх з пасивними для паретичних.
Особливої уваги приділяють таким пасивним рухам: згинанню і супінації плеча; розгинанню
і супінації передпліччя; розгинанню кисті і пальців; відведенню і протиставленню великого
пальця руки; згинанню і ротації стегна; згинанню гомілки при розігнутому стегні; тильному
згинанню і пронації стопи. Дія пасивних рухів краща, коли окремим сегментам кінцівок
надають спеціальних вихідних положень. Так, пальці легше розгинаються, якщо кисть
зігнута; розгинання передпліччя ефективніше при приведеному плечі, супінація передпліччя
буде повноціннішою, якщо лікоть зігнутий, а відведення стегна повнішим у зігнутому поло-
женні.
Напівпостільний режим призначають наприкінці першого місяця і початку другого.
Завдання ЛФК: поліпшення загального тонусу хворого; відновлення старих і утворення
нових умовно-рефлекторних зв'язків, розвиток тимчасовоі компенсації; зниження м язового
тонусу у паретичних м'язах, протидія контрактурам, атрофії м'язів, синкінезі-ям; стимуляція
подальшого відновлення активних рухів і навичок самообслуговування, перехід у положення
стоячи і навчання ходьби. У комплексах застосовують пасивні, активно-пасивні, активні
вправи, лікування положенням. Активні вправи в уражених кінцівках виконують в одній
площині і одному напрямку — до опрацювання якісного руху в окремих суглобах, а потім —
у різних площинах і напрямках. Реабілітологу слід підмічати найменші покращання рухової
здатності хворих, що підбадьорює і підвищує їх психоемоційний стан, сповнює надією на
повне одужання і уникнення інвалідності та стимулює заняття фізичними вправами. Серед
спеціальних вправ, що готують хворого до вставання і ходьби, використовують у положенні
лежачи на спині поперемінні згинання ніг у колінних суглобах з притисканням підошов до
поверхні ліжка. Імпульси від підошов мають визначене значення у відновленні такого
складного рефлекторного акту, яким є ходьба. Притискання робить реабілітолог, утримуючи
руками ноги за гомілковос-топний суглоб. Для протидії синкінезіям в ураженій руці при
виконанні таких вправ кисті з переплетеними пальцями у "замок" підкладають під голову.
Вільний режим триває 2-5 тиж. Для паретичної кисті застосовують вправи з одночасним
включенням здорової, або з її допомогою. Так, з вихідного положення сидячи на стільці ура-
жена рука покладена на стіл виконують з допомогою здорової розгинання кисті, відведення
великого пальця вбік, розведення пальців поодинці, розгинання їх, постукування пальцями
по поверхні столу, розгинання нігтьових фаланг. Проводяться також активні вправи для кисті
і пальців у застібанні ґудзиків різного калібру, зав'язування і розв'язування шнурків, зніманні
і надіванні кілець на пірамідку, складання кубиків, вправи з пластиліном, пружинними
мікроеспандерами, валиками-качалками. Останніх два пристосування використовують при
розробці рухів і в гомілковостопному суглобі. При ходьбі увагу хворого звертають на
рівномірність кроків, правильність перенесення і ставлення ураженої ноги. Застосовують
ходьбу по слідовій доріжці.
13. Класифікація періодів рухової активності.
Застосування терапевтичних вправ (ТВ) в процесі фізичної реабілітації умовно
поділяють на три відповідні періоди – відрізки часу, що характеризують анатомо-
функціональний стан пошкодженого органу і всього організму в цілому:
перший період (ввідний) – щадний (ліжковий (суворий і розширений));
другий період (основний) – функціональний (напівліжковий (палатний) та загальний
(вільний));
третій період (заключний) – тренувальний (післялікарняний період).
Перший період (ввідний) – гострий, щадний, період вимушеного положення, або
іммобілізації. Він характеризується тим, що анатомічне і функціональний стан органу
і всього організму в цілому порушено. У цьому періоді фізіологічна крива
навантаження, як правило, одновершинна, з максимальним підйомом в середині
основної частини заняття. Співвідношення дихальних вправ до загально розвиваючих
та спеціальних – 1:1. Темп виконання їх повільний і середній. У заняття включається
25% спеціальних і 75% загальнорозвиваючих і дихальних вправ. Час більшості заняття
становить близько 1/3 часу всього заняття.
Другий період (основний) – функціональний, період відновлення функцій. Він
характеризується тим, що анатомічно орган в основному відновлений, а функція як і
раніше різко порушена (наприклад, при переломі іммобілізація знята, кістковий
мозоль утворена, але руху в суглобах обмежені). У цьому періоді фізіологічна крива
навантаження дві-три вершинна, вихідні положення різні. Співвідношення дихальних
вправ до загальнорозвиваючих і спеціальних – 1:2. Темп виконання – середній. У
заняття включається 50% спеціальних вправ і 50% загальнорозвиваючих і дихальних.
Час більшості заняття становить близько 1/2 часу всього заняття.
Третій період (заключний) – тренувальний, період остаточного відновлення функцій
не тільки хворого органу, а й усього організму в цілому (наприклад, після перелому
кісток передпліччя настало повне відновлення: кісткова мозоль зміцніла, рухливість в
суглобах наблизилася до норми, однак великі фізичні навантаження (виси, упори,
підняття важких предметів) хворому ще непосильні, необхідно поступово відновити
здатність виконувати ці вправи).У третьому періоді фізіологічна крива навантаження
многовершинная, вихідні положення різні. Темп повільний, середній і швидкий.
співвідношення дихальних вправ до загальнорозвиваючих і спеціальних – 1:3-4.
Стаціонарне лікування (лікарняний період реабілітації) складається з наступних
рухових режимів: 1) ліжковий (суворий і розширений); 2) напівліжковий (палатний);
3) загальний (вільний). У санаторних умовах розрізняють: 1) щадний; 2) щадно-
тренуючий; 3) тренуючий. У лікарняному періоді розрізняють наступні рухові
режими:  суворий постільний (I-A);  постільний (І-Б);  палатний напівпостільний
(ІІ);  загальний перехідний (вільний, ІІІ-А);  загальний (ІІІ-Б).
14. ЛФК при захворюваннях та травмах опорно-рухового апарату, загальна
характеристика.
Захворювання суглобів характеризується важкими суб'єктивними І об'єктивними симптомами, серед
яких головним є біль, порушення функцій, значне обмеження фізичних можливостей хворих, що
призводить до зниження їх працездатності і нерідко — до інвалідності. Захворювання суглобів
поділяють на дві основні групи: запальні — артрити і дегенеративні — артрози.
Артрити і артрози можуть бути як первинними, самостійними захворюваннями, так і вторинними
проявами хвороб інших органів і систем. Патологічний процес може розвиватися в одному суглобі
(моноартрит) або у декількох (поліартрит), а також локалізуватися у хребті.
Захворювання суглобів лікують комплексно. Разом з медикаментозним лікуванням, дієтотерапією,
ортопедичними методами, інколи хірургічним втручанням, широко застосовують фізичну
реабілітацію.
Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях суглобів застосовують на всіх етапах реабілітації
хворих. Лікувальна дія фізичних вправ проявляється, першочергово, трофічним і тонізуючим
впливом на організм, а у подальшому — формуванням компенсацій та нормалізацією функцій.
Фізичні вправи підвищують загальний тонус і функціональний стан організму, які нерідко у хворих
знижуються не стільки від самого захворювання, скільки від значного обмеження своєї рухливості і
пов'язаними з гіподинамією функціональними змінами в діяльності ЦНС, серцево-судинної,
дихальної та інших систем. ЛФК позитивно впливає на психоемоційний стан хворого та підтримує
надію у сприятливий результат лікування.
ЛФК попереджує ускладнення, що виникають при захворюванні суглобів (остеопороз, атрофія м'язів
і хрящів, контрактури), запобігає їх прогресуванню. Багаторазові повторення рухів формують суглоб,
відновлюють і зберігають його конгруентність і функцію, зміцнюють м'язово-зв'язковий апарат,
максимально підтримують його функцію.
Фізичні вправи підсилюють загальний і місцевий крово- і лімфообіг, транспорт кисню і поживних
речовин кров'ю та виведення продуктів обміну. Локальне поліпшення трофіки сприяє затуханню
запальних змін, розсмоктуванню набрякової рідини у суглобі і навколо суглобових тканинах,
прискоренню у них регенеративних і гальмуванню дегенеративних процесів.
ЛФК забезпечує утворення тимчасової компенсації, а у подальшому — нормалізацію функцій
суглоба. При незворотніх змінах у ньому фізичні вправи сприяють формуванню постійних
компенсацій. Заняття ЛФК тренують організм і готують хворого до побутових і виробничих
навантажень.
Лікування дефектів постави і деформації опорно-рухового апарату комплексне. Воно передбачає
використання ЛФК разом з масажем, фізіотерапією, загартуванням, гігієнічними та оздоровчими
заходами у режимі навчання, праці та відпочинку. Головним діючим чинником серед них є фізичні
вправи. Необхідність їх застосування зумовлюється багатостороннім впливом на організм.
Насамперед вони підвищують загальний тонус, активізують діяльність ЦНС, серцево-судинної,
дихальної та інших систем організму, стимулюють обмінні процеси, забезпечують перерозподіл
м'язового напруження, зміцнення м'язів, створення м'язового корсета. Систематичні заняття
фізичними вправами тренують людину, сприяють виникненню і закріпленню нових умовних
рефлексів, руйнують стереотип неправильного утримання тіла.
Переломи кісток — це порушення їх цілості. Виникають вони у будь-якій частині скелета. Переломи
можуть бути наслідком травми (механічні) і патологічного процесу (пухлини, остеомієліт,
туберкульоз тощо). їх називають відкритими при порушенні цілості шкіри і закритими, коли вона
збережена. Спостерігаються переломи без зміщення та зі зміщенням відламків. Близько
80 % становлять переломи кісток кінцівок. Лікування переломів зводиться до трьох основних
принципів: репозиції— зіставлення відламків кісток, іммобілізації — утримання їх у нерухомому
положенні до зрощення перелому (консолідація), відновлення функції.
15. ЛФК при захворюваннях органів травлення.
До захворювань органів травлення відносять гастрит, виразкову хворобу шлунка і
дванадцятипалої кишки, коліти, холецистит, спланхноптоз (опущення нутрощів) тощо.
Причиною хвороб може бути порушення регулюючої функції ЦНС, часті стреси, нерегулярне і
неякісне харчування, інтоксикація, паління, зловживання алкоголем, інфекція, слабість м'язів
живота. Загальними проявами захворювань органів травлення є біль, печія, відрижка, нудота,
блювота, пронос, запор, зміни апетиту, підвищена дратівливість. Хвороби мають хронічний
перебіг із загостреннями і ремісіями. Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів
травлення застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ
виявляється у вигляді чотирьох основних механізмів, серед яких на перший план виступає
механізм нормалізації функцій та трофічної дії.
Органи травлення знаходяться у складних взаємозв'язках з вищими відділами ЦНС,
підкорковими центрами, зоровим, нюховим, смаковим аналізаторами. Тому будь-яке порушення
в діяльності кори і підкорки призводить до змін у секреторній, моторній і всмоктуючій функціях
травної системи. І навпаки, від хворого шлунка, кишок та інших органів поступають викривлені
імпульси в ЦНС, що негативно відбивається на її функціональному стані, взаємовідношеннях
між корою і підкоркою, процесах керування травленням, психічному статусі хворих, утворюючи
таким чином замкнуте коло.
Фізичні вправи сприяють оптимальному збалансуванню процесів збудження і гальмування,
нормалізації регулюючої функції ЦНС І поліпшенню діяльності вегетативної нервової системи,
що позитивно впливає на функції органів травлення. Основою цих процесів є моторно-
вісцеральні рефлекси. Під час виконання фізичних вправ аферентні імпульси, що поступають у
кору з працюючих м'язів, змінюють тонус центрів головного мозку, в тому числі і травного.
Вони створюють у корі домінантні вогнища збудження, що за законом негативної індукції
сприяє затуханню застійного вогнища збудження, приглушенню патологічної імпульсації від
хворих органів.
Фізичні вправи змінюють та нормалізують рухову, секреторну та всмоктуючу функції органів
травлення. Ці зрушення можуть мати різноманітний характер, що залежить від інтенсивності і
тривалості фізичних навантажень, часу прийому їжі, вихідного функціонального стану органів
травлення. Помірні фізичні навантаження підвищують кислотність шлункового соку,
збільшують виділення жовчі, стимулюють всмоктування і перистальтику шлунка та кишок, якщо
м'язова робота виконана за 1,5-2 год до чи після приймання їжі. Секреторна функція
пригнічується, якщо фізичними вправами займатися безпосередньо перед прийманням їжі або
одразу після цього. Пригнічують травлення тривалі фізичні навантаження великої інтенсивності.
Вони зменшують виділення шлункового соку, знижують його кислотність та рухову функцію.
Під впливом фізичних вправ активізуються трофічні процеси в органах травлення; поліпшення
крово- і лімфообігу, інтенсифікація обмінних процесів сприяє згасанню запальних і
прискоренню регенеративних процесів та загоєнню виразки. Збільшення екскурси діафрагми при
виконанні дихальних вправ, скорочення і розслаблення м'язів живота періодично змінюють
внутрішньочеревний тиск, масажують внутрішні органи, підсилюють гемодинаміку і ліквідують
застійні явища у черевній порожнині. Одночасно активізується моторно-евакуаторна функція
кишок, відбувається скорочення жовчного міхура і його випорожнення.
Доведено, що довільне м'язове розслаблення при виразковій хворобі, хронічному холециститі
зменшує спазм м'язів шлунка і сфінктерів жовчовивідних протоків. Виконання комплексу
спеціальних вправ перед дуоденальним зондуванням збільшує в 1,5-2 рази кількість міхурової і
печінкової жовчі, скорочуючи тривалість цієї доволі неприємної процедури. Склад такої жовчі
свідчить про ослаблення концентраційної функції жовчного міхура і застою жовчі у ньому.
Фізичні вправи здатні нормалізувати положення внутрішньочеревних органів у разі їх опушення.
Застосовуючи спеціальні вправи, що спрямовані на зміцнення м'язів живота, підвищення тонусу
м'язів порожнистих органів, можна досягти місця, що їм анатомічно притаманне.
16. Лікувальна фізична культура при бронхіальній астмі.
Лікувальну фізичну культуру призначають у період між нападами при задовільному загальному стані
хворого. ЛФК протипоказана при астматичному статусі, дихальній та серцевій недостатності із
декомпенсацією функцій цих систем. Курс ЛФК у стаціонарі має різну тривалість, що залежить від
клінічного перебігу захворювання, наявності супутніх захворювань та загального стану хворого.
Його поділяють на два періоди: І — щадний (ввідний) і II — функціональний (основний). Після
лікарні призначається III період — тренувальний (заключний), що проводиться в поліклінічних або
санаторних умовах. IV період хворого навчають вольового керування своїм диханням, регулю вання
тривалості вдиху та видиху, поведінки І вправ при наближенні нападу і під час нього. Застосовують
лікувальну і ранкову гігієнічну гімнастику, самос тійні заняття 5-7 разів на день. Комплекси
лікувальної гімнастики складають ся з дихальних і простих загальнорозвиваючих вправ та вправ на
розслаблен ня м'язів, що виконують з вихідних положень сидячи і стоячи. Під час рухів необхідно
постійно звертати увагу хворого на подовжений видих і підсилюва ти його додатковими рухами.
Вправи повторюють +-5 разів, темп повільний, амплітуда рухів неповна. Метод проведення занять —
індивідуаль ний та в малих групах.
Заняття слід починати зі звукових вправ, що наведені нижче, у поєднанні із вправами на
розслаблення. Не можна допускати натужування, глибоких вдихів та форсованих видихів, які
викликають бронхосшзм і можуть спровокувати напад бронхіальної астми. Ні в якому разі не
можна допускати утоми і при появі перших її ознак слід припинити заняття, розслабитися і виконати
звукові вправи. Тривалість заняття 7-10 хв, а при покращанні самопочуття і засвоєнні вправ вона
поступово збільшується.
Хворого навчають навичок оптимального дихання, при якому на вдиху передня стінка живота
випинається одночасно або з подальшим підніманням грудної клітки, а на видиху опускається, живіт
втягується; привчають до вдиху та видиху через ніс, використовуючи бронхорозширюючий ефект
носолегене-вого рефлексу; дихати ритмічно, з меншою частотою та з подовженим видихом; вчать
дихати поверхнево, не роблячи глибокого вдиху, на помірному видиху короткочасно (4-5 с)
затримувати дихання, а потім зробити також негли бокий вдих тощо. Спеціально відпрацьовують
дихальні паузи в стані спокою після неповного видиху, затримуючи дихання до появи першого
неприємного відчуття нестачі повітря. Сумарний час таких пауз протягом дня може бути близько 10
хв, тобто якщо затримка дихання триває 10 с, то її слід повторювати 60 разів, 15 с — 40 разів. За-
тримку дихання роблять з 5-хви-линними перервами, намагаючись поступово подовжити паузу.
Багато уваги приділяють звуковій гімнастиці. Вона подовжує фазу видиху і сприяє розслабленню
спазмованих бронхів і бронхіол. Це є наслідком своєрідного фізіологічного вібромасажу бронхі-
ального дерева, легень і грудної клітки, що виникає за рахунок вібрації голосових зв'язок. Найбільш
придатними для вимови на видиху на початку занять є звуки "с", "з", V, "щ", потім — "ж", "р", "п",
"ф", "б", у", "є", "і", "а", "о". Після оволодіння вимови окремих звуків переходять до вимови двох
("пф", "шр", "жр", "іу", "ау" та ін.) та трьох звукосполучень ("бру", "дра", "пру" "шро" та ін.). Дітям
рекомендують імітувати дзижчання жука, шум літака, потяга тощо. Усі вправи рекомендується
виконувати у повільному темпі, з середньою амплітудою, не форсуючи дихання і не роблячи
глибоких вдихів. Тривалість видиху на початку періоду 6-10 с, а у кінці — 10-15 с. Кількість вправ
основної частини заняття, дозування, тривалість паузи для відпочинку визначаються індивідуально.
У II період до попередніх форм додають лікувальну ходьбу. її специфічність полягає в тому, що
хворого слід навчити керувати своїм диханням під час руху. Йому рекомендують спочатку на 1-2
кроки зробити вдих, на 3-4 — видих. Після засвоєння такого режиму дихання при ходьбі далі
поступово збільшують кількість кроків на видиху. Рухатись слід повільно, робити зупинки для
відпочинку, попереджуючи можливість появи утоми. Після адаптації хворого до такого способу
ходьби збільшують відстань з поступовим підвищенням темпу кроків і зменшенням кількості
зупинок. У комплексах лікувальної гімнастики, окрім спеціальних вправ з подовженим видихом, на
розслаблення, звукової гімнастики, включають вправи для зміцнення м'язів живота, вправи з
палицею та легкими гантелями, використовують більше рухів кінцівками, нахили тулуба, елементи
спортивних ігор. Треба стежити за тим, щоб будь-яка навантажувальна частина вправ виконувалася
на видиху і після 1-3 вправ хворий розслабляв м'язи шиї, плечового пояса, спини, грудної клітки,
живота, кінцівок. Допускається виконання деяких елементарних вправ під час затримки дихання на
помірному видиху і цей стереотип дихання необхідно тренувати та удосконалювати. Тривалість
занять в середньому 20 хв, темп повільний і середній, амплітуда рухів неповна та повна.
17. Анатомо-фізіологічні структури рухової сфери.
Різноманітні складні та тонкі довільні рухи людина здійснює за допомогою
регуляційних механізмів кори головного мозку, імпульси від якої надходять до різних
функціональних утворень підкірки, стовбура мозку, мозочка і спинного мозку,
досягаючи рухових ефекторних клітин передніх рогів спинного мозку, де
переключаються на другий мотонейрон. Найважливішим субстратом передачі таких
імпульсів є пірамідний (кортикоспінальний) шлях, який починається від пірамідних
клітин кори головного мозку, розташованих у передній центральній звивині (невелика
кількість цих клітин міститься також у скроневій і тім’яній ділянках), і є вставною
системою між аналізаторами кори головного мозку і клітинами передніх рогів
спинного мозку. Від передніх рогів спинного мозку починається периферичний
руховий нейрон (мотонейрон), відростки якого, у складі корінців спинного мозку,
формують нервові сплетення, потім периферичні нерви, останні підходять до
відповідних м’язів, передаючи сигнал на скорочення. Другий мотонейрон
розташований у шийних, грудних, поперекових і крижових сегментах спинного мозку,
де бере участь у формуванні рефлекторної дуги, забезпечуючи найпростіші
мимовільні рухи у відповідь на зовнішні подразники під контролем (впливом) відділів
спинного і головного мозку, що лежать вище. Таким чином, у формуванні рухового,
або пірамідного, шляху беруть участь лише дві групи нервових клітин, одна з яких
знаходиться в корі головного мозку, друга — у спинному мозку. Важливо зазначити,
що на межі зі спинним мозком значна частина волокон пірамідного шляху
перехрещується, тобто прямує на протилежну сторону, щоб утворити бічний
пірамідний шлях, внаслідок чого нервові волокна з правої півкулі переходять на ліву
половину спинного мозку і навпаки. Ураження центрального і периферичного
рухового нейрона характеризується клініко-неврологічними симптомами, на підставі
яких можна визначити рівень ураження нервової системи. Ушкодження рухового
шляху (внаслідок травми або захворювання) на рівні головного чи спинного мозку,
призводить до ослаблення, повного випадіння рухової функції тієї чи іншої групи
м’язів або до паралічу. Розлади рухів можуть проявлятися у формі паралічу (плегії) —
повної втрати м’язової сили й активних рухів, або парезу — ослаблення м’язової сили
і зменшення обсягу активних рухів.
18. Механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм людини.
Розрізняють чотири основних механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм
хворого: тонізуюча, трофічна (trophe — живлення) дія, формування компенсацій і
нормалізація функцій.

