Країни перехідної економіки в 90-х роках XX ст.

1. Країни перехідної економіки в 90-х роках XX ст.: загальна

характеристика
2. Соціально-економічні перетворення у країнах Центральної та
Східної Європи
3. Розвиток економіки перехідного періоду в країнах Азії і на Кубі
4. Економіка Росії в період переходу до ринкової моделі
господарювання
5. Економіка України в умовах незалежності
6. Проблеми входження економіки України у світове господарство

1. Країни перехідної економіки в 90-х роках XX ст.: загальна

характеристика

Уже в 60-х роках економічна система, що склалася в країнах державного

соціалізму, почала давати збої, знизилася її ефективність і тому вона потребувала
корінного реформування. Стало очевидно, що її господарські механізми не здатні
створювати ефективну соціально орієнтовану економіку, активно використовувати
досягнення науково-технічного прогресу і взаємодіяти зі світовим господарством.
Майже для всіх країн Азії і Східної Європи, крім Китаю і В’єтнаму, характерним було
падіння темпів економічного зростання, перекоси у фінансово-економічній політиці,
відставання наукомістких виробництв, зростання зовнішньої заборгованості і т. ін.
Врешті у 70-80-х роках заходи для інтенсифікації виробництва не дали бажаних
результатів.
З погляду соціально-економічного розвитку особливо несприятливою виявилась
друга половина 80-х років. Відбулося різке зниження господарської активності і
уповільнення темпів економічного зростання в цілому. Існування економічної кризи у
цей період офіційно визнавалось в Угорщині, Польщі та Югославії, а після 1989 р. —
у Болгарії, Румунії, Чехословаччині та НДР. Життя засвідчило, що потрібні
радикальні реформи економічної системи.
У економічній літературі країн державного соціалізму 60-80-х років виділялись
два види господарських реформ — управлінські (або демократичні) і технократичні.
У першому випадку (Угорщина, Чехословаччина) на зміну централізованому
розподілу ресурсів і обов´язковим прямим завданням прийшли досить жорстко
регульований ринок, що допускав лише деяку гнучкість цін, і комплексна система
непрямих регуляторів (переважно податків і субсидій). Вони впливали на
рентабельність — головний показник діяльності підприємств (об´єднань).
У другому випадку (НДР, деякою мірою СРСР) відбувалася лише певна
адміністративна децентралізація за умови збереження фіксованих цін, які час від часу
переглядалися у централізованому порядку, і обов´язкових планових показників для
підприємств (об´єднань).
Але обидва види господарських (економічних) реформ належали до єдиного
типу внутрісистемної реформи. Вона означала зміни та перетворення, які не виходили
за межі існуючої економічної системи, а були спрямовані на її вдосконалення шляхом
поліпшення системи планування, управління, економічного стимулювання тощо.
Фактично така господарська реформа означає еволюційну адаптацію існуючого
економічного устрою до нових умов соціально-економічного розвитку, зміни та
перетворення в економічній системі без її зламу і заміни. У цьому випадку не має
принципового значення характеристика реформи як “комплексної”, “радикальної”,
“кардинальної” і т. ін. Загальною метою таких реформ проголошувався перехід від
екстенсивних до інтенсивних методів господарювання на основі непорушно пануючої
суспільної (державної) власності на засоби виробництва і комуністичної партії
шляхом певної децентралізації управління народним господарством і активізації
використання товарно-грошових відносин.
На противагу цьому міжсистемна реформа означає такі зміни та перетворення,
які ведуть до становлення економічної системи і соціально-економічного ладу на
якісно новій основі. Тому така реформа пов´язана насамперед із заміною
конституюючих елементів існуючої системи (відносин власності, координаційного і
мотиваційного механізмів та ін.). Кардинальна зміна економічної системи виступає як
органічна складова процесу більш високого порядку — трансформації в суспільній
макросистемі, в якій економічні і позаекономічні, насамперед політичні, чинники
також переплетені і взаємо-зумовлені. Часто міжсистемна реформа (трансформація)
ототожнюється з поняттями “радикальна ринкова реформа”, “системна
трансформація економіки” тощо.
На межі 80-90-х років визначився курс реформ, спрямованих на перехід від
централізованої планової економіки до ринкового господарства шляхом приватизації
і розвитку приватного підприємництва. Обов´язковим наслідком і умовою системних
перетворень є перехідний період із властивою йому перехідною економікою.

Перехідна економіка — базова складова перехідного етапу суспільства на

певному ступені історичного розвитку, пов’язана із перетворенням однієї економічної
системи на іншу. У перехідній економіці завжди присутні, співіснують, взаємодіють і
борються домінуючі уклади, елементи, форми минулої і майбутньої системи з
поступовим наростанням нового і формуванням якості однорідності, органічної
цілісності системного утворення, що виникає. Щодо сучасності — йдеться про
капіталістичну ринкову економіку. За період 1989-2003 pp. під час здійснення
ринкових реформ у країнах Центральної і Східної Європи виділяються два етапи.
Перший етап реформ (кінець 80-х — середина 90-х років) характеризувався
спільністю мети (злам старої економічної системи і перехід до ринкової економіки) і
різноманітністю методів здійснення системних перетворень. Відносно легко і швидко
(як правило, вже в перші місяці перехідного періоду) було ліквідовано механізми та
інститути попередньої командно-адміністративної системи. Демонтаж її звівся до
двох основних заходів. Перший — ліквідація системи централізованого державного
планування, розподілу матеріально-технічних ресурсів і управління народним
господарством. Другий — лібералізація поточної господарської (виробничої і
комерційної) діяльності, що полягала у знятті з неї більшості державних заборон і
обмежень. У подальшому здійснювались інші системні перетворення: реформування
відносин власності; формування господарських суб´єктів, орієнтованих на
максимізацію прибутку і здатних адекватно сприймати ринкові сигнали; формування
ринків товарів та послуг, праці, капіталу і землі; структурні реформи.
Для всіх без винятку країн ЦСЄ на першому етапі системних перетворень
відмітними ознаками стали такі наслідки: стагфляція (тобто одночасне поєднання
економічного спаду і інфляції); дестабілізація фінансевого становища (дефіцит
державних бюджетів, дефіцит поточних статей платіжних балансів та ін.); зниження
життєвого рівня переважної більшості населення; різке загострення соціальних
проблем. Всезагальність цих наслідків на постсоціалістичних теренах дала ґрунтовну
підставу вченим виробити поняття трансформаційна (системна) криза.
Глибина економічного спаду в країнах ЦСЄ виявилась насамперед у значному
скороченні ВВП: за 1989-1999 pp. він зменшився на 20 %. Скорочення промислового
виробництва було вдвічі більшим. Глибина спаду (за показником ВВП) була такою: у
Румунії — на 34 %, у Болгарії — майже на 27, у Словаччині — на 25, в Угорщині —
на 18, у Чехії — на 15, у Польщі — більше ніж на 22 % . Однією із основних причин
стала повна і швидка руйнація економічних зв’язків між колишніми країнами
державного соціалізму.
Значний спад відбувся у важкій промисловості, що становила у більшості країн
основу народного господарства. Внутрішній попит на її продукцію впав, взаємні
поставки між постсоціалістичними країнами, на які традиційно орієнтувались великі
підприємства, після розпаду РЕВ і СРСР різко скоротились, а на ринках Заходу
товари із країн ЦСЄ, за невеликим винятком, не витримували конкуренції внаслідок
низької якості і високих цін. І лише з 1993—1994 pp. у країнах ЦСЄ відновилося
відносно стале економічне зростання. Уповільнилось обвальне падіння інвестицій і
споживчого попиту, життєвого рівня. Але ринкова трансформація призвела до
збільшення безробіття: за даними офіційної статистики, його рівень у 2000 р.
коливався від 9 % в Угорщині та Чехії до 18 % у Словаччині та Болгарії і 22—32 % у
колишніх республіках СФРЮ. Відбулися поширення і загострення бідності,
поглиблення диференціації доходів населення і майнове розшарування, зростання
злочинності та багатьох інших негативних явищ.
Другий етап ринкових реформ у постсоціалістичних країнах ЦСЄ прямо пов
´язаний з їхньою підготовкою до вступу в ЄС, а відтак — з розробкою ЄС критеріїв
відбору нових членів. Ці критерії стають для країн-претендентів не лише
орієнтирами, а по суті й своєрідними "наказами" по здійсненню системних
перетворень. Згідно з критеріями, виробленими на сесії ЄС у Копенгагені (червень
1993 p.), умовами членства в ЄС східноєвропейських країн є: створення стабільних
інститутів, що гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і
захист національних меншин; забезпечення функціонуючої ринкової економіки,
здатної вправлятися з конкуренцією та дією ринкових сил в ЄС; взяття на себе зобов
´язань членства (у тому числі визнання законодавчої бази ЄС), включаючи відданість
завданням створення економічного і валютного союзу. Тим самим задані основні
напрямки соціально-економічного реформування країн ЦСЄ. Так звані Маастрихтські
критерії становлять собою конкретні параметри, яких країни повинні досягти у сфері
макроекономічної стабілізації. Серед них: підтримання цінової стабільності, яка
передбачає, що норма інфляції у країні-кандидаті не буде перевищувати більше ніж
на 15 % рівень країни з найменшим її показником у зоні євро; обмеження сукупного
державного боргу 60 % від обсягу ВВП, а сукупного бюджетного дефіциту 3 % ;
встановлення рівня процентних ставок за довгостроковими кредитами не вище ніж на
2 % рівня, досягнутого трьома країнами з найнижчим показником інфляції.
У цілому збільшився розрив між найбільш і найменш успішними в
економічному реформуванні країнами ЦСЄ. Серед них — Польща, Угорщина, Чехія,
а також Словенія і Словаччина. За показником обсягу ВВП Польща перевищила
рівень 1989 р. лише у 1996 p., Словаччина — 1999 p., Угорщина і Словенія — 2000 p.,
Чехія у 2001 р. Це перевищення у 2001 р. становило від 28 до 1 %.
До другої групи відносяться решта країн ЦСЄ, які не лише ще дуже відстають
від рівня 1989 р. за розмірами ВВП, але і його поточна динаміка відзначається
крайньою нестійкістю.
Радикальні ринкові реформи, що охопили у 90-х роках минулого століття весь
постсоціалістичний світ, і їх результат у країнах ЦСЄ і СНД мають як певні спільні
риси, так і суттєві відмінності. Частково це зумовлено об´єктивними причинами, пов
´язаними зі спільними і різними вихідними умовами системних перетворень. Серед
спільних умов — однотипність соціально-економічного ладу і політичних систем,
тривалість існування у межах світової системи державного соціалізму, сильний вплив
радянської політики, економіки і культури на їх долю протягом маже півстоліття та
ін. До відмінностей належать: різниця у загальних рівнях економічного розвитку
країн напередодні системної трансформації; особливості галузевої структури;
глибина макроекономічних диспропорцій; ступінь реформованості господарських
систем і психологічної підготовленості населення до зміни соціально-економічного
ладу; особливості соціальної стратифікації; культурні та історичні традиції, роль
релігії та ін. У країнах ЦСЄ ці вихідні умови були в цілому більш сприятливими, ніж
у країнах СНД, а у деяких державах ЦСЄ (Польща, Словенія, Угорщина, Чехія,
Словаччина) вони сприяли більш успішному реформуванню, ніж у решті
постсоціалістичних країн цього регіону. Важливу роль відіграв також зовнішній
чинник, у тому числі масштаби підтримки реформ міжнародними фінансовими
організаціями.
Однак зазначені вище чинники, як визнає більшість дослідників, не були
визначальними для ходу системних перетворень і господарської динаміки.
Вирішальну роль відіграли ступінь розуміння, якість постановки і воля до реалізації
структурами державної влади завдань системної трансформації і здійснювана
економічна політика. Від них вирішальною мірою залежить і різна соціальна ціна
реформування.
У межах СНД також відбувається збільшення розриву у реформуванні
економіки Росії, Грузії, Киргизстану, Казахстану, Вірменії, з одного боку, і
Азербайджану, Туркменістану, Таджикистану, Узбекистану, — з іншого. Внаслідок
цього зростає дивергенція (розходження) національних моделей господарювання
різних країн СНД, хоча вихідна модель у всіх них була єдиною. До цього додаються
різні національні економічні інтереси, що виявилися у ході господарського
реформування. Це одна з головних причин невдач у реальному інтегруванні економік
країн СНД. За умови загального зниження структурної зрілості всіх країн СНД
поглиблюється розходження між їх національними структурами виробництва.
Поглиблюється і закріплюється розрив між національними показниками ВВП на
душу населення. У 1990 р. коефіцієнт варіації цього показника для 12 країн СНД
становив 0,223, у 1995 р. він збільшився до 0,433, а у 1999 р. — до 0,530. Тобто, за цей
проміжок часу дивергенція між країнами зросла у 2,4 рази. Ще більш разюче
поглиблення розриву між Росією і Таджикистаном: у 1990 р. він становив різницю у
2,1 раза, у 1995 р. — 4,6, у 1999 р. — 6,7 раза.
Слід зазначити, що реформи в країнах Азії, на відміну від Східної та
Центральної Європи, розпочалися з поступової перебудови в економіці без змін у
політичній системі. Більше того, якраз політичні структури виступили ініціаторами
радикальних реформ і здійснювали ці перетворення під особистим керівництвом. Їх
напрям — створення соціалістичної ринкової економіки (або ринкового соціалізму з
національною специфікою).
Існують також інші значні відмінності між моделями та наслідками економічної
реформи в країнах ЦСЄ і СНД, з одного боку, і східноазіатськими країнами — з
другого. Серед них — відносна стабільність політичних і макроекономічних умов,
різниця у політичних намірах керівництва, величезна роль аграрного сектору і
надлишку робочої сили в Азії, що зумовили значною мірою еволюційність процесу
реформування (на відміну від революційних змін у країнах ЦСЄ та СНД), більш пізня
і поступова приватизація, передування аграрної реформи перетворенням у
промисловості й лібералізації цін на сільськогосподарську продукцію — загальній
лібералізації цін, більш активна участь держави у реформуванні економіки, менша
соціальна ціна реформування та ін.
 2. Соціально-економічні перетворення у країнах Центральної та Східної
Європи

Країни Східної та Центральної Європи в 1990-1991 pp. провели лібералізацію

цін. Спочатку відпустили ціни на багато видів споживчих товарів і продукцію
виробничого призначення. Наступним кроком стала відміна контролю держави над
цінами на абсолютну більшість сільськогосподарської і промислової продукції та
послуги.
Для скорочення дефіциту бюджету і створення ефективної системи
кредитування провели реформування бюджетної, банківської та податкової систем.
Як наслідок, було скорочено бюджетну підтримку підприємств і капітальні
вкладення; обмежено кредитування шляхом різкого підняття процентних ставок
кредиту; підвищено податки на доходи підприємств (встановлено податки на додану
вартість і загальний прибутковий податок замість податку на заробітну плату),
зменшено кількість податків.
Країни Східної та Центральної Європи в тій чи іншій формі провели
приватизацію державних підприємств і започаткували розвиток приватного сектору.
Так, у Чехословаччині приватизацію здійснили, вдавшись до купонів. У 1992 р. 8,6
млн осіб отримали купони, із них 1 млн осіб обміняли їх на акції підприємств. В
Угорщині вдалися до прямого продажу акцій державних підприємств населенню. У
Польщі застосовували різноманітні форми приватизації: продаж підприємств,
розподіл державної власності за купонами та акціями. Пізніше приватизацію почали
здійснювати через такі фінансові інститути, як фонди, холдинги, інвестиційні
компанії.

Угорщина
Раніше за інших у східноєвропейському регіоні реформи в напрямі до
ринкового соціалізму розпочала Угорщина (з 1968 p.). Проте намагання досягти
органічного зв´язку централізованого планового управління з активною роллю
товарних відносин і ринку на основі соціалістичної власності на засоби виробництва
не дали бажаних результатів. Тому у 80-х роках поряд із створенням ринку
споживчих товарів відбувалося формування ринку чинників виробництва, цінних
паперів, іноземної валюти. Зросла частка приватного капіталу. У 1987 р. ним було
вироблено 7 % національного доходу (без урахування приватного
сільськогосподарського виробництва). У промисловості дозволили приватні
господарства і фірми з наймом робочої сили до 500 чоловік. Крім різноманітних форм
і дрібних підприємств, значного поширення набрали господарсько-трудові товариства
(ГТТ) — добровільні асоціації приватних осіб з метою спільної діяльності в
обслуговуванні, дрібному виробництві та в інших сферах. До ГТТ входили виключно
працівники і пенсіонери цього самого підприємства. Товариства функціонували в
неробочий час. Підприємства за оплату надавали ГТТ для користування приміщення
й обладнання, сировину та матеріали, оплачували послуги, надані в позаробочий час.
До 1983 р. в Угорщині утворилося більш ніж 3,5 тис. ГТТ.
У країні формувався ринок цінних паперів і акціонерний капітал. Банкам,
державним підприємствам та установам дозволяли випускати облігації й акції,
частину яких могло придбати населення. Оскільки купівельна спроможність
населення була недостатньо високою, викуповували акції дуже повільно, що не
виправдало надій на швидке формування важливого джерела поповнення державного
бюджету. Для активізації приватизації державної власності було дозволено
здійснювати емісію облігацій та акцій.
Поступово розширювався приватний сектор у сільськогосподарському
виробництві, збільшувалося і кооперативне господарство. Відчутно скорочувалася
частка державних підприємств, які було створено двома великими хвилями
"колективізації" (на початку 50-х і в 1959—1961 pp.). Такі ж само процеси протікали і
в промисловості: виробництво промислової продукції на державних підприємствах
скорочувалося, а в кооперативному і приватному секторі — зростало.
На початку 80-х років в Угорщині провели лібералізацію цін, що привело до
довготривалого зростання їх. Лише наприкінці 1991 р. вдалося домогтися деякого
зниження рівня інфляції і темпів зростання цін. Антиінфляційна політика принесла
відчутні результати: значний приплив іноземного капіталу, прогресивні ринкові
перетворення, ефективні заходи проти неперспективних підприємств.
У 1991 р. набрав чинності Закон про банкрутство. Він сприяв підвищенню
відповідальності господарських керівників у фінансових питаннях. Закон встановив
процедуру ліквідації неплатоспроможних підприємств: суд визначав терміни,
порядок, черговість погашення боргу й ухвалював рішення про приватизацію, про те,
що виробництво призупиняється, якщо підприємство протягом трьох місяців не може
задовольнити претензій кредитора. У 1992 р. було порушено 2300 справ про
банкрутство проти підприємств та організацій.
За оцінками експертів, у 1992—1993 pp. завершилося створення законодавчих
основ ринкової економіки. Сформувалася інфраструктура ринку з банків, бірж,
інвестиційних фондів і т. ін. Було досягнуто внутрішньої конвертованості форінта, а
банківську й податкову систему наближено до норм, які діяли в західноєвропейських
країнах. Збільшився приплив іноземного капіталу, що становив половину всіх
інвестицій Заходу в Східній та Центральній Європі і СНД. Помітно зросла частка
недержавного сектору (приватного, кооперативного, іноземного): у 1994 р. вона
становила 55 % ВВП.
Разом з тим, на початку 90-х років Угорщина переживала значні труднощі,
скорочувався обсяг інвестицій при одночасному зростанні дефіциту бюджету, який у
1994 р. наблизився до 8—9 % ВВП. Перед промисловими підприємствами постала
проблема неплатежів і вони опинилися на межі банкрутства. Дефіцит торгового і
платіжного балансів у 1993 р. сягнув відповідно 3,6 млрд дол. США і 3,5 млрд дол. У
1992 р. обсяг виробництва аграрної продукції після ліквідації сільгоспкооперативів
скоротився приблизно на 25 %. Зростало безробіття, воно становило 12 % від
працездатного населення.
Отже, до 1994 р. країна лише подолала стадію спаду, хоча остаточний поворот
до піднесення в економіці настав значно пізніше.

