ЗМІСТ

ВСТУП 2
РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУТ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВ У
МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ 6
1.1 Поняття, підстави і суб'єкти міжнародно-правової
відповідальності 6
1.2 Види та форми міжнародної відповідальності 16
1.3 Ознаки та класифікація міжнародних правопорушень 21
РОЗДІЛ   2. МІСЦЕ САНКЦІЙ У ІНСТИТУТІ
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУБ‘ЄКТІВ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА 26
2.1 Поняття і характерні особливості міжнародно-правових
санкцій 26
2.2 Умови правомірності та механізм застосування міжнародно-
правових санкцій 30
РОЗДІЛ 3 КЛАСИФІКАЦІЯ САНКЦІЙ У МІЖНАРОДНОМУ
ПРАВІ 34
ВИСНОВКИ 39
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 44
 2

ВСТУП

Сучасні загальносвітові процеси інтеграції та глобалізації вимагають

вдосконалення правового забезпечення в усіх сферах міжнародних відносин.
Однією з важливих проблем сучасного міжнародного права є розуміння
сутності та умов реалізації міжнародно-правової відповідальності держав за
міжнародно-протиправні діяння. З кожним роком вона набуває все більш
важливого значення та вимагає нагального правового вирішення в умовах
сучасного реформування міжнародних відносин.
Відповідальність узагалі – це, в персональному плані, здатність
суб'єкта суспільних відносин відповідати за свої дії. У суспільному плані – це
захід впливу на суб'єкта суспільних відносин у зв'язку з його якимись
діяннями. Це оцінка поведінки в суспільстві. Залежно від сфери діяння
суб'єкта суспільних відносин, відповідальність може носити різний характер
– суспільний, особистий, юридичний. У свою чергу, юридична
відповідальність може бути адміністративною, цивільною, карною або
іншою, в тому числі й міжнародною. Проте це вже буде відповідальність
суб'єкта права.
Поняття міжнародно-правової відповідальності можна визначити як
юридичний обов'язок суб'єкта міжнародного права, який допустив
правопорушення, ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту.
Поняття відповідальності в юриспруденції невіддільне від поняття обов'язку
або зобов'язання. Тому можна вважати, що в загальному плані міжнародно-
правова відповідальність - це юридичні наслідки, що настали в результаті
порушення суб'єктом міжнародного права його міжнародного правового
зобов'язання.
Унікальне значення міжнародної відповідальності пояснюється тим,
що вона сприяє єдності та організації системи міжнародного права, свідчить
 3
про належний рівень її розвитку. Крім того, роль інституту міжнародно-
правової відповідальності стає важливою для Української держави саме
сьогодні, коли визначаються новітні вектори зовнішньої політики. За цих
обставин необхідно розуміти юридичні механізми вирішення можливих
суперечок, взаємні межі відповідальності України та інших держав.
Про актуальність вивчення проблем міжнародної відповідальності та
міжнародно-правових санкцій, як засобу, з допомогою якого відновлюють
порушені права та домагаються відшкодування, свідчить Резолюція
Генеральної Асамблеї ООН про відповідальність держав, ухвалена на основі
Проекту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні
діяння 2001 року, а також прийняття проекту Кодексу про злочини проти
миру й безпеки людства 1996 року, створення Міжнародних кримінальних
трибуналів із Руанди й колишньої Югославії, Міжнародного кримінального
суду. Особливо слід відзначити Проект статей про відповідальність держав
2001 року, який має виняткове значення для закріплення міжнародно-
правової відповідальності як міжгалузевого інституту міжнародного права й
визначає новий етап у розвитку сучасного міжнародного права.
Окремі аспекти проблеми відповідальності держави за міжнародно-
протиправні діяння та застосування міжнародно-правових санкцій
розглядалися у працях вітчизняних і зарубіжних фахівців із міжнародного
права: Д. Анцилотті, І.П. Бліщенка, Я. Броунлі, М.В. Буроменського,
В.Г. Буткевича, В.А. Василенка, О.Ф. Висоцького, Л.Г. Гусейнова,
Ю.М. Колосова, П.М. Куріса, Д.Б. Левіна, І.І. Лукашука, В.А. Мазова,
Ю.В. Манійчука, А. Кассезе, Л.Ф. Оппенгейма, Ю.В. Петровського,
С.Б. Раскалєя, Г.І. Тункіна, М.О. Ушакова, М.Н. Шоу, А. Фердросса.
Актуальність роботи полягає в тому, що вивчення та дослідження
міжнародної відповідальності держав та міжнародно-правових санкцій
відіграє значну роль в процесі розвитку та оптимізації функціонування
міжнародного законодавства, оскільки є однією з основних форм
упорядкування нормативно-правового матеріалу.
 4
Об’єктом кваліфікаційного дослідження є міжнародно-правові
відносини держав.
Предметом даної роботи є міжнародна відповідальність держав та
міжнародно-правові санкції, як засіб відновлення порушених прав.
Метою кваліфікаційної роботи є розкриття поняття відповідальності
держав за міжнародно-протиправні діяння, аналіз застосування міжнародно-
правових санкцій, як засобу відновлення порушених прав та їх класифікація у
міжнародному праві.
Для досягнення поставлених цілей були поставлені такі завдання:
- визначити поняття, підстави і суб'єкти міжнародно-правової
відповідальності;
- проаналізувати основні види та форми міжнародної
відповідальності;
- висвітлити поняття і характерні особливості міжнародно-
правових санкцій;
- дослідити умови правомірності та механізм застосування
міжнародно-правових санкцій;
- надати класифікацію санкцій у сучасному міжнародному
праві.
У процесі роботи були застосовані такі методи конкретно-наукових
досліджень: загальнонауковий діалектичний – використовувався при
формулюванні проблем сучасного правового регулювання відповідальності
держав у міжнародному праві; історико-правовий – для проведення аналізу
сучасного стану розвитку інституту відповідальності суб‘єктів міжнародного
права; формально-юридичний і нормативний – у ході аналізу існуючих
міжнародних документів, спрямованих на врегулювання розглядуваної галузі
міжнародного права; системно-структурний метод дав змогу визначити
будову механізму регулювання відповідальності держав на міжнародному
рівні та місце санкцій у системі регулювання міжнародних правовідносин
держав.
 5
Структура кваліфікаційної роботи та її зміст підпорядковані меті та
завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків
та списку використаних джерел (54 найменування).
 6

РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУТ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВ У

МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1.1 Поняття, підстави і суб'єкти міжнародно-правової