Тонізуюча дія фізичних вправ. Спеціально дібрані вправи здатні посилювати процеси
гальмування чи збудження у ЦНС і тим самим сприяють відновленню нормальної
рухливості та врівноваженості нервових процесів. Це покращує регулюючі
властивості, активізує діяльність ендокринних залоз і стимулює вегетативні функції та
обмін речовин за механізмом моторно-вісцеральних рефлексів. Тонізуючий вплив
фізичних вправ тим більший, чим більше м'язів залучається у рухову діяльність і чим
вище м'язове зусилля. В осіб, які займаються ЛФК, виникають позитивні емоції,
створюється піднесений настрій і з'являється впевненість у швидкому одужанні.

Трофічна дія фізичних вправ. У процесі руху виникають пропріоцептивні імпульси,

що йдуть у вищі відділи нервової системи та вегетативні центри і перебудовують їх
функціональний стан, що сприяє покращанню трофіки внутрішніх органів та тканин за
механізмом моторновісцеральних рефлексів. М'язова діяльність стимулює обмінні,
окисно-відновні та регенеративні процеси в організмі. У працюючому м'язі
відбувається розширення та збільшення кількості функціонуючих капілярів,
посилюється приплив насиченої киснем артеріальної та відтік венозної крові,
підвищується швидкість кровотоку, покращується лімфообіг. За рахунок цього
швидше розсмоктуються продукти запалення, попереджується утворення спайок та
розвиток атрофій.

Формування компенсацій. Фізичні вправи сприяють якнайшвидшому відновленню або

заміщенню порушеної хворобою функції органа або системи. Формування компенсації
зумовлене рефлекторними механізмами. Фізичні вправи сприяють збільшенню
розмірів сегмента тіла або парного органа, підвищуючи їх функції та ураженої
системи в цілому. Вони залучають до роботи м'язи, які раніше не брали участі у
виконанні не властивих для них рухів Залежно від характеру захворювання
компенсації можуть бути тимчасовими або постійними. Перші виникають під час
хвороби та зникають після одужання, а другі – у разі безповоротної втрати або
обмеженні функції.

Нормалізація функцій. Відновлення анатомічної цілісності органа або тканин,

відсутність після лікування ознак захворювання ще не є свідченням функціонального
одужання хворого. Нормалізація функцій виникає під впливом постійно зростаючого
фізичного навантаження, внаслідок чого поступово вдосконалюються регуляторні
процеси в організмі, усуваються тимчасові компенсації, відновлюються моторно-
вісцеральні зв'язки та рухові якості людини.
19. Механізми дії екстракардіальних факторів кровообігу.
Дозовані фізичні вправи є неспецифічним патогенним засобом терапії, який впливає
на організм за принципом моторно-вісцелярних рефлексів. Вони благотворно діють на
весь організм в загали і на ССС зокрема. Цей вплив зумовлений мобілізацією не тільки
кардіальних, а й екстракардіальних факторів кровообігу, до яких належать: 
присмокту вальна функція грудної клітки;  кардиоваскулярна функція діафрагми; 
м’язовий і суглобний «насоси»

Присмоктувальна функція грудної клітки. Під час вдиху об’єм грудної клітки
збільшується за рахунок руху ребер і діафрагми. Негативний тиск у грудній порожнині
підвищується, розташовані в ній вени розширюються, тиск у них стає нижчим, ніж у
діастальних венах, що сприяє кращому припливу крові до правого передсердя. Під час
видиху об’єм грудної порожнини зменшується, тиск підвищується, і кров із великих
вен під дією високого тиску надходить у серце.

Кардиоваскулярна функція діафрагми. Під час вдиху діафрагма опускається

(сплющується), тиск у черевній порожнині підвищується, а у грудній – знижується. Це
створює кращі умови для відтоку крові з вен черевної порожнини до правого серця.
Під час видиху діафрагма піднімається, тиск у 23 черевній порожнині знижується. Це
створює кращі умови для просування крові з вен нижніх кінцівок до черевної
порожнини.

«М’язовий насос». Між м’язами і під ними закладена велика сітка венозних судин.
Чергування скорочення і розслаблення мускулатури спричиняє то стискання, то
розслаблення судин, що сприяє кращому просуванню венозної крові від периферії до
правого серця (наявність півмісяцевих клапанів у венах перешкоджає зворотному руху
крові).

«Суглобний насос». При згинанні в суглобі по зовнішньому периметру відбувається

натяг шкіри, підшкірної клітковини і розміщених у ній венозних судин. При
сплющенні судин збільшується і їхній тиск. Тиск, що підвищується у судинах, сприяє
кращому просуванню крові по венах у проксимальному напрямку, тому що наявність
півмісяцевих клапанів у них перешкоджає просуванню крові у дистальному напрямку.
Отже, екстракардіальні фактори кровообігу поліпшують гемодинаміку і тим самим
полегшують функцію кардіальних факторів.
20. Лікувальна фізична культура при гіпертонічній хворобі.
Гіпертонічна хвороба характеризується підвищенням артеріального тиску: систолічного
вище 150 мм рт. ст. (20,0 кПа) і діастолічного — 90ммрт. ст. (12,7 кПа). Це пов'язано зі
збільшенням тонусу судин, що створює підвищену опірність кровотоку. Основною
причиною гіпертонічної хвороби є порушення функцій вищих відділів ЦНС, розлад
нейрогуморальних механізмів. До чинників, що спричиняють підвищення артеріального
тиску, відносять психоемоційні перенапруження, часті стреси, надмірну розумову працю,
атеросклероз, спадковість, ожиріння, діабет, клімакс, паління тощо.
Лікувальна фізична культура призначається для: нормалізації процесів збудження і
гальмування в ЦНС, моторно-судинних рефлексів і судинного тонусу, порушеної регуляції
артеріального тиску; загального зміцнення організму і емоційного стану хворого; підвищення
його працездатності. Застосування форм ЛФК проводять відповідно до призначеного
щадного, щадно-тренуючого та тренуючого рухових режимів.
Методика застосування фізичних вправ при гіпертонічній хворобі в усіх рухових режимах
передбачає використання спеціальних вправ, якими є вправи на розслаблення м'язів, дихальні
та для вестибулярного апарату. Вони сприяють зниженню артеріального тиску і
нормалізують порушену вестибулярну функцію.
У щадному руховому режимі призначають лікувальну і ранкову гігієнічну гімнастику,
лікувальну ходьбу, самостійні заняття, теренкур, прогулянки, туризм, гідрокінезитерапію,
спортивно-прикладні вправи. Заняття з лікувальної гімнастики триває 20-25 хв, проводиться
груповим методом з вихідних положень сидячи і стоячи. Призначають вправи для великих І
середніх м'язових груп, що відносно менше підвищують артеріальний тиск, ніж вправи за
участю малих. Рухи виконуються вільно, з повною амплітудою, без напруження, затримки
дихання, натужування. Включають вправи на розслаблення м'язів, рівновагу, координацію
рухів, тренування вестибулярного апарату. Лікувальну ходьбу починають з 1,5 км у темпі 80-
90 кроків за хвилину. Зміна рельєфу місцевості на маршруті теренкуру невелика — близько
5°. Добре діють на розслаблення м'язів, судинний тонус, серцево-судинну і дихальну
системи, психоемоційний стан хворих вправи у воді і плавання, тривалість котрих на початку
режиму до 15-20 хв.
Щадно-тренуючий руховий режим призначають при стабілізації артеріального тиску і
тенденції до нормалізації. ЛФК призначається у тих самих формах, що у попередньому
режимі, але її інтенсивність і обсяг збільшуються. Комплекси лікувальної гімнастики
доповнюють вправами з обтяженнями (гантелі 0,5-1 кг, медболи до 2 кг). Тривалість заняття
досягає 30-40 хв. Дистанцію лікувальної ходьби збільшують до 3 км. Призначають теренкур
зі стрімкістю підйому до 15°, біг підтюпцем, починаючи з 30-50-метрових відрізків. Три-
валість занять фізичними вправами у воді і плавання може бути до 40 хв.
Тренуючий руховий режим передбачає розширення рухової активності пацієнтів. ЛФК
доповнюють іграми (волейбол, баскетбол, бадмінтон, теніс тощо), їздою на велосипеді,
ходьбою на лижах, катанням на ковзанах. Дистанцію лікувальної ходьби збільшують до 5-7
км, тривалість лікувальної гімнастики досягає 40-60 хв. Вправи з обтяженням проводять з
більш важкими гантелями і медболами вагою до 3 кг, допускають перекидання або кидання
мед-бола з різних вихідних положень. Збільшується час гідрокінезитерапії до 50-60 хв.
Орієнтовна тривалість рухових режимів в поліклінічних умовах дорівнює: щадного та
щадно-тренуючого по 2 тиж, тренуючого — 4-6 тиж. Для підтримання досягнутих
результатів передбачають використання фізичних вправ протягом усього життя у вигляді
занять у групах здоров'я, аматорів ходьби та бігу, самостійних занять.
Хворих з II та III стадією гіпертонічної хвороби лікують у стаціонарі, реабілітаційному
центрі або поліклініці. Першим з них рекомендується ще санаторно-курортне лікування, у
других — його не застосовують.
У постільному руховому режимі ЛФК застосовують у формі лікувальної ранкової гігієнічної
гімнастики, самостійних занять. Лікувальну гімнастику, що триває 10-12 хв, проводять
індивідуально з вихідних положень лежачи на спині з високо піднятим узголів'ям і сидячи на
ліжку. Комплекси складаються із загальнорозвиваючих та дихальних вправ у співвідношенні
1:1. Включають вправи для м'язів кінцівок, грудної клітки і живота, шиї, рекомендують пово-
роти голови. Вправи виконують з невеликою амплітудою, у повільному темпі, повторюючи
кожну 3-6 разів. Тривалість постільного режиму при гіпертонічній хворобі II стадії 2-6 днів.

Напівпостільний режим передбачає адаптацію хворого до вставання і ходьби. Лікувальна

гімнастика, що триває 15-25 хв, виконується з вихідних положень лежачи, сидячи і стоячи.
Вправи втягують у роботу середні і великі м'язові групи. Включають вправи на координацію
і тренування вестибулярного апарату (рис. 5.5). Вправи виконують у повільному, а деякі у
середньому темпі. Амплітуда рухів, переважно, неповна. Кількість повторень вправ 6-8 разів.
Співвідношення загальнорозвиваючих і дихальних вправ 2:1 і 3:1. Хворим призначають
лікувальну ходьбу спочатку по палаті, а згодом по коридору на відстань 50, 100, 200 м.

Вільний руховий режим націлений на розширення фізичної активності хворого. Лікувальну

гімнастику, що триває 25-35 хв, виконують, в основному, з вихідного положення стоячи.
Кількість повторень вправ 8-12 разів. Комплекси насичують спеціальними вправами,
характерними для гіпертонічної хвороби, на розслаблення м'язів, тренування вестибулярного
апарату і координацію рухів, дихальні вправи. їх виконують з повною амплітудою, без
затримки дихання і натужування. Останнє необхідно виключати, оскільки воно різко під-
вищує внутрішньочерепний і грудний тиск. Слід уникати також вправ, пов'язаних з різким
перепадом внутрішньочерепного тиску, з тривалими статичними зусиллями. Продовжують
призначати лікувальну ходьбу у повільному і середньому темпі і наприкінці вільного режиму
хворі мають долати дистанцію у 1500 м.
21. Лікувальна фізична культура при захворюваннях органів шлунково-кишкового
тракту.
До захворювань органів травлення відносять гастрит, виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої
кишки, коліти, холецистит, спланхноптоз (опущення нутрощів) тощо. Причиною хвороб може бути
порушення регулюючої функції ЦНС, часті стреси, нерегулярне і неякісне харчування, інтоксикація,
паління, зловживання алкоголем, інфекція, слабість м'язів живота. Загальними проявами
захворювань органів травлення є біль, печія, відрижка, нудота, блювота, пронос, запор, зміни
апетиту, підвищена дратівливість. Хвороби мають хронічний перебіг із загостреннями і ремісіями.
Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів травлення застосовують на всіх етапах
реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ виявляється у вигляді чотирьох основних
механізмів, серед яких на перший план виступає механізм нормалізації функцій та трофічної дії.
Органи травлення знаходяться у складних взаємозв'язках з вищими відділами ЦНС, підкорковими
центрами, зоровим, нюховим, смаковим аналізаторами. Тому будь-яке порушення в діяльності кори і
підкорки призводить до змін у секреторній, моторній і всмоктуючій функціях травної системи. І
навпаки, від хворого шлунка, кишок та інших органів поступають викривлені імпульси в ЦНС, що
негативно відбивається на її функціональному стані, взаємовідношеннях між корою і підкоркою,
процесах керування травленням, психічному статусі хворих, утворюючи таким чином замкнуте коло.
Фізичні вправи сприяють оптимальному збалансуванню процесів збудження і гальмування,
нормалізації регулюючої функції ЦНС І поліпшенню діяльності вегетативної нервової системи, що
позитивно впливає на функції органів травлення. Основою цих процесів є моторно-вісцеральні
рефлекси. Під час виконання фізичних вправ аферентні імпульси, що поступають у кору з
працюючих м'язів, змінюють тонус центрів головного мозку, в тому числі і травного. Вони
створюють у корі домінантні вогнища збудження, що за законом негативної індукції сприяє
затуханню застійного вогнища збудження, приглушенню патологічної імпульсації від хворих
органів.
Фізичні вправи змінюють та нормалізують рухову, секреторну та всмоктуючу функції органів
травлення. Ці зрушення можуть мати різноманітний характер, що залежить від інтенсивності і
тривалості фізичних навантажень, часу прийому їжі, вихідного функціонального стану органів
травлення. Помірні фізичні навантаження підвищують кислотність шлункового соку, збільшують
виділення жовчі, стимулюють всмоктування і перистальтику шлунка та кишок, якщо м'язова робота
виконана за 1,5-2 год до чи після приймання їжі. Секреторна функція пригнічується, якщо фізичними
вправами займатися безпосередньо перед прийманням їжі або одразу після цього. Пригнічують
травлення тривалі фізичні навантаження великої інтенсивності. Вони зменшують виділення
шлункового соку, знижують його кислотність та рухову функцію.
Під впливом фізичних вправ активізуються трофічні процеси в органах травлення; поліпшення
крово- і лімфообігу, інтенсифікація обмінних процесів сприяє згасанню запальних і прискоренню
регенеративних процесів та загоєнню виразки. Збільшення екскурси діафрагми при виконанні
дихальних вправ, скорочення і розслаблення м'язів живота періодично змінюють внутрішньоче-
ревний тиск, масажують внутрішні органи, підсилюють гемодинаміку і ліквідують застійні явища у
черевній порожнині. Одночасно активізується моторно-евакуаторна функція кишок, відбувається
скорочення жовчного міхура і його випорожнення.
Доведено, що довільне м'язове розслаблення при виразковій хворобі, хронічному холециститі
зменшує спазм м'язів шлунка і сфінктерів жовчовивідних протоків. Виконання комплексу
спеціальних вправ перед дуоденальним зондуванням збільшує в 1,5-2 рази кількість міхурової і
печінкової жовчі, скорочуючи тривалість цієї доволі неприємної процедури. Склад такої жовчі
свідчить про ослаблення концентраційної функції жовчного міхура і застою жовчі у ньому.
Фізичні вправи здатні нормалізувати положення внутрішньочеревних органів у разі їх опушення.
Застосовуючи спеціальні вправи, що спрямовані на зміцнення м'язів живота, підвищення тонусу
м'язів порожнистих органів, можна досягти місця, що їм анатомічно притаманне.
22. Оцінка ефективності застосування ЛФК.
Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект).
Для цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження. Проводяться
лікарсько-педагогічні спостереження, визначається ЧСС, дихання і артеріальний тиск до, під
час і після заняття. Отримані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження,
що при вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, досягає
свого максимуму в середині основної і знижується у заключній частині заняття. Під час
експрес-контролю рекомендується використовувати радіотелеметричні методи дослідження
(телеелектрокардіограф, електрокардіосиг-налізатор та ін.), що мають особливо велике
значення при серцево-судинній патології.
Поточний контроль проводять протягом всього періоду лікування не менше ніж раз на 7-10
днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість своєчасно вносити корективи у
методику занять, програму фізичної реабілітації. Використовують клінічні дані, результати
функціональних проб, показники інструментальних методів дослідження, антропометрії.
Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (кумулятивний ефект), для
чого перед початком занять ЛФК і при виході з лікарні поглиблено обстежують хворого.
Використовують антропометричні виміри і, залежно від характеру патології, проводять
функціональні проби і спеціальні методи дослідження, шо свідчать про стан тієї чи іншої
системи: серцево-судинної, дихальної, нервової, опорно-рухового апарату та ін. Так, для
визначення функціонального стану серцево-судинної системи застосовують динамічні проби
з різними фізичними навантаженнями: присіданнями, ходьбою на місці, бігом, підскоками,
вправами на велоергометрі, тредмілі (доріжка, що пересувається), сходження по східцях. За
реакцією ЧСС, артеріального тиску, часу відновлення цих показників після навантаження
робиться висновок про функціональний стан серцево-судинної системи і дається оцінка
фізичної працездатності на даний час.
У клінічній практиці для складання індивідуального рухового режиму та оцінки
ефективності фізичної реабілітації у лікарсько-трудовій експертизі виникає необхідність у
визначенні толерантності до фізичних навантажень, тобто здатність організму
витримувати їх без негативних порушень стану. Визначається вона шляхом поступового
зростання навантажень з одночасним електрокардіографічним контролем. При появі перших
ознак погіршення коронарного кровообігу, що фіксується на електрокардіограмі — пробу
припиняють, фіксуючи при цьому ЧСС. Момент появи ознак несприятливої реакції на-
зивається порогом толерантності до фізичного навантаження. Він дає можливість об'єктивно
призначати оптимальний рівень фізичних навантажень під час занять ЛФК, який, зрозуміло,
значно нижчий порогового, а також визначити рівень підготовки до фізичної праці. Для
цього порогову толерантність зіставляють з професійними енерговитратами.
Вимірювання рухів у суглобах є одним із головних методів оцінки рухових можливостей
пацієнта при багатьох захворюваннях, травмах і деформаціях опорно-рухового апарату.
Порівнюючи амплітуду активних і пасивних рухів особи, яку обстежують, з амплітудою
ідентичних рухів здорової людини можна судити як про порушення, так і про відновлення
обсягу рухів у процесі лікування, оцінювати ефективність занять ЛФК та інших засобів
фізичної реабілітації. Амплітуду рухів у повному обсязі, тобто нормальну, прийнято
оцінювати у 5 балів
23. Лікувальна фізична культура при функціональних захворюваннях центральної
нервової системи.
Неврози — це захворювання нервової системи, які розвиваються при тривалому впливі психічних
або інших несприятливих факторів зовнішнього або внутрішнього середовища, що призводять до
відхилення від норми функції вищої нервової діяльності людини. Неврози можуть розвиватися
вдруге на ґрунті перенесених захворювань і травм. Розрізняють такі основні форми неврозів:
неврастенію, психастенію, істерію.
Неврастенія є найбільш розповсюдженим захворюванням, що виникає внаслідок надмірного за
силою або тривалістю напруження нервової системи, яке перевершує межі витривалості даного
організму. У своїй основі неврастенія має «ослаблення процесів внутрішнього гальмування і
клінічно виявляється сполученням симптомів підвищеної збудливості та виснажуваності»

Істерія — одна з форм патології вищої нервової діяльності, що супроводжується недостатністю

вищих психічних механізмів і, як наслідок, порушенням нормальних взаємовідношень між першою і
другою сигнальними системами з перевагою першої.