Польща
Перехід до ринкових відносин у країні здійснювався прискореними темпами і
мав радикальний характер: було застосовано “шокову терапію” (автор економічної
реформи Лешек Бальцерович, заступник голови Ради міністрів і міністр фінансів —
“план Бальцеровича”). На початку 1990 р. в країні відпустили ціни на 90 % видів
продукції та послуг. Держава максимально усунулася від втручання в економічні
процеси. Проте посилення інфляції і зростання цін, яке вже в 1990 р. становило 9 %,
змусило уряд збільшити кількість контрольованих цін на продукти харчування і
продукцію 24 найбільших підприємств-монополістів, а також різко скоротити
компенсаційні витрати. Інфляція залишалася високою і становила 250 %, що змусило
уряд проводити жорстку грошово-фінансову політику, в основі якої лежала
монетаристська концепція. Як наслідок, намітилося зниження інфляції. У другій
половині 1991 р. ціни зростали лише на 5-6 % за місяць.
Наростання негативних явищ в економіці — скорочення промислового
виробництва, труднощі з реалізацією сільськогосподарської продукції, збільшення
безробіття (більш як 1 млн осіб), зниження реальних доходів населення — тривало і
наприкінці 1990 р. Становище в країні ускладнювалося великою зовнішньою
заборгованістю, яка в 1989 р. становила близько 39 млрд дол. Для виплати
процентів уже не вистачало навіть внутрішніх ресурсів. У пошуках порятунку влада
вимушена була йти на нові позики. У 1990 р. підвищили ставку процента за кредит з
50 до 70—80 %. Нова система оподаткування зобов´язувала підприємства
відраховувати в бюджет до 80 % зароблених коштів. До того ж діяли і деякі попередні
податки (наприклад, податок на основні фонди), що негативно впливало на
економічну діяльність підприємств. Тому в другій половині 1991 р. знизили ставку
процента на кредит майже в 1,5 раза. Уряд дозволяв використання вексельного обігу і
надання підприємствам банківських кредитів під заставу (технічних засобів,
транспорту тощо).
Політику приватизації польський уряд розпочав у 1991 р. в умовах “шокової
терапії”. У Польщі за короткий час було апробовано кілька форм приватизації:
продаж підприємств, розподіл державної власності за купонами й акціями. Проте
приватизація проходила повільно і не мала масового характеру. Не змінився і
характер діяльності підприємств. Це призвело до зниження середньої рентабельності
приватизованих підприємств з 20-40 % до 8 % у 1991 р.
Як експеримент, Польщі у 1991 р. одноразово на 50 % списаний зовнішній
державний борг. Але міжнародне фінансове співтовариство доклало максимум
зусиль для того, щоб уникнути повторення подібної практики з іншими
постсоціалістичними країнами.
Нові тенденції намітилися лише в 1992 р. Загальний спад почав переходити в
структурний. При зниженні виробництва у видобувній промисловості і металургії
намітилися позитивні зміни в деревообробній, електромашинобудівній і хімічній
промисловості. У 1992 р. почалося деяке збільшення ВВП та виробництва
промислової продукції. У 1993 р. ВВП збільшився на 3,8 %, у 1994 р. — на 5 %.
Стабілізаційна програма допомогла скоротити інфляцію до 33,5 % в 1993 р. Частка
приватного капіталу у ВВП збільшилася за 1989-1993 pp. з 28 до 50 %. Структурна
перебудова і спад виробництва в ряді галузей зумовили підвищення безробіття
(найвище в країнах Східної та Центральної Європи — 2,4 млн безробітних на початку
1993 p.).
Отже, прискорення ринкових реформ у Польщі за допомогою “шокової терапії”
не було однозначним. Воно дало як позитивний, що засвідчують сучасні досягнення
Польщі, так і негативний результати.

Чехословаччина
До 1990 р. в Чехословаччині (з червня 1990 р. Чехословацька Федеративна
Республіка (ЧСФР), а з січня 1993 р. дві держави — Чехія і Словаччина) становище
було відносно стабільним. Тут спостерігалося зростання національного доходу (в
1988 р. на 3 %). Перші кроки з реформування економічної системи країни було
зроблено в кінці 80-х років, коли перебудували централізовані органи з відповідним
скороченням апарату на 20 %, а також вжили заходів для підвищення самостійності
промислових підприємств та їхньої відповідальності за ефективний розвиток. Однак
бажаних результатів досягнуто не було.
У країні в 1989 р. відбулися події, які дістали назву "оксамитової" або "ніжної"
революції. Унаслідок її до влади прийшов новий уряд, що взяв курс на радикальний
перехід до ринкових відносин, основаних на плюралізмі форм власності і
монетаристській концепції. Уже у вересні 1990 р. в ЧСФР число зареєстрованих
приватних підприємств сягнуло 339 тис. Розширенню приватного сектора і
денаціоналізації народного господарства сприяв закон "Про пом´якшення наслідків
деяких майнових несправедливостей", який введено в дію з 1 листопада 1990 р. Згідно
з ним колишнім господарям або їхнім нащадкам поверталося майно, націоналізоване
після 1948 р. Важливу роль відіграла і так звана мала приватизація — масовий
розпродаж магазинів, підприємств побутового обслуговування, майстерень.
Наявність великих підприємств, котрі було дуже важко продати, визначила
розподіл власності в ЧСФР за купонами. У 1992 р. 8,6 млн осіб отримали купони, із
них 1 млн осіб у тому самому році обміняли ці купони на акції підприємств. "Мала" і
"велика" приватизація супроводжувалися наростанням розбалансованості народного
господарства і збільшенням безробіття (у листопаді 1990 p. воно становило 0,6 % від
загальної кількості працездатних). У грудні 1990 р. було ухвалено закон про
зайнятість, що надавав безробітним право на виплати протягом одного року: перші
шість місяців — 60 % від їхнього заробітку, а потім — 50 %. Серед найважливіших
проблем чехословацької економіки уряд виділяв майже повну залежність від імпорту
енергії та сировини із СРСР.
Уряд ЧСФР проводив цілеспрямовану грошово-кредитну політику. Кредити
отримували лише рентабельні і перспективні підприємства із стабільним
економічним становищем (у країні на початковому етапі реформ 79 % державних
підприємств були неплатоспроможними). Низькою залишалася і ставка процента за
кредит (у 1991 р. вона становила 25 %). Враховуючи велику питому вагу військової
продукції у ВНП, уряд надав 1,2 млрд крон допомоги для реалізації програми з
переведення оборонних підприємств на випуск продукції широкого народного
вжитку. Ціни в ЧСФР лібералізували за методом "шокової терапії" (січень 1991 p.).
Однак у галузі праці й оплати комунальних послуг дотримували певні обмеження,
тобто уряд і тут поводився обережно. У цілому за 1991 р. ціни зросли всього на 59 %,
що пояснювалося відносною стійкістю чехословацької економіки.
У 1992 р. в ЧСФР спостерігався мінімальний рівень інфляції. В основному
зберігався і рівень реальної заробітної плати. Невисокими були податки, які не
перевищували рівня західних країн. Меншим порівняно з іншими
постсоціалістичними країнами був спад інвестицій, промислового і
сільськогосподарського виробництва. Такій збалансованості й послідовності, як
особливості варіанта реформ у ЧСФР, сприяли високий висхідний рівень
економічного розвитку країни, насиченість внутрішнього ринку, відносно невелика
зовнішня заборгованість (у кінці 1992 р. вона становила 10 млрд дол.).
Після розпаду федерації в 1993 р. посилилися кризові явища в економіці. Проте
за короткий строк Чехія досягла непоганих показників економічного розвитку. У 1994
р. країна мала бездефіцитний бюджет, валютні резерви в середині року становили 7,7
млрд дол., активне сальдо платіжного балансу зросло до 600 млн дол. У липні 1994 р.
безробіття становило всього 3,2 %. На низькому рівні утримувалася інфляція. На
початку 1995 р. вона вже не перевищувала 10 %. У цей період 80 % усієї власності
Чехії було в приватних руках. У другій половині 90-х років ліквідували всі катаклізми
перебудови, що вказувало на успішне проведення реформ.
Показники економічного розвитку Словаччини, економічно менш розвинутої,
були нижчі. У 1993 р. зниження ВНП становило не менше 5 %. Традиційне прив
´язування до східного ринку ускладнило ситуацію. Було розроблено програму п´яти
пріоритетних напрямів: енергетики, малотоннажної хімії, деревообробки, екології,
туризму. Виконання цих програм перебуває в центрі уваги уряду Словаччини і нині.
 Можна констатувати, що основними складовими успіху реформ у Чехії були: а)
вагомий економічний потенціал, якого досягла країна (для порівняння: Україна також
була розвинутою державою, але головне — у самих реформах, які в Чехії почалися в
умовах "оксамитової" революції без політичної гарячки); б) на відміну від інших
країн Східної Європи, ринкові реформи в Чехії проводилися в умовах політичної
злагоди і без урядових криз; в) упевнена, спокійна і передбачлива політика уряду,
який враховував специфічні умови своєї країни і не прагнув бездумно відкидати все,
що пов´язане з минулим.

Югославія
Реформи тут розпочалися в 1965 р. Було взято курс на підвищення
самостійності республік, які входили до федерації, і окремих підприємств. У 1974 р.
тут проголосили необхідність створення системи самоуправлінського планування.
Ввели вільне ціноутворення без державного контролю за цінами. Появився дефіцит
зовнішньоторгового і платіжного балансів, зросла зовнішня заборгованість. Виникли
диспропорції регіонального і галузевого характеру. Міжреспубліканська нерівність
соціально-економічного розвитку стала одним із чинників нестабільності, посилення
сепаратистських і націоналістичних тенденцій (більш багаті республіки відмовилися
вкладати субсидії у фонд федерації для фінансування менш розвинутих регіонів).
Тому особливу увагу приділяли вирівнюванню економічного розвитку окремих
республік СФРЮ.
Попри все, Югославія не змогла подолати кризового стану економіки,
незважаючи на радикальні порівняно з іншими країнами перетворення. Сформований
у 1989 р. новий уряд А. Маркевича зробив більш радикальні кроки для реформування
господарського механізму (без змін суспільної орієнтації). З 1 січня 1990 р. уряд вжив
ряд заходів боротьби з інфляцією, яка в 1989 р. за показниками зростання роздрібних
цін становила 2665 %, а саме: а) заморожування заробітної плати при збереженні
вільного ціноутворення приблизно на 80 % товарів і послуг; б) лібералізацію значної
частини імпорту; в) введення конвертованого динара шляхом його деномінації (10
тис. старих динарів за один новий) і встановлення його постійного курсу до німецької
марки у співвідношенні 7:1.
Вжиті урядом А. Маркевича заходи дали позитивні результати. У квітні 1991 р.
призупинилося зростання цін, спостерігалося деяке пожвавлення у виробництві. Але
згодом прагнення республік Югославії до незалежності призвели до громадянської
війни, а потім і до розпаду держави. Економічні проблеми, породжені розпадом
Югославії на самостійні суверенні держави (Хорватія, Словенія, Сербія, Македонія,
Боснія і Герцеговина, Чорногорія (у 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили себе
Союзною Республікою Югославією (СРЮ) зі столицею в Белграді), перейшли й у
XXI століття.
Воєнні дії НАТО на чолі з США проти Югославії завдали значної шкоди
економіці СРЮ.

Румунія
Початок процесу реформ у країні пов´язують із вжитими урядом у 1989 р.
заходами для удосконалення фінансово-економічного механізму країни. Увагу було
приділено питанням господарського розрахунку, самофінансуванню, робітничому
самоуправлінню. За офіційними даними, реформи сприяли збільшенню
національного доходу на 3,2 %, зросла відповідальність органів управління в центрі і
на місцях за економічну та соціальну діяльність. За даними іноземних економістів,
реформи цього періоду зумовили спад національного доходу на 5 %. Урешті-решт
режим Н. Чаушеску (1918—1989) було повалено в грудні 1989 p., перемогу на
виборах здобув Фронт національного порятунку.
Перші декрети нового уряду в складній економічній обстановці (передусім
падіння життєвого рівня населення) вказували на поміркованість і обережність
підходу до економічних реформ. У цьому самому дусі було розроблено й ухвалено
програму оздоровлення економіки та подолання хаосу, розраховану на 2—4 роки
(стабілізаційний період переходу до ринкової економіки). Її виконання розпочалося з
перекачування ресурсів із виробництва в соціальну сферу, особливо для нормалізації
постачання населення споживчими товарами та енергією. Поступово змінювалася
роль центральних органів управління: скорочувалася кількість централізовано
розподілювальної продукції (з 1800 до 1400 видів), більш гнучкою стала система
планових показників. Було підвищено на 40 % закупівельні і заготівельні ціни на
сільськогосподарську продукцію. Членам сільськогосподарських кооперативів
виділили в безплатне сімейне користування до 0,5 га землі (іншим жителям села і
міста за їхнім бажанням і з дозволу кооперативу — до 0,25 га за визначену плату).
Приватною власністю з правом спадщини було проголошено присадибні ділянки
членів кооперативів, але не більше 0,6 га.
Лібералізація цін у Румунії в 1990 р. призвела до зростання їх на продовольчі
товари на 661 %, на промислові — на 114 %. На першому етапі (кінець 1990 р.) не
дозволяли встановлювати вільні ціни на споживчі товари, якщо на ринку було
представлено менше трьох постачальників тієї чи іншої продукції. Ціни на деякі
товари можна було встановлювати за погодженням з державними органами. На
другому етапі лібералізації (квітень 1991 р.) вільні ціни встановили на 83 % обігу
споживчих товарів і 89 % обігу продукції промислового призначення. Як наслідок, за
наступні чотири місяці в цілому ціни зросли на 316 %. Незадоволення населення
зростанням цін викликало соціальну напруженість, тому уряд змушений був у
листопаді 1991 р. встановити прейскурантні ціни на м´ясо і м´ясні продукти,
знизивши ціни на них вдвічі.
Найбільш різке скорочення ВНП у Румунії спостерігалося в 1992 р.
Виробництво і споживчий ринок вдалося зберегти майже виключно за рахунок
припливу зовнішніх кредитів, які пішли переважно на покриття дефіциту взаємних
платежів господарських суб´єктів. Структурна криза зачепила як галузі важкої
промисловості, що залежали від імпортних ресурсів, так і харчову промисловість. У
1993 р. намітилося деяке пожвавлення: випуск промислової продукції зріс на 1,3 %, а
ВНП — на 0,7 %. Частка приватного сектору економіки в цей період становила
близько 30 %. У 1994 р. зростання випуску продукції спостерігалося вже в 20 галузях
із 29. Уряд спромігся в 1994 р. досягти позитивного сальдо в зовнішній торгівлі (156,7
млн дол.), залучити у вітчизняну економіку 924,9 млн дол. іноземних інвестицій. У
цей час частка приватного сектору економіки у ВНП становила близько 30 %. Друга
половина 90-х років позначена вдосконаленням структури народного господарства
країни і подальшою приватизацією.

