Днiпропетровська Академiя Музики iм.

Глiнки
РЕФЕРАТ

з фiзичного виховання

на тему: «Лікувальна фізична культура, її особливості»

студента III курсу

вiддiлу: «Оркестровi духовi та ударнi iнструменти»

Музичного колледжу Академiї музики iм. Глiнки

Гiди Генрiха

Днiпро 2022

Зміст
 1Історія
 2Методика ЛФК
 3Форми ЛФК
 4Визначення ефективності ЛФК
 5Класифікація і характеристика фізичних вправ
 6Методика лікувального застосування фізичних
вправ. Дозування
 7Література
 8Джерела
Лікувальна фізична культура (ЛФК) — метод лікування, що полягає
в застосуванні фізичних вправ і природних факторів природи до хворої
людини з лікувально-профілактичними цілями. В основі цього методу
лежить використання основної біологічної функції організму — руху.
Терміном лікувальна фізична культура (або ЛФК) позначають різні
поняття. Це і дихальна гімнастика після важкої операції, і навчання
ходьбі після травми, і розробка суглоба після зняття гіпсової пов'язки.
Це і назва кабінету в поліклініці, і кафедри в інституті фізкультури, і
кафедри в медичному інституті. Термін «лікувальна фізкультура»
застосовується в різних аспектах, позначаючи і метод лікування, і
медичну або педагогічну спеціальність, і розділ медицини або
фізкультури, і структуру охорони здоров'я.

Історія
Фізичні вправи в оздоровчих цілях використовувалися впродовж
багатьох тисячоліть. Найбільш ранні рукописи, в яких мовиться про
лікувальну дію рухів, масажу, знайдені в Китаї. Вони відносяться до
2000—3000 рр. до.н. э. З них ми дізнаємося про те, що в
Стародавньому Китаї були лікарські-гімнастичні школи, де не тільки
навчали лікувальній гімнастиці і масажу, але і застосовували їх у
процесі лікування хворих. Дихальні вправи, пасивні рухи, вправи з
опором використовувалися при хворобах органів дихання і кровообігу,
хірургічних захворюваннях (вивихах, переломах, викривленнях
хребетного стовпа). Про ранній розвиток лікувальної гімнастики
свідчать і знахідки в Індії. У священних книгах Веди (1800 р. до н. е.)
мовиться про роль пасивних і активних рухів, дихальних вправ, масажу
в лікуванні різних хвороб. У Древній Греції лікувальна гімнастика
досягла особливо високого розвитку в період звільнення науки від
релігії і розвитку природознавства. Широко пропагували лікувальну
гімнастику філософи Платон і Арістотель. Основоположник клінічної
медицини Гіппократ (бл. 460 — бл. 377 рр. до н. е.) велику роль у
лікуванні хвороб відводив дієті і лікувальній гімнастиці. Причому він
вважав, що лікувальна гімнастика повинна носити суворо
індивідуальний характер. У своїх книгах Гіппократ детально описував
застосування лікувальної гімнастики при хворобах легенів, серця,
обміну речовин і в хірургії. У Римі лікувальна гімнастика також займала
велике місце в лікуванні хворих. Своїми роботами в цій області був
відомий лікар Гален (130—200 рр. н. э.). Він використовував досвід
греків, широко застосовуючи не тільки лікувальну гімнастику, але і
працетерапію.
Методика ЛФК
Перед призначенням лікувальної фізичної культури визначаються
завдання використання фізичних вправ, підбираються засоби і форми
для вирішення цих завдань. Щоб зробити все це правильно, необхідно
враховувати фазу розвитку хвороби, реакцію на неї організму, стан
всіх органів і систем, не залучених у хворобливий процес, психічну
реакцію хворого на захворювання та інші її індивідуальні особливості.
У всіх випадках важливо дотримувати принцип поєднання загальної і
місцевої дії фізичних вправ, пам'ятаючи, що одужання багато в чому
залежить від загального стану організму хворого. Кожна фізична
вправа, використана в лікувальній фізичній культурі, робить
поновлюючий, підтримуючий або профілактичний вплив на хворого.
Тому при призначенні лікувальної фізичної культури потрібно
визначити (крім медичних свідчень) спрямованість її використання: з
метою відновлення порушених функцій, для підтримки здоров'я
будуються різні приватні методики, що відображають своєрідність
патофізіологічних і клінічних проявів захворювання у окремого хворого
або групи хворих, складені за нозологічною ознакою. Основними
принципами застосування лікувальної фізичної культури є цілісність
організму (єдність психічного і фізичного), єдність середовища і
організму (соціального і біологічного), єдність форми і функції,
загального і місцевого, лікування і профілактики (У. Н. Мохів, 1984).
Методика лікувальної фізичної культури повинна бути заснована на
загальнопедагогічних (дидактичних) принципах. Ефективність її
можлива лише при активному відношенні хворого до занять.
Пояснення методистом перспективи основних систем, тобто надавати
тонізуючу дію і підтримувати досягнуті результати лікування.
Застосовуються фізичні вправи помірної або великої інтенсивності.
Характерна особливість цього варіанту дозування навантажень
полягає в тому, що вони не збільшуються в процесі курсу лікувальної
фізичної культури. Заняття повинне не стомлювати хворого, а
викликати відчуття бадьорості, приливу сил, поліпшення настрою.
Тренуюче дозування застосовується в період одужання і в період
відновного лікування, коли необхідно нормалізувати всі функції
організму хворого, підвищити його працездатність або добитися
високого ступеня компенсації. Фізичні навантаження при виконанні як
загальнорозвиваючих, так і спеціальних вправ від заняття до заняття
підвищуються за рахунок різних методичних прийомів і дозуються так,
щоб викликати стомлення. Фізіологічні зрушення в діяльності основних
систем, як правило, значні, але залежать від захворювання і стану
хворого. Тренуюча дія в певні періоди захворювання можуть надавати
і вправи помірної інтенсивності при дозуванні, що поступово
збільшується. Для визначення обсягу фізичних навантажень, що
надають тренуючу дію, проводять різні тести. Так, при захворюваннях
серцево-судинної системи гранично допустимі фізичні навантаження
визначаються за допомогою проби толерантності до них; величина
осьового навантаження при діафізарних переломах — за допомогою
тиску пошкодженою іммобілізованною ногою на ваги до моменту появи
больових відчуттів (80 % від отриманої величини — оптимальне
навантаження); тренуюча дія для збільшення сили м'язів надає
навантаження, що становить 50 % від максимальної.