Комплексне лікування хворих на істерію, до якого входить і ЛФК, має бути побудоване так, щоб
воно сприяло посиленню процесів гальмування в корі великих півкуль головного мозку. Корисна
сувора регламентація режиму, особливо чергування сну і неспання та пасивний відпочинок на
повітрі. Рекомендуються вправи у вигляді ігор, прогулянки, близький туризм, ходьба на лижах,
купання, плавання. При лікуванні хворих на неврози ЛФК розглядають як природний біологічний
метод із фізіологічно обґрунтованим застосуванням фізичних вправ і природних факторів природи.
Вона безпосередньо впливає на основні патофізіологічні прояви при неврозах — сприяє
вирівнюванню динаміки основних нервових процесів, координуванню функції кори і підкірки,
першої та другої сигнальних систем тощо. Методика ЛФК диференціюється залежно від
патофізіологічних порушень у вищій нервовій діяльності (неврастенія, істерія, психастенія),
клінічного прояву захворювання, його основної симптоматики, емоційного тонусу, віку,
функціональних можливостей хворого. У стаціонарних умовах хворі найчастіше перебувають на
ліжковому режимі. У першій половині курсу лікування (перший період) призначають прості вправи,
що не потребують напруженої уваги. Надалі у процедури можна поступово вводити вправи з більш
складною координацією рухів. Перші дні процедур допомагають визначити реакцію хворих на
пропоноване навантаження, правильно сформувати групи. Необхідно звертати серйозну увагу на
емоційну сторону занять. Команди повинні бути спокійними, пояснення — чіткими. Навантаження
має відповідати функціональному стану хворого (за даними фізіологічної кривої процедури). Після
занять він повинен відчувати бадьорість і легке стомлення. Частота серцевих скорочень і дихання
мають повертатися до вихідних даних спокою через 5–10 хв після закінчення процедури. У заняття з
неврастеніками при ослаблених процесах гальмування і переважанні процесів порушення, крім
гігієнічної гімнастики, варто вводити різні вправи, що сприяють зрівноваженню емоційного тонусу
хворих, елементи спортивних ігор за спрощеними правилами (волейбол, настільний теніс, городки).
При таких симптомах, як почуття непевності, страху, порушення координації рухів, рекомендується
застосовувати вправи, що сприяють подоланню цих почуттів: вправи на рівновагу (на лаві, колоді),
лазіння по гімнастичній стінці, стрибки через яму, стрибки у воду, плавання з поступовим
збільшенням відстані та ін. Прогулянки, близький туризм, рибна ловля, полювання позитивно
впливають на перебудову нервово-психічної сфери, сприяють розвантаженню нервової системи від
звичайного виду професійної діяльності, впливають на серцево-судинну і дихальну системи,
підвищують пристосовність організму до різних фізичних навантажень. Хворим на психастенію
варто спочатку рекомендувати найбільш прості 44 вправи (для рук, ніг, тулуба) з полегшених
вихідних положень (сидячи, лежачи). Ускладнювати їх слід поступово, вводячи вправи з
гімнастичними палицями, прогулянки на лижах, плавання і т. д. У ході занять необхідно відвернути
увагу хворого від нав’язливих думок, зацікавити його захоплюючими ігровими вправами.
24. Загальні принципи застосування лікувальної фізичної культури.
Основними і найбільш загальними принципами застосування ЛФК як методу
санаторнокурортного лікування є:

- своєчасність застосування методик ЛФК на ранньому етапі захворювання чи

післяопераційного періоду з метою максимально можливого використання збережених
функцій для відновлення порушених, а також для найбільш ефективного і швидкого
розвитку пристосування при неможливості повного функціонального дефіциту;
комплексність застосування методик ЛФК (у поєднанні з іншими методами -
медикаментозною терапією, фізіобальнео- і голкорефлексотерапією,
апаратолікуванням, ортопедичними заходами і ін);

- поступовість зростання навантаження

систематичність - наріжний камінь правильної методики, що забезпечує успіх у

досягненні поставленої мети. Усі засоби і форми лікувальної фізкультури тільки тоді
дають максимальний ефект, коли вони здійснюються безперебійно, безупинно,
систематично;

- послідовність - це суворе виконання всіх методичних правил; - зростаюче

навантаження (в курсі лікування) - призначення чергового режиму рухової активності
стає можливим після стійкої адаптації хворого до фізичних навантажень попереднього
режиму;

- індивідуалізація - режим рухової активності слід призначати, виходячи з

індивідуальних особливостей перебігу захворювання у конкретних хворих: загального
стану, ступеня відхилення функціональних показників від належних величин,
інтенсивності реабілітації та адаптації хворого до фізичних навантажень і процедури
лікувальної гімнастики, яка розглядається як природна функціональна проба з
дозованим фізичним навантаженням;

- емоційність - прагнення перевести хворого з пригнобленого, байдужого стану в стан

підвищеного тонусу, життєрадісності, активності, бадьорості та інтересу до
навколишнього. Пробудження у хворого активного відношення до лікувальної
фізкультури сприяє кращій функціональній перебудові його організму. Тому
процедура лікувальної гімнастики повинна здійснювати на хворого психогігієнічний і
психотерапевтичний вплив;

- цілеспрямованість - осмислене відношення хворого до фізичних вправ - процеси

реабілітації відбуваються інтенсивніше, якщо вправи виконувати з чітко визначеною
метою; як наслідок, хворий більш дисциплінований, краще контролює свої дії,
враховує свої сили та можливості, привчається аналізувати свої помилки, розкривати й
усувати їх причини, що сприяє швидшому досягненню лікувально-оздоровчого
ефекту;
- врахування цілісності організму - в ході проведення процедури лікувальної
гімнастики і всього курсу лікування необхідно враховувати направленість впливів не
тільки на патологічно змінений орган, систему, а й на весь організм у цілому;
видужання хворого багато в чому залежить від загального стану організму, поєднання
загального і місцевого впливу фізичних вправ;

- регулярне врахування ефективності - про ефективність ЛФК прийнято судити з тих

змін, зрушень у стані організму, які можна отримати за суб'єктивними та об'єктивними
показниками. Із суб'єктивних критеріїв найбільш часто використовують наступні: сон,
апетит, самопочуття, настрій, біль, працездатність, психологічний тонус. Об'єктивних
критеріїв існує дуже багато, причому різних при різних захворюваннях. Найбільш
часто використовуються наступні: температура, антропометрія, кутометрія,
гемодинамічні показники, показники зовнішнього дихання, різні функціональні проби
серцево-судинної, дихальної, нервової та інших систем; - наочність - показ фізичних
вправ хворому у поєднанні з поясненням їхньої сутності;

- доступність - врахування рівня фізичної підготовки хворого та його клінічного стану

при призначенні ЛФК; - засвоєння вправ - хворий настільки добре засвоює комплекси,
що може виконувати їх самостійно та за межами лікувального закладу;

- регулярність - проводяться заняття щодня, визначену кількість разів, у суворій

відповідності із санаторним режимом. Таким чином, цілеспрямоване та індивідуально
підібране використання засобів ЛФК у санаторно-курортній практиці відіграє одну з
провідних ролей у справі реабілітації хворих різного профілю, сприяє відновленню
функціональних резервів і швидкої повної соціальної адаптації.
25. Лікувальна фізична культура при пневмонії.
Пневмонія — запалення легень, що спричиняється мікробами, вірусами, грибками,
зниженням природного імунітету, загальним ослабленням організму, зменшенням опірності
легенево-бронхіальної тканини. Пневмонія може бути як самостійним захворюванням, так і
ускладненням інших хвороб ( грип, кір, хвороби серця та ін.). Розвивається вона також у
хворих, які лежать без активних рухів, особливо після операцій (гіпостатична пневмонія).
Лікувальну фізичну культуру призначають після спаду температури та зворотному розвитку
запального процесу в легенях, покращанні загального стану хворого.
Постільний руховий режим (3-5 днів) передбачає використання лікувальної і ранкової
гігієнічної гімнастики, самостійних занять 5-7 разів на день. Комплекси складаються з
простих вправ малої інтенсивності для рук, ніг, голови, з використанням дихальних
статичних і динамічних вправ з вихідних положень лежачи на спині та здоровому боці.
Кількість повторень вправ — 4-8, темп повільний, амплітуда середня і повна. Максимальне
збільшення ЧСС на піку навантаження на 5-10 за хвилину. Метод проведення
індивідуальний. Тривалість лікувальної гімнастики — 10-12 хв. Наприкінці періоду під час
заняття здійснюється перехід хворого в положення сидячи, у якому виконуються нескладні
рухи кінцівками.
Напівпостільний руховий режим (5-7 днів) доповнюється лікувальною ходьбою. Загальний
час занять всіма формами ЛФК становить приблизно 2 год. Комплекси насичують
спеціальними дихальними вправами: нахили і повороти тулуба в боки, обертання тулуба з
різним положенням рук, дихальні вправи статичного і динамічного характеру. Добирають
вихідні положення, що локально покращують вентиляцію уражених ділянок. В заняттях
використовують вправи для збільшення рухливості грудної клітки, звертають увагу на рит-
мічне поглиблене дихання. Кількість повторень вправ — 8-10, темп середній, амплітуда
повна. Допускається збільшення ЧСС на 10-15 за хвилину. Тривалість лікувальної гімнастики
18-25 хв.
Вільний руховий режим призначають на ] 0—12-й день перебування хворого у лікарні.
Загальний час занять ЛФК збільшується до 2,5 год. Комплекси вправ попереднього рухового
режиму доповнюються вправами зі снарядами і на снарядах. Дихальні вправи
використовують для нормалізації механізму дихання і відпочинку. У процесі лікувальної
ходьби і прогулянок рекомендуються короткочасні прискорення. ЧСС у заняттях з ЛФК не
повинна перевищувати 100 за хвилину. Тривалість занять лікувальною гімнастикою 25-30 хв.
Післялікарняний період реабілітації проводиться, переважно, в умовах поліклініки, де
застосовують, головним чином, заняття з ЛФК та на тренажерах.
Лікувальну фізичну культуру призначають для повного відновлення морфологічної
структури і функцій органів дихання, попередження виникнення хронічної пневмонії;
активізації діяльності серцево-судинної та інших систем організму; підготовки хворого до
фізичних навантажень у побуті і до професійної роботи. Використовують форми ЛФК
відповідно до призначеного спочатку щадного або щадно-тренуючого, а згодом тренуючого
рухових режимів. Заняття рекомендують проводити на відкритому повітрі. Навантаження
слід поступово доводити до таких, що притаманні здоровій людині і дають можливість після
закінчення реабілітації повернутись до занять фізкультурою чи спортом в обсязі, що був до
захворювання.
26. Лікувальна фізична культура при дитячих церебральних паралічах.
Дитячий церебральний параліч − гетерогенна група синдромів, які є наслідком
пошкодження мозку у внутрішньоутробному, інтранатальному й ранньому
постнатальному періоді. Напрями фізичної реабілітації виділяють згідно з чотирма
основними функціональними системами, які підлягають комплексній корекції: 1)
функціональна система моторики (від первинного рефлекторного рухового акту до
усвідомленої психомоторної дії); 2) функціональна система сенсорики (від чутливості
й елементарних відчуттів до сприйняття світу та соціальної перцепції); 3)
функціональна система пізнавальної сфери й мови (від пізнання сфери предметного
світу та елементарних мовних сигналів до формування пізнавальної діяльності й
мови); 4) функціональна система емоційно-комунікативної сфери та мотивацій (від
елементарних емоційно-комунікативних реакцій до формування мотиваційної сфери й
способів адаптації особистості в соціальному середовищі).

Фізичні вправи, безумовно, позитивно впливають на організм: розвивають м’язову

силу, зміцнюють зв’язковий апарат, поліпшують рухливість у суглобах,
удосконалюють координацію рухів, розвивають швидкість, силу, стимулюють
діяльність серцево-судинної й дихальної систем, прискорюють периферичний
кровообіг, нормалізують діяльність внутрішніх органів, удосконалюють регуляторні
механізми, стимулюють нервові центри, поліпшують трофіку тканин.

Лікувальна фізкультура дітей із ДЦП передбачає застосування таких фізичних вправ:

1) вправи для розтягнення м’язів, зняття напруження м’язів, розширення діапазону
рухів; 2) вправи взаємного впливу для зміцнення м’язів-синергістів та м’язів-
антагоністів; 3) вправи на витривалість для підтримки ефективності функціонального
стану органів; 4) вправи на розслаблення для усунення спазмів м’язів та судом; 5)
вправи для навчання навичок нормальної ходьби; 6) вправи на підйом по похилій
площині для покращення рівноваги та сили; 7) вправи на опір для розвитку м’язової
сили. На особливу увагу заслуговують нетрадиційні й сучасні методики фізичної
реабілітації дітей із ДЦП, зокрема дельфінотерапія, іпотерапія та система інтенсивної
нейрофізіологічної реабілітації професора В. І. Козявкіна.
27. Лікувальна фізична культура при переломах таза.
ЛФК при переломі тазу є однією з головних складових терапії цих травм. В
середньому на відновлення працездатності знадобиться від 1,5 до 6 місяців. Слід
відразу ж уточнити, що це залежить від виду перелому та його тяжкості. Прискорити
процес утворення кісткової мозолі і відновлення архітектоніки кісткової тканини
неможливо, однак ціна недбалого ставлення до лікування – це продовження часу
реабілітації, а також небажані наслідки та ускладнення. Тому вкрай важливо
неухильно виконувати всі приписи, які лікар підбере для кожного травмованого суто
індивідуально.

Вибір методики лікувальної фізкультура при перелом тазових кісток (os coxae)
безпосередньо залежить від періоду лікування.
Інструкція, якою користуються лікарі та фахівці ЛФК така:
 Лікувальна фізкультура починається на 2-й день після госпіталізації.
 У перші 11-16 днів (I етап лікування) в обов’язковому порядку виконується
комплекс дихальної гімнастики. Його треба робити мінімум 3 рази в день, а для літніх
людей існує рекомендація до 5-6 разовим виконання. Дихальні вправи не дадуть
розвинутися застійної пневмонії через знерухомлення в позі «жабки», а діафрагмальна
гімнастика запобіжить утворенню запорів.
 До моменту, поки не стане можливим поворот на живіт, гімнастика складається з
вправ для шиї, плечового пояса і нижніх кінцівок. Час одного заняття не повинна
перевищувати 20 хвилин. Виконувати комплекс треба від 6 до 10 разів на день. Таке
навантаження не тільки допоможе розсмоктати гематому, розслабити м’язи тазової
області і зняти больові відчуття, але і виведе пацієнта з пригніченого стану.
 На II етапі лікування, який триває від 4 до 8 тижнів, основними завданнями ЛФК
стають: підвищення тонусу ніг, зміцнення м’язових груп тазової області і спини.
Дихальна гімнастика скасовується, але дихальні вправи включаються в спеціальний
гімнастичний комплекс. Вправи при робляться: лежачи на спині і на животі, стоячи в
колінно-ліктьовий позі. Тривалість одного заняття – 40 хвилин. Кількість занять в день
– від 4 до 6 разів.
 III етап починається коли хворому буде дозволено вставати і ходити, а закінчується
при вирішенні сідати. Завданнями ЛФК у цьому періоді лікування є: загальна
тренування, запобігання перевалювання з боку на бік або волочінні однієї ноги за
собою при ходьбі, і формування правильної ходи. Вправи виконуються стоячи,
лежачи, під час ходьби. Тривалість одного заняття збільшується до 60 хвилин, а їх
кількість знижується до 3.
28. Методи та засоби ЛФК.
Фізичні вправи (ФВ) – це спеціально підібрані та поділені на складові частини рухи,
природні для людини, при яких досягається вибірковий вплив на певні м’язи й
пов’язані з ними внутрішні органи.

До форм ЛФК відносять процедуру лікувальної гімнастики, ранкову гігєнічну

гімнастику, лікувальну ходьбу, тренувально-оздоровчі заходи, самостійні заняття
фізичними вправами по завданню, механотерапію, райттерапію, гімнастику у воді.