Болгарія
У 1987-1988 pp. уряд країни, намагаючись вивести економіку країни із
кризового стану, взяв курс на проведення ринкових реформ. З метою пом’якшення
болючих наслідків таких перетворень уряд поєднував елементи прискореного
(“шокового”) варіанта економічних реформ з поступовим. Головне в ухваленій
антикризовій програмі — перехід від централізованого управління та планування до
економічних відносин, основаних на множинності різних форм власності та
господарювання. Передбачали лібералізацію цін проводити поступово, поєднуючи
вільне ціноутворення із заходами держави для контролю за інфляцією. Планували
економію державного бюджету, а також скорочення імпорту та збільшення експорту,
щоб зменшити заборгованість, яка в червні 1990 р. сягнула 11 млрд дол. У Декларації
уряду (лютий 1990 р.) зазначалося, що державне регулювання економіки
здійснюватиметься непрямими методами за допомогою бюджету, податків,
відрахувань, митних зборів, кредитів, централізованих капіталовкладень тощо.
У лютому 1991 р. здійснили лібералізацію цін. Але зростання цін на товари
(індекс цін порівняно з груднем 1990 р. становив: у червні 1991 р. — 416 %, у серпні
— 467 %, у жовтні — 504 %) не було покінчено з дефіцитом деяких товарів,
реалізація яких відбувалась як за вільними, так і за контрольованими цінами. Високий
рівень інфляції (найвищий у 1991 р. — 600 %), фінансова нестабільність, дефіцит
бюджету, а також спад виробництва поставили країну в тяжке становище. У 1991 р.
було вироблено курс на державну допомогу деяким галузям та підприємствам,
насамперед підприємствам харчової і легкої промисловості, продукція яких могла
конкурувати на зовнішніх ринках. Для виконання державних замовлень гарантували
надання кредитів.
У 1993 р. темпи спаду болгарської економіки уповільнилися (ВНП — на 4 %, а
бюджетний дефіцит — на 6-8 % ВНП). Повільніше, ніж в інших країнах Східної
Європи, відбувався процес приватизації. Зокрема, його здійснювали по лінії
реституції (повернення власності колишнім власникам). До середини 1994 р. шляхом
прямого продажу вдалося приватизувати лише близько 1/1000 частини всієї
державної власності (у приватному секторі вироблялося лише 10 % ВНП), що до
деякої міри можна пояснити різким зниженням життєвого рівня населення.
Незначними були і зарубіжні інвестиції. За всі роки реформ до кінця 1994 р. їх
надійшло лише 500 млн дол., тоді як безробіття у 1994 р. становило 15 %.
Проведені в Болгарії економічні реформи до кінця 90-х років не дали відчутних
позитивних результатів. Болгарія більше за інші країни постраждала від стрімкого
розвалу соціалістичного блоку і виявилася відкинутою у своєму розвиткові на багато
років назад.
Досвід приватизації постсоціалістичних країн дозволяє зробити деякі теоретичні
узагальнення:
— мала приватизація зачіпає тільки периферію економіки, яка не може втягнути
в ринок індустріальне ядро суспільного виробництва, що постійно підтверджується
все ще не подоланим у більшості країн економічним спадом;
— державні підприємства, які складають це ядро, вийшовши з-під прямого
контролю державних органів, незважаючи на всі заходи щодо "комерціалізації", не
можуть адекватно реагувати на інструменти макроекономічного регулювання. Тому
докладаються максимальні зусилля для переведення їх у приватний сектор;
— відсутність теоретичного вирішення проблеми приватизації (що більше
економічно обґрунтовано для успішного входження в ринок — швидка, але
безкоштовна приватизація, чи повільна, але платна "ефективна власність") спонукає
до емпіричного пристосування приватизаційних процесів до нестабільної поки що
скрізь обстановки. У всіх країнах роздача власності населенню (чеки, купони, бони,
ваучери) викликана ідеологічними мотивами ("справедливість" приватизації),
відсутністю у населення достатніх коштів для викупу і відсутністю сприятливого
інвестиційного клімату для іноземних капіталовкладень;
— корпоратизація (створення акціонерних товариств) з контрольним пакетом у
держави приводить до практики "перетягування канату" з центром (тільки тепер
замість продукту стали ділити гроші), що служить перепоною для трансформації;
— здійснення реструктуризації підприємств веде до підвищення їх
інвестиційних можливостей при поєднанні англо-американського шляху, коли
головний вплив на структуру корпоративного управління здійснює ринок, з німецько-
японською моделлю, що передбачає використання комерційних банків як можливих
партнерів по управлінню корпораціями і фінансових посередників, які сприяють
перетворенню корпорацій — без зміни їх внутрішньої структури — в ефективних
власників (наприклад, Польща).
 3. Розвиток економіки перехідного періоду в країнах Азії і на Кубі Китай
Новий етап економічних реформ розпочався з прийняттям у 1984 р. постанови
“Про реформу господарської системи”. Вона передбачала створення
життєспроможної соціалістичної господарської системи з китайською
специфікою. Для реалізації цього завдання передбачали створити:
а) систему планування, в якій би поєднувалися централізм і гнучкість;
б) систему цін, здатну швидко відображати зміни в продуктивності суспільної
праці, у співвідношеннях попиту та пропозиції;
в) систему економічного управління з розмежуванням обов’язків урядових
органів і підприємств;
г) систему заробітної плати, основану на принципі розподілу за працею.
Підприємствам дозволяли купувати на ринку устаткування та сировину,
продавати додатково вироблену продукцію, не включену в план підприємства, а
інколи й частину планової продукції. Із частини прибутку, що залишався на
підприємстві, формували фонди заохочення. Відповідно до постанови дозволяли
діяльність невеликих приватних і колективних підприємств, кустарних майстерень,
переважно у сфері торгівлі та обслуговування.
Уже в другій половині 80-х років внаслідок реформ Китай вийшов на перше
місце у світі за валовим виробництвом бавовняних тканин і цементу, на друге — за
випуском телевізорів і добуванням вугілля, на третє — за виробництвом сірчаної
кислоти та хімічних міндобрив, на четверте — за виплавкою сталі.
Було створено нові галузі промисловості: виробництво металургійного і
шахтарського обладнання, авіаційну, автомобільну, верстатобудівну, кольорову
металургію, ядерну і космічну енергетику, виробництво схем та ЕОМ. Частка
промисловості у ВВП збільшилася з 25,2 % в 1949 р. до 53,7 % у 1985 р. Країна
стала індустріально-аграрною.
Економічні реформи в Китаї спрямовані на створення так званої соціалістичної
системи ринкової економіки. Сучасну ефективну соціалістичну ринкову систему
Китай планує побудувати поетапно до 2010 р. Важливим етапом її побудови був
період із 1984 р. Проте і в цей час провідна роль держави залишалася незмінною, у
тому числі в здійсненні реформ. Вона контролювала запаси найважливіших для
народного господарства товарів, здійснювала єдині заходи для постачання міських і
сільських ринків усієї країни, координувала співвідношення між різними сферами
торгівлі, здійснювала розподіл товарів між населеними пунктами. Проте держава
зменшила адміністративне втручання на мікроекономічному рівні. Урядове
управління економікою перемістилось у сферу макрорівня.
Активно проводилася політика розширення зв’язків з іноземними
країнами. Почали здійснювати політику “відкритих дверей”: навесні 1984 р. уряд
Китаю надав статус “відкритих” 14 приморським містам; у лютому 1985 р. —
приморським економічним районам у дельтах рік Янцзи, Чжуцзян, Сямень,
Чжанчжоу, Цюньчжоу; у травні 1988 р. “відкритим” містом став Пекін, до кінця
року — ще 30 районів. На початку 90-х років Китай визнали територією,
сприятливою для іноземного інвестування. Китай був найбільшим
індивідуальним одержувачем ПІІ в 1990-ті роки і на міжнародній арені
поступався лише США. У 1995 р. потоки ПІІ склали 5 % ВВП, а обсяги ПІІ — 10 %
ВВП. Тільки у 1996 р. Китай одержав 42,3 млрд дол. США інвестицій. Більшість
іноземних інвестицій в Китай надходить від китайців, що проживають за
кордоном, особливо з територій, що належать до Народної Республіки, або на які
поширюються її домагання, а саме Гонконг і Тайвань. Вважається, що один Гонконг
зробив 60 % ПІІ до Китаю. Іноземні капітали інвестували не лише в спеціальних
зонах, а й в інших районах, охопивши всю країну. У 1989 р. в Китаї налічувалося вже
більш як 19 тис. філій іноземних фірм. Країна почала експортувати готові товари, як і
розвинуті індустріальні держави. В імпорті стали переважати нові технології і ноу-
хау, вони сприяли технічному переоснащенню експортних галузей і підвищенню
конкурентоспроможності китайських товарів на світовому ринку.
За два десятиліття політики реформ і відкритості ВВП Китаю збільшився
порівняно з 1978 р. у 6,2 раза, що практично означає шестикратне зростання за 20
років економічного потенціалу країни. У 4,8 раза зросли реальні середньодушові
доходи населення, що дало змогу подолати рівень бідності для більш ніж 200 млн
осіб. Вдалося в 7 разів підвищити продуктивність праці, а річне виробництво зерна
довести до 500 млн т. У країні сформувалася багатоукладна економіка, створено
умови для розвитку різноманітних форм господарювання, поряд з ринком
споживчих товарів формуються ринки засобів виробництва, цінних паперів, праці
тощо. До 2010 р. намічено збільшити ВВП порівняно з 2000 р. ще в два рази і
створити основу для того, щоб до середини XXI ст. Китай увійшов до числа
середньорозвинутих держав за рівнем національного доходу на душу населення.
Слід зауважити, що перехід до ринкової економіки не спрямований на
демонтаж планової системи. Йдеться про поєднання ринкових відносин з
плановими основами. Перехід здійснюється від командних методів управління
економікою до ринкових, від централізованого директивного планування до
індикативного. При цьому план та планування і надалі відіграють важливу роль
в економіці Китаю. І ще одне зауваження: лібералізація економіки відбувається
поступово, переходячи від одного етапу до іншого, без “шокової терапії”. Китай
ще досі має подвійну економіку: з одного боку, він має НПК, де швидко
відбувається модернізація, а з іншого — напівзастійна і неконкурентоспроможна
на міжнародному рівні державна система, в якій сусідять різноманітні типи
сільської економіки від успішних ферм МСП до відверто зубожілих незалежних
селянських ділянок. Зростають і китайські регіональні нерівності. Різниця у рівнях
доходу на душу населення між береговими провінціями разом з Пекіном і решти
областей зросла у 90-х роках з 7,5 до 10,5 раза.
 Таким чином, Китай лише наприкінці 70-х років здійснив перелом у
тенденціях розвитку і з величезною швидкістю почав скорочувати своє
відставання від багатьох країн світу. Успіхи китайської економіки зумовлені
застосовуваною моделлю економічного реформування. На відміну від України, де
здійснювалися ліберальні реформи шляхом так званої “шокової терапії” і держава
“вийшла” з економіки, у Китаї реформи мали поступовий (градуалістичний)
характер, а держава зберегла значний контроль за економікою.
За перші два роки економічних реформ у Китаї частка зайнятих у
державному секторі скоротилася з 94,9 % до 26,6 %. На 2001 р. вона знизилась до
7,5 % . Частка осіб, що одержують допомогу, субсидії чи дотації з державного
бюджету, була досить низькою в Китаї і на початку реформ, а надалі була
скорочена вдвічі. Загальна сума витрат на соціальне забезпечення та споживчі
субсидії в Китаї скоротилися з 4 до 0,9 % ВВП.
Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в Китаї призвела до
скорочення фактично стягнутих імпортних митних податків з 17,7 % від обсягу
імпорту в 1978 р. до 2,5 % у 1996 р. Китай практично не використовував такий
інструмент протекціоністської політики, як девальвація національної валюти.
Середньорічні темпи зниження валютного курсу в 1979-2000 pp. (8,3 %) були дуже
помірними.
Протягом усього періоду реформ китайська влада проводила дуже стриману
грошову політику. Середньорічні темпи приросту кредитів Національного банку
Китаю у 1992-2000 pp. не перевищували 15 %, а середньорічні темпи приросту
грошової маси за винятком темпів приросту реального ВВП — 17,3 %. Завдяки цьому
середньорічні темпи інфляції в Китаї становили трохи більше 10 %, а її негативний
вплив на економічний розвиток виявився незначним.
Китайська влада зробила безпрецедентне у світовій економічній практиці
скорочення податків: з 30,4 % ВВП у 1979 р. до 10,3 % ВВП у 2000 р. Зниження
податків спричинило зменшення всіх державних доходів з 31,3 % ВВП у 1979 р.
до 11,5 % ВВП у 2000 p., що відбувалося одночасно із радикальним скороченням
всіх державних витрат: з 36,4 % ВВП в 1979 р. до 13,1 % ВВП у 2000 р. Завдяки
цьому було ліквідовано дестабілізуючі макроекономічні наслідки. Під скорочення
підпали практично всі складові витрат, але особливо витрати на інвестиції, субсидії,
дотації, оборону, народне господарство, соціальне забезпечення.
Державне споживання було зменшено з 15,2 до 10,6 % ВВП. У структурі
загальних державних витрат найбільш різко були скорочені витрати центрального
уряду: з 20,7 % ВВП у 1979 р. до 3,8 % ВВП у 2000 р. Зниження витрат на
провінційному рівні було здійснено у менших розмірах: з 15,7 до 8,3 % ВВП.
Саме ці значні успіхи китайської економіки та політики перетворили Китай із
аутсайдера на претендента на світове лідерство.
 В’єтнам
Реформування економічної системи В´єтнаму розпочалося з кінця 70-х —
початку 80-х років і відбувалося під гаслом захисту завоювань соціалізму. Зміни
обмежувалися сферою економіки і не зачіпали політичної системи. Складовими
частинами реформи стали: надання права провінціям, а потім і галузям самостійно
вести експортно-імпортні операції; введення триланкової системи планування на
державних підприємствах; надання державним підприємствам права вільного обігу
надпланової продукції, виробленої із ринкової сировини та матеріалів; послаблення
контролю за приватниками і кустарями; підвищення уваги до економічних методів
управління і матеріального стимулювання. Планування при цьому залишалося
непохитним, введення ринкових відносин контролювала держава.
Проте навіть обмежені проринкові заходи привели до деякого оздоровлення
економічної ситуації. Важливу роль у цьому відіграли розвиток приватного і
кооперативного секторів у промисловості, наділення селян землею на правах
довгострокової оренди, вільна реалізація виробленої продукції при формальному
збереженні кооперативів. Державний сектор промисловості, незважаючи на деякі
надані пільги і зростання, на відміну від приватного сектору залишався збитковим.
Новий етап реформ розпочався з 1988 p., коли практична реалізація курсу на
оновлення на основі “звільнення всіх продуктивних сил суспільства” (проголошено в
1986 р.) визначила, що всі наявні уклади включно з приватнокапіталістичним мають
рівні права. Приватний сектор легалізувався не лише у виробництві, а й у роздрібній
та оптовій торгівлі: приватник отримав дозвіл на торгівлю золотом, сріблом,
коштовним камінням, на організацію банків.
Важливим заходом стала відміна у 1989 р. директивного планування, ліквідація
дворівневої системи цін (вільноринкові і централізовано регульовані), за винятком
обмеженого кола товарів споживчого і виробничого призначення. В´єтнамський донг
обмінювали на іноземну валюту за курсом “чорного ринку”. Залежно від темпів
інфляції встановлювали розміри процентів на вклади і кредитні ставки, що дозволяло
здійснювати різні види нагромаджень, конвертувати грошову одиницю.
Найбільших труднощів почала зазнавати державна промисловість, оскільки
вона втрачала бюджетні дотації, занижені ціни на сировину і матеріали, гарантований
збут. Тому постало питання про денаціоналізацію в різних варіантах і здійснення
структурної перебудови. Долаючи труднощі, пов´язані зі скороченням радянської
допомоги, дефіцитом капіталовкладень, повільним збільшенням іноземних інвестицій
тощо, країна поступово виходила з кризового стану. У 1992 р. ВВП В’єтнаму зріс на
8,3 % , а в 1993 р. — на 7,5 %. Країна зуміла розв´язати проблему забезпечення
населення мінімумом продуктів харчування і стала третім у світі (після США і
Таїланду) експортером рису. Але невдовзі почали виявлятися негативні тенденції.
Зріс рівень безробіття, що становив 20-22 % від працездатного населення, в
аграрному секторі відбувалося майнове розшарування селян, а це посилило його
міграцію в місто.
Дальший перебіг реформ у другій половині 90-х років, пов´язаний із поетапним
формуванням ринкових відносин, було доповнено соціальним аспектом.

Лаос
Економічні реформи в Лаосі, як і в інших країнах Європи та Азії, були
спрямовані на перехід до ринкових відносин при скороченні сфери державного
планування. При цьому найважливішою особливістю перетворень стали темпи
введення ринкових відносин у країні і створення умов для залучення іноземного
капіталу. Всю державну промисловість (70 підприємств) у кінці 80-х років перевели
на госпрозрахунок. Це означало, що підприємство отримувало самостійність у
питаннях планування, купівлі сировини і матеріалів, реалізації готової продукції,
фінансування.
Водночас розпочалася реалізація курсу на нові форми господарювання —
акціонерні й орендні, приватні, у тому числі іноземні і спільні. Здавати підприємства
в оренду іноземним підприємцям державі було вигідно: збільшилися надходження до
бюджету, що сприяло значно швидшому входженню промисловості в ринкові
відносини, впровадженню новітніх технологій. У 1990 р. уряд Лаосу провів
інвентаризацію майна державних підприємств з метою переведення їх на орендний
підряд. Розвитку ринкових відносин у країні сприяло створення приватних і
акціонерних підприємств.
Важливу роль продовжує відігравати народногосподарське планування. Головне
завдання п´ятирічного плану — створення умов для збалансування розвитку
економіки при зміні структури народного господарства. Вирішуючи завдання на
макрорівні, план визначав роль кожного із економічних укладів у господарській
структурі та перспективи розвитку окремих районів країни. Разом з тим, у плані не
було директивних показників. Передбачали, що все будуть визначати потреби і
можливості ринку. У сфері контролю держави залишалися банки, оптова торгівля,
оборонні підприємства, електроенергетика, засоби зв´язку. Держава брала на себе
зобов´язання гарантувати соціальну справедливість у суспільстві.
Достатньо швидкий рух країни від натурального господарства до ринкового, що
дає позитивні результати, дає підстави деяким спостерігачам говорити про “лаоське
диво”.

КНДР
Слабка ефективність діючої системи планування й управління економікою,
зниження темпів економічного зростання до 2 %, дефіцит продуктів харчування,
одягу, медикаментів прискорили дії уряду для пошуку шляхів виходу із скрутного
становища. Безпосередніми причинами кризового стану економіки були
недостатність енергії і сировини, високі військові витрати (до 30 % річного бюджету),
невеликий обсяг експорту і зростання зовнішньої заборгованості (у 1989 р. борг
західним країнам становив 4,5 млрд дол. і СРСР — 2,2 млрд дол.).
У цих умовах уряд країни проводив політику, спрямовану на зміцнення
державного соціалізму. Виходячи з його проголошених переваг (мав підтримку
народу, сприяв підвищенню життєвого рівня і т. п.), уряд КНДР вважав важливим
зберегти досягнуте в соціальній сфері — безплатну освіту і медичне обслуговування,
символічну плату за комунальні послуги, відміну податків, відсутність безробіття
тощо. Отже, північнокорейський уряд керувався тим, що здійснення перетворень не
може вести до зниження досягнутого життєвого рівня народу.

