Тема 1.

Сутність правової доктрини, етапи її формування і розвитку

Тема 2. Рецепція правових інститутів - основа формування сучасного

цивільного права

Тема 3. Доктринальні уявлення про предмет, метод, функції, принципи і

джерела цивільного права

Тема 4. Доктринальні підходи до визначення суб’єктів цивільного права

Тема 5. Доктринальні підходи до визначення об’єктів цивільного права

Тема 6. Доктринальні підходи до характеристики речового права

Тема 7. Доктринальні підходи до характеристики права інтелектуальної

власності

Тема 8. Доктринальні підходи до вчення про правочини і про договір

Тема 9. Недоговірні зобов’язання та їх система в умовах рекодифікації

Цивільного кодексу України

Тема 10. Доктринальні підходи до характеристики цивільно-правової

відповідальності

Тема 11. Цивілістичні концепції сутності шлюбу. Договори в сімейному праві

Тема 12. Сучасні сімейно-правові тенденції врегулювання відносин між

батьками і дітьми

Тема 1.Сутність правової доктрини, етапи її формування і розвитку

5. Судовий прецедент як основне джерело права в англо-американській правовій системі.

Судовий прецедент як джерело права вперше з'явився саме в англійській правовій системі.
Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему
загального права від континентальної та інших правових систем. Історично склалося так, що
в середньовічних Англії та Вельсі загальне (єдине) право було сформоване через діяльність
судів. Сьогодні судовий прецедент є основним джерелом англо-американського права.
Наприклад, в Англії налічується близько 800 тис. судових прецедентів, і щороку до них
додається близько 20 тис. нових.
Загальна доктрина судового прецеденту як обов'язкового джерела англійського права
склалася лише в другій половині XIX століття. Це пояснюється насамперед тим, що
тривалий час у правовій свідомості англійського суспільства панувала деклараторна теорія
права, яка, визнаючи об'єктивним джерелом права звичаї і традиції країни, не дозволяла
відносити судовий прецедент до джерел права. Згідно з деклараторною теорією судове
рішення розглядалось лише як переконливе свідчення, що підтверджує наявність норми
права в тому вигляді, в якому вона була сформульована в рішенні по даній справі, але аж
ніяк не як обов'язковий прецедент, тобто джерело права.

Доктрина обов'язкового судового прецеденту в її сучасному вигляді сформувалася під

впливом двох важливих обставин:
1) утворення 1865 року спеціальної Ради і Правового товариства, до обов'язків яких
входила публікація рішень вищих судових інстанцій за умови обов'язкового професійного
контролю кожного випуску. До цього такі публікації здійснювалися в приватному порядку.
Багато судових рішень залишалися взагалі невиданими;
2) створення на підставі законів про судоустрій 1873—1875 років єдиної централізованої
системи судів. Функціонування системи прецедентного права було б неможливим, якби
англійські суди не входили до єдиної системи і не знаходилися в певній ієрархічній
підпорядкованості.
У найширшому розумінні прецедентом (від лат. ргаеcedens, praecedentis — той, що
передує) вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як
свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися у схожій ситуації, якщо вона виникне
знову.
Якщо прецедент стосується судових справ, то він розглядається як судовий прецедент.
Отже, судовий прецедент — це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим
суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
Сама доктрина прецеденту перебуває в постійному розвитку, але зберігає три постійні
риси:
1) повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;
2) рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище в
ієрархії;
3) окреме рішення розглядається завжди як обов'язковий прецедент для нижчого суду.
Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis (“стояти на вирішеному”), який
походить від латинської фрази “stare decisis et non quieta movere”, що означає “триматися
прецедентів і не порушувати вже установленого”.

Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом.

Принципу “стояти на вирішеному” необхідно дотримуватися навіть у тих випадках, коли
існують досить переконливі аргументи, що за інших обставин дозволили б не робити цього
(наприклад, той чи інший прецедент є несправедливим або помилковим). Судді
дотримуються принципу stare decisis не так під загрозою санкцій (звільнення з посади), як з
метою, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб
не порушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей
в однакових ситуаціях. Слушною є думка, що тільки за наявності принципу stare decisis на
основі судових рішень можна досягти тієї необхідної сталості та впевненості, які нерозривно
пов'язані з самим поняттям права.
Зміст принципу stare decisis розкривають дві суттєві вимоги — підкореності та
переконливості, на яких і ґрунтуються судові рішення. Ці вимоги, виходячи з їх загального
характеру, також часто іменують принципами.
Принцип підкореностіозначає, що суд повинен дотримуватися правила, встановленого під
час розгляду попередньої справи.
Цей принцип діє по вертикалі, визначаючи обов'язок суддів дотримуватися рішень
відповідних вищих судів (тому цю форму іноді називають вертикальним stare decisis). Так,
рішення англійської Палати лордів (це вищий суд в Англії) є обов'язковими для всіх нижчих
судів. Рішення Апеляційного суду (касаційна судова інстанція) є обов'язковими для всіх
судів, крім Палати лордів. Рішення Високого суду є обов'язковими для всіх судів, крім
Палати лордів і Апеляційного суду.
Крім того, апеляційні суди пов'язані своїми минулими рішеннями (горизонтальний stare
decisis).
Оскільки щодо конкретного прецеденту можуть діяти різні принципи stare decisis —
підкореності або переконливості, можна зробити висновок про існування двох видів судових
прецедентів: обов'язкових та необов'язкових (переконливих). Прецеденти, щодо яких діє
принцип підкореності, вважаються обов'язковими. Прецеденти, в основі яких лежить
принцип переконливості, називаються переконливими. Вони не є юридично обов'язковими.

До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні
складові частини):
1) частина рішення Палати лордів,, що визнається obiter dictum;
2) усі рішення нижчих судових інстанцій;
3) усі рішення Судового комітету Таємної Ради;
4) усі рішення судів Шотландії;
5) усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального
права;
6) прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних працях (наприклад, у
пщручниках і монографіях);
7) рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично
обов'язковими;
8) усі рішення судів Європейського Союзу.
Значення переконливих прецедентів зростає тоді, коли суду доводиться заповнювати
відсутність законодавчої регламентації.
Вважається, що дія судового прецеденту в часі є необмеженою. І якщо він стосується
розглянутих судом питань, то залишається джерелом права, хоч би скільки часу минуло з
моменту його появи. Але прецедент може й припинити свою дію. Це може трапитися за
допомогою трьох інститутів: перегляду (скасування) прецеденту, зміни рішення нижчого
суду та відхилення прецеденту.
1. Інститут перегляду (скасування) прецеденту. Прецедент переглядається:
а) згідно з рішенням вищого суду за іншою справою. Вищий суд у цих випадках вважає, що
право з часу проголошення попереднього рішення стало іншим. Тому рішення, прийняте на
підставі старого прецеденту в іншій справі, залишається чинним, а новий прецедент,
створений вищим судом, поширюватиметься на всі справи, що будуть розглядатися в
майбутньому;
б) шляхом прийняття статуту, що містить норми, які за змістом відрізняються від правила,
встановленого прецедентом. Значення перегляду прецедентів актами Парламенту
підвищується в Англії, починаючи з 1966 року, після відмови Палати лордів від принципу
“твердого прецеденту”.
2. Інститут зміни рішення нижчого суду. Зміна рішення має місце тоді, коли вищий суд
скасовує рішення нижчого суду в порядку апеляційного перегляду тієї ж справи. У цьому
випадку відхилене рішення нижчого суду втрачає силу прецеденту, а прийняте судом
апеляційної інстанції рішення стає новим прецедентом у даній справі. Новий прецедент буде
використовуватись також при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
3. Інститут відхилення прецеденту (відхід від прецеденту). Суд може відхилити
запропонований йому для застосування прецедент з тих мотивів, що він не повною мірою
відповідає фактичним обставинам розглянутої справи. У цьому випадку суд повинен
констатувати, що обставини справи, розгляд якої привів до створення прецеденту, мають
істотні розбіжності з обставинами справи, яку він розглядає зараз. Тому цей прецедент не
може бути застосований через його невідповідність фактичним обставинам даної справи.
Зазвичай суди віддають перевагу відхиленню прецеденту, а не його перегляду
(скасуванню). Вважається, що перегляд (скасування) прецедентів призводить до зростання
невизначеності права й у цілому не сприяє цілям правосуддя і справедливості. Відхилення ж
дозволяє в разі необхідності “відродити” “сплячий” прецедент.

Тема 2. Рецепція правових інститутів - основа формування сучасного

цивільного права

2. Вплив римського права на формування правової системи України.

Рецепція римського права — процес запозичення і засвоєння римських юридичних

концепцій, поглядів, понять і конструкцій, що розпочався у середньовічній Європі.
Рецепцією в праві називають запозичення однією державою більш розвиненого права іншої
держави, тобто правову акультурацію.
Предметом рецепції було римське приватне право. Римське публічне право перестало
існувати разом з падінням Риму. Рецепція римського права поєднала правовий
розвиток Стародавнього світу, Середньовіччя і Нового часу.
Вплив римського приватного права на законодавство України простежується упродовж Х—
XIX століть. Найстародавнішою пам'яткою давньоруського права є «Руська правда», чимало
положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у
його візантійській інтерпретації, що свідчить про перейняття окремих законів з
візантійського (грецького) законодавства.
Помітнішим та ширшим був вплив римського приватного права у законодавстві пізніших
часів. Насамперед це стосується Литовських Статутів, які замінили «Руську правду». Так
Статут 1566 року своєю структурою та багатьма положеннями подібний до Дигестів та
Кодексу Юстиніана. Ще більше вплив римського права позначився на Статуті 1588 року, в
якому детально врегульовано приватну власність на землю і значна увага приділена
договірному праву.
На початку XVIII ст. під час складання «Прав, за якими судиться малоросійський
народ» були використані Литовські статути, римські та німецькі джерела, польське
законодавство, звичаєве право України і судова практика. У 1743 р. комісія подала
законопроект, який, однак, не влаштовував царський уряд своєю самобутністю, відмінністю
від тогочасного російського законодавства, а тому закон не був прийнятий, хоч фактично
застосовувався до формування єдиної імперської системи законодавства.
Вплив римського приватного права на зміст «Прав…» був очевидним. Він виявився у
розділах про володіння, право власності та сервітути, у правовому
режимі рухомих та нерухомих речей, первісних та похідних способах набуття власності, в
захисті права власності віндикаційним позовом, у положеннях зобов'язального права тощо.
Ще більшою мірою простежується вплив ідей та рішень римського приватного права на
«Зібрання малоросійських прав» 1807 року.
Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії всі правові рішення визначалися радянською
доктриною. Перші роки радянської влади характеризуються руйнуванням наявної
системи майнових відносин та відповідної їм системи права, відмовою від приватної
власності. На пряме рецепціювання римського права було накладено табу.
Зокрема, Ленін підкреслював, що нова влада не визнає нічого приватного, а все у сфері
господарства є публічно-правовим, а не приватним. Такі вказівки і зауваження були дані
стосовно Цивільного кодексу РРФСР 1922 року. Але підготовка Цивільного кодексу
УРСР відбувалася в тих же умовах і в той же час, отож вони були орієнтиром і для тих, хто
готував проект ЦК УРСР.
Часткова, опосередкована і прихована рецепція деяких положень та ідей римського
приватного права спостерігається під час другої кодифікації українського радянського
цивільного права в 1961–1963 рр.
Сучасну правотворчість в Україні багато в чому можна розглядати як пряму, так і непряму
(опосередковану) рецепцію римського приватного права. В основу сучасної кодифікації
цивільного права України покладено принципи свободи договору і підприємницької
діяльності, неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини,
неприпустимість незаконного позбавлення права власності, судовий захист
цивільного права й інтересу, а також справедливість, добросовісність і розумність (стаття
3 Цивільного кодексу України) — засади, характерні саме для римського права.
Серед перешкод на шляху рецепції римського права у правову систему України — обережне
ставлення українських правників до надмірного запозичення зразків римського права; значна
вкоріненість радянської правової доктрини, яка попри перегляд найбільш одіозних положень
все ще продовжує визначати правові процеси в сучасній Україні.