відповідальності

Проблема відповідальності в міжнародному праві безпосередньо

пов'язана з функціонуванням міжнародного права, зміцненням міжнародного
миру і правопорядку. Це один з найдавніших інститутів міжнародного права,
однак, незважаючи на Його постійне практичне застосування й
удосконалювання, правові норми цього інституту не кодифіковані, і тому він
ґрунтується, як правило, на застосуванні звичаєвих норм, що склалися на базі
прецедентів і судових рішень.
З 1956 року кодифікація даних норм проводиться за доручення
Генеральної Асамблеї ООН Комісією міжнародного права. Уже розглянуто і
прийнято в попередньому порядку низку статей, у яких зважуються ряд
питань щодо виникнення міжнародної відповідальності, її змісту, форм і
обсягу реалізації міжнародної відповідальності та врегулювання суперечок
[8, 59].
Загальновідомо, що порушення законів усередині держави неминуче
спричиняє відповідальність. Таке ж положення існує й у міжнародному
праві, хоча характер правопорушень і форми відповідальності тут мають
деякі особливості. Порушення норм міжнародного права, а також прав й
інтересів інших держав не може виправдуватися посиланням на суверенітет,
оскільки такі діяння є не здійсненням суверенітету, а зловживанням ним.
З поняттям міжнародно-правової відповідальності тісно пов'язані
процесуальні питання, оскільки їх вивчення дозволяє відмовитися від
розповсюдженої концепції, яка ототожнює міжнародну відповідальність з
юридичним обов'язком.
 7
Відповідальність — важливий засіб відновлення і забезпечення
правопорядку, а це немислимо поза визначеною процедурою, що включає
процесуальні стадії, специфічні, відносно відособлені комплекси
процесуальних правил, характеризується процесуальним режимом,
властивим конкретній ситуації.
Не однозначні погляди вчених і на саме визначення міжнародної
відповідальності. Одні її розуміють як специфічний обов'язок порушника
відшкодувати заподіяний ним збиток, інші як реалізацію санкцій відносно
суб'єкта, який порушив свої міжнародні зобов'язання, треті — як комплексне
утворення, що включає одночасно обов'язок порушника і реалізовані
відносно нього санкції. Усі ці погляди в однаковій мірі користаються
підтримкою в міжнародно-правовій доктрині.
Міжнародно-правова відповідальність — це сукупність правових
відносин, що виникають у зв'язку з правопорушенням, вчиненим якою-
небудь державою чи іншим суб'єктом міжнародного права, чи через збитки,
заподіяні однією державою іншій у результаті правомірної діяльності. В
одних випадках ці правовідносини можуть стосуватися безпосередньо тільки
держави-правопорушниці і постраждалої держави, в інших — можуть
торкатись прав й інтересів усього міжнародного співтовариства [17, 362].
У науці міжнародного права міжнародно-правову відповідальність
розуміють як негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта
міжнародного права в результаті порушення ним міжнародного зобов'язання.
Значення її обумовлено тим фактом, що це необхідний юридичний засіб
забезпечення дотримання норм міжнародного права, відновлення порушених
міжнародних відносин. З погляду наслідків ці правовідносини можуть
виражатися у відновленні порушеного права, відшкодуванні матеріального
збитку, накладенні санкцій та інших заходів колективного чи
індивідуального характеру до держав, що порушили свій міжнародний
обов'язок, а у випадку настання шкідливих наслідків при правомірній
діяльності — в обов'язку здійснити відповідну компенсацію.
 8
Відповідальність суб'єктів міжнародного права виступає як визначений
інструмент правового регулювання міжнародних відносин і стимулює
функціонування міжнародного права. Норми, що стосуються до
відповідальності держав, охоплюють не одну яку-небудь галузь
міжнародного права, а всю сукупність міжнародно-правових відносин. Ці
норми сприяють здійсненню всіх інших норм міжнародного права і є нібито
загальною гарантією їх дотримання. Тому зустрічається твердження, що
заперечення міжнародно-правової відповідальності держави рівносильне
руйнуванню міжнародного права.
Міжнародна відповідальність держав розглядається в даний час і в
теорії і на практиці як один з важливих принципів міжнародного права:
міжнародно-протиправне діяння суб'єкта тягне його міжнародно-правову
відповідальність.
Деякі норми загального характеру, що регулюють питання
відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також у резолюціях
ООН, інших міжнародних організацій. Так, ст. 39, 41 і 42 Статуту ООН
встановлюють процедури реалізації відповідальності за здійснення
міжнародних злочинів проти миру і безпеки. Передбачається міжнародна
відповідальність за порушення ряду міжнародних договорів, серед яких
Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними
об'єктами 1972 р., Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду
і покарання за нього 1973 р., Конвенція про попередження геноциду і
покарання за нього 1948 р. [8, 60]
Комісія міжнародного права визначила зміст міжнародної
відповідальності як «наслідки діяння в плані відшкодування збитку і
відповідних санкцій», а також дала таку класифікацію деяких принципів
міжнародно-правової відповідальності:
- принцип, що встановлює відповідальність стосовно всіх міжнародно-
протиправних дій держави;
- принцип, що визначає суб'єктів таких дій;
 9
- принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних
дій;
- принцип незастосування внутрішнього права для визначення
наявності цих дій [39, 137].
М.А. Ушаков підкреслює, що міжнародна відповідальність як вид
юридичної відповідальності «зв'язана з державним примусом», служить
«застосуванням і реалізацією санкції у випадку міжнародного
правопорушення» [43, 50].
Відсутність універсальних правоохоронних органів обумовлює той
факт, що в правовідносинах міжнародної відповідальності особливо важливе
право потерпілих суб'єктів. Тому в міжнародно-правовій доктрині акцент
більш переміщається не на зобов'язання відповідальної держави, а на право
потерпілої держави. Серед таких прав виділяються права на визнання
міжнародно-протиправного діяння, відшкодування збитку, репресалії, а
також право, а іноді й обов'язок міжнародних організацій застосувати
міжнародно-правові санкції.
У випадку міжнародних злочинів ці правовідносини багатосторонні і
складаються, з одного боку, з правовідносин між потерпілою державою і
державою, що вчинила агресію, акти колоніалізму, геноциду тощо, з іншого
боку — з правовідносин злочинної держави з міжнародним співтовариством
держав.
Ознаками, що характеризують міжнародну відповідальність, є такі:
1) полягає в застосуванні до держави-правопорушниці санкцій
міжнародно-правових норм;
2) настає за здійснення міжнародного правопорушення;
3) спрямована на забезпечення міжнародного правопорядку;
4) пов'язана з визначеними негативними наслідками для
правопорушника;
5) реалізується в міжнародних правоохоронних правовідносинах, що
виникають між державою-правопорушницею і потерпілою державою, а іноді
 10
також між державою-правопорушницею і міжнародним співтовариством
[4, 291].
Мета міжнародно-правової відповідальності — це передбачення
відповідного результату, а саме: виключення можливості вчинення державою
нових правопорушень, вплив на інші держави, спонукання їх до
добровільного дотримання міжнародних зобов'язань. При цьому юридична
відповідальність як соціальне явище має характер самозахисту суспільства
від зазіхань на його основи. Тому функція юридичної відповідальності має
подвійне значення:
- право відновлюване (репараційне);
- репресивне (каральне) [9, 8].
Їх розрізняють за тяжкістю правопорушень. Як правило, репараційна
функція виявляється за звичайних правопорушень, яким властиві відносно
невеликі зміст і обсяг рекламацій і позовних вимог держав щодо
відшкодування матеріальних збитків.
При вчиненні міжнародних злочинів діє каральна функція. Проте вона
викликає дискусії як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних правників,
особливо стосовно того, що можливість покарання держави суперечить
принципу суверенності держав.
Загалом функції міжнародно-правової відповідальності — це
спрямованість заходів, що їх здійснюють у межах правовідносин
міжнародної відповідальності. Тобто функції узгоджуються з тим, що мають
на меті держави й інші суб'єкти міжнародного права, вживаючи конкретних
допустимих заходів у процесі здійснення міжнародно-правової
відповідальності.
Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти
міжнародного публічного права. Як правило, це держави, інші суб'єкти
міжнародного права. У визначених випадках ними можуть стати і фізичні