Форми ЛФК
Існує безліч форм лікувальної фізичної культури: ранкова гігієнічна
гімнастика, заняття лікувальною гімнастикою, самостійні заняття
фізичними вправами, лікувальна дозована ходьба, дозовані сходження
(терренкур), масові форми оздоровчої фізичної культури, дозовані
плавання, веслування, спортивні вправи та ігри, гідрокінезитерапія і ін.

Найпоширенiшi з них:

 Ранкова гімнастика
 Лікувальна гімнастика
 Дозована ходьба
 Виробнича гімнастика
 Лікувальне плавання
 Гідрокінезотерапія
 Механотерапія
 Працетерапія, навчання побутовим навичкам та ходьбі
 Ігри, спортивні ігри
 Туризм
 Терренкур

Визначення ефективності ЛФК

Методи дослідження ефективності ЛФК залежать від характеру
захворювання, оперативного втручання, травми. Загальновизнаним
правилом є визначення фізіологічної кривої навантаження у процесі
занять ЛФК. Розрізняють такі види контролю: експрес-контроль,
поточний і етапний контроль. Експрес-контроль застосовують для
оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект). Для цього
вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження.
Проводяться лікарсько-педагогічні спостереження, визначається ЧСС,
дихання і артеріальний тиск до, під час і після заняття. Отримані дані
дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при
вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині,
досягає свого максимуму в середині основної і знижується у заключній
частині заняття. Під час експрес-контролю рекомендується
використовувати радіотелеметричні методи дослідження
(телеелектрокардіограф, електрокардіосиг-налізатор та ін.), що мають
особливо велике значення при серцево-судинній патології. Поточний
контроль проводять протягом всього періоду лікування не менше ніж
раз на 7-10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає
можливість своєчасно вносити корективи у методику занять, програму
фізичної реабілітації. Використовують клінічні дані, результати
функціональних проб, показники інструментальних методів
дослідження, антропометрії. Етапний контроль проводять для оцінки
курсу лікування загалом (кумулятивний ефект), для чого перед
початком занять ЛФК і при виході з лікарні Ці вправи переважно
використовуються у реабілітації спортсменів.

Классификацiя i характеристика фiзичних вправ

Фізичні вправи, що застосовуються з лікувальною метою, поділяються
на гімнастичні, ідеомоторні, спортивно-прикладні, вправи посилки
імпульсів до скорочення м'язів і гри (див. схему внизу).

Гімнастичні вправи є спеціально підібрані поєднання природних для

людини рухів. Вибірково впливаючи за допомогою гімнастичних вправ
на окремі м'язові групи або суглоби, можна вдосконалювати загальну
координацію рухів, відновлювати та розвивати силу, швидкість рухів,
спритність та гнучкість.