Тема 3. Доктринальні уявлення про предмет, метод, функції, принципи і

джерела цивільного права

7. Рішення Європейського суду з прав людини у системі джерел цивільного права

України.
Питання статусу практики Європейського суду з прав людини неодноразово були
предметом дискусій у науковців і практиків. Судова практика з цього питання також не є
однозначною. Так, в окремих судових рішеннях висловлюється думка про те, що, оскільки
згідно з ч.1 ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод високі
Договірні Сторони зобов'язались виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у
яких вони є сторонами, прецедентний характер мають виключно рішення, в яких Україна
була стороною процесу. В інших, навпаки, мова йде про те, що всі рішення Європейського
суду з прав людини є джерелом права.
Слід також згадати, що уповноважений Верховної Ради України з прав людини
звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного
тлумачення положень ч.1 ст. 9 Конституції України, відповідно до якого чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. У вказаному клопотанні порушувалось питання щодо
того, чи є джерелом права рішення ЄСПЛ, постановлені у справах не проти України. При
цьому зазначалось про наявність неоднозначної судової практики у пріоритетності
застосування судами України положень національного законодавства України, Конвенції чи
рішень Європейського суду з прав людини.
Розпочати аналіз слід з положень Конституції України, які визначають, що чинні
міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України). Таким чином,
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї набули
статусу частини національного законодавства.
У розвиток конституційного визначення примата міжнародного права, статтею 19
Закону України «Про міжнародні договори України» закріплено, що чинні міжнародні
договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм
національного законодавства. Закон прямо визначає, що якщо міжнародним договором
України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті,
що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила
міжнародного договору.
Профільний Закон України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини» встановлює, що суди застосовують при розгляді справ
Конвенцію та практику Суду як джерело права (ст. 17 Закону). При тому під практикою Суду
закон розуміє всю без винятку практику Європейського суду з прав людини та Європейської
комісії з прав людини (ст. 1 Закону). Окрім того, Закон також визначив правила
застосування практики Європейського суду з прав людини у сфері законодавства та в
адміністративній практиці.
Процесуальні кодекси мають своє власне бачення на питання застосування практики ЄСПЛ.
Так, Кримінальний процесуальний кодекс України встановлює, що принцип верховенства
права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського
суду з прав людини (ч.2 ст.8). При цьому визначено, що кримінальне процесуальне
законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав
людини (ч.5 ст.9).
Цивільний процесуальний кодекс України визначає, що суд застосовує при розгляді
справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи
до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику
Європейського суду з прав людини як джерело права (ч.4 ст.10).
Господарський процесуальний кодекс України уповноважує суд застосовувати при розгляді
справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи
до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику
Європейського суду з прав людини як джерело права (ч.4 ст. 11).
А відповідно до ч.2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду
з прав людини. При цьому ч.1 ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України
визначає, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Поряд з вищенаведеним є необхідність все ж таки згадати і міжнародні норми, що
регламентують питання застосування практики Європейського суду з прав людини.
Так, згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року
закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов’язань.
Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого
внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору. А відповідно
до ст.31 цієї Конвенції, рішення Європейського Суду є невід'ємною частиною Конвенції як
практика її застосування та тлумачення.
Сам Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях роз’яснював, що існує низка
причин, за якими необхідно притримуватись прецеденту. Перш за все в інтересах правової
стабільності і впорядкованого розвитку практики застосування Конвенції. Дотримання
прецеденту не тільки прямо відповідає вимогам незалежності і безсторонності суду, але й
відображає саму суть судової політики.
При цьому слід чітко розуміти різницю між виконанням остаточних рішень ЄСПЛ в
будь-яких справах, у яких Україна є стороною, та застосуванням практики ЄСПЛ. Так,
дотримання Україною як члена Ради Європи зобов’язань та виконання статті 46 Конвенції,
згідно з якою держави-учасники зобов’язуються виконувати остаточне рішення
Європейського суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами, обумовлюють державні
заходи, спрямовані на виконання рішень ЄСПЛ. Такі заходи можуть бути загальними, тобто
спрямованими на вирішення структурної проблеми законодавства або правозастосування, чи
індивідуальними, тобто спрямованими на усунення конкретного порушення, визначеного в
рішенні Європейського суду. При цьому застосування практики Європейського суду полягає
у використанні в діяльності органів держави норм Конвенції разом з їх тлумаченням, що
міститься в рішеннях Європейського суду з прав людини.
Відповідно, можна дійти висновків, що Конвенція про захист прав людини і
основоположних свобод, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини є
частиною українського законодавства. Уся без винятку практика Європейського суду з прав
людини є джерелом права в Україні. При цьому практика Європейського суду з прав людини
має пріоритет у застосуванні. А положення Конвенції, розтлумачені в практиці
Європейського суду з прав людини, є мінімально необхідними стандартами в системі
дотримання прав людини, які повинні бути захищені та гарантовані.

Тема 4. Доктринальні підходи до визначення суб’єктів цивільного права

4. Види непідприємницьких товариств.

Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання

прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств

встановлюються законом.

Як підприємницькі, так і непідприємницькі товариства можуть здійснювати

діяльність, пов´язану з отриманням прибутку. Разом з тим, ознакою, яка відрізняє
непідприємницькі товариства від підприємницьких, є відсутність у непідприємницьких
товариств права розподіляти отриманий прибуток між своїми учасниками.

Некомерційні організації можуть створюватися в організаційно-правових формах,

передбачених як цивільним кодексом, так і іншими законами. Такими формами можуть
бути непідприємницьке, некомерційне партнерство, автономна некомерційна організація,
державна некомерційна корпорація та ін.

Непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо) інші

релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Правове
регулювання створення і діяльності таких некомерційних юридичних осіб регулюється
Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».
 Згідно зі ст. 36 Конституції України громадяни України мають право об´єднуватися
у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод,
задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів за
винятком обмежень, установлених законом. Отже, такі об´єднання, партії та інші подібні
утворення також набувають у відповідному порядку статус непідприємницьких
юридичних осіб. Основні засади створення та діяльності об´єднань громадян передбачені
Законом України «Про об´єднання громадян».

Діяльність недержавних організацій, головною метою яких є здійснення

благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб передбачена
Законом України «Про благодійництво та благодійні організації». Діяльність таких
організацій є безкорисливою, яка не передбачає одержання прибутків від неї.
Благодійними, за змістом зазначеного закону, можуть бути як фізичні, так і юридичні
особи.

У їх власності, згідно з ст. 18 цього ж Закону, можуть перебувати рухоме і

нерухоме майно, матеріальні і нематеріальні активи, кошти, інше майно. Благодійна
організація має право здійснювати щодо майна та коштів, яке є в її власності, будь-які
угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України.

Джерелом формування майна і коштів благодійної організації не можуть бути

кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків.
Відповідно до Закону «Про благодійництво та благодійні організації» (ст. 19) джерелом
формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно і
кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави.

Різновидом непідприємницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони

створюються на підставі Закону України «про торгово-промислові палати в Україні»
Відповідно до цього закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою
самоврядною організацією, що об´єднує юридичні особи, які створені і діють відповідно
до законодавства України, та громадян України, які зареєстровані як підприємці. Законом
передбачено, що торгово-промислові плати мають право створювати за ініціативою
учасників спору третейські суди, галузеві або територіальні комітети, ради підприємців,
цільові секції фахівців-консультантів, виконувати інші повноваження.

Некомерційною, непідприємницькою організацією є профспілка. Закон України

«Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначає основні принципи,
статус і завдання профспілок.

2. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом до ОСОБА_3

(дружина) та ОСОБА_4 (донька) про визнаннянедійсним договору даруваннячастки у
статутному капіталіприватного підприємства, укладеноговідповідачками 13.07.2015
(далі - Договір).
Позовна заява мотивованатим, щоПозивач не уповноважувавдружину на
розпорядженняспільнимсумісниммайном - статутнимкапіталомприватного
пдіприємства, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на
основіїхспільногосумісного майна. На час укладення Договору подружжюналежало 80 %
статутного капіталуприватного підприємства (60 % статутного капіталу,
щодорівнює 18 000 000 грн - дружині , 20 % статутного капіталу, щодорівнює 6 000
000 грн - позавачеві ). Водночас ОСОБА_3 (дружина) без згоди та відома
ОСОБА_1 (чоловіка, позивача) подарувала ОСОБА_4 (доньці) частку статутного
капіталу ПП у розмірі 40 %, щодорівнює 12 000 000,00 грн.

Який правовий статус приватного підприємства? Як формується його

статутний капітал? Які права мають подружжя на частки в статутному
капіталі приватного підприємства? Чи вправі учасник приватного підприємства,
яким є одне з подружжя, відчужувати свою частку в статутному капіталі?

Правовий статус підприємств визначається Законом України «Про підприємства в Україні», згідно
з яким підприємство — це самостійний статутний суб’єкт господарювання, що має права
юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою
одержання прибутку.

Приватне підприємство — це вид юридичної особи, заснованої на приватній власності.

Застосування такої форми дає можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво на
базі приватної власності на землю та майно. Приватне підприємство є самостійною
господарською організацією, створеною на основі приватної власності фізичної особи і
зареєстрованою у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з
метою задоволення суспільних потреб (у товарах, продукції, послугах) і одержання прибутку. Це
юридична особа, яка має самостійний баланс, розрахункові та інші рахунки в банках.
Засновником приватного підприємства найчастіше стає колишній керівник КСП. Рішення з питань
функціонування підприємства приймаються власником одноосібно.

Визначення «приватне» крім форми власності виявляє головну особливість правового становища
підприємства цієї організаційної форми. Згідно із законодавством власник у цьому випадку є
водночас підприємцем, власність і управління майном у приватному підприємстві не
розмежовуються.

При передачі приватного підприємства від однієї особи до іншої фактично відбувається зміна
його засновника — одна особа виходить зі складу засновників підприємства, а інша входить до
нього. Одночасно вносяться відповідні зміни до статуту та реєструються за місцезнаходженням
підприємства.

Джерелами формування майна приватного підприємства є:

 грошові й матеріальні внески засновника;

 доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;
 доходи від цінних паперів, кредити банків та інших кредиторів;
 придбання майна інших підприємств і організацій;
 безплатні або доброчинні внески, пожертвування організацій, підприємств, громадян та
інші джерела, не заборонені законом.

При утворенні приватного підприємства його майно формується на основі майна, що

передається власником на баланс підприємства.

Створення приватних підприємств дозволяє власнику самостійно приймати рішення з питань

діяльності підприємства та нес-
ти відповідальність за наслідки такої діяльності, що дає можливість оперативно й ефективно
керувати підприємством.
 Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 916/2813/18 зазначила, що
«Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди
другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в
тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла
недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно
належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає
договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Частка в статутному капіталі
приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди
іншого.»

Тема 5. Доктринальні підходи до визначення об’єктів цивільного права

5. Результати робіт та послуги як об’єкти цивільних прав.

Об'єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або "результати робіт" (ст. 177
ЦК).

Послуга є різновидом правомірних дій і тлумачиться як діяльність, що здійснюється з

мстою виконання цивільного обов'язку і не пов'язана зі створенням матеріального блага.

Послуги, що надають один одному учасники цивільного обігу, різноманітні: послуги

фактичного характеру (перевезення), послуги юридичного характеру (діяльність повіреного),
послуги, що містять елементи фактичного і юридичного порядку (діяльність експедитора).

Об'єктом правовідносин може бути також результат дій (результат робіт). У цьому
випадку під "роботами" маються на увазі дії, спрямовані на досягнення матеріального
результату, що може полягати в створенні речі, її переробці чи обробці тощо. Результат
роботи заздалегідь визначений у договорі сторін і визначається, передусім, особою, що
замовила виконання роботи. Що ж стосується способу виконання роботи, він за загальним
правилом визначається виконавцем.

Іноді ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга - це дія,

внаслідок якої створюється матеріальний предмет.

Проте такий підхід здається хибним. Результат дій (роботи) є самостійним об'єктом
цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме
кінцевий результат.

Об'єктом тут може бути як матеріальний, так і нематеріальний результат. Власне,

розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і у переліку об'єктів
цивільних прав, запропонованому у ст. 177 ЦК.

Послуга, на відміну від роботи, становить дії чи діяльність, здійснювані за замовленням,

що не мають матеріального результату (наприклад, діяльність зберігача, комісіонера,
перевізника тощо). Деякі послуги можуть мати матеріальний результат, але цей результат
невіддільний під самої дії чи діяльності.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності це комплексний за своїм характером

об'єкт, котрий включає як немайнові, так і майнові прана (право на авторство, право на
опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).

До об'єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та

інші об'єкти прана інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК). Зокрема, продуктами творчої
діяльності с твори науки, літератури, мистецтва незалежно віл форми, призначення, цінності,
а також способу відтворення.

Загальні положення про охорону інтелектуальної власності передбачені ст. 41

Конституції. Ніл посини щодо цих об'єктів також регулюються спеціальними законодавчими
актами, які визначають умови виникнення, використання, передачі, захисту цих прав (закони
України віл 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні прана" (в редакції Закону від
11 липня 2001 р.); від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (н
редакції Закону від 1 червня 2000 р.) та ін.).

