1.

Конституційно-правові засади взаємодії державних та недержавних

інститутів в зарубіжних країнах.
Вияв своєї суті політична система демократичних країн знаходить в організації й
діяльності органів державної влади на основі принципів правової держави та
функціонуванні широкого спектру недержавних інститутів (політичних партій,
професійних спілок, союзів підприємців і роботодавців, лобістських організацій,
засобів масової інформації, церкви тощо). Закріплення в конституціях принципів
функціонування недержавних інституцій, які зумовлюють їх незалежне від держави
становище, дозволяс сформувати громадянське суспільство. Громадянське
суспільство - це таке суспільство, для якого характерно: - наявність розгалуженої
системи недержавних інституцій; - визнання їх з боку держави та гарантування
діяльності; - право недержаних інституцій контролювати діяльність держави; -
високий рівень самоорганізації членів соціуму. Через громадянське суспільство
виражаються приватні інтереси і потреби, тоді як держава реалізую суспільні
(загальнолюдські) інтереси. Конституції зарубіжних країн (Конституції Республіки
Болгарія (ст. 11), Італійської Республіки (ст. 18, ст. ХII «Перехідних і прикінцевих
постанов»), Японії (ст. 21), Республіки Бразилія (ст. 17), Республіки Казахстан (ст.
5) й ін.) встановлюють наступні засади функціонування політичних партій: 1)
партійна багатоманітність; 2) право громадян об'єднуватися в громадські організації
з метою захисту політичних інтересів; 3) визнання провідної ролі політичних партій
в формуванні та виявленні волі народу і функціонуванні демократичного ладу;
4) вільність утворення й діяльності політичних партій; 5) рівність політичних партій
перед законом; 6) заборона діяльності таємних об'єднань; 7) заборона політичних
партій, діяльності яких спрямована на повалення існуючого ладу, розпалення
релігійної ворожнечі тощо; 8) заборона фінансування політичних партій іноземними
державами та міжнародними організаціями. Основи діяльності профспілок і
підприємницьких організацій визначені в конституціях зарубіжних країн
(Конституції ФРН (ст. 9), Греції (ст. 23), Туреччини (ст. 51), Японії (ст. 21, 28), Італії
(ст. 18, 39), Польці (ст. 12), Іспанії (ст. 7), Преамбула Конституції Франції 1946 р.)
наступним чином: 1) плюралізм функціонування неполітичних об'єднань; 2) право
громадян вільно, без особливого дозволу, об'єднуватися в громадські організації з
метою захисту соціально-економічних інтересів і вільно виходити з їх лав; 3)
визнання важливого значення професійних і підприємницьких союзів в охороні та
покращенні умов праці, розвитку соціально-економічних прав і свобод,
відпрацюванні соціальної й тарифної політики тощо; 4) зобов'язання держави вжити
заходи щодо забезпечення повної реалізації прав профспілок; 5) право роботодавців
і підприємців представляти свої інтереси через лобістські організації. Конституційна
регламентація функціонування засобів масової інформації покликана: 1)
забезпечити людині повну реалізацію її права на свободу думки, слова і друку; 2)
гарантувати суспільству охорону від зловживань ЗМІ, які є потужною зброєю
вплину на свідомість людей. Вже уперших конституціях владі заборонялося
видавати акти, які обмежують свободу слова і друку (ст. 11 Декларації прав людини
та громадянина 1789 р., Поправка I Конституції США). У Швеції Постановою
Короля «Про свободу писемності та преси (1766 р.) свобода слова і друку
визнавалася великою перевагою, яка сприяє розвитку та поширенню науки і
корисних ремесел, та є кращим засобом поліпшення моралі та пропаганди принципу
верховенства права. Із чотирьох актів, які складають сучасну Конституцію Швеції,
два – присвячені свободі слова (висловлювань) і свободі преси (Акт про свободу
преси (1974 р.) та Основний Закон про свободу висловлювань (1991 р.)). Ці акти
встановлюють право кожного шведського громадянина в його відносинах з
суспільством гласно висловлювати свої думки і почуття в друкованому вигляді,
через радіо та телебачення, за допомогою інших подібних засобів передачі, а також
оприлюнювати офіційні документи та розповсюджувати відомості з будь-якої теми
в звукозапису та в інших формах. Конституції демократичних країн містить
наступні засади функціонування ЗМI (Конституції Греції (ст. 14), Румунії (ст. 30),
Італійської Республіки (ст. 21), Парагваю (ст. 26-31), Іспанії (ст. 20), Литви (ст. 44):
1) плюралізм ЗМІ; 2) заборона закривати або призупиняти діяльність засобів масової
інформації; 3) свобода журналістської діяльності та захист конфіденційності джерел
інформації журналістів; 4) відповідальність ЗМІ за розповсюдження неправдивої
інформації, відомостей, які мають характер образи, наклепу, розпалюють
міжнаціональну, релігійну ворожнечу, підбурюють до повалення існуючого ладу та
порушення територіальної цілісності держави; 5) заборона монополізації ЗМІ.
Важливим інститутом політичної системи є церква. У залежності від міру впливу
церкви на політичний процес виділяють теократичну, клерикальну, світську й
атеїстичну держави. Теократична держава (від гр. tueos - бог, kratos - влада) -
особлива форма організації державної влади, при якій влада повністю належить
церковній ієрархії. Прикладом теократичної держави є Ватикан. Відповідно до
ОсновногоЗакону Держави-міста Ватикан 2001 р. система влади заснована на таких
принципах: 1) пріоритет релігійного начала в організації влади; 2) єдність влади й її
уособлення верховним понтифіком (Папою Римським); 3) виборність глави держави
(конклавом - колегією кардиналів) та безстроковість посади. Клерикальна (лат.
clericalis - «церковний») держава вирізняється домінуючим становищем релігії і
духовенства, їх політичними, правовими, економічними та соціальними привілеями.
У конституція клерикальних держав певна релігія отримує статус офіційної
(державної) ідеології, а відповідна їй релігійна організація (церква, духовне
управління) бере участь у вирішенні державних питань. Релігія є обов'язковим
елементом державної системи освіти і виховання, користується виключним
пріоритетом і підтримкою держави, утримується за її рахунок. Наприклад, в
мусульманських країнах іслам проголошено офіційною релігією, а мусульманське
право – джерелом всієї системи права (Конституції Ісламської республіки
Афганістан (ст. 2 «Релігія», ст. 3 «Закон і релігія»), Йорданського Хашимітського
Королівства (ст. 14), Катару (ст. 35)). Світську державу характери-
ють наступні принципи взаємин держави й церкви: 1) релігійного плюралізму; 2)
рівноправності усіх церков і конфесій у суспільстві; 3) взаємої незалежності
держави і церкви, поваги до автономії віросповідних союзів, а також взаємодії їх за
для суспільного та індивідуального блага; 4) свобода совісті. Наприклад,
Конституції Македонії (ст. 19), Естонії (ст. 40), Республіки Філіппін (ст. 6), Японії
(ст. 19, 20).
Разом з тим, в Основних законах деяких світських держав визначено важливу роль
традиційної церкви у розвитку основ державності. У Конституції Грузії 1995 р. (ст.
9) проголошено, що Держава визнає
виняткову роль Грузинської Апостольської Автокефальної Православної церкви в
історії Грузії та її незалежність від держави і разом з тим гарантує повну свободу
релігійних переконань і віросповідання,
незалежність церкви від держави. Про світський характер, традиційну релігію
(східно-православне віросповідання) і свободу совісті говорять і статті 13 і 37
Конституції Республіки Болгарії 1991 р. та статті
25 і 53 Конституція Республіки Польща 1997 р. У конституційній історії
соціалістичних держав є приклади визнання державою атеїзму (Конституція
Народної Соціалістичної Республіки Албанії 1976 р. ст. 37 - «Держава не визнає
жодної релігії й підтримує і розвиває атеїстичну пропаганду, щоб укоренити в
людях матеріалістичний науковий світогляд»). Разом з тим, в переважній більшості
соціалістичних країн свобода совісті формально гарантувалася в Основних законах
(Конституція СРСР 1977 р. (ст. 52), Основний Закон НДР 1971 р. (ст. 53),
Конституція Югославії 1974 р. (ст. 174) і др.). Водночас в соціалістичних країнах
пропагувалися такі засади виховання та освіти, як: грунтування на досягненнях
сучасной науки і, зокрема, марксизму; обов'язок батьків і суспільства виховувати
молодь у дусі комунізму тощо. Наприклад, діюча Конституція КНР 1982 р. (ст. 24)
закріплює державне виховання громадян у дусі патріотизму,колективізму,
інтернаціоналізму, комунізму і діалектичного та історичного матеріалізму, боротьби
з капіталістичним, феодальні і іншими декадентськими ідеями. У той же час, ст. 36
Конституції КНР встановлює, що грома-
дяни КНР користуються свободою віросповідання. Жодні державні органи,
громадські організації та окремі особи не можуть примусити громадян сповідувати
або не сповідувати будь-яку релігію, не можуть цію іноземних а дискримінувати
громадян на підставі відношення до релігії. Держава лобіювання (19 захищає
нормальну релігійну діяльність. Ніхто не може використовувати релігію для участі в
заходах, які порушують громадський порядок, погіршують здоров'я громадян або
втручаються в освітню державну систему. Релігійні організації та релігійні справи
не підлягають будь-якому іноземному управлінню. На сучасному етапі буддизм
залишається найпопулярнішою релігією в Китаї з моменту його по-яви в Китаї в І
столітті н. е. Іншою популярною релігійною групою процес є даосизм (вчення про
дао або «шлях речей»), китайське традиційне вчення, що включає елементи релігії
та філософії. Конфуціанство пожертвування
популярно серед освічених людей. У Китаї налічується більше 18 мільйонів
мусульман, відкриті приблизно 30 тисяч мечетей. Біля 7населення Китаю є
християнами.

********************
2. Конституційне регулювання функціонування політичної системи суспільства
в зарубіжних країнах.
Сукупність відносин, пов'язаних із здійсненням політичної влади у суспільстві,
утворюють політичну систему. Політичні відносини, як і економічні, соціальні і
духовно-культурні, є складовими елементами суспільного ладу. Суспільний лад
представляє собою організацію суспільства, зумовлену певним рівнем виробництва,
розподілу, обміну матеріальних благ, особливостями свідомості, традицій
населення. У кожному суспільстві формуються ідеали, які відображають світогляд
народу та визначають зміст національної системи права. Проголошення в
конституціях суспільних ідеалів набуває форми цінностей, через які виражається
відношення до матеріальних і нематеріальних об'єктів реальної дійсності
(суверенітет, принципи правової держави, права людини тощо). Система цінностей,
що забезпечується нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до
Основного закону, утворює засади конституційного ладу. Конституційний лад - це
порядок, за яким права і свободи людини гарантуються, а держава діє відповідно до
конституції. За своім змістом конституційний лад постає як системне політико-
правове явище, складовими елементами якого є державний і суспільний лад. До
основ державного ладу належать вихідні принципи організаці і діяльності держави
та її інститутів. Сутність політичної системи розкривається в її інституціональ ному,
функціональному, ідеологічному та нормативному проява Політична система в
інституціональному аспекті представляє собо сукупність соціальних інститутів, які з
метою реалізації своїх інтересів беруть участь у здійсненні політичної влади. Між
соціальним інститутами політичної системи виникають політичні відносини,
утворюють політичний процес. Конституційно-правове регулювання становища
інститутів політичної системи та політичного процесу засновує механізм здійснення
політичної влади, який визначає функціональну спрямованість політичної системи
(політичний режим). Функціонування інститутів політичної системи відбувається на
основі системи ідей, уявлень, які розкривають ідеологічний компонент політичної
системи. У демократичних країнах основна ціль політичного процесу полягає в
задоволенні певної суспільної потреби. Способом досягнення цієї мети є приведення
політичних відносин у систему через їх конституційно-правове оформлення
конституціоналізацію та інституціоналізацію. Сукупність конституційно-правових
норм, які регулюються політичні відносини, розкривають нормативне значенні
політичної системи. У демократичних країнах принцип влади народу (народного
суверенітету) є відправним конституційним принципом політичної
системи. Народ здійснює владу в формах безпосередньої (вибори, референдум,
народна законодавча ініціатива тощо) та представницької демократії (репрезентація
інтересів народу його делегатами). Окрім
цісї засади політичної системи конституції демократичних країн проголошують
наступні принципи політичної системи: політичного, партійного й ідеологічного
плюралізму; гарантування прав людини;
верховенства права; розподілу влад; заборони цензури тощо. Безпосередньо термін
«політична система» був запроваджений в конституційну практику Основними
законами соціалістичних країн (Конституції НРБ 1971 р., Куби 1976 р., СРСР 1977 р.
й ін.). На сучасному етапі характер політичної системи соціалістичних країн
виражається в наступних конституційних положеннях про: - природу державної
влади (диктатура пролетаріату, революційно-демократична диктатура народу, влада
патріотичного блоку); - однопартійну
систему (керівна роль комуністичної партії); - роль масових громадських
організацій як форми участі народу у вирішенні державних завдань; -
демократичний централізм як основний метод організації та діяльності державного
апарату, правлячої партії та громадських організацій; - панування принципу
«соціалістичної» (революційно-демократичної) законності, заснованої на
марксистсько-ленінській ідеології. Наприклад, основоположним принципом
організації та діяльності органів влади в КНР є принцип демократичного
централізму (ст. 3 Конституції КНР). Зокрема, згідно зі ст. 3 Закону КНР «Про
регіональну національну автономію» автономні органи (агентства), створені на
території національної автономії, виконують функції органів державної влади та
керуються принципом демократичного централізму. Сутність конституційного
принципу демократичного централизму полягає в наступному: - Всекитайські збори
народних представників і місцеві збори народних представників різних ступенів
обираються демократичним шляхом, відповідальні перед народом і знаходяться під
його контролем; - усі державні адміністративні органи, судові органи і органи
прокуратури формуються зборами народних представників, відповідальні перед
ними і їм підконтрольні; - розмежування повноважень центральних і місцевих
державних органів проводиться за принципом всебічного розвитку ініціативи і
активності на місцях при єдиному керівництві центру. На сучасному етапі задля
зміцнення легітимності принципу демократичного централізму китайські науковці
пропонують розширити форми участі народу в управлінні державними справами та
перейти від вузького розуміння соціалістичної законності - «правило, яке
встановлено законом» до широкого - «верховенство права».
********************
3. Конституційно-правове регулювання лобізму в зарубіжних країнах.
Лобізм (від англ. lobby кулуари, коридори, в яких депутати парламенту
неформально спілкуються) - це інститут політичної системи, що представляє
собою механізм впливу приватних і громадських організацій на процес прийняття
рішень органами державної влади.
Сам термін «лобізм» виник у США у першій половині XIX ст. і застосовувався
до агентів корпорацій, які так би мовити «ловили» у коридорах людей, що приймали
рішення, та умовляли їх діяти в інтересах даної компанії. Правовою основою
діяльності лобістів стала Поправка I Конституції США, яка гарантувала право
громадян звертатися із клопотаннями до уряду.
На сучасному етапі у розвинених країнах забороняється функціонування так
званого «тіньового
лобізму».
У зв'язку з цим у зарубіжних державах виділяють дві форми
інституціоналізації лобізму - американська й європейська.
Перша модель передбачає прийняття відповідних законів, які виводять лобістів із
тіні. У США подібні закони прийняті як на федеральному рівні, так і в суб'єктах
федерації. Зокрема, на федеральному рівні функціонування лобістів регламентується
Актом про реєстрацію іноземних агентів (1938 р.), Актом про федеральне
регулювання лобіювання (1946 р.), Актом про розкриття лобістської діяльності
(1995 р.), Актом про прозорість іноземної лобістської діяльності (2005 р.).
Відповідно до Акту про реєстрацію лобістської діяльності» 1946 р. лобіст - це особа,
яка особисто або через своїх агентів або найнятих осіб, прямо чи опосередковано
займається збором подарунків, пожертвувань або інших надходжень, котрі потім
використовуються, перш за все, для прямого або непрямого впливу на законодавчий
процес в Конгресі США. Цей Закон зобов'язав лобістів реєструватися в Конгресі і
звітувати про свою діяльність, зокрема, про будь-які пожертвування члену Конгресу
на суму понад 500 доларів. Наразі основним нормативно-правовим актом у сфері
лобіювання є Акт про розкриття лобістської діяльності (1995 р.), який встановлює
порядок
реєстрації, звітування та оподаткування суб'єктів лобіювання. Так, ч. 10 ст. 3 цього
Акту визначає лобіста як будь-яку фізичну особу, що найнята клієнтом за фінансову
або іншу винагороду для надання послуг зазначених в більш, ніж одному контракті.
При цьому така особа має витрачати не менше 20% свого часу протягом шести
місяців на лобістську діяльність. Згідно із ч. 1 ст. 4 такі особи не пізніше, ніж 45днів
після укладення свого першого договору мають зареєструватисяв Секретаріаті
Сенату та в Палаті Представників. Більше того, всі зареєстровані лобісти мають
були звітувати кожних 6 місяців про свою діяльність. Наприкінці січня 2019 року
було випущено федеральний звіт США про лобіювання, згідно з яким в 2018 р. 5
найбільших в країні технологічних компаній витратили на лобіювання урядовців $
64,3 млн. Зокрема, Google витратив $ 21,2 млн. для лобіювання з таких питань, як
хмарні обчислення , кібербезпека, захист даних, конфіденційність, інтернет-реклама,
правила світової торгівлі та імміграції тощо.
На сучасному етапі у багатьох постсоціалістичних країнах прийняті закони, що
встановлюють правила реєстрації лобістів, форми та методи їх діяльності,
відповідальність (Закон Республіки Польша «Про лобістську діяльність в
законодавчому процесі» (2005 р.), Закон Литовської Республіки «Про лобістську
діяльність» (2000 р.), Закон Угорщини «Про лобістську діяльність» (2006 р.).
Приміром, відповідно до ст. 2 Закону Литовської Республіки «Про лобістську
діяльність» лобістською діяльністю є здійснення особою платних або безоплатних
дій з метою внесення поправок, доповнень до правових актів або прийняття та
відхилення правових актів в інтересах клієнта лобістської діяльності. Крім того,
Закон Литовської Республіки «Пролобістську діяльність» (ст. 7) встановлює перелік
дій, які не піддають під критерії лобістської діяльності. Це: діяльність власників,
видавців та працівників засобів масової інформації, пов'язаних з інформацією про
нормативні акти та їх проекти, публікація або розповсюдження цілого тексту або
його частини, огляди, коментарів; платні або безоплатно дії осіб, запрошених
державними або муніципальними установами, пов'язаних із участю у підготовці
обговорення чи тлумачення проектів правових актів; дії державних політиків,
державних службовців та посадових осіб, спрямовані на ініціювання, підготовку,
обговорення, прийняття або роз'яснення проектів законів та інших правових актів,
що виконуються відповідно до призначених їм посадових обов'язків тощо. Списки
лобістів формує Головна комісія зі службової етики Литви. Сутність європейської
моделі полягає в утворенні спеціального інституту - соціально-економічної ради, яка
виконує роль «лобістського парламенту» (у Франції - Економічна, соціальна й
екологічна рада, в Італії - Національна рада економіки та праці, у Бельгії -
Національна рада праці, у Нідерландах - Рада із проблем праці, у Великій Британії -
Економічний та соціальний комітет). Основними напрямами їх діяльності є: 1)
надання фахових консультацій та експертних послуг парламенту й уряду; 2)
здійснення громадського контролю за діяльністю органів влади; 3) сприяння
економічному, соціальному та технологічному розвитку країни; 4) налагодження
взаємин між різними соціально-економічними групами суспільства, а також між
ними та державою; 5) координування діяльності органів законодавчої та виконавчої
влади. Наприклад, відповідно до Конституції Французької Республіки (Розділ XI
«Економічна, соціальна і екологічна рада») «лобістський парламент» надає на запит
Уряду свій висновок щодо проектів законів, ордонансів або декретів, а також щодо
законодавчих пропозицій.
Економічна, соціальна і екологічна рада може призначити одного зі своїх членів для
викладу в палатах Парламенту висновку Ради по представленим йому проектам або
пропозиціями. Уряд і Парламент можуть звертатися до Економічної, соціальної і
екологічної ради за консультаціями з усіх питань економічного, соціального або
екологічного характеру. Уряд може також звертатися до Ради за консультацією з
приводу проектів програмних законів про напрями публічних фінансів.
********************
4. Різноманітність форм сучасної держави та їх загальна характеристика.
Однією з функцій політичної системи є легітимація державної влади. Легітимація
державної влади - це процес визнання влади виправданою й законною з боку тих, на
кого ц влада поширюється. Легітимація елементів форми держави - це процес, за
допомогою якого вони набувають властивості легітимності, що відображає
обгрунтованість, виправданість, справедливість, законність влади певним
психологічним настановам і очікуванням народу в цілому. Форма держави - це
системно-структурна та територіальна орга-
нізація державної влади, методи її здійснення та способи взаємодії органів публічної
влади і населення країни. Серед багатьох причин розмаїття форм держави можна
виділити ряд основних: історичні особливості становлення держави, національні
традиції, соціально-економічний рівень розвитку. При цьому варто враховувати, що
зміна однієї з форм держави призводить до зміни інших форм. Інститут форми
держави мае комплексний характер, тому складається з трьох підінститутів - форми
правління, форми політико-територіального устрою та політичного режиму, У
конституціях зарубіжних країн рідко зустрічаються статті, що встановлюють
безпосередньо форму держави, Звичайно форма держави характеризусться через
підінститути, Форма правління це закріплений у конституції спосіб організації,
діяльності та взаемодії вищих органів державної влади. У конституційному
(державному) праві зарубіжних країн розрізняють дві форми правдіння - монархію
та республіку. Форма політико територіального устрою це встановлений у
конституці порядок поділу території держави на частини з визначенням статусу
центральних органів влади та органів влади складових частин крайни,. Як правило,
у конституціях зарубіжних країн закріплюються наступні принципи політико-
територіального устрою країни: 1) про-
голощусться конкретна форма політико-територіального устрою держави; 2)
вводиться положення про цілісність території держави та заборони посягань на її
цілісність; 3) фіксується характер взаємо відносин центральних органів влади та
органів влади частин країни. У сучасному світі існують дві основні форми політико-
територіального устрою - унітарна держава та федеративна держава. Третім
підінститутом форми держави с політичний режим, який представляе собою
встановлені в конституції сукупність методів,
способів і прийомів здійснення політичної влади.
 ********************
5. Конституційні принципи взаємодії вищих органів державної влади в
сучасних Республіках.
Республіка (від лат. res publica - спільна справа) - це такий різновид форми
правління, в якому посада глави держави є виборною та строковою. Виділяють
президентську республіку, парламентську республіку, напівпрезидентську
республіку (парламентсько-президентську та президентсько-парламентську),
сдиновладну («радянську») республіку, безпосередню республіку. У конституціях
Аргентини, Бразилії, Мексики, США встановлені принципи взаємин вищих органів,
які засновані на «жорсткій системі стримувань і противаг», та характеризують
президентську республіку наступним чином: 1) президент обирасться без участі
парламенту (безпосередньо населенням або колегією виборщиків); 2) президент є
главою виконавчої влади, формує уряд і очолює його; 3) уряд несе відповідальність
перед президентом; 4) президент не має права розпуску парламенту; 5) парламент не
може відправити уряд у відставку.
В Основних законах Італії, Індії, Ізраїлю, Молдови, Угорщини, ФРН містяться
засади «гнучкої системи стримувань и противаг», які розкривають такі головні
ознаки парламентської республіки; 1) президент є главою держави, символом
єдності нації та гарантом стабільності державного управління; 2) президент
обирається парламентом або спеціальною колегією, до складу якої входять делегати
від законодавчих (представницьких) органів регіонів; 3) вищим органом виконавчої
влади є уряд, який формується парламентом і несе відповідальність перед
парламентом; 4) провідну роль у політичному житті суспільства відіграє голова
уряду, який, як правило, є лідером парламентської фракції, що має більшість
мандатів; 5) парламент вправі відправити уряд у відставку; 6) глава держави за
пропозицією голови уряду здатний розпустити парламент. У конституціях
напівпрезидентських республік об'єднані риси президентської та парламентської
республік («змішана система стримувань і противаг»). У сучасних зарубіжних
державах існують парламентсько-президентська республіка (Австрія, Болгарія,
Польща, Португалія) і президентсько-парламентська республіка (Франція). У
конституціях цих республік втілені наступні спільні принципи
взаємодії вищих органів державної влади, які властиві, як парламентсько-
президентській, так і президентсько-парламентській республіці: 1)
позапарламентське обрання президента, який є главою держави, представником
нації, гарантом дотримання конституції, прав і свобод людини; 2) вищим органом
виконавчої влади є уряд, який підзвітний главі держав і відповідальний перед
парламентом; 3) глава держави вправі розпустити парламент за певних умов; 4)
парламент, також за певних умов, здатний відправити уряд у відставку. Серед
відмінностей президентсько-парламентської та парламентсько-президентської
республік, особливо виділяється порядок формування уряду. У парламентсько
президентській республіці уряд формується парламентською більшістю, а глава
держави лише формально пропонує парламенту кандидатуру на посаду голови
уряду та, після її затвердження парламентом, підписує указ про призначення
висуванця парламенту на посаду голови уряду. У президентсько-парламентській
республіці президент пропонує парламенту кандидатуру голови уряду, незважаючи
на розклад політичних сил у парламенті. Водночас, на практиці, президент
змушений рахуватися з парламентом, адже за конституцією президентсько-
парламентських республік уряд, щоб отримати легітимний статус, має заручитися
довірою законодавчого органу влади. Єдиновладні («радянські») республіки
зберігаються в КНДР, КНР й в інших соціалістичних країнах. У конституціях таких
держав не закріплений принцип розподілу влад, а вся влада уособлена у роботі
зборів народних представників. Відповідні збори займають провідне місце у
владному механізмі, призначаючи всі органи влади та визначаючи напрями
внутрішньої і зовнішньої політики. Безпосередні республіки, як правило, існують в
країнах з не великої кількістю населення, адже переважна більшість питань
загального і місцевого значення вирішуються за допомогою форм безпосередньої
демократії. Наприклад, у Швейцарській Конфедерації (налічує приблизно 8
мільйонів жителів) на федеральному рівні законодавча влада здійснюється як
Федеральними Зборами (парламентом), так і у формі регулярного референдуму та
через народну законодавчу ініціативу. На рівні усіх кантонів широко розповсюджені
референдум і плебісцит, а у деяких гірських кантонах також застосовується спосіб
ухвалення нормативно-правових актів загальними зборами виборців.
********************
6. Конституційні принципи взаємодії вищих органів державної влади в
сучасних монархіях.
Монархія (від грецького monarchia - єдиновладдя) - це такий різновид форми
правління, в якому глава держави отримує верховну владу у спадок і знаходиться на
посаді безстроково. Існують наступні види монархії: - абсолютна; - обмежена
(конституційна), яка поділясться на дуалістичну і парламентарну; - виборна.
Виборну монархію закріплюють Конституції ОАЕ та Малайзії. Монарх в цих
країнах обирається спеціальними радами (в ОАЕ - Вищою Радою Союзу, а в
Малайзії - Радою султанів). В Основних законах ОАЕ, Оману, Саудівської Аравії та
ін. закріплено принципи взаємодії вищих органів державної влади, характерні для
абсолютної монархії: 1) монарх є главою держави, символом національної єдності і
верховним головнокомандуючим збройними силами, його особистість
недоторканна, а рішення - остаточні. Повна політична та юридична
невідповідальність монарха доповнюється відсутністю контролю за його верховною
владою з боку суспільства; 2) діє режим поєднання влад, тобто в руках монарха
сконцентровані всі гілки влади, тобто монарх очолює виконавчу владу, формує
уряд, який має статус дорадчого органу при монарху; 3) у законодавчій галузі
монарху допомагають консультативні законодавчі ради, члени якої не наділені
правом законодавчої ініціативи; 3) судова влада здійснюється відімені монарха. На
сучасному етапі найпоширенішим різновидом монархії є парламентарна монархія
(Велика Британія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Канада, Малайзія, Норвегія,
Таїланд, Японія та ін.). У конституціях цих країн встановлені наступні принципи
взаємодії вищих органів державної влади: 1) монарх виконує роль символу нації та є
гарантом стабільності державного управління; 2) парламент обираєтьсянаселенням
країни; 3) парламент формує уряд, а головою уряду стає лідер партії, що має
більшість мандатів у парламенті; 4) уряд несе
відповідальність перед парламентом; 5) провідне місце у визначенні політичного
курсу займає уряд.
********************
7. Конституційне закріплення різновидів принципу «унітаризму» в зарубіжних
країнах.
Унітарна держава (від лат. unitus - єдиний) - це держава, територія якої
складається з адміністративно-територіальних одиниць. В унітарних державах діє
єдина конституція загальнонаціонального характеру, єдина система права, єдина
система вищих органів влади. Ступінь централізації унітарних держав неоднаковий,
тому розрізняють централізовані унітарні держави, відносно децентралізовані
та децентралізовані. У конституціях централізованих унітарних державах
встановлено, що управління регіонами країни здійснюється винятково
центральними органами влади, місцеві виборні органи влади або відсутні, або
функціонують на формальній основі (КНДР). Для Основних Законів відносно
децентралізованих держав характерно закріплення в частинах країни як місцевих
виборних органів вла-
ди, так і місцевих органів державної влади. При цьому місцеві органи державного
влади здійснюють адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого
самоврядування (Болгарія, Польща, Франція тощо). Засади децентралізованої
унітарної держави закріплено в конституційному законодавстві Великої Британії,
Ізраїлю, Японії. Головною ознакою є наявність на всіх рівнях адміністративно-
територіальних
одиниць лише місцеві виборні органи влади. Контроль центра за роботою органів
місцевого самоврядування має непрямий характер, тобто реалізується через
відповідні міністерства і суди. Наприклад, в Конституції Японії 1947 р. Розділ VIII
визначено, що публічна влада на місцях заснована на принципі місцевої автономії.
Губернатори префектур і інші головні виконавчі особи місцевих органів влади
обираються населенням відповідних територій (ст. 93 Конституції 1947 р.). На
розвиток конституційних положень в 1947 р. був прийнятий Закон «Про місцеву
автономію», який проголосив ціль принципу місцевої автономії - забезпечення для
кожного демократичного й ефективного правління та сприяння добробуту
населення (ст. ст. 1, 1-2). У цьому Законі (ст. 1-3) встановлена дворівнева система
органів місцевого управління: 1) верхній рівень - префектури: - То (мегаполісні); -
До (окружні); - Фу (міські); - Кен (сільські); 2) низовий - міста, села та селища, в
яких утворені звичайні місцеві публічні органи. Крім
того, Закон передбачає формування спеціальних місцевих публічних органів:
спеціальних приходів, союзів місцевих публічних органів, приходів власників
(zaisanku), місцевих корпорацій розвитку. У конституціях Азербайджану, Іспанії,
Італії, Фінляндії і ін. країн передбачена можливість утворення автономних
формувань. У такому випадку унітарна держава вважасться складною. Основні
закони простих унітарних держав (Болгарія, Польща, Ізраїль) не містить права
адміністративно-територіальних одиниць отримати статус автономії.
********************
8. Конституційне регулювання взаємовідносин федеральних органів влади та
суб'єктів федерації в сучасних федераціях.
Федеративна держава (від лат. fæderatio - союз) - це така держава, територія якої
складається з державно подібних утворень (суб'єктів федерації). Суб'єкти федерації
можуть мати різні назви – кантони у Швейцарії, штати в Австралії, Бразилії, США,
провінції в Канаді, землі в Австрії і ФРН тощо. У рамках федеративної держави
суб'єкти мають певний суверенітет, зокрема вони приймають свої конституції,
законодавство, засновують органи державної влади та місцевого управління. У той
же час суверенітет суб'єктів обмежений: 1) пріоритетною дією федеральної
конституції і права; 2) правом федерації визначити статус суб'єктів федерації.; 3)
забороною сецесії (від лат. secedo - уходжу, тобто право вільного виходу зі складу
федерації); 4) існуванням інституту федеральної інтервенції (правом федерації
втручатися у справи суб'єктів за певних умов); 5) закріпленням за федеральними
органами влади значних предметів відання.
У конституційному (державному) праві зарубіжних країн федеративні держави
прийнято класифікувати за юридичними підставами утворення, за принципом
утворення, за статусом суб'єктів федерації, за характером та ступеню
взаємопов'язаності і взаємозалежності суб'єктів федеративних відносин у системі
розподілу державної влади (так званий «розподіл влад по-вертикалі»). Залежно від
юридичних підстав федеративні держави поділяються на договірні та конституційні.
Договірні федерації виникли внаслідок
добровільної угоди декількох незалежних держав про об сднания в одну державу
(Канада, США, Швейцарія). Конституційні з'явилися в результаті зростання
самостійності статусу регіонів і визнання в конституції за регіонами статусу
суб'єктів федерації (Бельгія, Бразилія). За принципом утворення федеративних
держав виділяють національні, територіальні та національно-територіальні
федерації,
Національні федерації формуються за національним складом населення, суб'єкти
федерації одержують найменування так називаних титульних націй (СРСР, ЧССР).
У територіальних федераціях вирішальним фактором створення федеративної
держави стає необхідність встановлення децентралізації федеральної влади
(Бразилія, США). Що ж до національно-територіальних федерацій, то в них
враховані як національні особливості населення країни, так і адміністративно-
територіальний устій держави (Канада). На підставі статусу суб'єктів федерації
розрізняють симетричні й асиметричні федерації. У симетричних федераціях всі
суб'єкти федерації мають однаковий правовий статус (ФРН). Однак у цей час
симетричні федерації в чистому вигляді не існують, тому що суб'єкти федерації
юридично можуть бути рівноправними, але у вирішенні найважливіших питань
беруть неоднакову участь (США, Канада). За характером та ступеню
взаємопов'язаності і взаємозалежності взаємодії суб'єктів федеративних відносин у
системі розподілу державної владою німецьке (так званий «розподіл влад по-
вертикалі») виділяють дві моделі конкуруючої
федералізму: дуалістичний і кооперативний. Дуалістичний федералізм
характеризується суворої фіксованістю в конституції поділу функцій і компетенції
між федеральною владою і владою суб'єктів федерації. Суть дуалістичного
федералізму полягає в поділу влади у федеративній державі таким чином, щоб
обидва рівня управління не залежали один від одного і мали самостійний
конституційно-правовий статус. В конституціях країн, які визнали дуалістичну
модель федералізму, встановлено наступні варіанти роз поділу компетенції: -
виключна компетенцію федерації; - виключну компетенцію суб'єктів федерації; -
залишкову компетенцію, яка оформлюється за допомогою презумпції, тобто в
конституції відсутній конкретний перелік предметів відання, закріплених за
федерацією або за суб'єктами. У теорії концепція дуалістичного федералізму
передбачає подвійність суверенітету: суверенітет федеративної держави і
суверенітет її суб'єктів, але на практиці це забезпечити неможливо. Зважаючи на це,
після Другої світової війни отримала поширення друга модель федералізму -
кооперативна. Теорія кооперативного федералізму вперше отримала розвиток в
програмі «Нового курсу» 32-го Президента США Ф. Рузвельта. Зміст «Нового
курсу» полягав в об'єднання зусиль федерації і штатів для вирішення комплексних
соціально-економічних проблем. Ця модель передбачає партнерство та кооперацію
двох рівнів влади (федерального і суб'єктів федерації). У зв'язку з чим в
конституціях зарубіжних держав з'являється такий вид розподілу компетенції, як
спільна. Спільна компетенція федерації та суб'єктів реалізується через співпрацю та
солідарну відповідальність при здійсненні державних функцій федерації та її
суб'єктів. Зокрема, федеральний парламент приймає рамкові закони, а суб'єкти
федерації конкретизують їх. Спільна компетенція може
бути реалізована у формі конкуруючої, тобто суб'єкти федерації займаються тільки
тими питаннями, які не врегульовані федерацією. Вперше модель кооперативного
федералізму отримала конституційне закріплення в Основному законі ФРН 1949 р.
Під терміном «кооперативний федералізм» німецькі юристи розуміють особливий
механізм взаємодії союзу і земель, заснований на координації дій. Специфікою
німецького кооперативного федералізму стало запровадження конкуруючої
компетенції та принципу «вірності федерації» (доброї поведінки з боку земель до
федерації).

********************
9. Конституційно-правові засади децентралізації публічної влади у зарубіжних
країнах.
Децентралізація публічної влади - це спосіб визначення та роз межування завдань,
функцій, відповідальності органів влади, згідно з яким більшість із них передається
з рівня центральних органів на
рівень нижчий і стає власною компетенцією органів нижчого рівня. Децентралізація
є способом розбудови публічного управління, відповідно до якого ієрархічний і
бюрократичний механізм замінюстья упорядкованої системою місцевого
самоврядування, шо вирізняється високим ступенем прозорості, підзвітності та
співпраці. Децентралізацію характеризують як один з ключових принципів державах
Європейського Союзу і Ради Європу, основою їх регіональної політики, поряд з
принципами субсидіар-
ності, концентрації, компліментарності, партнерства, програмного підходу. Термін
«субсидіарність» походить від лат. «subsidium ferre» (надавати допомогу») й означає
певну систему взаємовідносин держави і громадянського суспільства. В установчих
документах ЄС (Маастрихтська угода про створення Європейського Союзу (ст. 5),
Амстердамська угода про розширення Європейського Союзу (ст. 3
«в»), Лісабонська угода про внесення змін в Угоду про Союз й Угоду про
заснування Європейської Спільноти (ст. 5)) принцип субсидіарності передбачає
реалізацію виключної компетенці ЄС лише тоді і настільки, наскільки цілі
передбачених дій не можуть бути повною мірою досягнуті державами-членами на
центральному регіональному або місцевому рівнях, проте, зважаючи на масштаб і
наслідки передбачених дій, можуть бути краще досягнуті на рівні Союзу. Зміст
принципу субсидіарності деталізується у «Протоколі про застосування принципів
субсидіарності і пропорційності», шо передбачає покладання на Комісію
зобов'язання проводити широкі консультації для врахування місцевих і
регіональних проблем перед внесенням будь-яких законопроектів. Відповідно до ч.3
ст. 4 Європейської хартії місцевого самоврядування принцип субсидіарності є
ключової підвалиною, що визначає взаємини держави та місцевого самоврядування.
Даний принцип передбачає здійснення публічних повноважень переважно тими
органами публічної влади, які мають найтісніший контакт з громадянином та
необхідність враховувати обсяг і характер завдання, а також вимог досягнення
ефективності та економії. На національному рівні принцип субсидіарності є
важливою засадою територіальної організації влади, адже забезпечує оптималь
ний розподіл функцій та компетенції між органами публічної влади що сформовані
на різних рівнях адміністративно-територіально устрою держави (Конституції Італії
ст. 118, Польщі ст. 166, Іспанії
ст. 150). У зарубіжних країнах існують наступні види децентралізації: 1) політична
децентралізація (Італія, Іспанія, Велика Британія, ФРН (федерація-землі))
передбачає надання населенню адміністративно-територіальної одиниці чи їх
представникам більше повноважень упроцесі прийняття суспільних рішень через
наступні інституціональні та правові форми: - створення регіонального парламенту;
- встановлення однакової юридичної сили актів регіонального парламенту і
парламенту держави, прийнятих по власних предметах відання. Політична
децентралізація характеризується тим, що правовий статус органів місцевого
самоврядування походить від специфічного способу формування цих органів та їх
представницького характеру. Відповідні конституційні гарантії формування системи
органів місцевого самоврядування, її зміст та організація засвідчують незалежність
таких органів від держави. 2) адміністративна децентралізація існує в наступних
формах: a) деконцентрація (Франція, ФРН (землі-місцеве самоврядування), коли
повноваження щодо прийняття управлінських рішень перерозподіляються по-
вертикалі - від центральних органів влади до органів місцевого самоврядування. За
умови деконцентрації влади місцеві органи державної влади здатні виконувати
функції центральних, приймаючи
самостійні рішення в рамках принципів і завдань, встановлених центральними
органами влади, але підїх значними наглядом (контролем); б) делегація (Польща),
відповідно до якої органи державної влади
тимчасово передають певні повноваження органам місцевого самоврядування,
Делегування повноважень від держави до місцевого самоврядування є частиною
децентралізації лише в тому випадку, коли в процесі передачі повноважень
ліквідується вертикальна підпорядкованість органів місцевого самоврядування
органам державної влади; в) деволюція передбачає передачу повноважень
квазіавтономним
блокам, які можуть потім діяти незалежно. Центральний уряд передає повноваження
для прийняття рішень урядовим установам в регіонах. Ці органи можуть
складаються з членів, що обираються громадянами окремого регіону, Деволюція
властива країнам англосаксонської правової системи. 3) фінансова (фіскальна)
децентралізація здійснюсться за допомогою приватизації та дерегуляції, які
дозволяють збалансувати механізми надання сервісних послуг з потребами місцевих
громад. Фінансова (фіскальна) децентралізація передбачає наявність власних
фінансових та матеріальних засобів, і означає здійснення повноважень щодо
володіння, користування і розпорядження фінансовими ресурсами, які перебувають
у власності громад. Фінансова децентралізація може здійснюватися в кількох
формах: самофінансування або
відшкодування витрат за рахунок зборів з користувачів. Відповідно до ст. 238
Конституції Португалії під власними доходами місцевих самоврядних одиниць
розуміє їх доходи від управління власним майном та використання своїх служб.
формування регіональних доходів за рахунок податків, наприклад, податок на
прибуток. У Конституції Іспанії закріплено, що місцеві самоврядні одиниці повинні
мати достатньо коштів для здійснення публічних функцій, які формуються в
основному з місцевих податків (ст. 142). Яскравим прикладом фінансової
децентралізації публічного управління є практика Королівства Данія, де діяльність
муніципалітетів фінансується за рахунок муніципального податку на прибуток,
податку на вартість землі, частки корпоративного прибуткового податку, збори з
користувачів і трансферти центрального уряду (гранти і компенсації для певних
витрат). У Данії муніципалітети мають право встановлювати муніципальний
прибутковий податок, який представляє приблизно 85% від їх податкових
надходжень, як вони хочуть. Щодо податку на вартість землі, то Фінляндії (8 17) в
муніципалітети можуть вибрати податкову ставку від 1,6% до 3,4%.
********************
10. Персональна, корпоративна та національно-територіальна автономії в
зарубіжних країнах.
Автономія (від грец. амтос - «сам» і vоцос - «закон») передбачає встановлення в
конституції за адміністративно-територіальною одиницею, що відрізняється якими-
небудь географічними, національними
(етнічними) чи іншими особливостями, певної форми самостійності. Автономії
можуть існувати як в
унітарній (Велика Британія, КНР, Франція тощо), так і у федеративній (Індія)
державах. Залежно від
причин створення автономії виділяють персональну, корпоративну, національно-
територіальну та
національно-культурну. Існування одних видів автономії не виключає можливість
національних меншин
скористатися перевагами, які надають їм інші види автономій. Тому поряд з
персональною і
корпоративною автономією формуються національно-культурна і національно-
територіальна автономія.
Формування корпоративної автономії пов'язано з проживаннямневеликих
лінгвістичних спільнот упереміж з іншими народностями. За лінгвістичними
групами резервуються місця в органах державної влади, а державні службовці, які
працюють в даному регіоні, повинні знати мову і побут цієї спільноти (існує іспит з
мови для державних службовців). Крім того, судовий процес, викладання в школі
можуть здійснюватися місцевою мовою. Наприклад, таку форму автономії мають
так звані зареєстровані касти і племена в Індії.
Персональна автономія створюється, коли етнічні групи, національні меншини
проживають розрізнено на території однієї країни (наприклад, в Австрії й
Угорщині), або на території різних країн (саами). Персональна автономія передбачає
створення власних самоврядних об'єднань, які займаються питаннями культури,
побуту, а також беруть участь у політичному житті. Наприклад, саами (корінний
народ) проживає на території Норвегії, Фінляндії, Швеції, де їх статус отримав
конституційно-правову регламентацію. Зокрема, Конституція Фінляндії (§ 17)
встановлює, що саамське населення має право на збереження і розвиток своєї мови
та своєї культури. У 1992 р. Парламент Швеції затвердив Закон про Асамблею
саамів, який регулює діяльність саамської Парламенту, визначаючи його статус як
адміністративного органу держави. Крім того, у 1956 р. була створена
Скандинавська рада саамів федерація саамських національних організацій зі Швеції
і Норвегії. На сучасному етапі, у зв'язку з участю в роботі цієї установи російських
саамів, назва організації змінилася на Саамську раду. Рада фінансується щорічно з
бюджету Скандинавської ради міністрів. Національно-культурна автономія
застосовується там, де національності, етнічні групи живуть не компактно, а
розрізнено, упереміж з представниками інших етнічних груп. У цьому випадку
національності створюють свої організації і виборні органи, які займаються
питаннями мови і культури, іноді посилають представника даної етнічної групи в
парламент (з правом дорадчого голосу), мають представника при уряді держави,
який консультує уряд з питань мови, побуту, культури національної меншини. Ця
форма автономії використовується в Австрії щодо угорців, словенів, хорватів, чехів,
в Угорщині у відношенні представників більше 10 різних національних груп.
Національно-територіальна автономія утворюється у випадку компактного
проживання національних меншин на території однісі держави. Залежно від ступеня
самостійності автономного утворення виділяють законодавчу (політичну) і місцеву
(адміністративну) автономії. Конституція держави дає можливість політичним
автономіям приймати свій статут і законодавство (Велика Британія, Іспанія, Італія,
Португалія, Франція). У політичній автономії створюється місцевий парламент,
який приймає закони, котрі не повинні суперечити загальнонаціональним інтересам.
Політична автономія передбачає право адміністративних утворень формувати орган
виконавчої влади - колегію, джунту. На відміну від суб'єктів федерації, для яких
властива власна судова система, автономні утворення своїх судів не мають.
Утворення з адміністративною автономією не володіють правом видавати свої
місцеві закони, хоча їх представницькі органи прийма-
ють нормативні акти в межах їх повноважень. Однак, у порівнянні зі статусом
звичайних адміністративно-територіальних одиниць, які теж видають нормативні
акти місцевого значення, адміністративна автономія володіє деякими додатковими
правами. Наприклад, в чинній Конституції КНР (Розділ I «Основні принципи»)
основоположною засадою функціонування органів державної влади встановлено
демократичний централізм, в тексті Основного закону відсутні демократичні
стандарти взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування, властиві
для унітарної держави. Згідно з Законом КНР «Про національно-територіальну
автономію» 1984 р. Згідно із цим Законом (у редакції 2001 р.) територіальне
самоврядування с правом органів влади автономних територій управляти
внутрішніми справами народностей і території, яке здійснюється відповідно до
специфічних умов і особливостей даної народності і території через збори народних
представників і народний уряд даної території. Причому органи влади автономних
територій поєднують в собі повноваження регіональних органів влади КНР та
органів самоврядування. Зокрема, збори народних представників автономних
районів, автономних округів і автономних повітів можуть приймати положення про
автономію, яке підлягає затвердженню вищестоящих представницьких органів або
Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників. В
адміністративній автономії в судовому провадженні може застосовуватися місцева
мова, місцевою мовою виходять друковані та інші засоби масової інформації,
проходить навчання в школах, державний апарат комплектується з осіб, які знають
місцеву мову, корінним жителям надається перевага при формуванні місцевого
управлінського апарату.
********************
11. Політична регіоналізація: передумови виникнення та особливості
функціонування в зарубіжних країнах.
Регіоналізація у широкому значенні - це тенденція розвитку сучасної держави,
яка отримала розповсюдження в країнах із системою конституційного правління, що
характеризується посиленням ролі
регіонів уздійсненні внутрішньої та зовнішньої політики держави. Регіоналізація у
вузькому значенні представляє собою політику держави, що передбачає
запровадження такої системи правового регулювання,
яка здатна гарантувати плідну співпрацю центру і регіонів в політичній, економічно-
фінансовій, соціальній і духовно-культурній сферах, спрямовану на підвищення
якості життя населення як в регіоні, так і по всій країні. Ціллю державної
регіональної політики є введення та підтримка регіоналізму як довгострокової
стратегії розвитку держави, сутність якої полягає в формуванні концепції взаємодії
центру і регіонів відповідно до міжнародних стандартів локальної демократії. У
статтях 130a і ст. 130b Договору про Європейський Союз (1992 р.) визначено
сутність регіоналізації як особливе прагнення до скорочення розриву між різними
регіонами і відставання регіонів, які перебувають у найменш сприятливих умовах».
У Декларації щодо регіоналізму в Європі 1996 р. регіоналізм визначено як
висування на перший план розширення відповідальності та партнерського
співробітництва між різними політичними рівнями, що супроводжує принцип
субсидіарності, який встановлює роль кожного. Регіоналізація вважається способом
забезпечення демократії, адже сильний, так званий, «субдержавний» рівень
управління розглядається як інструмент захисту рівності міського та перефірійного
населення. Мета регіональної політики держав-членів ЄС полягає в забезпеченні
оптимального співвідношення поділу повноважень між центром і регі-
онами та гарантуванні гармонійного розвитку регіонів держав-членів ЄС та
мінімізації відмінностей між регіонами. Виділяють декілька спільних рис,
характерних для регіоналізації: - посилення ідентичності регіонів; - формування
концепції співпраці між регіонами; підвищення значення контактів і взаємин між
регіонами; - прийняття нормативно-правових актів і інституційних механізмів,
юрисдикція яких розповсюджується на більшість регіонів; - інтеграція регіону в
систему національного і наднаціонального управління. Важливими
інституціональними формами впровадження сучасної регіональної політики ЄС є
«Стратегія Європа-2020», в якій закріплено план ЄС щодо вдосконалення
регіональної політики через інтелектуальний, інноваційний, стійкий та інклюзивний
ріст регіонів. Членство держав в ЄС передбачає визнання таких функціональних
ефективних принципів ЄС як верховенство права ЄС та його пряма дія. Внаслідок
чого, до національного законодавства держав-членів ЄС імплементо вано стандарти
регіональної політики, вироблені наднаціональними органами, при одночасному
врахуванні специфіки регіонів кожної
країни. Умовно можна виділити дві основні правові моделі проведення регіональної
політики в державах-членах ЄС. Перша модель передбачає встановлення в
конституції держави засад проведення регіональної політики та їх деталізація на
рівні по точного законодавства (Іспанія, Італія, ФРН та ін.). Наприклад, Осно
вний закон ФРН (ст. 72, 92 (а) і 106) закріплює прерогативу Федерації та земель
забезпечувати рівноцінні умови життя на всій території країни та вдосконалювати
регіональну економічну структуру. Федеральний Закон про спільне завдання
«Вдосконалення регіональної економічної структури» визначає спільною
компетенцією Федерації та земель: - сприяти промисловості в будівництві; -
просувати економічну інфраструктуру; - підвищувати конкурентоспроможність
підприємств; - підтримувати регіональні заходи щодо розвитку регіональної
економіки та ін. Впровадження другої правової моделі регіональної політики в
державах-членах ЄС стало результатом виконання країною умов вступу до ЄС
(Польща, Чехія, Словаччина та ін.). Конституція Республіки Польща не містить
принципів проведення регіональної політики. Правовою основою регіоналізації є
Закон «Про принципи реалізації політики розвитку», ст. 3 якого фіксує, що політика
регіонального розвитку проводиться Радою Міністрів, воєводствами, повітами та
гмінами. Крім того, регіональний розвиток здійснюється на основі програмних
документів, які приймаються для кожного регіону окремо. Наприклад, «Детальний
опис пріоритетів регіональної оперативної програми Куявсько-Поморського регіону
на 2014-2020 роки», «Детальний опис пріоритетів регіональної програми
Люблінського регіону на 2014-2020 роки» тощо. Наразі Польща є країною, яка
найтісніше пов'язана з діяльністю структурних та інвестиційних фондів €С, та
отримує фінансування в розмірі майже 86 млрд. євро, що в два рази більше, ніж
Італія, та в три рази більше, ніж Німеччина. Задля ефективного розподілу коштів з
фондів ЄС та здійснення політики згуртування ЄС, в Польщі у 2015 р. Міністерство
господарства було реформоване у Міністерство розвитку. До відання Міністерства
входить впровадження Національної стратегії регіонального розвитку Польщі до
2020 р., головною метою якої є економічне зростання, зайнятість та згуртування
шляхом використання сильних сторін регіонів. Види регіоналізації: 1)
інкорпорована, яка є результатом створення унітарної держави за допомогою
об'єднання кількох регіонів, що зберігають самоідентифікацю (Велика Британія); 2)
диверсифікована, яка здійснюється не тільки за територіальним і політичним
критеріями, а із врахуванням мови та культури населення (Бельгія); 3) адміні-
стративна, яка передбачає створення регіонів як одиниць, що є автономними в
адміністративному плані від центральної влади (Франція); 4) функціональна, зміст
якої полягає в розподіленні управлінських функцій між державою та регіонами
(Греція); 5) кооперативна, за якою регіони розглядаються як інституціональна
форма співпраці територіальних спільнот (Румунія); 6) політична, яка включає
політику держави, спрямовану на територіальне, концептуальне, становлення
регіонів як особливих соціальних категорій,
на ідеях свропейського згуртування (Італія). Політична регіоналізація передбачає: -
проведення державної політики, спрямованої на формування інститутів
громадянського суспільства в регіонах, - створення в регіонах органів місцевого
управління та делегування державою їм управлінських повноважень: - збереження і
розвиток самобутності різних спільнот, що проживає в регіонах; - виникнення
економічних
і політичних утворень наддержавного характеру. Європейська політична
регіоналізація - це політика західно європейських держав, заснована на принципах
«атлантичного» федералізму, що передбачає поетапний перехід від наднаціональних
об'єднань до так званої «Європи регіонів». У цьому процесі Рада
Європи йде попереду Європейського Союзу, закладаючи фундамент майбутнього
громадянського суспільства об'єднаної Європи. Рада Європи прийняла велику
кількість нормативних актів з проблем
місцевої демократії, які сприяють проведенню політичної регіоналізації в
європейських країнах (Європейська хартія місцевого самоврядування, Європейська
рамкова конвенція з транскордонного співробітництва між місцевими громадами
або властями, Конвенція про участь іноземців в суспільному житті на місцевому
рівні, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992 р.) й ін.)). З
метою сприяння європейському регіоналізму і посилення ролі окремих територій в
1994 р. Радою Європи був утворений Конгресмісцевих і регіональних влад Європи,
який має статус консультативного органу Ради Європи з проблем місцевої і
регіональної політики. 3 часом Конгрес був реорганізований з Постійну
конференцію місцевих і регіональних влад Європи. У 1985 р. виникла Асамблея
регіонів Європи (AРE), яка була визнана Радою Європи як фундаментальна
європейська організація, що представляє інтереси регіонів Західної, Центральної та
Східної Європи. Статутним цілями Асамблеї регіонів Європи є наступні: -
просування принципу субсидіарності; - пріоритетність нижчої ланки
адміністративно-територіального устрою в прийнятті управлінських рішень; -
розвиток регіональної демократії; - підвищення політичного
впливу регіонів на процес прийняття загальнодержавних рішень; - підтримка
регіонів в процесі розширення Свропи та глобалізації; полегшення
міжрегіонального співробітництва всередині розширеної Європи та за її межами. У
1996 р. Асамблея регіонів Європи ухвалила «Декларацію про регіоналізм». У
преамбулі Декларації зазначається, що регіони та народи, які їх населяють, мають
необмежені можливості для здійснення і подальшого розвитку взаємовигідного
політичного, економічного і культурного співробітництва. Зокрема, регіони
сприяють розвитку двостороннього та багатостороннього взаємного прикордонного
співробітництва, мають право самостійно або спільно зіншими регіонами відкривати
свої представництва в інших державах та у відповідних міжнародних організаціях.
Європейський Союз також приділяє значну увагу роботі з регіонами Європи. У
червні 1984 року Європарламент та Європейська комісія затвердили документ під
назвою «Про переваги тісних зв'язків між Комісією Європейських співтовариств та
регіональними і місцевими владами у зв'язку із завданнями держав по забезпеченню
виконання законодавства комун». Даний документ запровадив у діяльність Євро-
пейського Союзу принцип партнерства з регіональними та місцевими владами. У
1984 році Європейським парламентом була прийнята резолюція з питань
регіональної політики - «Хартія регіоналізму». Договором про Європейський Союз
(Маастрихтська угода 1992 р.) заснований Комітет регіонів, який складається з
представників євро-
пейських регіональних і місцевих влад. Комітет консультує з питань, що стосуються
місцевих та регіональних адміністрацій, включаючи регіональну політику, питання
охорони навколишнього середовища, освіта та транспорт.
********************
12. Вплив політичних режимів на порядок організації та діяльності органів
влади.
Під політичним режимом прийнято розуміти встановлену в конституції
сукупність методів, способів і прийомів здійснення політичної влади в державі.
