1.
Відмова політики «воєнного комунізму» в Україні, в руках більшовиків, а великі підприємства, банки, транспорт,
встановлення НЕПу. Причини та наслідки запровадження НЕПу.
Відмова від «воєнного комунізму» повʼязана
від негайного з рішеннями Х зʼїзду РКП(б), який відбувся в березні
1921 р. Зʼїзд проголосив заміну продовольчої розкладки
продовольчим податком. Це - перший і найголовніший крок до нової
економічної політики.
На підставі рішень Х з'їзду РКП(б) Всеукраїнський центральний
виконавчий комітет і Раднарком УСРР прийняли декрети і
розпорядження, спрямовані на впровадження непу.
Продовольча розкладка замінювалася продовольчим податком,
меншим за розкладку. Після виконання податку селянин одержував
право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх. Це
створювало економічні стимули для розвитку
селянського господарства.
Однак широко рекламований неп у 1921 р. так і не прийшов в
українське село. Обсяги податків були надзвичайно високими, а в
Олександрівській губернії, наприклад, взагалі дорівнювали валовому
збору зерна.
У місті неп впроваджувався швидше. В 1921 р. були скасовані
заборони на приватне підприємництво й торгівлю. Окремі особи або
групи здобули право засновувати власні фабрики й заводи,
торговельні заклади. Частина націоналізованих промислових
підприємств передавалася в оренду. У 1921р. орендарі одержали
понад 5200 дрібних, а подекуди середніх заводів, фабрик,
майстерень. На території УСРР діяло близько 75 тис. приватних
торговельних закладів. Закон допускав оренду землі й застосування
вільнонайманої праці в селянських господарствах, промислових і
торговельних закладах. Але можливості зростання капіталістичного
господарства за тих умов були обмежені. Доки політична влада була
зовнішня торгівля залишалися державними, держава була спроможна
тримати під контролем капіталістичні відносини в економіці,
обмежуючи їхній регулюючий вплив.
Розширення сфери товарно-грошових відносин супроводжувалося
істотними змінами в методах керівництва державною
промисловістю: відмовою від трудових мобілізацій, жорсткої
централізації, широким впровадженням економічних методів
господарювання, госпрозрахунку. З переходом до непу систему
главків було ліквідовано, а державні підприємства обʼєднувалися в
трести, які працювали на господарсько -розрахункових засадах.
Властива «воєнному комунізму» зрівнялівка в оплаті праці
робітників і службовців відходила у минуле: замість неї
впроваджувалася система відрядної оплати, що враховувала кількість
та якість праці.
Причини переходу до нової економічної політики
Економічні. Потреба у зміні внутрішньополітичного курсу
Радянської держави після закінчення громадянської війни була
викликана кризою, який набув тотального характеру, торкнувшись
область економічних, політичних і соціальних відносин. Державна
політика розподілу не виконала завдання забезпечення міського
населення продовольством. Політика воєнного комунізму надала
розвитку економіки односторонній характер і стала гальмом
розширеного відтворення. Потрібно було відновлення зруйнованого
війною і військовим комунізмом господарства.
Соціально-політичні. Економічні проблеми тісно перепліталися з
найважливішими питаннями політики, такими, як ставлення до
радянської влади. Небажання терпіти продрозверстку призвело до
створення повстанських осередків в Середньому Поволжі, на Дону,
Кубані. У Туркестані активізувалися басмачі. У лютому – березні
1921 р. західносибірських повстанці створили збройні формування в
декілька тисяч чоловік. 1 березня 1921 спалахнув заколот в
Кронштадті, в ході якого висувалися політичні гасла (Влада Радам, а
не партіям!, Поради без більшовиків!). Пройшли страйки і
демонстрації робітників. З критикою надзвичайних заходів в
економіці виступали представники партій помірних соціалістів, які
підтримували з кінця 1918 р. боротьбу більшовиків з білими і
інтервентами.  Під час громадянської війни на території колишньої Російської
У результаті радянський режим зіткнувся з серйозною
внутрішньополітичною кризою. Виникла реальна загроза влади
більшовиків. В умовах відсутності світової революції тільки угода з
селянством могло врятувати становище.
Питання про зміну економічного курсу – заміну продрозверстки
натуральним податком – опинився в центрі партійних дискусій.
НЕП означав перш за все відновлення товарно-грошових відносин в
торгівлі, промисловості, сільського господарства з метою відновити
промисловість і налагодити товарообмін між містом і селом
Наслідки непу:
1. Швидке відновлення сільського господарства, промисловості,
транспорту;
2. Відновлення і розвиток торгівлі;
3. Зростання кількості міського населення;
4. Підвищення продуктивності праці;
5. Підвищення рівня життя населення;
6. Прискорення соціальної диференціації в місті; поява «нової
буржуазії»;
7. Прискорення розшарування селянства;
8. Наростання економічної нестабільності, періодичні економічні
кризи;
9. Зростання безробіття.
2. Створення СРСР
імперії утворилося шість радянських республік - Російська
Федерація,
Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні
республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки формально
вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не
мали і управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність
республік від московського центру прикривалася системою
двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву
"договірної федерації".
Підходи до об'єднання республік
Після громадянської війни постало питання про остаточне
врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена
спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом
Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін обійняв посаду генерального
секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий "план
автономізації", який передбачав включення республік на правах
автономій до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду
Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Микола Скрипник,
На відміну від них перший секретар ЦК КП(б)У Дмитро
Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого
коштувало Х.Раковському: у 1923 р. його було замінено на посаді
голови уряду УСРР Власом Чубарем, а у 1936 р. - репресовано.
В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і
розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи
Російську федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу
Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право
вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна
держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося
формування союзних органів влади.