На перший погляд що ЦК результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються

як пил нематеріальних благ (ст. 199 знаходиться п главі 15 ЦК).

Проте правова природа нього пилу об'єктів цивільних прав, безсумнівно, с складнішою,
про що свідчить позначення їх як "інтелектуальної власності" і вміщений книги 4 ЦК
"Право інтелектуальної власності" після книги "Право власності та інші речові прана". У
зв'язку з цим більш здасться оцінка результатів інтелектуальної, творчої діяльності як
комплексного за своїм характером об'єкту, котрий включає як так і майнові прав." (право
на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).

При цьому необхідно приховувати, що за загальним правилом результати

інтелектуальної, творчої діяльності тільки тоді стають об'єктами прав, коли вони отримують
матеріальне втілення (рукопис, картина, книга, креслення) або іншим чином виражені в
об'єктивній формі (відеозапис, фонограма тощо), тобто стають доступними для сприйняття
іншими особами. Разом з тим не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої
діяльності і речі, в яких вони втілені матеріально як об'єкти цивільних прав. Наприклад,
право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається
за художником, що створив цю картину.

Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об'єктів цивільних прав,

результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва
стають об'єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки,
раціоналізаторські пропозиції - з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної
праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної

власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги 4 ЦК та інших законів,
що регулюють відповідні цивільні відносини.

2. Прокопенко в жовтні 2018 році уклав з ТОВ «Елітне житло для Харків’ян» - замовник,
договір інвестиційного будівництва житла, за яким останній повинен був після
закінчення будівництва (4 квартал 2020 року) житлового комплексу «Райський
куточок» передати Прокопенку 2 кімнатну квартиру у власність, а останній повинен
був сплатити замовнику 1700000 (1 млн. 700 тис. грн.) вартості квартири до 1 липня
2019 року. Прокопенко до визначеної дати сплатив всю суму вартості квартири.

Проте, вже восени 2020 року замовник фактичне будівництво об’єкта зупинив,
пояснивши це тим, що у нього скрутне матеріальне становище і немає коштів для
закінчення будівництва. Прокопенко звернувся до замовника з вимогою розірвати
договір та повернути йому всі кошти, які він сплатив, але той відмовив йому на тій
підставі, що всі кошти ним були витрачені на погашення кредиту в банку і зараз в
нього вільних коштів немає.
Через деякий час Прокопенко прочитав в Інтернеті, що можна через суд визнати право
власності за інвесторами на недобудований будинок (квартиру) і з іншими інвесторами
звернувся до адвоката за консультацією.

Визначте правовий режим майнових прав інвестора та об’єкта незавершеного

будівництва житлового будинку (квартири) за інвестиційним договором
будівництва житла. Проаналізуйте можливість визнання права власності на
об’єкт незавершеного будівництва (квартиру) за інвестором.

Правовий режим майнових прав інвестора та об’єкта незавершеного

будівництва житлового будинку (квартири) за інвестиційним
договором будівництва житла :
Згідно з частиною 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме
майно (житлові будинки, будівлі, споруди) виникає з моменту закінчення будівництва (створення
майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію,
право власності виникає з моменту його прийняття в експлуатацію.
Таким чином, виходячи з положень цієї статті, інвестор не зможе визнати право власності на
квартиру до введення будинку в експлуатацію.
Але, відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом
свого особистого немайнового та майнового права та інтересу, одним із способів захисту прав та
інтересів може бути визнання права на об'єкт інвестування.
Стаття 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну
діяльність в Україні" вказує, що майнові права - це будь-які права, пов'язані з майном, відмінні
від права власності, у тому числі й ті, які є складовими частинами права власності (права
володіння, розпорядження та користування), а також інші специфічні права та право вимоги.
У своїй постанові від 30 січня 2013р. № 6-168цс12 Верховний Суд України визначає майнове
право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав.
Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими,
але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати
право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно у майбутньому.
Тому визнання прав на об'єкт дасть у майбутньому можливість ідентифікувати свою квартиру
серед інших, якщо на неї буде претендувати інша особа.
Відповідно до пункту 5 статті 7 та статті 4 Закону України "Про інвестиційну
діяльність" інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктом і результатом
інвестицій включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до
законодавчих актів України (об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а
також майнові права). У статті 2 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління
майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" вказано, що об'єкт інвестування - це
квартира або приміщення соціально - побутового призначення в об'єкті будівництва, яке після
закінчення будівництва стає окремим майном.
Отже, навіть якщо поверх, на якому знаходиться квартира інвестора, ще не добудований,
визнати право на неї можна як на частину в об'єкті інвестування. Навіть коли вона фізично ще не
існує.
Визнання прав на квартиру як об'єкт інвестування не наділяє інвестора правомочностями
власника, але закріплення таких прав у судовому порядку - перший крок до визнання права
власності на квартиру, якщо будинок згодом все ж таки буде зданий в експлуатацію.

Можливість визнання права власності на об’єкт незавершеного

будівництва (квартиру) за інвестором :

Велика Палата Верховного Суду у справі № 200/22329/14-ц зазначила, що "визнання

права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в
судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено",
адже аналіз положень статті 331 ЦК у системному зв'язку з нормами статей 177 - 179, 182
цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на
новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної
реєстрації.

Статтею 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне
визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на
нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного
реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна,

будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому
порядку. Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятий в
експлуатацію, у судовому порядку нормами ЦК чи іншими нормативними актами не
передбачено. Зазначений висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27
травня 2015 року у справі № 6-159цс15, і підстав для відступу від нього не вбачається.

Тема 6. Доктринальні підходи до характеристики речового права

4. Довірча власність як вид права власності.

Право довірчої власності – особливий вид права власності, що виникає внаслідок закону
або договору, а також, це й особливий вид забезпечення виконання.
Змішана правова природа права довірчої власності полягає в тому, що воно є речовим
правом, яке обмежено зобов'язальними відносинами між власником майна та управителем
майна або довірчим власником, що полягає в зобов'язанні його діяти лише для досягнення
мети управління майном, визначеної установником.
Договір про встановлення довірчої власності - це правовідносини, відповідно до яких одна
сторона (довірчий засновник) передає майно другій стороні (довірчому власнику) на праві
довірчої власності для забезпечення зобов’язання боржника за кредитним
договором, договором позики.
Згідно з договором про право довірчої власності на майно кредитор, який отримав майно у
довірчу власність (довірчий власник), не має права самостійно відчужувати таке майно, крім
як для звернення стягнення на нього, а також викупу його для суспільних потреб у порядку,
встановленому законом.
Договір про встановлення довірчої власності повинен бути посвідчений нотаріально, при
умові, що в довірчу власність передається нерухоме майно.
При цьому з моменту встановлення довірчої власності (для рухомого майна – укладення
договору, для нерухомого – реєстрація у Державному реєстрі речових прав на нерухоме
майно) право власності особи, яка передала своє майно у довірчу власність, припиняється.
ЦК України регламентовано наступні підстави виникнення права довірчої власності, а саме:
пряму вказівку закону; договір управління майном.

Основні характеристики права довірчої власності:

 право власності на майно переходить до довірчого власника;

 об’єкт довірчої власності – будь-яке майно, що може бути відчужено і на яке може бути
звернено стягнення, крім корпоративних прав, якщо інше не встановлено законом;
 довірчий власник має обмежене право щодо розпорядження та користування майном,
переданим в довірчу власність;
 право довірчої власності виникає тільки на підставі договору, що було укладено в
письмовій формі, а для нерухомості – з моменту реєстрації у Державному реєстрі
речових прав на нерухоме майно;
 звернення стягнення на об’єкт довірчої власності відбувається шляхом його продажу
довірчим власником будь-якій особі-покупцеві.

Довірчий власник, його права та відповідальність

Довірчим власником є кредитор за основним зобов’язанням.
Довірчий власник має право у будь-який час протягом строку дії довірчої власності та за
умови попереднього повідомлення користувача перевіряти наявність, стан, умови
збереження та використання об’єкта довірчої власності.
Довірчий власник може тільки розпорядитись майном у чітко визначених випадках, а
користуватися може особа, яка передала його у довірчу власність або інша особа визначена
договором.
Розпорядитись майном довірчий власник може у випадку прострочення сплати боргу
боржником більш ніж на 20 днів (у випадку прострочення сплати частини кредитного
платежу – 30 днів).
При цьому довірчий власник не пізніше ніж за 30 днів до укладення договору купівлі-
продажу повинен повідомити боржника, користувача та довірчого засновника про намір
продати майно, а останні можуть придбати дане майно, повідомивши довірчого власника про
свій намір протягом 5 днів з моменту отримання повідомлення про продаж від довірчого
власника та внісши на депозитний рахунок нотаріуса мінімальну суму повідомлену довірчим
власником.
Довірчий власник майна несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку
із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо
для задоволення вимог кредиторів.
Субсидіарна відповідальність довірчого власника майна настає також у разі вчинення
правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за
умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли
знати про перевищення ним повноважень або встановлених обмежень. У цьому разі
установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.

Державна реєстрація права довірчої власності

Для здійснення державної реєстрації права довірчої власності необхідно, зокрема, подати
наступі документи:

 заяву про державну реєстрацію;

 документ, що посвідчує особу заявника;
 національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або інший документ, що
посвідчує особу іноземця, у разі коли заявником є іноземець;
 довіреність, у разі подання заяви уповноваженою на те особою;
 договір, яким встановлюється довірча власність на нерухоме майно, та акта приймання-
передачі нерухомого майна, яке є об’єктом довірчої власності;
 документ, що підтверджує сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав
або документ, що підтверджує право на звільнення від сплати адміністративного збору за
державну реєстрацію прав.

Припинення довірчої власності

Протягом п’яти робочих днів з дня припинення (у тому числі у зв’язку з його повним
виконанням) основного зобов’язання довірчий власник зобов’язаний передати право
власності на об’єкт довірчої власності довірчому засновнику, якщо інше не визначено
договором про встановлення довірчої власності.
Передача права власності на об’єкт довірчої власності здійснюється згідно з актом
приймання-передачі, який підписується довірчим власником та особою, якій передається
об’єкт довірчої власності. Акт приймання-передачі нерухомого об’єкта довірчої
власності підлягає нотаріальному посвідченню.
Якщо незважаючи на повне виконання боржником свого зобов’язання, довірчий власник
ухиляється від укладення та нотаріального посвідчення акта приймання-передачі, боржник
або інша особа, яка має право на отримання права власності на об’єкт довірчої власності, має
право звернутися до суду з позовом про визнання свого права власності на об’єкт довірчої
власності або до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису про витребування об’єкта
довірчої власності у довірчого власника.
За результатами відчуження довірчим власником об’єкта довірчої власності (внаслідок
звернення стягнення на такий об’єкт або внаслідок його передачі за актом приймання-
передачі довірчому засновникові чи іншій особі) у набувача виникає право власності на
такий об’єкт, якщо інше не встановлено законом або договором. Право власності нового
власника на нерухоме майно виникає з моменту реєстрації такого права у Державному
реєстрі речових прав на нерухоме майно.

1. У листопаді 2016 року Банк звернувся до суду з позовом до гр-на Ж., посилаючись на
те, що вироком районного суду гр-на Ж. визнано винним у вчиненні злочину та
визначено розмір нанесенихзбитків.

10 листопада 2012 року суд видав виконавчий лист про стягнення з гр-на Ж. на
користь Банку боргу в розмірі500 тис.грн, а 19 листопада 2012 року державна
виконавча служба відкрила виконавче провадження.

Однак, 20 грудня 2012 року гр-н Ж. уклав договори дарування зі своїми дітьми,
передавши безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частці будинку і земельної
ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач просив визнати договори дарування від 20грудня 2012 року недійсними, а
також скасувати державну реєстрацію права власності.

Надайте правову оцінку ситуації. Як буде вирішено спір? Яка мотивація рішення
суду?

Договір дарування як вид угоди з передачею квартири у власність,

застосовується між близькими родичами. Але такі дії не допоможуть ухилитися від
виконання грошового зобов’язання.
 Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін
або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених
законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин).