Політичний режим визначає рівень політичної свободи в суспільстві, правове
становище особистості, дає відповідь на питання про те, яким чином здійснюсться
політична влада, якою мірою населення допускається до управління справами
держави і суспільства. Державний режим - це існуючий порядок взаємодії органів
державної влади між собою та з населенням країни. На відміну від державного
режиму, у зміст категорії політичний режим входить функціонування не тільки
держави (органів державної влади), але й інших інститутів політичної системи
суспільства. Існує два основних різновиди політичного режиму - демократичний і
недемократичний. У свою чергу, недемократичний режим поділяють на
авторитарний і тоталітарний. Конституції зарубіжних країн встановлюють наступні
риси демократичного режиму: - принцип народного суверенітету; багатоманітність
усіх сфер суспільного життя (зокрема, політичний, ідеологічний, партійний,
економічний плюралізм); - принципи правовоїдержави (гарантування прав людини,
верховенство права, організація і діяльність органів державної влади на основі
принципу розподілу влад; - діяльність засобів масової інформації, необмежена
цензурою;- децентралізація державного управління та розвинута система органів
місцевого самоврядування тощо. Авторитарний режим є проміжним між
демократичним і тоталі- тарним режимами. При авторитарному режимі ще
зберігаються деякі ознаки демократії, але ці ознаки поступово втрачають своє
призначення. Конституції визначають такі риси авторитарного режиму: - права і
свободи людини і громадянина визнаються в обмеженому обсязі; - проголошені
принципи правової держави, але не створюється ефективні засоби забезпечення прав
людини, у державному механізмі перевагумають органи виконавчої влади, влада не
підпорядковується праву тощо; представницькі органи влади обираються
формально; - визначається провідна роль однієї політичної партії й ін.
Виділяютьтакі різновиди авторитарного режиму: конституційно-патріархальний
(країни Океанії, де традиційні вожді виконують функції глави держави);
клерикальний (наприклад, в Ірані релігійна знать впливає на громадське життя);
самодержавний (зокрема, у країнах Ближнього Сходу вся повнота влади перебуває в
руках однієі людини - монарха). Тоталітарний режим - антипод демократичного
режиму, характеризується наступними ознаками: - права і свободи людини і
громадянина не дотримуються; - відсутній політичний, ідеологічний та еконо-
мічний плюралізм; - діє однопартійна система; - відбувається процес зрощення
партійного апарата й органів державної влади; - держава здійснює тотальний
контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства. Тоталітарний режим
набуває форм - фашистського (режим Гітлера в Німеччині, Муссоліні в Італії),
військово-диктаторського(режим Піночета в Чилі), расистського (раніше -
Південно-Африканський Республіка), диктаторської тиранії (режим Тейлора в
Ліберії).
********************
13. Конституційно-правове регулювання референдуму, плебісциту і народної
законодавчої ініціативи в зарубіжних країнах.
Народна законодавча ініціатива, право відклику виборцями своїх делегатів,
референдум, плебісцит є формами безпосередньої демократії, які забезпечують
повну реалізацію принципу народного
суверенітету. Як конституційно-правовий інститут, референдум (від лат. referendum
- те, що повинно бути оголошеним) представляє собою сукупність конституційно-
правових норм, які регулюють процес
голосування виборців з проблем державного й місцевого управління. У
конституційному законодавстві зарубіжних країн розповсюдження - отримала і
категорія плебісцит (від лат. plebs - простий народ і scitum -
рішення, тобто рішення народу). У науковій літературі справедливо зазначається,
що з юридичної точки зору між плебісцитом і референдумом немає різниці. Так,
німецькі державознавці під плебісцитом розуміють усі види голосування,
включаючи і референдум і вибори. Французькі вчені вважають, що за допомогою
плебісциту схвалюють або не схвалюють політику глави держави, а на думі
вирішуються інші питання. У конституційному праві плебісцит є формою
попереднього народного опитування, тобто перед
розглядом питання в Національному Конгресі, а референдум - формою подальшого
голосування. У Конституціях Ірландії (ст. 47), Японії (ст. 96), Італії (ст. 75 132, 138),
Швейцарії (ст. 140, 141), Словаччині (ст. 95), Таїланду (ст. 165) й ін. встановлено
наступні положення щодо проведення референдуму (плебісциту): - право громадян
брати участь у референдумі виходить із принципу народного суверенітету; -
питання, як вирішується виключно на референдумі (повний та частковий перегляд
конституції, вступ країни до міжнародних організацій безпеки, зміна
адміністративно-територіального устрою держави); - питання, які не можуть бути
предметом референдуму (податки, державний бюджет, амністія, помилування,
запровадження надзвичайного стану тощо); - категорії осіб, які мають право брати
участь у референдумі (виборці); - суб'єкти, які мають право ініціювати проведення
референдуму (вищі органи державної влади, суб'єкти федерації, громадяни тощо); -
статус органів влади, які контролюють законність і правильність проведення
референдуму (органи конституційного контролю,
суди загальної юрисдикції); - юридичну силу законів, прийнятих на
референдумі (рішення, прийняті безпосередньо народом, не потребують подальшого
схвалення органами державної влади). У зарубіжних країнах застосовуються
наступні види референдуму: 1) за територією - загальнонаціональний,
регіональному та місцевий (Конституції Азербайджану (ст. 2,3), Японії (ст. 96)); 2)
за предметом міжнародно-правовий, конституційний, законодавчий (Конституції
Італії (ст. 75, 132, 138), Франції (ст. 11)); 3) за правовими наслідками - імперативний
(рішення мають загальнообов'язковий характер для виконання) і консультативний
(не має юридичної сили) (Конституції зокрема в Іспанії (ст. 92), Угорщини (ст. 8));
4) за підставами проведення - факультативний (проводиться з ініціативи певних
суб'єктів) і обов'язковий (вирішення питання може бути здійснено тільки шляхом
референдуму) (Федеральна Конституція Швейцарської Конфедерації ст. 140, 141); 5)
за суб'єктом ініціативи - петиційний (за ініціативою певної кількостівиборців) та за
ініціативою органів публічної влади (Конституції Ав-
стрії (ст. 44), Словаччини (ст. 95), Словенії (ст. 90)). У Конституціях Бразилії (ст.
26), Італії (ст. 50, 71), Іспанії (ст. 81,131,134, 161), Латвії (ст. 65, 78), Таїланду (ст.
1630 Швейцарії (ст. 191) й ін. передбачена народна законодавча ініціатива, яка
встановлює право певної кількості виборців вносити проект закону на розгляд
представницького органу. Конституційно-правове регулювання народної
законодавчої ініціативи дозволяє закріпити безпосередню участь носія суверенітету
в процесі вироблення норм, які регламентують життя громадян, а також відкриває
шлях для представлення на суд законодавчої влади тих норм, необхідність яких
визнається електоратом, проте не отримує вираження в діяльності парламентських
представників.
********************
14. Конституційні принципи економічних відносин.
Конституційні принципи економічних відносин - це сукупність конституційних
норм, які регулюють відносини, що виникають з приводу власності, виробництва,
розподілу і обміну матеріальних благ.
Важливою конституційної засадою економічних відносин є правовласності. У
перших конституційних актах право власності знаходилося на однаковому рівні з
такими природними правами, як - життя, свобода, безпека і опір пригноблюванню
(Поправка V Конституції США, ст. 2 Декларації прав людини та громадянина 1789
р.). У той же період було визначено характер власності як недоторканний і
священний. Приватна власність не повинна вилучатися для громадського
користування без справедливого і попереднього відшкодування із державної
скарбниці проголошено в Основних Законах XVIII-XIX ст.,
зокрема в Конституціях Норвегії 1814 р. (§ 104, § 105), Аргентинської Республіки
1853 р. (ст. 17). Новели у конституційно-правовому регулюванні права власності
пов'язані з розвитком соціальної орієнтації держави, яка бере на себе
відповідальність за забезпечення в країні соціальної справедливості і захищеності,
Вже у Веймарській конституції 1919 р. право власносності трактується як засада
господарського життя, що докорінно змінює природу цього права. Зокрема, ст. 153
не містить формулювання про священний і невід'ємний характер власності,
перетворюючи прав власності в соціальне обгрунтоване - «Власність забезпечується,
конституцією, Іїзміст і межі походять із законів». Зникає формулю вання про
попередне і справедливе відшкодування, тобто примусове відчуження може бутн
зроблене тільки для блага суспільного цілого BC і на законній підставі та
проводиться за відповідну винагороди якщо імперський закон не постановить
інакше. Щодо розміру винагороди у спірних випадках повинно допускатися
звернення до загальних судів. З'являється нова функція власності - соціальна, яка
передбачає що володіння власністю не може завдавати шкоди суспільним інтересам,
а навпаки користування нею повинно слугувати спільному благу (закріплено в
діючому Основному законі ФРН (ст. 14, 15). У сучасних Основних законах Румунії
(Розділ 4 «Економіка і публічні фінанси»), Австралії (Розділ 4 «Фінанси і торгівля»),
Японії (Розділ 7 «Фінанси), Іспанії (Розділ 3 «Про керівні принципи соціальної й
економічної політики»), Монако (Титул 4 «Публічне надбання, публічні фінанси»),
Португалії (Частина 2 «Економічна організація суспільства», Розділ 2 «Плани»,
Розділ 3 «Сільськогосподарська, торговельна та промислова політика», Розділ 4
«Фінансова та фіскальна системи») й ін. закріплено наступні засади економічної
системи: - принципи ринкової економіки (вільність торгівлі, захист добросовісної
конкуренції, свобода підприємницької діяльності, визнання різних форм власності
та їх рівний захист законом, соціальна функція власності); - експлуатацію
природних ресурсів відповідно до національних інтересів; - право на працю; -
принцип державного планування економічного життя суспільства; - принцип
державного
регулювання фінансової, митної, податкової, банківської систем. У конституціях
соціалістичних країн (КНДР (ст. 18,19); КНР (ст. 7, 8) закріплено такі принципи
економічних відносин: - провідна роль держави у регулюванні економікою; -
планомірний перехід до державної ринкової економіки; - дія соціалістичної системи
господарювання; - соціалістична власність на засоби виробництва є основною
формою власності; - праця є почесним обов'язком тощо.
********************
15. Конституційно-правові основи соціальної сфери.
Конституційно-правові основи соціальних відносин - це сукупність
конституційно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у
суспільстві між різними соціальними верствами з приводу їх участі в управлінні
справами суспільства і держави. У Конституціях Італії (ст. 39, 40). Швейцарії (ст.
28), Преамбулі Конституції Франції 1946 р., французькій Хартії навколишнього
середовища 2004 р., Конституційному акті Канади 1982 р. (Частина 2 «Права
корінних p., народів Канади») й ін. визначаються такі засади соціальних відносин: 1)
принципи взаємини між працею та капіталом (працюючими і роботодавцями), що
реалізуються через: - право ведення колективних переговорів та укладення
договорів між робітниками і роботодавцями; - право працівників брати участь в
управлінні підприємствами; - право на соціальний конфлікт, яке виражається у праві
на страйк та проведення локаутів; 2) норми, які пов'язані із якістю життя людини та
закріплюють: - право на соціальне забезпечення; - право на соціальне страхування; -
право на охорону здоров'я; - державну опіка родини, материнства, дитинства та
заохочення шлюбу; - захист прав споживачів; - право на екологічну безпеку; 3)
норми, які регулюють міжнаціональні відносини: - принцип рівності та заборони
дискримінації за національною ознакою; - за- хист прав національних меншин; -
захист прав корінних народів; - створення національно-територіальної та
національно=культурної автономії; - формування національно-територіальної
федерації.
********************
16. Конституційно-правові основи духовно-культурної сфери.
Конституційно-правові основи духовно-культурної сфери – це сукупність
конституційно-правових норм, які регулюють відносини між людьми, суспільством і
державою з приводу розпорядження духовно-культурними цінностями. Ця сфера
суспільного життя піддається конституційній регламентації в меншій мірі, адже
мова йде про внутрішній світ людини. Тому в конституціях зарубіжних країн
(Основний Закон ФРН (ст. 7), Конституціях Індії (Розділ «Право на свободу
релігії»), Іспанії (ст. 27), Польщі (ст. 6, 37) й ін.) в основу визначені питання освіти,
науки, культури та релігії. 1). Норми, які присвячені освіті: проголошується мета
освіти всебічний розвиток особистості; кожному гарантується право на освіту;
встановлюється обов'язковість та безоплатність початкової світи; визначається
автономія університетів; закріплюється право викладачів і батьків брати участь в
управлінні навчальними закладами та контролювати їх діяльність. 2). Норми, які
регламентують питання науки і культури: фіксується свобода науки, мистецтва,
творчої діяльності; закріплюється обов'язок держави охороняти історичну й
художню спадщину; гарантується вільний доступ до світових і національних
культурних цінностей та розвиток культурно-просвітницьких установ; діячам науки
гарантується право приймати рішення у питаннях наукової істини та визначати
наукову цінність праць. 3). Норми, які регламентують релігійні відносини:
проголошується свобода совісті та свободу віросповідання; в залежності від участі
церкви в політичному житті визначаються відносини між державою та церквою.
********************
17. Становлення конституційних прав і свобод в зарубіжних країнах.
Права людини є вищої соціальною цінністю, що зосереджує в собі досягнення
людства в різних сферах життя та підносить особистість в центр усіх процесів
суспільного розвитку. Через права і свободі людини та громадянина втілюються
принципи взаємовідносин міх людьми і державою. Права і свободи є
основоположною засадок формування конституційного ладу в державі. Сучасне
розуміння конституційно-правового інституту прав і свобод складалося під впливо
розвитку світової філософсько-правової думки. У цілому наукові дискусії
розгорталися з приводу природно-правового та позитивістського розуміння прав
людини. Якщо представники природно-правової концепції бачили права людини як
об'єктивно існуючі, невід'ємні та невідчужувані, то прихильники позитивістської
теорії відносилися до прав людини як до явища, породженого волею держави. У
перших конституційних актах знайшла відображення природно-
правова концепція прав людини (Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про
право 1628 р., Хабеас Корпус Акт 1679 р., Конституції США 1787 р. і Біллі про
права 1791 р. (10 перших поправок), Декларація прав людини та громадянина 1789
р. й ін.). Світовий процес становлення конституційних прав і свобод вирізняється
наступними ознаками: 1. Генезис інституту конституційних прав і свобод відбувався
під впливом різноманітних факторів (зміни в політичній, економічній, соціальній,
духовній сферах суспільного життя, запозичення іноземного досвіду конституційно-
правової регламентації суспільних відносин, врахування нових міжнародних реалій,
сприйняття досягнень науково-технічного прогресу тощо).
2. Указані чинники зумовили появу нових прав і свобод і викликали потребу в їх
державному гарантуванні на рівні Основних Законів. У процесі становлення
конституційних прав і свобод у зарубіжних країнах достатньо чітко простежуються
три покоління, або три «хвилі», або три генерації прав і свобод, які нерозривно
пов'язані з відповідними фазами світового конституційного розвитку. Критерієм
визначення поколінь прав людини є час їх виникнення та черговість конституційно-
правового оформлення. До першого покоління відносять особисті (громадянські)
права і свободи, які покликані забезпечувати людині свободу й автономію як члену
громадянського суспільства, та політичні, що гарантують людині можливість брати
участь в політичному житті країни. Точкою відліку розгорнутої конституційно-
правової регламентації прав і свобод другого покоління (соціально-економічних та
культурних прав вважається перша половина ХХ ст.). Особливість третього
покоління прав - так званих«колективних» полягає в тому, що їх конституційне
закріплення покликано захистити інтереси людини як члена спільноти. Такі права,
як право нації на самовизначення, право народу на мир, право національних меншин
на розвиток культурної спадщини, право народу на сприятливе і безпечне
навколишне середовище стали знаходити відображення у конституціях, прийнятих
після Другої світової війни. 3. Усі «хвилі» інституту конституційних прав і свобод
відзначаються еволюційним шляхом розвитку і наступництвом змісту прав і свобод.
4. Отримавши у ході становлення завершений характер, конституційні права і
свободи суттєво вплинули на розвиток
міжнародних принципів і норм. Наприклад, у процесі розробки Загальної декларації
прав людини 1948 р. держави-члени ООН спиралися на зміст французької
Декларації прав людини і громадянина, Конституції США й інших конституційних
актів, які втілюють природну концепцію прав людини. 5. На сучасному етапі
формується четверте покоління прав людини, яке представляє собою правову
відповідь людства на виклики
XXI ст., зокрема пов'язані з проблемами збереження людства як біологічного виду
та розвитком інформаційних технології. Підтвердженням даної точки зору є стаття
119 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1999 р. про захист
людини від зловживань репродуктивної медицини і генної інженерії та стаття 42
Конституції Кабо-Верде 1992 р. про заборону використання комп'ютеризованих
засобів для ресстрації і обробки даних, які ідентифікують політичні, філософські
ідеологічні, релігійні переконання особи та розкривають подробиці приватного
життя людини.
********************
18. Конституційні моделі регламентації статусу людини і громадянина в
зарубіжних країнах.
У зарубіжних країнах, конституційне законодавство яких сприйняло природну
концепцію прав людини, не виключається право держави впливати на стан людини
через позитивне оформлення її прав
і свобод. Розуміння того факту, що правові імперативи, відображаючи ідеали
суспільного буття, є критерієм оцінки змісту позитивного права пом'якшує
багаторічне протистояння природно-правового і позитивістського підходів до прав
людини. Встановлення в конституційному законодавстві розумних обмежень свобод
людини сприяє збереженню миру, громадського спокою і підтримує нормальні
відносини усередині суспільства. Конституційно-правова регламентація ідеї прав
людини перетворює моральні настанови в юридично закріплене положення
особистості в державі і суспільстві або конституційно-правовий статус. Сучасна
юридична наука характеризується наявністю багатьох точок зору щодо кількісного
складу елементів конституційно-правового статусу людини та громадянина в
зарубіжних країнах. Узагальнення цих поглядів дозволяє вирізнити такі елементи
конституційно-правового статусу людини та громадянина, а саме: 1) принципи
правового статусу - вихідні засади, які визначають місце
особи в державі і суспільстві та утворюють основу для реалізації прав, свобод й
обов'язків; 2) права, свободи й обов'язки особи - центральний елемент статусу, який
концентрує певний каталог благ і можли-
востей, котрими особа може вільно користуватися; 3) конституційна
правосуб'єктність, яка означає здатність особи мати конституційні права, свободи й
обов'язки та реалізовувати їх в реальних право-
відносинах; 4) громадянство, як особливий статус, що передбачає юридичне
визнання державної належності особи усередині країни і за її межами та наділення
особи у повному обсязі комплексом прав,
свобод і обов'язків; 5) гарантії - конституційно-правові засоби забезпечення прав і
свобод людини і громадянина. У світі остаточно сформувалися такі моделі
регламентації статусу людини та громадянина: ліберально-індивідуалістична,
соціалістично-колективістська, мусульманська і ліберально-соціальна.
1. Фундамент ліберально-індивідуалістичної моделі складає концепція природних
прав. Дана модель знайшла відображення в Конституціях США 1787 р., Норвегії
1814 р., Австрії 1920р., Князівського Дому Ліхтенштейн 1921 р., Бельгії 1994 р.,
Конституціях Литви 1992 р., Боснії та Герцеговини 1995р., Канадській Хартії прав і
свобод 1982 р., Конституції Джібуті 1992 р., Співдружності Багамських Островів
1973 р. і характеризується наступними рисами: - а) основний акцент в конституціях
робиться на засадах невід'ємності й невідчужуваності прав і свобод людини в сфері
приватного життя, які дозволяють будь-якій особі діяти вільно в державі й
суспільстві; б) застосовується негативний спосіб формулювання прав і свобод, який
в категоричній формі підкреслює природний характер прав людини;
 ********************
19. Особливості регулювання прав людини в діючих конституціях XVIIII-XIX
ст.
У зарубіжних конституціях містяться лише права і свободи, які відносяться до
категорії основних або фундаментальних. Хоча першим актом, в якому був
запроваджений термін «основні права і свободи»,
стала Веймарська конституція 1919 р. (Частина II «Основні права й обов'язки
німців»), ідея виділення певної категорії прав і свобод зародилася з появою перших
актів у сфері прав людини. Так, права і свободи, встановлені у Великій хартії
вольностей 1215 р. , Петиції про право 1628 р., Хабеас Корпус Акті 1679 р. самим
фактом своєї появи і актуальністю на сьогоднішній день підтверджує їх
основоположний характер. Конституція Франції 1791 (Розділ I «Основні положення,
що забезпечені Конституцією») зафіксувала чіткий перелік природних і
громадянських прав, підкреслюючи їх надзвичайну важливість. В американській
правовій доктрині до фундаментальних, тобто таких, що користуються
конституційним захистом, відносяться, по-перше, права і свободи безпосередньої
зафіксовані в Конституції США 1787 р. і Поправках, та, по-друге, права, які визнані
судами такими, що передбачаються (виходять з духу Основного Закону).
Наприклад, до останніх Верховний Суд США відніс свободу асоціацій, право
вільного пересування по штатах. Сучасна юридична наука характеризується
наявністю різноманітних точок зору щодо рис фундаментальних або основних прав і
свобод. Узагальнення цих поглядів дозволяє вирізнити такі їх властивості. 1.
Особлива юридична форма закріплення відповідних прав і свобод людини і
громадянина, тобто встановлення їх в нормативно-правовому акгі, що має вищу
юридичну силу й верховенство. Ці юридичні властивості конституції є підставою
для визнання недійсними прав і свобод, закріплених в будь-яких інших нормативно-
правових актах, якщо вони суперечать або порушують права і свободи, визначені в
конституції. 2. Жорстка процедура внесення змін і доповнень до розділів
конституції, де розташовані права і свободи (Конституція Болгарії (ст. 158)). 3.
Безпосереднє застосування фундаментальних прав, яке не
потребує додаткового нормативного втручання з боку законодавчої і виконавчої
влади (Основний Закон ФРН 1949 р. (ст. 3) - «Нижче-наведені основні права
обов'язкові для законодавчої, виконавчої та судової влади як безпосередньо діюче
право»). 4. Встановлення у тексті конституцій до певної групи прав таких
формулювань: «основні права» (Конституції Малайзії 1957 р., Португалії 1976 р.,
Іспанії 1978р., Бразилії 1988 р., Румунії 1991 р., P., Македонії 1991 р., Болівії 2009
р.); «невід'ємні, невідчужувані, природні права і свободи» (Конституції Великого
Герцогства Люксембург 1868 р., Сан-Марино 1974 р., Ісландії 2012 р. ).
5). Визначення можливості безпосереднього звернення особи за захистом прав в
орган конституційного контролю (Конституція Іспанії 1978 р. (ст. 53) - кожний
громадянин має право захищати свої права і свободи шляхом подачі заяви
відповідно до процедури ампаро до Конституційного суду). 6). Підкреслення
первинного й узагальнюючого характеру конституційних прав і свобод, що
передбачає закріплення їх за кожною особою й їх реалізацію в будь-якій царині. Ці
властивості основних прав сприяють розвитку людської особистості в різних сферах
життя (Конституція Республіки Польща (ст. 33) - жінка й чоловік у Республіці
Польца мають рівні права у сімейному, політичному, соціальному й економічному
житті.
Отже, основні права і свободи можуть бути реалізовані в особистій, політичній,
економічній, соціальній й культурній сферах існування індивіда. Групування прав і
свобод за цим критерієм окреслює рамки охорони прав особистості в різних галузях
їх реалізації та полегшує адаптацію форм нормативних рішень до характеру
правовідносин в усіх галузях життя. У науці конституційного права предметний
зміст прав і свобод є важливою підставою виділення їх видів – особистих
(громадянських), політичних, економічних, соціальних і культурних. У зарубіжних
конституціях до категорії особистих (громадянських) прав і свобод включені - право
на життя, на повагу гідності особистості та особисту недоторканність,
недоторканність приватного життя, свободу слова (висловлювань) і вираження
переконань, совісті і віросповідання, пересування і вибору місця проживання. Прав
на життя є важливою умовою фізичного існування особи, оскільки передбачає право
особистості вільно розпоряджатися своїм життя,та свободу від посягань на життя з
боку інших учасників суспільних відносин. На сучасному етапі із 193 країн-членів
ООН в 146 державах смертна кара скасована або не застосовується на практиці.
Причому «узаконено вбивство» існує як в країнах розвинутої демократії (в США
тільки в певних штатах скасована смертна кара), так і в країнах з недемократичним
режимом правління (Афганістан, КНР, Куба Іран, ОАЕ, Пакистан, Саудівська
Аравія, Сирія, Чад і ін.). В Європі єдиною державою, яка застосовує смертну кару,
залишається Респу. бліка Білорусь. Перші конституційні акти не містили чітких
формулювань про право особи на життя, оскільки, за природно-правовою
концепцією прав людини, це право виникає на підставі факту існування людини і
томуне потребує підтвердження з боку держави. У нових і новітніх конституціях
право на життя відноситься до категорії: 1) абсолютно основних прав і свобод
(Конституція Республіки Словенія 1990 р (ст. 17) - «Людське життя - недоторкане. У
Словенії немає смертної кари»; 2) відносно основних. Наприклад, Конституція Перу
1993 р. (ст. 2) проголошує, що кожний має право на життя. Проте у ст. 140
визначена наявність смертного вироку, який може застосовуватися тільки за злочин
зради у воєнний час і тероризм, відповідно до законів та угод, які є обов'язковими
для Перу. Конституційно-правова регламентація права на повагу гідності
особистості та особисту недоторканність покликана не допустити посягань на життя
людини, її здоров'е, фізичну й духовну свободу. Право на повагу гідності
особистості та особисту недоторканність з'явилося в Основних Законах XVIII-XIX
ст. у вигляді формулювань про заборону катувань, жорстокого, нелюдського
поводження, надмірних застав, штрафів або такого ставлення, яке принижує
людську гідність, та процесуальних гарантій недоторканності особистості
(Конституція США і Поправки 1787 р., британські Велика хартія вольностей 1215 р.,
Петиція про право 1628 р. Хабеас Корпус Акт 1679 р.). Конституційне
законодавство зарубіжних країн, встановлюючи права людини на недоторканність
приватного життя, гарантує їй недопущення свавільного та неправомірного
втручання в особисту сферуз боку будь-яких суб'єктів суспільних відносин.
Батьківщиною конституційної регламентації права на недоторканність приватного
життя (privacy (англ.), прайвесі) є США. Це право логічно виходить зі змісту
Поправок до Конституції США (I, III, IV, V). Сучасна консти- туційна практика
розкриває право людини на недоторканність приватного життя як комплексне, що
охоплює низку суміжних основних прав і свобод. 1. Право на недоторканість житла
(житлове приміщення кожного громадянина недоторканно, і в нього неможна
насильно вторгатися, за винятками, встановленими в законі ст. 40, п. 5 Конституції
Ірландської Республіки 1937 р.; кожен має право на захист від посягань на його
честь і гідність, втручання в його приватне життя, на недоторканність його житла. 2.
Право на захист персональних даних, які стосуються особи, а також право на доступ
і поширення інформації, що представляє суспільний інтерес (Конституція Угорщини
2011 р. ст. V). 3. Гарантування таємниці листування, телефонних переговорів,
поштових, телеграфних і інших повідомлень (Конституція Литовської
Республіки ст. 12). 4. Право на повагу сімейного життя. Конституція Республіки
Хорватії ст. 35 проголошує, що кожній людині і громадянину гарантується повага і
правовий захист її особистого і сімейного життя, гідності, репутації і честі). 5.
Свобода розвитку особистого і родинного життя (кожен має право прийняття рішень
про своє особисте життя; батьки мають право на виховання дітей згідно з власними
переконаннями ст. ст. 47, 48 Конституції Республіки Польща 1997 р.). Право на
свободу пересування і вибору місця проживання є суттєвим елементом процесу
самовизначення особистості та важливою умовою професійного і духовного
розвитку людини. Коріння конституційно-правового регулювання даного права
знаходяться в британській Великій хартії вольностей 1215 р., яка гарантує: а) усім
купцям право вільно і безпечно виїжджати з Англії і в'їжджати в Англію, і
перебувати, і їздити по Англії, як на суші, так і по воді, для того, цоб купувати і
продавати без усяких незаконних мит, сплачуючи
тише справедливі мита, за винятком воєнного часу (п. 41); б) кожному виїжджати з
королівства і повертатися в повній безпеці, по суші і по воді, лише зберігаючи
вірність Короні. Право на свободу пересування визнавалося і в Основних Законах
XVIII-XIX ст. (Конституція Аргентинської Республіки 1853 р. (ст. 14) - усі мешканці
Республіки мають право в'їжджати, перебувати, переміщатися і виїжджати з ар
гентинської території). Конституційно-правове регулювання політичних прав і
свобод покликано забезпечити можливість особі брати активну участь в
політичному житті та зміцнити зв'язки між людиною, суспільством і державою. У
переважній більшості зарубіжних Основних Законів реалізація політичних прав
гарантована лише громадянам своєї держави. Разом з тим у зв'язку з прийняттям
Хартії основних прав Європейського Союзу 2000 р. (The Charter of Fundamental
Rights of the European Union) в країнах-членах ЄС окрема група політичних прав
надана і громадянам Союзу. Так, Розділ V «Громадянство» (ст. 40) цієі Хартії
встановлює право кожного громадянина або кожної громадянки Союзу в державі-
члені, де він чи вона проживає, голосувати і балотуватися в якості кандидата на
муніципальних виборах на тих же умовах, що і громадяни цієї держави.У науці
конституційного права прийнято представляти увесь комплекс політичних прав у
вигляді двох блоків: 1) правомочності щодо участі в організації й діяльності
держави й її органів через різні форми безпосередньої та представницької демократії
або так зване «право на участь» (право призначення на публічні посади, виборче
право, право на референдум; 2) правомочності щодо активної участі в житті
суспільства (свобода союзів (асоціацій), зборів і маніфестацій, право петицій (лат.
petition - позив, вимога)). Причому якщо в перших конституційних актах
правомочності щодо активної участі в житті суспільства закріплювалися у вигляді
права народу збиратися, то в конституціях XX ст.
дане право отримало розвиток через свободу асоціацій. Ступень конституційно-
правового забезпечення економічних, соціальних і культурних прав і свобод в
зарубіжних країнах безпосередньо залежить від рівня економічного розвитку
держави. У зв'язку з чим конституційно-правовий режим їх регулювання повинний
бути гнучким і таким, що максимально відповідає системі загальних настанов на
соціальну захищеність населення. В економічній сфері держава гарантує такі
основні права, як право власності, право на працю та свободу підприємницької
діяльності, які повинні забезпечити людині вільне розпорядження господарськими
благами. Разом з тим, у перших конституційних актах право власності трактувалося
як природне невід'ємне і невідчужуване право людини. До фундаментальних
соціальних прав Основні Закони відносять право на соціальне забезпечення, яке є
комплексним і включає право на соціальне страхування, право на охорону здоров'я,
захист родини, материнства і дитинства тощо. До культурних прав відносяться
право на освіту й участь у культурному житті суспільства, а також свободу
творчості.
********************
20. Конституційно-правові засоби забезпечення прав і свобод людини і
громадянина.
Конституційні гарантії, як важливий елемент конституційно-правового статусу
людини та громадянина, представляє собою сукупність правил, процедур й
інститутів, які знайшли безпосереднє втілення в тексті Основного Закону держави
та покликані забезпечувати права і свободи людини і громадянина. Доцільним є
підхід до систематизації конституційних гарантій за їх функціональним
призначенням в дві групи. Першу групу складають гарантії реалізації прав і свобод
– це норми конституції, які встановлюють правила, процедури й інститути, що
забезпечують процес здійснення людиною прав і свобод. Гарантії реалізації прав і
свобод базуються на таких конституційних засадах: 1) встановлення в Основному
Законі широкого каталогу прав і свобод людини та громадянина, заснованих на
природно-правовому підході; 2) обмеження конституційних прав і свобод людини
допустимо лише в рамках закону, а межи обмеження повинні бути однаковими для
всіх і пропорційними необхідності захисту законних інтересів інших осіб, основ
конституційного ладу, громадської безпеки; 3) збереження сутнісного характеру
основних прав і свобод людини (Основний Закон ФРН 1949 р. (ст. 19, п. 2) - «Суть
змісту основного права в жодному разі не повинно бути порушено»); 4) дотримання
принципу правової безпеки, що виражається в передбачуваності та ясності
нормативно-правових актів, які регламентують становище особи; 5) закріплення за
органами публічної влади та посадовими особами повноважень щодо забезпечення
умов реалізації прав і свобод людини (Конституція Фінляндії 1999 р. § 22 «Захист
основних прав» - «Органи публічної влали зобов'язані забезпечити реалізацію
основних прав і прав людини»). Другу групу утворюють конституційні гарантії
захисту і поновлення прав і свобод особи: 1) так звані «захисні права» (право на
самозахист; право кожного на ефективний і публічний судовий захист своїх прав і
законних інтересів; право кожного бути судимий тільки судом, встановленим
законом, мати адвокатську допомогу, знати про висунете звинувачення, не свідчити
проти себе, не визнавати себе винним, право на презумпцію невинуватості, заборони
повторного засудження, використання доказів, отриманих з порушенням закону,
зворотної сили закону; право на відшкодування збитків, завданих незаконними
діями органів влади і посадових осіб (Конституції Боснії та Герцеговини (Стаття II
«Права людини та основні свободи», п. 3) Республіки Македонія (ст. ст. 12-14),
Словацької Республіки (ст. 46) ін.); 2) повноваження органів державної влади і
посадових осіб, головною функцією яких є захист і поновлення прав і свобод
людини:
a) омбудсман, або, як він іменується в інших країнах, Парламентський комісар
(Велика Британія), Колегія народного правозахисту (Конституція Австрійської
Республіки (Розділ VII «Народний правозахист»), Захисник прав (Конституція
Франції Розділ X1-bis), Уповноважений з громадянських прав (Конституція
Республіки Польща (ст. 80), Уповноважений з прав людини (Конституція
Республіки Болгарія (ст. 91-а). Особлива популярність і авторитет даного інституту
пояснюються багатьма демократичними рисами, що характеризують його статус і
забезпечують ефективність його діяльності: - незалежне становище в системі
державних органів; - незмінність протягом усього терміну повноважень; - право
законодавчоїініціативи; - відкритість та доступність для усіх осіб; - відсутність
формалізованих процедур розгляду скарг; -безоплатність надання допомоги; -
розгляд фактів порушень прав людини не тільки з правових позицій, а й з огляду
«справедливого ставлення до людини»; б) закріплення за спеціалізованими органам
конституційного контролю права розгляду скарги, яка представляє собою правовий
засіб захисту конкретного права, порушеного актом, виданим державним органом
або його посадовою особою (Основний Закон ФРН (ст. 93), Конституції Польщі (ст.
188), Латвії (ст. 85), Чехії (ст. 87)); в) процедура аmраго передбачає право особи, чиї
конституційні права і свободи були порушені нормативно-правовим актом чи діями
органів влади та посадових осіб, звернутися до суду загальної юрисдикції
(Політична Конституція Мексики 1917 р. ст. 103, 107) або Конституційного суду
(Конституція Іспанії 1978 р. (ст. 53)) з позовом про визнання неконституційними
цього акту або цієї діяльності. Суд має право видати наказ про захист, який скасовує
оскаржуваний акт або діяльність, визнані неконституційними. На відміну від
консти-
туційної скарги, процедура аmpаro передбачає обов'язок позивача довести факт
«прямого збитку», який став наслідком рішення органу державної влади чи
посадової особи. Крім того, акт, визнаний не-
конституційним, вважається нікчемними тільки з моменту визнання його таким в
судовому порядку, а судова постанова про відшкодування збитків поширюється
тільки на сторони в конкретній судовій справі,
тобто інші громадяни в аналогічній ситуації не можуть скористатися перевагами
вже винесеного рішення.
********************
21. Процедури habeas corpus, процедура habeas data, mandato de injuncao як
конституційні гарантії реалізації основних прав людини.
 Процедури habeas corpus, habeas data, mandato d'injuncao, mandato de seguranca
передбачають видання судових наказів про захист і поновлення прав і свобод
(Конституція Республіки Бразилії 1988 р.(ст. 5,
п. LXVIII-LXXII). Habeas сorpus - судовий наказ, який адресується посадовій особі,
що відповідальна за утримання арештованого під вартою. Наказ зобов'язує
доставити арештованого в суд і повідомити про час і причини арешту. Якщо суд
приймає рішення про необгрунтованість затримання, арешту або ув'язнення, особа,
що піддається цим санкціям має бути негайно звільнена. Особа, випущене на
свободу в порядку
провадження habeas сorpus, не може бути вдруге затримана, арештована або піддана
ув'язненню з тих же підстав. Процедура habeas corpus отримала широке поширення
в світі (Конституція Португалії 1976р ст. 31 Habeas corpus) тоді, як інші вище
зазначені судові накази, знайшли відображення в Конституції Бразилії.
Судовий наказ habeas data видається, по-перше, для забезпечення доступу особи до
інформації, яка її стосується і знаходиться в реєстрах або банках даних урядових або
громадських організацій, і, по-друге,
для виправлення даних про особу. Mandato de seguranca або так званий «ордер про
безпеку» перед-
бачає видання судом наказу, який призупиняє застосування акта адміністративної
влади або розпорядження адміністрації. Судовий наказ mandato de injuncaо
надається судом тоді, коли відсутність норм унеможливлює здійснення
конституційних прав і свобод.
********************
22. Конституційно-правові принципи організації та проведення виборів в
зарубіжних країнах.
Як конституційно-правовий інститут вибори - це сукупність конституційно-
правових норм, які регулюють процедуру формування органів публічної влади.
Залежно від форми здійснення голосування
виборців вибори можуть бути безпосередніми (прямими) і непрямими. У прямих
виборах виборці беруть безпосередню участь у формуванні виборного органа влади
або посадової особи (Основний закон ФРН (ст. 38)) При непрямих виборах питання
про обрання остаточно вирішують не громадяни, а обрані ними спеціальні колегії
виборщиків (непрямі вибори президента США) або постійно діючий
представницький орган (багатоступеневі вибори Всекитайських зборів народних
представників у КНР). За часом проведення розрізняють чергові та позачергові
вибори (Конституції Італії (ст. 84), Казахстану (ст. 48)). Ще одним критерієм для
класифікації виборів є кількість мандатів, які необхідно замістити. Додаткові вибори
проходять у випадку, якщо в колегіальному виборному органі з'явилися
незаплановані вакансії (наприклад, у зв'язку з смертю депутата). На відміну від
додаткових виборів, часткові вибори завжди обов'язкові й регулярні. Вони
проводяться узв'язку з частковою ротацією складу колегіального органа. Прикладом
часткових виборів можуть бути вибори Сенату США. Конституція США (ст. I,
розділ 3) закріплює, що сенатори повинні розділитися на три приблизно однакові за
чисельністю групи. Місця сенаторів першої групи стають вакантними по закінченню
другого року, другою групи - по закінченню четвертого року та третій групи - по
закінченню шостого року, так, щоб одна третина Сенату обиралася заново кожні два
роки.
Крім того, у США, Ізраїлі застосовується такий вид виборів як «праймеріз».
Праймеріз (з англ. primaries - первинний) - це первинні збори виборців, які
проводяться з метою висування кандидатів на виборні посади. Як правило,
результатом праймеріз стає попереднє висування кандидатів у колегію виборщиків і
кандидатів на посаду президента та віце-президента. У конституційному
законодавстві містяться наступні засади організації проведення виборів: 1)
закріплюються точні дати проведення виборів або приблизні часові рамки виборів
(Конституції Латвії (ч. 2 «Сейм»), Естонії (ст. 60); 2) встановлюються основи
формування виборчих округів і дільниць (Конституція Аргентини (Р. II «Порядок і
час обрання Президента і Віце-президента Республіки», ст. 94); 3) визначаються
принципи виборчого права (Основний Закон
Ізраїлю: Кне-сет (ст. 7), Португалії (ст. 113 «Загальні принципи виборчого права»)).
У правові доктрині є точка зору про можливість виділення двох груп принципів
виборчого права. Критерієм такого розмежування спеціальних принципів виборчого
права є їх цільове призначення в регулюванні виборчих відносин. У внаслідок чого
першу групу утворюють принципи участі громадян у виборах, тобто принципи
виборчого права, що визначають умови правосуб'єктності громадян (це передбачена
нормами права здатність виступати учасником правовідносин, умови наділення та
реалізації прав громадян). До цієї групи належать принципи загального, рівного,
прямого вибор чого права, добровільної участі виборців у виборах (вільне виборче
право), таємного голосування. Друга група - принципи організації проведення
виборів, тобто засади, які відбивають якісні особливості організації та проведення
виборів (обов'язковість, періодичність, гласність, альтернативність виборів і ін.,
допустимість різних виборчих систем, незалежність органів, що забезпечують
організацію і проведення виборів). Принципи участі громадян у виборах
безпосередньо пов'язані зі змістом та умовами реалізації суб'єктивних виборчих
прав. До цієї
групи належать принципи загального, рівного, прямого виборчого права,
добровільної участі виборців у виборах (вільне виборче право), таємного
голосування (Конституції США (Статті 1, 2), Італії (ст. 48),
Латвії (Частина 2 «Сейм» п. 7), Мексики (ст. 38) й ін.) 4) фіксуються засади
підрахунку голосів виборців і розподілу мандатів (Конституція Австрії (ст. 26),
Конституцій акт Швеції Форма правління (Глава 3 Риксдаг). Загальність виборчого
права означає, що у виборах мають право брати участь всі громадяни держави,
виключення становлять неповнолітні й недієздатні особи. У той же час у
конституціях зарубіжних держав встановлені цензи (обмеження виборчого права).
Найпоширеніші цензи - це віковий, ценз осілості, громадянства, невиборності та ін.
Рівне виборче право передбачає, що кожний з учасників виборчого процесу має
рівні можливості впливу на результати виборів. Даний принцип забезпечується за
допомогою закріплення в конституціях і законодавстві таких положень: а) кожному
виборцю надається однакова кількість голосів, що мають рівну значимість; б) з
метою представлення у виборних органах приблизно однакової кількості виборців
встановлюються певні норми по формуванню приблизно рівних за кількістю
виборців виборчих округів; в) кандидатам на виборні посади у виборчому процесі
надаються однакові можливості. Принцип свободи участі у виборах
характеризується проголошенням у конституціях зарубіжних країн так званого
«вільного вотуму», тобто питання про участь у виборчому процесі й про вибір між
кандитами або партіями особа вирішує добровільно і самостійно. Однак у
конституціях Італії, Іспанії, Бельгії встановлений «обов'язковий вотум», при якому
участь у виборах є не тільки правом, але й обов'язком, громадянським обов язком
громадянина. Даний вотум спрямований на подолання абсентеїзму (неучасті
виборця у виборах) і супроводжується державними санкціями за його порушення.
Пряме виборче право встановлює вимога про особисте голосування виборця. У той
же час у Великій Британії дозволяється
голосувати за допомогою пошти, а в Нідерландах можливе голосування за
дорученням. Останніми роками розповсюдження отримало голосування інтерном (е-
голосування). Наприклад, в Естонії правові засади е-голосування закріплено в низці
законів: Закон «Про вибори до Рад місцевого самоврядування», Закон «Про вибори
до Рійгікогу», Закон «Про вибори до Європейського парламенту», Закон «Про
референдум».
Принцип таємного голосування спрямований на запобігання контролю за
процедурою волевиявлення виборця. Забезпечується принцип таємного голосування
спеціальними виборчими бюлетенями, виборчими конвертами, виборчими
скриньками, виборчими машинами й виборчими кабінами. Друга група принципів -
принципи організації і проведення виборів, тобто засади, які відбивають якісні
особливості організації та проведення виборів (обов'язковість, періодичність,
відкритість, гласність, альтернативність, справедливість виборів і ін.).
Обов'язковість і періодичність проведення виборів є одним з головних принципів,
закріплених в міжнародних документах (ст. 21 Загальної декларації прав людини, ст.
25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). Принцип
обов'язковості виборів означає, що вибори є імперативним і єдиним легітимним
способом формування населенням представницьких органів публічної влади.
Гарантом дотримання цього принципу виступає держава в особі її компетентних
органів, зобов'язаних регламентувати час діяльності виборних органів і
забезпечувати їх регулярне відтворення. Періодичність виборів перешкоджає
нелегітимному продовження терміну володіння владними повноваженнями та
означає, що чергові вибори повинні проводитися через визначені законом інтервали
часу. При цьому проміжки між виборами в оптимальному варіанті повинні бути
такими, щоб, з одного боку, забезпечити стабільність роботи виборних органів і
посадових осіб, а з іншого - гарантувати можли
вість їх змінюваності і запобігати невиправдано тривале володіння виборними
повноваженнями за результатами одних і тих же виборів. Відкритість виборів
означає доступність для всіх виборців інформації
із офіційних джерел щодо підготовки виборів і всіх етапів виборчого процесу, а
також можливість виборців взяти участь у виборах у порядку, передбаченому в
законодавстві. Гласність означає доведення інформації про вибори офіційним
органам у встановленому законі порядку. Істотне значення для реалізації принципу
гласності у виборчому процесі мають вказівки закону на те, що рішення органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, виборчих комісій, прийняті в
межах їх компетенції і пов'язані з призначенням,
підготовкою і проведенням виборів, забезпеченням і захистом виборчих прав
громадян, в обов'язковому порядку підлягають офіційному опублікуванню або
доводяться до загального відома іншим шляхом. Альтернативність (змагальність)
виборів -це принцип, відповідно до якого на виборах мають конкурувати декілька
партій або кандидатів. Альтернативність є важливою складовою конкурентної
демократії, суттєвою ознакою якої є наявність у виборця різноманітних альтернатив
вибору політичного курсу, за допомогою якого втілено засаду партійної
багатоманітності.
********************
23. Конституційно-правові засади визначення результатів голосування в
зарубіжних країнах.
У конституційному (державному) праві зарубіжних країн термін виборча
система розглядають у широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні під
виборчою системою розуміють сукупність конституційно-правових норм, що
регулюють увесь комплекс суспільних відносин, які виникають на різних стадіях
виборчого процесу. Виборча система у вузькомузначенні - це встановлений у
конституції та законодавстві порядок підрахунку голосів виборців і розподілу
виборчих мандатів. Найбільш відомими виборчими системами є мажоритарна,
пропорційна й змішана. Першою в світовій історії проведення виборів виникла
мажоритарна виборча система. Мажоритарна виборча система (від франц. majoritaire
- більшість) с системою, при використанні якої результат голосування визначаються
за принципом більшості. Ця система має низку переваг: а) вона достатньо
універсальна, оскільки використовується для формування як одноосібних, так і
колегіальних органів влади; б) надає можливості сформувати стійку парламентську
більшість та уряд однодумців, що сприяє забезпеченню стабільності управління
державними справами; в) проста для застосування; г) економічна щодо
використання державних коштів, оскільки у переважній більшості випадків
результативна у першому турі. Проте багато науковців справедливо вказують, що
суттєвим її недоліком є значна втрата голосів виборців і послаблення
представництва упарламентах. Залежно від більшості, необхідної для одержання
мандатів, відрізняють різні модифікації цієї виборчої системи. Так, виділяють
мажоритарну систему кваліфікованої більшості, мажоритарну систему абсолютної
більшості та мажоритарну систему відносної більшості. Доволі рідкої є
мажоритарна система кваліфікованої більшості, адже для перемоги кандидат
повинний отримати 2/3, 3/4 голосів виборців або іншу чітко встановлену їх
кількість, що зробити у першому турі досить складно (наприклад, вибори
Президента Італії). Мажоритарн система абсолютної або простої більшості потребує
для перемоги 50% і одного голосу виборців отримала найменування «французька
модель», через те що спочатку застосовувалася у Франції та її колишніх колоніях.
На сучасному етапі використовується у республіках для обрання глави держави,
зокрема відповідні норми міститься у конституційному законодавстві Польщі,
Болгарії тощо. Мажоритарна система відносної більшості отримала
розповсюдження у США. Великій Британії та більшості країн Співдружності Націй.
Сутність полягає утому, що перемагає кандидат, який одержав голосів більше, ніж
кожний інший претендент на виборну посаду. Пропорційна виборча система (від
лат. proportionalis - той, має правильне співвідношення) передбачає розподілення
міст
в колегіальному виборному органі прямо пропорційно кількості голосів, відданих за
виборчий список. Для пропорційної виборчої системи властиво: 1) завжди
формуються багатомандатні вибори округи; 2) вибори є суто партійними; 3)
обираються колегіальні представницькі органи. Пропорційна виборча система має
як низку позитивних, так і негативних якостей. До позитивних відносять
мінімізацію втрат голосів виборців, забезпечення більш широкого представництва
політичних партій в органах влади (навіть дрібних). врахування голосів меншості
населення. До негативних – утворення нестійкої парламентської більшості та відрив
політичної верхівки від електорату. Для зменшення недоліків цієї системи в
зарубіжних країнах вводиться загороджувальний бар'єр, який полягає у
встановленні мінімального відсотку голосів виборців, котрий необхідно одержати
партії в цілому по країні, щоб мати доступ до розподілу депутатських мандатів.
Усі пропорційні виборчі системи можна класифікувати за наступними критеріями:
1) за ступенем «персоніфікованості» пропорційної системи на: a) пропорційні
виборчі системи з преференційним голосуванням - розподіл мандатів між
кандидатами від партій здійснюється не в порядку черговості, визначеної списком, а
залежно від того, скільки голосів на свою підтримку отримав кожний кандидат від
партії (Бельгія, Греція, Естонія, Латвія, Люксембург, Кіпр, Нідерланди, Польща,
Словенія, Фінляндія, Швеція). Зокрема, у Норвегіі виборець вказує порядок, в якому
він хотів би бачити кандидатів від партії у списку. У Фінляндії виборець віддає
перевагу кандидатові вказуючи його номер у списку. У Латвії виборець має право
поставити «+» проти прізвища кандидата або викреслити його прізвище. У теорії
конституційного правів такі партійні списки називають відкритими; б) пропорційні
виборчі системи з модифікацією преференцій ного голосування - панашуванням.
Панашаж - (фр. panachage - суміш) означає право виборця голосувати за кандидатів
із різних списків або вписувати нових. Наприклад, у Бельгії виборець має змогу
обирати бажаних для себе депутатів незалежно від їхньої партійності, голосуючи
часом за кандидатів з протилежними політичними поглядами. У Люксембурзі
виборець може голосувати як за партійний список в цілому, так і проголосувати за
окремих кандидатів зі списку, в Нідерландах - за конкретного кандидата, вказуючи
його порядковий номер. В усіх зазначених вище випадках виборець може також
проголосувати і за кандидатів від різних політичних партій (що означає фактично
вільні партійні списки). Цікавим є досвід Швейцарії, де виборці голосують за
партійними списками, однак група виборців, що складає не менше 15 громадян,
може заресструвати власний список кандидатів відповідно до своїх переконань.
Відтак виборець може проголосувати за список тої чи іншої політичної партії або ж
використати список однієї з політичних партій як основу власного списку,
доповнивши його прізвищами кандидатів від інших політичних партій, яким він
симпатизує. На додаток виборці отримують на руки чисті аркуші паперу, за
допомогою яких можна скласти свій власний список кандидатів у депутати на
основі списків, зареєстрованих різними політичними силами. Виборці самі
визначають місце у партійному списку того чи іншого кандидата, тобто його
рейтинг. У теорії конституційного правів такі партійні списки називають вільними;
в) пропорційні системи із змішаними списками, за якими партії самостійно
визначають застосування преференційного голосування (ця система виборів
застосовується лише у Данії); г) на пропорційні виборчі системи з голосуванням за
закритими списками, згідно з якими виборці не впливають на визначений партійним
списком порядок проходження кандидатів до парламенту або палати (Австрія,
Іспанія, Португалія); 2) за рівнем (стадіями) розподілу мандатів між партіями: а) на
пропорційні системи з розподілом мандатів безпосередньо в округах, в яких
проводились вибори (Бельгія, Естонія, Іспанія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди,
Польща, Португалія, Словаччина, Фінляндія, Чехія); б) на пропорційні системи з
розподілом нерозподілених мандатів (у тому числі «компенсаційних»,
«вирівнювальних» мандатів, які компенсують диспропорційність системи у
невеликих округах) на вищому - регіональномута/або загальнодержавному - рівні
(Австрія, Греція, Данія, Словенія, Швеція); 3) за способом визначення партій, які
допускаються до учас у розподілі мандатів в округах на: а) розподіл мандатів за
методом квоти. Квота або виборчий метр - це мінімальна кількість голосів виборців,
які необхідно набрати партії для одержання одного ман дата в колегіальному
виборному органі. Метод квоти заснований на тому, що кожна партія одержує у
виборчому окрузі стільки мандатів, скільки виборчих метрів ця партії придбала.
Виборчий метр розраховується в наступному порядку - число відданих і визнаних
дійсними голосів виборців у виборчому окрузі необхідно поділити на число
мандатів, які виділяються виборчому округу. Крім того, узарубіжних країнах може
бути встановлена національна квота, що розраховується шляхом розподілу кількості
голосів виборців, відданих на національному рівні, на число місць, наявних у
колегіальному органі; б) розподіл мандатів за методом дільників. Метод дільників с
найбільш точним способом розподілу мандатів між партіями. Зміст даного методу
полягає в послідовному розподілі кількості голосів, отриманих кожною партією, на
1, 2, 3 і т.д. Потім отримані частки розподіляють у порядку зменшення, Мандати
одержують ті партії, у яких частки найбільші. Для того щоб об'єднати позитивні
риси та зменшити кількість негативних моментів мажоритарної і пропорційної
виборчих систем, у зарубіжних країнах (Албанії, Грузії, ФРН, Чехія та ін.) введена
змішана виборча система. Сутність цієї системи полягає в тому, що певна частина
депутатів обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за
пропорційною виборчою системою. Виділяють змішану виборчу систему у
широкому і вузькому значенні. У першому значенні дана система передбачає
паралельне використання при формуванні палат парламенту мажоритарної і
пропорційної систем. Наприклад. Конституція Чеської Республіки 1992 р. ст. 18
визначає, що вибори до Палати представників проводяться згідно з принципами
пропорційного представництва, а вибори до Сенату на засадах мажоритарної
системи. У вузькому сенсі - це поєднання пропорційної та мажоритарної систем при
утворенні однієї палати представницької установи (Бундестаг Німеччини).
********************
24. Конституційно-правові засади парламенту і парламентаризму.
Парламент (англ. parliament, фр. parler - говорити) с вищим
загальнонаціональним представницьким органом держави. У всіх сучасних
конституціях парламент визначається як носій верховної законодавчої
влади (Конституції Андорри (Титул IV «Генеральна рада»), Бельгії (Розділ I «Про
федеральні палати»), Грузії (Розділ Ш «Парламент»), Данії (Частина I) й ін.). У
Великій Британії, Італії, Канаді, Франції, Чехії тощо парламенти мають однойменну
назву. В інших країнах Основні Закони закріплюють назви, які склалися історично -
Киргизія (Жогорку Кенеш), Таджикистан (Маджлиси Олі), Туркменія (Меджліс),
Ізраїль (Кнесет), Монголія (Хурал), Сербія і Чорногорії (Скупщина), Болгарія
(Народні збори), Македонія (Збори), Латвія, Литва (Сейм), Фінляндія (Едускунта),
Швеція (Риксдаг), Німеччина (Бундестаг) тощо.
Парламентаризм представляє собою політико-правовий режим управління
державними справами, для якого характерно провідне становище парламенту в
суспільстві - лише парламент приймає закони, формує виконавчу владу, а виконавча
влада несе відповідальність перед парламентом. Крім принципу верховенства
парламенту, парламентаризму властиво: - високий рівень політичної та правової
свідомості населення; - розвинене громадянське суспільство; - сталий економічний
розвиток країни; - надійна система національної безпеки тощо. Історичне
призначення парламентаризму полягало в обмеженні влади правителя через певні
механізми, зокрема обов'язкове схвалення парламентом певних рішень і указів
правителя (введення нових
податків, наборів в армію, надзвичайного стану тощо) та виконання монархом
прийнятих парламентом законів. Базою парламентаризму є основні принципи
демократії - суверенітет народу, управління більшістю, представництво і плюралізм.
У зв'язку з ускладненням сучасного життя в інформаційному суспільстві,
підвищенням вимогливості до процесів управління, зростанням ролі виконавчої
влади, необхідністю широкого залучення для процесів управління технічних засобів,
розрахунків, обчислювальної техніки значення парламенту в управлінні справами
суспільства може знижуватися. У зв'язку з цим на сучасному етапі у зарубіжних
країнах отримав розповсюдження режим раціоналізованого парламентаризму, для
якого властиво обмеження повноважень парламенту на користь інших органів влади
(глави держави уряду, регіональних органів влади). Конституція Франції 1958 р є
яскравим прикладом запровадження механізмів раціоналізованого парламентаризму.
Проте, навіть у Франції, зниження ролі Парламен ту не є безумовним, адже за
органом законодавчої влади залишається останнє слово у вирішенні найбільш
принципових питань, в тому числі прийняття законів про права людини, виконавча
влада не може
діяти без довіри Парламенту, Парламент бере участь у здійсненні процедури
імпічменту і формуванні Конституційної ради Франції (органу конституційного
контролю).
********************
25. Конституційне закріплення основ організації та діяльності парламенту в
зарубіжних країнах.
Основи організації та діяльності парламенту регулюється конституцією держави,
законами про парламент і регламентом палати парламенту. Регламент (від лат.
reglament правило) - це звід правил, що визначають порядок організації та роботи
палати парламенту та приймаються відповідною палатою парламенту (Конституція
Румунії (ст. 61). Сучасні парламенти можуть складатися з однієї або з двох палат. До
того ж в унітарних державах працюють як однопалатні парламенти (Народні збори в
Болгарії), так і двопалатні парламенти (Національні збори й Сенат у Франції). У
федеративних державах - завжди двопалатні парламенти, де у верхній палаті
представлені суб'єкти федерації (США). Спосіб формування палат парламенту
різний. Якщо парламент однопалатний, то палата обирається прямими виборами. У
випадку двопалатного парламенту, нижня палата формується прямим голосуванням
населенням країни. Верхня палата двопалатного парламенту може утворюватися по-
різному, наприклад, частково обиратися й частково призначатися (Сенат Італії),
формуватися прямими (Сенат Польці) й непрямими виборами (Сенат Франції) або,
як Палата Лордів у Великій Бритаиії, повністю призначатися. Конституція і
регламент палати парламенту визначають сесійний порядок роботи палати
парламенту. Парламентська сесія - це період часу, протягом якого парламент
здійснює свої повноваження. Сесії бувають чергові й позачергові (надзвичайні).