Утворення СРСР
На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р.
прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли
Російська Федерація, Українська PCP, Білоруська PCP, Закавказька
Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах,
покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру
превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного
договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна
республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу
не було розроблено.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 p., коли
була прийнята Конституція СРСР.
Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню
політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку
транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження
республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми
справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці
повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке
визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної
республіки зокрема.
IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в
Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до
складу СРСР.
Оцінка утворення СРСР та входження до його складу України
Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною,
централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила
рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні
республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського
Союзу.
Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний
адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не
змінювало ЇЇ статусу як частини єдиної держави.
З'ясуємо, чому ж так сталося? Чому Україна, яка за радянською
конституцією 1919 р. вважалося суверенною державою, втратила
державний суверенітет?
Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і
суб'єктивних чинників:
• - територіальні межі республік, які ввійшли до Радянського Союзу,
були об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними
існували історично усталені тісні економічні зв'язки і, як наслідок,
певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;
• -у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими
республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-
1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла
так звана "договірна федерація" радянських держав, де функції
загально-федеративних органів влади виконували органи влади
Радянської Росії;
• - головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у
всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької
партії, керівництво якої взяло курс на негайне об'єднання республік в
єдину державу і здійснило це об'єднання за власним сценарієм.
3. Українізація як різновид політики коренізації в СРСР.
Досвід громадянської війни свідчив, що без задоволення мінімуму
національних потреб українського народу доля більшовизму в
республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина була
основою політики «коренізації», яка після XII зʼїзду РКП(б) (1923)
впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні мала
назву українізації. Українізація стала офіційною лінією
більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із
представників корінної національності, впровадження в роботу
партійного, радянського і господарського апаратів рідної для
населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних
закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної
культури. Багато хто з більшовиків України з величезним
ентузіазмом сприйняв курс на українізацію.
Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у
справі українізації наркоматом освіти в 20-х роках переконані
прихильники національного відродження - Г. Гринько, О. Шумський,
М. Скрипник. Вони виходили з того, що українізація за умов
збереження радянської влади має ліквідувати наслідки
пригнобленого становища, в якому український народ перебував до
революції.
Українізація з її гаслами національного відродження сприяла
залученню до культурного будівництва багатьох представників
національної інтелігенції, які щиро прагнули  Більшовики в цій боротьбі, природно, повинні бути на боці
служити народові, сприяти його соціально-економічному та
духовному піднесенню.
Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в
Україну ряду
відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в
роки національно-визвольних змагань.
Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний
український історик М. Грушевський. Частина представників
західноукраїнської інтелігенції переїхала на Наддніпрянщину, щоб
свою працею сприяти національному відродженню.
Однак українізація не розглядалась ії ініціаторами як самоціль. Цей
процес із самого початку підпорядковувався «надзавданню»
більшовицької партії - перебудові культури в Україні на засадах
марксизму. Українізація допускалася лише тією мірою, якою не
суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого
державного й партійного керівництва.
Oпip українізації
3 перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і
державного апарату. Згідно з даними уряду УСРР, на початку 20-х
років органи радянської влади в Україні переважно обслуговувалися
російськими або російськомовними чиновниками. Багато хто з них
не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром,
поступкою «петлюрівщині», і всіляко саботував. 
У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив з «теоріє», в якій
доводив, що в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської -
«пролетарської, передової, і української - «селянської,
дрібнобуржуазної, відсталої.
російської культури.
Хоча ця відверто шовіністична теорія була засуджена, відповідні
настрої серед більшовиків залишалися.
У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. З великими
труднощами вдалося перевести на діловодство українською мовою
75 % місцевих державних установ і організацій.
Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки
партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників
володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних
комуністичних структур визначив характер і темпи українізації в
цілому.
4. Стан культури України 1921-1927рр.
Українське відродження.
Перемога більшовиків у боротьбі зі своїми
противниками й перехід до нової економічної політики визначили
зміст і напрями розвитку національної культури в Україні в 20-х
роках.
Поступившись рядом позицій в економічному житті, дозволивши
приватну торгівлю і приватне підприємництво, держава прагнула за
всяку ціну зберегти контроль над культурою, над усіма проявами
духовного життя людей. Не гребуючи будь-якими методами, у тому
числі й за допомогою каральних органів, вона обмежувала вплив на
культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли більшовицьких
позицій. Пленум ЦК КП(б)У 1922 р. в директивах з національного
питання знову продемонстрував своє безкомпромісне прагнення
здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні,
націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-
якими відхиленнями від генеральної політичної лінії РКП(б).
Рішення пленуму ЦК КП(б)У були конкретизацією в специфічних
умовах української дійсності відповідних розпоряджень
московського парткерівництва. В. Ленін став ініціатором нової
кампанії репресій проти інтелігенції. За його розпорядженням за
кордон вислали кілька сотень представників інтелектуальної еліти
Росії. Відгомоном ції кампанії стала висилка в жовтні 1922 р. з
Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за
кордон 70 вчених, погляди яких розходилися з офіційною лінією
властей. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні
роки непу.
Таким чином, КП(б)У, не допускаючи інакомислення, прагнучи
звести всю сукупність проявів духовного життя в суспільстві до
заздалегідь визначених схем, фактично залишалася на позиціях
громадянської війни в культурно-ідеологічній сфері.
За таких умов підтримку держави і більшовицької партії мала лише
цілком одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована
ідеологічним настановам культура. В спотвореному марксистсько-
ленінському світогляді партійно-державного керівництва саме така
«культура» оцінювалась як культура найвищого рівня -
соціалістична.