Розрізняють чотири методи проведення процедур лікувальної гімнастики:

індивідуальний, малогруповий, груповий і консультативний. Індивідуальний метод
використовують для більш важких хворих з обмеженими руховими можливостями,
яким необхідна стороння допомога при рухах. При малогруповому методі заняття
проводяться у палаті з групою хворих (6-8 осіб) з подібдим функціональним станом.
Груповий метод є найбільш поширеним; при ньому, як правило, прагнуть підбирати в
одну групу хворих з однорідними захворюваннями і, що особливо важливо, зі схожим
функціональним станом. Принцип комплектування груп та метод проведення заняття
грунтується на функціональному стані хворих. Для правильного проведення заняття
необхідно: - враховувати характер вправ, які застосовуються, фізіологічне
навантаження, дозування та вихідні положення, котрі повинні відповідати загальному
стану хворих, їх віковим особливостям та стану тренованості; - передбачати вплив на
весь організм хворого; - включати в заняття вправи як загальноукріплюючі, так і
спеціальні; - складаючи план заняття, дотримуватися принципу поступовості та
послідовності підвищення та зниження фізичного навантаження, витримуючи
фізіологічну криву навантаження; - дотримуватися при підборі та застосуванні вправ
принципу чергування скорочень м'язевих груп, які втягнуті у виконання фізичних
вправ; - приділяти увагу позитивним емоціям, що сприяють встановленню та
закріпленню умовно-рефлекторних зв'язків. Заняття проводять у кабінеті ЛФК,
кількість хворих складає 13-15 осіб. Консультативний самостійний метод
застосовують тоді, коли хворого виписують з лікарні або йому важко регулярно
відвідувати лікувальний заклад. Тоді хворий займається лікувальною гімнастикою
вдома, періодично відвідуючи лікаря з метою повторного огляду та отримання
вказівок щодо подальших занять
30. Лікувальна фізична культура після ампутації нижніх і верхніх кінцівок.
Після ампутації кінцівок відбувається перебудова рухових навичок, розвивається
компенсаторне пристосування. Можливості якого визначаються переважно силою і
витривалістю м’язової системи. У зв’язку з цим, терапевтичні вправи відіграють важливу
роль у формуванні кукси, у підготовці її до первинного протезування й у навчанні
користуватися протезом.

На першому етапі (ранній післяопераційний період, або період іммобілізації ампутованої

кукси)) ТВ застосовують, щоб поліпшити кровообіг у культі, найшвидше ліквідувати
післяопераційний набряк та інфільтрат, стимулювати процеси регенерації, а також
профілактики контрактур і м’язових атрофій. Поліпшення загального стану

На другому етапі (після зняття швів) ТВ спрямовані на формування раціональної кукси

(правильної форми, безболісної, опорос порожньої, сильної, витривалої до навантаження) і
підготовку її до протезування. Відновлення рухливості у збережених суглобах ампутованої
кінцівки має першочергове значення!

На заключному етапі ТВ застосовують, щоб виробити навички самообслуговування, навчити

користуватися робочими пристосуваннями, тимчасовими і постійними протезами,
сформувати правильну поставу.

Після ампутації нижніх кінцівок (при відсутності протипоказань) ТВ призначають на 2-3

день після операції у положенні лежачі на спині. На цьому етапі у процедуру ТВ включають
дихальні вправи, вправи для рук и 43 здорової нижньої кінцівки, підведення і повороти
тулуба з невеликою амплітудою. З 3-5 дня додають обмежені рухи у вільних суглобах кукси,
ритмічно змінювані напруження і розслаблення усічених м’язів і м’язів збережених сегментів
ампутованої кінцівки. Починаючи з 5-6 дня, застосовують фантомну гімнастику (уявлюване
виконання рухів у відсутньому суглобі). При задовільному загальному стані з 3-4 дня хворий
може приймати вертикальне положення. У заняттях використовують вправи, що готують
здорову кінцівку до майбутніх підвищених навантажень, тренують вестибулярний апарат,
формують поставу. При однобічній ампутації хворі навчаються ходьби з двома милицями,
при двобічній – самостійному переходу в коляску і пересуванню в ній.

Другий етап відновного лікування починається на 12-14-й день після операції.

Використовують дихальні, загальнорозвиваючі та спеціальні вправи, масаж, тренування
кукси на опірність.

На заключному етапі відновного лікування після ампутації кінцівки основну увагу слід
приділяти удосконаленню техніки ходьби і навчанню ходьби в умовах, максимально
наближених до природних. Для навчання хворого потрібно перевірити правильність
припасування протеза до кукси і правильність посадки, підібрати відповідну висоту милиць і
ціпка. Неправильно підібрані милиці та ціпки негативно впливають на вироблення рухової
навички (акту ходьби), на поставу, спотворюють ходу, потребують зайвих зусиль.
31. Лікувальна фізична культура при туберкульозі легень.
Туберкульоз — це інфекційне захворювання, яке відрізняється специфічними імунологічними та
морфологічними проявами, має типовий хвилеподібний перебіг, вражає різні органи та тканини
людини, найчастіше — легені, та викликається мікобактеріями туберкульозу (МБТ). Після
закінчення гострого періоду туберкульозу можливі два варіанти розвитку захворювання: настає
період реконвалесценції, одужання та реабілітації (зміни в легеневій тканині при цьому зазнають
зворотного розвитку); настає період ремісії, стихання активних проявів, але без одужання.

Лікувальна фізична культура використовується при туберкульозі легень, насамперед, як метод

загальнозміцнювального впливу. При цьому підсилюються процеси десенсибілізації і
дезінтоксикації. Фізичні вправи при їхньому лікувальному застосуванні, рефлекторно та
гуморально збуджуючи дихальні центри, сприяють поліпшенню вентиляції та газообміну. Під
впливом занять лікувальною фізичною культурою підвищується загальний тонус і поліпшується
нервовопсихічний стан хворого; тонізується центральна нервова система; поліпшуються нервові
процеси в корі великих півкуль головного мозку та взаємодія кори і підкірки; активізуються
захисні сили організму; створюється оптимальна основа для використання всіх механізмів
лікувальної дії фізичних вправ.

ЛФК призначається при стиханні гострого процесу та при покращенні загального стану хворого:
при припиненні кровохаркання, нормалізації температури тіла. ЛФК показана при
субкомпенсованому та компенсованому процесах і протипоказана при декомпенсованому.
Найбільш поширеною формою ЛФК при туберкульозі є ранкова гігієнічна гімнастика (РГГ),
лікувальна гімнастика (ЛГ), дозована ходьба або теренкур, рухливі ігри (волейбол, настільний
теніс, бадмінтон), в зимовий час - ходьба на лижах, в літній - плавання, веслування. При
туберкульозі виключаються максимальні навантаження, перевтома, перегрівання,
переохолодження та гіперінсоляція. 19 Не показані вправи, з можливістю травм і тривалою
вібрацією: важка атлетика, футбол, хокей, баскетбол, заняття боксом, боротьбою, мотоспортом,
недоцільні спортивні тренування й участь в змаганнях, оскільки навантаження, пов'язані з цими
видами спорту, можливі травми, викликають значне підвищення внутрішньогрудного тиску та є
небезпечними, тому що можуть спричинити зниження імунітету та загострення процесу.
Лікувальна гімнастика показана ігри всіх формах туберкульозу. При цьому використовуються
індивідуальні та малогругюві заняття ЛГ, а також виконання спеціальних вправ самостійно 3-4
рази на день. Показана дозована ходьба. Ступінь навантаження, який рекомендується,
визначається за реакцією на стандартне навантаження та на запропоновану процедуру ЛФК.
Враховується самопочуття, частота пульсу та її повернення до вихідних даних, зміни
артеріального тиску. Вибір спеціальних дихальних вправ проводиться після аналізу всієї
сукупності анатомо-рештенологічних та функціональних даних. Нерідко, необхідним є
відкашлювання при постуральному дренажі. Поза при цьому визначається емпірично.
Обов'язковими є вправи на мобілізацію дихальних екскурсій грудної клітки та діафрагми з боку
поразки. Доречне поєднання таких дихальних вправ з одночасним асиметричним тренуванням
атрофічних м'язів грудної клітки та плечового поясу з боку розвитку туберкульозного процесу.
Враховуючи поступовий розвиток емфіземи в неуражених ділянках легенів, одночасно слід
використовувати вправи на формування активного повного видиху. Спеціальні вправи
рекомендується проводити повторно протягом дня, постійно. Рекомендується ходьба з
поступовим збільшенням відстані та темпу.
32. Основні методичні принципи лікувальної фізкультури.
Поступовість зростання навантаження:
а) від легкого до важкого. Завжди необхідно починати з якнайлегших вправ іпоступово переходити
до важчих (якщо немає протипоказань);
б) від простого до складного. Якщо зростання функціональних можливостейі адаптаційних
здібностей хворого дозволяє ускладнювати вправи, то до них підходять через прості, шляхом
поступового ускладнення;
в) від відомого до невідомого. Застосовуючи засоби ЛФК (гімнастичні, прикладні вправи, ігри та ін.),
слід йти від відомих, добре знайомих елементів доменш відомих, і, нарешті, до абсолютно
невідомих;
г) від звичного до незвичного. У кожної людини разом з корисними навичками, добрими звичками, є
багато шкідливих або даремних, з якими треба боротися. Є навички, які необхідно набувати і
тренувати;
д) від звичайного до незвичайного. Не кожна людина вміє виконувати навантаження побутового і
виробничого характеру з максимальним ефектом, але шляхом тренувань цього можна досягти і
незвичайне стає звичайним.
Від спорадичного до систематичного. Систематичність - наріжний камінь правильної методики, що
забезпечує успіх в досягненні поставленої мети. Всі засоби і форми ЛФК тільки тоді дають
максимальний ефект, якщо вони проводяться безперервно, систематично.
Послідовність - це суворе дотримання всіх методичних правил.
Зростаюче навантаження (в курсі лікування). Призначення чергового режиму рухової активності
можливе після стійкої адаптації хворого до фізичних навантажень попереднього режиму. У
процедурі лікувальної гімнастики навантаження зростає в основній частині і знижується в кінці
процедура. При цьому дотримується принцип поступовості підвищення і зниження навантаження.
Проте, на протязі курсу лікування навантаження в процедурах поступово зростає.
Індивідуалізація при призначенні режиму рухової активності. Режим рухової активності повинен
призначатися виходячи з індивідуальних особливостей перебігу захворювання у конкретних хворих:
загального стану, ступені відхилення функціональних показників від належних величин,
інтенсивності реабілітації і адаптації хворого до фізичних навантажень і процедури лікувальної
гімнастики, яка розглядається як природна функціональна проба з дозованим фізичним
навантаженням.
Емоційність - прагнення перевести хворого з пригноблюваного байдужого стану в стан підвищеного
тонусу, деякої ейфорії, життєрадісності, активності, бадьорості і інтересу до оточуючого. Тому
процедура лікувальної гімнастики повинна мати психогігієнічний і психотерапевтичний вплив на
хворого хоча б у замаскованому вигляді.
Цілеспрямованість. Процеси реабілітації протікають інтенсивніше, якщо вправи виконуються з
певною метою – цілеспрямовано.
Урахування цілісності організму. В процесі проведення процедури лікувальної гімнастики і всього
курсу лікування необхідно враховувати спрямованість дії не тільки на патологічно змінений орган,
систему, але і на весь організм в цілому. Для цього необхідно поєднувати спеціальні вправи з
загальнорозвиваю-чими, дихальними і паузами для відпочинку.
Регулярне врахування ефективності. Про ефективність ЛФК прийнято судити по тих змінах,
зрушеннях в стані організму, про які можна судити за суб'єктивними і об'єктивними показниками. З
суб'єктивних критеріїв найчастіше користуються наступними: сон, апетит, самопочуття, настрій,
біль, працездатність, психологічний тонус. З об'єктивних критеріїв застосовується дуже багато,
причому різних при різних захворюваннях. Найчастіше використовуються: температура,
антропометрія, кутометрія, гемодинамічні показники (пульс, артеріальний тиск, дихання, показники
осцилографії, оксигемометрії, плетизмометрії, еле-ктробалістографії, фонокардіографії,
ритмокардіографії та ін.), показники зовнішнього дихання.
33. Лікувальна фізична культура при ішемічній хворобі серця.
Ішемічна хвороба серця (ІХС) проявляє себе через погіршення функції міокарда
внаслідок невідповідності кровопостачання його вимогам, спричиненої
обструктивними порушеннями коронарного кровообігу.

Величина тренувальних навантажень залежить від фізичної працездатності хворого,

яку визначають тестуванням на велоергометрі. За результата-ми дослідження
виявляють максимально можливе навантаження і відповідну йому ЧСС. Тренувальне
навантаження за ЧСС має становити 55–85 % від максимального. Найбільш
доступною формою аеробного навантаження для хворих із ІХС є ходьба, темп якої
добирають з урахуванням функціонального класу — ФК.

Перед виконанням аеробного навантаження необхідно провести 7–10- хвилинну

розминку. Вона може складатися із свідомо повільної ходьби або
загальнозміцнювальної гімнастики. Розминка усуває спазм коронарних артерій, який
часто виникає у хворих паралельно з початком м’язової роботи (так звана стенокардія
першого напруження). Судинозвужувальна дія фізичного навантаження більш
виражена у ранкові години, а також під 12 час впливу холоду. Усе це необхідно
враховувати при проведенні занять. пиняти заняття слід тільки при загостренні
захворювання. Лікувальна гімнастика призначається, в середньому, на 4–5-й день
перебування у стаціонарі, при більш тяжкому перебігу хвороби — на 7–10- й день.
Методика лікувальної гімнастики повинна передбачати спокійний темп виконання
вправ, помірну кількість повторень кожної вправи, чергування фізичного
навантаження з паузами відпочинку (по 30–40 с), гімнастичних та дихальних
відповідно 1:1, 1:2. У стаціонарі хворим, яким призначено постільний режим, у першій
половині курсу лікування варто застосовувати вихідне положення «лежачи», потім —
«лежачи-сидячи-лежачи», вправи для рук і ніг, полегшені варіанти вправ для великих
м’язових груп у положенні «лежачи». У другій половині курсу варто використовувати
різні сполучення вихідних положень «сидячи-стоячи-сидячи», «стоячи-сидячи».
Обов’язково треба включати вправи для розслаблення м’язових груп, на координацію
рухів, вправи у рівновазі.

У хворих на ІХС знижена адаптація не тільки до фізичних навантажень. Вони важче

адаптуються до стресових ситуацій, метеорологічних факторів (вітер, спека, холод). У
зв’язку з цим цілком виправданими є загальнозміцнювальна терапія, загартовування,
використання природних факторів, купання, масажу.
34. Класифікація фізичних вправ.
Для зручнішого практичного використання фізичні вправи розділені на три групи — гімнастичні,
прикладні і ігри.
Гімнастичні вправи умовно діляться на дихальні і загальнорозвиваючі. Дихальні вправи покращують
і активізують функцію зовнішнього дихання, кровообігу, обміну речовин, діяльності системи
травлення. Вони сприяють зниженню стомлення після важких фізичних вправ, надаючи
нормалізуючу дію на діяльність серцево-судинної і дихальної систем. Тому дихальні вправи є
обов'язковою складовою частиною комплексів фізичних вправ в процедурах лікувальної і гігієнічної
гімнастики. Розрізняють три типи дихання: переважно грудне, повне і діа-фрагмальне. Найбільш
фізіологічним є повне глибоке дихання, при якому одночасно бере участь діафрагма і вся грудна
клітка. Дихальні вправи по характеру діляться на статичні і динамічні.
Статичні дихальні вправи виконуються без руху рук, ніг і тулуба, вони використовуються для
навчання хворого правильному виконанню грудного, діафра-гмального і повного дихання. Динамічні
дихальні вправи виконуються у поєднанні із загальнорозвиваючими вправами для рук, ніг і тулуба.
При цьому вдих проводиться одночасно з випрямлянням тулуба, ніг і підняттям або відведенням в
сторони рук, тобто у момент найбільшого об'єму грудної клітки. При виконанні динамічних
дихальних вправ доцільно ритм загальнорозвиваючих рухів поєднувати з ритмом дихання.
Необхідно пам'ятати про те, що при силовому статичному напруженні дихати важко, а при вправах з
натуженням дихання затримується. Спеціальні дихальні вправи спрямовані на відновлення,
виправлення або вдосконалення патологічно зміненої структури або функції дихального апарату.
Спеціальні дихальні вправи умовно діляться на три групи:

2. Дихальні вправи, що поліпшують вентиляцію окремих доль або всієї легені.

3. Статичні і динамічні дренажні дихальні вправи.
4. Дихальні вправи, що переважно тренують м'язи вдиху або видиху.
5. Дихальні вправи, поліпшуючі вентиляцію окремих доль або всієї легені

Загальнорозвиваючі (спеціальні) вправи Ідеомоторні (в думках виконувані) добре знайомі

скоординовані вправисупроводжуються еферентною імнульсацією з боку центральної нервової
системи. Вони є процесом, що реально протікає в організмі і багато в чому імітує процеси, які
відбуваються при реальному виконанні того ж руху, але з меншою витратою енергетичних ресурсів.
Ці рухи доцільно застосовувати в тих випадках,коли хворий не може або йому не можна виконувати
активних рухів, а також тоді, коли необхідне тренування, а багатократне повторення реальних рухів
для ворого шкідливе. Виконання ідеомоторних вправ нерідко супроводжується значною активізацією
вегетативно-трофічних функцій організму, підвищенням обмінних процесів, появою стомлення, яке
зменшується при врегулюванні ритму і либини дихання. Пасивні вправи виконуються без вольового
зусилля хворого, із сторонньою допомогою (методиста, спеціальних апаратів або здоровою
кінцівкою самого хворого). Активні вправи виконуються без сторонньої допомоги, самостійно, з
вольовим зусиллям. Ізометричні вправи, тобто максимальне статистичне напруження м'язів без
рухів в суглобах виконується хворим імпульсами, від 2-3-х до 5-7-ми секунд, без затримки дихання і
натуження. Вправи з опором сприяють підвищенню навантаження, оскільки хворому доводиться
долати протидію методиста, самого хворого або іншої людини. Ці вправи викликають значну у
реакцію-відповідь з боку серцево-судинної, дихальної, нервової і інших систем, підвищують обмін
речовин, тому вони застосовуються при гіпотонії і дистонії м'язів, після паралічів, парезів,
контрактур, при міокарді-одистрофії (Н-0, Н-ї), при порушенні обміну речовин.

Вправи з обтяженнями виконуються з використанням власної ваги (шляхом ускладнення вихідного

положення), гімнастичних предметів і снарядів, спеціальних механо-терапевтичних апаратів тощо.
35. ЛФК при захворюваннях судин.
Запальні захворювання судин, такі як васкуліти, артерити та флебіти, можуть
супроводжуватися різними симптомами, включаючи біль, запалення, набряк та
обмеження рухомості. Фізична терапія може бути корисною для лікування та
покращення стану хворих з цими захворюваннями. Основні засоби фізичної терапії,
що використовуються при запальних захворюваннях судин, включають наступне
Компресійна терапія: Використання компресійного одягу або спеціальних пристроїв
для нанесення компресії на постраждалі ділянки може допомогти зменшити набряк та
поліпшити кровообіг. Компресійна терапія може бути особливо ефективною при
лікуванні флебітів та лімфедеми.
Варикозне розширення вен – це захворювання, при якому венозні судини збільшені
або розтягнуті через скупчення в них крові. Механізм розвитку варикозу пов’язаний з
недостатністю венозних клапанів, через що спостерігається зворотний потік крові по
вені (регургітація). В 95% випадків варикозне розширення вен закінчується розвитком
ускладнень – важких у лікуванні та небезпечних для здоров’я. До них відносяться
поява різних дерматитів і алергічних реакцій, трофічні виразки, які дуже погано
гояться, а в окремих випадках навіть викликають рясну кровотечу з вен. Але
найсерйозніше ускладнення – це тромбофлебіт (утворення тромбів).