Позачергові сесії скликаються главою держави, головою палати парламенту. На
позачергових сесіях розглядаються винятково ті питання, з приводу яких сесія була
скликана (Конституція Хорватії (ст. 78)).
Парламент починає свою роботу тільки за наявності кворуму, як правило, необхідна
присутність половини депутатів від їхнього загального складу. Діяльність палат
парламенту здійснюється у формі пленарних засідань, на яких парламент приймає
акти, вирішує інші питання шляхом голосування. Пленарні засідання проводяться у
відкритому режимі, але в особливих випадках можуть бути проведені й закриті
засідання. Ще однією формою роботи парламенту є робота депутатів у комітетах і
комісіях, а також у виборчих округах (Конституція Іспанії ст. 75, 79, 80)). Одним з
важливих питань, закріплених у регламенті, є питання
складу палати парламенту. У зв'язку з тим, що парламент - це інститут
представницької демократії, у палатах працюють депутати – делегати народу
(Конституція Греції (Розділ II «Права і обов'язки депутатів)).
У конституціях зарубіжних країн проголошується, що депутат представляє інтереси
всієї нації, і дія імперативного мандата забороняється (Конституція Японії (ст. 43)).
Імперативний мандат - це наказ групи
виборців, обов'язковий для депутата, що встановлює можливість відклику депутата
(Конституція КНР (ст. 76)). З метою створення найбільш сприятливих умов служби
депутата держава надає народним обранцям імунітет й індемнітет. Імунітет - це
недоторканність депутата від арешту, затримання та притягнення до
відповідальності. Питання про позбавлення депутатського імунітету вирішується
палатою парламенту. Індемнітет розглядається у двох значеннях: 1) грошова
винагорода депутата, яку він одержує від держави за свою професійну діяльність; 2)
депутат не несе відповідальності за свої висловлювання в парламенті, а також за
порядок голосування, за винятком відповідальності за наклеп чи образу
(Конституції Люксембургу (ст. 54, 55 68, 69), Нідерландів (ст. 57, 60, 63)). Депутати
створюють різноманітні депутатські об'єднання. Об'єднання, які організовуються на
основі партійної приналежності депутатів, називаються фракціями,
парламентськими партіями і групами (Конституція Португалії (ст. 180
«Парламентські групи»)). Крім того, об'єднання можуть бути галузевими і таким
чином утворювати комітети або комісії (Конституція Узбекистану (ст. 86)). Роботою
палати парламенту керує одноособовий голова (спікер) або колегіальний орган
(президія, бюро) (Конституції Малайзії (ст. 57, 58), Туркменистану (ст. 72, 73)). До
складу палати парламенту можуть входити й інші органи, наприклад, рахункова
палата, державний аудитор, омбудсман, спеціальні парламентські представництва та
ін (Конституція Монако (ст. 42)).
********************
26. Конституційно-правовий статус парламенту.
Конституції зарубіжних країн встановлюють парламенти з різним статусом.
Залежно від обсягу компетенції виділяють такі парламенти: 1) парламенти з
абсолютно необмеженою компетенцією, коли парламент має право регулювати
своїми актами будь-які предмети відання (Парламент Великої Британії, Японії й ін.);
2) парламенти з відносно обмеженою компетенцією, як правило, утворюються у
федеративній
і складній унітарній державах, де конституція держави визначає розподіл
компетенції між національним парламентом і законодавчими (представницькими)
органами суб'єктів федерації та автономних утворень; 3) парламенти з абсолютно
обмеженою компетенцією харак теризуються наявністю в конституції чітко
визначеного кола питань, відносно яких парламент має право приймати рішення
(Конституції Кот-д'Івуару (ст. 71), Марокко (ст. 71); 4) консультативні парламенти
існують в абсолютних монархіях (ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія). Іх статус
характеризується відсутністю законодавчої ініціативи членів парламенту. Такі
парламенти розглядають лише проекти законів, які були внесені монархом. Право
прийняття остаточного рішення про прийняття того чи іншого закону також
залишається за главою держави. Для зийенення своїх повноважень парламент
приймає нормативно правові акти: закони, регламенти палат парламенту, Крім того,
палати приймають постанови, резолюції, декларації, заяви, звернення, що не мають
нормативного характеру. Головне зандання парламенту - розробка та прийняття
законів (Конституції Португалії Глава 2 «Компетенція», Швейцарії (Розділ 3
«Компетенція»)), Конституція і регламент палат парламенту достатньо докладно
регламентують стапи законодавчого процесу (Конституції Італії Відділ 2
«Складання законів», Мексики (Частина 2 «Про законодавчу ініціативу та
проходження законопроектів»), Польші (ст, 118 122). Перша стадія припускас
реалізацію суб'єктами конституційно-правових відносин (членами парламенту,
главою держави, урядом, громадянами країни) права законодавчої ініціативи
(Конституція Норвегії ($ 76)).
Друга стадія - обговорення законопроекту в парламенті, як правило, проходить у
трьох читаннях. Основна робота над законопроектом ведеться в комітетах
(комісіях). Закони приймаються шляхом голосування на пленарних засіданнях
палати парламенту. Якщо парламент двопалатний, то конституція держави регулює
процес проходження законопроекту в кожній з палат і взаємовідносини між
палатами. Існує ряд моделей взаємовідносин палат, заснованих на рівному й
нерівному статусі палат парламенту. Наприклад, використання методу «човника»,
характерно для палат з рівним статусом (Парламент Італії). Даний метод означає, що
законопроект поперемінно передається зоднієї в іншу палату доти, поки палати не
дійдуть згоди. Крім того, палати з рівним статусом для подолання розбіжностей
проводять спільні засідання (Конституція Індії (ст. 108)). У палатах з нерівним
статусом одна з палат, як правило нижня, при повторному голосуванні має право
подолати вето іншої (Сейм і Сенат Польщі). Третя стадія законодавчого процесу
містить у собі процедуру промульгації законопроекту главою держави. Конституції
зарубіжних
держав визначають термін, що дається главі держави для підписання й
обнародування законопроекту парламенту (Конституція Кореї (ст. 53
«Законопроекти, затверджені Національними зборами»)). Протягом
цього терміну глава держави може або підписати законопроект, або може
скористатися своїм правом вето. Промульгація передбачає необхідність видання
акту про офіційне опублікування закону. Офіційне
опублікування закону здійснюється в спеціальних друкованих виданнях. Закон
набирає чинності або в день офіційного опублікувания або через певний проміжок
часу. Парламент контролює діяльність органів державної влади, насамперед, органів
виконавчої влади (Конституції Латвії (ст. 27), Конституцій акт Швеції Форма
правління (Глава 6 «Уряд»), Таїланду (Частина 9 «Контроль над управління
державними справами)). Конституційна практика розробила такі форми
парламентського контролю: а) парла-ментські дискусії; б) усний депутатський
запит; в) інтерпеляція - особлива форма депутатського запиту, що передбачає
письмове звернення депутатів до голови або членів уряду. Відповідь на
інтерпеляцію готується протягом місяця й обговорюється в парламенті. Якщо
відповідь на інтерпеляцію не задовольняє депутатів, то парламент може прийняти
резолюцію осудження, що призводить до відставки уряду (Конституція Фінляндії (§
43 Інтерпеляція)); г) вотум довіри; д) вотум недовіри; ж) функціонування
спеціальних посадових осіб парламенту (омбудсмана, ревізора, аудитора та ін.)
(Конституція Угорщини (Розділ «Парламент», (ст. 7), Австрії (Розділ 5 «Контроль за
рахунковою та фінансовою діяльністю»)); з) робота парламентських комітетів
(комісій) (Конституція Грузії (ст. 56, 59)). Фінансові повноваження включають
можливість парламентуприймати бюджет і контролювати його виконання, брати
участь у розробці планів соціально-економічного розвитку країни, законодавчо
регулювати податки, валютні, кредитні й митні питання (Конституція Індії (ст. 109-
116 )). У сфері міжнародних відносин найважливішими повноваженнями
парламенту є ратифікація та денонсація міжнародних договорів. Ратифікація (від
лат. ratificatio - затверджений) - процедура схвалення парламентом міжнародного
договору. Денонсація (від франц. denoncer - повідомлення про розірвання) - це
процедура однобічного розірвання міжнародного договору (Конституція Аргентини
(ст. 75)). У сфері забезпечення національної безпеки парламент наділений правом
оголошення війни і укладання миру. Парламент також виконує деякі судові функції,
зокрема, бере участь у здійсненні процедури імпічменту, створює спеціальні слідчі
комісії (комітети) для розслідування справ, що представляють публічний інтерес
(Конституція Болгарії (ст. 84)). Установчі повноважения парламенту надають органу
законодавчої влади можливість формувати інші органи державної влади. Зокрема, у
парламентських республіках парламент бере участь у процесі виборів президента, у
формунанні урядута іиших посадових осіб (Конституція Естонії (ст. 65)).
********************
27. Глава держави як конституційно-правовий інститут.
 Глава держави - це вища посадова особа і одночасно вищий орган державної
влади, що формально займає вище місце в ісрархії державних інституцій і здійснює
верховне представництво в зовнішніх і внутрішніх справах держави. Зарубіжні
конституції встановлюють наступні види інституту глави держави: монарх,
президент, колегіальний орган (Федеральна рада у Швейцарії, Співправителі в
Андоррі, Президія в Боснії та Герцеговині), генерал-губернатор, який
представником британського монарха в державах-членах британської співдружності
(Австралія, Канада, Нова Зеландія тощо). У більшості зарубіжних республік
функцію глави держави здійснює президент. Президент (від лат. praesidens той, хто
сидить попереду) - це глава держави, що обирається на визначений конституцією
термін (п'ять років у Франції, Індії, шість років у Мексиці тощо). Розрізняють
парламентський і позапарламентський способи формування посади президента.
Парламентський спосіб використовується в парламентських республіках, коли
президента обирає парламент або колегія, у яку входять депутати парламенту та
члени інших представницьких органів (Основний Закон ФРН (ст. 54)).
Позапарламентський спосіб формування посади президента застосовується в
президентських і напівпрезидентських республіках (Конституції Ірландії (ст. 12),
Бразилії (ст. 77)). У таких республіках президент отримує свій мандат не від
парламенту, а безпосередньо від народу. У конституціях зарубіжних держав досить
детально регламентований порядок припинення повноважень глави держави в
республіках. Зокрема, повноваження президента припиняються у випадку: -
закінчення виборного мандата; - добровільної відставки; - смерті; - стійкої
недієздатності; - імпічменту, Імпічмент - це передбачена конституцією особлива
процедура усунення від посади вищих посадових осіб держави та притягнення їх до
політичної відповідальності за порушення конституції або вчинення інших дій,
несумісних з правовим статусом цих осіб (Конституція Еритреї (ст. 41)). У
зарубіжних державах процедурі імпічменту можуть бути піддані не тільки глава
держави, але й інші високопоставлені державні службовці (Конституція США (ст. I,
розділ 3, ст. II, розділ 4)). Зміст конституцій дозволяє класифікувати повноваження
президента за сферами їх реалізації. Найбільш універсальними с представницькі:
президент представляє республіку в зовнішніх відносинах, приймає послів, дає
згоду на призначення іноземних консулів, бере участь уміжнародних переговорах і
підписанні міжнародних договорів, вирішує питання надання громадянства,
здійснює помилування та оголошує амністію тощо (Конституція Македонії (ст. 84)).
Обсяг повноважень у сфері державного управління залежить від різновиду
республіки. У президентських республіках президент є главою держави і главою
виконавчої влади. Він формує уряд та очолює його роботу, визначає структуру і
порядок діяльності інших органів виконавчої влади. Президент визначає основні
напрямки внутрішньої і зовнішньої політики держави (Конституція Мексики (ст.
89)). У парламентських республіках ця група повноважень закріплюється за
президентом лише номінально, адже президент є главою держави, гарантом
стабільності державного управління, символом єдності нації. Вирішальну роль у
сфері державного управління відіграє уряд. У парламентських і
напівпрезидентських республіках президент наділений такими повноваженнями в
сфері діяльності парламенту: - призначає дату проведення виборів парламенту; -
скликає чергові й позачергові сесії парламенту; - розпускає парламент; - має право
законодавчої ініціативи; - промульгує (підписує й обнародує) законопроекти
парламенту; - застосовує відкладальне вето (Конституція Молдови (ст. 83,84, 93).
Відкладальне вето президента (від. лат. veto - забороняю) – це право призупинення
дії законопроекту парламенту доти, поки парламент повторним голосуванням не
прийме даний законопроект. Різновидами відкладального вето є вибіркове вето.
Вибіркове вето означає, що президент може не погодитись з окремими статтями і
частинами законопроекту (Конституція Бразилії (ст. 66)). Кишенькове вето, як
особлива форма вето, існує в США і є дієвим засобом глави держави вплинути на
законодавчий процес. Кишенькове вето полягає в праві Президента не підписувати і
не повертати законопроект у Конгрес, якщо останній передав йому законопроект
менш, ніж за 10 днів до закінчення парламентської сесії (Конституція США (ст. I,
розділ 7)). Повноваження президента в сфері забезпечення безпеки держави
полягають у тому, що президент є головнокомандуючим збройних сил, оголошує на
території держави надзвичайний і воєнний стан (Конституція Азербайджану (ст.
111, 112)). Для реалізації своїх повноважень глава держави має право приймати
акти, що мають характер закону, і підзаконні акти. Акти, що мають силу закону,
глава держави приймає у випадку делегування
парламентом законодавчих повноважень. Зазвичай парламент делегує право
приймати закони з конкретних предметів відання і на певний строк. У
парламентських і змішаних республіках акти глави держави контрасигнуються.
Контрасигнатура (від лат. від лат. contra - «проти», iassigno - «ставлю печатку» -
проти підпису) - це підписання головою або членом уряду акту глави держави, після
чого акт набуває чинності,
івідповідальність за його дію несе той член уряду, який його підписав (Конституція
Польщі (ст. 144), Фінляндії (§ 58 «Способи прийняття президентських рішень»)).
********************
28. Конституційне регулювання системи наслідування престолу в зарубіжних
країнах.
Монарх (від грецьк. Арбус - сдиновладний правитель) – сдиний носій верховної
влади, яка передається у спадок на невизначений термін. У спадкових монархія діє
принцип престолонаслідування, тобто вакантний престол безстроково займає
певний член правлячої династії. Регулювання принципу престолонаслідування може
здійснюватися як на рівні конституції чи спеціального закону, так і на рівні
правового звичаю. На сучасному етапі залишилися діючими такі системи
престолонаслідування: 1) салічна, за якою престол успадковується виключно по
чоловічій лінії. Зберігається в Японії відповідно до Закону про Імператорський дім
(статті 1, 2). У Бельгії Конституція не містить прямої вказівки заборону жінці
займати престол, але дотримується у силу правового звичаю; 2) кастильська система
престолонаслідування - допускає можли вість спадкування престолу жінками, якщо
відсутні чоловіки-спадкоємці по прямій низхідній лінії (Конституції Іспанії (ст. 57),
Данії (Частина ПI), Нідерландів (ст. 24-31), Монако (ст. 10));
3) шведська система престолонаслідування (Велика Британія. Норвегія, Швеція -
встановлює рівні можливості чоловіків і жінок займати престол у порядку
народжуваності; 4) мусульманська, при якій члени правлячої родини самі
вирішують, хто з родичів буде монархом (Саудівська Аравія, Кувейт). Конституції
більшості парламентарних монархій відносять вирішення питання про заміщення
вакантного престолу монарха, за умов відсутності законних спадкоємців, до
компетенції парламентів. У сунення монарха з престолу юридичними засобами
практично неможливо, але його можна примусити відректися. Новітня історія знає
чимало випадків, коли монарх усувався з престолу, по суті, насильницьким шляхом
за наслідками кардинальної ломки політичної системи і зміни форми правління
(Іран). У виборних монархіях глава держави обирається на певний строк органом
куріального представництва. На відміну від монархій з мусульманською системою
престолонаслідування, увиборних монархіях обирається не престолонаслідник, а
безпосереднє монарх (Конституції OAЕ (ст. 52, 53), Малайзії (ст. 32)). У сучасних
монархіях глава держави володіє рядом особистих прерогатив і політичних
привілеїв. До особистих прерогатив відносять: -
право на титул (король, імператор, великий герцог, великий князь, султан і т.д.); -
право на особливі ритуали (церемонія коронації) і символи влади (корона, трон,
мантія, скіпетр); - право на утримання за рахунок коштів державного бюджету на
основі цивільного листа, що приймається парламентом; - монарх не несе
відповідальності за свої дії, виходячи з принципу - монарх завжди правий; - монарх
звільне-
ний від сплати державних податків і зборів. Обсяг політичних привілеїв монарха
залежить від різновиду
монархії. У теорії монарх має істотні повноваження у всіх сферах життедіяльності
суспільства. У той же час у дуалістичній монархії парламент обмежує повноваження
монарха в законодавчій сфері, за парламентській монархії - у законодавчій і
виконавчій сферах. У парламентарних монархіях політичні привілеї монарх реалізує
за порадою з урядом, який несе відповідальність за дії монарха.
********************
29. Конституційно-правові основи організації та діяльності уряду в зарубіжних
країнах.
Уряд - це вищий колегіальний орган виконавчої влади, який зійснює загальне
керівництво державними справами, займається поточною управлінською та
розпорядницькою діяльністю (Конституція Вірменії (ст. 85)). Конституції
зарубіжних країнах запроваджуються різноманітні назви уряду (Рада Міністрів - в
Білорусі, Індії, Італії, Мівістерська рада - в Болгарії, Кабінет в Японії та Канаді,
Федеральний уряд - в Німеччині тощо). У конституційному праві зарубіжних країн
виділяють наступні критерії для визначення видів уряду: за партійним складом,
залежно відпідтримки уряду парламентом. За партійним складом розрізняють такі
види урядів: 1) однопартійний уряд, як правило, характерний для країн з
двопартійною системою Велика Британія, Австралія, Канада, США) і країн з
однопартійною системою (КНР); 2) багатопартійний (коаліційний) уряд
формуються, коли в парламенті одна партія не має більшості. За звичай
багатопартйний уряд властивий для країн з багатопартійною системою (ФРН, Італія,
Франція, Польща, Болгарія тощо); 3) безпартійний уряд існує забсолютних
монархіях, де взагалі відсутні політичні партії (Саудівська Аравія, ОАЄ, Оман,
Катар), формується в кризових ситуаціях службовий уряд, уряд національної
єдності), утворюється в країнах тоталітарним режимом (наприклад, в умовах
військово-диктаторського режиму уряд складається з військових). Залежно від
підтримки уряду парламентом розрізняють: 1) уряд більшості, які підтримуються
парламентською більшістю; 2) уряд меншості. Утворюється в тих випадках, коли в
уряді є одна-дві великі партії, а інші парламентські партії не входять до уряду з
різних причин, але обіцяють підтримати уряд при голосуванні при вотумі довіри.
Такий уряд меншості дуже нестійкий і утворюється в кризовій ситуації та
називається тимчасовим або перехідним.
Конституційне законодавство визначає склад уряду: - голова уряду (у
президентських республіках цю посаду займає президент) у більшості країн
називається прем єр-міністр, міністр-голова; - міністри,
що очолюють відповідні міністерства; - державні міністри, що займають посади
заступників міністра; - міністри без портфелів, які не керують діяльністю
міністерства, а здійснюють координацію роботи
міністерств і виконують доручення глави уряду і міністрів; - молодші міністри;
парламентські секретарі, відповідальні за співробітництво з парламентом, та інші
посадові особи. Наприклад, Конституція Пор-
тугалії (ст. 183 «Склад»). Порядок формування уряду визначається формою
правління держави. У конституційному праві зарубіжних країн розрізняють два
основних способи формування уряду - парламентський і позапарламентський.
Парламентський спосіб формування уряду застосовується
в парламентських формах правління (монархіях і республіках) і
напівпрезидентських республіках. Для таких форм правління характерне
формування уряду на підставі парламентської більшості або при вра-
хуванні думки парламенту. Позапарламентський спосіб формування уряду
використовується в дуалістичних монархіях і президентських республіках. Зокрема,
у президентських республіках глава держави очолює уряд, визначає його склад і
досить формально представляє його парламенту (Конституція Республіки Філіппін
(ст. 16)). У конституційному праві зарубіжних країн розрізняють два види
конституційно-правової відповідальності - політичну та юридичну. політична
відповідальність уряду - це політико-правова відпо- відальність уряду та окремих
його членів за здійснюваний ними політичний курс та управлінську діяльність перед
тим органом влади, яким він був сформований. Залежно від існуючої форми
правління уряд політично відповідає перед парламентом (парламентарні форми
правління), перед главою держави (абсолютна монархія, президентська республіка),
одночасно перед парламентом і главою держави (дуалістична монархія,
напівпрезидентська республіка). Політична відповідальність уряду означає його
відставку, яка може бути індивідуальною (увідставку йде конкретний міністр) і
колективною (солідар-
ною)(увідставку відправляється уряд у повному складі) (Конституція Австрії (ст. 42,
76), Сербії (ст. 132)).
При парламентському способі формування уряду політичну відповідальність уряду
також називають парламентською відповідальністю (Конституція Таїланду (Частина
9 «Контроль над управління
державними справами»)). Як правило, відставка уряду можлива при винесенні
парламентом вотуму недовіри, а також у випадку відмови парламенту в довірі
уряду. Конструктивний вотум недовіри перед-
бачає, що в одній резолюції парламенту з вотумом недовіри повинна подаватися
пропозиція щодо висування нової кандидатури на посаду голови уряду (Основний
Закон ФРН (ст. 68). Деструктивний
вотум недовіри не вимагає такої резолюції Конституції Португалії (ст. 190-196 ),
Іспанії (Розділ 5 «Про відносини між Урядом і Генеральними кортесами)).
Юридична відповідальність уряду - це відповідальність окремих членів уряду за
вчинення ними правопорушення під час виконання своїх посадових обов'язків.
Характерною рисою такої відповідальнос-
ті є те, що вона завжди індивідуалізована, тобто до відповідальності притягаються
лише окремі вищі посадові особи, а не уряд в цілому. Іншою її особливістю є те, що
зазначена відповідальність має місце
за різних форм державного правління. Наприклад, відповідно до Конституції США
(ст. II) усі цивільні посадові особи усуваються з посади, якщо при обговоренні
шляхом імпічменту вони будуть ви-
знані винними в державній зраді, хабарництві чи в інших тяжких злочинах та
проступках. Згідно з Конституцією Французької Республіки (розділ Х «Про
кримінальну відповідальність членів Уряду») члени
Уряду несуть кримінальну відповідальність за дії, вчинені ними при виконанні своїх
обов'язків і кваліфікуються на момент їх вчинення як злочин або правопорушення
середньої тяжкості. Повноваження уряду можна класифікувати за певними сферами:
управління, політичного керівництва, законодавчої, зовнішньої політики,
забезпечення національної безпеки (Конституція Болгарії (ст. 105-107 )).
Повноваження в сфері управління - це основна група повноважень, оскільки уряд є
розпорядницьким і виконавчим органом. Повноваження в даній сфері означають
право уряду координувати, погоджувати та спрямовувати діяльність органів
виконавчої влади. Повноваження в сфері політичного керівництва передбачають
можливість уряду брати участь у розробці політичного курсу країни, зокрема, у
формуванні, плануванні та реалізації державних програм. Повноваження в
законодавчій сфері передбачають надання уряду права законодавчої ініціативи. Крім
того, парламент на певний час може делегувати уряду право приймати нормативно-
правові акти, що мають силу закону. Повноваження в сфері зовнішньої політики
проявляються в праві уряду брати участь у міжнародних переговорах, укладанні
міжнародних договорів. Повноваження в сфері забезпечення національної безпеки
держави дозволяють уряду здійснювати заходи щодо забезпечення оборони країни,
державної безпеки, громадського порядку.
********************
30. Конституційний контроль в зарубіжних країнах.
Конституційний контроль - це сукупність прийомів, методів і засобів, за
допомогою яких забезпечується верховенство конституції. Як правило,
конституційний контроль здійснюється шляхом проведення уповноваженими
органами перевірок актів та дій органів і посадових осіб публічної влади. Виділяють
наступні моделі конституційного контролю: 1) «американська», за якою
конституційний контроль здійснюється судами загальної юрисдикції (Бразилія,
Естонія, Гана, Ізраїль, Канада, Норвегія, США, Швейцарія, Японія й ін.); 2)
«австрійська», в якій виконання конституційного контролю покладено
на спеціалізований судовий орган - конституційний суд (Болгарія, Італія, Німеччина,
й ін.); 3) «квазісудова», що передбачає реалізацію конституційного контролю
несудовими, спеціально створеними органами. Наприклад, конституційні ради у
Франції, Казахстані, Марокко, Конституційний Трибунал Республіки Польща,
конституційні палати верховних судів (Гвінея, Коста-Ріка); 4) «релігійний
конституційний контроль», який існує в мусульманських країнах. До Ради охорони
Конституції (Іран, Пакистан) входять богослови, які розглядають закони, прийняті
парламентом, на предмет їх відповідності ісламським і конституційним принципам;
5) зміст «радянської» моделі конституційного контролю полягає у виконанні цієї
функції вищим органом державної влади, який здійснює законодавчу владу
(приміром, Всекитайські збори народних представників (п.2 ст. 62 Конституції
КНР)). На сучасному етапі в переважній більшості зарубіжних країн конституційний
контроль базується на «американській» та «австрійській» моделі. Для американської
моделі властиво те, що конституційні питання можуть виникати і розглядатися в
кримінальних, цивільних, адміністративних справах і в загальному порядку.
Наприклад, Конституції США (ст. Ш, роз. 2) передбачає поширення судової влади
на всі справи, які виникають на основі цієї конституції, законів Сполучених Штатів і
договорів, укладених від імені США. Компетенція спеціалізованих органів
конституційного правосуддя обмежена розглядом виключно конституційно-
правових питань. У конституціях зарубіжних країн спостерігається два підходи до
визначення повноважень спеціалізованих судових і квазісудових органів
конституційного контролю: 1) конституція містить вичерпний перелік повноважень
спеціалізованого органу, який конкретизується в законі про нього. Таким чином,
змінити компетенцію спеціалізованого органу конституційного контролю
неможливо (Конституція Болгарії (ст. 149)). Даний підхід гарантує стабільність
статусу органу конституційного контролю; 2) конституція не містить вичерпного
переліку повноважень спеціалізованого органу конституційного правосуддя, тобто
він може бути доповнений чи скорочений законом (Основний Закон ФРН (ст. 93).
Конституція Чехії (ст. 87)). Конституції зарубіжних країн встановлюють наступну
предметну компетенцію спеціалізованих органів конституційного контролю: 1)
повноваження, пов'язані із забезпеченням верховенства конституції в системі
джерел національного права (контроль за конституційністю нормативно-правових
актів та міжнародних договорів; офіційне тлумачення конституції і законів); 2)
повноваження, покликані забезпечити дотримання принципу розподілу влад
(розгляд спорів про
компетенцію між вищими органами державної влади, між державою та складовими
частинами - суб'єктами федерації, автономними утвореннями, територіальними
колективами); 3) повноваження, пов'язані із захистом конституційних прав і свобод
людини: (процедура ампаро та конституційна скарга); 4) повноваження, покликані
гарантувати конституційність проведення виборів і референдумів; 5) повноваження,
пов'язані із захистом конституції від її порушень вищими посадовими особами
(імпічмент); 6) повноваження, покликані гарантувати стабільність політичної
системи (контроль за діяльністю політичних партій). Наприклад, Конституції
Албанії (Розділ 8 «Конституційний суд), Австрії (ст. 137-148 ), Польщі (Розділ
«Конституційний Трибунал)).
********************
31. Місцеве управління у зарубіжних країнах.
Європейська хартія про місцеве самоврядування 1985 р. закріплює важливі
демократичні засади функціонування місцевого самоврядування, які є
обов'язковими для країн - членів Ради Європи. Зокрема,
ст. 3 дає визначання місцевого самоврядування. Так, під місцевим самоврядуванням
розуміється право та реальна здібність органів місцевого самоврядування
регламентувати значну частину державних справ та управляти ними, діючи у межах
закону, під власну відповідальність і в інтересах місцевого населення. Це право
здійснюється радами та зборами, які складаються із членів, що обираються шляхом
вільного, таємного, рівного, прямого та загального голосування. Муніципалітет (від
лат. municіpіum - місто, яке має самоврядування), по-перше, одиниця соціально-
територіальної структури суспільства, як правило, місто та місцевість, що до нього
прилягає, які об'єднуються єдиною системою управління на основі самовря-
дування, по-друге, виборний орган у системі місцевого управління. У
конституційному законодавстві зарубіжних країн поняття муніципалітет і
муніципальних органів вживається неоднаково. Наприклад,
у США і Великій Британії муніципальними органами називаються лише органи
міста. Згідно з Конституцією Королівства Нідерландів муніципалітетами є
сукупність місцевих органів влади низового рівня, а провінціями - місцеві органи
влади регіонального рівня. В Японії статус муніципалітетів мають як міські, так і
селищні громади, чисельність населення яких може нараховувати як декілька сот,
так і сотні
тисяч мешканців. У той же час у переважній більшості зарубіжних країн під
муніципалітетами розуміється сукупність усіх органів місцевого самоврядування. У
переважній більшості конституцій зарубіжних країн встановлено чотири основні
системи здійснення публічної влади на місцях: англосаксонська, романо-германська,
іберійська та «радянська». Ці системи місцевого управління склалися під впливом
різноманітних факторів (природно-географічних умов, історичного розвитку,
особливостей національного складу населення, демографічної ситуації тощо).
Основний критерієм виділення системи місцевого управління виступає
взаємовідносини місцевих органів влади між собою та з центральними органами
влади. Англосаксонська система місцевого управління існує у США, Великій
Британії, Австралії, Канаді, Ізраїлі, Японії тощо. Для даної системи характерно таке:
- місцеве управління має максимум децен-
тралізації; - місцеві представницькі органи діють автономно у межах наданих ним
повноважень; - контроль центру за діяльністю місцевих органів має посередній
характер, тобто здійснюється через відповідні
міністерства та судові органи; - на місцевому рівні відсутні уповноважені
центральної влади. Романо-германська система місцевого управління
розповсюджена в європейських країнах, країнах Африки, Азії та Близького Сходу.
За даною системою на місцях функціонують як органи державного управління, так і
органи місцевого самоврядування. Призначені агенти державної адміністрації, як
правило, здійснюють виконавчу владу на місцях і втілюють нагляд за діяльністю
органів місцевого самоврядування. У свою чергу органи місцевого самоврядування
управляють місцевими справами. Іберійська система місцевого управління в
основному існує в країнах Латинської Америки (Бразилії, Мексиці, Колумбії,
Еквадоpi, Перута ін.). Дана система схожа з романо-германською системою
місцевого управління. У той же час функціонування президентської республіки
впливає на статус місцевих органів управління та міс.
цевих органів самоврядування. У таких країнах форми та способи державного
управління мають перевагу перед повноваженнями місцевих представницьких
органів. За муніципалітетами автономія зберігається лише у місцевих справах. При
здійсненні управлінських повноважень, які виходять за межи місцевих інтересів,
дані органи розглядаються як інструмент державної адміністрації, тобто
відбувається процес «одержавлення» органів місцевого самоврядування. Принцип
виборності муніципалітетів трактується як засіб децентралізації управління. Від
розглянутих вище систем місцевого управління кардинально відрізняється так звана
«радянська» система місцевого управління. Дана модель раніш існувала у
Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної спрямованості. Зараз вона
зберігається у КНР, КНДР
В'єтнамі тощо. У доктрині соціалістичного державного права місцеві ради
розглядаються як органи єдиної державної влади, основною функцією яких є
провадження в життя на підвідомчій території актів центральної влади. Зазначена
система побудована на основі принципу повновладдя представницьких органів (рад)
відповідної території та відмови від принципу розподілу влад. «Радянська» система
місце-
вого управління характеризується ієрархічною підпорядкованістю її структурних
елементів і базується на принципі «демократичного централізму».
********************
32. Конституція США 1787 р. Поправки.
Чинна Конституція США 1787 р. є однієї з найстаріших писаних зарубіжних
конституцій. Конституція була створена і прийнята Конвентом, у роботі якого взяли
участь 55 делегатів від 13 штатів. Основний закон США відрізняється підвищеною
стабільністю. На утворення та розвиток цієї юридичної властивості Конституції
США вплинули такі фактори: конституційний досвід штатів, система стримувань і
противаг, порядок внесення поправок та існувания «живої» конституції. Перші
конституційні акти (Конституції Вірджинії 1776 р., Джорджії 1776 р., Пенсільванії
1776 р.,), поряд з прогресивними положеннями про права людини, запроваджували
модель розподілу влад, засновану на ідеях Д. Локка. Реалізація даної моделі на
практиці призвели до перетворення легіслатур штатів в «корпус виборної деспотії»,
оскільки в них сконцентрувалися законодавчі, виконавчі та судові повноваження.
Врахування цього конституційного досвіду штатів дозволило «батькам-
засновникам» США (Д. Вашингтона, Д. Адамсу, Т. Джефферсону та ін.) істотно
розвинути зміст принципу розподілу влад, доповнивши його доктриною
«стримувань і противаг». Основний Закон США втілює американський варіант
конституційного правління. Конституція містить систему прийомів і способів, які
максимально обмежують свавілля влади та створюють перепони
деспотичному правлінню. Провідним засобом досягнення цієї мети Конституція
визнала принцип розподілу влад, причому він діє як «по горизонталі», так і «по
вертикалі». Оскільки перевагу отримала ідея
рівномірного розподілу всіх повноважень державної влади між «трьома гілками
уряду», то, по-перше, від британської концепції верховенства законодавчої влади
американці відмовилися повністю, прагнучи зменшити узурпаторські амбіцій
законодавчої гілки влади, по-друге, сама доктрина розподілу влад розглядалася як
засіб приборкання не нависної виконавчої влади, що асоціювалася з британським
монархом. У результаті склалися два головні підходи до організації й діяльності
органів державної влади. По-перше, сувереном є народ, а не інститути влади, які
мають лише такі повноваження, що делегував
їм народ. По-друге, жоден з інститутів влади не може бути єдиним виразником
суверенної волі народу. Виразником такої волі органи державної влади можуть бути
тільки всі разом і в рівній мірі. Отже, усі
гілки влади виражають волю народу за його уповноваженням, відповідно до їх
функцій і в межах, встановлених писаною Конституцією. Поряд з розподілом влад
концептуальними ідеями Конституції стали
федералізм і судовий контроль. Право Верховного Суду здійснювати
конституційний контроль представлялося «батькам-засновникам», настільки
самоочевидними і безперечними, що воно не отримало
прямого словесного закріплення в тексті Конституції, пронизуючи, проте, весь її
зміст. Особливий порядок внесення поправок до Конституції США також мав
створити перепони для узурпації влади (ст. V). Поправки не інкорпоруються в
основний текст Конституції. Положення Конституції, що втратили чинність,
залишаються в тексті, а їх зміни публікуються окремим списком, кожна під своїм
номером. Процедура вне-
сення змін включає два етапи: перший - прийняття на федеральному рівні -
Конгресом 2/3 голосів членів парламенту або Конвентом, що скликається на вимогу
2/3 штатів; другий - ратифікація в 3/4 штатів легіслатурою штату або конвентом
штату. Крім того, стаття VI, яка містить гарантії верховенства і високого
політичного авторитету Конституції, мала забезпечити стабільність і верховенство
Конституції.
На сьогодні прийнято 27 поправок. Як правило, ратифікація поправок займає від
одного до трьох років, але остання, XXVII, схвалена в 1789 р., була ратифікована
тільки в 1992 р. Поправки розвивають як конституційно-правовий статус людини
(XIII, XIV, XV, XIX, XXIV, XXVI), так і стосуються органів влади. Цікава долі
деяких поправок. Так, Поправка XVIII щодо введення «сухого закон» була прийнята
всупереч вето 28-го Президента США В. Вульсона та була скасована XXI
Поправкою. Невід'ємною рисою американського конституціоналізму є формування
так званої «живої Конституції». Як суспільно-правовий
феномен, «жива» Конституція США представляє собою сукупність актів Конгресу,
Президента і норм «common law» (загального права), що формуються переважно на
базі судових прецедентів, вироблених
суддями Верховного Суду США, які доповнюють зміст Конституції, при цьому не
змінюючи тексту Основного закону. Основною підставою функціонування «живої
Конституції» вважається доктринальний
положення про те, що Конгрес і Президент самі повинні піклуватися про
забезпечення своїх конституційних функцій. Втручання судів в процес
розмежування компетенції органів влади двох інших гілок влади головним чином
пояснюється повноваження судів захищати права і свободи людини. Тому,
організація та взаємодія трьох гілок єдиної державної влади завжди знаходиться у
прямій залежності від
стану реальних відносин в американському суспільстві.

********************
33. Конституційно-правовий статус особи в США. Білль про права.
Оскільки основною метою прийняття Конституції була необхідність юридичного
оформлення утворення нової незалежної держави, тому спочатку права й свободи
людини і громадянина не знайшли
в ній відображення. Однак така редакція Конституції викликала в суспільстві
невдоволення, і виникла загроза зриву процесу ратифікації Конституції в штатах. У
зв'язку з чим в 1789 р. у Конгрес були представлені перші десять Поправок, що
одержали назву Білль про права, і ратифіковані в 1791 р.
Основу конституційно-правового статусу особи в США складає природно-правовий
підхід до прав людини. Так, Поправка IX встановлює, що визначення певних прав не
повинно тлумачитися як заперечення чи применшення значення інших прав, які
зберігаються за народом. Негативний спосіб формулювання прав і свобод у Біллі
про права має демонструвати невідчужуваність прав, а наявність процесуальних
гарантій повинно не допустити свавілля державної влади. Конституція США
відкрила нову віху в розвитку прав і свобод, встановлюючи низку заборон порушень
прав і свобод громадян. Зокрема, у статті І забороняється призупинення дії привілеї
наказу habeas corpus, а також прийняття біллів про опалу і законів, що мають
зворотну силу. Стаття III передбачає, що всі кримінальні справи розглядаються
судом присяжних, а також встановлює необхідність наявності строгих правил
доказів при засудженні за державну зраду. Стаття IV гарантує реалізацію принципу
рівності («громадянам кожного штату надаються всі привілеї та пільги громадян
інших штатів»), а стаття VI - свободу совісті (заборона застосування перевірки
відношення людини до релігії в якості умови для заняття державних посад).
Проголосивши багато важливих демократичних принципів і гарантій прав та свобод,
у той же час Конституція США не відтворила деякі принципові ідеї Декларації
незалежності, а саме зберегла інститут рабства. Відсутність в Конституції 1787 р.
повного переліку прав і свобод громадян її «батьки-засновники» обгрунтовували
різним аргументами. Одні доводили, що Конституція сама по собі є «Біллеу про
права». Інші вважали, що спеціальний розділ, присвячений правам і свободам, є
конституційною надмірністю, адже, якщо права і свободи є природними, то вони не
потребують окремої конституційної фіксації Треті вказували, що права і свободи
вже закріплені конституціями окремих штатів, а томуїх відтворення в Конституції
США - зайве. Критики Конституції резонно заперечували ці доводи, наголошуючи
наступне. Якщо б федеральна Конституція, подібно до Статей Конфедерації,
об'єднувала не населення країни, а штати, зберігаючи їх суверенітет тоді позиція її
укладачів була б зрозуміла, але, оскільки федеральна Конституція оголошена
Основним Законом відносно Конституцій штатів, включення до неї «Білля про
права» - обов'язкове. Деякі штати вимагали доповнити Конституцію США Біллем
про права, відмовляючись від її ратифікації. Саме тому велику актуальність для
розвитку інституту прав людини мають перші десять По-правок, які отримали назву
Білль про права (1791 р.) Білль про права гарантує свободу совісті та слова, право
громадян мирно збиратися і подавати петиції до уряду, носити зброю, право на
захист особистості, будинків, документів та майна від необгрунтованого обшуку або
конфіскації, право на публічний, неупереджений та своєчасний розгляд справ судом
присяжних тощо. У конституційній доктрині США вважається, що поправка I
містить основні громадянські права, які визнаються такими, що переважають.
Поправка I гарантує, що Конгрес США не буде: - підтримувати будь-яку релігію,
або встановлювати державну релігію та забороняти вільне віросповідання; - зазіхати
на свободу слова та преси; - обмежувати свободу зібрань; - обмежувати право
народу звертатися до уряду з петиціями про задоволення скарг. Верховний Суд
прийняв рішення, що з урахуванням поправки XIV положення поправки I
обмежують свободу дій не тільки Конгресу, але й влади штатів. Особливе значення
у механізмі конституційних гарантій займає правило належної правової процедури,
яке закріплено в різних поправках (V-VIII). Правило належної правової процедури
включає: заборону позбавляти життя, свободи або майна без законного судового
розгляду; - право обвинуваченого у вчиненні злочину, що карається
стратою, чи іншого ганебного злочину, на винесення обвинувального висновку
великим журі, за винятком справ, що порушуються у сухопутних і морських
частинах або в міліції; - право обвинуваченого на
швидкий і публічний розгляд справи судом присяжних; - право на суд присяжних
мають також позивачі та відповідачі у цивільних справах з ціною позову понад 20
доларів; - право обвинуваченого знати про сутність і підстави обвинувачення, право
на юридичну допомогу адвоката, право брати участь в очній ставці зі свідками
звинувачення і вимагати примусового виклику свідків на його користь, право не
свідчити проти себе; - неприпустимість повторного покарання за один і той же
злочин, встановлення надмірних застав та штрафів, застосування жорстоких і
незвичайних покарань.
********************
34. Конгрес США.
Стаття I Конституції США проголошує, що вся повнота законодавчих
повноважень належить Конгресу. Конгрес США складається з Палати представників
(нижньої палати) і Сенату (верхньої палати).
У Палату представників входять 435 депутатів, які обираються прямими виборами
на два роки по одномандатних округах з використанням мажоритарної системи
відносної більшості. До кандидата на посаду представника висуваються наступні
вимоги: перебувати в громадянстві не менш семи років, досягти 25 років і
проживати в штаті, на території якого знаходиться виборчий округ, від якого він
обирається.
У Сенаті працюють 100 сенаторів, по два від кожного штату. Сенатори обираються
прямими виборами по одномандатних округах із застосуванням мажоритарної
системи відносної більшості. У даному випадку застосовуються часткові вибори,
тобто строк повноважень Сенату - шість років, при ротації кожні два роки 1/3
частини Сенату. Сенатором може бути обрана особа, що досягла 30 років, є
громадянином США не менш 9 років і проживає в штаті, від якого обирається.
Особливість статусу парламентаріїв полягає в тому, що в Конституції закріплюється
обмеження їх імунітету та індемнітету. Імунітет поширюється на депутата під час
присутності на сесії, проходження в палату та повернення з неї, за винятком
державної зради, тяжкого злочину та порушення громадського порядку. Маючи
індемнітет, депутат за свої промови та висловлення може бути притягнений палатою
до відповідальності. Очолює роботу Палати представників спікер, a Сенату - Віце-
президент. Важливу роль у діяльності Конгресу відіграють комітети. За допомогою
комітетів Конгрес здійснює функцію парламентського контролю. У Конституції
компетенція Конгресу сформульована як відносно обмежена, оскільки стаття I,
розділ 8 встановлює перелік повноважень федерального парламенту. Крім того,
поправка Х проголошує, що всі повноваження, прямо не віднесені Конституцією до
компетенції федеральної влади, і не заборонені для окремих штатів, залишаються
за штатами та за народом. Узаконодавчому процесі палати мають рівний статус, що
означає закріплення за кожною з палат приблизно однакового обсягу предметів
відання. Зокрема, Палата представників висуває обвинувачення в порядку
імпічменту, обирає Президента, якщо виборщики не можуть його обрати, розглядає
фінансові біллі. У свою чергу, Сенат ратифікує міжнародні договори, дає
Президентові згоду на призначення найважливіших посадових осіб держави,
вирішує питання про винуватість в рамках процедури імпічменту, обирає Віце-
президента, якщо виборщикам не вдається це зробити. Відповідно до системи
«стримувань і противаг» Конгрес має в руках повноваження, які обмежують
значний вплив Президента. Законодавче вето, право проводити розслідування та
імпічмент є найважливішими прерогативами парламенту, які підтримують владний
баланс. Законодавче вето означає, що будь-яка палата Конгресу протягом 60
календарних днів може визнати недійсним будь-який указ Президента, прийнятий
на виконання повноважень, делегованих йому Законом про асигнування на потреби
законодавчих органів. Законодавче вето представляє собою заборону, що
накладається Конгресом в цілому, або однієї з його палат, або відповідним
постійним комітетом на нормативні акти, прийняті Президентом по делегації
Конгресу. Сам акт застосування законодавчого вето здійснюсться прийняттям
спільної або простої резолюції. На відміну від біллів і спільних резолюцій, які
вступають в силу тільки з санкції Президента і відповідно можуть бути їм відкинуті,
спільні і прості резолюції не потребують схвалення глави виконавчої гілки влади.
Повноваження проводити розслідування відносяться до числа таких, що
передбачаються Конституцією, тобто виходять з її «духу». Подібного роду
повноваження визнані конституційними у низці рішень Верховного Суду. Право
Конгресу на проведення розслідувань охоплює перевірку департаментів
федерального уряду з метою виявлення корупції, неефективності та марнотратства.
Імпічмент (англ. impeachment - звинувачення) - процедура відсторонення від посади
державних чиновників. За Конституцією США імпічмент представляє собою судову
процедуру, яка здійснюється обома палатами Конгресу щодо федеральних
цивільних посадових осіб. Ця процедура не поширюсться на посадових осіб
військового відомства, депутатів Палати представників і членів Сенату. Згідно зі
статтею II, розділу 4 Конституції підставами імпічменту є державна зрада,
хабарництво або інші тяжкі кримінальні злочини і місдімінор». До поняття «тяжкий
кримінальний злочин та місдімінор» відносяться: зловживання ввіреними
грошевими сумами й офіційною владою, нехтування посадовими обов'язками,
посягання на законодавчі прерогативи, а також корупція. Процедура імпічменту
визначається статтею I Конституції: - Палата представників має право порушувати
переслідування в порядку імпічменту; - Сенат має виняткове право
розглядати всі справи в порядку імпічменту і приймати остаточно рішення 2/3
голосів сенаторів.
********************
35. Президент США.
Відповідно до Статті II Конституції виконавча влада здійснюється Президентом.
До кандидата на посаду глави держави висувається ряд вимог: бути громадянином
США за народженням, досягти 35 років
і постійно проживати в країні не менш 14 років. Одна й та сама особа не може
обиратися Президентом більше двох разів. Вибори Президента складаються з
декількох етапів: Перший етап - це вибори праймеріз або вибори у вигляді кокусів
що проходять уштатах у високосний рік з січня по серпень. Праймеріз мають вигляд
традиційного голосування з бюлетенями і урнами. Їх організовують і проводить
влада кожного з штатів за власними правилами. Тому, вибори праймеріз бувають
декількох видів: 1. Закриті праймеріз надають можливості брати участь у виборах
лише заресстрованим членам певної партії в даному штаті (тобто республіканці не
можуть брати участь в демократичних праймеріз). Закриті праймеріз проводять в
окрузі Колумбія і 12 штатах: Коннектикут, Делавер, Флорида, Канзас, Кентуккі,
Мен, Меріленд, Небраска,
Нью-Мексико, Нью-Йорк, Пенсільванія і Вайомінг; 2. На напівзакритих праймеріз
можуть голосувати не тільки члени конкретної партії, а й незалежні безпартійні
виборці з цього штату (але не члени партії-опонента). Такі праймеріз проходять в 14
штатах: Аляска, Аризона, Колорадо, Канзас, Массачусетс, Нью-Джерсі, Північна
Кароліна, Огайо, Орегон, Род-Айленд, Юта і Західна Вірджинія. 3. Відкриті
праймеріз допускають до голосування всіх зареєстрованих виборців штату (в такому
випадку навіть члени демократичної партії можуть взяти участь в праймеріз
республіканців, і навпаки). 11 американських штатів і територій проводять відкрите
голосування: Алабама, Арканзас, Джорджія, Гаваї, Мічиган, Міннесота, Міссурі,
Монтана, Північна Дакота, Вермонт і Вісконсин. Кокуси - це традиційна і
неформальна процедура обрання кандидатів, яка проходить у формі зборів членів
конкретної партії у встановлений день. Після
обговорення кандидатур від партії учасники кокуса голосують за своїх фаворитів:
виборці-члени демократичної партії нерідко роблять це відкрито, а на
республіканських кокусах кандидатів частіше визначають таємним голосуванням.
Кокусам в штатах Айова і Нью-Гемпшир кандидати в Президенти від
республіканської і демократичної партій традиційно приділяють величезну увагу,
оскільки в цих двох штатах перші первинні вибори. Вважається, що переможці
первинних виборів в Айові і Нью-Гемпширі задають загальний тон подальшій
виборній гонці, привертають увагу ЗМІ, підтримку донорів і спонсорів і
завойовують репутацію лідерів. Праймеріз і кокуси виявляють фаворитів гонки від
кожної партії, але не визначають кандидатів автоматично. Зробити це повинні
делегати партій на спеціальних загальнонаціональних партійних конвентах. Кожен
штат представлений на такий конвентах різним числом делегатів, яке пропорційно
відповідає кількості виборців в штаті. Крім того, у демократичної партії є і так звані
«суперделегати», до яких відносять членів Національного комітету демократичної
партії, як правило, це колишні президенти, віце-президенти, діючі губернатори і
члени Конгресу від демократичної партії. У республіканців також єформальні
«суперделегатів» - по три від кожного штату (як правило, голова і два члени
комітету партії в даному штаті). У підсумку, щоб отримати офіційний статус
висуванця в президенти від певної партії, кандидат має отримати більшість голосів
делегатів загально-національного партійного конвенту. У республіканців - це 1236
голосів делегатів, у демократів - 2383. Другий етап виборів Президента США
містить у собі формування громадянами колегії виборщиків в штатах. Від кожного
штату обирається стільки виборщиків, скільки кожен штат посилає в Палату
представників і Сенат (435, 100 і 3 від федерального округу Колумбія). У процесі
обрання виборщиків утворюються багатомандатні округи
(один штат - один округ). Список виборщиків від однієї партії, що отримав більше
голосів, ніж список іншої партії, одержує всі мандати від даного штату в колегії
виборщиків. Кількість виборщиків, обраних від демократичної або республіканської
партії, фактично визначає обрання Президента та Віце-президента.
Третій етап припускає процедуру голосування колегії виборщиків за Президента та
Віце-президента. Виборщики голосують за того кандидата, на обрання якого вони
одержали мандат від громадян штату. Обраним вважається той кандидат, який
одержав абсолютну більшість голосів виборщиків. Виняток становлять штати Мен і
Небраска. У цих штатах переможець отримує тільки два голоси виборщиків (що
відповідають двом сенаторам від штату), а решта голосів віддаються кандидатам, які
перемогли в кожній виборчій дільниці штату. Однак за всю історію виборів всі
голоси вибірщиків в штаті Мен і Небрасці діставалися одній парі - Президенту і
Віце-президенту (тобто результати голосування в кожному виборчому окрузі
збігалис з результатами голосування по штату в цілому). На практиці це призводить
до ситуацій подібним, що склалася в штаті Вісконсін в 2004 році. Коли Д. Керрі
випередив Дж. Буша-молодшого трохи більше, ніж на 1000 голосів (розрив
становить менше 0,4%, кандидати отримали 489 504 і 1 488 140 голосів відповідно),
але голоси всіх 10 виборщиків відійшли кандидату-демократу Д. Керрі. Конституція
США не встановлює інституту позачергових виборів Президента. Розділ 4 Поправки
25 Конституції США й Акт про наступництво посади Президента Сполучених
Штатів (1948 р.) встановлює перелік посадових осіб (всього 15), які вступають на
посаду Президента, якщо вона виявиться достроково вакантною. Перерахування
проводиться в порядку суворої ісрархії. Так, якщо ані Президент, ані Віце-президент
не можуть здійснювати повноваження глави держави, то на посаду Президента
вступає спікер Палати представників. Якщо спікер не зробить цього, посада
Президента переходить до тимчасового голови Сенату (pro tempore). Якщо і він не
займе цієї посади, пї посідає державний секретар (посадова особа, яка виконує,
зокрема, функції міністра закордонних справ). Кожна включена до переліку
посадова особа займає посаду Президента тільки в тому випадку, якщо її не може
зайняти попередня особа в силу зазначених у законі причин (смерть, хвороба,
відставка, добровільна відмова, відсторонення від посади, невідповідність вимогам).
У системі стримувань і противаг найважливішими важелями впливу глави держави
на законодавчу владу в США є: - право вето; привілеї виконавчої влади та право
призначення та відсторонення вищих федеральних посадових осіб. Механізм
застосування права вето Президента США встановлено в Розділі 7 Статті I
Конституції США, відповідно до якої: 1) об'єктом президентської незгоди є всі біллі,
резолюції та рішення, прийняті як верхньою та нижньою палатами Конгресу, а не
однією з них; 2) для подолання президентської заборони члени кожної із палат
Конгресу мають повторно схвалити біллі, резолюції та рішення кваліфікованою
більшістю голосів; 3) Президент може відхилити біллі, резолюції та
рішення Конгресу лише цілком, а не окремі його положення; 4) для розгляду біллей,
резолюцій та рішень Конгресу Конституція США надає Президенту 10-ти денний
термін, в яких не зараховуються неділі.
Підписання Президентом відповідного акту протягом 10-ти денного терміну означас
його схвалення та вступ в силу; 5) у разі перерви 10-ти денного терміну закінченням
сесії Конгресу, Президент може не підписувати та не повертати біллі, резолюції та
рішення Конгресу, тобто застосовує кишенькове вето.
Привілеї виконавчої влади не знайшли безпосереднього закріплення в тексті
Конституції та виходять із «духу Основного закону». Урішенні Верховного Суду
США по справі «США про Ніксона» (1974 р.) наголошувалось на
фундаментальності привілеїв виконавчої влади у системі стримувань і противаг.
Сутність даного механізму полягає у праві Президента утримувати від законодавчої
та судової влади інформацію, яка є, за його думкою, конференційною і стосується
приватного життя та національної безпеки. Право Президента призначати та
відсторонювати федеральних посадових осіб. У Конституції США містяться дві
процедури призначення федеральних осіб. По-перше, всі посадові особи, зазначені в
Конституції і всі ті, які можуть бути засновані Конгресом, призначаються спільно
Президентом і Конгресом. Нижчі посадові особи, які створюються актами Конгресу,
призначаються одноосібно резидентом. Конституція США чітко не фіксує право
Президента усувати федеральних посадових осіб. На практиці Президент звільняє за
власним розсудом тільки тих посадових осіб, які безпосередньо підпорядковані
главі виконавчої влади.
********************
36. Верховний Суд США.
Стаття III Конституції США проголошує, що федеральна судова влада
здійснюється Верховним Судом і тими нижчими судами, які будуть час від часу
засновуватися Конгресом США. Дане конституційне положення з'явилось в тексті
Конституції тому, що під час прийняття Основного закону Конвентом представники
штатів не змогли домовитись щодо питання організації судів. Наразі судова система
США є дворівневою і децентралізованої, тобто є дві судові системи - федеральна
судова система і система судів штатів. Федеральна судова система складається із
трьох ланок: Верховного Суд США, апеляційних судів і районних (окружних) судів.
У федеральну судову систему також входять суди спеціальної юрисдикції, зокрема
Федеральний суд по справах міжнародної торгівлі, Федеральний податковий суд,
Федеральний претензійний суд, військові суди. Верховний Суд США складається з
9 суддів, які призначаються Президентом за порадою і за згодою Сенату. Офіційно
визнається що на судді Верховного Суду США не може здійснюватися полі тичний
тиск, як з боку Президента США і Конгресу, так і виборців, Однак заміщення
вакансій у Верховному Суді - це доволі складний політичний процес. При
призначення суддів Президентом розглядаються особисті характеристики
кандидата, включаючи політичну, релігійну прихильність, національність,
престижність отриманої освіти кандидата тощо. Судді як Верховного Суду США,
так і нижчих судів, зберігають свої посади, поки їх поведінка є бездоганною. У
встановлені терміни
вони отримують за свою службу винагороду, яка неможна зменшувати, поки вони
знаходяться на посаді. Ці конституційні положення гарантують принцип
незалежності й незмінності суддів, який підкреслює особливий статус суддів у
порівнянні з представниками законодавчої та виконавчої влад. Судді отримують
імунітет у зв'язку зі справами і рішеннями, які вони розглядають та виносять.
Водночас це не виключає можливості переслідування суддів в порядку процедури
імпічменту з подальшим відстороненням їх від посади, як це передбачено в розділі 4
статі II Конституції. Організаційні питання діяльності Верховного суду (як та інших
судів), що не знайшли відображення в Конституції, визначаються законодавством
Конгресу (законами про судочинство), регламентом Верховного Суду, який
затверджується самим Судом, а також сформованими прецедентами і традиціями.