Останнім часом у лікувальній фізичній культурі для відновлення

функцій опорно-рухового апарату та кардіо-респіраторної системи
застосовуються ритмопластичні (танцювальні) рухи у музичному
супроводі, що відповідає стану вищої нервової діяльності.

Гімнастичні вправи класифікуються за кількома ознаками.

За анатомічною ознакою – вправи для м'язів голови, шиї, тулуба,

пояси верхніх кінцівок, м'язів верхніх та нижніх кінцівок, м'язів
черевного преса та тазового дна.

За ознакою активності - активні (які виконуються самим, хто

займається); пасивні (які виконуються методистом лікувальної
фізичної культури з вольовим зусиллям хворого); активно-пасивні (які
виконуються за допомогою методиста ЛФК).
За ознакою використання гімнастичних предметів та снарядів - вправи
без предметів та снарядів; вправи з предметами та снарядами (з
гімнастичною палицею, гумовим, тенісним або волейбольним м'ячем,
набивним м'ячем, булавами, гантелями, еспандером, скакалкою та ін.);
вправи на снарядах (на гімнастичній стінці, похилій площині апаратурі,
брусах, колоді, перекладині тощо).

За видовою ознакою та характером виконання — порядкові та

стройові, підготовчі (вступні), що коригують, на координацію рухів,
дихальні, в опорі, виси та упори, підскоки та стрибки, ритмопластичні
вправи.

Порядкові та стройові вправи (побудови, повороти, ходьба та ін.)

організують та дисциплінують тих, хто займається, виробляючи
необхідні рухові навички. Застосовуються вони на післялікарняному
етапі реабілітації, а також у групах здоров'я.

Підготовчі (вступні) вправи готують організм до подальшого фізичного

навантаження. Їх вибір залежить від завдань заняття, і навіть від рівня
фізичної підготовленості хворого.

Вправи, що коригують, попереджають і зменшують дефекти постави,

виправляють деформації. Вони нерідко поєднуються з пасивною
корекцією: витяжкою на похилій площині, носінням ортопедичного
корсета, спеціальним укладанням з використанням валиків, масажем.
Коригуючі вправи надають поєднане вплив різні м'язові групи —
одночасно зміцнюють одні і розслаблюють інші. Наприклад, при
вираженому грудному кіфозі (сутулості) коригуючий вплив мають
гімнастичні вправи, спрямовані на зміцнення ослаблених і розтягнутих
м'язів спини і розтягування і розслаблення великих грудних м'язів, що
перебувають у стані підвищеного тонусу; при плоскостопості -
спеціальні вправи на зміцнення м'язів гомілки та стопи у поєднанні з
вправами на формування правильної постави.

Вправи на координацію рухів та в рівновазі застосовуються для

тренування вестибулярного апарату при гіпертонічній хворобі,
неврологічних захворюваннях, для осіб похилого та старшого віку, що
займаються у групах здоров'я. Виконуються вони в різних вихідних
положеннях (стоячи на вузькій площі опори, на одній нозі, на
шкарпетках), з відкритими та закритими очима, з предметами і без них,
на гімнастичній лаві, гімнастичній колоді. До вправ на координацію
рухів відносять також вправи, спрямовані на формування побутових
навичок, втрачених внаслідок того чи іншого захворювання (застібання
гудзиків, шнурування взуття, запалення сірників, відкриття замку
ключем та ін.). Широко використовуються ліплення, збирання дитячих
пірамідок, мозаїка тощо.

Дихальні вправи (статичні, динамічні, дренажні) є провідними у

проведенні будь-якої форми лікувальної фізичної культури. Вони
благотворно впливають на функції серцево-судинної та дихальної
систем, стимулюють обмін речовин, діяльність системи травлення. Їх
заспокійливу дію використовують при порушенні нервової регуляції
різних функцій організму, для більш швидкого відновлення при втомі і
т. д. рухами кінцівок, тулуба. До дренажних вправ відносять дихальні
вправи, спеціально спрямовані на відтік ексудату з плевральної
порожнини та видалення мокротиння (при ексудативному плевриті,
бронхоектатичній хворобі, хронічному бронхіті та інших захворюваннях
органів дихання).

Розрізняють черевне (діафрагмальне), грудне та змішане дихання.

Приступаючи до виконання дихальних вправ, потрібновчити хворого
правильно дихати через ніс - глибоко, ритмічно, рівномірно. За умови
правильного дихання виробляється ритмічність дихальних рухів (вдих-
видих), зменшується їх частота, подовжується та посилюється видих.