Спеціальні ТВ дозволяють:  поліпшити венозний і лімфатичний відтік;  підвищити

фізичну витривалість;  привести в норму артеріальний приплив;  підвищити тонус
вен;  поліпшити периферичний кровообіг. Протипоказання до використання ТВ:  ні
в якому разі не можна перевантажувати ноги.  не рекомендується займатися
професійними видами спорту, які вимагають статичних вправ або серйозних силових
навантажень.  категорично не можна піднімати вгору тяжкості. Щоб зменшити
прояви варикозу, рекомендується виконувати спеціальні вправи, при цьому дуже
важливо, щоб заняття були помірними і регулярними:  вправи для нижніх кінцівок,
які виконуються в положенні лежачи з горизонтальним і піднесеним становищем ніг, з
великою амплітудою рухів в кульшових і гомілковостопних суглобах;  тільки легкі
вправи, які не викликають зайвої напруги;  дихальні вправи (акцент на збільшення
амплітуди рухів діафрагми);  вправи з опором для м'язів гомілки і стегна
(використовуючи гумові бинти і стрічки);  ходьба. Перед заняттям необхідно
полежати пару хвилин, тримаючи ноги в піднесеному стані для підготовки організму
до вправ. Темп і швидкість вправ індивідуальні, відповідно до фізичними можливості.
При проведенні занять ТВ головне – регулярність. ТВ бажано займатися не менш 30
хвилин щодня, та ще робити окремі вправи протягом дня (чим частіше, тим краще).
Заняття ТВ не повинні викликати хворобливих відчуттів і збільшення набряклості ніг.
Після заняття необхідно відпочити в положенні лежачи з піднятими ногами. У стадії
декомпенсації ТВ проводять в основному лежачи, іноді – сидячи, тривалість заняття
10-20 хвилин 2 рази на день. При наявності трофічних виразок виключаються активні
рухи в прилеглому (звичайно гомілковостопному) суглобі.
36. ЛФК при пошкодженнях периферичних нервів.
Лікування уражень периферичних нервів здійснюється у стаціонарі, амбулаторно, у
санаторіях, на курортах і має комплексний характер. На всіх етапах у комплекс
лікувальних процедур входять ЛФК, масаж, електростимуляція паретичних м’язів,
лікувальна гімнастика у воді, фізіотерапія і медикаментозна терапія. Механізми
лікувальної дії фізичних вправ при захворюваннях і травмах периферичних нервів
різноманітні. У першу чергу забезпечують загальнотонізуючий вплив. В умовах
стаціонару цього досягають за допомогою гігієнічної та лікувальної гімнастики, у
санаторно-курортних умовах при відповідних показаннях можна також, крім того,
використовувати прогулянки, деякі спортивні вправи, спортивні ігри. Лікувальна
фізкультура сприяє відновленню провідності нерва, поліпшенню рухів та інших
функцій, порушених патологічним процесом, розгальмовуванню ділянок нерва, що
перебувають у стані пригнічення, і стимулює процеси регенерації. Вправи поліпшують
місцеву трофіку і запобігають утворенню вторинних деформацій. При незворотніх
ураженнях периферичних нервів спеціальні вправи забезпечують формування рухових
компенсацій. Передумовою цього є пластичність нервової системи. При лікуванні
хворих із в’ялими паралічами і парезами, що перебувають на постільному режимі,
разом із вправами загальнорозвиваючого характеру виконують спеціальні вправи, що
сприяють відновленню провідності нерва. Їх добирають відповідно до порушень
іннервації тих чи інших м’язів, виявляючи це спеціальними дослідженнями.
Наприклад, при ураженні променевого нерва показане розгинання руки в ліктьовому
суглобі, розгинання кисті та пальців, відведення великого паль-ця. Коли активне
напруження відповідних м’язів відсутнє (параліч), використовують вправи у
посиланні імпульсу, виконувані ізольовано або у поєднанні з пасивними рухами, що
сприяє поліпшенню кровопостачання і трофіки ураженого сегмента. У міру того, як
параліч змінюється парезом, до заняття включають активні вправи, виконувані з
полегшених вихідних положень, за яких коротшає довжина важеля і немає
необхідності переборювати масу кінцівки. Одним із способів полегшення рухів є
виконання їх у локальній або загальній ванні. У зв’язку з відсутністю або обмеженням
актив-них рухів і порушенням нормального співвідношення тонусу м’язів-
антагоністів, при ураженні периферичних нервів легко формуються контрактури і
тугорухливість у суглобах. Тому паралельно із вправами, що стимулюють відновлення
активних рухів, необхідно використовувати вправи, що забезпечують збереження
амплітуди пасивних рухів і запобігають утворенню деформацій. До них належать
активні та пасивні вправи, виконувані у поєднанні з періодичною або постійною
фіксацією паретичної кінцівки (найчастіше кисті або стопи) знімною лонгетою або
спеціальним апаратом у функціонально правильному положенні. При паралічах
раціонально поєднувати вправи з електрогімнастикою, сутність якої полягає в тому,
що хворий повинен виконувати вправи у посиланні імпульсу на рух паралельно зі
скороченням м’язів, що відбувається під впливом подразнення електричним струмом.
Після переходу на палатний режим хворого, що страждає на параліч або парез нижніх
кінцівок, навчають ходьби. Стопу, що відвисає, при цьому фіксують еластичною
тягою або пов’язкою. Спочатку треба навчити хворого твердо і впевнено стояти,
спираючись на хвору ногу, і ходити на місці, використовуючи додаткову опору
(спинку ліжка, милиці, ціпок). Після цього, за необхідності додаткової опори,
поступово переходять до ходьби з двома милицями, з однією милицею, з ціпком. У
процесі занять постійно виправляють дефекти ходи. Дистанція ходьби поступово
збільшується. Усі інші вправи виконують у цей період у вихідному положенні лежачи,
сидячи і стоячи. Загальнорозвиваючі вправи ускладнюють. Дозування спеціальних
вправ збільшують. Полегшені вихідні положення при виконанні активних рухів
поступово змінюють на такі, що потребують подолання маси кінцівки. Наприклад, при
слабких згиначах передпліччя активні рухи в ліктьовому суглобі спочатку виконують
у горизонтальній площині, а потім — при опущеній руці. Пізніше використовують
опір і обтяження.

Хворих, що самостійно пересуваються по палаті з додатковою опорою або без неї,

переводять на вільний режим. Ходьбу в межах свого лікувального відділення хворий
виконує як індивідуальне зав-дання. Дозування її поступово збільшують. У заняттях
лікувальною гімнастикою разом із вправами, що мають загальнорозвиваючий
характер, використовують спеціальні вправи, що сприяють відновленню обсягу і сили
порушених рухів. Широко застосовують вправи з обтяженням і опором. Вихідні
положення при виконанні спеціальних вправ можуть бути якими завгодно, оскільки
компенсація нефункціонуючих м’язів більш сильними у цей період не протипоказана.
Інтенсивність вправ може бути значною. З метою підвищення ефективності занять і
сприяння компенсації порушених функцій, ЛФК поєднують із самообслуговуванням і
трудотерапією.
37. Особливості ЛФК при ожирінні, цукровому діабеті, подагрі.
Ожиріння — надлишкове відкладення жирової тканини в організмі. Розрізняють екзогенну
(аліментарну) і ендогенну (ендокринно-церебральну) форми ожиріння. Перша зумовлена
зовнішніми причинами: переїданням, надмірним вживанням їжі, багатої вуглеводами і
жирами, недостатньою фізичною рухливістю і пов'язаним з нею зменшенням енерговитрат.
Ендогенне ожиріння є наслідком внутрішніх причин, які виникають в організмі хворого, —
порушення гормональної функції щитовидної і статевих залоз, гіпофізу або регуляції
жирового обміну ЦНС. Курс ЛФК поділяють на два періоди. У І період занять під час
щадного рухового режиму застосовують фізичні вправи, що відновлюють рухові навички
хворого, адаптують до фізичних навантажень, що поступово підвищуються. Використовують
ранкову гімнастику і лікувальну гімнастику, лікувальну ходьбу у повільному та середньому
темпі.
У II період, який охоплює щадно-тренувальний і тренувальний руховий режими,
інтенсивність навантаження поступово збільшується. Особливістю застосування ЛФК є
достатньо виражені фізичні навантаження. В заняття з ЛФК включають різноманітні
загальнорозвиваючі вправи, ходьбу до 10 км, біг, прогулянки, теренкур, ближній туризм,
плавання, веслування, їзду на велосипеді, ходьбу на лижах, рухливі та спортивні ігри. Значне
місце приділено вправам для зміцнення м'язів тулуба і живота, коригуючим і дихальним
вправам. Щільність занять досягає 60-70 %, тривалість лікувальної гімнастики 30-60 хв,
ранкової гігієнічної — 20-25 хв.
Наведену програму застосування ЛФК рекомендують особам з аліментарною та ендогенною
формами ожиріння, у яких не спостерігається суттєвих зрушень з боку органів і систем, що
лімітують обсяг виконання фізичних вправ. Однак при ендокринно-церебральній формі
ожиріння загальне навантаження в заняттях знижується, в них більше вправ для середніх
м'зових груп І дихальних, темп виконання повільний і середній, менша тривалість занять.
Цукровий діабет —- виведення цукру з сечею внаслідок підвищення кількості його у крові і
недостатнього засвоєння тканинами. Це порушення вуглеводного обміну зумовлене
зниженням вироблення гормону підшлункової залози — інсуліну. При недостатності цього
гормону утворення глікогену зменшується і вміст цукру у крові стає вищим за норму
(гіперглікемія), а утилізація його тканинами знижується і він починає проходити через нирки
та виводитися з сечею (глюкозурія). В результаті енергозабезпечення падає, різко порушу-
ється жировий, білковий, водний обмін, кислотно-основна рівновага, утворюються шкідливі
продукти розпаду, що погіршують життєдіяльність організму. Лікувальна фізична культура
при цукровому діабеті розв'язує такі завдання: покращання функцій ЦНС та
нейроендокринної регуляції обміну речовин; стимуляція тканинного обміну, утилізація
цукру в організмі, зниження гіперглікемії та компенсація інсулінової недостатності; поліп-
шення функціонального стану серцево-судинної, дихальної та травної систем; попередження
або зменшення проявів супутніх захворювань, підвищеня опірності організму; відновлення і
підтримання загальної працездатності хворого. Протипоказана ЛФК при гіперглікемії в
межах 16,6 ммоль'Л-1 (300 мг%) і вище, ознаках прекоматозного стану.
ЛФК призначають диференційовано, залежно від форми цукрового діабету. При легкій формі
в заняттях з лікувальної гімнастики, що триває 30-45 хв, застосовують загальнорозвиваючі,
дихальні і вправи на розслаблення. Щільність занять 60-65 %. Рухи виконуються в
повільному і середньому темпі, з повною амплітудою. Вони забезпечують загальне помірне
фізичне навантаження, що оптимально сприяє засвоєнню глюкози з крові та її повному
згорянню у м'язах і тим самим досягненню головної мети лікування — зменшення її вмісту у
крові і сечі. Хворим рекомендують ранкову гігієнічну гімнастику, ходьбу у повільному темпі
від 2-3 до 10-12 км, близький туризм, ходьбу на лижах, веслування, плавання, рухливі і деякі
спортивні ігри. При цьому не можна використовувати вправи із значним загальним силовим
напруженням та вправи на швидкість, при яких утворюється значний кисневий борг,
переважають анаеробні процеси у м'язах, збільшується вміст у крові продуктів окиснен-ня і
рівень глюкози не зменшується.
При цукровому діабеті середньої важкості тривалість занять з лікувальної гімнастики — 25-
30 хв, щільність ■— у межах 30-40 %. Комплекси складаються з вправ малої і помірної
інтенсивності для всіх м'язових груп. У заняттях передбачають вправи на поліпшення
функціонального стану серцево-судинної, дихальної і травної систем. Цим хворим
рекомендують ще ранкову гігієнічну гімнастику і лікувальну ходьбу 2-7 км. При
адекватності фізичних навантажень спостерігають зниження рівня глюкози у крові.
При важкій формі цукрового діабету заняття з ЛФК проводять за методикою, яку
застосовують згідно з призначеним руховим режимом при захворюваннях серцево-судинної
системи. На етапах реабілітації фізичні навантаження зростають поступово та обережно і не
повинні перевищувати помірні.
Правильність дозування фізичних навантажень контролюють за суб'єктивними та
об'єктивними показниками: самопочуттям хворого, рівнем глюкози у крові та сечі, масою
тіла та ін. Заняття ЛФК проводяться не раніше ніж через годину після ін'єкції інсуліну і
легкого сніданку. Хворий має знати таке: якщо під час занять або після них виникає відчуття
голоду, слабкості, тремтіння рук, необхідно з'їсти 1-2 шматочки цукру і припинити заняття.
Відновити їх можна після зникнення гіпоглікемії на наступний день, але зменшити
навантаження.
Подагра — порушення білкового обміну, при якому виникає підвищення вмісту сечової
кислоти у крові і відкладення її солей в хрящах, сухожилках, слизових сумках і шкірі у
вигляді вузликів (тофусів). Ці відкладення періодично викликають реакції запального
характеру в суглобах та інших органах. Найчастіше ушкоджуються дрібні суглоби стоп і
кистей (рис. 5.24), які поступово деформуються, стають тугорухливими, супроводжуються
болем при рухах і періодичними гострими нападами артриту.
Призначають ЛФК хворим диференційовано, залежно від перебігу захворювання, стану
суглобів і серцево-судинної системи, наявності І важкості супутньої патології. При
початкових формах подагри, коли у хворих не спостерігаються суттєві морфофункціональні
зміни у суглобах та інших органах і системах, ЛФК використовують у формах ранкової
гігієнічної і лікувальної гімнастики, лікувальної ходьби, гідрокінезитерапії, теренкуру,
спортивно-прикладних вправ та ігор. Рекомендують прогулянки, ходьбу на лижах, їзду на
велосипеді, плавання. При розвитку хвороби і появі значних стійких суб'єктивних та
об'єктивних проявів подагри застосування ЛФК обмежують ранковою гігієнічною і
лікувальною гімнастикою, лікувальною ходьбою, вправами у теплій воді.
Комплекси лікувальної гімнастики складають із загальнорозвиваючих, дихальних і
спеціальних вправ для кистей та стоп у вигляді вправ на розслаблення та так званої
"суглобової гімнастики". До останньої відносять активні і пасивні рухи для уражених
суглобів, що виконуються з полегшених вихідних положень та з максимально можливою
амплітудою. Рухи в міжфалангових і п'ясно-фалангових суглобах кисті та пальців
проводяться з обов'язковою фіксацією вищерозташо-ваного сегмента. Виконуються активні
вправи для всіх неушкоджених суглобів по осях рухів в них з повною амплітудою. При
наявності болю у суглобах рекомендують гімнастику у теплій воді при поєднанні її з
тепловими процедурами і масажем. Заняття фізичними вправами доцільно проводити після
них.
38. Класифікація фізичних вправ.
Для зручнішого практичного використання фізичні вправи розділені на три групи — гімнастичні,
прикладні і ігри.
Гімнастичні вправи умовно діляться на дихальні і загальнорозвиваючі. Дихальні вправи покращують
і активізують функцію зовнішнього дихання, кровообігу, обміну речовин, діяльності системи
травлення. Вони сприяють зниженню стомлення після важких фізичних вправ, надаючи
нормалізуючу дію на діяльність серцево-судинної і дихальної систем. Тому дихальні вправи є
обов'язковою складовою частиною комплексів фізичних вправ в процедурах лікувальної і гігієнічної
гімнастики. Розрізняють три типи дихання: переважно грудне, повне і діа-фрагмальне. Найбільш
фізіологічним є повне глибоке дихання, при якому одночасно бере участь діафрагма і вся грудна
клітка. Дихальні вправи по характеру діляться на статичні і динамічні.
Статичні дихальні вправи виконуються без руху рук, ніг і тулуба, вони використовуються для
навчання хворого правильному виконанню грудного, діафра-гмального і повного дихання. Динамічні
дихальні вправи виконуються у поєднанні із загальнорозвиваючими вправами для рук, ніг і тулуба.
При цьому вдих проводиться одночасно з випрямлянням тулуба, ніг і підняттям або відведенням в
сторони рук, тобто у момент найбільшого об'єму грудної клітки. При виконанні динамічних
дихальних вправ доцільно ритм загальнорозвиваючих рухів поєднувати з ритмом дихання.
Необхідно пам'ятати про те, що при силовому статичному напруженні дихати важко, а при вправах з
натуженням дихання затримується. Спеціальні дихальні вправи спрямовані на відновлення,
виправлення або вдосконалення патологічно зміненої структури або функції дихального апарату.
Спеціальні дихальні вправи умовно діляться на три групи:

6. Дихальні вправи, що поліпшують вентиляцію окремих доль або всієї легені.

7. Статичні і динамічні дренажні дихальні вправи.
8. Дихальні вправи, що переважно тренують м'язи вдиху або видиху.
9. Дихальні вправи, поліпшуючі вентиляцію окремих доль або всієї легені

Загальнорозвиваючі (спеціальні) вправи Ідеомоторні (в думках виконувані) добре знайомі

скоординовані вправисупроводжуються еферентною імнульсацією з боку центральної нервової
системи. Вони є процесом, що реально протікає в організмі і багато в чому імітує процеси, які
відбуваються при реальному виконанні того ж руху, але з меншою витратою енергетичних ресурсів.
Ці рухи доцільно застосовувати в тих випадках,коли хворий не може або йому не можна виконувати
активних рухів, а також тоді, коли необхідне тренування, а багатократне повторення реальних рухів
для ворого шкідливе. Виконання ідеомоторних вправ нерідко супроводжується значною активізацією
вегетативно-трофічних функцій організму, підвищенням обмінних процесів, появою стомлення, яке
зменшується при врегулюванні ритму і либини дихання. Пасивні вправи виконуються без вольового
зусилля хворого, із сторонньою допомогою (методиста, спеціальних апаратів або здоровою
кінцівкою самого хворого). Активні вправи виконуються без сторонньої допомоги, самостійно, з
вольовим зусиллям. Ізометричні вправи, тобто максимальне статистичне напруження м'язів без
рухів в суглобах виконується хворим імпульсами, від 2-3-х до 5-7-ми секунд, без затримки дихання і
натуження. Вправи з опором сприяють підвищенню навантаження, оскільки хворому доводиться
долати протидію методиста, самого хворого або іншої людини. Ці вправи викликають значну у
реакцію-відповідь з боку серцево-судинної, дихальної, нервової і інших систем, підвищують обмін
речовин, тому вони застосовуються при гіпотонії і дистонії м'язів, після паралічів, парезів,
контрактур, при міокарді-одистрофії (Н-0, Н-ї), при порушенні обміну речовин.

Вправи з обтяженнями виконуються з використанням власної ваги (шляхом ускладнення вихідного

положення), гімнастичних предметів і снарядів, спеціальних механо-терапевтичних апаратів тощо.
39. Лікувальна фізична культура при травмах спинного мозку.
Травми спинного мозку звичайно виникають при ушкодженнях хребетного стовпа
(переломах, пораненнях) і проявляються складним симптомокомплексом рухових,
чуттєвих і трофічних порушень. При травмі спинного мозку можуть розвинутися
паралічі, характер яких залежить від локалізації ураження. При виникненні осередку
ураження у шийному відділі розвивається в’ялий параліч верхніх кінцівок і
спастичний — нижніх; при локалізації його в грудному відділі — спастичний параліч
нижніх кінцівок, а при ураженні поперекового стовщення і «кінського хвоста» —
в’ялий параліч нижніх кінцівок.