Верховний Суд США діє у двох інстанціях - першій та апеляційній. Законодавчі
положення, що регламентують апеляційну юрисдикцію Верховного Суду (параграф
1257 титул 28 Зводу законів США), дозволяють Суду розглядати будь-яке судове
справу, в якому зачіпаються істотні економічні, соціальні або політичні інтереси
держави. В апеляційній інстанції Верховний Суд розглядає скарги на рішення
федеральних судів нижчої інстанції або судів штатів. Скарги на рішення судів
штатів приймаються до розгляду, якщо в них зачіпається федеральне питання.
Юрисдикція Верховного Суду США у першій інстанції розподіляється на первинну
виняткову (справи розглядаються виключно Верховним Судом США) та первинно
початкову (конкуруюча, тобто справи можуть бути розглянуті в федеральних судах).
Відповідно до Конституції США первинно виняткова юрисдикція включає: - спори
між двома й більше штатами; - справи, порушені проти послів та інших
дипломатичних представників іноземних держав, якщо такі допустимі з точки хору
міжнародного права. Початкова юрисдикція реалізується у випадках: - у справах,
розпочатих послами та іншими дипломатичними представниками іноземних держав,
або у справах, де однією із сторін є консул або віце-консул; - по спорах, які
виникають між США і певним штатом; - у правах, які порушуються штатом проти
громадян іншого штату або іноземців. Верховний Суд здійснює функцію
конституційного контролю. Конституційний контроль в США: конкретний,
децентралізований та подальший. Обгрунтування конституційного контролю як
принципу, який передбачається Конституцією США 1787 р., міститься в
американській доктрині і в прецедентному праві. Причому найбільш розгорнута,
переконлива і яскрава аргументація була наведена на початку американської історії.
Доктринальна аргументація інституту конституційного контролю як невід ємного
елементу механізму реалізації Конституції, а також доцільність його здійснення
судами загальної юрисдикції була доведена А. Гамільтоном в ст. 78 «Федераліста»
на-
ступним чином: «Жоден законодавчий акт, що суперечить Конституції, не може
мати силу. Заперечувати це - означає стверджувати, що заступник вище головної
особи, слуга вище господаря, представники
народу вище самого народу». Не менш переконливо потреба в існуванні
конституційного контролю, і необхідність довірити його реалізацію судам були
обгрунтовані в рішенні Верховного Суду США по справі «Мербері проти Медісона»
(1803 р.): «Конституція має верховенство по відношенню до законів. До компетенції
і обов'язків судової влади входить роз'яснення того що таке закон: ті, хто
застосовують норми повинні роз яснити і витлумачити кожну норму. Якщо два
закони суперечать один одному суди повинні вирішити питання про застосування
кожного з них Якщо закон суперечить Конституції, то Конституція, а не звичайний
акт, повинна застосовуватися». Саме це рішення нерідко вважають прецедентом, що
поклав початок розвитку конституційного контролю в США. Як орган
конституційного контролю, Верховний Суд США тлумачить положення Конституції
США, перевіряє конституційність федеральних законів і законів штатів, легальність
нормативних правових актів органів виконавчої влади, встановлює норми
загального права (судові прецеденти). Верховний суд США здійснює лише
подальший судовий контроль, і лише в зв'язку з розглядом конкретної судової
справи, а не у вигляді особливого позову про конституційність. Закон (його
частина), визнаний неконституційним, Судом не відмінясться, залишається в
збірниках законодавчих актів, але не застосовується судами, тобто позбавляється
юридичного захисту. Виділяють чотири етапи еволюції конституційного контролю в
США. Етап I «зародження» охоплює період від моменти проголошення
незалежності та до середини XIX ст. Оскільки спочатку конституційний контроль
здійснювався вищими судами штатів, то об'єктами даного контролю були переважно
акти штатів. На другому етапі (середина XIX ст. і до початку XX ст. ) об'єктом
конституцій- ного контролю стали і акти Конгресу. На першому та другому етапах
основним методом тлумачення був традиційний (механістичний),
зміст якого полягав в буквальному роз'ясненні положень Конституції. Етапи III i IV
(XX - початок XXI ст. ) характеризуються розвитком нового прийому тлумачення -
конструктивного (розширювального), який дозволяє виходити не лише із букви
Конституції, а й із її «духу». Наприклад, застосування даного способу роз яснення
норм Конституції США надало можливості розвинути процесуальні гарантії прав
людини, зокрема сформулювати так зване «правило Міранди», згідно з яким під час
затримання співробітник правоохоронних органів зобов'язаний повідомити особі
про її права та отримати відповідь на питання, чи розуміє особа сказане.
********************
37. Конституційні принципи американського федералізму і місцевих органів
влади США.
Конституція США (стаття IV) встановила федеративну форму політико-
територіального устрою держави. Сьогодні США складається з 50 штатів,
федерального округу Колумбія, межі якого збігасться
з межами міста Вашингтон, асоційованих територій (Пуерто-Рико, Гуам, Віргінські
острови та ін.). Відповідно до Конституції Конгрес може приймати в Союз нові
штати. У той же час Конституція не
допускає формування нових штатів в межах юрисдикції будь-якого іншого штату,
тобто гарантує територіальну цілісність штатів. Також заборонено створення нового
штату шляхом злиття двох або більше
штатів або їх частин без згоди законодавчих зборів штатів і Конгресу. За способом
утворення США є договірною федерацією. Разом з тим американські штати, як і
суб'єкти федерації в інших країнах, лише державно подібні утворення, що не
володіють статусом суверенної держави. Це проявляється в тому, що Конституція і
закони Союзу мають верховенством в будь-якому штаті, територія штатів є
складовою частиною території США, штати не має права встановлювати митні й
інші збори на своїх кордонах, а також в односторонньому порядку виходити зі
складу США. Тим самим Конституція США гарантує державну цілісність Союзу. За
статусом суб'єктів США - це асиметрична федерація. Американський федералізм
заснований на принципі рівноправності штатів. Союз не має права встановлювати
переваги одним штатам та обмежувати інші (стаття I, розділ 9 Конституції). Штати
мають однакове представництво в Сенаті і пропорційне чисельності населення в
Палаті представників, беруть однакову участь у ратифікації поправок до
Конституції США та процедурі обрання Президента. Певна асиметрія проявляється
в тому, що не на всій території країни утворені штати. За межами штатів перебуває
федеральний округ Колумбія та асоційовані території. Федеральний округ Колумбія
- місцеперебування уряду США, столиця держави. Він не входить до складу
жодного штату, але і самим статусом штату не володіє. «Батьки-засновники»
вважали, що місцезнаходження федеральних органів державної влади не повинно
перебувати в межах будь-якого штату, щоб виключити ймовірність їх залежності від
влади штату (стаття I, розділ 8 Кон ституції). Конституція США надала Конгресу
виняткові законоданвчі повноваження щодо управління федеральним округам
Колумбія Жителі Вашингтона наділені правом самоврядування (обирають міську
раду та мера міста). Конгрес має право скасувати будь-яке рішення міської ради і
мера. Поправка ХХI надає жителям сто-
лиці право обирати трьох виборщиків на президентських виборах проте в Конгресі
федеральний округ представництва так і не має. У 1970 р. спеціальним актом
Конгресу виборцям федерального округу було дано право обирати до Палати
представників одного делегата з правом дорадчого голосу. Особливий статус мають
так звані «території, що належать Сполученим Штатам» (стаття IV, розділ 3
Конституції). Спочатку цей термін означав американські колонії. Після розпаду
колоніальної системи так стали називатися території, малонаселені острови в
Атлантичному і Тихому океанах, які зберегли юридичний зв'язок з США. Згідно з
Конституцією Конгрес має право розпоряджатися територіями і видавати в зв'язку з
цим всі необхідні правила і постанови, а отже видані Конгресом закони обов'язкові
для населення асоційованих
територій. В асоційованих територіях функціонують власні органи влади, що
приймають акти на основі Конституції США та американського законодавства. У
той же час населення цих територій не бере участь у формуванні федеральних
органів влади. Конституція США встановлює концепцію дуалістичного
федералізму. Так, компетенція федерації сформульована у вигляді виключної
компетенції Конгресу та залишкової компетенції штатів (стаття I, розділи 8-10;
поправка Х). Разом з тим, на практиці поширення набула концепція кооперативного
федералізму, яка передбачає партнерство федерації і штатів, а також солідарну
відповідальність при здійсненні ними певних державних функцій. Федералізм в
США характеризується таким специфічним елементом, як «федеральне ви-
передження», що представляє собою особливу процедуру прийняття Конгресом
США актів, які регламентують повноваження федерації
та штатів у рамках спільної (конкуруючої) компетенції. Крім того, Верховний Суд
США в залежності від конкретної політичної ситуації в своїх рішення розмежовую
повноваження федерації та штатів у рамках спільної (конкуруючої) компетенції. В
американський доктрині вважається, що участь Конгресу і Верховного Суду США
уданому процесі сприяють постійній еволюції балансу у взаєминах федерації і
штатів. На рівні суб'єктів федерації в США використовується модель жорсткої
моделі стримувань і противаг. У кожному штаті сформований орган законодавчий
влади - законодавчі збори. Очолює виконавчу владу губернатор. У штатах діє власна
судова система, що включає Верховний суд штату, суди загальної юрисдикції та
суди спеціальної юрисдикції(суди по трудових спорах, суди по сімейних справах,
суди з питань дорожнього руху та ін.). На сучасному етапі у штатах політична роль
губернатора порівнянна з роллю Президента на федеральному рівні. Губернатор
здійснює керівництво виконавчими органами, є головнокомандувачем національною
гвардією штату, готує проект бюджету, має право помилування. Губернатор володіє
значними повноваженнями не тільки увиконавчій, а й в законодавчій сфері, зокрема
губернатор підписує і промульгує закони штату, має право вето щодо білей,
прийнятих легіслатурою штату. У більшості штатів другий за значимістю в ієрархії
виконавчої влади є посада лейтенант-губернатора. Лейтенант-губернатор обирається
на той же термін, що і губернатор відповідного штату, і кандидат на цю посаду
повинен відповідати тим самим вимогам, що і кандидат на посаду губернатора.
Основний обов'язок лейтенант-губернатора - заміщати губернатора на час його
відсутності. Крім того, саме лейтенант-губернатор стає губернатором або (в деяких
штатах) виконуючим обов'язки губернатора в разі смерті, відставки, недієздатності
останнього. Законодавчі органи в 27 штатах офіційно іменуються легіслатурами, в
19 - генеральними асамблеями, в інших - загальними або законодавчими зборами.
Законодавчий орган в 49 штатах складається з двох палат, а в штаті Небраска
включає лише одну палату. У всіх штатах все палати обираються безпосередньо
населенням. Верхня палата у всіх 49 двопалатних легіслатурах іменується сенатом, а
нижня палата, як правило, палатою представників або палатою делегатів. У
більшості штатів члени нижніх палат обираються на два роки, а сенатори – на
чотири роки. Жорстка модель стримувань і противаг не передбачає достроковий
розпуск законодавчого органу губернатором штату, До 1960-х pp. ХХ ст. штати
були абсолютно вільні у визначенні виборчих округів. Останні могли не
змінюватися десятиліттями, незважаючи на істотні трансформації в розподілі
населення по території штату Однак в 1962 р. Верховний Суд США в рішенні по
справі Baker v. Carr, грунтуючись на положенні Поправки XIV до Конституції США
«про рівний правовий захист», сформулював концепцію «одна людина - один
голос». Відповідно до цього принципу вибори в легіслатури штатів мають
проводитися таким чином, щоб голоси виборців в межах штату мали приблизно
рівну вагу. Назване рішення Верховного Суду США змусило штати відокремити
систему виборчих округів від ад-
міністративно-територіального поділу або перерозподілити мандати між графствами
в залежності від чисельності населення. Вибори до легіслатур штатів проводяться за
мажоритарною системою відносної
більшості. Більшість штатів підрозділяються на графства та міста. Графства, як
правило, складаються з таунів і тауншипів, а міста - з районів. На рівні графства
формуються дві моделі представницьких органів – рада комісіонерів та рада
контролерів. Міста мають власну систему управління. У містах США функціонують
3 моделі місцевого управління: - система «рада - управляючий», при якій
муніципальна рада наймає на певний строк управляючого і наділяє управляючого
адміністративними, розпорядницькими і виконавчими повноваженнями; - система
«мер - рада» припускає наявність сильного мера, який визначає,
організовує і контролює діяльність муніципальної ради; - система ради комісіонерів,
означає, що колегіальний орган виконує функцію представницького й виконавчого
органа місцевого управління. Крім
того, у США сформовані спеціальні округи по водопостачанню, шкільні округи,
судові та ін. Межі таких округів можуть збігатися або не збігатися з кордонами
адміністративно-територіальних одиниць. Терез спеціальні округи здійснюється
управління окремими галузями місцевого життя.
********************
38. Конституція Канади.
Діюча Конституція Канади 1982 р. стала результатом вирішения кризи взасмин
органів влади федерації та провінцій. Особливість Конституції Канади полягає у
наступному: 1) у Королівській прокламації про Конституційний Акт 1982 р.
встановлено право канадців у силу їх приналежності до суверенної держави
змінювати Конституцію Канади та проголошено репатріацію (patriate - повернення
на Батьківщину) Конституції Канади та її змін. Додаток «А» (Пропонований Акт на
прохання Сенату і Палати Громад Канади п.2) до Акту про Канаду на розвиток цих
принципів закріплює, що жоден акт Парламенту Об'єднаного королівства Великої
Британії та Північної Ірландії після вступу в силу Конституційного акту 1982 р. не
може бути частиною права Канади. 2) Конституційний акт 1982 р. (п. 52) визначає
верховенство та вищу юридичну силу Конституції Канади. Причому ці властивості
розповсюджусться на всі складові частини Конституції: а) Акт про Канаду 1982 г.,
що включає Конституційний акт 1982 р. (викладений
у Додатку «В»); b) актів и наказів, вказаних у Переліку (Конституційний акт 1867 р.,
Акти про Британську Північну Америку, Акти про провінції, Акт про Парламент
1875 р., Вестмінстерський статут 1931 р.; с) будь-яких поправок до усіх актів і
наказів, зазначених в пункті «а» або «b». 3) Конституційний акт 1982 р. (розділ V
«Процедура зміни Конституції) фіксує ускладнену процедуру внесення поправок,
яка від-різняється від прийняття інших актів. Ініціатива внесення поправок
належить Сенату, Палаті Громад або законодавчим зборам будь-якої провінції. У
залежності від питань, які підлягають змінам, існують
кілька варіантів внесення змін і доповнень до Конституції: 1) пункт 38 «Звичайна
процедура внесення поправок в Конституцію Канади» закріплює, що Конституція
Канади може бути змінена шляхом ви-
дання Генерал-губернатором Прокламації із додатком великої печатки Канади за
резолюціями Сенату, Палати Громад і 2/3 законодавчих зборів провінцій. Пункт 42
містить перелік питань, які змінюються за
допомогою звичайної процедури. Зокрема, це принцип пропорційного
представництва провінцій у Палаті Громад, повноваження Сенату і по рядок відбору
сенаторів, число представників провінцій у Сенаті й ін.
2) Парламент має виключне право змінювати положення Конституції Канади щодо
виконавчої влади Канади або Сенату і Палати Громад (п. 44); 3) зміни Конституції
Канади щодо однієї або кількох провін
цій (але не всіх) відбуваються резолюціями Сенату, Палати Громад і законодавчих
зборів цих провінцій, які промульгуються Генерал-губернатором (п.43); 4) питання,
пов'язані з функціями Королеви, Генерал-губернатора, лейтенант-губернатора будь-
якої провінції та Верховного Суду Канади, право провінцій мати у Палаті Громад
число депутатів не менше чисельності сенаторів, використання англійської та
французької мов переглядаються шляхом видання Прокламації Генерал-губернатора
із додатком великої печатки Канади за резолюціями Сенату, Палати Громад і
законодавчих зборів кожної провінції (п. 41); 5) поправки до Конституції Канади,
які вносяться шляхом видання Прокламації у випадках, вказаних у пунктах 38, 41,
42, 43, можуть не потребувати резолюції Сенату, якщо останній не приймає таку
резолюцію протягом 180 днів після прийняття Палатою Громад резолюції та якщо
Палата Громад із закінченням цього терміну наново прийме аналогічну резолюцію.
Зважаючи на ускладненість внесення поправок у порядку «Зви-
чайної процедури», є єдиний приклад такої зміни - у 1983 р. розширення прав
корінних народів (§825(b), 35 (3) - (4), 35.1, 37.1, 54.1, 61 Конституційного акту 1982
р.). На сьогодні спостерігається тенденція ускладнення процедури проведення
конституційної реформи як на федеральному рівні, так і на рівні провінції. Так, на
федеральному рівні діє Акт щодо конституційних поправок (1996 р.), відповідно до
якого
зміни у порядку п. 38, 41, 43 потребують обов'язкової підтримки провінцій Онтаріо,
Квебек, Британської Колумбії, 2-ух з Атлантичних та 2-х Степових провінцій. Крім
того, парламенти провінцій Альберта та
Британська Колумбія прийняли Акти про конституційний референдум, згідно з
якими лейтенанти-губернатори цих провінцій повноважені виносити на регіональні
референдуми проекти поправок до Конституції Канади до їх обговорення в
Законодавчих зборах цих провінцій. Рішення виборців зобов'язую органи влади
провінцій його врахувати.
********************
39. Конституційно-правовий статус особи в Канаді.
Неоціниме значення Конституційного акту 1982 р. для формування засад
конституційного ладу полягає у встановленні основних (фундаментальних) прав і
свобод людини. Частина цього акту Хартія
прав і свобод (далі Хартія) замінила Білль про права 1960 р., який не мав сили
конституційного закону. Хартія надала закріпленим у ній правам і свободам вищу
юридичну силу порівняно з іншими правами
і свободами, що регламентуються у звичайному законодавстві. Так, пункт 24 Хартії
встановлює принцип безпосередньої реалізації та захисту прав особи, гарантованих
Хартією, а в пункті 25 підкреслено їх особливе місце у системі інших прав людини.
У Хартії втілена ліберально-індивідуалістична модель регламентації прав людини,
основу якої складає концепція природних прав. «Канада грунтується на принципах,
які визнають верховенство Бога і панування права», - проголошено в невеличкій
преамбулі Хартії. Пункт 1 фіксує важливу засаду цієї моделі регламентації
конституційних прав і свобод - обмеження прав і свобод, гарантованих Хартією,
тільки нормами права і в межах, які вважаються розумними і виправданими у
вільному і демократичному суспільстві. Природно-правовий підхід до розуміння
прав людини простежується і в нормі про неможливість заперечення інших прав і
свобод, які не знайшли відображення в Хартії, але існують в Канаді (п. 26). До
основних прав і свобод кожної людини Хартія (п. 2) відносить такі природні права і
свободи, як: свободу совісті і віросповідання; свободу думки, переконань, суджень,
включаючи свободу преси та інших засобів комунікації; свободу зборів з мирними
цілями і свобо-
ду асоціацій. Тоді як політичні права і свобод громадян іменуються в Хартії
демократичними правами (пункти 3-5) та надають канадським громадянам активне і
пасивне виборче право на виборах до Палати Громад і провінційних законодавчих
зборах. Серед особистих прав окремо виділяється право громадян на пересування (п.
6 – право на в'їзд до Канади, перебування, виїзд з країни, право на переїзд до Канади
тощо).
Право на життя, право на повагу гідності особистості та особисту недоторканність
на включені в перелік основних прав, але встановлені в підрозділі Хартії «Судові
гарантії» у вигляді наступних матеріальних
і процесуальних засобів їх забезпечення: 1) право кожного на життя свободу і
безпеку, яких людину можна позбавити тільки у відповід ності з основними
принципами здійснення правосуддя (п. б); 2) право
кожного на захист від необгрунтованих обшуків і накладення арешту на майно (п.
8); 3) право кожного на захист від жорстокого та незви чайного поводження чи
покарання (п.12); 4) право кожного на захист
від свавільного позбавлення волі та ув'язнення (п. 9), яке гарантусться низкою
процесуальних норм (п. 10), а саме: а) бути поінформованим про мотиви свого
арешту або затримання; b) невідкладно звертатися
до допомоги адвоката і бути поінформованим про це право; с) мати можливість
перевірити законність свого затримання за допомогою процедури habeas сorpus і
бути звільненим у разі незаконного затримання; 5) права обвинуваченого у вчиненні
будь-якого злочину (пункт 11): а) бути поінформованим без невиправданих
затримок про характер правопорушення, яке йому інкримінується; b) бути судимим
протягом розумного періоду часу; с) не бути примушеним свідчити проти самого
себе на будь-якій стадії процесу; d) презумпція невинуватості; е) бути звільненим
під заставу розумного розміру; f) бути підсудним суду; g) заборона зворотної сили
закону; h) не бути судимим двічі за скоєння одного і того ж злочину; і) будучи
визнаний винним за правопорушення, зазнавати менш суворого покарання, якщо
покарання було змінено в проміжок часу між моментом вчинення правопорушення і
моментом винесення вироку. Значна увага у Канаді приділяється створенню
системи гарантій реалізації принципу рівності. Хартія встановлює основоположні
засади рівності усіх перед законом незалежно від будь-яких відмінностей, зокрема,
заснованих на ознаках раси, національного чи етнічного походження, кольору
шкіри, релігії, статі, віку або вад, отриманих внаслідок психічних або фізичних
захворювань (п.15). Пункт 28 акцентує на гарантуванні рівних прав особам обох
статейнезалежно від специфіки їх формулювання в Хартії. Конституція забезпечує
однакові права і привілеї школам з роздільним навчанням або іншим конфесійним
школам (п. 29). Принцип рівності також забезпечусться проголошенням в Хартії
англійської та французької мов офіційними. Надавши їм рівний статус на
конституційному рівні, держава намагалася вирішити довголітню проблему
рівноправності франко-канадців і англоканадців (пункти 16-23). Зважаючи на складу
ситуацію в сфері відносин держави з корінними народами Канади, Конституційний
акт 1982 р. (частина I Хартія основних прав і свобод і частина II Права корінних
народів Канади) гарантує рівний статус корінних народів Канади.
Конституційний акт 1982 р. (Частина I Хартія основних прав і свободі Частина II
Права корінних народів Канади достатньо розгорнуто регламентує права корінних
народів Канади наступним чином: 1) права і свободи, гарантовані Хартією, не
можуть тлумачитися як такі, що применшують права і свободи, які визнані
Королівської прокламацією 1763 р. і угодами про врегулювання претензій по
земельних питаннях (пункт 25); 2) існуючі споконвічні або такі, що випливають з
договорів, права корінних народів Канади (індіанців, інуїтів і метисів) визнаються і
підтверджуються (пункт 35 (1)); 3) конституційні аборигенні та договірні права
гарантується в рівній мірі чоловіки і жінки особи (пункт 35 (4); 4) усі поправки,
котрі вносяться у відповідні частини і пункти Конституції Канади, що
регламентуються права корінних народів, повинні бути обговорені на
конституційній конференції, в якій повинні приймати участь Прем'єр-міністр
Канади, прем'єр-міністри провінцій та представники корінних народів Канади
(пункт 35 (4). На сучасному етапі на федеральному рівні правовий статус корінного
населення регулюється Актом про індіанців, який визначає основні принципи
відносин держави й індіанців (зокрема, не індіанці не можуть жити або іншим
чином використовувати землі індіанських резервацій; землі індіанських резервацій
не можуть бути вилучені в ході судового процесу; доходи, отримані індіанцями від
роботи у резерваціях не оподатковуються; приватна власність індіанців (машини,
меблі тощо) звільняється від провінційного податку з продажу та ПДВ тощо). Варто
відмітити важливу роль прецедентного права у справі
захисту прав корінних народів, Верховний Суд Канади у своїх рішення
неодноразово підкреслював вищу юридичну силу прав корінних на родів,
проголошених Конституцією Канади, і тлумачив норми Осно
вного Закону на користь аборигенів. Наприклад, у справі Sparrow v. The Queen
(1990) Верховний суд розглядав апеляцію на рішення Апеляційного суду провінції
Британської Колумбії. У свосму рішенні Верховний Суд наголосив, що пункт 35 (1)
Конституційного акту 1982 р. гарантує аборигенам споконвічні права, до яких
відноситься ловля риби. Тому регламентація порядку ловлі риби в поточному
федеральному і провінційному законодавстві не може «знищувати» споконвічні
права корінного народу, гарантовані Конституцією.
********************
40. Парламент Канади.
На сучасному етапі монарх Сполучного Королівства Великої Британії і Північної
Ірландії формально залишається главою держави Канади, а Канада на правах
домініону продовжує входити до складу Співдружності (на сьогодні Співдружність
налічує 54 держави). Акт про Британську Північну Америку 1867 р. (з 1982 р.
іменується як Конституційний акт 1867 р.) закріпив створення домініону (від лат.
dominium - володіння), і таким чином Канада стала першою колонією, яка набула
статусу фактично незалежної держави у складі британської імперії. Виконавча влада
в Канаді уособлена Короною і Генерал-
губернатором Канади. Відповідно до Конституційного акту 1867 р. (п. 9) виконавчу
владу здійснює монарх Великої Британії. У той же час п. 12 цього Акту встановлює,
що усі повноваження здійснюються Генерал-губернатором за порадою з Таємною
радою або одноосібно. Таємна рада для Канади утворена для надання допомоги і
консультацій в управлінні Канадою, до її складу входять колишні та чинні міністри.
Згідно з конституційною угодою фактичним главою держави є Генерал-губернатор,
який репрезентує британського монарха на території Канади. Відповідно до розділу
4 «Законодавча влада» п. 17 «Устрій Парламенту Канади» Конституційного акту
1867 р. Парламент Канади складається з Корони, верхньої палати - Сенату та
нижньої – Палати Громад. До складу Сенату входять 105 сенаторів, які
призначаються Генерал-губернатором за поданням Прем'єр-міністра. Якщо раніше
сенатори призначалися довічно, то зараз вони працюють до досягнення 75 років.
При формуванні Сенату також враховується кількість населення провінцій та
територій. По 24 сенатори від провінцій Квебек, Онтаріо, Приморських і Західних
провінцій, 6 сенаторів від Ньюфаундленд и Лабрадор, по 1 сенатору від
федеральних територій Нунавут, Юкон і Північно-західних. Особливість статусу
сенатора полягає укваліфікаціях, яким він повинний відповідати. Конституційний
акт 1867 р. (п. 23) встановлює: а) віковий ценз - старше 30 і молодше 75 років; б)
ценз громадянства - бути природженим або натуралізованим підданим Королеви; в)
майновий ценз - бути власником земельної дільники, яка приносить прибуток, мати
рухоме або нерухоме майно, яке оцінюється не менше 4 тис. канадських доларів; г)
ценз осілості - проживати в провінції, від якої сенатор призначається. Питання про
кваліфікацію сенатора вирішується самим Сенатом (п. 33). Палата Громад є палатою
національного представництва і обирається прямими та загальними виборами за
мажоритарною системою відносної більшості. Кількість членів Палати Громад від
кожного суб'єкта федерації визначена у п. 37 вказаного Акту і залежить від кількості
населення відповідної провінції та території. Розподіл місць
серед суб'єктів федерації проводиться пропорційно до чисельності їх населення, яка
визначається переписом кожні десять років. У той же час, є конституційні
положення, які встановлюють такі вимоги:
1) кожному суб'єкту федерації надається стальки місць в Палаті Громад, скільки він
має сенаторів; 2) відповідно до, так званих, «набутих прав» кожна провінція має
стільки депутатів, скільки вона мала
в 1976 р. або 1985 р.; 3) жодний суб'єкт федерації не може втратити більше 15%
своїх депутатів після чергового десятирічного перепису населення. З окрема, 121
депутат обираються від провінції Онтаріо,
78 - від провінції Квебек, 42 - від провінції Британська Колумбія тощо (на 2021 р. у
Палаті Громад 338 членів). До 2007 р. термін повноважень Палати Громад не міг
перевищувати 5 років, і за ініціативою Прем'єр-міністра чергові вибори проводилися
у будь-який час. З набранням чинності змін до Акту про вибори федеральні вибори в
Канаді повинні проходити в при значений день: у третій понеділок жовтня
четвертого календарного року після дня останніх загальних виборів. Втім закон
передбачає що Генерал-губернатор може розпустити Парламент, коли визнае це за
доцільне (пункт 56.1). Тому на практиці дострокові вибори можуть бути призначені:
за вимогою Прем'єр-міністра, якщо члени Палати Громад відмовили Кабінету у
довірі. Усі привілеї та імунітети депутатів Палати Громад поділяються на дві групи:
індивідуальні та колективні. Акт про Парламент Канали до колективних відносить
право регулювати свої внутрішні справи, зокрема фінансово-організаційні, право
порушувати розслідування, викликати свідків і вимагати документи. Індивідуальні
привілеї та іму. нітети визначені Конституційним актом 1867 р., Актом про
Парламент 1985 р. і відповідними рішеннями Федерального суду та передбачають:
свободу слова; імунітет від арешту в цивільній справі; звільнення від обов'язків
присяжних; звільнення від примусового виклику в суд для участі в суді в якості
свідка; заборону домагань, залякувань і погроз. Характерна особливість правового
положення депутата Палати Громад Канади полягає в тому, що депутатська
недоторканність не поширюється на випадки кримінального переслідування. Палата
Громад контролює діяльність Кабінету через наступні форми: оголошення
деструктивного вотуму недовіри; відхилення
резолюції про довіру урядові; усні запити та інтерпеляцію; дні уряду, протягом яких
виступають Прем'єр-міністр та інші міністри; роботу спеціальних комітетів. Сенат
має можливість контролювати роботу
Кабінету через систему комітетів. Згідно з пунктом 91 розділу 6 «Розподіл
законодавчої компетенції»
Конституційного акту 1867 р. Короні належить право за погодженням з Сенатом і
Палатою Громад видавати закони в усіх сферах, які не визначені цим Актом до
відання законодавчих зборів провінцій.
Даний пункт містить перелік питань, які входять до виключних законодавчих
повноважень Парламенту Канади: державний борг та державна власність,
регулювання торгівлі та обміну, страхування від безробіття та ін. Крім того,
підпункт 29 зазначеного пункту закріплює, що до виключних законодавчих
повноважень федерації відносяться такі предмети відання, як 1очним чином
виключені цим Актом із переліку питань, що належать законодавчим зборам
провінцій. Дане положення дозволяє розширяти законодавчу компетенцію
федерації.
********************
41. Кабінет Канади.
Номінально канадський уряд складається з Корони, Генерал губернатора і
Таємної ради Канади, члени якої призначаються Генерал-губернатором для
допомоги в управлінні державою (пункти 11-15 Конституційного акта 1867 р.).
Формально Кабінет є одним з комітетів Таємної ради Канади, тобто органом
радників, але фактично Кабінет займає провідне місце у системі вищих органів
влади Канади. За конституційною угодою головою Кабінету стає лідер партії, яка
отримує більшість мандатів після виборів Палати Громад. Головну роль у Кабінеті
грає Прем'єр-міністр, на якого покладається керівництво
діяльністю уряду та контроль за нею, призначення членів уряду, надання
рекомендацій Генерал-губернатору щодо призначень на ключові державні посади.
Особливість утворення Кабінету полягає
у застосуванні принципу репрезентативності (врахування територіально-
географічних, національно-етнічних і релігійних чинників). Зокрема, в Кабінеті
повинно бути пропорційно представлені католики
і протестанти, франкомовні й англомовні особи. Призначення міністрів відбувається
відповідно до принципу «регіональної прив'язки» (зокрема, міністр рибного
господарства є вихідцем з атлантичних
провінцій). До складу Кабінету входять: Прем'єр-міністр; міністри окремих
міністерств, зокрема міністр юстиції, міністр національного доходу, міністр зі справ
ветеранів, міністр зовнішньої торгівлі та ін.;
міністри без портфелів або державні міністри; Голова казначейської ради; лідер
уряду в Сенаті, генеральний прокурор Канади, президент королівської Таємної ради
Канади та інші посадові особи.
Кабінет несе колективну відповідальність перед Палатою Громад, а члени Кабінету -
індивідуальну перед Прем'єр-міністром. Прем'єр-міністр повноважний поставити
перед Генерал-губернатором питання про відставку окремого члена Кабінету. У
процесі обговорення питань на засіданнях Кабінету діє принцип «політичної
солідарності», який передбачає обов'язок міністрів погодити з думкою Прем'єра. На
Кабінет покладаються наступні функції забезпечення ефективної роботи міністерств
і департаментів; гарантування парламентської відповідальності Кабінету - його
члени три дні на тиждень зобов'язані брати участь у засіданнях Парламент надання
Прем'єр-міністру необхідної для управління інформаці виконання функції форуму
для міністрів, на якому можна обговорити спільні і спірні питання.
********************
42. Верховний Суд Канади.
Судова система Канади утворювалася на підставі Конституційного акту 1867 р.
(п. 101), якй надає право Парламенту з метою кращого виконання законів Канади
формувати суди. Очолює судову систему Канади Верховний Суд. Складається
Верховний Суд із Головного судді і 8 суддів, які призначаються Генерал-
губернатором в Таємній раді. До кандидатів на посади членів Верховного Суду
висувається кваліфікація -мати досвід роботи головних суддів вищих судів
провінцій, або територій, або бути їх членами протягом 10 років. Судді не може
обіймати інші оплачувані посади або займатися будь-якою господарською
діяльністю. Судді займають свою посаду поки відрізняються «гарною поведінкою»,
або поки не вийдуть на пенсію, або поки не досягнуть 75 річного віку. За умови
непрацездатності судді або здійснення ним неправомірних дій Генерал-губернатор
звертається до Сенату і Палати Громад з проханням звільнити відповідного суддю з
посади. Згідно з Актом про Верховний Суд 1985 р. Верховний Суд Канади
компетентний розглядати скарги на рішення вищих судів провінцій і територій,
Федерального апеляційного суду, Військового апеляційного суду Канади та
приймати остаточні рішення, а також здійснювати функцію конституційного
контролю. Верховний Суд реалізує свою компетенцію шляхом трьох процедур. По-
перше, у складі колегіі з трьох суддів Верховний Суд надає дозвіл на подачу
апеляції на рішення вищих судів провінцій і територій, Федерального апеляційного
суду і Військового апеляційного суду. По-друге, дозвіл на апеляцію не потрібний,
якщо апеляційна скарга стосується резонансних кримінальних справ, або має
громадську значущість, або подана провінційним урядом, або є «апеляцією по
праву» (справи, коли один з суддів мав особливу думку). По-третс, Верховний Судза
поданням Генерал-губернатора тлумачить положення Конституції, федерального,
провінційного законодавства і роз'яснює конституційні повноваження федеральних і
провінційних органів влади. Конституційні питання також можуть бути порушені
сторонами в апеляції. Утаких випадках зацікавлені суб'єкти мають бути повідомлені
про розгляд конституційного питання, оскільки надання ними аргументів сприяє
об'єктивності й всебічності конституційного провадження (п. 53 Акту про
Верховний Суд). Верховний Суд проводить три сесії на рік, і в середньому щорічно
розглядає 65-80 справ. Кожна сесія триває три місяці: перша сесія починається в
січні, друга - в квітні, а третя - в жовтні. Верховний Суд Канади застосовує наступні
принципи інтерпретації Конституції Канади: 1) принцип «справжнього змісту»
дозволяє роз'яснити межи розподілу компетенції між федерацією та провінціями; 2)
принцип «подвійного підходу» на практиці сприяв формуванню моделі
кооперативного федералізму в Канаді; 3) принцип «винятковості повноважень»
запобігає утворенню так званої «компетенційної експансії» (заборона зазіхання
федерації на сфери відання
суб'єктів федерації та навпаки); 4) принцип «переваги» забезпечує верховенство
Конституції Канади; 5) принцип «живого дерева» або прийом конструктивного
(прогресивного, широкого) тлумачення Конституції Канади надає можливості
заробити Основним закон реальним; 6) принцип «прав, що передбачаються»
заснований на природно-правовому підходу до прав людини дозволяє заповнити
прогалини у сфері прав людини; 7) принцип «діалогу» трактує діяльність
Верховного Суду щодо перегляду парламентських актів на предмет їх відповідності
Конституції як необхідну для налагодження плідних взаємин з Парламентом та з
метою вдосконалення законодавства.
********************
43. Конституційні принципи канадського федералізму і місцевих органів влади
в Канаді.
Сучасна Канада складається з 10 провінцій і трьох федеральних територій -
Юкон, Північно-західних і Нунавут. З метою ефективного управління провінції та
території об'єднуються в три регіони: Західна Канада (Британська Колумбія,
Альберта, Саскачеван, Манітоба), Східна Канада (Онтаріо, Квебек, Нью-Брансвік,
Острів Принца Едуарда, Нова Шотландія, Ньюфаундленді Лабрадор) і Північна
Канада (Юкон,
Північно-Західні території, Нунавут). За способом утворення - це договірна
федерація, а за принципом - національно-територіальна. За статусом суб'єктів
федерації - це асиметрична федерація, оскільки, на відміну від провінцій, федеральні
території реалізують лише такі повноваження, які делеговані їм федеральною
владою. Особливість регламентації становища суб'єктів канадської федерації
полягає в тому, що вони здійснюють свої функції на підставі федеральної
Конституції та законодавства, а також актів, які вони відповідно до Конституційного
акту 1867 р.(п. 92) правомочні приймати. Власних конституцій провінції та
федеральні території не мають. Щодо розподілу повноважень між федерацією та п
суб єктами, то Розділ 6 «Розподіл законодавчої влади» Конституційного акту 1867 р.
(п. 91) встановляю виключну компетенцію федерації, а саме: закордонні справи,
оборону та національну безпеку; торговельну і фінансову політику; банківську
справу та ін. Пункт 92 цього Акту – виключну компетенцію законодавчих зборів
провінцій: охорона здоров'я, освіта та соціальне забезпечення; контроль над
природними ресурсами;
відправлення правосуддя на своїй території, в тому числі організація діяльності
провінційних цивільних і кримінальних судів, муніципальна поліція і місцеві
виправні установи. Отже, Конституція Канади встановлює дуалістичну модель
федералізму, але на практиці склалася модель кооперативного федералізму.
Зокрема, згідно з фундаментальною конституційною угодою про те, що Уряд
Федерації не може зобов'язувати провінції та навпаки, два рівні влади вимушені
координувати свої дії. Найбільш розповсюдженими формами співпраці є щорічні
конференції прем'єрів, Канадська рада міністрів екології,
міністрів освіти та інші. Конституційний акт 1867 р. розділ 5 «Конституції
провінцій» закріплює організацію органів влади у провінціях. Відповідно до
Конституції Канади провінції суверенні й автономні при здійсненні своїх
повноважень. Провінції мають право на територіальну недоторканність, кордони
непорушні і не можуть бути змінені без згоди всіх зацікавлених сторін. Більше того,
на всі зміни федерація повинна давати дозвіл тільки за допомогою внесення
поправки до Конституції Канади. Провінції мають рівний законодавчий статус і
повноваження в різних сферах. Водночас, на практиці канадська федерація -
асиметрична. Наприклад, тільки провінція Квебек користується своїм право
створювати власну пенсійну систему, встановлювати ставки та збирати прибутковий
податок. У свою чергу, федеральний Уряд делегував повноваження щодо
управління природними ресурсами шельфу лише двом провінціям - Ньюфаундленд і
Нова Шотландія. Виконавчу владу у провінціях здійснює лейтенант-губернатор,
який є представником Корони. У територіях виконавча влада втілюється в особі
уповноваженого або комісара, який призначається Генерал-губернатором за
рекомендацієюю міністра зі справ індіанців і розвитку північних територій та несе
перед ним відповідальність. На відміну від лейтенант-губернатора, уповноважений
не є представником Корони, адже територія знаходиться під безпосереднім
управлінням федерації. Законодавча влада в провінціях і територіях представлена
законодавчими або національними однопалатними зборами, що формуються
безпосередньо населенням та складаються з лейтенант-губернатора і законодавчого
зібрання. Канадське місцеве управління відноситься до англосаксонської
моделі місцевого управління, яка характеризується такими ознаками: - відсутністю
на рівні муніципалітетів чиновників, які призначаються центральним урядом; -
управлінням місцевими справами органами, які обираються населенням; -
здійсненням адміністративного контролю за діяльністю органів місцевого
самоврядування через судові установи та через надання або відмову у державних
дотаціях. Станом
на 2018 р. у Канаді функціонують 3701 муніципалітет. Найбільша кількість
муніципалітетів існує в провінції Квебек - 1136, а найменша сформована в Юконі.
Статус муніципалітету на залежить від кількості
населення. Як правило, акти про муніципальну владу встановлюють такі види
самоврядних утворень: - «city» - велике місто, «town»- селений пункт (невелике
місто), «village» - селище, «hamlet» - хутір Особливість основ організації та
діяльності муніципальних органів в Канаді зумовлена запровадженням федеративної
форми політико-територіального устрою, яка передбачає функціонування, так
званого, «багаторівневого управління» як методу розподілу влади між Союзом і
суб'єктами федерації. Вперше порядок міжурядових відносин було встановлено в
Розділі VI «Розподіл законодавчої влади» Акту про
Британську Північну Америку 1867 р. (з 1982 р. Конституційний Акт 1867 р.).
Відповідно до цього Розділу (п. 8 ст. 92) приймати закони щодо муніципальних
установ входить до компетенції Законодавчих зборів кожної провінції. Наприклад,
статус муніципалітетів в провінції Квебек регламентується: - загальним актом –
Муніципальним Кодексом Квебеку; - спеціальним актом - Актом про міста і
населенні пункти; - приватними актами - Актом про Північні села та регіональний
уряд Катівік, Актом про села Крі та село Наскапі, Актом про Національний Уряд
Крі. На відміну від Законодавчих зборів десяти провінцій, Законодавчі збори трьох
територій в силу делегованих федерацією повноважень регламентують організацію
та діяльність місцевих інституцій на основі відповідних актів про території (п. «е»
ст. 18 (1) Акту про Юкон, п. «g» ст. 23 (1) Акту про Нунавут, п. «е» ст. ст. 18 (1)
Акту про Північно-Західні Території). Акти про муніципальне управління провінцій
та територій передбачають структурне та організаційне різноманіття
муніципалітетів. Зокрема, статус муніципалітету безпосередньо залежить від таких
факторів: 1) кількості населення. Як правило, акти про муніципальну владу
встановлюють такі види самоврядних утворень: - «city» - велике місто, «town» -
населений пункт (невелике місто), «village» -
селище, «hamlet» - хутір; 2) від етнічної належності населення. Усі муніципальні
утворення поділяються на звичайні ті, що мають статус «Індіанських народів» і
статус «Перших націй». Відповідно до Національного опитування домашніх
господарств понад 1,4 мільйона резидентів в Канаді ідентифікують себе як
«аборигенну людину». Наразі існує 617 громад «Перших націй», які представляють
більше 50 культурних груп і 50 мов корінних народів і проживають в усіх суб'єктах
федерації; 3) від географічних особливостей територій, на яких розташований
муніципалітет. Так, згідно зі ст. 8 Акту про Муніципалітети провінції Острова
Принца Едварда статус курортів мають муніципалітети, в яких туризм є найбільш
важливою галуз-
зю, більшість підприємств працюють сезонно, а багато жителів – це сезонні
мешканці. Існує чотири системи організації та діяльності виконавчих органів
муніципальних рад: а) система комітетів створюється в переважній кількості
муніципалітетів з метою керівництва та управління державною службою; б) система
ради уповноважених (директорів); в) система головного адміністратора (сіті-
менеджера), який керує роботою муніципальних департаментів, що реалізують
рішення муніципальної ради в різних сферах (громадські роботи, фінанси, людські
ресурси і фонд заробітної плати, парки та відпочинок); г) у невеликих за
чисельністю населення муніципалітетах функції виконавчого органу здійснює мер.
********************
44. Конституція Бразилії 1988 р.
Чинна Конституція Бразилії була прийнята Установчими зборами у 1988 р. з
метою легітимації переходу від військової диктатури до демократичного режиму.
Конституція представляє собою писаний
нормативно-правовий акт, який існує у формальному значенні. Продовжуючи
традиції конституційного розвитку Португалії (Бразилія - португаломовна країна) та
інших європейських країн, Конституція Бразилії регламентує значну частину
суспільних відносин. Так, вона за структурою кодифікована і містить 9 розділів.
Особливість преамбули полягає у тому, що вона входить до основної частини
Конституції, є розділом I, який називається «Про основні принципи» (преамбула) і
проголошує основи конституційного ладу країни. Розділ II «Основні права і
гарантії», розділ II «Державний устрій», розділ IV «Організація влади», розділ V
«Захист держави і демократичних установ», розділ VI «Оподаткування і бюджет»,
розділ VII «Економічний і фінансовий порядок», розділ VIII «Соціальний порядок«
розділ LX «Основні конституційні принципи». Конституція Бразилії 1988 р.
характеризується низкою новел: визнано основними цінностями національний
суверенітет, демократичний режим, багатопартійність та права людини; -
проголошено федеративну форму політико-територіального устрою; - закріплено
президентську республіку як форму правління; - визначено принципи народного
суверенітету і розподілу влад; - особливу увагу приділено правам і свободам
людини і громадянина, а також механізмам їх захисту і поновлення; - запроваджено
принципи обов язкового і факультативного голосування, тобто з 18 до 70 років
здійснення
участь у виборах є обов'язком, а з 16 років і після 70 - правом; - позбавлено
активного виборчого права недієздатних та військовос- лужбовців; - розгорнуто
встановлено засади економіко-соціальних і духовно-культурних відносин, зокрема
основи податкової системи, принцип підтримки національного капіталу, соціальну
функцію власності, вільну конкуренцію, захист споживача, єдину систему охорони
здоров'я, програми соціального забезпечення, фундаментальні принципи освіти та
ін.; - закріплено порядок запровадження надзвичайного і облогового станів; -
визначено статус корінного населення - індіанців та ін.
За способом внесення змін і доповнень - це особлива жорстка Конституція. Так, ст.
60 «Внесення поправок в Конституцію» встановлює, що не розглядаються поправки,
які можуть скасувати: - федеративний устрій держави; - принципи виборчого права і
розподілу влад; - права людини та їх гарантії. Також Конституція не може бути
змінена під час федерального втручання, воєнного й облогового станів. Для усіх
інших конституційних положень зафіксовано наступну процедуру: 1) з ініціативою
конституційного перегляду виступають 1/3 членів Палати депутатів або
Федерального сенату, Президент Республіки, більше однієї з палат законодавчих
зборів суб'єктів федерації; 2) пропозиція про перегляд вважається прийнятою, якщо
вона зібрала у двох раундах 3/5 голосів членів обох палат Національного конгресу.
Бразильські науковці відзначають високу динаміку змін Конституції Бразилії. На
сьогодні внесено 91 поправку до початкового тексту. У бразильській доктрині
конституційні реформи поділяють на такі групи: 1) реформа 1994 р. в порядку
особливої процедури, яка була запланована в перехідних положеннях Конституції
Бразилії 1988 р.;
2) реформа відповідно до ст. 60 Конституції; 3) реформа 2007 р., пов'язана з
положеннями п. 2 ст. 5 Конституції Бразилії: права і гарантії, що містяться в
Конституції не виключають прав і гарантій, котрі
виходять з міжнародних угод, учасником яких є Бразилії. Ратифікувавши Конвенцію
ООН про права осіб з обмеженими можливостями і факультативні протоколи до неї,
держава значно розширила консти-
туційні права людини.
********************
45. Конституційно-правовий статус особи в Бразилії.
Конституція 1988 р. втілила ліберально-соціальну модель конституційно-
правового статусу людини і громадянина. Конституція достатньо докладно визначає
становище особи у суспільстві і державі: I. Розділ I «Про основні засади»
проголошує такі основоположні принципи суспільного ладу, як: гідність людської
особистості, соціальна цінність та вільність підприємництва, принципи рівності,
пріоритету прав людини і самовизначення народів і ін.; II. Розділ II «Основні права і
гарантії», який включає главу I «Про особисті і колективні права та обов'язки»,
главу II «Про соціальні права», главу Ш «Про громадянство», главу IV «Про
політичні права», главу V «Про політичні партії». Глава I «Про особисті і колективні
права та обов'язки» закріплює класичний каталог громадянських прав і свобод
(право на життя, на повагу гідності особистості та особисту недоторканність,
недоторканність приватного життя, свободу слова (висловлювань) і вираження
переконань, совісті і віросповідання, пересування і вибору місця проживання).
Причому особливо акцентується, що всі ці права реалізуються відповідно до
принципу рівності. Глава II «Про соціальні права» гарантує право на освіту, охорону
здоров'я, соціальне страхування, охорону материнства і дитинства, допомогу
незаможним, право на працю і на справедливу винагороду. Значна увага
приділяється положенням про: - принципи нарахування заробітної плати (плата за
нічну працю, тринадцяту зарплату, оплатуза зверх урочну роботу, тяжку й
небезпечну працю, заборону проводити дискримінацію розумової та фізичної
праці); - тривалість робочого тижня і відпуску; - діяльність професійних спілок
(працюючим і роботодавцям надано право брати участь в обговореннях трудових і
соціальних питань, що проходять в органах влади). Глава III «Про громадянство»
встановлює набуття громадянства за народженням відповідно до принципів грунту і
крові та натуралі- зацію. При цьому Конституція забороняє проводити
дискримінацію громадян на підставі набуття громадянства. Виключення складає
доступ до публічних посад, які займають лише бразильці за народженням
(Президента, Віце-президента, голови Палати депутатів, голови Федерального
сенату тощо). Глава IV «Про політичні права» і Глава V «Про політичні партії»
гарантують політичні права (виборче право, право брати участь в референдумі і
плебісциті, свободу союзів (асоціацій), зборів і маніфестацій. Специфічною формою
захисту політичних прав і свобод є конституційне право на народний позов, яке
передбачає, що будь-який виборець має право здійснити народний позов з метою
анулювання будь-якого акту, котрий завдає шкоди публічному майну,
організації,адміністративної моралі, навколишньому середовищу чи історичній та
культурній спадщині. Гарантією реалізації політичних прав виступає також
положення про заборону позбавлення політичних прав. Вони не втрачаються, а їх
здійснення не може призупинятися, за винятком анулювання натуралізації, набрання
чинності вироку суду, абсолютної цивільної недієздатності, відмови від виконання
обов'язків, покладених на всіх, або від несення альтернативної служби,
адміністративної нечесності (порушення принципів діяльності публічної
адміністрації - законності, об'єктивності, моральної поведінки і публічності); III.
Статті 105, 108, 109 закріплюють судове провадження щодо видання наказів habeas
corpus, habeas data, mandato de injuncao та судові процедури, які застосовуються до
корінного населення; IV. Розділ VIII «Про економічний і соціальний порядок»
докладно регламентує державну політику у встановленні стандартів соціального
забезпечення, освіти й охорони здоров'я, культури та ін.; V. Стаття 5 встановлює, що
визнання державою в Конституції певних прав і гарантій не виключає існування
інших прав і гарантій,
які виходять зі змісту конституційного ладу та міжнародних договорів, учасником
яких с Федеративна Республіка Бразилія.
********************
46. Національний конгрес Бразилії.
Відповідно до Конституції (ст. 44) законодавча влада в Республіці здійснюється
Національним конгресом, який складається з Палати депутатів (нижньої палати) і
Федерального сенату (верхньої палати).
Палата депутатів є палатою національного представництва і містить 513 депутатів,
які обираються прямими виборами на 4 роки із застосуванням пропорційної
виборчої системи. До Федерального сенату входять 81 особа, представляючи
інтереси штатів і федерального округу. Кожний штат і федеральний округ
надсилають до верхньої палати по три сенатори, термін повноважень яких триває 8
років. При формуванні Федерального сенату використовуються часткові вибори - за
мажоритарною системою відносної більшості кожні 4 роки навперемінно
оновлюється 1/3 складу палати, а потім 2/3. Особливість виборів бразильських
сенаторів полягає в тому, що разом з ними обираються по два заступника - перший
віце-сенатор і другий віце-сенатор. Віце-сенатори не входять до складу
Федерального сенату, але проводять зустрічі з виборцями, виконуються доручення
сенаторів, а при умові достроково припинення повноважень сенатора
автоматично займають його посаду. Статус членів Національного конгресу
грунтується на основі вільного мандату, принципу несумісності представницького
мандата з виконанням інших функцій, крім знаходження їх на посаді міністра штату,
губернатора території, секретаря штату, федерального округу
або території, мера столиці штату або глави тимчасової дипломатичної місії.
Депутати і сенатори мають індемнітет і імунітет. Керівний орган палат бюро є
колегіальним і обирається на 2 роки. Крім того, формується бюро Національного
конгресу, до якого входять голова Федерального сенату, перший віце-голова Палати
депутатів, другий віце-голова Федерального сенату, перший і третій секретарі
нижньої
палати і другий та четвертий секретарі верхньої. Члени Національного конгресу
працюють в постійних і слідчих комісіях, під час парламентських канікул діє
представницька комісія (постійна депутація), яка
обирається палатами з фракцій, що існують у палатах. Національний конгрес можна
віднести до групи парламентів з відносно обмеженою законодавчою компетенцією,
адже ст. 68 Конституції встановлює, що у надзвичайних випадках Президент може
видавати акти тимчасового характеру, які мають силу закону, про що він негайно
сповіщає Національний конгрес. Водночас ця стаття визначає і низку обмежень
щодо делегованого законодавства. Зокрема, предметом делегованого законодавства
не можуть бути: організація
судової влади і прокуратури; питання громадянства, особистих і політичних прав,
бюджети і бюджетні директиви. Оскільки із змісту ст. 64 і 65 виходить, що
законопроекти повинні бути прийнятими в ідентичній редакції, палати мають у
законодавчому процесі рівний статус. Законодавчі розбіжності долаються за
допомогою їх обговорення у змішаних паритетних комісіях. Законодавча діяльність
Національного конгресу полягає у прийнятті різного роду актів - поправок до
Конституції, доповнюючих, звичайних і делегуючих законів, актів про тимчасові
заходи, законодавчих декретів і резолюцій. Усі повноваження Національного
конгресу Конституція поділяються на дві групи - виключні повноваження і
повноваження, які потребують промульгації Президента Республіки. Так, ст. 49
перераховує виключні повноваження Національного конгресу, до складу яких
входять: 1) повноваження у сфері міжнародних відносин і забезпечення
національної безпеки: - ратифікація міжнародних угод; уповноваження Президента
Республіки оголошувати війну, укладати мир; - санкціонування оголошення
воєнного й облогового станів
і федерального втручання; 2) установчі: - встановлення заробітної плати
Президенту, Віце-президенту та іншим посадовим особам; 3) - контрольні.
Відповідно до Конституції (ст. 70 «Парламентський контроль») контроль рахунків,
фінансів, бюджетів, власності Республіки і адміністративних установ щодо
законності й економічності використання субсидій здійснюється Національним
конгресом через зовнішній контроль і внутрішню контрольну систему у кожній гілці
влади. Зовнішній аудит реалізується за допомогою Аудиторського трибуналу
Союзу, постійних змішаних і слідчих комісій. Щодо внутрішнього, то ст. 74 вказує,
що законодавча, виконавча і судова гілки влади повинні мати інтегровану систему
внутрішнього контролю. Окрім цього, Конституція містить виключні повноваження
Палати депутатів і Федерального сенату. Зокрема, ст. 51 Конституції Бразилії
визначає виключні повноваження Палати депутатів, які полягають у можливості
санкціонувати 2/3 голосів процедуру імпічменту, розробляти регламент,
заслуховувати звіти Президента, якщо вони не були представлені парламенту
протягом 60-ті днів із дня відкриття законодавчої сесії. У свою чергу ст. 52
Конституції визначає значне ширшу компетенцію верхньої палати. Так, виключною
прерогативою Федерального сенату с: - ініціація кримінальної справи і судового
розслідування проти Президента, Віце-президента, міністрів, суддів Федерального
Верховного Суду, Генерального прокурора та ін. посадових осіб; - санкціонування
іноземних фінансових операцій в інтересах Республіки, штатів, федерального
округу, територій і муніципалітетів й ін. Щодо повноважень, які потребують
промульгації Президента, то вони місяться у ст. 48 Конституції і налічують 14
пунктів, а саме питання податкової системи, збору і розподілу доходів, чисельного
складу Збройних сил, державних кордонів, адміністративного устрою, судової
системи тощо.
********************
47. Президент Бразилії.
Згідно з Конституцією (ст. 76) виконавчу владу здійснює Президент за
допомогою міністрів Держави. Президент обирається прямими виборами із
застосуванням у першому турі мажоритарної системи абсолютної більшості, а у
другому - мажоритарної системи відносної більшості. У 1998 р. у результатів
конституційної реформи строк повноважень Президента був скорочений до 4 років і
була надана можливість переобиратися на посаду глави держави на другий термін
Одночасно з Президентом обирасться Віце-президент, який за ст. 79 Конституції
замінює Президента у необхідних випадках, с його наступником при умові
виникнення вакансії та допомагас Президенту при здійсненні спеціальних завдань.
До кандидатів на посади Президента і Віце-президента Конституція встановлює
досить суворі вимоги, зокрема тільки корінні бразильці можуть займати посаду
Президента і Віце-президента (ст. 12). Стаття 14 докладно перераховує умови
отримання пасивного виборчого права, зокрема це бразильське громадянство, повне
використання виборчих прав, внесення у виборчі списки, виборчий адрес в районі,
членство у політичній партій, досягнення 35 років тощо. Конституція Бразилії (ст.