Куба
Економічна ситуація на Кубі залишається непростою. З 1986 р. у країні
наростають кризові явища. У 1989 р. (за винятком транспорту і цукрового
виробництва) жодна інша галузь не виконала планових завдань. Незважаючи на діючу
протягом трьох десятиліть систему нормативного розподілу основних продуктів
харчування та промислових товарів, гарантоване постачання ними населення так і не
стало стійким. Рівень життя населення знижується і далі. Виникло безробіття, яке
сягнуло 6 % від кількості зайнятих у державному секторі. Це переважно молодь до 30
років. Зовнішня заборгованість країнам з ринковою економікою перевищила 7 млрд
дол.
На Кубі наприкінці 80-х років зроблено спробу подолати негативні явища та
процеси, але найбільше зусиль було зроблено для посилення командних основ у
керівництві народним господарством. Однак країна не отримала помітних позитивних
результатів. Разом з тим, уряд відкинув можливість здійснення економічних та
політичних реформ, аналогічних східноєвропейським.
Таким чином, азіатські країни (Китай, В´єтнам, Лаос, Північна Корея) і Куба
перебувають у перехідному періоді від капіталістичної до соціалістичної економіки.
Для них характерні певні відмінності в економічних системах та досягнутих
результатах господарювання. КНДР і Куба продовжують дотримуватись традиційної
моделі державного соціалізму. Китай і В´єтнам, офіційно проголосивши про тривале
будівництво соціалістичного ринкового господарства з національною специфікою,
досягли найбільших успіхів на цьому шляху. Однак ставлення до досвіду цих країн у
економістів та політиків інших країн неоднозначне — від позитивного його
сприйняття і закликів до творчого використання в умовах постсоціалістичних держав
до заперечення такої можливості та необхідності. Зрозуміло, лише подальша практика
покаже, наскільки послідовним та успішним буде курс економічних реформ,
спрямований на поєднання планових і ринкових засад у ході створення ринкового
соціалізму.

Монголія
 На характер економічного реформування в Монголії значно вплинула велика
інтегративність економіки із СРСР. На відміну від Китаю, В´єтнаму, Лаосу
економічні реформи 80-х років в Монголії не дали бажаних позитивних наслідків.
Було здійснено певні зміни в економічній системі, що виявились у розгортанні
бригадної форми організації та стимулювання праці, у збільшенні кількості
кооперативів і т. ін. Проте реформи просувалися кволо, обсяг національного доходу в
1988 р. був нижчим від запланованого на 180 млн тугриків.
Розпад соціалістичної системи ускладнив соціально-економічну кризу. Було
паралізовано торгівлю з основним зовнішньоторговельним партнером — Росією.
Обсяги двосторонньої торгівлі впали у 5 разів (з 1 млрд дол. США до 200 млн).
Індекси зростання споживчих цін і відповідно інфляції сягнули 400 %. Було
девальвовано національну валюту — тугрик. У результаті відбулося значне падіння
життєвого рівня населення. За даними ООН, за межею бідності (менше 20 дол. на 1
людину на місяць) опинилися близько 40 % монголів. Від повної злиденності та
голоду врятували натуральне господарство тваринників, а також тісні родинні зв´язки
більшості міських жителів (40 % населення країни) з частиною сімей, що проживають
у сільській місцевості.
У 1991 р. до влади прийшло нове керівництво Монголії. Воно здійснює перехід
країни до ринкових відносин в економіці та демократизації суспільства. При цьому
враховується, що у країні, як і раніше, переважає кочове скотарство. Воно пов´язане зі
збереженням традиційного способу життя сільського населення, наявністю до
останнього часу достатньої кількості пасовищ, відносно невеликими матеріальними і
фінансовими затратами на виробництво екологічно чистої кінцевої продукції. В 1991
р. в країні прийнятий Закон про приватизацію худоби. Його реалізація позитивно
вплинула на розвиток тваринництва і в цілому на соціально-економічний розвиток
країни. Приватизація худоби, а також іншої державної і кооперативної власності
держгоспів та сільськогосподарських об´єднань привела до формування класу
приватних власників. Приватизовано 96 % худоби. Кількість сімей, зайнятих
тваринництвом, сягнула 184 тис, тобто в 3 рази більше, ніж у середині 80-х років.
Зросла загальна кількість худоби (з 25,7 млн голів у 1990 р. до 30 млн голів у 2000 p.),
а ресурси м´яса у 2000 р. зросли майже втричі порівняно з 1980 р. За кількістю
вироблюваного для внутрішнього споживання м´яса і м´ясних продуктів, що
припадають на душу населення, Монголія посідала у 2000 р. одне з провідних місць у
світі — 95 кг. Для порівняння: споживання м´яса і м´ясних продуктів на душу
населення у розвинутих країнах становило 80 кг, у країнах, що розвиваються, — 22 і в
країнах СНД — 38 кг. Однак динаміка змін споживання у Монголії, розвинутих
країнах і країнах, що розвиваються, виявилася протилежною. У Монголії порівняно з
70—80-ми роками відбулося значне падіння споживання м´яса і м´ясних продуктів на
душу населення (зі 144 до 95 кг), тоді як у другій групі країн спостерігалося значне
зростання цього споживання.
 Тваринництво — протягом багатьох віків провідна підгалузь сільського
господарства і монгольської економіки в цілому, а також традиційного монгольського
експорту. У 2000 р. його частка в структурі сільськогосподарського виробництва
становила 75 % порівняно з 82 % у 1970 р.
Із урахуванням специфіки країни у 1991 р. прийнятий також Закон про землю,
який регулює правові питання землекористування. Закон особливо підкреслює роль
держави у суспільному характері користування землею пасовищ. Згідно з ним всі
землі, окрім пасовищних угідь, земель загального користування і земель спеціального
призначення, можуть бути передані на умовах угоди і на певний строк у власність
тільки громадянам Монголії. Тим самим на цьому етапі знято питання про продаж
сільськогосподарських земель іноземним громадянам і юридичним особам. Мова
може йти лише про тимчасове користування землею на умовах оренди. Строк оренди
землі, що надається у тимчасове володіння монгольським громадянам, господарським
одиницям і організаціям, не може перевищувати 60 років з подальшим одноразовим
продовженням договору про землеволодіння ще на 40 років.
У Монголії в макроекономічній сфері спостерігаються ті ж тенденції, що й в
інших постсоціалістичних країнах. Так, у 1991 —1993 pp. відбулося значне падіння
ВВП, а з 1994 р. — його зростання. У цілому воно відносно невисоке — в середньому
за 1996—2000 pp. становило 2,8 %.
 4. Економіка Росії в період переходу до ринкової моделі господарювання

Перший етап реформ. Проведення радикальних реформ у Росії після розпаду

СРСР ґрунтувалося на неоліберальній моделі і так званій шоковій терапії. Вони
характеризувались прискореною приватизацією державної власності, відмовою від
державного регулювання цін і валютного курсу рубля, планового управління
економікою і планового розподілу продукції підприємств, бюджетних дотацій
галузям народного господарства і населенню, адміністративної прив´язки виробника
продукції до споживача та ін.
Лібералізація цін у січні 1992 року призвела до їх нестримного зростання: 1992
р. — у 26 разів, або на 31 % у місяць, 1993 р. — у 9,4 раза, або на 10 % у місяць, 1995
р. — у 2,3 раза, або на 7,3 %. Внаслідок цього відбулося різке зниження купівельної
спроможності населення. Поєднання гіперінфляції з відкритістю внутрішнього ринку
призвело до зростання імпорту і насичення споживацького ринку товарами, сприяло
вилученню у населення грошової маси і стабілізації споживацького ринку.
Малоконкурентна вітчизняна продукція стала швидко витіснятись із внутрішнього
ринку, відбулося значне скорочення її збуту та виробництва в країні. Уже в 1992 р.
промислове виробництво скоротилось на 18 %, ВВП знизився на 19, а у 1993 р. — на
16 і 12 % відповідно.
У 1993—1994 pp. прискореними темпами в країні відбувалась приватизація
державної власності. Проголошеною її метою були підвищення ефективності роботи
підприємств, ліквідація державних дотацій підприємствам, створення умов ринкової
економіки, конкуренції виробників продукції і послуг, формування середнього класу
в суспільстві як соціальної основи нового устрою.
У стислі строки здійснено акціонування державної власності у сфері
матеріального виробництва, де пакети акцій було розподілено між трудовими
колективами і державою. З метою підтримки приватизації директорам підприємств
дозволено утримувати 5 % акцій. Всі громадяни отримали по одному ваучеру,
вартість яких становила 150-мільйонну частку вартості всього державного майна
Російської Федерації. Власники ваучерів могли вкласти їх як свої паї у підприємство,
спеціально створені фонди або продати.
Як і в інших пострадянських країнах, така схема приватизації державної
власності ставила працівників підприємств у нерівні умови. Переважна більшість їх
практично нічого не отримала: передані ними ваучери в основному в інвестиційні
фонди пізніше зникли разом із розвалом останніх.
Форсування створення середнього класу в Росії пов´язувалось з майже
безкоштовною передачею приватним особам підприємств торгівлі, громадського
харчування, побутового обслуговування. Крім того, промислові підприємства також
значною мірою опинились у розпорядженні їх керівників, які зосередили в своїх
руках великі пакети акцій.
 З метою сприяння первісному нагромадженню капіталу приватних підприємців
відмінено державну монополію на виробництво і реалізацію алкогольної продукції,
яка становила 1/4 бюджетного доходу.
Таким чином, в умовах радикальної реформи швидко здійснено
великомасштабне привласнення державної власності та національного багатства
країни олігархічним монополістичним, а частково середнім і малим капіталом. Воно
супроводжувалось різким майновим розшаруванням суспільства. Різниця у рівнях
доходу на душу населення між забезпеченими прошарками населення, частка яких не
перевищувала 10 % від всього населення країни, і рештою населення, перевищувала
20 разів. Для порівняння: в індустріально розвинутих країнах така різниця не
перевищує 5—8 разів. Природно, що такі наслідки реформування російської
економіки обумовлювали формування негативного ставлення значної частини
населення до радикальної реформи.
На початку 1993 р. Росія уже завершила так звану малу приватизацію: у
приватну власність перейшли всі підприємства торгівлі, громадського харчування,
побутового обслуговування, третина промислових підприємств. У приватному
секторі економіки було зайнято майже 50 % працездатного населення, а його
підприємства випускали близько 40 % промислової продукції. Швидко розвивалась
інфраструктура ринку. Створювались торгівельні біржі, фондовий ринок, фінансові
фонди і компанії.
Водночас відбувся розкол суспільства на пасивну більшість населення і на
прихильників проведення радикальних реформ, які виступили за жорстку фінансово-
кредитну політику, прискорення процесу приватизації, і представників командно-
адміністративної системи. Останні в основному були представниками військово-
промислового і агропромислового комплексів, які відстоювали позицію посилення
державного регулювання економіки, продовження бюджетного дотування
підприємств. Розкол у суспільстві доповнювався глибоким економічним спадом аж до
1996 р. Незважаючи на прийняття Закону про банкрутство, все більше підприємств
входило до "бездіяльної" економічної зони: вони не виробляли продукцію та послуги,
але й не оголошувалися банкрутами, працівників їх не звільняли, але вони не
отримували зарплати.
Зменшення доходів у вигляді податків на прибуток, ПДВ від підприємств і
фізичних осіб призвело до збільшення дефіциту державного бюджету. Дефіцитними
стали не лише федеральний бюджет, але й регіональні та місцеві бюджети. Почалися
постійні невиплати або затримки заробітної плати у бюджетних галузях і пенсій
пенсіонерам.
Реформи охопили всі галузі народного господарства. В аграрному секторі
почалася реорганізація колгоспів і радгоспів. Трудові колективи отримали у спільну
власність землю та інші основні засоби, які було розподілено на паї між працюючими
і пенсіонерами. При цьому земля ділилася порівну, а майно — за вартістю і
відповідно до трудового стажу працівників. Реформування у сільському господарстві
відбувалось за трьома напрямками: 1) організація фермерських господарств і
сільськогосподарських кооперативів; 2) збереження колгоспів; 3) організація
акціонерних товариств. Найбільш масово відбувалося перетворення колгоспів і
радгоспів у акціонерні товариства і виробничі кооперативи.
Проте відсутність належної матеріально-технічної бази для радикальних
перетворень у аграрному секторі за різкого скорочення державних дотацій
сільськогосподарських підприємств, значних розмірів імпорту продовольчих товарів,
зниження платоспроможного попиту населення, загального погіршення економічної
ситуації в країні, обумовило також погіршення у галузі сільського господарства.
Утворені нові фермерські господарства не мали реальної можливості створити міцну
матеріальну базу за браку фінансової підтримки та інших причин. Отриману землю
вони не мали права продавати чи використовувати як заставу для отримання
банківського кредиту. Земля залишалася поза ринком, що позбавляло можливості
повною мірою використовувати ринкові механізми стимулювання економіки.

