Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра Історії Центральної та Східної Європи

ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА»

Курсова робота

студентки ІІ курсу

історичного факультету

Пиріг Р.О.

Науковий керівник – доцент

Баран З.А.

Львів – 2022
Зміст курсової роботи
 ВСТУП

Актуальність даного дослідження визначається наявністю багатолітнього

конфлікту поколінь між польською та українською сторонами, що проявляється у
пошуках історичної правди, що передувала цій події, виправданої та законної в
реаліях часу та політичних обставинах. З одного боку, поляки вважали цей захід
виправданим, оскільки операція «Вісла» була способом запобігання діяльності
Української повстанської армії та поширюваним нею сепаратистським поглядам.
Тепер, коли архівні матеріали розсекречені, з’явилася можливість ґрунтовно
вивчити та проаналізувати депортацію та репатріацію українського та польського
населення, з’ясувати справжні причини та наслідки цих трагічних процесів.
Вигнання українців з їхніх етнічних земель у Польщі не знайшло належного
відображення в радянській історичній науці. Збірники документів, матеріалів та
спогадів про переселення українців із Закарпаття вийшли лише в роки
незалежності.
«Незручне питання» переселення людей із західного регіону України до
Польщі та з Польщі на територію УРСР після окупації довго замовчується15.
До складу Польщі входять споконвічні українські землі – Лемківщина,
Надсяння, Холмщина, Підляшшя, де й досі існує понад 700 тис. українців. Під час
Другої світової війни польська політика зосередилася на питаннях Західної
України, яка в міжвоєнний період входила до Співдружності Націй. Майже всі
польські політичні партії та групи стверджували, що землі залишилися у складі
Польщі після Другої світової війни.
Галицьку територію вони вважали невід'ємною частиною «Польщі»,
стверджуючи, що поляки захищали східну галицьку землю від татарських і
турецьких загарбників, небезпеки російських загарбників і повної русифікації.
«Руські» землі Галичини представлені як пантеон квітів польських лицарів,
а отже, напівмістичний храм, втрата якого була б загальнонаціональною
катастрофою. Слід зазначити, що українців вигнали зі своїх національних земель,
а поляків – ні. Під час процесу депортації як Радянський Союз, так і Польща
чинили численні знущання над мігрантами.
Як сказав І. Пелльо: «Ніколи після татарського нападу Україна не
переживала такої катастрофи та приниження, як пограбування комуністичної
влади після Другої світової війни».
Жертвами Вісли були переважно українці, а історики діаспори вважають, що
депортовані території спочатку були українськими, а операція «Вісла» була не
законним заходом, а етнічною чисткою геноциду українців. Доведення тієї чи
іншої точки зору актуально в той час, коли Україна стала незалежною державою, а
історична правда не доведена.
Джерельна база цієї теми дуже багата, оскільки ще живі учасники операції
«Вісла», велика кількість спогадів (ХХ ст.) про ці події викладено в книзі І. В.
Довжука «Історія України: імена, події, факти».
Слід також зазначити, що після розпаду Радянського Союзу світ побачив
раніше секретний матеріал, який допоміг глибше дослідити тему та обґрунтувати
дослідження в літературі. Польський дослідник Євген Місил подає розгорнуту
документацію в такій книзі «Операція «Вісла». Документи». При написанні цієї
статті я буду використовувати такі документи з цієї книги: «Інструкція по
боротьбі з УПА, підготовлена штабом Вісла», 20 лютого 1947 р., Варшава – Звіт
заступника начальника штабу міністерства майора. Генерал С. Мосор з Котовіце
Краків і інспектор Люблінської губернської ради безпеки до голови Ради
національної безпеки до міністра оборони польського маршала М. Жимерського.
Пропозиція вислати українців». 28 березня 1947 р. - Телефонне повідомлення
Краківського окружного командування до заступника начальника Генерального
штабу генерала В. Корчицова про заступника міністра оборони К. Сверчевського
Звістка про неминучу смерть, 37 березня 1947 р. Варшавська народна партія «у
 зв'язку зі смертю полковника К. Сверчевського». "Варшава, 14 квітня 1947 р. -
Головне управління військових поселень і орган державної реєстрації про
директиву про планування виселення українців. Варшава, 17 квітня 1947 р. - Наказ
КДБ Оперативної групи "Вісла". Ч. 1, 1947 р., 17 квітня, Варшава - Наказ Комітету
державної безпеки Оперативної групи "Вісла". Ч. 2 "Інструкція від Центральний
комітет Державної компенсаційної служби за операцію Лодзь-Вісла від 18 квітня
1947 р.
Об’єктом даного дослідження є: демографічна ситуація населення західної
України, що увійшло до складу Польщі в 1947 р.
Предметом роботи – є операція «Вісла» як акт примусового переселення
українців у центральні регіони Польщі.
Мета дослідження полягає у відтворенні подій українсько-польського
переселення середини 1940-х – початку 1950-х рр. за допомогою аналізу
літератури та спогадів очевидців масової депортації.
Завданнями даного дослідження є:
· дослідити ситуацію напередодні операції «Вісла»;
· дослідити хід дій та визначити роль військових формувань УПА;
· проаналізувати вплив «Вісли» на українців.

Методи використані при написані даної роботи це

· дедуктивний саму тему розглянуто в контексті історичної ситуації на
західноукраїнських землях загалом також;
· індуктивний метод;
· аналізу та синтезу;
· метод історичності.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та

переліка використаних джерел.
 РОЗДІЛ 1. ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА»
В українській історії багато трагічних сторінок. Одна з найтрагічніших
сторінок була написана в драматичному ХХ столітті, зокрема сторінка, пов’язана з
примусовим вигнанням українців з Польщі в 1944-1947 та 1951 роках.