ст. 85 і 86) визначає проведення процедури імпічменту. Так, підставами для
усунення Президента з посади є дії, які порушують федеральну Конституцію.
Звинувачення висувається 2/3 голосів депутатів Палати депутатів і передається або
до Федерального Верховного Суду, якщо Президент скоїв звичайний кримінальний
злочин, або до Федерального сенату, якщо є наявність злочинного зловживання
службовим становищем. Президент Республіки займає провідне місце у державному
механізмі, є політичним керівником країни та очолює виконавчу владну вертикаль.
Завдяки такому становищу глави держави у системі вищих органів влади, Бразилію
називають «суперпрезидентською республікою». Конституція (ст. 84 «Функції»)
закріплює за главою держави суттєві повноваження у сферах забезпечення
національної безпеки, діяльності Національного конгресу, державного управління,
представництва держави на міжнародному рівні та усередині країни. У сфері
державного управління Президент: - призначає і звільняє державних міністрів; -
здійснює вище керівництво державною адміністрацією; - визначає організацію та
діяльність федеральної адміністрації; - реорганізує федеральні урядові посади. Як
представник держави Президент: - встановлює відносини з зарубіжними країнами; -
укладає міжнародні договори; - надає акредитацію дипломатичним представникам;
здійснює помилування та амністію; - присвоює почесні званні. Установчі
повноваження глави держави полягають у праві призначати, після затвердження
Федеральним сенатом, суддів федерального Верховного Суду, суддів вищих
інстанцій, губернаторів територій, Генерального прокурора, президента і директорів
Центрального банку, призначати членів Ради Республіки тощо. Безперечно дуже
вагомими є повноваження у сфері забезпечення національної безпеки країни: -
оголошення воєнного й облогового стану; - здійснення федерального втручання; -
здійснення верховного командування Збройними Силами, заохочення генералів і
призначення їх на посади; скликання й головування у Раді національної
безпеки; - за санкцією Національного конгресу оголошення війни та примирення,
прийняття рішення про повну і часткову мобілізацію; - надання згоди іноземним
військам входити на територію Бразилії і тимчасово на ній залишатися. Досить
важливими є засоби впливу Президента на діяльність Національного Конгресу, які
включають: - право законодавчої ініціативи (виключної законодавчої ініціативи у
сферах Збройних Сил і структури державної адміністрації); - подання до парламенту
багаторічних планів,бюджету, бюджетних пропозицій; - право приймати акти у
рамках делегованого законодавства; - здійснювати промульгацію законопроектів; -
накладати вибіркове і відкладне вето. Допомагають Президенту Республіки
реалізовувати свої функції два органи - Рада Республіки та Рада національної
безпеки. Відповідно до ст. 89 Конституції Рада Республіки є консультативним
органом при Президентові, що виражає думку з приводу федерального втручання,
воєнного й облогового станів, а також з проблем забезпечення стабільності
демократичного порядку. Рада національної безпеки надає Президентові
консультації щодо справ державної незалежності та захисту демократичних засад
державності.

********************
48. Федеральний Верховний Суд Бразилії.
Конституція Бразилії (ст. ст. 92-135) досить докладно регламентує принципи
організації судової влади. Так, ст. 92 визначає структуру централізованої
федеральної судової системи, до якої входять Федеральний Верховний Суд, Вищий
Суд правосуддя, федеральні регіональні (обласні) суди, федеральні і регіональні
спеціалізовані суди (виборчі, з трудових питань, воєнні), а також вказує на наявність
судів штатів.
Конституція (ст. 102) закріплює, що першочерговим повноваженням Федерального
Верховного Суду є контроль за дотриманням Конституції. Цю функцію Суд
здійснює: 1) у першій інстанції у випадку безпосереднього розгляду справи про
неконституційність будь-якого закону, чи будь-якого нормативного акту федерації
або штату, або про підтвердження конституційності федеральних законів і
нормативно-правових актів за позовами Президента, президій Федерального сенату і
Палати депутатів, Генераль-
ного прокурора; 2) у надзвичайному апеляційному порядку справи, по яким було
винесено в останній чи єдиній інстанції рішення щодо: а) порушень положень цієї
Конституції; b) оголошення неконституційним будьякого міжнародного договору
або будь-якого федерального закону; c) визнання дійсним будь-якого закону або
акта місцевого управління, які були опротестовані з підстав невідповідності цієї
Конституції;
3) шляхом ініціативи Федерального Верховного Суду прямих позовів про
неконституційність, пропонуючи Президенту Республіки, бюро палатам
Національного конгресу або законодавчим зборам штатів, губернаторам штатів,
Генеральному прокурору Республіки, Федеральній раді Ордена адвокатів Бразилії,
політичній партії, представленої в Національному конгресі, профспілковій
конфедерацї, економічній чи професійній корпорації національного масштабу,
пред'явити їх до Федерального Верховного Суду. Крім того, Федеральний
Верховний Суд, як суд першої інстанції: слухає кримінальні справи проти вищих
посадових осіб держави (Президента, Віце-президента, членів Національного
Конгресу, своіх власних суддів, Генерального прокурора, державних міністрів та
командувачів військово-морськими, сухопутними та військово-повітряними силами
тощо); - розглядає спори між будь-якою іноземною державою чи міжнародним
організацією і Союзом, окремими штатами, федеральним округом або будь-якою
територією, Федеральний пеховний Суд с апеляційною та касаційною інстанцією.
********************
49. Конституційні принципи бразильського федералізму і місцевих органів
влади в Бразилії.
Бразилія с конституційною федерацією, адже Конституція перепорила унітарну
монархію в федеративну Республіку. Відповідно до Конституції (ст. 1) Бразилія
представляє собою непорушну єдність
штатів, федерального округу і муніципій. Згідно зі ст. 18 Конституції політичний й
адміністративний устрій Федеративної Республіки Бразилії включає до себе Союз,
26 штатів, федеральний округ, у якому розташована столиця Бразиліа, і
муніципалітети. Крім того, Конституція передбачає і можливість утворення
федеральних територій, але не сучасному стапі їх не існує. Федеративний устрій
Бразилії грунтується на декількох важливих принципах: l) розмежування предметів
відання між Союзом, штатами, федеральним округом і муніципіями. Виключна
компетенція Союзу визначена ст. 22 Конституції Бразилії у 24 пунктах (зносини з
іноземними державами та міжнародними організаціями; питання війни і миру;
оборони країни; податки, грошовий обіг; управління зв'язком і багато інших питань.
Спільна компетенція Союзу, штатів, федерального округу, муніципій викладена в 12
пунктах ст. 23 Конституції (захист Конституції, законів, демократичних інститутів;
охорона публічної власності; збереження культурних цінностей та історичних
документів; забезпечення доступу до науки й освіти; збереження лісів, фауни
тафлори та ін.). Третя сфера - це спільна компетенція Союзу, штатів федерального
округу, яка реалізується у вигляді конкуруючої. У податковій, фінансовій,
пенітенціарній галузях, у сферах виробництва і споживання, освіти, культури,
соціального забезпечення (всього 16 пунктів ст. 24) Союз встановлює тільки
загальні принципи, а штати і федеральний округ їх конкретизує. Крім того, ст. 25
Конституції закріплює залишкову компетенцію штатів, а ст. 30 - виключну
компетенцію муніципій; 2) визначення централізованого характеру федерації, який
проявляється у тому, що найбільш важливі сфери входять до відання Союзу, а також
можливості здійснення федеральної інтервенції, за крема, статті 34-36
встановлюють право Союзу з метою збереження цілісності держави, наявності
серйозного порушення громадського порядку, забезпечення вільної діяльності
органів влади та ін. втручатися у справи штатів, Федерального округу і муніципій.
Штати мають конституції, тоді як становище федерального округу і муніципалітетів
регламентусться органічними законами. Виконавчу владу в штатах втілюють
губернатор і віце-губернатор, які обираються безпосередньо населенням,
законодавча влада представлена однопа-
латними законодавчими зборами. Штати поділяються на муніципалітети, в яких
населення формує збори і обирає префекта, водночас кандидатуру префекта
повинний затвердити губернатор. Власних судів муніципалітети не мають.
Відповідно до ст. 32 Конституції федеральний округ не може бути поділений на
муніципалітети, він складається з 19 адміністративних районів. Округ очолює
префект, який обирається населенням. У Бразилії запроваджена іберійська модель
місцевого управління, на формування якої вплинуло колоніальне минуле та власні
традиції. Конституція Бразилії не містить детальних положень про
повноваження місцевих органів самоврядування. Ці питання вирішуються
конституціями і законодавством штатів. При здійсненні органами місцевого
самоврядування управлінських повноважень, які виходять за межи місцевих
інтересів, вони розглядаються вже як інструмент державної адміністрації. Населення
відповідної адміністративно-територіальної одиниці обирає раду та головну
посадову особу (мера, префекта), яка повинна отримати згоду на призначення від
центральної виконавчої влади. Через те мер одночасно виконує функції виконавчого
органу місцевого самоврядування й представника державної влади. У муніципіях
обираються представницькі органи (збори, хунти), які на своїх сесіях приймають
програми місцевого розвитку і місцевий бюджет.
********************
50. Конституція Сполучного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії.
У Великій Британії відсутній єдиний нормативно-правовий акт, що офіційно
називається конституцією. Однак даний факт не означає, щов країні немає
конституції. Британська конституція існує в матеріальному значенні і являє собою
сукупність нормативно-правових актів (статутне право), судових прецедентів,
конституційних угод доктринальних положень, що регулюють права і свободи
людини і ромадянина, а також принципи здійснення публічної влади. Таким чином,
конституція Великобританії є неписаною за формою та некодифікованою за своєю
структурою. До статутного права (statute law) входять: 1) так звані «історичні
правові акти», що були прийняті до 20 ст., але розглядаються як діюче право:
Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про право 1628 р., Актпро
престолонаслідування 1700 р. та інші; 2) парламентські закони: Акти про Парламент
1911 та 1949 рр., Акти про перів 1958 та 1963 pp., Акт про громадянство 1981 р., Акт
про народне представництво 1989 р., Акт про права людини 1998 р., Акт про
Шотландський ларламент 1998 р. та інші; 3) акти делегованого законодавства, які
називаються статутними інструментами. Парламент може делегувати свої
повноваження достатньо обширному колу суб'єктів, зокрема державним секретарям
і міністрам, публічним корпораціям (недержавних органам, що мають владні
повноваження в тій чи іншій сфері), органам місцевого самоврядування, судам
(тільки з питань
регулювання їхньої внутрішньої організації), нарешті, Палаті Громад; 4)
прерогативні укази монарха, які приймаються Короною на підставі власних
повноважень та які не походять від Парламенту. Саме через
такі укази встановлюються межи юрисдикції Корони, відбувається октроювання
конституцій молодих незалежних країн, запроваджуються нові суди тощо.
Прецедентне право (case law), як складова частина британської конституції,
представляє собою сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є
обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Відповідно до Акту про
конституційну реформу 2005 р. Верховний Суд Сполучного Королівства Великої
Британії і Північної Ірландії концентрувати увагу на випадках суспільного і
конституційного значення, Прецедентне право втілюється: по-перше, в судові
рішення, в яких були сформульовані норми загального права, та які історично
склали першооснову
прецедентного права; по-друге, в судові рішення, які тлумачать норми статутного
права. Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської
конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин. Існує
класифікація конституційних угод, в якій виділяються три групи конвенційних
норм: 1) щодо здійснення Королівської прерогативи і функціонування Уряду; 2)
щодо регламентування відносин між палатами і парламентської процедур 3) щодо
регулювання відносин між Великою Британією та іншими членами Співдружності.
Прикладом такої конституційної утоди може бути парламентське голосування
шляхом «розподілення»: прихильникам і противникам законопроекту пропонується
вийти до різних приміщень, спеціально призначених для підрахунку голосів, після
чого їх рахує пристрій. Низка конституційний угод виникає на основі норм
статутного права. Так, статути встановлюють, що монарх:
a) затверджує біллі, які приймає Парламент, і користусться правом абсолютного
вето; б) розпускає та скликає Парламент; в) призначає та зміщує міністрів, які
несуть відповідальність перед монархом. Ці норми статутного права стали засадою
для формування наступних конституційних угод, згідно з якими монарх повинний:
а) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом абсолютного вето; б)
призначати Прем'ср-міністром особу, яка має підтримкубільшості членів Палати
Громад, а за порадою з Прем'єр-міністром призначати інших членів Кабінету, які
несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед Палатою Громад.
Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції
використовуються як додаткове джерело британської конституції, До
доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не
врегульовані ані статутним правом, ані прецедентним правом, ані конституційними
угодами, Так, у 1920 р. Палата Лордів визначила Королівську прерогативу,
посилаючись на думку англійського конституціоналіста 19 ст. А. В. Дайсі. Що
стосується специфіки структури британської конституції, то вона полягає в її
несистематизованості. У зв'язку з тим, що консти-туція складається з різнорідних за
формою, сутністю та змістом складових частин, та не має чіткої класичної
структури - преамбула, основна частина, прикінцеві та перехідні положення, з
повною певністю її можна віднести до групи некодифікованих конститушй За
способом внесення змін конституція Великої Британії є гнучкою, тому що в
британській доктрині немає різниці між конституційним поточним законодавством.
Існує загальний порядок прийняття та змін парламентських законів, які не
переглядаються судами або оголошуються неконституційними. Гнучкість
британської конституції дозволяє створити, з одного боку, стабільну взаємодію
органів державної влади, а, з іншого боку, забезпечити реальність британської
конституції. На сучасному етапі британська конституція є єдиною для Об'єднаного
Королівства Англії, Уельсу, Шотланді та Північної Ірландії.
********************
51. Конституційно-правовий статус особи у Великій Британії.
Відсутність в країні писаної конституції призводить до утворення особливостей
конституційно-правового регулювання прав і свобод людини та громадянина. На
практиці права британців регламентуються як статутним правом (Великою хартією
вольностей 1215 р., Петицією про право 1628 р., Хабеас Корпус Актом 1679 р.,
Біллем про права 1689 р. Актом про права людини 1998 р., Актом про політичні
парті, вбори і референдуми та ін.), так прецедентним правом і конститу- ційними
угодами. У британському конституційному праві не існує загальновизнаної
класифікації прав і свобод громадян на конституційні (основні) та галузеві (похідні).
Насамперед, усі права і свободилюдини є індивідуальними правами, які
обмежуються державою за принципом «кожний може робити те, що не заборонено
законом».
Значне місце середіндивідуальних прав британців займає право на свободу
особистості, яке полягає у праві особи не підвергатися тюремному ув'язненню,
арешту або будь-якому іншому фізичному обмеженню свободи. Ще Велика хартія
вольностей 1215 р. визнала основоположну процесуальну гарантію прав людини –
можливість позбавлення волі і власності не інакше як за законною ухвалою перів та
в рамках належної правової процедури. На сьогодні право приватної власності
гарантується чисельними актами Парламенту, актами Парламентів Шотландії,
Північної Ірландії і локальними актами. Петиція про право 1628 р. визначила
гарантії недоторканності особистості і принцип презумпції невинуватості. Хабеас
Корпус Акт 1679 р. встановив такі положення: 1) право затриманого з'ясувати
причини його затримання та вимагати від суду їх перевірки протягом 24 годин; 2)
заборону отримувати докази вини шляхом психічного та фізичного тиску; 3)
презумпцію невинуватості; 4) право на звичайний, а ні надзвичайний суд або суд з
особливими повноваженнями. У британській правовій доктрині право на свободу
особистості включає до себе таємницю переписки та телефонних розмов, захист від
електронних засобів контролю за особистим життям, свободу совісті та
віросповідання. Водночас поряд з гарантіями захисту права на свободу особистості
законодавство передбачає певні обмеження, які пов'язані з боротьбою проти
тероризму. Наприклад, Акт про тероризм 2000 р. встановлює обмеження права на
захист особистості, зокрема, поліція у виключених випадках може контролювати
телефонний та телеграфний зв'язок. Важливими індивідуальними правами британців
є свобода слова, зборів та асоціацій. Білль про права 1689 р. закріпив свободу слова і
дебатів в Парламенті, свободу виборів в Парламент, право підданих звертатися з
петицією до монарха, право приватної власності. Обмеження цих прав і свобод
допускається лише шляхом прийняття законів і тільки у зв'язку з необхідністю
забезпечення інтересів інших осіб, суспільства і держави Наприклад, в Акті про
суспільний порядок 1986 р. закріплюється, що проведення зборів і маніфестацій
повинно бути узгоджено з поліцією, в повноваження якої входить охорона
правопорядку території, де планується проводити масові заходи, констебль в формі
має право на місці заарештувати учасників маніфестацій, якщо вони грубо
порушують громадський порядок або підбурюють у письмовій чи усній формі до
насильницьких дій, розпалюють релігійну ворожнечу тощо. Акт про народне
представництво 2000 р., Акт про дискваліфікацію Палати Громад 2001 р., Акт про
політичні партії, вибори і референдуми 2000 р., Акт про місцеве управління 2000 р.
встановлює політичні права і свободи громадян. Відповідно до Акту про народне
представництво 2000 р. активне виборче право на виборах до Палати Громад мають
особи: (а) зареєстровані в книзі записів парламентських виборців даного виборчого
округу; (b) не віднесені до осіб, позбавлених права голосувати (крім віку); (с) є
громадянами Співтовариства або
громадянами Ірландської Республіки; (d) досягли віку, необхідного для участі в
голосуванні (тобто 18 років або більше). Щодо пасивного виборчого права, то їм
наділяються тільки британські та ірландські громадяни, не банкроти, та які досягли
21 року. На сучасному етапі процес розвитку конституційно-правового статусу
особи проходить під впливом міжнародного права. Незважаючи на вікові
демократичні традиції та ратифікацію у 1951 р. Конвенції про захист прав людини
та основоположних свобод 1950 р., протягом тривалого часу Велика Британія не
визнавала право на подачу індивідуальної скарги та обов'язкову юрисдикцію
Європейського Судуз прав людини. Права, що гарантуються у Конвенції, не
захищалися у британських судових інстанціях. Згідно з правом країни такий
парадокс існував аж до 2 жовтня 2000 р., коли був запроваджений у дію Акт про
права людини 1998 p. (Human Rights Act 1998). За думкою англійських вчених цей
Акт уперше формально закріпив права людини у чітких і визначених нормах. До
прийняття Акту про права людини основним убританському інституті прав людини
було не закріплення прав і свобод у законодавстві, а ефективні судові та несудові
засоби їх захисту (наприклад, Парламентський уповноважений, уповноважений з
місцевих справ, уповноважений щодо прав затриманих тощо). Водночас за аналізом
відділу дослідження застосування Акта про права людини Лондонського
університету загальна кількість справ, пов'язаних з цим Актом, тільки за один рік
нараховувалася більше 150 тисяч. Відповідно до Акту про права людини 1998 р. для
зміцнення дієвості прав і свобод, гарантованих Конвенцією, в англійське
законодавство і правозастосовну практику запроваджено такі новели: 1) будь який
британський суд при розгляді справ зобов'язаний приймати до уваги практику
Європейського Суду у такій мірі, в якій вона, за думкою суду, відноситься до питань
про права людини, які виникли у ході процесу (ст. 2 Закону); 2) законодавство
повинно тлумачитися і застосовуватися так, щоб це узгоджувалось з правами
людини, закріпленими у Конвенції (ст. 3 Закону); 3) суди мають право оголошувати
невідповідність національного законодавства правам людини, закріпленим в
Конвенції. Також суди і адміністративні органи мають право вживати заходи щодо
усунення виявленої невідповідності до внесення відповідних змін в законодавство
(статті 4, 8, 10 Закону); 4) дії органів публічної влади оголошуються
неправомірними у такій мірі, в якій вони не погоджуються з правами людини,
закріпленими у Конвенції (ст. 6 Закону); 5) громадяни наділяються правом
ініціювати судовий процес у зв'язку з такими діями публічної влади (ст. 7 Закону).
********************
52. Монарх Сполучного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії.
У британській правовій доктрині прийнято ставити главу держави на перше
місце у системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом
суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та
пресвітеріанської церкви. Офіційний титул Королеви звучить так: «Ії Величність
милістю Божою Королева Сполучного Королівства Великобританії і Північної
Ірландії та інших підвладних їй держав і територій, глава Співдружності, захисниця
віри». В офіційних документах і доктринальних працях інститут монарха часто
позначають терміном «Корона». Правляча Королева Єлизавета II (донька Георга VI)
- 42-й монарх Сполучного Королівства Великобританії і Північної Ірландії та шоста
у британській історії Королева. У 2011 р. на саміті країн-членів Співдружності було
прийнято рішення про необхідність зміни принципів, які визначають статус глави
держави. Обгрунтовуючи ці реформи, Прем'єр-міністр Спо-
лучного Королівства Великобританії і Північної Ірландії наголосив, що згідно з
сучасними нормами про права людини, які встановлюють рівність статі і свободу
віросповідання, право займати престол мають
отримати діти монарха в порядку первородства (шведська система
престолонаслідування), а монарх - право одружуватися на католиках. Повноваження
монарха можна підрозділити на дві групи: прерогативні і статутні. Більшість
повноважень існує в формі прерогативи Корони, тобто природжених виключних
прав монарха, які не грунтуються на рішеннях Парламенту. Королівську
прерогативу можна розділити на особисту і політичну. Особиста прерогатива
охоплює право на атрибути монаршої влади: корону, мантію, трон, скіпетр і
державу, титул, в якому перераховуються володіння монарха, вказується
божественне походження його влади. Особиста прерогатива включає також право на
королівський двір і цивільний лист.
Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому в юридичній літературі
їх прийнято називати «сплячими прерогативами». На сучасному етапі монарх
використовує такі прерогативи за порадою з Прем'єр-міністром і Урядом.
Британський монарх діє як сила, що забезпечує єдність і безперервність нації,
наступництво політичних інститутів і правил соціального спілкування. Водночас за
надзвичайних умов монарх має можливість користуватися політичними
прерогативами у повному обсязі в формі дискреційних (за власним розсудом).
Наприклад, з метою збереження стабільності у державі та суспільстві після виборів
до Парламенту в 1974 р. Єлизавета II сформувала лейбористський Уряд, хоча ця
партія не мала явної переваги у Палаті Громад. У зв'язку з тим, що політичні
прерогативи досить широкі, їх поділяють на повноваження у сфері внутрішньої та
зовнішньої політики. У сфері зовнішньої політики прерогативи Корони полягають у
тому, що монарх є главою Співдружності, оголошує війну та мир, укладає
міжнародні угоди, визнає зарубіжні держави тощо. У галузі внутрішньої політики
існують такі Королівські прерогативи: а) усфері державного управління - право
формувати Уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони тощо; б)
усудовій галузі - прерогатива монарха базується на принципі «монарх - джерело
справедливості», тому британське правосуддя здійснюється відімені монарха; в) у
законодавчій сфері - право абсолютного вето (з 1707 р. монарх не користується цим
правом); право скликати Парламент та розпускати Палату Громад; право відкривати
чергову сесію Парламенту.
********************
53. Парламент Сполучного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії.
Згідно з конституцією Великої Британії Парламент складається з трьох
структурних компонентів: Корони, Палати Лордів (верхньої палати) і Палати
Громад (нижньої палати). Розподіл Парламенту на дві
палати відбувся на основі Вестмінстерського статуту 1330 р. А вхід Корони до
Парламенту пов'язаний із законотворчим процесом, який передбачає, що білль стає
актом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований
монархом. Палата Громад є єдиною із тріади, яка формується на основі загальних,
рівних виборів шляхом таємного голосування на базі мажоритарної системи
відносної більшості. Вибори до Палати Громади регламентуються актами
Парламенту (Актами про народне представництво (1949, 1969, 1974, 1983, 1985,
1989, 1999, 2000 рр…, Актом про політичні партії, вибори та референдум 2000 р.).
Акт про введення строків повноважень Парламентів 2011 р. встановив, що термін
повноважень Палати Громад дорівнює 5 років і наступні вибори проводяться 7
травня 2015 р. Акт трансформує підстави дострокового розпуску Палати Громад.
Так, позачергове розформування нижньої палати можливо лише у 2-х випадках:
якщо не менше двох третин депутатів проголосують за її розпуск та якщо Уряд не в
змозі забезпечити довіру Палати Громад протягом 14 днів, або отримав вотум
недовіри, висунутий абсолютною більшістю голосів депутатів. За підсумками
виборів 2017 року депутатський корпус становить 650 членів. Разом з тим, з метою
забезпечення рівного представництва голосів виборців кожного виборчого округу
число депутатів Палати Громад надалі планується зменшити до 600. Депутати
Палати Громад наділені індемнітетом, але у разі порушення депутатом етико-
моральних норм його можуть позбавити мандата. Депутати мають імунітет від
притягнення до цивільно-правової відповідальності під час сесії та протягом 40 днів
до і після неї, який, однак, не розповсюджусться на кримінальні справи проти
них. За умови чіткої фінансової звітності член Палати Громад може за сумісництвом
займатися підприємницькою діяльністю. Після виборів Палати Громад депутати
об'сднуються в партійні фракції, які у Великій Британії називаються
парламентськими партіями. Парламентська фракція, яка має більшість, формує
Уряд. До складу Палати Громад входить Опозиція її Королівської Величності, яка
має офіційний статус і утворюється на основі партії, що здобула на виборах друге
місце. Важливу роль у роботі Палати Громад відіграють парламентські комітети, які
можуть бути постійними, тимчасовими, спеціалізованими і спільними. Палата
Лордів - верхня палата Парламенту Великої Британії. Протягом ХХ століття статус
Палата Лордів піддався значним змінам. Зокрема, в 1958 р. Акт про довічних перів
запровадив інституту довічного перства як для жінок, так для чоловіків. Мета
запровадження інституту довічних перів полягала в активізації діяльності Палати
Лордів і посиленні позицій правлячої партії у Парламенті. Довічними перами є
представники політичної, економічної та культурної еліти, які набувають свій статус
через власні заслуги та досягнення. Акт про Палату лордів (1999 р.) зменшив
кількість спадкових перів більш, ніж на 600, заморозивши їх число до 92 до
подальшої реформи. Відповідно до Акту про реформу Палати лордів (2014 р.) члени
цієї палати Парламенту можуть бути виключені із її складу, якщо вчинили тяжкі
кримінальні правопорушення, що призвели до тюремного ув'язнення на строк не
менше одного року, а також якщо не відвідують засідання палати. Традиційно
Парламент Великої Британії відносили до групи парламентів з абсолютно
необмеженою законодавчою компетенцією. Разом з тим, наприкінці ХХ ст.
конституційні реформи територіальної організації влади, членство Великої Британії
в Раді Європи, розповсюдження практики прийняття рішень на референдумі
трансформували статус Парламенту. Наразі можна говорити про відносно обмежену
законодавчу компетенцію законодавчого органу держави. Найбільш визначну роль
узаконодавчому процесі та в здійсненні парламентського контролю відіграє Палата
Громад. Більшість законопроектів і всі фінансові біллі вносяться в нижню палату.
Парламентський контроль реалізується відповідно до принципу «відповідального
правління» і застосовується в наступних формах: - усні запити; - інтерпеляція; -
вотум недовіри; - вотум довіри; - діяльність спеціалізованих парламентських
комітетів і Парламентського уповноваженого зі справ адміністрації.
********************
54. Уряд Великої Британії.
Згідно зі статутним правом вищим органом виконавчої влади у Великій Британії
є монарх. Водночас за конституційною угодою країною керує «Уряд Ії Величності»,
в якому головну роль грає Прем'єр- міністр. Тому британський режим державного
управління називають міністеріалізмом. Уряд забезпечує виконання законів і
проводить внутрішню політику держави, керує розгалуженим державним апаратом,
бере активну участь у законодавчій діяльності, ініціюючи основну масу
законопроектів. Компетенція Уряду не залежить від політичної приналежності його
членів і була зафіксована ще в урядовій доповіді в 1918 р. Зокрема, Уряд визначає
політичний курс держави, що затверджується Парламентом, реалізує контроль за
виконанням актів Парламенту та здійснює постійну координацію діяльності органів
виконавчої влади. Разом з тим Уряд самостійно не приймає нормативних документів
(виключення становлять лише документи з питань його власної організації). Усі свої
прожекти Уряд реалізує або через акти Парламенту, або через главу держави.
Принцип відповідального правління, який передбачає обов'язковість збереження за
членами Уряду депутатського мандату, дозволяє Уряду через членів своєї фракції
вносити законопроекти до Парламенту. Згідно з конституційною угодою Прем'єр-
міністром призначається лідер партії, яка після виборів має більшість у Палаті
Громад. Він здійснює загальне керівництво Урядом, підтримує постійні відносини
між Королевою й Урядом, займає посаду Першого канцлера Казначейства, після
парламентських виборів формує Уряд тощо. Статус членів Уряду регламентусться
Актом про міністрів Корони. Офіційний Уряд формусться Прем'єр-міністром з
депутатів правлячої партії і складається з 4 груп. До першої групи входять міністри,
які займають ключові позиції, та входять до Кабінету. Друга група – це міністри без
портфелів, члени Уряду, які займають традиційні посади - лорд-голова ради, лорд-
охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними
міністрами та с заступниками
міністрів. Четверта група складається з молодших міністрів, які призначаються для
забезпечення зв'язку між міністрами і Парламентом. Уряд складасться з 83
представників фракції більшості та має досить
своєрідну структуру: склад Кабінету (власно Уряду) та офіційного Уряду не
співпадає. У повному складі Уряд практично і не збирається. Замість цього діє
вузький орган - Кабінет, який існує на основі конституційної угоди, та на 2021 р.
складається з 23 міністрів глав міністерств і інших посадових осіб. До Кабінету
входить так званий «внутрішній кабінет» - неформальне об'єднання 3-5 міністрів, які
користується довірою Прем'єр-міністра. Усі питання внутрішньої та зовнішньої
політики вирішуються Кабінетом, який фактично здійснює вищу виконавчу владу в
країні.
********************
55. Верховний Суд Сполучного Королівства Великої Британії і Північної
Ірландії.
Верховний Суд Сполучного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії
запроваджений в рамках конституційної реформи 2005 р. Відповідно до Акту про
конституційну реформу 2005 р. ординарні лорди з апеляцій були виключені зі
складу Палати Лордів із 2009 р. увійшли до нової інституції - Верховного Суду.
Мета утворення Верховного Суду полягала в зміцненні принципу розподілу влад,
сприянні подальшого відділення судової влади від законодавчої івиконавчої гілок та
забезпеченні прозорості відносин Парламенту ісудових установ. До Верховного
Суду перейшла судова компетенція Палати Лордів і право розглядати справи,
пов'язані з делегуванням повноважень регіональним органам влади, вирішення яких
раніше належало Судового комітету Таємної ради. Верховний Суд складається з 12
осіб, організація роботи яких, і судове провадження регулюсться Регламентом 2009
р. На Верховний Суд покладаються такі завдання: 1) бути вищою апеляційною
інстанцією у цивільних та кримінальних справах, які розглядалися апеляційними
судами Англії, Уельсу та Північної Ірландії; 2) переглядати рішення Вищого
кримінального суду Шотландії на предмет їх відповідності законодавству €С або
ратифікованим конвенціям про права людини; 3) розглядати апеляції, які
стосуються спірних питань права широкої громадськості важливості; 4)
обговорювати справи про делегацію повноважень у рамках Актів про Шотландію
(1998 р.), про управління Уельсом (1998 р., 2006 р.), Північну Ірландію (1998 р.); 5)
концентрувати увагу на випадках суспільного і конституційного значення; 6)
підтримувати і розвивати роль Верховного Суду як вищої судової інстанції в
Сполучному Королівстві; 7) при розгляді справ брати до уваги рішення
Європейського суду з прав людини.
********************
56. Конституційно-правовий статус органів влади регіонів і місцевих органів
влади в Сполучному Королівстві Великої Британії і Північнної Ірландії.
Сполучне Королівство Великої Британії та Північної рландії представляє собою
унітарну державу, яка складається з Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії.
Наприкінці 90-х років лейбористський Уряд здійснив низку реформ регіонального
управління, які стосувалися Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії. За
результатами референдумів у 1998 р. британський Парламент прийняв Акт про
Шотландію, Акт про управління Уельсом, Акт про Північну Ірландію. Відповідно
до Актів про Шотландію (1998 р. і 2012 р.) Парламент складається з 129 членів, що
обираються на чотири роки шляхом загальних, рівних і прямих виборів таємним
голосуванням. Компетенція Шотландського Парламенту включає в себе питання
охорони здоров'я, освіти, місцевого управління, житлового будівиицтва,
економічного розвитку регіону, внутрішніх справ, траиспорту, охорони
навколишнього середовища тощо. З 2014 року повноважения Парламенту Шотландії
в сфері місцевих податків, управління субсидіями в галузі охорони здоров'я були
розширені. Акти про Шотландію передбачають утворення Уряду Шотландії, до
складу останиього входять перший
міністр, міністри (за бажанням першого міністра також молодші міністри), лорд-
адвокат і генеральний солісітор Шотландії. Перший міністр призначасться
Королевою з числа членів Парламенту Шотландії і залишається на посаді протягом
усього терміну повноважень Парламенту. Згідно з Актами про управління Уельсом
Національна асамблея Уельсу має однопалатну структуру і складається з 60
депутатів, обраних за змішаною виборчою системою. Ці Акти передали
Національній асамблеї всі предмети відання, які раніше входили до компетенції
державного секретаря Уельсу, включаючи сільське і лісове господарство,
рибальство, продовольство, освіту, промисловість, місцеве управління тощо. До
2011 р. із зазначених питань Національна асамблея Уельсу була вправі приймати так
зване «вторинне законодавство» (делегова-
не), що конкретизувало акти британського Парламенту з урахуванням регіональних
особливостей. За результатами референдуму 2011 р. Національна асамблея отримала
право регламентувати ці галузі са- мостійно без погодження з британським
Парламентом. За останнім залишилися право регулювати питання оборони,
іноземних справ, фінансової, економічної та кредитної політики, поліції,
кримінального
і цивільного судочинства тощо. Відповідно до Акту про Північну Ірландію Північна
Ірландія є складовою частиною Великої Британії та її відділення можливе лише за
результатом референдуму, проведення якого оголошується Державним секретарем
зі справ Північної Ірландії. Акт заснував Асамблею Північної Ірландії -
однопалатний орган, який обирається на чотири роки загальними, прямими, рівними
виборами за системою диного переданого голосу. Асамблея є законодавчим
органом, який приймає так зване «вторинне законодавство», що розвиває і
конкретизують положення первинного законодавства, виданого британським
Парламентом, яке, втім, не вимагає подальшого схвалення останнім, але може бути
оскаржене в судовому порядку. Виконавчу владу здійснюють перший міністр і
міністри, які призначаються Асамблеєю після її виборів (Частина III «Виконавча
влада»). У Великій Британії діє автономна система місцевого управління,
за якою пряме підпорядкування за вертикаллю здійснюється в обмеженій формі в
основному у формі судового контролю. Разом з тим, місцеве управління не виходить
за рамки делегованих державою повноважень. Місцеве самоврядування
відрізняється від державного управління особливої природою, має статус локальної
публічної корпорації. Значний вплив на розвиток місцевого управління у Великій
Британії має рівень правосвідомості і правової культури населення, історичні
традиції деволюційні процеси тощо. Зважаючи на це, в кожному регіоні
створюються різноманітні організаційної форми місцевого управління. Місцеве
управління на території Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії
регламентується окремими
нормативними актами для кожного регіону і різниться за такими параметрами, як
адміністративно-територіальний поділ і повноваження місцевої влади. Оскільки в
Англії немає регіонального парламенту законодавство в сфері місцевого управління
приймається Парламентом Сполученог Королівства. Правовою основою організації
та діяльності місцевогоуправління в Англії є низка Актів про місцеве управління,
Акт про місцеве управління і житлове будівництво, Акт про локалізм, Акт про
поліцію і правосуддя, Акт про місцеву демократію, економічний розвиток і
будівництво, Акт про місцеве управління та залучення громадськості до охорони
здоров'я, Акт про місцеве управління і оподаткування тощо. Вищою ланкою
адміністративно-територіального устрою є 9 регіонів. Другою ланкою
адміністративно-територіального устрою є 48 церемоніальних графств, які
поділяються на території з дворівневої адміністрацією (графства і райони) і
однорівневої адміністрацією (унітарні утворення). Нижчою ланкою
адміністративно- територіального устрою є приходи (громади). Разом з тим, не на
всіх рівнях адміністративно-територіального устрою створені органи влади.
Наприклад, тільки в одному регіоні - Великому Лондоні, обираються Асамблея і
мер. 6 міст-графств без власних органів влади, адже повноваження щодо їх
управління делеговано районним радам. Натомість, 27 сільських графств мають
представницькі органи влади як на рівні графства, так і на районному рівні. А у 56
унітарних утвореннях сформовано раду графства, яка об'єднує в собі функції і
повноваження ради графства та районної ради. Якщо в приході (громаді) менше 200
виборців, рішення приймаються зборами приходу (громади). В усіх інших приходах
формуються ради. Крім того, відповідно до Акту про місцеву демократію,
економічний розвиток і будівництво місцеві органи влади мають право добровільно
об'єднуватися задля виконання делеговані функції від центрального уряду для більш
ефективного проведення транспортної та економічної політики на більш широкій
території. Наприклад, об'єднана рада Великого Манчестера, Об'єднаний орган
міського округу Ліверпуль тощо. Правовою основою організації та діяльності
місцевого управління в Уельсі є Акти про місцеве управління (Уельс), Акти про
управління Уельсом, затверджені Парламентом Великої Британії, та актами
регіонального парламенту. Наразі в Національній асамблеї Уельсу розглядається
законопроект про реформу місцевого управління в Уельсі, який передбачає
механізми, що дозволяють двом або більше органам місцевого правління
об'єднуватися на добровільній основі для координації своїх дій. На сучасному етапі
для потреб місцевого управління створено 22 унітарних основних районів. Обрані в
цих районах ради
компетентні приймати рішення щодо в сфері комунального господарства, освіти,
соціального забезпечення, охорони навколишнього середовища, автомобільних
доріг тощо. Нижчою ланкою адміністративно-територіального устрою Уельсу є
приходи (громади). Як і в Англії, якщо в приходах (громадах) проживає невелика
кількість виборців, рішення щодо місцевого управління приймаються зборами
приходу (громади). В усіх інших приходах формуються громадські ради. Щодо
Шотландії, то правовою основою організації та діяльності місцевого управління є
Акти про місцеве управління (Шотландія), Акти про Шотландію, затверджені
Парламентом Великої Британії, та актами регіонального парламенту.
Адміністративно-територіальний устрій і структурна організація місцевого
управління Шотландії подібна Уельсу. Так, створено 32 унітарні округи або
території місцевих рад, до складу яких входять муніципальні ради. На відміну від
інших регіонів, у Північній Ірландії представницькі органи 11 районів не несуть
відповідальності за освіту, будівництво доріг або житло. Ради регіонів компетентні
вирішувати питання
надання комунальних послуг, забезпечувати соціально-економічний і культурний
розвиток місцевої громади. Організація та діяльність органів місцевого управління
регламентується Актами про місцеве
управління (Північна Ірландія), Актами про Північну Ірландію, затверджені
Парламентом Великої Британії, та актами регіонального парламенту.

********************

57. Конституція Французької Республіки 1958 р.

Народження Конституції 1958 р. пов'язане з політичною кризою в країні,
викликаної урядовою нестабільністю (за 12 післявоєнних років змінилося 22 уряди),
та алжирським конфліктом, який створив загрозу громадянської війни. У цих
умовах Національні збори доручили голові Уряду Ш. де Голлю, який виявив
готовність взяти політичну відповідальність за підтримку стабільності в державі на
себе, розробити проект нової Конституції. Одночасно Національні збори прийняли
конституційний закон, в якому містилися п'ять базових принципів нової
Конституції: 1) тільки загальне голосування є джерелом влади, а законодавча і
виконавча влада похідні від такого голосування; 2) законодавча і виконавча влада
мають бути реально розділені; 3) Уряд повинен нести політичну відповідальність
перед Парламентом; 4) судова влада має залишатися незалежною та забезпечувати
дотримання прав і свобод, що містяться в преамбулі Кон-
ституції 1946 р. і в Декларації прав людини і громадянина 1789 р.; 5) Конституція
повинна організувати відносини Франції з народами її колоній. Крім того, цей закон
визначив наступну процедуру розробки і прийняття Конституції: - Уряд проводить
консультації з Конституційним консультативним комітетом щодо змісту
Конституції; - проект Конституції отримус попередній висновок Державної ради; -
Конституція схвалюсться на республіканському референдумі; - Президент
промульгує Конституцію. З прийняттям Конституції 1958 (17 в історії Франції) в
країні розпочався новий період їїї конституційного розви-
тку - період П'ятої республіки. Важливою новелою Конституції Франції 1958 р.
стало введення президентсько-парламентської республіки, яка обмежила
парламентаризм як політико-правовий режим управління, і встановила так званий
«раціоналізований парламентаризм», який характеризується: 1) запровадженням
двох варіантів внесення змін і доповнень до Конституції. Перший відбувається
відповідно до ст. 89 Конституції - парламентський і другий, заснований на ст. 11
Конституції, - президентсько-урядовий. Ці варіанти забезпечують збалансованість
влади. Парламентська модель перегляду Конституції полягає в наданні ініціативи
перегляду Конституції Президенту Республіки, що діє за пропозицією Прем'єр-
міністра, і членам Парламенту. Проект або пропозиція про перегляд Конституції
мають бути прийняті обома палатами в ідентичній редакції. Перегляд є остаточним
після схвалення його референдумом. Однак проект перегляду не передається на
референдум, якщо Президент Республіки вирішить передати його на розгляд
Парламенту, скликано- го в якості Конгресу. У такому випадку проект перегляду
вважається схваленим, якщо він отримує більшість у 3/5 поданих голосів. Причому
процедура перегляду Конституції не може бути розпочата або продовжена за
наявності загрози цілісності території. Республіканська форма правління не може
бути предметом перегляду. Другий варіант передбачає право Президента Республіки
за пропозицісю Уряду і під час сесії Парламенту передати на референдум будь-який
законопроект, що стосується організації державної влади, реформ в економічній і
соціальній політиці нації і публічних служб, ратифікації будь-якого міжнародного
договору. Якщо референдум завершується схваленням законопроекту, то Президент
Республіки промульговує закон протягом п'ятнадцяти днів, наступних за
оголошенням результатів голосування; 2) визначенням такого порядку формування
посади глави держави, який дозволяє Президенту уникнути залежності від
політичних партій. З 1962 р. Президент обирається загальними виборами. У той же
час зберігається необхідність отримання кандидатом на цю високу посаду
рекомендації осіб, які мають представницький мандат. Під заявою про висунення
кандидатури на посаду Президента Франції повинні поставити підписи 500 осіб, що
володіють представницьким національним або місцевим мандатом: парламентарії,
регіональні радники, генеральні радники, радники Парижа, мери, члени Зборів
Корсики і територіальних асамблей заморських територій;
3) введенням повноважень Президента у сфері діяльності Парламенту (звертатися до
Парламенту, скликати його на сесії, застосовувати вето) і Прем'єр-міністра вимагати
продовження засідань та скликати позачергові сесії Парламенту; 4) встановленням
абсолютно обмеженої законодавчої компетенції Парламенту (ст. 34 Конституції); 5)
закріпленням делегованого законодавства (ст. 38 Конституції). Відповідно до цієї
статті Уряд може для «виконання своєї програми» просити Парламент дозволити на
обмежений термін здійснювати ордонансом заходи, які входять до компетенції
законодавчого органу; 6) впровадженням регламентарної влади, предметом якої є
всі об'єкти, що не входять до відання Парламенту. Прем'єр-міністр отри- мав право
звернення до Конституційної ради щодо підтвердження виходу Парламенту за межи
своєї компетенції; 7) наданням Прем єр-міністру права законодавчої ініціативи (ст.
39
Конституції); 8) введенням обмеженого «законодавчого човнику» як засобу по-
долання розбіжностей у законодавчому процесі. Палати у законодав- чому процесі
мають рівний статус і закон повинний бути прийнятим в ідентичній редакції обома
палатами. Законопроект може ходити з палати в палату поки депутати не досягнуть
угоди. Щоб уникнути нескінченного «човника», Конституція (ст. 45) передбачила
процедуру подолання опору Сенату на випадок, коли Уряд оголошує законопроект
терміновим; 9) закріпленням за Конституційною радою повноваження вирішувати
спори про розмежування компетенції, які виникають на підставі ст. 34 і 37
Конституції, а також здійснювати попередній контроль щодо
регламентів палат і органічних законів. За всю історію Конституція V Республіки
переглядалась 24 рази
за допомогою двох варіантів внесення змін і доповнень. Наприклад, у результаті
конституційної реформи 2008 р. Законом № 2008-724 «Про модернізацію інститутів
V Республіки» значна частина тексту Основного закону була викладена в новій
редакції. Умовно можна виділити наступні напрями цієї реформи:: 1) запровадження
механізмів врівноваження повноважень вищих органів влади, зокрема це: право
Президента Республіки безпосередньо звертатися до Парламенту з посланням (ст.
18); право Парламенту приймати резолюції (ст. 34(1)); обмеження права Президента
щодо призначення посадових осіб (наприклад, членів Конституційної Ради) (ст. 13,
56) тощо; 2) введення нових гарантій прав і свобод людини, зокрема це: мож-ливість
брати участь у контролі за конституційністю законів в порядку заперечення проти
позовів (ст. 61(1)); впровадження посади захисника прав (розділ XI bis «Захисник
прав»); закріплення право на звернення з петицією до Економічної, соціальної й
екологічної ради (ст. 69). Сучасна структура Конституції Франції має особливість,
оскільки існує увигляді «конституційного блоку», до якого входять: Конституція
Франції 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., преамбула
Конституції 1946 р., Хартія навколишнього середовища 2004 р.
********************
58. Конституційно-правовий статус особи у Франції.
Конституційно-правовий статус особи у Франції регламентується: 1)
Декларацією прав людини та громадянина 1789 р., яка проголосила особисті та
політичні права і свободи людини і громадянина; 2) преамбулою Конституції
Франції 1946 р., яка доповнила Декларацію соціально-економічними правами;
3) Хартією навколишнього середовища 2004 р., яка містить широкий каталог
екологічних прав; 4) Конституцією Франції 1958 р., яка лише в окремих статтях
визначає принципи реалізації громадянами виборчого права (ст. 3), право на
утворення політичних партій (ст. 4), а також судові гарантії особистої свободи (ст.
66); 5) рішеннями Конституційного ради, які тлумачать коикретні права і свободи.
Наприклад визначаються такі поняття «безпека і свобода» (рішення від 15 січня
1981 р.), «свобода асоціацій» (рішення від 19 липня 1971 р.), «свобода совісті та
освіти» (рішення від 22 листопада 1977 р.), «свобода думки» (рішення від 22 липня
1982 р.), «особисті права» (рішення від 12 січня 1977 р.), «право власності і свобода
підприємництва» (рішення від 16 січня 1982 р.); 6) положеннями міжнародних актів
(Міжнародних пактів про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські
і політичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950
р. тощо). Велика увага у Франції приділена забезпеченню принципу рівності.
Декларація прав людини та громадянина 1789 р. (ст. 1) проголошує, що люди
народжуються і залишаються рівними в правах, рівність перед законом і судом (ст.
6). Преамбула Конституції 1946 р. розвинула цей принцип: - жінки у всіх сферах
мають рівні права з чоловіками; - солідарність і рівність усіх французів у несенні по-
винностей; - рівний доступ до публічної служби та однакові умови користування
індивідуальними та колективними конституційними правами; - союз Франції і
заморських народів, заснований на рівності прав і обов'язків, без расових і
релігійних відмінностей. Конституції 1958 р. (ст. 1) акцентує на забезпеченні
рівності перед законом усіх громадян незалежно від походження, раси чи релігії. У
Декларації прав людини та громадянина 1789 р. містяться важливі процесуальні
гарантії прав людини: - ніхто не може бути затриманий або заарештований без
законних підстав (ст. 7); - видання, виконання або примус до виконання свавільних
наказів карається (ст. 7); - закон повинен встановлювати покарання, які є безперечно
необхідними (ст. 8); - ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону,
прийнятого і оприлюдненого до вчинення правопорушення, та належно
застосованого (ст. 8); - презумпція невинуватості (ст. 9); - сувора заборона
застосування надмірно суворих заходів, які не с необхідними в разі арешту (ст. 9). У
результаті конституційної реформи 2008 р. до Основного Закону Французької
Республіки 1958 р. був включений новий розділ X1-bis, який встановив статус
захисника прав. Згідно зі ст, 71-1 захисник прав призначається Президентом
Республіки строком на шість років без права перепризначення. Функції захисника
прав несумісні з діяльністю в якості члена Парламенту або члена Уряду. Захисник
прав стежить за дотриманням прав і свобод у діяльності адміністрації держави,
територіальних колективів, громадських установ, а також усіх організацій, які
здійснюють громадське обслуговування. До захисника прав може звертатися будь-
яка особа, яка вважає, що її права порушені діями або бездіяльністю
вищезазначених державних і недержавних інституцій.
********************
59. Президент Республіки у Франції.
Статус глави держави Франції регулюється розділом II «Президент Франції»
Конституції 1958 р. Президент Франції займає центральне місце в системі вищих
органів влади. Відповідно до ст. 5 Конституції
1958 р. Президент стежить за дотриманням Конституції, забезпечує своїм
арбітражем нормальне функціонування державних інститутів, здійснює заходи щодо
забезпечення національної незалежності
і територіальної цілісності, забезпечує дотримання міжнародних договорів і угод.
Обирається глава держави шляхом прямих, рівних, вільних, загальних, таємних
виборів на п'ять років за мажоритарною системою. В першому турі - за
мажоритарною системою абсолютної більшості, а в другому турі беруть участь ті
кандидати, які в першому турі отримали більше голосів ніж їх суперники. Для того,
щоб зареєструватися кандидатом на посаду Президента, необхідно бути французом,
володіти активним виборчим правом, досягти 23 років, не підпадати під умови
необираємості і відповідати умовам, які пред'являються Кодексом про обов'язкову
державну службу. У результаті конституційної реформи 2008 р. встановлено
положення про обмеження терміну президентської влади (не більше двох 5-них
термінів поспіль). Відповідно до ст. 67 Конституції Франції Президент Республіки
не несе відповідальності за дії, вчинені під час виконання функцій глави держави, не
може бути примушений давати показання перед
будь-яким французьким судом чи адміністративним органом, не може бути
притягнутий до кримінальної відповідальності. Дострокове припинення
повноважень Президента можливо у разі смерті, добровільної відставки і в порядку
імпічменту. Згідно зі 68 Конституції Франції підставою для ініціації процедури
імпічменту с невиконання главою держави своїх обов'язків, явно несумісних з
виконанням його повноважень. Під час провадження глава держави продовжує
виконувати свої функції. Конституція і Органічний закон №2014-1392 від 24
листопада 2014 р. про імплементацію статті 68 Конституції встановлюють наступну
процедуру імпічменту: 1) ухвалення 2/3 голосів Національних зборів і Сенату
пропозиції про скликання спеціальної сесії Парламенту, у вигляді Високого Суду; 2)
Високий Суд під головуванням президента Національних зборів має прийняти
відповідне рішення протягом одного місяця; 3) остаточне рішення про оголошення
імпічменту Президенту має бути підтримано більшістю у 2/3 голосів членів
Високого суду. Голосування проводиться таємним голосуванням. Делегування
голосів неможливе.
Усю сукупність повноважень Президента Франції можна розділити на дві групи:
особисті повноваження, або повноваження, реалізовані Президентом самостійно, і
повноваження, що вимагають контрасигнації Прем'єр-міністра. До першої групи
повноважень відносяться: - розпуск Національних зборів, який неможливий у разі
оголошення надзвичайного стану і протягом року після попереднього розпуску
нижньої палати Парламенту; - запровадження надзвичайного стану, при якому
Президент має право робити будь-які дії, продиктовані обставинами; - призначення
Прем'єр-міністра, міністрів, вищих цивільних і військових посадовців і звільнення їх
з посад; - винесення на референдум законопроектів, що стосуються організації
публічної влади; - звернення до Парламенту; головування на засіданнях Ради
міністрів; - звернення до Конституційної Ради і призначення третини її членів і
голови; - виконання функцій глави Збройних сил і голови вищих рад і комітетів
оборони. Усі інші повноваження, закріплені Конституцією за Президентом,
підлягають контрасигнації з Прем єр-міністром, і відносяться до другої групи: -
підписання Президентом Республіки ордонансів і декретів, прийнятих Радою
міністрів; - призначення дипломатичних представників і акредитація послів і ін.
********************
60. Уряд Французької Республіки.
Відповідно до розділу III «Уряд» Конституції 1958р. Уряд визначає і проводить
політику нації, в його розпорядженні знаходиться адміністрація і Збройні сили.
Уряд є колегіальним органом і складається з: - Прем'єр-міністра, який призначається
Президентом, при цьому Президент не зобов'язаний враховувати розстановку
політичних сил в Парламенті. На практиці Президент повинен прислуховуватися до
побажань парламентських партій, адже Національні збори мають право розглядати
питання про довіру Урядові. Ст. 49 Конституції фіксує обов'язок Прем'єр-міністра
ставити перед Національними зборами питання про довіру Уряду у зв'язку з
представленою програмою або декларацією про загальну політику. Президент
Республіки призначає міністрів за пропозицією Прем'єр- міністра. Згідно зі ст. 8
Конституції Президент припиняє виконання функцій Прем'єр-міністра за поданням
ним заяви про відставку Уряду, а також припиняє виконання функцій інших
міністрів за поданням Прем єр-міністра. Метою формування Уряду є утворення
Ради міністрів - органу, який ухвалює найбільш важливі рішення. Керує роботою
Ради мі-
ністрів і підписує його рішення Президент. Крім того, Уряд формує Раду кабінету,
очолювану Прем'єр-міністром. Прем'єр-міністр має особливий статус в Уряді.
Зокрема, він керує діяльністю уряду, несе відповідальність за національну оборону,
забезпечує виконання законів, ставить питання про довіру Уряду, заміщує
Президента у разі потреби. До Уряду входять міністри, які призначаються
Президентом заподанням Прем'єр-міністра, державні міністри, міністри-делегати,
які виконують доручення Прем'єр-міністра і міністрів. Уряд несе кримінальну і
політичну відповідальність. Політичну відповідальність Уряд несе перед
Парламентом (в основному перед Національними зборами, оскільки Сенат на
прохання Прем'єр-
міністра може лише брати участь у розгляді декларації про загальну політику).
Конституція (статті 49 і 50) передбачає підстави можливої відставки Уряду - відмова
у довірі та вотум недовіри. Розділ 10 «Про кримінальну відповідальність членів
Уряду» Конституції встановлює, що члени уряду несуть кримінальну
відповідальність за діяння, вчинені під час виконання своїх функцій, що
кваліфікуються як злочини або проступки під час їх вчинення, перед Судом
Республіки (ст. 68-1). Суд Республіки складається з 15 суддів: 12 членів
Парламенту, які обираються по 6 осіб від Національних зборів та Сенату після
кожного загального або часткового оновлення цих палат, а також 3 магістрати від
Касаційного суду, один із яких головує в Суді Республіки (ст. ст. 68-2). Компетенція
Уряду сформульована в Конституції Франції 1958р.
за залишковим принципом, тобто ст. 37 вказує, що питання, які не входять в сферу
законодавства, носять регламентарний характер і регулюються Президентом і
Урядом. Зокрема, у сфері державного управління Уряд забезпечує процес реалізації
законів Парламенту, керує роботою міністерств, визначає структуру виконавчої
влади тощо. Сприяє ефективній діяльності Уряду Економічна, соціальна й
екологічна рада, яка надає Уряду свій висновок на проекти законів, ордонансів або
декретів, а також на законодавчі пропозиції,
що представлені на її розгляд, консультує Уряд з будь-якої проблеми економічного,
соціального й екологічного характеру.
********************
61. Парламент Французької Республіки.