Виси, упори, підскоки, стрибки як різновид гімнастичних вправ входять

у методику лікувальної фізичної культури під час одужання. Вони
виконуються із суворим дозуванням за показаннями під наглядом
спеціаліста з лікувальної фізичної культури.

Ритмопластичні вправи використовуються на післялікарняному етапі

реабілітації для остаточного відновлення функцій опорно-рухового
апарату (при захворюваннях суглобів, після перенесених травм), а
також у неврологічній практиці (при неврозах, перевтомі). Такі вправи
виконуються у музичному супроводі із заданим ритмом та тональністю,
залежно від функціонального стану хворого, типу вищої нервової
діяльності.

У лікувальній фізичній культурі, крім гімнастичних, широко

використовуються ідеомоторні вправи (особливо на лікарняному етапі
реабілітації). Виконувані подумки, вони викликають слабке скорочення
м'язів, а й поліпшують їх функціональний стан, що призводить організм
до стану функціональної готовності. Ці вправи застосовують при
паралічах та парезах, при тривалій іммобілізації кінцівок або тулуба,
тобто коли хворий не може активно виконувати вправи. У спортивній
практиці ідеомоторні вправи застосовуються в період тимчасового
непосідання тренувань через хворобу з метою зберегти спортивну
форму та рівень технічної майстерності. фізичний культура лікування
вправа

Вправи посилці імпульсів у тому, що хворому пропонують розслабляти

чи скорочувати м'язи иммобилизованного суглоба при уявному
уявленні скоєного руху. Застосовуються ці вправи при різних видах
іммобілізації кінцівок для попередження атрофії м'язових груп,
поліпшення в них кровообігу та обміну речовин (наприклад, при
накладенні гіпсової пов'язки на стегно та колінний суглоб хворий
активно скорочує чотириголовий м'яз стегна, напружуючи колінну
чашку під гіпсом).

Зі спортивно-прикладних вправ у лікувальній фізичній культурі

найчастіше використовують ходьбу, біг, стрибки, метання, лазіння,
вправи в рівновазі, підіймання та перенесення важких речей, дозовані
веслування, ходьбу на лижах, катання на ковзанах, лікувальне
плавання, їзду. Спортивно-прикладні вправи сприяють остаточному
відновленню пошкодженого органу та всього організму в цілому,
виховують у хворих наполегливість та впевненість у своїх силах.

У лікувально-оздоровчій фізичній культурі спортивно-ужиткові вправи

використовуються для попередження захворювань, виховання
фізичних якостей, підготовки до праці та оборони Батьківщини.

Ходьба зміцнює м'язи не тільки нижніх кінцівок, але й всього організму

за рахунок ритмічного чергування напруги та розслаблення м'язів, що
покращує крово- та лімфообіг, дихання, обмін речовин та надає
загальнозміцнюючу дію.

Дозований біг рівномірно розвиває мускулатуру всього тіла, тренує

серцево-судинну та дихальну системи, підвищує обмін речовин,
формує глибоке та ритмічне дихання. У лікувальній фізичній культурі
біг призначається тренованим хворим з індивідуальним дозуванням
при ретельному лікарсько-педагогічному контролі. Біг є не лише
засобом лікувально-оздоровчої фізичної культури, а й засобом
підтримуючої та профілактичної терапії.

Стрибки відносяться до короткочасних інтенсивних вправ, що

застосовуються в період одужання з індивідуальним дозуванням (при
обов'язковому контролі ЧСС). Вправи в метанні допомагають
відновлювати координацію рухів, покращують рухливість у суглобах,
збільшують силу м'язів кінцівок та тулуба, швидкість рухової реакції. У
заняттях використовуються набивні м'ячі, диски, списи, м'ячі з петлею,
гранати. Лазання по гімнастичній стінці та канату сприяє збільшенню
рухливості у суглобах, розвитку сили м'язів тулуба та кінцівок,
координації рухів. Лазання має велике прикладне значення у побуті,
військовій справі.

Вправи в рівновазі застосовуються при ураженні вестибулярного

апарату, при гіпертонічній хворобі, після ампутації нижніх кінцівок, при
порушеннях постави, сколіозах та плоскостопості.

Вправи у піднесенні та перенесенні тяжкості вимагають суворого

лікарсько-педагогічного контролю. Вони використовуються в
лікувально-оздоровчій фізичній культурі для тренування під час
остаточного відновлення функцій. Ці вправи протипоказані при
порушенні постави, сколіозах, плоскостопії, захворюваннях хребта,
шлунка, суглобів, при гіпертонічній хворобі та ін.