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона

(дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні
(обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частинами першою, другою статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є
правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які
обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом
недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу

в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі
невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.
Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд
ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких
наслідків.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в

момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або
дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору;
приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не

спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є
порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами є
підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від
19 жовтня 2016 року у справі N 6-1873цс16, від 23 серпня2017 року у справі N
306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі N
369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19) не відступила від зазначених вище
висновків Верховного Суду України та зазначила, що фіктивний правочин
характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду,
знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як
укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання
цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок
погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо
передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій
особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може

використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати
боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного

договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов’язання із повернення
суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно
кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси
кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують
конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до
суперечливої поведінки й зловживання правом.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки,

що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони
договору або відповідного правовідношення.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору,

спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на
підставі загальних засад цивільного законодавства, заборони суперечливої
поведінки та недопустимості зловживання правом.

Тема 7. Доктринальні підходи до характеристики права інтелектуальної

власності

4. Службові об’єкти права інтелектуальної власності та особливості розподілу прав на

них.

У законодавстві України поняття службовий об’єкт права інтелектуальної власності та

правовідносини з приводу створених службових об’єктів права інтелектуальної власності
визначено положеннями законів України «Про авторське право і суміжні права», «Про
охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки»,
«Про охорону прав на сорти рослин». Статтею 429 Цивільного кодексу України надано
визначення права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням
трудового договору.
Особливості регулювання правовідносин зі створення службових об’єктів права
інтелектуальної власності в установах НАН України визначені п. 5 Положення про
використання об’єктів права інтелектуальної власності в НАН України, затвердженим
розпорядження Президії НАН України від 16.01.08 № 15 «Про підрозділи з питань трансферу
технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності».
Створення службових ОІВ передбачає наступне:

 установа укладає з працівниками – творцями ОІВ Договір про службові об’єкти права
інтелектуальної власності та виплату винагороди за їх використання;

 при створенні службового об’єкту права інтелектуальної власності працівник у 10

денний строк з дати завершення роботи над створенням ОІВ надає директору Установи
письмове повідомлення про створений службовий ОІВ з описом, що розкриває суть ОІВ
достатньо ясно і повно;

 установа укладає з працівником Додаткову угоду до Договору про службові об’єкти

права інтелектуальної власності та виплату винагороди за їх використання або, якщо
зазначений Договір не укладено, – то Договір та Додаткову угоду, де визначає
особливості виплати винагороди відповідно до економічної цінності ОІВ і (або) іншої
вигоди, яка може бути одержана Установою;

 строк збереження Установою винаходу, корисної моделі, сортів рослин як

конфіденційної інформації у разі невикористання не повинен перевищувати чотирьох
 років, якщо менший строк не встановлено Договором чи Додатковою угодою. У
протилежному випадку право на одержання патенту на винахід, корисну модель, сорт
рослин переходить до Працівника чи його правонаступника. Строк збереження
Установою конфіденційності промислових зразків, компонування інтегральних
мікросхем, інших службових ОІВ, за виключенням комерційних таємниць, у разі
невикористання визначається Додатковою угодою до Договору;

 для ОІВ – комп’ютерних програм, баз даних, комерційних таємниць, Установа протягом
4 місяців від дати одержання від Працівника повідомлення про створення цих об’єктів
укладає з Працівником Додаткову угоду до Договору про службові об’єкти права
інтелектуальної власності та виплату винагороди за їх використання або, якщо
зазначений Договір не укладено, – то Договір та Додаткову угоду, де визначає
особливості виплати винагороди відповідно до економічної цінності ОІВ і (або) іншої
вигоди, яка може бути одержана Установою;

 при припиненні дій, пов’язаних з підтриманням чинності охоронного документу,

Установа не пізніше, ніж за три місяці до чергового внесення збору, пропонує творцю
ОІВ або, якщо ОІВ створено кількома особами, – творцям ОІВ укласти договір про
передачу йому (їм) виключного майнового права на цей об’єкт.

 у випадку, якщо Установа не передбачає отримання охоронного документу на винахід в

іноземних країнах, а творець(ці) службового ОІВ пропонують здійснити іноземне
патентування за їх кошти або кошти інших організацій, Установа може надати право
отримання вказаних охоронних документів творцям ОІВ. При цьому Установа підписує з
творцями ОІВ угоду, за якою Установа отримує певну частку ліцензійних платежів від
використання ОІВ, а також має право експорту в певну країну наукоємної продукції,
виготовленої з використанням ОІВ.
У випадку створення в Установі технології здійснюється її розукомплектування на
складові технології – об’єкти права інтелектуальної власності – або визначається, що
технологію втілено у певному ОІВ.
Врегулювання правовідносин стосовно створених службових ОІВ – складових технології
або службового ОІВ, в якому технологію втілено, здійснюється відповідно до Закону
України «Про державне регулювання у сфері трансферу технологій» та Положення про
використання об’єктів права інтелектуальної власності в НАН України.

2. Між компанією «НОНА» та двома українськими програмістами Антоновим і Романом

в 2019 році був укладений трудовий договір. В результаті виконання службового
завдання вони створили комп’ютерну програму, особливість якої полягає в тому, що
вона знаходить найдешевший квиток з усіх авіаліній світу і є дуже корисною для
тих, хто подорожує. Проте, згодом компанія «НОНА» вирішила укласти ліцензійний
договір щодо надання дозволу на використання даної комп’ютерної програми з
власником сайту «АЙССКАЙ», який в подальшому розпочав успішне
її використання, отримуючи з цього прибуток.

Дізнавшись про це, програмісти звернулися до Директора компанії «НОНА» та сайту

«АЙСКАЙ» з вимогою про сплату їм компенсації та винагороди за
використання створеної ними програми, адже це вимагало багато часу і творчих
 зусиль. Проте, директор компанії «НОНА» відповів, що робота програмістів не є
творчою професією, а профільна освіта Антонова і Романова підкреслює це. До того ж
програмісти отримують досить велику заробітну плату в компанії.

Антонов і Романов вирішили звернутися до суду.

Проаналізуйте «комп’ютерну програму» як об’єкт права інтелектуальної

власності.

Вирішіть цей спір. Чи зміниться рішення, якщо б Антонов і Романов в

порядку службового завдання створять винахід?

ІТ-індустрія та авторське право тісно взаємопов’язані між собою. Практично всі порушення
та судові процеси в сфері програмування, про які ми чуємо, так чи інакше пов’язані з
порушенням законодавства про авторське право.

В зону дії авторського права попадають результати інтелектуальної діяльності – твори науки,
літератури, мистецтва. До таких творів, зокрема, відносяться і комп’ютерні програми.

Комп’ютерні програми охороняються як літературні твори. Так історично склалось в світовій

практиці. Авторське право зародилось в еру комерціалізації літератури та друкарської справи.
Коли з’явились комп’ютерні програми, які складались по суті із тексту та будувались на творчій
основі, їх по аналогії віднесли до творів, щоб не створювати під них нормативну базу «з нуля».

Авторське право розповсюджується на всі види комп’ютерних програм. Це можуть бути

корпоративні інформаційні системи, інтернет-клієнти, системи управління базами даних, засоби
захисту, текстові і графічні редактори, відеоігри, драйвери різноманітних пристроїв і т.д. Це
можуть бути як прикладні програми так і операційні системи, а також програмні комплекси.
Програма може бути вбудована в сам процесор любого технічного пристрою. Розмір програми,
кількість використаних мов програмування, файлів чи рядків коду не має значення для охорони
авторських правом.

Функціонально завершені елементи програми, наприклад, підпрограми, бібліотеки, модулі,

об’єкти створені та використані для розробки програмного забезпечення також являються
об’єктами авторського права.

Таким чином, авторським правом, як єдиний об’єкт, захищається комп’ютерна програма, яка
складається з: вихідного кода, об’єктного кода, супровідних матеріалів та документації,
отриманих в ході розробки програми, аудіовізуальні відображення програми.

Автором комп’ютерної програми може бути лише фізична особа, навіть якщо цю програму
створив працівник певної юридичної особи, якій він в подальшому передав всі майнові права на
комп’ютерну програму.

Не можуть бути авторами (співавторами) особи, які не внесли особистого творчого вкладу в
створення комп’ютерної програми, в тому числі ті, які надавали технічну, консультаційну,
організаційну чи матеріальну підтримку, а також особи, які здійснювали відповідний контроль за
виконанням відповідних робіт.
Авторське право на комп’ютерну право виникає:

– в силу самого факту його створення творчою працею особи та надання їй певної
об’єктивної форми: письмової, електронної, звуко- чи відеозапису, зображення, об’ємно-
просторової, усної;

– незалежно від того, чи було твір обнародувано;

– незалежно від переваг та призначення комп’ютерної програм, а також способу її

вираження;

– незалежно від наявності новизни, унікальності та оригінальності результату

інтелектуальної діяльності;

– незалежно від віку автора та його дієздатності.

Авторське право не розповсюджується на ідеї, процеси, системи, методи функціонування,

концепції принципи, відкриття, рішення технічних, організаційних та інших задач, навіть якщо
вони відображені в комп’ютерній програмі. Сюди входять алгоритми, внутрішня структура
програми, структура даних і система організації даних, формати файлів, організація інтерфейсу,
окремі слова.

Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, хоча
насправді в сфері іт-індустрії це немає принципового значення, адже конкретні комп’ютерні
програми швидко застарівають та через десятки років навряд чи будуть актуальними.

Особисті немайнові права автора (визнання авторства, вимоги збереження цілісності твору
тощо) охороняються безстроково.

Чи зміниться рішення, якщо б Антонов і Романов в порядку службового

завдання створять винахід?

Законом визначено, що для того, щоб винахід був службовим, потрібна наявність двох
умов :

1) воно має бути створене у зв'язку з виконанням службових обов'язків або за

дорученням працедавця за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене
інше.

Законом визначені службові обов'язки як зафіксовані в трудових договорах

(контрактах), посадових інструкціях функціональні обов'язки працівника, які передбачають
виконання робіт, які можуть привести до створення винаходу (корисній моделі), а доручення
працедавця як видане працівникові у письмовій формі завдання, яке має безпосереднє
відношення до специфіки діяльності підприємства або діяльності працедавця і може
привести до створення винаходу (корисній моделі).
На практиці досить часто зустрічаються ситуації, коли фактично виконувані працівником
функції, у тому числі і створення продукту, не включені в список функціональних обов'язків,
передбачених трудовим договором і посадовою інструкцією. Приміром, технолог, начальник
виробництва придумали нову рецептуру або спосіб виготовлення квасу. Виникає питання: чи
буде такий винахід вважатися службовим і чи має на нього право працедавець?

Разом, якщо ні службовими обов'язками, ні письмовим дорученням працедавця письмово не

було передбачено створення винаходу, то воно не є службовим, а відповідно співробітник
має повне право самостійно подавати заявку на отримання патенту і забороняти компанії
використовувати запатентований ним винахід.

2) винахід створений з використанням досвіду, виробничих знань, секретів

виробництва і устаткування працедавця.

Отже, якщо трудовим договором передбачено виконання співробітником робіт, які

можуть привести до створення винаходу, це не гарантія що цей винахід можна віднести до
службових, оскільки в законі вказано, що службовий винахід - цей винахід, який створений з
використання досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і устаткування працедавця. А
що, якщо створення винаходу не передбачає використання секретів виробництва,
виробничих знань і устаткування працедавця? Наприклад, у компанії секрети виробництва
відсутні?

Тоді як авторські права залишаються за розробником, майнові права інтелектуальної

власності на створений у межах службових обов’язків софт чи його частини мають за
договором належати
роботодавцю. Тобто трудовий договір повинен чітко фіксувати, що розроблення коду
належить до трудових обов’язків програміста, а всі майнові авторські права на розробку –
роботодавцю.
Тут важливо вказати в тому числі й право роботодавця на власний розсуд розпоряджатися
програмним продуктом, змінювати його чи надавати доступ іншим особам. До речі,
припинення трудових відносин не спричиняє втрати прав на інтелектуальну власність
роботодавцем.

За використання та створення програмістом службового продукту або твору

передбачено авторську винагороду, розмір і порядок виплати якої фіксують у трудовому
договорі. За взаємною згодою сторін авторську винагороду може бути зараховано до
заробітної плати програміста. У такому разі цей пункт обов’язково потрібно внести до
трудового договору.

Принцип “усе, що створено, належить нам” у цьому разі для компанії може стати
пороховою діжкою. Адже службовим уважають лише той продукт (твір), який було
розроблено в межах службових обов’язків. Тобто, навіть якщо співробітник отримав
завдання, але воно не належить до кола обумовлених у посадовій інструкції й договорі
обов’язків, результат такої роботи не стає службовим продуктом, включно й у випадку, коли
під час розроблення було використано матеріали й техніку роботодавця, а сам процес
відбувався в робочий час. Єдине, на що в таких умовах може розраховувати роботодавець, –
пред’явлення претензій щодо порушення трудової дисципліни.
Тому важливо максимально конкретизовано й повно прописувати обов’язки в посадовій
інструкції та трудовому договорі, а не обмежуватися загальними формулюваннями на
кшталт “надавати
послуги у сфері програмування”. А в разі, якщо виникають завдання поза цим полем, але в
 межах компетенції працівника, варто укладати додаткові договори з актами приймання-
передавання.