особи, наприклад, при здійсненні ними злочинів проти людства. Однак при
цьому міжнародно-правова відповідальність фізичних осіб є особливого роду
 11
кримінальною відповідальністю і за своєю природою відрізняється від
відповідальності інших суб'єктів міжнародного права.
Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у випадку
міжнародно-правової відповідальності: суб'єкти міжнародного
правопорушення і суб'єкти міжнародних претензій.
До першого відносяться держави-правопорушники, що безпосередньо
несуть міжнародно-правову відповідальність. До другого відносяться
потерпілі в результаті здійснення міжнародного правопорушення, у
широкому розумінні це ті, хто вимагають відшкодування заподіяного
правопорушенням збитку чи вживають заходів відносно держави-
правопорушника.
Іноді в міжнародному праві держав-правопорушників називають
активними суб'єктами відповідальності, а потерпілих -пасивними.
Насамперед суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути
держави як основні суб'єкти міжнародного права. У зв'язку з цим виникає
питання про міжнародно-правову відповідальність членів федеративної
держави. Прийнято вважати, що за правопорушення, вчинене членом
федерації, несе відповідальність сама федерація, навіть якщо компетенція
федерації не поширюється на питання, що відносяться до міжнародного
правопорушення,
У деяких випадках поряд з федеративною державою відповідальність
несе і сам член федерації. Йдеться про випадки, коли він виступає на
міжнародній арені як суб'єкт міжнародного права і є безпосередньо
міжнародним правопорушником. У цих випадках, на думку Фердросса,
«відповідальність держави-члена доповнюється ще відповідальністю союзної
держави за дії цієї держави-члена» [4, 297].
Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути і міжнародні
організації. На практиці склалися певні норми, пов'язані з відповідальністю
міжнародних організацій перед своїми посадовими особами і службовцями.
Вона також може нести відповідальність перед державами, що є чи не є її
 12
членами, за неправомірне діяння органів цієї організації, наприклад за
збиток, нанесений у результаті її військових чи політичних дій.
Відповідальність міжнародних організацій виникає з порушення ними
міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел права.
Це передбачається за Договором про принципи діяльності держав по
дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та
інші небесні тіла 1967 р.; Конвенцією про міжнародну відповідальність за
збиток, заподіяний космічними об'єктами 1972 р.
У випадку матеріальної відповідальності міжнародних організацій
треба мати на увазі, що їх засоби складаються з внесків держав-членів, тому
можливі два варіанти:
1) встановлення солідарної відповідальності організації і держав-
членів;
2) установлення відповідальності самої організації. У першому випадку
всі претензії про відповідальність пред'являються організації та державам-
членам. У другому ж претензії пред'являються організації безпосередньо, а
вона вже сама вирішує питання про розподіл тягаря відповідальності між
своїми членами [11, 412].
Окремі особи також можуть притягатись до міжнародно-правової
відповідальності, зокрема міжнародної кримінальної відповідальності за
міжнародні злочини. Така відповідальність була передбачена в Статуті
Міжнародного військового трибуналу для покарання головних військових
злочинців європейських країн 1945 p. й у Статуті Міжнародного військового
трибуналу для Далекого Сходу 1946 р. Вони включали до злочинів злочин
проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. Міжнародна
кримінальна відповідальність фізичних осіб передбачається також у
Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. й
у Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 р.
Такі акти передбачають міжнародну кримінальну відповідальність
фізичних осіб у двох формах: у формі відповідальності перед міжнародним
 13
карним судом, створюваним ad hoc, як це було на Нюрнберзькому і
Токійському процесах, і у формі відповідальності перед національним судом,
що передбачено нормами міжнародного права, як це має місце в Конвенції
про попередження злочину геноциду і покарання за нього і Женевській
конвенції про захист жертв війни.
Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше
настає за умови, що їхні злочинні діяння пов'язані зі злочинною діяльністю
держави. При цьому держави, винні в здійсненні злочину, несуть міжнародну
відповідальність, а фізичні особи — міжнародну кримінальну
відповідальність. Здійснення особою злочинних діянь на виконання наказу не
звільняє її від кримінальної відповідальності. Для покарання таких осіб
застосовується як міжнародна, так і національна юрисдикція. Офіційний
статус особи також не звільняє її від кримінальної відповідальності.
У міжнародному праві немає терміну давності щодо відповідальності
за міжнародні злочини. Конвенція про незастосування терміну давності до
воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року вказує, що
представники державної влади і приватні особи, винні в здійсненні
зазначених злочинів і співучасті в них, несуть відповідальність незалежно від
часу здійснення злочину.
Крім Нюрнберзького і Токійського трибуналу, рішеннями Ради
Безпеки ООН були створені ще два Міжнародних трибунали: у 1993 році для
судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення
міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої
Югославії з 1991 року, і в 1994 році для судового переслідування осіб,
відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного
гуманітарного права, вчинені на території Руанди і громадян Руанди,
відповідальних за геноцид та інші подібні злочини, вчинені на території
сусідніх держав у період з 1 січня по 31 грудня 1994 року [11, 414].
Також прийнято статут Міжнародного кримінального суду для
покарання осіб, винних у вчиненні злочинів проти миру і безпеки людства.
 14
Якщо за відповідною угодою не створено спеціального міжнародного суду,
держава, на території якої знаходиться злочинець, зобов'язана передати його
суду або видати іншій державі, на території якої було здійснено злочин.
Суб'єктами міжнародних претензій, що випливають з відповідальності
держави-правопорушника, є суб'єкти міжнародного права, насамперед
держави. При цьому коло держав, що можуть бути суб'єктами претензій з
приводу відповідальності, не обмежується тільки тими державами, що
постраждали від міжнародного правопорушення. У випадку звичайних
міжнародних правопорушень суб'єктом претензій про відповідальність є
потерпіла держава. Інша ситуація, коли йдеться про міжнародні злочини.
Наприклад у випадках агресії й інших порушень миру та інших міжнародних
злочинів не тільки безпосередньо потерпіла держава, але й інші держави
вправі виступати суб'єктами претензій, що випливають з відповідальності, і
вдаватись до пов'язаних з нею заходів відносно держави-правопорушника.
Таким чином, у результаті міжнародного правопорушення суб'єктами
цих правовідносин можуть бути не тільки держава-правопорушник і
постраждалі держави, але й у ряді випадків також інші держави. Реальною
політичною і юридичною основою такого положення є зацікавленість усіх
держав у забезпеченні і збереженні миру та безпеки, у дотриманні інших
основних принципів міжнародного права [11, 415].
Суб'єктами міжнародних претензій про відповідальність, крім держав,
можуть бути і міжнародні організації, що володіють відповідною
правосуб'єктністю. Насамперед, це стосується випадків порушення
державами міжнародного миру і безпеки чи їх погрози.
Щодо претензій фізичних осіб у практиці міжнародних відносин
вважається, що якщо особі заподіяний збиток унаслідок дії іноземної
держави і держава, громадянином якої він є, виступає до держави-
правопорушника з вимогою відшкодувати цей збиток, тобто здійснює право
на його дипломатичний захист, то вона захищає власні міжнародні права,
 15
порушені в особі її громадянина. Це положення визнане в ряді рішень
міжнародних судів.
За загальним правилом, фізичні особи, не будучи повноправними
суб'єктами міжнародного права, не можуть бути суб'єктами міжнародного
правопорушення чи претензій про відповідальність. У випадку заподіяння
особі збитку з боку іноземної держави, особа може захищати свої права або
користуючись статусом іноземця і звертаючись в цій державі до місцевих
засобів правового захисту, або користуючись статусом громадянина і
звертаючись до держави свого громадянства за дипломатичним захистом.
Захищаючи права особи, держава виступає суб'єктом не цих індивідуальних
прав, а права на захист своїх громадян.
 16