Дозована веслування використовується для вироблення ритмічності

рухів, що сприяють глибокому дихання, розвитку та зміцненню м'язів
верхніх кінцівок, тулуба та збільшення рухливості хребта. Підвищення
внутрішньочеревного тиску при веслуванні позитивно впливає на
процес травлення ня та тканинний обмін. Веслування в умовах
чистого, свіжого, іонізованого, насиченого водяними парами повітря
(краще морського) надає оздоровчий вплив на весь організм. Дозована
веслування призначається при захворюваннях суглобів, серцево-
судинної та дихальної систем та проводиться з певними
короткочасними паузами для відпочинку під лікарсько-педагогічним
контролем.

Дозовані лижні прогулянки зміцнюють усі м'язові групи, підвищують

обмін речовин, покращують роботу серцево-судинної та дихальної
систем, тренують вестибулярний апарат, покращують настрій,
сприяють нормалізації стану нервової системи, надають гартуючий
вплив.

Катання на ковзанах покращує обмін речовин, діяльність серцево-

судинної, дихальної та нервової систем, функцію вестибулярного
апарату, розвиває координацію рухів. Призначається в період
одужання та для профілактики захворювань під лікарсько-педагогічним
наглядом добре тренованим особам, які вміють кататися на ковзанах.

Дозоване лікувальне плавання підвищує тепловіддачу, покращує обмін

речовин, активізує функцію органів травлення та дихання, зміцнює
м'язи всього тіла, нервову систему, надає вплив, що гартує.
Застосовується при захворюваннях хребта для розслаблення м'язів та
звільнення його від осьового навантаження, при порушеннях постави,
захворюваннях дихальної системи, а також з метою зняти стомлення у
режимі робочого тижня або спортивного тренування.

Їзда на велосипеді застосовується із загальнооздоровчою метою, а

також для зміцнення м'язів та збільшення рухливості у суглобах нижніх
кінцівок. З цією ж метою застосовуються вправи на велоергометр при
травмах опорно-рухового апарату, парезі нижніх кінцівок, порушення
обміну речовин і для тренування серцево-судинної системи.

Поряд із переліченими вправами в лікувальній фізичній культурі

використовуються ігри. Усі різновиди ігор (ігри дома, малорухливі,
рухливі, спортивні) сприяють поліпшенню роботи всіх органів
прокуратури та систем організму. Їх проводять у період одужання при
лікарсько-педагогічному спостереженні у заключній частині заняття
лікувальною гімнастикою.

Методика лікувального застосування фізичних

вправ. Дозування
Перед призначенням лікувальної фізичної культури визначаються
завдання використання фізичних вправ, підбираються кошти та форми
на вирішення цих задач. Щоб зробити все це правильно, необхідно
враховувати фазу розвитку хвороби, реакцію на неї організму, стан
усіх органів та систем, не залучених до хворобливого процесу,
психічну реакцію хворого на захворювання та інші його індивідуальні
особливості.
У всіх випадках важливо дотримуватися принципу поєднання
загального та місцевого впливу фізичних вправ, пам'ятаючи, що
одужання багато в чому залежить від загального стану організму
хворого.

Кожна фізична вправа, що використовується в лікувальній фізичній

культурі, має відновлюючий, підтримуючий або профілактичний вплив
на хворого. Тому при призначенні лікувальної фізичної культури
потрібно визначити (крім медичних показань) спрямованість її
використання: з метою відновлення порушених функцій, підтримання
їх та здоров'я загалом або з метою попередження захворювань, їх
ускладнень та інших відхилень у стані здоров'я.

На основі загальних положень лікувальної фізичної культури

будуються різні приватні методики, що відображають своєрідність
патофізіологічних та клінічних проявів захворювання у окремого
хворого або групи хворих, складені за нозологічною ознакою.
Основними принципами застосування лікувальної фізичної культури є
цілісність організму (єдність психічного та фізичного), єдність
середовища та організму (соціального та біологічного), єдність форми
та функції, загального та місцевого, лікування та профілактики (В. Н.
Мошков, 1984).

Методика лікувальної фізичної культури має бути заснована на

загальнопедагогічних (дидактичних) принципах. Ефективність її
можлива лише за активному відношенні хворого до занять. Пояснення
методистом перспективи прискорення відновлення порушених функцій
під впливом занять фізичними вправами підвищує інтерес хворого до
них.

Принцип наочності під час навчання рухам здійснюється лише через

зорові відчуття, а й з допомогою інших органів чуття. Показ фізичних
вправ підтверджує пояснення та допомагає тому, хто займається
правильно їх виконувати.