Внутрішні та зовнішні проблеми розвитку. Проведення міжсистемних реформ в

економіці сприяло переходу країни до капіталістичного шляху розвитку. У Росії, як і
в інших пострадянських країнах, ці радикальні зміни проходили без активного
масового опору. Росія досить швидко стала "безкласовою" країною. Правляча
партійно-бюрократична еліта мало сумнівалася, що залишиться при владі, і не
виступала проти кардинальних соціально-економічних змін. У хаосі руйнування й
послаблення державного управління економікою керівники підприємств,
представники тіньової економіки і кримінального світу, в руках яких були
зосереджені фінансові засоби, легко нею оволоділи. Населення зазнало масованої
ідеологічної обробки з приводу неефективності державної власності і неможливості в
умовах її панування організувати високоефективне виробництво, яке б сприяло
значному зростанню життєвого рівня населення. Все це сприяло переходу країни до
ринкової економіки без опору, але не болісно для економіки і населення. Системна
економічна криза поглиблювалася. Вона зумовлена комплексом об´єктивних та суб
´єктивних причин. До перших відносяться кардинальні зміни, пов´язані із зміною
форм власності на засоби виробництва, державних і політичних інститутів, а до
других — проведення реформ поспіхом, без відповідної методичної і організаційної
підготовки.
Однією з важливих причин було неправильне обрання стратегічної лінії
радикальних перетворень. Під впливом радників МВФ і МБРР замість зусиль на
структурну перебудову промисловості, конверсії військово-промислового комплексу,
нарощування випуску продукції, необхідної народному господарству і в кінцевому
підсумку населенню країни, головний акцент у реформах робився на проведенні
монетарної політики, спрямованої на зменшення грошової маси в країні. Практично
це зводилося лише до здійснення заходів зі зниження темпів зростання агрегату М-2,
тобто показника грошової маси. Дійсно, якщо у 1996 р. цей показник зріс за рік на 34
%, то у 1997 р. — на 30 %. Знизились і темпи зростання інфляції — з 21,8 % у 1996 р.
до 11 % у 1997 р.
Така політика уряду сприяла демонетизації економіки. В країні став відчуватися
брак грошей, що призвело до бартеризації економіки. Остання призвела до
послаблення державного фінансового контролю, розширення можливостей ухилення
від податків і зменшення надходжень до бюджету. У результаті мали місце
багатомісячні затримки виплат заробітної плати у бюджетній сфері.
Для компенсації втрачених податкових надходжень уряд вдався до випуску
державних короткострокових зобов´язань (ДКЗ). Для прискорення їх реалізації
встановлювались високі ставки доходності. Доходи бюджету від реалізації державних
цінних паперів стали динамічним джерелом збільшення доходу федерального
бюджету. У 1998 р. частка втрат федерального бюджету з обслуговування державного
боргу становила 27 % до загальних витрат (500 млрд дол., у тому числі 130 млрд —
зовнішній борг і 370 млрд — внутрішній борг). У цих умовах збільшення бюджетного
дефіциту фінансових ресурсів ще більше погіршила економічне становище війна у
Чечні, яка розпочалася наприкінці 1994 р. і поглинула близько 1 % ВВП.
Відсутність цивілізованих ринкових умов економічного розвитку негативно
впливає на економіку країни. У 90-ті роки під контролем кримінальних угруповань
опинились не тільки сфера обігу, а й значною мірою сфера матеріального
виробництва: промисловість, будівництво, транспорт та ін. Території країни,
областей, районів, міст поділено на зони впливу і контролю кримінальних груп, а
підприємства, організації стали власністю людей, які вийшли із середовища
криміналітету. В країні стала процвітати корупція, що сприяло зрощуванню
кримінальних структур з частиною чиновників, кредитною системою.
Вплив численних негативних чинників, у тому числі пов´язаних з реформами,
відчутним був у найважливіших економічних і соціальних показниках розвитку
країни. У 90-ті роки ВВП Росії знизився в 1,7—1,8 раза; приблизно на стільки ж
скоротились загальні обсяги промислового і сільськогосподарського виробництва.
Вдвічі знизилось виробництво у галузі транспорту і зв´язку, втричі — обсяги
будівництва та інвестицій у основний капітал. Відбулася масова деградація
промислово-виробничого потенціалу в багатьох галузях економіки; більшість
підприємств важкої і легкої промисловості 15—20 років не поновлювали свої основні
фонди. Згідно з офіційними даними Держбуду Російської Федерації, знос основних
фондів у житлово-комунальній сфері країни досяг 70 %. Суттєво погіршилось
забезпечення населення продукцією сільського господарства: за рівнем харчування
Росія перемістилася на 65—67-ме місця у світі, хоч ще у 1970 р. входила до першої
десятки. За період 1992—1997 pp. реальні доходи населення країни знизились на 43
%, а частка населення з доходом нижче прожиткового мінімуму становила більше 25
% загальної чисельності.
Отже, соціальна ціна радикальних реформ ймовірних меж падіння економіки,
яке могло бути за іншого, не "шокового" варіанта їх проведення — в Росії виявилась
дуже високою. Досвід країн Центральної і Східної Європи, а також деяких держав
СНД (Білорусі, Узбекистану) свідчить, що у деяких з них зниження обсягів ВВП не
виходило за межі 10—15 %.
Поглибленню економічної кризи в Росії сприяли і зовнішні фактори. Суттєве
зниження на світових ринках з 1997 р. цін на енергоносії негативно вплинуло на
торговельне сальдо країни. У 1998 р. експорт знизився на 17 %, а імпорт зріс на 20 % .
З урахуванням того, що до 1998 p., по суті, весь дефіцит бюджету фінансувався із
зовнішніх джерел, це і зумовило серпневу кризу 1998 р. У цих умовах уряд і
Центральний банк прийняли низку недостатньо обґрунтованих рішень. 17 серпня
1998 р. ЦБ оголосив про розширення коридору обмінного курсу валюти, тобто
практично про девальвацію рубля, про мораторій на оплату банками валютних боргів
перед іноземними кредиторами; про заморожування виплат за державними
короткостроковими зобов´язаннями.
Наслідками таких заходів стали:
— вихід іноземних інвесторів з російського ринку цінних паперів і втрата
бюджетом одного із джерел доходу;
— важке фінансове становище банків, які вклали у державні цінні папери значні
фінансові кошти своїх вкладників, що призвело до банківської кризи. Вона у свою
чергу паралізувала розрахунки між підприємствами, а також між ними і бюджетом,
поглибивши проблему податкових надходжень до бюджету;
— скуповування банками доларів для відновлення своїх втрачених ліквідних
активів, що викликало підвищений попит на них і підвищення цін на валюту.
Центральний банк призупинив у зв´язку з цим підтримку курсу рубля на валютному
ринку, припинив продаж доларів. Зі зростанням курсу долара ціни на споживчому
ринку зросли у три — чотири рази.
Все це спричинило поглиблення загальної економічної і політичної кризи в
країні, яка призвела до зміни уряду, керівництва Центрального банку. Країна знову
опинилась у ситуації першого етапу реформ.
Одна із головних посередницьких ланок між фінансовою сферою і реальною
економікою — банківський сектор — знаходиться в тій же системі об´єктивних
обмежень, що і вся економіка. Відношення активів банківської системи до ВВП у
Росії у 2002 р. становить близько 30 %, тоді як у більшості провідних країн світу 200
—300 % . У США цей показник для кредитних інститутів знаходиться на рівні 350 %.
Зменшення грошової маси сприяло тому, що і після фінансової кризи 1998 р.
монетизація економіки становила 16 % ВВП, тоді як у розвинутих країнах цей
показник коливається в діапазоні 50—100 % і навіть у державах з перехідною
економікою становить 30—35 %.
 Подібні відмінності, очевидно, свідчать про те, що російська банківська система
під час виконання своїх ключових функцій з обслуговування і забезпечення
економіки фінансовими ресурсами наштовхується на суттєві кількісні обмеження, які
не дають їй змоги брати адекватну участь у вирішенні сучасних проблем російської
економіки.
Уряд Російської Федерації розробив оновлену програму економічного розвитку
країни на сердньострокову перспективу, спрямовану на економічне зростання,
підвищення конкурентоспроможності і диверсифікації виробництва тощо. До неї
додані такі макроекономічні показники, які дають уявлення про реальний (2000—
2002 pp.) і прогнозований (2003—2005 pp.) розвиток російської економіки.
Це свідчить про збереження диспропорцій російської економіки у попередніх
масштабах. Лише третину її становить частка товарного виробництва, тоді як вдвічі
більше, — 2/3 — припадає на послуги, насамперед зарубіжного капіталу, у вигляді
експорту сировини та матеріалів. Збільшення ВВП відбувалося (і прогнозується) у
першу чергу за рахунок послуг скорочення товарної частини.
Складність сучасного економічного розвитку Росії полягає і у виборі
особливого шляху. Адже Росія — країна двох частин світу: вона займає схід Європи і
північ Азії. У європейській частині проживає 78 % її населення, а в азіатській — 22 %,
причому в Європі знаходиться 25 % території, а в Азії — 75 %. У культурному
відношенні Росія — держава унікальна. Більше 85 % слов´ян (росіяни, українці,
білоруси та ін.) близькі за культурою до християнського європейського світу, а
близько 10 % населення (татари, башкири, буряти, калмики та ін.) пов´язані з
ісламською і буддійською цивілізацією Сходу. Цю унікальну особливість зазначив ще
великий філософ М. Бердяєв, назвавши Росію "Великим Сходом—Заходом".
На межі тисячоліть питання про те, який шлях обрати, знову стало одним із
головних у суспільному житті країни. Починаючи з 1991 p., прихильники ринкових
реформ і розвитку демократії намагаються вести Росію західним шляхом, не
забуваючи при цьому, зрозуміло, і про її особливості. Проте невдачі і кризи, яких
зазнала Росія в цей період, посилили популярність і слов´янофільських, і
євроазіатських ідей. Очевидно, загальноросійська багатовікова суперечка про вибір
між Заходом і Сходом на початку XXI ст. поступово закінчується все-таки на користь
Заходу. Росія напевно, ставатиме все більше європейською країною, але зберігаючи
при цьому унікальну багатонаціональну самобутність.
Не менш важливим для збереження цієї самобутності є те, що нині Росія стає
економічним мостом між Заходом і Сходом. У Євразії знаходиться два із трьох
найбільших економічних регіонів планети, які не поступаються один одному за
кількістю виробленої продукції, обсягом торгівлі і масштабами банківських операцій.
Перший район — Західна Європа з такими технологічно розвинутими країнами, як
Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія. Другий — Південно-Східна Азія: у ній
розміщені найбільш густонаселені держави — Китай, Індія, Філіппіни і Японія. За
активністю господарської діяльності з цими регіонами може порівнятися тільки
третій район — Північна Америка.
Між двома євроазіатськими регіонами існує великий простір, який уповільнює
торгівлю Заходу зі Сходом. Із середини 90-х років, коли Росія стала більше довіряти
своїм сусідам, почалась підготовка до перетворення Транссибірської і Байкало-
Амурської магістралей у євроазіатський транспортний коридор.
Через Росію проходить найкоротший морський шлях між Атлантичним і Тихим
океанами. Нині цим освоєним Північним морським шляхом можна переправляти і
російські, і зарубіжні товари. Таким чином, на межі XXI ст. Росія стає не лише
залізничним, а й морським мостом між Заходом і Сходом.
Важливою проблемою для сучасної Росії є збереження, на основі унікальної
моделі розвитку, єдності країни. Інколи Росію подають як зменшену копію СРСР.
Проте Росія поки ще не розпалася, і оптимісти стверджують, що подібного не
станеться. В СРСР росіяни становили половину населення, а в Росії їх частка — 83 %.
Вони переважають у 17 із 32 національних автономій (республік і національних
округів у складі Російської Федерації). Лише у 8 автономіях, у тому числі у Чечні,
абсолютна більшість — титульний народ, тобто народ, який дав назву республіці чи
округові. Всі вони разом — це 2 % площі і менше 3 % населення Росії, а їх частка в
економіці — 1 %. У найбільших республіках — Татарстані, Башкирії, Дагестані,
Якутії — титульний народ не становить більшості.
Не менш важливою проблемою розвитку Росії є освоєння нових територій. Ще у
70-80-х роках XX ст. здавалось, що освоєння цих багатих ресурсами районів —
найважливіша стратегія розвитку країни, головний шлях збільшення її могутності і
багатства. Соціально-економічні зміни на початку XXI ст. сприяли перегляду
стратегії розвитку: залишити її освоєння, багатовіковий рух “розширення”, і перейти
до облаштування “поглиблення”, вкладаючи засоби і сили у покращення вже обжитих
територій. Адже виникла проблема: хто буде освоювати нові території, якщо
чисельність населення Росії у XX ст. зросла всього у 2 рази, а з 1992 р. вона взагалі
перестала зростати? Через брак у достатній кількості міндобрив, сучасної техніки
значна частина освоєної ріллі дає врожай на рівні деяких слаборозвинутих країн
Африки. Чи так необхідно розробляти нові поклади корисних копалин, коли значно
вигідніше, як показує досвід розвинутих країн, з меншими втратами добувати ресурси
на старих родовищах і економніше їх використовувати? Адже в Росії із нафтових
родовищ вилучають не більше 30 % нафти, під час добування і переробки
втрачаються 40—50 % металів, більше 40 % деревини, до 30 % урожаю
сільськогосподарських культур. Зміна стратегічного курсу дасть змогу Росії вирішити
споконвічні проблеми брудних і розбитих доріг, забрудненості територій і зберегти
для майбутніх поколінь унікальну природу і запаси ресурсів просторих її регіонів.
Не вирішеною проблемою залишається для Росії і придушення тіньової
економіки. Звичайно, вона не однорідна:
 — “сіра”, не кримінальна, але ті, хто в ній зайнятий, ніде не зареєстровані і не
сплачують податків (наприклад ремонт машин, приватне репетиторство, медичні
послуги, дрібна торгівля і т. ін.);
— “чорна” (кримінальні наркобізнес, контрабанда, підробка грошей);
— “фіктивна” економіка (приписки, фіктивний бізнес і т. ін.).
Загальна риса тіньової економіки — відсутність контролю з боку держави, від
чого страждають і надходження до бюджету, і споживачі, яким можуть підсунути
неякісний товари чи послуги. На цьому ґрунті виникає рекет (вимагання), корупція
(хабарі, підкупи чиновників тощо).
Тіньова економіка світу становить приблизно 15-20 % ВВП. У різних країнах її
частка неоднакова: у США — близько 6-15 % ВВП, у Греції — 30-35, у Фінляндії —
2-4 % ВВП. У СРСР тіньову економіку живила нестача товарів: їх підробляли,
випускали підпільно, продавали з-під прилавка з націнкою. Послаблення держави і
системна економічна криза 90-х років різко збільшили її масштаби (так завжди буває
в часи кризи).
У кінці 90-х років частка всіх видів тіньової економки у ВВП Росії оцінювалася
у 40-60 %. Тіньова економіка найбільш розвинута у великих містах, портах і на
кордоні, через які ідуть потоки товарів, у тому числі нелегальних, а також на півдні
Росії.
Не вирішена для Росії і проблема широкого залучення зарубіжних інвестицій. У
середині 90-х років її економіка отримувала з-за кордону близько 2 млрд дол. у рік (у
1997 — 5 млрд). Це 2-3 % всіх капіталовкладень і менше, ніж у сотнях інших країн
світу. Основною причиною залишаються низька привабливість країни для іноземного
капіталу, високі ризики і т. ін. Фірм із іноземним капіталом в Росії нараховувалось на
початку XXI ст. 15 тис, або 0,5 % загального числа підприємств із зайнятістю на них
такої ж частки працівників. Проте, діючи активніше і ефективніше, вони дають 3 %
всієї російської продукції, 7-8 % експорту й імпорту.
У той же час до закордонних банків із Росії щорічно надходило не менше 20
млрд дол. На ці гроші будували не підприємства, а приватні вілли у престижних
районах Земної кулі, транжирили на розкішній спосіб життя тощо. Повернення їх для
розбудови національної економіки є одним із важливих завдань, яке вирішує
нинішній уряд Росії.
Таким чином, внаслідок міжсистемних реформ у Росії формується економіка,
яка вже визнана ринковою у США і ЄС, але така, що переобтяжена серйозними
проблемами і за кількісними параметрами, насамперед абсолютними обсягами ВВП і
ВНП на душу населення, реальними доходами населення тощо ще не вийшла на
дотрансформаційний рівень 1990 р.
 5. Економіка України в умовах незалежності

Політика реформ. Зі здобуттям незалежності в 1991 р. Україна віддала перевагу

не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних учених про
поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто до ринку з відносно
сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного
державного сектору економіки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних
фінансових організацій — Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Суть
рекомендацій зводилася до того, щоб якомога швидше перейти до відкритої
децентралізованої системи торгівлі і валютних курсів з метою прискорення інтеграції
економіки країни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпечити
гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що
прискорення лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків призведе до банкрутства
частини підприємств і зростання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці
труднощі, то, імовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи
зростання можуть бути вищі, ніж у більшості промислових країн Заходу. Цьому
сприятиме фінансова допомога Заходу, яка може надходити, коли буде зроблено
“перший великий крок”.
Сприйнявши нав’язану міжнародними фінансовими та банківськими
організаціями монетаристську концепцію, уряд В. Фокіна ввів в обіг купоно-
карбованці та став на шлях “шокової терапії”. У 1992 р. було проголошено
лібералізацію ринкової торгівлі і цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика
українського уряду поглибила кризу, сприяла дальшому падінню виробництва і за
браком конкуренції призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше, ніж у
30 разів, а в наступному, 1993 p., Україна пережила найвищу у світі гіперінфляцію —
більш як 10 000 %. Характерним стало випереджаюче зростання цін на імпортовані в
Україну нафту та газ. У 1992 р. ціни на продукцію паливної галузі в 5,5 раза
випереджали загальний індекс промислових цін. Таке більш ніж п´ятикратне
перевищення зберігалося протягом усіх наступних років. У 2000 р. в українському
імпорті на мінеральні продукти, левову частку яких становлять нафта і природний
газ, припадало 47 %, або 6,6 млрд дол. (приблизно 21 % використовуваного ВВП). У
свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення
невеликого прошарку багатих людей і зубожіння переважної більшості населення. Не
маючи основних стратегічних завдань, вироблених саме для України з урахуванням її
національних інтересів та історичних особливостей, країна пішла шляхом
формування “дикого капіталізму” зразка XVIII ст. — вільного ринку, заперечення
регулювальної ролі держави, без забезпечення соціального захисту тощо.
Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої
трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вдалося й на початку XXI ст. За
глибиною і тривалістю кризи, станом спаду економіки Україна значно перевершила
рівень Великої депресії США 1929-1933 pp. У 2000 р. ВВП України становив 43,2 %
від рівня 1990 p., а обсяг промислового виробництва — 61,6 % цього рівня
(виробництво США в 1929-1933 pp. скоротилося на 46 %, а в Радянському Союзі в
період Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового виробництва
становило 30 %).
Україна пережила великий спад виробництва. Десять років поспіль
відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев’ять років
— промислового виробництва, вісім років — інвестицій в основний капітал.
Тільки з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, але він ще не досяг і
половини рівня 1990 р.
Виробничі потужності більшості галузей промисловості використовуються
лише на 20-40-60 %. Отже, немає потреби скрізь будувати нові виробничі споруди,
на які йде половина всіх промислових інвестицій. Їх необхідно спрямовувати в
активну частину основного капіталу — верстати, виробниче й технологічне
устаткування.
У 2000 р. на кінцеве споживання домогосподарств надійшло 55,8 %
виробленого ВВП, на валове нагромадження основного капіталу — 19,0 і на
загальнодержавні витрати — 18,7 %. Різниця між експортом (61,4 % ВВП) і імпортом
(57,0 %) товарів та послуг становила 4,4 %. За десятиріччя реформ відбулося істотне
скорочення всіх складових використання ВВП: споживання домогосподарств —
майже вдвічі, валового накопичення — у 5,7 раза, загальнодержавних витрат — на 1/7
(однак у їхньому складі витрати на освіту, охорону здоров´я, науку, культуру
скоротилися набагато більше).
За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізичний розпад
продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні
більш ніж у 2 рази знизилася продуктивність праці, у 2 рази зросла собівартість
промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України
призвело до кризи збуту виробленої продукції. Майже половина її осідає на складах.
У країні почала переважати бартерна економіка, що різко скоротило бюджетні
надходження. Хронічним став дефіцит державного бюджету.
В умовах, коли немає протекціоністської політики держави, вітчизняного
виробника у власній країні стали витісняти з ринку іноземні виробники.
Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного
виробництва посилювалася нижчою продуктивністю праці, невідповідністю якості
окремих видів продукції світовим стандартам, високими цінами. Зміна становища на
конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а в ряді випадків
вела до банкрутства підприємств.
Неминучим наслідком глибокої тривалої кризи стало різке (майже дворазове)
падіння життєвого рівня населення України, що відкинуло його за більшістю
показників на позиції 60-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата
зменшилася більше ніж у 3 рази, а реальне споживання домашніх господарств —
більше ніж у 5 разів. Більш як 80 % населення перебуває за межею бідності. Офіційно
зареєстроване безробіття невелике, але з урахуванням прихованого безробіття,
вимушених відпусток за власний рахунок, затримок із виплатою заробітної плати (і
без того низької) рівень безробіття становить 40 % .
За роки кризи різко впали обсяги житлового будівництва — із 17,4 млн у 1990 р.
до 5,6 млн кв. м загальної площі у 2000 р. У радянський період 60 % житла зводилося
за рахунок держави, і населення (переважно міське) отримувало його практично
безплатно. До 2000 р. будівництво за рахунок цих джерел скоротилося в 11,3 раза.
В системі макроекономічних показників будь-якої країни одними з
найголовніших є розміри й темпи зростання ВВП, які значною мірою визначають
загальні параметри економічного розвитку країни.
У 1999 р. Україна мала ВВП на душу населення 3693 дол. і посідала останнє 43-
тє місце серед 43 країн Європи і неєвропейських держав ОЕСР, що беруть участь у
європейських порівняннях. Цей показник у 1,9 раза нижчий середньосвітового (6980
дол.) і становить лише 16 % від середнього рівня по країнах ЄС та 11 % — від рівня
США. Для порівняння з 13 кандидатами на вступ до ЄС: їх ВВП на душу населення
коливається від 15 813 дол. у Словенії (68 % до середнього показника ЄС-15) до 5441
дол. у Румунії (23 %).
Для України 1999 р. був роком найбільшого спаду обсягу ВВП: він становив
лише 40,8 % від рівня 1990 р. За останні три роки відбувалося зростання ВВП: 2000 р.
— на 5,8 %, 2001 р. — на 9,1 і 2002 р. майже на 4 %. Таким чином, за три роки
відбулося збільшення на 20 %, або до 49 % від рівня 1990 р. За прогнозами, Україна
втратить приблизно 20-25 років, тобто життя цілого покоління, для повторного
виходу на рубежі 1992 р. і, таким чином, подолання трансформаційної (системної)
кризи. Навіть до 2010 р. Україні не вдасться хоч якось наблизитися до теперішнього,
або ж майбутнього — очевидно, дещо нижчого — рівня ВВП на душу населення у
ЄС, зумовленого вступом до нього нових членів. ВВП нашої країни на душу
населення навряд чи підніметься до 25-27 % середньоєвропейського.
Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і
погіршення становища населення в період проведення економічних реформ.
Світовий досвід засвідчує протилежне: розумно здійснені економічні
перетворення супроводжуються економічним зростанням та підвищенням рівня
життя населення.