1.2 Види та форми міжнародної відповідальності

Реалізація відповідальності починається зі ставлення за вину та

пред'явлення претензії. На практиці ставлення за вину суб'єкту міжнародного
права становить собою усну або письмову заяву про відповідальність цього
суб'єкта за порушення загального міжнародного права чи конкретних
договірних зобов'язань. Ставлення за вину безпідставне, якщо відсутнє
порушення норм і принципів міжнародного права. У цьому разі може йтися
не про ставлення за вину, а про пред'явлення претензії на відшкодування
шкоди.
Відповідальність держави-правопорушниці існує в конкретних її видах
і формах. У міжнародному праві залежно від характеру покладених на
державу заходів, виділяють такі види відповідальності: матеріальна і
нематеріальна (моральна чи політична).
На думку Г.Й. Тункіна, «моральна відповідальність» може розумітися
як відповідальність не правова, а така, що випливає з правил міжнародної
моралі, тому слід говорити про політичну відповідальність, адже так зване
моральне задоволення є політичною акцією» [42, 240]. А М.Х. Фарукшин
писав, що «доцільніше виокремлювати матеріальну і нематеріальну (в обох
випадках політична) відповідальності держави» [6, 358]. У житті види
відповідальності взаємозалежні. Розподіл відповідальності на матеріальну і
нематеріальну до певної міри умовний, але необхідний для її практичного
здійснення.
Види відповідальності як відображення специфіки обмежень, що
накладаються на державу-правопорушницю, виражаються у формах,
обумовлених цією специфікою.
Більшість авторів традиційно відносять до форм нематеріальної
відповідальності ресторації, сатисфакції і санкції, а до форм матеріальної
відповідальності — реституції, субституції і репарації; інші — виносять за
 17
рамки форм відповідальності санкції, розглядаючи їх як заходи примусу —
засіб, що забезпечує припинення міжнародних правопорушень, відновлення
міжнародного правопорядку і покликаний примусити державу-
правопорушницю виконати обов'язки, що випливають з її відповідальності.
Будь-яке міжнародне правопорушення передбачає такий комплекс
наслідків:
1) відновлення державою-правопорушницею порядку, який існував;
2) притягнення держави-правопорушниці до відповідальності;
3) застосування мирних засобів для відновлення порушених відносин і
реалізації відповідальності;
4) звернення потерпілих суб'єктів за потреби до примусових засобів
забезпечення відповідальності [29, 85].
Виходячи з єдиної природи цих наслідків і трактування
відповідальності у широкому змісті, до форм нематеріальної відповідальності
держави відносять ресторації, сатисфакції і санкції, а до матеріальної
відповідальності — реституції, субституції і репарації. Якщо ж виходити з
різної природи наслідків міжнародного правопорушення і трактувати
відповідальність як обов'язок держави перетерпіти обмеження, то формами
відповідальності варто вважати лише сатисфакції і репарації.
Ресторація полягає у відновленні нематеріальних прав потерпілих
суб'єктів міжнародного права (наприклад, припинення незаконної окупації,
звільнення незаконно затриманих осіб, скасування судових рішень, що
заподіюють шкоду потерпілим державам, їх юридичним і фізичним особам).
З розвитком інституту міжнародної відповідальності в міжнародно-
правовій доктрині висловлена думка про доцільність виділення ординарних
сатисфакцій і репарацій як форми відповідальності за міжнародні
правопорушення і надзвичайних сатисфакцій і репарацій як форми
відповідальності за міжнародні злочини.
Ординарна сатисфакція — це задоволення державою-
правопорушницею правомірних нематеріальних вимог потерпілої держави,
 18
що полягає у запевненні державою-правопорушницею про недопущення
повторення правопорушення. Найхарактерніші форми — вибачення;
вираження жалю чи співчуття; покладання обов'язку матеріального
відшкодування на осіб, причетних до здійснення міжнародного
правопорушення, їх карне чи адміністративне переслідування. В особливих
випадках направляються спеціальні місії, а самі вибачення супроводжуються
церемоніями надання почестей прапору потерпілої держави, виконанням ц
гімну і т.п. Мета сатисфакції — відновлення нематеріального збитку,
насамперед заподіяного честі й гідності потерпілої держави, а характерними
рисами її є суворо офіційний характер, урочистість і гласність. Ординарні
сатисфакції в основному — це символічні обтяження, коли можна вимагати
тільки таких, котрі «не є принизливими і надмірними».
Надзвичайна сатисфакція — це різного роду тимчасові обмеження
суверенітету і правоздатності держав, що вчинили міжнародний злочин. її
метою є викорінювання причин, що спричинили міжнародний злочин, і
створення гарантій від його повтору.
У якості надзвичайних сатисфакцій можуть бути: реорганізація
окремих елементів політичної системи і скасування суспільних інститутів,
наявність яких сприяла здійсненню державою міжнародного злочину;
тимчасова окупація частини чи всієї території; міжнародний контроль за
використанням наукового і промислового потенціалу; демілітаризація
промисловості чи скорочення збройних сил.
Реституція полягає в поверненні державою-правопорушницею
потерпілим суб'єктам неправомірно захопленого в них майна, що має
індивідуальні характеристики (архівів, історичних, художніх та інших
цінностей і т.п.). Тобто це відновлення — реституція в натурі матеріального
становища, що існувало до здійснення правопорушення.
Субституція — заміна неправомірно знищеного чи ушкодженого майна
подібними і рівноцінними предметами, коли не можливо здійснити
реституцію [15, 170].
 19
Ординарна репарація полягає у відшкодуванні державою-
правопорушницею матеріального збитку шляхом виплати грошових сум,
постачання товарів, надання послуг, еквівалентних сумі, що підлягає
відшкодуванню потерпілим суб'єктам. Особливою формою ординарної
репарації є субституція. Деякі автори використовують для позначення форм
матеріальної відповідальності держави термін «компенсація», яким
позначають також грошові виплати потерпілим фізичним і юридичним
особам. Держава-правопорушниця, будучи зобов'язаною зробити репарації,
самостійно шукає і визначає джерела засобів для виплати матеріальної
компенсації потерпілим суб'єктам.
Надзвичайні репарації — це особливі обтяження, що виражаються в
тимчасовому обмеженні правомочності держав, що вчинили міжнародні
злочини, розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами. їх мета полягає
не тільки в забезпеченні максимально можливого матеріального збитку,
завданого потерпілим суб'єктам, але й у виключенні факторів, що сприяють
здійсненню міжнародного злочину. Відповідно вони можуть обмежувати
самостійність держави-правопорушниці у виборі джерел репарацій.
Особливою формою відповідальності держави за міжнародний злочин
є передача частини її території потерпілим суб'єктам з метою гарантії їх
безпеки. Разом з тим це може служити компенсації збитку, що не може бути
відшкодований іншим шляхом [15, 171].
У випадку агресії надзвичайні сатисфакції і репарації можуть
застосовуватися комулятивно. Таким способом зважувалося питання про
форми відповідальності Німеччини і Японії після Другої світової війни.
Відповідно до Декларації 1945 року про поразку Німеччини і згідно з
рішеннями Берлінської конференції 1945 року, відповідальність Німеччини
була виражена в її обов'язку:
1) визнати верховну владу Контрольної Ради, що повинна була
тимчасово діяти замість центрального уряду Німеччини;
 20
2) підкоритися режиму повоєнної окупації, встановленого
Контрольною Радою.
Основними цілями режиму окупації Німеччини були:
а) повне роззброєння і демілітаризація, ліквідація всієї німецької
промисловості, що могла бути використана для військового виробництва чи
контроль над нею;
б) знищення націонал-соціалістичної партії, її філій і підконтрольних
організацій, розпуск усіх нацистських установ і викорінювання всякої
нацистської і мілітаристської пропаганди;
в) побудова німецького політичного життя на демократичній основі за
допомогою скасування нацистських законів, що створили основу для
гітлерівського режиму чи встановили дискримінацію за ознаками раси,
релігії чи політичних переконань; реорганізація судової системи; усунення з
відповідальних посад членів нацистської партії, що були більше
номінальними учасниками її діяльності.
 21