Парламент Франції складасться з двох палат: верхньої палати - Сенату і нижньої
- Національних зборів (Національної асамблеї). Національні збори формуються
прямими виборами строком на п'ять років за допомогою мажоритарної системи в
два тури. Сенат обирається шляхом непрямого голосування і забезпечує
представництво територіальних колективів Республіки. Французи, що проживають
за межами Франції, представлені в Сенаті. В основному сенатори обираються по
департаментах колегіями, що включають депутатів рад регіонів і департаментів, а
також представників рад комун. Термін повноважень Сенату - 6 років, при
оновленні половини складу кожні три роки. Статус членів Парламенту
характеризується вільним мандатом, обмеженим імунітетом (можуть бути піддані
кримінальному пере-
слідуванню при затриманні на місці злочину), індемнітетом і вимогою несумісності
із заняттям державних посад. Організація палат включас голову, його заступників,
бюро палати, парламентські групи і постійні
та спеціальні комісії. Парламент проводить одну щорічну чергову сесію, яка триває
з жовтня і до кінця червня. Надзвичайні сесії скликаються Президентом на вимогу
Прем'єр-міністра або більшості депутатів Національних зборів. Засідання палат
Парламенту проходять окремо, але уразі утворення Конгресу депутатів і сенаторів
проводиться спільне засідання. Відповідно до розділу V «Про відносини між
Урядом і Парламентом» Конституції Франції 1958р. компетенція Парламенту с
абсолютно обмеженою. Стаття 34 Конституції визначає чіткий перелік питань, по
яких Парламент має право ухвалювати рішення. Зокрема, закон встановлює норми
щодо: громадянських прав і основних гарантій; визначення злочинів і деліктів;
створення нових судових інстанцій і статусу магістрів; порядку виборів в палати
Парламенту і органи
місцевого самоврядування та ін. Парламент може видати спеціальний
уповноважуючий закон, в якому передбачений предмет і термін делегування. У
порядку делегування Уряд приймає ордонанси з питань,
що входять у сферу законодавства. У той же час дані ордонанси потребують
обов'язкового затвердження Парламентом. У законодавчому процесі палати мають
рівний статус, тому суб'єкти законодавчого процесу можуть звернутися в бюро
будь-якої зпалат. Правом законодавчої ініціативи наділяються: Прем'єр-міністр,
який вносить до Парламенту законопроекти, і члени Парламенту, що подають
законодавчі пропозиції. Прийнятий однією палатою законопроект передається в
іншу палату для схвалення його в ідентичній редакції. Якщо між палатами
виникають суперечності, то застосовусться метод «човника» або створюсться
змішана паритетна комісія. Органічні закони, після їх ухвалення Парламентом і до
підписання Президентом, підлягають обов'язковому попередньому конституційному
контролю. Зовнішньополітичні повноваження і повноваження у сфері національної
безпеки передбачають: - схвалення Парламентом найбільш важливих міжнародних
договорів; - надання дозволу на оголошення війни і продовження облогового стану
на термін більше 12 днів. Судові повноваження Парламенту полягають в його
можливості оголошувати амністію, створювати Високу палату правосуддя і Суд
Республіки. Французький Парламент використовує всі відомі форми
парламентського контролю, за винятком інтерпеляції, причому їх можна
розподілити на дві групи: 1) Національні збори і Сенат застосовує форми контролю,
які не тягнуть за собою прямих санкцій, окрім публічного оголошення; 2)
Національні збори реалізують такі форми парламентського контролю, як вотум
довіри і вотум недовіри, які призводять до політичної відповідальності Уряду. У
результаті конституційної реформи 2008 р. був зміцнений парламентський контроль
за виконавчою владою. Наприклад, ст. 35 Конституції уповноважила Парламент
надавати дозвіл або продовжувати військові втручання за кордоном. Відтепер
виконавча влада повинна протягом трьох днів інформувати Парламент про
розгортання французьких контингентів за кордоном. Іх перебування в зоні
конфліктів більше чотирьох місяців може бути продовжено тільки з дозволу
Парламенту.
 ********************

62. Конституційна рада Французької Республіки.

Відповідно до розділу VII «Конституційна рада» Конституції Франції
Конституційна рада здійснює конституційний контроль. Склад даного органу має
певну специфіку. У силу закону в Конституційну раду довічно входять колишні
Президенти Республіки. Дев'ять членів призначаються на 9 років з оновленням на
одну третину кожні три роки. Три члени Конституційної ради призначаються
Президентом Республіки, три - головою Сенату, три - головою Національних зборів.
Голова Конституційної ради призначасться Президентом, і його голос є
вирішальним у разі розподілу голосів порівну. Відповідно до Закону № 2008-724
«Про модернізацію інститутів V Республіки» призначення Президента потребують
подальше схвалення Парламентом, причому можливо відхилення пропозиції глави
держави більшістю в 3/5 голосів. Статус членів Конституційної ради базується на
основі принципу несумісності з виконанням інших функцій.
Конституційна рада Франції здійснює попередній і подальший конституційний
контроль, який стосується: правильності обрання депутатів і сенаторів, якщо
результати їх виборів оскаржуються; правильності обрання Президента Республіки;
- правильності проведення референдуму і оголошення його результатів; - розподілу
повноважень між Парламентом і Урядом; - дотримання палатами їх регламентів; -
конституційності органічних, звичайних законів і міжнародних договорів.
Положення, оголошене неконституційним, не може бути ані промульгованим, ані
застосованим. Рішення Конституційної ради не підлягають оскарженню. Вони
обов'язкові для всіх органів публічної влади. На основі Закону № 2008-724 «Про
модернізацію інститутів V Республіки» в Конституцію Французької Республіки була
запроваджена
ст. 61-1, відповідно до якої, по-перше, якщо в зв'язку з розглядом будь-якого справи
в суді робиться твердження про те, що те чи інше положення закону завдає шкоди
гарантованим Конституцією правам і свободам, запит про це може бути переданий
до Конституційного Рада Державною Радою або Касаційним Судом. Конституційна
Рада виносить рішення у встановлений термін, та, по-друге, стан, оголошений
неконституційним на підставі статті 61-1, скасовується з моменту опублікування
рішення Конституційного Ради або з більш пізньої дати, встановленої в цьому
рішенні. Конституційна Рада ви- значає умови і межі, відповідно до яких наслідки,
викликані цими положеннями, можуть бути оскаржені.
********************
63. Конституційно-правовий статус органів влади територіальних колективів і
місцевих органів влади у Франції.
Правовою основою територіальної організації влади у Французькій Республіці є
Конституція Французької Республіки (Ст. 1, Розділ ХI «Територіальні колективи»)
та низка таких Законів, як: Загальний
кодекс територіальних колективів, «Про права та свободи муніципалітетів,
департаментів та регіонів» (№ 82-213), «Про розподіл повноважень між комунами,
департаментами, регіонами та державою» (№ 83-8, № 83-663), «Про статус
територіальної публічної служби» (№ 84-53), «Про умови здійснення місцевих
мандатів» (№ 92-108), «Про територіальну адміністрацію Республіки» (№ 92-125),
«Про децентралізовану організацію Республіки» (№ 2003--276), «Про модернізацію
функціонування публічних територій та встановлення мегаполісів» (№ 2014-58).
Конституція Франції (ст. 1) проголошує такі принципи політико-
територіального устрою держави, як: неподільність, цілісність та
децентралізованість організації. Відповідно до Конституції Франції (Розділ ХI «Про
територіальні колективи» (ст. 72)) адміністративно-
територіальними утвореннями Республіки є комуни, департаменти, регіони,
адміністративно-територіальні утворення з особливим статусом і заморські
адміністративно-територіальні утворення. Будь-яке інше адміністративно
територіальне утворення створюється законом. Франція складається з метрополії
(грец. иттрóлоллс букв. «материнське місто») та заморських колективів. Сучасний
адміністративно-територіальний устрій Франції є 5-ти ланковим: 1) 13 регіонів
метрополії і 5 заморський регіонів. Ради
регіонів не наділені правом приймати власні нормативно-правові акти, але мають
бюджет, що складається з державних субвенцій; 2) 96 департаментів метрополії і 5
заморських департаментів, які одночасно мають статус заморського регіону.
Представницьким органом департаменту є Генеральна рада, а адміністративним
центром департаменту префектура; 3) 343 округи, які є суто територіальними
утвореннями, що створені для раціонального управління (до одного департаменту
входять по 3-4 округи). Столицею округу с субпрефектура; 4) 2074 кантонів, 175 з
яких - заморські, що охоплює декілька комун; 5) 35 357 комун, в яких обираються
представницькі органи - муніципальна рада і мер, повноваження яких, у сфері
місцевого управління, однакові, незалежно від чисельності населення комуни. У
Законі «Про модернізацію функціонування публічних територій та встановлення
мегаполісів» (№ 2014-58) визначений алгоритм набуття певною територією статусу
мегаполісу. Це дозволило підвищити ефективність державного управління, знизити
витрати бюджету та підвищити конкурентоспроможність відповідної території.
Укрупнення регіонів є найважливішою новелою Закону «Про розмежування
регіонів, виборів у регіонах і департаментах і внесення змін до календаря виборів»
(№ 2015-29), яка зміцнила роль регіону в структурі територіального управління,
зокрема в сферах економічного розвитку, інноваційного, соціального, комунального
і культурного розвитку Політичною автономією користується острів Корсика (9
регіон). Живуть на острові в основному не французи, а корсиканці. Серед яких
найзнаменитішою є така особистість, як Наполеон Бонапарт. У 2001 р. Французький
парламент більшістю голосів підтримав план Прем'єрміністра Л. Жоспена надати
Корсиці статус автономії, який регламентується органічним законом. Новий закон
надає законодавчим зборам Корсики право змінювати деякі з французьких законів
залежно від
місцевої специфіки. Автономія Корсики стосується широкого кола питань (від
транспорту до сільського господарства), але пріоритет віддано сфері освіти і
культури (закон вводить корсиканську мову як одну з обов'язкових шкільних
предметів). Конституція (ст. 72-3) проголошує, що Республіка визнає входжен-
ня до складу французького народу заморського населення в тому, що відноситься до
їх загального ідеалу свободи, рівності і братерства. Стаття 74 Конституції Франції
дозволяє заморським колективам мати свою особливу організацію, що враховує їх
власні інтереси в поєднанні з інтересами Республіки в цілому. У заморських
колективах сформовані органи законодавчої влади (ради) і виконавчої влади. У той
же час французький Парламент приймає для заморських тери-торій закони з питань
оборони, зовнішньої політики тощо. У кожному заморському колективі діє
представник держави (Франції) - префект, який призначається урядом Франції та
здійснює контроль за дотриманням французького законодавства. Заморські
колективи делегують своїх представників в загальнонаціональні структури –
Національні збори, Сенат та Економічну, соціальну й екологічну раду.
********************
64. Основний закон ФРН 1949 р.
Основний закон ФРН 1949 р. (Основний Закон ФРН 1949 р.) є писаним
кодифікованим нормативно-правовим актом, що існує у формальномузначенні.
Історія прийняття Основного закону має ряд особливостей. Конституція була
розроблена і прийнята Парламентською радою, що складалася з депутатів ландтагів
західних земель. Потім текст Конституції був санкціонований військовими
губернаторами і схвалений ландтагами земель. Однак суверенною державою
Федеративна Республіка Німеччина стала лише з укладенням 26 травня 1952 р.
Договору про врегулювання питань, що виникли в результаті війни та окупації, на
підставі якого держава отримала можливість скасовувати і змінювати положення
окупаційного права. Основний закон розроблявся як тимчасова Конституція і
повинен був існувати до прийняття Конституції об'єднаної Німеччини. У той же час
на основі Договору між ФРН і НДР про поновлення єдності Німеччини від 31
серпня 1990 р. і на основі ст. 23 Основного закону ФРН 1949 р. було ухвалене
рішення про продовження чинності Основного закону ФРН 1949 р. Основу
Конституції 1949 р. складають власні конституційні традиції та національний досвід
держав-переможниць в Другій світовій війні (США, Великої Британії і Франції).
Вірність власним конституційним традиціям проявляється в безпосередній рецепції
статей 136, 137, 138, 139 и 141 Веймарської конституції (статті встановлюють
правовий, соціальний, демократичний і світський характер держави). Під впливом
зарубіжної практики, були включені статті, які повинні були не допустити
повторення приходу до влади націонал-соціалістів
(заборона діяльності неконституційних партій, відхід від всенарод- них виборів
Президента та суттєве обмеження його статусу, відмова від проведення
загальнонаціональних референдумів, запровадження
конструктивного вотуму недовіри урядові та федеративної форми політико-
територіального устрою). Крім того, встановлено особливо жорсткий порядок
внесення поправок, який унеможливлюс зміни принципів політико-територіального
устрою Німеччини, основ конституційного ладу, принципів правового статусу
людини і громадянина (ст. 79). Зміни до всіх інших положень Конституції
інкорпоруються в її текст спеціальним законом, прийнятим 2/3 голосів депутатів
Бундестагу та членів Бундесрату. З часу свого ухвалення Основний закон ФРН
зазнав численних змін. Станом на сьогодні до тексту німецької конституції внесли
понад 60 поправок, зокрема пов'язаних зоб'єднанням Німеччини, членством ФРН в
СС, модернізації взаємин федерації та земель,
 ********************
65. Конституційно-правовий статус особи у ФРН
Конституційно-правовий статус особи у ФРН базусться на ліберально-соціальній
моделі регламентації прав і свобод людини та громадянина (розділ I «Основні
права»). Відповідно до ст. 1 Основного закону людська гідність недоторканна.
Поважати і захищати її - обов'язок будь-якої державної влади, який має бути
реалізовано в наступних напрямах: 1) забезпечення гідного рівня життя кожній
особі; 2) забезпечення юридичної рівності між людьми; 3) забезпечення права
людини на суспільне і політичне самовизначення;
4) закріплення процесуальних гарантій прав людини; 5) забезпечення особистої
фізичної недоторканності особи. Згідно зі ст. 142 Конституції основні права
забезпечуються не тільки на федеральному, але і на земельному рівні. Права і
свободи, що містяться в земельних конституціях, істотним чином збігаються з тими
правами і свободами, які закріплені в Основному закону ФРН. Права і свободи,
гарантовані земельними конституціями, набувають значення тільки в тих випадках,
коли вони забезпечують більший обсяг прав, ніж відповідні права і свободи, що
містяться в Основному законі. У німецькій правовій доктрині права і свободи,
проголошені у Основному закону, прийнято вважати основними. Зважаючи на це,
основні права і свободи характеризуються: 1) обов язковістю для законодавчої,
виконавчої та судової влади (ч. 3 ст. 1 Основного закону); 2) недоторканністю і
неприпустимістю їх перегляду (ч. 3 ст. 79);
3) судовим захистом, за умови їх порушення державною владою (ч. 4 ст. 19); 4)
обмеженням лише у виняткових випадках і тільки в інтересах загального блага (ч. 2
ст. 19); Серед особистих (громадянських прав) особливе місце відводиться праву
кожного на вільний розвиток особистості (статті 1, 2). Проголошення права кожного
на вільний розвиток особистості доповнюється цілим каталогом особистих прав (на
життя, здоров'я, свободу віросповідання, свободу думки, слова, пересування,
недоторканність приватного життя). Право кожного на вільний розвиток
особистості забезпечується принципом рівності, який покликаний гарантувати
рівноправність чоловіка і жінки, заборонити дискримінацію за ознаками статі,
походження, раси, мови, місця народження, віросповідання, релігійних чи
політичних поглядів, фізичних або розумових вад (ст. 3), забезпечити рівний статус
всіх громадян (ст. 33) та рівність у виборчих правах (ст. 38). Відповідно до ст. 19
Конституції свобода і рівність забезпечуються судовим захистом, який гарантує
невід'ємність та невідчужуваність основних прав. Обмеження основного права на
вільний розвиток особистості може бути не тільки в тих випадках, коли цей
розвиток суперечить конституційному порядку або моральним нормами, зачіпає
права і свободи третіх осіб. Основний закон гарантує кожному рівний обсяг
індивідуальних прав. Це обов'язково повинно прийматися до уваги кожним
громадянином при використанні прав, наданих йому Конституцією. Необмежене
використання однією особою основних
прав і свобод неминуче призведе до обмеження їх використання іншими особами.
Основний закон (ст. 2) гарантує недоторканність фізичного існування людини.
Об'єктом охорони є людське життя, яке розглядається як єдине і неподільне благо.
Дане право є абсолютно основним і виникає ще до народження. Так, Федеральний
конституційний суд усвоєму рішенні наголосив на тому, що людський зародок
також підлягає конституційному захисту як суб'єкт права, котрий володіє частковою
правоздатністю. Практичне значення мас і встановлення кінця життя. Охорона
життя передбачає, що держава не може приймати рішення, яке зачіпає життя
людини (ст. 102 про скасування смертної кари). Основний закон (ст. 4) закріплює
свободу віросповідання, совісті і свободу релігійних переконань і світогляду, яке
передбачає: 1) свободу мислення, внутрішніх процесів, формування віри і
переконання; 2) свободу зовнішнього прояву віри або переконання; 3) свободу дій за
своєю вірою або переконанням; 4) право громадян на відмову від
несення військової служби зі зброєю на підставі протиріччя подібного роду служби
з переконаннями громадянина. Конституція проголошує і низку політичних прав -
право петиції, свободу зборів і асоціацій. Разом з тим реалізація цих прав можлива
здотриманням певних умов. Так, проголошуючи право всіх німців утворювати
союзи, одночасно вказується, що об'єднання, цілі та діяльність яких суперечать
законам або спрямовані проти конституційного ладу або проти ідей
взаєморозуміння між народами, забороняються (ст.9). Крім того, у ст. 21
зазначається, що партії, які своїми цілями чи поведінкою своїх прихильників
прагнуть завдати шкоди основам вільного демократичного ладу, або усунути його,
або поставити під загрозу існування Федеративної Республіки Німеччини,
антиконституційні. Серед економічних, соціальних, культурних прав Основний
закон виділяє право вільного вибору професії, місця роботи і місця отримання
освіти (ч. 1 ст. 12). Примусова праця допускається тільки за умови позбавленні волі
за вироком суду. Поряд з цим ніхто не може бути примушений до виконання будь-
якої роботи, крім звичайної за характером, загальною і рівною для всіх громадської
повинності (ч. 2 ст. 12).У Конституції міститься гарантія права власності та права
наслідування (ст. 14). Водночас проголошений соціальний характер власності (статті
14, 15). Гарантія власності набуває особливого значення в соціальній державі, адже
її правовий зміст характеризується корисністю для приватної особи і в принципі
необмеженими повноваженнями по розпорядженню предметом власності, адже
відчуження, позбавлення приватної власності внаслідок державного втручання
допустимо у виняткових випадках, а також воно може здійснюватися тільки за
умови власності з метою задоволення загального блага (ч. 3 ст. 14). Конкретна
мета загального блага мас встановлюватися законом. Відповідно до ст. 15
Основного закону приватна власність підлягас усуспільнению за умови: 1)
визначеного такої власності у ст. 15; 2) усуспільнення мас
вести до передачі майна в суспільну власність або в інші форми суспільного
господарства; 3) соціалізація повинна робитися тільки з метою усуспільнення, але не
для збагачення публічної влади або дискримінації
підприємців; 4) соціалізація повинна здійснюватися на основі закону що регулює
види та розмір відшкодування; 5) соціалізація не може вступати в протиріччя з
іншими конституційними положеннями.
відшкодування. Разом з тим, Основний закон передбачає відчужения Мистецтво,
наука, дослідження та викладання вільні (ч. 3 ст. 5). Свобода викладання не
звільняє, тим не менше, від обов'язку зберігати вірність Конституції. Згідно з
Основним Законом шкільна справа знаходиться під контролем держави.
Гарантується право створення приватних шкіл (ст. 7). Відповідно до власних
традицій особлива увага
приділяється шлюбу і родині. Догляд за дітьми та їх виховання є природним правом
батьків та їх найпершим обов'язком. Шлюб і сім'я перебувають під особливим
захистом держави (ст. 6). Конституційні права людини містяться не лише тільки в
розділі «Основні права». Низка прав передбачена і в інших розділах Основного
закону, зокрема: - право на рівний доступ до державної служби, принцип рівності -
кожен німець має в кожній землі рівні громадянські права і обов'язки (ст. 33 Розділ
«Федерація і землі»); - виборче право (ч. 2 ст. 38 Розділ «Бундестаг»); - право
кожного на законного суддю, бути заслуханим в суді, на процесуальні гарантії в разі
позбавлення волі (ч. 1 ст. 101, ч. 1, ст. 103, ст. 104 Розділу «Правосуддя»).
********************
66. Бундестаг і Бундесрат Німеччини.
Законодавча влада у ФРН здійснюється Бундестагом і Бундесратом, які
утворюють Парламент Німеччини. Бундестаг вважається нижньою палатою
Парламенту (розділ III «Бундестаг»). Його депутати
обираються шляхом загальних, прямих, вільних, рівних і таємних виборів строком
на чотири роки при застосуванні змішаної виборчої системи (половина депутатів за
пропорційною виборчою системою, а інша половина - за мажоритарною).
Відповідно до розділу IV «Бундесрат» Основного закону ФРН Бундесрат є
федеральним органом, через який землі беруть участь у здійсненні законодавчої та
виконавчої влади, а також у справах Європейського Союзу. Члени Бундесрату
призначаються урядами земель зі свого складу та й відкликаються в такий же спосіб.
Число місць, що має кожна земля в Бундесраті, залежить від кількості населення
землі. Представники земель діють у палаті тільки відповідно до інструкції свого
земельного уряду. До складу Бундестагу й Бундесрату входять голови палат, бюро
палат, постійні й тимчасові комітети. Крім того, у рамках Бундестагу формуються
фракції й окремі допоміжні органи, зокрема, Уповноважений Бундестагу з оборони.
Компетенція парламенту Німеччини є відносно обмеженою, тому що Основний
закон ФРН встановлює виключну компетенцію федерації та конкуруючу
компетенцію федерації і земель. Основний напрямок діяльності німецького
Парламенту - це прийняття законів. Правом законодавчої ініціативи наділяються:
Федеральний уряд, депутати Бундестагу й Бундесрат. Законопроекти Федерального
уряду вносяться через Бундесрат для з'ясування думки земель і після цього
подаються в Бундестаг. Законопроекти Бундесрату передаються в Бундестаг через
Федеральний уряд. У більшості випадків розгляду законопроектів Бундестаг має
можливість за допомогою повторного голосування подолати вето Бундесрату.
Однак, ст. 81 Основного закону встановлює, що у випадку, передбаченому ст.68,
Федеральний президент може за поданням Федерального уряду і за згодою
Бундесрату оголосити стан законодавчої необхідності щодо будь-якого
законопроекту, відхиленого Бундестагом, незважаючи на те, що Федеральний уряд
вважав його невідкладним. У такому випадку законопроект стане законом без згоди
Бундестагу. Крім того, Основний закон (статті 80, 104-а, 105) встановлює перелік
законів, які потребують згоди Бундесрату (про основні принципи і тарифи при
використанні федеральних залізниць; про основні положення про право
користування залізницями Федерації, службою пошти і телекомунікацій; про
будівництво та експлуатацію залізниць; федеральні фінансові закони, надходжения
від яких повністю або частково йдуть на користь земель або громад. Бундестаг
здійснює функцію парламентського контролю. Члени Федерального уряду несуть
колективну й індивідуальну відповідальність перед Бундестагом. Бундестаг може
виразити уряду конструк тивний вотум недовіри, який передбачає обрання нового
Федерального канцлера та відправлення попереднього у відставку. Так, уст. 67
передбачено право Бундестагу висловити недовіру Федеральному канцлеру тим, що
більшістю членів вибере йому наступника, і звернутися до Федеральному
президенту з проханням про звільнення Федерального канцлера. Федеральний
президент повинен задовольнити це прохання і призначити вибір обличчя. Причому
між пропозицією про висловлення недовіри і виборами має пройти дві доби. Також
використовуються такі форми парламентського контролю, як: відмова в довірі,
інтерпеляція, усні запити. Зокрема, якщо звернення
Федерального канцлера в висловлення йому довіри не підтримано більшістю членів
Бундестагу, то Федеральний президент може за пропозицією Федерального
канцлера протягом двадцяти одного дня розпустити Бундестаг. Право на розпуск
втрачається, якщо Бундестаг більшістю своїх членів обере інший Федерального
канцлера. Так само, між пропозицією в висловлення довіри і голосуванням повинно
пройти сорок вісім годин (ст. 68). За дорученням Федерального уряду Федеральний
міністр фінансів зобов'язаний представляти в Бундестаг і Бундесрат звіт про всі
доходи і витрати, а також про стан державного майна та боргу (ст. 114). Установчі
повноваження Бундестагу проявляються в його праві брати участь у формуванні
інших органів влади. Наприклад, Бундестаг і представники земель обирають
Федерального президента, членів Федерального конституційного суду; Бундестаг
обирає Федерального канцлера та інших посадових осіб. Повноваження в
міжнародній сфері передбачають ратифікацію міжнародних договорів. У сфері
забезпечення національної безпеки Парламент ФРН оголошує стан оборони, при
цьому, якщо орган законодавчої влади не може зібратися, зі членів Бундестагу й
Бундесрату створюється Об'єднаний комітет,
який приймає акти, що мають силу закону. 67. Федеральний президент Німеччини
Відповідно до статті 55 Основного закону ФРН Федеральний Президент не може
входити ані до складу Уряду,ані дозаконодавчого органу Федерації або якої-небудь
землі. Федеральний президент є главою держави, гарантом стабільності державного
управління і представником нації. Тому значна частина повноважень у сфері
державного управління належить Федеральному канцлерові. На посаду
Федерального президента може бути обраний кожний німець, який має право
обиратися в Бундестаг і який досяг 40 років. Згідно зі ст. 54 Основного закону
вибори Федерального президента відбуваються без дебатів Федеральними зборами,
які складаються з членів Бундестагу і такої ж кількості членів, що обираються
ландтагами земель на основі пропорційності. Строк повноважень Федерального
президента - 5 років. Основний закон ФРН (ст. 61) фіксує імпічмент як одну з
підстав дострокового припинення мандата Федерального президента. Бундестаг або
Бундесрат можуть висунути перед Федеральним конституційним судом
обвинувачення проти глави держави у випадку порушення ним Основного закону
або іншого федерального закону. Основний закон ФРН закріплює за Федеральним
президентом низку представницьких повноважень, а само: - представляти державу в
міжнародно-правових відносинах; - укладати міжнародні договори; - акредитувати
та приймати послів; - здійснювати помилування.Серед установчих повноважень
Конституція виділяє: - правомочності
призначати і звільняти федеральних суддів, федеральних чиновників, офіцерів і
унтер-офіцерів; - пропонувати Бундестагу кандидатуру Федерального канцлера; -
звільняти Федерального канцлера з посади
зазверненням Бундестагу; - за пропозицією Федерального Канцлера призначати і
звільняти Федеральних міністрів. У сфері діяльності Парламенту Президент
компетентний: - розпускати Бундестаг; - за пропозицією Федерального уряду і за
згодою Бундесрату оголошувати стан законодавчої необхідності щодо
законопроекту, відхиленого Бундестагом; - промульгувати закони, прийняті
Бундестагом і схвалені
Бундесратом. Усі акти Федерального президента, які він приймає в рамках своїх
повноважень, підлягають контрасигнації Федеральним канцлером або компетентним
міністром.
********************
68. Федеральний уряд Німеччини.
Виконавчу владу у ФРН здійснюс Федеральний уряд. Основний закон ФРН (ст.
62) достатньо лаконічно встановлює склад уряд. Федеральний уряд складасться з
Федерального канцлера (голови уряду) і федеральних міністрів. Федеральний
канцлер обирається Бундестагом за пропозицією Федерального президента. На
практиці Федеральним канцлером стає лідер парламентської фракції, що має
більшість мандатів у Бундестазі. Федеральні міністри призначаються Федеральним
президентом за пропозицією Федерального канцлера й звільняються в тому ж
порядку. Одного з міністрів Федеральний канцлер призначає своїм заступником -
віце-канцлером. Провіднуроль у державному механізмі й уряді відіграє
Федеральний канцлер. Саме Федеральний канцлер визначає основні напрямки
державної політики та несе за них відповідальність. Федеральний уряд має значні
повноваження в сфері політичного керівництва, державного управління,
законодавчій сфері та сфері національної безпеки. Зокрема, Федеральний уряд
контролює, організовує та координує діяльність виконавчих органів влади земель.
Федеральний уряд може
видавати адміністративні розпорядження із схваленням Бундесрату, якщо
регулювання податків покладається на фінансові органи земель або громад (ст. 108).
За згодою Бундесрату Федеральний уряд може видавати загальні адміністративні
розпорядження, які регулюють підготовку чиновників і службовців. Представники
органів виконавчої влади призначають за згодою Федерального уряду (ст. 85).
Федеральному уряду можуть бути надані федеральним законом повноваження в
особливих випадках давати конкретні вказівки про виконання федеральних законів.
Федеральний уряд здійснює наглядза тим, щоб землі виконували федеральні закони
відповідно до чинного права. У цих цілях Федеральний уряд може направляти
уповноважених у вищі органи влади земель, а за їх згодою або, у разі відмови в
такій згоді, з дозволу Бундесрату і в нижчестоящі органи влади. Якщо недоліки,
виявлені Федеральним урядом при виконанні землями федеральних законів, не
усуваються, то за пропозицією Федерального уряду або землі Бундесрат вирішує, чи
порушила земля норму права. Рішення Бундесрату може бути оскаржене в
Федеральний конституційний суд (ст. 84). У випадку відмови в довірі або вираження
вотуму недовіри Пар-
ламентом Федеральний уряд може рекомендувати Федеральному президентові
розпустити Бундестаг. Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи (ст. 76).
Основний Закон ФРН (ст. 119) установив право Федерального уряду видавати
розпорядження, що мають характер закону та видати правові постанови (ст. 80).
Федеральний уряд несе політичну відповідальність перед Парламентом.
Федеральний канцлер може бути зміщений з посади в порядку конструктивного
вотуму недовіри. Бундестаг може висловити недовіру Федеральному канцлеру тим,
що більшістю членів обере йому наступника, і звернеться до Федерального
президента з проханням про звільнення Федерального канцлера. Федеральний
Президент
повинен задовольнити це прохання і призначити обрану особу. Між пропозицією
про висловлення недовіри і виборами має пройти сорок вісім годин (ст. 67).
Відставка Федерального канцлера спричиняє колективну відставку уряду.
********************
69. Федеральний конституційний суд Німеччини.
Основний закон ФРН розділ IX «Правосуддя» проголошує принципи здійснення
правосуддя в Німеччині - незмінюваність і незалежність суддів, підпорядкування
суддів лише закону, неприпустимість
створення надзвичайних судів, здійснення судового провадження тільки на основі
закону. Основний закон визначає, що судова влада ввіряється суддям, вона
здійснюється Федеральним конституційним судом, федеральними судами та судами
земель. Судова система ФРН є централізованою. Федеральні суди представлені
Федеральним конституційним судом, вищим судом загальної юрисдикції -
Федеральною судовою палатою, що також називається Верховним федеральним
судом, вищими судами спеціальної юрисдикції - Федеральним адміністративним
судом, Федеральним фінансовим судом, Федеральним
трудовим судом і Федеральним соціальним судом. Основний закон (ст. 94)
встановлює, що Федеральний конституційний суд складається з федеральних суддів
та інших членів. Члени суду обираються на 12 років, причому застосовується чисто
парламентський спосіб формування цього органу, тобто в рівному числі
їх обирають Бундестаг і Бундесрат (усього обирається 16 суддів, відповідно 8 -
Бундестагом та 8 - Бундесратом). Обрані судді призначаються на посаду
Федеральним президентом. При вступі на посаду судді приносять присягу. Голова
ФКС і його заступник (у німецькій термінології - президент і віце-президент ФКС)
обираються відповідно Бундестагом і Бундесратом зі складу обох сенатів.
Відповідно до Основного закону Федеральний конституційний суд має досить
широке коло повноважень. Умовно їх можна поділити на такі групи: 1) суд вирішує
справи, які стосуються інтересів федерації шляхом тлумачення положень Основного
закону ФРН і врегулювання спорів про компетенцію; 2) суд вирішує справи, які
виникають із природи взаємин федерації та її суб'єктів, а в деяких випадках і земель
між собою. Так, на суд покладено розгляд формальної і фактичної відповідності
федерального права і права землі Основному закону ФРН, виконання землями
федерального законодавства; 3) суд вирішує справи, в яких розглядаються
конституційні скарги; 4) суд вирішує справи про неконституційність політичних
партій. Рішення, винесені ФКС є остаточними, не підлягають будь-якому
оскарженню й є обов'язковими для конституційних органів Федерації і земель, а
також для всіх судів і відомств.
********************
70. Конституційні принципи федералізму та статус місцевих органів влади у
ФРН.
Основний закон ФРН закріплює федерацію як форму політико-територіального
устрою Німеччини. Федеративний устрій заснований на територіальному принципі.
Після об'єднання Німеччини в 1990 р. країна складається з 16 земель, перерахованих
у преамбулі Основного Закону. Німецькі конституціоналісти називають ФРН
«кооперативною федерацією», тому що взаємини між Федерацією і землями
базуються на принципах співробітництва й взаємодії. Основний закон розмежовує
повноваження в законодавчій і виконавчій сферах між Федерацією й землями,
реалізація яких має відбуватися на основі чіткої координації і сприяти ефективному
виконанню державних завдань, при цьому не приводячи до централізації.
Федеративний устрій Німеччини базується на основі принципу «вірності федерації»,
згідно з яким федерація і землі мають постійно налагоджувати добрі, конструктивні
і дружні взаємини. Під час створенні сучасної німецької федерації основною метою
стало встановлення засад, які гарантують недопущення узурпації влади, баланс між
гілками влади, рівність земель у взаєминах з центром і між собою. При цьому
розмежування компетенції між державою і землями вважалось другорядним
завданням. Лише в 2006 р. була проведена масштабна реформа вертикальних
взаємин, у результаті якої у рамках законотворчої компетенції введена виняткова
(виключна) компетенція федерації, конкуруюча компетенція федерації і земель,
залишкова компетенція земельного законодавця. До виняткової (виключної)
компетенції федерації ст. 73 Основно- го закону ФРН відносить, зокрема:
міжнародні відносини, зовнішню торгівлю, оборону і безпеку, громадянство ФРН,
міграцію, паспортну справу, еміграцію та імміграцію, екстрадицію, фінансове,
валютне, митне регулювання, грошову емісію, забезпечення єдності економічного
простору, повітряне сполучення, пошту, телекомунікації, правовий статус
федеральних державних службовців, інтелектуальну власність і авторське право
тощо. Крім того, до виняткової (виключної) компетенції федерального законодавця
входить внесення змін до Основного закону ФРН. Так, згідно ч. 2 ст. 79 Основного
закону поправки до нього потребують схвалення двох третин членів Бундестагу і
двох третин членів Бундесрату. Згоди земель на зміну Основного Закону не
потрібно, адже землі впливають на цей процес через Бундесрат.
Концепція конкуруючої компетенції сформульована в ст. 72 Основного закону. У
сфері конкуруючої компетенції землі можуть приймати закони лише в тій мірі, в
якій федерація не користується своїми законодавчими правами. У разі суперечності
між федеральними і земельними актами, перші згідно ст. 31 Основного закону
мають пріоритет. Згідно зі ст. 74 Основного закону конкуруюча законодавча
компетенція передбачає регламентацію: цивільного та кримінального законодавства,
виконання покарань, судоустрою, судочинства, адвокатури і нотаріату, актів
цивільного стану, союзів і зборів, перебування і проживання в ФРН іноземних
громадян, статусу біженців та переміщених осіб, соціального забезпечення тощо.
Відповідно до ст. 30 і ч. 1 ст. 70 Основного закону у віданні земель знаходяться такі
сфери: конституційне законодавство і адміністративний устрій земель, загальна
освіта, культура, засоби масової інформації, деякі аспекти соціальної сфери і
законодавство про місцеве самоврядування. Також Основний закон передбачає, що
при встановленні стану оборони в сфері, яка належить до законодавчої компетенції
земель, федерація набуває право законотворчості і в сфері конкуруючої компетенції
(ч. 1 ст. 115с). Кожна земля має свою конституцію, законодавство й органи влади.
Вищим законодавчим органом землі є виборний парламент - ландтаг. Ландтаги
формують органи виконавчої влади землі - уряди, очолювані прем'єр-міністрами.
Прем'єр-міністр одночасно виконує функції глави землі. Більшість німецьких земель
поділяються на округи, повіти і громади. Великі міста мають статус повітів. Містам
Берлін, Бремен і Гамбург наданий статус земель, і вони складаються з районів. На
всіх рівнях адміністративно-територіального поділу землі функціонують органи
місцевого самоврядування. В округах і повітах працюють місцеві органи
державного управління, зокрема, в окрузі - урядовий президент, а в повіті - ландрати
та повітові директори.
********************
71. Конституція Італійської Республіки 1947 р.
Конституція Італійської Республіки 1947р. розроблялася після поразки Італії в
Другій світовій війні на хвилі антифашистського руху. У 1946 р. за результатами
референдуму була ліквідована монархічна форма правління і створено Установчі
збори, які розробили і прийняли Конституцію. Конституція була промульгована
главою держави і набула чинності з 1 січня 1948р. Діюча Конституція – це
багатоплановий та ретельно опрацьований політико-правовий документ. У ній немає
окремої преамбули, адже філософські настанови, соціально-правові основи і
юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах конституційного
тексту. Конституція складається з вступного розділу «Основні принципи», двох
головних
частин «Права та обов'язки громадян» та «Устрій Республіки», а також з
«Перехідних і прикінцевих постанов», які мають свою особливу римську
нумерацію. Втілюючи філософію політичного компромісу між правими і лівими
силами, Конституція, на перший погляд, відображас діаметрально протилежні
погляди. Зокрема, у Конституції не міститься окремого формулювання про принцип
розподілу влад, але проводиться чітке розмежування функцій Парламенту,
Президенту Республіки та Ради міністрів. Конституція, з одного боку, проголошує
Італію демократичною Республікою, засновану на праці, декларує право приватної
власності, а з іншого, містить норми про публічну власність, можливість
експропріації приватної власності на користь держави, обмеження розмірів
земельної власності, права всіх працюючих на
ефективну участь у політичній, економічній і соціальній організації країни та
ставить перед Республікою завдання - усувати перешкоди економічного і
соціального порядку (ст. 3). У Конституції поширено право народу вирішувати
питання державного управління безпосередне - шляхом виборів, референдуму,
«народного вето» і народної законодавчої ініціативи (статті 71, 75, 132, 138).
Італійська Конституція закріпила розрив з монаршим і фашистським минулим і в
питаннях регіонального устрою та місцевого
самоврядування (Італія, особливо в період фашизму, була централізованою
унітарною державою). Сучасна Італія децентралізована і розділена на області,
провінції і комуни, які наділені самоврядуванням. Особливе місце в Конституції
посідають взаємини між державою і Католицькою церквою (ст. 7, 8). В значній мірі
це пояснюсться не тільки католицькими традиціями Італії, але і тим, що на
італійській території, в Римі, розташований Ватикан - релігійний та
адміністративний центр Католицької церкви, а римський первосвященик – Папа за
традицією є римським єпископом. Прагнення не допустити повернення
недемократичне правління втілено у статтях «Перехідних і прикінцевих постанов»
(ст. ХII про заборону відновлення в будь-якій формі розпущеної фашистської партії,
ст. XIII про заборону членам і нащадкам Савойської династії мати активне і пасивне
виборче право, а колишнім королям Савойської династії, їх подружжю та їхнім
нащадкам по чоловічій лінії забороняється доступ на національну територію і
перебування на неї) та у підході до встановлення особливо жорсткої процедури
внесення поправок.
Так, ст. 139 Конституції закріплює, що предметом конституційного перегляду не
може бути республіканська форма правління. Для всіх інших конституційних
положень встановлений достатньо ускладнений порядок внесення змін і доповнень.
Закони, що змінюють Конституцію, й інші конституційні закони приймаються
кожною з палат після двох послідовних обговорень з проміжком не менш трьох
місяців і схвалюються абсолютною більшістю членів кожної палати при другому
голосуванні. Такі закони виносяться на референдум, якщо протягом трьох місяців
після їх опублікування цього зажадає одна п'ята частина членів однієї з палат, або
500 тисяч виборців, або п'ять обласних рад. Закон, винесений на референдум, не
вважається прийнятим, якщо він не схвалений більшістю визнаних дійсними
голосів. Референдум не проводиться, якщо при другому голосуванні в кожній з
палат закон був прийнятий більшістю в дві третини голосів їх членів. Жорсткість
Конституції додатково підсилюють й особливі повноваження Конституційного суду,
який вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично
всіх прийнятих Парламентом законів. Внесені поправки до Конституції стосуються
як зміцнення гарантій прав і свобод людини та громадянина, так і організації
публічної влади. Наприклад, у 2007 р. до ст. 27 Конституції була внесена поправка
щодо скасування смертної кари, а в 2000 р. - до ст. 48, яка передбачила створення
іноземного виборчого округу для здійснення виборчого права італійськими
громадянами, що проживають за кордоном. У результаті масштабної конституційної
реформи 2001 р. кардинально змінився зміст розділу V «Області, провінції,
комуни».
********************
72. Конституційно-правовий статус особи в Італії.
 Частина I «Права та обов'язки громадян» Конституції Італійської Республіки
1947 р. побудована на основі ліберально-соціальної моделі регламентації прав і
свобод людини та громадянина. Незважаючи на
назву даної частини, із змісту певних статей виходить, що їх сила розповсюджується
на всіх осіб незалежно від громадянства (статті 13-15, 18-25 тощо). У повному обсязі
права і свободи держава надає лише своїм громадянам, гарантуючи, що ніхто не
може бути позбавлений громадянства за політичними мотивами (ст. 22). Важливим
елементом конституційного статусу є принцип рівності (ст. 3 Конституції - «Всі
громадяни мають однакову суспільну гідність і рівні перед законом без різниці у
статі, раси, мови, віросповідання, політичних переконань, особистого та суспільного
становища»). Особисті (громадянські) права і свободи закріплені в розділі І
«Громадянські відносини» та грунтуються на свободі особистості, яка, з одного
боку, є необхідною умовою самовираження особистості, а з іншого, обмежує
втручання держави й інших суб'єктів в приватне життя людини. Свобода
особистості гарантується процесуальними і матеріальними нормами. До перших
Конституція відносить: - право на судовий захист і відшкодування матеріальної
шкоди, завданої судовими помилками (ст. 24); - принцип не бути покараним інакше
як на підставі закону, що набрав чинності до вчинення відповідного діяння (ст. 25).
Право на особисту недоторканність (статті 13, 14, 15, 32 Конституції) гарантується: -
забороною проводити затримання, особистий огляд, або обшук, або будь-яке інше
обмеження особистої свободи без вмотивованого акту судової влади, який видається
тільки у випадках і порядку, передбачених законом; - забороною проведення
примусових медичних заходів; - забороною порушувати законні межі, які
диктуються повагою до людської особистості (ст. 32). Недоторканність приватного
життя забезпечується такими матеріальними нормами: - недоторканністю житла
(огляди, обшуки, арешти майна не можуть проводитися інакше, як у випадках і
порядку, що встановлені законом, згідно з гарантіями, передбаченими для охорони
особистої свободи (ст. 14)); - свободою і таємницею листування і будь-яких інших
форм комунікацій, а їх обмеження може мати місце лише за вмотивованим актом
судової влади(ст. 15). Конституція визнає за всіма особами свободу віросповідання
та свободу вираження думок усно, письмово і будь-яким іншим способом і свободу
пересування, проживання в будь-якій частині національної території, виїзду та в'їзду
(статті 16, 19-21). Політичні права і свободи фрагментарно встановлені у розділі І
«Громадянські відносини» та в основному зосереджені в розділі IV «Політичні
відносини». Статті 17 і 18 Конституції надають право громадянам свободу
збиратися мирно і без зброї, без дозволу об'єднуватися в цілях, які кримінальними
законами не заборонені індивідам. Окремо підкреслюється, що забороняються
таємні об'єднання й організації військового характеру. Статті 48 і 49 визначають
виборчі права італійських громадян та визнають за ними
право на об'єднання в партії. Право петицій встановлено в статті 50 Конституції.
Згідно зі ст. 51 всі громадяни на рівних засадах мають доступ до публічних посад і
виборних функцій. Достатньо обширно в Конституції представлені економічні,
соціальні й культурні права і свободи (розділ II «Етико-соціальні відносини», розділ
III «Економічні відносини»). Право на працю є провідним серед інших економічних
прав і свобод. Так, розділ I «Основні принципи» розпочинається проголошенням
Італії демократичною Республіка, яка грунтується на праці. Неможна не згадати в
цьому зв'язку і ст. 4, згідно з якою Республіка визнає за всіма громадянами право на
працю і сприяє створенню умов, що роблять це право ефективним. У свою чергу
кожен громадянин зобов'язаний у відповідності зі своїми можливостями і за
власним вибором здійснювати діяльність або функцію, що сприяє матеріальному
або духовному прогресу суспільства. Логічним продовженням цих засад
конституційного ладу є наступні зобов'язання Республіки (ст. 35): - охороняти
працю у всіх її формах; - дбати про підготовку та підвищення професійної
кваліфікації осіб, які працюють; - підтримувати міжнародні організації й угоди, що
мають мету закріпити й упорядкувати трудові права, та сприяти їх розвитку; -
визнавати свободу еміграції за умови дотримання обов'язків, встановлених законом
у загальних інтересах, і захищати італійських працюючих за кордоном. Право
приватної власності визнається і гарантується (ст. 42). Разом з тим це право не
носить абсолютного характеру і передбачає соціальне призначення власності (статті
43 45). Конституція закріплює право на соціальне забезпечення (статті 30-32, 38).
Визнає Республіка і права і свободи в духовно-культурній сфері. Конституція (ст.
33) проголошує свободу мистецтва, науки йвикладання. Організації та приватні
особи вправі створювати школи івиховні установи. Згідно зі ст. 34 школа відкрита
для всіх, а початкова освіта - обов'язково і безкоштовна для всіх. Малозабезпечені
обдарованігромадяни мають право продовжувати навчання за рахунок держави.
********************
73. Парламент Італійської Республіки.
Правовий статус Парламенту Італії регулюється в розділі І «Парламент» частини
I «Устрій Республіки» Конституції Італії 1947 р. Відповідно до ст. 55 Конституції
Парламент Італії складається з Палати депутатів (нижньої палати) і Сенату
Республіки (верхньої палати). Вибори в палати італійського Парламенту
проводяться одночасно і палати працюють 5 років (ст. 60). Палата депутатів є
палатою національного представництва і складається з 630 депутатів (ст. 56). Сенат
Республіки обирасться на базі областей ускладі 315 осіб, з яких 6 Сенаторів - на
закордонних виборчих дільницях (ст. 57). Віковий ценз під час виборів Сенату для
пасивного виборчого права - 40 років, а для активного - 25 років. Окрім обраних
членів, до Сенату входить кожний колишній Президент Республіки по праву і
довічно, якщо він не відмовиться від цього (ст. 59). Крім цього, Президент
Республіки може призначити довічно сенаторами п'ять громадян, що прославили
Батьківщину видатними досягненнями в соціальній, науковій, художній і
літературній сферах. У 2020 р. у результаті рішення, прийнятого на
конституційному референдумі, кількість членів Палати депутатів скоротилась до
400 осіб, а Сенату - до 200. Згідно зі статтею 88 Конституції Італії Президент
Республіки може достроково розпустити обидві палати Парламенту або одну з них.
Дане право Президент здійснює без міністерської контрасигнатури із обов'язковим
заслуховування голів палат Парламенту. Конституційно-правовий статус членів
Парламенту характеризується принципом необираємості, за яким члени
Конституційного суду, Вишої ради магістратури, Національної ради економіки і
праці повинні звільнити посади за 180 днів до закінчення терміну повноважень
Парламенту, або протягом семи днів після розпуску. Члени палат володіють вільним
мандатом, імунітетом і індемнітетом. Керівними органами палат є голова і бюро. В
палатах функціонують постійні і тимчасові комітети, а також партійні фракції.
Кожна палата приймає регламент абсолютною більшістю голосів своїх членів.
Парламент проводить роботу в сесійному порядку, збираючись на дві сесії в рік - в
перший несвятковий день лютого 1 жовтня (ст. 62). Надзвичайні сесії можуть бути
скликані головами палат, Президентом Республіки і 1/3 частиною членів будь-якої
палати. Якщо одна палата збирається на надзвичайну сесію, то інша палата
збирається по праву. Засідання палат публічні, проте кожна з палат і Парламент,
коли вони засідають разом, можуть вирішити зібратися на закрите засідання. Одним
з провідних напрямів діяльності Парламенту є законотворчість, чому присвячений
окремий розділ II «Створення законів». Законодавчу компетенцію Парламенту Італії
можна віднести до відносно обмеженої, оскільки ст. 117 розділу V «Області,
провінції, комуни» Конституції Італії містить перелік питань, по яких область має
право видавати законодавчі норми. Законодавча функція здійснюється спільно
обома палатами (ст. 70), за виключенням закону про бюджет, який подається Радою
міністрів до Палати депутатів. Такий статус зумовлює рівноправність палат у
законодавчому процесі. Законопроект вважається схваленим, якщо він прийнятий
обома палатами в ідентичній редакції. Для подолання розбіжностей між палатами в
законодавчому процесі застосовусться метод «законодавчого човника». Законодавча
ініціатива належить Раді міністрів, будь-якому члену палат, 50 тисячам виборцям,
Національній раді економіки і праці, обласним і муніципальним радам (ст. 71).
Однак виборці не можуть вносити проекти в галузях, зарезервованих за Радою
міністрів (бюджет, ратифікація міжнародних договорів тощо). Палата депутатів і
Сенат Республіки контролюють діяльність Ради міністрів через усні запити,
інтерпеляцію, вотум довіри, вотум недовіри, формування спеціальних комітетів, які
проводять розслідування з питань, що становлять державний інтерес (статті 82, 94).
У міжнародній сфері палати в законодавчому порядку санкціонують
ратифікацію міжнародних договорів політичного характеру, а також договорів, що
передбачають арбітраж або судове врегулювання, або тих, що тягнуть територіальні
зміни, фінансові зобов'язання чи зміни законів (ст. 80). У сфері національної безпеки
палати оголошують стан війни і наділяють Раду міністрів необхідними
повноваженнями (ст. 78). Палати також володіють фінансовими повноваженнями,
щорічно затверджуючи бюджет і закон про виконання бюджету (ст. 81). Усудовій
сфері Парламент призначає третю частину членів Конституційного суду, третю
частину Вищої ради магістратури, вирішує питання про віддання під суд Президента
Республіки, Голови Ради міністрів (статті 90, 104, 135).
********************
74. Президент Італійської Республіки.
Згідно зі ст. 87 розділу II «Президент Республіки» частини II «Устрій
Республіки» Конституції Італії 1947 р. Президент Республіки є главою держави і
представляє національну єдність. Італія - парламентська республіка, тому Президент
обирається Парламентом на спільному засіданні його членів строком на сім років. У
виборах беруть участь по три делегати від кожної області, обрані обласною радою із
забезпеченням представництва меншин. Обрання Президента проходить таємним
голосуванням більшістю в дві третини членів асамблеї виборщиків. Після третього
голосування достатньо абсолютної більшості голосів. Президентом Республіки може
бути обраний будь-який громадянин, якому виповнилося 50 років і який
користується громадянськими і політичними правами. Конституція встановлює
умови, при яких Президент достроково припиняє свої повноваження (тривала
перешкода виконання функцій, смерть, відставка, імпічмент). Підстави для
імпічменту – державна зрада або посягання на Конституцію. У разі імпічменту
Президент передається суду Парламентом на спільному засіданні палат абсолютною
більшістю голосів його членів. Справу по суті розглядає Конституційний суд (статті
90, 134). Президент Республіки володіє повноваженнями в різних галузях основною
з яких представницька сфера (ст. 87). Дані повноваженя виражаються в тому, що
Президент представляє національну єдність акредитує і приймає дипломатичних
представників, ратифікує між. народні договори, головує у Вищій раді магістратури,
дарує помилування, пом'якшує покарання, дарує знаки відмінності Республіки.
Установчі повноваження означають право Президента призначати a) вибори нових
палат Парламенту; б) народний референдум; в) голову Ради міністрів, 5 членів
Сенату, 5 суддів Конституційного суду і інших посадовців. Повноваження в
законодавчій сфері припускають наступні можливості Президента: - направляти
послання палатам; - санкціонувати представлення палатам урядових законопроектів;
- промульгувати закони; - видавати декрети, що мають силу закону, і постанови; -
застосовувати право відкладального вето; - розпускати обидві палати або одну з них,
за винятком останніх шести місяців свого мандата, проте розпуск можливий і в цей
період, якщо він повністю або частково збігається з останніми шістьма місяцями
легіслатури Парламенту (ст. 88). У сфері забезпечення національної безпеки
Президент є командуючим Збройними силами, головує у Верховній раді оборони, за
рішенням палат оголошує стан війни (ст. 87). Президент Республіки не
відповідальний за дії, вчинені під час виконання своїх функцій, тому Конституція
Італії фіксує, що жоден акт Президента Республіки не дійсний, якщо він не
контрасигнований міністрами, що запропонували його, і які за цей акт відповідальні.
Акти, що мають силу закону, та інші вказані в законі акти контрасигнуються також
Головою Ради міністрів (ст. 89).
********************
75. Рада міністрів Італійської Республіки.
Конституція Італії 1947 р. (частина II «Устрій республіки», розділ III «Уряд»,
відділ I «Рада міністрів») встановлює, що Уряд Республіки складається з Голови
Ради і з міністрів, які разом утворюють Раду міністрів. Уряд Італії має широку
функціональну автономію і здійснює свої виконавчі повноваження в більшому
обсязі, ніж в аналогічних республіках парламентського типу. Зокрема, згідно зі ст.
89 Конституції жодний акт Президента недійсний, якщо він не контрасигнований
Головою Ради міністрів або міністрами, відповідальними за цей акт. Оскільки
Конституція не регламентує компетенцію Ради міністрів, на основі Закону про Раду
міністрів 1988 р. склалася практика, згідно з якою Рада міністрів здійснює будь-які
виконавчі повнваження, що не віднесені Конституцією до компетенції інших
органів. Конституція регулює формування Уряду простою і лаконічною формулою:
«Президент Республіки призначає Голову Ради міністрів і за його пропозицією
міністрів» (ст. 93). На практиці формування Уряду - це складний і тривалий процес,
в якому можна виділити такі стадії: 1) узгодження (підготовчий етап); 2)
призначення; 3) принесення присяги; 4) отримання від Парламенту довіри. До
складу Ради міністрів входять: Голова Ради міністрів, перший заступник Голови
Ради міністрів, міністри, міністри без портфелів і державні секретарі
(останні не беруть участі у засіданнях Ради міністрів).Конституція (ст. 95) акцентує
на особливій ролі Голови Ради міністрів, встановлюючи, що він керує загальною
політикою Уряду, несе за неї відповідальність, підтримує єдність політичної й
адміністративної політики, заохочує і координую діяльність міністрів. Біль докладно
повноваження Голови Ради міністрів виписані в Законі про Раду міністрів. Зокрема,
Голова Ради Міністрів відімені Уряду: - подає законопроекти і тексти указів, які
мають силу законів, до палат Парламенту; - контрасигнує акти Президента
Республіки; - спрямовує політику міністрів та контролює виконання
адміністративних директив; - призупиняє акти міністрів тощо.
********************
76. Конституційний суд Італійської Республіки.
Статус Конституційного судувстановлений Конституцією Італійської Республіки
(розділ IV «Конституційні гарантії», відділ I «Про Конституційний суд») і
розвинутий у низці конституційних законів
(Про правила конституційної законності і гарантії незалежності Конституційного
суду від 9 лютому 1948 р., Про додаткові правила розгляду справ в
Конституційному суді від 7 жовтня 2008 р. тощо) і Регламенті Конституційного
суду від 20 січня 1966 року (у ред. 2009 р.). Конституція (ст. 135) встановляю, що
Конституційний суд складається з 15 суддів, які призначаються по третинам
Президентом Республіки,
Парламентом на спільному засіданні палат і вищою загальною та адміністративною
магістратурою.
Конституційний суд компетентний: 1) розглядати спори про конституційність
законів і актів, що мають силу закону, держави та областей, урядові і міністерські
регламенти; 2) розв'язувати спори про компетенцію між державою і областями та
між органами влади областей; 3) виносити рішення про звинувачення проти
Президента Республіки; 4) постановляти про допустимість референдумів. Визнання
правового положення неконституційним тягне втрату ним сили з наступного дня
після дня опублікування рішення. Рішення остаточно і не має зворотної сили (ст.
136 Конституції). Конституційний суд грає важливу роль в розвитку
конституційного права Італії, передусім, надаючи тлумачення нормам Конституції
1947 р. Зокрема, Конституційний суд активно роз'яснює розділ «Основні
принципи», частину I «Права і обов'язки народу». Особливий інтерес
Конституційний суд виявляє до проблем дотримання конституційних положень в
статутах областей і організації співпраці між областями, провінціями і комунами.
********************
77. Конституційно-правовий статус органів влади регіонів і місцевих органів
влади в Італії.
У Конституції значна увага приділена питанням взаємодії центральних органів
влади та органів влади частин території Держави. По-перше, в розділі «Основні
принципи» (ст. 5) проголошено такі засади політико-територіального устрою як
єдність та неподільність, визнання місцевих автономій, децентралізація
адміністративного управління, поєднання принципів і методів власного
законодавства із
завданнями автономії і децентралізації. По-друге, розділ V «Області, провінції,
комуни» достатньо докладно регламентує взаємовідносин Держави і органів влади
адміністративно-територіальних одиниць та
статус комун, провінцій, столичних міст і областей. Області утворені за
національно-територіальною ознакою й розділені на дві категорії . зі звичайним
статусом (15) та зі спеціальним статусом (5). Європейська тенденція регіоналізації
адміністративного управління відбилася в порядку перерахування адміністративно-
територіальних одиниць - від низових одиниць до вищих, підкреслюючи таким
чином важливість місцевої влади (ст. 114). Причому всі ці одиниці - Держава і інші,
територіально менші, знаходяться на одному рівні в тому сенсі, що кожна з них має
свою, гарантовану Конституцією, сферу політичної, фінансової та майнової
автономії. Крім того, закон Держави і закон області мають однакову юридичну силу.
Закон Держави втратив колишню перевагу, бо Держава вже наділена не загальною
законодавчою владою, а правом приймати закони тільки з предметів, докладно
перелічених у частині другій ст. 117. По всіх інших предметах законодавча влада
надана областям (раніше такий підхід був застосований до компетенції Держави).