Український історик та політик Володимир В’ятрович вважає, що головною
причиною проблем у польсько-українських відносинах є анахронічна
національно-державна доктрина, заснована на реставраційному міфі «історичної
Польщі», і результат неповноцінності та вічного завоювання неспроможності
українців претендувати на рівність з правлячою нацією.
Акція “Вісла” (28 квітня – 29 липня 1947 року) – військово-політична
операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної
чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних
регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-
західних земель.
Вигнання нацистів із теренів Східної Європи в 1944–1945 роках
супроводжувалося встановленням в цьому регіоні радянської влади чи
комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до
масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які
вони використовували, стали масові депортації.
9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі
й уряд УРСР уклали угоду про "взаємний обмін населенням": українського – з
території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було
переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Використовували різні методи
впливу на людей – від психологічного тиску (через пропагандистську агітацію,
шантаж,  залякування тощо) до фізичної сили із залученням війська.
 Після закінчення терміну угоди на теренах Східної Польщі ще залишалося
близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на терени
УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені
західні та північні її землі, які до завершення Другої світової належали до
Німеччини.
Підготовка  виселення почалася вже у другій половині 1946 року. В серпні
Відомство інформації та пропаганди в Любліні повідомило, що “…загальна думка
поляків із теренів [охоплених діями УПА] домагається виселення українського
елементу повністю – чи в Радянський Союз, чи на Західні землі…” Восени
повітові відділення інформації та пропаганди мали скласти максимально вичерпні
списки українських сімей, які залишилися після переселення, розпочатого 1944
року, або вже встигли самовільно повернутися з УРСР, працівників повітових
відділень безпеки українського походження. “[У 1944–1946 роках] багато одиниць
і навіть родин сховалося у лісах або прикордонних місцевостях на території
Чехословаччини і потім прямісінько (через кордон) повернулись до своїх осель,
стаючи базою для банд УПА та небезпекою для нас на майбутнє. У зв'язку з тим,
що Радянський Союз вже не приймає назад цих родин, необхідно навесні дійсно
провести енергійну акцію переселення цих людей окремим родинами в
розпорошенні по цілих землях, де вони швидко асимілюються”, – йшлося у звіті
заступника начальника Генерального Штабу Стефана Моссора голові державної
комісії безпеки, міністрові національної оборони Міхала Ролі-Жимерського.
28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-
міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія була використана як
привід для початку депортації. Наступного дня зібралося Політбюро
Центрального комітету Польської робітничої партії. “Переселення українців є
наслідком вбивства популярного генерала сотнею “Хріна” і здійснюється в ім'я
боротьби з українськими збройними силами…” – зазначалося в рішенні про
негайне переселення “української людности” на західні та північні землі Польщі.
Спочатку план називався “спеціальною операцією “Схід”  і включав
одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його
перейменовано на “Вісла”. Для практичної реалізації створили спеціальну
оперативну групу “Вісла” у склад, якої входило близько 21 тисячі військових.
Щоб не повторити помилок депортацій 1944–1946 років, коли українці через
чехословацький кордон поверталися додому, до урядів СРСР і Чехословаччини
були вислані ноти з проханням закрити на період акції кордони з Польщею.
Ймовірно, що рішення про початок акції приймалося за участі керівництва СРСР
чи принаймні узгоджувалося з ним.
До кінця квітня 1947 року східну територію Польщі було поділено на
райони. Туди спрямовано військових ОГ “Вісла” з розрахунку від 20 до 50
солдатів на одне село. Окрім цього, 13 602 вояків чехословацької армії
заблокували кордон, а 17 літаків-розвідників контролювали у прикордонній смузі
ліси та гори. Родини українців поділили на три категорії: “А” –  хто навмисно
ухилився від виселення у 1944–1946 роках; “В” – сім’ї із військовослужбовцями;
“С” – усі інші. На підтримку політики “асимілятивного розпорошення” видано
додаткову інструкцію про заборону розміщення в одному селі більше однієї
родини з категорії “А” або “В” та до п'яти родин категорії “С”. Сім'ї одразу трьох
категорій не могли бути разом. У випадку, коли забракне індивідуальних
господарств, то дозволялося доселяти до польських колоністів у фільварках.
24 квітня 1947 року Президія Ради Міністрів Польщі прийняла ухвалу в
справі акції “Вісла”. О 4-й годині 28 квітня оперативна група приступила до
виконання. Діяли за такою схемою: на світанку військові щільним кільцем
оточували села і наказували мешканцям “зі списку” готуватися в дорогу. Тим
часом солдати проводили обшуки в хатах, господарських приміщеннях і дворах, а
то й підпалювали дім і обійстя. Щоб спакувати майно, давалося 2 години (інколи
15–20 хвилин). Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та
картоплі. Через поспіх і брак транспорту переселенцям вдавалося “вхопити”
тільки найнеобхідніше. Нерідко встановлювали обмеження щодо ваги багажу – до
25 кілограмів на особу. Після завантаження майна, колона людей під збройним
наглядом вирушала до збірного пункту. Такі “марші” подекуди тривали понад 20
годин. На одному пункті збиралися люди із кількох місцевостей і очікували на
перевезення до завантажувальної залізничної станції. Пункти були переповнені.
Інколи переселенцям вдавалося втекти звідти і повернутись до своїх домівок.
На завантажувальних станціях, що охоронялися військовими, українців
розміщували у товарняках. За нормами, в одному вагоні мали перевозити дві
родини. Однак реалії були іншими. Наприклад, в Сяноці в 31 вагоні розмістили,
крім 897 людей, ще 24 коня, 120 корів, 45 кіз, 7 телят і 2 лошат. Поїзди прямували
до пунктів переадресації – в Катовіце, Освенцимі й Любліні, а звідти вже до
розподільних пунктів у Щецині, Ольштині, Вроцлаві та Познані. Цю відстань
долали в середньому за тиждень, іноді – протягом 20–30 днів через часті зупинки,
плутанину зі списками або великі затори на станціях, коли замість 6 ешелонів
прибувало від 15 до 20.