Принцип доступності залежить від оцінки лікарем чи методистом

клінічного прояву хвороби та рівня фізичної підготовленості хворого.

Оздоровчий ефект лікувальної фізичної культури є результатом

реалізації принципу систематичності занять, побудованих з
урахуванням поступовості та послідовності виконання вправ. Заняття
починаються з простих та легких, відомих хворому на вправи. У міру
зростання його функціональних можливостей призначаються складніші
вправи (при суворому обліку реакції організму). Заняття проводяться
щодня, іноді по кілька разів на день, за певного дозування, у поєднанні
з призначеним режимом дня.

Принцип індивідуального підходу передбачає врахування статі, віку,

рівня тренованості, загального стану хворого, перебігу основного та
супутніх захворювань.

Поряд з дидактичними принципами велике значення має оптимальне

дозування засобів лікувальної фізичної культури - встановлення
сумарної дози (величини) фізичного навантаження при застосуванні як
однієї вправи, так і будь-якого комплексу (ранкова гімнастика, заняття
лікувальною гімнастикою, прогулянка та ін.). М. Мошков).

Фізичне навантаження має бути адекватне функціональним

можливостям хворого. Надмірно мале або велике навантаження не
матиме достатньої лікувальної дії. Навантаження дозується вибором
вихідних положень, підбором вправ, числом загальнорозвивальних та
дихальних вправ, їх тривалістю, числом повторень кожної вправи,
темпом, амплітудою рухів, ступенем силової напруги, складністю рухів,
їх ритмом, емоційністю занять.

У лікувальній фізичній культурі вибір вихідних положень залежить від

рухового режиму, призначеного лікарем. Розрізняють три основні
вихідні положення: лежачи (на спині, на животі, на боці), сидячи (у
ліжку, на стільці, на килимі з прямими ногами, сидячи в ліжку або на
стільці зі спущеними ногами), стоячи (на рачки — колінно- кистеве, на
півчетвіренька-колінно-ліктьове, стоячи без опори, з опорою на милиці,
палиці, ходилки, бруси, перекладину, гімнастичну стінку, спинку
стільця і т. д.). Наприклад, при захворюваннях серцево-судинної та
дихальної систем можна виконувати вправи в положеннях лежачи,
напівлежачи з високо піднятою головою, сидячи, стоячи; при хворобах
органів травлення – сидячи, лежачи на спині, стоячи; при
пошкодженнях хребта - лежачи на спині і на животі, стоячи рачки,
напівлежачи, стоячи.

Підбір фізичних вправ та визначення їх тривалості здійснюють з

урахуванням принципу поступовості (від легені до важкої, від простої
до складної), а також особливостей особистості хворого та перебігу
хвороби.

Тривалість фізичних вправ визначають фактичним часом, що

витрачається хворим з їхньої виконання. Це залежить від складності
вправ, чис ла вправ у комплексі, індивідуальної реакції організму
хворого на навантаження.

Число повторень кожної вправи залежить від особливостей перебігу

хвороби, числа, характеру та виду вправ, що входять до цього
комплексу, тривалості їх виконання. Число повторень вправ для
дрібних м'язових груп може бути більшим, ніж для великих.

Темп виконання рухів може бути різним. Розрізняють повільний,

середній та швидкий темп. В умовах стаціонару вправи виконують
зазвичай у повільному та середньому темпі, на поліклінічному та
санаторному етапах реабілітації – у повільному, середньому та
швидкому.

Зменшення або збільшення амплітуди (розмаху) рухів також дозволяє

регулювати фізичне навантаження.

Ступінь силової напруги при виконанні рухів залежить від вольової

напруги, застосування обтяження, опору або їх поєднання. Обтяження
може здійснюватися вагою власного тіла, вагою предметів, вагою чи
опором партнера.

Ступінь складності рухів також впливає величину навантаження.

Ускладнювати вправи необхідно поступово, принаймні оволодіння
ними, і навіть зі зростанням функціональних можливостей організму.

Ритм рухів, або система їх чергування, дуже впливає на

працездатність. Правильно підібраний ритм рухів віддаляє настання
втоми. Ритмічність рухів сприяє зменшенню навантаження на нервову
систему за рахунок вироблення автоматизму.

Число загальнорозвивальних та дихальних вправ у занятті залежить

від періоду та характеру захворювання. У міру одужання питома вага
цих вправ знижується з допомогою запровадження спеціальних вправ.
В окремих випадках, наприклад при захворюваннях органів дихання,
травлення або післяопераційному періоді, дані вправи є спеціальними.