1.3 Ознаки та класифікація міжнародних правопорушень

Основними складовими елементами міжнародного правопорушення є

протиправна поведінка, шкода (збиток), заподіяний протиправною
поведінкою, та причинний зв'язок між дією та шкідливими наслідками. Більш
спірним у науці міжнародного права є включення вини суб'єкта до переліку
об'єктивних ознак міжнародного правопорушення. Враховуючи складність
тлумачення самого поняття «вина», встановлення вини в міжнародному
праві, суперечливу практику її доведення, Комісія міжнародного права не
включила її до проекту статей про відповідальність держав як необхідну
ознаку правопорушення.
Протиправна поведінка виявляється в порушенні міжнародних
зобов'язань держави у формі дії або бездіяльності. Протиправність у
міжнародному праві означає невідповідність між правовою нормою та
поведінкою держави. Проявами протиправної поведінки є: недотримання
органами держави її міжнародних зобов'язань, що виявляється в порушенні
прав інших держав, міжнародних організацій; недотримання органами
держави її міжнародних зобов'язань, що виявляється в порушенні прав фізич-
них і юридичних осіб; недотримання органами держави її міжнародних
зобов'язань у зв'язку із самочинними діями юридичних і фізичних осіб;
недотримання органами держави її міжнародних зобов'язань, що виникають у
зв'язку із протиправною діяльністю на її території органів інших держав і
міжнародних організацій [52].
Згідно із загальним правилом поведінка будь-якого органу держави,
який має такий статус відповідно до внутрішнього права цієї держави,
розглядається відповідно до міжнародного права (за умови, що в цьому разі
зазначений орган діяв у якості такого) як діяння цієї держави. Визначення
системи органів держави є внутрішньою компетенцією цієї держави. Для
встановлення відповідальності держави не має значення, до якої з гілок влади
 22
належить орган держави, а також який характер (міжнародний чи внутрі-
шньодержавний) мають функції органу.
Поведінка осіб розглядається як діяння держави, якщо встановлено, що
особа або група осіб фактично діяли від імені цієї держави (наприклад,
організація та відправка озброєних груп і банд на територію іншої держави).
Дії, які не пов'язані зі здійсненням прерогатив державної влади або які не
стосуються політики держави, розглядаються як дії приватних осіб і не
ставляться у провину державі. Разом із тим вони також можуть посягати на
інтереси іншої держави, які охороняються міжнародним правом (наприклад,
наруга над державними символами іншої держави). Держава повинна
попереджувати такі діяння, а якщо вони вже вчинені — карати винних. Якщо
держава не вживає відповідні заходи, міжнародно-правова відповідальність
настає за бездіяльність її органів. Отже, держава несе відповідальність за дії
усіх своїх органів, а також за дії конкретних офіційних осіб, які здійснюють
прерогативи державної влади, та за невживання необхідних заходів проти
правопорушень осіб, що знаходяться під її юрисдикцією.
Будь-яка протиправна поведінка завдає шкоди законним інтересам
суб'єктів міжнародного права, які охороняються міжнародним правом,
негативно впливає на міжнародний правопорядок. Шкода може бути як мате-
ріальною (територіальні, майнові втрати, збитки), так і нематеріальною
(обмеження прав, честі, гідності, престижу держави тощо). Часто шкода
завдається у змішаній формі. Характер і обсяг збитків впливають на
визначення обсягу, виду та форми міжнародно-правової відповідальності
[7, 105].
Причинно-наслідковий зв'язок (реальний, об'єктивний, необхідний, а не
випадковий) між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою є
необхідною складовою правопорушення. Причинний зв'язок дає можливість
досить точно визначити причетність держави до шкідливих наслідків, які
заподіяні певними подіями або діями. На практиці встановлення або
 23
обґрунтування причинно-наслідкового зв'язку відбувається з урахуванням
конкретних обставин конкретного правопорушення.
В адміністративному та кримінальному праві протиправність означає
дещо інше, а саме відповідність діяння ознакам правопорушення, які
зафіксовані у нормі.
За деякими угодами на державу покладається відповідальність за всю
національну діяльність як органів держави, так і фізичних або юридичних
осіб (наприклад, відповідно до статей 6-7 Договору про принципи діяльності
держав у зв'язку із дослідженням та використанням космічного простору та
небесних тіл 1967 р., держави-учасниці несуть відповідальність за шкоду,
заподіяну як державними, так і приватними космічними об'єктами).
Окремі нормативні положення встановлення причинного зв'язку можна
вивести зі статутів міжнародних судів та арбітражів, Нюрнберзького,
Токійського, Руандійського, Югославського трибуналів тощо.
Класифікація протиправних із погляду міжнародного права діянь
здійснюється на основі двох критеріїв:
- по-перше, правопорушення відрізняються між собою за спряму-
ванням і ступенем тяжкості,
- по-друге, їм притаманний різний режим відповідальності [7, 106].
Ординарні міжнародні правопорушення полягають у недодержанні
умов партикулярних норм міжнародного права та порушують інтереси
окремих держав і народів. Такі правопорушення не мають зафіксованих
ознак. Збиток стосується тільки потерпілої держави, а негативний вплив на
міжнародний правопорядок є мінімальним (наприклад, невиконання або
неналежне виконання міжнародних договорів у галузі економічного,
науково-технічного, культурного співробітництва).
Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього
міжнародного співтовариства, але не загрожують безпосередньо миру та
безпеці держав і народів (поширення ядерної зброї, порушення свобод
 24
відкритого моря, каперство, виробництво та накопичення хімічної зброї
тощо).
Найтяжчі міжнародні злочини порушують права й інтереси всього
світового співтовариства, загрожують знищенням міжнародного
правопорядку, ставлять під загрозу існування народів, націй, навіть держави.
Такі діяння завжди вчиняються з порушенням основних принципів міжнарод-
ного права. Ознаки найтяжчих міжнародних злочинів визначені в нормах
міжнародного права, відповідно, виокремлені три групи злочинів: злочини
проти миру, воєнні злочини, злочини проти людяності [41, 408].
У 1966 р. Комісія міжнародного права у проекті статей про
відповідальність держав на підставі аналізу значного за обсягом фактичного
матеріалу та різних напрямів міжнародно-правової доктрини запропонувала
під час кодифікації відповідальності проводити різницю між деліктами
(правопорушеннями) і міжнародними злочинами. У ст. 19 «Міжнародні
злочини та правопорушення», зокрема, зазначено:
«1. Діяння держави, яке порушує міжнародне зобов'язання, є
міжнародним протиправним діянням, незалежно від об'єкта порушеного
зобов'язання.
1. Міжнародне протиправне діяння, яке виникло в результаті
порушення державного міжнародного зобов'язання, настільки
основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів
міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин
міжнародним співтовариством загалом, складає міжнародний злочин.
2. З дотриманням п. 2 та відповідно до чинних норм міжнародного
права міжнародні злочини можуть, зокрема, виникати внаслідок:
а)тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має
основоположне значення для забезпечення міжнародного миру та безпеки,
такого як зобов'язання, що забороняє агресію;
б)тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має
основоположне значення для забезпечення права народів на самовизначення,
 25
тобто зобов'язання, що забороняє встановлення чи збереження силою
колоніального панування;
в)тяжкого та масового порушення міжнародного зобов'язання, яке має
основоположне значення для захисту людської особистості, зокрема
зобов'язання, що забороняє рабство, геноцид, апартеїд;
г)  тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має
основоположне значення для захисту навколишнього середовища, зокрема
зобов'язання, що забороняють масове забруднення атмосфери або морів.
4.  Будь-яке міжнародне протиправне діяння, що не становить собою
міжнародного злочину відповідно до п. 2, є міжнародним правопорушенням»
[7, 107].
Слід зазначити, що перелік міжнародних злочинів не є вичерпним,
оскільки в майбутньому можуть з'явитися нові види злочинів.
При вчиненні деліктів право на звернення до суду має лише
безпосередньо потерпіла держава, тобто діє режим двосторонньої
відповідальності. Дещо іншим є режим відповідальності за скоєння
міжнародних злочинів: до захисту можуть вдатися й інші суб'єкти
міжнародного права, усе міжнародне співтовариство.
 26

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ САНКЦІЙ У ІНСТИТУТІ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУБ‘ЄКТІВ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1 Поняття і характерні особливості міжнародно-правових

санкцій

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси

всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами
примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є
міжнародно-правові санкції.
У історичній ретроспективі санкції спочатку застосовувалися в порядку
самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних
міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така
модифікація санкцій, у першу чергу, була викликана створенням системи
міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на
примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе
зобов'язань щодо організації або виконуючих їх неналежним чином. Таким
чином, виступаючи в якості елемента правосуб'єктності міжнародної
організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові
заходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції
міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.
Міжнародно-правові санкції — це правомірні примусові заходи, які
застосовують суб’єкти міжнародного права для припинення міжнародного
правопорушення, відновлення прав потерпілих суб’єктів і виконання
правопорушником зобов’язань внаслідок відповідальності, яка виникла у
відповідь на правопорушення [4, 302].
Міжнародно-правові санкції не є лише формою міжнародно-правової
відповідальності, адже міжнародно-правова відповідальність — це обов’язок
відновлення порушених прав та відшкодування, а міжнародно-правові
 27
санкції — це засіб, з допомогою якого відновлюють порушені права та
домагаються відшкодування.
Міжнародно-правові санкції є формою дозволеного примусу в
міждержавних стосунках. Примусові заходи можуть бути санкціоновані і
несанкціоновані.
Отже, санкції мають своїми цілями:
- припинення правопорушення;
- відновлення порушених прав;
- забезпечення відповідальності правопорушника [4, 303].
Несанкціоновані примусові заходи застосовуються до виникнення
міжнародно-правової відповідальності як реакція на недружні акти, ситуації,
неподолану силу, конфліктні ситуації. Більшість таких правомірних заходів із
виникненням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру
міжнародно-правових санкцій.
Право на примусові заходи належить кожному суб’єкту міжнародного
права. Держави реалізовують це право індивідуально, колективно і за
допомогою міжнародних організацій.
Застосування санкцій — односторонній процес. Суб’єкт, який
застосовує санкцію не може бути стороною-правопорушницею.
Міжнародно-правові санкції можуть бути застосовані лише у відповідь
на правопорушення. В цьому їх різниця від неправомірного застосування
сили в міжнародних відносинах і від правомірних превентивних примусових
заходів.
Підставою для застосування санкцій є не стільки факт міжнародного
правопорушення, скільки відмова виконати міжнародні зобов’язання по
ліквідації наслідків такого правопорушення. Схема застосування
міжнародно-правових санкцій зображена на рис. 1.
 28

Рис. 1. Застосування міжнародно-правових санкцій

Але у доктрині міжнародного права немає єдиної думки про

самостійну природу санкцій. Багато вчених вважають їх видом політичної
відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої
позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є
індивідуальними і колективними примусовими заходами, застосовуваними у
відповідь на міжнародне правопорушення.
Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної
відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:
- санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих), що застосовуються
до правопорушника, у той час як відповідальність може виступати у формі
самообмежень правопорушника;
 29
- санкції, як правило, передують реалізації заходів відповідальності і
виступають у якості своєрідної передумови її виникнення: адже метою
санкцій є припинення міжнародного правопорушення, відновлення
порушених прав і забезпечення здійснення відповідальності;
- санкції застосовуються в процесуальному порядку, відмінному від
порядку здійснення міжнародно-правової відповідальності;
- санкції є правом потерпілого і виражаються тільки у формах,
властивих цим правомічностям. Тому їхнє застосування не залежить від волі
правопорушника;
- підставою застосування санкцій є відмова припинити неправомірні дії
і виконати законні вимоги потерпілого (потерпілих). Санкції розрізняють на
різних підставах [7, 108].
Отже, в сучасному міжнародному праві сформувався особливий
інститут застосування міжнародно-правових санкцій. Норми цього інституту
забезпечують порядок примусового відновлення первинних (тобто таких, що
функціонували до правопорушення) правових відносин, а якщо це
неможливо, то заміни їх на адекватні. Вони забезпечують відшкодування
збитків, які наступила в результаті правопорушення і відмови добровільно
виконати зобов’язання щодо відшкодування. Кінцева мета міжнародно-
правових санкцій відновлення безперебійно функціонуючого механізму
міжнародно-правового регулювання.
 30