При порушеннях рухової діяльності, зумовлених ушкодженнями спинного мозку,

заняття ЛФК доцільно починати якомога раніше, коли хворий ще знаходиться на
ліжковому режимі. Положення хворого в ліжку залежить від характеру травми і
методів застосовуваного лікування. При компресійному переломі хребта з
ушкодженням спинного мозку хворий лежить на витяжінні, при інших травмах і після
операції — нерідко на боці або на спині. Відповідно до положення добираються
вправи. У заняття включають загальнорозвиваючі та спеціальні вправи. Спочатку
переважають перші. До них належать насамперед найпростіші рухи кінцівками,
функції яких не порушені. Їх виконують спільно з ритмічним диханням. Чергують із
цими вправами пасивні рухи кінцівками, що знаходяться в стані паралічу чи парезу.
Усі ці вправи поліпшують трофіку тканин, запобігають виникненню контрактур і
спричинюють потоки аферентних імпульсів. У перервах між заняттями необхідно
стежити за правильним положенням кінцівок, використовуючи шухляду або валик,
встановлений у ножному кінці ліжка для упору стоп, знімну лонгету. Після того як
хворий адаптується до навантаження, у заняття включають загальнорозвиваючі вправи
з вольовим напруженням, легким опором або обтяженням. Доцільно використовувати
вправи на посилання імпульсів одночасно з виконанням пасивних рухів або без них.
Хворий повинен систематично, самостійно й багаторазово виконувати протягом дня
різноманітні ідеомоторні вправи: вони стимулюють відновлення порушеної іннервації.
36 Зі збільшенням обсягу і сили рухів зменшується допомога методиста,
використовуються звичайні вихідні положення, зростає кількість повторень.
Спеціальні вправи для паретичної кінцівки потрібно постійно чергувати із вправами
для другої кінцівки. При зниженому м’язовому тонусі пасивні рухи виконують з
обмеженою амплітудою, щоб не викликати появи розхитаності в суглобах;
максимально використовують вправи для підвищення тонусу м’язів. При спастичних
паралічах і парезах пасивні рухи виконують повільно, плавно, активні — без значних
зусиль, тому що при цьому збільшується спастичність. Систематично використовують
вправи в активному розслабленні м’язів. На заняттях широко застосовують вправи для
зміцнення м’язів, тулуба і формування м’язового корсета: прогинання у грудній
частині хребта в положенні лежачи на спині з опорою на лікті, півповороти тулуба,
вправи у вихідному положенні лежачи на животі та ін. Найбільш характерні вправи,
виконувані у вихідному положенні лежачи на животі: - підведення голови і плечей,
прогинаючись у грудному і поперековому відділах хребта, з опорою на передпліччя; -
так само — з опорою на кисті рук; - так само — у вихідному положенні лежачи, руки
на пояс, руки до плечей, руки за голову; - руки витягнуті назад, пальці зчеплені за
спиною; підведення голови, прогинаючись у грудному відділі хребта; - почергове
піднімання ніг угору з опорою на передпліччя. Найбільш типові вправи, виконувані в
упорі стоячи на колінах: - прогинання і вигинання хребта; - почергове витягування рук
вгору; - почергове витягування ніг назад-вгору; - одночасне витягування різнойменних
руки і ноги; - «переступання» на ліжку руками вправо і вліво; - повзання по ліжку
вперед і назад. У більш пізній термін починається підготовка хворого до вставання і
ходьби. З цією метою виконують вправи: - у вихідному положенні стоячи на підлозі з
опорою руками на спинку ліжка: сісти на п’яти і повернутися у вихідне положення; - у
вихідному положенні стоячи на підлозі з опорою руками на спинку ліжка: ходьба на
місці; - ходьба з опорою на спинки ліжок; - ходьба з милицями. Тренуватися у ходьбі
можна за допомогою спеціальних ходунків або «брусів». Пересування нерідко
утруднюється через порушення суглобовом’язового відчуття. Ходьба стає
невпевненою, некоординованою, втрачається стійкість. Для компенсації цього дефекту
існують спеціальні завдання, що потребують постійного зорового контролю: ходьба по
візерунках килима, по намальованих на підлозі слідах тощо. Під впливом таких вправ
відсутні 37 сигнали від рухового аналізатора частково заміщуються зоровими і
тактильними відчуттями, хода стає більш упевненою. Якщо хворий може самостійно
пересуватися відділенням, його переводять на вільний режим. Заняття проводять у
кабінеті ЛФК. Якщо можливість самостійно пересуватися не відновлюється, пацієнта
забезпечують ортопедичними апаратами і під час занять навчають користуватися
ними. При стійких порушеннях функцій мета занять — вироблення компенсацій для
пристосування хворого до пересування і самообслуговування.
40. Гоніометрія. Ергометрія. Динамометрія.
Гоніометрія — спеціальне обстеження фізичним реабілітологом пацієнта/клієнта для
визначення амплітуди рухливості в суглобах.
Вимірювання рухів у суглобах проводять за допомогою інструментів різної
складності. Найбільш часто у практиці застосовують
універсальний кутомір або гоніометр. Він складається з транспортира зі шкалою до
180°, до якого прикріплено два плеча (бранши) довжиною по 30 — 40 см. Одна з
бранш рухлива.
При вимірюванні рухів у плечовому суглобі за вихідну величину беруть 0° при
опущеній руці і зімкнутих браншах кутоміра. При вимірюванні рухів в ліктьовому,
променево-зап'ястковому, кульшовому і колінному суглобах за вихідну величину
береться 180°, а гомілковостопному — 90°.

Ергометрія (грец. ergon робота + metreo міряти, вимірювати) — сукупність методів і

прийомів вимірювання фізичної роботи і рівня працездатності людини шляхом
реєстрації її м'язової роботи. Реєстрація і запис м'язової роботи проводиться за
допомогою спеціальних приладів — ергометрів і ергографів. У медичній практиці
великої популярності набули велоергометр, який використовують для вимірювання
роботи, що здійснюється людиною при обертанні педалей нерухомого велосипеда,
і тредмілергометр - для вимірювання роботи, що здійснюється при ходьбі
або бігу по рухомій доріжці. Дозована м'язова роботи на ергометрі з одночасним
електрокардіографічним і медичним спостереженням дозволяє визначити
фізичну працездатність людини, оцінити рівень фізичних можливостей організму.
Ергометрія - це сукупність діагностичних методів, завдяки яким вимірюється
виконувана людиною фізична робота і оцінюється рівень працездатності. Прямі
методи ергометрії засновані на прямому визначенні роботи, яку може
виконати людина за допомогою різних навантажень. Це необхідно для оцінки
стану здоров'я спортсменів, льотчиків, військовослужбовців тощо. Широко поширені
також непрямі методи, такі як гарвардський степ-тест, степ-ергометри, непряме
визначення максимального споживання кисню.

Динамометрія - метод вимірювання сили скорочення різних м'язових груп.

Для динамометрії існують різного типу динамометри. Найбільш поширений
пружинний динамометр.
Випробуваний стискає його пензлем витягнутої руки. Сила стиснення вказується
стрілкою на спеціальній шкалі. Інша модифікація - динамометр Штернберга (рис. 2),
що має дві широкі паралельні ручки, які випробуваний також стискає пензлем.
Існують ртутні динамометри (рис. 3), в яких сила тиску на датчик визначається за
допомогою ртутного манометра.
Різновид динамометрії - динамография - метод, що дозволяє реєструвати силу
скорочення м'язів графічно у вигляді серії кривих. Цей спосіб відображає динаміку
тривалого м'язового зусилля певної групи м'язів.
41. Контроль за людиною при виконанні фізичних вправ.
Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий
ефект). Для цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження.
Проводяться лікарсько-педагогічні спостереження, визначається ЧСС, дихання і
артеріальний тиск до, під час і після заняття. Отримані дані дають змогу побудувати
фізіологічну криву навантаження, що при вірно спланованому занятті поступово
підвищується у вступній частині, досягає свого максимуму в середині основної і
знижується у заключній частині заняття. Під час експрес-контролю рекомендується
використовувати радіотелеметричні методи дослідження, що мають особливо велике
значення при серцево-судинній патології.

Поточний контроль проводять протягом всього періоду лікування не менше ніж раз на
7–10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість своєчасно вносити
корективи у методику занять, програму фізичної реабілітації. Використовують
клінічні дані, результати функціональних проб, показники інструментальних методів
дослідження, антропометрії.

Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (кумулятивний

ефект), для чого перед початком занять ТВ і при виході з лікарні поглиблено
обстежують хворого. Використовують антропометричні виміри і, залежно від
характеру патології, проводять функціональні проби і спеціальні методи дослідження,
що свідчать про стан тієї чи іншої системи: серцевосудинної, дихальної, нервової,
опорно-рухового апарату та інші. Так, для визначення функціонального стану серцево-
судинної системи застосовують динамічні проби з різними фізичними
навантаженнями: присіданнями, ходьбою на місці, бігом, підскоками, вправами на
велоергометрі, тредмілі, сходження по східцях. За реакцією ЧСС, артеріального тиску,
часу відновлення цих показників після навантаження робиться висновок про
функціональний стан серцево-судинної системи і дається оцінка фізичної
працездатності на даний час.

У клінічній практиці для складання індивідуального рухового режиму та оцінки

ефективності фізичної реабілітації у лікарсько-трудовій експертизі виникає
необхідність у визначенні толерантності до фізичних навантажень, тобто здатність
організму витримувати їх без негативних порушень стану. Визначається вона шляхом
поступового зростання навантажень з одночасним електрокардіографічним контролем.
При появі перших ознак погіршення коронарного кровообігу, що фіксується на
електрокардіограмі – пробу припиняють, фіксуючи при цьому ЧСС. Момент появи
ознак несприятливої реакції називається порогом толерантності до фізичного
навантаження. Він дає можливість об’єктивно призначати оптимальний рівень
фізичних навантажень під час занять ТВ, який, зрозуміло, значно нижчий порогового,
а також визначити рівень підготовки до фізичної праці. Для цього порогову
толерантність зіставляють з професійними енерговитратами.
42. Ранкова гігієнічна гімнастика (РГГ). Індивідуальні завдання хворим для
самостійних занять.

Ранкова гігієнічна гімнастика має особливе значення під час переходу

організму людини від стану сну до бадьорості, здатності підвищення тонусу
нервової та м'язової систем, працездатності, її потрібно виконувати кожного
дня всім студентам.

Завданням ранкової гігієнічної гімнастики є стимулювання ряду фізіологічних

функцій організму, які, звичайно, під час сну трохи послаблюються,
загальмовуються. Це, насамперед, стосується діяльності серцево-судинної і
дихальної систем. У результаті проведення РГГ швидко підвищується
загальний тонус організму, пожвавлюється діяльність серцево-судинної
системи, внаслідок чого ліквідуються вогнища застійної, депонованої крові,
зокрема, у черевній порожнині. Посилюється функція дихання: збільшується
його глибина, поліпшується легенева вентиляція. Покращується також і
діяльність шлунково-кишкового тракту, нирок, поліпшуються процеси обміну
речовин тощо.

Ранкова гігієнічна гімнастика - це комплекс фізичних вправ, характер яких та

форма проведення різноманітні й залежать від мети занять. Якщо розглядати
РГГ як засіб підняття функціональних можливостей організму, що були знижені
під час сну, то достатньо виконувати її протягом 10-15 хв., застосовуючи прості
вправи, які не викликають відчуття втоми.

Загальний принцип побудови комплексу полягає в тому, щоб забезпечити

участь основних м'язових груп в русі, що в свою чергу активно впливає на
роботу внутрішніх органів. У комплекс РГГ потрібно також включати вправи як
на дихання, так і на гнучкість. Потрібно уникати виконання вправ статичного
характеру, із значним обтяженням, на витривалість (наприклад, тривалий біг до
втоми).

Самостійні (індивідуальні), заняття лікувальною гімнастикою

рекомендуються у формі комплексу спеціальних фізичних вправ, які хворі
виконують самостійно кілька разів протягом дня. Вони вивчаються пацієнтом в
присутності реабілітолога і застосовуються спочатку для попередження
ускладнень, розвитку компенсаторних рухів, а згодом для відновлення рухових
навичок, фізичних якостей і функцій організму. Індивідуальні заняття значно
підвищують ефективність лікувальної гімнастики. Ця форма ЛФК має особливе
значення при лікуванні пошкоджень опорно-рухового апарату, центральної та
периферичної нервової системи, у післяопераційний період.
43. Лікувальна фізична культура при переломах кісток нижніх кінцівок.
У лікарняний період реабілітації застосовують ТВ, лікувальний масаж, фізіотерапію,
працетерапію. ТВ при діафізарних переломах призначаються з 1-2-го дня за двома
періодами: І – іммобілізаційний, II – постіммобілізаційний. І період –
іммобілізаційний, продовжується до утворення кісткового мозоля і зняття
іммобілізації. Його завдання: попередження пневмонії, тромбозу, пролежнів,
трофічних розладів, атрофії м'язів, контрактур, остеопорозу, стимуляція
регенеративних процесів, навчання прикладних і побутових навичок само
обслуговування. Застосовують ранкову гігієнічну гімнастику, ТВ по 10-15 хв.,
самостійні заняття 4-6 разів на день. У комплексах ТВ використовують до 75%
загально-розвиваючих і близько 25% спеціальних вправ. Призначають вправи для
вільних від іммобілізації суглобів, тиск по осі кінцівки, ізометричні напруження м'язів
спочатку 2-3 с, а у подальшому – 5-7 с. Рекомендуються уявні рухи в знерухомлених
суглобах з одночасним виконанням активних у симетричних ділянках здорової
кінцівки. У випадках переломів кісток ніг, якщо методом фіксації є гіпсова пов'язка, в
кінці періоду дозволяється встати і ходити за допомогою милиць, частково
навантажувати хвору ногу, поступово переносячи на неї до 80% маси тіла. Ще до
підйому хворого на милиці тренують вени пошкодженої кінцівки («венозна
гімнастика»), суть якої у періодичному опусканні ноги з ліжка і повернення її у
вихідне горизонтальне положення – на ліжко. Це скорочує час адаптації судинної
системи травмованої ноги до функціонування у вертикальному положенні, зменшує
набряки і неприємні відчування при подальшій ходьбі.

II період – постіммобілізаційний, починається з моменту утворення первинного

кісткового мозоля і зняття чи заміни іммобілізації на часткову (зйомна гіпсова шина,
лонгета чи косинка тощо). У хворого можуть мати місце атрофія м'язів, тугорухливість
суглобів, що підлягали іммобілізації, контрактура, послаблення м'язової сили,
порушення координації рухів, зниження функцій органів і систем організму. В цей
період основною метою ТВ є відновлення функції кінцівки і загального стану
організму. Окремими завданнями є: відновлення амплітуди рухів в ушкодженій
кінцівці, усунення тугорухливості і контрактур, зміцнення м'язів, сприяння утворенню
щільного кісткового мозоля. Застосовують ранкову гігієнічну і лікувальну гімнастику
25-30 хв., самостійні заняття через кожних 1-1,5 год, гідрокінезотерапію,
спортивноприкладні вправи, ходьбу, малорухливі ігри. До комплексів ТВ включають
вправи: активні і пасивні, з булавами, гімнастичними палками, м'ячами, гантелями
різної маси, на снарядах. При переломах нижніх кінцівок приділяють увагу
поступовому осьовому навантаженню на ушкоджену ногу і тренуванню
опороздатності здорової, а при переломах руки - точності та координації рухів.
Співвідношення загальнорозвиваючих і спеціальних вправ в заняттях приблизно
однакове.
44. Класифікація форм ЛФК.
ЛФК застосовують у таких формах — ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика,
самостійні заняття, лікувальна ходьба, теренкур, спортивні вправи та ігри,
гідрокінезитерапія.
Ранкову гігієнічну гімнастику виконують після нічного сну у палатах, залах ЛФК. У
післялікарняний період реабілітації її рекомендують проводити на відкритому повітрі, з
музичним супроводом, поєднуючи з прогулянками і водними процедурами. Основними
завданнями ранкової гігієнічної гімнастики є: збудження організму після нічного сну, підняття
загального тонусу хворого, надання йому бадьорого настрою і приведення організму у
робочий стан. Комплекси ранкової гігієнічної гімнастики складаються із
загальнорозвиваючих вправ. Тривалість її від 5 до 20 хв.
Лікувальна гімнастика — головна форма ЛФК. Вона розв'язує основні завдання
лікувальної дії фізичних вправ. У комплекс лікувальної гімнастики включають вправи для
загального розвитку і спеціальні. Співвідношення їх залежить від характеру захворювання чи
травми, методу лікування, клінічного перебігу хвороби, стану хворого, рухового режиму і
періоду застосування ЛФК, етапу реабілітації.
При навчанні спеціальних вправ реабілітолог має показати, як виконувати вправи, і вимагати
від хворого точного повторення рухів. Це дуже важливо при лікуванні хворих з травмами,
опіками, після операцій, оскільки неправильно виконана вправа може посилити больові та
неприємні відчуття, через що пацієнт відмовиться від подальшого лікування фізичними
вправами. Заняття лікувальною гімнастикою складаються з трьох частин: вступної, основної
та заключної.
Самостійні (індивідуальні), заняття лікувальною гімнастикою рекомендуються у формі
комплексу спеціальних фізичних вправ, які хворі виконують самостійно кілька разів протягом
дня. Вони вивчаються пацієнтом в присутності реабілітолога і застосовуються спочатку для
попередження ускладнень, розвитку компенсаторних рухів, а згодом для відновлення
рухових навичок, фізичних якостей і функцій організму. Індивідуальні заняття значно
підвищують ефективність лікувальної гімнастики. Ця форма ЛФК має особливе значення при
лікуванні пошкоджень опорно-рухового апарату, центральної та периферичної нервової
системи, у післяопераційний період.
Лікувальна ходьба застосовується на етапі реабілітації у стаціонарі у на-півпостільному і
вільному рухових режимах, для відновлення ходьби після травм, захворювань нервової
системи, опорно-рухового апарату, для адаптації
Теренкур — дозована ходьба за спеціальними маршрутами. Вона, залежно від довжини
дистанції та крутизни схилу, поділяється на:

 маршрут № 1 — 500 м, 2-5°;

 маршрут №2— 1000 м, 5-10°;
 маршрут № 3 — 2000 м, 10-15°;
 маршрут № 4 — 3000-5000 м, 15-20°.

Окрім цих показників фізичне навантаження дозується темпом ходьби і кількістю зупинок
для відпочинку. Теренкур є методом тренуючої терапії і показаний при захворюваннях
серцево-судинної і дихальної систем, порушеннях обміну речовин, ушкодженнях опорно-
рухового апарату, ураженнях нервової системи. Призначають його у післялікарняний період
реабілітації, починаючи з маршрутів меншої складності.

Спортивні вправи та Ігри застосовуються в реабілітаційних центрах, санаторіях,

поліклінічних умовах у спеціальних медичних групах навчальних закладів для
вдосконалення координації рухів, фізичних якостей, професійних навичок, тренування
організму; підвищення загальної працездатності і психоемоційного тонусу.

Гідрокінезитерапія — це лікування рухами у воді. Застосовується у вигляді гімнастичних

вправ, витягнення у воді, корекції положенням, підводного масажу, плавання, купання,
механотерапії та ігор у воді.
45. Механотерапія. Види тренажерів.
Механотерапія — лікування фізичними вправами, виконуваними за допомогою
спеціальних апаратів. Точно спрямовані та суворо дозовані рухи, метою яких є
відновлення рухливості у суглобах і зміцнення сили м'язів, діють локально на тканини,
підсилюють лімфо- і кровообіг, збільшують еластичність м'язів і зв'язок, повертають
суглобам властиву їм функцію. Використовують різні типи механотерапевтичних
апаратів, принцип дії яких базується на біомеханічних особливостях рухів у суглобах.

Апарати типу маятника (Крукенберга, Каро-Степанова) основані на принципі

балансуючого маятника, за рахунок сили інерції якого забезпечуються коливальні
рухи у суглобах, що й призводить до збільшення амплітуди рухів у них. Кожний
маятниковий апарат пристосований тільки для певного суглоба і виконання одного
виду рухів (рис. 3.26). М'язові зусилля дозуються вантажем, місцем розташування його
на маятнику, тривалістю і темпом виконання вправ. Під час заняття треба слідкувати
за тим, щоб вправи не викликали у хворого посилення болю і підвищення напруження
м'язів.

