По смерті батька Данила і брата Шварна Лев Данилович став наймогутнішим серед

братів.

Більшу частину свого тривалого правління Лев Данилович провів у майже безперервних
війнах із сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою, ятвягами.

У 1279 р. Лев втрутився в боротьбу за володіння Краківською землею (Малопольщею), де

після смерті князя не залишилося наступника. Однак Лев зазнав поразки. Тоді він вирішив
захопити Люблінську землю. Проте і тут йому не пощастило. Люблін був під його владою
лише декілька років. Єдиним більш-менш серйозним успіхом князя було відвоювання в
Угорщини частини Закарпаття з центром у Мукачеві.

За роки безладного князювання Лева його володіння занепали.

Повною протилежністю Лева був волинський князь Володимир Василькович (1269-

1289 рр.). Своє невеличке князівство він зробив процвітаючим. Розвивалися міста,
торгівля і ремесла. За сприяння князя велося широке будівництво церков, монастирів,
розвивалося літописання. І не випадково, що від початку XIV ст. центр Галицько-
Волинської Русі перемістився до Володимира-Волинського.

Герб Володимира-Волинського, XIV ст.

Пам’ятник Володимиру Васильковичу у Каменці (Білорусь)

 Вежа-донжон фортеці у Каменці (нині райцентр Брестської області Білорусі) —
північному форпості Галицько-Волинського князівства. Збудована у 1270-х роках
племінником Данила Галицького Володимиром Васильковичем. У XIX ст. її помилково
називали Білою вежею, звідки й походить назва Біловезької пущі

У тогочасному світі Володимира шанували як мудрого і справедливого правителя. У

зовнішній політиці він віддавав перевагу дипломатії, але не уникав і війн, коли по-іншому
залагодити справу було неможливо.

Володимир був одним із небагатьох князів, про якого літопис залишив нам словесний
портрет: «Цей благородний князь Володимир. Був високий на зріст. Широкий у плечах,
гарний обличчям, волосся мав кучеряве. Бороду він стриг; руки й ноги в нього були гарні,
голос низький. Він тлумачив книжне писання, тому що був він великий філософ, лагідний,
смиренний, незлобний, правдивий».

Володимир заповів свої володіння Мстиславу Даниловичу, який став

стримуючим чинником для запального Лева.
Літопис про Володимира Васильковича і ятвягів

Під 1279 р. у літописі вміщено розповідь про те, як «Прислали ятвяги своїх послів до
Володимира, таке кажучи: “Пане наш князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів,
сподіваючись на Бога і на твоє здоров’я. Пане, не помори нас [голодом], допоможи нам
прогодуватися”. Володимир прислухався до благань і послав їм жита, хоча і в його володіннях
було сутужно з хлібом. Близько трьох століть Русь і ятвяги воювали між собою».

ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬКОВИЧ (1249 або 1250–10.12.1288) – князь володимиро-волинський.

Єдиний син Василька Романовича і дочки краківського князя Лєшека Білого Олени. Був одружений
з донькою брянського князя Романа Старого Оленою (бл. 1263). Став княжити у Володимирі
(нині Володимир-Волинський) після смерті батька 1269 р.
ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬКОВИЧ володів невеликою пн.-зх. ч. Волині. Його життя й діяння добре
відомі з літопису, що зберігся у складі Галицько-Волинського літопису.
ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬКОВИЧ розбудував і зміцнив економічно і політично своє Володимирське
князівство. Був освіченою людиною, власноруч переписував книжки. Літописець називає його
"книжником і філософом", якого ще не було серед князів. Проводив загалом мирну зовнішню
політику, хоча не уникав війни, коли справу не можна було владнати миром. Приборкував агресивні
племена ятвягів. Брав активну участь у політичному житті Польщі, перебував у союзних відносинах
з мазовецьким князем Конрадом II, допоміг тому втриматися на престолі в боротьбі з молодшим
братом Болеславом. Конрад II визнав себе васалом ВОЛОДИМИРА ВАСИЛЬКОВИЧА

Наприкінці життя страждав на рак. Перебіг

хвороби докладно описано в
літописі Володимира Васильковича. Помер у Любомилі від раку нижньої
щелепи і гортані.. Похований у Успенському соборі Володимира. Канонізований як
святий в Українській Православній Церкві Київського патріархату. Дні вшанування — 10
грудня, 10 жовтня[3].
Прославився як книжник і будівничий[1]. Особисто переписав щонайменше два Євангелія-
апракос і Апостол, редагував літописи[1]. Збудував багато храмів, у які вкладав дорогі ікони та
книги у дорогій оправі. Тільки в Любомильську церкву святого Георгія було вкладено 34 книги[1]
[2]
. Власних дітей не мав, але мав названу доньку Ізяславу.

Володимир заповів свої володіння Мстиславу Даниловичу, який став

стримуючим чинником для запального Лева.