На пунктах переадресації теж доводилося чекати, інколи по 20 днів, поки
вирушать до залізничних станцій у відповідних повітах. Звідти прибулих
розвозили по селах, що також відбувалося не відразу. Відомий випадок, коли 22
утриманців будинку для людей похилого віку  прибули в повіт 19 червня 1947
року, а в село потрапили в січні 1948 року.
На “нових” місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені
колишніми власниками-німцями господарства. Українців було позбавлено церкви,
школи й інших можливостей розвивати власне суспільно-культурне життя.
Польська влада переслідувала навіть найменші прояви побутового культивування
українських національно-культурних традицій.  
Акція нерідко супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали,
старовинні церкви руйнували, представників української інтелігенції та селянства
за підозрою у сприянні УПА ув’язнювали у концтаборі в Явожні Краківського
воєводства, створеного спеціально для “підозрілих” українців на території
колишнього гітлерівського концтабору “Аушвіц – Біркенау”.
29 липня 1947 року ОГ “Вісла” припинила діяльність, передавши
повноваження оперативній групі Краківської округи. Депортаційна акція тривала
три місяці. Унаслідок цих подій польська комуністична влада позбулася
українського населення у південно-східних воєводствах країни, розкидавши
західною й північною Польщею 140 575 українців і поляків, які були у шлюбі з
українцями (близько 14 тисяч). Було заарештовано й засуджено 315 осіб, із яких
розстріляно – 173. До кінця 1947 року спіймали й вивезли ще понад 10 тисяч осіб.
Щоб повністю унеможливити повернення українців на рідні землі, їм заборонили
змінювати місце проживання.
Улітку 1947 року командування УПА на Закерзонні переконалося у
безперспективності продовження боротьби і віддало наказ вирушити в
пропагандистські  рейди до Західної Європи або пробиватися на територію УРСР.
Більшість транспортних засобів проходить через Освенцім, який
розташований з одного боку головної дороги, що йде зі сходу на захід і північ. Це
пов’язано з побудованою під час війни залізничною гілкою, яка створила
сприятливі умови для одноразового приймання, суворого контролю та
комплексного відбору кількох транспортних засобів. Також тут спеціальна слідча
група МДБ під виглядом гігієнічного контролю перевірила особи депортованих та
жорстоко допитала всіх підозрюваних. Майже в кожній машині, що проїжджала
через Освенцим, від кількох до десятків людей повертали до концтабору в Явозно.
9 травня 1947 року з Освенцима прибули перші 17 в’язнів.
Автомобіль першого українського населення, депортованого під час операції
«Вісла», має символ Р-10. Він вирушив із залізничного вокзалу Щавне Саницького
району 29 квітня. 3 травня через Освенцім, потім Щецинек до Слупська. Останній
Р-509 з 97 українцями на борту був депортований з Бєлгородського повіту,
вийшов зі станції Звіринець 8 серпня і прибув до Білограда 12 серпня.
Опубліковані документи та додатки детально описують наступний етап
діяльності Вісли. На першому етапі, який тривав до кінця травня, було виселено
українців, які проживали у Сяницькому, Ліському, Пермишльському,
Березівському та частині Любачівського повітів, знищені частини куренів Байди
та Рени сотень учасників УПА. Потім сили CO поступово просувалися на північ і
захід уздовж прикордонних округів. Деякі відділи пізніше були залишені в цьому
районі в рамках першого етапу операції з продовження боротьби з УПА. 21 травня
штаб ОГ «Вісла» був перенесений із Сянока до Ряшева.
На початку червня розпочався другий етап битви на Віслі, в ході якого 3-я і
7-а дивізії направили до повітів Ярослава, Любачева і Томашева Луберського для
здійснення вигнання та Акції з очищення куренів Залізняка та Беркута. До повітів
Лемківщини, Горлиці, Нового Санча та Нового Таргу передано шість державних
підприємств. 21 червня під командуванням полку було сформовано нову
оперативну групу з 1 загону ДП, 11 ДП та 360 бійців КВБ. Кундлевича; це було
для вигнання українців з Люблінської губернії. Таким чином, діяльність ОГ
«Вісла» охоплює всі повіти, населені українським населенням. Ще в червні стало
зрозуміло, що операція не буде завершена протягом двох місяців від плану. У
цьому випадку Політбюро вирішило продовжувати діяльність Вісли до повного
вигнання та ліквідації підпілля, а також розподілу ще 150 млн. злотих.
 На третьому етапі кампанії (липень) основна увага приділялася так званому
очищенню територій українського населення, які уникали депортації та знищення
розпорошених сил УПА. Створено спеціалізовані військові контрольні групи,
завданням яких є повторне обстеження місць депортації та захоплення українців,
які там переховуються. 16 липня Мосол видав секретний наказ № 010, згідно з
яким люди поверталися із західних земель до повернення. Резиденцію
заарештують і відправлять до концтабору в Явожні.
На початкових етапах операції влада не мала наміру створювати спецсуд для
негайного розгляду справ полонених учасників українського підпілля. За
існуючою практикою, цю функцію мають виконувати обласні військові суди.