2.2 Умови правомірності та механізм застосування міжнародно-

правових санкцій

В міжнародному праві функціонує комплекс норм, що визначають

умови правомірності застосування санкцій. В цілому їх можна розподілити
на такі групи:
І. Норми, що визначають правомірний початок застосування
міжнародно-правових санкцій.
Діючі норми міжнародного права вимагають, щоб застосуванню
міжнародно-правових санкцій передували спроби мирного врегулювання
конфлікту. Лише при порушенні миру, актах агресії інших збройних нападах
дозволяється негайне застосування міжнародно-правових санкцій.
Важливою вимогою для застосування міжнародно-правових санкцій є
попередження про можливість такого застосування. Попередження повинно
бути у формі, прийнятній в дипломатичній практиці (нота, заява, виступ
державного представника і т.п.).
Практика застосування міжнародно-правових санкцій визнає такі
форми їх початку:
1. З моменту здійснення правопорушення, якщо йдеться про збройний
напад чи інший акт агресії.
2. Коли вичерпані спроби мирного врегулювання конфлікту.
3. Якщо правопорушення припинено, але правопорушник
відмовляється виконати обов’язки, що випливають з міжнародно-правової
відповідальності по рішенню потерпілої сторони, але після застосування
мирних засобів вирішення спорів.
4. В разі застосування міжнародно-правових санкцій міжнародними
організаціями у відповідності з їх Статутами і спеціальними постановами, які
вступили в силу. Такі постанови можуть передбачати:
а) негайне застосування санкцій;
 31
б) застосування санкцій з певної дати;
в) негайне застосування частини санкцій і, у разі опору, застосування
санкцій в повному об’ємі;
г) застосування санкцій при певних обставинах тощо.
5. На випадок застосування міжнародно-правових санкцій в порядку
самодопомоги, держава-жертва правопорушення визначає початок такого
застосування [11, 419].
ІІ. Норми, що визначають компетенцію по застосуванню санкцій.
Якщо санкції здійснюються в рамках міжнародної організації, то слід
діяти у відповідності з її статутом з дотриманням вимог як матеріальних
норм, так і процедури застосування санкцій.
Компетенція держав щодо застосування міжнародно-правових санкцій
визначається в міжнародних договорах універсального, регіонального і
партикулярного характеру.
Ш. Норми, що визначають об’єкт застосування санкцій.
Об’єктом застосування санкцій можуть бути лише правопорушники:
суб’єкт, який здійснив правопорушення, його співучасники і його посібники.
Застосування санкцій не повинно зашкодити третім суб’єктам, не учасникам
міжнародного правопорушення.
В межах міжнародної організації можна застосовувати санкції лише
щодо держав-членів цієї організації. Винятком з цього правила є ситуація,
коли держава-не член організації порушує імперативну норму, обов’язкову
для всіх суб’єктів, не залежно від їх членства в організації.
Всі суб’єкти міжнародного права мають право застосовувати санкції
щодо агресора.
IV. Норми, що визначають умови пропорційності міжнародно-
правових санкцій.
Принцип пропорційності вимагає щоб інтенсивність, об’єм і характер
застосування міжнародно-правових санкцій відповідали об’єму і характеру
 32
нанесеної правопорушенням шкоди, були необхідними для ліквідації
негативних наслідків.
V. Норми, які визначають умови, припинення застосування санкцій.
Застосування санкцій припиняється із досягненням певної мети:
- зупинення правопорушення;
- визначення міра відповідальності правопорушника;
- отримана згода на добровільне відшкодування шкоди;
- виконання інших зобов’язань.
Якщо застосування санкцій визначається, певним строком, їх
здійснення припиняється по закінченні визначеного строку.
Механізм застосування міжнародно-правових санкцій складається з
двох компонентів:
- міжнародно-правового (конвенційного) механізму;
- міжнародного організаційного (інституційного) механізму.
Міжнародно-правовий механізм застосування міжнародно-правових
санкцій складають:
- договірні норми;
- звичаєві норми;
- рішення міжнародних органів і організацій.
Інституційний механізм застосування міжнародно-правових санкцій
включає:
- держави,
- організації,
- органи (комітети, комісії, судові органи) [11, 420-421].
При самостійних діях держава, крім норм міжнародного права, реалізує
комплекс національно-правових норм. Як правило, національне
законодавство більшості держав передбачає порядок реалізації примусових
заходів щодо інших суб’єктів міжнародного права.
 33
Діяльність, групи держав по застосуванню санкцій, крім загальних
принципів і норм міжнародного права, регулюється спеціальною угодою між
ними.
Застосування інституційного механізму міжнародних органів і
організацій може обмежуватись лише міжнародним рівнем або реалізація
МПС поєднується з національно-правовою.
 34

РОЗДІЛ 3 КЛАСИФІКАЦІЯ САНКЦІЙ У МІЖНАРОДНОМУ

ПРАВІ

Міжнародно-правові санкції розрізняють на різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:
1) індивідуальні – коли санкції застосовуються однією потерпілою
державою;
2) колективні – коли примусові заходи застосовуються двома і більше
потерпілими суб'єктами міжнародного права.
Вважається загальновизнаним, що характером міжнародно-правових
санкцій володіють саме колективні заходи, що передбачаються главою VII
Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, порушення миру або акту
агресії.
У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють:
1) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами в порядку
самодопомоги;
2) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами з
допомогою міжнародних організацій.
Кожному із типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій,
форми і способи їх застосування.
Санкцій, які здійснюються державами в порядку самодопомоги:
а) самооборона;
б) репресалії;
в) реторсії;
г) розрив дипломатичних і консульських відносин;
д) невизнання [6, 379].
Реторсії – примусові заходи у відповідь, які ведуть до обмеження таких
інтересів держави-порушниці; які не охороняються міжнародним правом.
Реторсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт,
 35
несправедливу, упереджену поведінку іншого суб’єкта, але в межах,
допустимих міжнародним правом.
Реторсіями є: заборона дипломатичним представникам або громадянам
іноземної держави вільно відвідувати певні райони країни їхнього
перебування у відповідь на подібні ж обмеження щодо своїх дипломатів і
громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка
вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни рівної
кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів
першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в’їзду в
країну або відміна візиту делегацій тощо.
Репресалії – це правомірні примусові заходи, які чиняться з метою
відновлення порушених прав і направлені на обмеження або ліквідацію прав
іншої держави у відповідь на її неправомірну поведінку.
Репресалії не можуть застосовуватись у відповідь на акти, які не є
міжнародним правопорушенням. Репресалії повинні відповідати нанесеним
збиткам із застосуванням примусу, необхідного для їх відшкодування.
Правомірними є лише політичні і економічні репресалії: позбавлення
обмеження дипломатичних привілеїв і імунітету офіційних представників
держави-порушниці; ембарго; бойкот; секвестр майна тощо. Найбільш
відчутними формами репресалій є розрив торгівельно-економічних відносин
з державою-порушницею і її повна економічна ізоляція [29, 137].
Розрив дипломатичних і консульських відносин є самостійним видом
МПС. Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або
одночасно з розривом консульських відносин. Крім того можливе
призупинення дипломатичних і консульських відносин як більш м’яка форма
впливу на державу-порушницю.
Застосування цієї форми можливе і при недружніх актах, але в такому
разі вона не є МПС, бо застосовується не у відповідь на міжнародне
правопорушення.
 36
Самооборона – це дії по відношенню до держави-правопорушниці, які
мають збройний примусовий характер. Виділяють дві форми самооборони:
- необхідна оборона;
- самооборона від агресії [29, 138].
Необхідною обороною є захист збройними силами від зазіхань
іноземної держави на недоторканність державного кордону, її воєнним
вилазкам, які ще не можна кваліфікувати як акт агресії (заслання військово-
розвідувального літака на територію держави-жертви, захід військових суден
у територіальні води такої держави тощо).
При необхідній обороні бажане попередження про можливість її
застосування, якщо держави-порушник не припинить порушення.
Попередження необхідне тому, що правопорушення може бути ще
об’єктивно відсутнім (підготовка до вторгнення) або вимушеним (порушення
територіальної недоторканності із-за аварії чи помилки). Застосування
збройної сили в таких випадках не є правомірним.
Право на самооборону від агресії – суверене право кожної держави,
адже агресія є найтяжчим міжнародним правопорушенням. Але й при його
реалізації необхідно дотримуватись принципу пропорційності.
Невизнання може стосуватись результатів, ситуацій викликаних
неправомірними діями держави-порушниці. Форми невизнання:
- відмова держави визнати дійсність міжнародного договору
укладеного під тиском чи з іншими порушеннями передбаченими нормами
міжнародного права;
- невизнання неправомірних територіальних змін;
- невизнання фашистського, расистського чи колоніального режиму
держави, яке веде до ізоляції такої держави тощо.
Санкції, які здійснюються з допомогою міжнародних організацій:
- призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в
міжнародній організації;
- відмова в членстві;
 37
- позбавлення можливості міжнародного співробітництва з іншими
суб’єктами міжнародного права (повний або частковий розрив економічних
відносин, призупинення засобів зв’язку);
- колективні збройні заходи (демонстрації, блокади, застосування
збройних сил організацій) [32, 74].
Призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в
міжнародній організацій, може бути добровільним або у формі санкції. При
добровільному призупиненні членства держави, вона не пориває
міжнародною організацією юридичного зв’язку.
При призупиненні прав і привілеїв, що випливають з членства в
міжнародній організації у формі санкції активна діяльність держави в
міжнародній організації примусово припиняється. Воно можливе у формі
позбавлення голосу за такі дії:
- несплату внесків;
- несплату внесків в одному з головних органів організації;
- несплату внесків лише в головних органах організації;
- несплату внесків в усіх органах організації;
- за порушення міжнародних не фінансових зобов’язань;
- за порушення статутних не фінансових зобов’язань.
Позбавлення права на представництво в органах міжнародної
організації може бути у формі:
- недопущення держави-правопорушниці до роботи в цих органах;
- не обрання її представників в такі органи;
- не запрошення на їх засідання, наради, конференції [32, 73-74].
Позбавлення права на отримання допомоги може бути у формі
припинення фінансової, технічної, гуманітарної, економічної, культурної,
медичної та іншої допомоги.
Відмова у членстві в певній міжнародній організації може бути у формі
заборони на прийняття в організацію або виключення з неї.
Виключення з міжнародного спілкування тягне за собою:
 38
- розрив економічних зносин;
- розрив військового співробітництва, транспортного зв’язку
(морського, повітряного, залізничного, телефонного, телеграфного,
радіозв’язку і т.д.);
- розрив можливих політичних зносин та ін.
Колективні збройні заходи здійснюються на універсальній основі (в
рамках ООН) і регіональними міжнародними організаціями (наприклад,
НАТО, ЛАД, ОАЕ).
 39