Враховуючи умови задачі, можна прийти до висновку, що вирішення цього спору

повинне базуватись на умовах договору, який уклали програмісти з компанією, що
конкретно було зазначено умовами трудового договору – функції та трудові обов’язки
Антонова та Романова. Крім того, довід директора про нетворчий характер професії
програміста має доволі сумнівний характер. Якщо б Антонов і Романов в
порядку службового завдання створили винахід, потрібно було б визначити, чи у зв'язку з
виконанням службових обов'язків або за дорученням працедавця такий винахід був
зроблений. В обох ситуаціях потрібно опиратися саме на трудовий договір, як визначальний
фактор вирішення спору.

Тема 8. Доктринальні підходи до вчення про правочини і про договір

2. Поняття та види правочинів.

Правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та

обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, який характеризується цілим рядом

ознак:
 є вольовим актом, тобто правочин відрізняється від події (наприклад, повінь), яка настає
незалежно від волі суб’єктів цивільних правовідносин;
 завжди є правомірною дією, що повинна відповідати вимогам закону;
 завжди є дією суб’єктів цивільній відносин;
 спрямований на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Термін “правочин”, що застосовується в чинному ЦК України, є аналогом терміну “угода”,

який використовувався в ЦК УРСР (1964 р.).

Правочини класифікуються за наступними ознаками:

1. Залежно від кількості сторін у правочині:

 Односторонні - дія однієї сторони, що може бути представлена однією чи кількома
особами (видача довіреності, складання заповіту).
 Двосторонні - погоджена дія двох сторін. Двосторонні правочини в цивільному праві
називаються договорами (наприклад, договір купівлі- продажу, дарування, зберігання
тощо).
 Багатосторонні - наявність трьох або більше сторін у договорі. До багатосторонніх
правочинів можна віднести договір фінансового лізингу, договір про спільну
діяльність.
2. Залежно від виникнення прав та обов’язків в учасників цивільних правовідносин:
 Реальні - вважаються укладеними з моменту фактичного передання речі або грошей
(договір позики, договір зберігання речей у гардеробі).
  Консенсуальні - вважаються укладеними з моменту досягнення згоди за всіма
істотними умовами (договір купівлі-продажу, підряду).
3. За характером виникаючих між учасниками правовідносин:
 Відплатні - дії сторін пов’язані з майновим інтересом - діям однієї сторони відповідає
обов’язок другої надати зустрічне матеріальне відшкодування (договір купівлі-
продажу, оренди, перевезення).
 Безвідплатні - обов’язок здійснити матеріальні витрати має тільки о№а зі сторін, інша
не обтяжена будь-якими обов’язками (договір дарування, позички).

4. Залежно від тривалості дії правочину:

 Строкові - правочини, у яких визначено момент виникнення в сторін прав і обов’язків,
тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо (договір найму
(оренди)).
 Безстрокові - не визначено моменту припинення прав та обов’язків (такий правочин,
зазвичай, негайно набирає чинності та припиняється на вимогу однієї зі сторін),
наприклад, безстроковий договір позики.

У цивільному праві можуть існувати й інші види класифікаційних ознак поділу

правочинів.

Для того, щоб правочин мав юридичну силу він повинен відповідати цілому ряду
обов’язкових умов, які в цивільному праві називаються умовами дійсності правочнну (ст.
203 ЦК України):
 законність змісту правочину - будь-який правочин не повинен суперечити ЦК України,
іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
 волевиявлення суб’єкта правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі -
коли воля суб’єкта правочину не відповідає його зовнішньому волевиявленню, то такий
правочин визнається недійсним;
 особа, котра вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
 правочин повинен вчинятися у формі, встановленій для нього законом - правочин може
бути укладений у таких формах: шляхом мовчання; в результаті вчинення конкшодентних
дій; усній; письмовій (простій або з нотаріальним посвідченням).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо
він не визнаний судом недійсним.

3. Між ТОВ «Земельний ресурс» (далі – ТОВ) та гр. Іваніщевою 27.04.2012 р. було укладено
договір оренди землі строком на 5 років, відповідно до якого Іваніщева надала, а ТОВ
прийняло в строкове платне володіння і користування земельну ділянку
сільськогосподарського призначення. Договором було встановлено, що передача
земельної ділянки орендарю здійснюється у п'ятиденний термін після державної
реєстрації цього договору за актом приймання-передачі. Сторони погодилися, що цей
договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.
Державна реєстрація договору була проведена 14.10.2012 р.
 23.03.2017 р. сторони уклали додаткову угоду до договору про продовження строку його
дії на 3 роки, у якій було зазначено, що вона «набирає чинності з моменту її державної
реєстрації». Державна реєстрація була проведена 30.09.2019 р., оскільки орендар не
підготував необхідні документи.

У листопаді 2019 р. Іваніщева звернулася до суду з вимогою про тлумачення умов

договору та додаткової угоди у частині строку їх дії, оскільки вважала, що орендар
шляхом затягування реєстрації додаткової угоди штучно збільшив строк дії оренди.

Чи є підстави для тлумачення правочину? Чим автентичне тлумачення

відрізняється від судового? Які існують правила тлумачення?

Стаття 213 ЦК. Тлумачення змісту правочину

1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину
значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин
значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється
порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами
сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити
справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх
переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка
сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до постанови від 18 березня 2021 року у справі № 910/9525/19 Верховного

Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
8.6. Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною третьою статті 213 ЦК України,
яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього
змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин
значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у
відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин
правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом
інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
8.7. За змістом частини четвертої статті 213 ЦК України якщо за правилами, встановленими
частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила
правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика
відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового
договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Виходячи з умов задачі, можна дійти до висновку, що наявних підстав для тлумачення
змісту правочину немає, адже метою позивача у справі встановлення факту того, що орендар
шляхом затягування реєстрації додаткової угоди штучно збільшив строк дії оренди, а не
розтлумачення положень договору.
Чим автентичне тлумачення відрізняється від судового?

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив цю норму права.

Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму,
може найбільш точно розкрити її зміст. Він робить це в межах своєї компетенції. Суб’єктом
такого тлумачення може бути, наприклад Верховної Рада України.
Судове тлумачення– це офіційне тлумачення, що здійснюється суддями, ще однією
особливістю якого є те, що результати такого тлумачення можуть бути обов’язковими як для
необмеженої кількості випадків (нормативне тлумачення), так лише для конкретного
судового спору (казуальне тлумачення). Також особливістю судового тлумачення є
спеціальна форма закріплення його результатів. У цій ролі виступає мотивуюча частина
судового рішення, актів судів апеляційної та касаційної інстанції, постанов пленумів вищих
судових інстанцій.

Які існують правила тлумачення?

Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною третьою статті 213 ЦК

України, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове
для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній
сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також
загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати
зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної
частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін

Тема 9. Недоговірні зобов’язання та їх система в умовах рекодифікації

Цивільного кодексу України

5. Недоговірні зобов’язання, що виникають внаслідок рятування здоров’я та

життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

У ЦК, використовуючи досвід законотворення і наукові розробки, закріплено два види

зобов'язань з рятування: 1) зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та
життя фізичної особи; 2) зобов'язання, що виникають у зв'язку з рятуванням майна іншої
особи.

Згідно із ст. 1161 ЦК шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала
здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у
повному обсязі.

Правомочною особою виступає рятувальник - фізична або юридична особа, а

зобов'язаною - держава в особі спеціально уповноважених органів. Такий підхід ґрунтується
на ч. 1 ст. 27 Конституції України: обов'язок держави - захищати життя людини і тому права
рятувальника, який постраждав при виконанні свого громадянського обов'язку, будуть
захищені, оскільки покладання такого обов'язку на фізичну особу не завжди є виправданим і
економічно можливим. Очевидно, для реалізації цієї норми ЦК потребується прийняття
спеціального закону, який визначить порядок відшкодування, джерела фінансування витрат і
т. ін.
 Зміст зобов'язання внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи складає право
рятувальника вимагати, а держави - відшкодувати завдану йому шкоду в повному обсязі.
Останнє передбачає компенсацію як майнових, так і немайнових втрат рятувальника.
Йдеться про втрачений заробіток, пошкоджене майно, витрати на лікування та ін. При
вчиненні рятувальних дій рятувальник може і загинути, тоді правомочними особами
виступлять утриманці рятувальника, а також його дитина, народжена після його смерті. У
такому разі відшкодування шкоди буде відбуватися відповідно до статей 1200, 1201 ЦК за
правилами відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого.

Умовами виникнення зобов'язання, що розглядається, виступають:

1. Існування реальної загрози для життя та здоров'я фізичної особи. Саме реальної, а не
уявної і відсутньої в об'єктивній дійсності. Під загрозою розуміється можлива
небезпека.
Вираз "реальна загроза" означає невідкладність вчинення дій рятувальником. Дослідники
підкреслювали наявний характер небезпеки, що означає настання загрози. Однак наявною
необхідно вважати і таку небезпеку, яка ще не виникла, але її виникнення очевидне і
невідворотне, а тому вимагається вжиття відповідних заходів щодо її запобігання і щодо
запобігання тих шкідливих наслідків, які вона може принести. Інакше кажучи, рятувальні дії
можуть мати місце, якщо є реальна загроза виникнення небезпеки. Дії з рятування можуть
тривати тільки до тих пір, доки така небезпека ще існує. У той же час зобов'язання має
виникнути і в тому разі, коли за обставинами справи рятувальнику не був ясним момент
припинення небезпеки, і він продовжував рятувальні дії. Не визнаються рятувальними дії,
вчинені після усунення небезпеки, і в застосуванні яких давно минула необхідність.

Визначення як об'єкта охорони "здоров'я та життя фізичної особи" викликає питання, чи

виникне назване зобов'язання, коли рятується лише здоров'я, тобто загроза життю була
відсутньою на момент вчинення рятувальних дій. Виправданим слід вважати, що
рятувальними дії будуть визнаватися і тоді, коли небезпека загрожувала лише здоров'ю
людини. В іншому випадку може виникнути проблема оцінки рятувальником ступеня
загрози, зіставлення ним рівня небезпеки, що загрожує здоров'ю іншої особи та його
власному, і т. д.

1. Відсутність у рятувальника відповідних повноважень вчиняти рятувальні дії стосовно

інших осіб. Так, кредиторами в цьому зобов'язанні не можуть виступати професійні
рятувальники, лікарі, оскільки рятувальні дії для них є виконанням професійних
обов'язків. Заподіяна їм при цьому шкода відшкодовується організаціями, з якими
вони перебувають у трудових відносинах, а також системою державного
обов'язкового страхування.

2. Спрямованість дій на рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи. Це означає, що

вони мають за мету саме рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи, а не іншого
блага. Тому зобов'язання не виникає, коли рятування інших осіб стало побічним
наслідком рятування власного життя рятувальником.
 Зрозуміло, що при оцінці спрямованості дій саме на рятування життя і здоров'я іншої
людини необхідно виходити із суб'єктивного сприйняття рятувальника. Слід також
оцінювати доцільність і розумність його дій при рятуванні, виходячи із тих вимог, які
можуть бути пред'явлені до кожної окремої особистості в конкретних умовах. Належить
оцінити досвідченість, знання потерпілого, його вміння орієнтуватися, ступінь раптовості
дій, що створили небезпеку, та інші конкретні обставини, і з цих позицій вирішувати питання
про розумність і доцільність дій рятувальника. І якщо вийде, що громадянин діяв явно
нерозумно і недоцільно, тобто коли йому самому має бути ясною невідповідність його дій
обстановці, яка склалась, у відшкодуванні шкоди за ст. 1161 ЦК йому необхідно відмовити.

Рятувальні дії мають фактичний характер і особливістю їх є швидкість і невідкладність

виконання. Досягнення результату діяльності не є підставою для виникнення цього
зобов'язання. Закон стимулює саме вчинення фактичних дій, спрямованих на рятування
здоров'я та життя фізичної особи. Тому в тексті ст. 1161 ЦК і використовуються слова
"рятувала здоров'я та життя", а не "врятувала".
1. Наявність шкоди у рятувальника. Це може бути пошкодження його майна, втрата
заробітку внаслідок хвороби, каліцтва і т. п.
2. Причинний зв'язок між діями, спрямованими на рятування, і шкодою. Особливістю
причинного зв'язку в зобов'язанні з рятування здоров'я і життя порівняно із
зобов'язаннями по відшкодуванню шкоди є те, що враховується причинний зв'язок між
діями рятувальника і понесеною ним шкодою, а не причинний зв'язок між діями
заподіювача шкоди і шкодою, яка виникла у потерпілого. Без зменшення майнового або
немайнового блага на боці рятувальника зобов'язання не виникає, оскільки його мета -
відшкодування шкоди, а не виплата винагороди за вчинені дії.