Військовий трибунал був створений у рамках Оперативної групи Вісли (VSOG B)
і спочатку мав на меті розглядати лише справи солдатів і офіцерів Вісли на рівні
Віслинського військового трибуналу. Але на початку травня було вирішено
негайно розширити діючі повноваження Вищого адміністративного суду «Б»
щодо розгляду справ і цивільних осіб. Останні документи свідчать про те, що
запровадження військових судів для українців було тісно пов’язане з
провокаціями, спричиненими повідомленням Краківського крайового
командувача генерал-лейтенанта Миколи Венцковського про те, що неназвані
сили УПА напали на Україну. Охоронці здійснили жорстокий напад. Кілька
польських солдатів нібито були вбиті ножами. Під впливом цих повідомлень, які
під час слідства виявилися неправдивими, Політбюро ЦК ПРП 3 травня вирішило
радикально посилити репресії проти українців. Його особливо серйозними
наслідками було запровадження військових судів для членів ОУН та УПА та
політичний дозвіл на масове утримання цивільних осіб, підозрюваних у
пособництві концтабору Явожно.
22 квітня 1947 р. у Сяноку розпочав роботу військовий трибунал Вісла О.Г.
під головуванням п. Мар'яна Маліновського. 21 травня ВСГ «Б» переїхала із
Сянока до Ряшева зі штабом оперативної групи. 31 липня у зв’язку з ліквідацією
«Вісла О.Г.» військовий суд було розпущено, незважаючи на те, що він
продовжував працювати без значних персональних змін та обмежень до середини
вересня 1947 року.
Під час походу «Вісла» прогрес ВСГ «Б» був показовим, їм надавали
спеціальні установки та пропаганду. У Ряшеві та інших районах, де діє
Громадське об’єднання «Вісла», плакати з іменами засуджених до страти та
розстріляних учасників українського підпілля у гітлерівському стилі Bekannt-
machung.
У період становлення сучасної української історіографії (початок 1990-х рр.)
переселення закарпатців з Польщі до українського радянського суспільства
розглядалося в контексті дослідження питань, пов’язаних з українськими
етнічними землями та утворенням українсько-польської прикордонної
Соціалістичної Республіки. Питання про переселення на територію УРСР, які
прибули з Польщі в 1944-1947 рр., на науковому рівні не піднімалося.
У 1997 р. виник інтерес до вивчення процесу евакуації українців до СРСР, у
зв’язку з річницею (50-річчям) операції польського вигнання «Вісла». У зв’язку з
необхідністю висвітлити передумови цієї операції, вперше опубліковано важливий
архівний матеріал, що подає новий погляд на проблему переміщення українсько-
польського населення з 1944 по 1946 рр., що призвело до зростання наукового
інтересу.
Точна кількість українців, заарештованих та засуджених під час та після
операції «Вісла», невідома. На даному етапі дослідження інформація, доступна
МГБ та ВП, містить численні неточності та помилки, які потребують ретельної
перевірки. Окрім ВСОГ «Б», українців судили в обласних військових судах у
Кракові, Жешуві, Любліні, Варшаві, Ольштині та Щецині. Щонайменше сотні з
них засуджені.
 РОЗДІЛ 2. СПОГАДИ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО
ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»
9 вересня 1944 р. радянська та польська влада підписали документ про
виселення українців із прикордонних територій сучасної Польщі та здійснити
масове переселення в Україну.
Під різними приводами людей не тільки переселяли в західні області, а й
ешелоном відправляли в центральні, південні та східні області. Умови для
подорожі були жахливі, а життя на новому місці супроводжувалася багатьма
сімейними проблемами.
За два роки дії угоди з Польщі було вислано понад 480 тис. етнічних
українців.
Майже в кожному селі Тернопільської області можна знайти свідків
переселення українців з Польщі до УРСР. Деякі з них досі живуть у старих
теракотових будинках, подарованих їм Радянською Україною. Деякі люди
залишили вдома те, що встигли взяти з собою в далеку і важку дорогу. Коли
свідки цих подій згадували про депортацію, їхні голоси тремтіли, а очі
наповнювалися сльозами. Натомість майже все, що нагадує переселення, є єдиним
пам’ятником.
Більшість поселенців хотіли повернутися назад, тому хотіли бути якомога
ближче до польського кордону.
За даними місцевих громадських активістів, станом на 1995 рік у Хорозківі
Тернопільської області проживало 600 ВПО. Люди приїжджають майже з усіх
районів української національної території, що увійшли до складу Польщі.
Перші потяги з українцями були ворожі комуністичній владі: їм не дали
негайно житла, їжі та елементарних умов для проживання. До зверхнього
ставлення місцевого населення, жорсткого ставлення місцевої влади та вимоги
вступу в колгосп подекуди додалися нелюдські умови життя.
 Через деякий час з’ясувалося, що угода про «взаємний обмін» не знайшла
широкого визнання ні українським, ні польським населенням. З кінця літа до
початку осені 1945 року було вирішено перейти до спеціалізованих заходів
примусового характеру. Свідки розповідають, що іноді їм давали дві години, щоб
зібратися та залишити свої домівки. На станцію людей часто супроводжують
солдати, озброєні автоматами. Деякі сім’ї на місці відселення можуть по кілька
днів жити під відкритим небом, очікуючи, поки ешелон поїде в УРСР. Один із
чоловіків, який переїхав у 1945 році, сказав: «Здається, можна все взяти з собою, а
що з собою візьмеш?»
ТСН.ua збирає свідчення свідків масового виселення українців з Польщі на
Тернопільщині про те, як відбувалося переселення, що їх чекало на радянській
території України та чи сумую вони досі за своєю країною. Ми свідомо не
редагуємо оповідання поселенців, щоб передати місцевий діалект і намагаємося
розкрити ідентичність людей, багато з яких називають себе лемками.
У спогадах очевидців тодішніх подій операції «Вісла» зазначено досить
багато історично важливих для вивчення моментів. Візьмемо до прикладу декілька
ситуацій, які згадували переселенці.