Монетаризм в Україні
Часто можна прочитати, що причиною невдач реформ в Україні є помилковий
монетаристський шлях перетворень. Проте важко уявити, що настільки авторитетна,
глибоко розроблена і широко сприйнята економічна доктрина могла б стати науковим
фундаментом для абсолютно провальної господарської політики. Досвід і практичні
результати економічного розвитку України ставлять запитання; чи насправді ця
концепція позбавлена життя, чи можливо це лише її оболонка, яка неспроможна
активізувати економіку?
Для того щоб відповісти на ці запитання, звернемося безпосередньо до теорії.
Основним її змістом є з’ясування чинників, котрі визначають рух попиту на гроші. В
Україні ж за монетаризм видають якесь теоретизування з приводу пропозиції грошей,
хоча навіть можливість існування такої економічної теорії науковий монетаризм
відкидає. Така зміна акценту невипадкова, адже питання про попит на гроші — це
питання про фундаментальні фактори господарської системи та її інституціональної
структури, її цільової функції і функціонального механізму, тобто питання природи
системи. Завдання “реформаторів” полягає в тому, щоб обійти всі ці чинники,
особливо в сучасних складних умовах реформування економіки України, і звести
проблему макроекономічної стабільності до обмеження пропозиції грошей та
уповільнення зростання цін.
Якщо звернутися до наукового монетаризму, який базується на аналізі попиту,
то стабілізація цін означає стабілізацію всієї господарської системи. Рецепти ж
фальсифікованого монетаризму, який ігнорує аналіз чинників попиту на гроші, не
могли не призвести до загальноекономічної дестабілізації, наслідком якої стало
скорочення валового внутрішнього продукту з 1990 по 1999 р. на 59 %.
Проаналізуємо тепер чинники, які визначають попит на гроші в
трансформованій економіці взагалі та в умовах України зокрема. Спробуємо лише
показати, як належить ставити це питання в межах істинного, а не фальсифікованого
монетаризму. Провідний представник монетаризму, лауреат Нобелівської премії з
економіки М. Фрідмен (США) розглядає попит на гроші за аналогією до попиту на
інші блага, що визначається дією трьох основних чинників:
1) величиною сукупного капіталу або загальною сумою багатств, якими
володіє суспільство;
2) витратами, з якими пов’язане отримання аналогічного доходу від кожного
виду вкладень капіталу;
3) метою і перевагами власників багатства.
На відміну від І. Фішера, який вважав гроші засобом обігу і платежу,
М. Фрідмен поділяє думку Дж.М. Кейнса і розглядає їх як актив капіталу.
Капітал же може набувати різної форми (наприклад, вкладення акцій, облігацій,
людський капітал та ін.)
М. Фрідмен керується тим, що кожний споживач, який має значну кількість
готівки (“готівковий баланс”), формує так званий портфельний актив, інвестуючи
свої кошти в різні види активів. На відміну від Кейнса, котрий аналізував портфель,
що складався лише з двох активів — із готівкових грошей та облігацій (як найбільш
ліквідних видів активів), М. Фрідмен включає сюди також акції, фізичний і людський
капітал.
 Отже, попит на реальні грошові залишки залежатиме від реальної дохідності
кожного з цих активів.
Виходячи з передумови, що дія перелічених чинників у короткостроковому
періоді стабільна і може змінюватися лише поступово протягом тривалого часу,
М. Фрідмен зробив свій основний висновок: сумарний попит на гроші відносно
стійкий і не може бути причиною інфляції.
Як засвідчила практика розвинутих країн Заходу, в останню чверть XX ст. ця
передумова загалом правильна; хоча в останній період висловлюють сумніви у своїх
працях окремі англійські вчені-економісти. Проте, чи правильна ця передумова для
країн із централізованою в минулому економікою, що реформуються шоковими
методами, особливо для сучасної України?
Проаналізуємо перший чинник — загальну суму багатств. Якщо оцінювати
національне багатство як капіталізований дохід (а саме так його трактує
М. Фрідмен), то вже за перші роки шокових реформ в Україні відбувся
катастрофічний переворот у його сумарному обсязі та структурі. Стрибкоподібний
перехід до світових цін і стандартів конкурентоспроможності різко знецінив і
скоротив у кілька разів продукцію й капітал в основній сфері діяльності — у
переробній промисловості.
Проте найбільшою втратою для нашого суспільства стали знецінення і, значною
мірою, руйнація людського капіталу — основної форми багатства для переважної
частини населення. При цьому, щоправда, зросла цінність продукції та капіталу,
незважаючи на скорочення їхнього фізичного обсягу, у добувних галузях і загалом “у
природних монополій”.
Аналіз статистичних даних показує, що в цілому капітал України, оцінений як
капіталізований дохід, скоротився лише за останнє десятиріччя більш ніж у 2 рази.
Отже, цей чинник діяв у напрямі скорочення попиту на гроші (в їхньому реальному
обчисленні). Скорочення відбувалося не лінійно, а подібно до хвиль землетрусу — з
передачею в процесі “обвальної” приватизації чергової “порції” національного
багатства України з неринкового в ринковий сектор, де це багатство — товар. Попит
на реальні гроші різко зріс, але потім унаслідок швидкого знецінення більшої частини
багатства і в міру поглиблення кризи ще більше скоротився.
Отже, спостерігаємо тенденцію, не характерну для розвинутих країн Заходу, а
специфічну для країн трансформованої економіки загалом і України зокрема.
Скорочення сумарного попиту на гроші не може бути причиною нестачі їх, навпаки,
воно спроможне викликати надлишок їх та інфляцію навіть без додаткової емісії. Це й
спостерігалося в умовах трансформації економіки України. Загальний надлишок
грошей співіснує з гострою нестачею обігових коштів у значної частини або навіть у
більшості фірм, що породжено не їхньою конкурентоспроможністю в умовах нової
системи цін, а падінням рівня доходів і звуженням сукупного попиту.
Де ж у такому разі концентрується грошовий капітал? З переходом до ринкових
умов, закономірно, там, де він може принести найбільший дохід із найменшими
витратами. Тому необхідно виявити, як впливає трансформаційна криза, тобто, за
М. Фрідменом, другий (структурний) чинник сумарного визначення попиту на гроші,
на співвідношення прибутковості і витрат грошових та негрошових форм багатства.
В Україні в умовах кризи і фактичної конвертації національної валюти падіння
доходів від негрошового багатства та його знецінення (включно з фізичними благами
і людським капіталом) означає водночас відносне зростання прибутковості грошової
форми багатства та її відносної цінності. Співвідношення витрат використання різних
форм багатства також змінюється на користь грошових форм. Тому можна легко
зрозуміти, чому українські власники багатства намагаються значно більшу, ніж у
нормальних умовах, його частину перетворити в грошову форму. На відміну від
інших країн із розвинутим ринковим механізмом, у платіжному обігу тіньового
сектору України перебувають долари США, яких, як вважають, налічується більш як
10 млрд.
Отже, для сучасного стану економіки України характерні дві тенденції, що
борються між собою: перша з них спрямована на скорочення сумарного попиту на
реальний грошовий капітал, а друга — на його збільшення.
Проаналізуємо третій чинник. Розкриваючи його, М. Фрідмен пише: “Щоб
теорія стала емпірично змістовною, слід припустити, що смаки й переваги лишаються
постійними протягом значних часових інтервалів, хоч насправді вони залежать від
об’єктивних обставин і, зрозуміло, змінюються. Наприклад, коли люди мандрують
або чекають певних змін, вони збільшують грошову форму свого багатства. Цю
тенденцію ми часто спостерігаємо в період воєн”. Можна від себе додати: і в період
громадянських економічних воєн, коли частина населення, використовуючи шантаж,
обман та багато інших незаконних методів, присвоює собі багатство та доходи, які
належали іншій частині населення і всій нації загалом, що особливо характерне для
економіки України.
Безперервне десятирічне падіння ВВП в Україні, політична невизначеність,
незахищеність прав і самого життя громадян — усе це веде до деформації завдань і
вибору власників багатства переважно на користь грошової його форми. При цьому
слід сказати також про підрив довіри до банківської системи, що не дає можливості
залучити гроші повною мірою для інвестування виробничого комплексу України.
Очевидна перевага “готівковості” — нерівномірне, але все-таки зростання
попиту на гроші при загальному падінні реальних доходів виявляються не тільки в
збільшенні реальної суми банківських депозитів, що продовжує “похилу” емісії, а й у
“вагомому, зримому” завезенні в країну сотень тонн паперової валютної маси в обмін
на мільярди тонн “фізичних благ”. Доларизація економіки ще й сьогодні втримується
на рівні більш ніж 25 %. При цьому людський капітал, що створювався
загальнонародними зусиллями, вивозять безплатно.
Отже, за методологією самого М. Фрідмена, на центральне запитання
монетаризму стосовно сучасної України: “Чи можна вважати попит на гроші у цій
країні стійким у довгостроковому плані?” відповідь може бути лише одна: жодної із
основних передумов такої стійкості в країні поки що немає. Останні зрушення в
економіці дають підставу стверджувати, що вони перебувають у зародковому стані.
В умовах, що склалися нині в Україні, безпідставні твердження, нібито
зростання цін, інфляція — це завжди результат грошової емісії. Формально
зазначаючи, що “важливим чинником є також попит на гроші”, радники МВФ та
їхні прихильники наполягають на тому, що “пропозиція грошей відіграє центральну
роль”. Звідси роблять висновок, що “стискання” грошової маси — це основний шлях
макроекономічної стабілізації. Завдання та інструменти макроекономічної
стабілізації в усіх країнах однакові, стверджують сучасні зарубіжні економісти. Це і є,
за висловом М. Фрідмена, зразок “кволої і грубої карикатури” на монетаризм.
Проте якщо завдання й інструменти однакові, то чому Захід офіційно не визнає
досі українську економіку ринковою? Майже всі представники МВФ, відвідавши
Україну, підкреслюють, що вона, розпочавши реформи в економіці, залишила “чорну
зону” командної економіки, але так і не вступила в “білу зону” ринкової, а перебуває
в “сірій зоні” і може “застрягти” в ній надовго. Щоправда, вони замовчують те, що
Україна потрапила в цю зону за активної участі експертів МВФ і теоретиків
карикатурного монетаризму.
Підхід з позицій наукового, а не карикатурного монетаризму до проблем
макроекономічної стабілізації в Україні полягав би, на думку авторів, насамперед у
тому, щоб знайти шляхи ринкової стабілізації попиту на гроші. Для цього потрібно
виконати кілька мінімальних умов, що випливають із самих основ монетаристської
теорії. Для зміни рівня монетаризації ВВП в Україні, який становив усього 14-15 %,
слід більшості населення (а не 10-15 %) забезпечити реальний вибір між різними
формами багатства, включаючи грошову і стійку дохідність багатства. Із цього
випливає необхідність домогтися як мінімум стабільності продуктивності праці й
ефективності всього національного господарства в цілому при високій зайнятості
ресурсів (а не 60 % чи навіть меншої зайнятості). Обов’язковою є також вільна
конкуренція, що забезпечує гнучкість цін та заробітних плат (замість жорсткості їх на
базі абсолютно переважаючого монополізму цін, корпоративної природи одних
зарплат і перетворення в соціальну допомогу інших).
За відсутності цих, висунутих самим монетаризмом, передумов прагнення
стабілізації цін шляхом “стискання” грошової маси веде до ще більшої руйнації
багатства та доходів більшості населення, поглибленння кризи, прискорення розвитку
компрадорського монополізму. Інакше кажучи, рекомендації МВФ і
“шокотерапевтів” ведуть до підриву тієї об’єктивної бази, на якій у майбутньому
монетаристська теорія могла б застосовуватися в Україні.
Очевидно, що дійсною причиною кризової ситуації, в якій опинилась
економіка України, є не сама модель економіки, а помилковий шлях
перетворень, нав’язаний міжнародними фінансовими організаціями, шлях
класичного “дикого капіталізму”. Він вичерпав себе ще в 30-х роках XX ст., у
зв’язку з чим західні країни прийняли концепцію змішаної економіки. Нав’язаний
шлях реформ породив немало проблем, розв’язання яких є важливим і невідкладним
завданням сьогодення.

Проблеми перехідного періоду

Одна з найважливіших проблем сучасного розвитку — вибір правильного
напряму нашого руху. Україна має обрати свою власну, яка б відповідала саме її
умовам, модель ринкової економіки, а не копіювати чужі моделі. У принципі цей
вибір необхідно зробити між двома найбільш загальними моделями ринкової
економіки — ліберальною чи регульованою. Перша передбачає створення
самокерованого, нерегульованого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, за
якого держава відсторонюється від управління економікою і від проблем соціального
захисту населення. Друга націлена на створення соціально орієнтованого
регульованого ринку, який передбачає наявність ефективного державного сектору,
державного регулювання економіки та проведення політики соціального захисту
населення від можливих негативних наслідків переходу до ринкової економіки.
Другою проблемою є чіткий вибір пріоритетів на шляху до втілення обраної
моделі, а не намагання одночасно розв’язати всі проблеми. Історичний досвід
показує, що всі подібні намагання закінчувалися провалами. Прагнення швидкого
безпосереднього переходу до ринку шляхом лібералізації цін (“шокова терапія”) дуже
нагадують намагання Радянської держави перейти в роки “воєнного комунізму” до
безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо,
це не лише не мало успіху, а й згодом було визнано помилковим навіть прибічниками
таких намагань.
Перехід до ринкової економіки — не разовий стрибок, а поступовий,
еволюційний процес глибоких перетворень діючої економічної системи при
регулювальній діяльності держави, що обов’язково має передбачати їхню
етапність. Саме це засвідчує світовий (зокрема, китайський) досвід, який не було
враховано при проведенні реформ. Проведення ефективних ринкових реформ
передбачає не “шокову” ліквідацію діючої економічної системи, а трансформацію
інститутів, пристосування їх до нових умов. При цьому важливо зберегти все
позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних
процесів та соціальних інститутів, що складаються в процесі тривалої еволюції.

Поряд із макроекономічними реформами слід здійснювати реформи

структурні. Проведення малої та великої приватизації, що триває відносно
довго, дає можливість створити численний приватний сектор, а в перспективі —
перейти до змішаної економіки.
 З метою успішного проведення структурних реформ необхідно створити нові
інститути ринкової економіки — надійні, орієнтовані на правові норми, включаючи
договірне право, банківську систему з незалежним Центральним банком і новими
комерційними банками, різноманітні системи — податкову, митну, соціального
захисту тощо.
Важливою метою структурної стратегії має бути зниження рівня енергетичної та
іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення економічної
безпеки держави. Тільки за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий
рівень, забезпечити значне зростання валютних надходжень, украй потрібних для
збалансування бюджету.
Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе
побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного
капіталу. Однак самі собою іноземні інвестиції не надійдуть, їх необхідно активно
залучати. Конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати
насамперед сприятливою інвестиційною та митною політикою, стабільним і
заохочувальним законодавством.
 6. Проблеми входження економіки України у світове господарство

