Тема 20. Питання 6.

Образ дівчини і жінки у різних періодах творчості

Т. Шевченка. 

Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його
творчості, а  болем і постійним нагадуванням про життя простих селянок. І
дівчина-наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака, — це
символ долі всіх українок, які дуже схожі у поезії Кобзаря.  Доля кріпачки
у Шевченкових творах завжди трагічна, бо такою вона була в жінок, які
зустрілися в поетовому житті. Це і рідна мати, це його рідні сестри Катря,
Ярина та Марія, це, зрештою, його перша любов Оксана Коваленко, котру,
як і героїню поеми «Катерина», було зганьблено. Отже, жіноча недоля для
великого Кобзаря є не тільки загальнонаціональною, а й особистою
трагедією. Підтвердження цього є три абсолютно різні жіночі постаті, такі
схожі за проблематикою і внутрішніми переживаннями.
Поема «Катерина» написана в 1838 році в Петербурзі(рік викупу з
кріпацтва). Автограф невідомий. Вперше надрукована в «Кобзарі» в 1840
році. Ця поема була і залишається однією з найпопулярніших у творчості
раннього періоду.

Поема «Наймичка» написана у листопаді 1845 року в Переяславі. Вперше

твір було надруковано у збірнику «Записки о Южной Руси» Пантелеймона
Куліша без зазначення авторства, бо Шевченко саме перебував у засланні й
друкувати його твори було заборонено. Окремі фрагменти покладені на
музику, а в 1964 році на кіностудії імені О. Довженка було знято музичний
фільм за поемою «Наймичка».
Поема «Марія» була написана в жовтні-листопаді 1859 року в Петербурзі.
Вперше поему було надруковано в 1876 році у Празі.

Дехто називає Шевченка поетом трагiзму української жiнки, тому що  він
пiднiс саме ту жiнку, осмiяну та покривджену до  висоти цiнної i
рiвноправної людини, у її повнiй гiдностi і свободи слова. Показав її
такою, якою вона була в старину i якою має бути в майбутньому.

Вiн один з перших зрозумiв, що свiдома i добра жiнка, це — свiдомий

народ, а тим самим — забезпечене майбутне української нацiї.

Історія зберегла імена жінок, які полонили серце Тараса. Незавжди 

почуття поета лишали слід у поезії. Але ж і сказати, що жінки і  почуття до
них не відіграли значної ролі в житті і творчості Шевченка ми не можемо. 
Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани
Коваленко. Її особиста трагічна доля стала трагедією його серця.
У віршах, присвячених Оксані, »Мені тринадцятий минало», »Ми вкупочці
росли», »Не молилася за мене», створених на засланні, доторкаємося до
особисто пережитого Шевченком. 
Насичений глибоким соціальним змістом образ жінки в реалістичній поемі
Т. Шевченка «Катерина» переростає в образ знедоленої, вкритої безчестям
матері-покритки.

У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства

— долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до
дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко
розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері.
Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй
доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити.

Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса,

вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то
принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до
Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним
життям, аби врятувати дитину від ганьби.
Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у
творчості Кобзаря.

Шевченкова «Катерина» співзвучна з українськими народними піснями

про жіночу недолю.

Тема трагічної жіночої долі намітилась уже в ранній творчості молодого

Тараса Шевченка, і зрештою вона посіла одне з найважливіших місць у
його «Кобзарі». Звичайно, що проросла ця тема з трагічних обставин
особистого життя поета. Перед його очима кожного дня  була доля матері-
кріпачки, раннє сирітство, нужденні поневіряння самого Тараса,
безталанне наймитування рідних сестер, що «…в наймах виросли чужих, у
наймах коси посивіли». 