Михайло Боцуля, 1928 року народження, переїхав із села Нагіркани
(Надсяння): «Ми не переселенці, ми вигнанці. Згадайте осінній вересневий ранок
1947 року, коли велика група польських вояків увійшла до нашого села Нагіркани
і наказала команді: «За 20 хвилин вас тут не поб’ють! «У селі кричали, плакали,
плакали. Нам ніхто не забезпечував підвозу. У кого були коні, посадили на екіпажі
і погнали на станцію Бакунчиця в Перемигірі. А без коней – плечі На гаках, діти,
корови на повідках, ідучи на вокзал похвалитися, залишивши все в хатах, сараях і
полях. Виходу не маємо. <...> Дійшли до станції Перемич Бакунчиця в Сеулі:
Ніхто не повертається в село, бо поліція і солдати не пускають. Чекають на поїзд
надворі під дощем, холодом і голодом, бо навіть маленькі діти не вміють готувати.
По чотири сім'ї у вагонах. Вагони довоєнні, малі. <…> Розвантаження на станції
Комарно Люди їдуть в довколишні села в пошуках житла та житла <…> Але
вільних будинків у селі немає: поляки його не покинули. Цілий місяць ми пробули
у польської родини…»
Олександр Боровик, 1936 року народження, переїхав із села Городиславичі:
до села не приїхала жодна сім’я переселенців. У селі багато спалених хат, а люди
живуть у бомбосховищах і голодують. Нас помістили в напівзруйнований барак.
Без дров доводилося збирати перекотиполе, всяке сміття, опалюючи таким чином
будинок. <...> Віл — наш порятунок від голоду. Місцеві жителі отримують
додаткове молоко в обмін на корм худобі або кілограм зерна. <...> Нас називали
поляками і знущалися, як тільки можна. <...> У Запорізькій області ми скуштували
все: холод, голод, приниження, знущання. <…> На жаль, на Заході також часто
лунають образи на адресу іммігрантів. Слово «іммігрант» вимовляється
зневажливо, в ньому закладено поняття неповноцінності, що просто не відповідає
дійсності. "
Галина Конопинська, переселена із села Зимна Вода під Львовом. «...звістка
про те, що Львів не належить Польщі, починає надходити з моменту переміщення
кордонів. Треба вибирати: або підписати радянське громадянство і залишитися у
Львові, або польське громадянство і виїхати. Після трьох днів у черзі в
польському посольства , я отримала евакуаційну картку Дата виїзду: 15 серпня
1945 р. машина № 12. На Зимовій Воді у нас є вілла з великим садом <...> 15
серпня ми забрали тарілки та інші дрібниці нас повантажили на вози і поїхали на
вокзал, де ми провели три дні під відкритим небом, вдень і вночі, в гарну і погану
погоду. Нарешті, через три дні потяг рушив. <…> Починається подорож у
невідоме. В умовах, про які ніхто не міг мріяти: вагон поділений на 4 сім’ї, не
було туалету і води. Потяг зупинявся на кожен сигнал і стояв там довго, цілий
день чи більше. <... > Одного разу я несміливо підійшов до української машини і
попросив продати мені склянку молока, поки я доїла. Мене ображали прізвиська
про мою польську ідентичність та ворожі погляди, а не молоко. Пізніше я навіть
не дивилась у їхньому напрямку, коли одна українка запитала мене, чи знаю я, де є
вода, я відповіла, що не розумію, хоча я прийшла на станцію рано і знала, де вода.
Це було негарно, але я повинна мати якусь сатисфакцію."
Боровик Олександр, 1936 р.н., переїхав із села Городиславичі.
«...Нашу родину відвезли зі станції возом у село Грозне Красно-Армійського
району Запорізької області. Жодна переселенка не приїхала в село. У селі було
багато спалених хат, люди жили в бомбі. притулків і голодували.Нас помістили в
напівзруйнований барак.Без дров доводилося збирати перекотиполе, всяке сміття,
щоб обігріти хату.<...> Корова – це наш порятунок від голоду.Місцеві отримують
зайве молоко в обмін на комбікорму або кілограм зерна. <...> Нас називають
поляками і як можна більше висміюють. <...> У Запорізькій області ми
скуштували все: холод, голод, приниження, знущання. < …> На жаль, у західному
регіоні також часто лунають образи на адресу іммігрантів. Слово «переселенець»
має принизливий відтінок, закладений у поняття комплексу меншовартості, що не
відповідає дійсності».
Боцуля Михайло, 1928 р.н., переїхав із с. Нагіркани (Надсяння).
«Ми не іммігранти, ми вигнанці. Пам’ятайте, що осіннім ранком вересня
1945 року велика група польських солдатів увійшла до нашого села Найцяні з
наказом: «За 20 хвилин це місце не буде розгромлено! «З села лунали крики,
завивання, плач. Нам ніхто не надав транспорту. У кого були коні, посадили на
екіпажі і повезли на станцію Бакунчиця в Перемигірі. Хто не мав коней З
мотузками на плечах, діти, корова. на прив'язі, ідучи на станцію хвалитися,
покидаючи все по хатах, сараях і полях. Нам немає виходу <...> Доходимо до
станції Пше Бакунчиця в Мегірі: Ніхто не повертається в село, тому що поліція і
солдати їх не пускають. Вони чекають на поїзд надворі під дощем, холодом і
голодом, тому що навіть маленькі діти не вміють готувати. Сім'ї з чотирьох
Посадили в вагони. Вагони довоєнні, малі. <…> Розвантаження на Комарно
Станція. Люди їздять у довколишні села в пошуках житла та житла. <…> Проте
вільних будинків у селі немає: поляки ще не покинули його. Ми жили в польській
родині цілий місяць...»
Суходольська Катерина, 1931 р.н., переїхала з Висоцька в м. Хоросків.
«Я переїхав у 1946 році, коли мені було 15 років. Нам сказали, що їх вивозять.