Використання емоційного чинника полягає у створенні у хворого під

час занять фізичними вправами позитивних емоцій. Це підвищує
лікувально-оздоровчий ефект занять та віддаляє настання втоми.

Велике значення дозування фізичної навантаження має щільність

заняття. Її визначають ставленням тривалості фактичного виконання
вправи до тривалості всього заняття. У лікувальній фізичній культурі
щільність навантаження сягає 25-30%. Здебільшого вона залежить від
тривалості перерв між окремими вправами. У лікувально-оздоровчій
фізичній культурі густина навантаження значно підвищується.

Дозування навантаження в заняттях лікувальною фізичною культурою

має дуже важливе значення, тому що від неї багато в чому залежить
лікувальна дія фізичних вправ. Передозування може спричинити
погіршення стану, а недостатнє навантаження не дає потрібного
ефекту. Тільки за відповідності стану хворого та його можливостям
фізичне навантаження може оптимально змінити функції різних систем
організму та надати лікувальну дію.

Фізичне навантаження дозується залежно від завдань даного періоду

лікування, проявів захворювання, функціональних можливостей та віку
хворого. Не завжди слід прагнути великих фізичних навантажень.
Оздоровча та лікувальна дія при багатьох захворюваннях досягається
спеціальними фізичними вправами з помірним фізичним
навантаженням. Наприклад, покращення периферичного кровообігу
можна отримати при використанні вправ для дрібних м'язових груп та
дихальних вправ, які відносяться до вправ малої інтенсивності.

Змінювати фізичне навантаження можна різними методичними

прийомами, оскільки залежить від багатьох чинників. Основним з них є
обсяг м'язових груп, що беруть участь у русі, число та характер
виконання фізичних вправ: темп, амплітуда руху, ступінь силової
напруги м'язів.

Підвищувати чи знижувати фізичне навантаження можна, збільшуючи

чи зменшуючи кількість повторень кожної вправи і змінюючи характер
виконання.
Регулювати вплив фізичних вправ дозволяють спеціально підібрані
вихідні положення. Деякі їх самі собою викликають фізіологічні
зрушення, оскільки вимагають м'язових зусиль статичного характеру.
Наприклад, в положенні сидячи ЧСС збільшується на 5-8%, а в
положенні стоячи - на 10-20% порівняно з положенням лежачи.

Чергування м'язових навантажень, коли вправи для однієї групи м'язів

змінюються вправами для іншої групи, а вправи з великим м'язовим
навантаженням чергуються з вправами, що вимагають незначних
м'язових зусиль, або з дихальними вправами і вправами на
розслаблення, попереджає великих перерв для відпочинку виконувати
фізичні вправи.

Фізичне навантаження регулюється також ступенем складності вправ.

Важкі по координації вправи можуть викликати напругу м'язів, які
беруть участь у русі, цим збільшуючи навантаження.

Інтенсивність фізичних вправ може бути малою, помірною, великою та

максимальною (В. К. Добровольський). До вправ малої інтенсивності
відносяться вправи за участю женні малих та середніх м'язових груп,
що виконуються у повільному та середньому темпі, статичні дихальні
вправи та вправи у розслабленні м'язів. Вихідні положення не повинні
викликати більших статичних напруг і ускладнювати виконання вправ.
Фізіологічні зрушення при виконанні даних вправ незначні: невелика
зміна ЧСС, помірне підвищення максимального та зниження
мінімального тиску крові, урідження та поглиблення дихання.

Вправи помірної інтенсивності залучають у рух середні (у середньому

та швидкому темпі) і великі (у повільному та середньому темпі) м'язові
групи. Застосовуються динамічні дихальні вправи, вправи з
предметами та невеликими обтяженнями, ходьба у повільному та
середньому темпі, малорухливі ігри. При виконанні цих вправ ЧСС
підвищується незначно, помірно підвищується максимальний
артеріальний та пульсовий тиск, збільшується легенева вентиляція.
Тривалість відновлювального періоду становить кілька хвилин.

Вправи великої інтенсивності характеризуються одночасним

включенням у роботу великої кількості м'язових груп, виконанням рухів
у середньому та швидкому темпі. До них відносяться вправи на
гімнастичних снарядах, з обтяженнями, швидка ходьба, біг, стрибки,
рухливі та спортивні ігри, ходьба на лижах тощо. Усі вони
пред'являють значні вимоги до нервової, серцево-судинної та
дихальної систем: викликають збільшення ЧСС, підвищення
максимального артеріального та пульсового тиску; посилення обміну
речовин. Тривалість відновлювального періоду становить понад 10 хв.