Апарати блокового типу (Тіло) основані на принципі блоку з вантажами, за

допомогою яких збільшується сила м'язів. У випадках суттєвого зниження сили м'язів
можна полегшити рухи при умові врівноваження ваги кінцівки точно підібраним
вантажем. Змінюючи вихідні положення пацієнта можна диференційовано зміцнювати
визначені м'язові групи.

Апарати, що діють за принципом важеля (Цандера), використовують для окремих

м'язових груп. Варіюючи довжиною важеля можна підсилювати або зменшувати
опірність, що утруднює або полегшує виконання рухів, відновлює силу м'язів і
рухливості у суглобах.

Останнім часом почали впроваджуватись у практику сучасні комп'ютеризовані

реабілітаційні комплекси з програмним забезпеченням, що поєднують у собі функції
усіх типів механотерапевтичних апаратів.

Показання до застосування механотерапії: контрактури різного походження, артрози,

артрити, тугорухливість суглобів після травм, тривалої іммобілізації.

Протипоказана вона при рефлекторних контрактурах, різкому ослабленні сили м'язів,

прогресуючих набряках, недостатній консолідації кісткової мозолі при переломах;
наявності синергій, больового синдрому і підвищеної рефлекторної збудливості м'язів.
46. Дихальні вправи, показання до застосування. Дренажні положення.
Дренажні вправи - це поєднання випадкового динамічного дихання з певним
положенням тіла. Найголовніше - топографічна анатомія бронхів, часточок і
сегментів. Основна мета вправ - полегшити відхаркування вмісту кисневих шляхів,
бронхоектазів та інших порожнин, пов’язаних з бронхами. Особливістю виконання
дренажних вправ є забезпечення того, щоб тіло знаходилося в такому положенні, коли
дренажна зона знаходиться над бронхом, розташована вертикально.
У цьому пасторальному положенні пацієнт повинен поступово поглиблювати дихання,
чекати кашлю, а потім кашляти, щоб перейти в протилежне положення. Такі рухи
повторюються багато разів. Перед виконанням дренажних вправ доцільно приймати
ліки, що розріджують мокроту.
Дихальні – вправи, при виконанні яких довільно (або за словесною інструкцією чи за
командою) регулюється механізм та інші компоненти дихального акту. Дихальні
вправи є найбільш поширеними серед гімнастичних вправ. В процедурі лікувальної
гімнастики вони використовуються, перш за все, для активного відпочинку та
зменшення інтенсивності навантаження. Одні і ті ж вправи можуть бути як
загальнозміцнюючими, так і дихальними чи спеціальними. Наприклад, піднімання рук
вгору можуть використовуватись як спеціальні (для відновлення функції плечового
суглоба, як дихальні, якщо супроводжуються відповідно поставленим диханням), а
також як загальнозміцнюючі вправи. Співвідношення загальнорозвиваючих,
дихальних і спеціальних вправ в комплексах терапевтичних вправ не постійне, а
змінюється, залежно від характеру та тяжкості захворювання, його клінічного
перебігу, статі і віку пацієнта, етапу реабілітації, рухового режиму та періоду
застосування терапевтичних вправ.
47. ЛФК після травм спинного та головного мозку.
При закритих травмах черепа частіше спостерігаються явища комоційно-контузійного синдрому
(струс і удар мозку), що не супроводжуються грубими структурними змінами. При відкритих
травмах черепа можуть утворюватися розтрощення і некроз тканин мозку, крововилив у мозок,
набряк його і порушення кровообігу. Перший прояв комоційно-контузійного синдрому —
короткочасний або тривалий несвідомий стан; пульс і дихання різко уповільнені; рефлекси відсутні.
Коли свідомість до хворого повертається, він досить довго перебуває у стані оглушення. З’являються
головні болі, запаморочення, вестибулярні розлади (порушення рівноваги). Поступово ці явища
згладжуються. При комоційно-контузійному синдромі ЛФК призначають після того, як хворий вийде
з тяжкого стану. Помірні головні болі, запаморочення і нудота не є протипоказанням до занять.
Перші заняття проводять в умовах суворого ліжкового режиму. Це активні рухи в дистальних
відділах кінцівок, виконувані у повільному темпі, з невеликою кількістю повторень. У міру адаптації
хворого до навантажень дозволяють виконувати рухи у великих суглобах, повільні повороти,
підведення голови, повороти у постелі, сідати, підводити-ся, пересуватися палатою. При травмах
середньої тяжкості перехід на палатний режим здійснюється не раніше ніж через три тижні після
початку захворювання, у тяжких випадках — через один–півтора місяці. З метою тренування
вестибулярного апарату виконують нахили і повороти тулуба, ходьбу зі зміною напрямку,
прискореннями й уповільненнями, ходьбу по похилій площині, спеціальні вправи на рівновагу та ін.
Хворого переводять на вільний режим. Фізичні вправи сприяють нормалізації порушених процесів
нейродинаміки, а спеціальні вправи — відновленню функціональної стійкості вестибулярного
апарату. При ударах мозку і при відкритих травмах черепа з ушкодженням головного мозку
розвивається різко виражене охоронне гальмування, знижується життєвий тонус, хворий на довгий
час залишається в’ялим і апатичним. Після закінчення гострого періоду виявляються осередкові
розлади функцій, що визначаються локалізацією ушкодження. Вони поступово, але не цілком,
відновлюються за рахунок зняття гальмування, ліквідації набряку, розсмоктування крововиливу.
Залишкові явища частково компенсуються. У зв’язку з утворенням фляків у майбутньому можуть
траплятися епілептичні напади. При осередкових порушеннях спеціальні вправи стимулюють
відновлення або компенсацію втрачених функцій. До таких вправ належать пасивні рухи паретичних
кінцівок й активне їх тренування (імпульси до напруження м’язів, активні рухи за допомогою
методиста, а потім і самостійні рухи) у поєднанні з аналогічними рухами симетричних кінцівок,
функції яких не порушені. Під час занять необхідно поступово розширювати 31 навантаження,
переводити хворого у вертикальне положення і навчати ходьби залежно від існуючих рухових
порушень. Завдяки пластичності нервової системи і компенсаторних перебудов у ній, порушені
функції можуть поліпшуватися й у віддалені після травми терміни. Тому заняття з хворими, які
перенесли удар головного мозку, доцільно проводити протягом усього періоду їхнього перебування
у стаціонарі та продовжувати в санаторно-курортних установах. При відкритих травмах черепа з
ушкодженням головного мозку заняття ЛФК призначають через 7–10 днів, якщо хворий вийшов з
тяжкого стану, і проводять в умовах суворого ліжкового режиму. Спочатку застосовують лише
пасивні рухи паретичних кінцівок. До кінця місяця до заняття включаються імпульси до скорочення
м’язів паралізованих і активні рухи симетричних кінцівок. При задовільному стані хворого
розширення рухової активності та перехід його на палатний і вільний режими здійснюють у більш
ранній термін, ніж при судинних захворюваннях головного мозку. Розвиток ускладнень у вигляді
нападів джексонівської епілепсії не є абсолютним протипоказанням до продовження занять, однак
дозування вправ зменшується, виключаються вправи, поєднувані з глибоким диханням, а також
статичні напруження. Якщо травми головного мозку супроводжуються розладом мовлення, на
заняттях необхідно приділяти увагу вимові букв, складів і окремих слів, при явищах аграфії —
навчати хворого письму.
48. ЛФК при гіпертонічній хворобі (в залежності від стадій), при гіпотонічних станах.
Гіпертонічна хвороба характеризується підвищенням артеріального тиску: систолічного
вище 150 мм рт. ст. (20,0 кПа) і діастолічного — 90ммрт. ст. (12,7 кПа). Це пов'язано зі
збільшенням тонусу судин, що створює підвищену опірність кровотоку. Основною
причиною гіпертонічної хвороби є порушення функцій вищих відділів ЦНС, розлад
нейрогуморальних механізмів. До чинників, що спричиняють підвищення артеріального
тиску, відносять психоемоційні перенапруження, часті стреси, надмірну розумову працю,
атеросклероз, спадковість, ожиріння, діабет, клімакс, паління тощо.
І стадія: артеріальний тиск підвищується при психічних перенапруженнях (А-латентна) або
на деякий час при визначених ситуаціях (Б-транзиторна), в звичайних умовах він у межах
норми. Під впливом спокою, режиму, лікування і навіть тільки відпочинку артеріальний тиск
знижується до нормального рівня.
II стадія характеризується постійним значно підвищеним, але не стійким артеріальним
тиском (А-лабільна), або він стає стійким (Б-стабільна). Артері альний тиск досягає 200/115
мм рт.ст. (26,7/15,2 кПа). У цій стадії виявляють ся ознаки атеросклеротичного ураження
серця і судин, зміни в очному дні, з'являється задуха при фізичних навантаженнях,
виникають напади стенокар дії та гіпертонічні кризи. Під впливом лікування тиск
знижується, але не зав жди досягає нормальних показників. У період ремісії хворі
працездатні.
III стадія -— склеротична, у якій разом зі стійким і значно підвищеним ар теріальним тиском
до 230/130 мм рт.ст. (30,7/17,3 кПа) виявляються суттєві ор ганічні зміни серцево-судинної
системи, у першу чергу значні атеросклеро тичні ураження судин серця, мозку, нирок. Вони
спочатку компенсовані (А), потім настає декомпенсація (Б). Спостерігаються серцева,
ниркова та церебро- васкулярна недостатність, напади стенокардії, можливі крововиливи в
мозок, сітківку ока, інфаркти.
Хворих з І стадією гіпертонічної хвороби лікують у поліклініці чи санаторно-курортних
умовах, де їм призначають ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію, механотерапію,
працетерапію.
Лікувальна фізична культура призначається для: нормалізації процесів збудження і
гальмування в ЦНС, моторно-судинних рефлексів і судинного тонусу, порушеної регуляції
артеріального тиску; загального зміцнення організму і емоційного стану хворого; підвищення
його працездатності. Застосування форм ЛФК проводять відповідно до призначеного
щадного, щадно-тренуючого та тренуючого рухових режимів.
Методика застосування фізичних вправ при гіпертонічній хворобі в усіх рухових режимах
передбачає використання спеціальних вправ, якими є вправи на розслаблення м'язів, дихальні
та для вестибулярного апарату. Вони сприяють зниженню артеріального тиску і
нормалізують порушену вестибулярну функцію.
У щадному руховому режимі призначають лікувальну і ранкову гігієнічну гімнастику,
лікувальну ходьбу, самостійні заняття, теренкур, прогулянки, туризм, гідрокінезитерапію,
спортивно-прикладні вправи. Заняття з лікувальної гімнастики триває 20-25 хв, проводиться
груповим методом з вихідних положень сидячи і стоячи. Призначають вправи для великих І
середніх м'язових груп, що відносно менше підвищують артеріальний тиск, ніж вправи за
участю малих. Рухи виконуються вільно, з повною амплітудою, без напруження, затримки
дихання, натужування. Включають вправи на розслаблення м'язів, рівновагу, координацію
рухів, тренування вестибулярного апарату. Лікувальну ходьбу починають з 1,5 км у темпі 80-
90 кроків за хвилину. Зміна рельєфу місцевості на маршруті теренкуру невелика — близько
5°. Добре діють на розслаблення м'язів, судинний тонус, серцево-судинну і дихальну
системи, психоемоційний стан хворих вправи у воді і плавання, тривалість котрих на початку
режиму до 15-20 хв.
Щадно-тренуючий руховий режим призначають при стабілізації артеріального тиску і
тенденції до нормалізації. ЛФК призначається у тих самих формах, що у попередньому
режимі, але її інтенсивність і обсяг збільшуються. Комплекси лікувальної гімнастики
доповнюють вправами з обтяженнями (гантелі 0,5-1 кг, медболи до 2 кг). Тривалість заняття
досягає 30-40 хв. Дистанцію лікувальної ходьби збільшують до 3 км. Призначають теренкур
зі стрімкістю підйому до 15°, біг підтюпцем, починаючи з 30-50-метрових відрізків. Три-
валість занять фізичними вправами у воді і плавання може бути до 40 хв.
Тренуючий руховий режим передбачає розширення рухової активності пацієнтів. ЛФК
доповнюють іграми (волейбол, баскетбол, бадмінтон, теніс тощо), їздою на велосипеді,
ходьбою на лижах, катанням на ковзанах. Дистанцію лікувальної ходьби збільшують до 5-7
км, тривалість лікувальної гімнастики досягає 40-60 хв. Вправи з обтяженням проводять з
більш важкими гантелями і медболами вагою до 3 кг, допускають перекидання або кидання
мед-бола з різних вихідних положень. Збільшується час гідрокінезитерапії до 50-60 хв.
Хворих з II та III стадією гіпертонічної хвороби лікують у стаціонарі, реабілітаційному
центрі або поліклініці. Першим з них рекомендується ще санаторно-курортне лікування, у
других — його не застосовують.
У лікарняний період реабілітації застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію.
Лікувальну фізичну культуру призначають після покращання стану хворого, зниження тиску
І зникнення скарг, що пов'язані із загостренням захворювання та гіпертонічним кризом.
Використовують її в умовах постільного або напівпостільного рухового режиму.
У постільному руховому режимі ЛФК застосовують у формі лікувальної ранкової гігієнічної
гімнастики, самостійних занять. Лікувальну гімнастику, що триває 10-12 хв, проводять
індивідуально з вихідних положень лежачи на спині з високо піднятим узголів'ям і сидячи на
ліжку. Комплекси складаються із загальнорозвиваючих та дихальних вправ у співвідношенні
1:1. Включають вправи для м'язів кінцівок, грудної клітки і живота, шиї, рекомендують пово-
роти голови. Вправи виконують з невеликою амплітудою, у повільному темпі, повторюючи
кожну 3-6 разів. Тривалість постільного режиму при гіпертонічній хворобі II стадії 2-6 днів.
Напівпостільний режим передбачає адаптацію хворого до вставання і ходьби. Лікувальна
гімнастика, що триває 15-25 хв, виконується з вихідних положень лежачи, сидячи і стоячи.
Вправи втягують у роботу середні і великі м'язові групи. Включають вправи на координацію
і тренування вестибулярного апарату (рис. 5.5). Вправи виконують у повільному, а деякі у
середньому темпі. Амплітуда рухів, переважно, неповна. Кількість повторень вправ 6-8 разів.
Співвідношення загальнорозвиваючих і дихальних вправ 2:1 і 3:1. Хворим призначають
лікувальну ходьбу спочатку по палаті, а згодом по коридору на відстань 50, 100, 200 м.
Вільний руховий режим націлений на розширення фізичної активності хворого. Лікувальну
гімнастику, що триває 25-35 хв, виконують, в основному, з вихідного положення стоячи.
Кількість повторень вправ 8-12 разів. Комплекси насичують спеціальними вправами,
характерними для гіпертонічної хвороби, на розслаблення м'язів, тренування вестибулярного
апарату і координацію рухів, дихальні вправи. їх виконують з повною амплітудою, без
затримки дихання і натужування.

Гіпотонічна хвороба характеризується зниженням артеріального тиску: систолічного нижче

100 мм рт. ст. (13,3 кПа ) і діастолічного — 60 мм рт.ст. (8 кПа). Захворювання пов'язане зі
зниженням судинного тонусу, причиною якого є порушення функціонального стану ЦНС і
його нейрогуморальної регуляції. Методика застосування фізичних вправ при гіпотонічній
хворобі має передбачити використання спеціальних вправ, що викликають пресорний ефект і
сприяють підвищенню артеріального тиску. Це статичні, швидкісно-силові та силові вправи.
Статичні вправи рекомендується застосовувати після силових та швидкісно-силових, потім
— вправи на розслаблення або надавати відпочинок.
49. Засоби ЛФК, їх порівняльна характеристика.
До засобів ЛФК належать фізичні вправи та природні чинники. Основними серед них є фізичні вправи, які в
ЛФК застосовуються у вигляді гімнастичних, ідеомоторних, спортивно-прикладних вправ та ігор. Найбільш
широко у лікарнях та поліклініках використовують гімнастичні вправи, які легко дозувати.

Вправи для голови, шиї, рук, ніг, тулуба); за активністю виконання (активні, активні з допомогою і з зусиллям,
пасивні, активно-пасивні); за характером вправ (дихальні, коригуючі, на координацію рухів, підготовчі та ін.);
за використанням предметів і приладів (без них, з ними, на них). Ідеомоторні вправи, які виконуються тільки в
уяві, та вправи у надсиланні імпульсів до скорочення м'язів. Застосовуються вони, в основному, у лікарняний
період реабілітації при паралічах і парезах, під час іммобілізації, коли хворий не здатний активно виконувати
рухи. У цей період такі вправи 13 підтримують стереотип рухів, рефлекторно підсилюють діяльність
серцевосудинної, дихальної та інших систем організму, зменшують наслідки тривалої гіподинамії.
Розрізняють вправи, що справляють переважно загальну дію на організм, — загальнорозеиваючі вправи і ті,
що діють локально на хворий чи травмований орган, — спеціальні. Співвідношення цих двох видів вправ у
комплексах лікувальної гімнастики не є сталим, а змінюється залежно від характеру та важкості
захворювання, клінічного перебігу, статі і віку хворого, рухового режиму і періоду застосування ЛФК, етапу
реабілітації. Спортивно-прикладні вправи. До них відносять ходьбу, біг, стрибки, лазіння, повзання, метання,
елементи і цілісні побутові та трудові дії; пересування на лижах, ковзанах, плавання, веслування, їзда на
велосипеді, прогулянки, екскурсії, туризм. Призначаються спортивно-прикладні вправи, переважно, у
післялікарняний період на II та III етапах реабілітації для тренування організму, відновлення складних
рухових навичок, фізичних якостей та психоемоційного стану пацієнтів; удосконалення і закріплення
постійних компенсацій, загальної тренованості організму. Вони можуть бути своєрідним етапом подальших
регулярних занять спортом, у тому числі й інвалідним.

Біг суттєво впливає на серцево-судинну та дихальну системи, обмін речовин. Звичайно він використовується у
санаторно-курортних умовах, на початкових стадіях деяких захворювань, а також у період одужання як засіб
підготовки до навантажень побутового і трудового характеру. В заняттях з лікувальної гімнастики біг
чергують із ходьбою і суворо дозують. Стрибки відносять до вправ підвищеної інтенсивності, що ставлять
значні вимоги до організму хворих. Вони сприяють удосконаленню координації рухів 14 та швидкості рухової
реакції, зміцнюють опорно-руховий апарат, частіше призначають у формі підскоків та вправ зі скакалкою.
Стрибки використовують за показаннями у поліклініках, санаторіях, групах здоров'я та спеціальних медичних
групах. Лазіння по горизонтальній, вертикальній і похилій площинах, драбині, канату застосовують для
зміцнення м'язів рук, ніг і тулуба, для розвитку рухливості у суглобах верхніх і нижніх кінцівок та
покращання координації рухів. Включаються вони у комплекси лікувальної гімнастики і, зокрема, ортопедо-
травматологічних та неврологічних хворих. Повзання застосовують із положення упору на колінах, що сприяє
розвантаженню та покращанню рухливості хребта. Використовують у коригуючій гімнастиці при деяких
порушеннях постави і травмах хребта, захворюваннях шлунково-кишкового тракту та гінекологічної сфери.