Вже вивезені і вивезені з Висоцька. У нас на хуторі була польська армія.
Було свято, люди йшли з церкви, хтось прийшов і каже: «Давай, бо акція
вийде.» Мама повернулася з церкви, вогонь був, а у двох поляків автомати, тож ми
пройшли весь шлях пішки до станції Радима. Їх збиратимуть за дві години. Я
сказав мамі: «Мамо, вони нас розстрілюють? Мамо, що буде?» Мама сказала, що
вони не будуть стріляти.
То ми пішли, а тато попросив поляків: «Почекай, я корову візьму, пойду
своїм полем, може, хоч мішок трави накошу». , а тато пішов , косив, приніс,
підпалив. Ну повели нас до Ладима, де ми всі стали на коліна, а поляки охороняли
з автоматів. Чотири дні ми сиділи просто неба на вокзалі. Потім нас забрали, в тій
машині були корови, а були люди. Чотири дні стояли на вокзалі. Люди принесли
нам барабани, кілька баньків, і ми готували, їли і сиділи під відкритим небом. Нас
везли до Хорозкієва приблизно два тижні, і ми могли туди пішки.
Принесіть і киньте під відкритим небом. Нема де спати, корови під
відкритим небом, під складом, є склад. Нас привезли, і ми просиділи тут три
тижні, поки не влаштувалися, бо не було куди. Нас поселили в будинок чотири
сім’ї. Тож ми були там три тижні, бо ще не всіх вивезли. Там, де ми оселилися, їх
вивезли до Сибіру. Потім віддали будинок. Прийшли в хату, все голе, їсти не було,
в Польщі залишили свою приватну землю, землю обробили, і все чекало на
збирання. Пішли на пивоварню, вкрали бочки морозильника, вкрали ячмінь,
підсмажили дрова, натерли тертку з барабана.
Коли ми прийшли сюди, всі дивувалися, куди вони впали, чи впали з місяця,
чи куди впали? "
Микола Голей
«Вже був обов’язок брата Івана пасти худобу. Це була його робота. Він не
раз повертався з ранчо в сльозах, бо наш бонгерський діалект відрізнявся від
місцевого покутського. Хоча наша мова українська, але діалект трішки інший,
акцент інший, коротше наша мова трішки відрізняється від місцевих. При цьому
місцеві діти, набагато більше за нас, уже радіють за нас, змушують нас лити
сльози. Але з часом йшло далі, всі звикли, подружилися, мовні відмінності
згладжувалися, і всі разом росли. <...> Але ми привезли багато нового, так би
мовити, передового сільського господарства. Наприклад, маємо вища агротехніка,
бо маємо найкращу ґрунтообробну та зернову техніку.Тут наш спосіб
вирощування картоплі виявляється новим.Тато, як і інші наші кози, кобилу
підтикає На плузі рядки картоплі садять.Плуг орють з часом. Місцеві
спостерігають, дивуючись, що кобила не має поспішати, вона йде прямо,
розвертається в кінці черги і йде назад вниз по течії. < ...> Але з часом усі
покутські села помінялися. до нашої технології вирощування картоплі».
Марія Лазурчак, 1932 р.н., переїхала в село Маринове Одеської області.
«Сім’я складалася з 5 чоловік. Планували побудувати новий будинок, а ліс
уже заготовлений. Тут почалася війна, і його батька Івана Сеньковича Разурчака
на самому початку привезли на фронт.
Загинув у першому бою...мама була сама з трьома дітьми...<...>
Перше розміщення було в 1948 році. Ми переїхали в село Гошівчик і
прожили там 3 роки. <…>
 У 1951 році ми вдруге переїхали до села Маринове Одеської області.
Загалом, тоді ми переїхали до всіх наших нижчих районів устриць. Нам важко
сісти в фургон. Мама одна, а ми всі маленькі. Затягують усіх до машини, як мурах.
Ми надали машину на 3 сім’ї і поїхали разом, мама Лазурчак Анна Ільківна і 3
дітей, Анастасія Ільківна Карич і 2 дітей, наша бабуся Анна Григорівна Бучок, її
чоловік також загинув у боях, Марія Іванова (Сербан) і 3 дітей. , цей чоловік
також помер. <…>
Їхали довго, холодні й голодні, але принаймні в одному нам пощастило:
замість того, щоб зійти на Раучевці, ми зійшли в Мариновому, де було легше
перевозити майно».
Мода повторювати формулу «пробачити та попросити прощення», яка була
популярна близько десяти років тому (оскільки інші кваліфікації важко знайти).
Про це сказали обидві сторони, і навряд чи хтось (з української сторони) повністю
володіє цим. Не дивно, що декларації «польсько-української солідарності»
проштовхували люди, які, я думаю, їм навряд чи повірили. Тим більше просити і
вимагати такої формули від українців, не замислюючись про те, що дуже
аморально просити таку вимогу від поневоленого народу, який бореться за своє
національне визволення.
Сентиментальні слова перетворилися на фарс, бо, за його словами, не було
по-справжньому виправлене зло, якого зазнали жертви операції «Вісла» (ще живі,
мертві) та їхні нащадки. Немає відчуття рівності, немає бажання, згідно з
принципами справедливості, зняти клеймо, якого український народ не заслуговує
як громада. Нагадаю, що вороже ставлення до українського питання проявив
парламент Варшави, він навіть не піднявся до рівня Верховної Ради СРСР, яка
засуджувала етнічні чистки, принаймні юридично не завадила депортованим
повернутися на свою батьківщину. Виявилося, що Сейм схвалив злочини
польського комуністичного режиму. У стані польського суспільства, що формує
образ ворога, українофобія призводить до спалаху хворобливої ненависті.