На рівні провінцій функціонують територіальні управління Уряду. Префект -
представник Уряду, забезпечує узгоджене здійснення адміністративної діяльності
периферійних відомств держави та гарантує лояльну співпрацю цих офісів з
місцевими органами влади. Виконуючи ці координаційні функції, префект може
вимагати від керівників периферійних адміністративних структур держави вжити
заходів, спрямованих на уникнення серйозної шкоди якості місцевих послуг. Крім
координаційної функції, префект здійснює посередницьку функцію у трудових
спорах, а також накладає адміністративні санкції за різні категорії
декриміналізованих правопорушень (дорожній рух, банківські чеки, сфера
телекомунікацій тощо). Оскільки був ліквідований такий вид адміністративного
нагляду як
контроль за доцільністю рішень місцевого самоврядування, префект лише перевіряє
акти органів місцевого самоврядування на предмет їх відповідності законодавству і
призупиняє їх до відповідного рішення Міністра внутрішніх справ. Крім того,
префект до відповідного рішення Міністра внутрішніх справ наділений правом: -
тимчасово відстороняти з посади мерів, президентів провінцій, президентів
консорціумів та гірських громад, якщо вони вчиняють дії, що суперечать
Конституції і законодавству; - призначати уповноважених виконувати функції
відсторонених посадових осіб місцевого самоврядування;
ініціювати процедуру розпуску муніципальної ради або провінційної ради. Префект
також відповідає за цивільний захист, готує план боротьби з надзвичайними
ситуаціями по всій провінції, піклується про його виконання та приймає всі заходи,
необхідні для надання першої допомоги постраждалим. Префект компетентний
приймати вмотивований акт щодо невідкладних заходів з метою запобігання та
усунення серйозних небезпек, які загрожують громадській безпеці та безпеці у
містах, якщо мер цього не зробить. Аналогічні заходи можуть бути прийняті
префектом у разі невідкладності чи серйозної суспільної потреби, якщо вони
необхідні для охорони громадського порядку та громадської безпеки. На всіх рівнях
адміністративно-територіального поділу Італії створені органи місцевого
самоврядування. На рівні області безпосереднім голосуванням громадян обирається
обласна рада. Обласна рада здійснює законодавчу владу, якою наділена область, та
інші функції, довірені їй Конституцією та законами. Вона може вносити законодавчі
пропозиції у палати Парламенту. Джунта є виконавчим органом області, а голова
джунти представляє область, керує політикою джунти і несе за неї відповідальність,
промульгує закони і видає
регламентарні акти, керує здійсненням адміністративних функцій, делегованих
державою області відповідно до інструкцій Ради міністрів. У комунах органами
влади є рада, джунта і мер (сіндак). Рада
комуни складається з комунальних радників, обраних населенням і приймає статут
комуни, бюджет, містобудівні плани, призначає представників комуни в організації
та підприємства. Джунта – це колегіальний орган, що приймає всі адміністративні
акти, які закон не відніс до відання інших органів. Джунта складається з мера, який
безпосередньо обирається населенням, і асесорів, яких він призначає. Джунта
здійснює політико-адміністративну програму мера і бере участь у роботі обласної
ради на основі визначених нею принципів. У комуні діють ревізор або колегія
ревізорів, а також нерідко захисник громадян, які призначаються мером. Органи
влади провінції і метрополітанського міста будуються в основному за такою ж
схемою. 78. Конституція Республіки Польща 1997 р. Розпад соціалістичної системи
докорінно змінив суспільну систему Польщі та зумовив істотні реформи у
конституційній сфері. У 1992 р. в Польщі була прийнята тимчасова так звана «Мала
Конституція», яка представляла собою Конституційний закон про взасминами
міжзаконодавчою і виконавчою владою Республіки Польща, а також місцевим
самоврядуванням. «Мала Конституція» зберегла положення Конституції 1952 р., що
містилися в Розділах «Основи політичного і економічного устрою»,
«Конституційний трибунал, Державний трибунал, Верховна палата контролю,
Уповноважений з громадянських прав, Всепольська рада з радіомовлення і
телебачення», «Суд і прокуратура» й ін. Також у 1992 р. був прийнятий
Конституційний закон про порядок підготовки і ухвалення Конституції, який
передбачив, що нова постійна Конституція буде прийнята Сеймом і Сенатом,
створеними Національними зборами, і остаточно схвалена на конституційному
референдумі. У вказаному порядку Конституція була розроблена і прийнята в 1997
р. Конституція Республіки Польща 1997 р. є писаним нормативноправовим актом,
який існує у формальному значенні. Конституція - кодифікована і складається з
преамбули і тринадцяти розділів. На відміну від попередніх польських Основних
Законів, Конституція 1997 р. проголошує Польщу соціальною, демократичною і
правовою державою з децентралізацією публічної влади і самоврядуванням.
Економіка Польщі базується на принципах соціального ринкового господарства,
захисту приватної власності і свободи підприємництва. Особливістю Конституції є
закріплення основ системи права. Зокрема, розділ III «Джерела права» встановлює
докладний перелік загальнообов'язкових джерел права для всієї території держави і
для окремих територіальних одиниць. Крім того, велика увага в Конституції
приділяється питанням державного регулювання економічної системи. Так,
достатньо об'ємний розділ Х «Публічні фінанси» містить принципи податкового,
бюджетного і банківського права. Конституція Республіки Польща 1997 р. за
способом внесення змін і дооповнень є жорсткою. Розділ ХI «Зміна Конституції»
встановлює наступну процедуру конституційного перегляду: 1) проект закону про
зміну Конституції можуть внести не менше 1/5 законної кількості депутатів Сейму,
Сенат або Президент Республіки; 2) зміна Конституції проходить за допомогою
закону, постановленого в однаковій редакції Сеймом і Сенатом; 3) перше читання
проекту закону про зміну Конституції може відбутися не раніше, ніж на тридцятий
день з дня внесення в Сейм проекту закону; 4) закон про зміну Конституції Сейм
затверджує більшістю не менше як 2/3 голосів в присутності не менше половини
законної кількості депутатів, a Сенат - абсолютною більшістю голосів в присутності
не менш по-
ловини законної кількості сенаторів; 5) ухвала Сейму про закон, що змінює
положення розділів I, II або XII Конституції, може відбутися не раніше, ніж на
шестидесятий день після першого читання проекту цього закону; б) якщо закон про
зміну Конституції торкається положень розділів I, II або ХII, суб'єкти
конституційної ініціативи можуть в 45-денний термін з дня винесення рішення
Сенатом про закон вимагати його затвердження на референдумі. З цією пропозицією
суб'єкти звертаються до Маршала Сейму, який негайно призначає дату проведення
референдуму. Зміна Конституції вважається прийнятою, якщо за поправки
висловилася більшість голосуючих; 7) Маршал Сейму подає Президенту Республіки
конституційний закон для підписання. Президент Республіки підписує закон
протягом 21 дня і віддає указ про його опублікування в «Дзенник Статут
Жечипосполітей Польськей». Варто зазначити, що до Конституції Республіки
Польща поправки вносили двічі і стосувалися вони статусу людини. Так, в 2006 році
у ст. 55 запроваджено положення щодо можливість екстрадиції громадянина Польщі
на вимогу іншого державного чи міжнародного судового органу у зв'язку з діянням
за кордоном, яке є злочином як за кордоном, так і в Польщі. Зокрема, поправка
дозволила екстрадицію на підставі європейського ордера на арешт. У 2009 році до
ст. 99 Конституції був включений пункт 3 щодо розширення цензів пасивного
виборчого законодавства. Так, особа, засуджена до покарання у вигляді позбавлення
волі за скоєння умисного злочину, не може бути обрана до Сейму чи Сенату.
********************
79. Конституційно-правовий статус особи в Польщі.
Конституційно-правовий статус особи в Польщі визначений розділом II
«Свободи, права й обов'язки людини та громадянина» і втілює ліберально-соціальну
модель прав і свобод людини. Частина 1 «Загальні принципи» цього розділу
проголошує такі важливі засади природно-правового підходу до прав людини, як: -
невід'ємність та невідчужуваність природних прав і свобод (ст. 30); - правовий
захист і повага до свободи людини; - обмеження свободи встановлюється лише в
законі і тільки в тому випадку, коли необхідно забезпечити стабільність
демократичного ладу, публічного порядку, охорону навколишнього середовища,
здоров'я, публічну моральність, свободи і права інших осіб (ст. 31); - принцип
рівності перед законом і судом і заборону дискримінації за ознакою статі,
рівноправність у всіх сферах суспільного життя (статті 32, 33); - право людини на
громадянство, надання всіх привілеїв, що виходять з громадянства і заборону
позбавлення громадянства (статті 34-37, 55). Частина 2 «Особисті свободи і права»
розділу II «Свободи, права й обов'язки людини та громадянина» гарантують
автономію людині як соціобіологічній істоті: - право на життя і повагу людської
гідності (статті 38-40); - право на особисту недоторканність (статті 41-46); - право на
охорону приватного життя (статті 47-51); - свободу пересування і вибору місця
проживання (ст. 52); - свободу совісті і свободу віросповідання (ст. 53); - свободу
слова і вираження переконань (ст. 54).
Частина 3 «Політичні свободи і права» розділу II «Свободи, права й обов'язки
людини та громадянина» забезпечує людині і громадянину право бути активним
учасником суспільного і політичного процесу: -
свобода асоціацій (статті 58, 59); - право на вільний і рівний доступ до публічних
посад і на ознайомлення з роботою публічних органів влади (статті 60, 61); - право
брати участь у виборах, референдумах (ст. 62); - право петицій (ст. 63). Частина 4
«Економічні, соціальні та культурні свободи і права» розділу II «Свободи, права й
обов'язки людини та громадянина» покликана забезпечити соціальну справедливість
і соціальну захищеність людини в Польщі: - право власності (ст. 64); - право на
працю (статті 65, 66); - право на соціальне забезпечення (статті 67. 69); … право на
охорону здоров'я (ст. 68); - право на освіту (ст. 70); - захист родини, материнства і
дитинства (статті 71, 72); - свобода художньої творчості, наукових досліджень, а
також оголошення їх результатів, свобода викладання, а також свобода
користуванням благами культури (ст. 73); право на здорове та сприятливе
навколишне середовище (ст. 74); - захист прав споживачів (статті 75, 76). Частина 5
«Засоби охорони свобод і прав» розділу II «Свободи, права й обов'язки людини та
громадянина» встановлює гарантії реалізації, захисту і поновлення прав і свобод
людини та громадянина: - право на відшкодування збитків, завданих органами
державної влади (ст. 77); - право на оскарження судових постанов (ст. 78); - право на
конституційну скаргу (ст. 79); - право на звернення за захистом до Уповноваженого
з громадянських прав (ст. 80). Частина 6 «Обов'язки» розділу II «Свободи, права й
обов'язки людини та громадянина» закріплює як обов'язки громадянина (зберігати
вірність Республіці, захищати Батьківщину (стаття 82, 85) та обов'язки, які
покладаються на всіх осіб, як на громадян, так і ні (дотримуватися права Польщі (ст.
83), сплачувати податки (ст. 84), піклуватися про навколишнє середовище (ст. 86)).
********************
80. Парламент Республіки Польща.
Відповідно до розділу IV «Сейм і Сенат Республіки Польща» Конституції
законодавчу владу в Республіці Польща здійснює Сейм (нижня палата парламенту) і
Сенат (верхня палата парламенту). Сейм реалізовує контроль за діяльністю Ради
Міністрів в об'ємі, визначеному у Конституції і законах (ст. 95). Сейм складається з
460 депутатів, обраних загальними, рівними, прямими виборами строком на чотири
роки за пропорційною виборчою системою за відкритими партійними списками (ст.
96). Місця розподіляються з використанням методу д'Ондта з порогом в 5% для
партій і в 8% для коаліцій. Однак партій національних меншин мають компенсаційні
привілеї - на них не поширюється норма про загороджувальний бар'єр. Обиратися в
Сейм може кожний польський громадянин, що має право обирати і який досяг 21
року на день виборів. Сенат складасться зі 100 сенаторів, обраних загальними,
прямими і таємними виборами строком на чотири роки за мажоритарною системою
відносної більшості (ст. 97). Вибори проводяться по воєводствам, яки виконують
функцію виборчих округів. Від двох найбільш великих воєводств обираються по три
сенатори, а від інших - по два. Термін повноважень Сейму і Сенату може бути
скорочений. Так, Сейм має право скоротити термін своїх повноважень постановою,
прийнятою більшістю у 2/3 голосів від законного числа депутатів. Президент
Республіки, заслуховуючи думки Маршала Сейму і Сенату, може уразі ненадання
Раді Міністрів вотуму довіри скоротити термін повноважень Сейму і призначити
нові вибори. Скорочення терміну повноважень Сейму означає одночасне
скорочення терміну повноважень Сенату (ст. 98). Члени Сейму іменуються
депутатами, а члени Сенату - сенаторами. Статус членів Парламенту
характеризується несумісністю мандатів депутата і сенатора. Крім того,
парламентський мандат несумісний з виконанням функцій голови Польського
національного банку, голови Верховної палати контролю, Уповноваженого з
громадянських прав, посла, суддів, прокурорів, урядовців цивільної служби,
військовос- лужбовців та інших посад, з заняттям господарською діяльністю,
з отриманням прибутку з майна Казни Держави або територіального
самоврядування або з придбанням цього майна. Мандат членів Парламенту є
вільним, парламентарії володіють імунітетом і індемнітетом
(статті 103-107 ). Організація палат і процедура їх діяльності регулюсться
Конституцією Республіки Польща і регламентами палат Парламенту. Сейм і Сенат
на термін повноважень обирають з свого складу Маршалів, віце-маршалів, постійні,
надзвичайні і слідчі комісії. Засідання Сейму відкриті. Проте, якщо цього вимагають
інтереси держави, Сейм може абсолютною більшістю голосів в присутності не менш
половини законної кількості депутатів постановити про проведення закритого
обговорення. У передбачених Конституцією випадках Сейм і Сенат можуть
проводити спільні засідання, утворюючи при цьому Національні Збори. Палати
Парламенту в законодавчому процесі мають нерівний статус, оскільки відповідно до
Конституції Сейм володіє пріоритетом в законодавчому процесі, реалізує контроль
за діяльністю Ради Міністрів, вирішує питання про оголошення війни і укладення
миру. Основним напрямом діяльності Парламенту є законотворчість. Законодавча
ініціатива належить депутатам Сейму, Сенату, Президенту Республіки, Раді
Міністрів, а також групі з не менше, ніж 100 000 виборців. Сейм розглядає проект
закону в трьох читаннях. Закон, постановлений Сеймом, Маршал Сейму передає в
Сенат. Сенат протягом 30 днів з дня передачі закону може прийняти його без змін,
постановити про поправки або про відхилення його в цілому. Якщо Сенат протягом
30 днів з дня передачі закону не прийме відповідної постанови, закон вважається
прийнятим в редакції, прийнятій Сеймом. Постанова Сенату, що відхиляє закон, або
поправка, запропонована в постанові Сенату, вважаються прийнятою, якщо Сейм не
відхилить їх абсолютною більшістю голосів в присутності не менш половини
законної кількості депутатів (статті 118-121 ) . Після закінчення процедури Маршал
Сейму подає законопроект для підписання Президенту Республіки. До підписання
Президент може звернутися в Конституційний Трибунал з питанням про від-
повідність закону Конституції. Президент не може відмовити в підписанні закону,
який Конституційний Трибунал визнав відповіднимКонституції. Крім того, якщо
Президент не звернувся з пропозицією
в Конституційний Трибунал, то він може мотивованою пропозицією передати закон
Сейму на новий розгляд. Після повторної постанови Сейму про закон більшістю в
3/5 голосів в присутності не менш по-
ловини від законної кількості депутатів Президент протягом семи днів підписує
закон і віддає указ про його опублікування в «Дзенник Статут Жечипосполітей
Польськей». Разом із законотворчою діяльністю Сейм здійснює контроль за Радою
Міністрів утаких формах: усні запити, інтерпеляція, вотум довіри, конструктивний
вотум недовіри (ст. 115). У польській конституційній теорії конструктивний вотум
недовіри розглядається в аспекті прояву раціоналізованого парламентаризму і
вважається додатковим механізмом стабілізації діяльності уряду, а також
відмічасться «руйнівний» вплив індивідуальної відповідальності членів Ради
міністрів перед Сеймом (ст. 157 Конституції). Це конституційне положення
дозволяє обійти конструктивний вотум недовіри, розколовши уряд із середини
(приміром, інвеститура уряду Е. Бузека, протягом якої три міністри, утому числі і
майбутній Президент Л. Качинський, були відправлені увідставку). У той же час,
підкреслюють представники польської доктрини, стаття 161 Конституції -
Президент Республіки за пропозицією Голови Ради міністрів здійснює зміни в її
складі - стримує Сейм. Наприклад, в 2007 р. Сейм оголосив догану окремо кожному
із 19 працюючих міністрів, за виключенням Прем'єра, оскільки останній несе
відповідальність за дії уряду в цілому. У відповідь Президент Л. Качинський
призначив до Ради міністрів 15 членів із 19 звільнених. Узагальнюючи відповідний
досвід, польські вчені констатують втрату обгрунтування критичних зауважень
щодо необхідності в конструктивному вотумі недовіри, адже німецька модель була
реципована належним чином із врахуванням національної специфіки У міжнародній
сфері Парламент ратифікує міжнародні договори
(статті 90, 91). Дієві повноваження Парламентуі усфері забезпечення національної
безпеки: - Сейм приймає рішення про стан війни і про укладення миру (ст. 116); -
про принципи використання Збройних сил за межами Польської Республіки),
перебування іноземних військ на території Польської Республіки та принципи їх
переміщення територією країни (ст. 117).
********************
81. Президент Республіки Польща.
Згідно з Конституцією (розділ V «Президент Республіки Польща») Президент
Республіки Польща є верховним представником Республіки Польща і гарантом
безперервності державної влади. Президент стежить за дотриманням Конституції,
стоїть на варті суверенітету і безпеки держави, а також недоторканності і
неподільності її території (ст. 126). Президент обирається Нацією шляхом загальних,
рівних, безпосередніх виборів строком на п'ять років за мажоритарною системою в
два тури. Президентом Республіки Польща може бути обраний польський
громадянин, який досяг 35 років і повною мірою користується виборчими правами
на виборах в Сейм (ст. 127). Маршал Сейму тимчасово, до обрання нового
Президента, виконує обов'язки Президента у випадку: 1) смерті Президента; 2)
відмови Президента від посади; 3) підтвердження недійсності виборів Президента;
4) визнання Національними Зборами стійкої нездатності Президента виконувати
обов'язки за станом здоров'я постановою, прийнятою більшістю не менше як 2/3
голосів від законної кількості членів Національних Зборів; 5) звільнення Президента
від посади в порядку імпічменту (ст. 131). Президент Республіки за порушення
Конституції, закону або за здійснення злочину може притягатися до
відповідальності перед Державним Трибуналом. Звинувачення Президенту
Республіки може бути пред'явлено постановою Національних Зборів, прийнятою
більшістю не менше як 2/3 голосів від законної кількості членів Національних
Зборів за пропозицією не менш 140 членів Національних Зборів. З дня ухвалення
постанови про пред'явлення Президенту Республіки звинувачення перед Державним
Трибуналом виконання посади Президентом підлягає припиненню (ст. 145).
Президент Республіки як представник держави в зовнішніх відносинах: - ратифікує і
денонсує міжнародні договори; - призначає і відкликає повноважних представників
Республіки Польща в інших державах; - приймає вірчі і відзивні грамоти
акредитованих при ньому дипломатичних представників інших держав і
міжнародних організацій. Усередині країни, як представник держави, Президент
надає польське громадянство і виражає згоду на відмову від польського
громадянства, нагороджує орденами і відзнаками, застосовує право
помилування (статті 133, 137-139 ). У сфері національної безпеки Президент: - є
Верховним Головнокомандуючим Збройних сил Республіки Польща; - призначає
начальника Генерального штабу і командуючих Збройних сил; - на час війни за
пропозицією Голови Ради Міністрів призначає Вищого Командуючого Збройними
силами; - уразі безпосередньої зовнішньої загрози державі за пропозицією Голови
Ради Міністрів віддає указ про загальну або часткову мобілізацію і використання
Збройних сил
для оборони Республіки Польща (статті 134-136 ). Достатньо широкі установчі
повноваження Президента Республіки: - призначає вибори в Сейм і Сенат; -
призначає проведення всепольского референдуму; - висуває кандидатуру і
призначає на посаду Голову Ради Міністрів, призначає Першого Голову Верховного
Суду, членів Ради Національної Безпеки та ін. посадовців (ст. 144). У законодавчій
сфері Президент має право: - законодавчої ініціативи; - відкладального вето; -
скорочення повноважень Сейму; - підписання
закону і видання указу про його опублікування; - скликання першого засідання
новообраного Сейму і Сенату (ст. 144). Президент Республіки видає офіційні акти,
які для своєї дійсності вимагають підпису Голови Ради Міністрів, який внаслідок
підписання акту несе відповідальність перед Сеймом (ст. 144).
********************
82. Рада Міністрів Республіки Польща.
Відповідно до Конституції (розділ VI «Рада Міністрів і урядова адміністрація»)
Рада Міністрів проводить внутрішню і зовнішню політику Республіки Польща,
керує урядовою адміністрацією. Рада
Міністрів складається з Голови Ради Міністрів, віце-голів і міністрів (ст. 146).
Президент Республіки пропонує Сейму кандидатуру на посаду Голови Ради
Міністрів, який, у свою чергу, пропонує склад
Ради Міністрів. Президент призначає Голову Ради Міністрів разом з іншими
членами Ради Міністрів протягом 14 днів з дня першого засідання Сейму або
ухвалення відставки попередньої Ради Міністрів і приймає присягу членів
новопризначеної Ради Міністрів. Голова Ради Міністрів протягом 14 днів з дня його
призначення подає в Сейм програму діяльності Ради Міністрів з проханням надати
йому вотум довіри. Постанову про вотум довіри Сейм ухвалює абсолютною
більшістю голосів в присутності не менш половини законної кількості депутатів (ст.
154). Голова займає важливе місце в Раді Міністрів. Так, Голова Ради Міністрів: -
представляє Раду Міністрів; - керує роботою уряду; - видає розпорядження; -
забезпечує здійснення політики Ради Міністрів і визначає способи її реалізації; -
координує і контролює роботу членів
Ради Міністрів; - здійснює нагляд за територіальним самоврядуванням; - є
начальником по службі для працівників урядової адміністрації (статті 147-148 ).
Конституція встановлює відповідальність Ради Мі-
ністрів перед Державним Трибуналом за порушення Конституції і законів, а також
за злочини, скоєні в зв'язку із займаною посадою. Крім того, члени Ради Міністрів
несуть перед Сеймом політичну солідарну
відповідальність за діяльність Ради Міністрів, а також індивідуальну
відповідальність перед Головою Ради Міністрів (статті 156-160 ). Компетенція Ради
Міністрів в Конституції сформульована як залишкова, тобто віданню Ради Міністрів
підлягають питання політики держави, не закріплені за іншими державними
органами і органами територіального самоврядування. У сфері і на принципах,
визначених в Конституції і законах, Рада Міністрів: - забезпечує виконання законів;
- видає розпорядження; - координує і контролює роботу органів урядової
адміністрації; - охороняє інтереси Казни Держави; - схвалює проект бюджету
держави; - забезпечує зовнішню і внутрішню безпеку держави і публічний порядок;
- укладає міжнародні договори (ст. 146).
********************
83. Конституційний Трибунал Республіки Польща.
Конституція (розділ VIII «Суди і Трибунали») проголошує, що Суди і Трибунали
є владою, відособленою і незалежною від інших гілок влади. Суди і Трибунали
виносять рішення ім'ям Республіки
Польца. Конституція закріплює принципи здійснення правосуддя: - правосуддя
здійснюється тільки судами, визначеними Конституцією і законами; - надзвичайний
суд або прискорена процедура встанов-
люється тільки на час війни; - судді при виконанні своєї посади не залежні і
підкоряються Конституції і законам і ін. У Республіці Польща органом
конституційного контролю є Конституційний Трибунал. Конституційний Трибунал
складається з 15 суддів, обраних індивідуально Сеймом на 9 років з числа фахових
юристів. Повторне обрання в склад Трибуналу не допускасться. Голова івіце-голова
Конституційного Трибуналу призначасться Президентом Республіки з числа
кандидатів, поданих Загальними зборами суддів Конституційного Трибуналу (статті
194-197 ). Конституційний Трибунал вирішує справи (статті 188, 189): 1) про
відповідність законів і міжнародних договорів Конституції; 2) про
відповідність законів ратифікованим міжнародним договорам; 3) про відповідність
приписів права, виданих центральними державними органами, Конституції,
ратифікованим міжнародним договорам і законам; 4) по конституційній скарзі,
поданій особою, чиї конституційні свободи або права виявилися порушеними; 5)
про відповідність цілям і діяльності політичних партій Конституції; 6) про
компетенцію між центральними конституційними органами держави. Рішення
Конституційного Трибуналу мають загальнообов'язкову силу, є остаточними і
підлягають негайному опублікуванню (ст. 190). До Конституційного Трибуналу
мають право звертатися Президент Республіки, Маршал Сейму, Маршал Сенату,
Голова Ради Міністрів,
група чисельністю не менш 50 депутатів, або 30 сенаторів, Перший Голова
Верховного Суду, Голова Вищого Адміністративного Суду, Генеральний Прокурор,
Уповноважений з громадянських прав, Все-
польська Судова Рада, виконавчі органи одиниць територіального самоврядування,
всепольскі органи професійних союзів, церкви і інші віросповідні органи і ін. (статті
191-193 ).
********************
84. Конституція Республіки Болгарія 1991 р.
Відмова від соціалістичного шляху розвитку призвела до радикальної
трансформації основ суспільного ладу і необхідності внесення відповідних змін до
діючої Конституції Народної Республіки Болгарія 1971 р. Закони про зміни
Конституції від 15 січня 1990 р. та 3 квітня 1990 р. скасували положення про
провідну роль Болгарської комуністичної партії, встановили принцип розподілу
влад, ідеї економічної та політичної багатоманітності, розширили громадянські і
політичні права і свободи громадян. Нова редакція ст. 143 (ч. 2) Конституції
Народной Республіки Болгарія 1971 р. закріпила процедуру розробки Великими
народними зборами нового Основного закону. Діюча Конституція Республіки
Болгарія була прийнята VII Великими народним зборами 12 липия 1991р. та
представляе собок достатньо невеликий за обсягом документ, який складасться з
преамбули, десяти розділів, а також перехідних і прикінцевих положень, що повинні
створити умови для забезпечення ефективного функціонування органів публічної
влади. У преамбулі Конституції проголошуються: - вірність загальнолюдським
цінностям (своболі, миру, гуманізму, рівності, справедливості і терпимості); -
пріоритет прав людини; - рішучість створити демократичну, правову і соціальну
державу та зберегти сдність Болгарії. Розділ «Основні начала» містить наступні
основи суспільного ладу: - принципи народного і державного суверенітету (статті 1,
2, 3,9, 10); - республіканську форму правління (ст. 1); - унітарну форму політико-
територіального устрою і гарантування місцевого самоврядування (ст. 2); -
принципи правової держави (статті 5-8, 12-17); багатоманітність політичного,
економічного і духовно-культурного життя (статті 10-13, 16 20); засади зовнішньої
політики (статті 22, 24) .
Розділ IX «Зміна і доповнення Конституції. Прийняття нової Конституції»
встановлюс жорсткий характер внесення поправок до Основного Закону у двох
формах. По-перше, приймати нову Конституцію та реформувати особливо значимі
конституційні положення входить до компетенції Великих народних зборів: 1)
розв'язання питання про зміну території Республіки Болгарія та ратифікація
міжнародних договорів, що передбачають такі зміни; 2) розв'язання питання про
зміну форми державного устрою та державного правління; 3) розв'язання питання
про зміну ст. 5 п. 2 і 4 Конституції (про вищу юридичну силу Конституції та
пріоритет міжнародного права над національним) та ст. 57 п. 1 і 3 Конституції (про
основні принципи конституційно-правового статусу людини та громадянина); 4)
розв'язання питання про зміну і доповнення розділу IX «Зміна і доповнення
Конституції. Прийняття нової Конституції». У вище названих випадках право на
ініцативу перегляду положень Конституції мають не менш ніж половина народних
представників і Президент. Великі народні збори приймають рішення щодо
внесених проектів більнсто третини солону
народних представників шляхом трыох голосуваны у Народні збори можуть
зміновати і доповнювати усі приписи Конституції, за винятком тих, що входять в
компетенцію Великих родних зборів. Конституція визначае також досить складну
процедуру внесення поправок до інших положень Основного закону
ініціативу щодо змін та доповнень Конституції належить одній чверті народних
представників і Президентові. Пропозинія розглядається Народними зборами не
раніш ніж через місяць і не пізніше ніж через три місяці після надходження, Народні
збори приймають закон про зміну чи доповнення Конституці більшістю у три
четверті голосів усіх народних представників шляхом трыох голосувань у різні дні.
Якщо пропозиція отримує менше ніж три чверті, але не менше ніж третини голосів
усіх народних представників, то на новий розгляд пропозиція вноситься не раніше
ніж через два і не пізніше ніж через п'ять місяців. При новому розгляді пропозиція
приймаєтьси, якщо за неї проголосувало не менше ніж дві третини усіх народних
представників. Закон про зміну або доповисния Конституці пднисусться Головою
Народних зборів і публікується в «Держанному віснику» в 7-денний строк після
його прийняття. За весь час дії Конституції Республіки Болгарія 1991 року поправки
до неї вносилися декілька разів. Так, у 2003 році бун змінений порядок призначення
і відповідальності суддів, прокурорів і слідчих. У 2005 році реформа була пов'язана
зі вступом Болгарії в Європейський Союз. У 2006 році поправками був скасований
депутатський
імунітет від кримінального переслідування, а у 2007 році були змінені статус
збройних сил та фінансова основа діяльності місценого самоврядування. У 2015 році
189 голосами членів Народних зборів - парла-
менту Болгарії було проголосоване «за» коиституційні поправки шоло зменшення
обсягу повноважень Вищої судової ради. Зокрема, даний орган був розділений на
дві палати - для суддів і прокурорів. Однак
Венеціанська комісія все одно визнала дану ситуацію незадовільною, вказавши на
невідповідність квоти суддів рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Свропи. З
урахуванням того, що більшсть у Вищій су-
довому раді складають члени Народних зборів, складно говорити про незалежність
даної інституції. Крім того, значний вплив прокуратури на судову владу Болгарії
вже неодноразово ставав предметом критики
Венеціанської комісії. Тому, Венеціанська комісія рекомендувала болгарським владі
або створити два окремих органи - Вищу раду суддів і Вищу раду прокуратури або
передбачити більш плюралістичний
порядок формування нині існуючої Вищої судової ради.
********************
85. Конституційно-правовий статус особи в Болгарії.
 Статус людини і громадянина визначений в Розділі І «Основні начала» та у
розділі II «Основні права й обов'язки громадян» Конституції. Модель
конституційно-правового статусу людини можна охарактеризувати як ліберально-
соціальну. Вихідні принципи конституційно-правового статусу особи проголошені у
розділі І «Основні начала». Стаття 4 (ч. 2) встановлює, що Республіка Болгарія
гарантує життя, гідність і права особистості, а також створює умови для вільного
розвитку людини і громадянського суспільства. Принцип безпосереднього
застосування конституційних прав і свобод закріплений в статті 5 (ч.2). У статті 6
проголошується принцип рівноправності та рівності перед законом і судом,
забороняється дискримінація за ознаками раси, національності, етнічної, політичної
приналежності, статі, походження, релігії, освіти, переконань, особистого і
суспільного становища або майнового стану. Крім того, у ст. 57 (ч.1) міститься
принцип невідчужуваності прав і свобод. Незважаючи на те, що розділ називається
«Основні права й обов'язки громадян», низка прав (статті 27-39) гарантується всім
особам, які знаходяться на території Республіки. До прав людини в Конституції
віднесені право на життя, на повагу гідності особистості та особисту
недоторканність, недоторканність приватного життя, свобода слова (висловлювань)
і вираження переконань, совісті і віросповідання, пересування і вибору місця
проживання, право власності, право на освіту, користування загальнонаціональними
і загальнолюдськими культурними цінностями, розвиток своєї культури відповідно
до етнічної приналежності, свобода художньої, наукової і технічної творчості. До
категорії прав громадян належать: право на вивчення болгарської мови, на
отримання інформації від державних органів та установ, виборчі права, свобода
зборів, маніфестацій й асоціацій, право петиції, право на працю, вільний вибір
професії та місця роботи, право на соціальне страхування, на охорону здоров'я, на
здорове навколишнє середовище. У той же час, на практиці ситуація з
забезпеченням конституційних прав і свобод людини, зокрема в Болгарії
залишасться непростою. Основними проблемами є відсутність незалежної судової
влади, надмірне застосування сили правоохоронними органами, обмеження прав
національних меншин і порушення свободи слова. Зокрема, серйозною проблемою
для Болгарії с порушення права на справедливий судовий захист. Згідно з доповіддю
Європейського Суду з прав людини за останні роки суд заресстрував близько 100
подібних справ. Причому в більшості з них йдеться про порушення розумних
термінів розгляду справи у суді та відсутність повноцінного доступу до послуг
адвоката.
********************
86. Народні збори Республіки Болгарія.
Розділ 1 «Основні начала» (ст. 1) проголошує Болгарію Республікою з
парламентарним правлінням і встановлює розподіл державної влади на законодавчу,
виконавчу і судову (ст. 8). Вказівка на «парламентське правління» має на меті не
визначити конкретну модель республіканської форми правління, а підкреслити
заснування єдиного органу законодавчої влади, що є представником і виразником
суверен-
ної волі народу. Конституція розділ III «Народні збори» встановлює статус
законодавчого органу. Якщо до 2007 р. ст. 62 закріплювала, що Народні збори
здійснюють законодавчу владу та парламентськи контроль, то після реформи вона
існує у такій редакції: «Народні збори мають самостійний бюджет». Народні збори
складаються з 240 народних представників (ст. 63). Термін повноважень Народних
зборів - 4 роки. У випадку війни, воєнного або іншого надзвичайного стану термін
повноважень парламенту продовжується до закінчення зазначених обставин (ст. 64).
Закон про вибори народних представників закріплює, що їх вибори здійснюються на
основі загального, прямого, рівного виборчого права шляхом таємного голосування
за змішаною виборчою системою (ст. ст. 2, 4). З цією метою формуються 31
виборчий район, від яких обирається 31 депутат за мажоритарною системою
відносної більшості та 209 народних представників за пропорційною виборчою
системою (ст. 6). Розподіл мандатів у багатомандатних виборчих районах
відбувається за методом природної квоти. Конституція Республіки Болгарія (ст. 99)
передбачає підстави дострокового припинення повноважень Народних зборів.
Зокрема, якщо не досягнуто згоди про утворення уряду, президент призначає
службовий уряд, розпускає Народні збори і призначає нові вибори
устрок не пізніше ніж через два місяці після припинення повноважень попередніх.
Акт, яким президент розпускає Народні збори, визначає і дату обрання нових
Народних зборів. Водночас президент не може
розпустити Народні збори протягом останніх трьох місяців свого мандата. Так,
влітку 2014 року парламентська коаліція розпалася, що змусило прем'єр-міністра
подати у відставку. У серпні 2014 року
указом президента Болгарії 42 Народні збори були розпущені. Позачергові вибори
43 Народних зборів призначені на 5 жовтня 2014 року. Чергові парламентські
вибори мали відбутися в Болгарії в 2018 році
після закінчення чотирирічного терміну Національних Зборів. Однак дострокові
вибори відбулися 26 березня 2017 роки після відставки прем'єр-міністра Бойко
Борисова і невдачі з формуванням уряду
Народні обранці володіють вільним мандатом та діють на основі Конституції та
законів згідно зі своєю совістю та переконаннями (ст. 67). Народні представники не
можуть виконувати іншу державну службу або займатися іншою діяльністю (ст. 68).
На депутатів Народних зборів розповсюджується індемнітет, тобто народні
представники не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за
висловлені ними думки і за голосування у Народних зборах, а також вони мають
право на винагороду за свою професійну діяльність (статті 69, 71). Варто зазначити,
що у Республіці Болгарія в 2006 р. була проведена третя реформа Конституції 1991
р., в результаті якої імунітет депутатів Народних зборів зазнав значного обмеження
(ст. 70). По-перше, якщо раніше депутатська недоторканність знімалася лише у
випадку скоєння тяжкого злочини, то зараз - за будь-який злочин, що міститься
вобвинувальному акті. По-друге, для порушення кримінальної справи письмовий
дозвіл депутата не потрібний. По-третс, депутат може за
власною ініціативою відмовитися від імунітету. У такому випадку згода Народних
зборів щодо судового переслідування не потрібна. Крім того, з самого початку
депутати Народних зборів не володіють імунітетом від адміністративної
відповідальності. Організація і діяльність Народних зборів здійснюється на основі
Конституції та прийнятого ними Регламенту (ст. 73). Відповідно до статей 77 і 78
Конституції голова Народних зборів: - представляє Народні збори; - пропонує
проект порядку денного засідань; - від-
криває і закриває засідання Народних зборів і керує ними; - забезпечує порядок при
їх проведенні; - оприлюднює рішення, декларації та звернення, прийняті Народними
зборами. Конституція (ст. 79) пе-
редбачає право Народних зборів обирати зі свого складу постійні та тимчасові
комісії. Згідно зі ст. 74 Народні збори є постійно діючим органом і самостійно
визначають періоди, протягом яких не проводять засідань. Новообрані Народні
збори скликаються президентом Республіки на перше засідання не пізніше місяця
після обрання. Якщо президент не зробить цього, Народні збори скликаються за
вимогою 1/5 народних представників. Народні збори відносяться до групи
парламентів з відносно обмеженою компетенцією, оскільки вирішення певних
питань віднесено до відання Великих народних зборів, а також Народні збори
передають низку повноважень Європейському Союзу (ст. 85, ч. 9). Безумовно,
основним напрямом роботи Народних зборів є законотворчість. Так, ст. 84 вказує,
що Народні збори приймають, змінюють, доповнюють і скасовують закони. У
фінансовій сфері Народні збори володіють наступними повноваженнями: 1)
приймають державний бюджет і звіт про його виконання; 2) встановлюють податки
та визначають їх розмір; 3) дають згоду на укладення договорів про державні
позики; 4) ратифікують і денонсують через прийняття закону міжнародні договори,
які місять фінансові зобов'язання держави; 5) обирають лічильну палату, яка
здійснює контроль за виконанням державного бюджету (ст. 84). Народним зборам
належить низка установчих повноважень. Зокрема, болгарський парламент
призначає вибори президента Республіки, приймає рішення про проведення
національного референдуму, обирає та звільняє голову Міністерської ради, а за її
пропозицією здійснює зміни в уряді, створює, реорганізує та ліквідує міністерства за
пропозицією голови Міністерської ради, обирає та звільняє керівників Болгарського
народного банку, оголошує амністію тощо (ст. 84). У сфері парламентського
контролю Народні збори: 1) висувають питання про недовіру Міністерській раді і
вирішують питання про вираження довіри урядові; 2) формулюють запитання та
запити до Міністерської ради або до окремих міністрів, які зобов'язані дати
на них відповідь; 3) приймають і затверджують звіти органів, які повністю або
частково обираються Національними зборами; 4) заслуховують щорічні доповіді
Верховного касаційного суду, Верховного адміністративного суду, Генерального
прокурора, Верховної судової ради, правоохоронних органів і судів, органів
прокуратури і розслідування (ст. 84). Щодо галузі національної безпеки та
зовнішньої політики, то
Народні Збори користуються такими можливостями: 1) вирішують питання про
оголошення війни та миру; 2) дають згоду на направлення та використання
болгарських Збройних сил за межами країни, а також
перебування іноземних військ на території країни або проходження через неї; 3)
оголошують воєнний та надзвичайний стан на всій території країни або на її частині
за пропозицією Президента чи Міністерської ради; 4) ратифікують та денонсують
через прийняття законуміжнародні договори, які мають політичний чи військовий
характер, стосуються участі Республіки Болгарія в міжнародних організаціях,
торкаються основних прав людини (статті 84-85).
 ********************
87. Президент Республіки Болгарія.
Місце президента Республіки визначено в розділі IV «Президент Республіки»
Конституції Республіки Болгарія. Глава держави не входить до ні до однієї з трьох
гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової, адже покликаний забезпечувати їх
взаємодію. Оскільки президент має право звернутися до народу і Народних зборів,
він має статус об'єднувача нації та представника інтересів Республіки в
міжнародних відносинах (ст. 92). Порядок виборів президента і віце-президента
визначений в Конституції (ст. 93). Президент обирасться безпосередньо виборцями
строком на п'ять років. Президентом може бути обраний болгарський громадянин за
народженням, який досяг 40 років, що відповідає умовам обрання народних
представників, і останні п'ять років проживає в країні. Президент і віце-президент
можуть бути переобрані на ту ж посаду ще на один термін. Повноваження
президента і віце-президента припиняються достро-
ково (ст. 97): 1) у разі подання заяви про відставку перед Конституційним судом; 2)
при тривалій неможливості виконувати повноваження внаслідок тяжкого
захворювання; 3) уразі імпічменту; 4) уразі смерті. Підставами імпічменту є
державна зрада та порушення Конституції. Обвинувачення висувається за
пропозицією не менш ніж однієї чверті народних представників і вважається
підтриманим Народними зборами, якщо більше двох третин народних представників
проголосує за це. Конституційний суд розглядає обвинувачення проти президента
або віце-президента у місячний строк з моменту висунення обвинувачення. Якщо
буде встановлено, що президент або віце-президент вчинили державну зраду чи
порушили Конституцію, їхні повноваження припиняються. В усіх інших випадках
президент та віце-президент не несуть відповідальності за дії, вчинені при виконанні
своїх функцій. Президент і віце-президент не можуть бути затримані і проти них не
може бути порушене кримінальне переслідування.
Президент Республіки Болгарія володіє широким колом представницьких
повноважень: 1) укладає міжнародні договори; 2) за пропозицією Міністерської
ради призначає і звільняє з посади глав дипломатичних представництв і постійних
представників Республіки Болгарія при міжнародних організаціях, а також приймає
акредитаційні та відкличні грамоти іноземних дипломатичних представників
у країні; 3) нагороджує орденами та медалями; 4) надає болгарське громадянство і
позбавляє його; 5) надає притулок; б) здійснює право помилування (ст. 98
Конституції). До установчих повноважень глави держави можна віднести наступні:
1) призначати дати проведення виборів до Народних зборів, депутатів
Європарламенту від Болгарії та органів місцевого самоврядування; 2) визначати
дату проведення національного референдуму, коли про це є рішення Народних
зборів; 3) за пропозицією Міністерської
ради затверджувати зміни кордонів та центрів адміністративно-територіальних
одиниць; 4) після консультацій з парламентськими групами пропонувати
кандидатові на посаду міністра-голови Міністерської ради, рекомендованому
найбільшою за чисельністю парламентською групою, сформувати уряд (статті 98,
99). У військовій сфері та сфері національної безпеки президент: 1) є верховним
головнокомандувачем Збройних сил Республіки Болгарія; 2) призначає і звільняє
вищий командний склад Збройних сил і надає вищі військові звання за пропозицією
Міністерської ради; 3) очолює Консультативну раду національної безпеки; 4) за
пропозицією Міністерської ради оголошує загальну або часткову мобілізацію; 5)
оголошує стан війни у випадку збройного нападу на країну або за необхідності
негайного виконання міжнародних зобов'язань воєнний або інший надзвичайний
стан, коли Народні Збори не засідають (ст. 100). У законодавчій галузі президент
Республіки Болгарія має право: 1) скликати перше засідання новообраних Народних
зборів протягом одного місяця після проведення парламентських виборів; 2)
направляти звернення до Народних зборів; 3) накладати вето на законопроекти
парламенту; 4) промульгувати законопроекти Народних зборів; 5) розпускати
Народні збори; б) інформувати Народні збори з основних питань, що належать до
сфери його повноважень; 7) вносити проекти поправок до Конституції (статті 98,
99). Президент взаємодіє з інституціями судової влади і Конституційним судом: 1)
призначає і звільняє з посади голів Верховного суду і Вищого адміністративного
суду за пропозицією Вищої судової ради; 2) призначає чотирьох членів
Конституційного суду; 3) звертається до Конституційного суду з проханням надати
обов'язкове тлумачення Конституції і висновок щодо конституційності законів та
інших актів Національних зборів, вирішити конфлікти юрисдикції між На-
ціональними зборами, президентом і Міністерською радою, а також між місцевими
органами влади та центральними органами виконавчої влади, перевірити
відповідність міжнародних угод до їх ратифікації
Конституції (статті 129, 147, 149).
********************
88. Міністерська рада Республіки Болгарія.
(Рада Міністрів) Конституція Республіки Болгарія розділ V «Міністерська рада»
регламентую основи організації та діяльності вищого органу виконавчої влади.
Відповідно до статей 105 і 106 цього розділу Міністерська рада:
1) здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою країни;
2) забезпечує громадський порядок і національну безпеку;
3) здійснює загальне керівництво державною адміністрацією і Збройними силами;
4) керує виконанням державного бюджету; 5) організовує використання державного
майна;
5) інформує Народні збори щодо зобов'язань Республіки, які виходять із членства
Болгарії в Європейському Союзі;
6) звітує перед Народними зборами про участь у розробці актів ЄС.
Правовими формами здійснення Міністерською радою повноважень є постанови,
розпорядження і рішення, які видаються на основі і на виконання законів (ст. 114).
Згідно зі ст. 99 Конституції процес формування Міністерської ради починається з
консультацій, які президент проводить з парламентськими групами Народних
зборів. Після цих консультацій президент доручає кандидату на посаду міністра-
голови від найбільшої за чисельністю парламентської групи сформувати уряд. Якщо
даний кандидат не зможе в семиденний термін запропонувати склад Міністерської
ради, то президент покладає цей обов'язок на кандидата в міністри-голови від другої
за чисельністю парламентської групи. Якщо і в цьому випадку не буде
запропонований склад Міністерської ради, то президент у семиденний строк дає
відповідне доручення
кандидату на посаду міністри-голови, названому будь-якою іншою парламентської
групою. Якщо йому вдається сформувати уряд, то президент пропонує Народним
зборам обрати кандидата в міністри - голови. Якщо ж згода про утворення уряду не
досягнуто, президент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори і
призначає нові парламентські вибори, які повинні пройти протягом двох місяців,
Зокрема, у 2007 р. Президент Стоянов призначив службовий уряд на чолі зі
Стефаном Софіянскім, після розпуску 37-х Народних зборів, Члени уряду приносять
перед Народним зборами ту ж присягу, що і народні представники (ст. 109).
Повноваження Міністерської ради припиняються (статті 111, 112): 1) якщо Народні
збори виражають недовіру Міністерській раді або міністру-голові; 2) якщо Народні
збори відмовляють у довірі Міністерській раді; 3) якщо у відставку подає
Міністерська рада або міністр-голова; 4) у разі смерті міністра-голови. Відповідно
до ч. 1 ст. 108 Конституції Міністерська рада складається з міністра-голови,
його заступників і міністрів. Членами уряду, можуть бути болгарські громадяни, що
відповідають умовам обрання народних представників, тобто досягли 21 року, не
перебувають під опікою і не відбувають по-
карання у вигляді позбавлення волі (ст. 101). Конституція не тільки не вимагає, щоб
вони були народними представниками, а й встановлює, як відзначалося, що
повноваження народного представника, обраного
міністром, припиняються на той час, поки він є міністром. Крім того, на них
поширюється принцип несумісності посад та діяльності, встановлений для народних
представників, а Народними зборами можуть
бути встановлені для них і додаткові обмеження (ст. 113).
********************
89. Конституційний суд Республіки Болгарія.
Статус Конституційного суду регулюються Конституцією (розділ VIII
«Конституційний суд») і Законом про Конституційний суд 1991 р. Відповідно до ст.
1 цього Закону Конституційний суд гарантує верховенство Конституції, є
незалежним від законодавчої, виконавчої та судової влади та керується у своїй
діяльності лише Конституцією та цим Законом. Конституційний суд має свій
власний бюджет (ст. 3. Закону). Конституційний суд складається з 12 суддів, з яких
1/3 обирається Народними зборами, 1/3 призначається президентом і 1/3 обирається
на загальних зборах суддів Верховного касаційного суду і Верховного
адміністративного суду. Термін дії мандата суддів Конституційного суду дев'ять
років. Склад Конституційного суду оновлюсться кожні три роки від кожної квоти.
На посади суддів Конституційного суду обираються юристи з високими
професійними і моральними якостями та з юридичним стажем не менше 15 років.
Становище члена Конституційного суду несумісне з представницьким мандатом,
держав-
ною чи громадською посадою, з членством у політичних партіях чи профспілках або
із здійсненням підприємницької, торговельної, або іншої оплачуваної професійної
діяльності. Не допускається повторне
обрання на посаду члена Конституційного суду. Порівняно з іншими країнами, де
запроваджений спеціалізований орган конституційного контролю, повноваження
Конституційного суду досить значні (ст. 149 Конституції, ст. 12 Закону). Так,
Конституційний суд: 1) дає обов'язкове тлумачення Конституції; 2) виносить
рішення за позовами про встановлення неконституційності законів та інших актів
Народних зборів і президента; 3) вирішує спори про компетенцію між Народними
зборами, президентом і Міністерською радою, а також між органами місцевого
самоврядування та центральними виконавчими органами; 4) виносить рішення про
відповідність укладених Республікою Болгарія міжнародних договорів до їх
ратифікації Конституції, а також про відповідність законів загальновизнаним
нормам міжнародного права та міжнародним договорам, в яких Болгарія є
стороною; 5) виносить рішення по спорах про конституційність політичних партій і
об'єднань; 6) виносить рішення по спорам про законність виборів президента і віце-
президента, а також народних представників; 7) виносить рішення за
звинуваченнями, висунутими Народними зборами проти президента і віце-
президента; 8) встановлює обставини дострокового припинення повноважень
президента (ст. 97 Конституції) і приймає відставку президента.

********************
90. Конституція Японії 1947 р.
Діюча Конституція Японії була прийнята Парламентом в 1946 р. і набула
чинності у 1947 р. Розробка цієї Конституції відбувалася після поразки Японії у
Другій світовій війні в період окупації території країни американськими військами.
Тому на зміст Основного Закону Японії вплинув досвід розвитку конституційного
права США та Великої Британії. Крім того, базою нової Конституції Японії стала
Веймарська Конституція Німеччини 1919 р. Конституція Японії 1947 р. представляє
собою писаний нормативно-правовий акт, що існує у формальному значенні. Розділ
Х «Верховний закон» визначає
Конституцію як Верховний закон країни, у разі суперечності якому жодний
державний акт не має законної сили. Імператор або Регент, державні міністри, члени
Парламенту, судді та всі інші публічні посадові особи зобов'язані поважати та
охороняти Конституцію. Договори, укладені Японією, і встановлені норми
міжнародного права повинні сумлінно дотримуватися (статті 98, 99). Порівняно з
попередньою Конституцією 1889 р., чинний Основний Закон характеризується
низкою новел: - проголошено принцип
народного суверенітету; - встановлено парламентарну монархію як форму
правління; - суттєве обмежено повноваження Імператора; - визначено принцип
верховенства Парламенту; - запроваджено принцип прямих виборів обох палат
Парламенту; - закріплено широкий каталог прав і свобод людини; - проголошено
принцип відмови від війни як суверенного права нації та утворення збройних сил
тощо. Особливе значення для подальшого конституційного розвитку мали
положення про народний суверенітет і відмову від війни. Принцип народного
суверенітету (преамбула та ст. 1) значним чином трансформував статус монарха.
Згідно зі ст. 1 Імператор є символом держави й єдності народу, його статус
визначається волею всього
народу, якому належить суверенна влада. У спеціальному зверненні до нації
Імператор Хірохіто заявив про відмову від концепції божественного походження і
надприродної основи своєї суверенної влади, проголошених Конституцією 1889 р.
Розділ ПI «Відмова від війни» закріплює рішення японського народу на вічні часи
відмовитися від війни як суверенного права нації, а також від загрози або
застосування
збройної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок. Конституція 1947 р. за
структурою є кодифікованою і складається із розгорнутої преамбули та одинадцяти
розділів. Зокрема, розділ I «Імператор», розділ II «Відмова від війни», розділ III
«Права й обов'язки народу», розділ IV «Парламент», розділ V «Кабінет», розділ VI
«Судова влада», розділ VII «Фінанси», розділ VIII «Місцеве самоуправління»,
розділ IX «Поправки», розділ Х «Верховний закон», розділ XI «Додаткові
положення».
За способом внесення змін і доповнень Конституція 1947 р. є жорсткою. Так, розділ
IX «Поправки» (ст. 96) закріплює, що поправки вносяться за ініціативою
Парламенту за погодженням не менше 2/3 від загальної кількості членів обох палат.
Остаточна ратифікація поправок можлива у двох варіантах - або на референдумі, або
шляхом розгляду в наново обраному Парламенті. Вибір варіанту ратифікації
залежить від рішення Парламенту. Наразі Конституція жодного разу не була
змінена.
********************
91. Конституційно-правовий статус особи в Японії.
Конституційно-правовий статус особи в Японії встановлений розділом Ш
«Права й обов язки народу». Конституція (ст. 11), визначаючи право народу
безперешкодно користується всіма основними правами людини, відображає
природно-правовий підхід до прав людини. Конституція в ст. 14 проголошує
рівність усіх людей перед законом і неприпустимість дискримінації в політичних,
економічних та соціальних відносинах за мотивами раси, релігії, статі, соціального
стану, а також походження. У ст. 24 Конституції особливо гарантується
рівноправність чоловіків і жінок у сімейних відносинах. Відповідно до цієї статті
шлюб укладається лише при взаємній згоді обох сторін та існує за умови взаємної
співпраці, в основу якої покладено рівність прав чоловіка і дружини. У розділі III
«Права й обов'язки народу» основне місце займають особисті права і свободи. Право
на життя і повагу гідності людини, на свободу, особисту недоторканність
гарантується статтями 13, 18, 31, 36 Конституції. Визначає Конституція і право на
повагу приватного життя, яке забезпечується таємницею кореспонденцією (ст. 21),
правом на недоторканність житла, документів і майна (ст. 35). Відповідно до ст. 19
Конституції свобода думки і совісті не повинна порушуватися, а ск 22 визнае право
на свободу пересування і вибору місця проживання. Більше ноловини всіх статей
цкого розділу приевячено процесуальним гарантіям прав людини (правило належної
правової процедури) право на судовий захист (ст 2) право обвинуваченого на
швидкий і відкритий розгляд свосі справи безстороннім судовий захист (ст. 32) -
заборона обмеження та позбавлення волі без негайного
предявлення звинувачення і надання права звернутися до адвоката (ст. 34) -
заборона оренди крім винадків затримання на місці злочину без виданого
компетентним посадовою особою органів юстиції ордера в якому зазначено злочин,
що став підставою арешту (ст 33) заборона зворотної снли закону (ст 39); - право на
відшкодування збитків, завданих незаконними рішеннями органів державної влади,
зокрема судами (статті 17, 40) й ін. До числа політнчних прав і свобод Конституція
відносить: . виборче право (ст. 15); - право петицій (ст. 10); - свободу зборів і
асоціацій (ст. 21). Відповідно до Конституції народ володіс низкою
економічнкх прав і свобод: - право власності (ст 20); право на працю статті 18,
27.28). Лише декілька статей гарантують соціальні і культурні права і свободи, а
саме: - право на підтримку мінімального рівня
здорового га культурного життя (ст. 25); - свобода наукової діяльності (ст. 23): -
право на освіту (ст. 26).
Згідно зліберально-соціальною моделлю конституційно-правового статусулюдини
та громадянина обов язки громадян представлено наступним чином: обов'язок
сплачувати податки (ст. 30), обов'язок працювати (ст. 27), обов'язок поважати та
охороняти Конституцію (ст. 99).
********************
92. Імператор Японії.
Становище Імператора Японії регламентусться розділом «Імператор»
Конституції Японії. Відповідно до ст. 1 Імператор символом держави й єдності
народу, його статус визначасться волею народу, якому належить суверенна влада.
Конституція визначає, що імператорський трон є династичним. Закон встановив
салічну систему престолонаслідування. 3 1989 до 2019 р. трон посідав 125 імператор
Акіхіто, із його входженням на престол розпочалася ера «Хенсей» (процвітання). У
2019 р. Імператор Акіхіто зрікся престолу на користь свого старшого сина -
спадкоємця принца Нарухіто Наразі 126 Імператором Японії є Нарухіто, із його
входженням на престоя розпочалася ера «Рейв» (гармонія). Імператор наділений
низкою особистих привілеїв: право на титул - Імператор; право на особливі ритуали
і символи влади; право на утримання за рахунок держави тощо. Щодо політичний
привілеїв, то Імператор Японії здійснює лише такі дії, які передбачені
Конституцією, та не наділений повноваженнями, пов'язаними із реалізацією
державної влади. До числа політичних повноважень Конститупія (ст. 7) відносить
наступні: 1) представницькі, які, до речі, є основними, і полягають у праві
Імператора здійснювати церемоніал, приймати іноземних послів, підтверджувати
ратифікаційні грамоти, оголошувати загальну і часткову амністії, пом'якшувати
покарання
та ін.; 2) у сфері діяльності Парламенту Імператор промульгує акти Парламенту,
скликає Парламент і розпускає Палату представників оголошує загальні
парламентські вибори; 3) установчі надають право
Імператору підтверджувати призначення та звільнення державних міністрів та
інших посадових осіб, призначати Прем'єр-міністра за поданням Парламенту та
головного суддю Верховного суду за поданням Кабінету. Водночас усі політичні
повноваження Імператор здійснює від імені народу, якому належить суверенна
влада, та лише за погодженням і ухваленням Кабінету. Більш того, ст. 3 Конституції
Японії встановлює, що за дії Імператора несе відповідальність Кабінет.