Пересування на лижах використовують найчастіше в умовах санаторіїв і поліклінік. Воно сприяє загальному
зміцненню організму, збільшує силу великих м'язових груп, позитивно впливає на хворих з функціональними
розладами нервової системи. Плавання показане при захворюваннях серцево-судинної і дихальної систем
порушеннях обміну речовин, наслідках травм опорно-рухового апарату, 15 порушеннях постави і сколіозах у
дітей. Воно сприяє удосконаленню терморегуляції, загартуванню організму. Прогулянки, екскурсії, туризм,
теренкур застосовують переважно у санаторно-курортних умовах при захворюваннях серцево-судинної,
дихальної І нервової систем, опорно-рухового апарату з метою покращання загального фізичного і
психоемоційного стану. Природні чинники – сонце, повітря і воду – використовують у процесі застосування
різноманітних форм ЛФК для підвищення опірності організму негативним впливам зовнішнього середовища
та з метою його оздоровлення і загартування. їх застосовують, переважно, у післялікарняному періоді
реабілітації (санаторно-курортний етап).
50. Особливості ЛФК при плоскостопості.
Плоскостопість — це деформація стопи, що характеризується сплощенням її
склепіння. Розрізняють поздовжнє і поперечне склепіння. В нормальній стопі
поздовжнє склепіння має форму ніші і простягається від основи великого пальця до
початку п'ятки та від внутрішнього краю підошви до її середини. Поперечне склепіння
являє собою дугу, що утворюється головками плеснових кісток з опорою на 1-шу і 5-
ту. Головною силою, що підтримує склепіння стопи, є м'язи-супінатори (передній і
задній великогомілкові м'язи) і м'язи-згина-чі (особливо довгий згинач великого
пальця).

Лікувальна фізична культура застосовується при всіх видах плоскостопості. її

завдання: зміцнення всього організму, підвищення силової витривалості м'язів нижніх
кінцівок; корекція деформації стоп, усунення вальгусної постановки п'ятки і
збільшення висоти склепінь стопи; виховання і закріплення стереотипу правильної
постави тіла та нижніх кінцівок при стоянні і ходьбі. ЛФК призначають за трьома
періодами (ввідний, основний і заключний).

У ввідний період спеціальні вправи для м'язів гомілки і стопи виконують з положення
лежачи і сидячи, що виключає вплив маси тіла на склепіння стоп. Спеціальні вправи
чергують із вправами на розслаблення та загальнорозвива-ючими для всіх м'язових
груп. У цей період бажано вирівняти тонус м'язів гомілки, покращити координацію
рухів.

В основний період слід досягти корекції положення стопи і закріпити його.

Використовують вправи для зміцнення переднього і заднього великогомілкових м'язів
і згиначів пальців, вправи з поступовим збільшенням навантаження на стопи. В
комплекси включають вправи з предметами: захват пальцями ніг дрібних предметів
(камінців, кульок, олівців, квасолі та ін.) і їх перекладання (збирання пальцями ніг
килимка з м'якої тканини, катання підошвами палиці тощо). Для закріплення корекції
використовують спеціальні види ходьби — на носках, п'ятках, зовнішній поверхні
стоп, з паралельною постановкою стоп. Виправленню положення п'ятки сприяють
також ходьба по похилій поверхні, ребристій дошці. Частину спеціальних вправ слід
виконувати у фіксованому положенні головок плюсневих кісток на поверхні підлоги, у
якому напруження згиначів пальців призводить не до їх згинання, а до збільшення
висоти поздовжнього склепіння. Всі спеціальні вправи включають у заняття разом із
за-гальнорозвиваючими при зростаючому дозуванні і поєднуються з вправами на
виховання правильної постави.

У заключний період до лікувальної та ранкової гігієнічної гімнастики додають

лікувальну ходьбу, теренкур, гідрокшезитерапію та спортивно-прикладні вправи.
Використовують плавання вільним стилем, рухливі і спортивні ігри, їзду на
велосипеді, ходьбу на лижах, катання на ковзанах, близький туризм. Однак
обмежують вправи з обтяженнями у вихідному положенні стоячи, стрибкові вправи.
51. Лікувальна фізична культура при гіпотонічних станах.
Гіпотонічна хвороба характеризується зниженням артеріального тиску: систолічного нижче
100 мм рт. ст. (13,3 кПа ) і діастолічного — 60 мм рт.ст. (8 кПа). Захворювання пов'язане зі
зниженням судинного тонусу, причиною якого є порушення функціонального стану ЦНС і
його нейрогуморальної регуляції. Розвивається гіпотонічна хвороба в осіб з виснаженою
нервовою системою, психотравмуючими ситуаціями, ослаблених хронічними Інфекційними і
тяжкими захворюваннями, а також в осіб, які зловживають алкоголем, палінням. Хворі
скаржаться на млявість, слабкість, утому зранку і відсутність бадьорості навіть після сну,
головний біль та біль у ділянці серця, запаморочення, підвищену дратівливість, зниження
витривалості, задуху при помірному фізичному навантаженні, інколи непритомний стан.
Лікувальну фізичну культуру призначають у постільному руховому режи-
мі. Протипоказання до її застосування: різке погіршення самопочуття хворого, стан після
гіпотонічного кризу, порушення серцевого ритму та загальні протипоказання до
застосування ЛФК.

Методика застосування фізичних вправ при гіпотонічній хворобі має передбачити

використання спеціальних вправ, що викликають пресорний ефект і сприяють підвищенню
артеріального тиску. Це статичні, швидкісно-силові та силові вправи. Статичні вправи
рекомендується застосовувати після силових та швидкісно-силових, потім — вправи на
розслаблення або надавати відпочинок.

Постільний руховий режим передбачає використання лікувальної і ранкової гігієнічної

гімнастики, самостійних занять. Комплекси вправ складаються з простих за структурою і
координацією рухів, що втягують у роботу всі м'язові групи. Виконують їх по 6-8 разів у
повільному темпі, з середньою амплітудою, з вихідних положень лежачи на спині, сидячи на
ліжку, сидячи. Використовують статичні вправи для м'язів кінцівок з помірним м'язовим
напруженням (20-25 % комплексу становлять вправи, що виявляють пресорний ефект).
Тривалість лікувальної гімнастики 15-20 хв.

НапівпостІльний руховий режим дозволяє набувати вихідних положень сидячи на стільці та

стоячи, використовувати від 25 до 40 % вправ, що викликають пресорний ефект. Амплітуда
рухів середня і повна, темп середній при виконанні вправ швидкісно-силового характеру.
Статичні вправи використовують наприкінці основної частини заняття з наступним
виконанням дихальних вправ і на розслаблення. Кількість повторень вправ 8-Ю разів.
Тривалість лікувальної гімнастики до 20-30 хв. Метод проведення — малогруповий.

Вільний руховий режим передбачає використання гантелей, медболів та інших предметів.

Збільшується темп виконання вправ, амплітуда рухів, кількість їх повторень до 10—12 разів.
Силові вправи виконують у повільному і середньому темпі, швидкісносилові — у швидкому,
на рівновагу — у повільному. Спеціальні вправи займають 50-60 % часу заняття лікувальною
гімнастикою. Використовують вправи у русі, різні види ходьби. Заключна частина заняття
зменшується і хворі закінчують лікувальну гімнастику з артеріальним тиском вище
вихідного. Тривалість заняття 25-40 хв. Застосовують настільні і малорухливі ігри,
лікувальну ходьбу спочатку 500 м, а згодом 1000 м і 1500 м за один раз зі швидкістю 70
кроків за хвилину.
52. Лікувальна фізична культура при ожирінні.
Ожиріння — надлишкове відкладення жирової тканини в організмі. Розрізняють
екзогенну (аліментарну) і ендогенну (ендокринно-церебральну) форми ожиріння.
Перша зумовлена зовнішніми причинами: переїданням, надмірним вживанням їжі,
багатої вуглеводами і жирами, недостатньою фізичною рухливістю і пов'язаним з нею
зменшенням енерговитрат. Ендогенне ожиріння є наслідком внутрішніх причин, які
виникають в організмі хворого, — порушення гормональної функції щитовидної і
статевих залоз, гіпофізу або регуляції жирового обміну ЦНС. В результаті названих
причин в організмі замість нормальної кількості жиру, що дорівнює 10-15 % маси тіла,
його відкладається значно більше. Лікувальну фізичну культуру призначають при
ендогенній і екзогенній формах ожиріння. Завдання ЛФК: підвищення енерговитрат,
окисно-відновних і обмінних процесів; зменшення надмірної маси тіла і зміцнення
м'язів тулуба; покращання функції серцево-судинної, дихальної, травної та інших
систем; відновлення та підтримання фізичної і професійної працездатності. Ці
завдання вирішують за рахунок застосування фізичних вправ на витривалість,
гімнастичних вправ для середніх та великих м'язових груп у чергуванні з дихальними,
що викликають підвищену витрату енергії і поглинання кисню, сприяють витрачанню
великої кількості вуглеводів, а також виходу з депо і розщепленню
жирів. Протипоказана ЛФК при загостреннях супутніх захворювань, гіпертензійних
та діенцефальних кризах.
Курс ЛФК поділяють на два періоди. У І період занять під час щадного рухового
режиму застосовують фізичні вправи, що відновлюють рухові навички хворого,
адаптують до фізичних навантажень, що поступово підвищуються. Використовують
ранкову гімнастику і лікувальну гімнастику, лікувальну ходьбу у повільному та
середньому темпі.
У II період, який охоплює щадно-тренувальний і тренувальний руховий режими,
інтенсивність навантаження поступово збільшується. Особливістю застосування ЛФК
є достатньо виражені фізичні навантаження. В заняття з ЛФК включають різноманітні
загальнорозвиваючі вправи, ходьбу до 10 км, біг, прогулянки, теренкур, ближній
туризм, плавання, веслування, їзду на велосипеді, ходьбу на лижах, рухливі та
спортивні ігри. Значне місце приділено вправам для зміцнення м'язів тулуба і живота,
коригуючим і дихальним вправам. Щільність занять досягає 60-70 %, тривалість
лікувальної гімнастики 30-60 хв, ранкової гігієнічної — 20-25 хв.
Наведену програму застосування ЛФК рекомендують особам з аліментарною та
ендогенною формами ожиріння, у яких не спостерігається суттєвих зрушень з боку
органів і систем, що лімітують обсяг виконання фізичних вправ. Однак при
ендокринно-церебральній формі ожиріння загальне навантаження в заняттях
знижується, в них більше вправ для середніх м'зових груп І дихальних, темп
виконання повільний і середній, менша тривалість занять.
53. Характеристика періодів рухової активності.
Застосування терапевтичних вправ (ТВ) в процесі фізичної реабілітації умовно
поділяють на три відповідні періоди – відрізки часу, що характеризують анатомо-
функціональний стан пошкодженого органу і всього організму в цілому:
перший період (ввідний) – щадний (ліжковий (суворий і розширений));
другий період (основний) – функціональний (напівліжковий (палатний) та загальний
(вільний));
третій період (заключний) – тренувальний (післялікарняний період).
Перший період (ввідний) – гострий, щадний, період вимушеного положення, або
іммобілізації. Він характеризується тим, що анатомічне і функціональний стан органу
і всього організму в цілому порушено. У цьому періоді фізіологічна крива
навантаження, як правило, одновершинна, з максимальним підйомом в середині
основної частини заняття. Співвідношення дихальних вправ до загально розвиваючих
та спеціальних – 1:1. Темп виконання їх повільний і середній. У заняття включається
25% спеціальних і 75% загальнорозвиваючих і дихальних вправ. Час більшості заняття
становить близько 1/3 часу всього заняття.
Другий період (основний) – функціональний, період відновлення функцій. Він
характеризується тим, що анатомічно орган в основному відновлений, а функція як і
раніше різко порушена (наприклад, при переломі іммобілізація знята, кістковий
мозоль утворена, але руху в суглобах обмежені). У цьому періоді фізіологічна крива
навантаження дві-три вершинна, вихідні положення різні. Співвідношення дихальних
вправ до загальнорозвиваючих і спеціальних – 1:2. Темп виконання – середній. У
заняття включається 50% спеціальних вправ і 50% загальнорозвиваючих і дихальних.
Час більшості заняття становить близько 1/2 часу всього заняття.
Третій період (заключний) – тренувальний, період остаточного відновлення функцій
не тільки хворого органу, а й усього організму в цілому (наприклад, після перелому
кісток передпліччя настало повне відновлення: кісткова мозоль зміцніла, рухливість в
суглобах наблизилася до норми, однак великі фізичні навантаження (виси, упори,
підняття важких предметів) хворому ще непосильні, необхідно поступово відновити
здатність виконувати ці вправи).У третьому періоді фізіологічна крива навантаження
многовершинная, вихідні положення різні. Темп повільний, середній і швидкий.
співвідношення дихальних вправ до загальнорозвиваючих і спеціальних – 1:3-4.
Стаціонарне лікування (лікарняний період реабілітації) складається з наступних
рухових режимів: 1) ліжковий (суворий і розширений); 2) напівліжковий (палатний);
3) загальний (вільний). У санаторних умовах розрізняють: 1) щадний; 2) щадно-
тренуючий; 3) тренуючий. У лікарняному періоді розрізняють наступні рухові
режими:  суворий постільний (I-A);  постільний (І-Б);  палатний напівпостільний
(ІІ);  загальний перехідний (вільний, ІІІ-А);  загальний (ІІІ-Б).
54. Функціональні проби в ЛФК.
Функціональна проба – це різні дозовані навантаження, які дають змогу оцінити
функціональний стан. Вони визначають діапазон пристосування ССС та інших систем
організму до стандартного фізичного навантаження.
Функціональні проби діляться по методам виміру на: - безпосереднє (пряме)
вимірювання досліджуваного показника; - непряме вимірювання (при допомозі
емпіричних формул, визначених за допомогою методу регресивного аналізу). Прямі
методи непридатні для осіб з серйозним відхиленням стану здоров’я, оскільки мож
уть викликати суттєві негативні зміни в організмі. Для визначення здатності організму
до виконання різного роду навантажень та рухів є множина тестів. Тестування при
допомозі навантажень проводиться у наступних випадках: 1) для виявлення стану
серцево-судинної та дихальної систем; 2) для аналізу ефективності програм лікування
та реабілітації. Окрім того, тестування при допомозі навантажень являється стимулом
укріплення здоров’я і підвищення працездатності.
Звичайно вибирають один з наступних видів навантажень: 1) Неперервне
навантаження рівномірної інтенсивності. Потужність роботи може бути однаковою
для всіх обстежуваних в залежності від стану здоров’я, статі, віку та фізичної
підготовленості. 2) Ступеневе зростаюче навантаження з інтервалами відпочинку
після «сходинки». Збільшення потужності та часу інтервалів змінюють в залежності
від задач дослідження. 3) Неперервна рівномірна робота (або майже рівномірна) з
підвищенням потужності зі швидкою зміною наступних ступенів без інтервалу
відпочинку. 4) Неперервна ступенева наростаюча робота без інтервалів відпочинку,
при яких кардіо-респіраторні показники досягають стійкого стану на кожній ступені.
Класифікація функціональних проб проводиться в залежності від фактора, що впливає.
Виділяють:
І. Проби з фізичними навантаженнями:
ІІ. Проби, пов’язані зі змінами умов навколишнього середовища.
1. Дихальні проби:
а) із затримкою дихання під час вдиху (проба Штанге);
б) із затримкою дихання під час видиху (проба Генчі);
в) зі змінами газового складу вдихуваного повітря.
2. Температурні проби:
ІІІ. Проби зі зміною венозної реверсії крові до серця:
1. Проби зі змінами положення тіла в просторі:
а) ортостатична (активна, пасивна);
б) кліностатична.
2. Проби з напругою (проба вальс, проби Флека і Бюргера).
3. Харчові проби (аліментарні).
4. На толерантність до глюкози;
5. На виведення рідини і ін.
55. Лікувальна фізична культура при ушкодженнях суглобів.
Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях суглобів застосовують на всіх етапах
реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ проявляється, першочергово, трофічним і
тонізуючим впливом на організм, а у подальшому — формуванням компенсацій та
нормалізацією функцій. ЛФК попереджує ускладнення, що виникають при захворюванні
суглобів (остеопороз, атрофія м'язів і хрящів, контрактури), запобігає їх прогресуванню.
Багаторазові повторення рухів формують суглоб, відновлюють і зберігають його
конгруентність і функцію, зміцнюють м'язово-зв'язковий апарат, максимально підтримують
його функцію.
Артрит — запальне захворювання суглобів. Причиною є інфекція неспецифічна або
специфічна. Перша веде до розвитку інфекційних неспецифічних ревматоїдних і
ревматичних артритів, анкілозуючому спондильоартриту — хворобі Бехтерева. Специфічні
запальні захворювання суглобів спричиняються туберкульозною, сифілітичною, гонорейною,
бруцельозною та іншими інфекціями.
ЛФК застосовують у формах лікувальної і ранкової гігієнічної гімнастики, самостійних
занять по кілька разів на день. Комплекси складають з простих загальнорозвиваючих,
дихальних статичних та динамічних вправ і спеціальних вправ на розслаблення м'язів, що
прилягають до уражених суглобів. Рухи в них починають з пасивних, потім активних,
виконуваних зі сторонньою допомогою і, нарешті, активних, виконуваних самостійно.
Вправи виконують у полегшених умовах (ковзні поверхні, роликові візки та ін.) у повільному
темпі по всіх осях, з якомога повною амплітудою. При цьому слід уникати підсилення
болючості, тому що рефлекторно збільшується напруження м'язів і зменшується амплітуда
руху. Тривалість занять з лікувальної гімнастики — 10-15 хв.
У напівпостільному режимі вводять вправи з предметами, невеликими обтяженнями і
опором, співдружні вправи з включенням уражених і симетричних здорових суглобів, махові
рухи. Використовують вправи на розслаблення, прикладні, а також такі, що, у разі
необхідності, формують компенсаційні рухи замість різко порушених або втрачених.
Тривалість заняття з лікувальної гімнастики 25-30 хв (табл. 5.7). Самостійні заняття
проводяться 8-10 разів на день по 5-8 хв.
Вільний руховий режим передбачає використання загальнорозвиваючих вправ для всіх
м'язових груп, що виконуються з різних вихідних положень. Застосовують дихальні і
спеціальні вправи для уражених суглобів з предметами, на приладах, у розслабленні, махові.
Обов'язковим компонентом занять є вправи побутового і професійного характеру. В заняття
включають ускладнену ходьбу з переступанням предметів різної висоти і об'єму, вправи на
координацію рухів і вироблення м'язово-суглобового відчуття, елементи спортивних ігор.
Рекомендують вправи у воді. Тривалість заняття з лікувальної гімнастики — 30-35 хв.
Продовжують багаторазове протягом дня повторення самостійних занять.
Артроз — це дегенеративно-дистрофічне захворювання суглобів, при якому виникають зміни
в суглобовому хрящі з наступними кістковими розростаннями. Це призводить до деформації
суглобових кінців кісток, обмеження рухів, сухожилково-м'язових контрактур. Захворювання
уражає, переважно, суглоби нижніх кінцівок і хребет у вигляді міжхребцевого
остеохондрозу.
Завдання ЛФК у І при деформуючих артрозах: розвантаження ураженого суглоба,
збільшення суглобової щілини, зменшення болю; покращання крово- та лімфообігу,
трофічних процесів в ураженому суглобі; розслаблення м'язів, усунення контрактур і
збільшення амплітуди рухів: формуваня тимчасових компенсацій і підвищення загального
тонусу організму. Використовують лікувальну і ранкову гігієнічну гімнастику, самостійні
заняття 5-6 разів на день, гідрокінезитерапію.