5 квітня 2007 року Президент України видав Указ Президента України №
274/2007 на вшанування трагічної акції українців «Вісла». Указ під назвою
«Заходи з відзначення 60-ї річниці операції «Вісла» Нижче наведено текст
документа. Додам, що святкування 60-річчя має бути подією на найвищому рівні.
Чи буде Кабмін, на який впливають чотири пункти указу, реально його
виконувати – окреме питання.
Виступи на конференції та їх обговорення засвідчили, що є ще багато
дискусій, незалежно від загальних цілей 60-річчя.
Учасники конференції та іммігранти вважають, що претензії морального та
матеріального характеру мають бути спрямовані не проти Польщі, Росії, а проти
України. Дозвольте нагадати вам фактичні та юридичні аспекти цього питання.
Вищезгадану Люблінську угоду від 9 вересня 1944 року про «добровільну
евакуацію» українців, білорусів, росіян та русинів з тодішньої польської території
до Української Радянської Соціалістичної Республіки Москва підписала під
тиском Москви. Відомо, що Хрущов не лише утримував кордони Сіану, а й
приєднався до радянської Холмщини та Підляшшя, про що було публічно
оголошено 1944 року, не кажучи вже про його дружину – українку з Холма). До
речі, «евакуація» є «добровільною і тому не може бути нав’язана прямо чи
опосередковано». Я не можу уявити нікого, хто міг би довести, що СРСР був
маріонетковою державою - іншими словами, він міг би відповідати за це контракт.
6 липня 1945 року Москва фактично засудила Люблінські умови в угоді, яка
підтверджувала «переселення» з Польщі на радянську територію «осіб російської,
української, білоруської, русинської та литовської національностей». У цьому
проголошувалась головна роль Москви в переселенні (хоча в документі може бути
посилання на 9 вересня 1944 р.).
 За допомогою операції «Вісла» польський комуністичний уряд прагнув
насамперед знищити українське підпілля та ліквідувати українську меншість. Усім
мігрантам заборонено проживати в місті, не мають можливості вчитися рідною
мовою, не мають доступу до університетів, культурні та освітні заклади не
функціонують і підлягають суворому нагляду поліції та адмін. Здійснювалося в
умовах великих знущань і особливо жорстокості щодо українців. Українці
героїчно боролися зі свавіллям розбійників польської влади, у яких відбирали
майно, церкви, хати, їм було важко звикнути в Україні, а місцеве населення іноді
навіть вороже ставилося до вихідців з Польщі. Західну Україну чекає
колективізація та політичні репресії щодо депортованих, які не мають
національних, політичних, релігійних чи соціальних прав людини. Водночас
вигнання українців завдало значних матеріальних збитків, сотні сіл були повністю
безлюдними, багата й неповторна духовна та матеріальна культура українців, які
проживали на цих територіях, була непоправно пошкоджена.
Як ми бачимо, на практиці відносини між Польщею та Україною поступово
нормалізуються. Тому в серпні 1990 року Сенат Республіки Польща видав заяву, в
якій засудив дії Вісли. У ньому наголошувалося, що комуністична влада почала
очищати українські повстанські загони, водночас примусово переміщаючи
особовий склад, більшість з яких були української національності. «Сенат
Республіки Польща засуджує характерну для тоталітарних режимів операцію
«Вісла» і намагатиметься загладити завдані нею образи». Того ж року Верховна
Рада УРСР видала рішення заява, в якій висловлюється занепокоєння щодо
ставлення до дії «Вісла» (9 жовтня 1990 р.). У заяві наголошується, що Верховна
Рада Республіки Польща вважає, що визнання Сенатом Республіки Польща
незаконності операції «Вісла» є важливим кроком до виправлення помилок,
допущених українцями в Польщі. Ми також засуджуємо сталінський режим за
його жахливі злочини проти поляків. Верховна Рада Української Радянської
Соціалістичної Республіки висловлює впевненість, що спільними зусиллями
українці та поляки подолають наслідки трагічного минулого та розпочнуть новий
етап відносин між нашими двома народами та країнами.
 ВИСНОВКИ
Завершуючи неповний огляд подій 1944 та 1947 років, слід зазначити, що в
цій статті ми хочемо звернути увагу на політиків операції «Вісла», наголосивши,
що виселення закарпатського населення відбувалося не лише на півн. Пруссії, а
також у Західній Україні. Очікується: нові депортації до Сибіру, арешти, репресії
чи тривалі переслідування. Але український народ у перші кілька років після
війни, незважаючи на вигнання та розстріли, все ще не бажав підкорятися
тоталітарному режиму. У лісі діють загони ОУН-УПА, народні та військово-
революційні сили, які продовжують вперто чинити опір утвердженню більшовиків
та їхньої радянської влади.
Таким чином, видно, що польський уряд змінився, але ставлення 11 до
меншин залишається відверто шовіністичним. Тому слід зробити висновок, що
об’єктивна позиція щодо функціонування за сучасних умов неможлива. По-перше,
це означало, що нинішня державна влада України визнала провокаційну політику
Підляшшя, що спонукало польську владу в 1947 році придушити українське
населення. По-друге, це має призвести до значного погіршення відносин між
українською та польською владою, оскільки очевидно, що репресії проти
українського населення в Польщі є не «злочином комуністичного режиму», а
проявом традиційної асиміляційної політики. Нарешті, нинішня українська влада,
у свою чергу, заявила про намір створити в Україні моноетнічну спільноту. Тому
вона не має морального права звинувачувати своїх сусідів у належних намірах.