ВИСНОВКИ

У науці міжнародного права міжнародно-правову відповідальність

розуміють як негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта
міжнародного права в результаті порушення ним міжнародного зобов'язання.
Значення її обумовлено тим фактом, що це необхідний юридичний засіб
забезпечення дотримання норм міжнародного права, відновлення порушених
міжнародних відносин. З погляду наслідків ці правовідносини можуть
виражатися у відновленні порушеного права, відшкодуванні матеріального
збитку, накладенні санкцій та інших заходів колективного чи
індивідуального характеру до держав, що порушили свій міжнародний
обов'язок, а у випадку настання шкідливих наслідків при правомірній
діяльності — в обов'язку здійснити відповідну компенсацію.
Метою міжнародно-правової відповідальності є передбачення
відповідного результату, а саме: виключення можливості вчинення державою
нових правопорушень, вплив на інші держави, спонукання їх до
добровільного дотримання міжнародних зобов'язань. Суб'єктами
міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти міжнародного
публічного права.
Характерними ознаками міжнародної відповідальності є: застосування
до держави-правопорушниці санкцій міжнародно-правових норм;
міжнародна відповідальність настає за здійснення міжнародного
правопорушення; вона спрямована на забезпечення міжнародного
правопорядку; пов'язана з визначеними негативними наслідками для
правопорушника; реалізується в міжнародних правоохоронних
правовідносинах, що виникають між державою-правопорушницею і
потерпілою державою, а іноді також між державою-правопорушницею і
міжнародним співтовариством.
 40
Відповідальність держави-правопорушниці існує в конкретних її видах
і формах. У міжнародному праві залежно від характеру покладених на
державу заходів, виділяють такі види відповідальності: матеріальна і
нематеріальна (моральна чи політична). До форм нематеріальної
відповідальності традиційно відносять ресторації, сатисфакції і санкції, а до
форм матеріальної відповідальності — реституції, субституції і репарації.
Основними складовими елементами міжнародного правопорушення є
протиправна поведінка, шкода (збиток), заподіяний протиправною
поведінкою, та причинний зв'язок між дією та шкідливими наслідками.
Протиправна поведінка виявляється в порушенні міжнародних зобов'язань
держави у формі дії або бездіяльності. Протиправність у міжнародному праві
означає невідповідність між правовою нормою та поведінкою держави.
Проявами протиправної поведінки є: недотримання органами держави її
міжнародних зобов'язань, що виявляється в порушенні прав інших держав,
міжнародних організацій; недотримання органами держави її міжнародних
зобов'язань, що виявляється в порушенні прав фізичних і юридичних осіб;
недотримання органами держави її міжнародних зобов'язань у зв'язку із
самочинними діями юридичних і фізичних осіб; недотримання органами
держави її міжнародних зобов'язань, що виникають у зв'язку із протиправною
діяльністю на її території органів інших держав і міжнародних організацій.
Будь-яке міжнародне правопорушення передбачає такий комплекс
наслідків: відновлення державою-правопорушницею порядку, який існував;
притягнення держави-правопорушниці до відповідальності; застосування
мирних засобів для відновлення порушених відносин і реалізації
відповідальності; звернення потерпілих суб'єктів за потреби до примусових
засобів забезпечення відповідальності.
Міжнародно-правові санкції — це правомірні примусові заходи, які
застосовують суб’єкти міжнародного права для припинення міжнародного
правопорушення, відновлення прав потерпілих суб’єктів і виконання
правопорушником зобов’язань внаслідок відповідальності, яка виникла у
 41
відповідь на правопорушення. Вони є формою дозволеного примусу в
міждержавних стосунках та засобом, за допомогою якого відновлюють
порушені права та домагаються відшкодування.
Міжнародно-правові санкції мають своїми цілями: припинення
правопорушення; відновлення порушених прав; забезпечення
відповідальності правопорушника.
В міжнародному праві функціонує комплекс норм, що визначають
умови правомірності застосування санкцій. В цілому їх можна розподілити
на такі групи: норми, що визначають правомірний початок застосування
міжнародно-правових санкцій; норми, що визначають компетенцію по
застосуванню санкцій; норми, що визначають об’єкт застосування санкцій;
норми, що визначають умови пропорційності міжнародно-правових санкцій;
норми, які визначають умови, припинення застосування санкцій.
Застосування санкцій припиняється із досягненням такої мети, як:
зупинення правопорушення; визначення міра відповідальності
правопорушника; отримана згода на добровільне відшкодування шкоди;
виконання інших зобов’язань.
Механізм застосування міжнародно-правових санкцій складається з
двох компонентів: міжнародно-правового (конвенційного) механізму та
міжнародного організаційного (інституційного) механізму. Міжнародно-
правовий механізм застосування міжнародно-правових санкцій складають
договірні і звичаєві норми та рішення міжнародних органів і організацій.
Інституційний механізм застосування міжнародно-правових санкцій включає
держави, організації та органи (комітети, комісії, судові органи).
Міжнародно-правові санкції розрізняють на різних підставах. У
залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають: індивідуальні –
коли санкції застосовуються однією потерпілою державою та колективні –
коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими
суб'єктами міжнародного права.
 42
У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють міжнародно-
правові санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги та
міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами з допомогою
міжнародних організацій.
В порядку самодопомоги державами здійснюються такі : санкції, як
самооборона, репресалії, реторсії, розрив дипломатичних і консульських
відносин, невизнання.
З допомогою міжнародних організацій здійснюються: призупинення
прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організації;
відмова в членстві; позбавлення можливості міжнародного співробітництва з
іншими суб’єктами міжнародного права (повний або частковий розрив
економічних відносин, призупинення засобів зв’язку); колективні збройні
заходи (демонстрації, блокади, застосування збройних сил організацій).
Слід наголосити, що юридична наука розмежовує міжнародно-правову
відповідальність та міжнародно-правові санкції. Їх функціональне
призначення в загальному плані однакове — забезпечувати охорону і
відновлення міжнародного правопорядку в разі його порушень окремими
суб'єктами міжнародного права. Однак за своєю природою інститут
міжнародно-правової відповідальності істотним чином відрізняється від
інституту міжнародно-правових санкцій. Принципово різними є підстави,
умови і механізми застосування норм цих інститутів.
Розмежування форм відповідальності й санкцій виключає можливість
невиправданої підміни форм відповідальності санкціями й перешкоджає
використанню державою-правопорушницею для обґрунтування відмови від
обов'язків, що випливають із її відповідальності, посилання на те, що вона
вже понесла відповідальність, оскільки проти неї вже були застосовані
примусові заходи. При цьому мається на увазі, що позбавлення, що
викликаються міжнародно-правовими санкціями, мають іншу природу, ніж
позбавлення, у яких виражається відповідальність держави-правопорушниці.
Перші не несуть виконання державою-порушницею обов'язків, що
 43
випливають із відповідальності, а є результатом реалізації правочинностей
потерпілих суб'єктів міжнародного права. Потерпілі держави, здійснюючи
санкції, самі можуть понести значні витрати, які підлягають включенню в
обсяг збитку.
Отже, відповідальність первинна, а санкції вторинні, якщо мати на
увазі співвідношення цих інститутів міжнародного права. При цьому
міжнародно-правові санкції виступають лише як примусові засоби, що
забезпечують процес охорони прав потерпілих суб'єктів, відновлення
правопорядку і покладання на державу-правопорушницю відповідальності в
обсязі і формах, зумовлених особливостями скоєного правопорушення і
характером його шкідливих наслідків.
 44