Факторні умови конкурентоспроможності

Україна була і продовжує залишатись складовою світового господарства. Проте
на відміну від радянського минулого її сучасне успішне входження у світовий ринок в
умовах здійснення системної трансформації є важливим чинником, що зумовлює її
майбутнє. Нині країна має певні успіхи у розвитку міжнародної торгівлі, про що
свідчить додатний торговельний баланс: у 2000 і у 2001 pp. — 2,9, у 2002 р. — 3,5
млрд дол. США.
Роль експорту та імпорту в українській економіці визначається їхньою часткою
у ВВП, яка становила у 2000 р. відповідно 56,8 і 47,6 % (при розрахунку ВВП не за
паритетом купівельної спроможності, а за офіційним обмінним курсом гривні у 2000
p.). Частка зовнішньоторговельного обороту країни у ВВП становила 104,4 %. Це між
іншим створює об´єктивні передумови для подальшої лібералізації валютного
регулювання в країні. Разом з тим такі небезпечні диспропорції підривають умови
розвитку внутрішнього ринку, послаблюють економічну безпеку держави.
Визначилися галузі виробництва, які майже не пов´язані з внутрішнім попитом.
Наприклад, на початку XXI ст. надзвичайно висока експортна орієнтація
спостерігалася в чорній металургії, де обсяг експорту становив 85,3 %, у хімічній і
нафтохімічній промисловості — 96,9, деревообробній і целюлозно-паперовій — 77,3,
а в легкій промисловості у зв´язку з використанням давальницької сировини він
сягнув 125,9 % загального обсягу виробництва. Аналіз структури експортної
продукції наштовхує на прогноз про труднощі у входженні економіки України у
світовий ринок в умовах посилення конкурентної боротьби.
Звернемося безпосередньо до характеристики основних параметрів, які
забезпечують успіх галузей і фірм у конкуренції: факторні умови (природні, трудові,
технологічні та інвестиційні); умови попиту в країні на продукцію і послуги галузі;
наявність споріднених і підтримуючих галузей, конкурентоспроможних на
міжнародному ринку; стратегія фірми, її структура і характер конкуренції на
внутрішньому ринку.
Конкурентоспроможність виступає як універсальна вимога, що ставиться
відкритою господарською системою до будь-якого національного економічного суб
´єкта. Вона дає можливість забезпечувати порівнянні зі світовим рівнем споживчі
якісні та цінові характеристики товару або послуги незалежно від ринку, до якого
вони належать, — внутрішнього чи зовнішнього.
Проведені вітчизняними спеціалістами дослідження показали, що за станом
факторних умов Україна не переважає більшість країн світу і значно поступається
його індустріально розвинутому авангарду. Серед інших чинників на першому місці
за своїми негативними наслідками стоїть різке скорочення обсягів інвестицій
порівняно з дореформеним рівнем. Це помітно звузило поле діяльності для всієї
переробної, машинобудівної, і особливо оборонної, промисловості. Звуження
платоспроможного попиту спричинили також інфляція, що знецінила доходи
підприємств та населення, і жорстка урядова грошово-кредитна політика, спрямована
на забезпечення помірної нестачі грошей в обігу.
Одна із основних причин стримування розвитку виробництва і відповідно
міжнародної торгівлі готовою продукцією — наявний дисбаланс між фізичним та
монетарним секторами економіки України. У період трансформації економіки
України від адміністративно-командних форм організації господарських процесів до
ринкових частка грошових ресурсів у загальній структурі обігових коштів
підприємств мала б зростати. Проте у вітчизняній економіці розвивались протилежні
тенденції. Так, у 1997 р. бартерні операції в промисловості становили 32 % загального
обсягу реалізованої продукції, у 1998 р. — 37,6, а у 1999 р. — вже 42,5 %. Натуральні
виплати доходів за 1996-1999 pp. збільшились майже в 3,3 раза і в 2000 р. становили
11,4 % загального фонду оплати праці. Збої у формуванні господарського механізму,
найголовніший серед яких — зростання неплатежів і бартеризація економіки, є
наслідком низького рівня монетизації.
Однак на фоні цих негативних явищ та процесів якість внутрішнього попиту в
споживчому секторі за 90-ті роки суттєво змінилася. Зникла його усередненість,
безликість, характерна для періоду товарного дефіциту, і натомість з´явилась більша
його структурованість. В умовах помітного посилення ролі імпорту в забезпеченні
населення і зростаючої диференціації доходів громадян платоспроможний попит все
більше орієнтується на загальносвітові стандарти споживання, індивідуалізується,
стає вибірковим і вимогливим до цінових та якісних параметрів товарів і послуг.
Безсумнівно, ці зрушення у характері попиту сприяють розвитку конкурентних
переваг вітчизняних виробників.
Під вирішальним впливом зміни характеру платоспроможного попиту
зменшився випуск споживчої продукції низької якості й непридатного асортименту. В
умовах товарного дефіциту реалізація його фактично нав´язувалась споживачам.
Згортання нежиттєздатного виробництва, успадкованого від планової економіки, —
неминучий позитивний результат переходу до ринку, навіть з урахуванням того, що
це призвело до скорочення обсягу ВВП за роки системної трансформації економіки
більш ніж у 2 рази. Тепер виробники вимушені співвідносити обсяг випуску
продукції, її асортимент, споживчі якості та цінові параметри з реальними потребами
конкретних сегментів ринку.
Специфіка нинішньої соціально-економічної і монетарної ситуації в Україні
(невисокий за світовими мірками рівень доходів населення, нестача обігових засобів у
підприємств та ін.) зумовлює ставлення споживачів до вибору продукції. Перевага, як
правило, віддається більш дешевим, а не більш якісним її видам. Тому масовий попит
на внутрішньому ринку за своєю вимогливістю до споживацьких якостей і якості
продукції поступається попиту в промислово розвинутих країнах, що позбавляє
вітчизняні підприємства можливості орієнтуватися на перевагу внутрішнього ринку
при просуванні своїх виробів на ринки цих країн. Вихід на ринки країн, що
розвиваються, та інших країн з перехідною економікою, з опертям на відносно
невимогливий внутрішній попит, може принести українським виробникам лише
тимчасовий успіх, а в кінцевому підсумку здатний призвести до консервації
технологічної відсталості виробництва.
Україна має масштабний і диференційований за галузями промисловий
комплекс, спроможний випускати різноманітну продукцію — від найпростіших
інструментів до космічних об´єктів. Однак, промисловий виробничий апарат України
істотно зношений, значна частина основного капіталу морально і фізично застаріла.
Країна, по суті, не має жодного важливого блоку суміжних підприємств, всі елементи
якого були б конкурентоспроможними на світовому ринку. Це одна з основних
причин того, що Україна за рейтингом конкурентоспроможності Всесвітнього
економічного форуму (м. Давос, 1999 р.) посідає передостаннє 58-ме місце серед
охоплюваних індексом 59 країн.
Досвід розвинутих країн показує, що досягти успіху в тій чи іншій галузі тим
легше, чим більше в країні конкурентоспроможних споріднених галузей. Діяльність
конкурентоспроможних постачальників створює для переробних галузей можливість
швидкого й ефективного доступу до передового оснащення, технологічних та
інформаційних ресурсів. Місцеві постачальники добре знають внутрішній ринок,
близькі до споживачів географічно, а також щодо культури і стилю ведення бізнесу.
Тому наявність конкурентоспроможних постачальників у країні важливіша, ніж
орієнтація на іноземних, не заінтересованих у створенні нових продуктів на
місцевому ринку. Проте це не означає, що для успіху на ринку необхідно мати всіх
конкурентоспроможних постачальників всередині країни.
За недостатнього рівня розвитку суміжних галузей виробництво готової
продукції, порівняно конкурентоспроможної всередині країни, особливо
високотехнологічної, суттєво залежить від імпортних поставок. Економіка України
більш як на 100 % пов´язана із зовнішньоторговельним оборотом (1995 р. — 97,3%,
1996 р.— 93,9, 1997 р.— 84,3, 1998 р.— 86,1, 1999 р.— 103,1, 2000 р. — 104,4 %
ВВП). Це майже вдвічі вище, ніж у Німеччині й Великій Британії, у 5 разів, ніж в
Японії, і в 6 разів, ніж у США. Проблема ускладнюється ще й тим, що Україна
змушена в значних обсягах імпортувати продукцію галузей, традиційно базових для
української економіки. Частка імпорту в структурі внутрішнього споживання
продукції чорної металургії на початку XXI ст. становила 44,7 %, хімічної і
нафтохімічної промисловості — 96,8, машинобудування і металообробки — 61,4,
деревообробної і целюлозно-паперової — 78,7 %. Майже повністю за рахунок
імпорту формуються ресурси внутрішнього споживання продукції таких галузей, як
кольорова металургія і легка промисловість. Це свідчить про необхідність орієнтації
на імпортозаміщення.
 Основна маса українських промислових підприємств, на думку уряду, здатна
утримувати свої позиції на ринку, і тільки приблизно 30 % потужностей не можуть
виробляти конкурентоспроможної продукції. Конкурентоспроможними у зовнішній
торгівлі є підприємства металургії, оборонного комплексу та деяких інших галузей.
Але очевидно, що за відсутності кластерів конкурентоспроможних галузей завдання
щодо просування кінцевої продукції українських виробників на зовнішні ринки є
досить важким.

Джерела конкурентних переваг

В умовах ще не завершеного перерозподілу власності та відсутності її
ефективного захисту головна мета менеджерської ланки вітчизняних підприємств
(фірм) полягає в “розподілі грошей”, а часто — й у власному збагаченні. Питання
розвитку бізнесу відходять на задній план, домінувати починає ідеологія скорочення
або навіть ліквідації підприємств. Саме цим можна пояснити факт “тіньового” обігу в
Україні (5 млрд дол. США) і значний відплив валюти за кордон, що триває. За
рамками банківської системи нашої держави відбувається 52 % грошового обігу.
Водночас, за підрахунками спеціалістів, до лютого 2000 р. державний борг України
становив 51 % її ВВП і 85 % обсягу українського експорту товарів та послуг.
Спроможність економічного середовища України визначається можливістю її
підприємств і фірм утримувати та нарощувати конкурентні переваги. Тому одне з
найважливіших завдань держави в умовах перехідної економіки — формування
середовища, яке сприяло б підтриманню конкурентоспроможності на рівні фірми. Це
завдання залишається актуальним і в ринковій економіці. Істотною мірою цим
пояснюється подальше зростання у промислово розвинутих країнах в останні два
десятиріччя участі держави у підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних
підприємств. Уряди розвинених країн розробляють і реалізують спеціальні програми
забезпечення конкурентоспроможності, беруть на себе безпосередню турботу про
розвиток і здешевлення потрібної для цього інфраструктури — науки, системи зв
´язку, збору інформації, переглядають податкове законодавство з метою заохочення
конкурентоспроможних галузей.
Протилежні процеси відбуваються у період системної трансформації економіки
України. Макроекономічна політика держави у 90-х роках мала на меті "фінансову
стабілізацію", під якою розумілось тільки досягнення порівняно невисоких темпів
інфляції і стійкості національної валюти. Ця політика здійснювалася за допомогою
низки інструментів, у тому числі високих податків, дорогого кредиту і невиконання
державою бюджетних зобов´язань. Вона призвела до зниження виробничої та
інвестиційної активності не менше ніж у 2 рази, зростання неплатежів у народному
господарстві, натуралізації обміну і виплати доходів, концентрації вітчизняного
капіталу у торгово-грошовій сфері і відпливу його за кордон. Переважна більшість
вітчизняних підприємств зазнають труднощів з обіговими коштами, мають обмежені
можливості для розширеного відтворення і проведення технічної модернізації.
Надмірне податкове навантаження (податковий коефіцієнт в Україні становить 40—
45 % ) та дія інших негативних факторів призвели до того, що більше половини
функціонуючих підприємств за останні роки стали збитковими, багато з них
перенесли свою діяльність у тіньову економіку.
За високої вартості кредиту, який став переважно короткостроковим, основна
маса учасників господарського обігу утримуються від позик у комерційних банках.
Незважаючи на зростання останніми роками експорту товарів на 3,9 % за рік,
подібні аномалії українського економічного середовища, безсумнівно, гальмують
розвиток зовнішньої торгівлі як основного джерела валютних надходжень і основного
показника рівня входження економіки України у світове господарство.
Безпрецедентний спад капіталовкладень, по суті, блокує вирішення фундаментальних
завдань: розширення виробничої бази експорту в галузях високих технологій,
розвиток перспективних імпортозамінних виробництв, удосконалення транспортної
та інформаційної інфраструктури.
Теорія міжнародної конкуренції розглядає економічне зростання як рух у
напрямку ускладнення джерел конкурентних переваг і зміцнення позицій
високоефективних сегментів та секторів ринку. Рівень економічного розвитку різних
країн вона подає як ряд стадій розвитку конкуренції, які відрізняються масштабами
використання основних її детермінант (конкурентний “ромб”).
Характерною особливістю розвитку конкуренції на основі факторів
виробництва є те, що переваги в ній забезпечуються лише станом цих факторів.
Опора на останні різко звужує коло галузей, здатних витримати умови міжнародної
конкуренції.
Розвиток конкуренції на основі монетарних важелів передбачає готовність і
спроможність національних фірм до жорсткого інвестування. Пріоритетними
ресурсами конкурентоспроможності в цих умовах виступають уже не одна, а три
сторони конкурентного “ромба” — виробничі фактори, внутрішній попит, що зростає,
стратегія і суперництво фірм. Коло галузей, у яких національні фірми виявляють
високу конкурентоспроможність, на цій стадії значно розширюється.
Розвиток стадій конкуренції на основі нововведень досягається за взаємодії усіх
чотирьох складових конкурентного “ромба” в широкому колі галузей. Розвиток
економіки на цій стадії сприяє створенню і розвитку нових спеціалізованих чинників,
швидкому розвитку споріднених і підтримуючих галузей, переходу фірм до розробки
глобальних стратегій. Галузі стають менш вразливими щодо цінових шоків і зміни
валютних курсів. Коло сегментів, у яких національні фірми успішно конкурують на
світовому ринку, весь час розширюється.
Економіка України застряла на стадії розвитку конкуренції на основі факторів
виробництва. Для забезпечення стабільного економічного зростання і зміцнення її
позицій у світовому господарстві вкрай необхідно розширити джерела конкурентних
переваг за рахунок інвестиційних важелів та інновацій.
На сучасному етапі системної трансформації економіки України стан
вітчизняного технологічного базису такий, що на його основі складно або взагалі
неможливо випускати продукцію, конкурентоспроможну на світовому ринку. Повна
заміна цього базису або його істотної частини вимагає значного обсягу капітальних
вкладень. За оцінками експертів, для вирішення економічних проблем Україна у
найближчі 10 років потребує не менше 40 млрд дол. США тільки зарубіжних
інвестицій. В умовах неможливості їх залучення в таких розмірах це означає, що в
найближчі 10 років підприємствам слід буде витратити на капітальні вкладення
більше 60 % власних засобів — амортизаційних відрахувань і прибутку. Крім того, їм
необхідно було б залучити ще 25 % засобів у вигляді банківських кредитів,
портфельних і прямих зарубіжних інвестицій. Решту загальної суми потрібних
інвестицій мають виділити державний, регіональні та місцеві бюджети.
Отже, в активізації інвестиційного процесу вирішальна роль належить
підприємствам. Тому помітне зростання інвестицій можливе лише за значного
поліпшення фінансового стану підприємств. Однак майже 40 % підприємств є
збитковими, і, таким чином, не можуть фінансувати капіталовкладень із прибутку.
Таким чином, змінити негативну ситуацію, що склалася, перетворити на позитивну
буде непросто. Прибуткові підприємства в основному вкладають засоби у
відновлення старих і вибуваючих потужностей, тобто в капітальний ремонт, що не
сприяє підвищенню технологічного рівня виробництва.
В умовах перетворення монетарних важелів на одне з джерел конкурентних
переваг України важливі не тільки нарощування їх обсягів, а й зміни в їх галузевій
структурі. Останніми роками майже 50 % обсягів інвестицій припадало на
металургію, тоді як найбільш гостру потребу в капіталовкладеннях мали хімічна,
переробна, харчова промисловості.
Не менш важливим завданням уряду України і вітчизняних підприємств у
перехідний період є більш активне залучення інноваційного чинника розвитку.
Україна покищо має достатній науковий потенціал, але слід вирішити цілу низку
серйозних питань, починаючи від фінансування досліджень і розробок, їх швидкого
втілення у виробництво і закінчуючи випуском продукції. Наукомісткі галузі завжди
вириваються вперед і визначають конкурентоспроможність країни в сучасному
господарстві. Їх рушійним двигуном виступає дохідність науково-технологічної
продукції. Якщо продаж на світовому ринку одного кілограма сирої нафти приносить
2—2,5 цента прибутку, то кілограм побутової техніки — 50 дол., кілограм авіаційної
техніки — 1000 дол., а кілограм електроніки та інформаційної техніки дає змогу
заробити 5 тис. дол. США.
Посилення конкуренції на внутрішньому ринку й активне використання
підприємствами стратегій розвитку бізнесу сприяло б розширенню попиту на
результати досліджень і розробок, інтенсифікації їх освоєння виробництвом. Поки що
кількість інноваційно активних підприємств у вітчизняній промисловості і частка
наукомісткої продукції в загальному обсязі виробничої промислової продукції надто
мала — не більше 2 %. Розширенню джерел конкурентних переваг України може
сприяти послідовна державна політика, спрямована на формування умов
господарської діяльності, зростання сукупного попиту, інвестицій та інноваційної
активності підприємств, збереження та примноження науково-технічного потенціалу,
у тому числі розширення фінансової підтримки фундаментальної і прикладної науки,
освіти. Для створення і розвитку нормального ринкового середовища в країні
необхідно забезпечити силами судових правоохоронних органів захист власності,
виконання господарського законодавства і контрактних зобов´язань. Вкрай важливо
закріпити і підвищити ефективність діяльності тих частин державного апарату, до
функцій яких входить здійснення так званого інфоременту — примусу до виконання.
На найближче десятиріччя розвитку України завданням органів виконавчої
влади мають стати удосконалення економічного середовища і поліпшення
монетаристських умов підприємницького клімату, модернізація і підйом вітчизняної
економіки, її більш активне входження в систему світових господарських зв´язків.

Проблеми входження у світову економіку

Незважаючи на економічне зростання в перші два роки нового століття, підстав
для оптимістичних оцінок ще замало, оскільки воно не опирається достатньою мірою
на чинники довготривалої дії.
Здатність сучасного уряду України реалізувати намічені на перспективу
програмні дії сприяння входженню вітчизняної економіки у світове господарство —
важливий чинник підвищення її конкурентоспроможності. Без цілеспрямованої
політики держави, яка змінює стан економічного середовища на краще, вітчизняний
бізнес не матиме необхідної мотивації для розвитку своїх конкурентних переваг.
Політики і урядовці мають усвідомити, що на ринку товарів і послуг
конкурують не стільки держави, скільки конкретні підприємства і фірми. У процесі
подальшої адаптації до ринкових умов українському підприємництву доведеться
змінювати попередні орієнтири, що сформувалися і утвердилися в період "дикого"
капіталізму. У ході утвердження і розширення підприємницької діяльності необхідно
буде освоювати норми цивілізованого ведення бізнесу, формувати нову етику ділових
відносин, використовувати у своїй діяльності стратегії, націлені на розвиток
підприємств і задоволення потреб ринку.
Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку економіки України
показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості
економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Вони
опираються на наявні в Україні, нехай і недостатньо відчутні, конкурентні переваги.
Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню однобічну метало-сировинну
спеціалізацію, яка не може слугувати надійною основою для стабільності
довготривалого економічного зростання.
Стратегія уряду України щодо подальшого входження її в світову економіку, на
нашу думку, має полягати в орієнтації на формування двополюсної міжнародної
спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-
технічного потенціалу. Досвід, наприклад Південної Кореї, показує, що у перспективі
останній має бути пріоритетним.
Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду України в межах
цієї стратегії такі:
— не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного
експорту та імпортозамінного виробництва;
— на основі створення вільних економічних зон, державної монетарної
політики стимулювати експорт, особливо продукції, створеної на основі високих
технологій;
— активно впроваджувати в життя політику гнучкого протекціонізму,
забезпечувати захист галузей і виробництв, які "стають на ноги", модернізуються,
потенційно конкурентоспроможні на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Нині набір важелів для збереження цінової конкурентоспроможності основної
маси українських експортних товарів — металу, сировини і напівфабрикатів, а також
імпортозамінної продукції досить обмежений.
Передусім це регулювання цін на продукцію і послуги природних монополій
(електроенергію, залізничні перевезення). Від рівня цих цін значною мірою залежить
обсяг витрат на виробництво продукції у всіх галузях економіки. В умовах наявної ще
інфляції регулювання цін природних монополій не зводиться до їх заморожування
або встановлення планки збільшення на мінімальному рівні. Питання стоїть про
пропорційність зростання монопольних цін і цін у народному господарстві в цілому.
Адже останніми роками ціни на електроенергію зростали майже у 2 рази швидше, ніж
в інших галузях промисловості, що привело до постійного зростання збитковості
підприємств (майже у 5 разів з 1997 до 2000 р.)
Не менш значним важелем підтримки конкурентоспроможності вітчизняних
товарів і послуг є цілеспрямований вплив Національного банку на валютний курс
гривні. Обмінний курс, на нашу думку, навряд чи варто розглядати тільки як
макроекономічний індикатор, за динамікою якого оцінюється стан народного
господарства, і лише як якір, що утримує економіку від гіперінфляції. Світовий досвід
показує, що у країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою свідомо
підтримується занижений валютний курс. Як правило, це країни, що мають велику
зовнішню заборгованість і страждають від вивозу капіталів. Для фінансування того й
іншого вимагається, щоб експорт товарів і послуг стійко перевищував їх імпорт.
Підтримувати позитивне торговельне сальдо допомагає занижений валютний курс.
Використання валютного курсу тільки для боротьби з інфляцією може викликати
зростання реального курсу і валютний крах.
 Зміцнення курсу національної валюти або підтягування його до паритету
купівельної спроможності (ПКС) наближає внутрішні ціни до світових. У результаті
неминуче знижується цінова конкурентоспроможність вітчизняних виробників, що
насправді веде до скорочення експорту і зростання імпорту.
Для України, яка стикається з перманентними труднощами в обслуговуванні
державного зовнішнього боргу і потерпає внаслідок браку зарубіжних інвестицій, у
найближчі роки неприйнятна лінія на неухильне закріплення курсу гривні.
Вітчизняний досвід це підтверджує: передчасний перехід до фіксованого курсу в
межах “валютного коридору” закономірно призвів до девальвації національної
валюти в 1997-1998 pp. з 1,9 грн до 5,2 грн за 1 дол. США. Від цих помилок у
фінансово-грошовій політиці втрати бюджету становили 7,6 млрд грн, валютні
резерви зменшились з 2,3 млрд до 761 млн дол. США.
Національний банк України, врахувавши досвід і взявши на озброєння політику
плаваючого валютного курсу, намагається не допускати різких курсових коливань.
При цьому він виходить із необхідності забезпечення конкурентоспроможності
найважливіших експортних галузей, поміркованого протекціонізму стосовно
життєзабезпечення населення і підтримання наявного активного сальдо за поточними
операціями платіжного балансу, що дало б Україні змогу виконувати зобов´язання за
зовнішніми боргами. У 2000-2001 pp. застосування режиму “плаваючого” курсу
фактично вилилось у зміцнення гривні: номінальна девальвація становила 4,18 % за
рік, а у 2002 р. гривня подорожчала приблизно на 5,2 %.