Об’єктивне пояснення трагічних подій шістдесятирічної давнини відкладалося на
невизначений термін.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Акція “Вісла”. Відзначення 50-річчя депортації українського населення з
Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя [Електронний
ресурс] // Торонто, 1996-97 – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-con-
tent/uploads/books/10839/file.pdf
2. В’ятрович Володимир. Український визвольний рух на Закерзонні в 1944–1947
роках [Електронний ресурс] // В’ятрович Володимир – Режим доступу: 
3. http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/65421/09-Vyatrovych.pdf?se-
quence=1http://www.memory.gov.ua/historyday/28-kvitnyahttp://www.memory.gov-
.ua/historyday/28-kvitnya
4. В’ятрович Володимир. Хто запустив “Віслу”, або “остаточне вирішення
української проблеми в Польщі”[Електронний ресурс]  /  В’ятрович В. // ТСН  –
26.04.2012  – Режим доступу : https://tsn.ua/analitika/hto-zapustiv-vislu-abo-osta-
tochne-virishennya-ukrayinskoyi-problemi-v-polschi.html
5. Гаврилюк Юрій. Акція “Вісла” – останній акт українсько-польської трагедії
[Електронний ресурс] / Ю. Гаврилюк. // Історична правда – 19.02.2011 –  Режим
доступу : http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/02/19/25892/
6. Дашкевич Ярослав. Акція “Вісла” – Важкі питання [Електронний ресурс] /
Ярослав Дашкевич // Режим доступу : http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/
handle/123456789/40866/03-Dashkevich.pdf?sequence=1
7. Документальний фільм “Вічний поклик серця” [Електронний ресурс] /  Івано-
Франківська телестудія “Галичина” // Режим доступу : 
8. https://www.youtube.com/watch?v=UhG2uNJdQ4Q&feature=channel_video_title
9. Документальний фільм “Вогонь і зброя” [Електронний ресурс] / Мирослав
Іваник // DocuFilm – 2008 –  Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?
v=QuIt0hX2b6U
10. Документальний фільм “Двері Лемківщини” [Електронний ресурс] / FUN-
DACJA “LOSY NIEZAPOMNIANE” // Режим доступу :  https://www.youtube.-
com/watch?v=oQzIqRt3XvQ
11. Документальний фільм “Остання поїздка додому” [Електронний ресурс] /
Роман Крик  //  Фундація “Живі долі” – Режим доступу : https://www.youtube.-
com/watch?v=eE4xNy2u-EI
12. Кабачій Роман. Родом із Закерзоння [Електронний ресурс] / Кабачій Р. //
Тиждень.ua – 22.05.2009 –  Режим доступу : http://tyzhden.ua/Publication/3681
13. Ліпкан А.Г. Операція “Вісла”: переселення чи депортація? [Електронний
ресурс] / Ліпкан А.Г. // “Воєнна історія” – № 1, 2003 – Режим доступу : http://
warhistory.ukrlife.org/1_03_9.htm
14.Місило Євген. Акція “Вісла”: документи [Електронний ресурс] / Євген
Місило // Львів – Нью-Йорк, 1997 – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-
content/uploads/books/13402/file.pdf
15. Колекція документів про акцію “Вісла” із фондів Галузевого державного
архіву СБУ [Електронний ресурс] / Режим доступу : http://avr.org.ua/index.php/
ROZDILY_RES?idUpCat=1188
16. Польща та Україна в тридцятих – сорокових роках ХХ століття. Невідомі
документи з архівів спеціальних служб. Том 5. Акція “Вісла” 1947
[Електронний ресурс] / Режим доступу :  http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog/
document?id=136231
17. 1947. Акція “Вісла”  – апогей депортаційних операцій 1940–50-х років
[Електронний ресурс] / Виставка за документами ЦДКФФА України ім. Г. С.
Пшеничного, ГДА СБУ та документального видання із серії “Польща та
Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ ст. Невідомі документи з архівів
спецслужб” – Т. 5: Акція “ВІСЛА”. 1947 – Варшава, Київ, 2006 – Режим
доступу :  http://www.archives.gov.ua/Sections/VISLA/
18. Бондаренко Г. В., Савич Р. В. Вплив Другої світової війни на долю населення
прикордонних територій України і Польщі // Друга світова війна і Україна:
Матеріали наукової конференції (27-28 квітня 1996 р.). - К.: Інститут історії
України НАН України, 1996. - С. 213-220.
19. Дрозд Р. Основна мета акції "Вісла" // Акція "Вісла" в контексті українсько-
польських відносин ХХ ст.: Матеріали науково-практичної конференції,
присвяченої 50-літтю проведення акції "Вісла" (19 квітня 1997 р.). - Івано-
Франківськ, 1999. - С. 41-53.
20. Копчак С., Романюк М. Депортація населення Польщі і Західної України у
повоєнний період (1945—1947 рр.) // Українсько-польські відносини в
Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції
(21-22 листопада 1996 р.). - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С. 39-42.
21. Акція «Вісла». Документи / Впорядкування і редакція Євгена Місила. —
Львів-Нью-Йорк: Наукове товарист-во ім. Шевченка у Львові, 1997. — 564 с.
22. Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи,
матеріали, спогади: У трьох томах, Т. 1. 1939—1945 рр. — Львів: НАН
України, Інститут українознавства, 1996. — 752 с.
23. Депортації українців та поляків: кінець 1939 — початок 50-х років: (До 50-
річчя операції «Вісла»): [Матеріали Міжнар. наук. конф.] / упоряд.: Ю. Сливка;
НАН України. Ін-т українознав. ім. І.Крип'якевича. — Л., 1998. — 132 c.
24. А. Г. Ліпкан Операція «Вісла»: переселення чи депортація? «Воєнна
історія» #1 за 2003 рікЄвген МІСИЛО.Календар акції «Вісла»
25. Халюк Л. М.. Змістові мотиви в оповіданнях-спогадах українців-переселенців
про акцію «Вісла» 1947 року (Наукове повідомлення молодого вченого на
засіданні Президії НАН України 15 лютого 2012 року) // ISSN 0372-
6436. Вісник НАН України, 2012, № 4. Стор. 51-54