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 р // Відомості Верховної Ради України вiд 23.07.1996 –
1996 р., № 30, стаття 141.
2. Устав Организации Объединенных наций // Действующее
международное право. В 3-х томах. Составители Ю.М. Колосов и
Э.С. Кривчикова. Том 1. – М.: Издательство Московского независимого
института международного права, 1996. – С. 7-34.
3. Антонович М. Міжнародне Публічне Право. – К.: Вид. Дім, КМ
«Academia».2000. – 307 с.
4. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підручник. – К.:
Алерта: Пектораль, 2003. – 409 с.
5. Аречага Э. Х. де. Современное международное право / Пер. с исп. – М.:
Прогресс, 1983. – 480 с.
6. Баймуратов М. А. Международное публичное право: Учебник. – К.:
Истина, 2004. – 552 с.
7. Блажевич Ю.Ю. Відмежування міжнародних правопорушень держави
від суміжних правових явищ // Підприємництво, господарство і право. –
2002. – №12. – С.104-108.
8. Блажевич Ю.Ю. Деякі аспекти історичного розвитку інституту
відповідальності за міжнародні правопорушення // Підприємництво,
господарство і право. – 2002. – №5. – С.59-62.
9. Блажевич Ю.Ю. Відповідальність держав за міжнародно-протиправні
діяння: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.11 / Інститут
законодавства Верховної Ради України. – К., 2006. – 19 с.
10.Блажевич Ю.Ю. Юридичні підстави підвищення відповідальності
Української держави на етапі вступу до СОТ // Актуальні правові та
 45
економічні проблеми розвитку зовнішньоекономічних зв’язків: Збірник
матеріалів VІ науково-практичної конференції Української академії
зовнішньої торгівлі (Київ, 30-31 травня 2003 р.) – К.: УАЗТ, 2003. –
С. 268-270.
11.Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право.
Основи теорії: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. –
608 с.
12.Бекяшев К. А. Международное право. – М., Проспект, 2001, – 461 с.
13.Бирюков П.Н. Международное право. – М.: Юристъ, 1996. – 411 с.
14.Броунли Ян Система международного права. – Оксфорд: Кларендон
пресс. – 1983. – 302 с.
15.Георгіца А. З. Міжнародне публічне право. – Чернівці. – 2002. – 421 с.
16.Дахно І.І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій. – К.: МАУП,
2000. – 160 с.
17.Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне Публічне право. Навчальний
посібник.-К.: Юрінком Інтер. – 2000. – 640 с.
18.Казимирчук В.П. Право и методы его изучения. – М.: Юрид. лит., 1965. –
204 с.
19.Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. – Львів: Світ, 1995. –
144 с.
20.Карро Д., Жюйар П. Международное экономическое право: Учебник /
Пер. с франц. В.П. Серебренникова, В.М. Шумилова. – М.:
Международные отношения, 2001. – 608 с.
21.Кельзен Ганс Чисте правознавство/Пер з нім. О. Мокровольського; –
К.:Юныверс, 2004. – 195 с.
22.Кобринська С.Б. До питання про поняття та структуру правової
системи // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Зб. наук. праць. – Вип.
82: Правознавство. – Чернівці: Чернівецький держ. ун-т, 2000. – С. 14-18.
 46
23.Козюбра М.І. Наукознавчі проблеми загальної теорії держави і права //
Методологічні проблеми правової науки: Матер. міжн. наук. конф. – Х.:
Право, 2003. – С. 91-94.
24.Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории международного права. – М.:
Наука, 1974. – 264 с.
25.Ллойд Д. Идея права / Пер. с англ. М.А.Юмашева, Ю.М.Юмашев, научн.
ред. Ю.М.Юмашев. – М.: ЮГОНА, 2002. – 416 с.
26.Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть: Учебник. – М.:
Издательство БЕК, 1997. – 410 с.
27.Лукашук И. И. Международное право. Элементарный курс М.:
Юристъ.2003. – 215 с.
28.Лукашук И.И. Нормы международного права в международной
нормативной системе. – М.: Спарк, 1997. – 322 с.
29.Лукашук И.И. Право международной ответственности. – М.: Волтерс
Кулвер, 2004. – 432 с.
30.Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / Пер. з англ. –
Х.: Консум, 2000. – 592 с.
31.Нгуен Куок Динь, Дайе П., Пеле А. Международное публичное право: В
2-х т. – Т. 1: Кн. 1.: Формирование международного права. – 428 с.
32.Нешатаева Т.Н. Международные организации и право: Новые тенденции
в международно-правовом регулировании. – М.: Дело, 1999. – 272 с.
33.Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса:
Юридична літ., 2001 – 158 с.
34.Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и Особенная
части: Учеб.-практ. пособие. – М.: Дело, 2000. – 256 с.
35.Поздняков Э.А. Системный подход и международные отношения. М.,
1976. – 348 с.
36.Политология для юристов: Курс лекций / Под ред. проф. Н.И. Матузова,
проф. А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1999. – 774 с.
 47
37.Попов А.А. Правовые основы внешнеэкономической деятельности:
Учеб. пособие. – Харьков: Каравелла, 2001. – 358 с.
38.Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права: Посібн. для
студ. спец. «Правознавство». – К., 1994. – 236 с.
39.Сироїд Т.Л. Міжнародне публічне право. – Х.: Прометей-Прес, 2006. –
268 с.
40.Соловьев Э.Я. Основы дипломатического права. — М.:Ось-89, 2005, —
143 с.
41.Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-
т. внутр. дел, 1999. – 528 с.
42.Тункин Г. И. Теория международного права. – М.: «Зерцало», 2000. –
416 с.
43.Ушаков Н.Л. Правовое регулирование использования силы в
международных отношениях. – М.: Институт государства и права
Российской Академии наук, 2007. – 96 с.
44.Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи
порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Х.: Одіссей, 2002.
– 592 с.
45.Черкес М. Е. Международное право: Учебное пособие. – Х.: «Одиссей»,
2006. – 384 с.
46.Шатров В.П. Международное экономическое право: Учеб. пособ. – М.:
Изд-во УДН, 1990. – 116 с.
47.Шумилов В.М. Категория «государственный интерес» в политике и
праве (системно-теоретические и международно-правовые аспекты). –
Право и политика, № 3, 2000, С. 4-17.
48.Юридическая энциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова. – М.: Изд-е.
госп. Тихомирова М.Ю., 1999. – 526 с.
49.http://studrada.com.ua/
50.http://apelyacia.org.ua/
51.http://www.djerelo.com/
 48
52.http://pravoznavec.com.ua/
53.http://radnuk.info/
54.http://www.uristua.ru/