Вправи максимальної інтенсивності рідко застосовуються у лікувальній

фізичній культурі. До таких вправ із граничним навантаженням
відноситься, наприклад, біг на швидкість. При їх виконанні виникає
кисневий обов'язок, тому діяльність серцево-судинної та дихальної
систем значно посилюється.

Дозувати необхідно загальне та місцеве фізичне навантаження.

Загальне навантаження складається з енергетичних витрат організму
виконання м'язової роботи переважають у всіх фізичних вправах. Про
відповідність її можливостям хворого можна судити за зовнішніми
ознаками втоми та реакції серцево-судинної та дихальної систем –
динаміці ЧСС та дихання. Місцеве фізичне навантаження надає в
основному локальне вплив. Прикладом такого навантаження є вправи
відновлення руху паралізованих м'язів.

Пасивні рухи та вправи, що виконуються за допомогою, мають

незначну загальну дію, тому повинні дозуватися ступенем місцевого
впливу. У деяких випадках місцеві навантаження, наприклад вправи
для зміцнення м'язів тулуба при компресійних переломах, дозуються і
за загальним, і місцевим впливом (по ЧСС і ступеня втоми м'язів) на
організм хворого. Для більш точної оцінки загального та місцевого
навантаження враховуються і суб'єктивні відчуття хворого.

Залежно від завдань у різні періоди лікування виділяють три основні

варіанти (як загальних, так і місцевих) дозування навантажень:
лікувальні, тонізуючі (підтримуючі) та тренуючі.

Лікувальне дозування застосовується в тих випадках, коли необхідно в

першу чергу вплинути на уражену систему або орган, сформувати
компенсації, попередити ускладнення. При цьому загальне фізичне
навантаження у заняттях зазвичай невелике і від заняття до заняття
збільшується незначно. При погіршенні стану вона знижується.
Місцеве фізичне навантаження складається із спеціальних вправ і
може бути малою (наприклад, у початковий період лікування хворих на
бронхіальну астму або з невритом лицевого нерва) або помірним
(наприклад, при лікуванні переломів у період іммобілізації). Ознак
загальної втоми у своїй може спостерігатися, хоча часто відзначається
втома окремих м'язових груп. Фізіологічні зрушення з боку серцево-
судинної та дихальної систем мало виражені.

Тонізуюча (підтримуюча) дозування застосовується у задовільному

стані хворого при тривалій іммобілізації, хронічних захворюваннях із
хвилеподібним перебігом, після закінчення відновного лікування з
максимально можливим лікувальним ефектом. Загальні та місцеві
фізичні навантаження залежать від функціональних можливостей
організму загалом, окремого ураженого органу чи системи. Вони
повинні стимулювати функції основних систем, тобто надавати
тонізуючу дію та підтримувати досягнуті результати лікування.
Застосовуються фізичні вправи помірної чи великої інтенсивності.
Характерна риса цього варіанта дозування навантажень у тому, що де
вони збільшуються у процесі курсу лікувальної фізичної культури.
Заняття має не втомлювати хворого, а викликати почуття бадьорості,
припливу сил, поліпшення настрою.

Тренувальне дозування застосовується в період одужання та в період

відновлювального лікування, коли необхідно нормалізувати всі функції
організму хворого, підвищити його працездатність або досягти
високого рівня компенсації. Фізичні навантаження при вип олнені як
загальнорозвиваючих, і спеціальних вправ від заняття до заняття
підвищуються з допомогою різних методичних прийомів і дозуються те
щоб викликати стомлення. Фізіологічні зрушення у діяльності основних
систем, як правило, значні, але залежать від захворювання та стану
хворого. Тренуючий вплив у певні періоди захворювання можуть
надавати і вправи помірної інтенсивності при поступово дозі, що
збільшується. Для визначення обсягу фізичних навантажень, що
надають тренуючий вплив, проводять різні тести. Так, при
захворюваннях серцево-судинної системи гранично припустимі фізичні
навантаження визначаються за допомогою проби толерантності до
них; величина осьового навантаження при діафізарних переломах – за
допомогою тиску пошкодженою іммобілізованою ногою на ваги до
моменту появи больових відчуттів (80 % від отриманої величини –
оптимальне навантаження); тренуючу дію збільшення сили м'язів
надає навантаження, що становить 50 % від максимальної.

Література
  Березовский Борис Абрамович, Ломинога Сергей Иванович.
Лечебная физкультура при заболеваниях органов дыхания. —
Киев : «Здоров'я», 1980. — 104 с. — (Лечебная физкультура и
врачебный контроль) — 13 000 прим. (рос.)

Джерела
 Інститут фізичної культури м. Суми