Отже, зобов'язання з рятування здоров’я та життя фізичної особи - це таке недоговірне

зобов'язання, яке виникає з односторонньої правомірної дії (дій) рятувальника, спрямованої
на відвернення реальної загрози здоров'ю та життю іншої особи, і полягає у відшкодуванні
державою в повному обсязі шкоди, зазнаної рятувальником.

1. Харківська міська рада оголосила конкурс фоторобіт на найкращий куточок

новорічного міста. За правилами конкурсу брати участь у ньому міг кожний, хто
виявить на це бажапння. Кожний з учасників міг надати до 20 фотографій, які у разі
перемоги цчасника мали бути розміщені у тематичному збірнику «Новорічне місто».
Рішення про це приймає спеціально створена засновником конкурсу конкурсна комісія
(журі.

Коли строк подання робіт добіг до кінця, з’ясувалось, що в конкурсі прийняв участь
лише один учасник - гр-н Фомін. Комісія розглянула його роботи й винесла негативний
висновок. Натомість Фомін не погодився з таким рішенням і звернувся до суду з
вимогою визнати його переможцем конкурсу, зобов’язавши засновника конкурсу -
Харківську міську раду надрукувати збірку «Новорічне місто» з його роботами та
укласти з ним авторський договір на використання його творів.
Чи правомірні вимоги гр-на Фоміна? Чи виникає обов’язок у засновника конкурсу
розглядати роботи, що подані на конкурс, у разі, якщо участь у ньому взяв лише
один учасник?

Цивільне законодавство не містить безпосереднього визначення поняття «конкурс»,

але аналіз змісту правових норм, присвячених врегулюванню відносин, які виникають з
оголошення конкурсу ЦК України) дозволяє дійти висновку, що оголошення конкурсу являє
собою звернення фізичної чи юридичної особи (засновника конкурсу) до невизначеного (за
винятком випадків оголошення закритого конкурсу, про який мова піде нижче) кола осіб з
обіцянкою виплатити винагороду за найкраще виконання певного завдання чи надання
найкращого результату, вказаного в умовах конкурсу.

Таким чином, одразу помітна найсуттєвіша відмінність конкурсу від публічної

обіцянки винагороди без його оголошення, яка полягає у тому, що в даному випадку
передбачається змагальність між учасниками за право одержання винагороди, оскільки вона
виплачується не за єдиний чи бажаний результат, як при обіцянці винагороди без
оголошення конкурсу, а лише за найкращий (чи декілька найкращих) з усіх представлених на
конкурс результатів.

З огляду на викладене зрозуміло, що, оголошуючи саме конкурс, його засновник

розраховує на участь у ньому принаймні декількох осіб (щоб була можливість порівняння та
визначення найкращого серед представлених результатів), проте теоретично можливою є і
ситуація, коли на конкурс буде представлений лише один результат . На жаль, такий випадок
не передбачений нормами цивільного законодавства, тому за вказаних обставин засновник
конкурсу буде змушений або виплатити винагороду цьому єдиному учаснику, оголосивши
його переможцем (звісно, якщо подана робота відповідає вимогам конкурсу), або ж
спробувати довести у судовому порядку, що конкурс не відбувся, оскільки при наявності
лише одного результату відсутній принцип змагальності, що суперечить самій суті відносин
за публічним конкурсом (при цьому немає жодних гарантій, що суд погодиться з такою
позицією). Але засновник конкурсу може завчасно убезпечити себе від такого розвитку подій
шляхом включення до умов конкурсу положення про те, що конкурс вважається таким, який
відбувся, лише у разі надходження на нього певної мінімальної кількості робіт.

Тому, виходячи з умов задачі, потрібно визначити, чи відповідала взагалі робота Фоміна
вимогам конкурсу, а після цього – або Харківська міська рада визнає його переможцем, або в
судовому порядку доводить, що конкурс не відбувся.

Тема 10. Доктринальні підходи до характеристики цивільно-правової

відповідальності

2.Види цивільно-правової відповідальності. Проблема розмежування деліктної і

договірної відповідальності.

Єдність категорії цивільно-правової відповідальності не виключає існування певних її

різновидів, що обумовлюється широтою кола цивільних відносин. Класифікація
здійснюється за різними критеріями, що мають юридичне значення.
 Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, що порушені,
розрізняють договірну та недоговірну відповідальність.

 Договірна відповідальність має місце при порушенні цивільного обов'язку, що

виникає з укладеного сторонами договору. Порушення договірного
зобов'язання може полягати у невиконанні або у неналежному виконанні
стороною свого обов'язку.

Договірна відповідальність - це відповідальність за порушення існуючого між

сторонами договірного зобов'язання, та становить додатковий до основного, вже існуючого,
юридичний обов'язок. Цей новий обов'язок приєднується до невиконаного, при цьому, як
правило, не змінюючи останнього. Так, згідно з ч. І ст. 622 ЦК боржник, який сплатив
неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від
обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

 Недоговірна відповідальність - це відповідальність за порушення цивільних

прав та обов'язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних
фактів). При цьому не можна ототожнювати недоговірну і деліктну
відповідальність. Остання настає лише у разі завдання шкоди безпосередньо
особі чи майну фізичної особи або майну юридичної особи, тобто на підставі
цивільного правопорушення (делікту). Недоговірною ж є, наприклад, і
відповідальність недобросовісної сторони недійсного правочину, що не
заснована на вчиненні цивільного правопорушення. Отже, недоговірна та
деліктна відповідальність співвідносяться між собою як ціле та частина.
Безперечно, деліктна відповідальність є найбільш поширеним різновидом
недоговірної відповідальності.

Недоговірна відповідальність настає у разі порушення встановленого законом або

іншим актом цивільного законодавства юридичного обов'язку, що має абсолютний характер.
У абсолютних правовідносинах обов'язок особи полягає в утриманні від вчинення таких дій,
що порушують суб'єктивні цивільні права та охоронювані законом інтереси інших учасників
відносин. У разі ж порушення суб'єктивного цивільного права конкретного носія пасивний
обов'язок трансформується у новий обов'язок, який полягає вже у здійсненні активних дій
(зокрема, у відшкодуванні шкоди).

Відмінність між договірною та недоговірною відповідальністю полягає у декількох

моментах. Суб'єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник),
яка перебуває з потерпілою особою у відносних відносинах. Суб'єктом недоговірної
відповідальності може бути будь-яка особа, яка порушила суб'єктивне право потерпілого,
перебуваючи з ним в абсолютних відносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли
правопорушник та потерпілий перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди
однією із сторін іншій не пов'язане з виконанням цього договірного зобов'язання. За таких
обставин виникає недоговірна відповідальність. Остання врегульовується переважно
імперативно. Для договірної відповідальності ЦК встановлює лише загальні правила -
загального чи спеціального для окремих договірних зобов'язань характеру. Вони є
диспозитивними і сторони при укладенні договору мають право врегулювати питання
відповідальності інакше.

Отже, форми і розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом

(імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як
законом, так і укладеним договором (диспозитивність регулювання). За домовленістю сторін
у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або бездіяльність, які у чинному
законодавстві правопорушеннями не вважаються, або передбачатися інша форма
відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також
мають можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у порівнянні із
зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не забороняється. Зокрема, спеціальне правило
про неможливість зміни (у тому числі й обмеження розміру відповідальності) встановлено
для договорів приєднання (ст. 634 ЦК).

Вважається, що недоговірна відповідальність є більш суворою, ніж договірна. Ця

суворість обумовлюється такими чинниками, як імперативне врегулювання її умов, розміру
та форм.

Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною,

обмеженою та кратною (збільшеною).

 Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої

правопорушенням у еквівалентному (рівному) розмірі. Зокрема, збитки
відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не
передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. З ст. 22 ЦК).
Наявність і розмір збитків, завданих правопорушенням, доказується
потерпілою особою. Так, при визначенні неодержаних доходів (упущеної
вигоди) враховуються заходи, вжиті особою щодо їх одержання.

Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Повна відповідальність при порушенні договірних зобов'язань включає також сплату

неустойки у випадках, якщо така міра відповідальності за порушення зобов'язання
встановлена договором або актом цивільного законодавства (ст. 624 ЦК).

В окремих випадках законодавець встановлює винятки із загального принципу повної

відповідальності, а саме-допускає обмежену відповідальність.

 Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які

підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір завданої
правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження
розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності
особи (ч. 2 ст. 924 ЦК, ст. 113 Статуту залізниць України (далі - СЗУ)),
поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потерпілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК),
майновим станом фізичної особи, яка завдала шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК) тощо.

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, договором або рішенням

суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне
порушення зобов'язань.

Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. З ст. 614 ЦК

є нікчемним.

Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди,

заподіяної майну, вартістю втраченого майна, розміром виключної неустойки.

 Сутність кратної відповідальності полягає в обов'язку сплати збитків у

більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Обчислення розміру
стягнення здійснюється шляхом визначення завданих збитків та їх кратним
помноженням. Згідно зі статтями 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під
впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні
збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду. Кратний розмір
відповідальності може встановлюватися і домовленістю сторін.
 При множинності суб'єктного складу у разі порушення зобов'язання має місце
часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її
розподілу між співборжниками.

За загальним правилом відповідальність співборжників перед кредитором є частковою

(ст. 540 ЦК), тобто окрема відповідальність кожного з них у певній частині, визначеній
договором або законом. При цьому припускається, що розмір відповідальності кожного є
рівним, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає
із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

 Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановлених договором

або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі "один за всіх", що означає її

нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Цей вид відповідальності є більш
сприятливим для кредитора, оскільки він може задовольнити свої вимоги відразу від одного
боржника, наприклад, найбільш платоспроможного. При цьому солідарні боржники
залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі,
незважаючи навіть на те, що один із них виконав певну частину вимог кредитора. Солідарна
відповідальність, зокрема, має місце в учасників повного товариства між собою за
зобов'язаннями цього товариства (ст. 124 ЦК), осіб, які спільно завдали шкоду (ст. 1190 ЦК),
та в інших випадках.

 У разі виникнення відповідальності у третіх осіб, які не є учасниками

зобов'язання, має місце субсидіарна відповідальність. Субсидіарна
відповідальність має додатковий стосовно відповідальності правопорушника
характер. Отже, реалізація субсидіарної відповідальності здійснюється
"почергово". При цьому вимоги мають бути висунуті насамперед до боржника
і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково -до
особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Субсидіарною є
відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю за
зобов'язаннями товариства (ст. 151 ЦК), відповідальність батьків
(усиновлювачів) або піклувальника за шкоду, завдану неповнолітніми особами
(ст. 33 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника,
як правило, не виникає права зворотної вимоги до основного боржника.
 Окремий різновид цивільно-правової відповідальності - відповідальність у
порядку регресу, яка має місце, наприклад, після виконання солідарного
обов'язку одним із співборжників (статті 544, 1191 ЦК). За таких умов він
набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних
боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом.
При цьому власна сплачена частка боргу такої особи не враховується.

Існують й інші класифікації цивільно-правової відповідальності за різними критеріями.

Для розмежування між договірною і деліктною відповідальністю, насамперед, мають

значення передумови виникнення відносин. Позадоговірні відносини - це абсолютні
правовідносини, що означає, що відносних правовідносин між визначеними суб’єктами не
існує. З абсолютних правовідносин виникає обов’язок визначеної особи, і їй протистоїть
невизначена кількість зобов’язаних осіб, щоб не порушувати права цієї особи. У відносних
правовідносинах уповноваженому суб’єкту протистоїть одна або декілька конкретно-
визначених зобов’язаних осіб. Заподіяння шкоди заборонено, поведінка стає протиправною
тоді, коли виникає шкода.
При договірній відповідальності порушуються умови договору, при позадоговірній
(деліктній) між порушником та потерпілим перед виникненням правопорушення існували
абсолютні правовідносини. Відповідальність настає, коли поведінка лікаря є активною або
пасивною. У деліктній відповідальності заподіюється шкода навіть тоді, коли потенційно
шкідлива поведінка не визначена чітко законом, оскільки будь-яка активна та пасивна
поведінка може бути незаконною і пов’язана з настанням шкоди.