У поемі «Наймичка» Шевченко підніс вічну тему материнської любові і

розробив її з величезною художньою силою. Драма героїні твору Ганни в
тому, що вона змушена була підкинути свою єдину дитину бездітним
заможнім селянам, а сама стала до них у найми, щоб бачити свого сина і
доглядати. Ганна жорстоко страждає, що змушена приховувати своє
материнство, що позбавлена права називатися найкращим на землі словом
«мати»: Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче…
Весь свій вік вона не могла нікому зізнатися у своєму материнстві і тільки
вмираючи сказала про це синові.
Ганна — сильна, вольова натура. Вона не втопилася, як Катерина,
залишивши дитину. Повела себе по-іншому: зі сльозами і молитвами,
попрощавшись із немовлям, підкинула народжене дитя заможним
бездітним людям.
Безталанна жінка не забула свою дитину, бо пішла наймичкою в дім, де
залишила хлопчика.
Глибоко відчуваючи душевний біль матері, Шевченко розуміє материнські
почуття. Серед праці тяжкої, щоденного клопоту мати й уночі почує, як
дитина її ворухнеться. 
Турбота про майбутнє сина була така сильна, що Ганна відхилила
пропозицію бути матір’ю на весіллі. На її думку, мати на весіллі у її Марка
не може бути наймичкою. Але скільки треба було бідній жінці сили волі,
щоб не видати себе. 
Лише перед смертю наймичка відкрила синові таємницю. 
У поемі «Марія» Т. Шевченко подає новозавітний переказ про Богородицю
Марію, але дає її образу дещо нове наповнення. Після загибелі сина мати
продовжує його справу. Образ Марії символічно-узагальнений, — він
уособлює джерело добра, що змінює світ.
У Йосипа, у тесляра, Марія в наймичках росла. Виросла, як квітка. Старий
ставився до неї, як до дитини, милувався нею. А вона то вовну пряде, то
козу з козенятком пасе, то в гаю, як у раю, гуляє. Якось прийшов до них
гість із Назарета. Був він у білому хітоні, «мов намальований сіяв». Марія
принесла вечерю, сама ж не їла, лише дивилася на дивного гостя та
слухала його розмову. 
Після того як гість пішов, Марія змінилася, змарніла. Йосип на неї
подивився і запропонував обвінчатися, а то можуть її на вулиці вбити.
Пішла Марія під вінець, так і не діждавшись свого апостола. Люди
говорили, що в місті Тіверіаді розіп’яли якогось провозвістителя месії.
Марія зрозуміла, що то і є той дивний гість.
Сидять вони в хатині невеселі, Йосип майструє колиску, а Марія шиє
сорочечки. Аж тут указ від кесаря — йти на ревізію у город Віфлеем.
Пішли вони з Йосипом. У дорозі Марія народила Сина. Пастухи, що
проходили мимо, взяли її з дитиною у свій вертеп.
В Іудеї заговорили, що збулися пророчества Ієремії та Ісаії, — народився
месія. Аж тут прийшов наказ від царя Ірода, і легіон з Єрусалима став
винищувати всіх хлопчиків-немовлят. Убогі пастухи допомогли Марії
втекти в Єгипет. 
Йосип і Марія з сином жили в очеретяній хатинці, працювали. Коли не
стало царя Ірода, повернулися на батьківщину, але там усе було
зруйноване. Родину Марії прихистила стара вдова Єлизавета, дальня
родичка, що жила в Назареті. Син Марії ріс разом з Івасем, сином удови.
Разом гралися, разом ходили, до школи. Одного разу Йосип і Марія пішли
на ярмарок у Єрусалим. Кинулися, а дитини немає. Знайшли його аж у
храмі, де він навчав людей. Радієла Марія — вона вже бачить самого Бога
на землі. 
Виріс син і пішов зі словом поміж людьми. А Марія все покинула — й за
ним, аж поки не дійшла до Голгофи. Сина Розп’яли і залишилася Марія
сама, бо не стало вже нікого з рідні. Не стало й учнів Сина — сховалися,
потім розійшлися.
Отже, життя жінки у кріпосницькому суспільстві було нестерпним. Вдома
вона виконувала всю хатню роботу і терпіла сімейний гніт, а на панщині
працювала без відпочинку. Шевченко ніби зібрав разом всі страждання
закріпачених жінок і на весь голос розказав про них цілому світові. Назви
його творів: «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Сліпая», «Мар’яна-черниця»
та інші — не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими,
черницями були жінки в тодішньому суспільстві. 
Переживши сам злидні, нестатки і найтяжчі поневіряння, Шевченко при
зображенні страждань Катерини в ліричних відступах поеми висловлює
свої думки й почуття з приводу життя жінки та її маленького сина. Він
живе їх болями, він журиться разом зі своєю героїнею, коли вона стала
покриткою. 
Ганна ж з поеми «Наймичка» теж покритка, але вона залишається жити
заради свого сина. її материнська любов така могутня, що здатна принести
життя в жертву задля щастя сина. Життя Ганни — материнський подвиг.
Вона відмовляється бути навіть весільною матір’ю у свого сина і лише
перед смертю розкриває правду.