Зовнішньоекономічна діяльність держави

Україна у зовнішній торгівлі протягом останніх трьох років має позитивне
сальдо. Експорт основної маси вітчизняних товарів (більше 60 %) поки що
залишається рентабельним, оскільки зростання закупівельних цін на внутрішньому
ринку останніми роками компенсується зростанням світових цін. Поточний ринковий
курс гривні забезпечує значний запас ефективності зовнішніх торговельних операцій
з експортними товарами. Водночас відбувається зниження ефективності експорту —
він відстає від темпів зростання виробництва в 1,5 раза.
Зміцнення грошової одиниці має стати визначальним атрибутом усталення
позицій національного ринку, його інвестиційної привабливості, ефективним засобом
підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника і модернізації
економіки. Але варто пам’ятати, що забігання вперед щодо вирішення цієї проблеми
також може мати негативні наслідки. Тому в управлінні курсом гривні слід змінити
акценти, переходячи до забезпечення відносної стабільності гривні у режимі
плавання. У такому випадку під стабільністю розуміється девальвація гривні, яка
відповідає темпам інфляції або величині перевищення національних темпів інфляції
над зарубіжними. Проводячи таку монетарну політику щодо курсу гривні слід
враховувати досвід більшості менш розвинутих країн, які на відміну від
розвинутих утримують співвідношення між ринковим курсом і ПКС у діапазоні
40-50 %. Тим часом намічена урядом України політика зміцнення гривні може
справляти стримуючий вплив на експортне та імпортозамінне виробництво, що
позначиться на розмірах активного сальдо за поточними операціями. З огляду на
досвід розвинутих країн, найкращі умови суттєвого зміцнення національної валюти і
наближення її ринкового курсу до ПКС створюються тоді, коли визрівають
загальноекономічні передумови — зростають ефективність виробництва і
продуктивність праці, поліпшується структура експорту, знижуються темпи
інфляції, підвищується конкурентоспроможність продукції, особливо за якісними
параметрами.
У підвищенні конкурентоспроможності та стимулюванні експорту, насамперед
готової продукції, неможливо обійтись без використання загальноприйнятих і тих, що
довели свою ефективність, важелів. Серед них — пільгове кредитування й
оподаткування, надання державних гарантій під зовнішнє фінансування експортного
виробництва і поставки продукції у кредит, страхування експорту від ризиків,
державне сприяння проведенню вітчизняної продукції на зовнішні ринки.
На жаль, уряд України не передбачає використання подібних заходів у цьому
десятиріччі. Уряд має наміри надати підтримку авіабудуванню, виконанню космічних
програм, модернізації військового потенціалу, а також деяких інших наукомістких і
капіталомістких виробництв у формах, що виключають можливість легального
застосування протекціоністських важелів з боку торгових партнерів. Для вирішення
наявних проблем забезпечення прогресивних зрушень у структурі експорту цих
заходів явно недостатньо. Складається враження, що виконавча влада недооцінює
значення експорту для економічного розвитку країни і її входження у світове
господарство.
Таким чином, для ефективного використання монетарних важелів уряду і
підприємств України у підвищенні конкурентоспроможності в умовах перехідної
економіки необхідна комплексна програма облагородження експорту, її основою має
стати розширення асортименту і поліпшення якості експортної продукції,
удосконалення товарної і географічної структури експорту, використання
прогресивних форм міжнародного торгово-економічного співробітництва. Така
програма має стати складовою структурного маневру, спрямованого на технологічну
модернізацію і прогресивну перебудову національного господарства, підвищення
міжнародної конкурентоспроможності України.
Зарубіжний досвід показує, що в сучасних умовах розширення експорту товарів
і послуг та зміцнення позицій національних виробників на зовнішніх ринках надто
складно забезпечити без фінансової та іншої підтримки держави, навіть якщо
пропоновані товари і послуги цілком конкурентоспроможні. Тому, формуючи
бюджет, слід передбачати бюджетні асигнування на сприяння експорту, еквівалентні
не менше ніж 0,3 % ВВП.
 Держава зобов´язана активно підтримувати розвиток експортного потенціалу.
Слід надавати активне фінансове сприяння шляхом видачі гарантій під залучені
експортерами у комерційних банках ресурси, страхування і гарантування експортних
кредитів. Не менш важлива пайова участь держави у реалізації перспективних
інвестиційних, орієнтованих на експорт проектів. Цей показник має становити не
менше 40 % фінансування.
В умовах перехідної економіки значними важелями є також заохочення
експорту за допомогою податкових пільг, надання експортерам інформації,
маркетингових і консультативних послуг через їх загальнонаціональну державну
мережу. Особливо важливим на нинішньому етапі є державне сприяння участі
українських виробників у міжнародних виставках і ярмарках, просуванню вітчизняної
продукції на зовнішні ринки за допомогою економічної дипломатії.
Прийняття і реалізація запропонованої програми могли б привести до
формування та розвитку нової моделі участі України в міжнародному поділі праці. Це
забезпечило б ефективний експорт сировини і продуктів її переробки з поступовим
збільшенням ролі та підвищенням якості останніх; активне проникнення на зовнішній
ринок українських постачальників готової, насамперед наукомісткої, продукції, яка
відповідає зарубіжним аналогам, а в окремих випадках має переваги над ними за
рахунок застосування унікальних технологій і технічних рішень; порівняно
масштабний експорт капіталомісткої продукції, насамперед комплектуючого
оснащення, яке поставляється в рамках технічного сприяння країнам, що
розвиваються.
Не менш важливими є розширення арсеналу засобів для захисту національних
галузей і підтримання їх конкурентоспроможності. У світовій практиці
використовуються тарифне регулювання, антидемпінгове законодавство, спеціальні
та компенсаційні мита, нетарифні обмеження, включаючи квотування і ліцензування,
так звані технічні бар’єри у торгівлі. Всі ці важелі відповідно до чинного
законодавства можуть застосовуватись і в Україні. Проте імпорт на внутрішній
український ринок регулюється переважно за допомогою митних тарифів.
Зрозуміло, що виконуючи міжнародні угоди, уряд України не може ставити за
мету створення нездоланних тарифних і нетарифних бар´єрів на шляху проникнення
зарубіжних товарів на внутрішній ринок. Захисні заходи не повинні перешкоджати
вибракуванню неефективних виробництв, повній або частковій заміні імпортом
окремих видів вітчизняної продукції та послуг. У цьому випадку неминуча
консервація технічної відсталості й високої ресурсомістскості вітчизняного
виробництва, збереження непридатних за ринкових умов форм управління та
організації господарської діяльності. Проте вітчизняний ринок потребує
цивілізованого захисту. Необхідно допомогти “стати на ноги” підприємствам,
секторам і галузям економіки, потенційно спроможним витримати конкуренцію.
Навіть такі розвинені країни, як США, ЄС і Японія, підтримують високі бар’єри на
шляху текстильних товарів, тобто тієї продукції, перспективи експорту якої з країн,
що розвиваються, відносно сприятливі. Крім того, на Заході зберігається
надзвичайно високий рівень аграрного протекціонізму, який перешкоджає
експорту продукції сільськогосподарського виробництва для країн, що
розвиваються. Так, у Канаді на імпортне масло встановлюється мито 360 %, завізний
сир — 289, яйця зарубіжного виробництва — 236 %; у ЄС: на імпортну яловичину —
213 %, пшеницю — 167; в Японії привізні мучні вироби обкладаються митом 388 %; у
США цукор із-за кордону — 244 %. Захист, зрозуміло, повинен мати не суцільний, а
тільки вибірковий і тимчасовий характер, рівень його в міру зростання
конкурентоспроможності вітчизняних виробів слід знижувати. Такою є
загальносвітова тенденція розвитку.
Отже, інтереси підвищення національної конкурентоспроможності в умовах
входження економіки України у світове господарство вимагають:
— внесення коректив у зовнішньоекономічну політику, не вдаючись до
уніфікації тарифних ставок;
— збільшення частки інвестицій в основний капітал і частки витрат на інновації
в загальному обсязі промислової продукції;
— збереження науково-технічного потенціалу, у тому числі за рахунок
розширення державного фінансування фундаментальної науки, досліджень та
розробок, а також освіти.
Не варто забувати, що нині більше 50 % економічно активних громадян
розвинутих країн зайнято не фізичною, а розумовою працею, а в США їх більше 2/3.
Сьогодні стає все більш очевидним, що майбутнє не тільки окремої людини, а й тієї
чи іншої країни буде залежати від загальноосвітнього рівня населення. За оцінкою
економістів, у розвинутих країнах 60 % приросту національного доходу пов’язані зі
зростанням знань і освіченості суспільства.
Як бачимо, перед молодою Українською державою стоять надзвичайно важливі
і складні завдання у сфері економіки. Від розв´язання їх залежить наш поступ до
цивілізованого життя.

Проблеми розширення Європейського Союзу

У другій половині 90-х років XX ст. у літературі часто вживається поняття
“конвергенція” з новим змістом. Раніше (60-80-ті роки) під конвергенцією розуміли
зближення, сходження двох протилежних соціально-економічних систем —
капіталізму і соціалізму — до певного пункту та утворення в результаті цього в
майбутньому якоїсь оптимальної системи, яка б синтезувала переваги обох
попередніх і одночасно була б позбавлена їх недоліків. Системна трансформація
економіки державного соціалізму зняла проблему такої конвергенції з порядку
денного. Нині поняттям “конвергенція” позначають процес поступового скорочення
економічних відмінностей між нинішніми і майбутніми членами ЄС.
 На засіданні в Гельсінкі (грудень 1999 р.) члени Ради Європи заявили, що серед
країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) більше немає поділу на кандидатів першої
і другої хвилі на вступ до ЄС і в подальшому вони будуть розглядатися на рівних. (У
цьому випадку не бралися до уваги несхідноєвропейські країни — Кіпр, Мальта і
Туреччина.) Однак проблема розширення ЄС полягає насамперед у відмінностях у
рівні ВВП на душу населення за паритетами купівельної спроможності (ПКС) між
нинішніми і новими членами ЄС. У 13 країн — кандидатів на вступ до ЄС цей
показник у 1999 р. (при середньому — 7709 дол. США, або 33 % від середнього по
ЄС-15) коливався від 15 813 дол. у Словенії (68 % від середнього показники ЄС-15)
до 5441 дол. у Румунії (23 %).
Отже, до 2003 р. лише країни ЦСЄ (Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина
та Чехія) подолали економічний спад і перевищили дотрансформаційний рівень ВВП
(1989). У всіх постсоціалістичних країнах ЦСЄ значно зросли рівні безробіття та
соціальної нерівності. Жодній з цих країн, за винятком Чехії, не вдалося досягти
реального середнього рівня заробітної плати 1989 p., що відображає зростаючу
нерівність між капіталом і працею на користь першого. Бідність, яка раніше була
відносно рідкісним явищем у країнах ЦСЄ, нині стала дуже поширеним злом.
Конвергенція, або поступове скорочення відмінностей в основних економічних
показниках між нинішніми країнами — членами ЄС і кандидатами на входження до
ЄС, відповідає інтересам всіх країн. Така конвергенція усуває значну нерівність як
причину можливої напруженості й нестабільності всередині ЄС.
Однак для практичної реалізації конвергенції країнам-кандидатам необхідні
темпи середньорічного економічного зростання 5-6 %, щоб через 20-30 років досягти
середнього рівня по ЄС. Приблизно таких високих середніх темпів зростання досягли
за тривалий час країни повоєнної Західної Європи, але питання полягає в тому, чи
зможуть такі темпи забезпечити нинішні кандидати до ЄС за цілком інших, ніж у 50-
80-ті роки, геополітичних та геоекономічних умов і при проведенні іншої економічної
політики. Нині ж обмеження при вступі до ЄС, встановлені Маастрихтською угодою
щодо державного боргу, бюджетного дефіциту, темпів інфляції тощо, вступають у
суперечність із стимулами до економічного зростання в постсоціалістичних країнах.

Асиметрія стану і розвитку сучасної світової економіки

Національні економіки в межах світового господарства і міжнародних
економічних зв´язків наприкінці XX — початку XXI ст. характеризувалися
асиметричністю стану та розвитку. Це знайшло свій вияв насамперед у посиленні
нерівності між ними. На початку XXI ст. членами МВФ та МБРР були 183 країни.
Частка “Великої сімки” становила майже половину світового виробництва (45,8%).
При цьому на США припадало 21,9 %. За ними йшли, у міру спадання, Японія — 7,6
%, Німеччина — 4,7, Франція — 3,3, Велика Британія — 3,2, Італія — 3,2, Канада —
2,0 %. При зіставленні національних ВВП не за паритетом купівельної спроможності
(ПКС), а за ринковим валютним курсом частка "сімки" у світовому виробництві
становила 66 %. Між тим у країнах “Великої сімки” проживало менше 12 %
населення планети, в тому числі в США — 4,8 %. Спостерігалась приблизна
відповідність часток зазначених країн у світовому виробництві з їх частками голосів у
МВФ (45,2 %) і МБРР (43 %). Лише на США в обох організаціях припадало
відповідно 17,2 і 16,4 % усіх голосів. Для порівняння: частка України у світовому
виробництві становила 0,5 %, і на країну в зазначених організаціях припадало 0,6—
0,7 % всіх голосів.
Значно зросла нерівність у розвитку між країнами і регіонами, у концентрації
доходів, ресурсів і багатства. ВВП на душу населення в розвинутих країнах був у 11-
15 разів більший, ніж у країнах, що розвиваються. Розрив у доходах між п’ятою
частиною світового народонаселення, що живе у найбагатших країнах, і п’ятою
частиною, що живе в найбідніших країнах, у 1997 р. виражався співвідношенням 74 :
1 порівняно з 60 : 1 у 1990 р. (у 1820 р. — 3 : 1). На промислово розвинуті країни, що
входять до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, 29 країн),
припадає лише 19 % світового народонаселення, і разом з тим 71 % глобальної
торгівлі товарами та послугами, 58 % ПІІ (прямі іноземні інвестиції) та 91 % усіх
користувачів Інтернету.
Частка 64 країн з низькими середньодушовими доходами, в яких проживало 40
% населення Землі, становила не більше як 1 % ПІІ. У всіх без винятку країнах, що
розвиваються, спостерігалась тенденція посилення соціальної диференціації,
зростання розриву в доходах. У багатьох із них так званий децильний коефіцієнт
(різниця в доходах верхніх і нижніх 10 % населення) досяг жахдивдх, розмірів
(Колумбія — 41, Бразилія — 61, Нігерія — майже 87 та ін.).
Ринкові перетворення в перехідних економіках пострадянських країн сприяли
посиленню асиметрії стану і розвитку національних економік світу. Системна
трансформаційна криза 90-х років XX ст. кількісно і якісно змінила їх місце у світі,
відкинувши пострадянські країни далеко назад. За обсягами ВВП Україна
перемістилась у міжнародних рейтингах з 29-го місця на 51-ше, а Росія — з 5-го на
10-те (за ПКС) і на 16-те (за поточним ринковим курсом). За рівнем ВВП на душу
населення Україна перебуває у низькодохідній групі країн поряд з Індією (у 1999 р.
— 2348 дол. за ПКС). Для зіставлення: у Португалії середньодушовий ВВП становив
17 тис. дол. — найменший рівень серед країн Європейського Союзу (47,5 % від рівня
США). Від США наша країна у 2001 р. відставала майже в 10 разів. Різкий розрив у
рівнях життя між сучасною Україною і США перевищив той, який був на початку XX
ст. (28 % доходу в США проти 11,4 % у 2001 p.).
Успішний розвиток економіки Китаю, що будує соціалістичне ринкове
господарство, на тлі трансформаційної кризи народного господарства пострадянських
країн також посилює асиметричність розвитку світової економіки. За період 1979-
1999 pp. Китай був країною з найбільш високими темпами економічного зростання у
світі (9,7 %). За рівнем ВВП на душу населення Китай увійшов до середньої дохідної
групи поряд з Білоруссю, Казахстаном та Росією. До 2010 р. країна планує вийти на
друге місце у світі за обсягом національного ВВП.
Навіть у межах окремих, особливо великих багатонаціональних, країн (Індія та
ін.) практично відсутня гомогенність економіки і спостерігається асиметрія в її
розвитку. Так, значні регіональні відмінності в основних економічних показниках
мають місце в Італії (проблема Півдня), у Великій Британії (проблема Шотландії), у
Німеччині (проблема східних земель) тощо. Це стосується і такої стійкої регіональної
спільноти, як Європейський Союз.
Отже, світова економіка наприкінці XX — на початку XXI ст.
характеризувалась посиленням асиметричності розвитку.