2. Рухаючись на своєму автомобілі зі значним перевищенням швидкості, гр. Кошовий

потрапив правим переднім колесом у глибоку яму посеред дорожнього полотна. Колесо
заклинило і некерований автомобіль понісся у напрямку до придорожнього кафе,
розташованого на узбіччі. У підсумку ДТП приміщення кафе було майже повністю
зруйноване, декілька гостей, що були там, зазнали серйозних ушкоджень, а сам Кошовий
потрапив до лікарні із численними переламами. Після аварії автомобіль Кошового не
підлягає ремонту. Власниця кафе, приватна підприємиця Явтушенко, звернулася до
Кошового із позовом про відшкодування вартості ремонту кафе. Постраждалі гості
теж пред’явили позови про відшкодування майнової та моральної шкоди. Кошовий
звернувся за консультацією до адвоката. Він вважає, що не винуватий в тому, що
сталося, оскільки виною всьому – злощасні ями на дорогах, за які має відповідати
Укравтодор.

Надайте фахову консультацію Кошовому. Оцініть ситуацію всесторонньо із

урахуванням вимог кожної із причетних сторін.

В таких ситуаціях небохідно проводити технічну експертизу автомобіл, чи, міг він
не міг стати причиною виникнення ДТП і отже, знаходитись в причинному зв`язку з
наступаючим ДТП.

Повинна бути проведена експертиза на невідповідність технічного стану дорожнього

покриття загальним вимогам розділу 3 та п.п. 3.1.1, 3.1.2, 3.1.4 ДСТУ 3587, а також
відповідності в організації дорожнього руху вимогам п.п. 10.3.1, 10.2.5, 10.2.9, 10.5.24 ДСТУ
4100 в місці ДТП з технічної точки зору знаходились в причинному зв`язку з
виникненням даної ДТП.

Чи водій мав мав технічної можливості завчасно обрати таку швидкість руху
керованого ним автомобіля та обрати відповідні прийоми керування ним, щоб мати
можливість безпечно проїхати ділянку автодороги, на якій відбулась ДТП.

Чи мав водій технічну можливість зупинити керований ним автомобіль, навіть

рухаючись з максимально допустимою швидкістю на даній ділянці дороги.

Шкоду заподіяну автомобілю та автомобілем через неякісну дорогу має

відшкодовувати балансоутримувач, але для цього необхідно звернутись до суду.

Але спочатку потрібно визначити балансоутримувача.

По-перше, необхідно зазначити, що відповідно до ч.1 ст. 24 Закону України “Про
дорожній рух”, власники доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважені
ними органи несуть відповідальність за створення безпечних умов руху на дорогах,
вулицях та залізничних переїздах, що знаходяться у їх віданні.

Тож у нас є різні балансоутримувачі, в залежності від того де знаходиться ця дорога.

Якщо ДТП сталось на одній з доріг значених як дороги загального користування
державного значення, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про
затвердження переліку автомобільних доріг загального користування державного
значення “, то балансоутримувач — відповідне обласне управління Державної
служби автомобільних доріг України (Укравтодор).

Якщо дорога в місті/селі/селищі міського типу, тощо, то ми керуємось частиною 1

статті 6 Закону України “Про дорожній рух”, де визначено, що дані дороги належати
до компетенції міських рад та їх виконавчих органів, районних рад та районних
державних адміністрацій у сфері дорожнього руху.

Тож аби отримати точну відповідь, хто є балансоутримувачем, необхідно

подати публічний запит до місцевої ради (міської, сільської, тощо) з проханням
надати інформацію хто саме є балансоутримувачем даної ділянки дороги та хто є
уповноваженою особою, що має слідкувати та забезпечувати відповідність нормам і
стандартам утримання автомобільних доріг і вулиць.

Виходячи з умов задачі, а саме з того, що гр. Кошовий рухався на своєму автомобілі зі
значним перевищенням швидкості, можна припустити, що саме цей фактор і був
визначальним в подальшій дорожньо-транспортній пригоді. Має бути встановлений
причинно-наслідковий зв’язок між перевищенням Кошовим швидкості та неможливістю
уникнути ДТП. Якщо такий зв'язок встановиться, то водій повинен буде відшкодувати
заподіяну шкоду всім постраждалим. Якщо б цей зв’язок встановлений не був, а ДТП
відбулася б у зв’язку з незадовільним станом дорожнього покриття, то кожен із
постраждалих та сам водій мали б звернутися з позовом до балансоутримувача дороги, в
залежності від того де знаходиться ця дорога.

Тема 11. Цивілістичні концепції сутності шлюбу. Договори в сімейному праві

Основні засади правового регулювання шлюбу в Україні закріплені в ст. 51

Конституції, яка встановлює, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство
охороняються державою. Вона зацікавлена у зміцненні та стабільності шлюбу і тому
здійснює контроль за його укладенням і припиненням та захищає лише шлюби,
укладені в органах РАЦС. СКдає визначення шлюбу та детально регулює цей
інститут.

Так, відповідно до ст. 21 СК шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка,

зареєстрований у державному органі РАЦС.

У зв'язку з цим ознаками шлюбу є:

1) це союз (а не договір) чоловіка та жінки, що ґрунтується на моногамному зв'язку

та захищається державою;

2) це вільний союз, оскільки СК надає можливість вільно вступати у шлюб та

припиняти його;

3) це рівноправний союз, оскільки і чоловік, і жінка, що укладають шлюб, мають

рівні права та обов'язки;
4) це союз, який укладається з дотриманням встановлених державою правил, тобто
зареєстрований в державному органі РАЦС;

5) шлюб спрямований на створення сім'ї, що припускає спільне проживання, побут,

взаємні права та обов'язки (ч. 2 ст. З СК). Саме з моменту реєстрації шлюбу жінка
отримує статус дружини і чоловік — статус чоловіка з правами і обов'язками, що
звідси випливають;

6) шлюб укладається на невизначений строк, хоча можливо припинення шлюбу у

разі неможливості зберегти його надалі.

Враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що шлюб — це вільний,

рівноправний (як правило, довічний) союз чоловіка і жінки, укладений з
дотриманням умов та порядку, встановлених в законі, спрямований на створення
сім'ї, та який породжує в них особисті немайнові та майнові подружні права та
обов'язки (наприклад, обов'язки подружжя дбати про сім'ю, право спільної сумісної
власності тощо).

Відповідно до ст. 21 СК проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу

не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя, оскільки сімейне
законодавство України визнає лише зареєстрований шлюб як факт, що породжує
сімейні права та обов'язки. Водночас СК містить у собі певні розбіжності стосовно
регулювання зазначених правовідносин, зокрема, ряд статей (наприклад, ст.ст. 74, 91
СК) закріплюють такі самі майнові права для осіб, що знаходяться у фактичних
шлюбних відносинах, як і для подружжя (право спільної сумісної власності на
майно, право на утримання, якщо інше не встановлено письмовим договором між
ними).

Укладення чоловіком і жінкою шлюбу за певним обрядом за звичаями тієї чи

іншої народності або шлюбний релігійний обряд (вінчання) не є підставою для
виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Винятком з даного правила є
випадки, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення
державних органів РАЦС. У зв'язку з цим необхідно розрізняти шлюб,
зареєстрований в органах РАЦС, і церковний шлюб, укладення якого є особистою
справою осіб, які вступають у шлюб. Така ж сама тенденція щодо вирішення
проблем легітимності релігійних та цивільних шлюбів передбачена і в СК Російської
Федерації, проте в міжнародній практиці з цього приводу є різні підходи — деякі
країни визнають лише цивільні шлюби, укладені в державних органах (наприклад,
Франція, Німеччина), а деякі визнають також релігійні шлюби (наприклад, Англія,
США — у певних штатах).

Слід зазначити, що у популярній літературі досить часто неправильно

застосовують термін «цивільний шлюб», під яким розуміють фактичне проживання
чоловіка і жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, проте в СК зазначені відносини
називаються фактичними шлюбними стосунками. Крім того, цивільним шлюбом
визнається шлюб, укладений з дотриманням певних вимог в органах РАЦС, у зв'язку
з чим вживання терміна «цивільний шлюб» для регулювання фактичних шлюбних
стосунків не є доцільним.

Проте, незважаючи на невизнання релігійних шлюбів державою, вони мають

своєю ідеєю зміцнення сім'ї як такої, і як наслідок, зміцнення суспільства в цілому.
Аналізуючи наведені вище аспекти можна зробити висновок, що держава може
 визнавати церковні шлюби як доказ і форму виявлення і визнання взаємних
обов'язків між чоловіком і жінкою, які з якихось причин не зареєстрували свій шлюб
в державному органі РАЦС.

3. З 15 травня 2013 року Червона та Корнієнко проживають однією сім’єю без

реєстрації шлюбу. В вересні 2016 року Корнієнко придбав автомобіль на гроші, які були
видані за укладеним ним раніше договором банківського вкладу. Червона в березні 2017
року уклала інвестиційний договір про інвестування у нежитлове будівництво.
Відповідно до умов цього договору забудовник зобов’язаний був закінчити будівництво
та ввести об’єкт будівництва в експлуатацію 25 вересня 2018 року, проте взяті на
себе зобов’язання не виконав та у встановлений термін об’єкт в експлуатацію не ввів.
Червона набула право власності на нежитлове приміщення 1 лютого 2019 року.

В 2018 році пара виявила бажання усиновити дитину, тому вони подали заяву до суду
про усиновлення.

В січні 2019 року через сварку Червона та Корнієнко припинили спілкування та спільне
проживання. Через місяць Червона звернулась до суду з позовом про встановлення
факту проживання однією сім’єю та поділ автомобіля, оскільки вона вважала, що він
був придбаний за спільні кошти. Корнієнко подав зустрічний позов про поділ
нежитлового приміщення. Через нещасний випадок, який трапився з Корнієнко він
загинув 17 березня 2019 року.

На які питання розраховане завдання. Що необхідно розуміти під

конкубінатом? Назвіть ознаки конкубінату. Які виникають права та
обов’язки у жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю без
реєстрації шлюбу за законодавством України? Вирішіть справу. Чи
змінилось би рішення, якщо б Червона під час проживання з Корнієнко
перебувала в зареєстрованому шлюбі?

На даний час поняття конкубінату осучаснили і ним вважають співжиття чоловіка та жінки
(на відмінну від законного шлюбу — justae nuptiae) з наміром встановити шлюбні відносини.
Законодавством зарубіжних країн правові наслідки прояву особистих відносин, що
виникають між людьми, які мають право побудувати сім’ю, але не поспішають укладати
офіційний шлюб, врегульовано не однаково. За декілька останніх років збільшилася кількість
європейських країн, які визнають різні форми позашлюбних союзів, серед них Норвегія,
Ісландія, Франція, Бельгія, Іспанія, Німеччина Швеція, Швейцарія, Україна та інші. Не
можна не відзначити того факту, що для більшості європейських країн фактичне співжиття
стало альтернативою законного шлюбу для одностатевих пар.

Цікаво, що в прилеглих до України країнах, поняття шлюбу відповідно до їх внутрішнього

законодавства, є усталеним, і, як правило, йде врозріз з його європейським баченням.
Єдиною прикордонною з Україною державою, законодавством якої передбачені правові
наслідки співжиття чоловіка та жінки без реєстрації шлюб, є Угорщина, хоча й вона — не
новатор у цій сфері.

Поняття фактичного шлюбу (конкубінату) в юридичному обігу в Україні з’явилося з

прийняттям Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року No 2947-ІІІ (далі — СК
України). Відповідно до статті 21 СК України шлюбом (лат. — matrimonium) є сімейний
союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Цією ж статтею передбачено що проживання сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу не є
підставою для виникнення в них прав та обов’язків подружжя. Що ж до законодавства
західної Європи, необхідно відзначити, що фактичні шлюбні відносини в них визнані не
лише в якості правової підстави виникнення майнових прав та обов’язків подружжя, а й
слугують додатковою гарантією багатьох інших прав. В Україні, на відміну від зарубіжних
країн, встановлення факту спільного проживання не дає права на спадкування в порядку
першої черги, права на соціальну допомогу тощо. Норми інших галузей права не відносять
фактичних співжителів до кола членів сім’ї. Діюче сімейне законодавство не регулює
немайнові права фактичного подружжя, що часто суперечить їх законним інтересам. Крім
того, внутрішнім законодавством України не передбачено дотримання процедури державної
реєстрації подібних відносин або укладення відповідних договорів про партнерство.