********************
93. Парламент Японії.
Відповідно до розділу IV «Парламент» Парламент є вищим органом державної
влади та єдиним законодавчим органом держави. Парламент складається з двох
палат - Палати представників (нижньої
палати) та Палати радників (верхньої палати). Палата представників формується
прямими й загальними виборами строком на чотири роки за змішаною виборчою
системою (300 депутатів за мажоритарною системою відносної більшості та 180 - за
пропорційною). Членом Палати представників може бути обраний кожний японець,
який досяг 25 річного віку. Причому активне виборче право надається японським
громадянам, які досягли повноліття, які проживають у виборчому окрузі не менше
трьох місяців і які внесені до списку виборців. У 2018 р. було прийнято новий закон
про зниження віку повноліття з 20 до 18 років. Даний закон набуде чинності з 2022
року. У Палаті радників представлені інтереси адміністративно-територіальних
одиниць. Так, 121 радник обирається від округів на базі префектур і столиці з
використанням мажоритарної системи відносної більшості. Інші 48 радників
обираються за загальнонаціональним виборчим округом з застосуванням
пропорційної виборчої системи. При формуванні цієї палати застосовуються
часткові вибори – термін повноважень палати шість років, причому кожні три роки
відбувається оновлення складу наполовину. Конституція містить положення про
можливість дострокового припинення повноважень Парламенту. Так, ст. 7 вказує,
що Імператор може розпустити Палату представників. Щодо підстав розпуску
Палати представників, то ст. 69 Конституції встановлює, що резолюції вотуму
недовіри та відхилення довіри урядові призводять або до відставки Кабінету, або до
припинення повноважень Палати радників. Враховуючи конституційну норму про
можливість Імператора діяти лише за порадою і за погодженням з Кабінетом, можна
зробити ви- сновок, що саме уряд вирішує як власну долю, так і долю Парламенту.
Крім того, ст. 54 закріплює, що, якщо Палата представників розпу-щена, то
одночасно припиняє свої засідання Палата радників. Проте, якщо існує нагальна
необхідність захистити інтереси країни, Кабінет може скликати надзвичайну сесію.
Разом з тим заходи, які прийняті
на такій сесії, є тимчасовими і втрачають силу, якщо вони не будуть ухвалені
Палатою представників протягом десяти днів з моменту відкриття наступної сесії
Парламенту. Парламент працює протягом чергових і надзвичайних сесій. Чергова
сесія скликасться раз на рік (ст. 52). Ініціативою скликати над-
звичайну сесію володіють Кабінет і одна четверта частина загального числа членів
однієї з палат. Кворум засідань Палати представників і Палати радників складає не
менше однісї третини числа членів кожної палати. Стаття 57 Конституції закріплюс,
що засідання палат є відкритими. Водночас можуть проводитися закриті засідання,
якщо відповідна резолюція, яка прийнята більшістю не менше 2/3 голосів присутніх
членів. Усі рішення приймаються шляхом голосування церез такі форми:
голосування шляхом вставання; таємне голосувания за допомогою бюлетенів
різного кольору - «за» - білий бюлетень, «проти» - блакитний; голосування через «не
заперечення», тобто голова запитує у депутатів, хто заперечує. Статус членів
Парламенту характеризується вільним мандатом (ст. 43) та індемнітетом (статті 49 і
50 Конституції). Разом з тим кожна палата може встановити покарання щодо своїх
депутатів за поведінку, яка порушує дисципліну. Конституція закріплює за членами
Парламенту обмежений імунітет, сутність якого полягає у недоторканності депутата
лише протягом сесії та можливість звільнення заарештованого депутата на час сесії
(ст. 50). Кожна палата приймає регламент, обирає голову та інших посадових осіб. У
складі Палати
представників і Палати радників працюють постійні та спеціальні комісії. Як
правило, склад постійних комісій комплектується із депутатів, які мають досвід
роботи у міністерствах і відомствах, профіль яких відповідає профілю певної
комісії. Головною функцією Парламенту Японії є законотворчість. Виходячи з
положень Конституції, орган законодавчої влади цієї країни можна віднести до
групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією.
Особливість законодавчого процесу у Парламенті полягає в тому, що право
законодавчої ініціативи депутати реалізують колективно, тобто законопроект може
виходити від 20 представників і 10 радників. У свою чергу від Кабінету
законодавчою ініціативою наділений Прем'єр-міністр. Законопроекти можуть бути
внесені до будь-якої палати, але бюджет і фінансові законопроекти спочатку
представляються до Палати представників (ст. 60). Відповідно до статей 59 і 60
Конституції палати у законодавчому процесі мають нерівний статус. Так, Палата
представників шляхом повторного голосування 2/3 голосів присутніх депутатів
долає «вето» Палати радників. Щодо проекту бюджету, то якщо Палата радників
прийняла рішення, що відрізняється від постанови Палати представників, якщо на
спільному засіданні палат не досягнуто угоди, і якщо Палата радників не прийняла
остаточного рішення протягом тридцяти днів після отримання бюджету, то
постанова Палати представників стає рішенням Парламенту. В аналогічному
порідку долаються законодавчі розбіжності щодо ратифікації міжнародних угод (ст.
б). Особливий статут Імператора визначає специфіку завершальної стадії
законодавчого процесу в Парламенті Японії. Згідно зі ст. 74 Конституцї усі закони
підписуються компетентними державними міністрами і контрасигнуються Прем'єр-
міністром. Потім вони передаються главі держави для промульгації «від імені
народу». Парламент здійснює функцію парламентського контролю через наступні
форми: - оголошення деструктивного вотуму недовіри; - відхилення резолюції про
довіру урядові; - усні запити та інтерпеляцію; - дні уряду, протягом яких виступають
Прем'єр-міністр,
міністр іноземних справ, міністр фінансів та ін.; - роботу спеціальних комісій, які
проводять розслідування у формі слухань. Відповідно до статті 64 Конституції
Парламент здійснює судову функцію. Так, Парламент утворює із числа членів обох
палат суд для розгляду у порядку імпічменту порушень тих суддів, проти яких
розпочата справа про усунення з посади.
********************
94. Кабінет Японії.
Згідно з розділом V «Кабінет» Конституції виконавча влада здійснюється
Кабінетом. Очолює Кабінет Прем'єр-міністр, який призначається Імператором за
поданням Парламенту (ст. 65). Резолюція Парламенту про висування особи на
посаду Прем'єр-міністра повинна бути прийнята обома палатами. Конституція
досить докладно регламентує процедуру формування посади голови Кабінету, що,
безумовно, сприяє стабільній роботі Парламенту і Кабінету (ст. 67). Так, якщо
палати приймають резолюції про висування різних кандидатів, або Палата радників
протягом 10 днів після резолюції Палати представників не прийняла будь-якого
рішення про висування, або якщо угода про кандидатуру Прем'єр-міністра не
укладена на спільному засіданні палат, то рішення Палати представників про
кандидатуру Прем'єр-міністра вважається рішенням Парламенту. На практиці
головою уряду стає лідер партії, яка отримала більшість мандатів у Палаті
представників. Прем'єр-міністр призначає міністрів, більшість яких повинна бути
членами Парламенту. Причому члени Кабінету не втрачають свого депутатського
мандату і, таким чином підтримують зв'язок з виборцями та забезпечують принцип
відповідального правління. Як правило, до складу Кабінету входять міністри, які
очолюють міністерства, та міністри без портфелів, що виконують доручення голови
уряду. Підтверджуючи принцип відмови від війни, ст. 66 Конституції закріплює, що
Прем'єр-міністр і інші державні міністри повинні бути цивільними особами.
Конституція визначає провідне місце Прем'єр-міністра у різних сферах
життєдіяльності суспільства. Зокрема, відповідальність за ді-
яльність Кабінету несе голова уряду, його відставка означає солідарну
відповідальність Кабінету перед Палатою представників (статті 69 і 70). Крім того,
Прем'єр-міністр може за власним розсудом відсто-
роняти державних міністрів від посад (ст. 68) та надавати згоду на притягнення
міністрів до судової відповідальності. Голова уряду як представник Кабінету
вносить на розгляд Парламенту законопроекти,
доповідає Парламенту про загальний стан державних справ і зовнішніх зносин, а
також здійснює контроль і нагляд за різними сферами управління. Конституція
Японії проголошує лише основні напрями діяльності
Кабінету (ст. 73). Так, уряд наділений правом здійснювати виконавчу та розпорядчу
діяльність щодо поточного управління державою, яка проявляється у веденні
державних справ, керівництві зовнішньою по-
літикою, складанні бюджету тощо. На Кабінет покладається обов'язок видавати
урядові укази з метою сумлінного впровадження у життя положень Конституції та
законів. Уряд здійснює керівництво держав-
ним апаратом через організацію й управління цивільною службою. Особливість
діяльності Кабінету полягає в тому, що даний орган здійснює свої функції на основі
конституційного звичаю. Процедура ведення засідань та прийняття рішень не
регламентуються писаними нормами права. Зокрема, засідання Кабінету таємні, а
рішення приймаються не голосуванням, а шляхом досягання консенсусу.
********************
95. Верховний Суд Японії.
Конституція Японії розділ VI «Судова влада» визначає лише основні засади
здійснення судочинства в країні: - незалежність суддів та їх підпорядкування совісті,
Конституції та законам; - заборона створення особливих судів; - відкритість судових
засідань; - можливість оскарження рішень у вищих судових інстанціях тощо.
Конституція також проголошує ключові принципи статусу суддів. Так, судді усіх
інстанцій, крім вищої ланки, призначаються Кабінетом на десять років і можуть
бути назначені повторно. Відставка можлива узв'язку із застосуванням процедуру
імпічменту та через нездатність судді виконувати професійній функції. Відповідно
до ст. 81 Конституції судом вищої інстанції є Верховний Суд. Верховний Суд Японії
був утворений 3 травня 1947 року з набуттям чинності Конституції Японії. Він
замінив свого попередника - Велику слідчу палату Японії, засновану в 1875 році.
Статус і повноваження Верховного Суду Японії визначаються діючою
Конституцією Японії та Законом про суди 1947 року. Верховний Суд
Японії складається із головного судді, якого призначає Імператор за поданням
Кабінету (ст. 6 Конституції) та 14 суддів, які призначаються Кабінетом і обіймають
посади до 70 років (ст. 79 Конституції). Консти-
туція передбачає національну перевірку суддів, що проводиться кожні десять років
під час виборів до Палати представників Парламенту. Судді, які показали
незадовільні результати під час цієї перевірки
усуваються з посади (ст. 79). Під час перебування на посаді судді Верховного Суду
отримують фіксовану платню, розмір якої не зменшується (ст. 79 Конституція). Усі
судді незалежні і пов'язані тільки Конституцією і законами, вони діють, базуючись
на своїх переконаннях (ст. 76 Конституції). Даний принцип є додатковою гарантією
об'єктивності суддів при виконанні службових обов'язків. Так само як і принцип
незмінності, що отримав вираження в ст. 78 Конституції, згідно з якою судді не
можуть кути
звільнені з посади без публічного розгляду в порядку імпічменту, а винятком тих
випадків, коли суддя в судовому порядку оговошений розумово чи фізично
нездатним виконувати свої обов'язки, Адміністративні органи не можуть
застосовувати до суддів дисциилінариі стягнення. Виходячи з положень ст. 81
Конституції, Верховний Суд здійснює функцію конституційного контролю за
забезпечую централізоване
управління судовою системою Японії. Верховний Суд мас право вирішувати
питання про конституційність будь-якого закону, указу, постанови чи
адміністративного акта. Таке рішення може бути ухвалене, якщо за нього
проголосувало не менше 8 суддів. У разі визнання закону неконституційним, копія
рішення надсиласться до Парламенту і до Кабінету. Особливість конституційного
контролю полягае в тому, шо
це питання вирішусться поза розглядом кримінальної або цивільної справи. Позов
про неконституційність акта подається до суду першої інстанції. Верховний Суд
Японії, на відміну від більшості інших органів конституційного правосуддя, не має
спеціальної схеми відбору справ. Він не має права на свій розсуд вимагати
відіншого суду справу для перевірки та виправлення рішень з питань права в
порядку витребування справи, що характерно для Верховного Суду США.
********************
96. Конституція КНР 1982 р.
Конституція КНР була прийнята в 1982 р. Всекитайськими зборами народних
представників у результаті змін політичної і економічної систем. Підготовка даної
Конституції парламентом Китаю продовжувалася близько двох років, проект
Конституції пройшов всенародне обговорення. Конституція КНР представляє собою
писаний нормативно-правовий акт, існуючий у формальномузначенні. У порівнянні
з попередніми Основними Законами, Конституція 1982 р. характеризується низкою
новел: - відновлений пост Голови КНР і волосна ланка органів влади; - передбачено
створення Центральної військової ради; - введено поняття соціалістичної правової
держави і соціалістичної ринкової економіки; - усунені або пом'якшені найбільш
одіозні формулювання, що мали місце за часів «культурної революції» тошо, У той
же час Конституція КНР 1982 р. зберігає положення, закріплені, як правило, в
конституціях соціалістичних держав. Так, у вступній частині проголошується
необхідність проведення соціалістичної
модернізації суспільства і вірність ідеям марксизму-ленінізму, Мао Цзедуна і Ден
Сяопіна, закріплюється провідна роль Комуністичної партії Китаю. Конституція - є
кодифікованою і складається з вступної частини і чотирьох розділів. Зокрема, в
розділі І «Загальні положення» містяться характеристика державного устрою,
принципи національної політики, система адміністративно-територіального устрою.
Розділ II «Основні права і обов'язки» регулює права і свободи громадян КНР,
причому особлива увага приділяється економічним правам і обов'язкам громадян.
Розділ III «Державна структура» присвячена
статусу органів державної влади. У розділі IV «Державний прапор, державний герб,
столиця» закріплена державна символіка, яка має яскраво виражений соціалістичний
характер. За способом внесення змін і доповнень Конституція КНР є жорсткою. Так,
ст. 64 Конституції встановлює, що зміни в Конституцію
вносяться за пропозицією Постійного комітету Всекитайських зборів народних
представників або 1/5 від загальної кількості депутатів Всекитайських зборів
народних представників. Рішення про конституційні поправки ухвалюється
більшістю не менше як 2/3 голосів депутатів Всекитайських зборів народних
представників. В останні роки зміни Конституції носять системний характер, адже
вони відображаються результати перетворень різних сфер суспільного життя. Так, в
1988 році поправки стосувалися надання до-
зволу на ведення приватної господарської діяльності та передачі права користування
землею на законних підставах. У 1993 р до Основного закону запровадили категорії
«державні підприємства», «економічні
основи сільського господарства», «соціалістична ринкова економіка» тощо. У
конституційних поправках 1999 року містяться положення, що відносяться
китайським правознавців також до змін «системного»
характеру. Зокрема, в статтю 5 Конституції було внесено доповнення, згідно з яким
в Китаї встановлено принцип законності, тобто здійснюється будівництво
соціалістичного держави, що управляється на основі закону. Таким чином, вперше в
історії на конституційний рівень було введено поняття про соціалістичну правову
державу. У ході конституційної реформи 2004 року держава гарантувала
недоторканість законної приватної власності, зокрема держава взяла на себе зобов
язання захищати приватну власність та, у разі її експропріації, виплачувати
компенсацію. Врешті з'явився і додаток до ст. 33, що «держава охороняє і поважає
права людини». Конституційна реформа 2018 року здійснювалась за наступними
напрямами:
1) зняття обмежень на термін перебування на посаді для вищого керівництва.
Найбільший резонанс за кордоном викликав проект збільшення терміну можливого
перебування на посаді Голови КНР. За відповідні зміни до Конституції 11 березня
2018 року проголосували 2958 членів Всекитайських зборів народних
представників. Лише два голоси були віддані проти, а троє осіб утримались від
голосування. До сих пір Голова Китайської Народної Республіки міг обіймати
посаду лише два терміни по п'ять років. Голова Китайської Народної Республіки Сі
Цзіньпін обіймає цю посаду з 2013 року і мав піти у відставку
в 2023 році. Але тепер він зможе очолювати країну до кінця життя. А вже 18 березня
2018 року 2970 депутатів на першій сесії Всекитайських зборів народних
представників 13-го скликання проголосували за переобрання Сі Цзіньпіна на
посаду Голови Китайської Народної Республіки. Він також переобраний на вищу
державну посадуз управління збройними силами - голови Центральної військової
ради КНР.
2) впровадження в Конституцію посилань на ідеї Сі Цзіньпіна про соціалізм з
китайською специфікою нової епохи. Таким чином, ім'я чинного Голови буде
вписано слідом за Мао, Ден Сяопіном та іншими теоретиками марксизму-ленінізму.
Слід зазначити, що теоретичні положення китайці закріплюють в основоположних
документах після апробування на практиці. До тексту Основного закону також
запропоновано внесено положення про науковий підхід до розвитку, який якраз і
забезпечив успіхи китайської економіки. Було внесено по- правки щодо
інноваційного, скоординованого й екологічного розвитку. 3) здійснення модернізації
системи державного управліния, яка має відповідати інтересам і волі народу,
сприяти розкриттю переваг соціалістичної снстеми. Особливо було підкреслено
верховенство зако-
ну і посилення контролю за внконанням статей Конституції у всіх сферах
суспільного життя. Тому, до 27-й статті Конституції введено новий параграф про те,
що державні чиновники будуть присягати на Конституції. У третій розділ
Конституції було додано положення про Державний наглядовий комітет, управління
яким мас здійснюватися тільки через рішення Всекитайських зборів народних
представників.
Державний наглядовий комітет мас працювати спільно з Центральною комісією
Комуністичної Партії Китаю з перевірки дисципліни і виконувати функції
незалежної спецслужби з правом здійснювати слідчі дії стосовно будь-якої
публічної структури і установи. Цікаво, що вже до кінця лютого 2018 року наглядові
комісії були сформовані в усіх містах, провінціях і повітах Китаю. Вони об'єднують
чинні наглядові, антикорупційні та контролюючі органи в урядах і прокуратурах.
Обов'язки цих комісій обіймають три головні пункти: нагляд, проведення
розслідувань та залучення винних до відповідальності. Щодо регулювання
діяльності наглядових комісій, то Всекитайських зборів народних представників
ухвалили відповідний Закон про нагляд. 4) втілення ідеологічних настанов як для
партії, так і для всього китайського народу на шляху до національного відродження.
Зокрема, важлива поправка щодо ролі Комуністичної партії «у визначенні
характеристик соціалізму з китайською специфікою». 5) запровадження до
Основного закону ідеї «побудови глобального співтовариства з єдиною долею» як
основи зовнішньої політики
Китайської Народної Республіки.
********************
97. Конституційно-правовий статус особи в КНР.
 Конституційно-правовий статус особи в КНР регламентується розділом II
«Основні права і обов'язки», базується на соціалістичноколективістській моделі
прав людини і характеризується наступними ознаками:
1) перелік особистих прав доволі обмежений. Зокрема, гарантуються право на
свободу слова, друку, віросповідання, повага людської гідності та особистого життя,
недоторканність житла і законного при- ватного майна, свобода листування і
збереження таємниці листування. Причому низка конституційних формулювань
склалася під впливом наслідків «культурної революції», періоду терору і репресій,
що су-
проводжувалися публічним приниженням багатьох видатних осіб; 2) політичні
права сформульовані достатньо лаконічно, без традиційних для соціалістичного
права ідеологічних гасел (свобода зборів, асоціацій, право критикувати і вносити
пропозиції на адресу будь-якої державної установи та державного службовця, право
контролювати діяльність державних установ і державних службовців); 3)
«матеріальні гарантії» повинні захистити такі соціально-економічні права і свободи,
як: право на працю, приватне майно, відпочинок і матеріальну допомогу держави і
суспільства по старості, хворобі або при втраті працездатності; право на освіту та на
наукову, літературну, художню і іншого роду культурну діяльність;
4) у Конституції є норми про правовий статус китайців, що проживають за
кордоном, і китайців-
репатріантів. Наявність даних норм демонструє велике значення зв'язків КНР з
китайською діаспорою;
5) досить докладно врегульовані обов'язки громадян. Більша частина цих обов'язків
носить яскраво виражений соціалістичний характер і відображає соціалістичні
реалії: - захист єдності держави і згуртованості всіх національностей країни; -
дотримання Конституції і законів; - збереження державної таємниці; - оберігання
суспільної власності; - дотримання трудової дисципліни і громадського порядку; -
повага до норм суспільної моралі; - охорона безпеки, честі та інтересів Батьківщини;
- захист Батьківщини і відбиття агресії; - несення військової служби і участь у
народному ополченні; - сплата податків.
Щодо останніх змін конституційно-правового статусу особи, то на 2-й сесії 10-го
скликання Всекитайських зборів народних представників, що відбулася в березні
2004 р., переважною більшістю голосів було прийнято поправки до Конституції
КНР і вперше вписані в неї статті про «права людини», в яких ясно значиться, що
«держава поважає і гарантує права людини». 3 1994 року набув чинності Закон «Про
державне відшкодувания», в якому визначено, що якщо в результаті здійснення
державними установами або їх працівниками своїх функцій законні права та
інтереси громадян виявилися ущемленими, і останнім було завдано збитків,
постраждалі мають на підставі цього закону право на отримання державного
відшкодування. В даний час народні суди середньої та вищих інстанцій заснували
спеціальні комісії, які займаються розбором позовів про відшкодування. Прийнятий
у липні 1994 р Постійним Комітетом Всекитайських зборів народних представників
Кодекс про працю містить всебічне і детальне виклад основних прав трудящих,
визначених Конституцією. Згідно з Кодексом про працю працівники користуються
рівними правами на працевлаштування, вибір роду занять, отримання винагороди за
працю, відпочинок і відпустка, корис- тування безпечної та медичної охороною
праці, здобуття професійно-
технічної підготовки, соціальне забезпечення і підвищення добробуту, а також інші
передбачені законами права. Відповідно до Кодексу про працю держава встановлює
порядок гарантованої мінімальної заробітної плати і систему оплачуваних
відпусток; встановлені норми тривалості робочого часу, забезпечення санітарних
умов і безпеки праці, соціальні нормативи з охорони робітників і службовців осіб
жіночої статі, а також нормативи з професійного навчання. У березні 1995 року на
сесії Всекитайських зборів народних представників був прийнятий Закон «Про
освіту», який мав на меті забезпечити громадянам право на освіту. У цьому законі,
зокрема, знову підтверджений основний принцип: «Всі громадяни, незалежно
від національної і расової приналежності, статі, роду занять, майнового стану,
віросповідання та ін., мають рівне право на освіту». Закон передбачає державну
допомогу в розвитку освіти в районах зосередження національних меншин і бідних
місцевостях, розташованих у віддалених прикордонних районах, а також в сприянні
навчання інвалідів. Варто також зазначити трансформацію конституційних
положень щодо планування народжуваності. Цю державну політику Китай ввів з
1979 року тодішній лідер Компартії і автор китайського «економічного дива» Ден
Сяопін. Головною метою правила «одна сім'я – одна дитина» стало обмеження
стрімкого зростання населения, яке не було можливості прогодувати. Разом з тим,
суворі репродуктивні заборони постійно порушувалися (розвивався «материнський
туризм» в Гонконг, де діяло власне репродуктивне законодавство, погодків
ресстрували як близнюків, записували дітей на самотніх родичів та ін.). Аз середини
1990-х рр. державні заборони були офіційно ослаблені: право на другу дитину
отримали сім'ї, де первістком була дівчинка, більше батьків змогли оплатити великі
штрафи за «позапланові народження». Мати більше однієї дитини дозволялось
представникам етнічних меншин, батькам, які є єдиними дітьми у своїх сім'ях.
Урезультаті кожна третя подружня пара могла мати двох дітей. Разом з тим, швидке
старіння населення та скорочення чисельності працездатного населення гальмувати
економічний розвиток і збільшило навантаження на соціальну систему. Тому, у 2016
р. набув чинності закон, який офіційно скасував «одна сім'я - одна дитина». Усім
сімейним парам в Китаї дозволили мати двох дітей.
********************
98. Всекитайські збори народних представників і Постійний комітет
Всекитайських зборів народних представників.
Відповідно до розділу III «Державна структура» (ст. 57) Конституції
Всекитайські збори народних представників (далі ВЗНП) є верховним органом
державної влади. ВЗНП - однопалатний орган, склад
якого не повинен перевищувати 3000 чоловік. ВЗНП формується на п'ять років
багатоступеневими виборами під керівництвом Постійного комітету ВЗНП: ВЗНП
утворюється з представників, обраних від
провінцій, автономних областей, міст центрального підпорядкування і Збройних
Сил, до того ж нечисленні національності повинні мати певне число представників.
Вибори ВЗНП - нерівні, оскільки депутати, обрані з міської місцевості,
представляють у вісім разів менше виборців, ніж депутати від сільських населених
пунктів. Крім того, військовослужбовці і члени їх сімей голосують відімені армії.
Обрання здійснюється на зборах представників військовослужбовців головних
штабів, великих військових міст, Державного науково-технічного комітету оборони,
Державного управління оборонної промисловості і військових академій. До складу
ВЗНП входять: президія сесії, комісії, делегації від виборчих одиниць і Постійний
комітет. Депутати ВЗНП не с професійними парламентаріями і працюють у ВЗНП
без відриву від виробництва. Мандат депутата ВЗНП - імперативний, тобто депутат
представляє конкретну групу виборців, діє згідно наказу цих виборців, які мають
право відкликати депутата. ВЗНП працює в сесійному порядку, чергові сесії
проводяться один раз на рік і тривають близько місяця. Кожну сесію готує
Постійний комітет і проводить підготовче засідання, на якому обираються президія і
начальник секретаріату даної сесії, приймається порядок денний сесії. ВЗНП можна
віднести до групи парламентів з абсолютно необмеженою компетенцією, оскільки
саме ВЗНП приймає закони, Конституцію і вносить в неї зміни, формує інші вищі
органи влади, затверджує плани соціально-економічного розвитку країни,
державний бюджет і звіт про його виконання, вирішує питання війни та миру.
Відповідно до розділу III «Державна структура» Конституції ВЗНП і Постійний
комітет ВЗНП здійснюють законодавчу владу в країні (ст. 58). На відміну від ВЗНП,
працюючого всього близько місяця на рік, Постійний комітет ВЗНП є постійною
депутацією
ВЗНП. Термін повноважень Постійного комітету ВЗНП відповідає терміну
повноважень ВЗНП; він здійснює свої повноваження аж до обрання ВЗНП
наступного скликання нового Постійного комітету.
ВЗНП обирає і має право заміщувати осіб, що входять до складу Постійного
комітету ВЗНП. Постійний комітет включає в свій склад: голову, заступників
голови, начальника секретаріату і членів. Особи, що входять до складу Постійного
комітету ВЗНП, не можуть перебувати на службі в державних адміністративних
органах, органах суду і прокуратури. Стаття 67 Конституції КНР закріплює досить
значні повноваження Постійного комітету ВЗНП: - давати тлумачення Конституції,
здійснювати контроль за дотриманням Конституції; - приймати закони і вносити в
них зміни, за винятком тих, які повинні прийматися ВЗНП; - у період між сесіями
ВЗНП виосити часткові доповнення і зміни в закони, прийняті ВЗНП; - давати
тлумачення законів; здійснювати контроль за роботою Державної ради, Центральної
військової ради, Верховного народного суду і Верховної народної прокуратури; -
ухвалювати рішення про призначення і відклик повноважних представників в
іноземних державах; - встановлювати державні ордени і нагороджувати ними,
встановлювати державні почесні звання; - ухвалювати рішення про помилування,
про загальну або часткову мобілізацію в країні; - ухвалювати рішення про введення
надзвичайного стану у всій країні або в окремих провінціях, автоном- них районах і
містах центрального підпорядкування та ін.
********************
99. Голова КНР.
Статус Голови КНР регулюсться розділом І «Державна структура», частиною III
«Голова КНР». Виходячи зі ст. 81, що закріплює «Голова КНР представляє КНР»,
можна зробити висновок про те, що цей посадовець здійснює функції глави
держави. Голова і заступник Голови КНР обираються ВЗНП. Кожний громадянин
КНР, який досяг 45 років і який має право обирати і бути обраним, може бути
обраний Головою або заступником Голови КНР. Термін повноважень Голови і
заступника Голови КНР відповідає терміну повноважень ВЗНП. У 2018 р. до
Конституції КНР були внесені поправки, якими було скасована заборона
переобиратися на цю посаду більш двох разів. Заступник Голови КНР допомагає
Голові КНР в його роботі. Пропозиції про звільнення з посади Голови і заступника
Голови КНР можуть вносити не менш трьох делегацій або не менше 1/5 від
загальної кількості депутатів ВЗНП. Рішення приймається простою
більшістю голосів всіх депутатів ВЗНП. При звільненні з посади Голови і
заступника Голови КНР ВЗНП проводить додаткові вибори. До проведення
додаткових виборів обов'язки Голови тимчасово виконує
голова Постійного комітету ВЗНП. Велику частину своїх повноважень Голова КНР
здійснює на
підставі рішень ВЗНП: - опубліковує закони; - призначає і зміщує Прем'єра і
заступників Прем'єра Державної ради, членів Державної ради, міністрів, голів
комітетів, головного ревізора, начальника секретаріату; - нагороджує державними
орденами і почесними званнями; - опубліковує укази про помилування; - ратифікує і
денонсує міжнародні договори та ін.
********************
100. Конституційні засади національно-територіальної автономії в КНР і
місцеві органи влади в КНР.
КНР - це унітарна держава. Згідно з Конституцією (ст. 30) КНР має наступний
адміністративно-територіальний поділ. На вищому рівні існують такі
адміністративно-територіальні одиниці: провінції,
автономні райони, міста центрального підпорядкування, особливі адміністративні
райони. Наразі материкова частина країни розділена на 22 провінції (Хебей, Шаньсі,
Ляонін, Цзілінь та ін.). Щодо Тайваню, то КНР вважає його 23 провінцією. Другу
ланку створюють: автономні округи, повіти, автономні повіти і міста. Волості,
національні волості, селища займають третю ланку. У ст. 31 Конституції
проголошено, що в разі потреби держава створює особливі (спеціальні)
адміністративні райони. Режим особливих адміністративних районів
встановлюється з урахуванням конкретних обставин законами, прийнятими ВЗНП.
Як свідчить досвід державного управління КНР, створення таких одиниць
здійснюється в рамках політики возз'єднання країни. Так, у 1997 під суверенітет
КНР був повернутий Гонконг, а у 1999 р., в результаті ліквідації португальської
колонії, Макао став другим, після Гонконгу, спеціальним адміністративним
районом. На території спеціальних адміністративних районів діють Основні закони.
Наприклад, Чинний Основний закон Гонконгського спеціального адміністративного
району (ГСАР) КНР Розділ II «Відносини між центральними органами влади і
органами влади ГСАР» (ст. 12) визначає Гонконг як спеціальний адміністративний
район зі статусом місцевого адміністративного району КНР, який користується
високим ступенем автономії і знаходиться під безпосереднім управлінням
Центрального народного уряду. В Основному законі ГСАР містяться гарантії
автономії у вигляді: 1) чіткої фіксації предметів відання центральної влади: -
зовнішні справи (ст. 13); - оборона, підтримка громадського порядку (ст. 14); 2)
встановлення виключної компетенції ГСАР в таких сферах, як, економіка (Розділ V),
освіта, наука, культура, спорт, релігія, праця і соціальна сфера (Розділ VI); 3)
закріплення права за Гонконгом самостійно, використовуючи назву «Гонконг,
Китай», підтримувати і розвивати відносини і укладати договори з іноземними
державами і регіонами та відповідними міжнародними організаціями
векономічній, торговій, фінансовій, грошово-кредитній, спортивній, туристичній,
культурній та інших сферах (Розділ VII) тощо. Подібні положення містяться і в
Основному законі Макао. У Преамбулі Конституції КНР (1982 р.) проголошено, що
КНР - це єдина багатонаціональна держава, створена спільними зусиллями народів
різних національностей усієї країни, а уст. 4 закріплено, що в районах компактного
проживання національних меншин здійснюється національна автономія. Відповідно
до ст. 2 Закону КНР «Про регіональну національну автономію» регіональна
автономія засновується на території компактного проживання національних
меншин. Згідно з Конституцією (ст. 30) та Законом КНР «Про регіональну
національну автономію» (ст. 2) національна територіальна автономія здійснюється в
автономних районах (регіонах), автономних округах (префектурах) і автономних
повітах. Найбільш масштабним за територією та чисельністю населення автономним
утворенням є автономний район. Автономний район складається із автономних
округів, останні включають автономні повіти. Усі національні автономні одиниці є
невід'ємною частиною КНР. На сучасному етапі в КНР створено 5 автономних
районів (Синьцзян-Уйгурський, Внутрішня Монголія, Нінся-Хуейський,
Тибетський, Гуансі-Чжуанський), 30 автономних округів, 117 автономних повітів і
більше 1000 національних волостей. Адміністративний статус одиниць національної
автономії коливається залежно від розмірів району і кількості населення, що в них
проживає. Конституція КНР (ст. 95, 112, 113), Закони КНР «Про регіональну
національну автономію» (ст. 15, 16) і «Про місцеві народні збори і місцеві народні
уряди» (ст. 1) встановлюють організаційну структуру. органів влади в автономних
формуваннях, яка повторює організанійну структуру органів влади в
адміністративно-територіальних одиницях без статусу автономії. Так, у провінціях,
містах центрального підпорядкування, повітах, містах, міських районах, волостях,
національниу волостях і селищах створюються зборів народних представників і
народні уряду. У свою чергу, в національній регіональній автономії збори народних
представників і народні уряди автономних районів, автономних округів і
автономних повітів є органами самоврядування. Причому до складу зборів народних
урядів автономних районів, автономних округів і автономних повітів поряд з
депутатами, по
представляють національні меншини даної автономії, мають входити відповідне
число депутатів від інших національностей, що проживають в даному
адміністративному районі. У числі представників або заступників голів постійних
комітетів зборів народних представників автономних районів, автономних округів і
автономних повітів повинні бути громадяни тих національностей, які здійснюють
районну
автономію. Згідно зі статтею 96 Конституції місцеві збори народних представників с
органами державної влади на місцях. У низових одиницях збори народних
представників обираються безпосередньо на-селенням. В одиницях верхнього і
середнього рівня збори народних представників формуються багатоступеневими
виборами, тобто нижчестоящі збори народних представників обирають вищестоящі
збори. У компетенцію зборів народних представників входить: - забезпечення
виконання на відповідній території Конституції КНР, законів, підзаконних правових
актів; - формування планів соціально-еконо-
мічного розвитку відповідної території, бюджету і затвердження звіту про його
виконання; - забезпечення охорони власності, підтримка громадського порядку,
охорона прав і свобод громадян, прав національних меншин та ін. У той же час
збори народних представників автономних утворень, крім вище перелічених
повноважень, мають право: - приймати статут про автономію; - розробляти і
використовувати місцеві природні ресурси; - здійснювати зовнішньоекономічну
діяльність; - управляти сферами освіти, науки, культури; - розпоряджатися
місцевими фінансовими коштами. Виконавчими органами зборів народних
представників с місцеві народні уряди. Конституція (ст. 105) визначає місцеві
народні уряди як виконавчі органи місцевих органів державної влади та державні
адміністративні органи на місцях. Народні уряди верхнього рівня адміністративно -
територіального устрою КНР мають такий склад: губернатор і заступник
губернатора провінції, голова і заступник голови автономного району, мер і
заступник мера міста центрального підпорядкування. До складу уряду середнього
рівня адміністративно-територіального устрою входять: начальник і заступник
начальника автономного округу, начальник і заступник начальника автономного
повіту, мер і заступник мера міста. На рівні низової ланки вводяться старшини
волостей і старшини національних волостей. Формуються уряди відповідними
зборами народних представників на термін своїх повноважень. Місцеві народні
уряди в межах компетенції, встановленої законом, мають право займатися
діяльністю в галузі економіки, освіти, науки, культури, охорони здоров'я,
фізкультури, міського і сільського будівництва, фінансів, громадської безпеки тощо.
Вищестоящі місцеві народні уряди керують роботою підлеглих їм органів і
нижчестоящих народних урядів, мають право змінювати або скасовувати рішення
нижчестоящих народних урядів. Місцеві народні уряди відповідальні перед зборами
народних представників даного ступеня та їм підзвітні. Крім того, місцеві народні
уряди відповідальні перед державними адміністративними органами, що стоять на
рівень вище, та їм підзвітні. Усі місцеві народні уряди країни є державними
адміністративними органами, які перебувають під єдиним керівництвом Державної
ради.
********************
101. Конституція Ізраїлю.
Конституційна історія Ізраїлю розпочалася у 1948 р. з прийняттям Генеральною
Асамблеєю ООН Декларації незалежності Ізраїлю. Визначальним положенням даної
Декларації стало проголошення необхідності розробки Установчими зборами
Конституції Держави. Установчі збори прийняли Закон про перехідний період 1949
р., в якому оголосили себе Кнесетом першого скликання. Процес утво. рення єдиної
конституції був завершений рішенням Кнесету першого скликання, прийнятого в
1950 р. - не розробляти класичну формальну конституцію, а поступово приймати
Основні Закони, які згодом будуть
об'єднані в єдиний документ - Конституцію. Чинна Конституція Ізраїлю представляє
собою блок Основних
Законів, в яких втілений досягнутий компроміс між прихильниками і противниками
класичної конституції. Конституційний блок складають наступні Основні Закони:
Основний Закон: Кнесет 1958 р., Основний Закон: Земельний фонд Ізраїлю 1960 р.,
Основний Закон: Президент Держави 1964 р., Основний Закон: Уряд (1968р. у ред…
2001p.), Основний Закон: Державне господарство 1975 р., Основний Закон: Армія
1976 р., Основний Закон: Єрусалим - столиця Ізраїлю 1980 р., Основний Закон:
Судова влада 1984 р., Основний Закон: Державний контролер 1988 р., Основний
Закон: Гідність і свобода особистості 1992 р., Основний закон: Свобода професій
1994 р., Основний закон: Референдум 2014 р., Основний закон: Ізраїль - національна
держава єврейського народу 2018 р. Крім того, до конституційного блоку входить і
Декларація незалежності Ізраїлю 1948 р. На відміну від Великої Британії, де
відсутня ієрархія джерел конституційного права, в ізраїльській правовій доктрині
перераховані закони виділяються як Основні. Від звичайних законів їх відрізняє: 1)
особливо важливий предмет регулювання; 2) виняткова процедура внесення змін і
доповнень. Зокрема, ст. 7 Основного Закону про свободу професій 1992 р.
закріплює, що цей Основний Закон може бути змінений тільки Основним Законом,
прийнятим кваліфікованої більшістю голосів депутатів Кнесету; 3) такі юридичні
властивості як верховенство і вища юридична сила, наявність яких підтверджується
рішеннями Верховного Суду Ізраїлю.

********************
102. Конституційно-правовий статус особи в Ізраїлі.
Процес становлення конституційно-правового статусу людини та громадянина
в Ізраїлі можна поділити на два етапи: перший - з моменту утворення Ізраїлю як
незалежної держави і до 1992 р. і другий - з 1992 р. і до тепер. Під час першого
етапу становише особи отримало досить фрагментарне правове регулювания та, в
основному, було спрямовано на формування «Держави сврейського народу». У
зв'язку з чим фундаментальними документами цього стапу стали Декларація
незалежності Ізраїлю 1948 р., Закон про повернення 1950 р., Закон про
рівноправність жінок 1951 р., Закон про громадянство 1952 р. та Закон про
державну освіту 1953 р. Другий етап еволюції конституційно-правового статусу
особи розпочався у 1992 р. з прийняттям двох Основних Законів - Осно- вного
Закону: Гідність і свобода особистості й Основного Закону: Свобода професій.
Основний Закон: Гідність і свобода особистості визначає, що основні права людини
в Ізраїлі грунтуються на визнанні значущості людини, святості її життя і свободи.
Метою закону є захист людської гідності і свободи як цінності демократичної
Держави Ізраїль. Держава захищає людське життя, тіло, майно, особисту свободу,
право будь-якої людини виїхати з країни і в'їхати в Ізраїль, недоторканність
приватного життя і її конфіденційність. Основний Закон: Свобода професій
визначає право кожного громадянина або жителя країни займатися будь-яким видом
занять, професією або ремеслом. У цих Основних законах існує «обмежувальна
стаття», в якій встановлена заборона обмежувати свободу особи, інакше, як за
законом, який відповідає цінностям Держави Ізраїль, законом, призначеним для
досягнення гідної мети, і в мінімально-необхідній мірі, або відповідно до закону,
який прямо передбачає певне обмеження. Оскільки релігійне питання в Ізраїлі
стосується різних боків суспільного життя, в цій країні воно має першочергове
значення, але ані в Декларації незалежності Ізраїлю, ані в Основних Законах прямо
не зафіксована свобода совісті. Разом з тим Декларація незалежності Ізраїлю містить
положення про невичерпний характер прав і свобод, тобто надає можливості
людини користуватися іншими фундаментальними правами і свободами. Отже, не
отримавши позитивного характеру, свобода совісті вважається природним правом.
Підтвердженням існування фактичної свободи віросповідання і відсутності
офіційної релігії в Ізраїлі є визнання з боку держави різних конфесій (грецької
православної, армяно-григоріанської, римсько-католицької, англіканської
свангелічної тощо) та діяльність міністерства зі справ релігії. Основна функція
міністерства зі справ релігії полягає у задоволенні інтересів і вирішенні проблем
усіх існуючих конфесій. У конституційному праві Ізраїлю загальновизнаним є той
факт, що Держава Ізраїль не може здійснити свободу совісті у повному обсязі, адже
усфері сімейного права і низці інших галузей діє релігійне право, а Кнесет через
прийняття законів закріплює принципи Галахи, Галаха представляє собою
сукупність іудейських релігійних приписів, сформульованих у Торі і Талмуді.
Наприклад, явним обмеженням принципу рівності у реалізації свободи совісті є
практика вирішення питань оформлення шлюбів і розлучень євреїв, прихильників
інших конфесій і осіб, які не сповідують будь-яку релігію. Равінатські суди
розглядають подібні спори між особами іудейського віросповідання, а не свреями
займаються релігійні суди інших конфесій. Щодо невіруючих громадян, то в Ізраїлі
не діють державні органи, які вирішують аналогічні питання. У зв'язку з цим Ізраїль
визнає шлюби і розлучення, які оформлюються в інших країнах, і така категорія
громадян вимушена для укладення своїх стосунків їхати до Кіпру, Греції та ін.
країн.
********************
103. Вищі органи влади Ізраїлю.
Конституційно-правовий статус парламенту Ізраїлю регламентуються
Основним Законом: Кнесет 1958 р., Законом про вибори в Кнесет 1969 р., Законом
про фінансування партій 1973 р. та Законом про партії 1992 р. Відповідно до ст. 1
Основного Закону: Кнесет парламентом країни є Кнесет, а ст. 3 зазначає, що Кнесет
повинний складатися з 120 членів. Кнесет - це однопалатний парламент, який
формується загальними, прямими, рівними і таємними виборами за пропорційною
виборчою системою. Парламент проводить дві чергові сесії на рік, а також за
вимогою тридцяти членів Кнесету або Уряду-позачергову сесію (статті 31-33
Основного Закону: Кнесет). Пленарне засідання є основною організаційною формою
роботи Кнесету. Депутати Кнесету наділені імунітетом і індемнітетом. На відміну
від депутатів парламентів інших країн, які володіють вільним мандатом, кандидат
ізраільського народного обранця характеризусться як «квазі імперативний». Так,
депутат діє та голосує відповідно до наказів певної групи виборців, які тиснуть на
нього, вимагаючи відстоювати інтереси. Крім того, як правило, депутати голосують
лише за такі рішення, які попередньо були схвалені на засіданні парламентської
фракції. Відповідно до «постанови Харарі» 1950 р. Кнесет, використовуючи свою
установчу природу, за ініціативою законодавчої комісії приймає Основні Закони та
звичайні закони, які регламентують усі сфери життєдіяльності суспільства.
Вважається, що Кнесет правомочний вирішувати питання шляхом прийняття
законів з будь-яких питань, тобто це парламент з абсолютно необмеженою
законодавчою компетенцією. Право законодавчої ініціативи належить Уряду
(урядовий проект закону), депутату Кнесету або групі депутатів (приватний проект
закону) та комісіям Кнесету. Одна з ключових функцій Кнесету- це здійснення
контролю над Урядом, в якому більшість міністрів і всі заступники міністрів є
депутатами Кнесету. Парламентський контроль здійснюється різними способами: 1)
будь-який урядовий законопроект повинен отримати схвалення Кнесету, включаючи
закон про бюджет і закони про оподаткування; 2) Кнесет, працюючи в комісіях і на
пленарному засіданні, має право запросити від Уряду інформацію та,
проаналізувавши її, висунути Прем'єр-мініструвотум недовіри; 3) через роботу
Державного контролера, який передає свої звіти в парламентську комісією з
державного контролю; 4) Кнесет визначає повноваження Уряду, керуючись
Основним Законом про Уряд; 5) Кнесет затверджує на посади міністрів.
Згідно з Основним Законом: Президент Держави 1964 р. Президент є главою
держави. В Ізраїлі Президент є моральним суддею, значення діяльності якого
залежить від самої особистості, ніж від посади. Тому на цю посаду обираються
особи, які мають визначні досягнення перед державою і користуються авторитетом
усуспільстві. Основний Закон: Президент Держави закріплює, що глава держави
обирається Кнесетом таємним голосуванням на спеціальному засіданні у декілька
турів. Повноваження Президента припиняються достроково у випадку добровільної
відставки, стану здоровя та у порядку імпічменту. Підставою для імпічменту є
невідповідність його діяльності статусу глави держави. Згідно зі ст. 20 цього
Основного Закону рішення про усунення глави держави ініціюється не менше як 20
членами Кнесету. Висунення звинувачення повинно бути підтримано не менше 3/4
голосів членів комісії з регламенту і депутатської етики Кнесету, а остаточне
рішення про усунення Президента - 3/4 голосів депутатів Кнесету.
За ст. 11 Основного Закону: Президент Держави глава Держави Ізраїль наділений
представницькими повноваженнями, а саме він акредитує дипломатичних
представників, надає повноваження консульським представникам Держави,
підписує міжнародні угоди, має право помилування та амністії. У сфері діяльності
парламенту Президент підписує усі закони, крім тих, підписання яких не входить в
його компетенцію, і розпускає Кнесет. Президент також володіє низкою установчих
повноважень, зокрема вживає заходів щодо формування Уряду, приймає заяву про
відставку Уряду, призначає і звільняє суддів і інших посадових осіб. Під час своєї
діяльності на посаді Президента ця особа має імунітет від кримінального
переслідування та не несе політичної відповідальності за свої дії. Тому, згідно зі ст.
12 цього Основного Закону, підписання Президентом офіційних документів, крім,
пов'язаних з формуванням Уряду, підлягає контрасигнації
Прем'єр-міністра або відповідального міністра. Конституційно-правовий статус
Уряду Ізраїлю регламентується Основним Законом: Уряд (у ред. 2001 р.), Законом
про коаліційну дисципліну 1962 р., Законом про недовіру Уряду 1996 р. Згідно з
Основним Законом: Уряд (ст. 1) Уряд є виконавчою владою Держави. Даний
Основний Закон встановлює наступний порядок формування Уряду: 1) після
виборів Кнесету Президент Держави проводить консультації з представниками
фракцій і надає доручення одному з депутатів, який надав відповідну згоду,
сформувати Уряд (ст. 7) ; 2) після того як від повідальний депутат сформував Уряд,
він сповіщає про це Президента і голову Кнесету (ст. 13); 3) член Кнесету, який
сформував Уряд стає Прем'єр-міністром (ст. 13); 4) Уряд вважається правомочним з
того моменту, коли Кнесет виражає йому вотум довіри (ст. 13). Варто зазначити, що
в Ізраїлі не обов'язково та партія, яка отримала відносну більшість мандатів в
Кнесеті, буде формувати Уряд. Уряд утворює така політична сила, яку підтримують
61 депутат. Уряд несе колективну (солідарну) відповідальність перед Кнесетом, а
кожний міністр відповідає за свою діяльність перед Прем'єр-міністром (ст. 4).
Колективна відповідальність забезпечується коаліційною угодою, принципи якої
викладені у Законі про коаліційну дисципліну, та метою якої є запобігання
утворення урядової кризи. Уряд наділяється досить вагомими повноваженнями у
сфері політичного керівництва, державного управління, національної безпеки і
міжнародних відносин. Уряд уповноважений в ім'я Держави і в рамках
законодавства здійснювати будь-які дії, які не були в законному порядку покладені
на іншу гілку влади (ст. 32 Основного Закону: Уряд). У період надзвичайного стану
Уряд уповноважений видавати надзвичайні нормативно-правові акти з метою
захисту Держави, гро-
мадської безпеки, а також забезпечення населення товарами першої необхідності і
основними видами обслуговування. Надзвичайні нормативно-правові акти
направляються в комісію з закордонних справ і оборонної політики Кнесету в
найкоротші терміни з моменту їх введення (ст. 39 Основного Закону: Уряд). Стаття
40 Основного Закону: Уряд встановлює, що Держава може почати війну тільки на
підставі рішення Уряду. Повідомлення про рішення Уряду розпочати війну в
негайному порядку надсилається в комісію з закордонних справ і оборонної
політики Кнесету. Прем'єр-міністр у якнайшвидшому порядку повідомляє про це
голову Кнесету. Крім цього, Уряд відповідальний за формування і виконання
державного бюджету, управляє державним апаратом, впроваджує рішення та
доручення Кнесету, має право законодавчої ініціативи тощо.
********************
104. Конституція Об'єднаних Арабських Еміратів.
До початку XIX ст. територія сучасних Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ)
належала арабським племенам, які перебували на ранньофеодальній та
дофеодальній стадії розвитку. 3 1820 р. над цим
районом Перської затоки свій контроль стали встановлювати англійні, які нав'язали
місцевим правителям серію угод. У 1892 р. територія сучасних ОАЕ знаходилася під
британським протекторатом. У грулиі 1971 р. 6 князівств колишнього Договірного
Оману (так називалися ОAЕ з 1853 р.) проголосили створення суверенної
федеративної держави - ОАЕ. У лютому 1972 р. до ОАЕ приєдналося князівство
Рас-аль-Хайма.
Конституція ОАЕ 1971 р. закріпила створення нової федеративної держави, що
виникла на основі угоди шести еміратів. Конституція була октройована (дарована)
Вищої Радою Союзу і спочатку приймалася як тимчасова. Разом з тим в 1996 р.
Конституція отримала статус постійної. За структурою Конституція ОАЕ є
кодифікованою: розділ I «Основні завдання Союзу», розділ II «Соціальні та
економічні гарантії», розділ III «Про свободи, права й обов'язки», розділ IV «Влада
Союзу», розділ V «Союзні законодавчі акти й декрети та органи влади, які
правомочні їх приймати», розділ VI «Про емірати», розділ VII «Про розподіл
законодавчої, виконавчої та міжнародної юрисдикцій між Союзом і еміратами»,
розділ VIII «Фінансова справа Союзу», розділ IX «Збройні сили та Сили безпеки»,
розділ Х «Прикінцеві та перехідні положення».
Розділ І «Основні задачі Союзу» встановлює основоположні засади державного і
суспільного ладу: - принцип федеративного устрою держави; - принцип державного
суверенітету; - провідну роль релігії (іслам - офіційна релігія союзу, а шаріат -
офіційне джерело законодавства); - принципи внутрішньої й зовнішньої політики
(охорона незалежності, суверенітету, безпеки і стабільності, захист прав і свобод
громадян Союзу, здійснення тісної співпраці між еміратами в спільних інтересах
заради процвітання і прогресу у всіх сферах, підтримка загальноарабських інтересів,
зміцнення дружніх відносин з усіма країнами і народами на основі статуту ООН).
Відповідно до ст. 144 Конституції ініціатива конституційного перегляду належить
Вищій Раді Союзу, яка подає проект поправки до Національної Ради, що схвалює
поправку 2/3 голосів присутніх. Текст конституційних змін і доповнень набуває
чинності після підписання Президентом від імені Вищої Ради Союзу.
********************
105. Конституційно-правовий статус особи в ОАЕ.
Конституційно-правовий статус особи в ОАЕ регулюсться розділом II
«Соціальні та економічні гарантії» та розділом III «Про свободи, права й обов'язки»
і втілює мусульманську модель регламентації конституційних прав і свобод.
Фундаментальним принципом конституційно-правового статусу особи с принцип
рівності: - рівність, соціальна справедливість, забезпечення безпеки та спокою,
рівність можливостей для всіх громадян с основами суспільства (ст. 14); - рівність
перед законом і заборона дискримінації за ознаками походження, громадянства,
релігійної віри і соціального статусу (ст. 25). Розділ II «Соціальні та економічні
гарантії» встановлює низку гарантій прав людини в соціальній сфері: - право на
соціально забезпечення; - право на освіту; - право на охорону здоров'я; - право
власності. Розділ Ш «Про свободи, права й обов'язки» в основному визначає
особисті права і свободи: - право на особисту недоторканність гарантується як
матеріальними (особиста свобода гарантована кожному громадянину, ніхто не може
бути підданий катуванню або приниженню честі), так і процесуальними нормами
(неприпустимо затримання громадянина, його розшук або арешт без законної
підстави, підсудний має право на захист під час судового розгляду та має право на
адвоката, у законі прописані злочини і міри покарання, які не можуть бути здійснені
до прийняття відповідного закону); - право на недоторканність приватного життя
(свобода поштового листування, передачі телеграфних повідомлень та інших засобів
зв'язку, недоторканність житлових приміщень); - свобода пересування і право
вільного проживання; - свобода віросповідання;- свобода думки і слова. Містить
Конституція і окремі політичні та економічні права і свободи: - свобода зборів і
свобода асоціацій; - право на працю. Конституція закріплює наступні обов'язки
громадян: - сплачувати податки; - захищати Союз та служити в армії; - поважати
Конституцію, закони і декрети.
********************
106. Вищі органи влади ОАE.
Відповідно до розділ IV «Влада Союзу» вище місце в ієрархії союзних органів
влади займає Вища Рада Союзу, яка складасться з правителів еміратів (кожне
князівство являє собою абсолютну монархію і зберігає значну самостійність). Еміри
Вищої Ради Союзу зі свого складу строком на 5 років обирають голову, якого
називають Президентом. Він є так званим «виборним монархом» і виконує функції
глави держави. В ОАЕ немає черговості заняття посади глави держави. З 1971 р.
Президентом ОАЕ незмінно є правитель Абу-Да-бі - найбільшого емірату, що
займає 86% території країни. У віданні Вищої Ради Союзу входять наступні питання
(ст. 47): - визначати внутрішню і зовнішню політику держави, а також все те, що
складає цілі та інтереси всіх еміратів; - затверджувати закони, декрети, маніфести,
угоди; - за пропозицією Президента призначати, звільняти та приймати відставку
Прем'єр-міністра й ін. Оскільки ОАЕ є виборною й абсолютною монархією, глава
держави має значні повноваження, які він здійснює особисто, або через
Вищу Раду Союзу, або через Раду Міністрів. Так, до компетенції Президента
входить (ст. 54 Конституції): - керувати діяльністю Вищої Ради Союзу; -
підписувати закони, декрети та рішення, які приймає Вища Рада Союзу; -
призначати дипломатичних представників в іноземних державах і інших
високопоставлених військових і цивільних чиновників, за винятком Верховного
судді; - стежити за дотриманням законів, виконанням декретів і рішень; -
оголошувати амністію і підтверджувати вироки про смертну кару.
Згідно зі ст. 60 Рада Міністрів займається питаннями внутрішньої і зовнішньої
політики, а також вносить на обговорення Національної Ради законопроекти, готує
щорічний бюджет і звіти про виконання, вживає необхідні заходи для виконання
законів, стежить за дотриманням законів, декретів і постанов за допомогою інших
органів влади ОАЕ, стежить за виконанням рішень суду ОАЕ, міжнародних
договорів і угод й ін.
Національна Рада складається з 40 осіб, двадцять з яких обираються колегією
виборщиків (на виборах 2019 р. колегія виборщиків складала 337 738 громадян), а
решта двадцять призначаються правителями кожного емірату. У 2019 року Вища
Рада Союзу ухвалила рішення про дотримання гендерного балансу у Національній
Раді, Так, 50% від загальної кількості членів Національної Ради мають бути жінки.
Термін повноважень Національної Ради - 4 роки. Нашіональна Рада позбавлена всієї
повноти законодавчої влади та є по-суті «консультативним парламентом». У ст. 89
Конституції визначено, що до ознайомлення Президента з законопроектами їх
пропонуить для обговорення Національній Раді, яка або приймас той чи інший
законопроект, або вносить свої поправки або відхиляе його. У шлому вся
компетенція Національної Ради зводиться до «висловления свосі думки», адже
Конституція не містить положення, що зобов'изус Пре-зидента слідувати
рекомендаціям Національної Ради. Незважаючи на обмеженість свого впливу на
виконавчу владу, Конституція надас Національній Раді деякі контрольні функції.
Зокрема, Національна Рада здійснює фінансовий контроль за діяльністю урядової
адміністрації в галузі бюджетних витрат, введення податків, мита та прийняття
фінансового законодавства в цілому.