ЧИ Є ЗАБОРОНА ОКРЕМИХ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

ПОРУШЕННЯМ ПРАВА НА ВІРОСПОВІДАННЯ?

Право на свободу світогляду та віросповідання в законодавстві України та

зарубіжних країн належить до основоположних природних прав людини, оскільки
воно виступає необхідною складовою свободи особистого самовизначення.
Міжнародним співтовариством у низці нормативних документів було
регламентовано право людини на свободу віросповідання. Так, у ст. 18 Загальної
декларації прав людини закріплюється, що кожна людина має право на свободу
думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або
переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово,
так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні
і виконанні релігійних та ритуальних обрядів. Міжнародний пакт про
громадянські та політичні права 1966 р. закріплює, що свобода сповідувати
релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які
є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я і моралі, так
само як і основних прав та свобод інших осіб. Те саме про обмеження зазначено в
ч.2 ст.9 Європейської конвенції.
Реалізація права на свободу віросповідання в Україні регулюється Законом
України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р.
Релігійні організації як інститути громадянського суспільства є автономними
утвореннями і саме тому ні держава, ні її органи, ні територіальні громади, ні
органи місцевого самоврядування, котрі діють від її імені, не мають права
визначати на центральному чи локальному рівнях пріоритетною або обмежувати
ту чи іншу релігію, надавати особливий захист та юридичний статус тій чи іншій
релігійній організації, втручатися у здійснювану в межах закону діяльність
релігійних організацій та фінансувати їх діяльність, змінювати їх підлеглість у
канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами
релігійним центрам (управлінням). Закон дублює положення міжнародних
нормативно-правових актів про те, що обмеження реалізації права на
віросповідання можливе лише на підставі закону і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і
моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Загалом треба зазначити, що ЄСПЛ приділяє велику увагу вирішенню питань
обмеження права на свободу віросповідання з боку держави. Практика ЄСПЛ
свідчить про існування можливості заборони релігійних організацій без
порушення права на віросповідання. Така заборона чітко регламентована та має
відповідати певним вимогам для можливості її реалізації: 1) має бути
встановленою законом; 2) застосовуватися в інтересах громадської безпеки, для
охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод
інших осіб; 3) бути необхідною в демократичному суспільстві.
Відповідно до пункту 115 рішення ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська
парафія проти України» (заява № 77703/01) втручання у свободу сповідувати
релігію може бути виправданим, якщо воно встановлене законом та запроваджене
відповідно до закону. Згідно з пунктом 127 цього ж рішення ЄСПЛ закон має бути
сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, котрий надавав би
громадянину можливість у розумній, залежно від обставин, мірі передбачити
наслідки певної дії.
Варто зазначити позицію ЄСПЛ щодо дозволеної мети, в рамках якої можна
заборонити діяльність релігійної організації. Частиною другою статті 35
Конституції та частиною другою статті 9 Конвенції визначено вичерпний перелік
цілей, для досягнення яких може бути обмежено право на свободу світогляду і
віросповідання, зокрема шляхом заборони діяльності релігійної організації, а
саме: 1) забезпечення громадської безпеки; 2) охорона публічного порядку; 3)
охорона здоров’я; 4) охорона моралі; 5) захист прав і свобод інших осіб.
Разом із тим заборона діяльності релігійної організації не може бути
встановлена в інтересах національної безпеки: у пункті 73 рішення ЄСПЛ у справі
«Нолан і К. проти Росії» (заява №  2512/04) зазначено, що поняття «національна
безпека» не випадково не фігурує поміж цілей, перелічених у частині другій
статті 9 Конвенції. Відмова авторів Конвенції включити саме цей мотив до
переліку законних підстав втручання віддзеркалює першочергове значення
релігійного плюралізму як «однієї з підвалин демократичного суспільства» і того
факту, що держава не може вказувати людині, у що вона має вірити, або ж
уживати заходів, спрямованих на те, щоб змусити її змінити переконання. Тому
держава не може посилатись на потребу захистити національну безпеку, аби
обмежувати реалізацію права особи або групи осіб сповідувати свою релігію.
Будь-які обмеження мають відповідати нагальній суспільній потребі та бути
пропорційними легітимній меті, досягнення якої прагнуть. Інакше кажучи,
обмеження свободи світогляду і віросповідання можна вважати необхідними в
демократичному суспільстві, якщо законної мети неможливо досягнути в жодний
інший спосіб, який був би менш обтяжливим і більше поважав би це
основоположне право. Для того, щоб бути визнаним необхідним у
демократичному суспільстві, такий суворий захід, як заборона діяльності
релігійної організації має бути винятковим і виправданим дуже вагомими і
серйозними причинами (пункт 54 рішення ЄСПЛ у справі «Біблійний центр
Чувашської Республіки проти Росії» (заява № 33203/08)). Таку ж позицію суд
зазначає у справі «Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v.
Bulgaria». Держава має незначні межі для власної самостійної оцінки у цих
питаннях. Державне втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлено
законом» та здійснено «згідно з законом».
Таким чином, пропозиція заборонити діяльність релігійної організації
потребує обґрунтування наявності нагальної суспільної потреби в цьому та
пропорційності меті. Має бути пояснено, чому легітимна мета може бути
досягнута лише шляхом заборони діяльності релігійної організації, і не може бути
досягнута в інший спосіб, який був би менш обтяжливим для вірян і більше
поважав їхнє право на свободу світогляду і віросповідання. У цьому контексті
також необхідно зважати на норму частини другої статті 61 Конституції, згідно з
якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відтак,
заборона діяльності релігійної організації, яка задовольняє релігійні потреби
багатьох громадян, навіть у разі встановлення судом факту вчинення злочину
одним з її вірян, членів або священнослужителів не може вважатись
пропорційною меті встановлення такої заборони.
Таким чином, на підставі проаналізованого та наведеного матеріалу,
доходимо висновку, що практика Європейського суду з прав людини свідчить про
складність і в той же час про велику актуальність питання захисту права на
свободу віросповідання, оскільки такий захист потребує врахування різних
аспектів релігійної свободи і має прагнути встановлення балансу інтересів різних
груп і забезпечення поваги до переконань кожної людини.
З моєї точки зору, свобода релігії, діяльності релігійних організацій так само
як і більшість інших прав не є абсолютною і в певних випадках, які переслідують
виключно законну мету і є очевидно необхідними у демократичному суспільстві
може бути обмежена.
Свобода віросповідання у багатьох документах, зокрема і в Конституції
України, вживається у сполученні із свободою світогляду. Віра як і світогляд у
кожної людини може бути різною і це є абсолютно органічним у світі демократії,
плюралізму. Свобода віровизнання як можливість людини вільно обирати об’єкт
своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього дійсно обмеженню не
підлягає, але коли «відкрите сповідування», яке стосується прилюдного
сповідування переконань прямо зазіхає на громадський порядок, здоров’я й
моральність населення або права і свободи інших людей, то перед державою
постає вже питання захисту цих цінностей і відповідно обмеження того, що їх
порушує. Адже не завжди релігійні організації або їх представники діють в межах
дотримання фундаментальних цінностей, закріплених основоположними
міжнародними документами і звичайно національним законодавством. Але ще
раз зазначу, що при здійсненні своїх прав і свобод, у нашому випадку права на
віросповідання, кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які
встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й
поваги до прав і свобод інших і забезпечення справедливих вимог моралі,
громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.
Дотримання загальновизнаних правил як державою, так і іншими структурами,
зокрема у даному контексті релігійними організаціями, мінімізує можливість
обмежень.