На відміну від вищезазначених країн, законодавство України визнає правові наслідки

фактичного шлюбу, встановивши на законодавчому рівні принцип, згідно з яким майно,
придбане в період спільного проживання, належить фактичному подружжю на праві спільної
сумісної власності. Навіть більше, у відношенні придбаного майна за час спільного
проживання діють норми, які регулюють право власності подружжя, що зареєстрували свій
шлюб у передбаченому законом порядку, якщо інше не встановлено договором між ними.
Якщо чоловік та жінка укладають pactum (pactio — письмовий договір), яким врегульовують
свої майнові права, права спільної сумісної власності в такому союзі не виникає. Так, стаття
74 Сімейного кодексу України визначає, що якщо чоловік та жінка проживають однією
сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно за
час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не
встановлено письмовим договором між ними.

Інакше кажучи, фактичні шлюбні відносини породжують ті самі юридичні наслідки

майнового характеру, що й перебування в зареєстрованому шлюбі. Зокрема, все майно,
набуте в конкубінаті, належить фактичному подружжю на праві спільної власності, частки
фактичного подружжя в разі поділу їхнього спільного майна вважаються рівними. Однак,
слід зауважити, що ця норма діє, якщо факт спільного проживання, враховуючи відсутність
державної реєстрації, не заперечується кимось із подружжя.

Насправді, як бачимо Сімейним кодексом України визначена лише можливість осіб, що

перебувають в конкубінаті, претендувати на частину майна, придбаного під час спільного
проживання. В разі офіційної реєстрації відносин один із подружжя з об’єктивних причин
може не працювати (наприклад, жінка, яка перебуває в тимчасовій відпустці по догляду за
дитиною) без утиску його матеріальних прав. Виникає питання, чи зможе сторона
конкубінату, що фактично не бере участі у формуванні матеріальних благ, претендувати на
отримання частки в майні за таких яких умов? Що в даному випадку використовуватиметься
як доказ?

Сьогодні існування випадків спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації

шлюбу породжує безліч спірних питань. Найбільш дискусійним, навіть без врахування
морально-етичного аспекту, є питання критерію самого факту спільного проживання.
Іншими словами, з якого моменту виникають підстави говорити про те, що пара проживає в
конкубінаті?

Враховуючи вищезазначене, відсутність в Україні правового регулювання concubitus

автоматично виключає єдиний підхід судових органів при вирішенні пов’язаних із ним
спорів. Чоловік та жінка можуть розпоряджатися спільним майном, набутим під час
фактичного шлюбу, на власний розсуд, без згоди іншого, що може призвести до порушення
прав та законних інтересів іншого з подружжя. І в таких ситуація сторона, права якої
порушено, вимушена ad iudiciam provocare (adire in ius — звертатися до суду) ad defendendum
(для захисту) з різними позовами: з позовом про визнання факту проживання однією сім’єю,
про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання пава власності на 1/2 частину
цього майна та поділ такого майна тощо.
 Досить поширена ситуація, коли майно, придбане чоловіком та жінкою за спільні кошти,
оформлюється на когось одного. Якщо в зареєстрованому шлюбі це не має юридичного
значення, то за умови конкубінату, оформлене на одного з учасників такого союзу, є
виключно його майном. Друга сторона права на таке майно не має, доки не доведе в
судовому порядку, що воно є спільним.

Під час укладення однією з осіб, що проживали сім’єю, щодо спільного майна договору,
який потребує нотаріального посвідчення або державної реєстрації, згода іншого не
вимагається. При зареєстрованому шлюбі вимагається нотаріальна згода другої сторони.

Питання, до якої черги спадкоємців відносити особу в конкубінаті? Як вбачається зі

змісту статті 1264 ЦК України — у четверту чергу спадкоємців по закону. І потрапить вона
туди лише в разі проживання зі спадкодавцем однією сім’єю не менше ніж п’ять років до
часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1258 Цивільного кодексу України спадкоємці за законом одержують

право на спадкування почергово, кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує
право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. Той із подружжя,
який пережив спадкодавця, належить до першої черги спадкоємців. І мова тут іде лише про
зареєстрований шлюб.

Щодо ситуації, описаній в задачі, можна дійти до висновку, що українським

законодавством майно, набуте в фактичному шлюбі, має статус спільного. Тому, машина та
нежитлове приміщення могли б ділитися порівну, при умові, що стороно не доведуть, що
майно придбане під час шлюбу за особисті кошти. Верховний Суд України, розглянувши
справу № 6-1568цс16. дійшов до висновку, що у разі придбання майна хоча й у період
шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом
спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя,
за особисті кошти якого воно придбане.
Щодо спадкування Червоною майна Корнієнка, вона відноситься до четвертої черги
спадкоємців, як особа що проживала з померлим впродовж п’яти років. Якщо б Червона
перебувала з Корнієнком у зареєстрованому шлюбі, то відносилася б до першої черги
спадкування.

Тема 12. Сучасні сімейно-правові тенденції врегулювання відносин між

батьками і дітьми

За загальним правилом батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до досягнення ними

повноліття. Проте існують випадки, коли батьки зобов'язані також утримувати своїх
повнолітніх дітей. Це обов'язок батьків утримувати:

 1) повнолітніх, але непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги (ст.

198 СК України);
 2) повнолітніх дітей, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують
матеріальної допомоги (ст. 199 СК України).

Обов'язок батьків утримувати повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК України)

виникає за наявності сукупності юридичних фактів:
  – кровне споріднення (незалежно від добровільного чи судового встановлення
батьківства) чи наявність родинних відносин (усиновлення) між батьками та дитиною;
 – непрацездатність повнолітньої особи і у зв'язку з цим недостатність власних коштів
для задоволення своїх потреб;
 – потреба повнолітньої дитини у матеріальній допомозі;
 – можливість батьків надавати таку матеріальну допомогу.

Однією з умов надання батьками утримання повнолітній дитині є її непрацездатність.

Відповідно до ст. 75 СК України, яка визначає поняття непрацездатності по відношенню до
подружжя, непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку, встановленого
законом, а також інваліди I, II і III груп. Тому непрацездатними повнолітні діти вважаються
за умови встановлення інвалідності (I, II, ІН групи).

Встановлюючи факт потреби повнолітньої дитини у матеріальній допомозі, суд

враховуватиме всі її джерела доходу, у тому числі державну матеріальну допомогу. Особа
вважатиметься такою, що потребує матеріальної допомоги, якщо вона буде забезпечена
коштами у розмірі нижче прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб, що
встановлюється щороку Законом України "Про державний бюджет".

Обов'язок батьків утримувати повнолітню непрацездатну дитину виникає за умови

можливості надання батьками такої допомоги. Таку спроможність батьків надавати допомогу
дітям буде визначати суд. Батьки, забезпечені нижче прожиткового мінімуму, як і
непрацездатні батьки (наприклад, у разі досягнення пенсійного віку), звісно, надавати
допомогу дітям не зможуть.

Другим випадком, коли батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дітей, є

продовження дитиною навчання. Відповідно до ст. 199 СК України обов'язок батьків
утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчання, виникає за наявності
сукупності юридичних фактів:

 – кровне споріднення (незалежно від добровільного чи судового встановлення

батьківства) чи наявність родинних відносин (усиновлення) між батьками та дитиною;
 – продовження навчання повнолітньою дитиною;
 – потреба дитини у матеріальній допомозі;
 – можливість батьків надавати повнолітній дитині матеріальну допомогу.

Обов'язок батьків надавати матеріальну допомогу триває лише до досягнення дитиною 23

років і за жодних умов не може бути продовжений. Право на такий вид допомоги
втрачається повнолітньою дитиною у разі припинення навчання, незалежно від підстав
такого припинення.

Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким
проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.

Аліменти на користь повнолітніх непрацездатних та повнолітніх працездатних дітей,

які продовжують навчання, стягуються у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку
(доходу) платника аліментів з урахуванням матеріального становища та стану здоров'я
дитини та платника аліментів, наявності у платника аліментів інших членів сім'ї та родичів,
яких він зобов'язаний утримувати за законом, інших обставин, що мають значення для
визначення розміру аліментів. Тобто в разі стягнення аліментів на користь повнолітніх дітей
діють загальні правила призначення аліментів, визначені у ст. 182 СК України.

Суд може відмовити у призначенні аліментів для повнолітньої працездатної дитини,

яка навчається, а також непрацездатної дитини, якщо буде встановлено, що надання такої
допомоги спричинить таке становище платника аліментів, що він сам потребуватиме
матеріальної допомоги.

Аліменти на повнолітніх дітей можуть бути стягнені й у тому випадку, коли такі діти
перебувають у шлюбі і мають власних дітей. Але суд, визначаючи розмір аліментів, повинен
зіставити матеріальний та сімейний стан одержувача і платника аліментів. Зокрема, суд
зобов'язаний з'ясувати можливості стягнення аліментів з другого із батьків, з другого із
подружжя повнолітньої дочки або сина, а в деяких випадках і з їхніх повнолітніх дітей
(онуків платника аліментів).

Відповідно до ст. 210 СК України щодо надання батьками утримання своїм

повнолітнім дітям застосовуються ті самі правила, що і у випадку призначення аліментів на
неповнолітніх дітей, тобто застосовуються положення ст.ст. 187, 189-192, 194-197 СК
України. Зокрема, допускається відрахування аліментів на добровільній основі (з ініціативи
платника) або шляхом укладення договору про сплату аліментів; на тих самих умовах
провадиться зміна розміру аліментів або припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям
права власності на нерухоме майно; аналогічні норми діють і в разі стягнення аліментів за
минулий час, визначення заборгованості за аліментами або звільнення від сплати
заборгованості; відповідальність за прострочення сплати аліментів.

3. Дружина Попова (пенсіонерка) звернулась до адвоката за юридичною консультацією,

на якій вона повідомила, що її чоловік вже пенсійного віку, інвалід другої групи, не працює,
його щомісячний дохід складає 2 000,00 грн – пенсія з інвалідності. Крім того, він має
хронічні та тяжкі захворювання та потребує коштів на придбання ліків, медичних
виробів і медичних послуг. Через місяць йому необхідно зробити операцію, вартість якої
– 50000 грн. Не зважаючи на це, три сини Попова (один з них є усиновленим) не бажають
допомагати батькові, хоча всі вони матеріально забезпечені. У неї виникли такі
питання: чи зобов’язані діти утримувати свого батька? Чи виникає обов’язок
утримувати батька в усиновленого сина? Чи повинні вони надати одноразову допомогу
на операцію батькові?

На які питання розраховане завдання. Що в цьому випадку повинен порадити

адвокат? Як визначається розмір аліментів на батьків? Дайте відповіді на
поставлені питання.

Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено

в статті 51 Конституції України.
Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син
зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Обов`язок повнолітніх дітей утримувати батьків чинним законодавством не пов`язується з
працездатністю дітей і їх можливістю надавати батькам матеріальну допомогу та виникає на
підставі сукупності наступних умов:

 походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними
інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення);
 непрацездатність матері, батька (тобто вони є особами, які досягли пенсійного віку,
встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування» або особами з інвалідністю);
 потреба матері, батька в матеріальній допомозі.
Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б
однієї із вказаних умов.

Обов’язок утримувати батьків включає:

 сплату аліментів;
 участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або
немічністю.

Обов’язок утримувати батьків (виплачувати аліменти) може бути покладено лише на

повнолітніх дочку, сина (стаття 51 Конституції України, стаття 202 Сімейного кодексу
України).
При цьому якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були
поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були
позбавлені батьківських прав, не виникає.

Дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на
батьків, викликаних:

 тяжкою хворобою;
 інвалідністю;
 немічністю.
Якщо діти не виконують обов’язку щодо сплати додаткових витрат, батьки мають право
звернутися до суду. Суд в кожному конкретному випадку визначає наявність вказаних вище
обставин на підставі відповідних документів.
Чи зобов’язані діти утримувати свого батька? Так, зобов’язані. Чи виникає обов’язок
утримувати батька в усиновленого сина? Так виникає, але не у випадку, якщо батько був
позбавлений батьківських прав і ці права не були поновлені(стосується і рідних дітей). Чи
повинні вони надати одноразову допомогу на операцію батькові? Так, повинні.
Що в цьому випадку повинен порадити адвокат?
Адвокат у даній ситуації повинен звернутися звернутися до суду.
Позовна заява про стягнення аліментів подається у порядку цивільного судочинства до
районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів за зареєстрованим місцем
проживанням або перебуванням відповідача або позивача.
Позивачем у справі буде непрацездатний батько, мати чи обоє батьків, відповідачем
повнолітні дочка, сина чи всі діти разом.
Як визначається розмір аліментів на батьків?

Статтею 205 Сімейного кодексу України встановлено, що суд визначає розмір аліментів на
батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням
матеріального та сімейного стану сторін.